Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Тема 31. Шлюбно-сімейні відносини
ПЛАН
У правовій літературі визнається, що у праві різних країн немає однакового визначення поняття «шлюб». У доктрині шлюби умовно класифікують на три види: шлюб-договір, шлюб-статус, шлюб-партнерство. Перша концепція означає, що за законодавством встановлюються певні вимоги щодо реєстрації шлюбу, умов його дійсності, можливості відшко дування збитків, що виникли внаслідок розірвання шлю бу , встановлення договірного режиму майна. Друга концеп ція базується на тому, що основною метою шлюбу є створен ня сім'ї, народження і виховання дітей, тому шлюб — це особливий статус, який набувається суб'єктом на основі за кону і включає певні права і обов'язки, які сторони за влас ною волею не можуть змінити. Третя концепція характери зується рівністю сторін у шлюбі з відсутністю суворої фіксації прав і обов'язків сторін.
Усі правові системи встановлюють певні вимоги до шлю бу, з відсутністю яких пов'язують його недійсність або за перечність. Такі умови найчастіше в законодавстві і докт рині розділяють на дві групи: матеріальні та формальні. Перші мають ще назви «умови вступу до шлюбу», «суттєві умови». Ними позначають такі позитивні й негативні умо ви, з наявністю або відсутністю яких закон пов'язує питан ня про дійсність шлюбу1. Ними можуть бути: шлюбний вік, відсутність попереднього нерозірваного шлюбу, згода обох сторін на вступ до шлюбу, різностатевість, відповідний стан здоров'я, відсутність між сторонами родинних зв'язків до певного ступеня, відносин свояцтва, усиновлення, закінчен ня так званого «жалобного строку», згода батьків або інших осіб на шлюб неповнолітніх, відсутність заборони на вступ до шлюбу і т. ін.
Неоднаковими є умови вступу до шлюбу в різних краї нах. У більшості країн шлюбний вік визначається у 18 років, хоча трапляється встановлення і нижчої межі (для жінок зазвичай нижче від чоловіків). Наприклад, у Франції для чоловіків — 18, для жінок — 15 років; в Англії — 16 років за згодою батьків і 18 без неї; у ФРН — 18 років; в Японії — відповідно 18 і 16 років; в Італії — 16 років для чоловіків і 14 для жінок (у виняткових випадках шлюбний вік може бути додатково знижений на два роки відповідно до поста нови державного прокурора при суді); в Іспанії — 14 років для чоловіків і 12 років для жінок; у СІНА в різних штатах шлюбний вік може бути від 15 до 21 року для чоловіків і від 14 до 18 років для жінок; у країнах Латинської Америки — 16—18 років для чоловіків і 14—15 років для жінок; для Колумбії та Еквадору — шлюбний вік чоловіків і жінок —-відповідно 14 і 12 років; за законодавством Ємену здатність; вступу до шлюбу визначається у кожному конкретному ви-падку окремо, причому якщо юнак досяг 10 років, а дівчи на — 9, і заявили про те, що досягли статевої зрілості, — вони мають право вступити до шлюбу. Найчастіше для шлюбів неповнолітніх необхідно отримати згоду осіб, які здійснюють батьківську владу, опіку тощо.
Інша умова — моногамія, що визнається як умова шлю бу в країнах Європи, СІЛА, Латинської Америки, Японії і багатьох інших країнах. Мусульманські шлюби залишають ся полігамними (найчастіше від двох до чотирьох жінок); у країнах тропічної Африки полігамія не обмежується.
Згода обох сторін на вступ до шлюбу фіксується в норма тивних актах шлюбно-сімейного права США, Франції, Англії та інших європейських країн. У країнах Азії та Арабського Сходу, Африки вільний союз найчастіше поступається вибо ру сім'ї нареченого або договору між сім'ями нареченого й нареченої. Так, в Ємені згода нареченого або нареченої не тільки не обов'язкова, а й не вимагається взагалі. Питання згоди на вступ до шлюбу знайшло відображення у Гаазькій конвенції від 10 жовтня 1962 р. «Про згоду на вступ до шлю бу, шлюбний вік і реєстрацію шлюбів», згідно зі ст. 1 якої без повної і вільної згоди двох сторін реєстрація шлюбів не допускається (у Конвенції взяли участь 49 держав).
Різностатевість сторін до недавнього часу була традицій ною умовою вступу до шлюбу. Винятками були лише випад ки фізичних аномалій, при наявності яких суд (в Англії) або прокуратура (в Італії) вирішували питання про вступ до шлюбу на основі даних медичного обстеження. Відповідно до сучасних законодавств, у Швеції, Голландії, Франції та деяких інших країнах одностатеві шлюби є дозволеними.
У деяких країнах за законом є неможливими шлюби з особами, що страждають на венеричне захворювання або ВІЛ, імпотентами, душевнохворими, особами, які мають заразні чи успадковані захворювання, фізичні недоліки, глухонімими, сліпоглухими, сліпонімими; іноді для всту пу до шлюбу сторони повинні пройти медичне обстеження. Так, відповідно до ст. 56 ЦК Іспанії, якщо особа має психічні відхилення, для її вступу до шлюбу необхідно, щоб у ме дичній довідці було сказано про те, що дана особа є здатною дати згоду на вступ до шлюбу.
Відсутність між сторонами певної ступені родинних зв'язків є обов'язковою умовою за законодавствами Швеції, Англії, США, ФРН, Франції, Болгарії. Найчастіше заборо няються шлюби між родичами по прямій висхідній і низхідній лініях, між братами і сестрами, племінниками і тітками, племінницями і дядьками, двоюрідними братами і сестрами; свояцтво є перешкодою для вступу до шлюбу у Франції, Англії, деяких штатах СІЛА, країнах індуського права, країнах Латинської Америки. Забороняються шлю би між усиновителями й усиновленими, їх родичами і своя ками, між опікунами та підопічними (Перу, Бразилія). Хоча в Швейцарії, Франції, ФРН шлюб припиняє відносини з усиновлення, а в деяких країнах є можливим отримання дозволу на шлюб між усиновленим і усиновителем.
«Жалобний строк» встановлюється для запобігання про блемам, пов'язаним із встановленням батьківства, коли жінка не може впродовж законодавчо-встановленого стро ку вийти заміж вдруге після смерті чоловіка (Японія). Ана логічно встановлюється строк після розлучення, який дорі внює 300 дням у Франції і Швейцарії та 302 дням у ФРН.
У Франції, Англії та Італії шлюби неповнолітніх (до 21 року) можливі лише за згодою батьків або інших установ лених у законодавстві осіб.
Заборона шлюбу може бути пов'язана з релігійними нор мами (обітниця ченця), а також з етично-правовими норма ми, за якими не можуть побратися особи, винні у пере любстві (Німеччина), або дружина (чоловік) жертви й осо ба, яка вчинила вбивство або замах на вбивство (Бразилія, Аргентина). У мусульманських країнах не дозволяються шлюби з «невірними», а громадяни Іспанії не можуть бра ти шлюб з розлученими іноземцями, причому навіть у тому разі, якщо за своїм національним правом такий іноземець має правошлюбну здатність.
Друга група умов, що дістала назву формальних, або «умов форми», означає вимоги до форми шлюбу. У правовій літературі всі країни за ознакою форми шлюбу розподіляються на такі, що дозволяють тільки цивільну форму реє страції шлюбу (Франція, ФРН, Японія, більшість штатів США); країни, які дозволяють лише церковну форму ук ладання шлюбу (Ізраїль, Ірак, Іран, Греція, Португалія); країни, в яких визнаються і породжують юридичні на слідки як церковна, так і цивільна форми шлюбу за вибо ром осіб, що вступають до шлюбу (Англія, Бразилія, Шве ція, Норвегія, Данія); такі країни, в яких визнаються юри дично не оформлені шлюби чи «шлюби за загальним правом», «за звичаєм і загальною думкою» чи інші нефор мальні шлюби (деякі штати США).
Проте і серед зазначених форм шлюбу є значні розбіж ності у процедурі їх укладання. Так, у ФРН і Швеції обо в'язковою є присутність повнолітніх свідків (від двох до шести); у Франції, Італії та ФРН обов'язковим є публічне повідомлення про майбутній шлюб (за кілька днів у церкві або на видному місці будинку муніципалітету, у місцевих друкованих засобах масової інформації) з метою заявлення про можливі перешкоди вступу до шлюбу третіми особами, які у разі незгоди наречених розглядаються в суді. В Англії і СІЛА шлюб можливий тільки після отримання спеціаль ного дозволу (ліцензії), що має строковий характер, і стає недійсним після спливу строку, на який був виданий (від 1 місяця до 1 року). У більшості країн присутність осіб, що вступають до шлюбу, обов'язкова, однак в деяких країнах можливий шлюб за дорученням через представника (Іспа нія, Бразилія, Еквадор, Аргентина, Мексика) або за пись мовим волевиявленням без наречених (така форма шлюбу з'явилась у воєнні часи в деяких штатах СІЛА в основному стосовно військовослужбовців).
Для визнання шлюбами не оформлених юридично сто сунків за правом деяких країн необхідно, наприклад, на явність спільного проживання протягом певного строку, сприйняття даних осіб сусідами й друзями як подружжя, здійснення певних обрядів тощо.
Наведені й багато інших прикладів розбіжностей матер іального права різних країн, а також реєстрація так званих «іноземних» шлюбів (іноземне походження однієї чи обох сторін, що вступають до шлюбу) і реєстрація шлюбів за кор доном породжують необхідність узгодження законодавчих позицій в їх регулюванні.
Специфіка внутрішнього шлюбно-сімейного права позна чається на практичній неможливості його уніфікації на ма теріальному рівні у сфері шлюбно-сімейних відносин на су часному етапі. Тому особливого значення набуває колізій не регулювання шлюбів у сфері міжнародного приватного права.
Законодавства більшості країн з МПП при регулюванні колізійних питань шлюбів виходять із наведеного роздвоєн ня умов вступу до шлюбу, призначаючи для регулювання матеріальних умов вступу до шлюбу одні колізійні кри терії, а для формальних умов — інші1. Єдиною перешко дою в цьому є те, що за законодавствами одних держав певні умови належать до форми, а за законодавствами інших дер жав ці самі умови належать до матеріальних умов вступу до шлюбу.
Загалом колізійні прив'язки шлюбно-сімейного права не можна назвати різноманітними. Відсутність значної кількості колізійних прив'язок у даній сфері пов'язують з витоками правового регулювання шлюбно-сімейних відно син з канонічного права, римської патерналістської кон цепції верховенства глави сім'ї, превалюючого значення принципу територіальності у класичному міжнародному приватному праві тощо.
2. Регулювання відносин подружжя
Відповідно до внутрішнього права різних країн, регла ментація відносин подружжя відрізняється своєю різнома нітністю.
Загальновизнано, що шлюб породжує шлюбні права і обов'язки в особистій і майновій сферах. Найчастіше до особистої сфери належать право на материнство і батьків ство, право на повагу до своєї індивідуальності, право на фізичний і духовний розвиток, обов'язок вести спільне по дружнє життя, право одного з подружжя на прийняття рішень, вибір прізвища кожним із подружжя, взаємне вирі шення питань сімейного життя, повага до особистого жит тя чоловіка (дружини), право на взаємну підтримку, повно важення одного з подружжя представляти іншого тощо.
До недавнього часу сімейне право багатьох країн вихо дило з принципу верховенства чоловіка у сім'ї, що вплива ло на обов'язки жінки слідувати за чоловіком, займатися професійною діяльністю за згодою чоловіка, підкорятися рішенням чоловіка у питаннях сімейного життя і т. ін. Але проведені у XX ст. реформи сімейного права в європейсь ких країнах затвердили позицію рівності чоловіка й жінки, що вплинуло на можливість сумісного керівництва сімей ним життям, визначення місця проживання подружжя за погодженням обох сторін, вільного вибору прізвища кож ного з подружжя за їх власним розсудом, вільного вибору професії і професійної діяльності жінки тощо. Навіть у тра диційно-релігійних системах індуського права статус жінки у шлюбних відносинах значно покращився. Так, жінка отримала право власності на рухоме й нерухоме майно, пра во вимагати кошти на утримання. Хоча деякі архаїчні нор ми щодо превалювання статусу чоловіка в сімейних відно синах тут все ще зберігаються. Наприклад, чоловік має більші повноваження у сім'ї, вагомішу батьківську владу; він може вимагати від жінки слідувати за ним і проживати у його домі навіть проти її волі.
Відповідно до норм мусульманського права, жінка повин на підкорятись чоловіку в питаннях розпорядку в сім'ї, ви ховання дітей, проживання разом з чоловіком, працевлаш тування тощо. Аналогічну позицію займають і деякі краї ни Африки, Латинської Америки. Так, у Бразилії основним принципом сімейного права є верховенство чоловіка. До його компетенції входять представництво сім'ї, керівниц тво нею, визначення місця проживання.
Неоднозначно вирішуються майнові питання шлюбу за законодавствами різних держав. Частіше за все вони регу люються у відповідності з певним режимом подружнього майна. Останнє означає порядок регулювання майнових відносин подружжя між собою, а також із третіми особами, встановлений за законом чи договором1. У літературі з пра вознавства розрізняють договірний режим подружжя, що виникає за умови укладання шлюбного договору, і легаль ний режим, тобто встановлений за законом. Останній може бути трьох видів:1) режим спільного майна (характерний для Франції, Швейцарії, деяких штатів СІЛА), коли по дружжя має спільне право власності на майно, що було на жито в період шлюбу, зберігаючи у своїй власності дошлюб не майно, а також майно, яке було подароване чи успадко ване; 2) режим роздільності, коли майно належить кожному з подружжя окремо (Англія, США); 3) режим відкладеної спільності, коли подружжя розпоряджається майном, як за режиму роздільності, а при розлученні — майно розподі ляється між ними порівну.
При встановленні окремих колізійних норм для врегу лювання правових наслідків шлюбу в аспекті відносин по дружжя інші країни також виходять з наведеної градації особистих і майнових прав подружжя.
Застосування однієї колізійної прив'язки — місця про живання, причому як для особистих, так і для майнових відносин подружжя, — характерно лише для Венесуели, Перу, Уругваю; lex fori — для В'єтнаму, Ємену, Куби і Латвії; громадянства чоловіка — для Єгипту, Ірану, ОАЕ, Південної Кореї.
Абсолютна більшість законодавств припускає для регу лювання вказаних питань кумуляцію колізійних прив'язок, що не збігаються для регулювання особистих і майнових відносин подружжя. Колізійними прив'язками у даному
разі є поєднання законів місця проживання (останнього місця проживання), доміциля, місцеперебування, особистого зако ну подружжя, загального закону подружжя, автономії волі, громадянства, закону суду, закону тісного зв'язку, місця реє страції шлюбу, національного закону, місцезнаходження майна відносно нерухомості, закону чоловіка у різних комбі націях залежно від приписів внутрішнього національного права (законодавства Грузії, Буркіна-Фасо, Угорщини, Німеччини, Греції, Іспанії, Італії, Швейцарії, Естонії, Кана ди, Ліхтенштейну, Польщі, Португалії, Румунії, штату Луї зіана (США), Таїланду, Тунісу, Туреччини, Чехії, Японії, кодексу Бустаманте).
3. Процедура розірвання шлюбів
Так, існують країни, в яких і досі розірваная шлю бу є неможливим (Парагвай, Ірландія, Аргентина). В дея ких країнах розірвання шлюбу можливе тільки за наявності чітко встановленого обмеженого кола підстав, яке не вклю чає взаємну згоду подружжя (Італія). У більшості країн ро зірвання шлюбу допускається, в тому числі за взаємною зго дою подружжя (Англія, Бельгія, Данія, Німеччина, Норве гія, Російська Федерація).
Прикладом законодавства, яке дозволяє розірвання шлю бу на чітко встановлених підставах, є Закон Італії про роз лучення 1970 р. Такими підставами вважаються засуджен ня одного з подружжя до серйозного кримінального пока рання, окреме проживання не менше п'яти років на умовах сепарації, нездатність до шлюбного життя, отримання од ним із подружжя розлучення за кордоном. Законом Франції 1975 р. було встановлено можливість розірвання шлюбу за взаємною згодою подружжя, а також на таких легальних підставах, як винна поведінка одного з подружжя у розладі шлюбного життя: подружня зрада, жорстоке поводження, засудження до кримінального покарання. В Англії, згідно із законом 1971 p., розлучення можливе за взаємною зго дою після дворічної сепарації. У Німеччині закон 1976 р. передбачає можливість розірвання шлюбу на підставі кінце вого й непоправного розладу шлюбного життя. У Швейцарії, Мексиці, деяких штатах США розлучення можливе без заз начення будь-яких підстав.
Відповідно до мусульманського права, приводів для роз лучення значно менше, особливо для жінок. їх права на ос нові релігійних і морально-етичних норм і досі залишають ся мінімальними, а ініціатива у розлученні найчастіше на лежить тільки чоловікові1. Причому його розсуд у цьому питанні законодавчо не обмежений. Встановлено, що по внолітній і повністю дієздатний чоловік у будь-який час за власним бажанням може розлучитися з жінкою (Йорданія, Ірак, Сирія, Ємен, Єгипет). У мусульманських країнах роз лучення може бути і за взаємною згодою подружжя на основі договору, а також за рішенням суду. В останньому ви падку в більшості країн право на судове розлучення має як чоловік, так і жінка, однак за законодавствами Єгипту, Лівану, країн Південно-Східної Азії таке право має тільки жінка, оскільки чоловік може розірвати шлюб і без суду.
Підставами судового розірвання шлюбу у країнах мусуль манського права є хвороба чи фізичні вади, конфлікт між подружжям, нанесення моральної шкоди, подружня зрада, реєстрація нового шлюбу без дозволу суду, нездатність чо ловіка утримувати всіх жінок, невідомість місцезнаходжен ня чоловіка, засудження чоловіка на певний строк, нео бгрунтована відмова від виконання подружніх обов'язків, імпотенція, психічна хвороба, жорстоке поводження, гірше ставлення до дружини порівняно з іншими дружинами тощо.
У деяких країнах розлучення є досить простою процеду рою. Так, у кількох штатах Мексики особиста присутність при розлученні подружжя не вимагається: свою заяву вони можуть відправити поштою, і в такий самий спосіб отрима ти рішення суду1. Відповідно до законодавства Швеції, шлюб може бути розірваний за заявою однієї із сторін; при цьому позивач не повинен пояснювати суду причини розлу чення, а суд — перевіряти, чи дійсно мав місце розпад шлю бу. Якщо друга сторона не заперечує проти розлучення, то шлюб розривається без призначення будь-яких строків. Та кий підхід зумовлений концепцією невтручання держави в особисте життя своїх громадян.
Деякі двосторонні договори між Україною й іншими дер жавами, а також Конвенції СНД про правову допомогу та правові відносини у цивільних, сімейних і кримінальних справах 1993 р. встановлюють колізійні прив'язки до зако ну громадянства подружжя на момент подачі заяви про ро зірвання шлюбу, а якщо їх громадянство не збігається, — до права тієї Договірної Сторони, установа якої розглядає справу (договори з Кубою, Грузією, Латвією, Узбекистаном, В'єтнамом, Литвою, Польщею)