Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Тема 11. Гносеологія. основний зміст
пізнавальної діяльності
Зміст теми: 1.Сутність пізнавального процесу та проблема пізнаваності світу. 2. Єдність чуттєвого та раціонального моментів пізнання. 3. Філософська теорія істини. Діалектика абсолютної та відносної істини. 4. Наукове пізнання: рівні, форми, методи.
Сутність пізнавального процесу та проблема пізнаваності світу
Проблема пізнання є однією із найважливіших в історії філософії, її вирішення знаходиться в тісному зв’язку з проблемою свідомості, духовного світу людини. Однією з основних функцій свідомості є пізнання людиною навколишнього світу і самої себе. Пізнання є природною потребою людини, одним з головних вимірів людського буття. Людина не може жити, не пізнаючи світ і саму себе. Пізнання – це процес цілеспрямованого, активного відображення дійсності у свідомості людини, обумовлений суспільно-історичною практикою людства.
Пошуки способів обґрунтування знання, критеріїв його достовірності, істинності здавна були основним напрямком філософських досліджень, тому теорія пізнання розвивалась разом з усією філософією на протязі її всесвітньої історії. Людині завжди було важливо знати, якими є її пізнавальні можливості: чи здатна вона виробити адекватне знання, яке дозволяє їй жити і діяти в реальному світі? Чи існують межі пізнавальної діяльності? Що є істина, як відокремити істинне від хибного? Умови, механізми, принципи і форми пізнавальної діяльності людини досліджує гносеологія. Цей розділ філософії, маючи на увазі дослідження лише наукового знання, також іменують "епістемологія" (давньогрец. "епістема" — знання, наука; "логос" — вчення).
Корінне питання гносеології: чи пізнаваний світ в принципі і, якщо так, то як можливе таке пізнання? Такі питання були поставлені ще за часів античних філософів. Для мислителів того часу основною проблемою було співвідношення істини та хибності. Так, як вже відомо, Софісти, поставили під сумнів можливість пізнання істини, заклавши ідею скептицизму. Будь-яка думка, вважали вони, відносна і завжди залежить від людини та обставин, тобто носить суб’єктивний характер. Значно пізніше, в епоху Нового часу, одним з найбільш відомих прихильників скептичної ідеї став Декарт, який запропонував процес пізнання починати з радикального сумніву. Він вважав, що поки ми не доведемо, що можемо хоча б щось знати з повною достовірністю, ми не можемо стверджувати, що в світі щось дійсно існує, а не є лише ілюзією чи продуктом нашої фантазії. Звісно, сам Декарт не був скептиком і вважав, що він знайшов такі абсолютно достовірні елементи знання, спираючись на які можна йти шляхом пізнання. Пізніше Д.Юм стверджував, що ми не тільки не знаємо, які речі сам по собі, а навіть не знаємо, існують вони реально чи ні, тобто він не тільки сумнівався в можливості пізнання світу, але й мав сумніви відносно об’єктивної реальності світу. Таким чином, за Юмом, ми маємо справу не з реально існуючим світом, а тільки з нашими відчуттями; все наукове пізнання, усі закони природи є порядок, до якого звикають люди.
Універсальний скептицизм називають агностицизмом, найвідомішим представником якого був І.Кант. Він вважав, що люди володіють певними знаннями, але останні переплетені з тим, що тільки здається знанням. Кант називає ці помилкові претензії на істинність “сновидінням розуму” та “сновидіння почуттів”, або судженнями про те, що виходить за межі можливостей людського знання. Основна проблема, яка підводить до агностицизму, зводиться до того, що предмет в процесі його пізнання неминуче переломлюється крізь призму наших відчуттів та мислення. Тобто ми отримуємо про світ знання лише в тому вигляді, в якому світ являється нам в результаті такого переломлювання; а те, які ж предмети насправді, самі по собі - ми не знаємо і знати не можемо. Більш детально позиція Канта була розглянута в темі „Німецька класична філософія”.
Поруч з пізнавальним песимізмом, в історії філософії більш поширеним є оптимістичний підхід до проблеми пізнаваності світу. Всупереч скептикам та агностикам, оптимісти вважають, що з того, що світ безконечний та безначальний і з того, що ми підходимо до нього з нашими формулами, схемами, поняттями та категоріями, прагнучи пізнати реальність, зовсім не випливає, що його неможливо пізнати. Навпаки, досвід людства підтверджує, що наші знання про світ не такі вже і безнадійні.
Однак, хоча людство багато знає, його ж пізнання виявляє прірву невігластва. В світі існує так багато таємного, що змушує нас бути обережними в своїх судженнях. Таким чином, в гносеології найбільш доречною і плідною є критична позиція, що дозволяє уникнути як догматичних припущень, так і надмірної підозрілості скептиків та агностиків, які заперечують саму можливість для людини володіти знаннями. За словами Рабіндраната Тагора, розум людини подібний лампі: чим яскравіше світить, тим густіше тінь сумніву.
В ході пізнання має місце взаємодія об'єкту і суб'єкту, кінцева мета якого - отримання істинного знання про світ. Суб'єктом пізнання виступає людина, яка наділена свідомістю і є джерелом цілеспрямованої активності. Людина стає субєктом пізнання в тій мірі, в якій вона включена в соціальну діяльність по перетворенню світу. А це значить, що пізнання ніколи не здійснюється окремим ізольованим індивідом, а лише таким, котрий включений в колективну практичну діяльність. В якості суб’єкта можуть виступати як окремий індивід, так і колектив, наукове співтовариство, людство в цілому як універсальний суб’єкт пізнання.. Але завжди - і окремий індивід, і людство в цілому бачать світ «очима суспільства», своєї епохи, культури. Таким чином, суб’єкт пізнання історично розвивається, носить конкретно-історичний характер. Індивід стає суб’єктом пізнання не просто як біологічний організм, а тією мірою, в якій він оволодіває світом культури, перетворює досягнення людства у свої сили і здібності, тобто оволодіває мовою, логічними категоріями, накопиченим знанням.
Об’єкт – це фрагмент об’єктивної реальності, на який спрямована людська пізнавальна діяльність. При цьому поняття «об’єкт» і «об’єктивна реальність» не співпадають; так, електрон аж до кінця XIX ст. не був об’єктом пізнання, хоча, безперечно, він був фрагментом об’єктивної реальності. Результатом взаємодії суб’єкта й об’єкта є пізнавальний образ того, що пізнається. Образ цей суб’єктивний за формою та об’єктивний за змістом, джерелом. Об’єкт і суб’єкт пізнання співвідносні: чим більш розвинений суб’єкт, тим більша сфера об’єктивної реальності опиняється в його полі зору. Взаємодію суб’єкта і об’єкта слід розуміти як єдиний процес, де разом із зростанням меж та горизонтів людської активності зростає, стає складнішим і предметно насиченішим об’єктний обсяг її життєдіяльності.
Таким чином, в цілому пізнання постає в якості складової людського способу утвердження в світі, в якості найважливішого засобу розширення сфери людської свободи та її реалізації. Орієнтація в оточуючому світі може бути успішною лише за умови, що люди виробляють у собі здатність адекватно відтворювати образ цього світу.
В основі сучасної гносеології лежать такі фундаментальні принципи: об’єктивної реальності світу; відображення його у свідомості людини; пізнаваності об’єктивної реальності; практики як основи пізнання і критерію істини; розуміння пізнання як діалектичного процесу наближення суб’єкта до об’єкта, руху від незнання до знання, від неповного, неточного знання до знання повнішого і точнішого; конкретності істини та історизму.
Єдність чуттєвого та раціонального в пізнанні
Відображення світу у свідомості людини на основі практики відбувається у двох формах: чуттєвій та раціональній. Процес пізнання завжди починається з безпосереднього живого споглядання, тобто з безпосередньої взаємодії людини в практичній діяльності з предметам і явищами. Основними формами чуттєвого пізнання виступають, як вже зазначалось, виступають: відчуття, сприйняття, уявлення.
Але процес пізнання не може обмежитись тільки чуттєвим рівнем, який не у змозі розкрити внутрішні, суттєві зв’язки між предметами і явищами. Це можливо тільки на якісно новому і вищому етапі пізнання – на рівні абстрактного мислення. Він реалізується у трьох основних формах: поняттях, судженнях, умовиводах (детальніше про них дивись у темі „Логіка: закони та форми правильного мислення”).
Чуттєве і логічне пізнання утворюють нерозривну єдність, хоча в історії філософії існували два напрямки, котрі абсолютизували або чуттєве пізнання – емпіризм, або логічне мислення - раціоналізм. З історії філософії нам відомо, що саме в епоху Нового часу гносеологічна проблематика стає основною. Обидва крайніх підходи до тлумачення співвідношення чуттєвого та раціонального в пізнанні знайшли вираз в найбільш чіткому вигляді у Бекона і Декарта.
Представники емпіризму, найбільш відомими з яких, окрім Ф.Бекона, були Д.Локк і Т.Гоббс вважали що все людське знання випливає з досвіду. Існує спочатку зовнішній досвід, обумовлений відчуттями, і внутрішній досвід, де в результаті здійснення людиною операцій мислення - таких як поєднання, співставлення, абстрагування – з простих ідей утворюються більш складні ідеальні конструкції. Природжених ідей не існує. Душа людини - чиста дошка. Пізнання формується на основі чуттєвого сприйняття за допомогою принципів, тобто загальних правил. Тільки судження, які виражають безпосередню фіксацію фактів за допомогою органів почуттів, є самодостатніми та непогрішними. Навпаки, всі інші судження потребують підтримки від результатів чуттєвого досвіду.
Представниками раціоналізму, окрім Р.Декарта, були також Б.Спіноза, Г.Лейбніц, Г.Гегель та інші. Декарт вважав, що з допомогою інтуїції можна знайти настільки ясні, виразні та самоочевидні ідеї - такі як “існування Я”, “ціле більше од частини” тощо - в достовірності яких неможливо засумніватися. На основі цих базисних природжених ідей за допомогою дедукції можна будувати всю подальшу систему знань, подібно до того, як в геометрії Евкліда із небагатьох аксіом виводяться всі наші знання про геометричні фігури.
Отже, емпіризм та раціоналізм являють собою крайні точки зору і не можуть пояснити усієї складності процесу пізнання. Вже у І.Кант відзначав обмеженість цих підходів. В “Критиці чистого розуму” він пише: ”Без чуттєвості жодного предмету не було б нам дано, а без розсудку жоден предмет не можна було б мислити. Думки без змісту пусті, споглядання без понять сліпі… Розсудок нічого не може споглядати, а відчуття нічого не можуть мислити. Тільки з поєднанням їх може виникнути знання”.
Таким чином, акт пізнання – це завжди єдність, взаємодія чуттєвої і раціональної його форм. Раціональні форми пізнання неможливі без чуттєвого, з якого вони отримують вихідний матеріал, логічне мислення завжди використовує чуттєві наглядні схеми, моделі, символи. В свою чергу, на рівні свідомості чуттєве сприйняття знаходиться під впливом раціонального, не є бездумним, воно завжди осмислене - людина дивиться на світ осмисленими очима. Розуміння діалектичної єдності чуттєвого і раціонального долає метафізичну обмеженість емпіризму та раціоналізму.
Філософська теорія істини.
Діалектика абсолютної та відносної істини
Питання про характер відповідності знань дійсності було предметом розбіжностей між різними філософськими напрямками з давніх часів і до наших днів. Розуміння істини як відповідності знань речам сягає античності. Засновник формальної логіки Аристотель заклав традицію визначати істину як відповідність знання про світ самому світу. Це класичне визначення істини, здавалось, повинно було б задовольнити усіх; невипадково багато відомих філософів погоджуються з таким визначенням - Ф. Бекон, Б. Спіноза, Д. Дідро, П. Гольбах, Л. Фейєрбах, К. Маркс та ін. Але проблема відповідності нашого знання дійсності, тобто істинності знання, вимагає пошуку критеріїв, або підстав для відокремлення істини від хибності.
Так, прихильники суб’єктивно–ідеалістичного емпіризму істину розуміють або як відповідність мислення відчуттям суб’єкта (Д. Юм, Б. Рассел), або як відповідність ідей прагненням особистості до успіху (прагматизм), або як форму психологічного стану особистості (екзистенціалізм). Можна було б навести й інші приклади, але і з наведених ясно, що у визначенні істини, насамперед, постає питання: чи можемо ми відокремити в наших знаннях зміст, який не залежав би від нас, тобто від суб’єкту? Невипадково виявлення об’єктивного змісту істинності знання Кант вважав центральним завданням філософії. Вперше у філософії цю проблему усвідомив Сократ, саме він побачив в абстрагованості та ясності наших думок основну ознаку їх істинності. Пізніше Р.Декарт, Б.Спіноза, Г. Лейбніц пропонували в якості критерію істини ясність та виразність того, що мислиться. В ХІХ ст. в неокантіанстві критерієм істини вважалась внутрішня несуперечність самого мислення. А в неопозитивізмі критерій істини зводили до формально-логічної узгодженості суджень науки з вихідними угодами (конвенціями). В марксизмі таким критерієм визнавалась практика як чуттєво-предметна діяльність людини по перетворенню матеріальних систем.
В сучасній філософії особливо виразно виділяються три концепції істини: концепція відповідності, когеренції та прагматичності. Перша концепція істини встановлює відповідність між суб’єктивною формою знань та певним об’єктивним змістом. Когерентна концепція істини базується на встановленні несуперечності висловлювань. Концепція, в якій критерієм істинності виступає практика, називається прагматичною концепцією істини. Американський прагматизм (У. Джемс, Дж. Дьюі ) розуміє істину як корисність думок, ідей в процесі досягнення бажаної мети. Марксистський прагматизм використовує критерій практики для подальшого розвитку концепції відповідності. Практика по відношенню до пізнання виконує трояку роль: являється джерелом пізнання, його метою та критерієм істинності.
В теорії істини виділяють також проблему співвідношення абсолютної та відносної істини. Суть цієї проблеми полягає в тому, що кожна ступінь пізнання обмежена рівнем розвитку науки; істина, яка відкривається наукою на тому чи іншому історичному етапі, не може вважатися остаточною, і тому вона, як образно зазначив Ф. Бекон, є донькою часу. Дійсно, процес наукового пізнання передбачає перехід від попередньої теорії до нової, які між собою пов’язані таким чином, що відносно правильна колишня теорія може тлумачитися в складі нової теорії як відносна істина і як окремий випадок більш повної та точної теорії (наприклад, класична механіка І. Ньютона – частковий випадок релятивістської механіки А.Ейнштейна). Таким чином, зміст наукового знання в цьому процесі характеризується вірогідністю та неповнотою.
Коли йдеться про абсолютну істину, то під нею розуміють повне, точне, всебічне, вичерпне знання про будь-яке явище. Зрозуміло, що досягти такого знання неможливо. Скоріше за все, абсолютна істина означає межу, край, мету, до якої прагне пізнання. А відношення між абсолютною та відносною істиною фіксують лише різні рівні, форми знання, які залежать від розвитку науки, суспільства. Чим вище рівень пізнання, тим ближче ми наближаємося до абсолютної істини. Цей процес триватиме безкінечно довго, тому що рух знання від одного рівня до іншого, більш глибокого, точного не може мати завершення; звідси стає і зрозумілою теза Гегеля, що істина – це процес розвитку знання.
Варто зазначити, що в процесі наукового пізнання визнається наявність абсолютно достовірних фактів, які залишаються істинними незалежно від того, хто і коли їх стверджує (наприклад, послідовність зміни пори року тощо); такі знання не спростовуються наступним розвитком науки. Безперечно, що наука має справу з абсолютними фактами, але враховуючи те, що непізнане безмежне, ми констатуємо, що і абсолютне в процесі пізнання – це лише момент змісту відносної істини. Реальний процес наукового пізнання передбачає зміну однієї теорії іншою, більш глибокою та досконалою. І після кожної появи нової теорії ми вимушені визнати, що абсолютна істина, яка, здавалось, була досягнута в межах старої теорії, в черговий раз виявилась неосяжною. Карл Поппер, маючи на увазі складнощі процесу пізнання, вважав, що теоретичні концепції є правдоподібними, тобто неможливо довести - істинні вони чи хибні. За Поппером, зростання знання не дозволяє зафіксувати істину, однак, багато філософів не погоджуються з ним, стверджуючи, що Поппер абсолютизує момент відносності знання і на цій підставі неправомірно відкидає істину.
Абстрактної істини немає, істина завжди конкретна. Це положення означає, що істинність знань залежить від зв’язків, властивих тим чи іншим явищам, а також від умов, місця та часу, в яких вони розвиваються. Тобто знання, які стверджуються як істинні, можуть бути вірними лише за конкретних умов. Наприклад, положення, що вода кипить при температурі 100 градусів за Цельсієм, вірно з урахуванням умов, а саме - атмосферного тиску.
Діалектика відносної та абсолютної істини демонструє, що наше пізнання, прагнучи до точного і всебічного охоплення оточуючого нас світу, все повніше і глибше відображає об’єктивну дійсність.
Наукове пізнання: рівні, форми, методи
Вищою формою пізнання є наука – форма духовної діяльності людей, спрямована на виробництво об’єктивних знань про природу, суспільство і про саме пізнання, безпосередня мета якої – осягнення істини і відкриття об’єктивних законів на основі узагальнення реальних фактів, щоб передбачати тенденції розвитку дійсності і сприяти її перетворенню. Наука, як важливий елемент культури - явище багатогранне за своїми основними характеристиками. Вона являє собою і творчу діяльність по отриманню нового знання, і результат цієї діяльності - сукупність знань про істотні зв’язки дійсності. Наука утворює також особливий соціальний інститут. На сучасному етапі наука перетворюється в безпосередню продуктивну силу суспільства. Важливими особливостями наукового знання є наявність особливої мови – кола понять для опису об’єктів, що виходять за межі буденного досвіду; наявність специфічних способів і процедур обґрунтування істинності знання; постійна методологічна рефлексія – усвідомлення методів і прийомів, за допомогою яких вивчаються об’єкти; застосування спеціальних матеріальних засобів дослідження (приладів, інструментів); строга обґрунтованість і доказовість отриманих результатів.
Наукове пізнання досліджується спеціальним розділом філософії – "філософією науки". У філософії розрізняють два рівні наукового пізнання – емпіричний та теоретичний, що відповідає руху мислення від знання явищ до знання сутності. На емпіричному рівні має місце відображення зовнішнього буття предметів; на теоретичному - відображення сутнісних зв’язків об’єкту, вираження їх у законах.
На кожному рівні застосовуються свої особливі методи пізнання. Під методом розуміють певний спосіб, прийом, шлях вирішення якоїсь проблеми чи задачі. Філософське вчення, що досліджує методи пізнання, називають методологією.
На емпіричному рівні пізнання основними методами виступають: спостереження та реальний експеримент. Спостереження – цілеспрямоване вивчення предметів, що спирається на дані органів чуття з метою обгрунтування певних теоретичних висновків. Спостереження може бути безпосереднім і опосередкованим різними приладами та технічними пристроями. При усій своїй значимості і необхідності спостереження має істотні недоліки: обмеженість можливостей самих органів чуття та пасивність суб’єкта в ході пізнання. Як зазначав відомий французький фізіолог Клод Бернар, спостереження відбувається в природних умовах, котрими ми не можемо розпоряджатися.
Цей суттєвий недолік значною мірою долається в експерименті, де людина активно втручається в природний стан і розвиток об’єктів, створюючи для них штучні умови. Крім того, тут існує можливість багаторазового відтворення ходу процесу в умовах, що строго фіксуються та піддаються контролю. Всякий науковий експеримент завжди спрямовується якоюсь ідеєю, концепцією, гіпотезою. Без ідеї в голові, зазначав І.П.Павлов, не побачиш факту. Дані експерименту завжди так чи інакше “теоретично навантажені” – від його постановки до інтерпретації його результатів. Головне завдання емпіричного рівня наукового пізнання – накопичення фактів.
Як вже згадувалось, емпіричне пізнання само по собі не є достатнім для проникнення в сутність об’єктів. На певному етапі, коли накопичена значна кількість фактів, постає завдання їх класифікації та систематизації. Тим самим позначається перехід до теоретичного рівня пізнання. На теоретичному рівні застосовуються такі особливі методи: ідеалізація – побудова ідеалізованого об’єкта, мисленний експеримент з ідеалізованими об’єктами; формалізація – тимчасове абстрагування від змісту предмету і зосередження уваги на його формі; моделювання - метод, що ґрунтується на перенесенні знань, отриманих при аналізі певного об’єкта (моделі), на інший об'єкт, менш вивчений, тобто - на перенесенні знань, отриманих при вивченні штучної (фізичної чи знакової) моделі об’єкту - на сам об’єкт (оригінал); метод побудови гіпотез - формування припущень для пояснення певних фактів.
Важливим методом побудови теорії, особливо для наук, які вивчають системи, що розвиваються, є поєднання історичного та логічного. Історичний метод дослідження, котрий відображає реальну історію об’єкта у його конкретному розмаїтті, виявляє найбільш значимі факти і стадії розвитку, що дозволяє в підсумку створити теорію об’єкта, розкрити логіку і закономірності його еволюції. В самому принципі історизму закладена потреба і можливість переходу до логічного осмислення процесу, що вивчається. Тому логічний метод можна розглядати як той же історичний, лише звільнений від історичної форми і від випадковостей, тобто логічний метод є відображенням історичного процесу в абстрактній і теоретичній формі. Логічний метод розкриває історичне не в усій його багатоманітності, а з’ясовує напрямки, тенденції розвитку і функціонування історичного; в логічному дослідженні думка концентрується на суттєвому, необхідному, не відображаючи усіх зігзаг та флуктуацій, котрі неминучі для реального історичного процесу.
Завдання теоретичного пізнання полягає в тому, щоб дати цілісний образ досліджуваного явища. Будь-яке явище дійсності можна представити як конкретне переплетення всіляких зв’язків. Теоретичне дослідження виділяє ці зв’язки і відображає їх за допомогою певних наукових абстракцій. Але простий набір таких абстракцій не дає ще уявлення про природу явища, про процеси його функціонування і розвитку. Так, коли домарксівські економісти зафіксували окремі сторони і зв’язки, що характеризують капіталістичне виробництво, виділивши такі абстракції, як «товар», «вартість», «гроші» тощо, то тут ще не було цілісного уявлення про сутність капіталістичного виробництва і тенденції його розвитку. Для того щоб створити таке уявлення, необхідно було мисленно відтворити об’єкт в усій повноті і складності його зв’язків і відносин. Ця робота була здійснена К. Марксом, який виділив основні абстракції, що характеризують досліджуваний об’єкт, а потім, поступово розгортаючи їхній зміст, побудував цілісну систему понять, що розкриває не лише окремі зв’язки і сторони капіталістичного виробництва, але і конкретну взаємодію цих зв’язків.
Такий прийом дослідження називається методом сходження від абстрактного до конкретного. Застосовуючи його, дослідник спочатку знаходить головний зв’язок (відношення) досліджуваного об’єкта, а потім, крок за кроком прослідковуючи, як він видозмінюється в різних умовах, відкриває нові зв’язки, встановлює їхню взаємодію і таким шляхом відображає в усій повноті сутність досліджуваного об’єкта. Метод сходження від абстрактного до конкретного застосовується при побудові різних наукових теорій і може використовуватися як в суспільних, так і в природничих науках.
Формами становлення і розвитку наукового знання виступають факт, проблема, гіпотеза, теорія.
Факт (від лат. factum – зроблене, те, що відбулося) являє собою такий фрагмент дійсності, який встановлюється людиною і тому в науковій фіксації факту має місце сплав об’єктивного та суб’єктивного. Факт – результат раціональної обробки даних спостереження, їх витлумачення з позицій певних теоретичних положень. Факти відіграють велику роль у перевірці, підтвердженні чи спростуванні теорій. Відповідність фактам - одна з суттєвих вимог до наукової теорії. В розумінні природи факту в сучасній філософії науки виділяються дві основні тенденції: фактуалізм і теоретизм. Фактуалізм виходить з положення про незалежність і автономність фактів стосовно різних теорій. Теоретизм стверджує, що факти цілком залежать від теорії і при зміні теорій відбувається зміна всього фактуального базису науки. Необхідно підкреслити, що абсолютне протиставлення факту і теорії, з одного боку, а також цілковите розчинення фактів в теорії є крайнощами в рішенні проблеми співвідношення факту та теорії.
Проблема (у перекладі з грецьк. – перешкода, задача) – певне питання, що об’єктивно виникає в ході розвитку пізнання, відповідь на яке можна досягти за допомогою емпіричного та теоретичного дослідження. Весь прогрес людського пізнання полягає в постановці, уточненні та вирішенні проблем, переході від постановки певних проблем до їх вирішення, а потім до постановки нових проблем. Виявлення та постановка проблеми розкриває неповноту попередніх знань і тим самим є необхідним моментом переходу до нового знання.
Гіпотеза (грець. припущення) – науково обґрунтоване припущення щодо причини певного явища. Наукова гіпотеза завжди висувається в контексті розвитку науки для рішення якоїсь конкретної проблеми з метою пояснення нових експериментальних даних або усунення протиріч теорії з негативними наслідками експериментів. В процесі перевірки гіпотези та практичного підтвердження її наслідків, які описують та пояснюють раніше невідомі факти дійсності, виявляється зв’язок гіпотези з науковою теорією. Розвиток наукових теорій завжди відбувається за допомогою гіпотез, оскільки усяке нове знання носить спочатку гіпотетичний характер. Гіпотези виникають в процесі розвитку науки і перетворюються в достовірні положення наукових теорій, коли практика виявляє та підтверджує такі результати.
Теорія представляє собою форму системного знання, яке відноситься до певної області дійсності або до деяких її аспектів. Вона являє собою найбільш строгу і перевірену частину наукових знань. Мета наукової теорії – осмислити вже відомі результати і визначити шляхи досягнення нового знання, прогнозувати нові явища. Вона досягає цього інтелектуальними інструментами: поняттями, гіпотезами, математичним апаратом тощо. Теорія тісно пов’язана з фактами і гіпотезами. Від наукових фактів вона відрізняється строгою логічною організацією і об’єктивним змістом. Розвинута наукова теорія являє собою систему взаємомопов’язаних законів, дає можливість зрозуміти об’єкт пізнання в його внутрішньому зв'язку і цілісності як систему, виконує такі найважливіші функції як пояснення і передбачення.
План семінарського заняття
1.Філософське вчення про пізнання. Проблема пізнаваності світу.
2.Структура і сутність пізнавального процесу. Об’єкт і суб’єкт пізнання.
3.Єдність чуттєвого та раціонального рівнів пізнання.
4.Специфіка наукового пізнання, основні відмітні ознаки науки.
5.Проблема істини в філософії. Співвідношення абсолютної та відносної істини.
6.Рівні, форми та методи наукового пізнання.
Самостійна робота
Тематика рефератів та доповідей
1.Пізнання як вид духовної діяльності і феномен культури.
2.Проблема пізнаваності світу і філософський скептицизм.
3.І.Кант про можливості і межі людського пізнання.
4.Інтуїція та її роль в пізнанні.
5.Проблема істини в пізнанні. Основні концепції істини.
6.Особливості наукового пізнання.
7.Наука і суспільство. Сцієнтизм і антисцієнтизм.
8.Свобода наукового дослідження і соціальна відповідальність вченого.
9.Розуміння як методологічна процедура гуманітарного пізнання.
12.Етика науки.