Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Тема 6. Соціальна філософія
План
1. Філософське розуміння суспільства.
2. Філософська антропологія.
3. Суспільна свідомість: структура та форми.
4. Релігія як предмет філософського аналізу.
а) Сутність релігії. Структура і функції релігії.
б) Типи релігій
5. Культура і цивілізація. Глобальні проблеми сучасності.
1. Філософське розуміння суспільства.
Соціальна філософія - це наука про людину і суспільство у їх складних взаємовідносинах (взаємозв'язках і взаємозалежності);
Як одна з галузей філософського знання, соціальна філософія визначає специфіку і тенденції розвитку людського суспільства, механізми його утворення та закони існування, місце в ньому людини, соціальну будову суспільства, рівні і форми його організації, спрямованість та сенс людської історії, духовні основи суспільства.
Суспільство є надскладною системою, яка формується в міру розвитку здатності людей відокремлювати себе від природи. Філософія визначає три основні групи факторів, які обумовлюють розвиток людського суспільства:
Суспільство є надскладною системою, яка формується в міру розвитку здатності людей відокремлювати себе від природи.
1) праця (специфічно людська доцільна діяльність),
2) спілкування (колективний характер діяльності і життя),
3) свідомість (пізнання, інтелект, духовний зміст людської діяльності)
Суспільство (соціум) - це сукупність всіх форм і способів взаємодії і об'єднання людей.
В такому широкому значенні суспільство включає в себе все, що відрізняє цю систему від природно-космічних явищ, дозволяє розглянути створену людиною реальність як особливу форму руху матерії.
Суспільство – це історично стійка сукупність людей, які пов’язані зв’язками та відносинами, що направлені на відтворення умов для існування та задоволення потреб представників суспільства.
З поняттям суспільство тісно пов’язані поняття країна та держава.
Ознаки суспільства:
- територія - яка локалізує організацію соціального життя;
- універсальність (різнобічність, всеосяжність, загальність);
- автономність - здатність самостійно забезпечувати потреби своїх представників;
- інтегративність – можливість залучати до життя нові покоління;
- культура - система норм та правил, що регулює життєдіяльність суспільства.
Типи суспільства:
1. прості (де немає класів і держави, немає майнової диференціації - це первісні родоплемінні суспільства) і складні (це суспільства, де є кілька рівнів управління, поділ на соціальні верстви населення)
2. за національною ознакою
3. за релігійною ознакою (мусульманське, католицьке)
4. за рівнем демократії (відкриті і закриті)
В сучасній соціології існує два підходи щодо типологізації суспільства:
1. формаційний (Марксистський), який кладе в основу відношення до засобів виробництва, до власності:
а) первісне суспільство (історично перше)
б) рабовласницьке
в) феодальне суспільство
г) буржуазно-капіталістичне,
д) соціалістичне
2. цивілізаційний підхід (технократичний), який в основу поділу ставить рівень розвитку науки і техніки.
а) традиційне суспільство (доіндустріальне, аграрне)
б) індустріальне (з епохи капіталізму до середини ХХ ст. це промислове)
в) постіндустріальне (інформаційне, комп’ютерне, де основою виступає наука).
Структура суспільства має два аспекти. Суспільство можна розглядати:
1). Як сукупність „мікросоціумів” – соціальних груп, спільнот, соціальний інститутів, соціальних спільностей, котрі є суб'єктами суспільного життя, що має назву „соціальної структури суспільства.
2). Як система основних сфер життєдіяльності суспільства (матеріально-економічна, соціально-політична і духовно-культурна)
та відповідних до них суспільних відносин (економічних, політичних, правових, моральних, релігійних тощо).
Суб'єктами суспільного життя є самі люди, саме вони творять історію. Творцями соціального процесу вони є разом з іншими людьми, у взаємозв'язку з ними. Кожна людина включена в певну соціальну спільноту чи групу (або в декілька соціальних груп). Тому суб'єктами історичного процесу є не тільки індивіди, але й соціальні спільноти, що формуються на засадах єдності історичної долі, обставин життя, інтересів та цілей індивідуального та суспільного розвитку. Сукупність різноманітних соціальних спільнот та зв'язків між ними складають соціальну структуру суспільства.
1). Соціальна структура суспільства - це сукупність різноманітних соціальних спільнот та зв'язків між ними.
Соціальна структура суспільства включає такі елементи:
1. індивіди
2. соціальні спільності (соціальний клас, верства, прошарки, страта)
3. соціальні інститути
4. соціальні відносини
Серед факторів, що обумовлюють формування соціальних спільнот та груп, є і природні (ознаки статі, віку, раси), і соціальні (професійні, культурні та інші ознаки), а також комплексний показник (критерій) – соціальний статус. Так, можна виділити соціально-територіальні спільноти (мешканці міста і мешканці села), соціально-демографічні (чоловіки, жінки, діти, молодь, пенсіонери), соціально-етнічні (сім'я, рід, плем'я, народність, нація, етнос). Для К.Маркса основним критерієм соціального структурування було відношення до засобів виробництва, до власності. На цьому ґрунтується класовий поділ суспільства – на рабів і рабовласників, селян і феодалів, пролетаріат і буржуазію.
1. Соціальна спільність (спільнота) - це група людей, об’єднаних якими-небудь спільними ознаками, спільними інтересами, цінностями, спільною діяльністю і справами і мають соціально значимі риси; – це група людей, яка склалася об’єктивно в процесі історичного розвитку Соціальні спільності складаються стихійно, не за волею конкретної особи чи групи осіб, які поставили собі за мету утворити саме таку спільність, а об’єктивно, сама по собі, в процесі історичного розвитку.
Типи спільнот визначаються за такими критеріями:
1. демографічні
2. етнічні
3. професійні
4. територіальні критерії
5. класові критерії
Основні види соціальних спільностей:
а) тимчасові
б) середньо-стійкі (студентські і трудові колективи)
в) стійкі (народи, нації, класи)
2. за розмірами
а) великі (класи, нації, соціальні прошарки)
б) середні (мешканці міста, великого підприємства)
в) малі
3. за змістом
а) соціально класові (класи соціальні, верстви соціальні)
б) соціально етнічні (етнос, нація, етнічна група)
в) соціально демографічні (сім’я, вікові та статеві спільності)
г) соціально професійні (виробничі колективи і організації та ін.)
д) соціально територіальні (міське, сільське населення, поселенські спільності)
е) соціально-релігійні
2. Соціальний інститут – це об’єднання людей на основі їх спільної діяльності, що складаються навмисно через соціальні потреби, заради досягнення спільної мети; - це форма організації життєдіяльності суспільства у тій чи іншій сфері. Соціальні інститути, як було зазначено раніше, утворюються конкретними особами і з конкретною метою – так як вони є спільною діяльністю окремої групи осіб (від кількох чоловік до мільйонів), заради якої і формується інститут. Соціальний інститут - це стійкий комплекс формальних і неформальних норм, правил, принципів, які регулюють різні сфери людської діяльності і організовують їх у систему соціальних статусів та ролей.
Нині існує чотири основних групи соціальних інститутів:
Крім того:
а) формальні (юридичні особи які мають печатку і взаємодія суб’єктів у яких відбувається на основі законів та правових актів, формальних регламентів, правил та постанов)
б) неформальні (дружба, сусідство – які не мають формально закріплених законів, правил, норм)
У соціальних інститутів є не лише функції, але й дисфункції.
Дисфункції – це шкода, яку інститути чинять суспільству, в результаті чого відбувається дезорганізація, зміна та руйнування структури
Функції соціальних інститутів – це позитивна роль у суспільстві, сприяють зміцненню виживання, саморегуляції соціальної системи:
2. Філософська антропологія.
Суб'єктами суспільного життя є самі люди, саме вони творять історію. '
Для характеристики людини у суспільстві використовують ряд термінів: індивід, особа, індивідуальність, особистість.
Людина - це складна біосоціальна істота, яка володіє свідомістю і творчим мисленням (здатністю передбачати), має здатність виробляти знаряддя праці, прямо ходити та володіє членороздільною мовою.
Індивід - це термін для характеристики кожного окремо взятого представника людського роду як єдиного цілого, який має загальнотипові ознаки для всіх людей.
Особа - це термін, який характеризує включену у суспільство людину, яка пройшла процес соціалізації, тобто засвоїла звичаї, традиції, норми і правила, що регулюють життя між людьми у суспільстві.
Індивідуальність - термін, для характеристики талановитої від природи людини, людини, яка завдяки власній силі волі і старанням змогла розвинути у собі природні задатки та професійні вміння до рівня високого мистецтва. Це людина, яка у своїх вміннях не схожа з масою інших.
Особистість - це термін для характеристики людини, яка досягнула певного соціального статусу у суспільстві та спроможна вплинути на хід суспільного розвитку; - це суспільна вага людини.
Кожна людина включена в певну соціальну спільноту чи групу (або в декілька соціальних груп). Тому суб'єктами історичного процесу є не тільки індивіди, але й соціальні спільноти, що формуються на засадах єдності історичної долі, обставин життя, інтересів та цілей індивідуального та суспільного розвитку. Сукупність різноманітних соціальних спільнот та зв'язків між ними складають соціальну структуру суспільства.
Суспільні відносини охоплюють всі сфери суспільного життя та діяльності. Матеріально-економічні відносини включають в себе виробничі відносини, технологічні, відносини розподілу, обміну; соціально-політичні – політичні, правові, моральні, класові, національні, соціально-групові; духовно-культурні – моральні, релігійні, художньо-естетичні, наукові відносини. Суб'єктами суспільних відносин є індивіди та соціальні спільноти, саме їх інтереси та потреби лежать в основі суспільних відносин.
Суспільство як єдність соціального і індивідуального спрямоване,
по-перше, на забезпечення умов для збереження і розвитку самого соціуму і,
по-друге, на забезпечення умов для реалізації і розвитку здібностей індивідів, для задоволення ними своїх потреб.
Функції суспільства обумовлені основними сферами людської життєдіяльності:
- забезпечення і відтворення матеріально-економічних умов життя (зростання добробут, матеріального достатку);
- регулювання і організація суспільних відносин (соціально-політичні, етичні, гарантії виживання людства, упорядкування і нормалізації політичних, правових, моральних відносин);
- духовно-культурний розвиток людей.
Суспільне життя в своїй сутності є творчим процесом створення і розвитку людиною, як суспільно-історичним суб'єктом, соціальних умов свого життя. В цьому процесі розвивається і сама людина, збагачуються її можливості, вдосконалюються здібності. Така особливість людського буття визначається в соціальній філософії поняттям „суспільне виробництво”. Суспільне виробництво не обмежується лише економічною сферою (матеріальне виробництво), воно є разом з тим і розвитком різноманітних суспільних відносин та соціальних інститутів (виробництво форм спілкування) і процесом формування і розвитку духовної сфери людства, суспільних форм свідомості (духовне виробництво). Отже, основні сфери життєдіяльності в їх взаємозв'язку – це і є реальний процес суспільного виробництва як виробництва життя, його соціальних умов і його суб'єкта – суспільної людини.
Матеріально-економічна сфера – пов’язана з виробництвом, розподілом та споживанням матеріальних благ. В цій сфері задовольняються матеріальні потреби представників суспільства.. Вона є процесом перетворення і освоєння природи з метою створення матеріальних умов і засобів життя. Характер і рівень матеріального виробництва визначається способом освоєння природи, тобто способом виробництва. Спосіб виробництва – це конкретно-історична єдність продуктивних сил і виробничих відносин.
Продуктивні сили відображають активне ставлення людей до природи, вони є системою суб'єктивних і речових факторів, які здійснюють „обмін речовин” між суспільством і природою. До складу продуктивних сил входять люди в єдності їх фізичних і духовних сил, з їх історично набутим досвідом виробництва, уміннями, навичками, з їх знаннями, різними формами об'єднання виробничих зусиль. Другим елементом продуктивних сил є засоби виробництва. Засоби виробництва – це сукупність засобів праці (серед яких основними є знаряддя праці) і предметів праці (продуктивних сил самої природи). В історичному розвитку знарядь праці, як основного елемента засобів виробництва, виділяють три етапи. Перший з них – епоха інструменталізації, епоха панування ручної техніки. Другий етап пов'язаний з появою машин, він набув назви епоха індустріалізації. Сучасний етап розвитку продуктивних сил обумовлений процесом науково-технічної революції, перетворенням науки в безпосередню продуктивну силу і підвищенням ролі суб'єктивних, духовних здібностей людей в процесі виробництва (йдеться про епоху комп'ютеризації та інформації).
Виробничі відносини – це сукупність матеріально-економічних відносин між людьми в процесі виробництва і руху суспільного продукту від виробництва до споживання. Вони є історично-конкретним способом поєднання людей і засобів виробництва на основі певного характеру власності, або способом привласнення людиною умов своєї праці. Саме через спосіб і процес привласнення умов праці реалізуються відносини власності, які є суттєвою характеристикою всієї системи виробничих відносин. Від виробничих відносин відрізняються так звані технологічні відносини, які так само складаються в процесі виробництва, але обумовлені не формою власності на засоби виробництва, а потребами технології і організації виробництва (наприклад, відносини між робітниками різних спеціальностей, між організаторами та виконавцями)
Джерелом розвитку способу виробництва є суперечність між продуктивним силами, що постійно розвиваються, і виробничими відносинами, які мають стабільний характер. Зміни в продуктивних силах зумовлюють потребу змін і у виробничих відносинах. Саме цей закон – закон відповідності виробничих відносин характеру і рівню розвитку продуктивних сил – К.Маркс вважав основним загальносоціологічним законом, що лежить в основі соціально-політичних революцій і історичного розвитку.
Соціально-політична сфера життєдіяльності – це сфера продукування способів і форм спілкування, правил взаємостосунків між людьми. Вона пов'язана з формуванням в процесі історії соціальних спільнот (конкретно-історичних суспільств, держав, класів, націй, етносів, різноманітних соціальних груп) і соціальних інститутів – форм організації і регулювання стосунків в суспільстві. Однією з найважливіших функцій суспільства є функція організації, упорядкування, нормалізації суспільних відносин. Саме регулятивну функцію виконують соціальні інститути. Вони „обслуговують” всі сфери суспільства, забезпечуючи соціальну консолідацію і стабілізацію життя всього суспільства. Соціальні інститути – це і певні установи, і сукупність соціальних норм та культурних зразків, і система поведінки, відповідна до цих норм. В залежності від сфер життєдіяльності виділяють такі соціальні інститути: економічні (розподіл праці, власність, заробітна плата), політичні, або інститути влади (держава, армія, суд, партії, профспілки тощо), інститут права, освіти, сім'ї, церкви, інститути в сфері культури (традиції і звички, мораль тощо).
Духовно-культурна сфера є процесом духовного виробництва, процесом формування і функціонування об'єктивних форм духовного життя – мистецтва, моралі, релігії, філософії, науки, культурних цінностей, суспільних цілей, ідеалів, а також таких явищ культури, як виховання, освіта. В марксистській філософії духовно-культурна сфера традиційно розглядалася як похідна від матеріально-економічної сфери, як така, що виконує роль несамостійного елементу „другого порядку”. З цього приводу потрібно зазначити, що духовне начало є основою самоорганізації і самозбереження суспільства. Кожне суспільство в своєму розвитку ґрунтується на певній системі цінностей, норм, ідеалів. Якщо ідеали суспільства, його культура, форми менталітету, свідомості підпадають під загрозу ерозії, то змінюються і суспільні відносини, трансформується сама цивілізація. Суспільне життя в будь-якій формі і на будь-якому рівні визначається духовно-культурними чинниками, які не можна ігнорувати.
3. Суспільна свідомість. Структура та форми.
Людина – розумна істота. Вона володіє мислячим розумом, свідомістю.
У широкому значенні цього слова свідомість є сферою людської духовності, яка включає в себе світ думок, почуттів і волю. В залежності від того, хто є носієм свідомості: людина чи суспільство, розрізняють:
Індивідуальна свідомість - це свідомість окремо взятого індивіда.
Суспільна свідомість - це духовне, ідеологічне життя суспільства (політичні, правові, моральні, релігійні, естетичні, філософські ідеї, що притаманні не окремій людині, а групам людей, суспільству в цілому. Суспільна свідомість є існуванням свідомості у суспільній формі у вигляді певного сукупного результату людської діяльності.
Свідомість існує у двох формах ідеальної діяльності - теоретичній (пізнавальній) і духовно-практичній (ціннісній).
Суспільна свідомість має складну структуру:
1. Рівні суспільні свідомості:
а) емпіричний - це буденна свідомість
б) теоретичний - наукова свідомість
2. Суспільна психологія та ідеологія.
3. Форми суспільної свідомості (політична, правова, моральна, релігійна, філософська та ін.)
Суспільна психологія - це сукупність емоцій, почуттів, релігійних і моральних, естетичних станів симпатії і антипатії, почуттєвих станів: страху, надії, відчаю, незадоволеності; це своєрідна емоційна реакція людей на ідеологічні процеси, що відбуваються у суспільстві. Проявами соціальної психології є такі явища як громадська думка, соціальна воля, традиції, звичаї, чутки.
Суспільна ідеологія - є упорядкованою і теоретично оформленою системою ідей, теорій, поглядів, переконань, які узагальнюють досвід практичного життя, відрізняються послідовністю і логічністю. Ідеологія, як правило, виступає теоретичною формою вираження і захисту соціально - класових інтересів, виробляється спеціально зайнятими у цій сфері людьми. Ідеологія продукує і пропонує готові для споживання смисли і значення. Вона нав'язує, рекламує і пропагує масові стереотипи, колективні думки і розповсюджені переконання. Тим самим ідеологія завжди готова зняти з індивіда тягар відповідальності за самостійний вибір, позбавити його свободи мислення і діяльності.
Внаслідок існування різних форм діяльності (політика, право, релігія і т.д.) виникають форми суспільної свідомості, які є їх ідеальним відображенням.
3.Форми суспільної свідомості:
Міфологія – ще не роз’єднана форма людських знань, що включала в себе вимисел і фантазію, реальність і видумку, знання і віру, повсякденний досвід.
Політична – це сукупність ідей, що відображає соціально групові, класові відносини у суспільстві, центром яких є ставлення до влади.
Правова - це сукупність принципів і норм поведінки, що санкціоновані державою та регулює соціальні стосунки з позицій закону.
Моральна - є сумою правил суспільно схваленої поведінки індивідів, - це сукупність норм, вимог, яких повинна дотримуватися людина згідно з суспільним і власним усвідомленням добра і зла. Вимоги моралі не закріплені ніякими нормативними документами, вони підтримуються силою громадської думки, владою звичаїв, усталеними нормами, оцінками суспільства і соціальних груп.
Естетична
Наукова
Філософська
Релігійна
4. Релігія як предмет філософського аналізу.
Різне (особливе) відношення до ідеального об’єкту свідомості – Бога – та існування різних релігій пов’язане з різними традиціями, що пояснюється неспроможністю людини до самостійного мислення.
Релігія (від лат."геlіqіо"- благочестя, святиня, зв'язок, все те, що зв'язує, з'єднує людину з божеством) - це явище духовної культури, яке характеризується вірою в надприродне начало, під яким найчастіше розуміють Бога.
Віра – це бездоказове визнання існування надприродної сили, яка створила світ і спрямовує його у своєму розвитку. Найчастіше під надприроднім началом розуміють Бога як творця всього існуючого, абсолютно досконалого мудрого та справедливого.
Особливості релігійного світосприйняття :
• релігія постає явищем виключно духовним,тобто притаманним лише людині;
• релігія виражає та позначає певні фундаментальні особливості людини та її відношення до дійсності;
• релігія передбачає те, що дійсність для людини розпадається на першу, видиму, важливу, проте – неосновну та на другу, приховану, невидиму, але найпершу за суттю, основну, фундаментальну. Видима дійсність позначається як звичайна, фізична, повсякденна, а невидима - як священна, надзвичайна;
• в релігії природа людини, її сутність виражається цілісно, концентровано, тому часто стверджується, що осереддям релігійного почуття в людині, як і її сутнісним осереддям постає серце.
2.Структура та функції релігії:
Як особлива система духовної діяльності людей релігія має власну специфічну структуру. В ній можна виділити такі основні елементи:
- релігійна свідомість
- релігійне почуття
- релігійний культ;
- релігійна організація.
Релігійна свідомість - це сукупність ідей, переконань, поглядів, концепцій, ядром яких є віра. Віра – це бездоказове визнання існування надприродного начала.
Релігійне почуття – це своєрідне духовне переживання, психологічний стан, в якому перебуває людина під час звернення до Бога.
Релігійний культ - сукупність обрядів, які направлені на встановлення контакту з божеством.
Релігійна організація - об'єднання людей на основі спільних вірувань.
Основні релігійні організації:
Церква - велике об'єднання із централізованими та ієрархієзованими стосунками між священиками і віруючими
Секта (секція, частина) - невелика замкнена організація, що відділилась від панівного в країні напрямку релігії та конфліктує з ним .
Деномінація - проміжна перехідна ланка між церквою і сектою.
Функції релігії:
1. Світоглядна - коли людина формує світогляд релігій;
2. Регулятивна - це заповіді (через заповіді відбувається регуляція поведінки в суспільстві);
З. Компенсаторна - компенсує недостаток любові і розуміння.
4. Комунікативна - дозволяє представникам релігій спілкуватися з Богом та між собою на одному рівні.
В умовах сучасного суспільства релігія виконує, головним чином, компенсаторну функцію.
З. Класифікація релігій :
1. Вірування первісного суспільства (магія, фетишизм, анімізм, тотемізм, шаманізм);
2. Національні релігії:
а) ранні національні релігії ( релігії Стародавнього Єгипту, релігії народів Дворіччя, релігія Стародавньої Індії, давньогрецька релігія, релігія Стародавнього Риму);
б) пізні національні релігії (іудаїзм, індуїзм, конфуціанство, даосизм, джайнізм, синтоїзм).
3. Світові релігії:
- буддизм;
- християнство;
- іслам.
4. Нетрадиційні релігії. Нові релігійні течії та організації:
- Біле братство;
- Сатанізм.
PAGE \* MERGEFORMAT 9