Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
11
Тема 6. Досвід європейської інтеграції нових членів та країн-кандидатів на вступ до ЄС
2. Досвід Польщі щодо проходженні основних етапів на шляху європейської інтеграції.
Зміни, які відбулися в суспільному та економічному житті Польщі в 1989 році й були наслідком горбачовської «відлиги» та боротьби польського народу за «нову Польщу», призвели до переорієнтації зовнішньої політики Речі Посполитої. Провідний напрямок цієї політики полягав у намаганні зближення Польської держави з європейською спільнотою.
В липні 1989 року Польща встановила дипломатичні відносини з ЄЕС. 19 вересня 1989 року між Польщею та ЄЕС було підписано договір про торговельно-економічну співпрацю. Цей договір став відправним пунктом у проведенні подальших переговорів щодо інтеграції Польщі в Європейський Союз, тобто перші кроки Речі Посполитої до Європейської співдружності ґрунтувалися на домовленостях торговельно-економічного характеру [7].
Уперше офіційно про намір Польщі вступити до складу ЄЕС заявив прем’єр-міністр країни Т. Мазовецький під час виступу в європейському парламенті в лютому 1990 року. Цю думку продовжив міністр закордонних справ К. Скубишевський, який, виступаючи на засіданні польського Сейму в червні 1991 року, заявив, що мета Польщі полягає у вступі до європейського співтовариства на правах повноправного члена. Таким чином, офіційно Варшава вже на початку 90-х років чітко визначила пріоритети у своїх стосунках із ЄЕС. Саме це дозволило 19 травня 1990 року Польщі виступити з офіційною заявою про початок переговорів щодо вступу Польщі до ЄЕС. Переговори розпочалися в грудні 1990 року, тривали впродовж 11 місяців і закінчились підписанням Європейського Договору про співдружність Польщі з ЄЕС.
Підписання Європейського Договору, по суті, стало початком політичного діалогу про інтеграцію Польщі до об’єднаної Європи. Однак згаданий документ остаточно набрав чинності лише 1 листопада 1994 року через важкий процес його ратифікації країнами – членами ЄС. Щоправда, частина договору, присвячена торговельним відносинам, почала діяти з 1 березня 1992 року й призвела до значної лібералізації в цьому плані між ЄС та Польщею, яка, зрештою, закінчилася створенням зони вільної торгівлі [8].
Важливим етапом у Європейській інтеграції Польщі став саміт країн – членів ЄС у Копенгагені (21-22 червня 1993 року). На саміті Рада Європи проголосила, що держави Центрально-Східної Європи можуть стати повноправними членами співдружності. Рада Європи сформулювала політичні та економічні критерії до країн, які бажають стати членами ЄС (так звані Копенгагенські критерії, які продовжують залишатися актуальними й зараз), а саме:
- стабільність державного устрою, який гарантує демократію та законність дотримання прав людини й основних свобод, захист прав національних меншин;
- функціонування ринкової економіки, здатної впоратися з конкуренцією й ринковим пресингом, який існує в ЄС;
- можливість виконати всі зобов’язання, які випливають із членства в Євросоюзі.
Виставлені умови були в цілому прийнятними для Польської держави, тому 8 квітня 1994 року Польща склала офіційну заяву про членство в Європейському Союзі, після чого розпочалися офіційні переговори між ЄС та Польщею щодо входження останньої до Європейського Союзу.
Під час засідання Європейської Ради в Каннах 26-27 червня 1995 року було прийнято Білу книгу в справі інтеграції країн Центральної і Східної Європи до ЄС. У книзі була визначена мета та черговість заходів у приведенні польського права до норм ЄС [9].
Щоб якнайкраще підготуватися до входження до складу ЄС, 8 серпня 1996 року Польський Сейм своїм законом створив Комітет Європейської Інтеграції (КЄІ) – інституцію, відповідальну за процес Європейської інтеграції Польщі. Ця структура мала програмувати й координувати політику інтеграції з ЄС, а також діяльність щодо пристосування країни до Європейських стандартів, крім того, КЄІ координував діяльність уряду у сфері отримання закордонної допомоги. 28 січня 1998 року польський уряд прийняв Національну стратегію інтеграції, у якій було підсумовано вже реалізовані інтеграційні заходи й визначено нові завдання, які дозволять Польщі максимально наблизитися до членства в ЄС.
У 1997 році Європейська Рада встановила термін початку переговорів із Польщею щодо вступу в ЄС. Вони були призначені на березень 1998 року і саме тоді розпочалися. 16 липня 1997 року Європейська комісія прийняла позитивне рішення щодо переговорів із Польщею та зарахувала її до групи з 6 країн, з якими ЄС повинен вести переговори про приєднання. 31 березня 1998 року в Брюсселі розпочалися офіційні переговори відносно членства в ЄС Польщі та ще п’яти кандидатів (Чехії, Естонії, Словенії, Угорщини та Кіпру). Переговори стосовно членства Польщі в ЄС тривали від березня 1998 року до грудня 2002 року [10].
Початок переговорів був для державних структур Польщі та її економіки серйозним викликом у зв’язку з необхідністю приведення польського законодавства у відповідність із правовими актами європейського співтовариства. Переговори можна умовно поділити на два етапи:
1) етап адаптації польського права до права європейського;
2) етап переговорів щодо конкретних умов вступу Польщі до ЄС.
На початковому етапі переговорів у червні 1998 року уряд прийняв ще один важливий, з точки зору євроінтеграції, документ: Національну програму приготування до членства в Європейському Союзі. У ньому були послідовно визначені конкретні дії на 1998-2002 р., які дозволять Польщі наблизитися до ЄС.
До другого етапу сторони перейшли 10 листопада 1998 року. З боку ЄС у переговорах брали участь Європейська Рада, Рада ЄС, а також Європейська комісія. Польську сторону репрезентували прем’єр-міністр, міністр закордонних справ, секретар комісії Європейської Інтеграції, а також голова переговорів із євроінтеграції Речі Посполитої, який керував усіма учасниками переговорного процесу (спочатку ним був Ю. Кулаковський, пізніше Ю. Трощинський).
Переговори велися за 29 напрямками, із яких більшість не викликала істотних розбіжностей у поглядах серед сторін і не стала джерелом суперечок. Найбільш проблемними в процесі переговорів стали питання
Європейський Союз також готувався до приєднання нових членів. Саме з цією метою на саміті в Ніцці (7-12 грудня 2000 року) керівники 15 європейських держав затвердили реформу ЄС. Завдяки Ніццькому трактату, Польща здобула в майбутній Раді Міністрів ЄС 27 із 345 голосів (саме стільки, скільки Іспанія – країна приблизно з такою ж чисельністю населення), крім того, Польщі відводилось 54 місця в Європарламенті (із 732 місць). За кількістю отриманих місць Польща мала увійти в шістку найбільш широко представлених у європейських інституціях країн - членів ЄС.
На засіданні Європейської Ради в червні 2001 року, яке відбулося в місті Ґетеборг, було визначено, що країни-кандидати, які позитивно закінчать євроінтеграційні переговори до кінця 2002 року, зможуть приєднатися до співтовариства у 2004 році. Польща потрапила до числа таких країн завдяки тому, що встигла закінчити переговори з ЄС до зазначеного терміну, це сталося 13 грудня 2002 року на засіданні Європейської Ради в Копенгагені.
Варто відзначити деякі компромісні домовленості між сторонами:
9 квітня 2003 року Європарламент переважною більшістю голосів (за – 509 депутатів, проти – 25, утрималися – 31) затвердив пропозицію щодо входження Польщі до Європейського Союзу 1 травня 2004 року.
Логічним наслідком вдало проведених переговорів було урочисте підписання 16 квітня 2003 року Афінської декларації. Цей документ складався з 5500 сторінок, на яких було юридично зафіксовано результати переговорів між ЄС та 10 країнами Центрально-Східної та Південної Європи, зокрема Речі Посполитої. У присутності президента Олександра Кваснєвського від імені Польщі підписи склали: прем’єр Лешек Міллер, міністр закордонних справ Володимир Тимошевич, міністр із європейських справ Данута Хюбнер.
З червня 2003 року до березня 2004 року Декларація про приєднання Польщі (та 9 інших країн) до ЄС була ратифікована всіма країнами-членами ЄС. У самій Польщі в червні 2003 року відбувся референдум із питання приєднання країни до Європейського Союзу. У ньому взяло участь 58,85 % громадян країни, які мали право голосу; 77,85 % учасників голосування сказали «так» входженню до ЄС.
1 травня 2004 року Польща стає офіційно членом ЄС. Святкове прийняття 10 держав до ЄС відбулось у Дубліні, де Польщу репрезентував президент Олександр Кваснєвський і прем’єр Лешек Міллер. Уже в червні цього року поляки обрали до європейського парламенту 54 євродепутати, а це означало, що польський народ перегорнув ще одну сторінку своєї історії, а Польська держава увійшла до нового етапу розвитку – в умовах об’єднаної Європи. «Унія є своєрідним квитком до доброго майбутнього, – заявив у 2003 році Олександр Кваснєвський, – і Польща цей квиток отримала» [13].
Таким чином, Польща у 1989-2004 роках пройшла складний шлях інтеграції до ЄС. Процес євроінтеграції країни можна умовно поділити на три етапи:
1) початковий етап (від підписання першого важливого договору з ЄС про торговельно-економічну співпрацю в 1989 році до початку офіційних переговорів у 1998 році);
2) етап проведення офіційних переговорів щодо членства в ЄС (1998-2002 роки);
3) етап ратифікації досягнутих домовленостей (2003-2004 роки).
Напрямки євроінтеграції Польщі були універсальними для країн Центрально-Східної Європи та базувалися на Копенгагенських критеріях 1993 року. Переговори з євроінтеграції проводились у 29 напрямках, які торкалися таких сфер: соціально-економічної, охорони навколишнього середовища та правової.
На форму та перебіг переговорів про членство в ЄС Польщі справляли вплив багато зовнішніх та внутрішніх факторів, як позитивних, так і негативних. Серед зовнішніх чинників, які сприяли процесові переговорів необхідно згадати наступні:
Ефективне проведення переговорів щодо вступу не було би можливим без виконання Польщею низки внутрішніх умов:
На етапі вступу Польщі до ЄС рівень валового внутрішнього продукту (ВВП) в розрахунку на мешканця складав близько 40% від рівня Європейського Союзу (при дотриманні паритету купівельної спроможності валют; застосування до перерахунку змінних курсів валют ставить Польщу на рівні 20 відсотків від середньоєвропейської, з погляду на тотально нижчий рівень цін і відповідно слабшу валюту). Іншими словами, виробництво у ЄС в 2,5 рази більше (в перерахунку на одного мешканця) ніж в Польщі, а рівень цін в два рази вищий. Така різниця в рівні виробництва істотно впливає на всі інші макроекономічні пропорції, а особливо на рівень споживання. Слід відзначити, що нижчий рівень ВВП на одного мешканця, в головній мірі, є результатом значно нижчого рівня продуктивності праці і технічного забезпечення праці в Польщі порівняно з Західною Європою.
Також варто відзначити дистанцію, яка відділяє Польщу і 15 країн ЄС, що знаходяться на релятивно низькому рівні розвитку щодо процентного рівня в ЄС. До таких країн можна віднести Іспанію, Португалію і Грецію. Як виходить з міжнародних порівнянь, реальний рівень ВВП на одного мешканця в Польщі складає близько 60 відсотків ВВП в Греції і Португалії і близько 50 відсотків ВВП Іспанії. Однак і тут різниця є істотною.
Різниця в економічному розвитку між Польщею і ЄС не полягає тільки в продуктивності праці, яка виражається у рівні виробництва, доходів і споживчих стандартів. Значний поступ 90-х років минулого сторіччя відбувся в польській економіці внаслідок процесів трансформації, а також розбудови ринкової інфраструктури і ефективних господарських структур, що характерні для розвинутих економік. Низькі темпи розвитку Польщі на сучасному етапі зумовлені структурою виробництва та зайнятості. Польська економіка має низький рівень послуг у створенні ВВП і одночасно у промисловості низький рівень сучасних продуктів із застосуванням сучасних технологій. Також є значно високий рівень працюючих у секторі сільського господарства (хоча частина з них є скритими безробітними) і малий рівень зайнятих у сфері послуг.
Незадовільним є також рівень конкуренції. Економіка Польщі є надто залежною від імпорту, це означає, що зростання виробництва продукції для власного споживання, або експорту тягне за собою істотне зростання імпорту. Одночасно конкурентноздатність польського експорту на міжнародних ринках і рівень експортної активності знаходиться на низькому рівні. Не були розв’язані базові проблеми, що стоять на перешкоді до повного використання продуктивних сил суспільства, а особливо проблем фінансування економічного зростання, боротьби з безробіттям і реструктуризації аграрного сектору.
Рівень національних заощаджень в Польщі є недостатнім до фінансування інвестиційних потреб для того щоб забезпечити високий рівень зростання, що призводить до перманентного отримання проблеми великого дефіциту поточних операцій. Це означає, що на проблематику членства в ЄС не можна дивитись тільки з огляду на темпи зростання ВВП, необхідно враховувати зміни структурного характеру і суспільно-економічні проблеми.
Доступні дані відносно слаборозвинутих країн, які попередньо вступили до ЄС, вказують на істотні чинники розвитку.
По-перше, в контексті членства слід відзначити тенденції так званої реальної конвергенції, або зближення рівня ВВП на одного мешканця до середнього рівня по ЄС-15. Реальна конвергенція, що спостерігалась в бідніших країнах ЄС дозволила досягнути швидшого темпу зростання ВВП, а потім до зменшення – а у випадку Ірландії повної ліквідації різниці – у розвитку ВВП порівняно з іншими країнами ЄС.
По-друге, в контексті членства всіх вказаних країн з’явилися подібні щодо напрямку зміни макропропорцій економічного розвитку. Зокрема членство в Союзі вугілля та сталі означає збільшення масштабу імпорту закордонних інвестицій, а далі за цим зміцнення валют, сильне зростання імпорту і збільшення масштабу національного попиту, зріст динаміки ВВП, що має в першій фазі членства особливий попит, і навпаки, в другій фазі – що після 10-15 років членства, що виникає в основному з ефектів модернізації виробничого апарату (збільшення виробничої конкуренції);
По-третє, досвід вказаних країн виразно вказує на факт, що масштаб переваг зростання з позиції членства в ЄС залежить від якості економічної політики. Здорова, прозора економічна політика – так як наприклад політика, що проводилась від половини 80 років минулого століття Ірландією – була в стані гарантувати певне використання шансу розвитку, який дав вступ до ЄС.
3. Вплив євроінтеграційних процесів на створення сприятливого інвестиційного клімату в країнах Центральної та Східної Європи
Загальносвітовий обсяг потенційних прямих іноземних інвестицій (ПІІ) стрімко зростає і оцінюється від 500 до 1500 млрд дол. щороку. Протягом останнього десятиріччя за часткою надходжень ПІІ регіон Центральної та Східної Європи (ЦСЄ) посідає лідируючі позиції порівняно з іншими регіонами світу, передусім, завдяки доволі ефективному законодавчому і регуляторному середовищу, розвинутій інфраструктурі, динамічній фінансово-банківській системі, суттєвій підтримці національних агентств сприяння іноземним інвестиціям і торгівлі тощо
На початок 2009 р., за попередніми оцінками EconomistIntelligenceUnit (EIU), загальний обсяг накопичених ПІІ в Польщі складав 194,3 млрд дол., в Угорщині –151,7 млрд дол., в Чехії – 111,6 млрд дол., Румунії – 76,2 млрд дол., Болгарії – 40,6 млрд дол. У вимірі ПІІ на душу населення Польща, Угорщина та Чехія посідають найвищі щаблі в Центральній та Східній Європі (рис. 1).
Регіон ЦСЄ споживає результати успішної хвилі реформ і змін, зокрема більш низькі ставки податків, членство окремих країн в ЄС, поліпшення інфраструктури. В країнах регіону постійно здійснюються заходи, спрямовані на створення більш сприятливого бізнес-середовища для інвесторів. Зокрема, Словаччина, згідно дослідження Світового Банку “Ведення бізнесу в 2005 р.: усунення перешкод для зростання”, була визначена як один із двох найбільш “успішних реформаторів інвестиційного клімату” у світі. Реформи в інших країнах регіону також були проаналізовані Світовим Банком. У перелік найкращих 10 реформаторів у світі також були внесені Литва й Польща.
Рис. 1. Кумулятивні надходження ПІІ на душу населення в 1999 р. і 2008 р., дол.*
*Джерело: розраховано за даними EconomistIntelligenceUnit // www.eiu.com
Ключовими складовими формування сприятливого інвестиційного клімату є низка інституційних характеристик економік країн регіону, які забезпечують стійкий фундамент для розвитку як інвестиційних процесів, так і стабільності економічного розвитку країни.
Членство низки країн в Організації економічного співробітництва та розвитку (ОЕСР) і членство чи асоціація з ЄС обмежують простір для дискримінаційної політики і вимагають надання рівних прав для вітчизняних та іноземних підприємств. Загальні режими прогресивно були доповнені законами, що регулюють специфічну діяльність (банківська справа, страхування, фондові біржі, права інтелектуальної власності, вільні економічні зони і промислові парки і т.п.), що сприяло подальшому наближенню регуляторного середовища до норм розвинених ринкових економік.
Разом з тим, до недавнього часу Словаччина мала спеціальні стимули тільки для іноземних інвесторів, і деякі стимули передбачалися для великих інвесторів на індивідуальній основі, що не повністю відповідало регуляторним нормам ЄС. Угорщина також донедавна надавала великим інвесторам перевагу у вигляді десятирічних податкових канікул. Обидві країни нещодавно змінили свої стимули для інвестицій, спрямовуючи зусилля для задоволення нових правил ЄС. Польща відкоригувала схему інвестиційних стимулів в 2001 р., зменшивши обсяг субсидій і включивши їх до механізмів політики регіонального розвитку.
Розширення ЄС також забезпечило доступ нових членів співтовариства до структурних фондів ЄС, що прискорює модернізацію місцевої інфраструктури і спрощення процесу транспортування і логістики для іноземних багатонаціональних компаній.
Крім того країни ЦСЄ володіють низкою специфічних активів, серед яких, зокрема,- значний людський капітал, розвинена інфраструктура, сприятливе бізнес середовище, і зручне розташування в центрі величезного пан’європейського ринку, що передбачає високу здатність країн регіону конкурувати з великими ринками, що розвиваються, за залучення технологічноємних ПІІ протягом майбутніх років.
Разом з тим, в окремих країнах регіону існує також низкаобмежень стосовно володіння і управління інвестиціями іноземними інвесторами. Основні обмеження для іноземного володіння стосуються землі й споруд.
Наприклад, володіння нерухомим майном іноземними компаніями обмежене в Чехії та Литві. У таких країнах як Чехія, Угорщина і Польща, обмежено право власності на сільськогосподарські землі. В Словенії тільки компанії з країн ЄС мають право володіти землею, у той час як у Словаччині тільки компанії з країн ЄС і ОЕСР мають право набувати власність на нерухомість. Проте оренда нерухомого майна звичайно дозволяється у цих країнах усім іноземцям (наприклад, на термін до 99 років у Латвії й Польщі).
В Угорщині,відповідно до Закону про інвестиції, тільки компанія, створена в Угорщині, може придбати нерухоме майно, “необхідне для її економічної діяльності”, проте ця норма трактується широко і не перешкоджає іноземним підприємцям займатися будівництвом. Закон про землю від 1994 р. обмежує придбання землі іноземцями в розмірі 6000 м.кв., але дозволяє орендувати до 300 га на термін максимум 10 років. Тільки приватні особи – громадяни Угорщини й громадяни країн ЄС, що постійно проживають в Угорщині й займаються сільськогосподарською діяльністю, можуть купувати сільськогосподарські землі, тоді як інші можуть орендувати їх. Обмеження для іноземців щодо придбання землі діятиме протягом 7 років після набуття членства в ЄС і, можливо, вони будуть продовжені додатково на три роки.
Інші обмеження щодо володіння і управління застосовуються у певних сферах виробництва або діяльності стратегічного значення. Наприклад, існує вимога щодо збереження щонайменше 50 % власності у володінні вітчизняного суб’єкта господарювання в сфері безпеки і в національних авіакомпаніях в Угорщині. У Латвії іноземцям не дозволяється володіти контрольним пакетом акцій у сфері послуг з безпеки, в авіатранспорті, телебаченні і радіомовленні. В Словенії обмеження власності застосовуються у сфері військових поставок, страхуванні, перестрахуванні, управлінні інвестиційними фондами, аудиті, видавництві і радіомовленні. У Словаччині власність обмежена в сфері радіомовлення. У Польщі інвестори з країн, що не входять в ОЕСР, не допускаються до управління аеропортами і морськими портами, підприємствами ОПК.
Позитивні зміни інвестиційного клімату в країнах регіону також відображає позитивна динаміка міжнародних рейтингів. Відтак прогрес країн ЦСЄ в напрямку формування сприятливого інвестиційного клімату полягає як у формуванні загального регуляторного та інституційного середовища, спрямованого на розвиток ринкової економіки, забезпечення дієвої конкуренції між суб’єктами господарювання, так і на створення конкретних інвестиційних стимулів фіскального, регіонального, інноваційного характеру. Останнє підтверджує високий рівень конкуренції на світовому ринку інвестицій, що вимагає від країн побудови виваженої та дієвої системи стимулів. Разом з тим, остання виконує завдання не якомога більшого залучення іноземних інвестицій, а, в першу чергу, забезпечення структурних та інноваційних зрушень в національній економіці.