Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Методологія наукових досліджень
Тема 1. Юридична діяльність: методологічні підходи до розуміння та статус
1. Методологічні підходи до розуміння юридичної діяльності
2. Юридична та соціальна діяльність: співвідношення
3. Риси юридичної діяльності
4. Зміст юридичної діяльності
5. Види юридичної діяльності
Характеристика методології юридичної науки передбачає необхідність визначення особливостей саме наукової діяльності та її належності до певного виду людської діяльності, що має більш загальний характер. Оскільки наукова діяльність має юридичний зміст, то правомірною є характеристика юридичної діяльності, яка є загальною по відношенню до наукової.
Будь-яка діяльність, що здійснюється в соціальному середовищі має певну спрямованість і розглядається не лише з огляду її змісту та середовища, а й з інших сторін, що визначають природу діяльності та її цінність. Адже діяльність будь-якого суб’єкта суспільних відносин характеризується наявністю мети, способів її досягнення та значенням як для суб’єкта, так і середовища (суспільства). Саме така діяльність і є соціально-значимою. Вона здійснюється у різноманітних сферах суспільних відносин і тому має певну направленість (предмет).
Характеризуючи юридичну діяльність необхідно мати на увазі, що вона здійснюється у самостійній сфері суспільних відносин, пов’язаній з державно-правовим впливом на суспільство, передбачає діяльність спеціальних суб’єктів та передбачає спеціальну мету, що пов’язується із впливом суб’єкта на ті об’єкти, які перебувають під захистом права, складаючи систему соціальних цінностей.
Юридична практика (діяльність) характеризується наявністю певних ознак, що надають можливість виокремити її як окремий напрямок соціальної діяльності. А саме:
А) юридична діяльність характеризується юридичною природою, що виявляються у заснованості цього виду діяльності на праві та можливості її здійснення в межах права;
Б) юридична діяльність є складовою правової системи суспільства і тому певним чином взаємодіє з іншими елементами цієї системи, що виявляються як правовідносини, законність, правосвідомість, система законодавства;
В) юридична діяльність характеризується наявністю специфічних напрямків впливу на суспільство, функціонування держави і права, які характеризуються як функції діяльності;
Г) багатоаспектність державно-правового впливу визначає наявність багатоманітних сфер юридичної діяльності, що надає можливість характеризувати її як комплексну;
Д) наявність об’єктів впливу, що функціонують, досліджуються чи вдосконалюються в процесі юридичної діяльності і є важливими для процесу упорядкування суспільних відносин;
Є) це діяльність, що має двох аспектний суб’єктний характер, оскільки з однієї сторони вона має професійний характер і здійснюється суб’єктами, що мають спеціальні знання, а з іншого – може мати повсякденний характер, тобто здійснюватися будь-ким в процесі реалізації суб’єктивних прав, покладених обов’язків чи відповідальності;
Е) це діяльність, що перебуває під охороною держави, адже саме вона визначає межі діяльності, створює її правову основу та гарантує статус суб’єктів, що здійснюють цю діяльність.
Зазначені ознаки складають методологічну основу розуміння юридичної діяльності. Однак, у сучасній юридичній літературі ця методологічна основа сприймається неоднозначно з точки зору надання певним із ознак більшого значення, ніж іншим.
В сучасній літературі склалося 5 підходів до розуміння юридичної діяльності:
І Юридична діяльність характеризується як різновид соціальної діяльності, якому надається правової форми та правового значення (Малько).
ІІ Юридична діяльність – це поведінка певних суб’єктів, що визначає зміст та надає правового значення правовідносинам, законності та правопорядку (Копєйчіков).
ІІІ Юридична діяльність – це аспект соціального управління, змістом якого є можливість реалізації наданих суб’єктам суспільних відносин прав, покладених обов’язків чи спеціального статусу (С. Д. Гусарєв).
IV Юридична діяльність – це засіб забезпечення єдності правової системи суспільства шляхом взаємодії складових елементів системи (В. В. Петришин).
V Юридична діяльність – це поведінка суб’єктів, змістом якої є втілення правових приписів шляхом їх конкретизації до певного суб’єкта та конкретного випадку (В. Д. Ткаченко).
Таким чином, методологія дослідження юридичної діяльності засновується на її розуміння як багато аспектної категорії та наявності рис, що характеризує її як різновид людської діяльності.
Належність юридичної діяльності до соціальної визначає необхідність характеристики соціальної діяльності як категорії, що має різні аспекти прояву. Соціальна основа та обумовленість юридичної діяльності надає можливість говорити про її об’єктивну необхідність та практичне значення, завдяки чому суспільство задовольняє ряд інтересів та потреб, які ґрунтуються на праві. Соціальний характер юридичної діяльності виявляється в:
Зазначене робить правомірним висновок про те, що юридичну діяльність слід розглядати як різновид соціальної, яка є більш узагальненим поняттям щодо юридичної.
Соціальна діяльність характеризується як будь-яка діяльність соціальних суб’єктів. Хоча різноманітність життєвих потреб та інтересів та багатоаспектність організації суспільства викликає певну кількість різноманітних засобів та дій, що в цілому задовольняють соціальний інтерес. Тому поряд з юридичною існує виробнича діяльність, культурно-виховна, політична, організаційно-управлінська, релігійна, корпоративна, сімейна та інші види соціальної діяльності. Всі вони об’єднуються категорією “соціальна діяльність”.
У сучасній літературі існують не багатоманітні праці стосовно характеристики соціальної діяльності. Вона є предметом вивчення Олени Анатоліївни Лукашкової та Олексія Миколайовича Оборотові. Саме тому категорія “соціальна діяльність” сприймається однозначно як діяльність соціальних суб’єктів, що здійснюється у певних формах та сфері суспільних відносин, що забезпечує реалізацію певних суб’єктивних інтересів.
Звідси виокремлюють 4 основні ознаки соціальної діяльності:
Таким чином, методологічною основою розуміння співвідношення соціальної та юридичної діяльності є наступні ідеї:
Юридичну діяльність можливо охарактеризувати у двох аспектах:
І Юридична діяльність як різновид соціальної, що характеризується певними ознаками.
ІІ Юридична діяльність як особливий різновид діяльності суб’єктів, що має самостійний характер, зміст та значення безвідносно до діяльності соціальної. Саме цей аспект надає можливість охарактеризувати юридичну діяльність як багато аспектну, що характеризується наявністю спеціального предмету та має багатофункціональний характер. Самостійність цього виду діяльності підкреслюється наявністю системи спеціальних ознак:
Таким чином, юридична діяльність є особливою сферою діяльності професійних юристів, що на основі наданих повноважень та в межах нормативно-закріпленої процедури здійснюють розробку та прийняття правових норм, забезпечують їх реалізацію та ефективне дослідження державно-правових інститутів для забезпечення потреб практики.
Вищезазначені особливості юридичної діяльності складають методологічну основу її розуміння як самостійного та значимого для суспільства виду професійної діяльності.
Самостійний характер юридичної діяльності обумовлюється не лише наявністю її ознак, а й певним змістом, який складають перелік певних дій, які суттєво впливають на обсяг, сферу та форму юридичної діяльності. Необхідно зазначити, що зміни суспільних відносин та форм суспільної діяльності безпосередньо впливають на юридичну діяльність. На сучасному етапі до змісту юридичної діяльності відносять не лише складання юридичних документів, консультування, наукові дослідження, участь у роботі спеціальних органів, а й інші юридично-значимі дії, до яких належить попередження, припинення правопорушень, виконання покарань, прийняття нормативно-правових актів, здійснення виховної діяльності, реєстрація результатів юридичної діяльності та визначення перспектив розвитку та вдосконалення державно-правових інститутів. На цій основі можливо виокремити перелік найбільш важливих дій, які складають основу юридичної діяльності, потребують наявності професійних знань та складають методологічну основу розуміння змісту юридичної діяльності.
Зміст юридичної діяльності залежить від того її різновиду, який є об’єктом характеристики:
А) ведення юридичної справи, як здійснення певного комплексу процесуальних юридично-значущих дій, що пов’язані з вирішенням конкретної життєвої ситуації;
Б) складання юридичних документів, в яких посвідчується інформація, що має правове значення;
В) здійснення консультування, що передбачає надання рекомендацій, визначення обсягу повноважень, роз’яснення правового статусу та визначення перспектив судової справи;
Г) виступи в установах юридичного характеру з метою офіційного виголошення заяв, клопотань, скарг, висновків ,які мають безпосереднє значення для вирішення юридичної справи;
Д) тлумачення текстів нормативно-правових актів з метою уточнення та визначення їх змісту;
Е) правове виховання, агітація та пропаганда з метою спричинення впливу на свідомість та поведінку суб’єктів права.
А) вибір об’єкту та предмету дослідження;
Б) вибір методологічної основи досліджень;
В) вибір положень, що характеризують приріст знань у певній сфері та мають наукову новизну;
Г)визначення можливості реалізації наукових результатів;
Д) визначення практичного значення науково-обгрунтованих ідей.
А) створення умов практичної підготовки юристів;
Б) процес набуття спеціальних правових знань;
В)процес формування юридичного світогляду;
Д) державна атестація та надання права на практичну чи наукову діяльність.
Таким чином, методологічні підходи на характеристику змісту юридичної діяльності засновуються на ідеях про:
5. Види юридичної діяльності
Визначення видів юридичної діяльності залежить від критерію класифікації, який ми покладаємо в основу.
Найбільш поширеною та обґрунтованою є класифікація юридичної діяльності за формами її здійснення на:
А) практичну, змістом якої є прийняття та реалізація правових норм;
Б) наукова, змістом якої є обґрунтування нових знань про державу та право;
В) освітня, що забезпечує підготовку юридичних кадрів.
Однак, в юридичній літературі обґрунтовують можливість класифікації юридичної діяльності за іншими критеріями, а саме:
Обґрунтовується також можливість класифікації юридичної діяльності за спеціальністю, що об’єднується напрямком 0306 Право, а також за класифікатором ВАК України, що передбачає класифікацію наукових спеціальностей під шифром 12.00.00.
Таким чином, методологічну основу виокремлення видів юридичної діяльності складають критерії, які за наявності певних спільних ознак надають можливість поділити юридичну діяльність на певні різновиди. Ці критерії мають динамічний характер і можуть змінюватись в залежності від зміни різновидів, форм та змісту юридичної діяльності.
Тема 2: Методологічні аспекти професійної юридичної діяльності
1. Професійна діяльність юриста
2. Система юридичної діяльності: методологічні підходи до визначення
3. Тенденції розвитку юридичної діяльності
1. Професійна діяльність юриста
Юридичну діяльність можливо охарактеризувати не лише як певний вид соціальної діяльності та самостійний різновид діяльності у відповідній сфері відносин, а й як певну професію. Оскільки ця діяльність передбачає настання правових наслідків, повинна здійснюватись кваліфіковано і на професійній основі. Це у свою чергу потребує спеціальної підготовки фахівців різного профілю правової роботи та формування системи професійних знань.
Професіоналізм юридичної діяльності виявляється на практичному, науковому та освітньому рівні, а також полягає у можливості заняття відповідної посади, яка залежить від наявності спеціальних знань у відповідній сфері права.
Наявність спеціальних знань, можливість виконувати певні функції та наявність відповідного досвіду роботи вимагає забезпечення юридичної діяльності професійними юристами, що обумовлює професійний характер самої юридичної діяльності. Правомірно зазначити на тому, що професійна діяльність юриста засновується на принципі розподілу праці, який і забезпечує наявність спеціального статусу професії юриста.
Професійна юридична діяльність характеризується рядом ознак, які:
- по-перше, важливість професії юриста для суспільства підкреслює важливість рішень, що приймаються та можливість виокремлення особливої юридичної відповідальності – професійної;
- по-друге, обізнаність із законодавством підвищує роль позитивної юридичної відповідальності в середовищі юристів.
Таким чином, професійний характер юридичної діяльності забезпечує можливість характеристики цього виду соціальної діяльності з точки зору спеціальної професії, яка забезпечує організацію та функціонування юридичної діяльності на особливій основі – професійній.
2. Система юридичної діяльності
Юридичну діяльність необхідно аналізувати через систему компонентів, які визначають умови здійснення цієї діяльності, способи її зовнішнього прояву та фіксації результатів. Системний характер юридичної діяльності дає змогу охарактеризувати її не лише як процес ,а й як сукупність певним чином організованих елементів, які взаємодіють в процесі здійснення юридичної діяльності.
Систему юридичної діяльності складають наступні елементи:
1. Суб’єкти юридичної діяльності – це професійні юристи, їх об’єднання та установи державного і недержавного характеру. Їх особливостями є наявність відповідних повноважень та можливості приймати рішення, що мають певний ступінь обов’язковості.
2. Об’єкти юридичної діяльності як явища, предмети та процеси, що належать до навколишнього світу та підлягають правовому впливу. Серед об’єктів розрізняють загальний, який визначається як відповідність праву, що складає основу юридичної діяльності, суспільним відносинам і потребам, та безпосередній, який складають дії суб’єктів права, їх правовий статус, правова свідомість та культура, правові документи та правові процеси.
3. Засоби юридичної діяльності, що складаються з правових норм, правових категорій, юридичної техніки та мови права. Ці засоби характеризують особливе значення юридичної діяльності та є елементом її правової основи.
4. Форма здійснення юридичної діяльності підкреслює обов’язків її формальний вираз, що виявляється на двох її рівнях, а саме за предметом (практична, наукова, освітня), а також за змістом (правотворча, правоохоронна, правозастосовча і профілактична).
В сучасній літературі обґрунтовують можливість також ще одного аспекту формального виразу юридичної діяльності, а саме за характером її прояву як правову (основна) та неправову, що має форму виховання, інформування, фінансування та взаємодії.
5. Методи здійснюються як способи та прийоми, що використовуються для досягнення певного результату. Юридична діяльність характеризується двома методами: примус і заохочення, однак можливо говорити також про існування методів попередження, індивідуального впливу, перевірки інформації та попереднього обговорення.
6. Функції юридичної діяльності, що характеризують основні напрямки її впливу, що забезпечують досягнення відповідного результату. Найбільш обґрунтованими є функції юридичної практики, що полягають у регулюванні та охороні суспільних відносин, що співпадають з функціями права в цілому.
7. Результат. Що передбачає досягнення мети прийняття правової норми та обумовлює її ефективність, а також реалізацію інтересів суб’єктів правомірними засобами.
Таким чином, структура юридичної діяльності має системний характер, що надає можливість говорити про системність цього виду діяльності та взаємодію окремих елементів системи в процесі реалізації юридичної діяльності.
3. Тенденції розвитку юридичної діяльності
Динамічний розвиток сучасного суспільства, а також зміна потреб, які забезпечуються в процесі юридичної діяльності, обумовлюють динамічний характер самої юридичної діяльності, який полягає у її вдосконаленні, підвищенні її значення для суспільства, а також її розвитку, що надає можливості виокремити певні його тенденції.
Серед тенденцій розвитку юридичної діяльності можливо виокремити наступні:
1. Переорієнтація самого змісту юридичної діяльності з владного на гуманітарний, що пов’язується з проголошенням прав людини вищою соціальною цінністю.
2. Зміна методів юридичної діяльності, де на зміну імперативним приходять диспозитивні методи.
3. Підвищення ролі професії юриста, що обумовлює тенденції значимості юридичної освіти.
4. Зростання ролі науки у забезпеченні практичних проблем.
5. Поєднання наукової та освітньої діяльності, що надає можливість підготовки висококваліфікованих фахівців для практики.
6. Збільшення кількості нормативно-правових актів, що спричинює необхідність їх систематизації та підвищує роль такого її різновиду як кодифікація.
7. Посилення регулятивного впливу права на різноманітні сфери обумовлює появу таких характеристик як моральність та соціальність права, що безпосередньо випливає на зміст юридичної діяльності.
8. Зміна меж правового регулювання, що пов’язується з його розумінням, виникає необхідність нових галузей та інститутів права, що, у свою чергу, вимагає подальшого розширення сфери юридичної діяльності. Мова йде про регулювання відносин приватної власності, а також особистих прав людини.
9. Зміна структури та статусу державних установ, що здійснюють юридичну практику, забезпечують посилення таких видів практичної юридичної діяльності як контрольна, адвокатська та охоронна.
10. Зміни, що відбуваються у правовому регулюванні, викликають потребу до змін юридичної діяльності в межах громадянського суспільства та правової держави, що обумовлює необхідність заснованості цієї діяльності на принципах та стандартах міжнародного права.
11. Підвищення ролі інформованості суспільства стосовно основних аспектів юридичної діяльності обумовлює тенденцію зростання її регулятивної функції, що не можливе без комп’ютеризації цього виду діяльності. Це, в свою чергу, обумовлює створення системи обліку юридичних документів та дій, що забезпечує інтеграцію юридичної діяльності та її комплексний характер.
Вищезазначені тенденції визначають шляхи вдосконалення та підвищення ефективності юридичної діяльності.
1. Юридична наука: характеристика поняття та структура елементів
В сучасній юридичній літературі склалося 2 підходи до розуміння категорії “наука”.
Перший з них має теоретико-прикладний характер та характеризує науку з точки зору свідомої діяльності відповідних суб’єктів, що забезпечує досягнення своєї мети.
Наука – це усвідомлена та заснована на певній методологічній основі діяльність суб’єкта, що має професійні знання, націлена на вивчення явища чи категорії, які складають предмет цієї науки.
Методологічною основою зазначеного визначення є розуміння науки як:
А) соціальної категорії;
Б) сфери діяльності людини;
В) сфери застосування професійних знань;
Г) сфери, що має методологічною основу;
Д) сфери діяльності, що має визначений предмет.
Інший предмет до характеристики науки має функціональне значення, оскільки основу її розуміння складає наявність результату діяльності, що має характер обґрунтування системи нових знань.
Наука – це спеціальна сфера діяльності юриста, основним призначенням якої є приріст нових знань про державу і право як основний об’єкт впливу на юридичну науку.
Методологічну основу функціонального підходу складає характеристика науки як:
А) спеціальної сфери юридичної діяльності;
Б) як діяльності, що має наступницький характер та засновується на вже існуючих ідеях;
В) діяльності, що характеризується обов’язковим результатом, а саме приростом нових знань;
Г) діяльності, що обмежена певним об’єктом, який складають держава і право.
Спільність вищезазначених характеристик науки полягає у її розумінні як сфери діяльності людини. Саме це надає можливість виокремити двох аспектну структуру юридичної науки.
Її перший аспект пов’язаний із внутрішньою структурою наукової діяльності, а інший має зовнішній характер і забезпечує виокремлення елементів структури на основі предметної характеристики наукової діяльності.
Внутрішню структуру юридичної науки складають:
Предметна характеристика юридичної науки обумовлює можливість виокремлення в якості її структури певних дисциплін, які мають самостійний характер та в сукупності складають юриспруденцію.
Серед елементів структури розрізняють:
=1= Теоретико-історичні науки, що мають загальний характер та забезпечують єдність юридичної науки в цілому
=2= Галузеві науки, серед яких виокремлюють:
- науки управлінського циклу, які вивчають державу і право як засоби управління суспільством;
- цивілістичні науки, що мають приватно-правовий характер;
- криміналістичні науки, що регламентують сферу відносин, пов’язаних із злочинами, особою злочинця, процесом призначення та виконання покарань.
=3= Спеціально-прикладні науки, що забезпечують можливість застосування неюридичних знань(соціології, психології, медицини, біології, технічних наук) в процесі вирішення юридичних справ.
В сучасній науці обґрунтовується можливість виокремлення міжнародно-правових наук, хоча на думку більшості авторів міжнародне право не є самостійним видом юридичних наук, оскільки має комплексний характер та відображає особливості держави як суб’єкта міжнародних відносин, що не визначає управлінського характеру діяльності держави. Більше того, всі міжнародно-правові документи, що ратифіковані державою, стають частиною національного законодавства та належать до певної його галузі. (?)
Наявність структури наукової діяльності засвідчує її багато аспектний характер та можливість виокремлення в системі юридичної наукової діяльності окремих видів та напрямків.
2. Функції юридичної науки як методологічна основа розуміння її значення та природи
Соціальне призначення юридичної науки, її місце та роль в суспільстві характеризується через визначення функцій науки.
Функції юридичної науки – це основні напрямки її впливу на предмет дослідження з метою отримання науково-обґрунтованих знань про цей предмет. Оскільки юридична наука належить до сфери наукової діяльності, то методологічно вірним є виокремлення двох груп функцій, які вона виконує.
1. Пізнавальна, що забезпечує наукову основу розуміння держави і права через закономірності їх виникнення, розвитку та функціонування.
2. Інтернаціональна, що забезпечує пояснення сутності державно-правових явищ, визначає їх структурну організацію та соціальне призначення.
3. Прогностична, що забезпечує визначення перспектив подальшого розвитку державної та правової систем шляхом обґрунтування гіпотез, прогнозів та альтернатив.
4. Евристична відрізняється від функцій прогнозування тим, що на основі характеристики діяльності держави виокремлює негативний та позитивний її аспект, що відкривають необхідність провадження позитивного досвіду організації інших держав.
5. Комунікативна забезпечує взаємозв’язок та взаємодію юридичної та інших суспільних наук.
6. Прикладна сприяє науковому забезпеченню потреб практики та реалізується через розробку проектів нормативно-правових актів та узагальнення юридичної практики.
7. Ідеологічна визначає роль юридичних знань у формуванні правової ідеології, яка є елементом суспільної ідеології.
8. Виховна забезпечує правову освіту, формування правосвідомості та правової культури та усвідомленої потреби правомірної діяльності.
1. Правоорієнтуюча, що відображає роль юриспруденції у визначенні правових цінностей, правових принципів, шляхів вдосконалення правового регулювання та створення механізмів гарантування суб’єктивних прав.
2. Інструментальна – обумовлює значення юридичної науки як засобу (інструменту) пізнання держави, права та суспільства, а також як засобу забезпечення потреб практики.
3. Критично-аналітична (експертна) – засновується на характеристиці юридичної науки як засобу аналітичного пізнання держави і права з метою виокремлення позитивних і негативних тенденцій їх функціонування і розвитку та китичного переосмислення юридичної практики.
Висновок: наявність загальних та спеціальних функцій науки надає можливість характеризувати її як суспільно-прикладну науку, що забезпечує можливості не лише вивчення держави і права, а й реалізацію завдань, що обґрунтовуються практикою.
Визначеність предмету наукових досліджень обумовлює можливість характеристики її змісту. Загальновизнаним у юридичній літературі є можливість дослідження змісту юриспруденції з точки зору певних блоків юридичних знань. Вони формуються в процесі і завдяки класифікації юридичних наук та характеризують їх самостійний характер з точки зору особливостей предмету їх дослідження.
Зміст юриспруденції складають 4 блоки наукових знань:
В юридичній літературі обґрунтовується можливість іншого підходу до характеристики юриспруденції. Він засновується на характеристиці напрямків діяльності та змісту категорій, що мають юридичне спрямування. Таким чином, зміст юриспруденції характеризують як сукупність ідей та понять, що визначають природу юриспруденції, а саме:
Зазначена характеристика змісту має проблемний характер, оскільки з точки зору одних вчених згадані елементи характеризують внутрішній зміст юридичної науки і кожна із категорій має не лише власну роль, а й особливості сприйняття (О. В. Поляков). А з точки зору інших вчених зазначені категорії хоча і мають власний зміст, але є елементами внутрішньої структури юридичної науки. Це обумовлюється тим, що вини є обов’язковими і кожен з них забезпечує системність наукової діяльності (М. І. Козюбра).
Таким чином, зміст юридичної науки є категорією, пов’язаною із внутрішньою її структурою, що підтверджує комплексний характер науки в цілому.
4. Методологічні основи системи наукових знань
Системи наукових знань проходять певні стадії свого розвитку, що обумовлюють їх виникнення, удосконалення, систематизацію та інтеграцію. Це обумовлює можливість характеризувати систему юридичних наукових знань за певними критеріями.
А саме:
- за функціями в науці вони виявляються у поясненні, описі, передбаченні;
- за методами організації наукових знань – у аналізі, синтезі;
- за обґрунтуванням їх ролі та узгодженні з іншими системами знань – як індивідуальні, систематизовані, аксіоматичні, дослідницькі, навчальні;
- за можливостями практичного застосування – як імперативні чи диспозитивні.
Однак найбільш важливою є характеристика системи наукових юридичних знань за рівнем їх розвинутості. Саме за цим критерієм до системи наукових знань належать:
Зазначені елементи наукових знань підтверджують:
Тема 4. Методологія юриспруденції
1. Зміст методології юриспруденції
2. Структура методології юриспруденції
3. Наукове правове дослідження
4. Тип наукового мислення
Методологія – це система методів пізнання і практики, тобто система принципів, правил, прийомів, способів і засобів організації й побудови теоретичної і практичної діяльності, а також учення про цю систему. Виходячи з цього визначення:
- методологія наукової діяльності – це система методів (принципи, правила, прийоми, способи і засоби), зокрема пізнання (відбиття) об’єктів зовнішнього світу та організації (формування) систем наукових знань;
- методологія практичної діяльності – це система методів (принципи, правила, прийоми, способи і засоби) впливу на об’єкти, організації практичної діяльності як одного з об’єктів;
- вчення про систему методів наукової і практичної діяльності – це сукупність наукових знань щодо змісту, структури наукових і практичних методів, умов та правил застосування їх.
1. Зміст методології юриспруденції
Методологію юридичної науки можна визначити як систему принципів і способів організації, побудови і здійснення теоретико-пізнавальної юридичної діяльності в області дослідження державно-правової дійсності, а також вчення про цю систему. Методологія сучасної юридичної науки становить складне і багатопланове утворення, яке охоплює:
Змістовні характеристики методології правознавства виявляються в таких аспектах.
- Методологія правознавства поки що не є самостійною юридичною наукою. Вона виникла і розвивалася в усьому комплексі наукового юридичного знання, а її функціональне призначення полягає в обслуговуванні будь-якого наукового юридичного дослідження, тобто це загальнонауковий юридичний феномен, внутрішньо властивий правознавству в цілому і кожній його окремій науковій дисципліні зокрема. Причому такий загальний характер методології правознавства припускає її пристосування, адаптацію до специфіки кожного досліджуваного юриспруденцією об’єкта.
- Методологія правознавства має як свої складові низку компонентів: світоглядну позицію (тип наукового мислення), загальні теоретичні принципи (парадигми), систему методів, загальнонаукові й конкретно-наукові засоби пізнання, вчення про методологію. Ці компоненти органічно пов’язані, взаємо проникають й збагачують один одного.
- Ядром методології правознавства є єдність і взаємоперетворення онтології, гносеології та аксіології, діалектики і логіки, кожна з яких несе цілком визначене методологічне навантаження.
- Структурно методологія правознавства має кілька рівнів: світоглядний, що має головні напрями і загальні принципи пізнання в цілому; загальнонауковий (міждисциплінарний), що використовується при пізнанні особливої групи однотипних об’єктів; конкретно-науковий, що застосовується у процесі пізнання специфіки окремого об’єкта групою наук; спеціально-науковий – притаманний вивченню окремих властивостей об’єкта в межах конкретної науки; рівень процедур і методик – притаманний конкретному науковому дослідженню тієї або іншої властивості об’єкта.
Між названими рівнями методології правознавства існують органічний зв’язок, залежність, підпорядкованість і взаємопроникнення.
2. Структура методології юриспруденції
Важливе місце в структурі методології юридичної науки займають її теорії і понятійно-категоріальний апарат. Правова теорія, якщо її використовують для дослідження державно-правових явищ, перетворюється в науковий метод, особливості застосування якого визначаються особливостями теорії, її призначенням, функціями понятійного апарату тощо. Теорія, виступаючи в ролі методу наукового пізнання, дає змогу пояснювати державно-правові явища, виявляти і досліджувати їхні нові властивості, прогнозувати розвиток явищ, є доказом і критерієм істинності їх. Подібно й поняття та категорії юриспруденції, зафіксовані у відповідних термінах і визначеннях, є одним із головних “інструментів” наукового правового дослідження, оскільки становлять узагальнені результати пізнання суттєвих властивостей, зв’язків і відношень державно-правових явищ.
Необхідність розвитку методології сучасної юриспруденції зумовлена як ускладненням і динамізмом об’єкта пізнання – державно-правової дійсності, так і самого процесу пізнання і його засобів. Поява нових і удосконалення наявних наукових правових методів зумовлено необхідністю точного й адекватного відображення всього різноманіття правової реальності. Вимога різнобічності й точності результатів конкретного юридичного дослідження зумовлює необхідність комплексного використання низки методів у їх єдності та взаємо доповненні, методологічній зумовленості, визначення правильного співвідношення між методами, “традиційними” для юриспруденції, і новими, якісними і кількісними, соціологічними, філософськими, політологічними і психологічними підходами до права і держави, емпіричними і теоретичними прийомами їх пізнання.
Серед арсеналу методів, використовуваних юридичною наукою, практично немає жодного, який би не застосовувався в інших галузях знання (навіть формально-логічний метод дослідження права, який багато вчених вважають “суто” юридичним, ґрунтується на законах і методах формальної логіки). Водночас проникнення в юридичну науку способів, прийомів і процедур дослідження, притаманних іншим наукам, не є суто формальним, механічним процесом, а супроводжується відповідною перебудовою, трансформацією їх, пристосуванням до специфіки об’єктів державно-правової дійсності.
У пізнавальній і практичній діяльності використовують різноманітні методи, які можна класифікувати за формами діяльності на пізнавальні (повсякденні й наукові) та практичні, а за формами мислення – на раціональні й ірраціональні (інтуїтивні). Проте можливі й інші класифікації складової методології юриспруденції, коли за різними критеріями та підставами виділяють:
- вертикальну (ієрархічну) і горизонтальну (однорівневу) структуру;
- методи організації (формування) наукового знання і здійснення наукових досліджень дійсності;
- загальні, загальнонаукові, приватно наукові, спеціальні методи;
- теоретичні й емпіричні частини методології, причому й в одному, і в другому випадках можна виділити методи відображення та перетворення.
Всі ці класифікації методології правознавства не є ізольованими, а взаємо проникають і взаємодіють, збагачують одна одну. Тому побудова різноманітних класифікацій або виділення різноманітних структур методології правознавства – не самоціль, а зумовлені необхідністю встановлення взаємозв’язків між компонентами методології, установлення їх підпорядкованості (ієрархічна структура) або зв’язків координації (горизонтальна структура) для правильного вибору, упорядкування “арсеналу”, “інструментарію” методологічних принципів, прийомів, правил, засобів юридичних досліджень відповідно до природи об’єкта й особливостей певної системи наукового правового знання. Первинними і основними в цьому плані є вертикальна і горизонтальна структури методології юриспруденції.
Горизонтальну структуру утворюють види методів певного рівня, наприклад, до загальнонаукових методів належать структурний, функціональний, системний, історичний, логічний і т. ін., а до конкретно-наукових – соціологічні, психологічні, математичні та інші методи цього рівня.
Вертикальну (ієрархічну) структуру методології становлять її рівні, утворені в напрямку від вищого до нижчого шляхом виділення компонентів за ступенем їх ієрархічної залежності (підпорядкованості). У цьому разі виділяють:
Методи структурують за ієрархією не тільки на рівні загальної методології, а й на рівні окремої науки або окремої наукової дисципліни, тобто виділяють систему і структуру методів юриспруденції і структуру методів певної юридичної наукової дисципліни. Так, система методів криміналістики складається з 4-х рівнів:
- загально-пізнавальні методи, теорію яких розробляють філософські науки (діалектична та формальна логіка, наукознавство), частково психологія і математичні науки;
- галузеві методи, теорію яких розробляють галузеві науки (фізика, хімія, соціологія, психологія тощо), що поділяються на природничо-наукові методи і методи гуманітарних наук;
- регіональні методи, тобто конкретизовані галузеві методи, у назві яких відбито окремі явища, процеси (наприклад, спектральний аналіз, анкетування, кореляційний аналіз тощо), теорії яких розробляються відповідними науками;
- конкретний метод – галузевий або регіональний метод, конкретизований завданнями й об’єктом дослідження (наприклад, люмінесцентний аналіз витравлених штрихів з метою їх виявлення).
Загально пізнавальні методи поділяються на методи емпіричного рівня (спостереження, експеримент і методи фіксації даних спостереження та експерименту – опис і вимірювання) і теоретичного рівня (формалізація та ідеалізація, аксіоматизація, моделювання, математичні методи та ін.). Регіональні методи становлять нижчий щабель у класифікації галузевих методів, а конкретний метод може входити до будь-якої ланки системи.
Підбиваючи підсумок, слід зазначити, що в ході наукових досліджень того чи іншого предмета комплексно використовують різні методи, що передбачає визначення послідовності та суміщення їх. Іноді один метод є передумовою для використання іншого методу, таким чином, складається ціла система послідовних цілеспрямованих дій, які об’єднуються поняттям “дослідницька діяльність”.
3. Наукове правове дослідження
Окреме наукове юридичне дослідження є основною формою набуття знань про державно-правові явища, що визначає за допомогою дослідницьких наукових процедур конкретні властивості, зв’язки, взаємодії явищ.
Наукове дослідження охоплює приблизно такі дії:
Оскільки для пізнання правового процесу, явища необхідні одержання первинної детальної інформації про нього, її суворий відбір і аналіз, то очевидно, що одним із основних інструментів у процесі такого пізнання є емпірична частина наукового дослідження.
На відміну від методів процедура дослідження – це найбільш загальна система дій і спосіб організації наукового дослідження державно-правових явищ. До головних елементів процедури проведення конкретного юридичного дослідження належать:
- спосіб – сукупність операцій збирання, опрацювання та аналізу даних, властивих певному методу;
- техніка – сукупність спеціальних правил використання того або іншого способу;
- методика – сукупність технічних прийомів. Пов’язаних із певним способом, включаючи конкретні дії, їх послідовність і взаємозв’язок;
- засоби – матеріальні й нематеріальні “інструменти2 збирання, опрацювання, аналізу й узагальнення інформації.
На вибір конкретних елементів і правил процедури впливають компоненти методології більш високих рівнів, зокрема парадигма, методологічні підходи, методи.
4. Тип наукового мислення
Наукове мислення функціонує і розвивається в понятійній формі. Невипадково між знаряддями праці в процесі виробництва і поняттями в процесі мислення проводять функціональну аналогію. Наукове поняття характеризується як уявне (ідеальне) відтворення у мисленні об’єкта, як концентрація знань про нього. Оцінка наукових понять як атрибутів пізнавального мислення не може бути іншою для юриспруденції, у якій поняття виступають як логічна форма розуміння правових явищ, як відбиток закономірного й особливого в правовій дійсності.
Світоглядні ідеї відповідно визначають і складові типу (стилю) домінуючого наукового мислення, під яким розуміють “ансамбль”, сукупність взаємозалежних і взаємозумовлених наукових ідей, принципів, форм відображення і пізнання дійсності, її істотних зв’язків і відношень, напрямів розвитку. Зокрема, сучасний тип науково-правового мислення передбачає:
- рішучий поворот юридичних досліджень до правди життя, до істини, тобто до повної адекватності їх об’єктивним процесам;
- очищення правознавства від нашарувань догматичного й апологетичного характеру, від абсолютизації сформованих на практиці політичних і правових форм організації суспільства;
- радикальне підвищення критично-аналітичної спрямованості юридичної науки;
- забезпечення наукового передбачення розвитку державно-правових явищ (систем), що є важливим показником ефективності, науковості того методологічного інструментарію, який воно використовує;
- розширення діапазону юридичних досліджень, тобто розгляд правових явищ із філософських, соціологічних і психологічних, а не тільки спеціально-юридичних позицій;
- глибоке з’ясування процесів, що відбуваються у правовому розвитку світу (як у міжнародному праві, так і внутрішньому праві інших країн), визначення шляхів розвитку внутрішнього права у зв’язку з економічними, соціальними, соціально-психологічними, політичними аспектами світового політико-правового розвитку;
- зміну соціальної позиції вчених, підвищення їхньої соціальної відповідальності тощо.
Тема 5. Методологічні підходи юриспруденції
1. Методологічні підходи юриспруденції
2. Загальні методи мислення
3. Філософські методи
4. Загальнонаукові методи
5. Конкретно-наукові методи
6. Спеціально-наукові методи юриспруденції
Тема 6. Юридичні науки
1. Юридичні науки теоретичного та історичного профілю
2. Галузеві та нормативні юридичні науки
3. Спеціальні або прикладні юридичні науки
1. Юридичні науки теоретичного та історичного профілю
Теорія держави і права. Теорія держави і права – це фундаментальна загальнотеоретична юридична наука, що досліджує основні закономірності виникнення, розвитку, функціонування держав і права, розробляє методологію, головні наукові поняття, категорії і теоретичні конструкції юриспруденції, здійснює методологічне забезпечення юриспруденції, забезпечує її взаємозв’язок з іншими науками. Теорія держави і права складається з теорії держави, теорії права і приватно наукових теорій (теорії правових норм, правовідносин, механізму правового регулювання тощо).
Предмет теорії держави і права – основні закономірності виникнення, становлення, розвитку і функціонування держави, прав людини як цілісних соціальних інститутів, а також методологія юриспруденції. Предмет теорії держави і права досліджують з використанням парадигм, методологічних підходів і методів, як правило, вищих рівнів. Теорія держави і права безпосередньо пов’язана з гуманітарними науками (філософією, політологією, соціологією, психологією, історією), іншими юридичними теоретичними та історичними дисциплінами (історією вчень про державу і право, історією держави і права, філософією і соціологією права, порівняльним правознавством), більшістю нормативних і прикладних юридичних дисциплін, що використовують її теоретичні висновки, а наукові результати останніх використовуються у загальнотеоретичних дослідженнях.
Наукові дослідження, проведені в межах теорії держави і права, мають теоретичний, методологічний, прогностичний і міждисциплінарний характер. Їх результати призначені для застосування іншими юридичними дисциплінами, а також для використання як основних положень удосконалення правотворчості, правової практики і практики розбудови державності.
Філософія права. Філософія права – юридична і філософська дисципліни, що формують юридичний світогляд та охоплюють філософські принципи юридичної науки і правової практики, зокрема досліджують діалектичні, гносеологічні, логічні підходи до право розуміння і методології юриспруденції. Філософія права є “молодою” самостійною галуззю юриспруденції, але має давні традиції як галузь філософії. Її витоки походять від софістів Стародавньої Греції, юристів Стародавнього Риму, а основні положення розроблено у працях Г. Гроція, Г. В. Ф. Гегеля, Дж. Остіна, Б. Н. Чичеріна та інших відомих мислителів і вчених - філософів і юристів.
Предмет філософії права як юридичної дисципліни – філософські аспекти, основи виникнення, розвитку і функціонування державно-правової реальності та юридичної науки. Філософія права використовує діалектичні, гносеологічні й логічні методи, адаптуючи їх до особливостей предмета дослідження.
Міждисциплінарні зв’язки філософії права поширюються на більшість гуманітарних і юридичних дисциплін, а її дослідження є базовими для юридичної науки і правової практики.
Історія вчень про державу і право – це самостійна наукова дисципліна, що досліджує історію розвитку теоретичних знань (теорій, вчень, концепцій, доктрин) про державу і право з метою виявлення умов їх виникнення, опису змісту окремих вчень, зв’язків і відмінностей між ними, а також основних історичних закономірностей розвитку теоретичного юридичного знання.
Історія вчень про державу і право за своєю сутністю – це історія теорії держави і права, філософії, соціології і психології права. Її предмет – різноманітні теорії, доктрини, концепції, ідеї, що існували й існують у світі, умови їх виникнення, розвитку і відмирання, втілення в життя, а також їх зміст.
До основних методів історії вчень про державу і право належать історичний і логічний, а також методи побудови й аналізу систем наукових юридичних знань.
Історія вчень про державу і право пов’язана насамперед з іншими теоріями й теоретичними дисциплінами, а також гуманітарними науками, проте її здобутки можуть використовуватися й у нормативних і прикладних юридичних дисциплінах.
Результати досліджень, що проводяться в межах цієї дисципліни, мають безпосереднє значення для пояснення перспектив розвитку теоретичних й історичних юридичних дисциплін.
Історія держави і права – історична юридична наукова дисципліна, що досліджує історію виникнення, розвитку держави і права, закономірності й особливості єдності та взаємозв’язку державних органів, правових інститутів конкретних держав у хронологічній послідовності.
Історія держави і права об’єднує два відносно самостійних відгалуження – історію держави і права зарубіжних країн та історію держави і права України.
Предмет історії держави і права – конкретно-історичні закономірності виникнення, розвитку і функціонування держави, права, їх інститутів.
Методологія історії держави і права базується на історичному методі. Крім того, використовують порівняльно-історичний, інституційний, структурний, герменевтичний, генетичний та інші методи і методологічні підходи юриспруденції та загальної історії.
Результати досліджень історії держави і права мають наукове, методологічне і практичне значення, використовуються в багатьох юридичних дисциплінах.
Соціологія права – це нова юридична дисципліна, що досліджує правову систему в зв’язку із соціальною практикою, економічними, політичними, організаційними, сімейними, демографічними, етнічними та іншими соціальними умовами її функціонування.
Предмет соціології права – соціальна зумовленість і соціальна дія правової системи, її ефективність, або, іншими словами, суспільні відносини у сфері створення і функціонування правової системи.
Методологію соціології права утворюють переважно конкретно-соціологічні методи.
Результати наукових досліджень соціології права мають як теоретичну, так і прикладну спрямованість. Теоретичні дослідження проводять з метою розробки понятійного апарату соціології права, створення теорій “середнього рівня”, що займають проміжне місце між теоретичними конструкціями теорії держави і права та емпіричними дослідженнями соціальної зумовленості правової системи, а практичні – вивчають за допомогою опитувань, інтерв’ю, масового спостереження та інших конкретно-соціологічних методів якісні й кількісні характеристики правосвідомості, правових установок, стан законності та інших проявів права безпосередньо в житті різноманітних великих соціальних груп.
Соціологія права пов’язана з теорією держави та права, соціологією, філософією і філософією права, соціальною психологією і юридичною психологією, кримінологією, політологією та іншими гуманітарними і юридичними дисциплінами.
Порівняльне правознавство (юридична компаративістика) – це юридична наукова дисципліна, що активно розвивається останнім часом, у межах якої проводять аналітичні зіставлення різноманітних національних правових систем, з метою виявлення їх спільних і відмінних властивостей, закономірностей виникнення і розвитку. Порівняльне правознавство розробляє механізми і процедури сприйняття національними правовими системами досвіду правового розвитку інших країн.
До предмета порівняльного правознавства належать спільні й відмінні властивості національних правових систем, міжнародного права і правових систем міждержавних об’єднань.
Основу методології становлять порівняльно-правових підхід та інші методи юридичної науки.
У сучасних умовах інтеграції, уніфікації і зближення національних правових систем різних країн, а також зближення і взаємопроникнення міжнародного права, правових систем міждержавних об’єднань і внутрішнього права результати порівняльно-правових досліджень мають теоретичну і практичну значущість, дають можливість виявляти закономірності світового правового розвитку і на цій основі визначати шляхи розвитку внутрішнього права.
Порівняльне правознавство в методологічному плані пов’язане з такими гуманітарними дисциплінами, як порівняльна педагогіки, порівняльна біологія, порівняльна психологія і соціологія, а також із багатьма теоретичними, історичними, нормативними і прикладними юридичними дисциплінами.
2. Галузеві чи нормативні юридичні науки
Наука конституційного права – одна з основних нормативних юридичних дисциплін, що досліджує правове закріплення онов суспільного і державного устрою, становища особистості та інших соціальних суб’єктів у суспільній і державній структурах. Наука конституційного права об’єднує два головних відгалуження – науку конституційного права України і науку конституційного права зарубіжних країн.
Предмет науки конституційного права - це основи суспільного державного устрою, становища особистості та інших суб’єктів у цих системах, процеси і форми правового закріплення їх, джерела конституційного права, практика його реалізації.
Методологія науки конституційного права включає гуманістичний, інституціональний, структурні, функціональні, системний та інші підходи, загально- й приватнонаукові методи юриспруденції; найбільш широко використовують теоретико-юридичний і спеціально-юридичний методи.
Особливе становище науки конституційного права в системі юридичних наук зумовлено значенням конституційного права як галузі права і конституції як основного закону в системі законодавства, оскільки норми конституційного права визначальні для всіх інших галузей права.
Результати досліджень науки конституційного права використовуються як теоретичними й історичними, так і всіма нормативними і прикладними юридичними дисциплінами у процесі удосконалення законодавчого процесу, державного будівництва, формування місцевого самоврядування, захисту прав і свобод суб’єктів права.
Наука адміністративного права – галузева юридична дисципліна, що вивчає управлінські відносини у сфері діяльності органів державної виконавчої влади, внутрішньо організаційній діяльності інших державних органів, у процесі здійснення певними громадськими організаціями і їх органами делегованих їм державою владних повноважень, джерела адміністративного права, практику реалізації адміністративного законодавства відповідними суб’єктами.
Предметом науки адміністративного права є відносини, що виникають у процесі утворення та діяльності органів виконавчої влади, муніципального самоврядування, а також інші відносини у сфері управління, джерела адміністративного права, практика його реалізації, адміністративні правопорушення.
Дослідження, проведені у сфері науки адміністративного права, ґрунтуються на використанні інструментального, функціонального, системного, синергетичного, інформаційного, кібернетичного та інших підходів, властивих їм методів юриспруденції.
Результати досліджень використовуються в різноманітних гуманітарних і юридичних дисциплін пов’язаних із вивченням проблем управління і самоврядування, а також у правовій практиці та практиці державного управління, місцевого і регіонального самоврядування, попередженні і припиненні адміністративних правопорушень, реалізації мір адміністративної відповідальності.
Наука цивільного права – нормативна юридична дисципліна, що становить ядро науки приватного права, вивчає правові форми регулювання майнових відносин, основою яких є юридична рівність суб’єктів таких відносин. Вона становить систему знань про закономірності цивільно-правового регулювання суспільних відносин, тлумачення цивільного законодавства, узагальнення практики його застосування і реалізації. Історичним джерелом науки цивільного права є праці римських юристів.
Предмет науки цивільного права – сукупність цивільно-правових відносин, джерела цивільного права, практика його реалізації.
Цивільне законодавство включає такі основні розділи: загальні положення; право власності та інші речові права; зобов’язальне право; авторське право; право на винахід та інші результати творчості; спадкове право; правоздатність іноземних громадян і юридичних осіб; застосування цивільних законів іноземних держав і міжнародних договорів. Основний нормативно-правовий акт – Цивільний кодекс України.
У науці цивільного права використовують різноманітні методологічні підходи, загально- та приватнонаукові методи юриспруденції (історичний і логічний, порівняльний, системний, структурний, конкретно-соціологічні та ін.).
Результати досліджень науки цивільного права мають безпосереднє значення для удосконалення цивільно-процесуального права, підприємницького, податкового, митного, сімейного, трудового права та інших галузей, а також розвитку відповідних юридичних наук.
Наука цивільно-процесуального права – галузева процесуальна юридична наукова дисципліна, що вивчає правові форми регулювання здійснення цивільного правосуддя – порядку розгляду і вирішення судом цивільних справ, виконання судових рішень.
Предмет науки цивільно-процесуального права – діяльність суду зі здійснення правосуддя, органу примусового виконання судових постанов (судового виконавця), а також діяльність усіх учасників цивільного процесу (позивачів, відповідачів, третіх осіб, свідків, експертів та ін.), джерела цивільно-процесуального права, судова практика у цивільних справах. Основний нормативно-правовий акт – Цивільно-процесуальний кодекс України.
У науці цивільно-процесуального права використовують поведінковий, інструментальний, функціональний, герменевтичний методологічні підходи, теоретико- і спеціально-юридичний, конкретно-соціологічні, психологічні та інші методи юриспруденції.
Результати досліджень використовують у теорії процесуального права, науках адміністративного, податкового, митного, сімейного, трудового права та ін., правотворчій і юридичній практиці.
Наука кримінального права – нормативна (галузева) юридична дисципліна, що досліджує злочин і покарання, їх історичний розвиток і соціальну сутність, джерела кримінального права, практику його застосування.
Предмет науки кримінального права – злочини як найбільш суспільно-небезпечні й протиправні діяння, покарання, джерела кримінального права, практика його застосування. Єдиний нормативно-правовий акт – Кримінальний кодекс України.
Основу методології науки кримінального права становлять гуманістичний, поведінковий, герменевтичний, аксіологічний та інші підходи, теоретико- і спеціально-юридичні, конкретно-соціологічні, історичний, логічний, психологічний та інші методи юриспруденції.
Результати наукових досліджень науки кримінального права спрямовані на вирішення проблем удосконалення її самої, а також розвиток теорій правопорушень, юридичної відповідальності й правоохоронної діяльності, кримінологічної науки, соціології права, криміналістики, оперативно-розшукової діяльності та інших юридичних дисциплін, кримінального права і законодавства, практики його застосування і боротьби зі злочинністю.
Наука кримінально-процесуального права – нормативна процесуальна юридична дисципліна, що досліджує правове регулювання порядку порушення, розслідування, розгляду, вирішення кримінальних справ про злочини і виконання вироків (постанов) суду, а також практику їх здійснення.
Предмет науки кримінально-процесуального права – діяльність органів розслідування, прокуратури і суду при розслідуванні, розгляді й розв’язанні справ про злочини, при виконанні вироків (ухвал, постанов суду) і застосуванні примусових заходів медичного характеру, дії інших учасників кримінального процесу (потерпілого, адвокатів, свідків, експертів та ін.), кримінально-процесуальне законодавство, судова практика з кримінальних справ.
У науці кримінально-процесуального права використовують поведінковий, інструментальний, функціональний, герменевтичний методологічні підходи, теоретико- і спеціально-юридичний, конкретно-соціологічні, психологічні та інші методи юриспруденції.
Результати досліджень використовують у теорії процесуального права, науках адміністративного, податкового, митного права, кримінології, криміналістиці, оперативно-розшукової діяльності та інших наук, правотворчій і судовій та правоохоронній практиці.
Наука сімейного права – нормативна галузева юридична дисципліна, що досліджує правове регулювання особистих і майнових відносин, що випливають із шлюбу та належності до сім’ї.
Предмет науки сімейного права – особисті й майнові відносини, що виникають у сім’ї між подружжям, між батьками і дітьми, між іншими членами сім’ї, а також відносини, що виникають у зв’язку з усиновленням, опікою, піклуванням, прийняттям дітей на виховання, порядок і умови припинення шлюбу, порядок реєстрації актів громадянського стану, джерела і структура сімейного права, практика його реалізації.
Методологію становлять гуманістичний, функціональний, аксіологічний та інший підходи, теоретико- і спеціально-юридичний, конкретно-соціологічні та інші методи юриспруденції.
Результати наукових досліджень використовують у процесах удосконалювання правотворчості, практики правозастосування і право реалізації, науках цивільного і цивільно-процесуального права, соціології права, криміналістиці та ін.
Наука міжнародного права – нормативна юридична дисципліна, що досліджує правове регулювання міжнародних відносин, джерела міжнародного права і права міждержавних об’єднань, практику їх реалізації.
Предмет науки міжнародного права – публічні і приватні міжнародні відносини, відносини держав у міждержавних об’єднаннях, діяльності міжнародних організацій, джерела і система міжнародного права і права міждержавних об’єднань, практика їх реалізації.
Методологічну базу міжнародного права становлять різноманітні методологічні підходи і методи юриспруденції, особливе значення мають гуманістичний підхід і порівняльно-правовий метод.
Результати досліджень науки міжнародного права мають безпосереднє наукове і практичне значення для більшості юридичних дисциплін, галузей права, практики застосування права.
3. Спеціальні або прикладні юридичні науки
Криміналістика – юридична наукова дисципліна, що розробляє систему спеціальних прийомів, методів і засобів збирання, фіксації, дослідження і використання судових доказів, що застосовуються органами дізнання і слідства для розкриття, розслідування і попередження злочинів, використовуються при судовому розгляді кримінальних, а в необхідних випадках і цивільних справ.
Основними компонентами криміналістики є загальна теорія криміналістики, криміналістична техніка, криміналістична тактика, криміналістична методика розслідування і попередження окремих видів злочинів.
Методологія криміналістики включає системний, функціональний, інструментальний, кібернетичний, інформаційний, герменевтичний та інші підходи, різноманітні методи гуманітарних і природничих наук, власне методи юриспруденції.
Результати досліджень криміналістики використовують у всіх науках, пов’язаних із боротьбою зі злочинністю, а теоретичні висновки, рекомендації, методики, криміналістичні засоби – безпосередньо в правотворчій і правоохоронній практиці.
Кримінологія – юридична наукова дисципліна, що вивчає злочини, особистість злочинця, причини й умови злочинності, шляхи та засоби її попередження.
Предмет кримінології – правопорушення, особистість злочинця, злочинність як соціальне явище, шляхи, форми і методи попередження злочинів.
Арсенал методологічних засобів кримінології різноманітний і включає методологічні підходи і методи гуманітарних, математичних наук і юриспруденції.
У системі наук кримінологія розташовується на межі юриспруденції, соціології, соціальної і загальної психології, конфліктології. Вона безпосередньо пов’язана з науками кримінального і кримінально-процесуального права, оперативно-розшуковою діяльністю, криміналістикою, адміністративною і цивільно-правовою деліктологією, з якими координуються кримінологічні дослідження тощо.
Судова медицина – прикладна юридична наукова дисципліна, що займається вивченням і вирішенням питань медичного і біологічного характеру, що виникають у слідчій і судовій практиці.
Предмет судової медицини – процесуальні й організаційні умови судово-медичної експертизи, судово-медичне дослідження різноманітних видів зовнішніх впливів на організм людини, що спричинили розлад здоров’я або смерть, судово-медичне дослідження трупа, судово-медичне обстеження живих осіб, судово-медичне дослідження речових доказів та інші види судово-медичних експертиз і досліджень.
Судова психіатрія – прикладна юридична наукова дисципліна, що вивчає психологічні явища з погляду вирішення питань осудності й дієздатності суб’єктів права, розробляє відповідні принципи оцінки їхнього психічного стану.
Дані судової психіатрії використовують у процесі здійснення судочинства при вирішенні питання про притягнення особи до кримінальної відповідальності або припинення справи, застосуванні судом примусових заходів медичного характеру, а також при вирішенні питань про неможливість відбувати покарання або утримуватися в місцях позбавлення волі відповідно до вироку.
Оперативно-розшукова діяльність. Наука оперативно-розшукової діяльності – прикладна юридична наукова дисципліна, що досліджує гласні й негласні пошукові, розвідувальні й контррозвідувальні заходи, що здійснюються із застосуванням оперативних і оперативно-технічних засобів, принципи оперативно-розшукової діяльності, форми, взаємодії з органами управління і населенням.
4. Перспективи розвитку юриспруденції
Основні шляхи розвитку юриспруденції. Загальні об’єкт, методологія юридичних та інших наук. Потреби комплексного дослідження соціальних процесів припускають подальшу інтеграцію і диференціацію наукового знання, причому передусім саме по лінії дослідження “стикових”, суміжних наукових проблем. У цьому аспекті можна виділити кілька шляхів удосконалення юридичної наукової діяльності:
1) інтеграцію, взаємопроникнення, взаємо узгодженість, взаємну перевірку істинності отриманих результатів на міждисциплінарному рівні, що спрямовано на створення цілісної наукової картини правової сфери світу;
2) прагматичну орієнтованість наукових досліджень на комплексне вивчення актуальних соціально-правових проблем. Принциповою для багатьох юридичних наук, особливо нормативних (галузевих), є переорієнтування з вивчення і тлумачення нормативно-правових актів на проведення емпіричних досліджень, зокрема конкретно-соціологічних, соціально-психологічних і психологічних, на основі використання методів математичної статистики, математичного моделювання і т.ін.;
3) прогностичний характер наукових юридичних досліджень, що не тільки пояснюють і описують сучасний стан державно-правових явищ, а й виявляють імовірні варіанти їх подальшого розвитку, здійснюють їх оцінку, виявляють причини й умови, що сприяють або перешкоджають їх настанню. Причому такий прогноз не повинен мати тільки короткочасний, “тактичний” характер, а бути розрахованим на довгострокову перспективу, відбивати “стратегію” й альтернативність правового розвитку;
4) пріоритетний розвиток фундаментальних юридичних дисциплін. Прагматичність наукових досліджень не повинна “затьмарювати” розвиток фундаментальних юридичних досліджень, без результатів яких ніколи не осягнути стратегії правового розвитку;
5) розуміння варіативності й альтернативності перспектив правового розвитку, що зумовлює необхідність докорінної перебудови методологічної бази юриспруденції, наявних парадигм, методологічних підходів, методів, дослідницьких програм і методик, насамперед за рахунок їх комплексного застосування з використанням можливостей комп’ютерних технологій, математичного і соціального моделювання;
6) розширення емпіричної бази юридичних досліджень, що не може бути обмежена вітчизняним досвідом соціального та правового розвитку, а має охоплювати досвід інших країн, різних цивілізацій. У цьому аспекті важко переоцінити роль і значення порівняльних правових досліджень, які дають можливість не тільки виявити різноманітні способи вирішення соціальних проблем, а й оцінити їх ефективність, розробити механізми і процедури рецепції цього досвіду для забезпечення внутрішнього розвиту. Порівняльний аналіз спрямований також на виявлення глобальних проблем, закономірностей, тенденцій розвитку, на забезпечення ефективного прояву їх позитивних сторін у внутрішньому розвитку і, навпаки, створення ефективних механізмів попередження негативних впливів;
7) розвиток критичності наукових досліджень, покликаних виявляти не тільки позитивне в соціальному і правовому розвитку, а й його негативні сторони, що потребує виявлення вченими певної громадянської сміливості, а також забезпечення їх соціальної захищеності, підвищення соціальної відповідальності за істинність і обґрунтованість результатів досліджень, забезпечення об’єктивності їх оцінки. Вирішення цих завдань потребує зміни форм організації юридичної науки і підготовки юридичних наукових кадрів, стимулювання праці вчених, її технічного і фінансового забезпечення.
Проблеми удосконалення методології та структури юриспруденції. Водночас інтеграція наукового знання має межі, що зумовлено об’єктивними чинниками. Інтеграція юриспруденції з іншими науками йде шляхом адаптації їх методології щодо особливостей її предмета.
Предметна цілісність юридичної науки, єдність її предмета і методу, внутрішня послідовність і несуперечність юридичної теорії припускають, що в юридичній науці методи інших наук можуть і повинні використовуватися лише як способи і прийоми саме юридичного пізнання, тобто як пізнавальні засоби і компоненти самого юридичного методи.
Юридизація методології припускає адаптацію неюридичних методів і дисциплін, перетворення їх відповідно до особливостей правової реальності й побудови юридичних наукових знань, що забезпечує методологічну і предметну однорідність юриспруденції.
Ефективність використання в юриспруденції таких філософських і загальнонаукових методів, як логічний, системний, структурний, функціональний, синергетичний, моделювання, експериментування та багатьох інших, залежить від ступеня їх юридичного “заломлення” і конкретизації як прийомів і засобів саме юридичного пізнання – діалектики як юридичної діалектики, тобто специфічної діалектики специфічного юридичного предмета, системного методу щодо особливостей правових систем, методи моделювання й експерименту мають бути методами юридичного моделювання або юридичного експерименту і т. ін.
Іншим напрямом розвитку юриспруденції є становлення нових юридичних дисциплін міждисциплінарного характеру: філософії права, соціології права, психології права, юридичної політології, правової кібернетики, правової риторики, правової лінгвістики, правової семіотики, юридичної антропології, юридичної логіки, правової статистики, правової інформатики і низки інших або, навпаки, відокремлення від юриспруденції як самостійних наук політології, державознавства.
Раніше подібні дослідження проводилися в межах існуючих юридичних та інших дисциплін, проте розвиток і ускладнення наукового знання, збільшення його обсягів, розвиток понятійного апарату, а головне потреби соціального розвитку зумовили актуальність їх існування як самостійних юридичних дисциплін. При цьому не виключається, а навпаки, передбачається формування таких же за найменуванням дисциплін, але що входять до структури суміжних наук. Наприклад, філософія права як філософська наука, юридична психологія як психологічна наука тощо.
Незважаючи на те, що рівень розвину тості цих нових юридичних дисциплін неоднаковий, методологічне і теоретичне значення їх таке, що вони повинні мати статус не нормативних (галузевих) або прикладних, а юридичних наук загальнонаукового в межах юриспруденції характеру, статусу і профілю, що підвищує розвиненість, динамічність юриспруденції в цілому, відбиває її спроможність до саморозвитку.
Тема 7. Юридична практична діяльність
1. Підходи до визначення юридичної практичної діяльності
2. Основні складові юридичної практичної діяльності
3. Ознаки практичної юридичної діяльності
4. Професіоналізм юридичної практичної діяльності
5. Компетентність юридичної практичної діяльності
1. Підходи до визначення юридичної практичної діяльності
В юридичній літературі викладено різноманітні підходи до дослідження юридичної практичної діяльності, визначення її поняття, ознак, структурних елементів, призначення, функцій і т. ін.
В одному випадку:
В інших - акцентується увага на взаємозв’язку юридичної практичної діяльності і права, підкреслюється, що:
Основа методології пізнання юридичної практичної діяльності – діяльний підхід, який має статус загальнонаукового і використовуються багатьма гуманітарними науками – філософією, соціологією, психологією та ін. Це дає підстави вивчати юридичну практичну діяльність як вид або форму соціальної діяльності взагалі, а серед характеристик виділяти ознаки, притаманні усім видам соціальної діяльності, та ознаки, специфічні та унікальні для юридичної практичної діяльності. У вивченні особливостей юридичної практичної діяльності можна використовувати не тільки діяльний підхід, а й контент-аналіз правових документів національного та іноземного права, міжнародних вимог, їх порівняльно-правовий (порівняльно-логічний і порівняльно-історичний) аналіз, а також думки практикуючих юристів, які безпосередньо здійснюють цю діяльність, а не тільки правові наукові поняття, конструкції та формально-логічні правила виведення їх.
2. Основні складові юридичної практичної діяльності
Основні складові та характеристики правової практичної діяльності містять:
- зміст, який включає її суб’єктів, учасників правових дій, засобів, завдань, цілей, мотивів, результатів тощо;
- внутрішня організація (форма, структура), яка розкривається через поняття правових процесів, режимів, процедур, стадій, процесуальних проваджень тощо;
- зовнішня форма, що виявляється і визначається у поняттях правотворчих та правозастосовчих актів, судових рішень, подань прокурорів, угод, актів тлумачення чи інтерпретації нормативно-правових актів, промов адвокатів у судах, скарг, заяв і т. ін.;
- види правової діяльності, зокрема правотворчої, правозастосовчої, правореалізуючої, контрольної, наглядової, установчої або слідчої, адвокатської, суддівської, прокурорської, арбітражної, нотаріальної або нормативної, конкретизаційної, інтерпретаційної правової діяльності;
- зовнішні зв’язки з навколишнім середовищем, тобто її функції, соціальна цінність, призначення, результативність, ефективність.
Проте будь-яка правова практична діяльність є юридичною, так само як і не будь-яка юридична діяльність є практичною. Юридичну практичну діяльність слід відрізняти як від юридичної наукової та освітянської діяльності, так і від правової практичної діяльності, правової поведінки, правовідносин, реалізації суб’єктивних прав та обов’язків, правової активності, правових форм соціальної діяльності.
Унікальною та універсальною властивістю, притаманною лише юридичній діяльності, є її юридичність.
Юридичність як якісна особливість професійної діяльності юриста на сутнісному рівні відображає її природу, місце, роль і призначення в правовій сфері, відрізняє її від інших видів соціальної, професійної, правової діяльності та правової поведінки або правових форм соціальної діяльності.
Невизначеність характеристик юридичності зумовлює виникнення низки практичних проблем і питань, зокрема, які посади повинні заміщатися тільки юристами, які види робіт є юридичними, що означає визнання роботи юридичної, які сподівання з цим пов’язані, які вимоги до неї ставляться і є основою для підготовки юристів, які професійні знання, уміння і навики треба формувати в процесі навчання юристів.
Юридичність доцільно розглядати як особливий прояв правової форми соціальної діяльності, в якій правова форма стає об’єктом діяльності, проте й сама ця діяльність має правову форму, іншими словами, юридичність – це властивість особливої соціальної діяльності:
- для якої право є основним об’єктом діяльності;
- об’єкти якої володіють правовими знаннями, вміннями і навиками;
- у процесі якої вплив на об’єкт здійснюється переважно з використанням правових засобів;
- яка особливо суворо регламентується правовими нормами;
- здійснюється тільки для досягнення правової мети;
- результати якої мають правове значення.
Юридичність як властивість соціальної діяльності у викладеній вище інтерпретації притаманна тільки професійній діяльності юриста, а всі інші, хоч і близькі за характеристиками види соціальної або правової діяльності, володіють окремими проявами юридичності, а не всім комплексом її ознак, і тому не можуть бути віднесені до юридичної практичної діяльності. Як, наприклад, не можна віднести діяльність народних депутатів, більшість видів службової діяльності працівників органів внутрішніх справ, Служби безпеки, керівників і посадових осіб міністерств, відомств, установ та організацій, для яких право, правові наслідки результатів діяльності – тільки засіб для досягнення інших цілей – політичних, економічних, управлінських тощо.
3. Ознаки практичної юридичної діяльності
Отже, основні ознаки, властивості, характеристики, особливості юридичної практичної діяльності такі:
- загальними ознаками, притаманними усім видам відповідно соціальної, правової та юридичної діяльності;
- особливими ознаками, які відображають своєрідність трансформування загальних ознак у властивості юридичної практичної діяльності;
- унікальними ознаками, притаманними лише юридичній практичній діяльності;
4. Професіоналізм юридичної практичної діяльності
Професіоналізм – це одна з основних властивостей юридичної практичної діяльності, яка багато в чому визначає її зміст, види та структуру.
Ознака професіоналізму має відобразити специфіку юридичної практичної діяльності:
- виокремивши її від правової поведінки в цілому, що здійснюється в таких або інших ситуаціях всіма суб’єктами права;
- визначивши обсяг і зміст вимог власне до оплачуваної суспільством систематично здійснюваної діяльності та її суб’єктів.
Професіоналізм як властивість і вимога до юридичної практичної діяльності закріплюється у відповідних нормативно-правових актах, є метою юридичного навчання, основою для визначення вимог до суб’єктів, що її здійснюють, і т. ін.
Поняття професіоналізму пов’язується найчастіше з професією, під якою розуміють працю, що потребує певної підготовки і є звичайно джерелом існування, або тривалий і відносно широкий вид трудової діяльності, що передбачає певну сукупність теоретичних знань, практичного досвіду і трудових навиків.
В юридичній літературі викладено різноманітні класифікації ознак професіоналізму діяльності. Наприклад, А. Рінкен відносить до проявів професіоналізму:
- відповідність діяльності особливому рівню (якості) завдань, що вирішуються;
- особливу кваліфікацію, високу ділову компетенцію, що ґрунтується на науковій освіті осіб, що належать до професії;
- особливу професійну корпоративність, в основі якої лежить позаекономічна орієнтація на певні цінності;
- позапартійну, ділову професійну роботу.
А. Е. Жулинський вважає “ознаками професіоналізму як властивість діяльності юриста:
Компетентність – це властивість юридичної практичної діяльності, що є похідною від компетенції, під якою, як правило, розуміють визначену чи закріплену законом, іншим нормативним актом сукупність професійних функцій, завдань, повноважень посадової особи або іншого суб’єкта професійної діяльності. Відповідно, компетентність - це володіння суб’єктом спеціальними теоретичними та практичними знаннями, вміннями й навичками, що дають змогу повно, точно, ефективно реалізовувати компетенцію, якісно й кваліфіковано здійснювати професійну діяльність.
Компетентність юриста означає наявність правових та інших спеціальних знань, навичок та вмінь, професійного досвіду, які набуваються внаслідок професійної підготовки та здійснення професійної діяльності. Компетентне ведення юридичної справи складається з розслідування й аналізу фактичної інформації, правових елементів проблеми, застосування необхідних медів і процедур, адекватної підготовки, що відповідають стандартам професійної діяльності.
Некомпетентно розглянута юридична справа може поставити під загрозу інтереси клієнта, тому юрист не може займатися справою, якою, як він знає або повинен знати, не компетентний займатися. Вже в процесі ознайомлення з юридичною справою юрист повинен визначити свою спроможність підготуватися до цієї справи, вивчити її, надати необхідну та всебічну кваліфіковану допомогу клієнту або навпаки:
- відмовитися від її ведення та передати на розгляд більш компетентному юристу;
- запросити іншого юриста як партнера;
- звернутися до іншого юриста за консультацією.
Складність і спеціалізований характер юридичних справ визначають особливі вимоги до підготовки й досвіду юриста. Для підтримування необхідного рівня знань і навичок юрист повинен постійно займатися навчанням і освітою. Рівень компетентності юриста визначається відповідними суб’єктами при призначенні на посаду або виборах, при наданні ліцензій на право займатися юридичною практикою, а також періодично – при проведенні атестації юристів. Наприклад, право обіймати посади суддів та прокурорів чи займатися юридичною практикою мають особи, які мають вищу юридичну освіту і, як правило, стаж роботи за юридичною спеціальністю. Необхідною умовою для зайняття посади суді будь-якого суду є складання кваліфікаційного екзамену. Добір кандидатів у судді здійснюється за результатами складання кваліфікаційного екзамену.
Кваліфікаційні екзамени на посаду судді приймаються кваліфікаційними комісіями суддів відповідних судів та Вищою кваліфікаційною комісією суддів України. Кваліфікаційна комісія суддів проводить кваліфікаційний екзамен і, з урахуванням його результатів, дає висновок про рекомендацію на посаду судді.
Кваліфікаційна атестація суддів може бути черговою або достроковою. За результатами проведеної атестації кваліфікаційна комісія суддів приймає такі рішення: про присвоєння судді кваліфікаційного класу; присвоєння судді більш високого кваліфікаційного класу; залишення судді у раніше присвоєному кваліфікаційному класі.
Залежно від посади, стажу, досвіду роботи і рівня професійних знань для суддів встановлено шість кваліфікаційних класів: вищий, перший, другий, третій, четвертий та п’ятий. Суддям, які мають кваліфікаційні класи, встановлюють доплати до посадових окладів у розмірах, передбачених законодавством України.
За невідповідність рівня професійних знань суддя може бути звільнений з посади. У разі виявлення невідповідного для здійснення правосуддя рівня професійних знань судді кваліфікаційна комісія суддів своїм рішенням відкладає атестацію і надає судді строк для підвищення професійної кваліфікації та набуття відповідних знань. Якщо після закінчення встановленого строку кваліфікаційна комісія знову зробить висновок про невідповідність рівня професійних знань судді займаній посаді, вона приймає рішення, яким повідомляє про це голову відповідного суду та Раду, що обрала суддю, для вирішення питання про звільнення судді з посади.
Подібно визначається та контролюється рівень компетенції й інших категорій юристів. Зокрема, адвокатом може бути громадянин України, який має вищу юридичну освіту, стаж роботи за спеціальністю юриста або помічника адвоката не менш ніж два роки, склав кваліфікаційні іспити, одержав свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю та прийняв Присягу адвоката України. Для визначення рівня професійних знань осіб, які мають намір займатися адвокатською діяльністю, вирішення питань про дисциплінарну відповідальність адвокатів утворюють кваліфікаційно-дисциплінарні комісії адвокатури у складі двох палат – атестаційної та дисциплінарної, які приймають рішення про видачу свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю або про відмову у видачі свідоцтва, притягнення адвоката до дисциплінарної відповідальності.
Пов’язаність тим або іншим чином з конфліктами є властивістю, притаманною юридичній практичній діяльності. Конфлікт – це зіткнення протилежних сторін, думок, інтересів, суб’єктів тощо або зіткнення протилежно спрямованих цілей, інтересів, позицій, думок чи суб’єктів взаємодії. В основі будь-якого конфлікту лежить ситуація, яка включає:
- протилежні позиції з будь-якого приводу;
- або протилежні цілі чи засоби їх досягнення за певних умов;
- або незбіг інтересів, бажань, потреб тощо.
Конфлікти поділяють на внутрішньо особистісні, міжособові, міжгрупові, організаційні, міжнаціональні, регіональні тощо.
Конфлікти виникають у процесі здійснення юридичної практичної діяльності, тому що юристи представляють, захищають, забезпечують права однієї сторони щодо прав чи обов’язків іншої, а правопорушення, спір щодо права є конфліктами за своєю сутністю. Тому юридичну практичну діяльність можна розглядати як засіб попередження та вирішення конфліктів. Конфлікти можуть виникати й у взаємовідносинах між юристом та суб’єктом, інтереси якого він представляє тощо. Неприпустиме зіткнення інтересів може мати місце з причини суттєвих розходжень у свідченнях сторін, несумісності позицій щодо протилежної сторони або того факту, що є сутністю різні можливості вирішити претензії чи погашення зобов’язання. До конфліктів, які найчастіше виникають в юридичній практичній діяльності, доцільно віднести такі:
З метою попередження конфліктів юрист не може:
Гласність і конфіденційність юридичної практичної діяльності нерозривно пов’язані, є протилежними й одночасно єдиними формами забезпечення прав суб’єктів. Гласність – це відкритість, “прозорість”, об’єктивність, повнота інформації щодо юридичної практичної діяльності. Громадськість, кожен член суспільства мають право знати, що загрожує їх безпеці, правам та свободам, які заходи, спрямовані на їх забезпечення, вживаються.
Одним із основних принципів здійснення правосуддя в Україні, поряд із такими принципами, як законність, незалежність, рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін, свобода в наданні своїх доказів суду тощо, є гласність та відкритість розгляду юридичних справ, за винятком лише випадків, коли це суперечить інтересам охорони державної та комерційної таємниці або коли є обґрунтовані заперечення однієї зі сторін.
Гласність суддівської діяльності забезпечується й правом вищих судів України мати друковані органи.
Стаття 4 Закону України “Про адвокатуру” “Принципи та організаційні форми діяльності адвокатури” визначає, що адвокати та адвокатські об’єднання діють на засадах добровільності, самоврядування, колегіальності та гласності. Гласність їх створення та діяльності забезпечується реєстрацією адвокатських об’єднань у Міністерстві юстиції України, одержанням адвокатами свідоцтв на право займатися адвокатською діяльністю, а також обов’язком письмово повідомляти місцеві органи влади про свою реєстрацію чи одержання свідоцтв.
Гласністю є діяльність міліції, органів прокуратури, Служби безпеки України та інших правоохоронних органів України, які повинні інформувати органи влади і управління, трудові колективи, громадські організації, населення і засоби масової інформації про свою діяльність, стан громадського порядку та законності, заходи щодо їх зміцнення. Для цього за погодженням з ними засоби масової інформації акредитують своїх журналістів при їх органах, а в правоохоронних органах створюють прес-служби.
Принципи юридичної практичної діяльності – це основні засади, вихідні положення, ідеї, які є орієнтирами, вимогами її здійснення, відбивають сутність властивості права. Принципи юридичної практичної діяльності похідні від принципів права, конкретизують і деталізують їх.
Принципам права притаманна властивість універсального та абстрактного відображення закономірностей соціальної дійсності, що зумовлює їх особливу роль у структурі правової системи, механізмі правового регулювання, правосвідомості і т. ін. Правові принципи є синтезуючими засадами, об’єднавчими зв’язками, ідеологічною основою виникнення, становлення і функціонування багатьох правових явищ. Ці принципи визначають основи не тільки юридичної практичної діяльності, а й нормоутворюючої і правозастосовної діяльності, координують функціонування механізму правового регулювання, є критеріями оцінки правності (правової природи) рішень органів держави і дій громадян, формують правове мислення і правову культуру, “цементують” систему права.
Принципи права:
- здійснюють універсальне й узагальнене закріплення основ суспільного ладу;
- забезпечують одноманітне формулювання форм права та їхній вплив на суспільні відносини у формі правового регулювання та інших видів правового впливу (інформаційного, ціннісно-орієнтаційного, психологічного, системоутворюючого і т. ін.);
- безпосередньо впливають на виникнення і стале існування конкретних правових відносин, природних прав і обов’язків людини;
- у розвинутих правових системах правові принципи найчастіше відіграють роль перехідної ланки від суспільних відносин до систем права і правового регулювання.
Принципи права за сутністю є узагальненими відображеннями об’єктивних закономірностей розвитку суспільства, людства в цілому.
Принципи права існують у вигляді вихідних засад правових теорій і концепцій або як правові орієнтації суб’єктів права, зміст правових норм чи їх угруповань, вимоги правового регулювання, правові цінності ,а також набувають відображення у формально-юридичному аспекті в нормах права завдяки їх формулюванню в статтях нормативно-правових актів чи деталізацію у групі норм права і відображення у відповідних статтях нормативно-правових актів.
Принципи права поділяють на соціально-правові і спеціально-правові. Соціально-правові принципи відображають систему цінностей, що властиві суспільству і мають чи повинні мати правову форму вираження і забезпечення (домінування загальнолюдських цінностей над інтересами класів, націй і т. ін., єдність суспільних і особистих інтересів). Спеціально-правові принципи узагальнюють засади формування та існування власне права як специфічного соціального явища і поділяються на загально-правові, міжгалузеві, галузеві принципи, принципи інститутів, а також принципи правової діяльності, окремих її видів, зокрема юридичної практичної діяльності.
До загальноправових принципів належать:
Принцип гуманізму – домінування у формуванні та функціонуванні правової системи, правовій та юридичній діяльності невід’ємних природних прав і свобод людини;
Принцип рівності громадян перед законом – усі громадяни незалежно від національної, статевої ,релігійної та іншої належності, службового становища мають рівні загальногромадянські права і обов’язки, несуть рівну відповідальність перед законом;
Принцип демократизму – право, законодавство адекватно відображають волю народу, формуються через безпосередню і посередню форми демократії, а інститути права повинні забезпечувати адекватну реалізацію волі народу;
Принцип правності (законності) – здійснення всіх правових форм діяльності держави, функціонування громадянського суспільства, громадян а основі та відповідно до норм права, природних прав і обов’язків людини;
Принцип взаємної відповідальності держави і особи – не тільки особа відповідальна перед державою, а й держава перед особою.
Принципи юридичної практичної діяльності, конкретизуючи принципи права щодо професійної діяльності юристів:
- у концентрованому вигляді визначають її основні властивості;
- відбиваються і конкретизуються у нормативно-правових актах, професійних деонтологічних кодексах, правосвідомості юристів і суспільства в цілому;
- є критеріями оцінки власне самої діяльності, її результатів, рівня професійної культури юристів, основою їх юридичного професійного практичного мислення;
- забезпечують результативний, ціннісно-орієнтаційний, інформаційний, психологічний вплив на процес взаємовідносин юристів з іншими суб’єктами, ведення юридичних справ, прийняття рішень, особливо у випадках, не врегульованих правовими, корпоративними, деонтологічними та іншими професійними нормами.
До основних принципів юридичної практичної діяльності належать:
Принципи окремих видів юридичної практичної діяльності безпосередньо визначені у відповідних законах та інших нормативно-правових актах. Наприклад:
Враховуючи суспільну важливість судочинства, його засади визначено Конституцією України, в статті 129 якої вказується, що основними засадами судочинства є:
Законом можуть бути визначені також інші засади судочинства в судах окремих судових юрисдикцій.
Тема 8. Методологічні питання вивчення держави та права
1. Методологія функціонального аналізу в дослідженні держави та права
2. Проблемні питання форми держави
3. Витоки, роль та методологічне значення теорії розподілу влад
4. Методологічні аспекти співвідношення держави та права
5. Методологічні проблеми юридичної відповідальності
1. Методологія функціонального аналізу в дослідженні держави та права
Однією із центральних проблем теорії держави та права є дослідження категорії “функції”. Вказана категорія має дискусійний характер розуміння та визначається:
1) як напрямки дослідження держави щодо її діяльності по виконанню завдань;
2) як складне юридичне явище, що включає соціальне призначення держави та визначає практичну діяльність по реалізації призначення держави.
Соціальне призначення держави характеризує функції з точки зору потреб громадянського суспільства та включає в себе такі складові елементи:
Саме через ці складові суспільство визначає напрямки діяльності держави та характеризує її завдання і функції. Вказаний підхід надав змогу подолати вузько класове розуміння держави, визначити службове значення держави по відношенню до суспільства, а також виокремити загальнокорисний аспект сутності держави.
Іншим компонентом функцій можливо виокремити фактичну діяльність держави щодо реалізації її соціального призначення. Вказаний аспект включає в себе:
Отже, функції характеризуються не лише як теоретична категорія, а як явище, що має складну структуру, знаходиться в стані розвитку, має певні протиріччя та поєднує певний набір елементів і відносин між ними.
Вказаний підхід надав змогу сформулювати ряд методологічних принципів функціонального аналізу, що забезпечує функціональне дослідження державно-правових категорій.
Функціональний аналіз складають наступні елементи:
1. Понятійний апарат (категорії: “структура функцій”, “елемент структури функцій”, “зв’язок між елементами структури функцій”).
2. Пізнання природи, структури та внутрішньої протирічності функцій державно-правових категорій.
3. Висвітлення через функції призначення таких категорій як “механізм держави”, “державна влада”, “діяльність держави” та “зміст держави”.
4. Виокремлено 3 рівні сутності держави:
І Як сукупність властивостей, що характеризує державу як політико-територіальну організацію влади
ІІ Класова сутність, що характеризує інтереси тих соціальних груп, які забезпечуються державою та визначають співвідношення класової та загально-соціальної сутності держави
ІІІ Громадянське суспільство, що характеризується як специфіка співвідношення держави та соціуму, визначає причини виникнення держави, її ознаки та роль у забезпеченні правопорядку
5. Формування сутності функціонального аналізу, що характеризує функцію держави як відображення її сутності
6. Застосування категорій, що відображають властивості функцій та надають змогу поєднати функції держави з її властивостями як специфічної категорії та суб’єкта владних відносин
7. Поєднання функцій та категорії “відносини”, що визначає націленість функцій на певний об’єкт або досягнення певної мети, або досягнення певного результату
8. Надання розширеного аналізу таким характеристикам функцій держави як “мета функцій” та “цілеспрямована діяльність держави у межах її функцій”
9. Характеристика особливостей співвідношення між функціями держави та її завданнями.
Таким чином, функції держави та права є складним за структурою явищем, що включає 4 основні елементи:
2. Проблемні питання форми держави
Особливе значення в рамках проблем теорії держави і права займає інститут форми держави. Його проблемність визначається:
- по-перше, дискусійністю поняття форми держави;
- по-друге, наявністю та необхідністю аналізу нетрадиційних форм держави;
- по-третє, дискусійністю функціонального призначення кожного з елементів форми держави.
Уявлення про державу формується під впливом розуміння форми держави та її співвідношенням із іншими сторонами діяльності держави.
Форма держави є виразом її сутності, оскільки надає можливість визначити:
За всю історію розвитку держави було обґрунтовано десятки різноманітних теорій стосовно розуміння форми держави.
У Стародавньому Римі філософи та історики висловлювали різноманітні погляди щодо сутності форми держави, її еволюції та критеріїв поділу.
Платон ідеальною формою визначає аристократію, що має еволюційний циклічний характер розвитку та досягається шляхом подолання таких етапів розвитку держави як монархія, демократія та олігархія.
Аристотель визначив форму держави як систему, яка формується верховною владою та визначається в залежності від числа владарюючих та підвладних.
Цицерон в залежності від кількості правителів виокремлював 3 прості форми держави:
Ш.-Л. Монтеск’є визначив форму держави як сукупність чинників, що визначають методи здійснення державної влади, поділяючи держави на республіку, в якій здійснення державної влади характеризується чинниками доброчесності та рівності; монархія, яка засновується на принципах чесності; “деспотія”, основою влади в якій є насилля та страх.
Ж.-Ж. Руссо характеризує форму держави як специфіку організації вищих органів влади та поділяється на “монархію”, в якій влада належить одній особі; “аристократію”, де влада належить групі осіб; “демократію”, де влада належить всім членам суспільства.
Таким чином, погляди вказаних філософів склали методологічну основу на першому (початковому) етапі державорозуміння, що визначають форму держави як:
Вітчизняне розуміння форми держави формується у 60-ті роки ХХ століття, коли традиційним було уявлення про форму держави як інституту, що формується із форми правління та форми державного устрою (Недбайло).
В сучасній літературі склалося 2 характерні підходи до розуміння форми держави:
І Вузький, що ототожнює її з формою правління
ІІ Широкий, що включає 3 самостійні елементи:
- форма держави як єдність способів організації державної влади, її устрою та методів здійснення;
- форма держави як порядок організації та здійснення державної влади;
- форма держави як поняття, що характеризує державу з погляду існуючих в ній форм правління, форм державного устрою та форм політичного режиму, що має своє правове закріплення.
Форма держави визначається як організація державного ладу, структура і зміст органів державної влади, правові форми діяльності держави, які відображаються у формуванні механізму держави, політичних форм правління, адміністративно-територіального устрою на підставі відповідних державно-політичних режимів, які характеризують зміст самої держави та її суверенітет.
Вказане визначення пов’язується із необхідністю характеристики наступних проблем, що мають методологічне значення:
3. Витоки, роль та методологічне значення теорії розподілу влад
Теорія розподілу влад виникла більше 300-т років тому, засновником якої вважають Дж. Локка та Ш.-Л. Монтеск’є.
Ідеї Локка були викладені в праці “Два трактати про державне правління” та продовжені Монтеск’є в романі “Персидські листи” та “Про дух законів”.
Теорія розподілу влад була обумовлена специфікою соціально-політичного розвитку суспільства та накопиченим досвідом організації державно-правового життя, що полягає:
Процес становлення теорії розподілу влад характеризується трьома етапами:
І Створення світоглядних основ (ХVI – XVII ст.)
II Створення окремих ідей та об’єднання їх у цілісну концепцію (кінець XVII - початок XVIII ст.)
III Становлення та апробація теорії розподілу влад (початок XVIII – кінець XVIII ст.)
Ідеями Локка є наступні:
1. Виключно держава як носій публічної влади здатна захищати права і свободи громадян.
2. Структурне та функціональне призначення держави має вираз через спеціально створені органи.
3. Успішна діяльність держави залежить від чіткості розподілу повноважень.
4. Основними видами влади є законодавча, що приймає закони та виконавча (монарх та уряд), що виконує закони.
5. Види публічно-владної діяльності знаходяться в ієрархічній підпорядкованості.
6. Абсолютна монархія не відповідає громадянському суспільству та природі людини.
7. Важливого значення має судова влада та федеративна, що забезпечує справедливість.
8. Необхідність розподілу влади обумовлюється природою людини та необхідністю створення рівних умов для реалізації людиною своїх здібностей.
9. Розподіл влад можливо здійснити лише у державному суспільстві за наявності загальнообов’язкового закону та суду, що вирішує конфліктні ситуації.
Ідеї Локка розширені Монтеск’є у наступних напрямках:
Отже, теорія розподілу влад має складний характер, концептуальне значення та конституційне закріплення та є засобом формування механізму держави та забезпечення балансу інтересів у суспільстві.
Держава та право є засобами соціального регулювання та характеризується аспектами єдності, відмінності та співвідношення.
Визначаючи поняття “держави та права”, можливо вказати на їх складний характер, дискусійність розуміння та різновекторність розвитку.
Єдність держави та права полягає в наступному:
1. Держава та право виникають і розвиваються сумісно.
2. Характеризуються єдиними підходами до типології та сутності.
3. Є засобом управління та здійснення влади.
4. Є засобом врівноваження особистих та суспільних інтересів.
5. Діють на єдиній економічній та політичній основі, їх розвиток зумовлюється єдиними факторами.
6. Вони залежать від рівня розвитку суспільства.
7. Мають внутрішню структуру та певне функціональне призначення.
Відмінності держави та права визначаються різноманітністю їх впливу на суспільство та багато проявний характер
Держава1. Є особливою формою організації політичної влади 2. Первинним елементом держави є її органи 3. Структурні елементи складають сукупність певних інститутів, що діють за принципом розподілу влади 4. Стосовно зовнішньої організації влади визначається як форма держави 5. Структурно-первинні документи елементи будови держави складають підрозділи, фізичні та посадові особи 6. Держава приймає обов’язкові рішення, що мають правову форму |
Право1. Є самостійним засобом регулювання 2. Первинним елементом є норма 3. Норми складають певну систему, що характеризується підпорядкуванням 4. Форма права характеризується способом закріплення правових норм в юридичних документах 5. Структуру права складає сукупності норм, що визначаються як інститути (суб.- та підінститути) та галузі (підгалузі) 6. Визначає статус держави та закріплює її повноваження |
Взаємодія держави та права обумовлюється наступним:
1. Держава:
- створює право;
- визначає зміст методів правового впливу;
- гарантує та охороняє правові приписи;
- визначає повноваження суб’єктів права;
- визначає зміст правової норми;
- є суб’єктом правозастосування.
2. Право:
- існує у визначеній державою формі;
- має визначену державою ступінь обов’язковості;
- визначає та закріплює функції держави;
- регламентує статус владних структур;
- визначає межі втручання держави в сферу суспільних відносин;
- закріплює статус держави як суб’єкта міжнародних відносин;
- встановлює юридичну відповідальність за порушення прав і законних інтересів або невиконання обов’язків.
Отже, держава та право як юридичні категорії мають соціальний характер виникнення, становлення, розвитку та функціонування, що обумовлений рівнем розвитку суспільства, має еволюційний або революційний характер розвитку та визначається аспектами єдності, відмінності та взаємодії.
Юридична відповідальність є важливим засобом забезпечення дієвості правового регулювання в суспільстві. Її значення полягає у можливості:
а) визначення характеру поведінки суб’єктів суспільних відносин з точки зору її правомірності чи протиправності;
б) визначення ступеню ефективності правових приписів шляхом визначення можливості їх реалізації завдяки правомірній поведінці суб’єктів права, а також
в) забезпеченні можливості силового тиску на суб’єктів з боку держави та суспільства, що порушують правила поведінки, встановлені нормами права.
Юридична відповідальність є важливим інститутом права, що передбачає наявність не лише одноманітного розуміння її значення та місця в системі засобів державно-владного впливу, а й наявність аспектів розуміння цієї проблеми, які мають методологічний характер та відображають різноманітність позицій вчених стосовно цієї категорії.
Найбільш важливими з них є:
1. Визначення місця юридичної відповідальності в соціальній системі
Важливим у методологічному значенні є питання про співвідношення юридичної відповідальності та інших форм соціальної відповідальності (суспільної). З цього приводу існує 2 діаметрально протилежні точки зору:
І Соціальна відповідальність (суспільна) є єдиною формою відповідальності, що передбачає наявність різноманітних видів, основними серед яких є:
- моральна;
- корпоративна;
- політична;
- релігійна;
- правова (М. І. Байтін)
ІІ Суспільна відповідальність існує у двох формах:
1) правова, що пов’язується із санкцією правових норм та забезпечує охорону відновлених суб’єктивних прав, які мають конституційно закріплений характер;
2) іншою формою відповідальності є неправова, що засновується на соціальних нормах і не передбачена санкцією правових норм. Нормативною основою такої відповідальності є моральні, етичні, естетичні, корпоративні, політичні та інші соціальні норми.
Особливостями цього виду відповідальності є її непов’язаність з державою, відсутність примусового характеру та залежність від розвинутості інститутів громадянського суспільства (Розсолов).
2. Характеристика форм юридичної відповідальності
Важливого методологічного значення має класифікація юридичної відповідальності з точки зору її характеру. При цьому необхідно зазначити, що в юридичній літературі до початку 90-х рр. юридична відповідальність розумілась як засіб негативного впливу на поведінку суб’єкта і сприймалась лише у негативному значенні (В. М. Кудрявцев).
Однак, сучасна юридична література виокремлює 2 основні форми юридичної відповідальності:
- негативна, що має класичний характер
- позитивна, що пов’язує відповідальність не лише з діяльністю держави, а і з рівнем правосвідомості суб’єктів, що надає можливість сформувати свідоме відношення до права суб’єктів, які реалізують покладені обов’язки у добровільній формі. Мається на увазі дотримання заборон, а також реалізація обов’язків, які здійснюються суб’єктами шляхом добровільного вчинення правомірної поведінки.
Прикладами є виконання обов’язків політичного характеру щодо звіту депутатів перед громадянами та щодо реалізації вимог права в адміністративному порядку. Зазначений вид відповідальності складає методологічну основу виокремлення 2-х різновидів правовідносин, а саме:
3. Співвідношення юридичної відповідальності та державного примусу як засобу реалізації правових норм, що забезпечується у різноманітних формах.
PAGE 1