Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Міністерство освіти і науки України
Донбаська національна академія будівництва і архітектури
Кафедра історії і політології
М.П. Парінов, В.О. Волошенко, О.О.Петров
ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
КОНСПЕКТ КУРСУ
для студентів усіх спеціальностей
денної форми навчання
Затверджено на засіданні
кафедри історії і політології
Протокол № 7 від 1 березня 2007 р.
Затверджено на засіданні ради
факультету гуманітарної підготовки
Протокол № 4 від 3 квітня 2007 р.
Макіївка
2007
УДК 94 (477.6)
М.П. Парінов, В.О. Волошенко, О.О.Петров. Історія України. Конспект курсу. Навчально-методичний посібник для студентів усіх спеціальностей денної форми навчання. - Макіївка, ДонНАБА, 2007. – 118 с.
Конспект курсу з історії України містить скорочену версію лекційного курсу та методичні розробки до нього й дає уявлення з дисципліни в обсязі навчальної програми для студентів технічних вузів. Конспект курсу адаптовано до вимог кредитно-модульної системи.
Рецензенти: Л.О.Василенко, канд. іст. наук, доцент,
доцент кафедри історії і політології ДонНАБА
В.М.Нікольський, докт. іст. наук, професор,
професор кафедри історії України ДонНУ
Відповідальний за випуск: Парінов, докт. іст. наук, професор,
завідувач кафедри історії і політології ДонНАБА
ЗМІСТ
ПЕРЕДМОВА……………………………………………………………………………………… 4
ТЕМА 1. Вступ
(проф. Парінов М.П., доц. Волошенко В.О.).…………………………………………..5
ТЕМА 2. Стародавня та рання історія України. Київська Русь. Русь в період
феодальної роздрібненості. Галицько-Волинська держава
(проф. Парінов М.П., доц. Волошенко В.О.).…………………………………………11
ТЕМА 3. Українські землі в другій половині XIV ст. – першій половині XVII ст.
Українське козацтво. Антифеодальний, національно-визвольний рух
(проф. Парінов М.П., доц. каф. Петров О.О.)…………………………………………20
ТЕМА 4. Українська національно-визвольна революція в середині ХVІІ ст.
Україна наприкінці ХVІІ ст. – у ХVІІІ ст.
(проф. Парінов М.П., доц. Волошенко В.О.)………………………………………….29
ТЕМА 5. Економічний, соціальний та суспільно-політичний розвиток
України в ХІХ ст.
(проф. Парінов М.П., доц. Волошенко В.О.)………………………………………….38
ТЕМА 6. Україна на початку ХХ ст. (1900 р. – лютий 1917 р.)
(проф. Парінов М.П., доц. Волошенко В.О.)………………………………………….47
ТЕМА 7. Національно-демократична революція в Україні
(лютий 1917 р. – 1920 р.)
(проф. Парінов М.П., доц. каф. Петров О.О.)………………………………………...57
ТЕМА 8. Україна в 20 – 30-х рр. ХХ ст.
(проф. Парінов М.П., доц. Волошенко В.О.)………………………………………….67
ТЕМА 9. Україна в період Другої світової війни (1939 – 1945 рр.)
(проф. Парінов М.П., доц. каф. Петров О.О.)………………………………………....79
ТЕМА 10. Україна в післявоєнне двадцятиліття (1945 – 1964 рр.)
(проф. Парінов М.П., доц. каф. Петров О.О.)………………………………. ………88
ТЕМА 11. Економічне, соціальне та політичне життя в Україні
в 60-ті - 80-ті рр. ХХ ст.
(проф. Парінов М.П., доц. каф. Петров О.О.)………………………………………..97
ТЕМА 12. Україна незалежна (кінець ХХ ст. – початок ХХІ ст.).
(проф. Парінов М.П., доц. каф. Петров О.О.)……………………………………...107
СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ………………………………………………..118
ПЕРЕДМОВА
Вивчення історії України є важливою складовою патріотичного виховання освіченого та свідомого фахівця й громадянина.
Метою курсу є формування системи знань студента щодо закономірностей історичного розвитку українського народу, його державності, політичного життя, економіки, соціально-економічних відносин, місця в історії світової цивілізації, визначення української національної ідеї.
Завданням курсу є оволодіння історичним понятійним апаратом, сумою конкретних знань з дисципліни на рівні відтворення та використання історичного досвіду у вирішенні проблем сьогодення, визначенні свого місця в суспільному житті держави.
Студенти мають отримати знання з історії виникнення, формування та розвитку українського народу: його державності, особливостей суспільно-політичного та економічного життя, динаміки соціальної структури, формування української національної ідеї. Хронологічні рамки курсу: зі стародавніх часів до сьогодення.
Конспект курсу містить базові поняття та відомості, на які повинен спиратися студент під час вивчення дисципліни. Оскільки матеріал курсу викладений конспективно, це передбачає обов’язкову участь студентів в опрацюванні запропонованих до розгляду тем на аудиторних заняттях, а також самостійне студіювання спеціальної навчальної та наукової літератури (список рекомендованих видань вміщений наприкінці підручника).
Конспект курсу підготований у відповідності до вимог кредитно-модульної системи організації навчального процесу. Він є розділеним на теми згідно навчальної програми. Текст кожного змістового модулю містить: ключові слова та поняття (індексовані за модулями, що спрощує їх пошук та активізує тематичні зв’язки в межах курсу), вхідну інформацію для самоконтролю, структурно-логічну схему теми, тематичний зміст теми, критерії засвоєння знань та вихід теми в інші дисципліни.
Ключові слова та поняття
Предмет історії України; методологія історичного пізнання; історіографія; історичне джерело; понятійний апарат історії.
Успішному вивченню змісту цієї теми сприяє відновлення і використання наступних знань:
1.2. Зміст теми
1.2.1. Структурно-логічна схема змісту теми
3. Методологія історичного пізнання.
4. Історіографія.
5. Історичні джерела.
6. Понятійний апарат.
1.2.2. Тематичний зміст
До 1991 р. історію України в технічних ВНЗ майже не вивчали. З набуттям Україною незалежності, із зростанням почуття національної самосвідомості значно підвищився інтерес до минулого свого народу. В історії шукають відповіді на суперечливі питання сучасної дійсності. Якщо знаєш минуле, краще розумієш сучасне.
Українці – нація молода. В її консолідації важливу роль має відіграти знання всіма членами суспільства спільного минулого. Знання спільної історії, спільного минулого зближує людей один до одного, об’єднує їх в народ, який спроможний самовизначитися і створити гідне для сучасної людини середовище в складі загальнолюдського співтовариства. Цим визначається національне значення вивчення історії України майбутніми фахівцями народного господарства, інтелігенцією, яка покликана духовно об’єднувати людей.
Так виникла соціальна й державна потреба вивчення курсу історії України у всіх без винятку ВНЗ країни.
Періодизація історії України базується на національних засадах – історичні періоди відповідають етапам із спільними політичними, економічними, соціальними та культурними процесами, пов’язаними з територією та населенням України:
ПРЕДМЕТ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ
Вивчення історії України зосереджується на вузлових питаннях, які становлять предмет історії України (1.1.).
|
1.1. Предмет історії України – це вивчення історичного шляху українського народу, його країни, держави, внеску українців у світову цивілізацію. |
При визначенні предмету історії України нас передусім цікавлять об’єктивні процеси, які складають закономірності історичного розвитку.
Оскільки історію України вивчають у загальноосвітній школі, предмет історії України у ВНЗ не охоплює весь спектр проблем багаторічної історії.
Увага зосереджується на наступних питаннях:
МЕТОДОЛОГІЯ ІСТОРИЧНОГО ПІЗНАННЯ
Історію часто-густо використовують в політиці. Заідеологізований підхід до історії заважає пізнанню історичної істини, збіднює історичну культуру людини. Щоб не потрапити до полону ідеології, ми рекомендуємо керуватися методологією історичного пізнання (1.2.).
|
1.2. Методологія історичного пізнання – це вчення про принципи, форми і засоби (методи) такого пізнання. |
Методологічні принципи історичного пізнання:
Методологічні принципи обумовлюють застосування конкретних методів пізнання історії України, серед яких вирізняють:
ІСТОРІОГРАФІЯ
Вивчення історії студентами неісторичних спеціальностей здійснюється передусім за підручниками та спеціальною історичною науковою літературою – історіографією (1.3.).
|
1.3. Історіографія – це історична література, яка має використовуватися при вивченні історії України. |
Існує чимало фундаментальних праць з історії України, серед яких – і книги істориків минулого (М.С.Грушевського, М.П.Драгоманова, В.Антоновича, І.Крип’якевича, Д.І.Яворницького та ін.), і сучасні дослідження, у тому числі – наукові статті, монографії, навчальні посібники. Їх розмаїття дозволяє формувати уявлення про історичні події, базуючись на різних, часто – протилежних точках зору професійних істориків.
ІСТОРИЧНІ ДЖЕРЕЛА
Історію України науковці відтворюють за історичними джерелами (1.4.).
|
1.4. Історичне джерело – це документальне свідчення історичних подій, в цілому історичного процесу. |
Групи історичних джерел:
2. Матеріальні, серед яких:
3. Усна народна творчість.
Систематичне знайомство з науковою літературою та історичними джерелами дозволяє сформувати цільне розуміння сутності й характеру історичного процесу в Україні, поширює картину світу й є інтелектуальним фундаментом осягнення особливостей сучасного життя країни.
ПОНЯТІЙНИЙ АПАРАТ
Важливою частиною вивчення історії України є оволодіння її понятійним апаратом (1.5.).
|
1.5. Понятійний апарат історії – це система термінів і понять історії як науки й навчальної дисципліни. |
Терміни і поняття, які складають понятійний апарат предмету історії України, надалі будуть вживатися при вивченні курсу, треба запам’ятовувати і знати їх зміст.
Серед множини історичних понять чи не найчастіше будуть використовуватися етноніми “Русь”, “Україна”, “український народ” В цьому контексті відразу треба вказати їхнє походження.
Теорії походження слова “Русь”:
Термін “Україна” вперше зустрічається в Київському літописі в 1187 р. і ймовірно походить від слова “край” або “країна”, тобто земля, яка лежить на краю Європи. Це слово вживалося в ХVІ-ХІХ ст., а в ХХ ст. після національно-демократичної революції 1917-1920 рр. воно одержало офіційний статус як назва держави.
Тлумачення терміну “український народ”:
Таким чином, вивчення історії України як історії нашої Батьківщини є неодмінною складовою частиною гуманітарної освіти майбутніх спеціалістів незалежної держави Україна. Воно має здійснюватися на методологічних засадах, на науковій основі шляхом опрацювання історичних джерел, праць історіографії, а також засвоєння понятійного апарату історичної науки.
1.3. Критерії засвоєння
За результатами вивчення даної теми Ви повинні РОЗУМІТИ, що з набуттям Україною незалежності, із зростанням почуття національної самосвідомості значно підвищилися інтерес до минулого свого народу та соціальна й державна потреба засвоєння курсу історії України майбутніми спеціалістами. Предметом історії України є вивчення історичного шляху українського народу, його країни, держави, внеску українців у світову цивілізацію. Це вивчення базується на методологічних засадах, опрацюванні історичних джерел та надбань історіографії, а також на знанні понятійного апарату історичної науки.
За результатами засвоєння теми Ви повинні ЗНАТИ, що таке: актуальність вивчення історії України; предмет історії України як навчальної дисципліни; методологія історичного пізнання; методологічні принципи; методи вивчення історії України; історіографія; історичні джерела; понятійний апарат.
Повне засвоєння навчального матеріалу по даній темі жадає від Вас УМІННЯ:
1.4. Вихід теми в інші дисципліни
Дана тема є базовою для розуміння всіх наступних тем курсу з історії України.
Тема 2. СТАРОДАВНЯ ТА РАННЯ ІСТОРІЯ УКРАЇНИ.
КИЇВСЬКА РУСЬ. РУСЬ В ПЕРІОД ФЕОДАЛЬНОЇ РОЗДРІБНЕНОСТІ. ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКА ДЕРЖАВА
Ключові слова та поняття
Трипільська культура; кіммерійці; скіфи; сармати; Боспорське царство; східні слов’яни; Київська Русь; ранньофеодальний характер соціально-економічних відносин; Галицько-Волинська держава.
Успішному вивченню змісту теми сприяє відновлення і використання наступних знань:
2.2. Зміст теми
2.2.1. Структурно-логічна схема змісту теми
3. Галицько-Волинська держава.
2.2.2. Тематичний зміст
На території України перші люди з’явилися вже в епоху давнього кам’яного віку, близько мільйона років тому. У Х-V тис. до н. е. почав утверджуватися осілий спосіб життя.
Найбільш відомими землеробськими племенами були племена Трипільської культури (2.1.).
|
2.1. Трипільська культура – археологічна культура ІV-ІІІ тис. до н. е. Племена, що належали до цієї культури, займали територію від сучасної Слобожанщини до Карпат. Термін “Трипільська” походить від назви села Трипілля, на околицях якого вперше знайдено матеріал, який засвідчував існування цієї культури. |
Перші стародавні мешканці на території України, назва яких дійшла до нас, - це кіммерійці (2.2.).
|
2.2. Кіммерійці – це кочовики – скотарі іраномовного походження, які жили в Північному Причорномор'ї у Х-VІІІ ст. до н.е. |
У VІІ ст. до н. е. кіммерійці були витиснуті скіфами (2.3.).
|
2.3. Скіфи – кочові іраномовні племена, які жили в VІІ-ІІІ ст. до н. е. на території від сьогоднішньої Бессарабії до Полтавщини й Чернігівщини. |
Скіфів асимілювали сармати (2.4.).
|
2.4. Сармати – кочові іраномовні племена, які жили в ІІІ ст. до н. е. – ІІІ ст. н. е. на території від Дону до Дністра. |
Їхнє панування закінчилося під натиском германських племен – готів, а потім – гунів, які прийшли з Приуралля.
Крім того, вже з VІІ ст. до н. е. Північне Причорномор'я активно заселялося давніми греками, які засновували тут свої колонії та створювали античні міста-поліси, такі як Ольвія чи Херсонес. Одне з них – Пантикапей – стало центром Боспорського царства (2.5.), яке знаходилося у сфері впливу Римської імперії.
|
2.5. Боспорське царство – велика рабовласницька держава (VІ ст. до н. е.-ІІІ ст. н. е.) на Керченському півострові й Тамані, у часи розквіту охоплювало майже весь Кримський півострів, пониззя рік Дон та Кубань. |
Всі ці народи складали передслов’янське населення на території України.
Перші згадки про слов’ян відносяться до І-ІІ ст.н.е. Їх називали венедами, антами, склавенами і жили вони в центрі Європи по річках Дунай, Вісла, Одер. В середині І тис. розділилися на західних, південних та східних слов’ян (2.6.).
|
2.6. Східні слов’яни – група східнослов’янських племен, що виокремилися з-поміж слов’ян в сер. І тис. н.е., об’єднаних близькістю мов і спільним походженням. В процесі розпаду держави Київська Русь на їх основі виникли українська, російська та білоруська народності. |
За свідоцтвом літопису “Повість минулих літ” на території майбутнього формування українського народу селилися такі племена східних слов’ян:
КИЇВСЬКА РУСЬ
В процесі соціально-економічного розвитку, що супроводжувався розподілом праці, переходом від родової до сусідської територіальної общини, первісні общини східних слов’ян переростали у великі племінні союзи (князівства), які також, в свою чергу, тяжіли до об’єднання. Зрештою цей процес призвів до створення держави Київська Русь (2.7.).
|
2.7. Київська Русь – давньоруська держава з центром у Києві, яка виникла у ІХ ст. внаслідок тривалого процесу економічної, політичної та культурної консолідації східнослов’янських племінних князівств і у різних формах існувала до сер. ХІІІ ст. Займала територію Східної Європи від Балтійського моря до Чорного, від р. Сяну до р. Волги та Оки. |
Ознаки держави Київська Русь:
Основні концепції виникнення держави Київська Русь:
Етапи політичної історії Київської Русі:
Утворення, розвиток держави (від початку княжіння Олега у 882 р. до смерті у 972 р. князя Святослава).
Економічний і культурний розквіт держави, її стабільність і політична могутність (978-1054, князювання Володимира Великого та Ярослава Мудрого).
Політичне (феодальне) роздрібнення, княжі міжусобиці, загроза нападів кочовиків (1054- сер. ХІІІ ст.).
Політичний устрій Київської Русі – ранньофеодальна монархія з елементами федералізму. При цьому до Х ст. вона мала риси родоплемінного господарювання, а вже з кінця Х ст. – феодального способу виробництва.
Система влади Київської Русі:
Основні галузі господарства Київської Русі:
Землеробство, базоване на вирощуванні пшениці, жита, ячменю, вівса, проса, культивувалася парова система обробки землі, двопільний та трипільний сівообіг;
Тваринництво засновувалося на вирощуванні коней, волів, овець, кіз, свиней, курей;
Ремісництво – існувало більше 60 професій ремісників, провідну роль грали чорна металургія та металообробка;
Торгівля, особливо жвавою була зовнішня; торгували передусім з Візантією, арабськими країнами та країнами Центральної Європи; з Х ст. розпочалася чеканка власної монети.
Соціально-економічні відносини у Київській Русі носили ранньофеодальний характер (2.8.).
|
2.8. Ранньофеодальний характер соціально-економічних відносин заснований на державно-феодальній власності на землю, коли виробники за користування землею сплачували князю дань. |
Його ознаки:
Плином того, як феодали захоплювали все більше земель, для Великого князя київського все труднішим ставало забезпечення захисту їх інтересів на великій території. Не додавала єдності й етнічна неспорідненість населення. Це спровокувало укріплення місцевих апаратів влади, заведення місцевими феодалами власних військових формувань, а згодом призвело до послаблення зв’язків між удільними князівствами, до подрібнення держави на окремі частини, тобто до феодальної роздрібненості. Міжусобиці підірвали єдність країни і призвели до розпаду Київської Русі на окремі землі.
ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКА ДЕРЖАВА
У 30-х роках ХІІ ст. Київська Русь розпалася на 15 земель, з них на території сучасної України були: Київська, Чернігівська, Переяславська, Волинська і Галицька. Наприкінці ХІІ ст. була утворена Галицько-Волинська держава (2.9.).
|
2.9. Галицько-Волинська держава – назва князівства (з сер. ХІІІ ст. – королівства), яке було утворене в результаті об’єднання в 1199 р. Галицького і Волинського князівств під керівництвом князя Романа Мстиславича і проіснувало до сер. ХІV ст. У часи могутності її кордони сягали Чорного моря і Дуная на сході і Карпат на заході. |
Етапи розвитку Галицько-Волинської держави:
Роман Мстиславич досягав єдності об’єднаного князівства, долаючи спротив бояр, здобув славу у боротьбі з монголами.
Найбільшої могутності Галицько-Волинська держава досягла в ХІІІ ст. за часів правління Данила Галицького, який:
Політичний устрій Галицько-Волинської держави, як і Київської Русі – ранньофеодальна монархія зі спадкоємною владою князя, який здійснював державну владу. Певний вплив на князя мала рада бояр.
За своїм адміністративно-територіальним устроєм держава поділялася на землі, які складалися з волостей. Міста поділялися на сотні та вулиці. В ХІV ст. у містах стало поширюватися магдебурзьке право – право міст на самоврядування.
Державна казна наповнювалася даниною з мешканців міст і волостей. Грошами були гривні та гроші інших держав.
Історичне значення Галицько-Волинської держави:
Таким чином, під час заселення на території сучасної України перші люди з’явилися близько 1млн. років тому. У передслов’янську епоху значний слід залишили племена Трипільської культури, кіммерійці, скіфи, сармати та грецькі поселення античних міст-полісів Північного Причорономор’я. Об’єднання східнослов’янських племен призвело до появи у Східній Європі першої держави – Київської Русі. Прогресивні для того часу політичний устрій та виробничі відносини, розвинуте господарство, міжнародні зв’язки, високий рівень культури висунули Київську Русь на передові позиції європейської цивілізації. Період феодальної роздрібненості був результатом внутрішнього розвитку держави та суспільства. Спадкоємцем державницьких, політичних та культурних традицій Київської Русі, колискою суто української державності стало існування Галицько-Волинської держави.
2.3. Критерії засвоєння
За результатами вивчення даної теми Ви повинні РОЗУМІТИ, що заселення території сучасної України було тривалим процесом, і тільки з сер. І тис. н.е. з’являється стале населення – східнослов’янські племена, чий суспільно-політичний, господарський та культурний розвиток призвів до формування державності. Утворена ними держава – Київська Русь – пройшла етапи розвитку від заснування до періоду феодальної роздрібненості та розпаду. Державою, що успадкувала традиції Київської Русі, стало Галицько-Волинське князівство.
За результатами засвоєння теми Ви повинні ЗНАТИ, що таке: Трипільська культура; кіммерійці; скіфи; сармати; Боспорське царство; східні слов’яни; літописні племена східних слов’ян; Київська Русь; ознаки держави Київська Русь; концепції виникнення держави Київська Русь; етапи політичної історії держави Київська Русь; політичний устрій Київської Русі; система влади Київської Русі; основні галузі господарства Київської Русі; характер соціально-економічних відносин Київської Русі; Галицько-Волинська держава; політичний устрій Галицько-Волинської держави; магдебурзьке право.
Повне засвоєння навчального матеріалу по даній темі жадає від Вас УМІННЯ:
2.4. Вихід теми в інші дисципліни
Дана тема використовується:
ТЕМА 3. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ В ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ XIV СТ. – ПЕРШІЙ ПОЛОВИНІ XVII СТ. УКРАЇНСЬКЕ КОЗАЦТВО.
АНТИФЕОДАЛЬНИЙ, НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ
Ключові слова та поняття
Унія; козацтво; козак; Запорізька Січ; козацько-селянські повстання.
3.1. Вхідна інформація для самоконтролю
Успішне засвоєння змісту цієї теми вимагає відновлення і використання наступних знань:
- з курсу історії України у загальноосвітній школі – про національне, політичне та соціально-економічне гноблення українського народу польсько-шляхетською державою; про козацтво як соціально-економічне явище українського народу; сутність фільварочної системи, панщини, статусу магнатів;
- з курсу всесвітньої історії у загальноосвітній школі – про діяльність Польської, Литовської, Московської держав та Кримського ханату.
3.2. Зміст теми:
3.2.1.Структурно-логічна схема змісту теми
3.2.2. Тематичний зміст
На початку XIV ст. Золота Орда знаходилася у періоді усобиць і, отже, помітно слабшала, Галицько-Волинське князівство занепало. У той же час набирали силу сусідні з Південною Руссю держави – Угорське королівство, Велике князівство Литовське, Польське королівство, Велике князівство Московське, Молдавське князівство, які почали експансію на землі України.
У ХІІІ ст. Угорщина захопила Закарпаття, яке у середині ХVІ ст. було відторгнуте від королівства та поділене між Австрією та Трансильванією.
На рубежі ХV – ХVІ ст. частину Поділля і Буковини захопило Молдавське князівство, але в середині ХVІ ст. само підпало під владу Османської імперії (Турції).
У середині XIV ст. Литва та Польща вели жорстокі війни за володіння Галичем та Волинню.
У 1377 та 1387 рр. Польща захопила Західну Волинь і Галичину.
Наслідки приєднання Галичини до Польщі:
– католицтво силою захоплювало православні храми,
– окатоличування українців.
В 40-х рр. XIV ст. Литовська держава зайняла Білу Русь, Волинь, Чернігівську, Київську і Подільську землі, Середнє Подніпров’я. Приєднавши ці землі, Велике князівство Литовське стало найбільшою у Європі державою, яка простягалася від Балтики до Чорного моря, а 9/10 її населення складали українці та білоруси. Це сприяло тому, що литовці майже розчинилися в слов’янах.
Наслідки литовської експансії:
– система князівського управління, що існувала до падіння Київської Русі не змінилася,
– династія руських князів Рюриковичів поступилася династії литовським князям Гедиміновичам,
– руські бояри та князі йшли до литовського війська, вступали на службу до нового уряду.
Наприкінці XIV ст. на слов’янські землі, які були під владою Литви, почала експансію Московська держава. Литовська держава, щоб убезпечити свої землі від військової агресії Москви та татар, а також внаслідок внутрішніх політичних процесів пішла на укладання з Польщею Кревської, Городельської, Люблінської уній (3.1.), остаточним результатом яких стало створення єдиної польсько-литовської держави.
3.1. Унія – тип юридичної угоди між двома рівними суспільними або політичними сторонами, внаслідок якої відбувається їх об’єднання.
Кревська унія (1385 р.) об’єднала Польщу і Литву особою одного монарха – литовського князя Ягайла, що одружився з польською принцесою Ядвігою.
Проте дана Ягайлом обіцянка окатоличити населення Литви викликала протидію численних православних підданих держави на Україні та Білорусії. Опозицію очолив литовський кн. Вітовт. Отже, єдності держави не сталося. Існував лише військовий союз двох держав, які у 1410 році у Грюнвальдській битві розгромили агресивний Тевтонський орден. Значну роль у цій битві зіграли українсько-білоруські воїни.
Негативне значення для подальшої долі Литовсько-Руської держави мала наступна Городельська унія 1413 р., яка закріпила ідею литовської автономії, але внесла в литовсько-польське суспільство розлом на релігійному ґрунті. Ця унія забезпечувала рівні з поляками права тільки окатоличеним мешканцям Литви.
У XV – XVI ст. агресія Московської держави по відношенню до сусідів посилилася. Лівонська війна призвела до втрати Литвою майже третини своєї території, матеріальних та людських ресурсів, а також великих стратегічних пунктів – Смоленська та Полоцька. Великі втрати, епідемії, соціально-економічна нестабільність в державі змусили литовських князів запросити військової допомоги у Польщі за рахунок земельних поступок.
За Люблінською унією (1569 р.), проголошувалася єдина держава – Річ Посполита. За Люблінською унією спільними ставали особа монарха, єдиний сейм (парламент), на якому вирішувалися питання для усієї держави, спільні військові сили, грошова система.
Наслідки Люблінської унії для України:
1. Українські землі підпадали під юрисдикцію Польщі і на них були поширені польські закони, що в єдину мить позбавляло дрібних та середніх землевласників (бояр, лицарів, купців, міщан, селян та навіть православну церкву) прав на власне нерухоме майно, адже в Польщі право на землеволодіння мали лише шляхта та церква. Це змушувало людей полишати своє майно і рушати на незаселені та непідконтрольні польській владі території Дикого поля.
2. Король Польський, одержавши безмежні повноваження, роздавав землі на Київщині, Брацлавщині, Чернігівщині, Волині польським панам. Великі латифундії поглинали середнє і дрібне землеволодіння переважно українського населення. Селяни були перетворені на рабів, яких грабували, використовували як робочу силу, вбивали. Населення почало втікати від панів на вільні землі Запоріжжя. З іншого боку з’явилися казково багаті польські та українські земельні магнати.
3. Польська шляхта як військовий стан не бажала ділитися привілеями з православними-українцями, які несли військову повинність (бояри, лицарі, панцирні і замкові слуги), а отже, маса людей, що вміла володіти зброєю раптово стала поза законом у Польському королівстві. Це, в свою чергу, стало каталізатором формування українського козацтва, адже для цих людей лишався майже єдиний вихід – йти у козаки.
КОЗАЦТВО
Одним з найбільш помітних явищ в історії українського народу цього періоду було козацтво (3.2.).
3.2. Козацтво – один із станів українського суспільства ХVІ - ХVІІІ ст.
Слово “козак” (3.3.) є тюркського походження і має кілька значень.
3.3. Козак – вільна озброєна людина, вартовий, розбійник, воїн. На Україні – напівпривілейована порівняно зі шляхтою (реєстровець), а почасти безправна (січовик) людина; захисник національно-релігійних інтересів українців; особа, яка поруч з господарськими заняттями мала вести збройну боротьбу проти іноземних загарбників.
Виникнення і початок формування козацтва відноситься до другої половини XIV ст. Пов’язано це було перш за все з економічною діяльністю. Незаселені, поза будь-яким політичним контролем, але плодючі південно-східні землі України (Середнє Подніпров’я, Побужжя, Запоріжжя), так зване “Дике поле” були привабливими для господарської діяльності, так званого “уходницького промислу” (тобто полювання, рибальства, бортництва, видобутку солі). Уходництво було ризикованим зайняттям через небезпеку нападу татар, тому на промисел йшли найбільш сміливі та мужні. Йшли великими загонами, мали зброю, аби не тільки боронитися, а й нападати на турків та татар. Власне перша офіційна згадка про козаків (у 1492 р.) пов’язана з нападом їх на татарський караван.
Формування складу козацтва відбувалося з:
Причини появи козацтва:
– посилення кріпосницького гніту (панщина досягала 5-6 днів на тиждень), прогресуюче закріпачення населення, що особливо прискорилося після Люблінської унії (1569 р.) та було юридично оформлено третім (“Новим”) Литовським Статутом (1588 р.);
– існування великого масиву вільної, придатної до господарської експлуатації землі у Південній Україні.
Козацтво поділялося на групи:
Реєстрові козаки за свою службу:
В середині ХVІ ст. у пониззі Дніпра сформувався укріплений центр козацтва – Запорізька Січ (3.4.).
3.4. Запорізька Січ – суспільно-політична та військово-адміністративна організація українського козацтва, що склалася в середині ХVІ ст.
Поява першої Січі пов’язана з ім’ям Д.Вишневецького, під керівництвом якого протягом 1552-1556 рр. на о. Мала Хортиця було побудовано фортецю (Запорізьку Січ), що мала стати заслоном від татар. Розрізнені ватаги уходників-козаків почали збиратися під знамена відомого борця проти татар, до того ж православного князя, що в часи полонізації-покатоличення української шляхти значно підіймало авторитет Д.Вишневецького.
З часом Запорізькі Січі змінювали місце розташування:
|
Запорізькі Січі |
Період існування |
|
Хортицька |
1552-1556 рр. |
|
Томаківська |
60-ті рр. ХVІ ст. – 1593 р. |
|
Базавлуцька |
1593 – 1638 рр. |
|
Микитинська |
1638 – 1652 рр. |
|
Чортомлицька |
1652 – 1709 рр. |
|
Кам’янецька |
1709 – 1711 рр. |
|
Олешківська |
1711 – 1734 рр. |
|
Нова (на р. Підпільній) |
1734 – 1775 рр. |
|
Задунайська (поза територією України) |
1775 – 1828 рр. |
Адміністративно-територіальний устрій Запоріжжя складався з Січі-фортеці (з її 38 постійними куренями) та господарсько-адміністративних одиниць – паланок. Куріні керувалися курінними отаманами, а паланки – полковниками.
Запорізька Січ стала зародком нової української державності, адже була козацькою республікою, в якій панувала демократія, тобто існувала виборна система органів управління, контроль за діяльністю яких здійснювала загальнокозацька Січова військова рада (орган вищої законодавчої, виконавчої та судової влади).
Рада вирішувала найголовніші питання внутрішньої і зовнішньої політики, проводила поділ земель та угідь, обирала гетьмана та січову старшину. Старшина ж зосереджувала в своїх руках адміністративну владу та судочинство, керувала військом, розпоряджалася фінансами, представляла Січ на міжнародній арені.
Ієрархія січової старшини мала наступний вигляд:
Ядром соціальної організації Січі був курінь, де й минало все козацьке життя.
В економіці Запоріжжя землеробство довго відігравало другорядну роль, бо скотарство приносило в 5 разів більший прибуток. Чимало козаків займалися ремеслом і промислом.
На Запоріжжі існувала унікальна для свого часу правова система. Козаки не визнавали правову дію Литовських Статутів та Магдебурзького права. Універсальним джерелом права на Січі було козацьке звичаєве право, яке регулювало судочинство, порядок землекористування й укладання окремих договорів, види злочинів та систему покарань. Вироки були дуже суворі, що пояснювалося вимогою підтримання дисципліни у війську.
Військо Запорізької Січі (2.4.) мало чітку організацію:
Створивши власні збройні сили, козаки не тільки відбивали грабіжницькі напади татар і турків, а й здійснювали далекі сухопутні і морські походи. Так, у 1538, 1541, 1545 рр. козаки здійснюють морський похід на турецьку фортецю Очаків, у 1589 р. – на фортецю Гезлев, 1604 р. – на фортецю Варну, у 1609 р. – на фортеці Ізмаїл, Кілія, Білгород. У 1614 р. козаки під проводом гетьмана П.Сагайдачного захопили Трапезунд та Синоп, знищивши цілий військовий флот турків. У 1615 р. козаки напали на столицю Османської імперії – Стамбул (Константинопіль), а у 1616 р. здійснили морській похід у Крим, здобули Кафу – ринок рабів і визволили тисячі людей. Однак, така бурхлива діяльність козаків на початку XVII ст. призвела до проголошення Османською імперією війни Речі Посполитій (так звана “Хотинська війна” 1620-1621 рр.). Аби уникнути ускладнень у відносинах з Туреччиною і Кримом, польський уряд вирішив узяти частину козаків на державну службу, щоб їхніми руками придушувати “свавілля” решти козаків. Ці козаки були внесені до “реєстру” (списку) і отримали назву реєстрових козаків.
У XVII ст. козацтво активно втручається у внутрішні справи Московської держави. Запорожці беруть участь у походах Лжедмитрієв І та ІІ, короля Владислава ІV на Москву.
Запорізька Січ відіграла значну роль і в подальших історичних подіях, зокрема, у Визвольній війні 1648 р. Однак у 1775 р. остання Запорізька Січ була зруйнована.
КОЗАЦЬКО-СЕЛЯНСЬКІ ПОВСТАННЯ
З початку 1590-х років козацтво широко виступає за боротьбу не тільки проти турецько-татарських агресорів, а й польсько-шляхетського панування. Відмічають дві хвилі козацько-селянських повстань (3.5.): перша (1591-1596 рр.) була порівняно короткою у часі, друга (1625-1638 рр.) – тривалішою.
3.5. Козацько-селянські повстання – очолювані козаками військові виступи українського суспільства кінця ХVІ – сер. ХVІІ ст. проти соціально-економічного, національного, політичного та релігійного гноблення, що особливо посилилося після прийняття Люблінської (1569 р.) та Берестейської церковної (1596 р.) уній.
Основними причинами козацько-селянських повстань були:
Козацько-селянські повстання:
Отже, загалом козацько-селянські повстання кінця ХVІ ст. – першої половини ХVІІ ст. закінчилися поразками.
Причини поразки козацько-селянських повстань:
Однак, не зважаючи на поразки, козацько-селянські повстання відіграли велику прогресивну роль в історії визвольної боротьби українського народу:
Таким чином, внаслідок багаторічної, цілеспрямованої польської та литовської експансії українські землі у ХІV ст. опинилися під владою іноземних держав та втратили свою державність.
Закономірним наслідком соціально-економічних та політичних процесів на українських землях під владою Польського королівства та Литовського князівства, а також татарської агресії стає виникнення унікального явища в світовій історії – козацтва.
Козацтво стає захисником українського народу та рушійною силою повстань кінця ХVІ – першої половини ХVІІ ст. проти соціально-економічного, релігійного та національного гноблення українського народу польсько-шляхетською владою.
3.3. Критерії засвоєння знань.
За результатами вивчення даної теми Ви повинні РОЗУМІТИ, що собою являли такі явища у вітчизняній історії, як іноземне панування Литви та Польщі на Україні, соціально-економічне, національне, політичне та релігійне гноблення українського народу, козацтво, антифеодальний та національно-визвольний рух.
За результатами засвоєння даної теми Ви повинні ЗНАТИ:
Повне засвоєння даної теми вимагає від Вас УМІННЯ:
3.4. Вихід теми в інші дисципліни.
Дана тема використовується:
Тема 4. УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНА
РЕВОЛЮЦІЯ В СЕРЕДИНІ ХVІІ СТ.
УКРАЇНА НАПРИКІНЦІ ХVІІ СТ. – У ХVІІІ СТ.
Ключові слова та поняття
Українська національно-визвольна революція; Зборівська мирна угода; Білоцерківська мирна угода; Переяславська Рада; Березневі статті; Гадяцький договір; Переяславські статті; Руїна; Гетьманщина; Коломацькі статті.
Успішному вивченню змісту теми сприяє відновлення і використання наступних знань:
4.2. Зміст теми
4.2.1. Структурно-логічна схема змісту теми
1. Українська національно-визвольна революція:
2. Україна наприкінці ХVІІ ст. - у ХVІІІ ст.:
4.2.2. Тематичний зміст.
УКРАЇНСЬКА НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ В СЕРЕДИНІ ХVІІ СТ.
Козацько-селянські повстання кінця ХVІ – першої половини ХVІІ ст були придушені й не вирішили протиріч між українським народом та польською шляхтою. У сер. ХVІІ ст. ці протиріччя призвели до початку української національно-визвольної революції (4.1.).
|
4.1. Українська національно-визвольна революція – всенародне національно-визвольне повстання в Україні (1648-1676 рр.) проти політичної влади Речі Посполитої, внаслідок якого була відновлена українська державність. |
Причини української національно-визвольної революції сер. ХVІІ ст.:
Приводом для початку національно-визвольної революції стала особиста образа, яка була нанесена польським шляхтичем колишньому Генеральному писарю Запорозької Січі Б.Хмельницькому і призвела до загибелі його сина.
Після невдалих спроб вирішити ситуацію легальними засобами у 1647 р. Б.Хмельницький втік на Запорозьку Січ та почав готувати повстання, розсилаючи призови до боротьби за національне визволення.
Періодизація національно-визвольної революції:
|
4.2. Зборівська мирна угода - козацько-польський мирний договір (1649 р.), згідно якого:
число реєстрових козаків встановлювалося у 40 тис. чол.;
|
|
4.3. Білоцерківська мирна угода – козацько-польський мирний договір (1651 р.), згідно якого:
Угода була анульована Б. Хмельницьким у 1652 р. |
|
4.4. Переяславська Рада – загальна військова рада, скликана гетьманом Б.Хмельницьким у січні 1654 р. у Переяславі, на якій було прийняте рішення про входження України до Московського царства (фактично на правах широкої автономії з правом на самоврядування в економічних, соціальних, культурних та, частково, політичних питаннях у передбачених межах.). Було отримано царську гарантію про збереження державних прав України. |
|
4.5. Березневі статті – українсько-російський договір, підписаний у березні 1654 р., згідно якого Українська козацька держава одержала автономію в складі Московського царства; були забезпечені українські права у таких питаннях:
Договір втрачав силу після смерті Б.Хмельницького, кожен наступний гетьман мав вкладати з царями нові договори. |
|
4.6. Гадяцький договір – трактат (підписаний у 1658 р. за гетьманування І.Виговського) про потрійну унію у вигляді воєнно-федеративного союзу Польщі, Великого князівства Литовського та Князівства Руського у складі Київського та Брацлавського воєводств, згідно якого:
|
|
4.7. Переяславські статті – українсько-московський договір (підписаний у 1659 р. за гетьманування Ю. Хмельницького), згідно якого:
|
|
4.8. Руїна – період спустошення українських земель, розколу та розпаду української державності (1663-1687 рр.), що характеризувався економічним занепадом, міжусобицями між старшинськими угрупованнями та їх представниками на гетьманство, поділенням України на Лівобережну та Правобережну, втручанням в її внутрішні справи сусідніх держав з наступним розчленуванням між Московським царством та Річчю Посполитою. |
Відмова П.Дорошенка від гетьманської булави у 1676 р. стала останньою крапкою української національно-визвольної революції.
УКРАЇНА НАПРИКІНЦІ ХVІІ СТ. – У ХVІІІ СТ.
Розділ України принципово змінив її політичний устрій та соціально-економічне становище. На Правобережжі королівський уряд Польщі відновив систему влади, що існувала до початку української національно-визвольної революції. Слобожанщина підлягала безпосередньому управлінню з боку царської місцевої адміністрації.
Автономними правами користувалася тільки Гетьманщина, влада якої до того часу фактично розповсюджувалася тільки на підросійське Лівобережжя (4.9.).
|
4.9. Гетьманщина (Гетьманська держава) – назва української держави, що виникла внаслідок української національно-визвольної революції та існувала впродовж 1648- 1782 рр. Офіційна назва держави – Військо Запорізьке. Царський уряд називав її Малоросією. На початковому етапі була номінально залежною від Речі Посполитої, але фактично незалежною, влада її глави – гетьмана поширювалася на Київське, Чернігівське, Брацлавське воєводства та частину Волині. Державний устрій характеризувався наявністю власного військово-адміністративного управління, виборністю гетьмана, старшини; єдиною податковою, судовою, фінансовою, військовою системою; встановленням дипломатичних зносин з іноземними державами. В адміністративно-територіальному відношенні поділялася на полки та сотні. Міста користувалися правами самоврядування. Після Переяславської Ради розпочалося систематичне обмеження прав та привілеїв Гетьманщини. У 1663 р. поділилася на Лівобережну та Правобережну. На Правобережжі полково-сотенний устрій проіснував з перервами до 1714 р., на Лівобережжі – до 1782 р. На Правобережжі гетьманське правління було скасовано у 1686 р., на Лівобережжі – у 1764 р. |
Наступу на автономні права Гетьманщини сприяла необхідність перезаключення українсько-московських договорів з приходом до влади кожного наступного гетьмана (див. Березневі статті). Лінія на обмеження самостійності в управлінні, що спостерігалося вже у Переяславських статтях, посилилася у договорах з гетьманами І.Брюховецьким (1663-1668 рр.), Д.Многогрішним (1668-1672 рр.) та І.Самойловичем (1672-1687 рр.), в результаті яких:
Не зміг відстояти самостійність Гетьманщини навіть такий обдарований політик, як гетьман І.Мазепа (1687-1709 рр.), ним були підписані Коломацькі статті (4.10.).
|
4.10. Коломацькі статті – українсько-московський договір (підписаний за гетьмана І.Мазепи в 1687 р.), згідно якого:
|
Не дивлячись на це, І.Мазепа не позбувався ідеї повернути українську самостійність:
Після розгрому шведів І. Мазепа змушений був виїхати до еміграції, де помер.
Наслідком політичної поразки І.Мазепи стало посилення наступу на автономію України:
У боротьбі за повернення автономних прав України потерпів поразку й наступний гетьман – П.Полуботок, кінець кінцем ув’язнений до Петропавлівської фортеці. І хоча у 1727 р. Малоросійська колегія була розпущена, наступ на автономію Гетьманщини посилювався й надалі:
- за гетьмана Д.Апостола Лівобережна Україна перейшла у відання Колегії іноземних справ;
У 1764 р. – гетьманське правління було остаточно зліквідоване. У 1782 р. – з утворенням Київського, Чернігівського та Новгород-Сіверського намісництв було скасовано полково-сотенний устрій, що завершило процес ліквідації Гетьманщини.
Таким чином, головним в житті українського народу у другій половині ХVІІ – у ХVІІІ ст. стала боротьба за незалежність. В ході української національно-визвольної революції було відновлено українську державність у вигляді козацької гетьманської держави – Гетьманщини. Внутрішні міжусобиці, економічний занепад та несприятливі міжнародні умови призвели до розчленування України між Річчю Посполитою та Московською державою й створили умови для поступового обмеження автономних прав Гетьманщини, а згодом – й її остаточної ліквідації.
4.3. Критерії засвоєння
За результатами вивчення даної теми Ви повинні РОЗУМІТИ, що українська державність була відновлена в результаті багаторічних національно-визвольних змагань, в ході яких вдалося позбутися влади Речі Посполитої та закласти модель формування української гетьманської держави. Причини внутрішнього та зовнішнього характеру призвели до розчленування України між Річчю Посполитою та Московським царством, до обмеження, а згодом і ліквідації автономних прав Гетьманщини.
За результатами засвоєння теми Ви повинні ЗНАТИ, що таке: українська національно-визвольна революція, її причини та періодизація; Зборівська угода; Білоцерківська угода; Переяславська Рада; Березневі статті; Руїна; Гетьманщина; Коломацькі статті; обмеження та ліквідація автономних прав Гетьманщини.
Повне засвоєння навчального матеріалу по даній темі вимагає від Вас УМІННЯ:
4.4. Вихід теми в інші дисципліни
Дана тема використовується:
Тема 5. ЕКОНОМІЧНИЙ, СОЦІАЛЬНИЙ ТА СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНИ В ХІХ ст.
Ключові слова та поняття
Промисловий переворот; порто-франко; селянська реформа 1861 р.; Кирило-Мефодіївське товариство; “Руська трійця”.
Успішному вивченню змісту теми сприяє відновлення і використання наступних знань:
5.2. Зміст теми
5.2.1. Структурно-логічна схема змісту теми.
1. Соціально-економічне становище:
2. Суспільно-політичний розвиток.
5.2.2. Тематичний зміст
На початку ХІХ ст. більшість українських земель, а саме – Правобережжя, Лівобережжя, Слобожанщина та Південна Україна входила до складу Російської імперії, узагальнено ці землі (стосовно періоду ХІХ ст. – початку ХХ ст.) часто називають Наддніпрянська Україна (Наддніпрянщина або підросійська Україна).
Для економіки Наддніпрянщини у першій половині ХІХ ст. були характерні:
Основні риси розвитку економіки Наддніпрянщини у першій половині ХІХ ст.:
Цілковите панування кріпацтва. Поміщики володіли 70% землі, їм належало 60% селян. Решта, так звані державні селяни (в тому числі козаки), мали від держави наділи землі, за що сплачували грошову ренту.
Поступова переорієнтація поміщицьких господарств на потреби ринку. Зерно вироблялося не тільки на особисті потреби, а й для продажу, що спричиняло поширення посівних площ, застосування новинок агрономії і агротехніки, використання найманої праці.
Набування товарного характеру тваринництвом, особливо конярством і вівчарством. Напр., у Катеринославській губернії налічувалося майже 300 конезаводів, які вирощували коней на продаж. За чверть сторіччя поголів'я овець-мериносів у Херсонській та Катеринославській губерніях збільшилося в 6 разів. У багатьох містах були ярмарки з продажу вовни.
Формування ринку робочої сили. Відбувалося на базі соціальної диференціації селянства: все більше ставало бідних, безземельних, які наймалися до поміщиків на сезонні польові роботи, на роботи в місцевому виробництві. Але в цілому відчувався дефіцит робочої сили: кріпацтво затримувало селян у поміщиків.
Нестача вільних грошей у розвитку господарства поміщиків супроводжувалася закладанням маєтків, взяттям кредитів у банках, розоренням багатьох господарств щільно до продажу майна. Власниками ставали представники нових соціальних верств – купці, підприємці тощо. Через кріпацтво до їхніх лав на мали можливості приєднатися чимало заможних селян.
Швидкі темпи росту промисловості. За півсторіччя кількість промислових підприємств збільшилася в 10 разів. Домінували харчова галузь, цукроваріння, винокуріння. Зростала частка виробництва з вільнонайманою працею.
Початок промислового перевороту (5.1.) у 30-х – 40-х рр. ХІХ ст.
|
5.1. Промисловий переворот – це соціально-економічний процес, який супроводжувався не тільки заміною ручної праці машинною, переходом від мануфактури до фабрики, але появою двох нових суспільних верств – буржуазії та пролетаріату. |
Поширення внутрішнього ринку. Збільшувалася кількість базарів, ярмарок, крамниць. Центрами ярмарок стали Харків, Полтава, Київ, Дубно, Одеса, Чернігів, Катеринослав.
Зростання обсягів зовнішньої торгівлі. Основну масу товарів вивозили з України і ввозили в Україну тепер через чорноморські і азовські порти і перш за все через Одесу, яка у 1817 р. була оголошена порто-франко (5.2.).
|
5.2. Порто-франко – відкритий порт, через який дозволявся безмитний імпорт іноземних товарів. |
Це сприяло оснащенню промисловості новою технікою. З іншого боку, гальмувало вітчизняне машинобудування й у 1859 р. порто-франко в Одесі був ліквідований.
Гальмування розвитку капіталістичних відносин відбувалося через панування феодально–кріпосницької системи:
У середині ХІХ ст., коли гальмування економічного розвитку Російської імперії через кріпацтво стало наочним, було проведено селянську реформу 1861 р. (5.3.).
|
5.3. Селянська реформа 1861 р. – реформа зі скасування кріпацтва у Російській імперії. |
Основні положення селянської реформи 1861 р.:
Селянська реформа була першою з комплексу реформ, проведених за правління Олксандра ІІ у 1861-1874 рр., серед них:
Проведення цих реформ дозволило закласти основи громадського суспільства, але їх половинчатість та незакінченість закладали основу для проведення контрреформ.
Після скасування кріпацтва в Україні, як і у всій імперії, склалися сприятливі умови для розвитку промисловості, транспорту, сільського господарства, торгівлі, будівництва міст.
Основні риси розвитку промисловості та шляхів сполучення в Наддніпрянській Україні у другій половині ХІХ ст.:
Недоліки у розвитку промисловості:
Швидкий розвиток промисловості не зміг докорінно змінити обличчя України як переважно сільськогосподарської частини імперії, але й в аграрному секторі спостерігалися докорінні зміни, пов’язані з:
переходом на інтенсивні методи господарювання у тваринництві.
Нові реалії економічного розвитку обумовили суттєві зміни в соціально-класовій структурі суспільства:
СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНИЙ РОЗВИТОК
Під впливом Великої французької революції, перемоги над армією Наполеона та розповсюдження ідей романтизму в Україні з’явилися таємні дворянські організації дворянських революціонерів та почав формуватися національно-визвольний рух.
Основна причина виникнення таємних дворянських організацій:
На території України діяли такі таємні дворянські організації:
Повстання членів “Південного товариства” у грудні 1825 р. не було підтримано народом й було жорстоко придушене, як і повстання інших декабристів – членів “Північного товариства” у Петербурзі.
З другої половини 20-х рр. ХІХ ст. центрами суспільно-політичного руху стали навчальні заклади:
У 1840-х рр. кульмінацією національно-визвольного руху Наддніпрянської України стала діяльність Кирило-Мефодіївського товариства (5.4.).
|
5.4. Кирило-Мефодіївське товариство – таємна антикріпосницька організація, що діяла з кінця березня 1845 р. до березня 1847 р. у Києві. Засновниками були професор історії М.Костомаров, чиновник М.Гулак, вчитель В.Білозерський, згодом приєдналися письменник М.Кулиш та Т.Шевченко. Основні програмні засади: скасування кріпацтва; об’єднання слов’янських народів у федерацію зі столицею у Києві; культурно-просвітницька діяльність задля створення передумов для соціальних реформ. З ініціативи Т.Шевченка були додані ідеї повалення самодержавства та організації народного повстання. Члени організації першими проголосили необхідність застосування політичних методів боротьби для збереження українського етносу. |
На західноукраїнських землях у 30-40-х рр. ХІХ ст. центром національного руху став Львів. Особливого значення набула діяльність “Руської трійці” (5.5.).
|
5.5. “Руська трійця” (1833-1834 рр.) – демократично-просвітницьке й літературне товариство у Львові. Засновники – М.Шашкевич, І.Вагилевич, Я.Головацький; члени – студенти університету й духовної семінарії. Збирали український фольклор, пропагували українське слово та культуру, поетизували боротьбу українців за соціальне та національне визволення, виступали за об’єднання українських земель. Найвідоміші збірники – “Русалка Дністровая” та “Вінок русинам на обжинки”. |
Розвитку національного руху в Галичині сприяли революційні події 1848 р. в Австрійській імперії, зокрема скасування кріпацтва. Українські ліберали об’єдналися в Головну руську раду, яка відстоювала:
Більшість цих вимог була проігнорована владою, втім у гімназіях вивчення української стало обов’язковим, а у 1849 р. у Львівському університеті було відкрито кафедру української мови.
СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ НА УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ У ДРУГІЙ ПОЛОВИНІ ХІХ ст. (для самостійного вивчення).
Див.: Паринов М.П. Лекции по истории Украины. – Донецк, 2006. – С.152-164 та інші рекомендовані підручники.
Таким чином, для економічного розвитку України першої половини ХІХ ст. характерна криза феодально–кріпацької системи. Її розпад і становлення капіталістичних відносин призвели до необхідності скасування кріпацтва. Внаслідок проведення селянської реформи 1861 р. форсованими темпами стали розвиватися промисловість і сільське господарство, що спонукало в свою чергу суттєві зміни в соціальній структурі суспільства, його духовному житті.
5.3. Критерії засвоєння.
За результатами вивчення даної теми Ви повинні РОЗУМІТИ, що криза феодально–кріпацької системи, її розпад і становлення в її надрах капіталістичних відносин призвели до скасування кріпацтва з наступним стрімким розвитком промисловості, шляхів сполучення та аграрного сектору, змінами в соціальній структурі суспільства, а також сприяли національному відродженню, розвитку прогресивних суспільно-політичних ідей.
За результатами засвоєння теми Ви повинні ЗНАТИ, що таке: промисловий переворот; порто-франко; селянська реформа 1861 р., її причини та наслідки; промислові райони; Кирило-Мефодіївське товариство; “Руська трійця”.
Повне засвоєння навчального матеріалу по даній темі вимагає від Вас УМІННЯ:
5.4. Вихід теми в інші дисципліни.
Дана тема використовується:
Тема 6. УКРАЇНА НА ПОЧАТКУ ХХ СТ.
(1900 р. – ЛЮТИЙ 1917 р.)
Ключові слова та поняття
Монополія; фінансова олігархія; Столипінська аграрна реформа; Революційна українська партія (РУП); революція 1905-1907 рр., ради робітничих депутатів, профспілки, українські січові стрільці.
Успішному вивченню змісту теми сприяє відновлення і використання наступних знань:
6.2. Зміст теми
6.2.1. Структурно-логічна схема змісту теми.
1. Соціально-економічний розвиток:
- особливості розвитку промисловості;
2. Суспільно-політичний розвиток:
6.2.2. Тематичний зміст
Як і в ХІХ ст., на початку ХХ ст. Наддніпрянська Україна залишалася одним з найбільш економічно розвинутих регіонів Російської імперії.
Основні риси економічного розвитку Наддніпрянської України на початку ХХ ст.:
|
6.1. Монополія – це об’єднання великої кількості підприємств у межах однієї або суміжних галузей виробництва. |
Негативні наслідки монополізації промисловості в Україні:
|
6.2. Фінансова олігархія утворилася шляхом злиття банківського та промислового капіталу. |
Перепоною для подальшого розвитку сільського господарства залишалися недоліки проведення селянської реформи 1861 р., зокрема – общинні порядки, включаючи кругову поруку, які допомагали владі контролювати настрої селян. Задля покращення ситуації у 1906 р. було розпочате проведення Столипінської аграрна реформи (6.3.).
|
6.3. Столипінська аграрна реформа – реформа в аграрному секторі, розпочата царським урядом на чолі з П. Столипіним у 1906 р., спрямована на зруйнування селянської общини, підтримку міцних селянських власників та зменшення соціальної напруженості на селі. Основні напрями стосувалися надання селянам можливості:
Проведення реформи залишилося не закінченим, перервалося у 1911 р. зі смертю П.Столипіна. |
Наслідки проведення Столипінської аграрної реформи:
Наслідки незавершеності Столипінської аграрної реформи:
Швидкий розвиток промисловості, її монополізація обумовили глибокі зміни в соціальній структурі суспільств:
СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ
Стрімкий соціально-економічний розвиток зробив Російську імперію вузловим пунктом соціальних протиріч. Протиріччя між буржуазією та робітничим класом, соціальне напруження на селі призводило до посилення робітничого та селянського руху:
На початку ХХ ст. в українських землях, що знаходилися у складі Російської імперії, розпочали діяльність політичні партії – політичні організації, які представляли інтереси певних частин суспільства й створювалися з метою боротьби та утримання влади. Вони поділялися на загальноросійські – такі, що діяли на всій території імперії та суто українські.
Серед загальноросійських найбільш впливовими політичними партіями були:
- Російська соціал-демократична робоча партія (РСДРП), що була створена у 1898 р., а у 1903 р. розкололася на більшовицьку фракцію (орієнтувалися на революційний шлях зміни суспільного ладу, опорою вважали робітничий клас) й меншовицьку (відстоювали ідею мирного розвитку суспільства, проявляли інтерес до широких верств селянства); лідери РСДРП(м) – Л.Мартов, Г.Плеханов, РСДРП(б) – В.Ленін; обидві фракції мали свої організації в Україні;
Загалом у загальноросійських партіях, навіть в ультрашовіністичних, антиукраїнських, перебувало багато українців.
В умовах революційного піднесення посилився український національний рух, з’явилися суто українські політичні партії. Першою з яких стала Революційна українська партія (РУП) (6.4.).
|
6.4. Революційна українська партія (РУП) створена у 1900 р. в Харкові Д.Антоновичем, М. Русовим та ін. Ідеологічна платформа РУП сформульована М.Міхновським в брошурі “Самостійна Україна” – першому політичному маніфесті українського націоналізму, де вперше було вказано на колоніальний статус українських земель. Мета створення РУП – об’єднання у боротьбі за право на національне самовизначення, проведення соціальної революції, повалення самодержавства. |
Надалі від РУП відділилися:
Ряд українських партій мали поміркований, ліберальний характер і виступали за встановлення конституційної монархії, проведення соціальних реформ та автономію України. У 1905 р. на базі Української демократичної партії (УДП) та Української радикальної партії (УРП) була утворена Українська демократично-радикальна партія (УДРП). У 1908 р. за ініціативою членів УДРП з’явилося Товариство українських поступовців (ТУП) на чолі з М.Грушевським, С.Єфремовим та Д.Дорошенком.
Поштовхом для подальшого розвитку суспільно-політичного руху в Україні стали події революції 1905-1907 рр. (6.5.) в Російській імперії.
|
6.5. Революція 1905-1907 рр. – революційні події в Російській імперії, які розпочалися після розстрілу мирної демонстрації робітників в Петербурзі в січні 1905 р. Революційна хвиля охопила не тільки робітників та селян (на протязі перших 3-х місяців страйкували робітники 320 підприємств, відбулося майже 140 селянських виступів), але й демократичну інтелігенцію та студентство. У відповідь на загальноросійський політичний страйк у жовтні 1905 р. цар Микола ІІ видав маніфест про громадянські свободи і скликання законодавчої Думи із залученням до її виборів всіх верств населення. Робітники Катеринослава та Донбасу приймали активну участь в грудневому збройному повстанні у 1905 р., після розгрому якого революція пішла на спад. |
Активізація суспільно-політичного життя в Україні у цей період проявилася у:
|
6.6. Ради робітничих депутатів – органи влади трудящих. Виникли пі час революції 1905-1907 рр. Широкого розповсюдження набули під час революційних подій 1917-1920 рр., коли існували також ради селянських, козачих, солдатських депутатів. |
|
6.7. Профспілки – громадські організації, утворені для захисту професійних інтересів трудящих. |
Після придушення революції відбулося й згортання активності суспільно-політичного життя в Україні.
Особливості становища українців під час Першої світової війни (військового конфлікту 1914-1918 рр., в якому взяли участь 33 країни світу, було мобілізовано 65 млн. солдатів, з яких 10 млн. загинуло і 20 млн. було поранено) обумовило те, що вони жили в державах (Росії та Австро-Угорщині), які належали до різних воєнних блоків, воювали між собою і розглядали українські землі як об’єкт війни:
Не менш трагічним було те, що українці виступали суб’єктом війни, оскільки були втягнуті у безпосередню боротьбу держав і блоків по обидва боки фронту, змушені були вбивати один одного за інтереси держав, які ігнорували їх національну, соціальну і релігійну гідність.
На Західній Україні було створене перше українське військове формування новітнього часу – Українські січові стрільці (6.8.).
|
6.8. Українські січові стрільці – під час Першої світової війни український національний підрозділ у складі австро-угорської армії, основою якого стали юнаки з спортивних організацій “Січ”, “Пласт” і “Сокіл”. У роки національно-демократичної революції 1917-1920 рр. – одне з кращих військових з’єднань армії УНР. |
Ставлення до Першої світової війни українських суспільних класів та політичних партій:
Загалом, війна посилила загострення накопичених раніше соціальних протиріч, що з часом призвело до революційних подій 1917-1920 рр., сприяла цьому й структуризація партійного руху – у всьому спектрі народних настроїв.
Таким чином, початок ХХ ст. був неоднозначним в історії українського народу. З одного боку, він ознаменувався помітними успіхами в соціально-економічному розвитку, пожвавленням політичного життя, розвитком національного руху. З іншого боку, активність суспільно-політичного життя в Україні була уповільнена після поразки демократичної революції 1905-1907 рр. Важким тягарем для українців стала й Перша світова війна, під час якої українські землі стали об’єктом війни, а самі українці були її суб’єктом, опинившись роз’єднаними у складі ворогуючих країн.
6.3. Критерії засвоєння
За результатами вивчення даної теми Ви повинні РОЗУМІТИ, що бурхливий соціально-економічний розвиток Наддніпрянської України на початку ХХ ст. призвів не тільки до економічних успіхів, але й до посилення соціального розшарування в суспільстві та зростання соціального напруження. Це далося взнаки й під час робітничого та селянського руху у перші роки сторіччя, й у роки демократичної революції 1905-1907 рр. Перша світова війна не тільки висвітлила всі недоліки політичної залежності українських земель, але й посилила загострення накопичених раніше соціальних протиріч.
За результатами засвоєння теми Ви повинні ЗНАТИ, що таке: монополія; основні риси економічного розвитку України на початку ХХ ст.; фінансова олігархія; Столипінська аграрна реформа; соціальні зміни в Україні на початку ХХ ст.; робітничий та селянський рух в Україні на початку ХХ ст.; загальноросійські політичні партії в Україні на початку ХХ ст.; українські політичні партії; Революційна українська партія (РУП); події революції 1905- 1907 рр. в Україні; ради робітничих депутатів; профспілки; активізація суспільно-політичного життя в Україні в 1905-1907 рр.; українські землі як об’єкт Першої світової війни; українці як суб’єкт Першої світової війни; Українські січові стрільці; ставлення українських суспільних класів та політичних партій до Першої світової війни.
Повне засвоєння навчального матеріалу по даній темі вимагає від Вас УМІННЯ:
6.4. Вихід теми в інші дисципліни
Дана тема використовується:
Тема 7. НАЦІОНАЛЬНО-ДЕМОКРАТИЧНА РЕВОЛЮЦІЯ
В УКРАЇНІ (ЛЮТИЙ 1917 р. – 1920 р.)
Ключові слова та поняття
Центральна Рада; Універсали Центральної Ради; автономія; громадянська війна; суверенітет; військовий комунізм; продрозкладка.
7.1. Вхідна інформація для самоконтролю
Успішне засвоєння змісту цієї теми вимагає відновлення і використання наступних знань:
- з курсу історії України у загальноосвітній школі – про революційні події 1917-1920 рр., причини та наслідки революції;
- з курсу всесвітньої історії у загальноосвітній школі – про події та наслідки Першої світової війни;
- з курсу правознавства у загальноосвітній школі – про сутність понять “революція”, “партія”, “опозиція”, “демократія”.
7.2. Зміст теми:
7.2.1.Структурно-логічна схема змісту теми
7.2.2. Тематичний зміст
ЛЮТНЕВА РЕВОЛЮЦІЯ В РОСІЇ ТА ЇЇ ВПЛИВ НА УКРАЇНУ
Лютнева буржуазно-демократична революція 1917 р. перетворила Російську імперію в країну широкої демократії. Повсюдно проходили мітинги, демонстрації. Вийшли з підпілля і почали активно діяти політичні партії, створювалися громадські організації, органи місцевого самоврядування.
Революція швидко поширювалася на всю імперію, зокрема, і на Україну.
На Україні революційний процес одразу набув своєї специфіки. На відміну від власно Росії, де склалося двовладдя, тут виявилися три політичні сили, які претендували на владу: органи Тимчасового уряду, Центральна Рада (7.1.) та ради робітничих, селянських і солдатських депутатів.
ДОБА ЦЕНТРАЛЬНОЇ РАДИ (БЕРЕЗЕНЬ 1917 – КВІТЕНЬ 1918 РР.)
7.1. Центральна Рада – організація, створена 4(17).03.1917 р. у Києві. Очолила національно-визвольний рух в Україні. Голо вою Центральної Ради було обрано М.С. Грушевського. Мала виконавчий орган – Малу Раду. У червні 1917 р. було сформовано крайовий уряд – Генеральний Секретаріат на чолі з В. Винниченком.
Партії, що створили Центральну Раду, були переважно соціалістичної орієнтації.
Їх концепція української революції передбачала реалізацію двох взаємопов’язаних завдань:
– українське відродження, досягнення національної державності;
– суспільний прогрес подібно до західної соціал-демократії.
Пріоритет у діяльності віддавався національно-державним питанням. Діячі Центральної Ради вважали, що головне на першому етапі революції – це досягнення національно-територіальної автономії в складі федеративної демократичної Росії.
Центральну Раду підтримували майже всі соціальні верстви українського суспільства. У Києві був скликаний Український національний конгрес, який прийняв резолюції про автономію України, про українізацію всіх сфер життя суспільства. На підтримку Центральної Ради висловилися військовий, селянський і робітничий з’їзди.
Центральна Рада, кори стуючись підтримкою населення, почала діяти самостійно. Вона видала І Універсал Центральної Ради (7.2.), в якому проголошувалася автономія (7.3.) України в складі Росії.
7.2. Універсали Центральної Ради – основні юридичні документи, що носили характер маніфестів. І Універсал, схвалений 10.06.1917 р., проголосив автономію Української держа ви у складі Росії. II Універсал, оприлюднений 03.07.1917 р., проголосив Генеральний Секретаріат кра йовим органом Тимчасового уряду в Україні, а всі пи тання національно-політичного та економічного устрою відкладав до скликання Всеросійських Установчих Збо рів. III Універсал (07.11.1917) проголосив утворення Української Народної Республіки у складі Російської Республіки, встановлював кордони нового державного утворення, визначив головні політичні принципи його функціонування. ІV Універсал (09.01.1918 р.) проголосив Українську Народну Республіку самостійною незалежною державою.
7.3. Автономія – право на самоврядування певної частини держави в економічних, соціальних, культурних, а, подекуди, і в політичних питаннях у передбачених межах.
Влада Центральної Ради на місцях встановлювалася мляво, в країні панували анархія і безладдя. Практично не було створено дієвого державного апарату, поліції та армії.
Тимчасовий уряд Росії, стурбований І Універсалом:
В Україні та Росії швидко погіршилася економічна і соціально-політична ситуація. У жовтні 1917 р. більшовики зробили державний переворот і повалили Тимчасовий уряд, передавши владу Радам робітничих, селянських і солдатських депутатів.
Центральна Рада засудила захоплення більшовиками влади у III Універсалі. Ним Центральна Рада офіційно заявила про свою владу на території України, створила Українську Народну Республіку (УНР) на території 9 губерній в складі федеративної Росії, якої вже фактично не існувало.
Але реально Центральна Рада ситуацію не контролювала. У країні панувало безвладдя.
У жовтні 1917 р. в Україні розгорнулася боротьба між трьома політичними силами – більшовиками, Центральною Радою та прибічниками Тимчасового уряду. Спротив останніх Центральна Рада разом з більшовиками зламала, а потім почала роззброювати своїх тимчасових союзників – більшовиків. Таким чином, Центральна Рада, скориставшись історичним моментом захопила владу на Україні.
У конфлікт втрутилася радянська Росія, яка 3 грудня 1917 р. в ультимативній формі безпідставно та безплідно вимагала від Центральної Ради відмовитися від влади, припинити пропускати донських козаків з фронту додому, припинити роззброювати прибічників більшовиків тощо.
4 грудня 1917 р. у Києві розпочав роботу Всеукраїнський з’їзд рад, на якому ліві партії планували здійснити внутрішній переворот і захопити владу демократичним шляхом, але серед 2,5 тис. делегатів з’їзду рад вони становили меншість і не змогли впливати на хід подій. Тому 127 делегатів цього з’їзду рад перебралися до Харкова, де 11-12 грудня 1917 р. відбувся альтернативний з’їзд Рад, який проголосив Україну Радянською республікою в складі Росії. Так на Україні сформувалися два політичних центри – в Києві і Харкові, які претендували на владу на одній території.
ГРОМАДЯНСЬКА ВІЙНА
25 грудня 1917 р. розпочався загальний наступ радянських військ проти УНР. Так почалася громадянська війна (7.4.).
7.4. Громадянська війна – війна між громадянами однієї країни, внаслідок конфлікту, що виник на соціальному, політичному, релігійному ґрунті.
Період громадянської війни на Україні – це 1918 – 1921 рр.
Характерні риси громадянської війни:
Не маючи регулярної армії, Центральна Рада була безпорадна. Після запеклих боїв у січні 1918 р. Центральна Рада залишила Київ, до якого негайно ввійшли війська більшовиків. Вони вчинили різанину “буржуазних, контрреволюційних елементів”, до яких відносили усіх більш-менш заможних, інтелігенцію, дворян разом з родинами та дітьми. Центральна Рада видала IV Універсал, в якому проголосила суверенітет (7.5.) УНР.
7.5. Суверенітет – незалежність держави від інших країн у зовнішній і внутрішній політиці.
АВСТРО-НІМЕЦЬКА ОКУПАЦІЯ УКРАЇНИ
Врятувати Центральну Раду від остаточного розгрому могла лише допомога країн Четверного союзу. Після підписання Брест-Литовської угоди між Україною та Четверним союзом Німеччина та Австро-Угорщина надали допомогу Центральній Раді в боротьбі з радянськими військами.
У лютому – квітні 1918 р. 450 тис. солдатів і офіцерів німецької і австро-угорської армій окупували всю територію України.
Так, рятуючи Україну від одного лиха, Центральна Рада поставила її перед новими випробуваннями. Не отримуючи з боку української влади обіцяного у Бресті постачання продовольства і сировини, німці почали грабувати Україну, втручатися у внутрішні справи УНР.
День 29 квітня 1918 р. став останнім у діяльності Центральної Ради. В цей день Центральна Рада ухвалила Конституцію УНР, яка проголошувала Україну суверенною, демократичною, парламентською державою й гарантувала широкі громадянські права.
29 квітня 1918 р. у Києві гетьманом України обрано П.Скоропадського, який при підтримці окупаційних військ повалив Центральну Раду.
ГЕТЬМАНАТ П.СКОРОПАДСЬКОГО
Державний переворот 29 квітня 1918 р. у Києві відбувся безкровно і фактично був підтриманий громадськістю. 30 квітня 1918 р. було проголошено Українську Державу на чолі з гетьманом П.Скоропадським, тобто відбувся перехід до монархічної форми правління з авторитарною владою або ж диктаторського режиму.
Очоливши гетьманат, П.Скоропадський зосередив у своїх руках усю повноту влади. Він призначав отамана (голову) Ради міністрів, контролював зовнішньополітичну діяльність держави, міг проголошувати воєнний чи особливий стан, проводити амністію тощо.
Важливі позитивні зрушення в економіці:
– підтримка вільного підприємництва;
– створення державного бюджету;
– відкриття кількох українських банків та бірж;
– введення в обіг грошової одиниці – гривні;
– відновлення залізничного руху.
Зміни в державному управлінні:
Фактично справжніми ж господарями в Україні були не гетьман і його уряд, а німецька військова адміністрація. Німеччина прагнула перетворити Україну на маріонеткову державу.
Поразка країн Четверного союзу у Першій світовій війні в листопаді 1918 р.:
1. Значно послабила гетьманський режим і 14 листопада 1918 р. для керівництва повстанням проти гетьмана було створено Директорію УНР. Значна частина гетьманських військ перейшла на бік Директорії, внаслідок чого 14 грудня 1918 р. гетьман зрікся влади.
2. Спонукала до створення на території Росії другого Тимчасового робітничо-селянського уряду України, військові загони якого, услід за окупаційними німецько-австрійськими військами, що полишали Україну, ввійшли на територію республіки і почали бойові дії проти Директорії. 5 лютого 1919 р. червоногвардійські загони зайняли Київ. В лютому – серпні 1919 р. на всій території України, крім західних областей, вдруге було встановлено радянську владу. З січня 1919 р. держава одержала назву Українська Соціалістична Радянська Республіка (УСРР).
3. Викликала розвал Австро-Угорщини, що породило хвилю національно-визвольних рухів, зокрема, й на західноукраїнських землях. У листопаді 1918 р. було створено Західноукраїнську Народну Республіку (ЗУНР) на чолі з президентом Є.Петрушевичем. Це викликало збройний виступ поляків і невдовзі вони встановили контроль над територією ЗУНР. Не зарадив обороні незалежності навіть відчайдушний опір українців та короткочасний союз з УНР.
4. Громадянська війна доповнилася іноземною інтервенцією країн-переможниць (Антанти). У листопаді – грудні 1918 р. в чорноморських портах від Одеси до Новоросійська висадились окупаційні війська Антанти (французькі, англійські, грецькі, румунські, польські загони) загальною чисельністю 60 тис. осіб. Вони мали намір надати військову допомогу антибільшовицьким силам, але вороже ставилися до Директорії.
ДИРЕКТОРІЯ. ВІДРОДЖЕННЯ УНР
Директорію УНР було створено у складі: В.Винниченка (голова), С.Петлюри, Ф.Швеця, А.Макаренка, П.Андрієвського. Директорія оголосила гетьмана поза законом, його декрети та реформи скасовано, відновлено попередню назву держави – УНР і чинність її законів.
Було обрано Раду народних міністрів УНР у складі 18 осіб, яку очолив В.Чеховський і яка відповідала перед Директорією в періоди між сесіями Конгресу трудового народу (своєрідного парламенту).
Дії Директорії у суспільно-політичній та економічній сферах:
Директорія не мала єдиної позиції щодо перспектив державного будівництва, її голова В.Винниченко наполягав на розбудові держави за радянським зразком і на союзі з більшовицькою Росією проти Антанти. Головний отаман війська С.Петлюра, навпаки, виступав за “європейську модель” і спільну з Антантою боротьбу проти радянської Росії. Внаслідок цього відбувся розкол у Директорії. Всю повноту влади зосередив у своїх руках С.Петлюра, який проголосив себе Головним отаманом.
Коли у січні 1919 р. почався новий збройний конфлікт з більшовиками, Директорія практично не могла ефективно управляти своїми військовими з’єднаннями, які були по суті напівпартизанськими загонами і часто переходили на бік ворога. На бік більшовиків перейшли збройні угрупування під керівництвом М.Григор’єва, Н.Махна, Д.Терпила (Зеленого). Ради захопили: Харьків (3 січня), Чернігів (12 січня), Полтаву (19 січня), Катеринослав (27 січня), Київ (5 лютого), а до літа 1919 р. всю Україну.
Намагаючись зміцнити свої позиції та надати взаємну допомогу проти ворогів, уряди ЗУНР і УНР (Директорії), 22 січня 1919 р. проголошують Акт злуки Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки.
Однак після переговорів Директорії з Польщею наприкінці 1919 р. про передачу полякам частини західноукраїнської території в обмін на визнання незалежності УНР та військовий союз, Президент ЗУНР Є.Петрушевич денонсував Акт злуки.
Навесні 1920 р. українсько-польський союз (С. Петлюра підписав з Ю. Пілсудським Варшавський договір) зазнав поразки від Червоної армії і у 1921 р. було остаточно покладено кінець існуванню УНР.
ВОЄННИЙ КОМУНІЗМ
Після другого встановлення радянської влади в Україні в економічній політиці радянський уряд України за російським шаблоном дотримувався принципів “воєнного комунізму” (7.6.).
7.6. Воєнний комунізм – політика радянської влади у суспільно-політичній та економічній сферах у 1917 – 1920 рр.
Воєнний комунізм передбачав:
7.7. Продрозкладка – примусове вилучення у населення продуктових харчів.
Стрижнем політики воєнного комунізму була продрозкладка, запроваджена 11 січня 1919 р., що означало примусове відбирання у селян продукції. Ринковий обмін між містом і селом із звичайної торгової операції перетворився на криваву битву за хліб, в якій радянська влада використовувала регулярні військові підрозділи.
Це викликало у 1919 р. хвилю селянського руху, спрямовану проти продрозкладки та насильницького створення колгоспів. Деякі селянські загони налічували тисячі повстанців. Наприкінці весни 1919 р. повстанський рух суттєво знесилив радянську владу в Україні і, коли почався наступ білогвардійської армії генерала Денікіна, радянські війська зазнали поразки. Влітку 1919 р. денікінці встановили контроль над Україною.
Характерними рисами денікінського режиму були:
– встановлення терористичної диктатури, жорсткі репресії проти політичних противників;
– відновлення поміщицької власності на землю;
– ліквідація 8-ми годинного робочого дня;
– обмеження сфери вжитку української мови;
– посилення шовінізму, обстоювання гасла “единой и неделимой России”.
Така політика викликала обурення народних мас та стимулювала появу масового партизанського руху, котрий завдав денікінцям великих втрат. Їм так і не вдалося зберегти контроль над Україною. Слабкістю білогвардійців скористалися більшовики.
Після того, як ціною величезних втрат у 1920 р. радянські війська знищили білогвардійські армії генералів Денікіна і Врангеля та розгромили основні сили махновських повстанських загонів, громадянська війна в Україні фактично завершилася.
Третій прихід більшовиків в Україну ознаменувався відновленням політики “воєнного комунізму” та новою хвилею червоного терору.
Радянсько-польська війна закінчилася 21 березня 1921 р., коли в Ризі було підписано мирний договір між Польщею, з одного боку, і Радянською Росією та УСРР – з другого, згідно з яким до Польщі відійшли західноукраїнські землі.
Констатуючи поразку української національно-демократичної революції, можна виділити такі причини цього:
1. Боротьба різноманітних політичних сил за владу після розпаду Російської та Австро-угорської імперій призвела до створення кількох державних форм влади – УНР, Гетьманату, ЗУНР, УСРР, які часом конфліктували між собою. Це ускладнювало політичну ситуацію, настільки, що очевидцям або учасникам тих драматичних подій було досить непросто визначити своє відношення до тієї чи іншої влади;
2. Слабкість соціальної бази УНР, відсутність єдності у суспільстві, адже Центральна Рада спиралася лише на селянство і нечисленну інтелігенцію. Пролетаріат міст і сіл здебільшого мав пробільшовицькі настрої, а великі землевласники і промисловці орієнтувалися на білогвардійців;
3. УНР і ЗУНР стали жертвами країн німецько-австрійського блоку та Антанти, які використавши їх природні та економічні можливості, у скрутний час залишили ці республіки без необхідної політичної та військової підтримки і фактично сприяли їх ліквідації.
Таким чином, серед подій 1917 – 1920 рр. в Україні центральне місце займала боротьба патріотичних національних сил за досягнення та збереження державної незалежності. Доба Центральної Ради увійшла в історію як боротьба патріотичних сил за проголошення і утвердження самостійності Республіки, період Гетьманату характеризувався спробою консервативних сил зберегти українську державність, встановивши авторитарний режим, що спирався на німецьких окупантів. Головними подіями доби Директорії були відновлення Української Народної Республіки, акт злуки УНР і ЗУНР, втрата державної незалежності через втручання зовнішніх сил. Починаючи з кінця 1918 р., триває процес політичної і військової експансії більшовицької Росії в Україну, яка завершилася встановленням на більшій частині українських земель радянської влади.
7.3. Критерії засвоєння знань
За результатами вивчення даної теми Ви повинні РОЗУМІТИ:
– що собою являли національно-визвольні змагання 1917 - 1920 рр. на Україні;
– внаслідок чого національні, демократичні сили зазнали поразки;
– сутність радянських перетворень.
За результатами засвоєння даної теми Ви повинні ЗНАТИ:
Повне засвоєння даної теми вимагає від Вас УМІННЯ:
7.4. Вихід теми в інші дисципліни
Дана тема використовується у курсі політології:
Дана тема використовується в темі 8 курсу історії України як характеристика суті радянської системи влади.
Тема 8. УКРАЇНА В 20 – 30-х рр. ХХ ст.
Ключові слова та поняття
Нова економічна політика (неп); трести; синдикати; госпрозрахунок; продподаток; непмани; “ножиці цін”; індустріалізація; колективізація; п’ятирічні плани (п’ятирічки); українізація.
Успішному вивченню змісту теми сприяє відновлення і використання наступних знань:
8.2. Зміст теми
8.2.1. Структурно-логічна схема змісту теми.
1. Економічний розвиток УРСР:
2. Політичне становище УРСР:
3. Розвиток західноукраїнських земель.
8.2.2. Тематичний зміст
Після закінчення національно-демократичної революції 1917-1920 рр. українські землі знов опинилися у складі різних країн. На більшій території них (окрім Східної Галичини, західної Волині, Закарпаття та Північної Буковини) була встановлена радянська влада, а згодом утворена Українська радянська соціалістична республіка (УРСР). На початку 20-х рр. ці землі знаходилися в стані тяжкої економічної та політичної кризи.
Ознаки соціально-економічної та політичної кризи в на поч. 1920-х рр.:
1. Наслідки післявоєнної розрухи та запровадження політики воєнного комунізму:
2. Голод 1921-1923 рр. був спровокований не тільки посухою та неврожаєм на Півдні України, але й численними конфіскаціями продовольства; голодувало близько 25 % населення УРСР.
Задля збереження влади в країні на початку 1921 р. керівництво РКП(б) змушене було відмовитися від політики воєнного комунізму та виробити засади нової економічної політики (непу) (8.1.).
|
8.1. Нова економічна політика (неп) – система заходів радянської влади у 1921-1928 рр., спрямована на тимчасовий відступ державної партії від спроб замінити ринковий механізм регулювання народного господарства директивним управлінням. |
Основні засади непу:
|
8.2. Трест – сукупність підприємств, об’єднаних за галузевою, територіальною або галузево-територіальною ознакою. |
|
8.3. Синдикат – організація для закупівлі сировини, планування торгівельних операцій та збуту однорідної продукції групи трестів. |
|
8.4. Госпрозрахунок (господарський розрахунок) – система функціонування державних підприємств, які набували прав господарюючих суб’єктів, юридичної особи й діставали можливість самостійних дій на ринку із збереженням загального державного керівництва. |
|
8.5. Продподаток (продовольчий податок) – державний податок на селянські господарства (1921-1928 рр.) з фіксованими нормами й розміром. |
Результати запровадження непу:
|
8.6. Непмани – соціальний прошарок суспільства УРСР у період непу, який становили підприємці, приватні торгівці та орендарі. |
|
8.7. “Ножиці цін” – державна політика, спрямована на вилучення селянських доходів у бюджет економічними засобами шляхом штучного зниження закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію та підвищення роздрібних цін на промислову. |
У другій половині 1920-х рр. керівництво СРСР все більше усвідомлює необхідність стрімкого укріплення обороноздатності країни та технічного переобладнання промисловості. У 1928 р. відбувся перехід від нової економічної політики до політики індустріалізації (8.8.).
|
8.8. Індустріалізація – державна політика СРСР кінця 20-х – 30-х рр. ХХ ст., спрямована на здійснення глибокої технічної реконструкції промисловості із зосередженням уваги на розвитку передусім важкої промисловості. |
Джерела фінансування індустріалізації:
|
8.9. Колективізація – державна політика СРСР наприкінці 20-х – на початку 30-х рр. ХХ ст., спрямована на знищення індивідуальних селянських господарств шляхом їх насильницького об’єднання у підпорядковані державі колективні господарства (колгоспи) з усуспільненням землі та інвентарю. |
В умовах переходу до адміністративно-командних методів управління економікою з’явилася необхідність перспективного планування, що викликало появу п’ятирічних планів (п’ятирічок) (8.10.).
|
8.10. П’ятирічні плани (п’ятирічки) – форма регулювання економіки СРСР (1928- 1991 рр.) шляхом державного перспективного планування, яке визнавалося як обов’язкове, директивне. |
Довоєнних п’ятирічок було три:
1. Перша (1928-1932 рр.) була найбільш сприятливою для економіки України, до якої було спрямовано 20% загальних капіталовкладень СРСР; з 1500 нових промислових підприємств 400 збудували в УРСР, у тому числі “Азовсталь”, “Запоріжсталь”, “Криворіжсталь”.
2. Друга (1933-1937 рр.) – під час неї заплановані темпи росту знизилися на 13-14%; з 4500 нових підприємств СРСР тільки 100 будувалися в Україні.
3. Протягом третьої (1938-1942 рр.) планувалося збудувати 600 нових підприємств, але п’ятирічка залишилася незавершеною через початок війни.
Економічні наслідки проведення індустріалізації:
Соціальні наслідки проведення індустріалізації:
Оскільки в якості основного джерела фінансування індустріалізації було визначене перекачування коштів з сільського господарства, вже під час хлібозаготівельної кризи 1927-1928 рр. влада перейшла до примусових методів вилучення продовольства, фактично – методами продрозкладки (7.7.).
Для отримання змоги держави безроздільно розпоряджатися виробленою селянами сільськогосподарською продукцією у 1929 р. розпочалося проведення масової насильницької колективізації (8.9.) (до 1932 р. нею було охоплено 70% селянських господарств), яка супроводжувалася:
масовими депортаціями (9.2.) примусове виселення цілих народів або його значної частини з меж свого звичного мешкання.
Наслідки проведення колективізації:
Кульмінацією трагедії українців став голодомор 1932-1933 рр.
Основна причина голодомору 1932-1933 рр. – проведення репресивними заходами державних хлібозаготівель, під час яких в українських селах було вилучено практично все продовольство щільно до їстівних запасів та посівного матеріалу. В якості ілюстрації можна навести наступні дані:
1926-1927 рр. – з України вивезено 27 млн. пуд. збіжжя (це ще за існування ринкових відносин);
1928 р. – 27 млн. пуд. (період кризи хлібозаготівель);
1929 р. – 11 млн. пуд. (і це у часи світової економічної кризи);
1930 р. – 298 млн. пуд. (експорт СРСР у цей період збільшився у 27 разів);
1931 р. – 316 млн. пуд. (це була максимальна кількість вивезеного зерна з України за весь довоєнний період, у той же час розміри закупівлі машин з боку СРСР складали 30% всього світового експорту);
1932 р. – 107,9 млн. пуд.;
1933 р. – 105,3 млн. пуд. (і тоді, коли люди вже вмирали мільйонами).
Селяни були позбавлені допомоги ззовні й жорстко переслідувалися за намагання знайти продовольство на колгоспних полях та складах.
В результаті за різними підрахунками загинуло від 3,5 до 10 млн. селян.
В 2006 р. Верховна Рада України прийняла закон “Про голодомор в Україні в 1932-1933 рр.”, в якому ця подія кваліфікується як геноцид українського народу (винищення представників певної нації на підставі етнічної відмінності).
ПОЛІТИЧНЕ СТАНОВИЩЕ УРСР
Для політичного становища українських земель, на яких було встановлено радянську владу, центральне місце займали питання державного суверенітету та характеру стосунків з радянською Росією.
Етапи входження України до складу СРСР:
1. Червень 1919 р. – грудень 1920 р.:
2. Грудень 1920 р. – грудень 1922 р.:
Відбулися зміни в адміністративно-територіальному устрої:
Наслідки входження України до складу СРСР:
Основні напрями національно-державного будівництва:
|
8.11. Українізація – тимчасова політика ВКП(б), здійснювана в УРСР у 1920-поч. 30-х рр. Український різновид політики коренізації, проголошеної з метою укорінення компартійно-радянських структур влади у національних республіках. Основні положення: підготовка, виховання та висування кадрів корінної національності (у даному випадку – українців); врахування національного фактору при формуванні партійного і державного апарату; сприяння національній культурі (організація мережі українських навчальних закладів та закладів культури, газет і журналів, книговидавничої справи, глибоке вивчення національної історії, відродження і розвиток національних традицій і культури). |
Основні наслідки національно-державного будівництва:
У зв’язку із непередбачуваними наслідками навесні 1933 р. політику українізації було вирішено згорнути. У той же час перестали враховуватися й інтереси національних меншин, були зліквідовані національні райони та сільради.
Проведення індустріалізації та колективізації створили базу для зосередження всієї повноти влади в центрі та призвели до формування тоталітарного режиму.
Основні риси формування тоталітарного режиму:
6. Нав’язування через пропаганду ухваленої партійними органами ідеології, яка визнавалася єдино вірною.
РОЗВИТОК ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ (для самостійного розгляду).
Див.: Паринов М.П. Лекции по истории Украины. – Донецьк: ДонНАСА, 2006. – С.287-291 та інші рекомендовані підручники.
Таким чином, у 20-ті – 30-ті рр. Україна пройшла складний шлях економічного, соціального та політичного розвитку. Проведення радянських перетворень з одного боку, вивело республіку на якісно новий економічний рівень розвитку, а з іншого, призвело до утвердження тоталітарного режиму.
8.3. Критерії засвоєння
За результатами вивчення даної теми Ви повинні РОЗУМІТИ суперечливість соціально-економічних та політичних перетворень, що відбулися в Україні у 20-х – 30-х рр. ХХ ст., в результаті яких, з одного боку, було досягнуто якісно нового економічного рівня розвитку, а з іншого, відбулося утвердження тоталітарного режиму.
За результатами засвоєння теми Ви повинні ЗНАТИ, що таке: нова економічна політика (неп); трести; синдикати; госпрозрахунок; продподаток; непмани; “ножиці цін”; індустріалізація; колективізація; п’ятирічні плани (п’ятирічки).
Повне засвоєння навчального матеріалу по даній темі вимагає від Вас УМІННЯ:
8.4. Вихід теми в інші дисципліни
Дана тема використовується:
Тема 9. УКРАЇНА В ПЕРІОД ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ
(1939 – 1945 рр.)
Ключові слова та поняття
Друга світова війна; депортація; Велика Вітчизняна війна; евакуація; геноцид.
9.1. Вхідна інформація для самоконтролю
Успішне засвоєння змісту цієї теми вимагає відновлення і використання наступних знань:
- з курсу історії України у загальноосвітній школі – про події війни та процеси відбудови народного господарства;
- з курсу всесвітньої історії у загальноосвітній школі – про події та наслідки Другої світової війни;
- з курсу правознавства у загальноосвітній школі – про сутність понять “війна”, “репресії”.
9.2. Зміст теми:
9.2.1.Структурно-логічна схема змісту теми.
9.2.2. Тематичний зміст
ДРУГА СВІТОВА ВІЙНА
Період Другої світової війни (9.1.) охоплює період з 1 вересня 1939 р., коли Німеччина напала на Польщу, до 2 вересня 1945 р., коли Японія підписала акт про беззастережну капітуляцію.
9.1. Друга світова війна 1939-1945 рр. – найбільша в історії війна, підготовлена нацистськими режимами, породжена загостренням міждержавних суперечностей, прагненням керівництва Німеччини реалізувати план встановлення світового панування та реваншу за поразку у Першій світовій війні. Друга світова війна почалася 1 вересня 1939 р. нападом Німеччини на Польщу. У війну тією чи іншою мірою було втягнуто 72 держави, понад 80 % населення земної кулі. Воєнні дії велися на тери торії 40 країн. Загальні втрати людства становили приблизно 50 млн. життів. Україна втратила понад 8 млн. громадян (військових та цивільних осіб).
Етапи війни:
|
Етап |
Термін |
Характеристика етапу |
|
Перший |
з 1 вересня 1939 р. – до 22 червня 1941 р. |
Початок війни. Приєднання Західної України, Північної Буковини та Бессарабії до СРСР. |
|
Другий |
з 22 червня 1941 р. – до кінця жовтня 1944 р., |
Напад Німеччини на Радянський Союз. Евакуація. Окупація та економічна експлуатація фашистами України. Рух опору. Період найбільших людських та матеріальних втрат. |
|
Третій |
з кін. жовтня 1944 р. – до 2 вересня 1945 р. |
Завершальний. Відсутність активних військових дій на території України. Тяжке соціально-економічне становище населення. Початок відбудови народного господарства. |
Напередодні та на першому етапі війни українські землі, які знаходилися у складі чотирьох держав (СРСР, Польщі, Чехословаччини і Румунії) опинили ся в епіцентрі політичної й військової боротьби у Центральній і Східній Євро пі.
Згідно з Мюнхенською угодою (вересень 1938 р.) навесні 1939 р. Чехословаччину окупувала Німеччина, а Закарпатську Україну, що входила до складу Чехословаччини, після жорстокого придушення опору українців окупувала союзниця фашистської Німеччини – Угорщина. Отже, ще до початку Другої світової війни пролилася кров українців.
ПРИЄДНАННЯ ЗАХІДНОЇ УКРАЇНИ ДО СРСР
Інші західноукраїнські землі, які були в складі Польщі (Східна Галичина і Волинь) згідно з договором про ненапад між Німеччиною і Радянським Союзом від 23 серпня 1939 р. переходили до сфери впливу Радянського Союзу.
1 вересня 1939 р. гітлерівська Німеччина, а 17 вересня 1939 р. Радянський Союз напали на Польщу. Червона Армія за короткий час захопила західноукраїнські землі. Західноукраїнські Народні Збори (органи законодавчої влади) прийняли декларації про встановлення Радянської влади і про приєднання Західної України до складу УРСР і СРСР.
Влітку 1940 р. уряд СРСР пред’явив Румунії вимогу віддати Північну Буковину, де жили переважно українці, а також Хотинський та Ізмаїльський райони Бессарабії, тобто українські землі, які були захоплені Румунією в 1918 р. Гітлерівська Німеччина змусила свого союзника – Румунію віддати ці землі СРСР.
СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ ТА ПОЛІТИЧНІ ПЕРЕТВОРЕННЯ НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ
На возз’єднаних з Україною землях відбулися політичні, економічні, соціальні та культурні перетворення.
Специфіка перетворень на приєднаних територіях:
9.2. Депортація – примусове виселення цілих народів або його значної частини з меж свого звичного мешкання. В роки Другої світової війни депортації зазнали біля 1 млн. західних українців, 650 тис. німців, 200 тис. татар, майже 1 млн. поляків. У 1947 р. польський режим виселив 150 тис. українців (операція “Вісла”).
Суперечливий (позитивно-негативний) характер перетворень:
Отже, радянська влада принесла на західноукраїнські землі не тільки благо, а й насильство і це налаштовувало населення проти неї:
ВЕЛИКА ВІТЧИЗНЯНА ВІЙНА
22 червня 1941 р. німецька армія почала вторгнення на радянську територію. Україна у загарбницьких планах фашистського рейху займала особливе місце. Згідно з генеральним планом “Ост”, Гітлер передбачав створити з України промислово-аграрну колонію, частина населення України повинна була бути знищена, а інша переселена. Йшла мова про існування народу як такого. Отже, для українців війна із самого її початку стала боротьбою за свою Вітчизну, тобто Великою Вітчизняною війною (9.3.).
9.3. Велика Вітчизняна війна 1941-1945 рр. – визвольна боротьба народів СРСР проти фашистських загарбників. Ареною збройної боротьби Україна була з червня 1941 р. по жовтень 1944 р.
У перші місяці війни до лав Червоної Армії і Військово-морського флоту прийшли 2,5 млн. громадян України. В цілому за весь час війни в радянських збройних силах було понад 6 млн. українців.
Перебіг подій Великої Вітчизняної війни:
|
термін |
подія |
|
22 червня 1941 р. |
напад на Радянський Союз |
|
липень-вересень 1941 р. |
оборона Києва |
|
липень 1941 р. |
захоплення Галичини, Західної Волині, Буковини, Бессарабії |
|
середина серпня 1941 р. |
захоплення Правобережної України |
|
19 вересня 1941 р. |
пали м. Київ і Полтава |
|
до кінця 1941 р. |
захоплено майже всю Україну, крім Криму та частини Донбасу |
|
травень-червень 1942 р. |
невдала та непродумана контрнаступальна Харківська операція Червоної армії, яка коштувала величезних втрат, відступ радянських військ за Дон |
|
червень 1942 р. - лютий 1943 р. |
Сталінградська битва, поразка німецьких військ |
|
18 грудня 1942 р. |
звільнено с. Півнівка Міловського району Луганської області, початок визволення України |
|
серпень-вересень 1943 р. |
Донбаська операція, 23 серпня 1943 р. звільнено Харків, а 8 вересня - Донецьк |
|
6 листопада 1943 р. |
визволення столиці УРСР – м. Києва |
У ході Корсунь-Шевченківської, Луцько-Рівненської, Львівсько-Сандомирської, Карпатсько-Ужгородської та Яссько-Кишинівської наступальних операцій завершилося визволення території України від німецько-фашистських загарбників.
14 жовтня 1944 р. вся Радянська Україна була повністю звільнена від окупантів, а 28 жовтня 1944 р. було визволено Закарпаття.
Вперше вся етнічна українська територія опинилася у межах єдиної держави.
МІЛІТАРИЗАЦІЯ ЕКОНОМІКИ. ЕВАКУАЦІЯ
Під час війни народне господарство оперативно перебудовувалося на військові рейки:
9.4. Евакуація – вивезення цивільного населення, технічного персоналу підприємств, перебазування самих підприємств перед наближенням зони активних бойових дій з метою запобігання захоплення їх ворогом.
У цих екстремальних умовах високі мобілізаційні можливості продемонструвала планова, централізована, командно-адміністративна система, котра була створена за часів індустріалізації.
ОКУПАЦІЯ
До літа 1942 р. вся Україна була захоплена фашистами.
На окупованій Україні німецько-фашистські загарбники:
– Північну Буковину, Ізмаїльщину, землі між Південним Бугом і Дністром з центром в Одесі (“Трансністрія”) віддано Румунії;
– західні області (“дистрикт Галичина”) включено у так зване Польське генерал-губернаторство, куди входила і Польща;
– Чернігівська, Сумська, Харківська і Ворошиловградська області УРСР та територія Криму перебували під владою військового штабу вермахту;
– для управління основною частиною території України було створено “рейхскомісаріат Україна”(339,2 тис. км2); на чолі з катом українського народу Е.Кохом. Центром рейхскомісаріату стало м. Рівне.
Фашистський окупаційний режим в Україні за планом “Ост” мав виконати такі завдання:
– пограбування України здійснювалося системно і ґрунтовно;
– вивозилися люди, продукти, ресурси та навіть чорноземні ґрунти;
– було створено систему грабіжницьких заготівельних органів;
– колгоспно-радгоспна система залишалася незмінною до середини 1943 р., адже Гітлер казав, що нічого ліпшого для експлуатації сільського населення не було ще створено.
– вперше реалізація цього плану відбулася у жовтні 1941 р., коли с. Обухівку було спалено, все населення розстріляно, а загалом за час окупації подібні варварські акції було проведено фашистами у 250 населених пунктах республіки;
– фашисти діяли без огляду на будь-які норми моралі, проводячи жорстоку політику геноциду (9.5.), було створено 50 гетто і понад 180 великих концентраційних таборів.
9.5. Геноцид – політика винищення представників однієї нації іншою на підставі етнічної або расової відмінності. Синонімом геноциду у Велику Вітчизняну війну для українського народу став Бабин Яр, де нацисти знищили понад 100 тис. мешканців Києва та полонених.
РУХ ОПОРУ УКРАЇНЦІВ
Тотальний терор не залякав і не підкорив український народ.
Зростав народний рух опору:
– у 1941 - 1944 рр. на окупованій території діяли 60 партизанських з’єднань, майже 2 тис. загонів і груп, в яких налічувалося понад 600 тис. осіб;
– найвідоміші з’єднання С.Ковпака, А.Сабурова, М.Карнаухова, І.Чаплина,
– у 1942 р. були створені Центральний штаб партизанського руху і Український штаб партизанського руху, які координували дії загонів між собою і з регулярними частинами, що підняло ефективність дій партизанів;
– форми боротьби партизан - диверсії, напади на склади, військові частини, пошкодження залізниць;
– партизани України вбили і поранили майже 500 тис. гітлерівців, пустили під укіс біля 5 тис. ешелонів з військами і технікою, знищили 1500 танків, понад 200 літаків і багато іншої техніки.
2. Український, націоналістичний партизанський рух (Українська повстанська армія (УПА):
– формації УПА в 1944 р. налічували до 100 тис. воїнів;
– дії ОУН-УПА не можна оцінити повністю позитивно, бо вони вели боротьбу на два фронти – проти німецьких окупантів і проти радянських військ.
3. Підпільні організації і групи, в яких брали участь понад 100 тис. осіб, які займалися в основному агітаційно-пропагандистською роботою.
4. Саботування населенням “нових порядків” (відмова від праці, втечі, не виконання постанов окупаційної влади).
Але існували і люди, які не боролися проти окупантів:
1. Колабораціоністи: тисячі українців співпрацювали з фашистами, йшли до армії, служили поліцаями, старостами тощо. Все це не можна ніяк виправдати ідеологічним протиборством і уявляти як боротьбу з тоталітарним режимом.
2. Пасивна частина населення: не брала участь у боротьбі, терпіла новий окупаційний порядок, піклуючись лише про те, щоб вижити.
Враховуючи вищенаведене, рух опору навряд чи можна назвати всенародним.
Внесок мільйонів громадян України в перемогу:
Цей вагомий внесок України визнав весь світ. Про це свідчить, зокрема, те, що Україна серед 51 держави стала в 1945 р. фундатором і членом ООН.
ЕКОНОМІЧНІ І ПОЛІТИЧНІ ПРОЦЕСИ В УКРАЇНІ НА ЗАВЕРШАЛЬНОМУ ЕТАПІ ВІЙНИ
Коли почалося звільнення території України від окупації, почалося і відродження народного господарства, колишньої політичної системи і в цілому всіх сфер життєдіяльності.
Господарсько-організуючу роль відіграли заходи уряду:
– “Про невідкладні заходи щодо відбудови господарства в районах, звільнених від німецької окупації” (серпень 1943 р.),
– “Про першочергові заходи щодо відбудови вугільної промисловості Донбасу” (жовтень 1943 р.),
– програму відбудовчих робіт затвердила VI сесія Верховної Ради України (1944 р.).
Оскільки йшла війна і поглинала основні кошти держави, головна надія в цей період покладалася на ентузіазм людей, які працювали на відбудові народногосподарських об’єктів, міст у вільний від основної роботи час, безкоштовно, зі своїм реманентом. В сільському господарстві колгоспники практично не одержували ніякої плати за свою працю. В народному господарстві працювали переважно чоловіки похилого віку, інваліди, жінки, діти.
Зусилля українського народу, допомога всіх народів Радянського Союзу дали позитивні результати – на кінець війни народне господарство почало відроджуватися:
– видобуток вугілля досяг 43% рівня 1940 р.;
– у 1944 р. почали виплавляти метал металургійні заводи;
– у 1944 р. було відновлено використання 76% посівних площ;
– почали працювати заклади освіти, охорони здоров’я, науки, культури.
В Західній Україні активізувала збройну боротьбу проти радянської влади ОУН-УПА. Отже, навіть коли у 1945 р. війна скінчилася, в Західній Україні тривала запекла боротьба військ НКВС та УПА.
Таким чином, напередодні і на початку війни була вирішена доля багатьох україн ських земель. Більшість з них була возз’єднана із Радянською Україною, а За карпаття окупувала Угорщина.
Друга світова війна стала драматичною і, одночасно, героїчною сторінками в історії України. В 1941-1945 рр. війна між Радянським Союзом і Німеччиною була для українського народу Вітчизняною війною. Україна зробила великий внесок у перемогу над фашизмом.
На завершальному етапі війни в Україні розпочалися відбудова на родного господарства та відновлення радянської влади. В Західній Україні продовжилася боротьба між радянською владою і ОУН-УПА.
9.3. Критерії засвоєння знань
За результатами вивчення даної теми Ви повинні РОЗУМІТИ роль українського народу у Другій світовій війні.
За результатами засвоєння даної теми Ви повинні ЗНАТИ:
Повне засвоєння даної теми вимагає від Вас УМІННЯ:
9.4. Вихід теми в інші дисципліни
Дана тема використовується у курсі політології:
Дана тема використовується та в 10 темі курсу історія України як характеристика початкового етап відбудови зруйнованого війною народного господарства.
Тема 10. УКРАЇНА В ПІСЛЯВОЄННЕ ДВАДЦЯТИЛІТТЯ
(1945 – 1964 рр.)
Ключові слова та поняття
“Відлига”; тоталітарна держава; авторитаризм; холодна війна; шестидесятники.
10.1. Вхідна інформація для самоконтролю
Успішне засвоєння змісту цієї теми вимагає відновлення і використання наступних знань:
10.2. Зміст теми:
10.2.1.Структурно-логічна схема змісту теми.
10.2.2. Тематичний зміст
Підсумки Другої світової війни суттєво позначилися на політичній карті України.
Світова спільнота погодилася з територіальними змінами, які відбулися під час війни:
Також, 19 лютого 1954 р. згідно з рішенням Верховних Рад СРСР, РРФСР, УРСР із складу Росії до України було передано Крим.
Так за багато віків розмежування територіально сформувалася соборна, єдина Україна та справдилося віковічне бажання українського народу жити в одній державі.
Проте територіальна цілісність не вирішувала всі проблеми єдності України. Соборність передбачає і духовну консолідацію, духовну єдність громадян, коли незалежно від етнічного походження вони відчувають себе часткою одного народу – українського, а цього тоді ще не сталося. Цей процес розтягнувся на десятиріччя.
Територіальні врегулювання потягли за собою депортацію (9.2.). Радянська влада вважала, що поляки, які жили в Західній Україні не благонадійні, а тому вони були виселені у Польщу. Польська влада зробила те саме з українцями. Крім того, багато українців були виселені поляками в північно-західні райони держави, де вони піддавалися асиміляції. Залишали Закарпаття словаки і угорці. Буковину – румуни.
ВІДБУДОВА НАРОДНОГО ГОСПОДАРСТВА
Головна економічна проблема, яка, безумовно, переросла в політичну, для післявоєнної України була проблема відбудови і розвитку народного господарства.
Під час війни Україна зазнала великих матеріальних збитків. Лише прямі збитки, заподіяні господарству УРСР війною, становили 285 млрд. крб., що у п’ять разів перевищувало асигнування України на будівництво нових підприємств протягом трьох довоєнних п’ятирічок. Було зруйновано 714 міст і селищ міського типу, 28 тис. сіл, понад 16,5 тис. промислових підприємств.
Державне керівництво СРСР вирішило, що не раціонально повертати евакуйовані у 1941 р. з України підприємства назад, і радило відновити промисловість за 5 років. У 1946 р. Верховна Рада СРСР прийняла закон про п’ятирічний план відбудови і розвитку народного господарства СРСР. Тоді ж подібний закон прийняла Верховна Рада України стосовно України. Було поставлено завдання за п’ять років відбудувати народне господарство та перевищити його довоєнний рівень в значних розмірах. Пріоритети надавалися першочерговій відбудові важкої промисловості і залізничного транспорту. Значно менше, ніж потрібно, виділялося коштів на легку і харчову промисловість. Західні аналітики вважали, що Радянському Союзу буде потрібно 25-40, а то і 100 років, щоб відбудувати господарство, але радянські люди виконали цю задачу значно швидше, – протягом четвертої п’ятирічки.
Проблеми відбудови:
У відбудові народного господарства певною мірою позитивну роль відіграла адміністративно-командна, централізована система керівництва економікою. Одночасно з відбудовою проводилася реконструкція старих підприємств, а також будувалися нові.
Ускладнився процес відбудови в республіці голодом 1946-1947 рр., причинами якого стали посуха. Всього від голоду померло 800 тис. чол.
Намагаючись підвищити обсяги сільгосппродукції, влада практикувала традиційні командні методи:
– посилення тиску на село;
– депортації до Сибіру “осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві”;
– укрупнення колгоспів.
ПОДАЛЬШІ СОЦІАЛЬНО-ЕКОНОМІЧНІ ПЕРЕТВОРЕННЯ НА ЗАХІДНІЙ УКРАЇНІ
Після війни на Західній Україні тривали соціально-економічні перетворення:
Однак ця форсована індустріалізація, як і в Східній Україні, супроводжувалась негативними чинниками:
– повільний розвиток харчової та легкої промисловості;
– домінування кількісних показників над якісними;
– залежність від союзного центру.
Ще більш негативні наслідки мала примусова, форсована колективізація сільського господарства, що розпочалася у 1944 р. В 1950 р. колгоспи об’єднували понад 93% селянських господарств. Проводилося вилучення у громадян майна, терор, незаконні арешти, масове виселення заможних селян та їх сімей тощо.
Швидкий розвиток промисловості в Західній Україні продовжувався в 50-60-ті роки, внаслідок чого тут сформувався потужний промисловий район зі спеціалізацією машинобудування, вугільної, нафтової і деревообробної промисловості.
Позитивні наслідки відбудови:
– у 1950 р. валовий обсяг промислового виробництва перевищив рівень 1940 р. на 15%, а у Західній Україні – в 2,5 рази. Україна знову стала однією із провідних індустріальних країн Європи;
– у сільському господарстві довоєнний рівень був досягнутий в 1952 р.
Негативні наслідки відбудови:
– доля республіки у загальносоюзному виробництві суттєво впала: з 18% у довоєнний період до 7% у 1945 р., а нові індустріальні центри, що виникли за Уралом під час війни, розвивалися значно швидше ніж важка промисловість УРСР, а отже, Україна втратила роль лідера у важкій промисловості та військово-промисловому комплексі;
– наслідки голоду, недостатність коштів на реорганізацію господарств призвели до загального зубожіння колгоспів;
– екстенсивна основа господарства: переважання ручної праці, кількісне збільшення підприємств замість докорінної реконструкції та модернізації, не брались до уваги екологічні аспекти функціонування промислових об’єктів.
ІДЕОЛОГІЧНИЙ ДИКТАТ ТОТАЛІТАРИЗМУ
Під час війни репресій на ідеологічному ґрунті спостерігалося мало. Надзвичайне становище в країні було фактично ідеальним для тотального панування однієї ідеології, але після війни ідеологічний пресинг відновився.
Наступ ідеології сталінізму розгорнувся перш за все у самій комуністичній партії. У пропаганді переважали культ особи Сталіна, зневага до інакомислення.
ЦК ВКП(б) розгорнув кампанію ідеологічного наступу в галузі літератури, мистецтва, науки. Багатьох митців та літераторів звинувачували у схилянні перед Заходом, занепадництві, космополітизмі.
Агресивність сталінізму в ідеології проявилася і в Україні. В 1947 р. розгорнулася кампанія критики української інтелігенції.
Причинами ідеологічного диктату були:
Кінець свавіллю настав раптово, коли у березні 1953 р. помер Сталін.
ХРУЩОВСЬКА ВІДЛИГА. ДЕМОКРАТИЗАЦІЯ. ДЕСТАЛІНІЗАЦІЯ
Внаслідок короткочасної боротьби за владу першим секретарем ЦК КПРС став Хрущов. Почалася доба хрущовської відлиги (10.1.), тобто демократизація та десталінізація:
10.1. “Відлига” (термін запроваджено відомим радянським письменником і громадським діячем І. Еренбургом) – характеризує час керівництва КПРС та СРСР М.С. Хрущовим, коли відбувалось “потепління” політичного і суспільного життя в СРСР та УРСР та зроблено перші в СРСР спроби реформувати радянське суспільство.
Внаслідок цих процесів тоталітарна держава (10.2.) змінилася державою із системою авторитаризму (10.3.).
10.2. Тоталітарна держава – держава, в якій склалася система тотального контролю усіх сфер життя суспільства, за якої одна особа (вождь, диктатор), або політична еліта (бюрократія) здійснює протиправну діяльність, проводить жорсткий терор і мілітаристичну політику.
10.3. Авторитаризм – антидемократична та антиправова концепція та практика здійснення влади, стверджує політичний режим, якому притаманні зосередження в руках однієї людини або групи осіб необмеженої влади за умови поверхового дотримання законності, повна відсутність або фіктивність представницьких інститутів.
Однак, демократизація не зачепила самої основи радянської системи – командно-адміністративної (чи радше партійно-бюрократичної) системи управління країною. Тоталітарна система поступилася місцем авторитарній. Репресивно-каральні органи (КДБ) не тільки не втратили позицій, а навпаки їх зміцнили. Навіть культ особи Сталіна був замінений на дещо людяніший, але все ж таки культ – культ особи М.С.Хрущова.
Неповна демократизація пояснювалася ще й тим, що країна знаходилася у стані холодної війни (10.4.) з США та країнами НАТО.
10.4. “Холодна війна” – термін, що характеризував політичний курс США, СРСР та їх союзників і який проводився ними з часу закінчення Другої світової війни до початку 90-х рр.
Демократизація на Україні:
– історична наука та наука взагалі, література, журналістика позбавилася жорсткої цензури,
– почали з’являтися видання на українській мові,
– з’явилася плеяда української інтелігенції, яка вимагала сказати всю правду про минуле, щоб не допустити повторення цього у майбутньому;
Але демократизація в гуманітарній галузі проводилася не послідовно, адже Хрущов втручався в творчість письменників, художників, що викликало невдоволення інтелігенції.
“Відлига” на Україні викликала піднесення творчості молодих літераторів, пробудження в них національної самосвідомості. Серед них були Л.Костенко, В.Симоненко, І.Драч, Б.Олійник, І.Дзюба, В.Чорновіл, І.Світличний та інші. Вони виступили проти так званого соціалістичного реалізму в літературі та мистецтві, відстоювали національно-культурне відродження України, зокрема розвиток рідної української мови. Цих людей, що чинили опір системі, стали називати загальним терміном “шестидесятники” (10.5.).
10.5. Шестидесятники – національно-культурна течія опозиційного руху в Україні другої половини 50 – 80-х рр., нова генерація борців за розвиток нації, її духовності, культури та мови, названих за часом розквіту їх мистецького таланту “шестидесятниками”, а за рішуче неприйняття панівної ідеології – “дисидентами”.
Шестидесятники сповідували нові думки, відмінні від офіційних і стали духовною опозицією радянській владі. Влада почала переслідувати всіх тих, хто приділяв “надмірну увагу” негативним явищам соціалістичного життя. Отже, почалося згортання процесів демократизації та з’явилися перші ознаки “десталінізації” суспільства.
Не дивлячись на непослідовність і суперечливість демократичних перетворень цього періоду, вони давали позитивні наслідки. Більш вільно стали відчувати себе люди. Але у 1964 р. Хрущов був усунений від влади. Період демократизації скінчився.
Найслабшими ланками економіки періоду “відлиги” були:
Найбільшими перешкодами економічного поступу були:
Керівництво країною вирішило вжити заходів щодо поліпшення соціально-економічного становища:
Але все ж можливості задоволення зростаючих потреб населення залишалися досить обмеженими, оскільки виробництво товарів народного споживання було другорядною сферою економічної політики.
Аспекти суспільно-політичного та соціально-економічного життя країни:
|
позитивні |
негативні |
|
оптимізм, віра у світле майбутнє |
формалізм, обмеженість в демократизації життя суспільства у другій половині 40-х рр., черговий наступ ідеології сталінізму в кінці 40-х і на початку 50-х рр., терор кінця 40-х – поч. 50-х рр. |
|
відбудова народного господарства |
важкість для українського народу форсованої відбудови, голод 1946-1947 рр. |
|
великі економічні, соціальні та культурні перетворення в Західній Україні |
військове і політичне протистояння в Західній Україні між націоналістичними силами та радянською владою |
|
об’єднання українців в одній державі, соборність України |
депортації українців та інших народів |
|
викриття культу особи і певна демократизація радянського суспільства |
непослідовність і обмеженість реформ |
Таким чином, можна стверджувати, що післявоєнне двадцятиріччя було насичене складними і суперечливими процесами – у суспільно-політичній та соціально-економічній сферах життя суспільства мали місце позитивні та негативні явища.
В цілому цей період можна оцінювати як поступове просування суспільства шляхом суспільно-політичного, технічного та соціально-економічного поступу.
10.3. Критерії засвоєння знань
За результатами вивчення даної теми Ви повинні РОЗУМІТИ, що являло собою післявоєнне двадцятиріччя у соціально-економічному та суспільно-політичному плані.
За результатами засвоєння даної теми Ви повинні ЗНАТИ:
Повне засвоєння даної теми вимагає від Вас УМІННЯ:
10.4. Вихід теми в інші дисципліни
Дана тема використовується у курсі культурології як характеристика суспільно-політичного положення у державі, на фоні якого розвивався культурний феномен 60-х років ХХ ст. – шестидесятники.
Дана тема використовується у курсі політології:
Дана тема використовується у 11 і 12 темах курсу історії України для розуміння:
Тема 11. ЕКОНОМІЧНЕ, СОЦІАЛЬНЕ ТА ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ В УКРАЇНІ В 60-ТІ - 80-ТІ РР. ХХ СТ.
Ключові слова та поняття
Застій; дисидентський рух 60-80-х років XX ст. в Україні; перебудова; багатопартійність; гласність.
11.1. Вхідна інформація для самоконтролю
Успішне засвоєння змісту цієї теми вимагає відновлення і використання наступних знань:
11.2. Зміст теми:
11.2.2. Тематичний зміст
КОНСЕРВАТИЗМ
Після усунення М.С. Хрущова у жовтні 1964 р. від влади, першим секретарем ЦК КПРС (згодом ця посада мала назву - генеральний секретар) став Л.І.Брежнєв, який очолив консервативні сили, що прагнули повернути часи сталінського тоталітаризму. Л.І.Брежнєв зосередив у своїх руках всю політичну і державну владу. Подовжився процес злиття партійної верхівки та державницького апарату, який невдовзі завершився побудовою ієрархічної, кастово-замкнутої, відірваної від народу та його потреб партноменклатурної структури.
В Україні політику центризму та авторитаризму проводили перші секретарі ЦК КПУ П.Ю. Шелест (1963-1972 рр.) і, особливо послідовно, В.В. Щербицький.
Головні риси цієї політики були такі:
– компартія України є не самостійною партією, а фактично філією КПРС;
– Україна є складовою частиною СРСР;
– вся діяльність органів державної влади (законодавчої, виконавчої, судової, органів місцевого самоврядування) регламентувалася і контролювалася партійно-державною номенклатурою, а головними нормативними документами ставали не закони, а постанови, рішення партійних органів.
ЕКОНОМІЧНА РЕФОРМА 1965 р.
Помітною подією цього періоду стала економічна реформа, яка була здійснена урядом СРСР згідно з рішенням вересневого пленуму ЦК КПРС (1965 р.). Ініціатором проведення цієї реформи був голова Ради міністрів О.М.Косигін.
Сутність економічної реформи:
1. Зміни у системі органів управління промисловістю:
– ліквідовано республіканські і регіональні раднаргоспи;
– створено понад 40 міністерств і відомств, яким у підпорядкування перейшла майже вся промисловість республіки.
2. Розширення самостійності підприємств: замість 100 показників виробничої діяльності центральна влада залишила під своїм контролем лише 8 показників.
3. Перетворення в сільському господарстві:
– згідно з рішенням березневого (1965 р.) пленуму ЦК КПРС були встановлені тверді, сталі плани закупівлі державою зерна і продукції тваринництва на декілька років вперед, а продукція, що продавалася поза планом мала більш високу ціну;
– держава виділила кошти для зміцнення матеріально-технічної бази сільського господарства, завдяки чому були побудовані десятки заводів по ремонту техніки, зросло виробництво мінеральних добрив, підвищилася роль сільськогосподарської науки.
Можна відзначити значні досягнення реформи (за восьму п’ятирічку на 50% зріс загальний обсяг промислового виробництва, стабільно зростала продуктивність праці та сільського господарства тощо). Але на початку 70-х рр. реформа почала гальмуватися. Вже на початку 70-х рр. плани промисловості України, і в цілому, СРСР з основних показників не виконувалися.
Центр, щоб вирішити проблеми, які виникали, збільшував повноваження міністерств і відомств, а отже, зводив нанівець позитивні риси реформи. Бюрократія гальмувала ініціативу трудових колективів. Таким чином, реформа 1965 р. захлинулася.
Причинно-наслідковий зв’язок невдалого реформування:
|
причина |
половинчастість, незавершеність реформи |
реформа не супроводжувалася політичними пере твореннями |
|
наслідок |
самостійність підприємств не стала нормою, законом, і як тільки вона почала підкреслювати непотрібність великої центральної бюрократичної надбудови управління, центр ліквідував цю самостійність |
децентралізація вступила в протиріччя з тоталітарною системою, імперською політикою, які освячувалися Конституцією, а, отже, тоталітарна система загальмувала, а потім і відкинула ці реформи |
ЗАСТІЙ
У 70-х – першій половині 80-х рр. спостерігалися застійні явища в економіці:
Центр намагався вирішити економічні проблеми позаекономічними методами, тобто міністерства і відомства відновили колишні свої необмежені права, а центральні органи влади зосередили у своїх руках неосяжну економічну та політичну владу.
Стан справ в Україні погіршувався і тим, що до згаданих союзних негараздів тут додавалися негативні особливості власного економічного розвитку:
1. Деформована структура розміщення продуктивних сил: у республіці, на яку припадало 2,6% території СРСР було побудовано і будувалося до 40% атомних енергоблоків.
2. Катастрофічна екологічна ситуація: техногенне навантаження на природу в Україні у 6-7 разів перевищувало загальносоюзний рівень.
3. Швидке старіння основних виробничих фондів.
Отже, для соціально-економічного розвитку України в період 1965-1985 р. були характерні затухання економічного та технічного поступу, неухильне сповзання союзної країни, а отже, і УРСР, у тяжку економічну кризу. Спроби реформування економіки зазнали невдачі.
Характеристика суперечливої соціально-економічної ситуації:
|
позитив |
негатив |
|
сума національного прибутку збільшилася більш ніж у 2,5 рази. |
загострювалися проблеми екології |
|
середньомісячна зарплата виросла майже в 2 рази |
зростали ціни, падали темпи росту реального прибутку населення |
|
споживання на особу щомісячно складало 230-240 доларів |
збільшувався дефіцит товарів |
|
в 5 разів збільшилися ви плати з громадських фондів споживання, в зв’язку з чим покращилися народна освіта, медичне обслуговування тощо |
не задовольнялися потреби у житлі, товарах тривалого користування, в сільській місцевості складні проблеми були в народній освіті, охороні здоров’я, побутовому обслуговуванні тощо |
Причини кризових, застійних явищ:
1. Економічні:
– екстенсивний спосіб розвитку економіки, котрий довів до виснаження запаси сировинних ресурсів, до ускладнення екологічної ситуації, до сталого пріоритету виробництва засобів виробництва по відношенню до виробництва товарів соціального призначення;
– неспроможність командно-адміністративної системи забезпечити подальший розвиток економіки, адже її основні важелі – єдина форма власності, тотальна плановість, централізація вже вичерпали себе і явно не підходили для складного господарства великої країни.
2. Політичні:
– давалися взнаки наслідки Другої світової війни і перш за все – у забезпеченні народного господарства робітничими та керівними кадрами;
– згубно позначилася “холодна війна” і “гонка озброєнь”, які вимагали прогресуючих обсягів інвестицій та витрат на утримання армії;
– партійні органи фактично підмінювали державні та господарські органи не тільки у визначенні економічної політики, а й навіть у вирішенні повсякденних виробничих питань, внаслідок чого складалася атмосфера безвідповідальності і беззаконня.
СУСПІЛЬНО-ПОЛІТИЧНЕ ЖИТТЯ. ДИСИДЕНТСТВО
Характерною рисою суспільно-політичного життя у цей період було фактичне перетворення КПРС у державний орган і зосередження в її руках усієї повноти влади. Комуністичну партію України очолювали тоді два лідери: П.Шелест (1963-1972 рр.) та В.Щербицький (1972-1989 рр.).
За часів В. Щербицького посилюється “зрощення” партійних і державних структур. Партійні комітети поступово засвоїли стиль безпосереднього командування не тільки Радами як органами влади, а й профспілками, комсомолом, суспільними організаціями.
Підсилювався формалізм у партійній демократії. Секретарів парткомів фактично не обирали (хоча формально вибори і проводилися), а призначали. Уся робота Рад регламентувалася і контролювалася партійними органами.
У другій половині 70-х років посилились процеси русифікації. Л. Брежнєв висловив тезу про злиття у недалекому майбутньому націй і народностей СРСР у єдину історичну спільноту – радянський народ. Ця теза активно впроваджувалася у життя. Російська мова ж пропагувалася як засіб міжнаціонального спілкування.
Державна партія (КПРС) десятками років перебувала поза будь-якої критики , а тому поступово морально загнивала. У другій половині 70-х років цей процес прискорився. Країною правила купка осіб, зосереджених у Політбюро ЦК КПРС, на чолі Л.Брежнєвим. Вони були зацікавлені у збереженні влади партноменклатури, яка підтримувала їх на місцях. У результаті друга половина 70-х початок 80-х років увійшла у радянську історію як період корупції, безгосподарності тощо. Пожорстокішала цензура.
Отже, характерним явищем брежнівської доби є “застій” (11.1.), що дозволило історикам та сучасникам назвати її “добою застою”.
11.1. Застій – кризові явища у соціально-економічній та політичній сферах життя радянського суспільства у другій половині 60-х – першій половині 80-х рр. ХХ ст.
Новим явищем у політичному житті суспільства у цей час став дисидентський рух (11.2.).
Осередок дисидентського руху спочатку складали так звані “шестидесятники” (10.5.). Це була аморфна група людей, переважно інтелігенції, яких непокоїла розбіжність між комуністичною теорією і дійсністю. Поступово сумніви у доцільності окремих ланок існуючої системи переросли у тверде переконання необхідності докорінних змін у суспільстві.
11.2. Дисидентський рух 60-80-х років XX ст. в Україні – громадсько-політичний рух проти тоталітаризму за де мократичні перетворення і національне відродження. Ставив за мету ліквідацію імперського диктату, досяг нення незалежності України, вільного розвитку україн ської культури, мови.
Виділяють три основні течії дисидентського руху:
1. Національно орієнтоване дисиденство, яке рішуче засуджувало шовінізм, імперську політику центру, русифікацію. До цього напрямку належали І.Дзюба, В.Мороз, В.Чорновіл та інші.
2. Правозахисне, або демократичне дисиденство, яке було представлене Українською Гельсінською Групою (УГГ), тобто групою сприяння виконанню Гельсінських угод щодо прав людини, які були підписані СРСР у 1975 р. УГГ була створено у листопаді 1976 р. у Києві. Її очолив письменник М.Руденко. Загалом УГГ визначила собі широке коло завдань: ознайомлювати українське суспільство з Декларацією прав людини ООН, збирати факти порушення владою прав людини, національних прав в Україні, права вільного обміну інформацією та ідеями, а також застосування політики русифікації. УГГ, яка діяла цілком у рамках радянської конституції та підписаних СРСР міжнародних угод, стала об’єктом переслідувань і репресій. З 37 членів групи протягом 1977 – 1985 рр. 23 були засуджені за політичними і кримінальними статтями та відправлені у табори і на заслання, 6 позбавлені радянського громадянства. Три члени групи – В.Стус, О.Тихий, Ю.Литвин загинули у таборах.
3. Релігійне дисидентство, що мало на меті боротьбу за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті. В Україні воно вело боротьбу за відновлення Українських греко-католицької та автокефальної православних церков, за свободу діяльності протестантських сект.
Характерною рисою усіх трьох напрямів дисидентства була боротьба за національні інтереси українського народу. Специфіка дисидентського руху полягала у тому, що він не мав чіткої програми дій і опирався майже виключно на інтелігенцію.
Дисидентський рух налічував біля тисячі осіб, які репрезентували усі регіони України.
Отже, дисидентський рух став помітною силою суспільно-політичного життя України в умовах кризи тоталітаризму. Завдяки “самвидаву” погляди та ідеї опозиції проникали в маси. Водночас широкої підтримки у громадян республіки він не набув, що пояснюється жорстокістю режиму, пасивністю, що панували у свідомості значної частини суспільства. Ідеї дисидентського руху стали платформою багатьох нових політичних партій за часів перебудови.
ПЕРЕБУДОВА
В середині 80-х рр. в СРСР відбулася зміна політичного керівництва. До влади прийшли представники нового покоління на чолі з М.С.Горбачовим. Нова плеяда керівників заявила про початок нового політичного курсу, який одержав назву “перебудова” (11.3.).
11.3. Перебудова – внутрішньо- та зовнішньополітичний курс керівництва СРСР на чолі з М.С.Горбачовим у 1985 – 1991 рр., спрямований на демократизацію та соціально-економічні перетворення у країні та зменшення загрози глобальної війни з країнами НАТО.
В Україні цей курс розглядався її політичним керівництвом на чолі з В.В.Щербицьким фактично не як спроба принципово змінити соціально-політичне життя, а як лише зміна методів і форм роботи у виконанні раніше поставлених завдань. Така поведінка керівництва України дала опозиції підґрунтя називати її заповідником застою.
ПРИСКОРЕННЯ. ГЛАСНІСТЬ. ДЕМОКРАТИЗАЦІЯ
Зміст перетворень:
– прискорити розвиток народного господарства з урахуванням НТР та великого інтелектуального потенціалу народу;
– перейти від державного соціалізму до демократичного соціалізму, в якому в центрі уваги держави і суспільства повинна бути людина, її інтереси та права.
Перетворення в економіці:
– надано самостійність трудовим колективам;
– введено госпрозрахунок;
– реорганізована структура управління народним господарством, тобто ліквідовано більше 100 республіканських органів управління, їх функції перейшли безпосередньо підприємствам;
– впроваджувалася оренда, кооперація;
– виникли малі підприємства, а на селі – сімейний підряд.
Але економічні перетворення не давали бажаних результатів.
Причини відсутності результатів економічних перетворень:
– переважна частина капіталовкладень була витрачена у незавершеному будівництві та у неефективних виробництвах, що закладало підвалини для додаткової інфляції;
– на світовому ринку впали ціни на нафту, продаж якої була головною статею отримання валюти;
– стара авторитарна система, яка блокувала всі кроки, що хоч якось послаблювали владу центру, бюрократії взагалі.
Наприкінці 80-х рр. була зроблена спроба реформувати політичну систему. У 1988 р. XIX конференція КПРС прийняла з цього приводу низку резолюцій, які містили в собі ідеї значних перетворень на шляху демократизації суспільства.
Перетворення в політиці:
– політична демократизація та плюралізм: у 1990 р. вперше за радянських часів відбулися вибори до Верховної Ради України і місцевих Рад на альтернативній основі (тобто в виборах брали участь громадські організації та новостворені партії, внаслідок чого було закладено основу для багатопартійності (11.4.));
– гласність(11.5.) в діяльності партійних і державних органів: зростала громадсько-політична активність людей, відмінялася цензура, заохочувалася ініціатива у всіх сферах діяльності.
11.4. Багатопартійність – існування трьох або більше партій, які на законних засадах ведуть боротьбу за владу у країні.
11.5. Гласність – курс на прозорість та звітність діяльності урядових структур, а також забезпечення населення вичерпною та неупередженою інформацією з будь-яких питань, що не становлять державної таємниці.
Але перетворення доби перебудова наштовхнулися на опір бюрократії центру, яка побачила в цьому небезпеку втрати влади.
Стихійність, майже не контрольованість економічних процесів потягла за собою виникнення негативних соціально-економічних явищ (такі як, наприклад, “чорний ринок”, “тіньова економіка”, “рекет”, “мафіозні структури”, “наркоманія” тощо).
Зростала і політична нестабільність. Пішов у відставку В.В.Щербицький (1989 р.). У 1990 р. Верховна Рада України прийняла Декларацію про державний суверенітет. В ній було проголошено про пріоритет українських Конституції і законів над союзними. Тоді ж Верховна Рада прийняла постанову “Про проект концепції і програми переходу Української РСР до ринкової економіки”. В СРСР почалися відцентрові тенденції.
Таким чином, період з середини 60-х до кінця 80-х рр. був для України часом повороту до консерватизму, застою, спроб економічного і політичного реформування в рамках радянської системи.
Економічна реформа другої половини 60-х рр. дала тільки короткочасний ефект. Вона змінилася економічним застоєм.
Консерватизм, застій у політиці супроводжувалися розвитком політичної опозиції, дисидентства, правозахисного руху.
У другій половині 80-х рр. авторитарна система зробила чергову спробу економічного і політичного реформування, що мала назву “перебудова”. Ця спроба привела економічну і політичну систему країни до краху.
11. 3. Критерії засвоєння знань
За результатами вивчення даної теми Ви повинні РОЗУМІТИ, що собою являли такі явища як суспільно-політичний та дисидентський рухи, економічне та політичне реформування доби перебудови.
За результатами засвоєння даної теми Ви повинні ЗНАТИ:
Повне засвоєння даної теми вимагає від Вас УМІННЯ:
11.4. Вихід теми в інші дисципліни
Дана тема використовується у курсі політології:
Дана тема використовується у 12 темі курсу історії України для розуміння сутності причин та передумов політичної та економічної криз за доби незалежності.
Тема 12. Україна незалежна
(кінець ХХ ст. – початок ХХІ ст.)
Ключові слова та поняття
Декларація про державний суверенітет України; референдум; Акт проголошення незалежності України; Президент України; Співдружність Незалежних Держав; Верховна Рада України; державне регулювання економіки.
12.1. Вхідна інформація для самоконтролю.
Успішне засвоєння змісту цієї теми вимагає відновлення і використання наступних знань:
- з історії України у загальноосвітній школі – про соціально-економічні процеси під час набуття Україною незалежності;
- з курсу правознавства у загальноосвітній школі – сутність понять “демократизація”, “незалежність”, “суверенітет”.
12.2. Зміст теми:
12.2.2. Тематичний зміст
ШЛЯХ ДО НЕЗАЛЕЖНОСТІ. ДЕКЛАРАЦІЯ ПРО ДЕРЖАВНИЙ СУВЕРЕНІТЕТ. АКТ ПРОГОЛОШЕННЯ НЕЗАЛЕЖНОСТІ
Налякана загальнореспубліканським страйком, що відбувся 10 липня 1990 р. та гаслами знищити всю радянську систему разом з компартією, партноменклатура УРСР в особі Верховної Ради 16 липня 1990 р. прийняла Декларацію про державний суверенітет України (12.1.).
12.1. Декларація про державний суверенітет України – прийнятий Верховною Радою України 16 липня 1990 р. державно-правовий акт, в якому було проголошено суверенність України по відношенню до союзних владних структур.
В Декларації про державний суверенітет проголошувалися:
– повна влада українського народу на своїй території;
– право народу самостійно вирішувати всі питання свого життя і виступати суб’єктом міжнародних відносин;
– вільне визначення форм і структури органів державної влади і управління;
– недоторканість території держави.
Однак, суттєвих змін в становищі України після цього не відбулося. Формально СРСР ще існував. Центральна влада на чолі з Президентом СРСР М.С. Горбачовим ще намагалася врятувати союзну державу, продовжуючи розробляти новий союзний договір як основу оновленої федерації.
У березні 1991 р. відбувся Всесоюзний референдум (12.2.), на якому запитувалося, чи згодні радянські люди жити у Союзі. Більш ніж 70 % населення відповіло схвально на це питання. На інше питання, яке було додане Верховною радою УРСР, і в якому запитувалася згода мешканців України залишити республіку в складі СРСР на підставі Декларації про державний суверенітет, схвально відповіло 80,2% голосуючих.
12.2. Референдум – процес безпосереднього волевиявлення народу з будь-яких важливих питань життя суспільства.
19 серпня 1991 р. привладними (партноменклатурними) силами було здійснено спробу відмінити демократичні перетворення доби “перебудови” та повернути авторитарний централізм. В умовах гострої політичної кризи в Москві, яка виникла внаслідок боротьби за владу протилежних політичних сил (консервативних і демократичних) Верховна Рада України 24 серпня 1991 р. прийняла Акт проголошення незалежності України (12.3.).
12.3. Акт проголошення незалежності України – прийнятий Верховною Радою України 24 серпня 1991 р. державно-правовий акт, яким було проголошено цілковиту незалежність українського народу та території від союзних владних структур.
Акт проголошення незалежності України проголошував:
– самостійну державу “Україна”;
– право України здійснювати і зберігати свою державність, гарантувати своїм громадянам усі права і свободи;
– право розпоряджатися своїми природними ресурсами;
– право самостійно вести всю внутрішню і зовнішню політику.
1 грудня 1991 р. відбувся Всеукраїнський референдум (12.2.) з питання визнання Акта проголошення незалежності України. На це питання схвально відповіло понад 90 % громадян, які брали участь у референдумі. Одночасно відбулися вибори Президента України (12.4.), котрим став Л.М.Кравчук.
12.4. Президент України – керівник держави і, до політичної реформи 2005 р., голова виконавчої влади в Україні. Президенти незалежної України: Л.М.Кравчук (1991-1994 рр.) Л.Д.Кучма (1994-1998 та 1998-2004 рр.) В.А.Ющенко (з 2004 р.)
РОЗПАД СРСР. СНД
7-8 грудня 1991 р. в Біловезькій пущі під Брестом відбулася зустріч Голови Верховної Ради Білорусі С. Шушкевича, Президента Росії Б. Єльцина і Президента України Л. Кравчука, які підписали угоду про розпад СРСР і створення Співдружності Незалежних Держав (12.5.).
12.5. Співдружність Незалежних Держав (СНД) – створена 8 грудня 1991 р. Білоруссю, Росією, Україною. 21 грудня 1991 р. після підписання Декларації про СНД в Алма-Аті до організації приєдналися Азербайджан, Вірменія, Казахстан, Киргизія, Молдова, Таджикистан, Туркменія, Узбекистан. Не увійшли Прибалтійські країни, Грузія (приєдналася пізніше). У 1993 р. був прийнятий Статут СНД. Має діючі органи: Рада глав держав, Рада глав урядів, Рада міністрів закордонних справ, Консультаційно-координаційний комітет, Міжпарламентська асамблея, Комісія з прав людини, Господарський суд, Рада спільної безпеки, Рада міністрів оборони, Міждержавний економічний комітет та ін.
Причини розпаду СРСР:
|
причина |
суть |
результат |
|
зовнішньо-політична |
1) Демократичні рухи в Угорщині, Чехословаччині, Польщі, які показали, що влада комуністів – це не обов’язково влада народу. 2) Імперська політика союзного уряду, внаслідок якої народ був втягнутий в багато військових конфліктів в Азії і Африці, а також у “холодну війну”, на яку витрачалися народні кошти. |
1) Радянський Союз втрачав авторитет в очах міжнародного співтовариства, поспіхом виводячи війська з охоплених демократичними перетвореннями країн “соціалістичного табору”, катастрофічно падав авторитет соціалістичної моделі побудови суспільства. 2) Народи Союзу зажадали самі визначати зовнішню і внутрішню політику. |
|
національна |
Зростання національної самосвідомості народів, які входили до складу союзної держави із великоросійським центром. |
За час існування СРСР створилися сучасні нації і розгорнувся рух за національне самовизначення. |
|
ідейно-моральна |
Майже 70 років радянські люди пов’язували з СРСР своє уявлення про справедливу державу та побудову світлого майбутнього. Внаслідок гласності вони побачили дуже серйозні вади цієї держави. |
Зневіра в ідеалах комунізму-соціалізму, відмова у підтримці та лояльності радянській державі. Без народної підтримки федеративна держава (СРСР) була приречена на розпад. |
|
економічна |
Адміністративно-командна система виявилася непридатною для керування надзвичайно складним за структурою, великим за масштабом народним господарством, котре до того ж мало велику кількість регіональних специфік. |
Єдиний народногосподарський комплекс насправді був далеко не цілісним і методами наказу керувати ним з одного центру виявилося практично неможливо, а тому союзні республіки прагнули до економічної самостійності. |
ДЕРЖАВНЕ БУДІВНИЦТВО
Одночасно з рухом України до незалежності розгорнувся процес державного будівництва (тобто формування органів державної влади, вироблення концепції внутрішньої і зовнішньої політики).
Мета державного будівництва:
– зміна старої авторитарної системи управління державою;
– перехід від жорсткої однопартійної до плюралістичної багатопартійної системи;
– демократизація усіх сфер життя;
– реформування законодавчої, виконавчої та судової гілок влади.
Важливіші заходи по державотворенню:
1. У травні 1990 р. орган вищої законодавчої влади (Верховна Рада України (12.6.)) почав працювати у парламентському режимі (тобто з тривалістю сесії по 60 робочих днів).
12.6. Верховна Рада України – законодавчий орган держави, однопалатний парламент. Складається з 450 депутатів (осіб, що уповноважені громадянами), які обираються безпосередньо виборцями на основі загального, вільного та прямого виборчого права строком на чотири роки.
Внутрішня політика базується на тому, що Україна – це демократична, соціальна і правова держава, тобто держава, в якій єдиним джерелом влади є народ, реально дотримуються конституційно-правові норми, діє система розподілу влади, практично захищені громадянські права та свободи, надається соціальний захист населенню. У зовнішній політиці Україна проголосила себе без’ядерною державою.
Однак, з розвалом СРСР авторитарна система була фактично замінена кланово-корпоративним чиновництвом, яке встановило загальний контроль над майже усіма сферами життя суспільства. Залишилася загальна залежність суспільства і особистості від держави та бюрократії.
Демократія в Україні поки що багато в чому декларативна, тобто зручна для тих, хто є при владі, і мало корисна для народу. Таким чином, всупереч Конституції є ознаки затвердження, так би мовити, неототалітарного кланово-корпоративного чиновницького режиму.
ПОЛІТИЧНІ ПРОЦЕСИ В УКРАЇНІ. БАГАТОПАРТІЙНІСТЬ
У незалежній Україні відбуваються жваві політичні процеси.
Після проголошення незалежності Верховна Рада України заборонила, а потім відновила діяльність КПУ. Між тим в Україні вже діяли інші політичні партії, тобто відбувався процес створення багатопартійної системи. Сьогодні Мінюстом України зареєстровано 135 політичних партій. Деякі з них з кожним роком все помітніше проявляють себе в політичному житті країни. Це яскраво проявилося під час виборів до Верховної Ради в 1994, 1998, 2002 та 2006 рр.
У 1991 – 1993 рр. між законодавчою та виконавчою гілками влади точилася політична боротьба за перерозподіл влади. Компромісом стало прийняття положення про президентсько-парламентську республіку.
У січні 2005 р. була проведена політична реформа, внаслідок якої Президент втратив багато повноважень, зокрема, призначати голову Кабінету Міністрів (прем’єр-міністра), тобто Україна стала парламентсько-президентською республікою, а в січні 2007 р. Верховна Рада прийняла Закон про Кабінет міністрів згідно з яким Україна фактично стала парламентською республікою.
У сфері зовнішньої політики спостерігається залежність зовнішньої політики від внутрішньої.
Після хвилі міжнародного визнання незалежності України, Верховна Рада ухвалила юридичну основу зовнішньополітичного курсу – “Основні напрями зовнішньої політики України” (1993 р.).
У документі вказувалося, що Україна:
– здійснює відкриту зовнішню політику і прагне до співробітництва з усіма країнами та народами;
– не висуває жодних територіальних претензій до сусідніх держав і, водночас, відстоює цілісність своєї держави;
– пріоритетними сферами зовнішньополітичної діяльності визначено розширення участі в європейському регіональному співробітництві разом із співпрацею з країнами СНД;
– дієва співпраця з державами ЄС та НАТО.
Сьогодні Україна лишається у рамках тих завдань, які були окреслені в цьому документі, але урядові керманичі ще не можуть визначитися з бажанням ввійти до ЄС і НАТО або приєднатися до ЄЕП у рамках СНД.
ЕКОНОМІЧНІ ПРОЦЕСИ
Політична незалежність держави базується перш за все на незалежному, сильному народному господарстві.
З проголошенням незалежності України особливого значення набув вибір оптимальної моделі економічного зростання. Абсолютна більшість населення, яка підтримала на референдумі Акт проголошення незалежності, розраховувала на можливість відносно швидкого і якісного підвищення рівня життя в нових умовах. Передбачалося раціональне використання природних багатств і людського потенціалу. Але, всупереч очікуванням, в Україні виникла значна економічна криза.
Причини економічної кризи:
– наслідки мілітаризації економіки: багато великих підприємств, які працювали на військово-промисловий комплекс, а отже, централізовано фінансувалися, отримували матеріально-технічне забезпечення, втратили як кошти, так і ринки збуту продукції;
– не замкнутість виробничого циклу: лише п’ята частина обсягу промислової продукції мала завершений вигляд, тобто набувала форми кінцевого продукту безпосередньо на території республіки, а понад 72% її господарських зв’язків замикалися на Росії;
– відсталість від технічного прогресу та зношеність оснащення підприємств: існуючі потужності у всіх галузях української промисловості десятиліттями майже не оновлювалися, що спричиняло виробництво низькоякісної, метало- та енергозатратної продукції, ускладнювало екологічну ситуацію;
– значна нерівність в соціально-економічному розвитку регіонів: територіальний розподіл праці та міжрайонна інтеграція були малоефективними, а місцеві ресурси використовувались обмежено й однобічно;
– занедбана екологія: на території республіки, перевантаженій гірничо-металургійними й хімічними комплексами, які самі по собі являли джерело періодичних економіко-екологічних криз, відзначався високий вміст шкідливих викидів в атмосферу. Значних коштів потребувала ліквідація Чорнобильської аварії, яка поглинала майже 20% державного бюджету.
Напрямки економічного розвитку незалежної України у 1991-2000 рр.:
– припинення або скорочення традиційних господарських зв’язків залишило сотні підприємств без споживача, а відповідно – без фінансування;
– продукція українських підприємств не відповідала світовим стандартам, виявилася неконкурентоспроможною, а отже, на Заході вона могла використовуватися здебільшого як напівфабрикат.
– здійснене в січні 1992 р. запровадження українських купонів багаторазового використання (квазігроші);
– підвищення заробітної плати, стипендій та пенсій, яке не компенсувало втрат при стрибку цін на різні товари в 3-50 разів.
Причини поганого економічного становища на початку незалежності:
Урядове керівництво у 1991 – 1998 рр. не визнавало в дійсності ринкових відносин і намагалося використовувати державне регулювання (12.7.) економіки.
12.7. Державне регулювання – форма цілеспрямованого впливу держави на економіку з метою забезпечення і підтримання її функціонування у заданому режимі. Регулювання здійснюється за допомогою системи норм і засобів, які регламентують поведінку суб’єктів господарювання як через адміністративні засоби впливу (закони, накази, інструкції), так і через систему економічних методів і регуляторів (ціни, податки, банківські відсотки, пільги, санкції тощо).
Проголошена керівництвом країни структурна перебудова промисловості залишалася поза діями урядовців. Іноземні кредити використовувалися на “латання дірок” у бюджеті, наприклад, для погашення заборгованості по зарплатні, а не на поліпшення стану економіки та промисловості. Тому в 1999 р. уряду було відмовлено в наданні кредитів.
У 1999-2001 р. проводилися економічні реформи:
– відбулася рішуча відмова від системи натурального обміну (бартеру);
– заборонялися не грошові форми розрахунку підприємств за використану електроенергію;
– вимагалося виплатити заборгованості по зарплатні.
Наслідки економічних реформ:
– за один рік бюджет держави за поставлену виробниками промислову продукцію отримав збільшення на третину податкових надходжень, що привело до розширення кредитної бази та збільшенню відрахувань на соціальні потреби і до Пенсійного фонду;
– повернена заборгованість по пенсіям і заробітній платні відразу перетворювалася в придбані населенням товари. Промислове виробництво після багаторічного застою почало розвиватися і за рік валовий приріст продукції перевищив 13 %.
У 2001 – 2007 рр. керівництво України продовжувало основні напрямки економічного розвитку України попередніх часів:
– курс на приватизацію: у 2001 р. запроваджено нові правила приватизації, спрямовані на продаж підприємств власникам, які б виконували інвестиційні зобов’язування;
– побудова ринкової економіки без втручання виконавчої влади (на практиці від цього фактору відійшов уряд Ю.Тимошенко, який намагався встановити тверді ціни на м’ясо, цукор, паливо і зробити ці товари більш доступними для пересічних громадян);
– економічна інтеграція з західноєвропейськими та світовими економічними організаціями.
Інтеграційні бажання України через вступ до СОТ та ЄС є закономірними. Але вступ України до цих авторитетних організацій має свої “плюси” та “мінуси”.
Економічна інтеграція:
|
позитив |
негатив |
|
входження до цивілізованого співтовариства, де можливо розраховувати на захист економічних інтересів |
втрати від напливу більш якісних товарів, з якими вітчизняні виробники не в змозі конкурувати |
До негативних явищ сучасного економічного життя можна віднести:
– рейдерство: захоплення підприємств конкуруючими структурами на підставі судових рішень та владної підтримки;
– високий рівень монополізації економіки: залізничний транспорт, металургійна, хімічна, нафтохімічна, машинобудівна промисловості, сфера комунальних послуг знаходяться або під керівництвом однієї стуктури, або у руках олігархів, що домовляються про спільні дії на ринку;
– відкритість внутрішнього ринку більш якісним або більш дешевим іноземним товарам;
– тіньова економіка.
Таким чином, у 90-х рр. ХХ ст. Україна досягла омріяної поколіннями українців незалежності та зробила дуже багато у напрямку розбудови суверенної держави, зокрема, реформувала законодавчу, виконавчу та судову владу.
В економічній сфері за роки незалежності спостерігалася криза, з якої Україна почала поступово виходити лише на початку ХХІ ст.
12.3. Критерії засвоєння знань
За результатами вивчення даної теми Ви повинні РОЗУМІТИ складність та значимість процесів, що відбулися у суспільстві та політиці внаслідок проголошення Україною незалежності.
Повне засвоєння даної теми вимагає від Вас УМІННЯ характеризувати процес розбудови незалежної держави.
За результатами засвоєння даної теми Ви повинні ЗНАТИ:
12.4. Вихід теми в інші дисципліни
Дана тема використовується у курсі політології:
СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Міністерство освіти і науки України
Донбаська національна академія будівництва і архітектури
Кафедра історії і політології
М.П. Парінов докт. іст. наук, професор,
завідувач кафедри історії і політології
В.О. Волошенко канд. іст. наук, доцент,
доц. кафедри історії і політології
О.О.Петров канд. іст. наук,
доц. кафедри історії і політології
ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
КОНСПЕКТ КУРСУ
(для студентів усіх спеціальностей
денної форми навчання)
Міністерство освіти і науки України
Донбаська національна академія будівництва і архітектури
Кафедра історії і політології
М.П. Парінов, В.О. Волошенко, О.О.Петров
ІСТОРІЯ УКРАЇНИ
КОНСПЕКТ КУРСУ
для студентів усіх спеціальностей
денної форми навчання
Макіївка
2007
125
PAGE 15