Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1.Світогляд як духовно-практичний феномен. Структура та види світогляду.
Саме поняття „світогляд” було впроваджене у ХVIII ст. німецьким філософом І.Кантом, хоча світогляд був притаманний людству від часів його виникнення. Світогляд можна окреслити, як уявлення про світ та місце людини у світі: широкий кругозір, вміння бачити тенденції, перспективи розвитку світу, розуміти суть всього, що відбувається навколо людей, розуміти зміст та мету дій людини, життя людини, тощо. Світогляд – це багаторівневе духовне утворення, де синтезуються в єдине ціле знання, переконання, життєві позиції, погляди, оцінки, ідеали, вірування, забобони, наукові, художні та політичні погляди. У структурі світогляду важливе значення мають знання і переконання, які є свого роду, ядрами світогляду, оскільки саме вони з’єднують думку з дією, та втілюють ідеї у практичну діяльність. Немає переконань – немає і світогляду, він або не сформувався, або девальвувався. Зречення переконань, або розчарування в них – це завжди велика особиста трагедія для людини. Також виділяють такі підсистеми або рівні світогляду, як світовідчуття (настрої, почуття людини), світосприйняття (синтез окремих відчуттів з використанням наглядних уявлень) і світорозуміння (інтелектуальна сторона світогляду: мислення, аналіз, порівняння). За способом свого існування світогляд поділяється на індивідуальний та груповий, регіональний та національний (менталітет). За чіткістю самосвідомості світогляд поділяється на життєво-практичний (здоровий глузд, мудрість, досвід, прислів’я, афоризми) та теоретичний (логічно впорядковані системи знань, в основі яких лежить певний категоріальний апарат і логічні процедури доведень та обґрунтувань). Отже, світогляд є формою суспільної самосвідомості людини, центральними категоріями якої виступають поняття „світ” і „людина”. Саме через ці поняття суб’єкт світогляду (людина) усвідомлює своє призначення у світі і формує життєві установки. Світогляд за своєю суттю є універсальним, оскільки інтегрує знання і почуття у переконання, а також практичним, оскільки орієнтує на вирішення найважливіших проблем людського існування та виражає імперативи поведінки дій людини.
2.Міфологія як історичний тип світогляду. Міфологія(з грецьк. „міфос” – легенда, переказ, і „логос” – слово, вчення) – вчення про легенди, сказання, оповідання, про діяння богів та героїв, у яких відображалося первинне уявлення про світ. Міфологічний світогляд можна кваліфікувати як наївний, тому що процес здобуття знань віддано на авторитет богів чи героїв, і не звертається увага на істинність чи вірогідність знань. Для міфології, як форми світогляду характерні: а) ототожнення уявного і дійсного; б) нерозривна єдність людини і природи: антропоморфізм – ототожнення природних сил з людськими; в) звідси – формування анімістичної картини світу (одухотворення всього) г) усвідомлення роду як колективної особи, переконаної у наявності спільного предка – тотема; д) оберненість у минуле (тотемний предок вважався ідеалом для діяльності); е) накладання заборон на певні норми поведінки (табу). Міфологічний світогляд часто називають дитинством людства, або: міф – це мудрість у поетичній формі юного людства, чи перше повстання поезії проти прози життя. З відходом первісного способу життя в історію, міф перестає бути домінуючою формою світогляду, хоча і не зникає остаточно. На сучасному етапі розвитку людства у масовій, а часто і у теоретичній свідомості мають місце міфологеми – сучасні міфічні уявлення: комунізм, расова чи національна вищість, вищість однієї релігії над іншою, фашизм (націонал-соціалізм). Подібні міфологеми ґрунтуються не на теоретичних аргументах і обґрунтуваннях, а на певних ілюзіях якогось класу чи соціальної спільноти людей у суспільстві, а також на емоційному сприйнятті подій, фактів, навколишнього світу, тощо.
3.Релігія як історичний тип світогляду. Релігія(з лат.religio – святиня, благочестя) є формою світогляду, в якій світ розділений на земний, природний, який можна осягнути органами відчуття, та небесний, надприродний, спілкування з яким здійснюється через культ (обряди, поклоніння, молитва, тощо). Основою релігійного світогляду виступає віра. Релігія формулює світ ідеальних сутностей, положень, що у практичному плані веде до обґрунтування необхідності турботи про духовне, про пріоритет духовного над тілесним. Зв’язок з Богом через культ та релігійну організацію є критерієм наявності релігійного світогляду і належності до певної конфесії. Ще однією особливістю релігійного світогляду є його практичність, оскільки віра без справ мертва. Релігію творить народ, яка в історії часто виступала джерелом потужних змін у різних суспільствах. Якщо для міфології характерне лише світовідчуття, то в релігії поряд з цим добре розвинене також і світорозуміння, тобто є релігійна ідея, яка обґрунтовується дослідниками Біблії, теологами, тощо. Якщо у міфології обґрунтовується зв’язок індивіда з родом, то в релігії – досягнення єдності з Богом, як втіленням абсолютної цінності. Слід сказати, що іноді засилля релігійного світогляду становить певну небезпеку, оскільки часто призводить до релігійного фанатизму, чи до розпалювання ворожнечі до людей іншої віри.
4.Філософія як теоретичний світогляд. Філософія як теоретичний світогляд поряд з наукою, мораллю, мистецтвом, правом – одне з найвидатніших надбань людської цивілізації. Саме філософія була колискою, з якої виросли і наука і мистецтво і мораль і право. Термін „філософія” має давньогрецьке походження, оскільки саме Стародавня Греція є батьківщиною філософії, і означає „філео” – любити, і „софія” – мудрість. Цей термін ввів у VI ст. до. н.е. Піфагор. У IV ст. до н.е. Платон зазначив, що „філософія – це теорія взагалі, або наука”. Філософія, на відміну від міфології та релігії, спирається на знання. Їй притаманні доведення, спростування, аналіз, порівняння, дедукція, індукція, висновки, тощо. Якщо порівнювати філософію і міфологію, то можна виділити такі відмінності між цими типами світогляду: 1. міфологія формується і виникає стихійно (філософія постає усвідомленою інтелектуальною діяльністю); 2. У міфології відсутні автори, її творцем є народ (філософія є авторською формою мислення); 3. У міфології простежується нерозривна єдність людини і природи (у філософії людина виділяється з природи); 4. міф розповідає про явища навколишнього світу (філософія пояснює свої твердження). Отже, філософія є якісно новим, специфічним духовним утворенням, опорою якого виступає знання і раціональна діяльність людського мислення. Саме це відрізняє філософію і від релігії, і від міфології.
5.Відмінні риси міфології та філософії. Якщо порівнювати філософію і міфологію, то можна виділити такі відмінності між цими типами світогляду: 1. міфологія формується і виникає стихійно (філософія постає усвідомленою інтелектуальною діяльністю); 2. У міфології відсутні автори, її творцем є народ (філософія є авторською формою мислення); 3. У міфології простежується нерозривна єдність людини і природи (у філософії людина виділяється з природи); 4. міф розповідає про явища навколишнього світу (філософія пояснює свої твердження). Отже, філософія є якісно новим, специфічним духовним утворенням, опорою якого виступає знання і раціональна діяльність людського мислення. Саме це відрізняє філософію і від релігії, і від міфології.
6.Предмет та особливості філософії. Функції філософії. Предмет філософії — історично рухливий і конкретний. Він постійно вдосконалюється, уточнюється і змінюється. Наповнення предмета філософії новим змістом триває і нині, тому що філософська думка — це вчення про вічне. Об'єкт її вивчення невичерпний. Він реалізується у предметі, який включає: онтологію — вчення про буття; гносеологію — вчення про пізнання; аксіологію — вчення про природу цінностей та їх місце в реальності; методологію; логіку; соціальну філософію; етику; естетику; філософські питання науки взагалі та окремих наук. Розуміння предмету філософії історично змінювалося у спільному зв’язку з розвитком суспільства та всіх його проявів. Зокрема, на ранньому етапі розвитку філософії, мислителі розуміли предметом реальний світ, який розумівся як єдність різноманіття речей, явищ, подій. Тому філософи ранньої античності прагнули відкрити єдине джерело різноманітних явищ: Фалес вважав матеріальною причиною існування воду, Анаксімен – повітря, Геракліт – вогонь. Згодом почався процес розгляду буття людини, що найбільше відображено у філософії Сократа („Пізнай самого себе”) та суспільства (Платон, який висунув проект ідеального устрою держави та Арістотель, який вперше окреслив людину, як „політичну, суспільну істоту”, тобто спосіб життя якої окреслені суспільними факторами, політичною діяльністю, а також виділив основні форми влади у державі).
Щодо особливостей філософії, то першою її особливістю є загальність. Загальність – це ознака, що виражає закономірну форму зв’язку речей, явищ та процесів у складі цілого. Другою особливістю філософії є цілісне світосприймання. Завдання окремих наук полягає у тому, щоб у знанні було більше об’єктивного за змістом і менше особистісного, людського. Тому між людиною, що пізнає та предметом дослідження існує певна дистанція. Завдання ж філософії полягає, насамперед, у наявності в знанні об’єктивного змісту та людського, особистісного доповнення. Така позиція надає знанню значення культурної цінності, що проявляється психологічно як допитливість слухача до предмету, що вивчається. Тому, щоб зберегти за собою значення знання, філософія змушена розробляти власний метод, який згодом відокремився у самостійну „науку про правильне мислення”, тобто логіку. Третьою особливістю філософії є її особистісний характер: індивідуальні особливості філософа, особистості, спосіб життя невід’ємні від стилю і манери викладу думок. Філософ, який творчо, натхненно працює, як і справжній письменник, поет чи інший науковець є унікальний.
З метою усвідомлення предмету та особливостей філософії важливо також з’ясувати, яку роль відіграє філософія у суспільстві., тобто виділити її основні функції: світоглядна (філософія систематизує, розширює знання людей про природу, суспільство, людину, допомагає зрозуміти світ, як єдине ціле і визначити у цьому світі місце людини); методологічна (дозволяє визначити напрями, шляхи наукових досліджень, орієнтуватися у різноманітності процесів і явищ); пізнавальна (виявляється у розробці і виборі засобів пізнавальної діяльності, критеріїв істинності знань, умов достовірного знання, передумов пізнавальної діяльності); інтегративна (полягає у об’єднанні практичного, пізнавального і ціннісно-орієнтованого досвіду життя людей); ціннісна (виявляється у допомозі людини визначити цінності життя, моральні принципи, гуманістичні ідеали); критична (виявляється у критичному осмисленні явищ навколишнього світу, власної життєдіяльності, у підданні сумніву всього того, що викликає найменшу підозру у недостовірності).
7.Питання співвідношення філософії і науки є дуже важливим в контексті розуміння предмету та особливостей філософії. В стародавні часи філософія об’єднувала в собі всі без винятку науки: фізику, логіку, астрономію, математику. Це було свого роду первинне знання про людину і світ. Приблизно у XVII ст. відбувається спеціалізація знань, формування нових конкретних наук, їх відхід від сукупного знання (філософії), яка теж розвивалася як особлива галузь знання. Якщо виходити з положення про те, що в історичному аспекті релігія передує філософії, а філософія науці, то слід сказати що перехід від релігії до філософії, і від філософії до науки є трансформацією основоположного початку: здійснюється рух від віри до розуму (знання), від життя емоційно насиченого, до життя, що ґрунтується на розрахунку, аналізі, критиці. Перехід від філософії до науки призвів до того, що філософія набуває чіткості викладу думок, логічної суворості, доказовості і можливості публічного розгляду, хоча і залишається інколи на ґрунті незрозумілих сподівань чи емоційних суджень. Перехід від релігії до філософії, і від філософії до науки не слід розуміти як процеси повної заміни чи витіснення. Це свого роду розвиток, взаємозбагачення, взаємообмін європейської цивілізації, особливо через культуру. Французький філософ і соціолог Огюст Конт сформулював спостереження: закон трьох стадій інтелектуальної еволюції людства. На першій, теологічній стадії, все пояснюється міфологічними та релігійними уявленнями. На другій, філософській, надприродні сили замінюються природними, тобто, природа розуміється сама по собі, без їх втручання, і у поясненні сутності природи формуються категорії, принципи, причина, тощо. І, нарешті, на третій стадії – науковій, відбувається заміна засобів пояснення, які стають конкретними і ясними. Виникає, формується поняття „факт” і як зв’язок фактів – „закон”. На думку О.Конта, в третю стадію європейська інтелектуальна історія вступила у ХІХ ст. Саме тоді почався тріумфальний хід науки, що поступово „витісняє” релігію і філософію. („витісняє” – поняття умовне, оскільки і філософія і релігія ,тим не менше, свого значення не втратили). Що стосується відношення філософії і науки, то слід зазначити, що, на відміну від наукового, філософське знання відрізняється, насамперед, національним характером: філософія є завжди філософією окремого народу. Не може бути китайської біології, англійської хімії, чи української математики. Але цілком правомірно говорити про особливості і китайської і англійської і української філософії, оскільки народження і розвиток філософських ідей здійснюється у конкретних історичних умовах певної країни, має свій національний грунт (традиції, мова, стиль мислення, тощо).
8.Виділяють такі основні розділи філософського знання: Онтологія – вчення про буття (природу, світ, космос), найбільш загальні основи існуючого: матерію, рух, розвиток, час, простір. Філософська антропологія – вчення про людину: реальне людське існування в усій повноті, місце і ставлення людини до навколишнього середовища, оточуючого світу. Гносеологія (Епістемологія) (з гр. „гносіс” – знання, „епістеме”- наукове знання) – вивчає процеси пізнання, умови пізнавального процесу, співвідношення знання та реальності, критерії істинності знань, форми та рівні пізнання. Соціальна філософія – філософське вчення про суспільство, його виникнення і становлення, закони і тенденції розвитку, прогрес та регрес. Історія філософії – філософська діяльність від найдавніших часів і до сьогодення. Логіка – вчення про форми і закони правильного мислення. Логічне знання є дуже важливим аспектом будь-якого сучасного наукового мислення. Етика – об’єктом вивчення є мораль, моральність як форма суспільної свідомості. Естетика – вивчає сферу естетичного, як специфічний прояв ціннісного ставлення людини до світу і сферу художньої діяльності людей.
9.Слово „античний” у перекладі з латині означає „давній”, але у звуженому розумінні позначає початок європейської культури та цивілізації, греко-римський світ. Поняття „антична філософія” ширше від поняття „давньогрецька філософія”, оскільки включає в себе ще й елліністичну філософію, римську та олександрійську. Антична філософія поділяється на такі етапи: 1. натурфілософський, або рання класика (VII-V ст. до н. е.) 2. класичний, або висока класика (V-IV ст. до н. е.) 3.елліністичний, або пізня класика. (III ст. до н. е.- II ст. н. е.). У розумінні особливостей античної філософії, шляхів її формування та розвитку, слід зазначити, що давньогрецька філософія вбачала у природі не пана і не ворога свого життя, а однорідне з собою, хоча й вище буття, предмет думки, а не сили. Для античних мислителів природа (космос) поставала як чуттєво-матеріальний абсолют, довершеність, керована розумом, яка існує вічно і перебуває в стані постійних змін і становлення. Знання про природу включаються у систему спеціальної науки – натурфілософії, що вивчає природу як космос в цілому (макрокосмос), природу людини (мікрокосмос) та природу речей оточуючого світу. Тому не дивно, що античну філософію називають „космоцентричною”. Звернення до природи, наукових даних чітко означили застарілість міфологічної картини світу, адже сама антична епоха примушувала виробляти такий світогляд, який відповідав би її потребам, прогресивним прошаркам давньогрецького суспільства. Отже, відбувається процес вироблення нового мислення: світ зображається як цілісна картина, побудований на практичній діяльності людини, елементарних знаннях минулого і своїх власних, і де предмет філософії збігається з предметом теоретичного мислення загалом.
Умови, які сприяли появі античної філософії:географічно-кліматичні (сприятливий клімат, вдале розміщення Балканського півострова на перетині трьох континентів); культурно-історичні (стародавні греки контактували з давнішими цивілізаціями, вміло оцінили і використали їх здобутки); соціально-економічні (наявність демократії – суспільства вільних громадян, які мали рабів, вирішення важливих державних питань на площі – агорі, наявність міст-полісів, торгівля з іншими народами, висока правова культура: Арістотель: „Якщо народ володарює у голосуванні, він стає володарем держави”); зрозумілість античної міфології та її близькість до людини.
10.Давньогрецька філософія бере початок з Іонії, розташованої на берегах Малої Азії. Саме тут виникають перші грецькі поселення, які згодом перетворюються у великі міста-поліси: Ефес, Самос, Колофон, Хіос, Мілет. Серед них особливо виділявся Мілет – центр торгівлі, експортер кераміки, дорогого одягу, тканин, тощо. Тут виникає і перша філософська школа. Центральною проблемою, яку поставила мілетська школа, стає проблема першопричини, або першопочатку (архе) всього існуючого, ставляться питання, з чого виник світ і що лежить в його основі. Мілетську філософію представляють Фалес, Анаксімандр, Анаксімен, Геракліт. Фалес (625-548 до н.е) - родоначальник давньогрецької філософії. Вважається відомим вченим. Йому приписують відкриття річного руху Сонця на фоні нерухомих зірок, визначення часу сонцестоянь і рівнодення, розуміння того, що Місяць світить не своїм світлом, передбачення повного сонячного затемнення, яке відбулося 28.05.585 р. до н.е. Першопричиною існування всіх речей і процесів він вважав воду, яка перебуває у всьому і все пов’язане з водою. Тварини, твердить він живляться рослинами, рослини - землею, їжа всіх істот волога, тому волога є головним фактором, що підтримує життя, а вода є початок вологи. Також воду називає „розумною”, „божественною”, оскільки на ній тримається світ. Як і Фалес, Анаксімандр (610-540 до н.е.) теж вважається різнобічним вченим. За свідченнями античних джерел він був автором чисельних геометричних задач, склав першу географічну карту Землі і вперше побудував модель небесної сфери – глобус. Першопочаток світобудови він називає „апейрон” (з гр. "пейрар" нескінченне, неозначене). Апейрон є генетичним началом космосу, з нього все складається і все виникає. У своєму коловому русі апейрон виділяє протилежності – вологе і сухе, холодне і тепле. Парні комбінації цих головних якостей утворюють Землю (сухе і холодне), воду (вологе і холодне), повітря (вологе і гаряче), вогонь (сухий і гарячий) Пізніше в центрі виникає Земля як щось найтяжче. Анаксімен (585-пр.528 до н.е.) вважає, що першоелемент всього сущого перебуває у повітрі. Все у світі виникає через його розрідження і згущення. Розріджуючись, повітря стає вогнем, а потім ефіром, а згущуючись – вітром, хмарами, водою, землею. На його думку, Сонце – це Земля, що стала гарячою від свого швидкого руху, а Земля є нерухома, інші небесні світила рухаються повітряними вихорами. Геракліт з Ефесу (520-470 до н.е.) відкриває першопочаток усього у вогні, який є символом вічних перемін у світі, є активним і рухливим (спалахує і згасає, рухається вгору і вниз). На його думку, вогонь - це світло, тепло, а вони, як відомо, основа життя. Геракліта вважають засновником діалектики – філософської теорії пізнання суперечливих явищ дійсності, які перебувають у постійному русі. Геракліт вважав, що все у природі змінюється та оновлюється, кожна річ переходить у свою протилежність, боротьба протилежностей – це „батько всього”. Найсуттєвішою зміною він вважає зміну у свою протилежність (холодне нагрівається, гаряче остигає), вказує і на те, що одна протилежність виявляє цінність іншої (хвороба робить здоров’я солодким, нема зла, щоб не вийшло на добре і т ін.). Таким чином, боротьба протилежностей є основою життя, руху і веде до гармонії. У світі все абсолютно мінливе, перебуває у постійному русі. (принцип „Все тече”). Світ він уподібнив до ріки, кажучи, що не можна двічі вступити у одну і ту ж ріку, оскільки набігатимуть нові і нові води.
11. Філософія елейської та піфагорійської шкіл. Піфагорійський союз, або школа був утворений в 533 до н. е. у м. Кротон (Пд. Італія). В основу їх науки лягло визнання числової структури світобудови, космосу, де число стає основою фізичного і морального світу. Піфагор твердив, що з куба виникає земля, з піраміди – вогонь, з восьмикутника – повітря, дев’ятикутника – вода, дванадцятикутника – сфера Всесвіту. Піфагорійці вважали, що парні і непарні числа виражають співвідношення кінечного і нескінченного у природі, а весь космос є великою впорядкованою системою чисел, їх гармонією. Уособленням космічної гармонії було число 10. Піфагорійці вважають, що символ справедливості – квадрат, а також числа 7 і 9, дружба – це досконала рівність, символ досконалості – 5 і 10.
Елейська школа як і піфагорійський союз виникла у „Великій Елладі” на території сучасної Італії. Представники – Ксенофан, Парменід і Зенон. Субстанція (першооснова) в елеатів – буття. Поставлене ще одне філософське питання: про співвідношення мислення і буття. Засновник школи Ксенофан, висловив сміливу думку про те, що боги – це творіння людини. Ксенофан вводить філософське розуміння буття, як чогось єдиного. Вчення Парменіда стало основою філософії елеатів. В центрі його уваги – дві філософські проблеми: питання про співвідношення буття і мислення та відношення буття і небуття. „Буття існує, а небуття не існує”. Небуття не існує тому, що його неможливо ні пізнати, ні виразити у слові, тому він визнає існуючим лише те, що мислиться, реально сприймається і виражається у словах. Зенон Елейський абсолютизує розум, відводячи йому вирішальну роль у процесі пізнання. Логічна аргументація, доказ (апорія) стало головною метою його філософії. Апорії його діляться на дві групи:
Аргументи Зенона дали потужний імпульс для розвитку античної математики, логіки і діалектики, розкрили протиріччя в таких поняттях, як „простір”, „єдине” і „множинне”, „рух” і „спокій”, „безперервне” і „перервне”.
12.Філософія софістів. В другій половині V ст. до н. е. в Стародавньої Греції людей, які займалися філософією, називали софістами (мудрецями, вченими), які мали широку ерудицію, блискуче володіли словом, логікою. Софісти викладали риторику – мистецтво красномовства. Представником софістів є античний мислитель Протагор. Пізніше поняття „софіст” набуває негативного відтінку. Софісти почали видавати фальшиве, неістинне судження за істинне, вершину знання. Тому в особі софістів вбачали людей, які вміють настільки маніпулювати словом, що можуть завуалювати правильне, істинне, і довести його помилковість (видавати чорне за біле і навпаки). Незважаючи не це, софісти відіграли помітну роль у розвитку античної філософії. Вони спричинилися до формулювання основних засад:
13.Етичний раціоналізм Сократа.
Філософія Сократа. Нова філософія, яку започатковує Сократ (469-399 до н.е.), ставить основним предметом своїх філософських роздумів людину взагалі і її моральне життя зокрема. Сократ був першим за народженням афінським філософом. Сократ створив діалектику, яку філософ трактує як своєрідний засіб, інструмент, за допомогою якого в процесі оперування поняттями стає можливим здобути істинне знання, завдяки якому і через який можна було б збагнути, що таке людина і в чому полягає смисл її життя. Діалектичний метод Сократа поділяється за формою на іронію і маєвтику, а за змістом – на індукцію і визначення. Іронію Сократ ввів для того, щоб виявити в поглядах співбесідника нелогічність, зарозумілість, некритичне ставлення до себе за допомогою іронізування. Одна з головних тез Сократа – "Я знаю, що я нічого не знаю", тобто у діалозі з співбесідником він не виголошує готову істину, а закликає співрозмовника до спільного її пошуку. Звідси і аналогія його методу повивальному мистецтву (маєвтика).
Взявши на озброєння індукцію, Сократ веде мову про те, щоб дати визначення загальним поняттям, а вже потім збагнути саму сутність головних морально-етичних категорій. Мається на увазі самопізнання, пошук істини в самій людині, а не поза нею. Він твердо переконаний, що кожна людина має зерно мудрості – істину, яку лише треба видобути назовні. Тобто людина повинна реалізувати принцип: "Пізнай самого себе". В зв’язку з цим, знати, на думку Сократа, – означає дати визначення, класифікувати на види і роди всі поняття, які повинні бути впорядковані в певній єдності чи органічній системі.
Етичне вчення Сократа базується на поняттях "добра" і "доброчинності", які є особливим видом знання. Всяке зло, твердить він, походить з незнання, бо ніхто не чинить зла свідомо. Сократівське ототожнення знання і доброчинності привело філософа до своєрідного етичного раціоналізму, що передбачав те, що людина не народжується морально досконалою, довершеною істотою, а стає такою лише через навчання, самопізнання.
14.Проблема пізнання та вчення про ідеї у філософії Платона
Філософія Платона. Життя і діяльність Платона (427-347 до н.е.) випали на час найвищого розквіту Афін. Справжнє ім'я Платона – Арістокл (з гр. "платус"– широкоплечий). Засновник школи – Академії (ім'я античного героя Академа),яка знаходилася в гаю. Всіх тих, хто належав до цієї школи, називали академіками. Майже всі твори Платона (близько 36) написані в діалогічній формі. Точкою опори для свого філософського вчення Платон бере т.зв. "світ ідей", як особливий вид буття, реальності, який не сприймається відчуттями, але існує незалежно від фізичного світу. Ідеї Платон подає в трьох аспектах:
Кожна ідея як окрема сутність є вічною і незмінною, існує об’єктивно і самодостатньо. Ідеї перебувають у відносинах підпорядкування і співпідпорядкування, роду і виду. В такому випадку одна ідея (вид) підпорядкована іншій (рід). Дві або більше ідей можуть входити в одну і ту ж родову ідею (напр. ідея кота і пса входять в ідею чотириногого).
Щодо світу речей, або матерії, то вона мертва, мінлива, джерело народжуваності і смертності. Матеріальне є нетривким, виникає на час, а гине навічно. Тому світ речей є недосконалим, вторинним по відношенню до світу ідей.
У теорії пізнання Платон повністю заперечує можливість через чуттєвість (зір, слух, нюх, дотик) пізнати світ ідей. Мислення на противагу людським уявленням, припущенням, має зовсім інший зміст. (наприклад, із простого спостереження ми не можемо почерпнути поняття рівності, бо предмети і речі реально рівними ніколи не бувають. Тобто, не поняття виникають з спостережень, а спостереження з понять. Іншими словами, людина вже володіє певними поняттями, і лише на цій основі виникають спостереження.).
Основоположним принципом етичного вчення Платона стає ідея добра. Поділяє людську душу на три частини, яким відповідають три головні доброчинності.:
15.Вчення Платона про державу.
Вчення про державу Платона викладене в діалогах "Держава", "Закони" і "Політик". Подібно до того, як у космосі все має внутрішню потребу об'єднатися з іншим, так само і людина, згідно своєї суті, прагне об'єднатися з іншими людьми і створити державу. Держава Платона є фактично його ідеальним проектом найкращого, на його думку, політичного устрою. Розумній частині душі, що є носієм мудрості відповідає в державі клас правителів-філософів, які мають очолити державу і забезпечити вищу справедливість. Такій доброчинності, як мужності, в державі відповідає клас воїнів-охоронців. Третю групу громадян складають ремісники, землероби, купці, тобто ті, хто займається фізичною працею і створюють матеріальні блага. Їм відповідає поміркованість (стриманість). Держава Платона – це своєрідна комуністична спільнота, в якій відсутнє родинне життя, сім’я, де проголошується спільність жінок і дітей. Рішуче заперечується приватна власність, в якій Платон вбачає головне джерело соціальної несправедливості, суспільного зла, що породжує злочинність, безліч пороків, моральну деградацію особи. Приватну власність слід замінити колективною, що здатна гарантувати цілісність держави, усунути конфлікти і забезпечити спільне добро усім громадянам. Концепція ідеальної держави Платона є утопічною, тобто такою, що реально не могла здійснитися.(з гр. "у" – не, "топос" – місце, тобто "неіснуюче місце")
Для (16-19 питань)
Аристотель (384-322 до н.е.) народився у Фракії (Македонія). Перші філософські кроки Арістотель зробив в Академії Платона, який був його вчителем. У 343 р. до н. е. Арістотель став наставником молодого царевича Олександра Македонського. У 335 р. до н. е. Арістотель відкрив свою власну школу в Афінах, яка отримала назву Лікей, тому що знаходилася поруч із храмом Аполлона Лікейського. Територія, де була школа, складалася з тінистого саду та відкритих галерей для прогулянок, тому школа Арістотеля називалася ще "перипатетичною" (прогулянковою) а члени школи – "перипатетиками" (ті, які навчаються під час прогулянок у тінистому саду). Він є автором понад 150 праць.
16.Філософське вчення Арістотеля. Вчення про матерію та форму
Філософія Арістотеля є своєрідною цілісною науково-філософською системою, в якій синтезовані як гуманітарні так і природничі знання. Ще за життя Платона Арістотель відверто стає в опозицію до філософії Платона, оскільки він не допускав існування ідей поза світом речей. („Платон мені друг, але істина дорожча”). На думку Арістотеля, ідея є нічим іншим, як абстракцією, продуктом людського мислення, тому єдиною реальністю, і отже, об'єктом філософського пізнання може бути тільки світ матеріальних речей і предметів, справжня дійсність. Філософія як наука, зорієнтована, насамперед, на пізнання законів всього існуючого, а її предметом фактично є саме буття. Виходячи з цього, Арістотель поділяє філософію на "першу філософію" і "другу філософію". Фізика, або природа, складає другу філософію, вивчаючи закони природи. Перша філософія стосується всього того, що перебуває поза природою (метафізика).
У першій філософії Арістотель шукає розв'язки проблеми узгодження сталості буття. Логічний аналіз буття підводить філософа до розгляду ще двох важливих категорій: матерії і форми , що є складовими елементами і принципами всього існуючого. Термін "матерія" (з гр. "гіле") буквально означає "дерево", "будівельний матеріал" і позначає першооснову існуючих предметів і речей об’єктивного світу. Термін "форма" (з гр. "морфе") означає "вид", "образ", як форма кожного індивідуального предмету. У "Метафізиці" Арістотель зазначає, що сутність буття кожного предмету, речі складає їх форма, завдяки якій матерія специфікується на окремі, одиничні види буття, як, наприклад, кусок міді завдяки формі може перетворитися в мідну статую, мідну кулю, камінь – в кам’яний будинок, тощо. В цьому контексті Арістотель під "формою" ще розуміє і зовнішній вигляд речей і предметів, їхній стан оформлення. Матерія ж – це те, з чого складається річ, яка є неоформлена, неокреслена. Для того, щоб форма змогла себе реалізувати чи втілитися в щось конкретне, вона повинна з'єднатися з матерією.
"Друга філософія", або фізика має своїм об'єктом дослідження конкретних, об'єктивно існуючих речей і предметів, їх властивості, рух, зміну. Фізика, або вчення про природу, повинно бути споглядальним, але лише про те, що здатне рухатися. Через те Арістотель вводить в науковий обіг поняття "фізичної сутності", або фізичного, матеріального буття, що уособлює собою світ матеріальних предметів в русі, зміні. Тому, на його думку, вчення про природу є такою сутністю, що має початок руху і спокою в собі самій. Цим філософ і започатковує вперше в античності послідовне наукове дослідження природи. ("Про виникнення і знищення", "Метеорологія", "Фізика")
Однією з центральних ідей, яку проводить у своїй фізиці Арістотель, є спроба обґрунтування того, що істинне буття притаманне лише світу окремих речей і предметів, а не абстрактним ідеям. Тобто він веде мову про те, що кожен одиничний предмет має своє власне, визначене буття, що характеризується рухом, зміною. Даючи конкретне тлумачення руху, як зміни, філософ зупиняється на аналізі чотирьох видів руху, що притаманні фізичним тілам у природі. Серед них:
Серед головних видів руху на перше місце ставиться рух у просторі, найбільш досконалою формою якого є рух по колу, оскільки саме такий вид руху є вічним і безперервним. Розглядаючи проблему часу, Арістотель наголошує на єдності часу і руху. Сам час не є рухом, але вимірюється ним, і навпаки.
Космос Арістотель поділяє на дві сфери: земну і небесну. Небесна сфера досконаліша за земну, і її основу складає повітря (ефір), яке є вічно рухомим, змінним і поєднує в собі матерію і форму. Земний світ складається з чотирьох першоелементів: землі, вогню, повітря і води, які мають кількісну і якісну визначеність і складають основу фізичного буття світу, і які мають здатність переходити одні в одних, але в певному порядку (напр. вогонь безпосередньо не переходить у воду, а лише через повітря або землю, з якими є спорідненим).
17.Вчення про буття Арістотеля (практично те саме, що попереднє)
Арістотель піддає критиці вчення свого вчителя Платона. Критика ця мала принциповий характер: "Платон мені друг, але істина дорожча". З точки зору Арістотеля суще не може існувати окремо від речей. Буття у нього існує як єдність матерії та форми. Матерію Арістотель розглядає як можливість. Для того, щоб із можливості виникло щось дійсне, матерія повинна мати форму, яка перетворює її на актуальне суще. Наприклад, якщо ми візьмемо мідну кулю, то матерією для неї буде мідь, а формою – кулеподібність; по відношенню до живої істоти матерією є її тілесний склад, а формою – душа, котра забезпечує єдність і цілісність всіх її тілесних частин. Форма, за Арістотелем, активний початок, тоді як матерія – пасивна. Матерія подільна до нескінченності, форма неподільна і тотожня самій речі. Найвищою сутністю Арістотель вважає чисту, звільнену від матерії форму. Врешті-решт Арістотель здійснює відрив матерії від форми. Звільнена від матерії форма – це вічний двигун, котрий служить джерелом руху і життя, космічного цілого. В цьому якраз і виявляється ідеалізм в філософії Арістотеля.
18.Суспільно-політичні погляди Арістотеля.
Політичне вчення Арістотеля відображене в трактаті "Політика". Філософ чітко визначає, що „держава є формою співжиття вільних і рівних громадян, особливого роду спілка, що організована для певного добра". Арістотель намагається довести, що в самій природі людини є внутрішня потреба, схильність до особливого суспільного об’єднання, яким і є держава. Так вперше в античній філософії Арістотель визначив людину як "політичну істоту", спосіб буття якої, її сутність окреслені суспільними факторами, політичною діяльністю, і, найголовніше – життям у державі. Стосовно походження держави, то історично розвиток суспільства йде від сім'ї до общини (поселення) а від нього до держави (міста, полісу) Сім'я розглядається як перша форма співжиття людей. Вже на рівні сім'ї Арістотель віднаходить низку специфічних взаємовідносин, що складаються і існують між господарем і рабом, між чоловіком і дружиною, між батьками і дітьми. Всі вони репрезентують відповідні форми влади: панування, шлюбну і домашнього господаря. Владу домашнього господаря порівнює з монархічною формою влади у державі, стосунки між дітьми – демократичною, а взаємини між подружжям – аристократичною. Отже, влада у державі – це продовження влади глави сім'ї, тому монархія – найдосконаліша форма правління.
Заслуговують на увагу важливі думки Арістотеля у сфері економічної науки. Серед них варто назвати спробу Арістотеля проаналізувати такі явища суспільного життя, як поділ праці, товарне господарство, обмін і функція грошей. Аналізує два протилежних типи господарювання, що існували в античному світі: "економку" і "хремастику". Економіку, він називає правильним типом господарювання, і пов'язує його з розумним і поміркованим задоволенням господарських потреб на рівні сім'ї. До негативного типу господарювання відносить Арістотель "хремастику", мета якої – прагнення до наживи, нагромадження багатств, тобто до всього того, що суперечить природі людини. Аналізуючи суть економічних відносин, Арістотель бачить в них виключно соціальні форми спілкування, серед яких називає три типи:
1.cпілкування в межах окремої сім'ї чи дому;
2.спілкування щодо спільних господарських справ;
3.cпілкування з метою обміну господарськими благами.
У всіх економічних відносинах проглядається, на його думку, одна мета – вигода.
19.Логіка Арістотеля
Логіка Арістотеля розглядає в однаковій мірі як зміст мислення, так і його форми. У зв'язку з цим її предметом є основні закони мислення, яких філософ виділяє чотири:
Заслугою Арістотеля є дослідження ним форм мислення : поняття, судження, умовиводу.
Вченням про силогізм.
Слово "силогізм" означає "лічити", "рахувати". Для Арістотеля силогізм - це "висловлювання, в якому при стверджуванні чого-небудь із нього необхідно випливає дещо відмінне від стверджуваного і (саме) в силу того, що це і є". Арістотелівське вчення про силогізм - це перша логічна теорія дедукції. Силогізм є доказ, що складається з трьох частин: велика посилка, менша посилка і висновок.
Усі люди смертні (велика посилка).
Сократ - людина (менша посилка).
Отже, Сократ смертний (висновок).
Арістотель виділяє серед логічних помилок паралогізми і софізми. Паралогізм - це такий уявний силогізм, який характеризується правильним без бажання ввести співбесідника в оману. Софізмом називається такий уявний силогізм, який застосовується з метою ввести співбесідника в оману.
20.Особливості середньовічної філософії. Апологетика
|
Античність |
Середньовіччя |
|
політеїзм (багатобожжя) |
монотеїзм (однобожжя) |
|
боги – частина природи |
Бог – духовна сутність, який є за межами світу |
|
боги впорядковують та оздоблюють світ |
Бог творить світ з нічого |
|
людина спирається у своїх вчинках на знання |
в усьому покладається на віру |
|
головне життєве завдання людини - здійснення подвигу |
гол. завдання - спасіння душі |
|
люди поділяються за етнічними та родовими ознаками |
всі люди – рівні перед Богом |
|
У середині ІІ ст. розпочинається період середньовічної філософії, який має назву апологетика – діяльность богословів-полемістів, які захищали християнство (апологет – захисник) в умовах репресій офіційної влади та нападок з боку язичників, які переслідували християн за те, що вони відмовлялися поклонятися імператору, як божеству і дотримуватись державної міфології. Апологети розробляли та обґрунтовували догмати християнського віровчення („догма” – з гр. думка, положення, які приймаються без доказів, як вічні і незмінні істини). Разом з тим, вони рішуче відкидали античну філософію. Ситуація змінилася лише після 324 р., коли імператор Костянтин запровадив християнство як державну релігію на всій території Римської імперії. Одним з перших захисників нового віровчення був Юстин (100-166), який намагався довести, що все краще грецькі філософи взяли у біблійного Мойсея і інших християнських пророків. Його учень Таціан (125-175) ставився до античності більш агресивно, ніж його вчитель, зазначаючи, що антична філософія і християнський світогляд непримиримі. Вказує також на непотрібність і шкідливість античного мистецтва, зокрема скульптури, яка увіковічнює в камені гріх і розпусту, тому він навіть закликає „винищувати пам’ятники нечестивству”. Найбільш яскравим представником апологетики був Квінт Тертуліан (160 – 230). Основна теза, яку він відстоював – несумісність філософії і релігійної віри. Він протиставляє язичництво – християнству, філософію – релігії, стверджуючи, що між вірою і розумом немає жодної дотичності. Наукові дослідження стають зайвими, коли стає відомим Євангеліє – єдине авторитетне джерело будь-якого знання. Принцип віри Тертуліана виражений у його вислові „Вірю, тому що абсурдно” (Credo, quia absurdum est). |
Середньовічна філософія являє собою етап в історії європейської філософії, який визначається рамками II – XІV ст. і який безпосередньо пов’язаний з християнством. Термін „середньовіччя” (лат. medium aevum) запровадив у 1667 р. проф. Ляйденського у-ту, Гордон. Епоха середніх віків має теоцентричний характер, тобто Бог визнається джерелом і основою всього існуючого, на відміну від античності, де домінувало розуміння космосу, як впорядкованого світу, в якому вміщалися і боги, і люди, і ідеї, тому антична філософія є космоцентричною.
21.Відмінні риси античного та середньовічного світоглядів
Антична доба (VIІ ст.до н.е.-VI ст.н.е) – орієнтована на зовнішній світ (космоцентризм). Людина займає в античному світогляді центральне місце в силу центрального положення Землі в структурі світобудови. Середньовічна філософія (II–XІVст.) безпосередньо пов’язана з християнством. Має теоцентричний характер, тобто Бог визнається джерелом і основою всього існуючого, на відміну від античності, де домінувало розуміння космосу, як впорядкованого світу, в якому вміщалися і боги, і люди, і ідеї. У середньовічному світогляді, світ вперше набуває часового спрямування – час втрачає циклічність, світ рухається від створення його Богом до майбутнього "страшного суду". Історія набуває направленості. Центральне місце людини в світі обумовлене тим, що вона є вищим творінням Бога, створена за образом і подобою його. Вирішення проблеми відношення "бог – світ" привело до нового розуміння причинності порівняно з античним. Причинність в середньовічній філософії розуміється як спосіб породження світу Богом. А в Арістотеля причина не породжує річ, а лише структурує матерію, надає їй форму. Причина тут – фактор, що визначає, а не той, що породжує.
Античність Середньовіччя
політеїзм (багатобожжя) монотеїзм (однобожжя)
боги – частина природи Бог – духовна сутність, який за межами світу
боги впорядковують та оздоблюють світ Бог творить світ з нічого
людина спирається у своїх вчинках на знання в усьому покладається на віру
головне життєве завдання людини - здійснення подвигу гол. завдання - спасіння душі
люди поділяються за етнічними та родовими ознаками всі люди – рівні перед Богом
22.Патристика. Філософська теологія Августина.
У 324 р. імператор Костянтин запровадив християнство як державну релігію на всій території Римської імперії, а після Нікейського собору 325 р., коли були сформульовані основні догмати віри і християнства, християнство вже не переслідувалося, а, навпаки, перетворилося в ідеологічну систему по всій Європі. Проблема співвідношення віри та розуму стає актуальною для них: постало питання: починати від віри до розуміння, чи навпаки? За цю справу взялися „отці церкви” які репрезентують патристику. Вони поділялися на східних (грекомовних) – Василій Великий, Григорій Ніський; та західних (латиномовних) – Амвросій, Ієронім, Ансельм, і найбільш відомий представник цього напрямку – Августин Аврелій (354-430), який якраз і засвідчив принцип „Вірю, щоб розуміти”. Філософія Августина виникла як симбіоз християнських і античних доктрин. З давньогрецьких філософських вчень головним джерелом для нього був платонізм. Ідеалізм Платона в метафізиці, визнання відмінності духовних принципів у структурі світу (добра і погана душа, існування окремих душ), наголос на містичних факторах духовного життя - все це вплинуло на формування його власних поглядів. Розвиваючи християнську основу своєї філософії, Августин трактує Бога, як центр філософського мислення, стоячи на позиції теоцентризму. Тільки Богові притаманне незалежне та самостійне існування, все інше існує лише завдяки Божій волі. Він не лише створив світ, а й постійно зберігає і творить його, тобто Августин стверджує, що Бог створив світ з нічого, але світ не розвивається далі сам, а Бог проявляє і надалі свою творчу активність. В етиці Августина важливе місце займає питання оцінки добра і зла у світі. Він виходить з того, що світ, як витвір Бога не може бути недобрим. Але зло все ж існує. Звідси перша теза: оскільки витвір Бога досконалий, то зло не належить природі, а є продуктом вільної творчості людей. Друга теза: зло не є абсолютною протилежністю добра, воно лише брак, недостатність добра. Зло є там, де не твориться добро.
Соціально-політична доктрина Августина відображена у його творі „Про град Божий”. Він проголошує думку, що людство складає в історичному процесі два „гради” – світську державу – царство зла та християнську церкву – царство боже на землі. Земне царство створене любов’ю людини до самої себе, а боже царство – любов’ю до Бога.
Августинівська традиція тривалий час вважалась єдиною ортодоксальною філософією, аж до XIII століття - до часу, коли Тома Аквінський створює нову модель ортодоксального філософського вчення.
23.Схоластика. Філософія Томи Аквінського.
Середньовічна філософія збагачується схоластикою – третім етапом свого розвитку. ( з лат. „схоласт” означає „вчений”, „освічений”, „вишколений”). Схоластика – тип середньовічної філософії, метою якого було обґрунтування, систематизація теології за допомогою раціональних засобів. Схоласти прагнули впорядкувати догматику і зробити її доступною для широких неосвічених мас. Вони створити чітку систему християнського світогляду з ієрархією сфер буття, на вершині якої знаходиться церква. Головне для схоластів - узгодження з авторитетом церкви тих чи інших положень, якими вони оперують. Схоластичне мислення зосереджене в основному на вирішенні двох проблем: суперечністю реалізму і номіналізму та ствердженням існування Бога.
Найвидатнішим схоластом є Тома Аквінський (1225-1274), якого вважають систематизатором як схоластики зокрема, так і середньовічної католицької філософії взагалі. Філософію Томи і досі католицька церква вважає за єдино істинну. Тома Аквінський чітко визначає сферу науки і віри. Завдання науки полягає у поясненні закономірностей світу. Але, хоча наукове знання є об’єктивне та істинне, однак воно не може охопити все, адже є така сфера дійсності, що не може осягатися розумовим пізнанням. Це сфера віри, яка є поза філософським пізнанням та розумом. Але, незважаючи на це, між між наукою і вірою, філософією і теологією немає суперечностей. Функції науки, філософії, як служниці, полягають у тому, щоб тлумачити, пояснювати за допомогою наукових понять, раціональних засобів релігійні істини, а також доводити їх правдивість.
Вчення про людину Томи має персоналістичний характер, оскільки особа є для нього „найбільш благородне у всій розумній природі”, ”. Головними здатностями людини є мислення і воля, але пріоритет надається інтелекту, мисленню. Свобода волі – є передумовою моральної поведінки людини, і свобода волі – це свобода вибору між добром і злом. Добро пов’язане з Божественною благодаттю, а зло допускається Богом заради того, щоб у світі здійснилися усі ступені довершеності. Конечна мета людини і сенс її життя полягають у пізнанні, спогляданні та любові до Бога. Тома Аквінський створив могутнє вчення католицької церкви – томізм, у середині XIV ст. його було визнано святим, а у 1879 р. папа Лев ХIIІ проголосив томізм офіційною філософією католицької церкви.
24.Європейський гуманізм Відродження
Філософія Відродження (кінXIV–XVI ст.) – антропоцентрична (у центрі уваги людина). Характерною рисою світогляду є орієнтація на мистецтво. Саме людина, її тілесність, почуття вперше в епоху Відродження усвідомлюються і змальовуються такими, якими вони є насправді: не носієм гріховності (Середньовіччя), а як вища цінність. Формується нова самосвідомість людини, її активна життєва позиція, з'являється відчуття особистої сили й таланту. Ідеалом людини епохи Відродження є її різнобічна діяльність. Виникає тип культурного, гуманістичного індивідуалізму, який орієнтується не на практичну економічну діяльність (буржуазний індивідуалізм), а на культуру. Пріоритетним в ієрархії духовних цінностей стає не походження чи багатство, а особисті достоїнства та благородство. Метою життя виступає тепер не спасіння душі, а творчість, пізнання, служіння людям, суспільству, а не Богу. Отже, однією з характерних рис епохи Відродження є її гуманізм. Основним смислом свого життя гуманісти вважали заняття філософією, літературою, стародавніми мовами, вивчення творів античних авторів тощо. Своїм способом життя, своєю діяльністю гуманісти прагнули утвердити нову систему духовних цінностей. Культура виступає головним критерієм особистого благородства та достоїнства. Звідси – проповідування гуманістами індивідуального вдосконалення шляхом прилучення до культури Найвідоміші гуманісти епохи Відродження: Данте Аліґ’єрі (1265-1321), його твори „Божественна Комедія”, „Монархія”, та „Бенкет” стали джерелом багатьох гуманістичних ідей: віра в творчі сили людини, яка має сама відповідати за своє благо; Франческо Петрарка (1304-1374) накреслює програму гуманістичного руху, важливим пунктом якої була сформульована потреба у пізнанні людини, яка займає найвище місце серед інших створінь. Колюччо Салютаті (1331-1406) – канцлер Флорентійської республіки, який стояв на чолі громадянського гуманізму, суть якого полягала у ставленні людини в площину взаємин з суспільством. Нікколо Маккіавеллі (1469-1527), соціально-політична доктрина якого ґрунтується на констатації егоїстичної сутності людини
На рубежі XV – XVI ст. гуманістичний рух поширюється за межі Італії, проявляючись у Англії, Голландії, Франції та інших країнах. Одним з головних представників голландського гуманізму став Еразм Роттердамський (1469-1536), метою творчої діяльності якого стало прагнення максимально виявити морально-етичний зміст християнського віровчення, передусім підкреслюючи моральне значення заповідей Христа. Томас Мор (1478-1535) – англійський письменник-гуманіст, автор „Утопії”. У приватній власнісності він вбачає корінь всіх нещасть, натомість формулює ідеал всебічно розвинутої людини, яка байдужа до грошей і коштовностей. Здоров’я є мірою усіх чуттєвих насолод.
25.Натурфілософія Ренесансу та її головні риси. Філософія Дж. Бруно
Помітне місце у філософії Відродження належить натурфілософії. Видатними натурфілософами того часу були: Микола Кубанський Філіп Теофраст Гогенгейм ( набув загального визнання під псевдонімом Парацельса); Бернардіно Телезіо
Риси натурфілософських концепцій:
Джордано Бруно (1548-1600) - італійський вчений, філософ, поет, якого за передові погляди обвинуватили в єресі і відлучили від церкви; 17 лютого 1600 р. він був спалений на площі Квітів у Римі. Вихідна теза його філософії - єдність і нескінченність світу, його нестворюваність і незнищуваність. На цьому базуються космологічні уявлення, в яких Дж. Бруно відкрито пориває з теоцентричною концепцією побудови світу. На його думку, Земля рухається навколо своєї осі та навколо Сонця і в той же час є піщинкою в безмежному просторі. Земля може бути центром Космосу, тому що у Всесвіті взагалі немає ні центру, ні межі. У праці «Про причину, початок і єдине» Бог у Дж. Бруно — синонім природи, яка розуміється не як сукупність речей матеріального світу, а як необхідний закон руху та розвитку світу.
Натурфілософські погляди Бруно поєднуються з елементами стихійної діалектики. Відзначаючи постійну мінливість усіх речей і явищ, він стверджував, що впродовж багатьох віків змінюється поверхня Землі, моря перетворюються на континенти, а континенти - на моря. Людина (мікрокосм) тісно пов'язана з природою (макрокосмом). Безмежна любов людини до пізнання нескінченного, сила розуму підносять її над світом
26.Основні поняття та головні риси світогляду філософії Нового часу.
Основні поняття:
Риси нового світогляду:
27.Філософія Нового часу та її головні риси в контексті наукової революції XVII ст.
XVII ст. дало початок новому періоду в розвитку історії філософії – філософію Нового часу. У соціально-політичному відношенні він пов’язаний з ранніми революціями у країнах Північної Європи. В результаті першої з них Голландія здобула національну незалежність від іспанської корони та разом із Англією на тривалий час стала однією з найрозвиненіших країн Європи. Поступово розвивається мануфактурне виробництво, торгівля, високого рівня сягнула наука. Найсуттєвішою особливістю філософії Нового часу є принципова орієнтація на науку, знання. При цьому перевага віддається фактичному, позитивному знанню явищ дійсності, що базуються на досліді та експерименті. Типовим для Нового часу є прагматично-діловий підхід до світу, що виробляється на основі впровадження науки у виробництво. Відбувся цілий ряд наукових відкриттів. Із розвитком науки і техніки доба Нового часу одночасно започатковує і такі негативні елементи цивілізації, як технократизм, інструменталізм у стосунках з людьми, поступовий занепад творчого підходу до життя, утилітарно-розсудкове, ставлення до природи (лат. utilititas – користь, вигода): екологічні проблеми, тиск науково-технічних технологій виробництва на природу. Зміни у розвитку філософії:
28.Три можливі шляхи пізнання у філософії Ф. Бекона.
Френсіс Бекон (1561-1626) – англійський філософ, засновник експериментуючої науки Нового часу, працював дипломатом та юристом, правителем держави за відсутністю короля У достовірному пізнанні природи, як основи наукового знання, вирішальне значення має науковий дослід, експеримент. Таким чином, наука, в основі якої лежить експериментальне дослідження природи, відповідає своєму призначенню – служить практиці. Отже, Ф.Бекон виступає як засновник емпіризму,
алегоричного зображення трьох можливих шляхів пізнання:
Метод, за яким відбувається сходження від одиничних фактів, окремих спостережень до теоретичних узагальнень, є метод наукової індукції., який Бекон вважає справжнім методом дослідного вивчення природи. Саме наукова індукція може привести до достовірних висновків на основі аналізу певної кількості як позитивних, так і негативних випадків, на відміну від звичайної індукції, яка дає хиткі висновки лише на основі позитивних випадків, елементів, не звертаючи увагу на негативні, на ті, що суперечать позитивним.
29.Вчення про метод та „примари” людського розуму у філософії Ф.Бекона
Ф. Бекон (1561--1626) для реформи науки і розвитку природознавства вважав необхідним навчитися правильному мисленню. Це, у свою чергу, вимагає очищення розуму від помилок, виступаючих перешкодою на шляху пізнання природи. Бекон виділяє чотири роди помилок, які він називає ідолами або примарами:
Загальний сенс вчення про ідоли визначається його виховною функцією. Проте перелік ідолів ще не дає гарантії руху до істини. Такою гарантією є ретельно розроблене вчення про метод.
30.Раціоналістичний метод у філософії Р.Декарта.
Рене Декарт (1596-1650) – один з найвидатніших учених і мислителів Нового часу. У своїй філософії обстоює думку про безмежні можливості людського розуму, для якого не існує нерозв’язаних проблем. Найскладніші явища світу стають прозорими для розуму, треба лише звільнити його з полону пристрастей і правильно використати для пізнання. Такими правилами використання розуму і є метод, який пропонує Декарт. Вчений ставить чуттєвий досвід і експеримент як джерело достовірного знання. Свій метод він виробив під впливом математики, який зафіксований у чотирьох правилах:
1. Перше правило вимагає включати в свої міркування тільки те, що уявляється чітко і виразно. Важливу роль тут відіграє інтелектуальна інтуїція, або інтуїції розуму - “природне світло розуму”
2. Друге правило методу вимагає ділити кожну складність чи проблему на простіші складники і робити це доти, доки не прийдемо до простих, ясних і очевидних для нашого розуму речей. Це положення відбиває загальну для науки 17 ст. орієнтацію на аналітичне розчленування природи.
3. Третє правило вимагає дотримуватись певного порядку мислення, який полягає у тому, що треба починати з найпростіших і доступних для пізнання предметів і поступово сходити до складніших і важчих. Таке сходження і є процесом логічного виведення, або раціональної дедукції.
4. Четверте правило вимагає повного переліку, огляду, щоб бути впевненим, що нічого не пропущено, адже достовірність всієї системи виведеного знання залежить від кожної ланки ланцюга дедуктивних висновків. Тобто, це свого роду математична індукція, яка завершує весь процес дедуктивних висновків.
Викладені Декартом правила лягли в основу будь-якого наукового пізнання.
31. Основні риси та напрямки філософії сучасного Заходу ХІХ-ХХст
У другій половині ХІХ ст. починає здійснюватися перехід до нової некласичної науки, змінюються принципи, зразки, моделі філософського мислення. Явище некласичності поширилося також на мистецтво і культуру. Якщо ще у 17-18 ст. вірили, що з ліквідацією феодальних відносин встановиться царство розуму, справедливості та рівності, то капіталістична дійсність спростувала ці ілюзії. Філософія ХХ ст. заявляє, що в усьому досвіді людства виявляється безсилля розуму, тому вона стає на позиції ірраціоналізму („irrationalis” – позарозумовий, несвідомий) – напрям у філософії, що відстоює обмеженість раціонального пізнання, протиставляючи йому інтуїцію, віру, інстинкт, як основні види пізнання.
Порівняння основних ідей класичної і некласичної філософії
|
Класична |
|
|
розум є найціннішою частиною людської психіки |
На перший план виходять чинники, що є позарозумові, ірраціональні, що силою своєї дії перевершують розум |
|
Розум здатний висвітлити глибини психіки і орозумнити їх |
Оскільки поза розумові чинники психіки потужніші, то розум нездатний їх опанувати |
|
За допомогою розуму людина не спроможна належним чинном організувати своє життя і взаємини з буттям |
Розум сприяє гармонізації людського життя і навіть шкодить йому |
В чому ж полягає причина таких поглядів некласичного спрямування? Все це спричинено соціально-економічною, політичною, духовною ситуацією в Західній Європі у першій половині ХХ ст.: соціальні конфлікти і війни, розвал імперій, поневолення народів, посилення релігійно-фанатичних і шовіністичних рухів, загроза екологічної і демографічної катастрофи, тощо. Своєрідність філософії ХХ ст.. полягає також в тому, що ніколи раніше людство не ставило перед собою філософську проблему: яким чином необхідно врятувати людство? У цей час ця дилема звучить так: або рятувати людство від засилля техніки засобами самої техніки, якоїсь нової науково-технічної стратегії, або повернутись до патріархальних, первинних форм взаємодії людини з природою.
32. Ірраціоналізм філософських поглядів Ф.Ніцше
Основні поняття філософії Ф.Ніцше (1844-1900) – „світ”, „життя”, „людина”. Вихідний пункт його філософії – визнання того, що життя сучасної Європи йде до „жахливого напруження суперечностей і хилиться до занепаду”. Вся наша європейська культура, - пише він, - мов би прямує до катастрофи. Ознаки цього занепаду Ніцше вбачає у захопленні християнськими ідеями, у втраті віри в духовні цінності, одним словом – у нігілізмі, що став прапором ХХ століття. Ніцше прагне у своїй філософії подолати цей нігілізм і дати світові нове, оптимістичне вчення.
Основа життя у нього – це воля до влади, яка тлумачиться як інстинктивний, ірраціональний першопочаток – основу і рушійну силу світового прогресу, якому підкоряються думки, почуття і вчинки людини. Людина зображується ним як ірраціональна істота, яка живе інстинктами, несвідомими спонуканнями. Наш апарат пізнання, вироблений у ході еволюції, призначений не для пізнання, а для оволодіння речами з метою біологічного виживання, зміцнення волі до влади. Він стверджує, що брехня є необхідною умовою життя, оскільки життя людини на землі позбавлене сенсу, тому, щоб витримати темп життя в цьому безглуздому світі, потрібні ілюзії і само брехня. Слабким вони дозволяють переносити тягар життя, для сильних вони є засобом ствердження волі до влади. Ніцше проповідує абсолютний скепсис у теорії пізнання, виражений у його вислові „Я вже ні в що не вірю”.
Усі негаразди сучасного суспільства полягають за Ніцше, у масовому сприйнятті ідей християнської релігій про рівність перед Богом, і тепер вони вимагають рівності на землі, що суперечить природному відбору. Він стверджує, що існує раса хазяїв, які покликані карати, і раса рабів, що повинні підкорятися. Суспільство завжди складалося і буде складатися з пануючої верхівки і маси рабів. Ніцше закликає класи хазяїв відмовитися від демократичних традицій, моральних норм, релігійних вірувань, політичних і духовних цінностей, які лише заважають панувати над масою рабів. Отже, християнська мораль – це „мораль рабів”, від якої слід відмовитись, і визнати „мораль хазяїв”, яка не знає жалю та співчуття і виходить з того, що сильному все дозволено.
У книзі „Так казав Заратустра” Ніцше створив ідеал „надлюдини” – сильної особистості, позбавленої будь-яких моральних норм, яка за своєю суттю є уособленням бажання, волі до влади. „Надлюдина” здатна виявляти жорстокість, там де масі буде видаватися злочином, коритися незламній дисципліні, пов’язувати смерть з метою, за яку бореться, йти заради цієї мети на численні жертви та вдаватися до війни.
Один з критиків Ніцше, англійський філософ Б.Рассел писав: „Ніцше навіть не уявляє, що можна щиро відчувати любов до всього людства – мабуть через те, що сам він відчував тільки ненависть і страх... Його „надлюдина” – це він сам у своїх мареннях: безжальна, хитра, жорстока”. Король Лір напередодні свого божевілля погрожує всьому світу „нечуваним, невиданим ще жахом”. У цьому суть і самого Ніцше і його філософії”. (Б.Рассел. Історія західної філософії. К., 1995. С.638).
33. Психоаналіз З.Фройда
Зиґмунд Фройд (1856-1939) – засновник психоаналізу, який виходить з того, що травматичні душевні події, переживання, невиконані бажання не зникають з психіки, а витісняються у підсвідоме, продовжуючи активно впливати на психічне життя. Психоаналіз був спрямований на вивчення впливу внутрішнього світу людини, її поведінки, культурних і соціальних умов на формування психічного життя людини і її реакцій. На першому етапі розвитку психоаналізу було розроблене вчення про форми і прояви психічної енергії, ставлячи акцент на сексуальних потягах. Саме сексуальний потяг є основою всього психічного життя, який Фрейд назвав „лібідо”(з лат. „потяг”, „бажання”). У процесі розвитку індивіда, лібідо спочатку є автоеротичне, тобто спрямоване на різні органи власного тіла, згодом, у випадку нормального розвитку психіки, сексуальний потяг спрямовується на зовнішній об’єкт (іншу людину). У випадку патології психіки, її порушень, лібідо може повернутися на ранні стадії свого розвитку (мазохізм, ексгібіціонізм, садизм). Цим пояснюються сексуальні спотворення.
Фройд також розробив вчення про структуру психіки людини у праці „Я і Воно” (1923). Отже, психіка людини складається з трьох шарів: „несвідоме” („воно”),”свідоме” („Я”), і” над свідоме” („над-Я”). Найпотужнішим чинником людської психіки є несвідоме, або „воно”. Це є т.зв. „киплячий котел” первинних потягів, які спішать до негайного задоволення – інстинкти, прагнення, пристрасті, бажання. Домінуючу роль у несвідомому відіграють 2 інстинкти – сексуальний (лібідо, „ерос”) і інстинкт смерті („танатос”).
Свідоме, або „Я” керується не принципами задоволення, а вимогами реальності, стримує ірраціональні імпульси „воно” за допомогою різних захисних механізмів. (стосунки між „Я” і „воно” можна порівняти з вершником і конем. Кінь дає рушійну силу (енергію), а вершник визначає напрям руху коня до певної мети. Інколи вершник змушений спрямовувати свого коня у напрямку, у якому кінь сам хоче йти, інколи ці напрямки збігаються) „Над-Я”, або Super-Ego формується у результаті соціально-правових норм, виступає, як джерело моральних заборон індивіда. Основою Над-Я є певні установки суспільства. Саме у свідомості людини Над-Я проявляється у вигляді совісті, страху, вини, неповноцінності, тощо. Фрейд вказує, що у конфліктних ситуаціях несвідоме (сексуальні потяги) обходить заборони „цензора”, „поліцейського” (система суспільних заборон, або Над-Я) і постає перед свідомістю у вигляді, наприклад, сновидінь. Сновидіння у Фрейда є „королівськими воротами у несвідоме”, а також сполучною ланкою між нормою і патологією. Сни – це неврози звичайної людини, які виконують, насамперед, захисні функції.
34. . Філософія прагматизму
У 70-х рр. ХІХ ст. у США виникає філософський напрям прагматизм (з гр. ”прагма” – дія, справа). Цей новий тип філософського мислення походить зі своєрідного розуміння людської дії, яка стала центром, навколо якого обертаються і формуються всі філософські поняття і концепції. Центральна проблема в прагматизмі – проблема цінності понять, суджень, що виявляється у практичних результатах дій, які на них базуються. Критерієм істинності та цінності знань у прагматизмі вважається практика, яка тлумачиться як діяльність індивіда, спрямована на задоволення його безпосередніх потреб, а не як взаємодія людини з навколишнім світом (як традиційно вважається). Закони логіки вважаються другорядними, оскільки допомагають лише пристосуватися людині до оточуючого світу, тому прогрес у суспільстві полягає в самому процесі руху, а не у досягненні суспільством якоїсь мети. Філософія повинна займатися людськими цілями, засобами їх досягнення і повинна бути перетворена в інтересах того, що вигідне, корисне для життя (практицизм). Людина діє в ірраціональному світі, тому до наукових теорій, моральних принципів слід підходити інструментально, тобто з точки зору їх корисності, зручності.
Чарльз Пірс веде мову не про знання, а про віру, розуміючи під нею готовність, або звичку діяти у певний спосіб. Висунув концепцію „сумніву-віри”, згідно якої функцією мислення є подолання сумніву та вироблення стійкої віри, як звички діяти за будь-яких обставин (при цьому не важливо, чи відповідає ця віра реальності). Істиною є така віра, що веде нас до поставленої мети. (отже, істина – це те, що веде нас до мети).
Джордж Джеймс розробив фактично цілу доктрину прагматизму, згідно якої значення ідей і теорій визначається їх практичними наслідками, а істина тлумачиться як успішність, або корисність їх застосування через досвід. У праці „Всесвіт з плюралістичної точки зору” він вказує, що „Всесвіт – це квітуче безладдя, що гуде і дзижчить, у якому панує випадок і постійно виникає щось нове”. Але немає точки опори, з якої його можна охопити і виразити в одній системі. Світ у нього далекий від досконалості, але може бути прикрашеним (позиція меліоризму). Так само і реальність є пластичною, тому ми можемо зусиллям волі надати їй будь-якої форми, такої, яка нам підходить найкраще. Джеймс також вказує, що розраховувати не слід на науку і розум, а на волю і віру, бо людина має право на власний ризик вірити в будь-яку гіпотезу, якщо вона приносить задоволення чи користь.
Джон Дьюї зазначає, що філософія виникла не від здивування перед світом, як вважали стародавні філософи, а із стресів і напруженості суспільного життя, а, отже, саме аналіз і вдосконалення суспільного досвіду складають основну мету філософії.
Пізнання він тлумачить не як пасивне, а як „енергійне втручання” у якесь пізнавальне явище. Завданням науки у Дьюї є „перетворення проблематичної ситуації у вирішену”, тому науковець і створює певні категорії, поняття, що використовуються в міру їх корисності, ане лише для відображення об’єктів дійсності. Наука, отже, є як „скринька з інструментами” (ідеями, законами), з якої вибираються корисні і необхідні.
Прагматизмові також притаманний т.зв. „етичний релятивізм”, згідно з яким моральним є те, що корисне.
Одним з центральних понять у психоаналізі є „сублімація”, яка розглядається як результат неминучого компромісу між стихійними потягами і вимогами реальності. Сублімація – це процес, що веде до розрядки енергії інстинктів в неінстинктних формах поведінки: перетворення енергії інстинктів в дії, які мають соціально-прийнятну форму. Вчення Фрейда трансформувалося у напрямок, який отримав назву „фрейдизм” – філософія, що вбачає обумовленість явищ творчості, культури та історії психологічними факторами, явищами несвідомого. Несвідоме визначається: у Фрейда – сексуальні устремління, у Ф.Адлера – комплекс неповноцінностей і прагнення до самоутвердження, у В.Райха – сексуальне пригнічення, на якому засновується будь-який авторитарний суспільний устрій, і яке стає основою для масових неврозів, у К.-Г. Юнга – колективне несвідоме – загальнолюдський досвід, расовий, національний досвід до людського, тваринного існування, а також його архетипи – загальнолюдські першообрази, формальні зразки поведінки, що лежать в основі народної творчості, міфів, сновидінь.
35. Особливості української філософської думки
Історично склалося так, що українська філософія не набула світового визнання, але все ж має ряд особливостей, що роблять її неповторною та унікальною. У розвитку і становленні філософії в Україні виділяють три періоди: 1. період докласичної філософії (від К.Русі до Просвітництва включаючи філософію в К-М академії). 2. класичний період (від філософії Г.Сковороди до університетської філософії 19 ст. 3. період новітньої української філософії (Франко, Драгоманов, Міхновський, Липинський, Донцов). У першому періоді філософія ще не виділилася у самостійну сферу теоретичного осмислення світу. Це практична філософія Х-ХІ ст. і основна її проблема – Людина-Бог. Другий період – 16-18 ст. і охоплює діяльність братств, Острозької та Києво-Могилянської академій, період культури т.зв. українського бароко, коли вже сформувалися характерні риси філософії в Україні, і у її центрі проблема Людина-Всесвіт. Третій період – 19-перша половина 20 ст. – філософія культури романтизму з основною проблемою Людина-нація. Отже, три типи української культури: греко-слов’янський, бароко та романтизм – зумовили своєрідність періодів історії філософії в Україні.
Витоки української філософії: 1) культура давніх слов’ян; 2) грецький вплив (давньогрецькі поселення існували в Півн. Причорномор’ї з VII ст. до н.е. по III ст. н.е.); 3) етнічні особливості філософії – провідні риси українського менталітету: а) ідея необмеженої свободи (історичний взірець – козацтво); б) творчий індивідуалізм (особиста незалежність і шанування свободи іншої людини); в) емоційність (сердечне ставлення до природи, Батьківщини); г) культ Землі; д) романтичність; е) надмірний естетизм (схильність до пишнот і прикрашання всього); є) кордоцентризм („філософія серця” – елементи української культури, такі як послання, молитви, повчання, настанови „йшли” від серця а не від мислення, діяльності розуму); ж) сентиментальність.
Отже, українська філософія має такі особливості:
36. Філософія мислення доби Київської Русі. Становлення української філософської думки починається з духовної культури Київської Русі. Філософія була занесена на наші землі разом із християнством, з Візантії. У філософії того часу склався своєрідний тип мислення, позбавлений абстрактних, відірваних від життя теоретичних ідей: філософія мала практичне, моральне спрямування. Можна сказати, що у філософії К.Русі застосовувався сократівський морально-практичний метод, а також платонівський метод художньо-образного філософствування. Філософській культурі К.Русі властива „етизація: все у світі, що потрапляє до орбіти філософського мислення, співвідноситься з конфліктом добра і зла.
Основні твори філософського спрямування: „Слово про закон і благодать” митрополита Іларіона, у якому прославляється князь Володимир за те, що охрестив Русь, руська земля і народ („Київ – місто, яке сяє величністю”, „руський народ – цивілізований і рівноправний серед інших”); „Повість минулих літ” Нестора - літописця, основна ідея якого – заклик до єдності руських земель і припинення міжусобних війн між князями: „Чого ви чвари маєте між собою, погани ж гублять землю Руську. Помиріться оба і підіть проти них!”; „Повчання Мономаха дітям”, у якому Мономах закликає дітей творити добро, допомагати бідним і вбогим, а також примиритися князів заради єдності Русі; „Моління” Даниїла Заточника, у якому автор розглядає добро і зло у їх діалектичному зв’язку з досвідом: „Зла не бачивши, добра не осягнеш, лиха земні не терпівши, тепла не відчуєш”; „Слово о полку Ігоревім”, у якому помітна єдність людини з природою (природа повідомляє про небезпеку затемненням сонця), зображується язичницька міфологія слов’ян (згадуються Дажбог, Стрибог, Хорс), але найголовніша ідея твору – ідея єдності та переживання за долю Русі.(Руська земля, на думку автора твору, має стати єдиною і сильною на чолі з київським князем). Цей твір відображено у Київському літописі, у якому також вперше згадується термін „Україна” (1187). Отже, філософському мисленню Київської Русі притаманні, по-перше, морально-філософсько-теологічні ознаки, по-друге, інтегративні ознаки, що проявлялися у прагненні до єдності руських земель.
37.Філософія Г.Сковороди. Григорій Сковорода (1722-1794) Народився на Полтавщині, вступив до К-М академії, в якій навчався з трьома перервами. З 1769 р. розпочинає мандрівне життя. Помер і похований в селі Пан-Іванівці (зараз – Сковородинівка Харківської обл.). На його могилі викарбуваний напис згідно його заповіту : „Світ ловив мене, та не впіймав”. Основна ідея філософії Сковороди – самопізнання людини, тому його порівнюють з давньогрецьким філософом Сократом. Філософії Сковороди притаманні пошук істини, зневага до слави і багатства, обстоювання духовної свободи та морального самовдосконалення, прагнення безпосередньо втілити своє вчення у життя. Як і грецькі філософи, він вказує, що поведінка більшості людей не відповідає їх прагненню до щастя, тому він намагається виробити принципи, які допомогли б уникнути згубного шляху і відкрили б істинний шлях до щастя.
Першим основоположним принципом філософії Сковороди є вчення про дві натури: зовнішню (видиму) і внутрішню (невидиму). Видима натура – речовинна, матеріальна – несправжнє буття, а невидима – внутрішня, світла – справжнє буття. Видимий світ – це тінь невидимого світу, бо є мінливим як тінь: то виникає, то зникає. Ці два світи існують нерозривно, як яблуня і її тінь. Так само і людина складається з двох натур – видимої (тіло) і невидимої (дух). Становлення справжньої людини відбувається не в її тілесному народженні, а тоді, коли вона осягає, пізнає свою суть, свій невидимий світ. Тому лише через самопізнання людина пізнає свою суть, свій невидимий світ, а також Бога. Процес самопізнання йде не від розуму, а від серця – духовної субстанції людини. Другим основоположним принципом філософії Сковороди є ідея трьох світів. Спираючись на античну традицію, він поділив світ на макрокосм (великий світ), мікрокосм (людина) та світ символів (Біблія), призначений для пізнання невидимої натури (Бога). Бога він порівнює з компасом на кораблі, що визначає його правильний шлях. Сковорода зазначає, що мудреці, які писали Біблію, передавали свої думки не буквально, а символічно (сонце - істина, якір - утвердження, лелека - шанування Бога, зерно, насіння – думка, тощо). Буквальне розуміння Біблії він називає нісенітницею, оскільки, книжники, які без кінця читають її, часто вбачають у ній лише зовнішню сторону, яка не дає побачити невидимий світ. Третім основоположним принципом філософії Сковороди є етичний ідеал „нерівної рівності” та концепція „спорідненої праці”. Сенс першої полягає в тому, що всі люди, як „тіні” дійсної Людини (Бога) є рівні перед Ним, але разом з тим усі вони різні. (образ фонтану, який заповнює водою різний за об’ємом посуд, розставлений навколо нього: об’єм води різний, але їх однаковість у тому, що усі вони заповнені водою). Сенс другої полягає у тому, що у кожної людини, каже, Сковорода, – своя природа, яку не можна змінити, а можливо, лише пізнавши її, обрати собі заняття і життєвий шлях, споріднені з цією невидимою природою. Споріднена праця приносить людині насолоду не наслідками, чи славою, а самим своїм процесом. Саме в спорідненій праці Сковорода вбачає джерело щастя людини. Як відрізнити споріднені нахили людини від неспоріднених? Поняття „потрібне” співвідноситься з поняттям „легке”, а „непотрібне” з „важкодоступним”, тобто справді природна потреба легко досяжна, тоді як труднодоступні задоволення – це фальшиві блага.
38.Філософські погляди І.Франка. Іван Франко – один з найвидатніших українських філософів. Навчався на філософському факультеті у Львівському університеті, згодом у Відні, де і захистив докторську дисертацію. Його світогляду притаманна позитивна філософія, стверджував необхідність зв’язку теорії з практикою, показував, що еволюція в суспільстві суміщає і прогрес і регрес, але провідною тенденцією є все ж прогрес. Піддає нищівній критиці суспільство, яке поділене на багатих і бідних, вказуючи, що таке розшарування неодмінно веде до його знищення. На ранньому етапі своєї творчості (70-80-і рр. ХІХ ст.) Франко захоплювався соціалістичними ідеями, хоча його розуміння соціалізму кардинально відрізнялося від класичних (Маркс, Енгельс) соціалістичних вчень. Зокрема, по-перше, тодішні марксисти нав’язували „науковий соціалізм” для більшості країн Європи, а Франко вказує, що соціалізм можна втілити лише відповідно до соціально-економічних умов кожної держави; по-друге, соціалізм у Франка ототожнюється зі справедливістю, по-третє, до робітничого класу Франко відносить не лише промислових робітників, як марксисти, а весь „робучий люд” – дрібних власників, вчителів, письменників, тощо; по-четверте, шляхом до справедливого соціалістичного устрою суспільства має стати поступовий шлях, „великий ряд культурних, наукових і політичних змін”, в основі яких має лежати освіта і наука. (тодішні марксисти наголошували на необхідності раптових, революційних змін).
На пізньому етапі творчості (90-і рр. ХІХ- поч.ХХ ст.) Франко повністю відмовляється від будь яких „ізмів”, вказуючи, що „державний соціалізм”, який пропонують марксисти, є гальмом історичного поступу. Він закликає у одній зі своїх статей не піддаватися спокусі примарної досконалості у пропонованій соціалістичній державі, тому що насправді така держава обезвладнить продуктивні сили та інтелектуальне життя, що зробить неможливим її нормальний економічний та духовний розвиток, а також „пожере” її мільйонами функціонерів. На цьому етапі творчості Франко закликає до об’єднання української нації в єдиний організм, здатний до самостійного культурного, економічного і політичного життя, а також до засвоювання загальнолюдських здобутків у різних сферах. На перший план Франко висунув „ідеал державної самостійності”, який, на його думку, поки що для нас є „поза межами можливого” (зважаючи на тодішні обставини), але існує тисяча стежок, які ведуть до його здійснення, треба лише невтомно слідувати до нього.
39.І.Франко. „Що таке поступ ?”. "Що таке поступ, у чім його шукати, чи є чого ним тішитися або, може журитися?". Це початок статті Івана Яковича Франка "Що таке поступ" (1903). Франко як соціолог невідомий широкому загалу. Франко відомий як поет і письменник, менше як культуролог, етнограф і перекладач. Ця стаття є несподіваним і приємним відкриттям світу соціологічних і філософських думок І. Франка Досліджуючи людський прогрес (в термінології автора - поступ), Франко - соціолог і науковець використовує силу письменницького слова, але наукове не замінює белетристикою. Стаття "Що таке поступ" є культурологічною, історичною і соціологічною водночас. П'ятдесят сторінок статті — результат впливу, переосмислення і синтезу ідей, які оточували європейця початку XX сторіччя: ідеї прогресу в суспільствознавстві, появи численних рухів і партій, поширення утопічних і радикальних ідеологій та суперечок щодо теоретичних моделей розвитку суспільства в майбутньому. Франко аналізує кілька таких найвпливовіших і взаємосуперечливих поглядів (органіцизм Спенсера, дарвінізм щодо пояснення процесу поступу, анархізм - як метод зробити всіх щасливим без примусу влади, ідеї Льва Толстого (непротивлення злу і християнські заповіти), соціалістичні утопії Т. Мора і Кампанелли, комунізм Енгельса і Маркса). В статті автор користується знаменитим виразом Аристотеля, про людину як суспільну істоту — "громадського звіра". Ідеями Гоббса щодо суспільного договору і Руссо про природне право. Франко порівнює пошуки цієї єдино вірної системи розподілу праці за якої усі були би щасливі, з пошуками ліків від усіх хвороб – панацеї. І жодна з теорій повністю не задовольнить всі вимоги, не стане панацею яка вилікує всі хвороби людства. На противагу згаданим вище теоріям, Франко бачить людський поступ в здруженні, єднанні, кооперації людей. Франко розумів, що поступ. - складний закономірний процес, який ніколи не стане завершеним. “Як буде виглядати будучий лад суспільства, - сього не можна нині сказати", І однозначних теорій -ліків від всіх соціальних хвороб( панацеї) не винайдено. Люди ніколи не будуть абсолютно щасливі, тому поступ буде тривати. Завершує статтю Франко словами Й.Гете про головні двигуни історії - голод і любов, і додає, що розум в цьому ланцюгу з'явиться нескоро.
40.Вчення про ноосферу В.Вернадського. Вернадський (1863-1945) – видатний український природознавець, перший президент Української академії наук (1918-1921). Згодом читав лекції в університеті Сорбонна (Франція) про походження Землі та життя. Вернадський вказує, що за умов панування людини, загострилася ситуація в біосфері – постала проблема збереження біосферних процесів, які є головною умовою збереження життя на Землі. Порушення цих процесів призведе до руйнування природних об’єктів і зробить неможливим життєдіяльність людини. Тому як можливий варіант вирішення цієї проблеми – штучне виконання у стислі терміни тих геохімічних процесів, на створення яких природа затрачує тисячі років. Таким чином, він формулює ідею ноосфери (з гр. ”нус” – розум, „сфайра” – сфера) – сфера взаємодії природи і суспільства, новий стан біосфери, в якому розумна діяльність людини стає вирішальним фактором її розвитку. Для ноосфери характерний зв’язок законів природи з законами мислення та соціально-економічними законами. Для того, щоб став можливим такий перехід від біосфери до ноосфери, повинно бути виконано цілий ряд умов, необхідних для її існування: 1) заселення всієї планети; 2) швидке вдосконалення засобів зв’язку між країнами; 3) рівність людей всіх рас і релігій; 4) відкриття нових джерел енергії; 5) вільність наукової думки від тиску політичних ідеологій; 6) вседоступна система освіти і підвищення добробуту людей; 7) уникнення воєн. Основною передумовою переходу біосфери в ноосферу є поширення наукової думки у все людство. Людина ноосфери – це вільна, незалежна від інших організмів. (сучасна людина гетеротрофна, тобто існує за рахунок рослин), а нова людина має стати автотрофною, тобто наука повинна забезпечити синтезування їжі, що врятує її від загибелі. Людський розум, - зазначає Вернадський,- створив би, таким чином, „велике геологічне явище”.