Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
3434
НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
Національна бібліотека України імені В. І. ВЕРНАДСЬКОГО
РОГОВА Павла Іванівна
УДК 026:37(477)(091) “185/19”
ПЕДАГОГІЧНІ БІБЛІОТЕКИ УКРАЇНИ
(ІІ пол. ХІХ –––ті рр. ХХ ст. )
07.00.08 ––книгознавство, бібліотекознавство, бібліографознавство
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата історичних наук
Київ –
Дисертацією є рукопис.
Робота виконана в Національній бібліотеці України імені В. І. Вернадського.
Науковий керівник академік НАН України,
доктор філософських наук, професор
Онищенко Олексій Семенович,
Національна бібліотека України імені
В. І. Вернадського, генеральний директор
Офіційні опоненти: доктор історичних наук, професор
Андрусишин Богдан Іванович,
Національний педагогічний університет
імені М. П. Драгоманова, декан
соціально–гуманітарного факультету,
завідувач кафедри теорії та історії держави і права
кандидат історичних наук, старший науковий співробітник
Добко Тетяна Василівна,
Національна бібліотека України імені
В. І. Вернадського, зав. відділу
довідково–бібліографічного обслуговування
Провідна установа Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника НАН України,
відділ бібліотекознавства
Захист відбудеться “18” листопада 2004 р. о “14.00” год. на засіданні спеціалізованої вченої ради
Д 26. 165. 01 по захисту дисертації на здобуття наукового ступеня доктора (кандидата) наук у Національній бібліотеці України імені В. І. Вернадського за адресою: 03039, м. Київ, просп. 40–річчя Жовтня, 3.
З дисертацією можна ознайомитися в читальному залі бібліотекознавчої літератури Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського за адресою: 03039, м. Київ, просп. 40–річчя Жовтня, 3.
Автореферат розісланий “17” жовтня 2004 р.
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради,
кандидат економічних наук А. О. Чекмарьов
Актуальність дослідження. Історія педагогічних книгозбірень України є одним з найменш вивчених питань історії бібліотек та бібліотечної справи, хоча ця тема має особливе значення для бібліотекознавства, адже перед історичною наукою поставлено завдання перегляду попередніх стереотипів та застарілих наукових концепцій, що виникли на базі ідеологічних обмежень та вузької джерельної бази. Тому вивчення історії розвитку педагогічних бібліотек на новій джерельній базі з використанням новітніх досягнень бібліотекознавчої та педагогічної думки дасть змогу не лише об’єктивно й вірогідно розкрити процес формування цих бібліотек в Україні, а й поглибить бібліотекознавчі дослідження, сприятиме інтенсифікації соціальних функцій педагогічних бібліотек, перетворенню їх на деідеологізовану соціально–комунікативну систему відкритого типу, орієнтовану на входження до світового інформаційного простору, осмислення місця й соціального призначення педагогічних книгозбірень у системі державних бібліотек України. Всебічний та ґрунтовний аналіз, визначення історичних етапів розвитку педагогічних бібліотек, еволюції формування основних їхніх видів, типологічних ознак сприятиме не лише розвитку історичного бібліотекознавства, а й екстраполяції цього досвіду на засвоєння національних культурних цінностей як джерела практичних корисних ідей сьогодення, вдосконаленню структури загальнодержавної та освітянської мереж бібліотек України, розширенню їхньої діяльності з інформаційного забезпечення національної освіти, науки і практики.
У вітчизняній історичній науці ще й досі немає спеціальних комплексних досліджень, які б розкривали як загальні тенденції, так і конкретику становлення й функціонування спеціальних бібліотек України, їхню специфіку, вплив на розвиток національної культури, зокрема в конкретних хронологічних межах, через колишню негативну оцінку цього періоду в радянській бібліотекознавчій історіографії. Ще й досі немає до кінця розробленої методики дослідження історії спеціальних бібліотек, історичних етапів, типології бібліотек, не відомо багато історичних фактів та подій.
Отже, актуальність проблеми визначається, по–перше, недослідженістю цього питання у вітчизняному бібліотекознавстві, а по–друге, тим, що протягом тривалого часу переважали ідеологічні історичні концепції, що перекручували або замовчували процеси, відповідні факти й події в галузі культури, науки, освіти, які потребують спростування.
Стан розробленості проблеми. До теми історії педагогічних бібліотек зверталося багато вчених, просвітян, педагогів, бібліотекознавців. Окремі питання з історії педагогічних бібліотек досліджували такі українські й російські вчені кінця ХІХ ––поч. ХХ ст.: Д.Балика, Є.Мединський, І.Огієнко, К.Рубинський, С.Русова, С.Сірополко, М.Тулупов, М.Чехов, П.Шестаков. Акти з історії педагогічних бібліотек України знаходимо в дослідженнях бібліотекознавців
І пол. ХХ ст. : С.Постернака, З.Гімальдінової, Т.Скрипник, Н.Фрідьєвої та І.Ющишина. У ІІ пол. ХХ ст. активізувався інтерес до вивчення розвитку національної освіти, що певною мірою знайшло відображення в монографічних дослідженнях В.Борисенка, О.Дзюби, О.Ососкова, Ф.Паначина, З.Хижняк та інших, де висвітлювалися окремі аспекти історії розвитку педагогічних бібліотек.
Слід згадати й наукові праці, в яких розкриваються методологічні та методичні засади дослідження історії бібліотек в Україні, висвітлюються загальні питання історії бібліотечної справи, методика дослідження розвитку бібліотек у цілому та окремих типів і видів книгозбірень (спеціальні, публічні та національні), –передусім це монографії Л.Дубровіної, В.Ільганаєвої, Я.Ісаєвича, Т.Ківшар, В.Микитася, О.Онищенка, О.Сухомлинської. Трансформацію функцій, структури, розвиток типологічних ознак наукових бібліотек дослідив М.Слободяник. Л.Вовк, висвітлюючи найважливіші імперативи пошуку змісту освіти дорослих у ІІ пол. ХІХ ––поч. ХХ ст. як факту реалізації її пріоритетних тенденцій, підкреслила значення педагогічних бібліотек Товариств грамотності в позашкільній освіті. У наукових дослідженнях істориків–педагогів Л.Березівської, Р.Гавриш, А.Гуза, Л.Дровозюк, І.Кліцакова, Т.Коломієць, С.Коляденко, Т.Кравченко, І.Лопухівської, Л.Сігаєвої, Б.Ступарика, М.Ярмаченка наголошується на важливості педагогічних книгозбірень у підвищенні кваліфікації педагогічних кадрів та забезпеченні їхніх фахових інформаційних потреб, висвітлюються деякі історичні аспекти діяльності педагогічних бібліотек у контексті розвитку вітчизняної освіти протягом ХІХ ––поч. ХХ ст.. Т.Горбаченко, В.Мозгова, Н.Недоступ, П.Сотниченко, Е.Татарчук, Т.Ярошенко та ін. у дисертаційних дослідженнях і наукових статтях висвітлювали історію бібліотек університетів, інститутів та ліцеїв України. А.Малько науково обґрунтувала трансформацію шкільної бібліотеки в сучасний бібліотечно-інформаційний центр. В.Бабич, А.Волинець, Т.Добко, В.Зніщенко, В.Скнар, Л.Черепуха та О.Чорна певною мірою проаналізували діяльність публічних та педагогічних бібліотек щодо забезпечення інформаційних потреб освітянських кадрів.
Отже, окремі аспекти діяльності педагогічних бібліотек хоча й привертали увагу бібліотекознавців, істориків, педагогів, але цілісне, спеціальне дослідження щодо обраної теми в сучасному українському бібліотекознавстві відсутнє.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Робота є складовою наукової теми “Становлення і розвиток мережі освітянських бібліотек України (Х––ХХ ст.)” (2001––), затвердженої Постановою Президії
АПН України від 18 січня 2001 р. (протокол №1–/1–, державний реєстраційний номер 0101V000028), а також Державної програми “Вчитель” (ухвалено Постановою Кабінету Міністрів України від 28 березня 2002 р. № 379).
Мета дослідження: виявити особливості історичного розвитку та визначити етапи становлення педагогічних бібліотек в Україні у означений період, їхні види, функції та завдання.
Завдання дослідження:
Об’єктом дослідження є педагогічні бібліотеки України.
Предметом дослідження є процеси формування педагогічних бібліотек України як спеціальних у ІІ пол. ХІХ –-тих рр. ХХ ст. , розвиток їхнього видового складу, функцій, особливостей.
Хронологічні межі дослідження охоплюють період від ІІ пол. ХІХ ст. до 1929 р. Нижню межу визначило становлення педагогічних бібліотек як спеціальних, зумовлених соціально–економічним станом та розвитком педагогічної науки і освіти, розширенням мережі навчальних закладів різних рівнів, у структурі яких були бібліотеки, а також відкриттям педагогічних книгозбірень поза навчальними закладами. Верхня межа визначається закінченням періоду “українського ренесансу”, укріпленням радянської влади, що видозмінювало засади динаміки основних видів педагогічних бібліотек, формування складу і змісту їхніх фондів у контексті розвитку загальнодержавної бібліотечної мережі УСРР.
Методи дослідження базуються на основоположних принципах історичної науки –історизмі, всебічності, об’єктивності, а також на загальнонаукових методах аналізу й синтезу. У роботі також використано ретроспективний, проблемно–хронологічний, порівняльно–історичний, джерелознавчий, статистично–аналітичний методи. Це дало змогу виявити, опрацювати й проаналізувати весь комплекс доступних джерел, що стало важливим чинником об’єктивності дослідження.
Наукова новизна дослідження:
Практичне значення дослідження полягає в тому, що його висновки й узагальнення розширили уявлення про педагогічні бібліотеки як важливу складову загальнодержавної мережі книгозбірень, доповнили основні положення вітчизняного бібліотекознавства. Результати дослідження використано для створення цілісної концепції історії розвитку бібліотек України, розроблення курсів лекцій для навчальних закладів І–IV рівнів акредитації, під час викладання спеціальних дисциплін: “Бібліотекознавство”, “Історія української культури”, в процесі підготовки бібліотекарів, зокрема, кваліфікації “бібліотекар–педагог”, підвищення кваліфікації бібліотечних і педагогічних кадрів. Висновки дослідження було використано для розроблення напрямів діяльності Державної науково–педагогічної бібліотеки України імені В. О. Сухомлинського (ДНПБ України ім. В. О. Сухомлинського) –головного науково–дослідного, інформаційно–методичного центру мережі освітянських бібліотек сучасної України, структури, основних положень діяльності даної мережі (“Положення про мережу освітянських бібліотек МОН України та АПН України” (2003)), при створенні законодавчих документів для бібліотек освітянської галузі України (див. додатки до дисертації).
Особистий внесок здобувача. Викладені положення та висновки належать дисертантові одноосібно.
Апробація результатів дисертації. Основні теоретичні положення й висновки дослідження було викладено й обговорено: на міжнародних наукових конференціях: “Бібліотеки –центри науково–інформаційних ресурсів ХХІ ст.” (Київ, 10–жовтня 2000 р.), “Бібліотечно-інформаційний сервіс” (Київ, 9–жовтня 2001 р.), “Професійний імідж бібліотекаря інформаційного суспільства” (Київ, 8–жовтня 2002 р.), “Інноваційна діяльність –стратегічний напрям розвитку наукових бібліотек” (Київ, 7–жовтня, 2003 р.) а також на всеукраїнських науково-практичних конференціях: “Ліцейна освіта в Україні: реалії та перспективи розвитку” (Київ, 18–вересня 2001 р.); “Соціокультурні чинники розвитку інтелектуального потенціалу українського суспільства і молодь” (Київ, 29 листопада –грудня 2000 р.),
“Степан Сірополко –визначний український вчений, громадський, політичний та культурно–освітній діяч” (Київ, 24 вересня 2002р. ). Крім того, результати дослідження впроваджено в навчальний процес Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова (довідка № 04-10/1611 від 11.10.2004 року).
Публікації. Основні положення дослідження викладено у 9 одноосібних публікаціях, вміщених у збірниках наукових праць, матеріалах конференцій, періодичних виданнях.
Структура дисертації підпорядкована логіці дослідження, його меті та основним завданням. Вона складається зі вступу, трьох розділів, висновків, списку використаних архівних джерел та літератури, що містять 543 позиції, додатків. Обсяг основного тексту дисертації 180 сторінок, загальний обсяг 265.
У Вступі обґрунтовано актуальність обраної теми, визначено об’єкт, предмет, мету, завдання, методи дослідження, розкрито наукову новизну, теоретичне й практичне значення, подано відомості про апробацію та впровадження результатів дослідження.
У першому розділі “Історіографія, джерельна база дисертаційного дослідження”, що складається з двох структурних підрозділів, здійснено аналіз наукових праць та джерел з теми; виявлено основні види педагогічних бібліотек, простежено формування їхніх типологічних ознак, охарактеризовано соціальне призначення та еволюцію їхніх функцій на кожному етапі розвитку. Типологічні ознаки педагогічних бібліотек формувалися протягом багатьох століть, виокремлювалося їхнє соціальне призначення, визначалися категорія користувачів, складові фонду, конкретизувався зміст інформаційної діяльності. Простежено еволюцію терміну та уточнено поняття дослідження “педагогічна бібліотека” –це спеціальний інформаційний або науково–інформаційний заклад, основним завданням якого є формування, зберігання інтегрованого освітянського документально–інформаційного ресурсу та здійснення відповідного забезпечення фахових інформаційних потреб педагогічних, науково–педагогічних кадрів щодо розвитку педагогічної науки, освіти і практики та інших верств населення, що займаються організованою чи самоосвітньою діяльністю.
У першому підрозділі “Тема історії педагогічних бібліотек України у працях вітчизняних дослідників” проаналізовано наукові праці, в яких певною мірою висвітлена досліджувана тема. У цих працях сформульовано загальні методологічні підходи щодо визначення соціального призначення педагогічних бібліотек, подано дослідження історії створення бібліотек державними навчальними закладами, земствами, громадськими установами, в яких розкрито деякі засади їхньої діяльності, висвітлено окремі сторінки історії педагогічних бібліотек та бібліотечної справи України. Для з’ясування загальної постановки питання й вивчення та аналізу соціального призначення педагогічних бібліотек ми залучили до дисертації як спеціальні наукові праці, так і матеріали конференцій та нарад, де опубліковано виступи відомих педагогів, громадських діячів, бібліотечних працівників Російської імперії кінця ХІХ – поч. ХХ ст. (Г. Вебер, М. Єзерський, С. Сірополко, К. Рубинський), в яких підкреслювалася важливість учительських і педагогічних бібліотек у розвитку народної освіти й підвищенні фахового рівня вчителів. Державні діячі радянської доби 20––х рр. ХХ ст. (Г. Гринько, Я. Ряппо, І. Дубровський), висвітлюючи у своїх виступах розвиток освіти, культури в зазначений період, в цьому контексті підкреслювали соціальну роль та напрями діяльності бібліотек України. У наукових працях дослідників ХІХ –поч. ХХ ст., зокрема, Д. Багалія, Є. Болховітінова, М. Василенка, М. Владимирського-Буданова, А. Готалова-Готліба, В. Іконникова, М. Лавровського, І. Міхневича, О. Оглоблина, С. Сірополка та ін. виявлено, що фонди книгозбірень вищих навчальних закладів з кінця XVI протягом XVII ст. почали поповнюватися підручниками та навчально-методичною літературою.
У 80––х рр. ХХ ст. в Україні активізувалося дослідження історії бібліотек різних видів і типів. Передумови становлення педагогічних книгозбірень вивчали: О. Дзюба, яка проаналізувавши розвиток освіти ІІ пол. ХVI –
І пол. XVII ст. , підкреслювала вагоме значення в цьому процесі бібліотек освітніх закладів; З. Хижняк висвітлила діяльність бібліотеки Києво–Могилянської академії протягом ХVI–XVIII ст.; В. Соколов, досліджуючи розвиток природничо–наукової й технічної книги у ХVІІІ ст. , розкрив значення книг даної тематики в поширенні наукових знань та визначив їхнє місце в приватних книжкових зібраннях та бібліотечних фондах навчальних закладів. Значний інтерес для нас становлять монографічні праці В. Борисенка, який, аналізуючи демократичні процеси в розвитку освіти України
у 60 ––х рр. ХІХ ст. , визначав бібліотеки як головні осередки для задоволення інформаційних потреб освітян.
У 90–х рр. ХХ ст. дослідники історії книгозбірень, пов’язаних з навчально–виховним процесом, приватних бібліотечних зібрань, передусім, С. Булатова, Є. Колесник, С. Коляденко, Н. Ленченко, А. Литвиненко, А. Лопухівська, В. Мозгова, Л. Посохова, Г. Самойленко, О. Самойленко, С. Самойленко та інші в межах розглянутої проблематики, підкреслюючи педагогічне значення цих бібліотек, встановили, що з ХVII ст. у бібліотеках вищих навчальних закладів розпочинається структуризація фондів на фундаментальну й навчальну частини, що стало в ХІХ ст. підґрунтям для остаточного виокремлення фундаментальної частини для забезпечення фахових інформаційних потреб педагогічних кадрів навчальних закладів. Цю тему певною мірою висвітлювали Я. Бородіна, А. Волинець, Р. Гавриш, Л. Дровозюк, М. Зніщенко, Л. Корж, О. Чорна та ін. Вивчення педагогічних бібліотек як явища розпочали російські й українські вчені -- історики, педагоги, бібліотекознавці – ІІ пол. ХІХ ст. Досліджуючи історичні аспекти розвитку освіти, педагоги
––х рр. ХІХ ст., зокрема В. Григор’єв, О. Мусін-Пушкін, О. Пругавін, К. Ушинський, В. Чарнолуський, Г. Фальборк, М. Чехов, відзначаючи важливість бібліотек як осередків забезпечення навчально–виховного процесу й підвищення кваліфікації вчителів, порушували питання про розширення мережі навчальних закладів для різних верств населення, збільшення кількості вчителів, закладів для їхньої підготовки, поглиблення змісту освіти та потребу відкриття бібліотек при них. Обґрунтування необхідності розвитку народної освіти, національної школи, зокрема, визначної ролі вчителя у просвіті народу, розширення шкільної та позашкільної мереж, у тому числі й бібліотек, було здійснене наприкінці ХІХ ст. відомими українськими громадськими діячами: істориками М. Грушевським, М. Драгомановим; педагогами С. Русовою, С. Сірополком, Я. Чепігою, письменниками Лесею Українкою, І. Франком та ін.
У працях Д. Багалія, Д. Балики, І. Білоконського, О. Дідріхсона, Д. Міллера, С. Русової, С. Сірополка, М. Сумцова висвітлено вагому роль земств та громадських об’єднань у заснуванні й формуванні фондів спеціальних учительських та педагогічних бібліотек для забезпечення фахових інформаційних потреб освітян, у визначенні основних напрямів їхньої діяльності, виданні каталогів даних книгозбірень, що сприяло цілеспрямованому формуванню їхніх фондів, бібліотечно–інформаційному забезпеченню фахових потреб учителів з усіх губерній України, яким надсилали як каталоги, так і книги з педагогічних бібліотек. Розкрито суттєве значення всеросійських з’їздів учителів, на яких йшлося про необхідність розвитку вчительських і педагогічних бібліотек, визначення їхнього соціального призначення , напрямів діяльності, окреслено вимоги до комплектування їхніх фондів для належного забезпечення фахових потреб освітян. Також на з’їздах порушувалися питання про системну організацію позашкільної освіти та підготовку бібліотечних фахівців у державі (М. Єзерський, П. Казанцев, С. Сірополко).
На початку ХХ ст. М. Тулупов і П. Шестаков –головні редактори журналу “Для народного учителя” (1907–) –у публікаціях аналізували діяльність учительських і педагогічних бібліотек, зокрема на українських етнічних землях, розкриваючи разом з О. Пругавіним, Г. Фальборком, В. Чарнолуським важливе значення народних, учительських і педагогічних бібліотек для розвитку народної освіти Російської імперії. Першою педагогічною бібліотекою поза навчальним закладом на українських етнічних землях можна вважати спеціальну бібліотеку, започатковану в 1869 р. в структурі Харківського товариства поширення в народі грамотності. У 90-х р. ХІХ ст. вона отримала назву „довідково-педагогічна”, чому сприяли такі відомі українські вчені та громадські діячі, як Д. Багалій, І. Білоконський, М. Сумцов та ін. Організатором бібліотек такого типу в цей період була також і Х. Алчевська. Вагома роль у розвитку мережі педагогічних та вчительських бібліотек в Україні, визначенні їхніх видових ознак, укладанні каталогів для відповідного формування фондів належить Б. Грінченку та С. Сірополку. Пропаганді діяльності бібліотек, зокрема, педагогічних, формуванню їхніх фондів національною книгою, введенню в навчальний процес шкіл України рідної мови на початку ХХ ст. приділяв чималу увагу український педагогічний журнал “Світло” (1910–). У добу Української революції (1917–) уряд УНР, зокрема М. Грушевський, О. Грушевський, С. Постернак, С. Русова, С. Сірополко, І. Стешенко, належну увагу приділяли розвитку мережі педагогічних бібліотек, українізації їхніх фондів та підготовці бібліотечних кадрів. Праці цих учених є цінним внеском у розроблення як освітньої, так і бібліотечної справ.
Протягом 1920–рр. педагогічні бібліотеки в Україні розвивалися як навчально–педагогічні, науково–учбові, науково-педагогічні та бібліотеки профспілки робітників освіти (Робос,) що належали до масових. У цей період здійснюються спроби узагальнити досвід роботи профспілкових бібліотек, зокрема і книгозбірень профспілки Робос. Висвітлювалися питання обслуговування педагогічних та науково–педагогічних кадрів, зокрема профспілковими бібліотеками Будинків працівників освіти (Б. Ф., Л. Коган, Т. Г., Л. Яцунов та ін. )2
, науково–педагогічною бібліотекою УНДІПу (Ф. Лісник); було проанкетовано бібліотеки профспілки Робос та оприлюднено результати цього заходу (Д. Балика). Варто відзначити публікації (М. Зотін і П. Тимохін), в яких педагогічні бібліотеки, зокрема профспілки Робос, розглядалися як спеціальні. Ці автори порушували питання про потребу формування в УСРРмережі бібліотек даного типу, яку очолить заснована головна бібліотека галузі. З. Гімальдінова, О. Олейниченко, Т. Скрипник та Н. Фрідьєва та ін., аналізуючи розвиток державної системи бібліотек України протягом 1917–рр., певною мірою висвітлювали і становлення науково–педагогічних та профспілкових книгозбірень України. Вітчизняні вчені Л. Дубровіна, Я. Ісаєвич, О. Онищенко, Б. Ступарик, О. Сухомлинська, М. Ярмаченко, досліджуючи в останні роки ХХ ст. історію розвитку науки і освіти, діяльність наукових бібліотек України на новій джерельній базі, звертали увагу і на розвиток спеціальних книгозбірень. Досліджуючи український книжковий рух як історичне явище (1917–рр.) Т. Ківшар певною мірою простежила розвиток педагогічних бібліотек у період Української революції (1917–1921), а трансформацію функцій, структури, типологічних ознак наукових бібліотек у кінці ХХ ст. дослідив М. Слободяник. Історико–педагогічні дослідження вітчизняних науковців містять важливі дані про соціальне призначення педагогічних бібліотек, зокрема в умовах демократизації українського суспільства. Вагомими для вивчення процесів у галузі освіти, які впливали на розвиток бібліотечної справи в Україні в зазначених хронологічних рамках, є монографії В.Кременя, І.Кліцакова, Т. Коломієць, В. Липинського, В. Майбороди, В. Микитася, Л. Сігаєвої; дисертаційні дослідження А.Гуза, Л.Дровозюк, Л.Корж, Т. Кравченко, А. Малько, В. Мозгової, В. Скнар та інших, наукові праці з педагогіки та бібліотекознавства російських учених К. Абрамова, О. Ососкова, Ф. Паначина, Ю. Столярова, в яких побіжно висвітлено й проблеми педагогічних бібліотек.
Визначаючи типологічні ознаки педагогічних бібліотек та фактори, що впливали на формування основних видів названих книгозбірень, їхнє соціальне призначення та еволюцію фукцій в загальнодержавній системі радянських бібліотек в зазначених хронологічних рамках, особливу увагу приділено розвитку даних книгозбірень як спеціальних у 20–х рр. ХХ ст. , бо саме в цей період формувалися види педагогічних бібліотек, що діяли в УРСР до кінця ХХ ст. Окремих робіт, присвячених типологічним ознакам педагогічних бібліотек, немає. Для аналізу й зіставлення різних наукових підходів щодо типології бібліотек та визначення на цьому підґрунті типологічних характеристик спеціальних книгозбірень, нами проаналізовано масив наукових праць, публікацій, а саме: М. Акіліної, Т. Бєлобратової, Т. Каратигіної, М. Карташова, К. Селіверстової, М. Слободяника, А. Соколова, Ю. Столярова, Н. Тюліної, І. Фруміна, О. Черняка, О. Чубар’яна.. Здійснений аналіз дав змогу виявити найхарактерніші типологічні ознаки спеціальних бібліотек, зокрема педагогічних, а саме: соціальне призначення, категорію користувачів, характер їхніх інформаційних потреб та орієнтацію ресурсів бібліотеки на задоволення фахових інформаційних потреб користувачів, спрямованість інформаційної, науково–дослідної діяльності книгозбірень на потреби галузі, підпорядкованість єдиному освітньо–педагогічному відомству.
Таким чином, історіографічний огляд даної проблеми засвідчує про відсутність наукових праць з досліджуваного питання, якій і присвячено наше дослідження.
У другому підрозділі “Джерельна база дослідження розвитку педагогічних бібліотек” проведено класифікацію документів (понад 300) за прийнятими в сучасному джерелознавстві критеріями та об’єднано їх у групи:
1) документи архівних установ, законодавчі й нормативні акти державних органів управління Російської імперії, УНР, УРСР; 2) звіти земств Харківської, Київської, Полтавської та Чернігівської губерній; Київського та Харківського товариств грамотності; 3) резолюції з’їздів, конференцій з питань освіти та бібліотечної справи Російської імперії, УНР, УСРР; 4) публікації, промови й виступи державних діячів, керівників освітньої та бібліотечної справи, відомих бібліотекознавців, істориків-педагогів з питань освіти та бібліотечної справи; 5) матеріали періодичних видань Російської імперії, УНР, УРСР; 6) довідкові видання (енциклопедії, словники, довідники тощо) за зазначений хронологічний період; 7) підручники, посібники, бібліографічні покажчики, каталоги вчительських і педагогічних бібліотек та списки книг, рекомендованих для даних бібліотек.
Варто відзначити фонди: Центрального державного історичного архіву України (ЦДІА України) у м. Києві,
а саме: ф. 442, в якому є матеріали про діяльність Київського товариства грамотності; ф. 707, що містить особливо важливий документ про заснування вчительських бібліотек у Російській імперії –проект „Положения о центральных учительских библиотеках” (1880); також тут зібрано матеріали про забезпечення бібліотек педагогічною літературою в період Гетьманату; ф. 730 містить матеріали про діяльність бібліотеки Педагогічного музею м. Києва протягом 1914–
рр. , які вперше оприлюднено в нашому дослідженні; Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України,): ф. 166, де зосереджено документи про діяльність позашкільного відділу Наркомосу України, якому було підпорядковано бібліотеки у 1918 р. , зокрема, матеріали про бібліотеку Педагогічного музею м. Києва, заснування й діяльність Довідково–педагогічної бібліотеки Наркомосу України (1918), шкільні бібліотеки періоду 1917– рр., а також Положення про типи бібліотек (1921) та Положення про спеціальні бібліотеки (1921).
Ф. 2201 та ф. 2581 містять документи періоду УНР про спрямовані надходження українських видань до шкільних бібліотек та бібліотеку Педагогічного музею м. Києва; ф. 2582 містить документи про діяльність видавництва „Всеувито” з випуску національних підручників і надсилання їх до шкіл у період УНР; у ф. 1429 було виявлено лист Голови Директорії УНР С.Петлюри з м. Тарнова (Польща) міністрові освіти УНР, в якому йдеться про виконання зобов’язань зарубіжних видавництв щодо друку підручників для українських шкіл та вчасне їх доставлення на Україну; ф. 2605 містить статистичні звіти про діяльність профспілкових бібліотек означеного періоду; Державний архів м. Києва (ДАК): у ф. 163 знаходяться матеріали, що свідчать про діяльність бібліотек навчальних закладів та відкриття міської педагогічної бібліотеки у м. Києві в ІІ пол. ХІХ ст. (вперше оприлюднено дисертанткою). Матеріали Державного архіву Харківської області (ДАХО) становлять особливу інформаційну цінність для нашого дослідження: ф. 200, ф. 820 містять фактичний матеріал про діяльність довідково-педагогічної бібліотеки Харківського товариства поширення в народі грамотності (1869) та її розвиток протягом 1910–рр. (вперше оприлюднені дисертанткою). Інститут рукопису Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського (ІР НБУВ): ф. 52, 66, 118, 170, 175, 197, 208), містять фонди особового походження провідних істориків, педагогів, бібліотекознавців, книгознавців, культурно–освітніх діячів, зокрема, О. Грушевського, І. Лучицького, В.Науменка, С.Постернака, С.Сірополка, де знайдено матеріали про внесок прогресивних діячів України у розвиток науки, освіти та педагогічних бібліотек; у ф. 47 виявлено матеріали з анкетування бібліотек профспілки Робос, зокрема профспілкових бібліотек Будинків працівників освіти з усіх областей УСРР, проведеного УНІК протягом 1928–рр., рідкісні матеріали про діяльність Центральна науково-учбова бібліотека (ЦНУБ) м. Харкова, які вперше оприлюднено дисертанткою. Загалом у дисертації всього проаналізовано 18 фондів, що зберігаються в чотирьох державних архівах України, ІР НБУВ. Проведений аналіз архівних документів дає підстави стверджувати, що вони об’єктивно відображають історію становлення спеціальних педагогічних бібліотек в контексті розвитку національної освіти і бібліотечної справи України.
Вагомим джерелом для висвітлення історії педагогічних бібліотек є опубліковані законодавчі акти, постанови й розпорядження урядів, нормативно–правова база за зазначений хронологічний період, оскільки саме в них відображено об’єктивний розвиток бібліотек. Усі ці документи згруповано у чотири основні комплекси. Перший комплекс –це документи Російської імперії за ІІ пол. ХІХ ст. –рр. У них подано регламентуючу документацію для бібліотек закладів народної освіти, громадських та культурно–просвітницьких установ, у структурі яких у цей період відкривалися вчительські та педагогічні книгозбірні; положення, правила, інструкції та докладні настанови про організацію закладів позашкільної освіти, зокрема вчительських і педагогічних бібліотек, подано каталоги книг для комплектування даних книгозбірень. Документи виявлено в окремих збірниках, виданих громадськими та освітніми діячами (О. Пругавін, Г. Фальборк, В. Чарнолуський), державними органами (Міністерство народної освіти). Другий комплекс документів становлять законодавчі акти про розвиток національної освіти та започаткування формування державної системи бібліотек у період УНР, рішення І та ІІ Всеукраїнських з’їздів учителів, які ухвалювали організацію діяльності бібліотек в УНР, зокрема педагогічних, та поповнення їхніх фондів національними виданнями. Вагоме значення для нашого дослідження мав збірник документів і матеріалів “Українська Центральна Рада” (1996), де вперше зібрано 420 документів (протоколи засідань і сесій, постанови, меморандуми, законопроекти тощо) про різні напрями діяльності УНР, зокрема розбудову національної освіти й забезпечення бібліотек навчально-методичною літературою. Третій комплекс –це законодавчі й нормативні акти з питань розвитку освіти й бібліотечної справи в УСРР, що визначили і офіційно затвердили в 1922 р. єдину бібліотечну мережу, її структуру, завдання, типи бібліотек за адміністративно-територіальним поділом: “Положение о единой библиотечной сети республики” (1922), “Кодекс законов о народном просвещении УССР” (1922), „Матеріали Державного наукового методичного кабінету Наркомпросу УСРР про завдання бібліотечного будівництва у республіці” (1927), у яких простежується еволюція соціального призначення, функцій і завдань, як державної мережі бібліотек, так і спеціальних книгозбірень. Якщо в першому державному документі спеціальні бібліотеки були довідково-підсобні і спеціально-наукові, то в останньому –це спеціально-наукові бібліотеки, діяльність яких направлена на забезпечення фахових інформаційних потреб наукових і практичних працівників „відповідної кваліфікації”.
Важливим джерелом для дослідження були губернські земські звіти Лівобережної та Правобережної України, що містять відомості про Центральні педагогічні бібліотеки Полтавської, Чернігівської губерній у ІІ пол. ХІХ ст., звіти Харківського й Київського товариств грамотності (ХТГ і КТГ), про започаткування та діяльність у структурі цих товариств одних з перших спеціальних педагогічних бібліотек поза навчальними закладами, а саме: довідково–педагогічної бібліотеки ХТГ (1869), зібрання посібників у справі народної освіти КТГ (1896) та музеїв наочних посібників, що формували спеціальні фонди і здійснювали цілеспрямовану бібліотечно–інформаційну діяльність для відповідної категорії користувачів. У дисертації критично розглянуто й використано значний документальний матеріал, що міститься на сторінках періодичних видань Російської імперії, УНР, УРСР, а також проаналізовано підручники, посібники, статистичні збірники, путівники, довідники, бібліографічні покажчики та наукові бібліографічні видання, серед яких П. Голобуцький, Н. Моїсеєнко, З.Хижняк “Петро Могила (1596–)” (2003), „Києво-Могилянська академія”
Вип.1 (2002), “Українська революція і державність (1917–)” (2001) , каталоги вчительських і педагогічних бібліотек та списки книг, рекомендованих для цих бібліотек.
Таким чином, наявний комплекс джерел дав змогу провести загалом вірогідне і об’єктивне дослідження історії розвитку педагогічних бібліотек в зазначених хронологічних межах.
У другому розділі “Педагогічні бібліотеки та їхня діяльність на українських етнічних землях (ІІ пол. ХІХ ст. –рр. )” досліджено історичні, соціокультурні та економічні чинники становлення й розвитку українських педагогічних бібліотек. Базуючись на сучасних підходах до періодизації історії України, педагогічної науки та бібліотечної справи, зокрема, Б.Андрусишина, В.Гусєва, В.Даниленка, Г.Касьянова, С.Кульчицького, А.Слюсаренка, В.Солдатенка, О. Сухомлинської, Т.Ківшар, В.Чеховича, нами запропоновано таку періодизацію історії розвитку педагогічних бібліотек України в межах обраних хронологічних рамок: І етап –становлення педагогічних бібліотек як спеціальних в умовах Російської імперії (ІІ пол. ХІХ ст. –поч. ХХ ст.); ІІ етап –розвиток педагогічних бібліотек у період 1917–рр.; ІІІ етап –розвиток педагогічних бібліотек у період “українізації” (1920–).
Характерними ознаками ІІ пол. ХІХ ст. в Російській імперії є активізація соціально–економічного та наукового розвитку, вдосконалення державної системи освіти, поглиблення її змісту, розширення мережі навчальних закладів, зростання кількості вчителів, які потребували належного інформаційного забезпечення літературою з фундаментальних наук, педагогіки, методик викладання. У зв’язку з цим у 70-х. рр. ХІХ ст. у фондах бібліотек навчальних закладів відбувається їхня структуризація на фундаментальну й навчальну частини, або вчительську та учнівську бібліотеки, що було закріплено відповідними інструкціями державних установ. Диференціація та поглиблення інформаційних потреб учителів у цей період спонукала земства, прогресивну громадськість, членів ХТГ та КТГ активізувати діяльність із заснування шкіл, педагогічних музеїв, читалень, що значною мірою не тільки сприяло розвитку освіти в Україні, а і якості забезпечення професійних потреб освітян, що також вплинуло на відкриття при народних книгозбірнях педагогічних відділів, а також учительських бібліотек при земських школах і педагогічних –при губернських земських управах, педагогічних музеях і товариствах грамотності та розроблення положень про названі бібліотеки. Виявлено, що на Лівобережжі у структурі ХТГ у 1869 р. було започатковано першу спеціальну педагогічну бібліотеку поза навчальним закладом. Факт створення такої бібліотеки вплинув на відкриття аналогічної при КТГ у 1896 р., що сприяло лобіюванню освітянами в ці роки питання про доцільність заснування як Всеросійського центрального педагогічного бюро, так і Центральної бібліотеки для вчителів в Україні. У 1880 р. державними органами, а саме Міністерством народної освіти Російської імперії, було розроблено проект “Положения о центральных учительских библиотеках”. Варто відзначити й той факт у розвитку педагогічних бібліотек, що Перший Всеросійський з’їзд учителів у 1914 р. розробив рекомендації з започаткування в губерніях імперії мережі бібліотек цього виду, а саме: центральних, районних та пришкільних учительських і педагогічних бібліотек.
Заслуговують на позитивну оцінку нормативні документи, розроблені громадсько–просвітницьким Товариством “Взаємна поміч українських вчителів” (ВПУВ) для мережі вчительських бібліотек у Західній Україні, зокрема, Програма та інструкція для заснування й діяльності Центральної педагогічно–наукової бібліотеки у м. Львові (1914). Вагомим кроком у розвитку педагогічних бібліотек на українських етнічних землях у цей період є започаткування мережі повітових учительських бібліотек у Галичині (1914).
Чи не найпершим на початку ХХ ст. видатний український учений С. Сірополко виокремив і обґрунтував вчительські бібліотеки як спеціальні.
Таким чином, І етап розвитку вчительських та педагогічних бібліотек –з ІІ пол. ХІХ ст. до 1917 р. –характеризується активізацією соціально–економічного розвитку в Російській імперії, наук, серед них і педагогічної; реформуванням освіти, збільшенням чисельності навчальних закладів та педагогічних кадрів, поглибленням змісту освіти та навчально–виховного процесу. Для забезпечення фахових самоосвітніх потреб вчителів, учнів та інших категорій населення в означений період активно розвивається позашкільна освіта, складовою якої були бібліотеки різних видів і типів. На українських етнічних землях з 70–х рр. ХІХ ст. почали формуватися педагогічні бібліотеки, які представлені такими основними видами: 1) вчительські бібліотеки при навчальних закладах різних рівнів; 2) довідково–педагогічні або зібрання посібників у справі народної освіти –структурні підрозділи громадських установ; 3) центральні педагогічні при губернських земських управах і педагогічних музеях. Бібліотеки вчительських інститутів і семінарій забезпечували фахову підготовку педагогічних кадрів та потреби самоосвітнього читання. Навчальні бібліотеки колегіумів, ліцеїв, шкіл були переважно спрямовані на забезпечення загальноосвітніх інформаційних потреб освітян. Педагогічні бібліотеки поза навчальними закладами (книгозбірні земських управ, педагогічних музеїв, товариств) забезпечували фахові інформаційні потреби педагогічних кадрів, тим самим сприяючи підвищенню їхнього кваліфікаційного й самоосвітнього рівня.
У фондах цих бібліотек формувався універсум галузевого знання, саме вони стали прообразом сучасних спеціальних педагогічних бібліотек різного рівня –галузевими центрами в різних регіонах України. Запропоновано авторське бачення періодизації історії розвитку педагогічних бібліотек на українських етнічних землях з ІІ пол. ХІХ до 20–х рр. ХХ ст.
У третьому розділі “Формування державної системи педагогічних бібліотек України (1917–рр. )”, який складається з двох самостійних структурних частин, висвітлено особливості розвитку педагогічних бібліотек в період УНР та в 20–х рр. ХХ ст. У першому підрозділі „Особливості розвитку педагогічних бібліотек у період Української революції (1917–рр. )” проаналізовано діяльність українських урядів протягом 1917–рр., спрямовану на збереження й розвиток бібліотек в Україні, зокрема педагогічних, формуванню їхніх фондів національною навчальною та науково-методичною літературою, що було вагомим чинником українізації й державотворчості. Національна парадигма стала теоретичною й практичною підвалиною нової школи, освіти, книговидавничої справи, розвитку бібліотек та формування їхніх фондів в УНР. Протягом 1917–рр. за різних національних урядів у структурах органів керівництва освітою виокремлювалися самостійні відділи для управління бібліотечною справою, що сприяло започаткуванню в УНР державної системи бібліотек. Утворення Бібліотечно–архівного відділу при Генеральному секретаріаті освіти УЦР стало прикладом для наступних урядів УНР з започаткування державного керівництва бібліотеками, їх збереження й розвитку. Це знайшло свій прояв, зокрема, в розвитку бібліотеки Педагогічного музею м. Києва (1917–) як осередку забезпечення фахових інформаційних потреб освітян, заснуванні Довідково-педагогічної бібліотеки при Наркомосі (1919), навчально-педагогічної бібліотеки при Кам’янець–Подільському університеті (1919). Названі факти засвідчують державницький підхід урядів УНР до освіти, невід’ємною складовою якої розглядалися і педагогічні бібліотеки. Незважаючи на політичні та економічні проблеми, велику увагу уряди УНР звертали на збереження й відкриття нових шкільних, районних бібліотек з відділами педагогічної літератури, забезпечення їх національною та світовою педагогічною й навчально–методичною літературою. Вагомою подією в становленні державної системи бібліотек в Україні було заснування в 1918 р. її головної бібліотеки держави та наукової установи з питань українського бібліотекознавства, бібліографознавства і книгознавства –Національної бібліотеки України, біля джерел якої стояли видатні вчені, і діяльність якої ґрунтувалася на загальносвітовому досвіді й національній ідеї.
Нами доведено, що в період 1917–рр. були збережені і діяли такі види педагогічних бібліотек: навчально–педагогічні та спеціальні педагогічні, що функціонували поза навчальними закладами (в освітянських управлінських структурах), і для яких характерні такі типологічні ознаки: єдина мета, формування спеціалізованого фонду, відповідна категорія користувачів, цілеспрямована інформаційна діяльність.
Таким чином, під час ІІ етапу розвитку педагогічних бібліотек України ––рр. –різними національними урядами УНР за складних політичних і економічних обставин було сформовано національну шкільну політику, з’явилися перші контури національної освіти й виховання. Визначено, що національними урядами освіта в цей час спрямовувалася на українізацію (національна школа), світскість, доступність, безплатність, трудовий принцип, вільний розвиток дитини.
Започатковане державне керівництво бібліотеками у період УНР стало підґрунтям для формування державної системи бібліотек, зокрема збереження й розвитку різних видів педагогічних книгозбірень, головною метою яких було забезпечення фахових інформаційних потреб як освітян, студентів, учнів, так і інших верств населення, виховання їхньої національної свідомості, патріотизму, громадянськості, відданості своїй Батьківщині.
У другому підрозділі „Тенденції обслуговування освітян у період “українізації” проаналізовано заходи Радянського уряду протягом 1920–рр. зі створення єдиної загальнодержавної бібліотечної мережі. Вперше в УСРР було ухвалено положення “О единой библиотечной сети республики” (1922), що визначало мету, типи бібліотек, в основу яких було покладено адміністративно-територіальний розподіл, управління ними. Головним чинником об’єднання всіх книгозбірень у мережу, було “планомірне обслуговування населення бібліотеками та досягнення загального ідейного керівництва”. Завдання мережі: політична освіта мас, ліквідація тотальної неписьменності дорослого населення й молоді, підняття їхнього культурно-освітнього рівня, усвідомлення бібліотек як ідеологічних установ, координація діяльності щодо інформаційного супроводу соціально-економічного розвитку республіки. Основними видами бібліотек в УСРР згідно даного положення були такі книгозбірні: масові, спеціальні, наукові, вузівські, шкільні тощо.
На початку 20–х рр. XX ст. спеціальні педагогічні бібліотеки, що діяли поза навчальними закладами і були успадковані від Російської імперії, вважалися уособленням буржуазних цінностей освіти, у зв’язку з чим їх було розформовано або знищено. У фаховій терміносистемі цього періоду поняття “педагогічна бібліотека” практично відсутнє, частіше використовували термін “учительська”, який уживали в першу чергу до бібліотек навчальних закладів та профспілки Робос. У 1921 р. було розпочато заснування науково–учбових бібліотек, прикладом яких є новостворена ЦНУБ м. Харкова (1921), що забезпечувала фахові інформаційні потреби науковців та фахівців з різних освітніх установ, вищої школи та студентів. Уряд планував у кожному регіоні відкрити подібні бібліотеки, але через об’єктивні причини цього не сталося, тож до 1934 р. функціонувала лише одна. У 1926 р. в УСРР було створено УНДІП і в його структурі –науково–педагогічну бібліотеку, яка в 1928 р. отримала статус всеукраїнської науково-педагогічної книгозбірні. Метою даної бібліотеки було забезпечення фахових інформаційних потреб працівників освітньої галузі УРСР та даної науково-дослідної установи. Профспілка освітян УСРР –Робос не лише консолідовувала вчительство й виховувала їх як “агітпропів”, а й сприяла підвищенню кваліфікації вчителів, засновуючи книгозбірні при новостворених культурно-освітніх закладах –Будинках працівників освіти, клубах. Це позитивно вплинуло на динаміку вищеозначених бібліотек. Дослідженням встановлено, що мережа профспілкових бібліотек спілки Робос в УСРР у цей період була досить розгалуженою й належала до системи масових книгозбірень. Отже, в зазначений період в Радянській Україні педагогічні бібліотеки розвивалися за такими видами: навчально–педагогічні, науково–учбові; науково-педагогічні та профспілки Робос, які належали до масових бібліотек.
На західноукраїнських землях у 1925 р. було засновано Державну центральну педагогічну бібліотеку м. Львова. Водночас певною мірою функції педагогічних бібліотек у 20-ті рр. ХХ ст. виконували книгозбірні товариства “Просвіта”, які одним із головних своїх завдань вважали національне виховання та задоволення самоосвітніх та інформаційних потреб українського населення.
Проголошена в 1923 р. “українізація” вилилася в політичній сфері на “націонал–комунізм”, а в педагогічній –у створення національної школи. Характерною особливістю цього періоду в УРСР було створення своєї оригінальної освіти, в основі якої лежали професіоналізація й соціальний захист дитинства; розбудова національного змісту навчання й виховання (навчання рідною мовою, причому не тільки українською, а й мовами національних меншин, українознавчі курси (комплекси)), тощо. На цьому етапі стрімко розвивається педагогічна наука, освіта, українська культура, що вплинуло на формування фондів бібліотек, зокрема педагогічних. У 20–х рр. ХХ ст. відбувається розвиток теоретичної думки в галузі вітчизняного бібліотекознавства, який не узгоджувався з практичною діяльністю педагогічних бібліотек і поширенням нової ідеологічної доктрини. Педагогічні бібліотеки розвивалися як спеціальні та масові, не об’єднувалися в галузеву мережу, не мали свого науково–методичного й координаційного центру.
Таким чином, характерними ознаками ІІІ етапу розвитку педагогічних бібліотек України є формування основних видів спеціальних педагогічних книгозбірень, що збереглися до кінця радянської доби, а саме: навчально-педагогічні та науково-педагогічні. Бібліотеки профспілки Робос, що за типологічними ознаками мали бути спеціальними бібліотеками, належали до початку 90–х рр. ХХ ст. до типу масових. Названі книгозбірні об’єднували спільні завдання, категорії користувачів, формування відповідного галузевого фонду, форми й методи інформаційної роботи, а також підпорядкованість єдиному відомству –Наркомосу. Вперше в Україні було засновано Всеукраїнську науково–педагогічну бібліотеку як головний бібліотечно-інформаційний центр освітянської галузі, але він не виконував методичних функцій для педагогічних бібліотек.
У “Висновках” узагальнено результати проведеного дослідження, викладено основні його положення.
. Проблеми становлення та історичного розвитку педагогічних бібліотек України протягом ІІ пол. ХІХ –
–х рр. ХХ ст. досліджувалися фрагментарно, тільки в окремих напрямках та аспектах. Встановлено, що наявні архівні та опубліковані джерела дали можливість заповнити суттєві прогалини в історії розвитку педагогічних бібліотек.
. Виявлено, що структуризація фондів бібліотек вищої школи (XVII–ХІХ cт. ) стала підґрунтям для формування в ньому двох повноцінних складових –фундаментальної й навчальної, що в 70–х рр. ХІХ ст. отримало своє продовження в бібліотеках інших навчальних закладів, а саме: учительських інститутів, семінарій, шкіл, і було закріплено спеціальними інструкціями Міністерства народної освіти Російської імперії, зокрема, Інструкцією для інспекторів народних училищ Київської, Волинської та Подільської губерній про створення в цих закладах двох бібліотек. Тенденція формування спеціального фонду –інформаційного ресурсу для забезпечення фахових потреб вчителів –стала основою започаткування в ІІ пол. ХІХ ст. вчительських і педагогічних бібліотек поза навчальними закладами.
. Встановлено, що на території України, яка входила до Російської імперії, педагогічні бібліотеки почали функціонувати поза навчальними закладами на Лівобережжі з 70-х рр., на Правобережжі –з 90-х рр. ХІХ ст., на західноукраїнських землях такі бібліотеки з’явилися в 1914 р., чому суттєво сприяла діяльність земств, товариств грамотності, Товариства „Взаємна поміч українських вчителів”.
4. На поч. ХХ ст. педагогічні бібліотеки за типологічними ознаками були віднесені до типу спеціальних. З цього часу вони пройшли шлях від учительських бібліотек різних закладів освіти, педагогічних при губернських земських управах та довідково-педагогічних або зібрань посібників у справі народної освіти громадських товариств до навчально-педагогічних, науково-учбових, науково-педагогічних різних рівнів та масових книгозбірень у 20–х рр. ХХ ст.
. Чинники, що зумовлювали основні історичні етапи розвитку педагогічних бібліотек у контексті історії України, освітньої та бібліотечної справ протягом ІІ пол. ХІХ ––х рр. ХХ ст. :
– глобальні соціально-економічні зміни в Російській імперії у ІІ пол. ХІХ ст. висвітлили реальний стан освіти в суспільстві, і, зокрема, різних верств населення, що призвело до реформаційних процесів в галузі освіти;
– реформування освітньої галузі ІІ пол. ХІХ ст. на українських етнічних землях вплинуло на розвиток вітчизняної педагогічної науки, освіти й практики, поглиблення змісту навчально-виховного процесу в навчальних закладах різних рівнів, сприяло суттєвому збільшенню мережі навчальних закладів різних типів і видів, педагогічних кадрів для них, учнів та студентів;
– процеси, що відбувалися в освітній галузі, вплинули на накопичення нового наукового знання, розвиток фондів бібліотек, що діяли у структурі навчальних закладів, та започаткування нових, зокрема поза ними, фонд яких формувався відповідно до фахових інформаційних потреб основних груп їхніх користувачів.
6. Уточнено базове поняття дослідження „педагогічна бібліотека”. Типологічними ознаками педагогічних книгозбірень є: соціальне призначення, категорія користувачів, фонд, зміст інформаційної діяльності, підпорядкованість освітньо–педагогічному відомству.
7. У розвитку педагогічних бібліотек України у зазначених хронологічних рамках можна виділити такі етапи:
Перший етап –ІІ пол. ХІХ ст. –поч. ХХ ст. –характеризується тим, що: 1) соціально-економічний розвиток Російської імперії загострив питання стану освіти в суспільстві, що призвело до реформаційних процесів в галузі, динаміці наук, зокрема педагогічної, що в свою чергу вплинуло на поглиблення змісту освіти та вдосконалення навчально–виховного процесу в навчальних закладах, цілеспрямоване формування в книжкових фондах бібліотек даних закладів комплексів педагогічної та навчально–методичної літератури, періодичних фахових видань; 2) 1871 р. державною установою було офіційно зазначено про структуризацію фондів бібліотек навчальних закладів, а саме: вчительських інститутів, семінарій, шкіл, які складалися з фундаментальної та навчальної або учительської та учнівської бібліотек. Метою перших було забезпечення фахових інформаційних потреб педагогічних та науково–педагогічних кадрів, других –студентської та учнівської молоді; 3) у кінці 70–х –на початку 80–х рр. ХІХ ст. на українських етнічних землях педагогічні бібліотеки засновуються поза навчальними закладами, виокремлюючись на початку ХХ ст. в окремий вид –спеціальні педагогічні бібліотеки. У них формується спеціалізований книжковий фонд, проводиться спрямована бібліотечно-інформаційна робота для широкого загалу вчителів. До їхніх фондів надходять книжки українською мовою, відбувається систематичне розміщення фондів. У цей період розробляються теоретико-методичні засади діяльності педагогічних бібліотек щодо забезпечення фахових інформаційних потреб освітян, підвищення їх кваліфікації, виховання громадянської свідомості. У формуванні мережі педагогічних бібліотек вирішальну роль відігравала громадська ініціатива. Протягом ІІ пол. ХІХ ст. –р. педагогічним бібліотекам характерні такі типологічні ознаки: єдина мета, відповідна категорія користувачів, спеціалізований фонд, підготовка та випуск друкованих інформаційних видань для освітян –каталогів бібліотек, рекомендаційних анотованих списків літератури тощо.
Для другого етапу ––рр. –характерно: заснування державних органів керівництва всіма видами й типами бібліотек, відкриття в їхній структурі секції освітянських бібліотек (2-й прихід радянської влади), збереження й розвиток під час Української революції позитивних тенденцій у динаміці педагогічних бібліотек, формування їхніх фондів національною художньою, науковою та навчально–методичною літературою.
Протягом третього етапу ––рр. –відбувалося становлення й розвиток державної системи бібліотек УСРР, до якої входили і педагогічні бібліотеки, пошуки місця й визначення соціального призначення даних бібліотек у типо-видовій класифікації. Протягом 1920–рр. педагогічні бібліотеки розвивалися: як спеціальні, а саме: навчально–педагогічні різних рівнів, науково-педагогічні, науково–учбові, профспілкові, що належали до масових. Спостерігалася спеціалізація книжкового фонду даних бібліотек, було визначено коло читачів, серед яких переважали користувачі освітянських закладів та наукових установ –учителі, управлінці, науково-педагогічні кадри. На визначенні типологічних ознак та соціального призначення педагогічних бібліотек на цьому етапі позначалися загальні процеси розвитку радянського суспільства. Хоча в цей період і приділялася увага профілізації й українізації фондів бібліотек, проте зі зміцненням партійно-радянської влади в державі та ідеологічного напряму в діяльності книгозбірень, зокрема педагогічних, формалізовувалися їхні функції й напрями роботи, залишалися нерозробленими теоретико-методичні засади діяльності даних бібліотек, не зміцнювалася їхня матеріально-технічна база. У зв’язку з тим, що мережу педагогічних бібліотек в УСРР у контексті загальнодержавної системи бібліотек не було виокремлено, започаткована в 1926 р. Всеукраїнська науково-педагогічна бібліотека, будучи головним інформаційним центром з педагогіко–психологічних питань, не виконувала функції методичного центру для педагогічних бібліотек України.
8. На основі історичного досвіду ІІ пол. ХІХ ст. –-х р. ХХ ст. доведено, що на українських етнічних землях педагогічні бібліотеки розвивалися паралельно з іншими типами бібліотек і являли собою цінний інформаційний ресурс для розвитку педагогічної науки, освіти і практики.
Реконструйована історія педагогічних бібліотек як спеціальних, стала в сучасній Україні теоретичною базою для обґрунтування й організації даних книгозбірень різних видів в освітянську мережу, визначення її структури, напрямів діяльності щодо інформаційного забезпечення педагогічних та науково-педагогічних кадрів та розвитку освітянської галузі України.
Основні положення дисертації викладено в таких публікаціях автора:
Анотації
Рогова П. І. Педагогічні бібліотеки України (ІІ пол. ХІХ ст. –-ті рр. ХХ ст. ). –Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.08 –книгознавство, бібліотекознавство, бібліографознавство. Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського. –Київ, 2004.
Здійснено цілісне дослідження історії розвитку педагогічних бібліотек протягом II пол. XIX–-х рр. XX ст., визначено та обґрунтовано основні етапи їхнього становлення та динаміки, охарактеризовано соціальне призначення на кожному етапі розвитку, простежено еволюцію формування соціальних функцій та типологічних ознак, уточнено зміст поняття “педагогічна бібліотека” у типо-видовій класифікації бібліотек, виокремлено педагогічні книгозбірні як вид спеціальних, виявлено фактори впливу, що зумовлювали формування різних видів даних бібліотек у зазначених хронологічних рамках. Особливу увагу приділено маловідомим фактам щодо започаткування вчительських та педагогічних бібліотек на українських етнічних землях у II пол. XIX ––х рр. XX ст. у структурі навчальних закладів, Харківського та Київського товариств грамотності, при губернських земських управах, на Західній Україні –самостійної Львівської педагогічно–наукової бібліотеки (1914 р.), підкреслено вагому роль відомих громадських діячів України у цьому процесі.
Проаналізовано соціально–політичні реалії створення державної системи педагогічних бібліотек у період Української революції. Особливу увагу приділено спеціальній бібліотеці Педагогічного музею м. Києва, Довідково–педагогічній бібліотеці при Наркомосі України (1919). У період становлення радянської влади (20–ті рр. ХХ ст.) висвітлено вплив існуючої системи на завдання, функції педагогічних бібліотек, їхню типологію. Значну увагу приділено розвитку різних видів педагогічних книгозбірень у період українізації, а саме: профспілковим бібліотекам Будинків працівників освіти як складової системи політпросвіти УСРР, навчально–педагогічним, науково–учбовим та науково–педагогічним, зокрема Всеукраїнській науково–педагогічній книгозбірні, визначено їхнє призначення та специфіку діяльності із забезпечення фахових інформаційних потреб науковців і практиків освітянської галузі УСРР у 20–х рр. XX ст., виявлено фактори, що впливали в даний період на типо–видові особливості педагогічних бібліотек, їхній розвиток, формування соціальних функцій і завдань.
Ключові слова: вчительська бібліотека, довідково–педагогічна бібліотека, зібрання посібників у справі народної освіти, спеціальні бібліотеки, бібліотеки профспілки Робос, науково–учбові бібліотеки, науково–педагогічні бібліотеки, мережа освітянських бібліотек, освітянський простір.
Роговая П. И. Педагогические библиотеки Украины (II пол. ХIХ ст. –-е гг. ХХ ст.). –Рукопись.
Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук по специальности 07.00.08. –книговедение, библиотековедение, библиографоведение. Национальная библиотека Украины имени В. И. Вернадского. –Киев, 2004.
Диссертация посвящена становлению и развитию педагогических библиотек Украины (II пол. ХIХ ст. –-е гг. ХХ ст.) –неотъемлемой составной истории библиотечного дела страны. Автором исследована и воссоздана целостная картина динамики педагогических библиотек, их видового состава, выявлены этапы их становления в исследуемый период: I этап –II пол. XIX ст. –нач. XX ст. ; II этап ––; III этап ––; охарактеризовано социальное назначение данных библиотек в контексте каждого этапа развития, исследовано эволюцию формирования их социальных функций, типологических характеристик, уточнено содержание понятия “педагогическая библиотека” в типо–видовой классификации библиотек. Подчеркнуто, что данные библиотеки в начале XX ст. были отнесены к типу специальных. Выявлены факторы, обуславливающие формирование разных видов данных библиотек в исследуемый хронологический период. Особое внимание уделено малоизвестным фактам становления учительских и педагогических библиотек Левобережья и Правобережья во II пол. XIX ––х гг. ХХ ст. в структуре учебных заведений, Харьковском и Киевском товариществах грамотности, при губернских земских управах, на Западной Украине –самостоятельной Львовской педагогической научной библиотеки (1914). Подчеркнута весомая роль известных общественных деятелей –педагогов, историков, библиотековедов в этом процессе: Д.Багалия, И.Белоконского, С.Серополка, Н.Сумцова, С.Русовой, Л.Хавкиной, Я.Чепиги и др. как в развитии отдельных педагогических библиотек, так и их сети.
Проанализировано социально–политические реалии создания государственной системы библиотек в период Украинской революции. Особенное внимание уделено созданию специальных управлений данными библиотеками, в том числе и педагогическими, руководству их деятельностью, пополнению их фондов национальной, научно-методической и художественной литературой. Освещены аспекты развития специальной библиотеки Педагогического музея г. Киева, Справочно–педагогической библиотеки при Наркомосе Украины (1919), научной библиотеки Каменец-Подольского университета.
В период становления советской власти освещено влияние существующей системы на формирование сети педагогических библиотек, их цели и задачи, функции и типологию. Значительное внимание уделено развитию разных видов педагогических библиотек в период украинизации, а именно: библиотекам профсоюзной организации учителей УССР - Робос, учебно-педагогическим, научно–учебным и научно–педагогическим, в т. ч. Всеукраинской научно–педагогической библиотеке, проанализирована их специфика деятельности в обеспечении профессиональных информационных потребностей педагогических и научно–педагогических кадров сети образования УССР в 20–е гг. ХХ ст., а также факторы, обуславливающие типо–видовые особенности педагогических библиотек в данный период и в дальнейшем их развитии, формировании социального назначения, функций и задач.
Исследованная нами история педагогических библиотек как специальных стала теоретической базой для объединения в единую сеть педагогических библиотек образования современной Украины, деятельность которой направлена на информационное обеспечение развития педагогической науки и системы образования.
Ключевые слова: учительская библиотека, справочно–педагогическая библиотека, собрание пособий по делу народного образования, специальные библиотеки, библиотеки профсоюза Робос, научно–учебные библиотеки, научно–педагогические библиотеки, сеть библиотек образования, образовательное пространство.
P.I. Rohova. Pedagogical Libraries of Ukraine from the second half of the XIX century to the 20-th years of the XX century. –Manuscript.
Thesis for a Candidate’s Degree in History the special field is 07.00.08 Book Science, Library Science, Bibliography Science. V.I. Vernadsky National Library of Ukraine. Kyiv. 2004.
The thesis deals with the history of organization of the pedagogical libraries in Ukraine from the 2nd half of the XIX century to the 20th years of the XX century. The author has recreated the whole picture of the development of Ukrainian pedagogical libraries, defined the main stages of their occurrence and formation (the 1st stage from the second half of the XIX century to the beginning of the XX century, the 2nd stage from 1917 to 1920, the 3rd stage from 1920 to 1929, characterized the social role of such libraries at the every stage of their development, studied the evolution of their social functions and typology characteristics, and specified the term of “pedagogical library” in the typological classification of libraries. It has been stressed that at the beginning of the twentieth century the pedagogical libraries were assigned to special libraries.
Certain factors stipulating the formation of different types of such libraries have been elucidated. The special attention has been paid to the insufficiently known facts of occurrence of the teachers’ and pedagogical libraries in Ukraine from the 2nd half of the XIX century to the 20th years of the XX century in the structure of educational establishments, Kharkov and Kyiv associations of literacy, at the regional administrations, as well as those of the independent Lvov pedagogical and scientific library (1914), stressing an important role of famous public figures of Ukraine (teachers, historians, library scientists) in this process.
The social and political conditions of the formation of a state network of pedagogical libraries during the Ukrainian revolution have been analyzed. A special attention has been pained to the library of the pedagogical Museum in Kyiv and to the Reference–pedagogical library at the National Educational Committee of Ukraine (1919). The influence of the existing networks of libraries on the formation, tasks, functions and typology of pedagogical libraries during the 20th years of the XX century has been elucidated. A considerable attention has been paid to the development of different kinds of pedagogical libraries during Ukrainization, such as trade-union libraries, the scientific educational and scientific pedagogical libraries, including the All-Ukrainian scientific and pedagogical library. The role and the specific features of their work in providing of teachers and scientists with necessary information in the Ukrainian SSR in the 20th years of the XX century have been high lighted. The factors that stipulated the typological peculiarities, social role, functions and tasks of pedagogical libraries at that period of time and in the fature have been deyermined.
Key words: teachers’ library, reference and pedagogical library, collections of text-books in national education, special libraries, Robos trade-union libraries, scientific educational libraries, scientific pedagogical libraries, network of educational libraries, education space.
Підп. до друку 14.10.04 р.
Формат 60х90, 1/16. Папір офс. Зам. 186. Тираж 100 пр.
Віддруковано: ТОВ “Четверта хвиля”
Київ-20, вул. Володимирська, 57.
2 Статті 20–х рр. ХХ ст. , підписані криптонімами, розшифрувати не вдалося.