Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
40
НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ НАУК УКРАЇНИ
ІНСТИТУТ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ
РУБЛЬОВ Олександр Сергійович
УДК 262.3:(477.8) –.237 [.02+304.44]“/1939”
ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКА ІНТЕЛІГЕНЦІЯ У ЗАГАЛЬНОНАЦІОНАЛЬНИХ ПОЛІТИЧНИХ
ТА КУЛЬТУРНИХ ПРОЦЕСАХ
(1914 –)
07.00.01 –історія України
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
доктора історичних наук
Київ –
Дисертацією є монографія “Західноукраїнська інтелігенція у загальнонаціональних політичних та культурних процесах (1914–)”(Київ: Інститут історії України НАН України, 2004. –с.).
Робота виконана у відділі історії України 20–-х рр. ХХ ст. Інституту історії України НАН України.
Науковий консультант - доктор історичних наук, професор
КУЛЬЧИЦЬКИЙ Станіслав Владиславович,
Інститут історії України НАН України, заступник директора, завідувач відділу історії України
–-х рр. ХХ ст.
Офіційні опоненти: –доктор історичних наук
КАСЬЯНОВ Георгій Володимирович,
Інститут історії України НАН України,
завідувач відділом новітньої історії та політики;
–доктор історичних наук, професор
БОРЯК Геннадій Володимирович,
голова Державного Комітету архівів України;
–доктор історичних наук, професор
КАЧАРАБА Степан Петрович,
Львівський Національний університет ім. І. Франка,
завідувач кафедри історичного краєзнавства.
Провідна установа –Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, м. Львів.
Захист відбудеться “24” червня 2005 р. о 14-й годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.235.01 при Інституті історії України НАН України (адреса: 01001, м. Київ, вул. М. Грушевського, 4).
З дисертацією можна ознайомитися у бібліотеці Інституту історії України НАН України (адреса: 01001,м. Київ, вул. М. Грушевського, 4).
Автореферат розісланий “ ”травня 2005 р.
Вчений секретар спеціалізованої вченої ради
доктор історичних наук
Гуржій О. І.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми. Свою відому нині розвідку “Вклад Галичини в українські визвольні змагання” (1948) І. Лисяк-Рудницький починає застереженням читачеві, що має порушити “одну дуже небезпечну проблему”: “Небезпечна вона тим, що всі справи, що стосуються взаємовідносин Східньої і Західньої України, обросли в нашому суспільстві силою-силенною різних забобонів, упереджень, образ і претенсій” (Лисяк-Рудницький І. Історичні есе: В 2-х т. –К., 1994. –Т. 2. –С. 53).
За п’ятдесят сім років, що минули з часу цієї публікації, згаданих “забобонів, упереджень, образ і претенсій”хіба що побільшало, і подолання їх залишається одним з найактуальніших завдань. Тривале перебування при владі у відродженій незалежній Україні колишньої партійно-комсомольської номенклатури та її квазіреформування вочевидь лише скріплювали й навіть поглибили звичну вітчизняну дихотомію –Західна Україна contra Україна Центрально-Східна. За цих обставин вкотре вже виникає фата-моргана західноукраїнського сепаратизму й постають доволі песимістичні “галицькі проекти”. Водночас й чимало чинників працює на скріплення загальноукраїнської єдності –попри усі, іноді досить виразні, регіонально-історичні відмінності.
Цей, нині вже невидимий, але цілком реальний “надзбручанський мур”, котрий й сьогодні розділює національну територію на дві частини, містить й таку важливу складову (окрім вищезгаданих забобонів, упереджень etc.) як відверте незнання історії взаємин українського Сходу й Заходу, ролі національної інтелігенції цих регіонів в їхньому зближенні й формуванні української політичної нації. Подолання цього незнання й зруйнування усталених стереотипів щодо взаємовідносин Західної і Східної України є актуальним науково-дослідним завданням.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Обраний напрям дослідження пов’язаний з розробкою планових тем “УСРР в добу утвердження тоталітарного ладу (1928– рр.)”; “Завершення формування тоталітарного ладу в Україні (1934– рр.)”(№ держреєстрації 01984000867); “Модернізаційні процеси в українському радянському суспільстві (1917– рр.)”(0102U000960) відділу історії України 20–-х рр. ХХ ст.; “Методологічні проблеми дослідження історії регіонів України ХХ ст.” (0102U000937) та “Історичне регіонознавство в Україні”(0102U003773) відділу регіональних проблем історії України Інституту історії України НАН України. Тема роботи також координувалася з напрямом діяльності Республіканської програми “Реабілітовані історією”(голова Головної редколегії проекту акад. НАН України П. Тронько).
Мета і завдання дослідження –на основі узагальнення здобутків історіографії, введення у науковий обіг нових масивів документів, використання матеріалів й спогадів учасників подій:
Об’єктом наукового пошуку є розвиток взаємозв’язків Західної і Східної України упродовж 1910–-х років у галузі суспільно-політичного, культурно-освітнього й наукового життя.
Предметом вивчення є внесок західноукраїнської інтелігенції у загальнонаціональні політичні та культурні процеси доби, що вивчається.
Хронологічні рамки роботи охоплюють 1914– рр. За точку відліку взято 1914 р. –початок Першої світової війни й, як стверджують окремі дослідники (Р. Шпорлюк, Я. Грицак), Української революції. Аналіз подій завершується передоднем Другої світової війни – вересня 1939 р., але –за потреби –автор виходить за означені хронологічні межі, якщо того вимагає логіка викладу матеріалу.
Методологічна основа дослідження –принципи історизму та наукової об’єктивності. У дисертації перевага віддавалася методам, притаманним історичному пізнанню –порівняльно-історичному, проблемно-хронологічному, ретроспективному, історичної реконструкції та історичних аналогій.
Наукова новизна праці полягає у концептуальній постановці й комплексному аналізі внеску західноукраїнської інтелігенції у загальнонаціональні політичні та культурно-освітні процеси 1910–-х рр. у ширшому контексті подій центрально-східноєвропейської історії цієї доби.
В результаті дослідження одержано результати, які мають наукову новизну:
Перша світова війна 1914– рр. актуалізувала західноукраїнське питання, висунула його у центр вітчизняної суспільно-політичної думки. Масове примусове переміщення західноукраїнської інтелігенції (воєнні бранці, заручники, виселенці, біженці) на терени імперії Романових, зокрема на землі Наддніпрянщини, уможливило їхні тисячні міжособисті контакти з колегами й однодумцями зі Східної України, сприяло виразнішому артикулюванню національних соборницьких дезидератів.
Питання соборності усіх українських земель, лише окреслене ідеологами національного руху наприкінці ХІХ –на початку ХХ ст., було переведене у практичну площину подіями Першої світової війни та незавершеної Української революції 1917– рр.
Українська революція 1917– рр. зазнала лише відносної поразки. Спадщина УНР/ЗУНР та Акта 22 січня 1919 р. спричинила постання УССР –форми комуністичної національної квазідержавності, котра була вимушеною поступкою російських більшовиків національно-визвольним аспіраціям українців. Після окупації ЗУНР II Річчюпосполитою саме Наддніпрянська Україна, де упродовж 1920-х років перспективи національного відродження виглядали значно переконливішими, аніж у Галичині, перебирає на себе роль українського П’ємонту.
Виокремлено внесок уродженців західноукраїнських земель у здійснення урядової політики “українізації”в УССР. Доведено, що представники західноукраїнської інтелігенції відігравали поважну роль у культурно-освітній сфері республіки, насамперед у мережі НКО УССР (чільні працівники апарату Наркомосу, керівники науково-дослідних установ, ректори вузів, професори, викладачі та ін.). У свою чергу, лідери українського націонал-комунізму (О. Шумський, М. Скрипник та ін.) прагнули ширшого використання “галицького ресурсу національного будівництва”у суспільно-політичному й культурно-освітньому житті УССР. Скрипниківський Наркомос неодноразово ініціював проект масштабного залучення галицьких педагогів-українців (від третини до половини їхньої чисельності) до педагогічної сфери республіки. Аналогічні, хоча й скромніші, задуми щодо фахівців з Західної України мали й інші відомства УССР.
На ментальному рівні репресії проти західноукраїнської інтелігенції в УССР (й ширше –усіх уродженців цього регіону) як виразного носія національної ідентичності зумовлювалися російським імперським (звичним?) стереотипом, згідно з яким український рух в імперії Романових (і його пропагандистський різновид в СССР –“український буржуазний націоналізм”) був не автохтонного походження, а винятково інспірованим/експортованим з-за кордону, отже являв собою “німецьку”, “австрійську”, “польську”чи іншу “інтригу”або спричинявся галицькими “мазепинцями”–сепаратистами. Російська (царська й більшовицька) влада здавала собі звіт, що напередодні Першої світової війни підавстрійська Східна Галичина з її національно свідомою українською інтелігенцією становила найголовніший осередок “мазепинства”, який не лише продукував вибухонебезпечні “українофільські”ідеї й давав притулок політичним емігрантам з підросійської України, а й поширював свої “сепаратистські”дезидерати на терени імперії Романових.
Реконструйовано подробиці біографій низки представників західноукраїнської інтелігенції (В. Атаманюк-Яблуненко, О. Бадан-Яворенко, С. Вітик, М. Ірчан (А. Бабюк), М. Козоріс, М. Лозинський, С. Рудницький, М. Сисак, І. Сіяк, М. Яворський, О. Яворський та ін.) після винесення судових/позасудових вироків у сфабрикованих щодо них “справах”. Доведено, що для багатьох з них перебування у мережі ГУЛАГу стало своєрідною школою самоусвідомлення, національного дозрівання й остаточного зречення націонал-комуністичних ілюзій.
З’ясовано позиціонування української громадськості західних теренів національної території, насамперед інтелектуальної еліти й освічених верств, на два антагоністичні табори зацікавлених спостерігачів за перебігом процесів у підсовєтській Україні. Політика “українізації”й пов’язані з нею процеси національного відродження у Наддніпрянщині упродовж 1920-х рр. підживлювали совєтофільські ілюзії й сподівання на реалізацію “українського проекту”в СССР. Натомість з початку 1930-х рр. абсолютна більшість інтелігенції й політиків західноукраїнських земель відверто негативно сприймала русифікаційний курс московської адміністрації у Наддніпрянщині, антиукраїнські репресії й винищення як “класу”ледь не усіх уродженців Галичини, Буковини й Закарпаття в УССР. Лише незначна меншість західноукраїнських інтелектуалів й функціонерів КПЗУ все ще живилися націонал-комуністичними ілюзіями, дедалі більше втрачаючи своїх прихильників. Таке “спостерігання”не було суто пасивним, а й спонукало до виразно артикульованих рефлексій на загальноукраїнські теми, а відтак –сприяло виразнішому формулюванню загальнонаціональних вимог, підживлювало вітчизняну державницьку та історіософську думку.
Практичне значення одержаних результатів. Теоретико-методологічні розробки і фактичний матеріал дослідження можуть використовуватися при опрацюванні засад державної регіональної політики, написанні узагальнюючих праць з історії України та Центрально-Східної Європи новітнього часу, підготовці вузівських курсів з історії України, політології, історичного краєзнавства, у музейній практиці.
Термінологія. Терміни “рада”й “радянський”, вироблені давніми демократичними традиціями в Україні, застосовуються щодо вітчизняних владних і громадських інституцій, насамперед доби Української Центральної Ради –УНР.
Для означення більшовицьких структур періоду Української революції та пізнішої совєтсько-російської окупації –у відповідності з традиціями політичної еміграції УНР, закордонних українських науковців, фахової українознавчої публіцистики й аналітики II Речіпосполитої (насамперед кола співробітників “Biuletynu Polsko-Ukraińskiego”В. Бончковського та Науково-дослідного інституту Східної Європи у Вільно) –використовуються їхні властиві російські форми –“совєти”, “совєтський”–та відповідні абревіатури –“СССР”, “УССР”тощо.
Апробація результатів. Основні результати наукового пошуку доповідалися автором на міжнародних і всеукраїнських наукових конференціях: Міжнародному науковому симпозіумі “Феномен тоталітаризму у Східній Європі”(м. Бухарест, Румунія, 11– грудня 1998 р.); Міжнародному науковому симпозіумі “Вплив тоталітарного минулого на нові демократії у Центральній та Східній Європі”(м. Кишинів, Молдова, 1– липня 1999 р.); Міжнародному науковому конгресі “Українська історична наука на порозі ХХI ст.”(м. Чернівці, 16– травня 2000 р.); наукових семінарах у Німецькому історичному інституті (м. Варшава, Польща, 17 липня 2002 р.) та Південно-східному науковому інституті (м. Перемишль, Польща, 22 липня 2002 р.); Міжнародній науковій конференції “Україна –Польща. Українці –поляки. 1914–”(м. Варшава, Польща, 18– вересня 2002 р.); Першому засіданні Всеукраїнського “круглого столу”“Сарбеївські читання”(м. Київ, 30 січня 2003 р.); Міжнародній науковій конференції “Україна і Польща у визвольних змаганнях ХІХ –початку ХХ ст.”(м. Київ, 5 листопада 2003 р.) та ін.
Публікації. Результати наукового пошуку відображені в індивідуальній монографії, двох монографіях у співавторстві, брошурі, 3 археографічних публікаціях, 31 статті у фахових виданнях загальним обсягом 127 друк. арк.
Структура та обсяг роботи зумовлені її метою та завданнями. Дослідження складається зі вступу, дванадцяти розділів, висновків (основний текст – с.), списку джерел і літератури (37 с., 746 найменувань), ілюстрацій. Загальний обсяг дисертації становить 648 с.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У вступі обґрунтовано актуальність теми, її хронологічні рамки, наукову новизну й практичну значущість роботи.
У першому розділі –“Стан наукової розробки теми та джерельна база дослідження” –з’ясовується методологічне, історіографічне та джерелознавче підґрунтя дослідження.
Перші публікації, в яких висвітлювалася участь інтелігенції західноукраїнських земель у загальнонаціональних політичних і культурних процесах 1914– рр., назагал змальовували добу Першої світової війни та Української революції 1917– рр. крізь призму спогадів й належали не фаховим історикам (за винятком мемуаристики М. Грушевського, Д. Дорошенка, М. Кордуби, І. Крип’якевича та деяких ін.), а безпосереднім учасникам подій –політичним, культурно-освітнім, громадським діячам, військовим –як наддніпрянцям, так і уродженцям західних теренів національної території (В. Андрієвський, Є. Грицак, М. Ковалевський, К. Малицька, О. Назарук, М. Рудницький, П. Скоропадський, Л. Цегельський та ін.). Критичною налаштованістю до участі галицької інтелігенції, зокрема студентської молоді, у революційних подіях у Наддніпрянщині відзначається розвідка “Галичина та Соборна Україна” (1922) видатного вітчизняного географа С. Рудницького (1877–).
Колишній харківський аспірант, а згодом в’язень ГУЛАГу й емігрант Григорій Костюк (1902–) на початку 1950-х років у США став одним з піонерів системного вивчення тоталітарної доби в Україні, особливостей національної політики більшовиків. Він одним з перших у закордонному українознавстві проаналізував перебіг кардинальної зміни курсу ВКП(б) в українському питанні 1932– рр., внаслідок чого посланець кремлівського диктатора П. Постишев здійснив жорстоку “чистку”на “культурному фронті”УССР, ініціювавши спільно з ГПУ фабрикацію справи “Української військової організації”у республіці, репресивний вир якої поглинув значну частину західноукраїнських інтелігентів, ще донедавна активних провідників “українізаційної”політики. У 1992 р. Г. Костюк був обраний іноземним членом НАН України, а 1995 р. вітчизняний читач отримав український переклад його синтетичної праці “Сталінізм в Україні”, що вперше з’явилася англійською 1960 р. Наукові дослідження Г. Костюком тоталітарної доби в Україні доповнюють його вартісні мемуари “Зустрічі і прощання”, дві книги яких видано за життя ученого (1987, 1998).
Непересічну цінність становить історико-публіцистична та історико-мемуарна спадщина Івана Кедрина-Рудницького (1896–). Колишній стрілець австрійського війська й військовополонений часів Першої світової війни, активний учасник українських визвольних змагань у Наддніпрянщині, він у міжвоєнному часі працював сеймовим кореспондентом у Варшаві й редактором львівського “Діла”, був близьким до керівництва ОУН, зберігаючи водночас критичне ставлення щодо окремих аспектів діяльності організації. Власний життєвий досвід доби УНР 1917– рр., знання менталітету як галичан, так і наддніпрянців, дали можливість І. Кедрину-Рудницькому оцінювати події вітчизняної історії першої половини ХХ ст. з загальнонаціональної точки зору, зокрема адекватно характеризувати внесок західно- та східноукраїнської інтелігенції у новітню історію України.
Важливе значення для висвітлення теми має творча спадщина визначного українського вченого, професора Альбертського університету (Канада) й небожа І. Кедрина-Рудницького –Івана Лисяка-Рудницького (1919–), насамперед його історичні, історико-публіцистичні та історіософські розвідки, зібрані нині у двотомнику “Історичні есе” (К., 1994). Для аналізу проблем участі західноукраїнської інтелігенції у загальнонаціональних політичних і культурних процесах 1914– рр. першорядне значення мають такі статті І. Лисяка-Рудницького: “Виродження та відродження інтелігенції”(1944), “Вклад Галичини в українські визвольні змагання”(1948), “Українська Національна Рада та ідея соборності”(1950), “Формування українського народу й нації: Методологічні завваги”(1951), “Українська революція з перспективи сорокліття”(1958), “Інтелектуальні початки нової України”(1958–), “Україна в еволюції радянської системи” (1963), “Україна між Сходом і Заходом”(1963–), “Роля України в новітній історії”(1963–), “Українці в Галичині під австрійським пануванням”(1966–), “Напрями української політичної думки”(1969–), “Український національний рух напередодні Першої світової війни”(1975–). Свої оцінки подій Української революції 1917– рр., проблем взаємин Східної та Західної України, націєтворчих процесів тощо І. Лисяк-Рудницький мав можливість верифікувати, черпаючи з наявної історико-мемуарної літератури та безпосередніх спогадів сучасників та учасників тих подій. До кола цих осіб належав і його рідний дядько –І. Кедрин-Рудницький, “обширне листування”з яким зберігається в архіві І. Лисяка-Рудницького.
У статті “Українська Національна Рада та ідея соборності”він наголошував, що прилучення західноукраїнських теренів до СССР супроводжувалося велетенськими стражданнями людності цих земель. Одначе об’єднання Наддніпрянщини та Західної України у межах УССР мало й позитивні наслідки: “Вперше від 17 ст. політична єдність нашої країни існує не як постулят […], але як факт. Звісна річ, це єдність під чужим ярмом. Але у спільних переживаннях, стражданнях і боротьбі виковується новий всеукраїнський тип, що буде носієм завтрішнього дня нації […]. Незважаючи на всю майстерність совєтської поліційно-терористичної системи, вона не може перешкодити тисячним особистим контактам між уродженцями східньо-осередніх та західніх земель. Так відбувається процес інтеграції нової збірної свідомости українських мас”. Дисертант екстраполює вислів І. Лисяка-Рудницького щодо “тисячних особистих контактів”уродженців й мешканців Сходу й Заходу національної території, в тому числі інтелігентів, після вересня 1939 р. й на більш ранній історичний період –доби Першої світової війни та Української революції, коли власне вперше виник феномен таких масових контактів, що стали потужним імпульсом формування загальноукраїнської політичної нації.
Засадниче значення мають оцінки І. Лисяком-Рудницьким асинхронності націєтворчих процесів у Західній та Східній Україні напередодні Першої світової війни та їхньої поступової, але неухильної синхронізації під впливом воєнних подій та Української революції: “Новітня українська нація народилася щойно в 1917 р. […]. В Галичині, завдяки сприятливим обставинам, процес націєтворення був більше посунений. Різний характер визвольних змагань в Наддніпрянській Україні та в Галичині полягає в тому, що в Галичині ми в 1918 вже були нацією, а на Наддніпрянщині в 1917 р. ще не вийшли зі стадії етнографічної маси”. Радикальна зміна у цьому відношенні відбулася упродовж кількох наступних років, що було найсуттєвішим результатом визвольних змагань: “Держави не вдалося закріпити, але Україна вийшла з революції як політична нація. Це факт, що з ним мусіли рахуватися навіть окупанти. Формально це знайшло вислів у тому, що большевики признали існування української нації (в противагу старій царській Росії) і створили т. зв. УРСР”.
Цікаві думки й великий фактичний матеріал про ті або інші аспекти політики російської комуністичної адміністрації стосовно західноукраїнської інтелігенції можна знайти також у монографіях Д. Армстронга, Я. Білінського, Б. Кравченка, Дж. Мейса, О. Геруса та інших закордонних українознавців. Так, О. Герус підкреслював важливу роль західноукраїнської інтелігенції у пропаганді ідеалів національного визволення України після вересня 1939 р.: “Об’єднання всіх українських етнічних територій мало глибокий психологічний і культурний вплив на поділених до того часу українців […]. У той час як західні українці зазнавали систематичної комунізації, східні або совєтські українці відкривали для себе ідеали і цінності своїх західних співвітчизників. Це психологічне змішування контрастуючих цінностей не могло не вплинути на мислення та позицію української совєтської інтелігенції в повоєнний період”. Як і у випадку з працями І. Лисяка-Рудницького, дисертант екстраполює цю згадку щодо “психологічного змішування контрастуючих цінностей”й на попередній період вітчизняної історії –починаючи з Першої світової війни й поширюючи цю характеристику на усе міжвоєнне двадцятиліття.
За панування в СССР російського комуністичного режиму об’єктивне висвітлення історії західноукраїнської інтелігенції, її ролі у загальнонаціональних політичних і культурних процесах, особливо доби Української революції 1917– рр. й взаємин з совєтською адміністрацією в УССР міжвоєнного двадцятиліття належало до табуйованих тем. Прагнення до соборності національних територій, виразно артикульоване чільними вітчизняними інтелектуалами на переломі ХIХ –ХХ ст., тлумачилося офіційною совєтською історіографією винятково як рух західноукраїнських “працюючих мас”за “возз’єднання”з УССР/СССР.
Перші наукові публікації з цих питань з’являються у вітчизняній історіографії на межі 1980–-х років. У цей час виходить друком низка загальних (так би мовити –оглядових) праць про політику російського комунізму/більшовизму щодо України, в яких наводилася ще не досить докладна інформація щодо репресій проти української інтелігенції. Подекуди у цих дослідженнях траплялися й згадки про долю окремих уродженців західноукраїнських земель. Йдеться про публікації Г. Боряка, В. Даниленка, Г. Касьянова, С. Кульчицького, Ю. Шаповала та ін. Тоді ж з’являються й спеціальні наукові праці як вищезгаданих авторів, так і І. Гирича, С. Кіржаєва, В. Кравченка, Р. Пирога та інших дослідників, присвячені історії української інтелігенції 1920–-х років.
Відповідаючи на виклики часу, учені Інституту історії України НАН України ініціювали 1990 р. вивчення піонерської для вітчизняної історіографії науково-дослідної теми –“Увічнення пам’яті жертв незаконних репресій 30–-х –початку 50-х років в контексті розробки проблем регіональної історії (На матеріалах України)”(керівник Ю. Данилюк). Виконання її увінчалося публікацією двох знакових книжок, вперше побудованих на використанні матеріалів центрального та архівів обласних управлінь СБУ, –“Репресоване краєзнавство: 20–-ті роки” (К., 1991) та “Реабілітовані історією”(К.; Полтава, 1992). 1992 р. з’явилася постанова № 530 Кабінету Міністрів України “Про підготовку і випуск серії книг “Реабілітовані історією””, розпочалася робота Головної та обласних редколегій “Реабілітовані історією”(голова –акад. НАН України П. Тронько). Відтоді були опубліковані десятки книжок, сотні статей, брошур, газетних публікацій, відбулися десятки різноманітних конференцій.
Тим не менше, праць, які б подавали панорамне бачення та містили аналіз комуністичного тоталітаризму в Україні упродовж усього періоду його функціонування (чи принаймні вагомого його хронологічного відрізку), не так вже й багато. Серед них привертають увагу, насамперед, монографії й публікації документів І. Біласа, С. Білоконя, І. Винниченка, Ю. Данилюка, С. Кульчицького, В. Пристайка, В. Ченцова, Ю. Шаповала, Б. Яроша та ін. Системне висвітлення проблеми терору й тероризму в історії України, в тому числі й совєтської доби, подається в узагальнюючій праці Інституту історії України НАН України –“Політичний терор і тероризм в Україні. ХIХ–ХХ ст.: Історичні нариси” (К., 2002).
Окремі розвідки вітчизняних науковців присвячені ключовим проблемам історії Західної України першої половини ХХ ст., зокрема подіям Першої світової війни на теренах регіону, національно-державному будівництву за часів ЗУНР, польсько-українській війні 1918– рр., біографіям деяких чільних постатей галицької інтелігенції (праці С. Гелея, Я. Грицака, Я. Дашкевича, М. Дядюк, У. Єдлінської, С. Качараби, О. Купчинського, М. Литвина, К. Науменка, І. Патера, Ю. Сливки, І. Федорів, Я. Федорука та ін.). Серед публікацій документальних матеріалів з історії західноукраїнської інтелігенції важливе місце посідає епістолярна спадщина її провідних представників (М. Возняка, В. Гнатюка, М. Кордуби, І. Крип’якевича, М. Рудницької, С. Рудницького, В. Стефаника, К. Студинського, А. Шептицького та ін.), у якій яскраво відобразилися драматичні й складні події першої половини ХХ ст. у Галичині й Наддніпрянській Україні, взаємозв’язки науковців, діячів освіти і культури обох частин національної території тощо.
Серед публікацій документів останніх років увагу привертають матеріали з архівів ГПУ –НКВД –КГБ, що стосуються залаштункового механізму репресій тоталітарного режиму проти української академічної науки, зокрема таких її чільних представників, як академіки С. Єфремов та М. Грушевський. Очолювана Грушевським Історична секція ВУАН упродовж 1924– рр. ініціювала й підтримувала інтенсивні контакти з західноукраїнським академічним осередком –Науковим товариством ім. Шевченка у Львові. Оприлюднення документів сталінської спецслужби не лише дозволяє реконструювати злочинну механіку владних дій проти вітчизняної інтелігенції, в тому числі й уродженців Західної України, які працювали в УССР, а й уможливлює повноформатне відтворення численних наукових та особистих зв’язків між підсовєтськими та “закордонними”українськими науковими й інтелектуальними колами упродовж національного відродження 1920-х років. Йдеться про збірники документів і матеріалів “Справа “Спілки Визволення України”: Невідомі документи і факти”(К., 1995); “Михайло Грушевський і ГПУ –НКВД. Трагічне десятиліття: 1924–”(К., 1996); “Михайло Грушевський: Справа “УНЦ”і останні роки (1931–)”(К., 1999) та ін. Цінні матеріали та наукові розвідки регулярно вміщує на своїх шпальтах квартальник “З архівів ВУЧК –ГПУ –НКВД –КГБ”(вип. 1–, 1994– рр.).
До 60-річчя масових убивств російським комуністичним режимом українських в’язнів, які утримувалися на Соловках (серед них чимало представників західноукраїнської інтелігенції), опублікований тритомник “Остання адреса”(К., 1997–), що в ньому вміщено “розстрільні”протоколи Особливої трійки УНКВД Ленінградської області 1937 р., документи з тюремних справ соловецьких в’язнів, котрі зберігаються у Регіональному управлінні ФСБ РФ по Архангельській області, унікальні матеріали з Державного архіву Служби безпеки України, уривки зі спогадів. Доопрацьоване перевидання “Останньої адреси”з’явилося у 2003 р.
Подією у науковому й культурному житті останніх років стала публікація “Щоденника”С. Єфремова (К., 1997), який свого часу був вилучений ГПУ УССР й десятиліттями зберігався в архівах цього відомства та його спадкоємців. Автентичні свідчення визначного діяча українського національного руху, одного з керівників ВУАН й провідного опонента М. Грушевського, подають не лише цікаві оцінки більшовицької політики в Україні, особисті спостереження, а й суттєво доповнюють фрагментарну картину академічного життя 1920-х років, дозволяють виразніше уявити ставлення керівного тандема ВУАН (А. Кримський –С. Єфремов) до Історичної секції М. Грушевського та пов’язаних з нею численними науковими й особистими контактами західноукраїнських учених на чолі з тодішнім головою НТШ у Львові, давнім приятелем Грушевського К. Студинським, якого С. Єфремов натомість відверто не сприймав.
Вартісні документи з історії ВУАН/АН УССР 1918– рр. подає серійний збірник “Історія Національної Академії наук України”(5 випусків, 1993– рр.), де вміщено чимало цікавих матеріалів не лише щодо внутрішнього життя Академії, втручання у її справи комуністичної адміністрації, але й про різноманітні й насичені контакти наддніпрянських дослідників з галицьким науковим світом, насамперед ученими НТШ у Львові, та специфічну інтерпретацію цих зв’язків республіканською партноменклатурою, її намагання використати їх для обслуговування ідеологічних потреб більшовицького владарювання в Україні.
Серед історико-мемуарної літератури останніх років заслуговують на увагу цікаві мемуари “Рубали ліс…: Спогади галичанки”(Л., 2001) Л. Крушельницької –онуки відомого галицького літератора й громадсько-політичного діяча А. Крушельницького, який з родиною 1934 р. приїхав зі Львова до Харкова, де восени того ж року з синами й донькою був репресований, а також посмертна автобіографічна публікація “Перековка: Повість власного життя”(Вітчизна. –. –№ 11) колишнього члена Спілки революційних письменників “Західна Україна”(її київської філії) Ф. Малицького про репресії щодо нього, табірний побут та ін.
Для дисертанта зацікавлення проблематикою взаємин Сходу й Заходу України, насамперед участю західноукраїнської інтелігенції у загальнонаціональних політичних та культурних процесах, було започатковане кандидатською дисертацією про історичні погляди Я. Галана (1988), яка значною мірою виконувалася за звичними канонами колишньої совєтської історіографії. Рівночасно чимало історичних фактів, відомості про які містилися не лише у літературі (назагал закордонного походження), але й в архівних документах, кричуще не вписувалися у “звичайні схеми”традиційної історичної науки СССР/УССР. Тому, як тільки з’явилася можливість (пов’язана, насамперед, зі скасуванням цензурних обмежень на друковану продукцію), ним були оприлюднені деякі власні міркування з зазначеної проблематики й надруковані окремі архівні матеріали. Попереднім підсумком дослідження історії взаємин окремих представників західноукраїнської інтелігенції з колегами зі Сходу України й комуністичною адміністрацією СССР/УССР стала монографія “Сталінщина й доля західноукраїнської інтелігенції (20–-ті роки ХХ ст.)”(К., 1994). У книзі робився наголос на висвітленні співпраці східно- та західноукраїнських інтелектуалів у процесах національного відродження 1920-х років, аналізувалися репресії тоталітарного режиму проти уродженців Східної Галичини, Буковини й Закарпаття в УССР у контексті антиукраїнської політики Кремля 1930-х років та ін.
У сфері наукового пошуку дисертанта у середині 1990-х –на початку 2000-х років –біографії галицьких інтелектуалів, які брали діяльну участь у здійсненні політики “українізації”в УССР, а впродовж 1930-х років стали жертвами комуністичної тоталітарної системи. Досліджувалися культурні та наукові контакти Галичини й Наддніпрянської України міжвоєнної доби, участь у них таких відомих представників західноукраїнського наукового світу, як М. Кордуба, І. Крип’якевич, К. Студинський та ін.; розвиток регіонально-історичних досліджень Західної України на Науково-дослідній кафедрі історії України акад. М. Грушевського у Києві та ін. Декілька розвідок автора присвячено фабрикації у підсовєтській Україні у 1932– рр. “справи”так званої “Української військової організації”та її використанню тоталітарним режимом для фізичного знищення чи примусового видалення на багато років з суспільно-політичного і культурно-освітнього життя республіки багатьох представників західноукраїнської інтелігенції, а також табірним долям репресованих.
У сфері сучасних наукових зацікавлень здобувача й доба 1914– рр. –часи Першої світової війни та Української революції. Особливий акцент у вивченні періоду робиться на участі західноукраїнських освічених верств у складних процесах формування загальноукраїнської політичної нації, спробах вітчизняного державотворення й перетоплюванні регіональних патріотизмів/ідентифікацій у загальнонаціональну єдність. Монографія “Західноукраїнська інтелігенція у загальнонаціональних політичних та культурних процесах (1914–)”підсумовує усі попередні дослідження дисертанта й подає синтетичний виклад участі західноукраїнської інтелігенції у загальнонаціональних політичних і культурних процесах упродовж чверті століття –від початку Першої світової війни до вересня 1939 р. –початку Другої світової війни.
Джерельна база. Важливі матеріали по темі зберігаються у фондах Центрального державного архіву вищих органів влади та управління України (ЦДАВО України). Значний інтерес для висвітлення наукових і культурних контактів УССР й західноукраїнських земель 1920–-х років становлять, зокрема, матеріали фондів 30 (“Міністерство фінансів УРСР”); 166 (“Міністерство освіти УРСР”) –насамперед матеріали Наркомату освіти республіки (1920–); 177 (“Державне видавниче об’єднання України –ДВОУ”); 555 (“Комітет у справах друку при РНК УРСР”); (“Українська Центральна Рада”); (“Генеральне секретарство справ освіти Української Центральної Ради, м. Київ”) та ін.
У Центральному державному архіві громадських об’єднань України (ЦДАГО України) проаналізовані матеріали шести описів двох фондів (ф. 1 –Центральний комітет Компартії України, 1917– рр.: оп. 1 –Матеріали з’їздів, конференцій і пленумів ЦК КПУ, 1917– рр.; оп. 6 –Протоколи засідань політбюро ЦК КПУ і матеріали до них, 1919– рр.; оп. 7 –Протоколи засідань оргбюро і секретаріату ЦК КП(б)У і матеріали до них, 1919– рр.; оп. 16 –Протоколи засідань політбюро, оргбюро і секретаріату ЦК КПУ і матеріали до них. “Окрема папка”, 1923– рр.; оп. 20 –Документи відділів ЦК КП(б)У, 1918– рр.; ф. 263, оп. 1 –Колекція позасудових справ реабілітованих, 1919– рр.).
Документи ЦДАГО України дають змогу дослідити роль керівних органів республіканського партапарату –відділів, секретаріату, оргбюро, політбюро ЦК КП(б)У –у реалізації політики ЦК ВКП(б) щодо української політеміграції та західноукраїнської інтелігенції міжвоєнної доби. Завдяки цьому проаналізовано зміни цієї політики від спроб цілеспрямованої фрагментації еміграційного середовища звичними більшовицькими методами шантажу й підкупу, насаджування власної агентури й залучення на свій бік частини закордонної інтелігенції на початку й у середині 1920-х років до неприхованої відмови від методів батога й пряника й використання комуністичною адміністрацією переважно репресивних методів щодо представників розумової праці в УССР, в тому числі й уродженців західноукраїнських земель, та оголошення закордонної української інтелігенції суцільно “реакційною”, “антисовєтською”силою, знаряддям “міжнародного імперіалізму”наприкінці 1920-х –у 1930-х роках.
Водночас матеріали ЦДАГО України уможливлюють з’ясування політичних настанов московського й харківського компартійного керівництва, механізму легітимізації владою сфабрикованих репресивним апаратом “справ”проти вітчизняної інтелігенції –“Спілки визволення України”, “Українського національного центру”, “Української військової організації”та інших, внаслідок яких було брутально припинено політику “українізації”, перекреслено здобутки національного відродження 1920-х років, зазнала непоправних втрат вітчизняна інтелектуальна еліта, зокрема загинуло чимало представників західноукраїнської інтелігенції. Доповнюють картину політичних репресій в УССР позасудові справи реабілітованих західноукраїнських інтелігентів, що зберігаються у ЦДАГО України.
Фонди Центрального державного архіву-музею літератури і мистецтва України (ЦДАМЛМ України) зберігають вартісні матеріали щодо діяльності Видавництва журналу “Західна Україна”–органу Спілки революційних письменників “Західна Україна” (ф. 579); Українського кооперативного видавництва “Рух”, м. Харків (ф. 577); Державного видавництва “Художня література”НКО УССР, м. Харків (ф. 584), що містять інформацію про літературну працю як закордонних українських письменників міжвоєнної доби, так і життя, побут і творчість підсовєтських галичан і буковинців, особливості функціонування літературного об’єднання “Західна Україна”тощо. Особисті фонди вітчизняних літераторів, котрі зберігаються у ЦДАМЛМ України, дозволяють виразніше реконструювати перебіг літературного процесу в УССР міжвоєнної доби, унаочнити різноманітні творчі контакти письменників Східної та Західної України цього часу. Йдеться насамперед про особові фонди Б. Антоненка-Давидовича (ф. 159), В. Бобинського (ф. 910), Я. Галана (ф. 452), В. Гжицького (ф. 19), В. Касіяна (ф. 196), П. Козланюка (ф. 86), М. Марфієвича (ф. 24) та ін.
Фонд 1235 –“Грушевські –історики, філологи”–Центрального державного історичного архіву України у м. Києві (ЦДІА України у м. Києві) є найповнішим фамільним зібранням документів знаної української родини. Більшість фонду складають матеріали М. Грушевського. Особливий інтерес становить листування академіка з його численними кореспондентами, зокрема з М. Кордубою, В. Кузівим та ін., що уможливлює реконструкцію творчої лабораторії ученого, обставин його праці у підсовєтській Україні, з’ясування задумів голови Історичної секції ВУАН щодо налагодження творчих зв’язків й координації зусиль наддніпрянських й наддністрянських дослідників-українознавців тощо.
Матеріали Центрального державного історичного архіву України у м. Львові (ЦДІА України у м. Львові) дозволяють виразніше представити й проаналізувати зв’язки Західної та Східної України у міжвоєнному двадцятилітті, докладніше реконструювати біографії багатьох представників західноукраїнської інтелігенції, які брали участь у загальнонаціональних політико-культурних процесах міжвоєнної доби, відтворити реакцію західноукраїнської спільноти на події в УССР зазначеного часу. Маються на увазі насамперед документи ф. 309 –Наукове товариство ім. Шевченка; ф. 357 –особовий фонд акад. АН УССР І. Крип’якевича; ф. 384 –Ярослав Гординський (1882–), історик літератури, філолог, письменник, педагог; та ін. Особливий інтерес з точки зору повноти висвітлення теми становлять різноманітні документи особового фонду голови НТШ (1923–) акад. ВУАН К. Студинського (ф. 362). Лише частина епістолярної спадщини академіка увійшла до збірника “У півстолітніх змаганнях: Вибрані листи до К. Студинського (1891–)”(К., 1993).
Вивчення окремих архівно-кримінальних справ, що зберігаються у Державному архіві Служби безпеки України (ДА СБУ) та архівному підрозділі СБУ по Харківській області (фонд припинених справ), й деяких аналітичних матеріалів з фондів ДА СБУ дало можливість не лише відтворити репресивну логіку та злочинну механіку дій московської колоніальної адміністрації у Наддніпрянщині, але й реконструювати подробиці біографій багатьох представників західноукраїнської інтелігенції в УССР, яких поглинув репресивний вир 1930-х років. Стосовно більшості з них у закордонному українознавстві лише лаконічно згадувалося на кшталт –“ р. засланий; подальша доля невідома”; “репресований у 1930-х рр.”та ін. Здійснена дисертантом пошукова робота дала можливість не лише заповнити наявні лакуни в історичних знаннях, а й рівночасно вписати ці життєписи у загальноукраїнський політичний контекст тієї доби.
При написанні монографії здобувач послуговувався й матеріалами Наукового архіву Інституту історії України НАН України та Відділу рукописів і текстології Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України. Використані й окремі справи з фондів Державного архіву Івано-Франківської області, Російського державного архіву соціально-політичної історії та польських архівів –Архіву Актів Нових у Варшаві (Archiwum Akt Nowych w Warszawie) та відділу рукописів Публічної бібліотеки міста Старої Варшави (Biblioteka publiczna m. Starej Warszawy).
Цінним джерелом для висвітлення теми виступала тогочасна періодика –як наддніпрянська доби Першої світової війни та Української революції 1917– рр., періодичні видання УССР (меншою мірою –з огляду на відомі цензурні обмеження), так і особливо західноукраїнські часописи. Надзвичайно вартісні з погляду інформаційної насиченості різноманітні матеріали, що їх вміщував на своїх шпальтах львівський український щоденник “Діло”(1880–). Зрозуміло, що газетярські повідомлення потребували верифікації за іншими джерелами.
Проведений дисертантом аналіз історико-мемуарної, наукової літератури, опублікованих документів, опрацьованих архівних матеріалів та їхнє критичне використання уможливили здійснення комплексного дослідження ролі й місця західноукраїнської інтелігенції у загальнонаціональних політичних та культурних процесах упродовж чверті століття –– рр. –у ширшому контексті перипетій тогочасної центрально-східноєвропейської історії.
У другому розділі –“Західноукраїнська інтелігенція в роки Першої світової війни та Українських визвольних змагань (1914– рр.)” –показано вплив подій першого у світовій історії глобального мілітарного протистояння на прискорення процесів українського націєтворення й поступову синхронізацію політичного розвитку західної і східної гілок українського народу.
Перша світова війна стала важливою віхою у справі досягнення ідейної консолідації української нації, важливим етапом вітчизняного державотворення й забезпечення соборності українських земель. Народ, розділений на окремі сегменти державними кордонами кількох країн, кожна з яких на свій лад прагнула його асимілювати, обернувши чи то на “тирольців Сходу”, чи на “самоотверженных малороссов”(“gente Ukraini, natione Russi”), попри все, не втратив відчуття єдності та братерства. Непересічну роль відігравала у цьому процесі збереження національної ідентичності й пробудження національних почувань вітчизняна інтелектуальна еліта, яка не лише продукувала твори, що в них наголошувалося на тисячолітній історичній тяглості існування українського етносу, але й накреслювала національні соборницькі дезидерати. Збройне протистояння імперій сколихнуло національні почування як підросійських, так і підавстрійських українців, примусило боротися не лише за власне виживання як окремого етносу, а й виразно заявити про свої політичні вимоги щодо створення Соборної Української держави, яка б об’єднувала усі українські етнічні території.
Війна “націоналізувала”українців, яких мобілізовували до війська поліетнічних Російської та Австрійської імперій. Щоденне окопне й тилове спілкування з представниками інших етносів спонукало до усвідомлення власної національної ідентичності, особливо “завдяки”насмішкам, упередженому ставленню чи відвертій ворожості на національному ґрунті (що було поширеним явищем і в російській і в австрійській арміях). З іншого боку, “їхнє”військо іноді здобувало території противника з населенням, яке розмовляло тією ж самою мовою, мало майже тотожні традиції й звичаї, що й “визволителі”/окупанти. Окупаційна політика царату у Галичині стерла межу між цивільним і військовим світом, а рівночасно –між Австрійською та Російською імперіями. Тимчасова російська окупаційна адміністрація висилала десятки тисяч осіб із західного прикордоння, тобто з тих регіонів, мешканці яких (австрійські піддані) мали найбільше досвіду цивілізованої національної політики, до своїх внутрішніх провінцій (губерній). Тим самим вона несамохіть сприяла тісним контактам галицьких українців з українцями імперії Романових. У кінцевому підсумку, як не парадоксально, саме царат й російські націоналістичні організації такими діями значною мірою спричинили/уможливили вибух Української революції навесні 1917 р.
Воєнне лихоліття, утиски національних прав з боку російського окупаційного режиму й нехтування українськими вимогами з боку династії Габсбургів переконували галицьких українців у необхідності об’єднання зусиль всього українського народу у боротьбі за власну незалежну державу. Революція в імперії Романових й повалення царату під впливом поразок у Першій світовій війні дали можливість українському рухові від нелегальних і напівлегальних форм діяльності перейти з утворенням Української Центральної Ради до щораз відвертішої постановки власних національних вимог й ведення систематичного діалогу з представниками Тимчасового уряду. Логіка революційних подій іманентно спонукала український рух та його провідників перейти від несміливих автономізаційних ідей, котрі планувалося втілити у життя винятково у складі “демократичної”Росії, до проголошення незалежності Української Народної Республіки у січні 1918 р.
Перша світова війна викликала пересування на театрах воєнних дій (в тому числі на українських теренах) сотень тисяч військових та спричинила масову примусову міграцію цивільної людності (біженців, виселенців, закладників) з території Східної Галичини, Буковини й Закарпаття на Схід –до українських губерній Російської імперії, до етнічної власне Росії та Сибіру. Спричинена царатом “Галицька Руїна”– рр. не лише була “європейським скандалом”(П. Мілюков), а й актуалізувала західноукраїнське питання, поставивши його у центр уваги вітчизняної суспільно-політичної думки. Всебічному обговоренню цієї проблеми, у свою чергу, прислужилися сотні західноукраїнських інтелігентів, котрі як військовополонені, виселенці, заручники чи біженці потрапили у Наддніпрянську Україну, діставши щасливу, хоча й несподівану нагоду активно спілкуватися зі своїми східноукраїнськими колегами, що сприяло пожвавленому обміну поглядами, виробленню політичних програм й чіткішому вираженню загальнонаціональних дезидератів. Завдяки цьому багато асимільованих підросійських українців заново відкрили власну етнічну приналежність. Невдовзі від формулювання ідейних постулатів національного руху під австрійською чи російською займанщиною західно- та східноукраїнська інтелігенція перейшли до практичної участі у подіях Української революції 1917– рр. й будівництва національної державності.
“Національне післанництво”галичан (Л. Цегельський) знайшло сприятливий ґрунт у Наддніпрянській Україні, яка вражала уродженців західноукраїнських земель не лише масштабами, але й несподівано високим націє- й державотворчим потенціалом, рівнем національної свідомості й кількістю людей, які ідентифікували себе українцями. Відтак соборницькі дезидерати з надбання жменьки вітчизняних інтелектуалів, як це було ще напередодні Першої світової війни, перетворилися на ідею, що пішла у маси, заволодівши свідомістю сотень тисяч українців, й дала потужний імпульс процесові творення політичної української нації, який вже не спромоглася звести нанівець навіть така антигуманна форма іноземної окупації, як російська комуністична.
Розділ третій –“Участь західноукраїнської інтелігенції у здійсненні політики “українізації” в УССР (1923 –початок 1930-х років)” –висвітлює внесок уродженців західноукраїнських земель у процеси національного відродження у підсовєтській Україні.
Доба більшовицької “українізації”-х –початку 1930-х років та пов’язані з нею сподівання певної частини громадянства на можливість національного відродження й реалізацію “українського проекту”у межах совєтської моделі державного устрою спричинили активну участь багатьох представників інтелігенції західного регіону України у державному й національно-культурному житті УССР. Національні утиски українців у II Речіпосполитій, а відтак і вкрай обмежені можливості працевлаштування за фахом для українця-інтелігента у міжвоєнній Польській державі, з свого боку, заохочували виїзд наддністрянської інтелігенції до підсовєтської України, де чимало її представників знаходило собі працю на інженерно-технічних та культурно-освітніх посадах, ініціюючи й підсилюючи, у свою чергу, українізаційні процеси у республіці. Місткість ринку праці у педагогічній галузі УССР була такою значною, що Наркомат освіти на чолі з М. Скрипником неодноразово ініціював проект масового перекидання з-за кордону від третини до половини усіх галицьких педагогів-українців.
Реконструйовано невідомі сторінки біографії багатьох уродженців західноукраїнських теренів, які брали активну участь у процесах національного відродження в УССР 1920-х років. Доведено, що Особистий секретаріат наркомоса М. Скрипника, укомплектований переважно співробітниками-галичанами (О. Бадан-Яворенко, М. Ерстенюк, Й. Зозуляк), поряд з іншими функціями, виконував й роль своєрідного “Галінформбюро”, тобто інформаційно-аналітичного центру, в якому накопичувалася й згодом транслювалася “за приналежністю” (включно з політбюро ЦК КП(б)У) інформація про культурно-мистецьке, наукове й суспільно-політичне життя західноукраїнських теренів. З’ясовано, що не лише скрипниківський НКО неодноразово ініціював масштабний проект перекидання до УССР 1500 галицьких педагогів –українців, аби надолужити кадровий голод на учительські сили, але й аналогічні задуми (щоправда, кількісно скромніші) мали й Наркомат охорони здоров’я республіки –щодо медиків-галичан, ВРНГ УССР –стосовно західноукраїнських інженерів.
У четвертому розділі –“Наукові та культурні зв’язки інтелігенції УССР та Західної України у 20–-х роках” –проаналізовано різноманітні контакти між науковою й творчою інтелігенцією двох найбільших регіонів України упродовж міжвоєнного двадцятиліття.
Відродження 1920-х років дало потужний імпульс активізації й усталенню наукових і культурно-мистецьких контактів Східної та Західної України. Виняткову роль у процесі загальнонаціонального згуртування відіграли у цей час Історична секція Всеукраїнської Академії наук на чолі з академіком М. Грушевським та Наукове товариство ім. Шевченка у Львові під керівництвом академіка К. Студинського. Зусиллями науковців і ширшої громадськості Наддніпрянщини й Галичини було продовжено започатковану у Полтаві 1903 р. традицію загальнонаціонального святкування знакових подій вітчизняної історії. Попри ледь прихований спротив більшовицької адміністрації, на всеукраїнські акції перетворилися урочистості з нагоди 60-річчя М. Грушевського (3 жовтня 1926 р.); 100-річчя виходу першого збірника українських пісень М. Максимовича (2– жовтня 1927 р.) з маркантною історіософською доповіддю М. Грушевського на урочистому засіданні Історичної секції ВУАН з академічною Комісією Західної України 7 жовтня 1927 р. –“Галицько-українські взаємини”; вшанування пам’яті В. Антоновича у 20-річчя від дня його смерті (17 березня 1928 р.).
Розділ п’ятий –“Київське “галичознавство” 1920-х: аспіранти М. С. Грушевського Остап Павлик та Василь Костащук” –висвітлює розвиток регіонально-історичних досліджень Західної України на Науково-дослідній кафедрі історії України у Києві на прикладі біографій двох аспірантів академіка М. Грушевського –О. Павлика та В. Костащука, уродженців Східної Галичини й ветеранів Першої світової війни, які пройшли російський полон й згодом ангажувалися у національне будівництво в УССР. Доведено, що запропоновані їм науковим керівником теми досліджень були піонерськими на свій час. Аналогічні їм за проблематикою праці стали можливими лише у незалежній Україні 1990-х років.
У шостому розділі –“Мирон Кордуба та Іван Крип’якевич: спроба паралельних біографій у загальноукраїнському науковому контексті 1920–-х років” –на тлі наукового й суспільно-політичного життя міжвоєнного двадцятиліття й насамперед у контексті зв’язків галицьких істориків з їхніми колегами з ВУАН реконструйовані паралельні біографії двох найвідоміших львівських учнів М. Грушевського –М. Кордуби та І. Крип’якевича. Вони не лише підтримували зв’язок зі своїм Учителем й очолюваними ним історичними установами, а й особисто відвідали УССР, а також виступали речниками й “комунікаторами”здобутків української історіографії у центрально-східноєвропейському науковому співтоваристві. Наукова, викладацька й науково-інформаційна діяльність М. Кордуби 1930-х рр. у столиці II Річіпосполитої й на міжнародних форумах істориків Європи була не лише поважним внеском до історичної україністики, а й сприяла інформуванню закордонних колег про події вітчизняної історії з української точки зору. За умов ледь не герметичної ізоляції СССР від навколишнього світу й систематичного знищення або “перевиховання”сталінським режимом підсовєтських гуманітаріїв-україністів така діяльність М. Кордуби мала виняткове значення. Вихованцем його історичного семінару у Варшавському університеті був знаний речник польсько-українського порозуміння, видатний польський інтелектуал ХХ ст. Єжи Ґедройц (1906–).
І. Крип’якевич пережив свого старшого колегу на двадцять років. Після часів брутальної критики на його адресу з боку компартійного істеблішменту УССР наприкінці 1940-х рр. й перманентної загрози арешту акції науковця почали стрімко зростати на початку 1950-х –з наближенням 300-річчя прилучення козацької Української держави до Московії. У масштабній пропагандистській кампанії з нагоди сумного для України ювілею влада покладала особливі надії на цього найкращого вітчизняного знавця доби Б. Хмельницького. І. Крип’якевич мав власні резони, коли вирішив дочекатися у рідному місті повернення совєтської адміністрації. Але безперечно, що з виїздом на Захід цього єдиного ґрунтовного знавця Хмельниччини українська державницька думка й національна історіографія в еміграції дістали б могутнє підсилення, натомість пропагандистська кампанія Кремля з нагоди 300-річчя подій 1654 р. мала би потужного й авторитетного супротивника. Вірогідно, що й науковий потенціал львівського учня М. Грушевського реалізовувався б за “залізною завісою”не наполовину (50 : 50) (Я. Дашкевич), а більше наближався б до стовідсоткового втілення у життя.
У сьомому розділі –“Консульство СССР у Львові: сполучна ланка між двома Українами чи більшовицька експозитура?” –з’ясовується роль Консульства, згодом Генерального консульства СССР у столиці Східної Галичини у розвитку контактів Східної та Західної України упродовж 1927– рр.
Консульська установа СССР у Львові постала на вимогу українських націонал-комуністів 1927 р. –після понад дворічних виснажливих домагань й наперекір московським (союзним) і польським дипломатам. Шостий з черги (М. Баран, М. Гаврилів, Н. Калюжний, Т. Репа, С. Семко-Козачук) претендент на консульську посаду у Східній Галичині –С. Кириченко –став нарешті першим совєтським консулом у Львові.
Консульство, а згодом Генеральне консульство СССР у Львові функціонувало упродовж дванадцяти років. Воно безпосередньо підпорядковувалося Наркомату закордонних справ СССР й виконувало свої функції відповідно до загальної зовнішньополітичної лінії Москви, втручання ж у його діяльність квазіурядового Харкова було мінімальним. Одночасно консульство працювало на українських етнічних теренах II Річіпосполитої, й процеси, які відбувалися у Західній Україні та в УССР, так або інакше позначалися на його діяльності й у перші роки навіть надавали їй квазіукраїнського забарвлення. Назагал же Генеральне консульство СССР у Львові виступало як аванпост тоталітарного режиму, покликаний створювати ілюзію більшовицького раю у підсовєтській Україні та вносити незгоду у середовище українських національних партій та некомуністичної інтелігенції західноукраїнських теренів.
Восьмий розділ –“Совєтські пенсії західноукраїнським інтелектуалам, 1920-ті –початок 1930-х рр.: Timeodanaosetdonaferentes?” –присвячений аналізу політики совєтської адміністрації УССР щодо західноукраїнських учених та митців (В. Гнатюка, О. Кобилянської, В. Стефаника, К. Студинського та ін.), зокрема використанню більшовицькою владою такого знаряддя адміністративного ресурсу, як цільове надання їм республіканських пенсій, одноразових “допомог”, друк творів, постановка спектаклів, виплата гонорарів та ін.
У дев’ятому розділі –““Похід на галичан” та масові репресії щодо української інтелігенції у 1930-х роках” –висвітлюються репресивні дії комуністичного режиму проти уродженців західноукраїнських земель у контексті загального антиукраїнського курсу Кремля 1930-х років.
З огляду на важливу роль уродженців західноукраїнських земель в українізаційних процесах 1920-х років в УССР значна їх частина потрапляє в епіцентр репресивних заходів тоталітарного режиму з припиненням політики “українізації”на початку 1930-х років. Сфабриковані ГПУ –НКВД “справи”“Українського національного центру”, “Української військової організації”та інші втягнули у свій репресивний вир сотні західноукраїнських інтелігентів, які працювали у підсовєтській Україні, як також і їхніх земляків-“східняків”. Репресивні заходи більшовицької адміністрації мали на меті вилучити з суспільно-політичного й культурно-освітнього життя республіки в ідеалі усіх виразних носіїв української національної ідентичності, до яких майже стовідсотково належали інтелігенти –уродженці західних теренів України.
Увага фокусується на дослідженні фабрикації у підсовєтській Україні у 1932– рр. “справи”так званої “Української військової організації”та її використанню тоталітарним режимом для фізичної ліквідації чи видалення на десятиліття з суспільно-політичного і культурно-освітнього життя республіки багатьох представників західноукраїнської інтелігенції, тобто тому процесові, що за несамохіть вдалою характеристикою одного з чільних ініціаторів репресій П. Постишева, дістав назву “похід на галичан”.
Десятий розділ –“Фабрикація в УССР “справи” “Української Військової Організації” та її “легітимізація” комуністичним режимом (1932–рр.)” –реконструює залаштункову механіку фабрикування “справи”УВО й з’ясовує методи владної легалізації репресивних дій щодо представників західноукраїнської інтелігенції в УССР через контрольовані засоби масової інформації, партійні зібрання різного рівня, наданням формальної “легітимності”каральним діям ГПУ –НКВД.
Листопадовий об’єднаний пленум ЦК і ЦКК КП(б)У 1933 р. став чимось на кшталт політзаняття республіканського партактиву з проробляння оперативних енкаведистських матеріалів, які кожний з промовців тлумачив й використовував на власний розсуд, втім, не порушуючи при цьому мовчазного табу на висловлення сумнівів в автентичності цих матеріалів й зафіксованих у них “свідченнях”репресованих “контрреволюціонерів”, як рівночасно й реальному існуванні численних, виявлених, мовляв, чекістами, “шкідницьких організацій”. Головним таким документом, що його роздали делегатам пленуму, був друкарський примірник “Обвинувального висновку у справі контрреволюційної “Української Військової Організації” (“УВО”)”(Харків, 1933), авторства секретно-політичного відділу ГПУ УССР.
Естафету брудних справ листопадового пленуму 1933 р. по дискредитації уродженців західноукраїнських земель в УССР, зокрема оскаржених у “справі”“Української військової організації”, а відтак легітимізації “галицької операції”ГПУ перейняв ХII з’їзд КП(б)У (18– січня 1934 р.). Промовці на цьому партійному форумі у своїх повідомленнях про ліквідацію “антисовєтських змовників”й “агентів міжнародного імперіалізму”у республіці назагал спиралися на вже оприлюднені 1933 р. відповідні дані.
З трибун і залів засідань закритих компартійних зібрань, шпальт їхніх “цілком таємних”стенографічних звітів “антиувістська”й антигалицька риторика ГПУ/КП(б)У –відповідно до відомого марксистського положення щодо ідей, які “оволодівають масами”й відтак перетворюються на матеріальну силу, –оперативно-директивно перемістилася й на сторінки масової республіканської преси –як партійної, так і “цивільної”.
Одинадцятий розділ –“Галицькими маршрутами ГУЛАГу: західноукраїнська інтелігенція у таборах СССР, 1930-ті роки” –з’ясовує умови утримання й долю низки представників західноукраїнської інтелігенції після судових/позасудових вироків у сфабрикованих щодо них “справах”.
Довкола утримуваного на Соловках акад. М. Яворського наприкінці 1935 р. згуртувалася група українців-галичан, що її таємні інформатори доволі слушно охрестили “Галицьким бюро”. Увечері, після виснажливої праці, в’язні обговорювали політичні питання, критикували національну політику ВКП(б) в Україні, висловлюючи жаль, що не вдалося відстояти національну державність під час визвольних змагань 1917– рр. Колишні “радянці”чи націонал-комуністи “завдяки”ув’язненню проходили прискорену школу національного самоусвідомлення й патріотичного виховання. Жваво й зацікавлено обговорювався механізм фабрикації енкаведистами “справ”проти української інтелігенції –“Спілки визволення України”, “Українського національного центру”, “Української військової організації”та ін., тим більше, що “людського матеріалу”з власним гірким досвідом “слідства”й засудження за участь у віртуальних “контрреволюційних організаціях”на Соловках не бракувало. З розрізнених фрагментів окремих біографій вимальовувалася виразна суцільна картина тоталітарного терору більшовицької Москви в Україні. Нові партії бранців-українців, що регулярно надходили до мережі ББК НКВД, постачали не лише чергові численні історії про особисті трагедії й кривди, а й свіжу інформацію про ситуацію в УССР.
Серед соловецьких в’язнів –галичан не бракувало духовних лідерів, довкола яких утворювалися неформальні осередки ідейного спротиву владі, що стали для багатьох бранців сталінської системи справжньою школою виховання свідомих українців. До таких неформальних лідерів належали засуджені у “справі”“УВО”В. Гоца, С. Рудницький, О. Яворський, М. Ящун та ін.
У дванадцятому розділі –“Ставлення громадськості Західної України до утвердження тоталітаризму в УССР (кінець 20-х –-ті роки)” –проаналізована еволюція ставлення західноукраїнської громадськості до “українізаційного”експерименту в УССР 1920-х рр. та його антитези –жорсткого антиукраїнського курсу Кремля 1930-х рр.
Наявність значної кількості (до 50– тис.) уродженців західноукраїнських земель у підсовєтській Україні не лише пожвавила націєтворчі процеси у загальнонаціональному масштабі шляхом їхнього активного включення у реалізацію контроверсійної політики “українізації”й пов’язаного з нею національно-культурного відродження в УССР, але й гарантувала, принаймні до початку 1930-х років, постійні міжособові (в тому числі родинні –транскордонне листування) контакти уродженців різних частин української території, що перебували під чужоземною займанщиною (російською комуністичною, польською, чеською, румунською). Вочевидь такі контакти, хоча й фрагментарні, несистематичні та несистемні тривали й надалі –у середині та другій половині 1930-х років, коли продовжувалися, принаймні латентні, процеси формування загальноукраїнської політичної нації: спрацьовувала інерція й давалися взнаки державо- й націєтворча спадщина УНР/ЗУНР, конструктивні результати більшовицької політики “українізації”, політико-ідеологічної діяльності галицького українського політикуму та національної політичної еміграції.
Зміцнення сталінського тоталітарного режиму, втрата підсовєтською Україною решток суверенності й розгортання масових репресій призвели до того, що контакти між обома частинами національної території фактично зійшли нанівець. З вини сталінського режиму на середину 1930-х років майже припинилися будь-які зв’язки –суспільно-політичні, культурні, наукові –між УССР та західноукраїнськими теренами. Антигуманна сутність тогочасної совєтської системи, відверта (з 1933 р.) україножерська спрямованість національної політики сталінщини, репресії щодо вихідців із Західної України в УССР утворили прірву поміж обома частинами української землі. Внаслідок цього переважна частина галицької інтелігенції, яка до часу покладала значні надії на політику “українізації”в УССР, пов’язуючи з нею можливість національно-культурного відродження українського народу, відходить від колишнього совєтофільства й ставить знак рівняння між гітлеризмом й російським більшовицьким варіантом тоталітаризму –сталінщиною.
“Взаємне безупинне точне слідкування”(І. Кедрин) за суспільно-політичними, економічними та культурними процесами, які відбувалися в усіх частинах національної території, поширювалося у Східній Галичині й на позиціонування української громадськості, насамперед інтелектуальної еліти й освічених верств населення, стосовно політики комуністичної адміністрації в УССР на два виразних табори зацікавлених спостерігачів за перебігом процесів у підсовєтській Україні. Абсолютна більшість української інтелігенції та політиків західноукраїнських земель відверто негативно сприймала русифікаційний курс московської адміністрації у Наддніпрянщині, антиукраїнські репресії й винищення як “класу”ледь не усіх уродженців Галичини, Буковини й Закарпаття в УССР, незначна ж меншість західноукраїнських інтелектуалів й функціонерів КПЗУ –все ще живилася націонал-комуністичними ілюзіями, дедалі більше втрачаючи своїх прихильників. Вочевидь, таке “споглядання”не було суто пасивним, а часто спонукало й до яскраво виражених рефлексій на загальноукраїнські теми й відтак –сприяло чіткішому формулюванню загальнонаціональних вимог, підживлювало вітчизняну державницьку та історіософську думку.
У висновках узагальнено основні результати проведеного дослідження:
Перша світова війна стала важливою віхою у справі досягнення ідейної консолідації української нації, важливим етапом вітчизняного державотворення й забезпечення прийдешньої соборності українських територій. Війна сколихнула національні почування як підросійських, так і підавстрійських українців, примусила боротися не лише за власне виживання як окремого етносу, але й виразно/виразніше артикулювати свої політичні вимоги щодо створення Соборної Української держави, яка б об’єднувала усі українські етнічні території. Непересічну роль відігравала у цьому процесі збереження національної ідентичності й пробудженні національних почувань вітчизняна інтелектуальна еліта (як західно-, так і східноукраїнська), яка не лише продукувала твори, що в них наголошувалося на тисячолітній історичній тяглості існування українського етносу, але й накреслювала національні соборницькі дезидерати.
У часи Першої світової війни вперше постав феномен масової конфронтації східно-західної української ідентичності, а відтак і їхнього співділання, взаємодоповнення й нівелювання міжрегіональних особливостей. Безпосередні “тисячні особисті контакти між уродженцями східньо-осередніх та західних земель”України (І. Лисяк-Рудницький) прискорювали кристалізацію національної ідеї й сприяли процесові інтеграції нової загальнонаціональної свідомості українських мас. Відтак українські соборницькі дезидерати з надбання невеликого кола вітчизняних інтелектуалів, як це було напередодні Першої світової війни, пішли у маси, заволодівши свідомістю сотень тисяч українців, й дали потужний імпульс процесові формування політичної української нації.
Попри те, що Акт Злуки 22 січня 1919 р. практично не був переведений у життя, він став знаковою подією вітчизняної історії. Релятивно паралельне й незалежне існування до цього Східної України та України Західної, що розвивалися історично у сфері різних мовно-культурних та політичних впливів, відтоді все більше синхронізується й поступово синтезується у процесі загальнонаціонального розвитку. Незважаючи на те, що у міжвоєнній добі українські землі знову опинилися поділеними чужими державними кордонами, постулат соборності став невід’ємною частиною усіх українських політичних програм цього періоду –від консервативно-гетьманської до націонал-комуністичної.
Проголошена більшовиками політика “коренізації/українізації”як ще одна присилувана, але суттєва поступка українському рухові, була до початку 1930-х років важливою віссю, довкола якої оберталися й точилися загалом продуктивні західно-/східноукраїнські дискусії й участь у практичній реалізації якої взяли не лише інтелігентні (інтелектуальні) сили Наддніпрянщини, але й Галичини, Буковини і Закарпаття. Чимало уродженців західноукраїнських земель відігравало у той час помітну роль у суспільно-політичному й науково-культурному житті підсовєтської України, скріплюючи своїми зусиллями засади нової всеукраїнської духовності. Вихідці із західних теренів національної території, які мешкали й працювали у Наддніпрянщині міжвоєнної доби, окрім власного безпосереднього трудового й інтелектуального внеску у загальноукраїнську справу, відігравали у своєму оточенні й важливу комунікативно-інформаційну роль завдяки власній виразній самоідентифікації не лише з українством, а й з “європейськостю”, втіленою в особливостях побуту, причетності до “іншої”історії, центральноєвропейського культурного кола, колишній приналежності до єдиного державного утворення не з євразійськими Тамбовом і Ташкентом, а з Венецією і Віднем.
3 другої половини 1920-х років набувають систематичного характеру й зв’язки митців УССР та Західної України, відбуваються взаємні гастролі музикантів, окремі західноукраїнські актори дістають ангажемент у театрах Києва, Одеси або Харкова. Завдяки непересічній особистості наркома освіти УССР М. Скрипника, його цілеспрямованим зусиллям створюється, щоправда, на нетривалий час, своєрідна духовна єдність культурного життя в усіх українських землях. Особистий секретаріат наркомоса М. Скрипника й апарат НКО, укомплектовані значною мірою співробітниками-галичанами, поряд з іншими функціями, виконували й роль своєрідного “Галінформбюро”–інформаційно-аналітичного центру, в якому концентрувалася й згодом транслювалася “за приналежністю” інформація про культурно-мистецьке, наукове й суспільно-політичне життя західноукраїнських теренів.
Виняткову роль у розгортанні масштабної співпраці науковців-гуманітаріїв підсовєтської України й українських учених західного регіону національної території відіграв з поверненням з еміграції академік ВУАН, голова Історичної секції Академії М. С. Грушевський, який спирався у своїй загальнонаціональній, соборницькій діяльності на оригінальну програму наукових досліджень у всеукраїнському форматі, власний досвід колишнього (1897–) голови НТШ й давні дружні стосунки з тогочасним (1923–) керівником Наукового товариства ім. Шевченка у Львові, дійсним членом ВУАН К. Студинським. Завдяки координації зусиль українських учених з обох частин національної території були досягнуті не лише поважні дослідницькі результати, надруковані вартісні наукові праці, а й відбулася низка присвячених видатним подіям вітчизняної історії ювілейних заходів: 60-річчя М. Грушевського (1926), 100-ліття “Малоросійських пісень”М. Максимовича, вшанування 20-ліття з дня смерті В. Антоновича (1928). Згадані урочистості набули загальноукраїнського формату, стали демонстрацією співпраці усіх частин національної території й виразно артикульованим нагадуванням про потребу соборності України.
Масштабний план акад. М. Грушевського, який був реалізований лише частково, передбачав створення низки академічних комісій порайонного дослідження України у складі Історичної секції ВУАН. Серед таких науково-організаційних структур активною діяльністю вирізнялася Комісія історії Західної України –координаційний центр і сполучна ланка між українознавцями УССР та їхніми колегами з НТШ. Дослідження з історії західноукраїнських земель здійснювала й Науково-дослідна кафедра історії України у Києві під керівництвом М. Грушевського. Зокрема, західноукраїнську історичну проблематику ХІХ ст. вивчали два аспіранти академіка –О. Павлик та В. Костащук. Тема промоційної праці О. Павлика –“Українсько-польська угода й заснування радикальної партії в Галичині”–була “відкрита”вдруге й стала предметом монографічного дослідження вже у незалежній Україні 1990-х років.
Найвідоміші львівські учні М. Грушевського –М. Кордуба та І. Крип’якевич не лише підтримували зв’язок зі своїм Учителем й очолюваними ним історичними установами ВУАН, але й особисто відвідали УССР, а також виступали речниками й “комунікаторами”здобутків української історіографії у центрально-східноєвропейському науковому співтоваристві. За умов ледь не герметичної ізоляції СССР від навколишнього світу й систематичного знищення або “перевиховання”сталінським режимом підсовєтських гуманітаріїв-україністів така діяльність упродовж 1930-х рр. мала виняткове значення.
На розгортанні й зміцненні наукових та культурних зв’язків із західноукраїнськими науковцями та творчими працівниками негативно позначався квазідержавний статус УССР у складі СССР. Апарат Уповноваженого НКЗС СССР у Харкові не здатний був компенсувати відсутність окремої республіканської дипломатичної служби й виступав слухняним знаряддям союзного Наркомату закордонних справ. Відповідним чином пояснюється й вкрай повільне розгортання й незадовільна діяльність Всеукраїнського товариства культурного зв’язку з закордоном, яке наприкінці 20-х –на початку 30-х років не спромоглося відіграти самостійної ролі у налагодженні культурного зв’язку з західноукраїнськими теренами.
Створене 1927 р. на хвилі соборницьких аспірацій окремих лідерів УССР, які сповідували націонал-комунізм, Консульство, а згодом Генеральне консульство СССР у Львові функціонувало до вересня 1939 р. Воно підпорядковувалося НКЗС СССР й діяло відповідно до загальної зовнішньополітичної лінії Москви, втручання ж у його справи квазіурядового Харкова було мінімальним. Одночасно Консульство працювало на українських етнічних теренах II Річіпосполитої, й процеси, які відбувалися у Західній Україні та в УССР, так або інакше позначалися на його діяльності й у перші роки навіть надавали їй квазіукраїнського забарвлення. Назагал же Генеральне консульство СССР у Львові виступало як аванпост комуністичного тоталітарного режиму, покликаний створювати ілюзію більшовицького раю у підсовєтській Україні, вносити незгоду у середовище українських національних партій та некомуністичної інтелігенції західноукраїнських теренів й водночас бути інформаційно-розвідувальним центром Кремля у цьому стратегічно важливому регіоні. Водночас львівська консульська установа СССР була об’єктом перманентних демонстративних актів галицького українського громадянства, яке висловлювало свою незгоду/обурення більшовицькою політикою у підсовєтській Україні.
Наголошується, що субвенціонування західноукраїнського наукового і культурного життя належало до “проявів активного соборництва націонал-комуністів”(І. Лисяк-Рудницький). Водночас доведено, що усі валютні видатки республіки, в тому числі й виплати закордонних субсидій, щільно контролювалися й постійно обмежувалися імперським центром, що перманентно наражало керівників квазінезалежної УССР на неприємні ситуації й навіть висміювання з боку некомуністичної західноукраїнської громадськості.
Репресивні дії тоталітарного режиму щодо уродженців західноукраїнських земель, які внаслідок тих або інших обставин потрапили на терени Наддніпрянської України й брали активну участь у реалізації урядового курсу “українізації”, становили лише окремий, але виразний сегмент загальних силових дій Кремля 1930-х років. Ці репресії спрямовувалися проти загалу української інтелігенції як носія національної ідентичності з його ще виразними державотворчими традиціями часів УНР/ЗУНР, а відтак потенційну загрозу імперському владарюванню російських комуністів й “непорушній єдності”створеного ними СССР та ймовірного відсепарування від нього “невід’ємної складової”–підсовєтської України.
На початку 1930-х років більшовицька адміністрація відкидає як непотрібні колишні “українізаційні”гасла, оголошуючи їх “націоналістичним збоченням”, відмовляється від вигідної для неї свого часу з тактичних міркувань пропагандистської концепції УССР як “П’ємонту усіх українських земель”й по суті скріплює/санкціонує поділ української нації на східну/підсовєтську й західну/“буржуазну”частину, взявши курс на прискорену асиміляцію –русифікацію підсовєтських українців й примусову їхню ізоляцію від дедалі більше табуйованих офіційною пропагандою земляків на західних теренах національної території.
“Похід на галичан”російської імперської/тоталітарної комуністичної влади у своїй еволюції пройшов декілька етапів –від порівняно “цивілізованих”форм у 1914– рр., коли “лише”запроторювали до в’язниць (“Іванових домів”) або ж адміністративно висилали, до тоталітарного “бєспрєдєлу”в УССР 1930-х років, а згодом й на анексованих Кремлем західноукраїнських теренах 1939–та 1944 –початку 1950-х років. Виразна наступність російської репресивної антигалицької політики фіксувалася не лише українською громадськістю Східної Галичини, але й уродженцями західноукраїнських земель, які мешкали в УССР й для яких секретар ЦК ВКП(б)/КП(б)У, інспіратор “галицької операції”НКВД П. Постишев був вочевидь сучасною їм іпостассю генерал-губернатора графа Г. Бобринського (за відомим асоціативним рядом –“Постишев – це Бобринський сьогодні”).
Зафіксований в “Обвинувальному висновку у справі контрреволюційної “Української Військової Організації”(“УВО”)”курс на розрив зв’язків із західноукраїнськими землями знайшов вираз й у відповідних характеристиках галицької наукової спільноти, насамперед згуртованої у Науковому товаристві ім. Шевченка, а також ставив під сумнів усю діяльність контрольованої Москвою Комуністичної партії Західної України. Відтак у таборі “антисовєтчиків”опинилася уся українська зарубіжна громадськість з невиразним/умовним лише поділом на відвертих “контрреволюціонерів” (правдива “Українська військова організація”, реальна “ОУН”та увесь спектр національних правих партій, націонал-демократичний центр на чолі з УНДО тощо) та їхніх, мовляв, “замаскованих агентів”і союзників(включно з КПЗУ –хоча до часу такі атестації партії маскувалися гаслами необхідності подолання кризи у її лавах й викриття “націоналістичної агентури”, Науковим товариством ім. Шевченка, громадськими та культурними об’єднаннями української інтелігенції та ін.).
Від спроб підтримувати із західноукраїнською громадськістю, хоча й специфічний, обтяжений комуністичними ідеолого-пропагандистськими штампами та забобонами, але все ж таки діалог, більшовицька адміністрація у підсовєтській Україні перейшла до майже неприхованої конфронтації. Відтак офіційний Харків –Київ (за директивами Кремля) надалі провадив розмову винятково з урядовими колами ІІ Річіпосполитої.
“Галицька операція”НКВД УССР, як і її пропагандистське забезпечення й владна легітимізація започаткували процес цілеспрямованого формування й насаджування у підсовєтській Україні стереотипу сприйняття пересічного “галичанина”(та й ширше –будь-якого уродженця західноукраїнських земель, а тим більше –інтелігента) як такого собі “іншого”/“чужого”українця, назагал враженого “хворобою націоналізму”й “антисовєтчини”, який тільки й мріє про “відірвання”“невід’ємної складової”–УССР –від Совєтського Союзу. Цьому штучно створеному образу протиставлялася не менш фантомна пропагандистська постать його підсовєтського земляка –“справжнього”, мовляв, українця, “щирого патріота-інтернаціоналіста”, який спільно з “братнім”російським народом, “під мудрим керівництвом ленінсько-сталінської”ВКП(б) впевнено крокує у “світле комуністичне майбутнє”. Така дихотомія цілком відповідала ксенофобським канонам тоталітарного совєтського режиму й на ментальному рівні скріплювала поділ української нації (й території) на “націоналістичний Захід”та “інтернаціоналістський Схід”.
Винищення української інтелігенції (не лише галицької за походженням) в роки сталінського терору спричинило зниження інтелектуального рівня та творчого потенціалу української нації. Термін “розстріляне відродження”лише частково відображає стан справ. Негативно вплинули репресії й на розвиток різноманітних контактів між УССР та західноукраїнськими землями, які практично були зведені нанівець. Тим самим істотно уповільнився розвиток вітчизняної культури і науки.
Владна легітимізація репресивних дій проти загалу західноукраїнської інтелігенції в УССР в історичній перспективі забезпечила перещеплення східноукраїнському населенню зоологічної ненависті комуністичної колоніальної адміністрації до західних українців як найбільш стійких у своїй українській ідентичності і несприйнятливих до прищеплюваного їм негативного автостереотипу.
Реконструйовано біографії низки уродженців західноукраїнських теренів після арешту й засудження, простежено їхню долю у тюрмах й таборах тоталітарного СССР. Для багатьох засуджених це було вже друге (після 1914– рр.) поспіль “знайомство”з російською репресивно-пенітенціарною системою. Зроблено висновок, що на відміну від “ліберального”царату російський комуністичний режим прагнув до ліквідації або принаймні ув’язнення/заслання усіх членів родин західноукраїнських інтелігентів, які з тих або інших причин потрапили до підсовєтської України, а в ідеалі –й до цілковитого знищення “галичан”(уродженців західних теренів національної території) як окремої виразної “репресивно-ліквідаційної”категорії.
З вини сталінського тоталітарного режиму на середину 30-х років майже припинилися будь-які зв’язки між УССР та західноукраїнськими теренами. Антигуманна сутність тогочасної совєтської системи, відверта (з 1933 р.) україножерська спрямованість національної політики сталінщини, репресії щодо вихідців із Західної України в УССР утворили прірву поміж обома частинами української землі. Внаслідок цього переважна частина галицької інтелігенції, яка до часу покладала значні надії на політику “українізації”в УССР, пов’язуючи з нею можливість національно-культурного відродження українського народу, відходить від колишнього совєтофільства й ставить знак рівності між гітлеризмом й більшовицьким варіантом тоталітаризму –сталінщиною.
Наявність значної кількості уродженців західноукраїнських земель в УССР не лише пожвавлювала націєтворчі процеси у загальнонаціональному масштабі шляхом їхнього активного включення у реалізацію контроверсійної політики “українізації”й пов’язаних з нею процесів національно-культурного відродження, але й гарантувала принаймні до початку 1930-х років постійні міжособові (в тому числі родинні –транскордонне листування) контакти уродженців різних частин української території, що перебували під чужоземною займанщиною (російською комуністичною, польською, чеською, румунською). Вочевидь такі контакти, хоча й фрагментарні, несистематичні та несистемні тривали й надалі –у середині та другій половині 1930-х років, коли продовжувалися, принаймні латентні, процеси формування загальноукраїнської політичної нації: спрацьовувала інерція й давалися взнаки державо- й націєтворча спадщина УНР/ЗУНР, конструктивні результати більшовицької політики “українізації”, політико-ідеологічної діяльності галицького українського політикуму й національної політичної еміграції.
Українська громадськість Східної Галичини, Буковини й Закарпаття, насамперед її інтелектуальна еліти й освічені верстви, поділялася на два виразних табори зацікавлених спостерігачів за перебігом процесів в УССР. Таке “споглядання”не лише спричиняло масові протестні акції біля Консульства СССР у Львові, а й спонукало до виразно артикульованих рефлексій на загальноукраїнські теми й відтак –сприяло виразнішому формулюванню загальнонаціональних вимог, підживлювало вітчизняну державницьку та історіософську думку. Уповільнення динаміки процесів “українізації”, а на початку 1930-х рр. й рішуча відмова від неї з боку сталінського керівництва СССР викликали відповідну реакцію західноукраїнської спільноти. Абсолютна більшість наддністрянської інтелігенції та політиків західноукраїнських земель відверто негативно сприймала русифікаційний курс московської адміністрації у Наддніпрянщині, антиукраїнські репресії й винищення ледь не усіх уродженців Галичини, Буковини й Закарпаття в УССР. Незначна ж меншість західноукраїнських інтелектуалів й функціонерів КПЗУ –все ще живилася націонал-комуністичними ілюзіями, дедалі більше потрапляючи в ізоляцію.
Основні положення дисертації викладені автором у таких публікаціях:
Монографії:
1. Рубльов О. С. Західноукраїнська інтелігенція у загальнонаціональних політичних та культурних процесах (1914–). –К.: Інститут історії України НАН України, 2004. – с.: іл. (40,5 др. арк.).
2. Рубльов О. С., Черченко Ю. А. Сталінщина й доля західноукраїнської інтелігенції (20–-ті роки ХХ ст.). –К.: Наук. думка, 1994. – с. (Розділи I–IV написані О. С. Рубльовим, розділи V–VI, вступ та висновки –у співавторстві –О. С. Рубльовим та Ю. А. Черченком). (24,37 др. арк.).
Рец.: Олексюк М. Трагедія блудного сина: [Я. Галана]: За матеріалами книги “Сталінщина й доля західноукраїнської інтелігенції”(К., 1994) // За вільну Україну (Львів). –. – лют. –Ч. 25; Дмитрієнко М. Дослідження історії інтелігенції // Бібліотечний вісник. –. –№ 4. –С. 8; Укр. історик. –. –№ 1/4 (/127). –С. 332–(М. Дмитрієнко); JournalofUkrainianStudies. –Vol. 21. –No 1/2. –Summer–Winter. –P. 301–(S. Linetsky).
3. Рубльов О. С., Реєнт О. П. Українські визвольні змагання 1917– рр. –К.: Вид. дім “Альтернативи”, 1999. – с. (Розділ VII “Західноукраїнська Народна Республіка”написаний О. С. Рубльовим, вступ і висновки –у співавторстві з О. П. Реєнтом).
Рец.: Терещенко Ю. І. // Укр. іст. журн. –. –№ 2. –С. 125–.
Брошура:
4. Рубльов О. С., Черченко Ю. А. Західноукраїнська інтелігенція та сталінщина / Ін-т історії України АН УРСР. Препринт № 7 (19). –К.: Інститут історії України АН УРСР, 1990. – с. (3,75 др. арк.).
Статті:
5. Рубльов О. С., Черченко Ю. А. Сталінщина й доля західноукраїнської інтелігенції: 20-ті –-ві роки ХХ ст. // Укр. іст. журн. –. –№ 1. –С. 3–; № 2. –С. 10–; № 3. –С. 3–; № 4. –С. 30–; № 5. –С. 17–; № 6. –С. 24–34; № 7. –С. 3–.
6. Рубльов О. С. Фундатор української географічної науки: С. Л. Рудницький // Репресоване краєзнавство: 20–-ті роки. –К., 1991. –С. 121–.
. Рубльов О. С. Особистий секретар академіка М. С. Грушевського: Ф. Я. Савченко // Репресоване краєзнавство: 20–-ті роки. –К., 1991. –С. 168–.
. Рубльов О. С. Лідер “істориків-марксистів”України: М. І. Яворський // Репресоване краєзнавство: 20–-ті роки. –К., 1991. –С. 293–.
. Рубльов О. С. Михайло Козоріс: доля інтелігента // Укр. археогр. щорічник / Редкол.: П. С. Сохань (голов. ред.) та ін. –К., 1993. –Вип. 2 (5). –С. 104–.
10. Рубльов О. С. Повертаючись до надрукованого: [Рец. на:] Гирич І. Б., Кіржаєв С. М. До історії Всеукраїнської Академії наук. Михайло Грушевський і Агатангел Кримський: З приводу “Осібної гадки академіка М. Грушевського до протоколу Спільного зібрання УАН від 17 жовтня 1927 року”. Укр. археогр. щорічник. К., 1992. Вип. 1 (4). С. 332–// Укр. археогр. щорічник. –К., 1993. –Вип. 2 (5). –С. 428–.
11. Рубльов О., Репринцев В. Репресії проти поляків в Україні у 1930-ті роки // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. –. –№ 1/2 (2/3). –С. 116–156.
12. Рубльов О. С. Маловідомі сторінки біографії українського історика: Михайло Марченко // Укр. іст. журн. –. –№ 1. –С. 106–.
13. Рубльов О. С. Михайло Грушевський: перший рік у Радянській Україні (спроба реконструкції) // Укр. іст. журн. –. –№ 5. –С. 50–; № 6. –С. 3–.
14. Рубльов О. С. Шляхами на Соловки: радянське десятиріччя Михайла Лозинського // Укр. іст. журн. –. –№ 4. –С. 103–.
. Рубльов О. С. Невідомі документи до біографії Л. Д. Дмитерка: За матеріалами його слідчої справи 1933 р. // Укр. археогр. щорічник / Редкол.: П. С. Сохань (голов. ред.) та ін. –К., 1999. –Вип. 3/4. –С. 550–.
16. Рубльов О. С. Репресивний режим в Україні, 1930-ті роки: справа “Української військової організації”// Історія України: Маловідомі імена, події, факти: Зб. ст. / Ін-т історії України НАН України; Голов. редкол. наук.-докум. серії книг “Реабілітовані історією”; Редкол.: П. Т. Тронько (відп. ред.) та ін. –К., 1999. –Вип. 9. –С. 169–.
17. Рублёв А. Тоталитарный режим 1930-х годов и украинская интеллигенция: Дело “Украинской военной организации”// Impactul trecutului totalitar asupra noilor democraţii din Europa Centrală şi de Est: Simpozion internaţional, Chişinău, 1– iulie 1999. –Chişinău, 2000. –Р. 29–.
. Рубльов О. Дослідження проблем тоталітарного минулого у сучасній українській історіографії: До постановки проблеми // Спеціальні історичні дисципліни: Питання теорії та методики. –Ч. 5; Історіографічні дослідження в Україні. –Вип. 10: Об’єднаний вип. зб. наук. праць на пошану акад. В. А. Смолія: З нагоди 25-річчя наук. діяльності та 50-річчя від дня народж: У 2-х ч. / Ін-т історії України НАН України; Відп. ред. М. Ф. Дмитрієнко та Ю. А. Пінчук. –К., 2000. –Ч. 2: Історіографія. –С. 234–.
19. Рубльов О., Фельбаба М. Долі співробітників “УРЕ”на тлі репресивної політики 30-х років // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. –. –№ 2/4 (13/15). –С. 207–.
. Рубльов О. Дослідження проблем тоталітарного минулого в сучасній українській історіографії // Міжнар. наук. конгрес “Українська історична наука на порозі ХХІ ст.”, Чернівці, 16–трав. 2000 р.: Доп. та повідомл. / Укр. іст. т-во; Чернівецький нац. ун-т ім. Ю. Федьковича; Відп. ред.: Л. Винар, Ю. Макар. –Чернівці: Рута, 2001. –Т. 1. –С. 319–.
21. Рубльов О., Фельбаба М. О. І. Бадан-Яворенко –Учений секретар НКО УСРР, завідуючий сектором чужомовних словників “УРЕ”// Історія України: Маловідомі імена, події, факти: Зб. ст. / Редкол.: П. Т. Тронько (відп. ред.) та ін. –К., 2001. –Вип. 12. –С. 279–.
22. Рубльов О. С. З історії наукових контактів Галичини і Наддніпрянщини 1920-х років: відвідини УСРР львівськими істориками М. Кордубою та І. Крип’якевичем // Історія України: Маловідомі імена, події, факти: Зб. ст. / Редкол.: П. Т. Тронько (відп. ред.) та ін. –К., 2001. –Вип. 14. –С. 312–.
23. Рубльов О. Іван Петрович: До історії співпраці Івана Крип’якевича з установами ВУАН // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність: Зб. наук. праць / Ін-т українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України. –Л., 2001. –Вип. 8: Іван Крип’якевич у родинній традиції, науці, суспільстві / Редкол.: Я. Ісаєвич (відп. ред.) та ін. –С. 748–.
24. Рубльов О. С. Любченко Панас Петрович // Уряди України у ХХ ст.: Наук.-докум. вид. –К.: Наук. думка, 2001. –С. 357–.
25. Рубльов О. Галицькими маршрутами ГУЛАГу: західноукраїнська інтелігенція у таборах СРСР, 1930-ті роки // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки: Міжвід. зб. наук. праць / Ін-т історії України НАН України; Відп. ред. В. Смолій. –К., 2002. –Вип. 6: Зб. наук. праць на пошану С. В. Кульчицького. –С. 319–.
26. Рубльов О. С. Профспілки України (1945– рр.) // Нариси історії професійних спілок України. –К., 2002. –С. 448–.
27. Рубльов О. Викриття “агентури польського фашизму”в УСРР: “Справа”“Польської військової організації”– рр.: мета, механізм фабрикації, наслідки // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки: Міжвід. зб. наук. праць / Ін-т історії України НАН України; Відп. ред. С. Кульчицький. –К., 2003. –Вип. 7. –С. 170–.
28. Рубльов О. С. Військовополонені галичани у таборах Російської імперії (1914–рр.) // Сарбеївські читання: Перше засід. Всеукр. “круглого столу”, 30 січ. 2003 р.: Тези виступів / Ін-т історії України НАН України; Редкол.: О. П. Реєнт (голова) та ін. –К., 2003. –С. 58–.
29. Рубльов О. Совєтські пенсії західноукраїнським інтелектуалам, 1920-ті –початок 1930-х рр.: Timeo danaos..? // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки: Міжвід. зб. наук. праць / Ін-т історії України НАН України; Відп. ред. С. Кульчицький. –К., 2003. –Вип. 8. –С. 161–.
30. Рубльов О. С. Сторінка з історії київського “галичознавства”-х рр.: аспіранти М. С. Грушевського О. Павлик і В. Костащук // Укр. іст. журн. –. –№ 2. –С. 89–.
. Рубльов О. С. Від підданих Австрії до громадян України: галицька українська інтелігенція та Українська революція –від рецепції до участі (1917– рр.) // Історія України: Маловідомі імена, події, факти: Зб. ст. / Редкол.: П. Т. Тронько (голов. ред.) та ін. –К., 2003. –Вип. 22/23. –С. 117–.
32. Рубльов О. Західноукраїнська інтелігенція у Наддніпрянщині (1914– рр.) // Актуальні проблеми вітчизняної історії ХХ ст.: Зб. наук. праць, присвяч. пам’яті акад. НАН України Ю. Ю. Кондуфора / Ін-т історії України НАН України; Редкол.: В. А. Смолій (відп. ред.) та ін. –К., 2004. –Т. 1. –С. 141–.
33. Рубльов О. Між конфронтацією й толеруванням: галичани –українці і поляки –у часи Першої світової війни та Української революції // Над Дніпром і Віслою: Матеріали Міжнар. наук. конф. “Україна і Польща у визвольних змаганнях ХІХ –початку ХХ ст.”, Київ, 5 листоп. 2003 р. / Упоряд. А. Чайковський, В. Топольскі. –К., 2004. –С. 99–.
34. Бажан О. Г., Данилюк Ю. З., Рубльов О. С. Історія під пресом ідеології // Зневажена Кліо: Зб. на пошану акад. НАН України П. Т. Тронька / Ін-т історії України НАН України; Редкол.: Ю. З. Данилюк (голов. ред.) та ін. –К., 2005. –С. 3–.
35. Рубльов О. С. Матвій Іванович Яворський // Зневажена Кліо: Зб. на пошану акад. НАН України П. Т. Тронька / Ін-т історії України НАН України; Редкол.: Ю. З. Данилюк (голов. ред.) та ін. –К., 2005. –С. 565–.
Археографічні публікації:
36. Михайло Марченко: [Документи] / Публ. О. С. Рубльова // Укр. іст. журн. –. –№ 1. –С. 119–; № 2. –С. 92–; № 3. –С. 66–.
37. У лещатах тоталітаризму: Перше двадцятиріччя Інституту історії України НАН України (1936– рр.): Зб. док. і матеріалів: У 2-х ч. / Ін-т історії України НАН України; ЦДАГО України; Упоряд.: Р. Я. Пиріг (кер.), О. С. Рубльов та ін.; Відп. ред. В. А. Смолій. –К.: Ін-т історії України НАН України, 1996. –Ч. I (1936–44 рр.). – с.; Ч. II (1944– рр.). – с.
38. Шляхами на Соловки: радянське десятиріччя Михайла Лозинського: [Документи] / Публ. О. С. Рубльова // Укр. іст. журн. –. –№ 4. –С. 118–; № 5. –С. 97–; № 6. –С. 84–; 1998. –№ 1. –С. 112–121.
АНОТАЦІЯ
Рубльов О. С. Західноукраїнська інтелігенція у загальнонаціональних політичних та культурних процесах (1914–). –Монографія.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальністю 07.00.01 –історія України. –Інститут історії України Національної Академії наук України. –Київ, 2005.
На широкому колі архівних джерел та опублікованої історико-мемуарної й фахової наукової літератури висвітлена участь уродженців західноукраїнських земель, насамперед представників освічених верств та інтелектуальної верхівки, у загальнонаціональних політичних і культурних процесах, починаючи з часів Першої світової війни, доби Української революції 1917– рр. й закінчуючи подіями осені 1939 р. –початком Другої світової війни й так званим “возз’єднанням”Західної України з УССР. Особлива увага звертається на участь галицької інтелігенції у здійсненні політики “українізації”в УССР, контакти учених ВУАН та НТШ у Львові, репресивні дії комуністичного тоталітарного режиму проти уродженців західноукраїнських земель під час сфабрикованої “справи”так званої “Української військової організації”– рр.
Робиться висновок, що з часів Першої світової війни, коли вперше постав феномен масової конфронтації східно-західної української ідентичності, а відтак і їхнього співділання, взаємодоповнення й нівелювання міжрегіональних особливостей, й до початку Другої світової війни безпосередні “тисячні особисті контакти між уродженцями східньо-осередніх та західних земель”(І. Лисяк-Рудницький) України прискорювали кристалізацію національної ідеї й сприяли інтеграції нової збірної свідомості українських мас. Виняткову роль у цьому процесі відігравали представники західноукраїнської інтелектуальної еліти.
Ключові слова: Західна Україна, Східна Україна, західноукраїнська інтелігенція, соборність, російська окупація.
АННОТАЦИЯ
Рублёв А. С. Западноукраинская интеллигенция в общенациональных политических и культурных процессах (1914–). –Монография.
Диссертация на соискание ученой степени доктора исторических наук по специальности 07.00.01 –история Украины. –Институт истории Украины Национальной Академии наук Украины. –Киев, 2005.
На широком круге архивных источников и опубликованной историко-мемуарной и специализированной научной литературы освещено участие уроженцев западноукраинских земель, прежде всего представителей образованных слоев и интеллектуальной верхушки, в общенациональных политических и культурных процессах, начиная со времен Первой мировой войны, эпохи Украинской революции 1917– гг. и заканчивая событиями осени 1939 г. –началом Второй мировой войны и так называемым “воссоединением”Западной Украины с УССР. Особое внимание обращается на участие галицкой интеллигенции в реализации политики “украинизации”в УССР, контакты ученых ВУАН и НТШ во Львове, репрессивные действия коммунистического тоталитарного режима против уроженцев западноукраинских земель в ходе сфабрикованного “дела”так называемой “Украинской военной организации”1932– гг.
Сделан вывод, что со времен Первой мировой войны, когда впервые возник феномен массовой конфронтации восточно-западной украинской идентичности, а, следовательно, и их взаимодействия, взаимодополнения и нивелирования межрегиональных особенностей, и до начала Второй мировой войны непосредственные “тысячные межличностные контакты между уроженцами восточно-центральных и западных земель”(И. Лисяк-Рудницкий) Украины ускоряли кристаллизацию национальной идеи и содействовали интеграции нового соборнического сознания украинских масс. Исключительную роль в этом процессе сыграли представители западноукраинской интеллектуальной элиты.
Ключевые слова: Западная Украина, Восточная Украина, западноукраинская интеллигенция, соборность, русская оккупация.
SUMMARY
Rublov O. S. The Western Ukrainian intelligentsia in common national political and cultural processes (1914–). – Monograph.
Thesis for taking doctor of history degree. –Speciality 07.00.01 –History of Ukraine. –Institute of History of Ukraine of NAS of Ukraine. –Kyiv, 2005.
The question of the unity of the all Ukrainian lands, which were outlined by the ideologists of national movement at the end of XIX –beginning of the XX centuries, was realized during the WW I and unfinished Ukrainian revolution of 1917–.
The defeat of Ukrainian revolution 1917–was a comparative one. The heritage of Ukrainian People’s Republic (UPR)/Western-Ukrainian People’s Republic (WUPR) as well as Act of January 22, 1919 called into being USSR (Ukrainian Soviet Socialist Republic), which, in fact, was communist national quasi-state. It was forced concession of the Russian Bolsheviks towards Ukrainian aspiration for independent state. After the occupation of the territory of WUPR by the Second Rich Pospolyta, Nadnipryanska (Central) Ukraine, where during 1920th the outlooks for national renascence were more convincing than Galician ones, assumed the role of Ukrainian Piedmont.
The contribution of Western Ukrainian to the realization of state policy of “ukrainianization” in the USSR was distinguished. It was proved, that representatives of Western Ukrainian intelligentsia made significant contribution to the cultural and educational fields of the republic, first of all, it referred the People’s Committee of Education (PCE) of the USSR (PCE’s staff, heads of research organizations, heads of universities, professors, teachers and others). In their turn, Ukrainian national communist leaders (O. Shumskyi, M. Skrypnyk and others) aimed to use “Galician potential of national building”as much as it was possible to affect all aspects of national activities of the USSR. The head of PCE M. Skrypnyk initiated the recruitment of Galician teachers (from one third to one half of their total number) to serve in the educational field of republic. The similar intention about Western Ukrainian physicians had the People’s Committee of Health (PCH) of the USSR.
The mental perception of repressions against Western Ukrainian intelligentsia (in the wide sense – the whole native of this region), as the main mouthpiece of national identity, was determined by the Russian imperial stereotype, according to which Ukrainian movement in Romanov’s empire (as well as it propagandistic variety –“Ukrainian bourgeois nationalism”in the Soviet Union) wasn’t native, but had exclusively foreign origin, thus it was believed, that it had “German”, “Austrian”, “Polish” or other origin, or it was inspired by the Galician “Mazepyntsi”separatists.
After the legal/extrajudicial sentences had been pronounced in the faked cases, the details of biographies of many representatives of Western Ukrainian intelligentsia (O. Badan-Yavorenko, S. Vityk, M. Kozoris, S. Rudnytskyi, I. Siyak, M. Yavorskyi, O. Yavorskyi and others) were reconstructed. It was proved, that the imprisonment in GULAG for many of them became the time of final denial of national communist illusions.
It was discovered, that Ukrainian community (especially intellectuals and educated strata of society) in Western Ukraine split into two group according to their estimation of the policy of soviet authorities in the USSR. During 1920th the policy of “ukrainianization”and related to it processes of national renascence nourished the illusion, that “Ukrainian project”could be realized in the Soviet Union. At the beginning of 1930th the absolute majority of the Western Ukrainian intellectuals and politics took negatively the russification policy of Moscow’s authority in Nadnipryanska Ukraine, as well as repressions and elimination of mostly all Ukrainians native of Galicia, Bukovyna and Zakarpattya. Only small minority of Western Ukrainian intellectuals as well as members of Communist Party of Western Ukraine (CPWU), which lost its adherents increasingly more, kept on believe in national communist illusion. This “observation”wasn’t passive one; it incited intellectuals to reflect common Ukrainian problems that, in its turn, promoted the forming of common national requirements, nourished national state and historiosophia thought.
The following conclusion was made: from the period of WW I, when, for the first time, the phenomenon of confrontation of Eastern and Western Ukrainian identity, as well as its interference and leveling of regional peculiarities was arose, and till the beginning of WW II, the direct “thousands of personal contacts between natives of Central Eastern and Western lands”(I. Lysyak-Rudnytskyi) hastened the forming of national idea and promoted the integration of new common consciousness of Ukrainian people. The important role in these processes belonged to the representatives of Western Ukrainian intelligentsia.
Key words: Western Ukraine, Eastern Ukraine, Western Ukrainian intelligentsia, unity, Russian occupation.