Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
45
МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ
ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
КРИВЧИК ГЕННАДІЙ ГЕОРГІЙОВИЧ
УДК 330.01.477 (477) (075)
СОЦІАЛЬНИЙ РОЗВИТОК УКРАЇНСЬКОГО СЕЛА
в 60-80-ті рр. ХХ ст.
07.00.01 –історія України
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
доктора історичних наук
ДНІПРОПЕТРОВСЬК –
Робота виконана на кафедрі українознавства Придніпровської державної академії будівництва та архітектури (м. Дніпропетровськ)
Офіційні опоненти: –доктор історичних наук, професор
Беренштейн Леонід Юхимович,
Національний аграрний університет (м. Київ)
–доктор історичних наук, професор
Панченко Петро Пантелеймонович,
Інститут історії України НАНУ;
–доктор історичних наук, професор
Тимченко Сергій Михайлович,
Запорізький юридичний інститут МВС України;
Провідна установа –Донецький національний університет,
кафедра історії України.
Захист відбудеться “”січня 2003 р. о 13.00 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.08.051.14 у Дніпропетровському національному університеті за адресою: 49050, м. Дніпропетровськ, пр. Гагаріна, 72, ауд. 307.
З дисертацією можна ознайомитися в науковій бібліотеці Дніпропетровського національного університету (Дніпропетровськ, вул. Козакова, 8)
Автореферат розісланий “”грудня 2002 р.
спеціалізованої вченої ради
кандидат історичних наук, доцент І.О.Кривий
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми
Місто і село –дві різні підсистеми суспільства, що мають свою специфіку. Саме сільська підсистема має первинний характер. Причому поняття первинності означає не тільки очевидний факт первородства села, народження міста в сільському лоні, але й виконання селом своїх іманентних функцій: забезпечення людей продуктами харчування, промислового виробництва –сировиною; захист екології міста від руйнування промисловістю, амортизація наслідків демографічних спадів для промисловості, відтворення культурних, побутових і моральних традицій, вдосконалення генофонду міського населення й усієї нації тощо. Ще у ХVІІІ ст. Ж.-Ж. Руссо писав: “Міста –це пучина людського роду. У декілька поколінь раси гинуть або вироджуються; вони потребують оновлення, а це оновлення завжди дає село”.2
Радянська тоталітарна держава, в якій влада належала партійній бюрократії, так званій номенклатурі, свідомо використовувала село і сільське господарство як своєрідних донорів формування бюджетних надходжень, будівництва міст, проведення політики індустріалізації, створення військово-промислового комплексу. Державна політика базувалася на тому, що місто безсоромно обкрадало село.
Реконструюючи аграрний сектор економіки на ринкових засадах, Українська держава зобов’язана подбати про ідеологічне забезпечення нової аграрної політики. Передусім слід пробудити громадський інтерес до соціально-економічних проблем села і переконати суспільство в необхідності концентрації зусиль для виведення сільського господарства з глибокої кризи, створення для цього на селі належних культурно-побутових умов життя. Тут також допоможуть історичні дослідження. Адже висвітлення минулого нашого села сприятиме формуванню й у так званої політичної еліти, й у широкої громадськості почуття поваги до хлібороба, усвідомлення величезного боргу, який треба обов’язково віддати селу за неоплачену працю й бідування його жителів упродовж багатьох років. Тож актуальність дисертації обумовлена величезним значенням аграрного сектору економіки і села в життєдіяльності суспільства, сьогоднішньою гостротою аграрно-селянського питання, незадовільним станом соціальної сфери села.
Зв’язок з науковими програмами
Дисертація є розділом комплексної проблеми “Актуальні питання соціального розвитку України в ХХ ст.”, яка розробляється кафедрою українознавства Придніпровської державної академії будівництва та архітектури, узгоджена у відділі новітньої історії Інституту історії України НАНУ та зареєстрована в УКРІНТІ (№0102U005581).
Об’єкт дослідження даної дисертаційної роботи ― українське село, що розглядається як: а) сукупність населених пунктів, які не відповідають критеріям, що встановлені для міських поселень, і жителі яких зайняті переважно сільським або лісовим господарством; б) сільська місцевість, де в досліджуваний період проживала значна частина населення республіки (у 1959 р. ― 54%, у 1990 р. ― 32,5%); в) виробнича база аграрної економіки, яка в досліджуваний період давала приблизно третину валового національного продукту й переважну частину фонду споживання населення, забезпечувала розвиток й оновлення мережі сільських поселень; г) підсистема суспільства, ‹‹сільський світ›› з його специфічним способом життя, сімейним укладом, моральними цінностями та традиціями.
Предмет дослідження ― сільське населення, сільські люди, їхні психологія, політичні уподобання, спосіб життя; соціальна політика правлячої номенклатури, а також її наслідки (соціально-політичні, соціально-економічні, соціально-демографічні, соціально-культурні).
Хронологічні межі дисертаційної роботи –-80–ті рр. ХХ ст., період, який розпочався з того, що правляча в СРСР політбюрократія висунула завдання побудови комунізму в країні, а закінчився, коли в умовах глибокої системної кризи режиму саме життя зняло це завдання з порядку денного. У цей період відбулися особливо великі зрушення в соціальній сфері українського села. Під час розв’язання завдань комуністичного будівництва, соціальна політика держави на селі стала однією з пріоритетних. Адже село, за визнанням комуністичних ідеологів, значно відставало в своєму розвитку від міста й гальмувало просування суспільства до комунізму.
Мета дослідження ― показати у взаємозв’язку та динаміці цілі, наміри і плани керівництва КПРС щодо соціальної перебудови колгоспного села, розвиток соціальної сфери і суспільних відносин в українському селі протягом 60-80-х рр. ХХ ст., ставлення до цих процесів їх основних учасників.
Завдання дослідження:
1. Виявити ступінь розробки проблеми, проаналізувати існуючі концептуальні підходи до вивчення аграрно-селянського питання, ввести в науковий обіг нові види історичних джерел, висловити власне бачення методології історичного дослідження, охарактеризувати основні методи дослідження, що застосовувалися в дисертації.
. Показати на матеріалах УРСР роль сільського соціального чинника у формуванні та еволюції суспільно-політичного ладу в СРСР і зворотній вплив тоталітарного режиму на ментальність сільської людини, її громадську активність.
. Розкрити сутність так званого колгоспного ладу, його відповідність декларованим конституційним нормам, положенням чинних статутів колгоспів, критеріям демократизму суспільства й економічної ефективності сільського господарства.
. Визначити місце соціального чинника в наростанні кризових явищ в аграрному секторі економіки та екології землеробства, загостренні суспільно-політичної ситуації в українському селі напередодні краху СРСР та утворення незалежної Української держави.
. Показати вплив соціальної політики держави на характер соціальних процесів, життя, побут, політичну психологію й формування моральних цінностей сільських жителів, у тому числі підростаючого покоління.
. Проаналізувати плани правлячих кіл країни щодо соціального перевлаштування радянського села у зв’язку з висуненням завдань комуністичного будівництва в країні; виявити позитивні та негативні моменти в соціальній політиці на селі, мотиви, якими керувалася влада, здійснюючи реконструкцію мережі сільських поселень, ліквідацію, а згодом відбудову малих сіл, будівництво експериментально-показових населених пунктів.
. Визначити специфіку роботи сільських закладів освіти та культури, роль сільських вчителів і культпрацівників у розв’язанні соціальних, економічних, ідеологічних завдань партії.
Наукова новизна отриманих результатів
1. За допомогою діалектичного методу, з позицій історизму та об’єктивності висвітлена в основних своїх аспектах проблема соціального розвитку українського села протягом останніх тридцяти років існування тоталітарного режиму.
. Показана роль сільського соціального чинника у формуванні та розвиткові суспільно-політичного ладу в СРСР. Додаткову аргументацію отримали судження ряду політологів щодо сутності радянського суспільства як такого, що мало деякі ознаки феодальної формації поряд з соціалістичною (комуністичною). Підтверджені на історичному матеріалі висновки провідних вітчизняних економістів щодо невідповідності практики колгоспного будівництва основним принципам кооперації.
. Завдяки аналізу філософських аспектів соціального розвитку українського села в 60-80-ті рр. ХХ ст. поглиблено розуміння причин того, що, попри щире прагнення влади вдосконалити соціальну сферу села і очевидні здобутки в цьому напрямку, протягом указаного періоду посилилися процеси занепаду багатьох сіл, депопуляції сільського населення, масової міграції сільських жителів у міста, втрати моральних хліборобських цінностей.
. Доведено, що основні вади соціального розвитку українського села в досліджуваний період були значною мірою обумовлені відсутністю філософської культури мислення у правлячої в СРСР номенклатури, ігноруванням нею суттєвої специфіки села та неповагою до сільської людини.
. Соціальний розвиток українського села охарактеризований як такий, що віддзеркалював основні протиріччя розвитку радянського суспільства: між компартійною номенклатурою й основною масою населення; між соціалістичними й неофеодальними суспільними відносинами, інституціями, елементами; між благородними деклараціями і негідними методами; між словом і ділом.
. Досліджено еволюцію соціальної психології, настроїв, ставлення сільських людей до соціальної політики влади в 60-80-ті рр. ХХ ст.
. З цією метою використані джерела, що недостатньо або навіть зовсім не вивчалися попередниками автора в дослідженні аграрно-селянського питання, серед яких: протоколи сесій місцевих Рад, скарги, листи, звернення трудящих до керівних органів, літературно-публіцистичні твори.
Практичне значення дисертаційної роботи
1. На підставі вивчення історичного досвіду України в здійсненні соціальної політики на селі сформульовані основні уроки, які, на думку автора, слід обов’язково врахувати на сучасному етапі розбудови Української держави. Головний урок полягає в тому, що зміст і напрямки соціальної політики на селі мусять передусім відповідати інтересам, потребам і уявленням сільської людини про організацію її соціально-побутового і соціально-культурного середовища. Відповідно до висновків дисертації наводяться поради й рекомендації щодо подальшого соціального будівництва в українському селі.
. Дисертація сприятиме посиленню інтересу вітчизняних науковців до подальшої розробки аграрної тематики як однієї з найактуальніших для усіх суспільних наук на нинішньому етапі розвитку українського суспільства. Особливо перспективним і потрібним бачиться подальше дослідження саме тих питань (у тому числі в історичному аспекті), вивчення яких започатковано у цій дисертаційній роботі: соціальна психологія і політична культура селянства, тенденції їх розвитку, екологічні і соціальні аспекти сільськогосподарського виробництва, духовне відродження села тощо.
3. Дисертація буде корисною при розробці загальних і спеціальних курсів з історії України та політології у вищих навчальних закладах, насамперед аграрного профілю.
Апробація результатів дослідження
Дисертація обговорювалася на кафедрі українознавства Придніпровської державної академії будівництва та архітектури, кафедрі історії України Дніпропетровського національного університету. Окремі положення й аспекти дослідження пройшли апробацію на 14 міжнародних і всеукраїнських (республіканських) конференціях у Києві (1993) Донецьку (1991), Умані (1992), Запоріжжі (1993), Дніпропетровську (1991, 1993, 1995, 1997, 1999, 2001, 2002), Одесі, Черкасах, Луганську (2002).
Рецензія на монографію “Українське село під владою номенклатури в 60-80-ті рр. ХХ ст.”надрукована в збірнику наукових праць Інституту історії України НАНУ 3.
Структура дисертації обумовлена метою й завданнями дослідження, а також прогалинами, які, на думку автора, мають місце у висвітленні аграрної історії України. Дисертація складається зі вступу, п’яти розділів, висновків, списку використаних джерел та літератури. Повний обсяг дисертації –сторінок, з них 369 основного тексту. Список використаних джерел та літератури нараховує понад шістсот найменувань.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У “Вступі” обґрунтовується актуальність теми, хронологічні межі, визначаються об’єкт і предмет дослідження, його мета й завдання, наукова новизна, теоретичне й практичне значення.
Розділ перший – “Історіографія, джерела, методичні засади дослідження соціального розвитку українського села”– містить три підрозділи.
У першому підрозділі –“Досягнення і прогалини в науковому висвітленні соціального розвитку села”– показано ступінь вивченості проблеми, порівнюються концептуальні підходи до висвітлення теми в радянські часи та на сучасному етапі.
Радянськими, зокрема українськими істориками, філософами, соціологами, економістами, тема висвітлювалася як у найбільш загальній формі4, так і у вигляді її основних складових. Серед них:
Автор дисертації переконаний, що не можна ігнорувати наукову спадщину радянських істориків, які на основі ретельно відібраного фактичного матеріалу показали всі позитивні процеси та явища, що відбувалися на селі за радянських часів, зокрема зростання добробуту, соціальної захищеності, освітнього рівня людей. У цьому зв’язку відзначаються праці російського філософа П.Й.Симуша, а також українських вчених: економістів Л.О.Шепотько, І.М.Прибиткової, істориків-аграрників П.П.Панченка, Л.Ю.Беренштейна та ін. Однак, як показано в історіографічному аналізі дисертаційної роботи, більшість суспільствознавців у радянські часи по суті займалися створенням сільського віртуального світу, вельми далекого від світу реального, а то й взагалі здійснювали свої наукові пошуки “у світлі рішень”чергового з’їзду КПРС або пленуму ЦК партії. Вітчизняне суспільствознавство було майже приречене протягом трьох десятків років аналізувати й висвітлювати соціальний розвиток села виключно під кутом зору подолання його суттєвих відмінностей від міста, встановлення соціальної однорідності радянського суспільства.
Справді глибоке переосмислення соціальних процесів, що відбувалися в українському селі протягом досліджуваного періоду, здійснюється від початку 1990-х років. Адже утворення демократичної Української держави і припинення ідеологічного диктату стосовно суспільствознавства з боку владних структур створили кращі умови для історичних пошуків. Цим скористалися українські історики молодшого покоління. Зокрема, В.П.Михайлюк, провівши у своїй монографії та докторській дисертації історичний аналіз багатьох історичних і економічних праць, програм ряду сучасних політичних партій, чітко визначив соціальні причини кризи сільськогосподарського виробництва в Україні напередодні краху СРСР.9 С.М.Тимченко здійснив ґрунтовний аналіз демографічних чинників занепаду українського села й дійшов висновку, що в 1970-1980-ті роки через хибну соціальну політику режиму набули катастрофічного характеру і стали некерованими такі явища, як зниження чисельності сільського населення, постаріння сільських працівників, скорочення сільських населених пунктів тощо.10
М.М.Вівчарик зосередив увагу передусім на процесі постійного скорочення на селі корінної національності –українців і збільшення представників інших національностей. Він довів, що цей процес був не стихійним, а штучно організованим владою, становив важливу складову політики формування так званої нової соціальної та інтернаціональної спільноти –“совєтського народу”.11
С.С.Падалка, висвітлюючи проблему розвитку українського села в історично-державному вимірі, показує, що тоталітарний режим серед іншого не спромігся створити оптимальні умови для високопродуктивної праці, ефективного й раціонального використання техніки, інтенсивного господарювання. Крім того, Україна змушена була виконувати нав’язані центром завдання щодо наповнення союзного продовольчого фонду за будь-яку ціну, в тому числі й ціною нехтування виконанням програми соціального розвитку самого села12
. У докторській дисертації О.П.Григоренка причини багатьох негараздів в економіці та соціальній сфері українського села пов’язуються з молодим поколінням, вихованню якого тоталітарна система, на думку автора, завдала великої шкоди.13
Цікаві судження щодо вад колгоспно-радгоспної системи містяться у деяких кандидатських дисертаціях.14 Так, у дисертації В.В.Давиденка показано, що функціонування цієї системи мало передусім негативні екологічні наслідки. Останні ж, у свою чергу, поглиблювали загальну економічну кризу в країні. А.М.Середа, досліджуючи проблему соціально-культурного розвитку українського села в 60-70-ті рр. ХХ ст., звертає увагу на зневажливе ставлення з боку всіх без винятку владних структур до сільських закладів освіти й культури. Подібного висновку дійшла й М.М.Воронова. На її думку, партійні органи, з одного боку, постійно підкреслювали важливе значення культурно-освітніх установ, а з іншого –не приділяли їм достатньої уваги. У дисертації К.І.Левчука стверджується, що головним недоліком аграрної політики КПРС була переоцінка значення інтеграційних процесів і недооцінювання ринкових механізмів у сільськогосподарському виробництві.
Однак історіографічний аналіз наукової літератури засвідчив, що не слід припиняти подальшу розробку теми соціального розвитку українського села в 60-80-ті рр. ХХ ст. Адже в центрі уваги дослідників в основному знаходилися соціальні процеси, соціально-культурне будівництво на селі. Менше висвітлювалася діяльність й життя конкретних людей. Причому в більшості праць останніх років люди, характери, особистості практично взагалі відсутні, є соціальні групи сільського населення. Хоча, як відомо, саме людські особистості є справжніми творцями історії, зокрема аграрної. Якщо в працях минулих років діяльність владних структур, зокрема партійних органів, висвітлювалася майже виключно позитивно, то сьогодні більшість авторів обмежується тим, що досліджує негативні наслідки їхньої діяльності. При цьому, як правило, не пояснюється, у чому саме полягає помилковий характер їхніх дій, чим були викликані й обумовлені помилки влади. Не стало характерною ознакою більшості праць політологів та істориків-аграрників використання діалектичних категорій, всебічний аналіз взаємозв’язків і взаємодій явищ і процесів, що відбувалися в українському селі. Деякою мірою це пов’язано з надзвичайно вузькою спеціалізацією суспільствознавців, порушенням вимоги комплексності дослідження, фаховою роз’єднаністю дослідників, що вивчають проблему соціального розвитку села.
У другому підрозділі –“Джерелознавчі аспекти дослідження”– аналізуються друковані та архівні матеріали, що знаходяться в архівних сховищах та бібліотеках України.
У дисертаційній роботі є посилання на 70 друкованих збірок й окремих документів, на публікації 45 союзних, республіканських, обласних і районних газет, на більше ніж 50 літературно–документальних, літературно-публіцистичних та художніх творів, на 132 справи з 20 архівів. Природно, це є лише частка від тих джерел, що вивчалися автором дисертації протягом 1977–рр.
Оскільки основні опубліковані збірки джерел (документи КПРС, статистичні збірники, твори державних керівників тощо) вже більш-менш ґрунтовно проаналізовані попередниками, автор дисертації зосередив увагу на характеристиці архівних документів, які аналізуються за такими групами:
Аналіз архівних документів засвідчив, що документи інформаційного характеру в цілому характеризуються точністю датування, достовірністю, конкретністю, але показують соціальні процеси на селі однобічно, тобто такими, як їх бачили представники бюрократичного апарату. Цей недолік менше притаманний протокольним документам, які подекуди віддзеркалюють ставлення сільських людей (хоча й не рядових) до влади та її соціальної політики. Особливу цінність у цьому плані мають скарги й звернення сільських жителів до керівних органів, посадових осіб, засобів масової інформації. Попри деяку суб’єктивність авторів, останні документи являють собою чи не єдине правдиве джерело для вивчення соціально-психологічної атмосфери та політичних настроїв на селі в досліджуваний період.
У третьому підрозділі –“Діалектичний метод, принципи та спеціально-історичні методи вивчення теми” –автор обґрунтовує свою прихильність до діалектики і пояснює сутність діалектичного методу як такого, що вимагає аналізу всіх явищ у русі, протиріччях, взаємовпливах, взаємозалежностях, причинно-наслідкових зв’язках, з урахуванням усіх обставин розвитку. Необхідність цього обумовлена тим, що застосування діалектичного методу в історичних дослідженнях поки що є рідкісним явищем. Більшість наукових праць, на думку автора, свідчить не про діалектичний, а метафізичний підхід. У радянські часи соціальний розвиток села зображувався як поступове кількісне накопичення соціальних благ і вигод, підвищення добробуту селян, наближення за цими показниками села до міста. У новітній період знак “плюс”змінився на “мінус”, але ж сам підхід від цього не змінився. Діалектичний метод дозволяє побачити суперечливий характер будь-якого суспільства, де нове завжди змушене співіснувати зі старим. Автор переконаний, що історик-аграрник мусить прагнути до пізнання протиріч соціального розвитку села, а не обмежуватись фіксацією й підрахунками позитивних і негативних явищ.
Автор дотримується думки, що до категорії “принцип”можна віднести лише два підходи –історизму та об’єктивності. Історичний підхід при цьому означає прагнення дослідника усвідомити сутність минулої епохи, вжитися в минулий час, подивитися на процеси, події та героїв історії очима їх сучасників, оцінити їх з точки зору тодішніх законів і традицій. Принцип об’єктивності вимагає від історика дивитися на минуле неупереджено, без кон’юнктурних міркувань, не “виправляти”історію заради доведення своєї наукової гіпотези. Якщо принцип історизму можна порівняти з віртуальною машиною часу, то принцип об’єктивності –з поліграфом (“детектором брехні”).
Серед спеціально-історичних методів дослідження автор виділяє ті, якими він послуговувався в дисертаційній роботі: історико-порівняльний, системності, плюралізму, наочного прикладу, психологічного аналізу тощо. При цьому, як доводиться в дисертації, для встановлення істини й зображення правди життя слід активно використовувати досвід не тільки колег–науковців (філософів, економістів, соціологів), але й представників інших сфер духовної діяльності, що збагачує історичну науку, відкриває нові можливості пізнання минулого.
Другий розділ –“Суспільно-політичні процеси в українському селі” –розкриває діалектику взаємовпливів громадського життя, соціального складу і соціальної психології сільського населення України.
У першому підрозділі –“Суперечливий характер суспільно-політичного ладу в СРСР та прояви цього на селі” –здійснена спроба розглянути суспільні відносини в колишньому СРСР і, зокрема, в Україні з позицій діалектики
Застосування діалектичного методу при аналізі того чи іншого суспільства неминуче приводить до руйнації стереотипного погляду на це суспільство як щось стале й формаційно монолітне. Так, відомий радянський політолог Г.Х.Шахназаров мусив визнати, що не тільки в нашому вітчизняному випадку, але й всюди, скільки бачить око, з’являлися “монстри”з точки зору класичної теорії, дивовижним чином поєднуючи в собі ознаки різних типів, видів і підвидів суспільних формацій: “дещо на кшталт кентаврів і русалок”15. Помилявся політолог лише в одному: в тому, що про складні поліформаційні соціальні організми писав як про щось екзотичне, химерне. Адже будь-яке із суспільств, що існувало у світі, є сукупністю елементів різних формацій (укладів). Не було винятком й колишнє радянське суспільство. Винятковою була лише надмірна гострота антагоністичного протиріччя між соціалістичним ідеалом і напівфеодальними відносинами, що, до речі, й обумовило надзвичайний драматизм усієї радянської історії, а зрештою стало однією з причин краху СРСР.
Так сталося, що між зазначеними формаціями випала проміжна –капіталістична. Адже, запропоновані у свій час В.І.Леніним методи держкапіталізму не були реалізовані. Унаслідок короткочасності існування непу не були вирішені завдання щодо буржуазно-демократичних перетворень у сільському господарстві –і ця обставина сприяла відновленню в країні деяких феодальних елементів.
Певна річ, попри всі відхилення від соціалістичного ідеалу, радянське суспільство мало низку соціалістичних атрибутів: суспільні фонди споживання, соціальні гарантії, громадське виховання на принципах колективізму й гуманізму тощо. В українському селі в досліджуваний період існували елементи самоврядування й такі соціальні надбання, як піклування колективних господарств про пенсіонерів, інвалідів, дітей, шефство над закладами освіти, культури, охорони здоров’я. Тож слід заперечити деяким суспільствознавцям, зокрема М.С.Восленському, який вважав Радянський Союз країною, де переміг не соціалізм, а феодалізм16.
Разом з тим унаслідок примусової колективізації українські селяни втратили не тільки землю, а й волю. Згідно з постановою ЦВК і Раднаркому СРСР від 27 грудня 1932 р. видача паспортів колгоспникам, на відміну від інших верств населення, не передбачалася. Це автоматично зробило їх прикріпленими до місця проживання, тобто кріпаками.
Після ХХ з’їзду КПРС відбулася деяка лібералізація режиму, однак, як показали матеріали дисертації, ще протягом тривалого часу влада не наважувалася остаточно відмовитися від позаекономічних форм експлуатації й дешевої робочої сили на селі. Щоб покинути своє село, колгоспники мусили отримати дозвіл правління колгоспу й сільської Ради, але ті виконували неофіційну вказівку про відмову селянам в цьому під різними приводами. Автору вдалося знайти архівні документи, які засвідчили: селяни, які залишили село без дозволу, розшукувалися і поверталися додому міліцією. Остаточно всі обмеження прав колгоспників, зокрема обмеження прав на отримання паспортів і вільну зміну місця проживання, радянське керівництво скасувало лише в 1970-ті рр. у зв’язку з підписаною на міжнародній нараді в Хельсінкі Хартією прав людини (1975). Однак суспільні відносини на селі через свою інерцію змінювалися повільно; тривале принизливе становище колгоспників не могло не залишити глибокого відбитку у свідомості й соціальній психології людей.
У другому підрозділі –“Сільська людина як суб’єкт громадського життя”–розкривається соціальне обличчя сільського жителя, аналізується соціальний склад сільського населення, показується взаємозалежність соціально-політичної психології сільських людей та соціально-політичних відносин в країні.
Критично оцінюючи вигадану комуністичними теоретиками “тричленну формулу”, за якою радянське суспільство нібито складається з робітничого класу, колгоспного селянства й народної інтелігенції, автор дисертації доводить, що справжній поділ суспільства знаходився зовсім в іншій площині. Передусім суттєвою є різниця між сільськими й міськими жителями. Йдеться про те, що під впливом природних, виробничих і соціально-політичних чинників виникли специфічні ознаки, що характеризували сільську людину, були притаманні їй незалежно від того, де вона працювала –в колгоспі, тобто вважалася селянином, чи в радгоспі, тобто була віднесена до робітничого класу. Серед цих ознак: слабка виразність індивідуальності, послаблений самоконтроль, психологічна залежність від громади та осіб, які займають більш високе соціальне становище. У своїх політичних уподобаннях сільський житель традиційно був прихильником сильної влади, “твердої руки”.
Аналізуючи соціальну структуру сільського населення, автор дійшов висновку, що суспільство так званого реального соціалізму мало класовий характер, тільки головний поділ проходив не лінією “робітничий клас ― колгоспне селянство”, як це прийнято було вважати, а “номенклатура ― державні робітники (промислові та аграрні)”. Попри твердження комуністичних теоретиків та пропагандистів про нібито соціальну єдність радянського суспільства, зближення різних класів і соціальних груп, насправді в суспільстві так званого реального соціалізму існувала зворотна тенденція –соціальне розшарування населення, зокрема сільського. Зазначене розшарування визначалося не лише рівнем освіти й кваліфікацією соціально-професійних груп, а й обсягом їх можливостей, прав, різницею економічного становища, різною мораллю.
Напівфеодальні відносини в колгоспно-радгоспному селі негативно впливали й на рядових людей, й на сільську номенклатуру. У селян, точніше у аграрних робітників, вони насамперед руйнували почуття хліборобської й громадянської гідності. Адже народна мудрість говорить: праця –багатство, що не заведене в рабство. Натомість колгоспна неволя відлучила селянина від поля. Саме через важку підневільну працю на чужій, не своїй землі у значної частини сільських трудівників відбувалися генетичні зміни не на краще в ставленні до праці. “Робота –не вовк, у ліс не втече”, “Косо-криво, аби живо”, “Добре в колгоспі жити: можна так-сяк робити”–подібні приказки виникли там, де людина не почувала себе вільним господарем. До суспільно-політичного життя більшість селян ставилася байдуже, бо люди переконалися: правий завжди той, у кого більше прав.
Сільська номенклатура, тобто директори радгоспів, голови колгоспів і сільрад, секретарі парткомів виховувалися таким чином, щоб бути здатними виконати без зайвих слів і вагань будь-яку вказівку не тільки господарського, але й політичного змісту. Основою системи була підзвітність кожного керівника виключно більш високим номенклатурним чинам, що породжувало кар’єризм, чиношанування, підлабузництво. Система, де керівники разом із зарахуванням до номенклатури отримували різні непередбачені законом привілеї й більш високі доходи порівняно з тими, хто мав номінально таку ж саму заробітну плату, формувала почуття зневаги до людей, вищості над ними.
Звичайно, і в цих умовах в Україні було чимало видатних організаторів сільськогосподарського виробництва, авторитетних селянських лідерів. На зміну таким талановитим “самородкам”, як С.Є.Бешуля, П.Ф.Ведута, М.А.Посмітний, Д.В.Бойко, Г.С.Могильченко та ін., приходили професіонали. У 1960-1980-ті рр. в Україні були добре відомі імена таких голів колгоспів, як Г.І.Ткачук з Хмельницької області, Д.К.Моторний з Херсонської, Л.І.Шліфер з Кіровоградської, П.Т.Воліков з Рівненської, І.І.Кубрак з Донецької, В.В.Іваненко з Дніпропетровської та ін. Усіх цих людей відрізняло не тільки вміння “твердо проводити лінію партії”, але насамперед глибоке знання справи, повага до односельців, любов до села.
Однак, напевно, талант цих і багатьох інших керівників господарств розкрився не завдяки, а всупереч тоталітарній системі, однією із складових частин якої був так званий колгоспний лад. Діяти за законами системи і зберегти у своїй душі людяність, щирість, скромність вдавалося далеко не кожній людині, що потрапляла до номенклатурної системи.
Отже, й рядові сільські працівники, й сільська номенклатура об’єктивно виступали як опора існуючого режиму та соціальні носії напівфеодальних відносин на селі. Перші –зважаючи на їх консерватизм і конформізм, відсутність власності на засоби виробництва, другі –через належність до панівного класу. Усі разом –через низьку політичну і загальну культуру.
У третьому підрозділі –“Партія і Ради у вимірі суспільно-політичного життя сільського населення” –аналізуються дві головні форми соціальної активності сільських жителів –участь у діяльності партійних організацій і Рад народних депутатів.
Хоча СРСР звався країною Рад, а Українська республіка, як і всі інші, –радянською, але над органами радянської влади насправді стояла партія. Особливо безправними були сільські Ради народних депутатів. Як свідчать матеріали дисертації, вони не мали ані повноважень, ані матеріальних можливостей не лише для того, щоб здійснювати верховенство своєї влади, але й стати над владою господарських керівників.
Обрання депутатів усіх рівнів до 1990 р. відбувалося на безальтернативних засадах. Причому кандидатури “народних трибунів”заздалегідь визначалися партійними органами. Тож такі “вибори”можна розглядати як масові ідеологічні акції, засіб формування “селянської аристократії”й навіть специфічну форму народних гулянь. Однак навряд чи вони свідчать про суспільно-політичну активність громадян.
Якщо селянин хотів проявити свою політичну активність, йому пропонували вступити до лав КПРС. Могло скластися враження, що саме у партійній організації вирує політичне життя, вирішуються усі господарські справи. Однак і тут на людину чекало розчарування. Виявлялося, що ця активність мусила відбуватися лише в одному напрямку – підтримка й виконання завдань, що визначила компартійна номенклатурна верхівка.
Партійна номенклатура турбувалася про поповнення лав партії за рахунок селян заради збереження й посилення свого контролю над селом і сільськими господарствами. Виконання цього завдання для неї значно полегшувалося тим, що партійні організації на селі об’єднували найбільш кваліфіковану й не байдужу до всіх громадських справ частину справ сільського населення. Однак, як свідчать матеріали дисертації, компартійна номенклатура використовувала і сільські партійні організації, й систему Рад для маскування своєї диктатури, як своєрідний клапан, за допомогою якого можна запобігти небажаній надмірній громадській активності людей.
У четвертому підрозділі –“Колгоспний лад: випробовування на демократію” –колгоспна система показується як органічна складова частина суспільно-політичного ладу в країні.
Уся історія радянських колгоспів –від їх створення до ліквідації –була історією нечуваного свавілля і насильства, порушення прав кооперативів, нехтування прагненням селянства господарювати на власній землі на свій розсуд. Щоправда, керівництво країни неодноразово заявляло про необхідність припинити втручання бюрократичних структур в господарську діяльність колгоспів. Однак, як показано в дисертаційній роботі, сама природа адміністративно-командної системи була такою, що будь-які директиви й нормативні акти не мали сили, щоб утримати чиновників від спокуси покомандувати, дати вказівку, не відповідаючи за її наслідки. У свою чергу, голови колгоспів воліли не залежати не від кого, крім номенклатури більш високого рангу. Вони охоче виконували усі керівні вказівки, запроваджували будь-які новації, якщо ті не сприяли встановленню справжнього колгоспного самоврядування.
Ідеологи “колгоспного ладу”стверджували, що він базується на демократичних засадах, а саме: розв’язання всіх питань життєдіяльності колгоспу самим колективом за участю усіх його членів; виборність виконавчих органів управління та колегіальність у виконанні органами управління своїх функцій; періодичність звітності виборних органів і посадових осіб перед членами колгоспу; свобода критики діяльності органів управління і посадових осіб знизу; право колгоспних зборів усувати тих осіб, які не виконують покладені на них обов'язки.
На жаль, практика свідчила, що жодна з цих норм повністю ніколи не виконувалася, зокрема не виконувалося, за рідкісним винятком, ключове демократичне положення про виборність колгоспного голови. У свідомості колгоспників, як видно з їхніх листів і скарг, керівник не обирався на посаду людьми, а “призначався”, “присилався”, “ставився”владою на посаду. Питання кому очолювати господарство, вирішувалося передусім у партійних органах. Обрання на зборах було, як правило, суто формальною справою. Причому на селі влада керівника господарства була особливо великою, адже він керував не лише виробничою діяльністю, але й організацією громадського життя людей. Тому, хто не був згодний з “лінією”колгоспного голови, практично не залишалося іншого виходу, як поїхати з села.
Так званий колгоспний лад віддзеркалював такі характерні риси режиму, як адміністративно-командна економіка, підпорядкованість інтересів окремої людини інтересам держави, підприємства; існування демократичних елементів для маскування тоталітарної сутності влади; патерналістська роль влади у створенні на селі соціально-побутового і культурного середовища, соціальна ієрархія тощо.
Третій розділ –“Соціальні аспекти сільськогосподарського виробництва” –містить чотири підрозділи. У першому підрозділі –“Деформації в тріаді “хлібороб–техніка–земля” –здійснена спроба розкрити в історичному ракурсі й на фактичному матеріалі одну з найважливіших філософських проблем.
З часів індустріалізації та колективізації в радянському суспільстві техніці надавалося великого не лише економічного, але й політичного значення. Справжня технічна інтервенція на селі розпочалася з кінця 1950-х рр., коли керівництво країни висунуло завдання переведення сільського господарства на індустріальну основу.
У розпорядженні колгоспів і радгоспів була потужна техніка в достатній кількості, й нею можна було вести переможні “битви за врожай”. Уся технічна політика виходила з того, що природу слід обов'язково “підкоряти”, за врожай слід “боротися”, збирання врожаю є “хлібним фронтом”тощо. Проте в гонитві за потужністю і швидкістю техніки організатори таких “битв”залишили поза увагою головне призначення техніки, а саме максимальне видобування з землі продуктів харчування. Характерною рисою вітчизняного сільськогосподарського машинобудування була диспропорція між кількістю виготовлених тракторів і кількістю приладів до них (“шлейфу”).
Творці сільськогосподарської техніки, яких штовхнув на шлях гігантоманії тоталітарний режим, ігнорували й такі важливі якості машини, як зручність, відповідність можливостям людини –не тільки фізичним, але й психологічним. Відтак відбулося те, про що писав колись М.О.Бердяєв: “річ стала вищою, ніж машина”, “творіння повстає проти творця, більш не слухається його”.17
Металева армада, що складалася з потужної й швидкохідної техніки, забезпечувала не стільки зростання продуктивності праці, скільки збільшення обсягу робіт, зокрема безглузде освоювання величезних територій. Розорювання все нових і нових земель супроводжувалося випадінням з обороту кращих орних земель, які вилучалися під забудову нових індустріальних гігантів, створення штучних морів, великих зрошувальних систем тощо. Через високу розораність сільськогосподарських угідь, надмірну насиченість сівозмін просапними культурами, невиконання заходів щодо підвищення родючості ґрунтів та причини, що пов’язані з використанням занадто важких машин, протягом 60-80-х рр. ХХ ст. площа еродованої ріллі збільшилася в Україні на 26% і складала в 1991 р. 10 млн. га, або третину усієї орної землі. Наприкінці 1980-х рр. Україна опинилася перед загрозою справжньої екологічної катастрофи.
Утилітаристсько-технократична за своєю суттю аграрна політика, що була органічно зрощена з адміністративно-командною системою економічних відносин, перетворювала селянина-господаря в робітника-найманця, який не вміє ставитися до землі лагідно й дбайливо. Саме тому суперечності між людиною і природою перетворилися в процесі сільськогосподарського виробництва в гострий конфлікт, де переможців не може бути.
Специфіка аграрного виробництва є такою, що в ньому безпосередньо взаємодіють три суб’єкти ― людина (хлібороб), машина (техніка), природа (земля). Як показано в дисертації, хибність аграрної політики в СРСР полягала у фетишизації машини й зневазі до людини. Звідси певні економічні досягнення, однак водночас згубні наслідки для екології природи та моралі людини.
У другому підрозділі –“Організація праці та її оплата” –показано, що вся організація праці в колгоспно-радгоспному виробництві України в досліджуваний період здійснювалася переважно на командно-адміністративних засадах. Навіть при колективному підряді система оплати праці була такою, що мало стимулювала ефективну, якісну працю, дбайливе ставлення до землі. Адже перехід на підряд не змінював сутність відносин найму між адміністрацією —роботодавцем (розпорядником засобів виробництва) –і робітниками, які безпосередньо володіли тільки робочою силою. Така система могла бути ефективною лише за умов, коли не тільки роботодавці, тобто в даному випадку голови колгоспів чи директори радгоспів, але й владні структури зацікавлені в тому, щоб селяни перетворилися з робітників-найманців на партнерів.
Спроби запровадження орендних відносин у 1980-ті рр. з метою пробудити в сільських жителів почуття господаря, хазяїна колгоспно-радгоспного поля виявилися також невдалими. Головною причиною цього було те, що протягом багатьох років адміністративно-командна система формувала відчуження селян від землі, від плодів своєї праці. А коли ті партійні функціонери, які раніше виступали за непорушність цієї системи, надумали її реформувати, то у щирість їхніх намірів ніхто не повірив. Та й багато хто з селян не мали ані сил, ані бажання докорінно змінювати становище, відмовлятися від системи з гарантованою заробітною платою.
У рамках адміністративно-командної системи не виникла та й не могла виникнути така форма господарювання на землі, яка б дозволила сільській людині повністю розкрити свої фізичні та духовні можливості, пізнати так зване почуття господаря. Адже ‹‹почуття господаря›› не існує без самого господаря. Особливо в аграрній сфері, яка, очевидно, більшою мірою, ніж будь-яка інша, залежить від суб’єктивного чинника, тобто від зацікавленості людини в підвищенні ефективності виробництва.
Однак поступово у суспільстві утверджувалися ідеї стосовно необхідності реформування соціально-економічних відносин. Вони знаходили все більше прихильників, що врешті–решт привело усе суспільство до усвідомлення невідворотності глибоких змін в аграрних відносинах.
У третьому підрозділі –“Бюрократична природа соціалістичного змагання” –на документальному матеріалі доведено, що більшість різних “патріотичних”починів, ініціатив і закликів здебільшого народжувалися не в полі й на фермі, а в райкомівських та обкомівських кабінетах, вигадувалися ідеологічною номенклатурою, тобто являли собою продукт бюрократичного походження, а не творчості широких мас.
Однак на початку 1960-х років, коли виник рух “За комуністичну працю”, то звання “Колектив комуністичної праці”присвоювалося дійсно передовим колективам. Однак дедалі все частіше серед них трапляються “удостоєні”, які не виконували планів завдання –не здатні чи не прагнули до цього. Незабаром масовість руху “За комуністичну працю”або “За комуністичне ставлення до праці”(так почали називати рух з другої половини 1960-х рр.) стала чи не головним критерієм, за яким оцінювалася діяльність партійних і профспілкових комітетів. Не дивно, що останні штучно форсували зростання лав учасників руху. У 1970 р. кожний третій працівник сільського господарства республіки вважався учасником змагання “За комуністичне ставлення до праці”. Згодом їх стало ще більше.
Згасання ентузіазму учасників руху за комуністичну працю змушувало бюрократичний апарат вишукувати нові засоби, щоб повернути його до життя. У сільськогосподарському виробництві виникають змагання за звання “Кращий за професією”; підвищення ефективності суспільного виробництва і створення ленінського фонду п'ятирічки; вирощування високих врожаїв буряків; ефективне використання малого зрошення і підвищення продуктивності земельних угідь, за звання “Колектив високої культури землеробства”тощо. Час від часу компартійна бюрократія намагалася підстьобнути учасників змагання суто ідеологічними акціями: “П’ятнадцять республік –п’ятнадцять ударних вахт!”, “Ювілейному року –ювілейний врожай!”, “-річчю утворення СРСР –ударних тижнів!”, “-річчю утворення СРСР –ударних декад!”, “ХХІІ (ХХІІІ, ХХІV, ХХV тощо) з’їзду КПРС –гідну зустріч!”
Пошук засобів підтримати трудовий ентузіазм ішов у напрямку підвищення ролі й ускладнення системи морального заохочення учасників змагання. Безумовно, більшість з нагороджених чесно працювали на полях і фермах. Дехто при цьому показував дійсно видатні результати. Так, ланковий колгоспу “За нове життя”Іршавського району Закарпатської області, двічі Герой Соціалістичної Праці Ю.Ю.Пітра протягом трьох десятиліть збирав по 100 і більше центнерів зерна кукурудзи з кожного гектара плантації. Однак неймовірна кількість нагород, звань, призів, які бюрократією роздавалися на всі боки, призвела до їх знецінювання.
Та ще більшого знецінювання, ніж символи перемоги, зазнало саме змагання. Його фальшивий і нікчемний характер для всіх став очевидним. Тому, коли почалася горбачовська перебудова і люди змогли проявити громадянську активність в інших, ще не спаплюжених бюрократією формах, то соціалістичне змагання припинило своє існування.
У четвертому підрозділі –“Особисте селянське господарство: від підсобного до фермерського” –йдеться про тернистий шлях заповзятих українських селян, що хотіли вільно господарювати на власній землі.
У політичних і правових документах, у науковій літературі радянської доби особисте селянське господарство визначалося як особисте підсобне господарство. Проте таке визначення носить не стільки науково-економічний, скільки ідеологічний характер. Адже як і для економіки країни, так і для селянина присадибне господарство мало протягом багатьох років зовсім не підсобне значення. Для країни воно було важливим джерелом постачання м’ясо-молочної та овочевої продукції; для селянина –засобом відтворення робочої сили, формою оплати в державному секторі економіки, майже єдиною можливістю забезпечити своїй родині гідний рівень життя.
В умовах низької продуктивності праці у колгоспно-радгоспному секторі держава була не в змозі обійтися без особистих селянських господарств. Однак політбюрократія не допускала, щоб праця селян в особистому господарстві відривала їх від роботи у колгоспі, а тим більше, щоб вона забезпечила їм справді високий життєвий рівень. А відтак під виглядом боротьби з так званими нетрудовими доходами, “наживою”, “спекуляцією”, тобто, “із злочинними проявами”, у радянському селі ніколи не згасала боротьба з тими селянами, які прагнули дійсно ефективно господарювати на своїй землі. Використовуючи елементарну людську заздрість, яку вдалося виховати в багатьох людей, владні структури час від часу організовували “ініціативи трудящих”щодо обмеження особистого господарства селян.
Попри всі гучні пропагандистські й адміністративні заходи щодо підтримки підсобного селянського господарства, воно мало тенденцію до застою і навіть занепаду.
Разом з тим селянину, який працював у власному господарстві, залишалося зробити лише один крок до фермерського господарства. Після введення в дію з 15 березня 1990 р. Основ законодавства Союзу РСР і союзних республік про землю він отримав змогу зробити працю в особистому господарстві своїм основним заняттям або взагалі позбавитися залежності від колгоспу чи радгоспу, перетворитися з “робітника з наділом”, яким практично і був селянин, у власника, господаря.
Проте цей відповідальний крок у досліджуваний період селянин так і не наважився зробити. На початок 1991 р. в Україні було створено лише 130 фермерських господарств. Вони були краплиною в безмежному колгоспно-радгоспному морі й не визначали характер сільськогосподарського виробництва в Україні. Основною причиною цього було те, що фермерське господарство, так само як і підсобне, змушено було існувати в умовах адміністративно-командної системи, залишалося складовою частиною так званого колгоспного ладу.
Четвертий розділ – “Перевлаштування соціальної сфери села: наміри влади та реалії життя”–присвячений аналізу протиріч соціально–побутового розвитку українського села.
У першому підрозділі – “Теоретичні витоки, зміст і результати перебудови сільських населених пунктів” –йдеться про розв’язання одного з програмних завдань КПРС.
Підвалини концепції соціальної перебудови села, що здійснювалася в досліджуваний період, були закладені в попередні роки. Як теоретичні засади соціальної політики КПРС на селі використовувалися судження К.Маркса, Ф.Енгельса, В.І.Леніна і насамперед Й.В. Сталіна щодо існування суперечностей між містом, селом і необхідності їх ліквідаціїяк одного з корінних завдань комуністичного будівництва. Саме останній із зазначених осіб у своїй відомій брошурі “Економічні проблеми соціалізму в СРСР”( 1952 р.) поділив усі протиріччя між містом і селом на дві категорії: протилежність, що означала антагоністичні класові протиріччя, і суттєві відмінності, тобто різний рівень розвитку продуктивних сил міста і села, відмінності у формах власності, у культурно-побутових умовах життя міських і сільських жителів. Якщо протилежність, на думку Й.В.Сталіна, була знищена шляхом колективізації та ліквідації на селі дрібнобуржуазних елементів, (а фактично селянства як класу –Г.К.), то відмінності усуваються в ході комуністичного будівництва.
У підрозділі йдеться про те, як під гаслом усунення суттєвих відмінностей між містом і селом в Україні робилися спроби перетворити села на благоустроєні селища “міського типу”; показується, яку роль у цьому відіграло будівництво експериментально-показових сіл і селищ; висвітлюється позитивний та негативний досвід комплексної перебудови ряду сільських районів України; аналізується стан розвитку соціальної інфраструктури в сільській місцевості України наприкінці 1980-х рр. як наслідок виконання комплексу відповідних заходів і всієї соціальної політики влади. Зокрема, у зв’язку з розкриттям останнього питання показано, що внаслідок залишкового принципу фінансування соціальної сфери було комплексно розбудовано лише 2% українських сіл. Близько половини населених пунктів не мали шкіл, майже 60% –відділків зв’язку, закладів побутового обслуговування, понад тисячі сіл користувалася привізною водою, лише 3,5% сільських будинків були підключені до сітьового газопостачання.
Отже, накресливши плани соціального розвитку села, партійне керівництво країни, республіки виявилося неспроможним мобілізувати на їх виконання всю командно-адміністративну економічну систему, сформувати громадську думку в суспільстві щодо необхідності надання дієвої допомоги селу. Невипадково, у другій половині 1980-х рр. селяни постійно скаржилися партійному керівництву на байдуже ставлення з боку різних господарських установ до вирішення їхніх соціальних проблем. Розходження між словом і ділом –ось одне з головних протиріч так званого реального соціалізму, яке значною мірою обумовлювало виникнення багатьох інших протиріч, зокрема протиріччя між розвитком соціальної інфраструктури села і життєвими потребами сільської людини.
У другому підрозділі –“Неперспективні села чи недолуга політика номенклатури” –висвітлюється сумнозвісна епопея нищення українських сіл, що були визнані “неперспективними”.
Під пристойним приводом того, що високомеханізованому сільському господарству мусять відповідати висококонцентровані форми розселення сільських працівників, на зламі 1950-1960-х рр. почалося широкомасштабне скорочення сільських населених пунктів. Деякі економісти навіть підрахували, що у випадку виконання накресленого плану витрати на житлове і культурно-побутове будівництво, на інженерне обладнання і благоустрій сіл значно скоротяться в розрахунку на одного сільського жителя. Людський чинник до уваги не брався. У селах, що зараховувалися до числа неперспективних, заборонялося будівництво об'єктів соціальної сфери, закривалися початкові й восьмирічні школи, фельдшерсько-акушерські пункти, ліквідовувалися сільські Ради. Влада буквально змором примушувала людей діяти відповідно до накресленого антигуманного плану “вдосконалення”мережі сільських поселень.
Таким чином, на характер усіх соціальних процесів, що відбувалися в українському селі протягом досліджуваного періоду, значною мірою впливала економічно необґрунтована й аморальна політика ліквідації так званих неперспективних сіл. Вона, зокрема, призвела до руйнації природної поселенської мережі в Україні, ускладнила розв’язання завдань благоустрою сіл і сприяла посиленню міграції сільських жителів до міст, загострила й без того напружену проблему трудових ресурсів сільського господарства.
Практика спростувала необґрунтовану впевненість чиновників у тому, що жителі ліквідованих сіл обов’язково опиняться на центральних садибах і, отже, нікуди не поїдуть. Більшість людей віддавали перевагу альтернативному варіанту: “Якщо вже мусимо покинути рідну оселю, то краще їхати відразу до міста”. Занепад і знищення малих сіл супроводжувався масовою міграцією їх жителів у міста.
За умов надто низької продуктивності праці в напівфеодальному колгоспно-радгоспному виробництві такий масовий відтік працездатного населення врешті-решт досяг тієї позначки, за якою розпочалося розвалювання аграрного сектора економіки. Виникла загроза продовольчої кризи. Саме це, а не етичні мотиви, примусило керівництво КПРС спочатку відмовитися від концепції неперспективних сіл, а згодом узятися за відбудову цих сіл. Однак, незважаючи на здійснені в 1980-ті рр. заходи щодо припинення цієї хибної політики і реабілітації малих сіл, компартійна влада так і не спромоглася подолати до кінця наслідки своїх попередніх помилкових дій.
У третьому підрозділі –“Зміни в матеріальному становищі, громадському побуті та сімейному укладі селян” –показано, що протягом досліджуваного періоду зростав добробут селян: підвищувалася заробітна плата в колгоспах і радгоспах, було встановлено пенсійне забезпечення колгоспників, для сільських трудівників були збільшені виплати із суспільних фондів споживання. Практично на пустому місті була створена мережа сільського побутового й торговельного обслуговування. Усе це не могло не позначитися на суспільному побуті та сімейному укладі селянської родини. Однак тут відбулися не тільки позитивні, але й негативні зміни. З невмінням розподілити вільний час і визначити свою господарську роль у сім’ї було тісно пов’язано поширення серед чоловіків багатьох шкідливих звичок. Особливо помітним було пияцтво. Воно ставало на селі більш масовим і досягло в першій половині 1980-х рр. загрозливих розмірів. Пияцтво перейшло з родинно-побутової сфери села у виробництво. Через надмірне вживання горілки, а точніше самогону, який виготовлявся майже в кожній сільській оселі, відбувалося передчасне старіння “сильної статі”, гинули люди.
Щодо ліквідації суттєвих відмінностей між місто і селом, то це так і не було зроблено в досліджуваний період, незважаючи на певні позитивні зрушення. Більш того, розвиток комунікацій, засобів масової інформації призвів до того, що сільська людина побачила світ, порівняла з тим, що має, усвідомила ненормальність свого життя, захотіла докорінно змінити його. Не маючи будь-яких перспектив для цього у себе в селі, селянин приймав рішення переселитися до міста. Держава, попри всі заходи і потуги щодо соціальної перебудови села і підвищення життєвого рівня його жителів, так і не спромоглася подолати соціальні протиріччя між містом і селом. Тож мав рацію один з колгоспних керівників з Харківської області, який у своєму виступі на обласній партійній конференції в 1988 р. так підбив своєрідний підсумок тому, що зроблено комуністичною владою на селі: “Ми багато років жили під гаслом стирання граней між містом і селом. Що ж маємо? Село стерли, а грані збільшилися”.18 А разом з цим і суперечності між сільською дійсністю й уявленнями людей про те, якою вона має бути.
П’ятий розділ – “Заклади освіти та культури як знаряддя соціальної політики на селі” –висвітлює соціально-культурні аспекти проблеми соціального розвитку села.
У першому підрозділі –“Протиріччя культурного життя” – головна увага зосереджується на діяльності сільських клубних установ. Показано, що проголосивши курс на побудову комуністичного суспільства, а відтак і на остаточне усунення соціально-економічних і культурно-побутових відмінностей між містом і селом, між робітничим класом і селянством, радянська держава, дбала про кадрове забезпечення культурного розвитку села та створення на селі мережі закладів культури. Зокрема, у період 1960-1980-х рр. дев’ять з кожних десяти клубних новобудов в Україні припадали на сільську місцевість. Причому, якщо до 1960-х рр. основною культурною новобудовою в сільській місцевості був клуб, то в наступні роки на його місце постає палац або будинок культури. Як правило, останні будувалися за типовими проектами, що передбачали приміщення для роботи гуртків, читальні та концертні зали тощо. Однак, як показано в дисертації, це не завжди сприяло пожвавленню духовного життя на селі.
Невеликий сільський клуб мав свої переваги. Відвідування клубу було часткою буденного життя селянина. У ньому людина почувала себе затишно, неначе “у себе вдома”. До палацу культури кожного дня не підеш. І не тільки тому, що для цього необхідно подолати певну відстань. У просторому приміщенні зі скла і бетону зникає тепло спілкування людей між собою.
Керівні органи вимагали від вузів та училищ культури готувати “ідеологічних бійців партії”для сільського “культурного фронту”. Зрештою це призвело до поліпшення статистичних показників якісного складу сільських культпрацівників, але не поліпшило якість праці останніх. Частина культпрацівників, у тому числі тих, хто отримав вищу освіту, були в культурі випадковими людьми, ставилися нігілістично до історії свого народу, традицій, до самої культури. Подібно до Володьки Лободи з роману О.Т.Гончара “Собор”вони не поширювали культуру серед людей, а, за словами цього персонажу, “сиділи на культурі”. Національно-культурні традиції для них були не більше, ніж декорації “в козацькому стилі”.19 Одночасно міста висмоктували із сільської місцевості обдаровану молодь, про що, зокрема, свідчить здійснений у дисертаційній роботі аналіз біографічних даних знаних українських митців.
Проте головні вади роботи клубних установ були пов’язані з тим що сільські заклади освіти розглядалися владою не стільки як осередки духовності, скільки як інструмент для розв’язання економічних , політичних, соціальних, ідеологічних завдань. Традиційні народні промисли були реорганізовані у фабричне виробництво сувенірів. Тож пересічний сільський житель дедалі перетворювався із творця національних культурних цінностей на споживача масової культури. Міської за походженням, антинаціональної за характером.
Отже, факти свідчать, що не існувало ніякого злого умислу з боку влади щодо культури українського села. Справа в іншому. Культурна політика була складовою частиною всієї хибної внутрішньої політики, характерна риса якої, як відомо, полягала в тому, що народу нав'язувався той шлях розвитку, який, на думку компартійних вождів, обов'язково приведе його до “світлого майбуття”. У тих, хто здійснював культурну політику на селі, не вистачило мудрості, щоб зрозуміти дуже важливу річ. Дбати про піднесення культури села —зовсім не те ж саме, що наближати село до міста. Трансформуючи здобутки цивілізації у віками встояне життя-буття, село з його етногенними та природними умовами мусить залишатися селом, щоб виконувати свою найважливішу функцію –берегти для нащадків нашу національну культурну спадщину.
У другому підрозділі –“Обрядовість у системі ідеологічної діяльності компартійних органів” –започаткована в попередньому підрозділі тема конкретизується на прикладі запровадження у побут сільських людей нових громадських свят і обрядів, використання заради цього народних традицій.
У досліджуваний період відбувся перехід від повного нехтування й заборони народної обрядовості до її модернізації, пристосування до так званого соціалістичного способу життя, активного використання владою в ідеологічних цілях радянських свят і обрядів, частина з яких була створена на основі старовинних народних.
Елементи народної обрядовості ставали найбільш органічними для свят, що символізували нерозривний зв'язок людини з природою, любов до рідної землі. У 1960-х рр. у селах України з'являються майже забуті елементи різдвяної обрядовості. Зокрема, поряд з традиційними й обов'язковими новорічними атрибутами –Дідом Морозом, Снігуронькою, ялинкою —в новорічному святі виникають персонажі старовинної “Маланки”, відроджується на селі й інший давній народний звичай —засівання.
Проте не всі новації приживалися в селах України. Зокрема, марними виявилися спроби культпрацівників запровадити традиційне для Росії свято Проводів зими. В українській народній традиції прийнято святкувати не Проводи зими, а Зустріч весни, яка в більшості сіл інтегрувалася у свято Першої борозни. Це свято мало на меті демонструвати готовність хліборобів до початку активних польових робіт. Наступні етапи сільгоспробіт святкувалися як свята “Першого снопа”(“зажинки”) і Врожаю (“обжинки”).
Частиною духовної культури населення стала родинно-побутова обрядовість, яка віддзеркалювала основні етапи життя людини. Особливо великою емоційною насиченістю, яскраво вираженим національним колоритом позначалося сільське весілля з такими її компонентами, як весільний поїзд, зустріч молодят після шлюбу, введення молодої дружини в домівку чоловіка, заміна дівочого убору на жіночий, розподіл весільної паляниці, взаємне обдаровування, післявесільне катання тощо.
Партійні органи, під опікою яких знаходилася обрядотворчість, пильно стежили за тим, щоб не сталося “проявів українського буржуазного націоналізму або релігійних забобонів”. Доходило до того, що під час проведення обрядів дуже рідко лунала українська мова, а саме святкування тих чи інших подій мало чим відрізнялося від того, що відбувалося у інших республіках країни. Без будь-якої необхідності в трудових, календарних і сімейно-побутових обрядах безмірно вживалися такі офіційні елементи, як підйом державних прапорів та урочисті клятви на вірність комуністичним ідеям та справі комуністичної партії.
Однак політика запровадження радянської обрядовості об’єктивно сприяла посиленню інтересу населення, особливо сільського, до народних традицій, наповнила святковістю буденне життя багатьох людей. Врешті-решт вона сприяла духовному відродженню нації. Попри усі перепони, в суспільстві зростало розуміння, що обрядовість —не розвага, не агітаційно-пропагандистські заходи, а душа народу. І поводитися з нею треба обережно, дбайливо. Щоб не втратити найцінніше —першооснову, яку створював народ протягом віків.
У третьому підрозділі –“Перипетії запровадження загальної середньої освіти” –аналізуються заходи влади щодо підвищення освітнього рівня сільського населення та піднесення в цьому ролі сільської загальноосвітньої школи.
Забезпечення обов’язкової середньої освіти молоді було, на думку автора, найбільшим досягненням режиму в розвитку духовної сфери села. Владі вдалося сформувати у господарських керівників, у виробничих колективах міста і села, громадських організаціях розуміння того, що піклування про сільську школу мусить стати загальнонародною справою. Завдяки цьому в українському селі були створені відповідна матеріальна база, технічні та організаційні умови для проведення навчально-виховного процесу в сільській школі, у достатній кількості підготовлені педагогічні кадри. Проте якість загальноосвітньої підготовки сільської молоді, передусім у професійно-технічних училищах, залишалася низькою. Реальний рівень знань випускників шкіл і училищ не відповідав оцінкам у атестаті про середню освіту, що певною мірою привчало сільську молодь до подвійних стандартів, а відтак не кращим чином впливало на моральний стан суспільства.
Як результат деформацій у запровадженні загальної обов'язкової середньої освіти, на селі склалася парадоксальна на перший погляд ситуація. На тлі досить високих нібито показників освітнього рівня населення, зокрема молоді, привертала до себе увагу низька освіченість і культура, тотальна бездуховність і абсолютна безвідповідальність усе більшого числа молодих людей —механізаторів, тваринників, рільників. Масове роздавання атестатів про середню освіту, що здійснювалося в досліджуваний період, не тільки не сприяло підвищенню рівня освіченості молоді, а, навпаки, знижувало престижність середньої освіти, вбивало у багатьох потяг до знань. Навряд чи можна було визнавати винними в цьому школу і вчителів —здебільшого чесних і добросовісних трудівників. Не в усіх міг бути такий божий дар —навчити кожну дитину отримувати радість від здобуття знань. Більшість педагогів могли навчити лише тих, хто бажав і був спроможний учитися.
Позитивні зрушення і докладені владою зусилля значною мірою знецінювалися через великий формалізм і бюрократичний підхід до справи з боку органів державного і партійного керівництва, керівників освіти, а також слабкої мотивації до навчання в багатьох сільських жителів.
У четвертому підрозділі –“Здобутки та вади у трудовому вихованні молоді” –розглядається виконання загальноосвітньою школою та деякими іншими установами виховної функції.
Називаючись трудовою і політехнічною, радянська загальноосвітня школа зобов'язана була не тільки “озброювати”учнів знанням основ наук, але й, говорячи мовою компартійних документів тих часів, готувати їх “до життя і праці”, тобто не тільки формувати трудові навички, звичку до праці, любов та повагу до неї, але й здійснювати виробниче й професійне навчання учнів. Як показано в дисертації, специфіка трудового і виробничого навчання учнів сільських шкіл полягала у тому, що цей процес не був обмежений спеціально відведеними навчальною програмою заняттями. Будучи складовою частиною колгоспно-радгоспної системи, сільська загальноосвітня школа залучала учнів до роботи в колгоспах і радгоспах у позаурочний час та в період шкільних канікул. Причому школа орієнтувалася на ті форми організації праці, що існували в сільськогосподарському виробництві.
Найбільш поширеною формою трудового навчання і виховання учнів були учнівські виробничі бригади, кращі з яких були, говорячи словами В.О.Сухомлинського, справжніми лабораторіями мислення, де “одноманітні трудові процеси —це не кінцева мета, а тільки засіб досягнення мети –радості творчої, дослідницької праці”20. Однак загальна картина організації трудового навчання і виховання учнів була вельми далекою від такої ідилії. Чимало керівників колгоспів щиро вважали, що школа зобов'язана розплачуватися дитячою працею у господарствах за надану їй матеріальну допомогу. Відтак, за словами педагогів, не вважалося за гріх використовувати учнівські виробничі бригади як “пожежні команди”для виконання термінових, одноманітних і непрестижних робіт.
Якщо діяльність міських шкіл оцінювалася передусім тим, скільки її вихованців вступили до вищих навчальних закладів, то головним критерієм роботи шкіл сільської місцевості фактично була кількість випускників, що пов’язали своє життя з сільським господарством.
За ініціативою партійних і радянських органів у селах запроваджувалися різні урочистості профорієнтаційного змісту, посвячення в хлібороби з врученням випускникам шкіл трудових книжок, цілуванням колгоспного прапора, клятвами випускників і напучуванням ветеранів і передовиків сільськогосподарського виробництва.
Засоби масової інформації постійно сповіщали про те, що то в одному, то в іншому сільському районі чи господарстві залишилися працювати майже всі випускники місцевих шкіл. Але насправді таких ентузіастів ставало з кожним роком усе менше. Причини того, що більшість випускників сільських середніх шкіл не воліли працювати за професією, що здобули в школі, та пов’язувати своє життя із селом, були різні. Головну роль тут відігравало загальне соціально-економічне становище села. Але серед інших причин були й такі: формалізм у вихованні молоді, відсутність належних умов для задоволення духовних потреб, розрив між словом і ділом, притаманний так званому соціалістичному способу життя, лицемірство комуністичної номенклатури, яка занадто захоплювалася творенням гучних пропагандистських акцій і мало дбала про кінцевий результат, –отже, все те, що, як іржа, роз'їдало радянське суспільство.
У “Висновках” до дисертації стверджується, що не можна вважати соціалістичним суспільство, в якому встановилася диктатура комуністичної політбюрократії (номенклатури), у різних формах використовувалася примусова і напівпримусова праця, громадяни були позбавлені елементарних демократичних свобод, які існували в будь-якій цивілізованій країні. У 60 –-ті рр. ХХ ст. українське село мало деякі феодальні риси. Унаслідок усіх експропріацій, репресій та інших “соціалістичних”перетворень українське колгоспне селянство було відчужене від своєї землі, від розподілу виробленого продукту, від суспільно-політичного життя. Слово “хазяїн”протягом тривалого часу мало більш негативний, ніж позитивний відтінок. Ощадливість, обачливість, заповзятість тощо, ― словом, усе те, без чого не може бути господаря і господарювання, дискредитувалося як явище, що є чужим для соціалістичного способу життя. У нащадків козаків і селян, що вижили в умовах жорстокого терору, свавілля й беззаконня, на генетичному рівні відродилися такі особливості ментальності середньовічної людини, як віра в боговстановленість влади, покірливість, готовність безмовно виконувати за наказом представників влади будь-яку роботу. Колгоспна система об’єктивно відтворювала людей, які потрібні були владі в якості засобів реалізації її цілей. З іншого боку, сільське населення знаходилося у великій особистій залежності від колгоспних і радгоспних керівників, практично не мало демократичних важелів впливу на останніх.
Маргінальна компартійна політбюрократія відверто ігнорувала суттєву специфіку села. Завдання усунення суттєвих відмінностей між містом і селом вона розуміла як нищення сільської специфіки у виробництві, соціальній сфері, духовному житті. Унаслідок політики уніфікації українське село майже втратило свою самобутність, одну з найважливіших підвалин збереження відтворювальної функції нації, берегині її культурної й духовної спадщини.
Тоталітарний режим прагнув здійснити повну уніфікацію суспільства, перетворити людей на однорідну, слухняну масу. Відтак замість підтримки національних духовних традицій і народної культури, осередками яких завжди були українські села, безперервно здійснювалися пропагандистські кампанії та ритуальні дійства. Духовний розвиток сільської людини виступав не як мета соціального прогресу суспільства, а лише як один із засобів виконання планів соціалістичного і комуністичного будівництва, точніше будівництва такої системи, за якої бюрократія почуватиме себе абсолютно вільно й впевнено.
Характерною ознакою системи влади, що існувала в СРСР, була колективна безвідповідальність. Наслідки волюнтаристського і безвідповідального правління номенклатури негативно позначилися і на довкіллі, і на соціально-економічній сфері села, і передусім на самій сільській людині.
Держава, що виявляє неповагу до селянина, не заслуговує поваги до себе, вона приречена. Життя підтвердило правоту М.С.Грушевського, який заповідав нащадкам: “Тільки те буде міцне, що збудується на нім (селянстві –Г.К.), і горе тим течіям, партіям, плянам і замірам, котрі будуть іти проти нього –вони осудять себе на животіннє або заниканнє, коли не розіб’ються о сей камінь в один гарний день”.21 Цей день і настав у 1991 році.
На жаль, Українська держава після здобуття незалежності поки не тільки не підняла рівень розвитку соціальної сфери села, а, натомість, дещо втратила з того, що отримала в спадщину. У зв’язку з цим необхідно прийняти і здійснити нову продуману державу (національну) програму соціально-культурного розвитку українського села. Причому епітет “продумана”вживається не в розумінні, що селянам слід нав’язати уявлення й думки чиновників або міських інтелектуалів щодо перспективи розвитку українського села, а, навпаки, необхідно ретельно вивчати погляди та інтереси самих сільських людей, особливості й традиції жителів різних регіонів України. Уся стратегія соціального розвитку мусить базуватися на аксіомі, що село завжди матиме свою специфіку, воно в жодному разі не може бути копією міста. Завданням же дослідників, до речі, є вивчення сільської специфіки.
Результати дисертації відображені в наступних публікаціях:
І. Монографії та статті
ІІ. Матеріали наукових конференцій
1.Человеческий фактор как главный резерв перестройки // Социально-экономические факторы ускорения и деятельности партии по их реализации. Региональная научно-практическая конференция ─ диалог молодых ученых-обществоведов и передовиков производства (тезисы докладов и выступлений). ─ Днепропетровск: ДГУ, 1988. ─ С.60-61;
2. Формирование советского фермерства: проблемы, пути решения // Социальные и экономические условия и последствия перехода к рыночной экономике. Тезисы докладов на региональной научно-практической конференции. ─ Днепропетровск, 1991. ─ С.16-17;
. Роль социального фактора в формировании общественно-политического строя в СССР // Общественно-политическая жизнь в стране в условиях однопартийности. Тезисы докладов Республиканской научно-практической конференции. Секция ІІІ. ─ Донецк, 1991. ─ С.9-11;
4. Аграрна політика в ракурсі взаємовідносин людини, техніки і природи // Сучасне село України: шляхи виходу з кризи: Тези доповідей республіканської науково-практичної конференції. ─ Умань, 1992. ─ Ч.І. ─ С.39-42;
. Соціалізм: наше минуле чи майбутнє? // Політологічний вісник. Матеріали Всеукраїнської науково-методичної конференції “Політологічна думка в Україні: Минуле і сучасність”. 1-4 лютого 1993 р.─ К.: НКМ ВО, 1993. ─ Ч.3. ─ С.127-132 (у співавторстві ─ Сосновська Н.А.);
5. Общественный строй в Украине и пути развития // Политика и власть. Научно-практическая конференция. 20-21 апр. 1993 г. Тезисы докладов и сообщений. ─ Запорожье, 1993. ─ Ч. І. ─ С.51-52;
6. Філософський погляд на аграрну політику в Україні (1960-1990 рр.) // Питання аграрної історії України та Росії. Матеріали наукових читань, присвячених пам’яті Д.П.Пойди. ─ Дніпропетровськ: ДДУ, 1995. ─ С.93-97;
. Переход от советского общества к постсоветскому: Революция или контреволюция? // ХХ століття –століття революцій. Матеріали та тези доповідей та повідомлень Всеукраїнської наукової конференції. 29-30 травня 1997. –Дніпропетровськ: ДГИ, 1997. –С.103-109;
8. Сільський побут в Україні у роки так званого розвинутого соціалізму // Питання аграрної історії України. Матеріали третіх наукових читань, присвячених пам’яті Д.П.Пойди.― Дніпропетровськ: ДДУ, 1999. ― С. 188-199;
9. Правові аспекти розвитку особистого селянського господарства в Україні (60-80-ті рр.) // Проблеми права на зламі тисячоліть. Матеріали міжнародної наукової конференції. ― Дніпропетровськ : ІМА - Прес, 2001.― С. 125-129;
10. Історіографічні праці про здобутки українських істориків у дослідженні проблеми соціального розвитку села в 60-80-ті рр. ХХ ст. // Історична наука: Проблеми розвитку: Матеріали Міжнародної наукової конференції (17-18 травня 2002 р.). Секція “Новітня історія України”. ― Луганськ: СНУ, 2002. ― С.112-115;
АНОТАЦІЯ
Кривчик Г.Г. Соціальний розвиток українського села в 60-80-ті рр. ХХ ст. –Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук за спеціальністю 07.00.01 –історія України. Придніпровська державна академія будівництва та архітектури, Дніпропетровськ, 2002. –(414) с.
У дисертації розглядаються соціально-політичні, соціально-виробничі, соціально-побутові, соціально-культурні явища й процеси, що відбувалися в українському селі впродовж трьох останніх десятиліть існування тоталітарного режиму в СРСР. Досліджені прояви на селі суперечливого характеру радянського суспільства як такого, що одночасно мало ознаки й соціалістичного і феодального суспільства. Розкрита суперечлива політика компартійної номенклатури щодо активізації в сільськогосподарському виробництві людського чинника, усунення суттєвих відмінностей між містом і селом у різних сферах, здійснення з цією метою соціального перевлаштування українського села та запровадження загальної обов’язкової середньої освіти. Показані основні форми суспільно-політичної та трудової активності українського селянства, його громадський побут, сімейний уклад, ментальність, ставлення до влади, духовне життя. Визначені соціальні причини кризових явищ в аграрному секторі економіки наприкінці 1980-х рр., зроблені рекомендації щодо використання уроків минулого в сучасній аграрній та соціальній політиці Української держави.
Кривчик Г.Г. Социальное развитие украинского села в 60-80-е гг. ХХ в. –Рукопись.
Диссертация на соискание ученой степени доктора исторических наук по специальности 07.00.01 –история Украины. Приднепровская государственная академия строительства и архитектуры, Днепропетровск, 2002. –(414) с.
На основе исследования социальных явлений и процессов в украинском селе накануне краха советского тоталитарного режима показана необоснованность и несостоятельность утверждений политических руководителей бывшего СССР и коммунистической пропаганды о якобы полной и окончательной победе социализма в стране, о выдающихся успехах советского народа в коммунистическом строительстве, о вступлении советского общества в этап развитого социализма. Автором диссертации в этой связи выявлены в “социалистическом”украинском селе и колхозно-совхозной системе производства некоторые признаки феодальной общественно-экономической формации, среди них: низкая политическая культура сельского населения, рудименты крепостного права, отсутствие основных гражданских прав и свобод, относящихся к важным завоеваниям буржуазного общества.
Показано на обширном документальном материале, как КПСС, определив в качестве своей стратегической цели построение коммунизма и выдвинув в этой связи задачу ликвидации существенных различий между городом и деревней, на деле осуществляла курс на последовательное уничтожение сельской специфики в производственной, социальной, культурной сферах. Крестьянство рассматривалось как умирающий, играющий подчиненную, второстепенную роль по отношению к рабочему классу, а потому обязано было превратиться и превращалось в аграрных рабочих. Агросфере, несмотря на живую специфику ее объекта производства, необходимо было перестроиться на ведение методов хозяйствования, свойственных промышленной индустрии. Селам и деревням надлежало превратиться в поселения “городского типа”. Те из них, что не вписывались в намеченные схемы и потому объявленные неперспективными, должны были исчезнуть. Сельские учреждения культуры испытывали на себе негативное влияние городской массовой культуры в худших ее проявлениях. В результате народная культура утрачивала присущее ей созидательное, творческое начало. Сельская общеобразовательная школа, хотя и имела бесспорные успехи в осуществлении всеобщего среднего образования, производственном обучении и трудовом воспитании молодежи, однако страдала формализмом, “процентоманией”.
Словом, несмотря на благие цели коммунистических теоретиков, правильные на первый взгляд декларации представителей компартийной номенклатуры и даже ее определение достижения в социальном переустройстве украинского села, в исследуемый период в Украинской ССР так и не удалось решить острые социальные проблемы села. Не возникли экономические отношения, которые бы позволили людям раскрыть в полной мере свои трудовые потенции. Не были созданы социально-бытовые и социально-культурные условия, при которых жизнь на селе стала бы привлекательной или хотя бы постоянно не вынуждала людей искать лучшей судьбы для себя и своих детей в городе. Наоборот, именно в этот период возникли и достигли угрожающих размеров демографический кризис, нехватка трудовых ресурсов, началась депопуляция сельского населения. Ухудшилось социальное самочувствие многих людей. Возникло массовое неудовлетворение властью, политическим режимом, общественно-политическим строем.
Krivchik G.G. Social Development of Ukranian Village in 60-80-s of
ХХ century.
Dissertation to be registered for the Degree of Doctor of Science (07.00.01 –History of Ukraine). Pridniprovsk State Academy of Civil Engineering and Architecture, Dnipropetrovsk, 2002 –(414) pp.
The thesis analyses the social and political, the social and industrial, the social and life condition, the social and cultural phenomena and processes that were in Ukranian village during the recent three decades of totalitarian regime existence in the USSR. The manifestation of contradictory character of soviet society as such that had simultaneously the indications of socialist and feudal society are investigated. The author reveals the contradictory policy of the communist party nomenclature in activization of the human factor in the agricultural production,in the elimination of essential differences between city and village in different spheres and realization with this purpose the social re-equipment of Ukranian village and introduction of general compulsory secondary education. The principle of social, political and working activity of Ukranian peasantry, their social life, the domestic way of life, mentality, the relation to the power, the spiritual life are shown. The social reasons of agrarian crisis in agricultural economy are detertined in the dissertation. The recommendations for contemporary agrarian and the social policy of Ukranian State taking into account the past lessons are prorosed in the dissertation.
2 Руссо Ж.-Ж. Эмиль, или о воспитании // Пед.соч.: В 2-х т.- М., 1981.– Т. 1.– С. 53.
3 Ковальова Н.А., Нікілєв О.Ф. Українське селянство і влада у 60-80-ті рр. ХХ ст. // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. – Вип.4. – К., 2002. – С.276-282.
4 Гаврилюк А.Е. Социальная политика КПСС на селе: Из опыта работы партийных организаций Украины.? К., 1984; Місто і село: Подолання суттєвих відмінностей / Каковський К.Г., Беренштейн Л.Ю., Горак В.В. та ін.? К., 1982; Нестеренко А.А. Закономерности социально-экономического развития города и деревни. ? К., 1975; Плисюк В.П. Радянське село в умовах розвинутого соціалізму. - Львів, 1980; Семенов И.С. Социальное развитие села. – М., 1984; Семкив О.В. Преодоление различий между городом и деревней. 1965-1988. - Львов, 1988; Социальная основа общества развитого социализма / Пазенок В.С., Амвросов А.А., Волков Ю.Е. и др.? К., 1983; Социальное развитие села в период строительства коммунизма / Под ред. П.К.Лучинского и др. - Кишинев, 1976; Тюрина А.П. Социально-экономическое развитие советской деревни. 1965-1980. - М., 1982; Українське село: проблеми і перспективи / За ред. Л.О.Шепотько. - К., 1991; Ферцев П.К. Социальные проблемы преобразования села на этапе развитого социализма. - Саратов, 1984 та ін.
5 Ферцев П.К. Социальные проблемы преобразования села на этапе развитого социализма. - Саратов, 1984; Арутюнян Ю.В. Социальная структура сельского населения СРСР на этапе развитого социализма. ― ?., 1971; Лавринович М.І. Формування соціальної однорідності колгоспного селянства в процесі комуністичного будівництва.? К., 1976; Павленок П.Д. Становление социальной однородности советского общества в условиях строительства социализма. - М., 1986; Прибиткова І.М. Чи загрожує депопуляція українському селу? // Філософська і соціологічна думка. - 1989. - №3; Развитие социально-классовой структуры населения Украинской ССР в 60-80-е годы / А.В.Лихолат, И.М.Маковейчук, В.М.Мищенко и др. - К., 1988; Руткевич М.Н. Становление социальной однородности.- М., 1982; Сенявский С.Л. Социальная структура советского общества в условиях развитого социализма. 1961-1980 гг. - М., 1982; Симуш П.И. Социальный портрет советского крестьянства. - М., 1976; Його ж. Облик хозяина земли: новейшие и традиционные черты. – М., 1987 та ін.; Социально-демографическое развитие села: Региональный анализ / Т.И.Заславская, И.И.Беленькая, И.Б.Мучник и др. – М., 1980; Староверов В.И. Социальная структура сельского населения СССР на этапе развитого социализма. - М., 1978.
6 Беренштейн Л.Ю. В авангарді трудівників села (Колгоспні та радгоспні партійні організації України між ХХ і ХХІІІ з’їздами КПРС.? К., 1968; Гринів О.І., Ніконенко В.М. Колгоспне селянство: Зростання соціальної активності.? К., 1978; Островский В.Б. Новый этап в развитии колхозного строя. – М., 1974; Панченко П.П. Развитие общественно-политической активности современного села УССР. 1960-1984. – К., 1985; Шкварец В.П. Деятельность КПСС по дальнейшему укреплению демократических основ колхозного строя. - Львов, 1988.
7 Беренштейн Л.Ю, Горак В.В., Сагач М.Ф. Аграрна політика КПРС на сучасному етапі.? К., 1973; Бондарчук О.А. Агропромышленные ассоциации: пути становления ( На материалах парторганизаций Украины). ? К, 1991; Воробьев Е.М. Экономические противоречия социализма и их проявления в системе “город-деревня”. – Харьков, 1990; Игнатовский П.А. Общественное производство советской деревни. ? М., 1975; КПРС і розвиток науково-технічної революції на селі / В.І.Юрчук, Л.Ю.Беренштейн, В.В.Горак та ін.? К., 1978; Морий Г.П. Партийные организации Украины во главе борьбы за ускоренное развитие сельского хозяйства.? Киев?Одесса, 1989; Сургай Г.І. Сільське господарство України: уроки минулого і сучасний аграрний курс.? К., 1991; Экономические проблемы повышения эффективности сельскохозяйственного производства / Под ред. П.А.Игнатовского и др. - М., 1987.
8 Бушин Н.И. Социально-культурное развитие села на современном этапе (На материалах Украинской ССР).? К., 1987; Кондратюк А.С. Діяльність КПРС по розвитку культури села в сучасних умовах (на матеріалах партійних організацій УРСР). – К., 1986; Пустовіт В.О. Піднесення і розвиток культури на селі в умовах розвинутого соціалізму.- К., 1974; Шевченко Л.А. Повышение культурного уровня трудящихся в условиях развитого социализма. - К., 1985; Яремченко Б.П. Культурные преобразования советского села в современных условиях. - К., 1984.
9 Михайлюк В.П. Історіографія розвитку аграрних відносин в Україні (70-ті ? початок 90-х рр.). ? К., 1992; Його ж. Суспільно-політичний та соціально-економічний розвиток українського села в 70-х?на початку 90-х рр. Дис… д-ра істор. наук.? К., 1993.
10 Тимченко С.М. Українське село: Проблеми етносоціальних змін. 1959-1989.? Запоріжжя, 1995; Його ж. Етносоціальні процеси в українському селі (60-80-і рр. ХХ ст.). Дис… д-ра іст. наук.? Запоріжжя, 1995.
11 Вівчарик М.М. Українське село: етносоціальний вимір (70-ті ? середина 90-х рр.).? К.,, 1998; Його ж. Етнополітичні процеси в українському селі. Дис… д-ра політ.наук.? К., 1994.
12 Падалка С.С. Україна 60-90-х років ХХ століття. Державність в історичній площині тоталітаризму, незалежності. – К., 2001.
13 Григоренко О.П. Участь молоді в сільськогосподарському виробництві України: Проблеми. Уроки. Дис… д-ра істор. наук.? К., 1995. Григоренко О.П., Лісовський В.С. Молодь і соціально-економічні відносини на селі.? Хмельницький, 1998.
14 Давиденко В.В. Економічні проблеми українського села: Соціально-політичний аспект регулювання.? Дис… канд. істор. наук.? К., 1993; Воронова Л.М. Установи культури України у 70-80-ті роки: Історико-політичний аспект. Дис… канд.істор.наук.? Харків, 1994; Середа А.М. Проблеми соціально-культурного розвитку українського села (60-70-ті рр. ХХ ст.). Дис…канд. істор. наук.? Запоріжжя, 1994; Левчук К.І. Аграрні відносини в Україні в умовах переходу до ринкової економіки. Історико-політичний аспект. Дис…канд. істор.наук.? К., 1993 та ін.
15 Шахназаров Г.Х. В поисках утраченной идеи // Коммунист. – 1991. – №5. – С. 17.
16 Восленский М.С. Номенклатура. Господствующий класс Советского Союза. – М., 1991. – С. 598.
17 Бердяев Н.А. Человек и машина // Вопросы философии. – 1989. – С. 149, 150.
18 Практичними справами поглиблювати перебудову // Соціалістична Харківщина. – 1988. – 18 груд.
19 Гончар О.Т. Собор. – К., 1989. – С.62, 78.
20 Сухомлинский В.А. Особая миссия // Избр. соч.: В 5 т. – К., 1979-1980. – Т.5.– С. 444.
21 Грушевський М.С. На порозі нової України: Гадки і мрії. – К., 1991. – С. 37.