Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1. Право власності на землю на сучасному етапі розвитку суспільства не є абсолютним. В більшості країн світу воно обмежується в законодавчому порядку в інтересах суспільства. Необхідність обмеження права власності на землю в Україні випливає і з Конституції України (ст. 41), якою передбачено, що використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі. Межі здійснення права власності на землю визначаються колом покладених законодавством на власників земельних ділянок обов'язків щодо раціонального використання та охорони земель. Важливе значення для визначення меж здійснення прав на землю мають обмеження цих прав.
Обмеженням права на землю слід вважати встановлену відповідно до чинного законодавства заборону або покладення на суб'єктів такого права Додаткового обов'язку щодо вчинення дій, пов'язаних з набуттям, використанням та відчуженням земельних ділянок.
О.І. Крассов визначає обмеження прав на землі як встановлення в адміністративному порядку заборон на окремі види господарської діяльності з використання землі, або вимог про утримання від вчинення певних дій, або надання обмеженої можливості використовувати для строго визначених цілей земельну ділянку.
Обмеженням треба вважати будь-які заборони і вимоги про утримання від вчинення певних дій, які передбачені законодавством для відповідних видів земельних ділянок при наявності певних умов і які не застосовуються стосовно інших земельних ділянок аналогічного цільового призначення.
Встановлення обмежень прав на земельні ділянки є формою закріплення в законодавстві меж здійснення суб’єктивних прав осіб на земельні ділянки. Цілі обмеження прав на землю полягають у забезпеченні раціонального та ефективного використання земель та охорони всього навколишнього середовища. Характер обмежень повинен бути таким, щоб у результаті реалізації суб’єктивного права у встановлених межах не було заподіяно шкоди землям, для охорони яких встановлені обмеження, та іншим об’єктам природи. У той же час характер встановленого обмеження не повинен перешкоджати використанню земельної ділянки відповідно до її основного цільового призначення.
2. Обмеження прав на землю розрізняються за об'єктом обмеження. За цим критерієм обмеження прав на землю поділяються на обмеження щодо певних суб'єктів та обмеження щодо певних земель. Так, Земельний кодекс України, закріпивши безоплатну приватизацію земельних ділянок громадянами України, одночасно заборонив безоплатну передачу у власність земельних ділянок іноземним громадянам та особам без громадянства. Однак, частіше дія обмежень прав на землю поширюється не на суб'єктів земельних прав, а на їх об'єкти, тобто на певні види земель, наданих громадянам у власність чи користування. Так, згідно зі ст. 114 ЗК, навколо об'єктів, які є джерелами виділення шкідливих речовин, запахів, підвищених рівнів шуму, вібрації, ультразвукових і електромагнітних хвиль, електронних полів, іонізуючих випромінювань тощо, створюються санітарно-захисні зони з метою відокремлення таких об'єктів від територій житлової забудови. В зв'язку з цим у межах санітарно-захисних зон забороняється будівництво житлових об'єктів, об'єктів соціальної інфраструктури та інших об'єктів, пов'язаних з постійним перебуванням людей.
Особливим видом обмеження прав на землю, дія якого “прив'язана” до землі, є обтяження земельної ділянки. Обтяження земельної ділянки являє собою таку різновидність обмеження земельних прав, при якій обмежуються права конкретних власника чи користувача конкретної земельної ділянки. Одним із випадків встановлення обтяження земельної ділянки є використання її в якості об'єкта застави (іпотеки), при якій встановлюються обмеження щодо розпорядження земельною ділянкою її власником на період до виконання іпотекодавцем свого іпотечного боргового зобов'язання. Обтяження земельної ділянки має місце і в випадках встановлення земельного сервітуту, а також накладення за рішенням суду заборони щодо відчуження земельної ділянки з метою забезпечення позову тощо.
Важливе значення має термін дії встановленого відповідно до чинного законодавства обмеження прав на землю. За цим критерієм вони класифікуються на постійні та тимчасові. До постійних обмежень прав на землю належать ті з них, термін дії яких не визначений. Прикладом постійно діючого обмеження прав на землю можна назвати заборону для громадян та юридичних осіб самостійно змінювати цільове призначення наданих їм у власність або в користування земельних ділянок (ст. 20 ЗК). Така зміна може здійснюватися лише на підставі рішення відповідного органу влади. Тимчасовими вважаються ті обмеження прав на землю, термін дії (закінчення) яких чітко визначений законом, договором або судом. Так, до тимчасових обмежень прав на землю належить заборона на відчуження до 1 січня 2005 р. земельних ділянок сільськогосподарського призначення, наданих для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Саме таке обмеження прав власників відповідних земельних ділянок передбачене п. 15 Перехідних положень Земельного кодексу України.
Встановлене відповідно до чинного законодавства обмеження прав на землю може мати правову форму заборони чи додаткового обов'язку. Заборона на вчинення дій щодо володіння, користування та розпорядження земельними ділянками — найбільш поширений вид обмежень прав на землю. Забороняючи певні дії щодо землі, законодавець чітко визначає межі дозволеної поведінки суб'єктів, земельних відносин. Власники земельних ділянок та землекористувачі, володіючи та користуючись ними, не мають права самовільно здійснювати зняття та перенесення ґрунтового покриву земельних ділянок. Такі дії без отримання спеціального дозволу на те органів, що здійснюють державний контроль за використанням та охороною земель, заборонені (ст. 168 ЗК). Однак, з точки зору нормотворчої техніки, в ряді випадків встановлення певного обмеження прав на землю доцільніше здійснювати не шляхом введення заборони на вчинення певних дій, а шляхом покладення на суб'єкта земельних відносин певних обов'язків щодо володіння, користування чи розпорядження земельними ділянками.
3. Обтяження прав на земельну ділянку встановлюється законом або актом уповноваженого на це органу державної влади, посадової особи, або договором шляхом встановлення заборони на користування та/або розпорядження, у тому числі шляхом її відчуження.
Законом, прийнятими відповідно до нього нормативно-правовими актами, договором, рішенням суду можуть бути встановлені такі обмеження у використанні земель:
а) умова розпочати і завершити забудову або освоєння земельної ділянки протягом встановлених строків;
б) заборона на провадження окремих видів діяльності;
в) заборона на зміну цільового призначення земельної ділянки, ландшафту;
г) умова здійснити будівництво, ремонт або утримання дороги, ділянки дороги;
ґ) умова додержання природоохоронних вимог або виконання визначених робіт;
д) умови надавати право полювання, вилову риби, збирання дикорослих рослин на своїй земельній ділянці в установлений час і в установленому порядку.
Обтяження прав на земельні ділянки (крім обтяжень, безпосередньо встановлених законом) підлягають державній реєстрації в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно у порядку, встановленому законом.
Обмеження у використанні земель (крім обмежень, безпосередньо встановлених законом та прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами) підлягають державній реєстрації в Державному земельному кадастрі у порядку, встановленому законом, і є чинними з моменту державної реєстрації.
Обмеження у використанні земель, безпосередньо встановлені законами та прийнятими відповідно до них нормативно-правовими актами, є чинними з моменту набрання чинності нормативно-правовими актами, якими вони були встановлені.
Відомості про обмеження у використанні земель зазначаються у проектах землеустрою щодо відведення земельних ділянок, технічній документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки, кадастрових планах земельних ділянок, іншій документації із землеустрою. Відомості про такі обмеження вносяться до Державного земельного кадастру.
4. Обмеження права приватної власності на землю за різними підставами можна поділити на наступні види: оскільки обмеження землеволодіння є земельними право відносинами, то їх можна класифікувати за об’єктом, суб’єктом і змістом.
Обмеження за об’єктним складом: земельне законодавство обмежує кількість земельних ділянок, що надаються, в залежності від їх цільово го використання. Так громадянам, які мають земельні ділянки для ведення фермерського господарства, особистого підсобного господарства, земельні ділянки для ведення садівництва не надаються.
Обмеження за суб’єктом. До таких обмежень можна віднести обо в’язки власника не порушувати прав власників інших земель них ділянок і землекористувачів, у тому числі орендарів; збе рігати геодезичні знаки, протиерозійні споруди, мережі зрошу вальних і осушувальних систем; додержуватись режиму санітарних зон і територій, що особливо охороняються; запобіга ти стоку дощових і стічних вод на суміжну земельну ділянку.
Обмеження за змістом правовідносин можна поділити на три групи: 1) які забороняють здійснення певних дій на зе мельній ділянці: використання її не за цільовим призначенням, невикористання протягом року з моменту надання, порушен ня екологічного стану земельної ділянки тощо; 2) які надають право сусідньому власнику або землекористувачу так чи інак ше користуватися земельною ділянкою власника: прохід до шляхів загального користування, для споруди і ремонту межових знаків, проведення на суміжну земельну ділянку необхід них комунікацій; 3) які об’єднують перші дві групи [2].
Іноземні громадяни та особи без громадянства можуть набувати права власності на земельні ділянки у разі:
а) придбання за договором купівлі-продажу, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами;
б) викупу земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві власності;
в) прийняття спадщини.
Підстави виникнення права приватної власності іноземних громадян і осіб без громадянства обмежені. Вони мають право на бувати у власність земельні ділянки (на підставі цивільно-право вих угод) тільки несільськогосподарського призначення на яких, як правило, розташовані або будуть будуватися об'єкти нерухомо го майна, в першу чергу, в межах населеного пункту. Вони не ма ють права на безоплатну приватизацію земельних ділянок.
Якщо іноземний громадянин або особа без громадянства у порядку успадкування отримає земельну ділянку сільськогоспо дарського призначення, то вона повинна її протягом року зали шити шляхом відчуження, тобто продати, обміняти або подару вати особі, яка володіє належною земельною право- дієздатністю (наприклад, громадянину України). Термін, в який повинна бути відчужена земельна ділянка сільськогосподарського призначення, починається з дня прийняття спадщини. У випадках, коли земель на ділянка протягом встановленого строку не відчужена, така ді лянка підлягає примусовому відчуженню за рішенням суду.
Іноземний громадянин або особа без громадянства, до яких переходить право власності на земельну ділянку і які не можуть набути права власності на землю, мають право отримати її в оренду.
5. Обмеження права розпорядження землею полягає у встановленні ЗК певних правил та вимог для відлучення земельних ділянок, а також прямих заборон такого відчуження. Зокрема, п. 15 Перехідних положень ЗК передбачає, що громадяни та юридичні особи, які мають у власності земельні ділянки для товарного сільськогосподарського виробництва, не мають право до 1 січня 2007 року продавати або іншим способом відчужувати належні їм земельні ділянки та земельні частки (паї), крім передачі їх у спадщину та при вилученні земель для суспільних потреб.
Особливим видом обмеження прав на землю, дія якого “прив'язана” до землі, є обтяження земельної ділянки. Обтяження земельної ділянки являє собою таку різновидність обмеження земельних прав, при якій обмежуються права конкретних власника чи користувача конкретної земельної ділянки. Одним із випадків встановлення обтяження земельної ділянки є використання її в якості об'єкта застави (іпотеки), при якій встановлюються обмеження щодо розпорядження земельною ділянкою її власником на період до виконання іпотекодавцем свого іпотечного боргового зобов'язання. Обтяження земельної ділянки має місце і в випадках встановлення земельного сервітуту, а також накладення за рішенням суду заборони щодо відчуження земельної ділянки з метою забезпечення позову тощо.
6. Охоронні зони охоплюють території з визначеним правовим режимом, пов'язаним із забезпеченням екологічної безпеки особливо цінних природних об'єктів або захистом від джерел екологічної небезпеки. Охоронні зони бувають двох видів: а) для охорони особливо цінних природних об'єктів б) для запобігання негативному впливу джерел екологічної небезпеки. Перелік об'єктів, навколо яких встановлюють охоронні зони, наведений у коментованій статті, не є вичерпним. Категорія охоронних зон є загальною і родовою щодо різних видів охоронних зон: зон санітарної охорони, санітарно-захисних зон, водоохоронних зон, зон особливого режиму, використання земель, охоронних зон об'єктів природно-заповідного фонду тощо. Правовий режим цих зон визначається відповідним законодавством: природно-заповідним, курортним, про охорону культурної спадщини, про гідрометеорологічну діяльність, про зв'язок, про електроенергетику, про транспорт, ядерним та радіаційним законодавством тощо.
Правовий режим охоронних зон охоплює: а) правовий режим земель охоронних зон; б) правовий режим інших об'єктів у межах охоронних зон. Правовий режим земель охоронних зон визначається спеціальним законодавством України. Установлення охоронних зон, як правило, пов'язується з обмеженням прав власників землі та землекористувачів, на земельних ділянках яких такі зони встановлені, а тому завдана їм шкода підлягає відшкодуванню відповідно до глави 24 ЗК України.
Зони санітарної охорони — це різновид охоронних зон, при значених для охорони особливо цінних природних об'єктів від негативного впливу природних і антропогенних чинників дов кілля. Законодавство не визначає поняття санітарно-епідеміо логічної захищеності, але у законодавстві міститься визначен ня поняття «санітарне та епідемічне благополуччя населення» {ст. 1 Закону України «Про забезпечення санітарного та епіде мічного благополуччя населення» від 24 лютого 1994 р.) — це стан здоров'я населення та середовища життєдіяльності люди ни, при якому показники захворюваності перебувають на уста леному рівні для даної території, умови проживання сприят ливі для населення, а параметри факторів середовища життєдіяльності знаходяться в межах, визначених санітарними нормами.
Санітарно-епідемічна захищеність передбачає відсутність загроз для санітарно-епідемічного благополуччя населення.
Правовий режим зон санітарної охорони визначається вод ним законодавством (ст. 93 Водного кодексу України; Право вий режим зон санітарної охорони водних об'єктів, затвер джений постановою Кабінету Міністрів України від 18 грудня 1998 р. № 2024), а також законодавством про курорти (розділ 6 Закону України «Про курорти» від 5 жовтня 2000 р.
Поняття санітарно-захисної зони визначається державним стандартом України (ДСТУ 2156-93. Безпечність промислових підприємств. Терміни та визначення) — це територія навколо потенційно небезпечного підприємства, у межах якої заборонено проживання населення і ведення господарської діяльності розміри якої встановлюються проектною документацією за узгодженням з органами державного регулювання безпеки відповідно до державних нормативних документів. Розміри санітарно-захисної зони даного підприємства обов'язково відображуються у його екологічному паспорті (ГОСТ 17.0.0.04-9 Охорона природи. Екологічний паспорт промислового підприємства. Основні положення).
Загальні вимоги до встановлення санітарно-захисних зон визначені у санітарних правилах (Санітарні норми проектування промислових підприємств СН 245-71, затверджені наказом Держбуду СРСР 5 листопада 1971 р.). Водночас для окремих галузей і об'єктів прийняті спеціальні нормативні акти про правовий режим їх санітарно-захисних зон: щодо санітарно-захисних зон у населених пунктах (Державні санітарні правила планування та забудови населених пунктів, затверджені наказом Міністерства охорони здоров'я України від 19 червня 1996 р.
№ 173), для ядерних і радіаційних об'єктів,(ст.45 Закону України «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» від 8 лютого 1995 р.), окремих категорій підприємств (Державні санітарні правила для підприємств порошкової металургії, затверджені наказом Міністерства охо рони здоров'я України від 18 грудня 1995 р.) тощо.
Зони особливого режиму використання земель створюються навколо військових об'єктів Збройних Сил України, При кордонних військ, військ цивільної оборони, внутрішніх військ Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України. Правовий режим зон особливого режиму вико ристання земель визначається спеціальним військовим зако нодавством (Закон України «Про оборону України» від 6 груд ин 1991 р.; Статут внутрішньої служби Збройних Сил Украї ни, затверджений Законом України від 24 березня 1999 р.; Закон України «Про правовий режим майна у Збройних Си лах України» від 21 вересня 1999 р.).
Правовий режим прикордонної смуги визначається спе ціальним законодавством (Закон України «Про державний Кордон України» від 4 листопада 1991 р.).
7. Порядок встановлення обмежень може бути нормативним і індивідуальним.
Що стосується нормативних обмежень, то сюди входять ті обмеження, що безпосередньо випливають з приписів законодавства нормативного характеру і характеризуються такими ознаками як: імперативний 2
порядок встановлення; поширення дії на всі або достатньо широке коло відносини власності на землю; відображають публічний інтерес; виникають незалежно від волі власника; не підлягають спеціальній реєстрації. можна також вести мову про безстроковий характер таких обмежень, оскільки вони виникають з прийняттям і діють до скасування відповідної правової норми.
Якщо говорити про конкретні приклади нормативних обмежень права власності на землю, то одним з найбільш фундаментальних з них є вимога використання земельних ділянок за цільовим призначенням. значну групу нормативних обмежень становлять обмеження екологічного характеру, закріплені в законодавстві у вигляді правил щодо землекористування. до нормативних обмежень права власності на землю також слід відносити правила про добросусідство
8. Порядок державної реєстрації зазначених обмежень законодавством не визначений, державна реєстрація земельних ділянок покладається на органи Держкозему України (пункт «г» ст. 15 ЗК України), стаття 202 ЗК України визначає загальні засади державної реєстрації земельних ділянок. Відповідно до ст. 197 ЗК Укра їні за наслідками державної реєстрації обмеження (обтяжен ня) заносяться до земельно-кадастрової документації. Поря док державної реєстрації земельних сервітутів визначається ст. 100 ЗК України, але такий порядок не встановлений для обмежень на земельну ділянку. Законодавство визначає поря док державної реєстрації договорів оренди землі (Порядок державної реєстрації договорів оренди землі, затверджений пос тановою Кабінету Міністрів України від 25 грудня 1998 р. № 2073), отже, якщо обмеження встановлене договором орен ди землі, слід визнати, що державна реєстрація договору орен ди землі буде одночасно державною реєстрацією обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки. Слід зауважити, що до того часу, поки законодавством не буде визна чений порядок державної реєстрації обмежень на використан ня землі, державна реєстрація таких обмежень (обтяжень) не буде обов'язковою. Це не означає, що наразі реєстрація обмежень не здійснюється в земельно-кадастровій документації, адже законодавство передбачає реєстрацію обмежень щодо використання землі з нанесенням зон обмежень до графічних матеріалів земельно-кадастрової документації у випадках роз робки проекту відведення земельної ділянки (Еталон проекту відведення земельної ділянки юридичним та фізичним особам для будь-яких потреб, затверджений Держкомземом України 18 червня 1999 р.).
9. Право добросусідства являє собою сукупність правових норм, які регулюють відносини, що виникають між власниками та користувачами сусідніх (в т.ч. суміжних) земельних ділянок. Ця сфера суспільних земельних відносин вперше в історії земельного законодавства України врегульована чинним Земельним кодексом. Як відомо, земельне законодавство надає власникам та користувачам земельних ділянок свободу вибору способів та видів їх використання в межах цільового призначення цих ділянок. Однак, обраний власником чи користувачем земельної ділянки відповідно до чинного законодавства спосіб та вид її використання може по-різному впливати на осіб, які використовують сусідні (суміжні) земельні ділянки. Трапляються випадки, коли останні зазнають негативного впливу від діяльності (або бездіяльності), яку правомірно здійснює (або утримується від здійснення) власник чи користувач сусідньої ділянки. Основне положення права добросусідства якраз і полягає в тому, що власники та землекористувачі земельних ділянок зобов'язані обирати такі способи використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення, при яких власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдається найменше незручностей (затінення, задимлення, неприємні запахи, шумове забруднення тощо). Більше того, згідно зі ст. 103 ЗК власники та користувачі земельних ділянок не мають права здійснювати на сусідні земельні ділянки неприпустимий вплив. Іншими словами, вони не можуть використовувати земельні ділянки способами, які унеможливлюють використання сусідніх земельних ділянок їх власниками та користувачами за цільовим призначенням ділянок. У цьому полягає основне обмеження прав на землю, яке випливає з права добросусідства. Крім цього, правом добросусідства вводяться й деякі обмеження прав на землю, які мають правову форму додаткового обов'язку. Так, ст. 106 ЗК встановлено, що власник земельної ділянки має право вимагати від власника сусідньої земельної ділянки сприяння встановленню твердих меж, а також відновленню межових знаків у випадках, коли вони зникли, перемістились або стали невиразними. При цьому витрати на встановлення суміжних меж несуть власники земельних ділянок у рівних частинах, якщо інше не встановлено угодою між ними.
+ глава 17 ЗКУ