Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Питання №1 Світогляд:історичні типи, сутність, структура, функції.
Світогляд – це форма свідомості людини, через яку вона сприймає навколишній світ, своє буття та місце людини у світі. Також світоглядом можна вважати най більш цілісний погляд людини на світ.
До його історичних типів належать:
1.Міфологічний (усна форма,міфи, легенди)
2.Релігіозний (віра у надприродне)
3. Науковий (описання за допомогою законів)
4. Філософський (Включає цілісний погляд на світ)
Загалом структура світогляду включає:
1.Як побудован світ та причини його виникнення
2.Що таке людина та її місце у світі
3.Що таке суспільство та місце людини у суспільстві.
Функції світогляду покладені за для надання людині її найперших життєвих орієнтирів, для подання дійсності для людського уявлення, яким є інтегрування людини.
Висновок: Таким чином, світогляд – це невід’ємна частина бутя людини, за допомогою якої вона пізнає світ та саму себе.
№2 Екзистенціальна тенденція в сучасній світовій філософії.
Однією з провідних течій суспільної думки XX ст. є екзистенціальна філософія, що на перший план висунула ідею абсолютної унікальності людського буття, зосередившись навколо проблеми людини та її місця в світі, проблеми духовної витримки людини, яка потрапила в потік подій і втратила контроль. Ця філософія зацікавила перш за все тим, що вона зосереджувала увагу на кризових ситуаціях у житті людини і людства, пробувала розглянути людину в умовах складних історичних випробувань. Однією із складових частин цієї течії став екзистенціалізм.
У наш час екзистенціалізм є найбільш впливовим напрямком гуманістичної думки, поширеним у всьому світі. Його прибічники вважають, що катастрофічні події новітньої історії оголили нестійкість, слабкість, кінцевість будь-якого людського існування. Самим глибинним знанням про природу людини екзистенціалізм визнає усвідомленість нею власної смертності й недосконалості.
В центрі їхньої уваги були питання провини та відповідальності, рішення та вибору, ставлення людини до смерті тощо. Основними проблемами екзистенціалізму стали: людина як унікальна істота, філософія буття, гуманізм, історія західноєвропейської цивілізації, проблема свободи та відповідальності, смерті як найпотаємнішої суті людського існування, проблема часу як характеристики людського
№3 Філософія: предмет, основні проблеми і зв’язок із світоглядом.
Назва «філософія» походить від двох грецьких слів – «філос» та «софія», які у перекладі означають «любов до мудрості». Філософія – це система теоретичних поглядів на світ у цілому і місце людини у цьому світі.
Предметом філософії є:
Загалом філософія цікавиться будь-якою проблемою тільки для того, щоб розібратися, що таке людина.
Філософія та світогляд тісно взаємопов’язані. Так, у філософії однією із її функцій є світоглядна, яка дає людини найбільш ширші поняття про світ, про буття людини, яка допомагає осмислити життя.
Висновок: Таким чином, філософія – це погляд людини на світ та на саму себе, своє сприйняття світу та його законів.
Питання№4 Категорія змісту і форми.
Категорії змісту і форми відображають об'єктивний світ, оскільки всі предмети, процеси і явища природи та суспільства мають свій зміст і свою форму.
Зміст - це сукупність елементів, процесів, зв'язків, які становлять даний предмет чи явище. Він також відображає внутрішній і вирішальний зв'язок. Проте не в його найзагальнішому вигляді, а в такому, що реалізується в кожному окремому предметі (групі предметів) на певному етапі розвитку, за певних умов.
Форма є вираженням змісту, його обумовленням. Це внутрішня і зовнішня організація змісту, спосіб його існування, який має певну визначеність, стабільність і самостійність.
Форма нерозривно пов'язана зі змістом, а через нього - з сутністю.
Згідно з діалектикою "зміст" і "форма" знаходяться в органічній єдності, є співвідносними поняттями, які відображають дві взаємозалежні, суперечливі сторони буття предмета, явища, процесу.
Із сказаного випливає, що зміст входить у норму як його об'єктивна основа, а форма виражає зміст як його організація. Немає безформного змісту, як і немає безформної речі. Форма не існує сама по собі. Вона позбавлена будь-якої цінності, якщо не є формою змісту. Тому не можна погодитися з тими, хто відриває форму від змісту і наділяє її самостійним існуванням.
Питання №5 Категорія «буття». Основні форми буття. Специфіка буття людини.
Буття - категорія філософії, яка охоплює все існуюче як матеріальне, так і духовне. Основні форми буття:
Буття природи
Буття людини. Людина є частиною природи. Наявність тіла зумовлює смертність. Людині притаманна свідомість як вищий прояв відображення світу. Людина мислить, прагне саморозвитку, самозбереження, виживання.
Буття духовного. Індивідуальне буття духовного – внутрішній світ людини. Обєктивне духовне життя – форма поза індивідуального, що стає здобутком ідей.
Буття соціального. Людина є істотою суспільною. Вона існує і розвивається лише в суспільстві. Людина народжується і зникає, а суспільство залишається.
Питання №6 Функції філософії. Місце філософії в системі культури та наук.
Філософія – це система теоретичних поглядів на світ у цілому і місце людини у цьому світі.
До основних функцій філософії належать:
Світоглядна – допомагає знайти людині сенс власного життя. Якщо людина його не бачить, то вона починає шукати його у штучних задоволеннях: пияцтві, наркоманії та ін. Що позбавити ціого людину, треба створити їй потрясіння, яке приведе його до пробудження власної свідомості.
Медологічна – це основні напрямки пізнання навколишнього світу, при цьому сама філософія не відкриває закони, проте чітко контролює науку та підсумовує результати її діяльності.
Культурно-виховна – це коли філософія впливає на формування світогляду людини, намагається виховати у людині добрі мораль якості, та яка є невід’ємною ланкою для формування здорового суспільства.
Гносеологічна – це наукове пізнання, виникнення світу та причини цього процесу. Ця функція досліджує закони природи та світу у взаємодії із людиною.
Філософія також дуже взаємопов’язана із багатьма науками та культурою. Так, гуманітарні знання надають людині найбільші уявлення про навколишній світ та буття людини. Філософія має зв’язки з багатьма науками, щоб мати найбільш цілісне уявлення про людину, світ, місце людини у світі та створює цілісну картину життя. Так, філософія взаємодіє з: соціалогією, історією, математикою, логікою та ін.
У культурній сфері це загалом проявляється у міфах та легендах, які ми сприймаємо як постановки світогляду наших предків, їх уявлення про світ та людей у ньому. Також це виражається у музиці, архітектурі, скульптурі, писемності.
Висновок: Таким чином, можна сказати, що філософія – це система поглядів людини на світ, яка тісно переплітається із наукою і культурою та широко показує цілісне уявлення про світ та буття людини у ньому.
№ 6 Філософія Арістотеля
Арістотель йшов від того, що всяка річ, яка існує сама по собі, невід’ємна від своєї суті. Він виділяє чотири види причин або начал, завдяки яким речі існують:
Завдяки одночасній дії всіх чотирьох причин й існують речі, вони носять свої начала у самих собі. Із чотирьох причин найбільше значення Арістотель надає формі (ейдос). Як ідеальний початок, вона не руйнується, тоді як пасивна, безструктурна матерія може приймати різні форми. Матерія вічна, об’єктивно існує, не може виникнути з ніщо, не може збільшитися або зменшитися в своїй якості. За думкою філософа, матерія сама по собі інертна, пасивна, тому для створення речей вона повинна мати форму як ціль, стимул і причину становлення різноманітних речей, вона подібна глині, якій потрібен гончар – бог або розум-першодвигун. Форма і матерія неподільні, тобто усі речі є поєднанням матерії і форми. Так, наприклад, мармурова статуя – це єдність матерії (мармуру) і форми (статуї). Тому матерія – лише можливе буття речей, форма ж надає речам їх дійсне буття.
Арістотель вважав, що душа, яка має цілеспрямованість, є джерелом і способом регуляції організму, його поведінки. Вона не може існувати без тіла, але сама вона безтілесна, надає сенс і мету життю. Душа має частини: пам’ять, емоції, перехід від відчуттів до загального сприйняття. Смерть тіла звільняє душу для її вічного життя, тобто вона вічна і безсмертна.
Сутність вчення Арістотеля про пізнання
1) основа досвіду – у відчуттях, пам’яті та звичках;
2) відчуття сприймають форму предметів без їх матерії, а розум сприймає загальне в одиничному;
3) формами істинно наукового пізнання є поняття, які досягають сутності речі;
4) ціль пізнання - відшукання причин існування кожної речі.
Вперше у філософію вводиться проблема теології – вчення про сутність і діяльність бога (першотворця), про доцільність світу. Приклади доцільності він бачив в процесі росту організмів, в яких філософ бачив закономірний процес розкриття внутрішньо притаманних живим тілам особливостей їх побудови, різні прояви інстинкту тварин, взаємну пристосованість їх органів та ін.
В цілому вчення Арістотеля є об’єктивним ідеалізмом, але застосування логіки і діалектичних підходів свідчить, що його ідеї були важливим кроком у розвитку античної філософії.
№ 8 Категорія руху. Форми руху матерії та їх взаємозв’язок.
Рух – це будь-які взаємодії, а також зміни стану об'єктів, що відбуваються в процесі цих взаємодій. Тому рух є зміна взагалі, починаючи від простого переміщення і кінчаючи мисленням.
Форми руху матерії:
- Механічна (просторове переміщення різних тіл)
- Фізична (охоплює електромагнетизм, гравітацію, звук, світло)
- Хімічна (включає різні хімічні реакції, процеси синтезу в неорганічній та органічній природі)
- Біологічна (біологічні процеси в живих організмах)
- Соціальна(охоплює різноманітні суспільні процеси, зміни, а також взаємодію між ними)
Рух є невід'ємною, всезагальною, необхідною, вічною властивістю матерії. Матерія не може існувати поза рухом. Вона невідривна від руху.
№ 9 Філософія Стародавнього Китаю. Основні школи (даосизм, конфуціанство, легизм.
Вперше філософські ідеї на теріторії Китаю виникають у VII ст. до н.е. у давньокитайських трактатах.
Основна ідея давньокитайської філософії – ідея Дао.
Дао – природний закон світу речей, від якого залежать усі зміни у світі. Він пронизує увесь світ та є світовою гармонією.
Головне призначення китайської філософії – зрозуміти світ та різноманітність людей у ньому.
Тому виникають такі основні релігійно-філософські школи, як даосиз, конфуціанство та легізм.
Конфуціанство – кожна людина повинна мати своє місце у суспільстві, яке визначається «небесною волею»
Даосизм – спирається на вчення про Дао, за яким людина не повинна втучатися у природний хід речей.
Легізм – суспільство повинно мати свої закони, яким буде підпорядковуватися, та які будуть вимірювати значення добрих та злих намірів людини.
Висновок: Таким чином, починаючи з VII ст. до н.е., у Китаї формуються власні школи філософствування, які спостерігають за зміною речей у світі, за наслідками людського втручання у природу та формують закони суспільної поведінки.
№ 10 Простір, “час” як форми існування матерії Взаємозв’язок простору-часу з матерією, що рухається.
Простір – Форма буття матерії, яка характеризує її протяжність, структурність, співіснування і взаємодію елементів в усіх матеріальних системах.
Час – форма буття матерії, яка виявляє тривалість існування, послідовність зміни станів у розвитку всіх матеріальних систем
№ 11 Філософія античності, її особливості і характерні риси.
До античної філософії відносяться філософські вчення, розроблені у Стародавній Греції і Римі з кінця VІІ ст. до н.е. до VІ ст. н.е.
Особливості античної філософії
№ 12 Категорія матерії. Філософське розуміння матерії, її світоглядне і методологічне значення
Матерія – філософська категорія для позначення об’єктивної реальності, яка дана людині у її відчуттях, яку вона може і намагається пізнати, але при цьому матерія існує незалежно від самої людини.
Отже, змістом простору і часу як загальних форм існування матерії є матеріальні об’єкти. Простір і час – форми буття матерії, змістом же є сама матерія, її конкретні види.
Спільними моментами для простору і часу, як філософських категорій, є те, що вони: а) об’єктивні (існують незалежно від людини, її свідомості); б) пізнаванні (є об’єктами вивчення)
Простір і час за своїм змістом суперечливі поняття. Ця суперечливість полягає в тому, що нескінченність простору і нескінченність часу у Всесвіті складається з кінечних протяжностей і кінечних тривалостей. Оскільки, з одного боку, конкретні об’єкти є кінечними як речі Землі, а з іншого, нескінченними, як об’єкти Всесвіту.\
№ 13 Проблема методу у філософії. Діалектика та метафізика.
У філософії, метод – це система принципів, правил та прийомів, якими треба керуватися у процесі пізнання. Методи пізнання можуть бути різними: наукове, емпірічне, теоретичне. Їх проблематика полягає у виділенні найдоступнішого принципу для більш детального пізнання людини та довкілля.
В свою чергу виникають два таких поняття, як діалектика та метафізика, які є діаметрально протилежними.
Діалектика – це філософське вчення, яке розглядає усі предмети у тісному взаємозв’язку між собою, при одночасному розвитку та взаємодії.
Метафізика – це філософське вчення, яке розглядає предмети відірвано один від одного.
Висновок: Таким чином, метод у філософії має велике значення у досліді буття людини та розвитку світу та суспільства загалом.
№ 14 Основне філософське питання. Сторони та їх рішення.
Філософія – це система теоретичних поглядів на світ у цілому і місце людини у цьому світі.
Так, у XIX ст. виникає таке поняття, як «Основне питання філософії», тобто питання про співвідношення буття та матерії. Так, він мав дві основні сторони: «1. Що первинно, матерія чи ідея?», та «2.Чи пізнаваєм світ?»
Якщо розглядати першу сторону питання, то ми можемо виділити 3 варіанти рішення:
У зв’язку з цим виникають такі напрямки:
У другій частині питання може бути два вирішення:
Висновок: Таким чином, з виникненням основного питання філософії, виникають і нові, а у подальшому ключові напрямки філософської думки матеріалізм та ідеалізм.
№15 Фома Аквінський – систематизатор середньовічної схоластики.
Фома Аквінський (1225-1274 рр.) – являється католицьким теологом, який інтерпретував вчення Арістотеля та використав його в християнському віровченні. Основний принцип його філософії – це гармонія віри і розуму.
Універсалії існують потрійним чином:
Сутність теорії Ф. Аквінського
Висновок: Вчення Ф. Аквінського отримало назву «томізм» і стало ідологічною засадою і теоретичним знаряддям католицизму.
№ 16 Відображення та його сутність. Еволюція відображення. Свідомість як вища форма відображення об’єктивного світу.
Відображення - категорія гносеології, яка виступає в якості фундаментальної для матеріалістичної традиції когнітивного оптимізму. Відображення характеризує здатність матеріальних об'єктів у процесі взаємодії з іншими об'єктами відтворювати у своїх змінах деякі особливості і риси впливають на них явищ. Тип, зміст і форма відображення визначаються рівнем та особливостями системно-структурної організації відображають об'єктів, а також способом їх взаємодії з відбиваними явищами. Поза і незалежно від взаємодії відображення не існує.
№17 Філософські школи в античному світі у досократичний період.
В давньогрецькій філософії виділяються декілька напрямів (шкіл), які висувають концепції першооснови світу, шляхи пізнання природних процесів та самопізнання
Мілетська школа представлена відомими грецькими філософами Фалесом, Анаксимандром, Анаксименом, Солоном та ін.
Фалес (біля 625-547 рр. до н.е.) - родоначальник європейської філософії і науки, математик, астроном і політичний діяч. Він вперше висунув ідею субстанції (води) як першооснови всього сущого, відкинувши міфологічні уявлення. Він був впевнений, що вода як природний початок є носієм усіх змін і перетворень; все виникає з води і в неї перетворюється. Земля має форму диска і плаває у нескінченній воді. Землетруси спричиняються коливанням води. На його думку ближче до Землі розташовані зірки, а найбільш віддалено Сонце.
Анаксимандр – сучасник Фалеса, який першоосновою світу вважав «айперон»– це невизначений, безмежний початок, в процесі руху і обертання якого виділяються протилежності вологого і сухого, теплого і холодного. Таким чином виникли земля, вода, повітря і вогонь. Життя народжується під впливом небесного вогню, на межі моря і суші, тому перші живі істоти, які жили у воді, поступово перебралися на сушу. Земля за формою подібна зрізу колони і займає середину світу та нерухома; всі тварини і людина утворилися з відкладень висохлого морського дна та змінили свої форми при переході на сушу. Але все уособлене від безмежного з часом повертаються до нього, тому усі світи виникають і зникають.
Анаксимен - у якості першооснови світу прийняв повітря, яке має протилежні процеси розріжування і згущення, внаслідок яких виникають інщі речовини: вода, земля, каміння і вогонь. Повітря –це подих, якій обіймає увесь світ. Земля – площинний диск, який підтримується повітрям як і інші диски світил.
Ефеська школа представлена Гераклітом (біля 530-470 рр. до н.е.), який створив вчення про світ, висунувши ідею про першооснову світу – вогонь. За думкою філософа, світ або природа знаходяться у безперервному процесі змін, і саме вогонь із усіх природних речовин найбільш рухомий і мінливий. Стоячи на матеріалістичних позиціях, він вважав, що космос один і той же для всього сущого, його не створив ані бог, ані людина, він завжди був, є і буде вічно живим вогнем, який то розпалюється, то згасає. З вогню виникають не тільки звичайні матеріальні тіла, але й душі. Світом управляє «логос» як закон і необхідність.
Кожна річ і її властивість змінюється, переходячи у свою протилежність, тобто холодне стає теплим, вологе - сухим і навпаки. Навіть Сонце щомиті поновлюється, тому повернутися у початковий стан неможливо. Завдяки боротьбі протилежностей виявляється їх внутрішня тотожність. Таким чином, все загальність змін і перехід кожної властивості в протилежне роблять усі якості речей відносними. Так, на
приклад морська вода для риб споживча і рятівна, а для людини неприйнятна і згубна.
Велику увагу Геракліт приділив мисленню людини, завдяки якому людині дано пізнавати саму себе і бути розумною, пояснити кожну річ згідно її природи, прислухатися до природи. Світ сприймається зором і слухом, але потрібно пізнавати світ шляхом дослідження.
Елейська школа представлена грецькими філософами Парменідом, Зеноном та ін. (VІ-V ст. до н.е.). За Парменідом, світ - це речовинна куля, в якому немає порожнечі, а значить і можливості руху, тобто світовий простір заповнений повністю. Всяка думка пов’язана тільки з сущим, тобто мислити неможливо про те, що не існує. Світ єдиний і в ньому немає частин. Усяка множина – це тільки обман почуттів, тобто рух, виникнення і знищення неможливі. В основі світу лежить буття, яке саме по собі заперечує небуття, воно не має ані кінця, ані початку в часу, воно нерухоме і досконале. Мислити можна тільки те, що є, а рух вже припускає виникнення і знищення, небуття. Таким чином, філософ приходить до висновку, що людська думка несумісна з небуттям, а мислення та буття тотожні.
Зенон (480-430 рр. до н.е.), послідовник Парменіда,
розвинув логіку як діалектику. Відомий своїми апоріями (з грец. «труднощі»), «Дихотомія», «Ахілл», «Летюча стріла» своєрідність яких в тому, що істинність позицій Парменіда він доводить «від супротивного».
Сутність апорій
1) рухоме не рухається ні в тому місці, де воно є, ані в тому, де його немає;
2) рух не може закінчитися, оскільки перш ніж досягти кінцевого пункту, необхідно пройти половину шляху, але перш ніж досягти цієї половини, необхідно пройти половину половини і так без кінця. Отже, рух не може не тільки скінчитися, але й початися;
3) Органи чуття нас вводять в оману, бо приймають суще в його множині, кінцевості і русі.
Таким чином, розвинута Зеноном теорія істинно існуючого має в основі недовір’я до картини світу, яка сприймається відчуттями.
Піфагорейська школа – представлена Піфагором та його послідовниками (580-500 рр. до н.е.). На погляди філософа великий вплив мали заняття арифметикою і геометрією.
В цілому його вчення про світ пронизане міфологічними уявленнями. За його думкою, світ - це живе, вогняне кулеподібне тіло, яке вдихує із навколишнього безмежного простору порожнечу, або повітря. Проходячи у тіло світу, порожнеча розділяє і уособлює речі. В цілому Піфагор виходить не з матеріальних елементів, а із структури, форм, тобто математичних співвідношень. Для доведення того, що за допомогою математики можна пояснити природу філософом були висунуті такі аргументи:
В цілому піфагорейці вважали математичне знання точно визначеним знанням, так як його об’єкти не змінюються, а математичні теореми доводяться логічно. Подібно Парменіду, вони відмовилися від дуалістичної точки зору на світ і вважали, що він має тільки один початок, який можна виразити формулою:
|
Математика = |
Визначене знання = |
Реальність = |
Вічність |
|
Відчуття |
Невизначені знання |
Нереальне |
Змінне |
Пізніше, в добу Відродження вчення піфагорійців відіграло видатну роль у становлення експериментального природознавства.
Матеріалістична школа представлена філософами Емпедоклом, Анаксагором, Демокрітом. Емпедокл (490-430 рр. до н.е.) оперує чотирма елементами (незмінними началами): вогнем, повітрям, водою, землею, а також двома протилежними силами: любов’ю (об’єднуюча) і ненавистю (роз’єднуюча). Сила любові поєднує різні елементи і створює об’єкти (каміння, дерева). Коли елементи відштовхуються один від одного ( сила ненависті), то об’єкти зникають. Досить цікаві думки філософа стосовно розвитку флори і фауни не Землі. Так, він вважав, що рослини виникли самі по собі ще до виникнення тварин. Існуюча в дійсний час множинність форм тварин народжувалась поступово. Спочатку виникли окремі органи майбутніх тварин, потім вони випадково поєднуючись, стали породжувати спотворених істот, як сполуки різнорідних частин, що призвело їх до загибелі. Зі збережених утворень склалися форми безстатевих тварин, які поступово стали двостатевими. Таким чином, у вченні Емпедокла звертається увага на якісні різниці речей, на мінливість і розвиток світу, а сила і речовина уособлюються і мисляться як самостійні світові потенції.
Анаксагор (500-428 рр. до н.е.) - перший вчений, який цілком присвятив себе науці. Звинувачений у безбожжі, він був засуджений на вигнання і поселився до кінця життя в Малій Азії. Приводом для звинувачень стало ствердження філософа про те, що Сонце існує у формі матеріального тіла, що суперечило релігійним поглядам афінян.
світ складається з безкінечного числа «насіння
Сутність світоглядної концепції Анаксагора
Таким чином, матеріалістичні вчення Емпдокла і Анаксагора більш раціональні і звільнені від міфологічних уявлень. Вони підготовили виникнення атомістичних вчень Левкіппа Демокріта та ін.
Демокріт (др. пол. V - поч. ІV ст.. до н.е.) зробив спробу надати матеріалістичне пояснення існуванню речей, їх множини, руху та мінливості.
Сутність теорії Демокріта
Демокрітом розроблене вчення про пізнання, в основі якого лежать відчуття. Але, на думку філософа, існують предмети і властивості предметів, які за причиню малої величини не доступні чуттям, тому вони осягаються розумом Наприклад, ми не можемо побачити атомів, з яких складаються речі, але ми переконуємося в їхньому достовірному існуванні за допомогою розуму.
№ 18 Філософська антропологія у ХХ ст.
№ 19 Матеріалізм і ідеалізм – основні напрямки розвитку філософії.
Вперше поняття матеріалізму та ідеалізму ми зустрічаємо при вірішенні основного філософського питання.
Так, ідеалізм – це філософський напрямок, який вважає, що первинним є ідея,а воринним матерія.
Ідеалізм має 2 форми:
Сутність ідеалізму
Матеріалізм – це філософський напрямок, який вважає що матерія первинна, а ідея вторинна.
Сутність матеріалізму:
Вперше термін “матеріалізм” почали використовувати в XVII столітті в розумінні фізичних уявлень про матерію, а пізніше для протиставлення ідеалізму.
Існує два напрямки розвитку матеріалізму:
Основна ідея: -світ матеріальний
-світ існує незалежно від свідомості
2. Марксиський (представники: К.Маркс, Енгельс).
Основна ідея: -критика релігії
-матеріальне буття-принцип свідомості
Висновок: Таким чином, боротьба ідеалізму з матеріалізмом яскраво відбиває протилежні тенденції, які існували у світовій суспільній і філософській думці та спонукали людство до подальшого пошуку істини.
№ 20 11 Філософія софістики та філософське вчення Сократа.
Софістику представляли філософи Протагор, Гордій, Гіппій і Продик. Історичною причиною появи софістів стало панування рабовласницької демократії, створення нових виборних установ (народного зібрання і суду), що породжувало потребу у підготовці людей, які володіли мистецтвом судового і політичного красномовства, вміли переконувати силою слова. Софісти стали вчителями мудрості, політичних знань і риторики.
Сутність філософських поглядів софістів
В цілому софісти зосередили свою увагу на соціальних питаннях, на бутті людини, проблемах комунікації. Деякі з них навчали прийомам і формам переконання незалежно від питання про істиність доведених положень і навіть використовували дивні рухи думки, наприклад: «Те, що ти не загубив, ти маєш; ти не загубив роги, значить, ти їх маєш». Софісти дійшли до ідеї, що доводити можна все що завгодно, як і спростувати в залежності від інтересу і обставин.
Сократ розвинув вчення, яке будувалося на об’єктивному ідеалізмі. Звинувачений у вільнодумстві, у запереченні усталених богів, що «розбещує» молодь, він був засуджений і випив кубок з ядом. Сократ не залишив після себе праць, а його думки дійшли до нас через твори його учнів Ксенофонта, Платона, Аристофана, Аристотеля. Своє вчення він викладав у формі дискусії або бесіди, вважаючи, що філософія - це не роздуми і розгляд природи, а вчення про те, як потрібно жити. Головна задача пізнання – пізнати самого себе.
Сутність світоглядної концепції Сократа
Пізнавальний метод, який виробив Сократ, називається «майєвтикою» Шляхом умілих навідних запитань мудрець у ході дискусії підводив співрозмовника до своїх ідей, причому в учнях створювалися враження, що істину вони пізнали самі. Також Сократ використав метод індукції, тобто приходив до загальних висновків, вивчаючи множину окремих випадків.
№21
Сутність свідомості та його структура. Свідоме і несвідоме. Функції свідомості.
Свідомість людини має складну структуру, яка відображає, з одного боку, те, з чого складається цей феномен, а з іншого — спосіб, характер його функціонування.
Розглядаючи свідомість з точки зору бачення її існування як певних станів, вияву людської сутності стосовно відображення дійсності, ми говоримо про свідомість як єдність емоцій, мислення, пам'яті та волі.
Емоції характеризують психічний стан людини, певною мірою компенсуючи брак доступної їй інформації, і суттєво впливають на мислення та його продуктивність, що досить добре відоме вам з власного досвіду. Оскільки людина живе більшою мірою емоційним, ніж раціональним життям (що інколи спричинює непередбачуваність її поведінки), можна зробити висновок про роль і значення емоцій, почуттів у її
життєдіяльності.
Мислення людини має абстрактний характер, у чому полягає докорінна відмінність людського мислення від конкретно-образного мислення вищих тварин (тут ми знаходимо відповідь на постійно дискутовані питання: "Чи мислять люди? Чи мислять тварини? Чи мислять машини?"). Формами абстрактного мислення є поняття, судження та умовиводи, про що йтиметься далі.
Пам'ять, вмістилищем якої є не лише головний мозок, а й спинний, який передає "накази" іншим органам і є немовби головним кабелем (якщо порівнювати зі світом техніки) зв'язку з руками, ногами, легенями. Різновиди пам'яті, її роль і значення у життєдіяльності людини вивчає психологія.
Воля є свідомим і вільним прагненням людини до здійснення певної мети, яка є для неї цінністю. Воля протилежна імпульсивним потягам і прагненням людини, інколи навіть її життєвим потребам. Вольові зусилля потрібні людині не тоді, коли вона бажає, хоче щось зробити чи чогось досягти, а тоді, коли цього вимагає обов'язок (пригадаймо українську приказку: "Хіба хочеш — мусиш").
Якщо розглядати свідомість з точки зору бачення суб'єкта, тобто носія цього явища, то вона постає перед нами як органічна єдність індивідуальної, колективної, соціально-групової, етносоціальної (національної), суспільної та іншої свідомості. Ще один підхід до структури свідомості — прояв її духовно-практичного характеру. В цьому аспекті свідомість постає перед нами як явище міфологічної, релігійної, філософської, наукової, політичної, правової, моральної, естетичної чи іншої свідомості. Насамкінець, при розгляді свідомості з точки зору глибини і суттєвості відображення світу ми виділяємо буденну та теоретичну свідомість.
Таким чином, свідомість є тією надзвичайною силою, яка підносить людину над світом і водночас підкреслює слабкість людини, її недосконалість стосовно багатьох явищ дійсності. Адже свідоме втручання людини у світ здійснюється і шляхом абсолютизації інтересів, потреб людини чи людських спільнот. Егоцентризм людини, її експансія в природу — це і її радість, і біль. Завдяки свідомості людина, обираючи той чи інший шлях розвитку, фактично освячує, абсолютизує певний спосіб діяльності, а він часто виявляється недосконалим, завдає більше зла, ніж приносить добра. І тому можна сказати, що людина чинить свідомо й у своїй регресивній діяльності. І нарешті, свідомість, виявляючи свою силу у вольовому керуванні почуттями, збіднює діяльність людини, фактично принижує її свободу і гідність.
Свідомість є особливою здатністю людини творити суб'єктивні образи об'єктивного світу, активно й цілеспрямовано перетворювати світ відповідно до своїх потреб та інтересів. Свідомість — це феномен, породжений як тілесною природою людини, так і способом її життєдіяльності, суспільною організацією, здатністю до пошуку сприятливих умов для свого існування.
У структурі свідомості особливе місце займають свідоме і несвідоме. Питання про їх співвідношення завжди хвилювало людину і людство, тому що від відповіді на нього залежить саме розуміння того, що людина може зробити цілеспрямовано, і те, чого людина не може зробити або робить це не по-людському, як і будь-яка інша жива істота.
Як синонім свідомості ми часто вживаємо поняття "психічне життя людини". Але зміст їх не тотожний. Поняття "психіка" ширше, ніж поняття "свідомість". Структуру свідомості ми вже з'ясували. Під психічними ж явищами ми розуміємо всі усвідомлені й неусвідомлені пізнавальні процеси й утворення — відчуття, сприйняття, уявлення, пам'ять, мислення; психічні стани охоплюють емоції, настрої, бадьорість, втомленість тощо; психічні властивості людини — це й спостережливість, і винахідливість, і риси характеру, тип темпераменту тощо.
"Людина не затримується довго у свідомості і має втікати у несвідоме, в якому знаходяться її корені", — говорив Й.-В. Гете. Отже, несвідоме не є відокремленим від свідомості якоюсь "непрохідною стіною". Процеси, які починаються в ньому, часто мають своє продовження у свідомості, і навпаки, значне свідоме витісняється нами в несвідому сферу.
Згадаймо звичну ситуацію — під час розмови ви хочете щось пригадати, але, як не напружуєте пам'ять, вам не вдається цього зробити. Тоді ви говорите: "Хвилинку, почекайте, я пригадаю" і продовжуєте розмову. Раптом, через якийсь час, те, що ви намагалися пригадати, спадає вам на думку. Як це відбулося, ми не знаємо. Свідомість, мабуть, працювала, "намацуючи і шукаючи у пітьмі" відповідь, хоча нам здавалося, що ми були зайняті іншими думками. У зв'язку з цим буде слушним зауваження, що чим більше ми вивчаємо процес мислення, тим більше переконуємось, що цей процес значною мірою пов'язаний з автоматичною, несвідомою роботою мозку. Ідеї та уявлення, які є в нашій свідомості, — це лише ніби каміння, по якому ми хочемо перейти через потік.
Відомий вчений 3. Фрейд, заслуга якого в пізнанні несвідомого і спробі створити вчення про нього надзвичайно велика, слушно порівнював мозок людини з айсбергом, менша частина якого, що здіймається над поверхнею води, — сфера свідомого, а більша частина, що перебуває під водою, — несвідоме (це співвідношення становить 1:10). Тому інформація, яку сприймає наша свідомість, — це лише вузенький струмок порівняно з тим океаном, який омиває наше буття. За одиницю часу, протягом якої наша свідомість сприймає, наприклад, 1 біт інформації, несвідомо психічний рівень сприймає 10 000 000 таких умовних бітів.
Отже, спробуємо схематично (хоча схема — завжди спрощення) відобразити діяльність людського мозку:
Уже говорилося про те, що усвідомлення — це той рівень, на якому інформація перетворюється на знання, стає чіткою й зрозумілою, доказовою. Саме тут образи чуттєвого сприйняття й уявлення переводяться в логічні конструкції, стають поняттями, судженнями, умовиводами.
Підсвідомість відіграє роль своєрідного резервуару свідомості. Це та підводна частина "айсберга", яка є передумовою свідомості й має соціокультурну природу. Саме в ній міститься незапитувана інформація свого і чужого досвіду, закладені можливості різних комбінацій цієї інформації. Водночас підсвідомість є й основою репродуктивної (повторної) діяльності людини, адже людська діяльність можлива лише за умови, що максимальна кількість складових цієї діяльності здійснюється неусвідомлено, проходячи лише один раз через контроль свідомості й закріплюючись у певних стереотипах.
Але підсвідомість не є лише системою забезпечення діяльності свідомості, у ній завжди було і є те, що не проходить через свідомість, те, з чим пов'язане існування непізнаних явищ психіки, яких і на нинішньому етапі розвитку наукових знань досить багато.
Надсвідомість утворює той рівень, де відбувається синтез свідомого і підсвідомого, де закладаються основи творчої, а не репродуктивної діяльності. Інтуїція, про яку багато написано як у спеціальній, так і в художній літературі, про наявність якої ми часто говоримо у повсякденному житті як про якесь "осяяння", не виникає на порожньому місці. Потрібні значні зусилля, своєрідний "інкубаційний період" для раптового розв'язання тієї проблемної ситуації, яка тривалий час була предметом ретельного розгляду. Для інтуїції характерні безпосередність, несподіваність, неусвідомленість шляхів одержання нових знань, про що добре відомо з історії науки.
Несвідоме — це поняття, яке має дуже широкий спектр тлумачення: від автоматичних дій людини, які не відбилися в її свідомості, до розуміння його як особливої сфери психічної реальності, яка здебільшого визначає життя і вчинки людей. "Всі душевні процеси, по суті, несвідомі",— наголошував 3. Фрейд. Поняття "несвідоме" застосовується також для характеристики групової поведінки, мета і наслідки якої не усвідомлюються членами тієї чи іншої групи і навіть їхніми лідерами.
Отже, те, що перебуває поза сферою свідомості, належить до несвідомого. Можна говорити про два види неусвідомлених дій: наші дії, які ніколи не усвідомлювалися, і раніше усвідомлені дії. Згадаймо такі прояви несвідомого, як психічні травми: нав'язливі ідеї, марення, немотивований страх...
Прояви несвідомого різноманітні, серед них інформація, яка накопичується як неусвідомлений досвід і залишається у пам'яті людини, — сфера сновидінь, обмовок, інстинктів, "витіснені" бажання, прагнення тощо.
Несвідоме не може активно створювати дійсність, воно— результат свідомої зміни. Несвідоме своїм існуванням охоплює весь світ і все у світі, включаючи й саму людину (хоча існує й протилежна точка зору, згідно з якою свідомість є властивістю всієї матерії: існує свідомість Всесвіту, галактик, зірок, планет і свідомість організму, клітини, молекули, атома, елементарної частинки тощо).
Сама людина є яскравим прикладом єдності свідомого і несвідомого. Навіть у такій підвалині свідомості, як чуттєва, без якої не може бути свідомості, теж проявляється несвідоме, тому що образ не має логічної завершеності, він лише вказує на щось, не розкриваючи, не пояснюючи, чи це "щось" є.
Але очевидним є також те, що поділ на свідоме й несвідоме є умовним. Цей поділ і умовність використовуються лише для того, щоб показати, що людині притаманна особлива здатність — творити суб'єктивний образ об'єктивного світу, а в цьому процесі творення завжди є такі моменти людської діяльності, яких вона не може пояснити.
Як уже говорилося, людина може свідомо творити і руйнувати тому, що вона часто-густо не бачить (через існування несвідомого) того, що приносить їй користь чи завдає шкоди.
Узагальнюючи, можна зробити такий висновок.
Поняття свідомого й несвідомого відображають те, що в людині є людське і що в людині й у світі цьому людському протистоїть, чи у позитивному, чи у негативному сенсі.
Отже, про свідоме ми можемо говорити тільки у порівнянні з несвідомим, і навпаки.
У психологїі свідомість розглядаеться як особлива форма відображення, як загальна якість психічних функцій. Саме розвиток усіх психічних функцій забезпечуе формування у людини внутрішнього світу, суб'ективної моделі навколишнього світу.
Свщомість виконуе основні функції психіки, які притаманні лише людині:
формуе внутршній план Діяльності, ії програму,
синтезуе динамічну модель дійсності, за допомогою якої людина оріентуеться в навколишньому фізичному і соціальному середовищі,
визначае попередню, мислену побудову дій, передбачае їх наслідки, керуе і контролюе поведінку людини, здатність її віповідати за наслідки дій та розуміти те, що мае Місце в навколишньому світі і в ній самій.
До основних властивостей свідомості належать її атрибути — переживания, пізнання та відношення .
Переживания — це атрибут свідомості індивіда, який не містить образу предмета, що відображаеться, а тільки виявляеться у формі задоволення-незадоволення (страждання), напруження-розрядки, збудження-заспокоення. Переживания можна віднести до емоційної складової свідомості, до певного афекту, який е невід’емним від пізнання.
Пізнання — це компонент свіомості індивіда, що сприймаеться у формі безпосередніх або опосередкованих, більш або менш повних і точних образів явищ, предметів, що відображаються, та думок про їх зв'язки. Цей атрибут свіомості може сприйматися як її когнитивна складова, послідовно реалізуеться у відчутті, сприйнятті, мисленні та пам'яті.
Відношення особистості як суб'екта до навколишнього світу — це активний компонент індивідуальної свідомості і її зворотний суб'ективний зв'язок зі світом, який відображаеться та об'ективізуеться психомоторикою.
№ 22
№23 Філософія стоїцизму
Стоїцизм, як філософський напрямок, існував з ІІІ ст. до н.е. до ІІІ ст. Першими стоїками були сирійці Зенон Китионський з Кіпру, Клеанф, Присип, до пізніх стоїків відносяться римські філософи Плутарх, Цицерон, Сенека, Марк Аврелій та ін., праці яких дійшли до нас у вигляді повних книг.
Характеризуючи різні властивості душі, стоїки особливу увагу приділяли феномену волі. Розвиток природи вони трактували в релігійному дусі, вважаючи, що все визначене від початку. Бог не віддільний від світу, він – душа світу. Принцип всезагальної доцільності має в усьому свій смисл. Навіть комарі корисні, оскільки вони допомагають людині пробуджуватися вранці і не лежати довго у ліжку. Як фаталісти, стоїки вважали, що в житті людина нічого змінити не може, тому вона повинна покірно переносити життєві труднощі.
Сутність натурфілософії і космології стоїків
1) тіло світу утворено з вогню, повітря, землі і води;
2) душа світу - це вогняна і повітряна пневма, все буття мислиться як різна ступінь напруги божественно-матеріального першовогню;
3) вогняна стихія сутності світу –це Логос космосу (Доля), який впорядковує все в світі, це влада, яка рухає матерію;
4) Бог –це полум’яний розум світу, він управляє усім сущим;
Висновок: Досягненням стоїків став поділ філософії на логіку, фізику і етику, які стали розвиватися як окремі дисципліни.
№24
№25
№26 Філософські погляди Платона
Платон (427-347 рр. до н.е.), учень Сократа, створив в Афінах філософську школу. Вчення філософа охоплює широке коло питань - про буття, про світ та його походження, про душу, пізнання тощо.
Сутність філософської концепції Платона:
Цікавими є уявлення Платона про пізнання і душу. Так, він вважав, що знання - це пригадування душі, яка до вселення у тілесну оболонку перебувала на небі і бачила там істинне суще. З’єднавшись на Землі з тілом, душа забуває ці знання, але сприйняття людиною матерільних предметів нагадують їй забуті знання і ідеї. Чим більше перебуває душа у царстві ідей, тим більше знає індивід, в тіло якої вона втілилася. Душа складається з трьох частин:
Вчення Платона мало великий вплив на подальший розвиток ідеалізму.
№27
№28 Передбачення і прогнозування.
Передбачення — обгрунтоване припущення про майбутній стан явищ природи і суспільства або про явища, невідомі в даний час, але які піддаються виявленню.
Прогноз — імовірне судження про стан певного явища в майбутньому.
№ 29 Виникнення і основні етапи розвитку середньовічної схоластичної філософії
Розвиток середньовічної філософії мав схоластичний характер (схоластика-шкільний). Християнські філософи намагалися раціонально обґрунтувати і систематизувати християнське віровчення, використовуючи ідеї античної філософії (Платона, Арістотеля)
Розквіт середньовічної філософії припадає на ХІ-ХІІ ст., вона поділяється на ранню пізню і схоластичну філософію, яку вивчали в школах, а з ХІІ ст. – в університетах.
Особливістю схоластики була відірваність від життя, спостережень і дослідів та спирання на церковні авторитети, що по суті гальмувало розвиток філософії та її ґрунтування на наукових знаннях.
Центральною проблемою схоластики стало питання про відношення знання до віри. Першість належала вірі, яка знаходилася над розумом. Найважливішим філософським питанням стало питання про відношення загального до одиничного, тобто дискусія про «універсалії», які лежать і основі загальних родів або понять. Внаслідок існування різних тлумачень загального виникли два схоластичних напрямки: реалізм і номіналізм.
Реалізм – напрямок, який стверджує, що загальні поняття (універсалії) мають реальне існування і передують існуванню одиничних речей. Реалістами були висунуті два положення:
Реалісти ґрунтувалися на засадах філософії Платона, який вважав, що тільки потойбічний світ ідей реальний, а земна дійсність – це тільки копія світу ідей. Яскравими.
Протилежним реалізму напрямком став номіналізм, який інакше трактував поняття загального.
Номіналізм почав витісняти реалізм у ХІ-ХІІ ст. Суть його витікала з того, що реально існують тільки окремі тіла і речі, а універсалії –це тільки імена, які існують до речей. Ці положення засуджувалися церквою, бо вони суперечили церковним догматам.
№30 Виникнення свідомості: біологічні переумови та соціальні умови.
Свідомість не дана людині від народження. Вона формується не природою, а суспільством. З’явившись на світ, дитина ще не здатна відразу суб’єктивно відокремити себе від зовнішнього світу, вона немовби “розчинена” в ньому. Її свідомість складається поступово через осолодіння в процесі життєдіяльності багатствами суспільної свідомості.
Свідомість – це продукт суспільно-історичного розвитку людства. Як і завдяки чому розвивалася свідомість? Одне з можливих розв’язань цих питань знаходимо в працях О.М.Леонтьєва.
Основою якісної зміни в розвитку психіки – переходу до свідомості – є специфічна людська діяльність, праця, що являє собою спільну перетворювальну діяльність, спрямовану на загальну ціль. Складна діяльність вищих тварин, що підпорядкована природним предметним зв’язкам і відношенням, у людини перетворюється на діяльність, підпорядковану суспільним зв’язкам і відносинам. Це має вирішальне значення у зародженні власне людської психіки. Вона є тією безпосередньою причиною, завдяки якій виникає специфічна людська форма відображення дійсності – свідомість людини.
У тварин будь-яка діяльність безпосередньо відповідає певній біологічній потребі, вона стимулюється впливами, що мають для тварини безпосередній біологічний смисл. У людини завдяки її участі в спільній діяльності з іншими людьми (в умовах розподілу функцій між ними) те, на що спрямована дія, саме по собі може і не мати прямого біологічного смислу. Кожна окрема дія для людей має сенс тільки завдяки тому місцю, яке вона займає у спільній діяльності відповідно до взаємостосунків, що утворюються між ними під час її виконання.
Спільна трудова діяльність має багато важливих наслідків. Здійснюючись за допомогою знарядь, створених самою людиною, вона суттєво змінює характер операцій, які виконуються людьми. У тварин примітивне природне “знаряддя”, яким вони користуються, не створює ніяких нових операцій, а підпорядковане природним рухам тварини, до системи яких воно включене. У людини ж користування штучним знаряддям, винайденим самими людьми, являє собою суспільний предмет, продукт суспільної практики, суспільного трудового досвіду і створює суспільно вироблену систему нових операцій, зафіксованих у знаряддях праці.
У процесі переходу до трудової діяльності змінюється й інтелектуальна діяльність людини. Виникає суто людське мислення, що якісно відрізняється від інтелекту тварини. Виникає суто людське мислення, що якісно відрізняється від інтелекту тварин, який нерозривно пов’язаний з інстинктами. Відбувається опосередковане відображення дійсності у зв’язках і відношеннях, недоступних безпосередньому чуттєвому сприйманню. Розумова діяльність слугує вже не цілям пристосування до наявних умов існування, що є характерним для інтелекту тварин, а завданням зміни природи.
Притаманною мисленню людей є також єдність його зародження й розвитку з розвитком суспільної свідомості. Суспільними є цілі розумової діяльності людини і способи й засоби її інтелектуальної діяльності. Конкретною формою реального усвідомлення людьми об’єктивного світу є мова. Саме тому свідомість, на думку О.М.Леонтьєва, є відображенням дійсності, немовби заломленим через призму суспільно вироблених мовних значень, уявлень, понять.
Отже, виникнення свідомості стало можливим, коли ставлення людини до природи було опосередковано її трудовими зв’язками з іншими людьми. Виникнувши у процесі суспільно-історичного розвитку людини, свідомість не є чимось незмінним. Вона являє собою форму психічного відображення. Яка набуває різних особливостей залежно від конкретно-історичних суспільних умов життя людей. У ході історичного розвитку свідомості перебудовуються й окремі психічні процеси: сприймання, пам’ять, мислення, мовлення.
Обов'язковою умовою формування і прояву всіх зазначених вище специфічних якостей свідомості є мова. У процесі мовної діяльності відбувається нагромадження знань. «Мова - особлива об'єктивна система, у якій відбитий суспільно-історичний чи досвід суспільна свідомість» - як відзначив А. В. Петровський - «Будучи засвоєною конкретною людиною, мова у відомому змісті стає реальною свідомістю».
Ментальність поряд з наукою, мистецтвом, міфологією та релігією є однією з форм суспільної свідомості. Вона жодним чином не закріплена в матеріалізованих продуктах, а має несвідомий характер. Національний менталітет є продуктом певної культури і водночас персоніфікуючи її, є носієм, продовжувачем культурних традицій і норм поведінки в наступних поколіннях. Вплив культури на ментальність і вдачу людини здійснюється в її ранні роки через родину, яка відтворює культурне середовище етногупи, її традиції, звичаї, обряди. В результаті із своєрідного родинного стилю життя в глибинне несвідоме дитини входить певна система цінностей, якої вона дотримуватиметься протягом всього свого життя. Пізніші культурні впливи торкаються здебільшого поверхні психіки.
№31
Питання №7 Філософія Стародавньої Індії. Основні етапи.
Наприкінці I тисячоліття до н.е. у Стародавній Індії починають виникати окремі філософські напрямки. При розвитку філософія Індії проходе три етапи:
Особливості індійської філософії:
Загалом, філ. Школи Індії поділялись на ортодоксальні (які спиралися на Веди), та не ортодоксальні.
Ортодоксальні школи:
Неортодоксальні школи:
Висновок: Таким чином, починаючи з I тисячоліття до н.е., у Індії формуються власні школи філософствування, які заперечують, або навпаки, покладаються на тексти Вед, та тлумачать загальний розвиток світу.
Питання №15 Філософські погляди Августина Блаженішого в середньовічній схоластичній філософії.
Августин Блаженіший – християнський теолог та філософ. Народився він у римський провінції. Батько – був язичником та мілким землеволодарем, мати – християнка. Він отримав гуманітарну освіту. Найбільш за все був захоплений ідеями неоплатонізму. У віці 32 років прийняв хрещення.
Справив найбільший вплив на розвиток філософії раннього середньовіччя.
Сутність світоглядної концепції Августина
Питання №17 Боротьба номіналізму та раціоналізму в середньовічній філософії.
Однією з особливостей середньовічної філософії є боротьба між реалістами та номіналістами. Реалізм – це вчення, згідно з яким об”єктивна реальність (буття) існує у вигляді лише загальних понять, або універсалій. Згідно з їх вченням, універсалії існують раніше від речей і незалежно від речей, являючи собою думки та ідеї божественного розуму. Зрозуміло, що для реалістів (А. Кентерберійський (1033-1109 рр.) та інші) пізнання можливе лише за допомогою розуму, який має божественну природу. Номіналізм (від лат. – ім’я). В протилежність середньовічному реалізмові, номіналісти вважали, що реально існують лише поодинокі індивідуальні речі, а загальні понятті – лише назви, знаки або імена, породженні людським мисленням. Основними представниками цього напряму були: Д.Сократ, І.Расцелін, У.Оккам. Слід зазначити, що полеміка між реалізмом і номіналізмом почалася із суто теологічної проблеми про характер реальності “святої трійці”. Реалізм полягав на істотності, реальності, саме єдності триєдиного бога. Номіналізм же справді реальним вважав “лики” (іпостаті) трійці. Проте “проблема трійці” була лише зовнішньою формою, так би мовити “офіційним приводом”, який в умовах середньовіччя мусив бути теологічного плану. Справжня проблема, що стала предметом гострої полеміки, була цілком ф-фською проблемою статусу реальності категорій загального і одиночного.
Думка середніх віків грунтується на вірі в єдиного бога (монотеїзм) Середньовічне мислення за суттю теоцентричне. Світогляд в середньовічній ф-фії має назву креаціонізму (творити). Двоїстість становища людини – найважливіша риса середн. антропології.
Аквінський – один з найвидатніших представників середн. ф-фії. Намагався обгрунтувати основні принципи християнської теології, спираючись на вчення Арістотеля.
Питання №18 Філософія Просвітництва. Основні напрямки.
Просвітництво – широкий громадсько-політичний рух за перетворення людини і суспільства на розумних засадах шляхом розвитку освіти і різних наук.
Цей рух, що набув широкого поширення у 2-й половині XVIII ст. у Франції.
Основні положення просвітницької програми поділилися такими відомими його представниками, як Вольтер, Дідро, Руссо, Монтеск’є та ін.
Філософською основою Просвітництва виступив французький матеріалізм. Він описував світ, який існує за власними законами. Вченим вдалося відійти від ідеї першодвигуна.
Більшість послідовників Просвітництва висували позицію деїзму, згідно з якою Бог створив світ, але більше в існування власного творіння не втручався.
Основні ідеї Просвітництва:
Висновок: У деяких європейських країнах ідеї Просвітництва справдилися. У самій Франції ідеї Просвітництва стали своєрідною ідейною підготовкою Великої Французької революції. Її жертвами стали багато з тих, хто брав участь у просвітницькому русі.
Питання №19 Філософія епохи Відродження та її антропогенний характер.
Епоха Відродження припадає на ХІV-ХVІ ст., коли відбувався перехід від феодалізму до капіталізму. Соціально-економічні і культурні зміни, які інтенсивно відбувалися в цей період вплинули й на характер розвитку філософської думки. Серед цих змін найбільш вагомими виявились:
1) інтенсивний розвиток міст і міської культури;
2) бурхливий розвиток торгівлі і товарно-грошових відносин, що привели до появи нових соціальних груп, притаманних капіталістичному суспільству (банкірів, купців, підприємців), які прагнули відігравати активну роль в політичному житті;
3) технічні відкриття і нововведення (самопрялка, водяне колесо, вітряний двигун, доменна металургія, вогнепальна зброя і порох, книгодрукування, географічні відкриття Америки, морського шляху до Індії тощо);
4) укріплення централізованої державної влади і послаблення економічної могутності римсько-католицької церкви;
5) поява нової інтелігенції, яка безпосередньо була пов’язана з наукою і мистецтвом і, як правило, мало пов’язана з церквою;
6) широке використання античної культурної спадщини, яка була ближче і зрозуміліше народженій буржуазії.
У II половині ХIII – на поч. ХIV століть в Західній Європі зароджується нові, буржуазні суспільні відносини. Буржуазне суспільство уявляло собою новий, промислово-міський тип цивілізації. Буржуазні суспільні відносини, що грунтувалися на промисловому виробництві речового продукту (спочатку мануфактурному, а згодом машинному), втілювали в собі тенденцію трансформації особистісного характеру феодальних відносин у відносини “речового” типу. Відбувається ніби “повернення” до речово-предметних орієнтацій античного соціуму.
Питання №20 Натурфілософія епохи Відродження.
У епоху Відродження на основі великих відкреттів та технічного прогреса розвивається так звана натурфілософія (філософія природи). Вона не заперечувала прямо буття Бога, вона ототожнювала його з природою.
Одним із яскравих представників натурфілософії є Дж.Бруно. Він розвинув вчення, за яким речовина Землі, яка складається з води, землі, повітря і вогню фізично однорідна з усіма світами. Ефір прислуговує середовищем, який поєднує чотири елементи, всі планети і світи, виключаючи при цьому пустоту.
Сутність світоглядної концепції Д. Бруно
- усі світи населені і мають життя; світи безкінечні, світова душа наповнює увесь Всесвіт, усі речі;
- бог розчиняється в природі, а матерія активний самостійний і самодіяльний початок;
- матерія і форма нерозривні, але матерія головніша, вона матір усіх речей і здібна до безкінечного виробництва нових форм;
- діалектичне осмислення природніх змін «..Те, що було насінням, стає стеблиною, ..потім колоссям, ..потім хлібом і т.д.» ;
- людина невід’ємна частина природи (мікрокосм), яка відтворює макросом (великий світ);
- виділяють ступені пізнання: відчуття, розсудок і розум.
Таким чином, натурфілософія епохи Відродження має пантеістичний характер та заснована на засадах природних законів.
Питання №21 Реформізм та утопічний соціалізм в філософії Відродження.
Ідеолог французького реформаторства Жан Боден (1530-1596) виступав на захист віростерпності, вимагав сильної влади, яка б поважала закон, захищала свободу совісті. Згідно Ж. Бодену, лише монарх може бути наділений суверенітетом. Монарх виступає джерелом права і закону, повинен поважати власність громадян, не нищити її надмірними податками, не обмежувати свободу людей, оскільки вона дарована їм природою. Найкращою формою держави Ж. Боден вважав спадкову монархію, хоча для позначення держави взагалі він користувався терміном “республіка”. Метою держави є захист громадян, забезпечення порядку у державі. Ж. Боден пов’язував суспільний і державний розвиток з географічним середовищем, а здібності людей – з кліматичними поясами. Держава – це передусім правове управління, яке має справедливий характер, бо діє на основі права, законності. За допомогою концепції суверенітету філософ обгрунтував поняття держави як спільноти, котра має свою власну незалежну владу і не підпорядкована владі церкви, імперії, великим сеньйорам.
В епоху Відродження з’являються ідеї утопічного комунізму. Найяскравіше вони висвітлені у творах Томаса Мора (1478-1535), Томаса Мюнцера (1490-1525) та Томазо Кампанелли (1568-1639). Англійський мислитель Т. Мор є автором концепції ідеальної держави, яку він виклав у праці “Утопія”.
Т. Мор виступив одним з перших прихильників комуністичної організації суспільного організму. Змалювання комунізму як лише суспільного ідеалу, без обгрунтування реальних шляхів його досягнення, згодом стали називати “утопічним комунізмом”. Ідеалом суспільного устрою він бачить у повній відсутності приватної власності та у введенні суспільно-корисної праці та ручного виробництва усіх членів суспільства. За його думкою, держава повинна здійснювати облік і розподіл усіх продуктів, які виробляються населенням, а безпосередньою організацією суспільства займаються місцеві громади,то всі вони повинні бути рівні між собою на Землі. Т. Мюнцер обґрунтовував свою концепцію на засадах Біблії і прагнув практично втілити на Землі “царство Боже” – тобто такий суспільний устрій, в якому не буде майнової різниці, протистояння члена суспільства чужій для нього державній владі.
Питання №22 Емпірізм філософії Нового часу. Ф.Бекон, Д.Локк, Т.Гоббс.
Емпірізм – це напрямок у теорії пізнання, який вважає єдиним істоком знання чуттєвий досвід. До представників емпірізму належать Бекон, Локк, Юм. На протиставлення емпірізму постав раціоналізм.
Так, емперікі вважали, що в основі людського пізнання має лежати людський досвід, заснований на даних органів чуття.
Англійській філософ та державний діяч Бекон мріяв про «Веливе відтворення наук». Він вважав, що спершу треба позбавитись від перешкод на шляху до істини, які він називав Ідолами. Таких ідолів він розрізняв чотири типи:
-ідоли печери
-ідоли роду
-ідоли ринку
-ідоли театру
Також вчений вважав, що використовуючи метод індукції та аналізуючи його результати очищеним від «ідолів» розумом, ми отримаємо аксіоми, за допомогою яких зможемо повністю признати світ.
Інший англійський філософ-емпірик і громадський діяч Локк уславився своєю теорією первинних і вторинних якостей речей. Він вважав, що розум існує сам по собі.
Усі знання приходять з органів чуття.Хоча значна частина наших знань являє собою складні абстрактні «ідеї», насправді вони складаються із простих «ідей» про первинні і вторинні ознаки речей.
Історік, філософ, економіст Давід Юм обстоював теорію «асоціації ідей». Учений вважав, що усі без винятку ідеї створюються в розумі шляхом порівнення із попереднім досвідом. Таким чином, Юм займав скептетичну позицію щодо можливостей наукового пізнання.
Питання №23 Сенсуалізм і агностицизм філософії Нового часу. Берклі, Юм.
Емпіризм проголошує, що основний зміст наукове пізнання отримує з чуттєвого досвіду, а раціоналізм – через діяльність розуму.
Сенсуалізм – джерело всіх знань є відчуття (“Нічого нема в розумі , чого не було б у відчуттях” Дж.Локк)
Агностици́зм (от др.-греч. ἄγνωστος — непознаваемый, непознанный) — направление в философии, считающее невозможным объективное познание окружающей действительности посредством собственного опыта. Таким образом, агностицизм подвергает сомнению истинность или возможность доказательства или опровержения утверждений в некоторой области, особенно в метафизике и теологии.
Агностицизм в теории познания
Агностицизм также можно определить как учение, основанное на следующем утверждении: поскольку весь процесс познания основан на опыте, а опыт субъективен, то субъект не сможет постичь суть исследуемого объекта, «вещь в себе». Таким образом, роль науки сводится к познанию опыта, а не сущности вещей и явлений. В этом смысле, агностицизмом является любое философское учение, отрицающие возможность достижения абсолютной истины, например, кантианство.
Юм считал, что наше познание начинается с опыта и ограничивается им, нет никакого врождённого знания. Поэтому мы не можем знать источник нашего опыта и не можем выйти за его пределы (знания будущего и бесконечности). Опыт всегда ограничен прошлым. Опыт состоит из восприятий, восприятия делятся на впечатления (ощущения и эмоции) и идеи (воспоминания и воображения).
После восприятия материала познающий начинает обрабатывать эти представления. Разложение по сходству и различию, далеко друг от друга или рядом (пространство), и по причинно-следственной связи. Всё состоит из впечатлений. А каков источник ощущения восприятия? Юм отвечает, что существует, по меньшей мере, три гипотезы:
Существуют образы объективных предметов (теория отражения, материализм).
Мир — это комплекс ощущений восприятия (субъективный идеализм).
Ощущение восприятия вызывается в нашем уме Богом, высшим духом (объективный идеализм).
Джордж Бе́ркли (англ. George Berkeley; 12 марта 1685 — 14 января 1753) — английский философ, известный своей системой спиритуалистической философии; клюнский епископ в Ирландии. Последовательно развивал тезис о том, что бытие — это или то, что воспринимается, или тот, кто воспринимает.
Философское мировоззрение Беркли развилось отчасти, как протест против господствовавших в его время реалистических и материалистических идей, отчасти же под влиянием сенсуализма Локка. По учению Беркли только дух существует на самом деле, весь же материальный мир является одним обманом наших чувств; непроизвольность этого обмана коренится в первоначальных представлениях, возбуждённых душой всех душ — самим Богом. Этот спиритуализм Беркли послужил поводом для многочисленных недоразумений и возбудил против себя как философов, так и богословов.
Питання №24 Раціоналізм Нового часу. Декарт, Спіноза.
Представники раціоналістичного напрямку у філософії Нового часу ставили собі за мету вирішити проблему розробку наукового методу пізнання через діяльність розуму. Раціоналісти не відкидали чуттєвого пізнання, але вважали, що: чуття дають недостовірну інформацію та дані органів чуття мусять бути проаналізованими нашим розумом.
Рене Декарт основу основ бачив у мисленні. Головним методологічним засобом, що підкреслює значущість саме мислення як елемента пізнання. Все те, що викликає сумнів має бути відкинутим. Найбільш беззаперечним є лише факт власного існування, що надає змогу мислити.
Декарт формує основні правила дедуктивного методу, пізнання від загального до конкретного:
Філософ Спіноза також виходив з переконання в тому, що за допомогою раціональної дедукції можливе повне і всебічне пізнання навколишнього світу, однак всю пізнавальну діяльність розділив на особливі види:
Питання №25 Німецька класична філософія: основні риси та напрямки.
Німецька класична філософія кінця XVIII – I половини XIX століття є завершенням традицій класичної європейської філософії в цілому. В ній найбільш яскраво виявляється роздвоєння філософської думки на два напрямки: ідеалізм і матеріалізм.
Ідеалізм – це філософський напрямок, який виходить з того, що первинність належить духовному, нематеріальному, а вторинність – матеріальному.
Ідеалізм має 2 форми:
|
об`єктивний ідеалізм – це визнання духовного першопочатку незалежно від нашої свідомості (давньо-інд. Упанішади – Брахма, Платон – ідея, Гегель – свтовий розум або абсолютна ідея, Лейбніц – монади, Спіноза – мисляча субстанція і т.д.) |
суб`єктивний ідеалізм – це недопущення будь-якої реальності поза і незалежно від нашої свідомості, що зводить знання про світ до вражень індивідуальної свідомості (Берклі, Фіхте. Ніцше, Шпенглер і т.д.) |
Сутність ідеалізму
Матеріалізм – (лат. materialis – речовий) – науковий філософський напрямок, при якому вважається, що первинність належить матерії, природі, буттю, фізичному, а свідомість і мислення – це властивість матерії.
Сутність матеріалізму
Вперше термін “матеріалізм” почали використовувати в XVII столітті в розумінні фізичних уявлень про матерію (Р.Бойль), а пізніше для протиставлення ідеалізму.
Існує два напрямки розвитку матеріалізму
|
Домарксистський (з давніх часів до 40-х р.р. ХІХ ст.) (дав. китайська – Лаоцзі, індійська – Локаята, грецька – Геракліт, Анаксагор, Емпедокл, Демокріт, Епікур і т.д. ) Основна ідея
|
марксистський (діалектичний) ( сер. ХІХ ст.) К.Маркс, Ф.Енгельс Основна ідея
|
Таким чином, боротьба ідеалізму з матеріалізмом яскраво відбиває протилежні тенденції, які існували у світовій суспільній і філософській думці та спонукали людство до подальшого пошуку істини. Як говорив представник епохи Відродження Леонардо да Вінчі: “Досвід ніколи не помиляється, помиляються тільки ваші міркування. Мудрість – це дочка досвіду». В німецькій класичній філософії позиції ідеалізму відстоювали Г.Гегель, Е. Кант, Й. Фіхте, А. Шелінг, а на матеріалістичних засадах розвинули свої вчення Л. Фейєрбах, К. Маркс та ін.
Питання №26 Філософська система І.Канта
І. Кант (1724-1804) - родоначальник німецького класичного ідеалізму. В перший (докритичний) етап своє діяльності створив космогонічну гіпотезу, за якою виникнення і еволюція планетної системи виводится з первинної «туманності». Філософ вважав, що існує великий Всесвіт галактик поза нашої галактики. Він розвинув вчення про відносність руху і спокою, ввів поняття про заперечні величини. Його теорія відіграла вагому роль у розвитку діалектики.
У 1770 р. здійснився перехід його до поглядів «критичного» періоду (роботи «Критика чистого розуму» «Критика практичного розуму» «Критика здібності судження»), який ґрунтуються на наступних засадах:
1) природа речей (річ в собі) принципово недоступна нашому пізнанню;
2) пізнання можливе тільки відносно «явищ», тобто способу, за яким речі розкриваються у нашому досвіді;
3) достовірне теоретичне знання можна отримати тільки в математиці і природознавстві;
4) в нашому знанні існують апріорні знання, які незалежні від нашого досвіду і апостеріорні, які отримуються із досвіду;
5) розум спрямуваний до безумовного знання, яке витікає з вищих етичних запитів (тобто людський розсудок намагається вирішити питання про межі і безмежність світу в просторі і часі, про можливість існування неподільних елементів світу, про характер процесів, про бога як безумовно необхідної істоти);
6) розум за природою має антиномію, тобто подвоюється у протиріччях (теза і антитеза), але ці протиріччя тільки здаються. Розрішити цю проблему можна тільки в обмеженні знання на користь віри, в розрізненні «речей в собі» і явищ як непізнаваними. Так, з рівною доказовістю можуть бути доведені протилежні рішення: світ і кінцевий, і безмежний; існують неподільні частки (атоми) - таких часток немає; усі процеси причинно обумовлені, але можуть здійснюються довільно. Всі тези і антитези можна довести досить успішно, таким чином, розум роздвоюється у суперечностях.
Види антиномій
|
Теза |
Світ є кінцевим у просторі і часі |
Все в світі є простим і неподільним |
В світі існує свобода |
Існує Бог як першопричина світу |
|
Антитеза |
Світ є безкінечним у просторі і часі |
Все в світі є складним і все можна поділити |
В світі немає свободи, все здійснюється з необхідності |
Не існує ніякої першопричини світу |
7) крім природного розуму є практичний –це основа волі, необхідність дії поза залежності від наслідків;
8) простір, час, причинність, закони природи – це не властивості природи, а властивості людської здібності до пізнання (апріорні – незалежні від досвіду, трансцендентальні) тобто пізнання відокремлює, а не поєднує людину і природу;
9) уся картина природи – це суб’єктивна конструкція розуму, тому єдність природи утворюється не матеріальністю природи, а єдністю суб’єкту, який пізнає («Я»). Спроби розуму вийти за межі суб’єктивного досвіду завжди приводять його до нерозрішимих протиріч.
Види трансцендентальних ідей
|
-світ психологічних ідей, де досліджується абсолютна єдність мислячого суб’екта; -мікросвіт людського «Я» |
-світ космологічних ідей, де вибудовується абсолютна єдність зовнішнього світу; -це макрокосмос: природа, космічна цілісність, людина в природі |
-світ теологічних ідей, де фіксується абсолютна єдність усіх предметів взагалі, виводиться людина у світ віри, а центральне місце відводится Богу і безсмертю душі |
За Кантом, кінець всього сущого може бути потрійного роду:
1) природній, який відповідає моральним цілям божественної мудрості;
2)позаприродній – під впливом причин, які недосяжні нашому розумінню;
3)протиприродній, який ми викличемо самі внаслідок неправильного розуміння кінцевої мети.
Саме з вчення Е. Канта починається поступовий розвиток філософії Новітнього часу. Як говорив І.В. Гьоте: «Не один вчений не зміг безкаранно ігнорувати той великий філософський рух, початок якому заклав Кант».
Питання №27 Німецька класична філософія – апріорізм та агностицизм Канта
І. Кант (1724-1804) - родоначальник німецького класичного ідеалізму. В перший (докритичний) етап своє діяльності створив космогонічну гіпотезу, за якою виникнення і еволюція планетної системи виводится з первинної «туманності». Філософ вважав, що існує великий Всесвіт галактик поза нашої галактики. Він розвинув вчення про відносність руху і спокою, ввів поняття про заперечні величини. Його теорія відіграла вагому роль у розвитку діалектики.
У 1770 р. здійснився перехід його до поглядів «критичного» періоду »), який ґрунтуються на наступних засадах:
1) природа речей (річ в собі) принципово недоступна нашому пізнанню;
2) пізнання можливе тільки відносно «явищ», тобто способу, за яким речі розкриваються у нашому досвіді;
3) достовірне теоретичне знання можна отримати тільки в математиці і природознавстві;
4) в нашому знанні існують апріорні знання, які незалежні від нашого досвіду і апостеріорні, які отримуються із досвіду;
5) розум спрямуваний до безумовного знання, яке витікає з вищих етичних запитів (тобто людський розсудок намагається вирішити питання про межі і безмежність світу в просторі і часі, про можливість існування неподільних елементів світу, про характер процесів, про бога як безумовно необхідної істоти);
6) розум за природою має антиномію, тобто подвоюється у протиріччях (теза і антитеза), але ці протиріччя тільки здаються. Розрішити цю проблему можна тільки в обмеженні знання на користь віри, в розрізненні «речей в собі» і явищ як непізнаваними. Так, з рівною доказовістю можуть бути доведені протилежні рішення: світ і кінцевий, і безмежний; існують неподільні частки (атоми) - таких часток немає; усі процеси причинно обумовлені, але можуть здійснюються довільно. Всі тези і антитези можна довести досить успішно, таким чином, розум роздвоюється у суперечностях.
Види антиномій
|
Теза |
Світ є кінцевим у просторі і часі |
Все в світі є простим і неподільним |
В світі існує свобода |
Існує Бог як першопричина світу |
|
Антитеза |
Світ є безкінечним у просторі і часі |
Все в світі є складним і все можна поділити |
В світі немає свободи, все здійснюється з необхідності |
Не існує ніякої першопричини світу |
7) крім природного розуму є практичний –це основа волі, необхідність дії поза залежності від наслідків;
8) простір, час, причинність, закони природи – це не властивості природи, а властивості людської здібності до пізнання (апріорні – незалежні від досвіду, трансцендентальні) тобто пізнання відокремлює, а не поєднує людину і природу;
9) уся картина природи – це суб’єктивна конструкція розуму, тому єдність природи утворюється не матеріальністю природи, а єдністю суб’єкту, який пізнає («Я»). Спроби розуму вийти за межі суб’єктивного досвіду завжди приводять його до нерозрішимих протиріч.
Види трансцендентальних ідей
|
-світ психологічних ідей, де досліджується абсолютна єдність мислячого суб’екта; -мікросвіт людського «Я» |
-світ космологічних ідей, де вибудовується абсолютна єдність зовнішнього світу; -це макрокосмос: природа, космічна цілісність, людина в природі |
-світ теологічних ідей, де фіксується абсолютна єдність усіх предметів взагалі, виводиться людина у світ віри, а центральне місце відводится Богу і безсмертю душі |
За Кантом, кінець всього сущого може бути потрійного роду:
1) природній, який відповідає моральним цілям божественної мудрості;
2)позаприродній – під впливом причин, які недосяжні нашому розумінню;
3)протиприродній, який ми викличемо самі внаслідок неправильного розуміння кінцевої мети.
Питання №28 Ідеалістична діалектика Гегеля
Вчення Г.В. Гегеля (1770-1831) є вищим досягненням німецької класичної філософії та об`єктивного ідеалізму. Він розвинув вчення про закони і категорії діалектики, вперше в систематизованому вигляді розробив основні принципи діалектичної логіки. Гегель входить в четвірку найвеликих мислителів в історії людства, таких як Платон, Арістотель, Кант. При підтримці Шеллінга він отримує місце доцента в Йєнському університеті, потім стає професором, видає разом з Шеллінгом «Критичний філософський журнал», проявляючи себе яскравим публіцистом. Тільки у 36 років він заявив про себе як самостійний філософ, видавши свою роботу “Феноменологія Духа”.
Біограф Г.В.Гегеля Карл Розенкранц так писав про його спадщину: “Його творчість була тихим рухом розуму, безперервною поступальною роботою всієї його сутності.”
Велику роль Г. Гегель приділяв розуму. Він вважав, що розум – це здібність осягати і долати протиріччя, які є знаряддям істини. Якщо немає протиріч, то це симптом того, що людина помиляється. В світі суттєву роль грає єдність протилежностей, тому, що ми, щоб осягнути цю єдність, повинні розглядати її у формі логічних протиріч (холодне-гаряче, біле-чорне, гостре-гладке). З цього витікає, що розум – це найвища пізнавальна здібність людини, а знаряддям розумного пізнання є поняття.
В роботі “Феноменологія Духа” Г. Гегель приділив увагу поняттям та їх типам, перемістивши акцент з інтуїції на поняття. Поняття він визначив як розгорнуте розуміння сутності, виділивши
2 типи понять
абстрактно-загальне
конкретно-загальне
У філософському діалектичному методі пізнання є певні сходинки:
В роботі “Наука логіки” Г. Гегель вказує, що поняття не мисляться без протиріч, тому найвищою формою логіки є діалектика.
Виходячи з діалектичної логіки істина пізнається не відразу і не вичерпується готовим результатом, тобто це є процес (виводить поняття відносної істини, яка буде уточнюватися і розвиватися).
Питання №29 Система абсолютної ідеї Гегеля
Основою світу Гегель вважає Абсолютний Дух (світовий розум, дух, абсолютна ідея).
В процесі самопізнання Абсолютний Дух проходить
В роботах “Вчення про буття”, “Вчення про сутність” та ін. він визначає
три стадії розвитку Абсолютного духу:
Гегель характеризує відмінність філософії від мистецтва, релігії та науки і вважає, що:
-мистецтво і релігія – не можуть відволікатися від образів і алегорій в розмові про основу світу;
-наука – оволодіває поняттями, застряваючи на аналізі природних явищ, тобто не проникає в дійсну причину світостворення;
-філософія – розкриває істину картину існуючого, тобто те, що основу світу складає лише мислення.
В своїх працях Г. Гегель визначив категорії кількості, якості, міри, явища, сутності, дійсності, причини і формує закони діалектичної суперечності і переходу якості в кількість. З усіх категорій Гегель виділив категорію буття, як найбільш абстрактну, тому що про буття ми можемо тільки сказати, що воно є.
Суть вчення про буття
Головні форми природного буття
Таким чином, Гегель заклав шляхи загальної класифікації природничих наук. Філософ вказував на нерозривність матерії та духу, а формами існування матерії вважав час і простір. Велику роль філософ відводив історії, вважаючи що в її основі лежать світовий дух як суб`єкт, який усвідомлюється окремими індивідами, тобто в своїй діяльності вони виходять не з поняття (розуміння) світового духу, а із своїх приватних індивідуальних інтересів. З цього витікає, що дух діє підсвідомо і реалізує себе через діяльність окремих індивідів. Це він називає “хитрістю розуму”, тобто люди не підозрюють того, що своєю діяльністю здійснюють світову історію. Носієм світового духу кожен раз є дух одного конкретного народу. В той час, як одні народи вже пройшли етап свого найвищого розвитку, вичерпали свої можливості і схиляються до занепаду, інші – тільки народжуються, знаходячись в “дитячому віці”. Наприклад, можна виділити такі етапи:
Виходячи з цього, кожен народ отримує право зробити свій внесок у процес сходження самопізнання світового духу.
В цілому, філософія Гегеля базується на таких принципах як:
Питання №30 Антропологізм Фейєрбаха
Л. Фейєрбах (1804-1872 рр.) – слухав лекції Гегеля з філософії і деякий час був прихильником його концепції. 1830 р. – анонімно вийшов його твір “Думи про смерть і безсмертя”, де він виступив проти християнства з позицій об`єктивного ідеалізму Гегеля (твір конфісковано владою, він звільнений з університету без права викладання).
1) антропоцентризм (людина в центрі світу);
2) віра в просвітництво, розум і науку;
3) віра в людину;
4) критика релігії.
За думкою філософа, фундаментом теології (науки про бога) є диво, воля, а фундаментом філософії є природа предметів, розум. Якщо філософія розглядає закони моралі через моральні відносини, як категорії і закони духу, то теологія вважає їх заповідями Бога. Критика релігій, за думкою філософа, повинна ґрунтуватися на ряді специфічних умов:
1) заперечення наявності в людині будь-яких природжених релігійних ідей та почуттів;
2) непогодження з тим, що релігія – це випадкове явище, позбавлене глибоких психологічних коренів. Релігії бувають природні, які виникли на ранньому етапі розвитку суспільства, де існував культ явищ природи (тотемізм) та духовні, які обожнюють духовні властивості людини (християнство, будизм, іслам).
Але це не означає, що Л. Фейєрбах повністю заперечує релігію. В ній він вбачає і позитивні риси і формує принципи пояснення релігії:
Філософ вважав, що людина повинна прагнути до справжньої свободи, а до неї її може привести тільки практична активність людей, матеріальна і духовна творчість. Але релігія є не тільки продукт людської неосвіченості, вона має певну перевагу – це благоговійне відношення людини до людини і високе почуття любові.
Основні філософські ідеї Л. Фейєрбаха
Як зауважив К.Маркс, помилкою Фейєрбаха було те, що він розглядав людину як частину природи, не враховуючи те, що вона ще є продуктом суспільного життя. Антропоцентризм філософії Фейєрбаха виражався в тому, що першим об`єктом для пізнання будь-якої людини є завжди інша людина. Він говорив: “Нова філософія обертає людину в єдиний універсальний і найвищий предмет філософії”.
Питання №31 Філософія суб’єктивного ідеалізму та філософського «життя» у німецький філософії XIX ст.
Й.Г. Фіхте (1762-1814) – суб’єктивний ідеаліст, розвинув теоретичну систему «Науковчення», відкинувши вчення Канта про «річ в собі» і намагаючись вивести все розмаїття форм пізнання з одного суб’єктивно- ідеалістичного початку.
Суть вчення
1) існує певний абсолютний суб’єкт, який є творцем світу, наділений безкінечною активною діяльністю - абсолютне «Я»;
2) абсолютне «Я» - це моральна діяльність свідомості, діяльність думки, яким протистоять природні схільності людини. Джерелом схильностей є фізична природа людини, пов’язана з усім світом (це і є «не-Я»);
3) «не-Я» - до нього відносится природа, об’єкти, які діють на «Я» і певним чином впливають на його дільність (поштовх);
4) повшовх від «не-Я» безпосередньо відчувається нами, але не пізнається, тобто в основі теоретичної діяльності лежить позасвідома діяльність;
5) визнання абсолютної свободи волі, бога і безсмертя душі.
За думкою Й.Фіхте, умовою виконання морального закону є перемога над чуттєвою схильністю. Чим сильніше дія чуттєвої природи на людину, тим більш високе моральне значення отримує перемога морального закону над схильністю. Зміст наших відчуттів дано нам ззовні. Ця данність є лише необхідним уявленням, яке виникає із продуктивної діяльності «Я». Діяльність «Я» - є процес безперервного створення протиріч між діяльністю та її задачею. Як тільки долається одне протиріччя, в той же час виникає інше, тому зняття меж і поява нових обмежень є процесом безкінечним (антитетичний метод).
Користуючись цим методом, Й. Фіхте виводить логічні категорії, послідовно рухається від основних теоретичних положень (розгляд сприйняття, споглядання, уявлення мислення) до основних засад практичного розуму з його здібностями і спрямуванням.
У практичній філософії Й. Фіхте розробив вчення про право і державу, вчення про виховання, у яких центральним поняттям є свобода.
Суть вчень
1) існують протиріччя між необхідністю і свободою, тобто людина підкоряється закону причинної обумовленості не тільки, як частина і явище природи, а як суб’єкт громадянської історії;
2) свобода складається з добровільного підкорення індивіда законам і цілям розвитку людського роду, що виходить з пізнання самої необхідності;
3) існують різні ступені свободи, обумовлені необхідністю періодів розвитку абсолютного «Я»;
4) держава може вимагати від кожного громадянина визнання прав іншого тільки за умови, при якій сама організація держави буде побудована на отриманні усіма людьми власності. Людство складається з власників і невласників, а держава є організацією власників. Якщо не буде повного панування морального закону, то право і держава стануть непотрібними і відімруть.
Ф. Шеллінг (1775-1854) – філософ, об’єективний ідеаліст, розробив філософію природи, яка ґрунтується на таких ідеях:
1) природа – це протидія моральній діяльності, а остання перемагає в людині її природні схильності;
2) сама матерія духовна, але природа, позбавлена свідомості і передує появі свідомості в людині; перехід до свідомості проходить через ряд прогресивних ступенів розвитку;
3) звичайне логічне мислення є мислення розсудку, яке дає нам пізнання, безпосереднє споглядання предмету;
4) самосвідомість розуму є самосвідомість бога, тобто бог і є розум;
5) різниця між богом і людиною в тому, що у бога його особистість і свобода безмежні, а в людині обмежені.
Ф. Шеллінг розробив вчення про тотожність духа і природи, вихідним поняттям якого є абсолютний розум. В ньому суб’єкт і об’єкт нерозривно пов’язані. В абсолюті співпадають усі протилежності, в ньому криється початок диференціації як основи його дійсності.
Питання №32 Філософські, соціальні та наукові передумови виникнення марксиської філософії.
Крім найзагальніших закономірностей розвитку природи, суспільства і пізнання, К.Маркс і Ф.Енгельс включають до предмета філософії також людину, практику, відношення "людина — світ". У роботі "Людвіг Фейербах і кінець класичної німецької філософії" (1886 p.) Ф.Енгельс висуває ідею, що філософія в цілому як форма суспільної свідомості й кожна філософська концепція зокрема, незалежно від часу її створення та проблем, що аналізуються, завжди ставлять одне й те ж питання, яке він називає основним питанням філософії (основним філософським питанням). Його суть — відношення мислення до буття. Це відношення може розглядатись як єдність двох сторін: 1) що існувало раніше — свідомість, дух чи матерія (питання про первинність і вторинність); 2) чи спроможна людина за допомогою власної свідомості пізнати навколишній світ, отримати об'єктивно істинне знання про нього (питання про пізнаваність). Ідея Ф.Енгельса про основне філософське питання має в собі певний евристичний потенціал, оскільки дає можливість певним чином класифікувати філософські школи і напрямки. Згідно з марксизмом, філософів, які визнають матерію первинною, а свідомість вторинною, називають матеріалістами. Тих, хто визнає первинність духу або свідомості, називають ідеалістами. Ідеалізм, у свою чергу, постає у двох формах — суб'єктивний і об'єктивний. Суб'єктивний ідеалізм бачить першооснову буття у свідомості суб'єкта. Об'єктивний ідеалізм як першооснову буття розглядає дух або ідею, що існує об'єктивно, поза суб'єктом. Залежно від відповіді на другу сторону основного філософського питання філософи також були поділені на два табори: тих, хто визнавав можливість пізнання людиною навколишнього світу і отримання об'єктивно істинного знання про нього, і тих, хто таку можливість заперечував. Філософів, які заперечують можливість пізнання, називають агностиками, а відповідну філософську течію — агностицизмом. З часом основне філософське питання у філософії марксизму набуло статусу фундаментального методологічного принципу. Вся історія філософії почала розглядатись через призму боротьби матеріалізму та ідеалізму. Марксизм став на бік матеріалізму й піддавав нищівній критиці не тільки "чистий" ідеалізм (як, наприклад, у Платона чи Гегеля), а й будь-які щонайменші відхилення в його бік. За межами марксизму переважна більшість філософів не поділяла і сьогодні не поділяє думки, що відношення свідомості до матерії, духу до природи є центральною філософською проблемою, основним філософським питанням. Це підтверджується історією розвитку всієї світової філософії. Тому в спеціальній літературі його нерідко називають так звабним основним питанням філософії або беруть у лапки. Творці марксизму використовують матеріалістичні ідеї античної філософії, епохи Відродження, Нового часу і Фейєрбаха, але йдуть значно далі. Критикуючи Л.Фейєрбаха за його негативне ставлення до діалектики Г.Гегеля, вони критично переосмислюють її, повертають обличчям до реальної матеріальної дійсності. Таким чином, матеріалізм стає діалектичним, а діалектика — матеріалістичною. Таке поєднання дало свої позитивні результати. В рамках конкретної філософської концепції виникла можливість застосувати діалектику при аналізі не лише свідомості (як у Г.Гегеля), а й природи, економічних, соціальних, політичних та інших процесів, що відбуваються в суспільстві, процесу пізнання. Безпосередніми результатами такого застосування діалектики є, наприклад, фундаментальна праця К.Маркса "Капітал" (1857—1867 pp.), праця Ф.Енгельса "Діалектика природи", багато інших. Поєднання матеріалізму і діалектики знайшло відображення в терміні, який серед інших використовується як назва цієї філософської теорії — діалектичний матеріалізм.
Питання №33 Основні ідеї соціальної філософії марксизму.
К. Маркс (1818-1883 рр.) розвинув філософію, яка стала спадкоємицею багатьох вищих досягнень європейської філософської думки, починаючи з мудреців Давньої Греції і закінчуючи мислителями кінця ХVШ- поч. ХХ ст. На формування філософії марксизму вплинули природничо-наукові відкриття сер. ХІХ ст. (закон перетворення енергії, відкриття клітинної структури живих організмів, створення еволюційного вчення дарвінізму).
Марксизм має 3 основних частини: філософія, політекономія, науковий атеїзм.
Основні питання, розглянуті в філософії марксизму
1) дослідження фундаментальних класичних проблем, які концентруються навколо відносин людини до світу, відносин людей між собою, природи (сутності) людей загалом;
2) розробка і теоретичне обгрунтування можливостей звільнення поневоленої людини;
3) узагальнення досягнень природознавства і суспільствознавства;
4) розробка проблем діалектичного матеріалізму, соціальної філософії, історії філософії, філософії природознавства, етики, естетики, наукового атеїзму.
Особливості (радикальність) марксистської
філософії
Три основні напрямки розвитку філософії марксизму
Питання №34 Ірраціоналізм в філософії XIX-XX ст.
В кінці ХІХ – поч. ХХ ст. філософія почала поступово відходити від принципів класичної філософії, яка розглядала людину та історію з точки зору гуманних цінностей, моральних принципів та ідеалів. Почався пошук нових проблем для подальшого філософського переосмислення. Людина залишилася в центрі пізнання, але філософія зосередилася на внутрішньому світі людини, на світі її переживань, почуттів, світосприйняння, психічних і психологічних процесах, які впливають на індивідуальність людського існування. По суті, нова філософія почала заперечувати класичну філософію попереднього періоду.
Ірраціонально-песимістичний напрямок отримав поширення у ХХ ст. у зв’язку зі зростанням у суспільстві впливу волюнтаризму та песимістичного погляду на досягнення суспільства.
А. Шопенгауер (1788-1860) – німецький філософ, який збудував пантеїстичну концепцію, спираючись на культуру Давньої Індії, а саме буддизмі, приймаючи за першооснову певну субстанцію – воля, яка виступає як безперервне прагнення, бажання, воління. Воля – це закон існування світу, його основна причина і наповнення, тому світ є воля. У 1818 р. вийшла перша його праця «Світ як воля і уявлення», в якій поєднаний об’єктивний і суб’єктивний ідеалізм та волюнтаризм.
А. Шопенгауер розглядає світ як уявлення, які поділяють світ на об’єкт і суб’єкт, що є наслідком появи пізнання. Час, простір і матерія можуть існувати тільки як форми пізнання, вони не властиві волі і її проявам. Таким чином, філософ доходить до висновку, що усі питання, пов’язані з часом, простором і причинністю не застосовані до волі. Вищий ступінь пізнання сущого, за А. Шопенгауером, складається з усвідомлення безцільності людського існування. Усвідомлюючи це, індивід припиняє прагнути, стає пасивним спостерігачем навколишнього життя, подібно просвітленню буддистів. Найбільш правильним шляхом до пізнання філософ вважає самотність, відмову від контактів з суспільством, подорожей і так далі, що у зрілому віці приведе до насолоди самотністю. Споглядання прекрасного приводить людину до відволікання від усіх бажань, турбот і робить її чистим суб’єктом пізнання, це швидкий і вірний спосіб пізнати волю. Абсолютним початком всього буття він вважає субстанцію - «світову волю»
Основні особливості субстанції-волі:
Погляди А. Шопенгауера на життя досить песимістичні, він вважає його нікчемним, бо в ньому переважають страждання. Спираючись на канони буддизму, він стверджує, що бажання породжують страждання, бо люди прагнучи до мети, не досягають її, а значить, не задовольняють бажання. Якщо людина задовольняє бажання, то настає нудьга, а для простого народу – злидні. Щастя – це позбавлення від страждань, відмова від бажань і аскетизм. Філософ вважає, що основа всіх страждань людини має космічний характер, і ніякі суспільно-політичні перетворення не можуть щось змінити в житті людини. Тому держава повинна бути сильною і придушувати будь-які виступи народу проти існуючого суспільного ладу.
Ф.Ніцше (1844-1900) – німецький мислитель, основою життя поставив волю.
Життя, за думкою філософа, є проявом волі, але не абстрактної світової волі, як у Шопенгауера, а конкретної, визначеної волі – воля до влади, яка ґрунтується на силі і могутності. Вона є критерієм значимості явищ.
За думкою філософа, добре - це все те, що укріплює свідомість влади, жагу до влади і саму владу людини. Поганим є все, що витікає із слабкості. Він вважав, що європейська культура занепадає і рухається до катастрофи. Причинами кризи він називає послаблення духовного життя, поширення песимізму, захоплення декадентськими ідеями, втрата віри у духовні цінності. В основі його вчення лежить скептицизм і волюнтаризм.
За думкою Ніцше, інтелект не пізнає, а схематизує світ до тої міри, до якої це необхідно для практичних потреб. Причина, послідовність, відносність, число, закон, свобода та інші – це суб’єктивні категорії. Не існує ніяких об’єктивних фактів, є лише інтерпретації. Свій нігілізм Ніцше вкладає у вислів: «Я вже в ні що не вірю». Таким чином, центральним поняттям його філософії є життя.
Життя – це інстинкт зростання, влади, накопичення сил, зміцнення існування. Якщо відсутня воля до влади, то людина деградує. Людина - це ірраціональна істота, котра живе інстинктами, несвідомими спонуканнями. «Воля до влади» виходить за межі життя, це постійний першопочаток, основа і рушійна сила світового прогресу.
Ф.Ніцше філософські обґрунтовує культ надлюдини в праці «Так говорив Заратустра», в основі якої лежать такі ідеї:
1) цінність життя є єдиною безумовною цінністю і збігається з рівнем «волі до влади»;
2) існує природна нерівність людей, обумовлена відмінністю їхніх життєвих сил та «волі до влади»;
3) сильна людина – природжений аристократ, вона є абсолютно вільною і не зв’язує себе ніякими морально-правовими нормами.
Ф.Ніцше відкидає християнство, яке пропагує рівність людей перед богом і приводить до самознищення, вбиває в людині «волю до влади». Релігійну міфологію він підміняє міфами «про смерть бога» і про «вічне обертання», яке замінює безсмертя душі. Ніцше вимагає переоцінки всіх цінностей шляхом відмови від ліберальних переконань, демократичних традицій, моральних норм, релігійних вірувань. Він вимагає відновлення ієрархічного устрою суспільства, виховання касти надлюдей, зміцнення їх волі до влади. Великі надії Ф. Ніцше покладає на посилення мілітаризму, прогнозує, що наступне століття принесе із собою боротьбу за панування над землею, війн, яких ще не було на землі.
Питання №35 Основні періоди в розвитку української філософії
Процес становлення вітчизняної філософської думки відбувався приблизно з кінця Х століття. Це був період, коли Київська Русь ставала могутньою слав'янською державою з визначним економічним, політичним і культурним центром, яким стала її столиця - Київ. І цьому, значною мірою, сприяла християнізація Русі, яка привела до зміни світоглядних та культурно-ціннісних орієнтирів. 988 рік офі ційно поділив історію східних слов'ян на язичницький і християн ський періоди. На зміну язичницькому світосприйманню приходить хри стиянізована картина світу. Християнський світогляд стає панівним, і цим зумовлюється його провідна роль у культурі в цілому і, зокрема, у формуванні філософського мислення.
Наприкінці ХVІ - на початку ХVІІ ст., коли в Україні відбувалися складні со ціально – політичні та духовні процеси, проявляються гуманістичні, реформаційні та просвітницькі тенденції, характерні для Західної Європи. Посилюється інтерес до соціальної реально сті, етнічної та культурної самоідентифікації, а, відповідно, й інтерес до гуманітарних студій. На базі братських шкіл, які були осередками національної і православної культури українського на роду, яка мала утиски з боку польсько-шляхетських правлячих кіл та ка толицької церкви. Поступово філософія входить у навчальний процес і стає провідною дисципліною спочатку в братствах, а потім у вищих навчальних закладах - колегіях та академіях.
В XVI ст. виникає новий тип школи – греко-слов’яно-латинська, де поєднувались давньоруські культурно-освітні традиції з позитивними досягненнями західноєвропейської школи і науки. Першою була школа, а пізніше академія в м. Острозі на Волині. Її засну
У період падіння Римської імперії (ІІІ-VІ ст.) виникає неоплатонізм, як один із напрямків містичної філософії, яка продовжила ідеалістичну теорію Платона. Неоплатоніки пропагували вчення про містичну еманацію (випромінення) матеріального світу з духовного першопочатку. Вища ступінь філософії досягається, згідно неоплатонізму, не за рахунок досвіду і розуму, а шляхом містичного екстазу. Згодом неоплатонізм мав вплив на християнську патристику і на розвиток середньовічної філософії в цілому.
В період XIV-XV ст. в Україні панують ідеї неоплатонізму, який отримав своє поширення у таких напрямках, як агіографія, ісихазм, ареопагітизм. Відомо, що вже з Києворуської доби мала місце так звана агіографічна література (від грецького “агіос” – святий) – “житіє святих”. Центральний герой “житія” – святий, який бореться з дияволом, котрий спокушує його. Ця боротьба є засобом досягнення святості, особливого стану “просвітлення”, наповнення силами добра і неприступності силам зла. Вчити “правом”, а не словом – це правило святого “житія”; святий проповідує не словом, а своїм життям. Це було пропагування ідеалу християнського життя, зірця для наслідування. Святість, згідно агіографії, досягається вірою у Бога, а не в світ. В цілому, агіографічна література мала суттєвий вплив на віруючих, на ствердження християнства у середовищі народних мас. В агіографічній літературі знаходить свій прояв одна з рис української світоглядної ментальності – екзистенціальна орієнтація на внутрішнє, духовне життя людини.
Ця ж риса чітко виявляється в широко розповсюджених в Україні XIV-XVI ст. ідеях ісихазма і ареопагітизма. Ісихазм (від грец.- спокій, безмовність) – це містична течія, яка виникла протягом ІV-VІІ ст. у Візантії і уявляла собою етико-аскетичне вчення про шляхи людини до з’єднання з богом через «очищення серця» сльозами і через зосередження свідомості на собі самому. Це досягається самопоглибленням у свій внутрішній світ, внаслідок чого настає стан просвітлення і “очищення” розуму від будь-яких раціональних понять. Була розроблена ціла система прийомів психофізичного самоконтролю, подібного з йогою (схилена сидяча поза, регулювання дихання і руху крові, молитва, зосередження).
У ХІV ст. ісихазм був реставрований і оновлений такими мислителями, як Григорій Синаіт, Нил Сорький, Григорій Палама (паламізм). Згодом, при підтримці імператора Іоанна Кантакузіна у 1351 р. паламізм був визнаний на Влахернському помістному соборі і став офіційним православним вченням, яке поширилося пізніше й на українських землях.
Питання №36 Філософія в Україні XIX-XX ст.
Після Г.С.Сковороди вперше з новою силою зазвучала філософія українського духу у творчості видатного поета Т.Г.Шевченка (1814-1861).
Життєва філософія Т.Г.Шевченка глибоко індивідуальна, особиста і, разом з тим, грунтується на національній ідеї українського народу. Доля України хвилювала поета більше ніж власна доля. Високе почуття патріотизму, готовність до самопожертви заради добра народу звучать у вірші "Мені однаково", написаному у в'язниці, куди він потра пив за участь у Кирило-Мефодіївському братстві.
Т.Г.Шевченко був впевнений, що український народ, який має глибоку душу и щире серце, здатний досягти всього високого й прекрасного.
Основою кращого майбутнього життя він, перш за все, вважав неза лежність і волю України. Ця думка пронизує значну частину його тво рів. Майбутнє українського народу він пов'язував з його минулим, через те й хвилювався, щоб український народ не був позбавлений своєї історії, знав своє походження. З болем про тяжку долю Украї ни написані його історико-патріотичні твори, такі, як "Тарасова ніч", "Гамалія", "Гайдамаки", "Іван Підкова" та ін. Змальовуючи історичні події, Шевченко, перш за все, бачить у них живих, конкрет них людей. Підхід поета до історії антропоцентричний - ідея люд ської свободи пронизує всі його історіософські твори.
Т.Г.Шевченко хоче, щоб минуле жило, постійно нагадувало про ceбе. Тому він закликає співвітчизників воскресити пам'ять про минуле, про його славу
Саме з любові до України виникає шевченківська філософія пробудження людської гідності, сили протесту і бунтарства. Улюблений герой Шевченкових поезій і картин - лицар народний, повстанець-гайдамака, козак-запорожець, що виступає оборонцем рідного краю, носієм народної правди і честі. Т.Г.Шевченко, як ніхто інший, влучно та переконливо репрезентував ідею соборності України, єдності усіх її земель всупереч історичній недолі, що роз'єднала різні частини колись єдиного краю, розкидавши їх по різних державах. Вінець Шевченкової творчості - це спів свободі, уславлення сво боди, цієї першої й неодмінної передумови людського поступу, доб робуту й щастя. До найволелюбніших книг усіх часів належить "Кобзар", адже він наскрізь просякнутий прагненням свободи, передчуттям її неминучості.
Філософія Т.Г.Шевченка багата емоційною наснагою образів, широ тою і діяльністю асоціативного мислення. У ній крізь людський біль, крізь індивідуальне раз у раз проступає вселюдське. Навіть біблійна далеч історії тут мудро перегукується із сьогоденням, а досвід минувшини - з сучасним життям і прагненням народів світу. У цьому розумінні філософія Т.Г. Шевченка невичерпна. Нові, прийдешні покоління будуть знаходити у ній синтез народного і вселюдсь кого досвіду, як ми знаходимо в давніх книгах, що вік їхній вимірюється тисячоліттями.
Одним із визначних українських філософів ХІХ ст. був П.Д.Юркевич (1827-1874). За оцінкою багатьох дослідників, філософія П.Д.Юркевича уявляла собою одне із найбільш помітних явищ на філософському горизонті Росії і України того часу.
Суть філософських поглядів П. Юркевича
1) вважав філософські ідеї Платона та Канта найбільш продуктивними в історії філософії;
2) високо оцінював філософію Гегеля, не приймаючи його діалектики;
3) критикував однобічні, крайні філософські позиції, а саме матеріалізм - за приниження значення духовного; ідеалізм – за нехтування реальністю;
4) поза відношенням до духовного неможливою постає людська моральність;
5) роз робив «вчення про серце», у якому виявляється певна потрійність: по-перше, серце як центр людської організації; по-друге, серце як центр духовної діяльності людини; по-третє, серце як осередок морального життя людини.
Філософські погляди П.Д. Юркевича суттєво впливали на ду ховне становлення своїх сучасників, він викладав філософію в Київській духовній академії, а з 1863 р. – у Московському університеті, де очолював кафедру філософії. За життя філософа були надруковані 12 його праць, серед них: "Ідея", "Серце та його значення в духов ному житті людини, згідно з вченням Слова Божого", "Матеріалізм і завдання філософії" та ін.
Як Г. Сковорода і П. Юркевич, «філософію серця» розвинув письменник та історик Пантелеймон Куліш (1819-1897 рр.), але велику увагу він приділяє зв’язку людини з природою і землею, які дозволяють зберегти індивідуальність людини.
Суть філософських ідей П. Куліша
1) природа влаштована «божественною мудрістю», а свідомість існує незалежно від матерії, тобто душа безсмертна, тому припускається існування потойбічного життя;
2) українська душа має дві сторони: внутрішню – серце (почуття), що пов’язує українця з Україною і зовнішню – мислення (розум), що складає національний дух;
3) розум спонукає українців до встановлення зв’язків з іншими народами і до сприйняття найкращих сторін життя і, тим самим, заважає серцю;
4) необхідність збереження «хуторянського» характеру життя як самобутного шляху розвитку, зв’язку з землею, природою, що зробить людину дійсно моральною і індивідуальною.
М. Костомаров (1817-1885 рр.) – відомий історик і філософ, його світоглядна позиція формувалась під впливом німецького романтизму і ідеї шведського філософа-містика Є. Сведенборга. Значний вплив на Костомарова мала українська пісенна творчість, яку він трактував як романтичну символіку. Навколишній світ, природа по Костомарову не є просто “бездушна матерія”, вона знаходиться в постійному зв’язку з духовним світом людини.
Костомаров є автором так званої “Книги буття українського народу”, цього фактичного маніфесту-програми Кирило-Мефодіївського товариства, написаного своєрідним “біблейсько-пророчим стилем”.
За думкою філософа, Бог, створюючи світ, заклав у ньому духовний початок, який безпосередньо сприймається людським серцем.
У 1861 р. Костомаров публікує в Журналі “Основа” велику статтю “Дві руські народності”, в якій намагається провести зрівняльний аналіз українського і російського менталітету. Різниця між обома менталітетами формується, на його думку, вже в ХІІ ст.
Принципові різниці українського і російського менталітету він виклав у наступних моментах:
Таким чином, М. Костомаров намагався зробити спробу створити модель українського національного характеру, пропагувати ідею месіанства українського народу.
Суттєвий внесок у розвиток української філософії другої половини ХІХ - початку ХХ ст. зробили М.П.Драгоманов, І.Я.Франко, Леся Українка.
М.П. Драгоманов (1841-1895 рр.)- український мислитель, історик, етнограф, соціолог, літератор, публіцист.
Основні засади світоглядної концепції Драгоманова
1) проголошував ідею невпинного людського розвитку, мета якого – досягнення добровільної асоціації гармонійно розвинених осіб;
2) ратував за обмеження до мінімуму елементів примусу, усунення авторитарних рис у суспільному житті;
3) відстоював пріоритет громадянських прав, вільних політичних установ та універсальних людських цінностей осіб над соціально-класовими інтересами;
4) національність розглядав як необхідний будівельний матеріал демократії та свободи;
5) закликав до піднесення національної свідомості шляхом розвитку національної освіти і культури;
6) вбачав, що істина лежить в площині раціонального розуму; кожна істина повинна визначатись у межах логічного Закону тотожності;
7) був рішучим противником як ідеалістичного, так і матеріалістичного монізму.
І.Я.Франко (1856-1916) – видатний поет, письменник, громадський діяч, публіцист, талановитий вчений, доктор філософії. Науковий ступінь доктора філософії був присуджений І.Я.Франко сенатом Віденського університету у 1893 р. Знання, набуті ним під час роботи над дисертацією, співробітництво з провідними вченими Відня поглибили зацікавлення вченого філософською проблематикою і спонукали його до формування власних філософсько-світоглядних ідей. І.Я.Франко був людиною енциклопедичних знань, виняткової працездатності, наділений тонкою інтуіцією вченого. Він справив потужний вплив на національне самоусвідомлення українців. І.Франко належить до когорти тих діячів, через творчість яких духовно зріла нація, робить спробу осмислити себе і виявити свою сутність.
Суспільно-політичні погляди і позиції І.Я.Франка, які мають філософське осмислення
1) ставив у центр своїх міркувань людину і бачив в ній колосальну розмаїтність можливих проявів;
2) народ творить історію і вирішує свою долю;
3) у прогресі науки і техніки вбачав провідний чинник майбутніх історичних зрушень, у т. ч. виробничих та соціальних;
4) творчий процес може і повинен бути предметом наукового дослідження;
5) критика марксистської доктрини про матеріалістичне розуміння історії;
6) був прихильником індуктивного методу пізнання і відкидав діалектичний метод;
7) “державний соціалізм” вважав великим гальмом прогресу;
8) у релігії вбачав моральну опору людства, нічим незамінну і в часи лихоліть, і у мирну добу.
Філософія І.Я.Франка породжує досить важливу і актуальну ідею: людина носить вічність у своїй уяві, в ілюзіях і в думках, у муках свого сумління, а тому в сфері духу панує та найдорожча різнорідність, яка робить людей несхожими, цікавими, дає людям основу для їхньої єдності, братерства і любові. Франківська філософія – це також заповідь любові до Вітчизни й до людства.
Леся Українка (187І-І913) належала до відомої в Україні інтелігентної родини. Племінниця М.Драгоманова, донька письменниці О. Пчілки, вона товаришувала з І.Франком, М.Павликом, М.Лисенком та іншими провідними діячами вітчизняної культури. Під їх впливом, а також завдяки наполегливій самоосвіті сформувався її позитивістський світогляд. Майбутня поетеса цікавилась філософією, особливо найновішими її течіями. Під впливом позитивізму вона зміцнилась у довірі до науки, людського розуму, раціональному осмисленні соціальної дійсності.
Оригінальність філософії Лесі Українки полягає, насамперед, в оспівуванні ліризму української душі і драми духовної реалізації людини. Грунтуючись на Біблії, філософських ідеях Г.С.Сковороди, Т.Г.Шевченка, Леся Українка будує філософію пошуку синтезу вічних проблем і сучасних запитів. Вона закликала українську громадськість збудитись від інертності, малюючи в разючих образах жахливі картини соціального буття, що є наслідком байдужості до голосу правди.
Близько до серця сприймає вона нещасну долю свого рідного, коханого краю, свого народу, підносячи до високого рівня живий образ національного болю. У творах Лесі Українки національна проблематика органічно пов’язана із загальнолюдською. У цьому полягає один із основних принципів її творчості, який відмітив свого часу ще М. Грушевський: “Глибоко національна в своїй основі, всім змістом своїм зв’язана нерозривно з життям свого народу, з переживанням нашої людини в теперішню добу, ця творчість переводила їх на грунт вічних вселюдських змагань”.
На початку ХХ ст. плідно працювали видатні діячі української науки М.Грушевський, В.Винниченко, В.Вернадський, І.Огієнко, С.Єфремов, А.Кримський та багато інших. У той час українська філософська думка, переживши короткий період зльоту, надалі розвивалась трьома напрямами: в Україні (радянській та Західній) та в діаспорі – за межами України.
На початку ХХ ст. всесвітнього значення набули ідеї В.І. Вернадського (1863-1945), видатного українського природознавця, академіка, першого президента Української академії наук в 1919-1921 рр. Науково-теоретична спадщина В.І.Вернадського справила великий вплив на філософію, соціологію, екологію та інші галузі науки. Його праці “Размышление натуралиста”, “Украинский вопрос и русское общество”, “Философские мысли натуралиста”, “Труды по всеобщей истории науки”, “Об автономии” та ін. є значним доробком у філософській спадщині України і суттєво вплинули на розвиток наукового соціалізму, ставлення сучасної наукової картини світу.
Вершиною наукової творчості В.І. Вернадського є вчення про перехід біосфери в ноосферу (сферу розуму). Цей процес здійснюється завдяки впливу розуму, людини на біосферу, що перетворює її у нове середовище життя людства – ноосферу. З філософської точки зору це вчення є узагальненням величезного світоглядного досвіду щодо єдності людства і природи, впливу людини на біосферу, відповідальності людини за свою діяльність. Особливо гостро постає проблема моральної відповідальності вчених за використання наукових відкриттів, які можуть негативно впливати на оточуюче природне середовище, а відтак і на саме людство. В.І.Вернадський підкреслював величезну роль філософії у розвитку людської думки, наголошував на необхідності тісного зв’язку філософського мислення і наукової думки. В науковій та публіцистичній спадщині В.І.Вернадського представлена цілісна філософія Всесвіту, філософія суспільного життя, закладена віра в здорові сили народу, встановлення дійсно людських відносин..
Починаючи із 60-х років ХХ століття філософія в Україні отримала можливість опрацьовувати проблеми теорії пізнання, наукової методології, історії філософії, етики, естетики, філософії науки, екології тощо. Широкий спектр філософських проблем розробляється в Інституті філософії ім. Г.С.Сковороди НАН України. Відчутних успіхів у розробленні власних філософських концепцій та підходів досягли доктори філософських наук В.Шинкарук, П.Копнін, В.Танчер, І. Бичко, М.Попович, В.Табачковський, В.Колодний, А.Конверський, І.Надольний, М.Кисельов, В.Крисаченко, В.Лук’янець та ін. Філософська проблематика розробляється в провідних університетах України.
Таким чином, українська філософія, хоча її теорія у своїй більшості і не здобула світового визнання та поширення, органічно вписана в історію українського народу та його духовної культури; вона була присутня на всіх основних етапах української історії і відігравала важливу роль у розвитку громадської думки. Постаючи переважно внутрішнім культурним явищем, українська філософія постає концентрованою формою виразу особливостей національного характеру та світосприймання українців, їх суперечливих одвічних прагнень, їх самоусвідомлень та ціннісних орієнтацій.
Питання №37 Г.Сковорода – засновник класичної української філософії.
Просвітницьку справу, яку несли у світ діячі Києво-Могилянської академії, продовжив її талановитий вихованець, самобутній філософ Г.С.Сковорода (1722-І794), якого дослідники назвали українським Сократом, Піфагором, інші – Лейбніцем тощо.
Г.С.Сковорода являв собою рідкісний приклад повної узгодженості своєї філософської системи і власної життєвої поведінки, яка цілко вито (без винятків) засновувалась на синтезі емоційної та раціона льної сфери людської істоти. Філософ ніколи і ні в чому не посту пився своїми переконаннями, не піддавався на спокуси, жив саме так, як підказувала йому власна сутність, свою філософську систему тво рив з голосу цієї сутності.
“Філософія,- на думку біографа М.Ковалинського,- оселившись у серці Сковороди, давала йому найщасливі ший стан, можливий для земнородного”. “Філософія, або любов до мудрості,-говорив Сковорода,- скеровує усе коло діл своїх до тієї мети, щоб дати життя духу нашому, благородство серцю, світлість думкам, яко голові всього. Коли дух веселий, думки спокійні, сердце мирне,- то й усе світле, щасливе, блаженне. Оце є філософія”.
виділяються наступні важливі моменти в оцінці філософії Г.С.Сковороди:
1) майже в усі провідні ідеї українсь кий філософ вводить деякі нюанси, які, врешті, виявляються виріша льними в плані їх остаточного сенсу;
2) його філософія – це явище органічно цілісне, пронизане єдиними темами, настроями та ідеями;
3) Г.С.Сковорода являв собою той особливий тип філософа, який філософію розглядає як прямі духовні концентрації власного життя, а саме життя не мислить собі інакшим, як побудова ним у відповідності із принципами своєї філософії.
В відомих творах просвітника міститься ряд основних онтологічних і космологічних проблем, які стосуються матеріального і духовного світу та життя людини.
Основні філософські погляди Г.С.Сковороди:
1) світ, складається із двох натур: видимої, чуттєвої, але не справжньою і не першою за суттю, та невидимої, духовної, вічної та чистої, а тому - справжньої основи будь-чого, тобто Бога;
2) дві натури (світи) вічні, існують ніби паралельно, а тому жодну з них не можна просто знехтувати, але духовна натура ніколи не виявляється у видимій адекватно, тому між ними точиться вічна боротьба;
3) Біб лія – особливий реальний світ, що існує поміж великим світом (космосом) та малим (людиною), форма переходу від видимого, чуттєвого світу до духовного;
4) людина, як малий світ, мікрокосмос («мирок»), поєднує в собі дві натури, своїм життям демонструє їх боротьбу та весь можливий діапазон її виявлення;
5) перед людиною стоїть завдання пізнати себе, тобто зрозуміти, осмислити себе як особливий перехід між світовими натурами, і, відповідно, визначити своє місце у світовій драмі;
6) оскільки дух за своєю суттю є єдиним та неподільним, то найбільш цілісно, повно та адекватно він являє себе у рухах людського серця;
7) треба прислухатися до голосу серця, бо саме в ньому найбільш прямо (повно) являє себе людська суть (людська натура): серце є осередком духовного життя в людині. Саме воно єднає раціональні й почуттєві складники світу людини, а також гармонізує знання та віру, що дає опору людині у плинному и непевному світі;
8) наука про людину та її щастя - найважливіша з усіх наук;
9) любов та віра дасть змoгy людині вийти за межі свого тлінного звичайного "Я", живлять душу людини, наповнюють її творчою енергією, підштовхує на шлях дійсного щастя;
10) антиподами любові та віри, протилежними за своєю дією на людину є поняття суму, туги, нудьги, страху; запорука здоров'я душі - її радість, кураж;
11) людське щастя втілюється не тільки у духовних шуканнях, не тільки у сердечній радості, а й у праці, яка приносить внутрішнє задоволен ня і душевний спокій, є обов’язковою умовою самореалізації людини.
Аналіз філософської спадщини Г.С. Сковороди свідчить, що його творчість є важливим вузловим пунктом у розвитку філософської думки України. Саме Сковорода є засновником української класичної філософії, в якій найбільш зріло, виразно, чітко виявились специфічні, основні риси української світоглядної ментальності, які сформувались ще за часів Київської Русі.
Отже, філософія Г.С.Сковороди є прекрасним прикладом існування філософії українського духу як динамічної, здатної до розвитку і постійного вдосконалення оригінальної систе ми поглядів, ідеалів, вірувань, надій, любові, честі, совісті, гідності і порядності. Філософія Г.С.Сковороди є своєрідним пошуком і визначенням українським народом свого місця в суспільно-історичному процесі, закликом до гуманізму і "сродної" людській природі дії.
Питання №38 Філософія науки. Основні етапи розвитку.
Философия науки — раздел философии, изучающий понятие, границы и методологию науки. Также существуют более специальные разделы философии науки, например философия математики, философия биологии, философия физики.
Философия науки как направление западной и отечественной философии представлена множеством оригинальных концепций, предлагающих ту или иную модель развития науки и эпистемологии. Она сосредоточена на выявлении роли и значимости науки, характеристик когнитивной, теоретической деятельности.
Философия науки как философская дисциплина, наряду с философией истории, логикой, методологией, культурологией, исследующей свой срез рефлексивного отношения мышления к бытию (в данном случае к бытию науки), возникла в ответ на потребность осмыслить социокультурные функции науки в условиях НТР. Это молодая дисциплина, которая заявила о себе лишь во второй половине XX в. В то время как направление, имеющее название «философия науки», возникло столетием раньше.
Основные направления философии науки
Непосредственной предшественницей философии науки является гносеология XVII—XVIII вв. (как эмпирическая, так и рационалистическая), в центре которой было осмысление сущности научного знания и методов его получения. Гносеологические вопросы были центральной темой классического этапа философии Нового времени — от Р. Декарта и Дж. Локка до И. Канта. Без понимания этих вопросов нельзя понять философию науки XIX—XX вв.
Как отдельное направление философии, философия науки оформилась в XIX в. В её развитии можно выделить несколько этапов.
Позитивизм
Позитивизм проходит ряд стадий, традиционно называемых первым позитивизмом, вторым позитивизмом (эмпириокритицизмом) и третьим позитивизмом (логический позитивизм, неопозитивизм). Общей чертой всех перечисленных течений является эмпиризм, восходящий к Ф. Бэкону, и неприятие метафизики, под которой позитивисты понимают классическую философию Нового времени — от Декарта до Гегеля). Также для позитивизма в целом характерен односторонний анализ науки: считается, что наука оказывает существенное влияние на культуру человечества, в то время как сама она подчиняется лишь своим внутренним законам и не подвержена влиянию социальных, исторических, эстетических, религиозных и прочих внешних факторов.
Постпозитивизм
Постпозитивизм — собирательное название множества различных концепций, в чём-то схожих, а в чём-то друг другу противоречащих. Все они возникли как попытки преодоления недостатков позитивизма.
Питання №39 Особливості розвитку сучасної світової філософії. Позитивізм, фрейдизм, екзистенціалізм, ірраціоналізм, сцієнтизм, антисцієнтизм.
В кінці ХІХ – поч. ХХ ст. філософія почала поступово відходити від принципів класичної філософії, яка розглядала людину та історію з точки зору гуманних цінностей, моральних принципів та ідеалів. Почався пошук нових проблем для подальшого філософського переосмислення. Людина залишилася в центрі пізнання, але філософія зосередилася на внутрішньому світі людини, на світі її переживань, почуттів, світосприйняння, психічних і психологічних процесах, які впливають на індивідуальність людського існування. По суті, нова філософія почала заперечувати класичну філософію попереднього періоду.
Основні напрямки сучасної світової філософії
Ірраціонально-песимістичний напрямок отримав поширення у ХХ ст. у зв’язку зі зростанням у суспільстві впливу волюнтаризму та песимістичного погляду на досягнення суспільства.
Екзистенціоналізм - філософія існування, ірраціоналістична філософія, виникла у ХХ ст., як спроба створення нового світогляду.
|
Представники: |
Німеччина- М. Хайдеггер, К Ясперс; Франція - Г. Марсель, Ж.Сатр, А. Камю; Італія - Н. Аббаньяно; Данія - С. К’єркегор; |
|
Напрямки: |
-релігійний (Г.Марсель, М.Бердяєв, К.Ясперс, К’єркегор) -атеїстичний (Ж.Сатр, А.Камю, С. Бовуар) |
Предметом філософії визнається буття, тому філософи повинні шукати ненаукові, ірраціоналістичні шляхи для просування в буття. Найбільш знайомий способ буття – наше власне існування. Від усіх речей людина відрізняється тільки тим, що може сказати «Я є».
Основні питання, які осмислювалися екзистенціоналістами
Позитивізм – філософський напрямок, який виник у ХІХ ст. , який за основу обрав єдине джерело істинного, дійсного знання – це конкретні (емпіричні) науки. Засновники - французькі філософи К. Сен-Сімон і О. Конт. Позитивісти відкидали пізнавальну цінність філософських досліджень, абстракцію як засіб отримання знань. Позитивізм намагався довести, що усі проблеми, поняття і положення попередньої філософії ( про буття, сутності, причини та ін.), які мають велику міру абстрактності, не можуть бути вирішені і перевірені за допомогою досвіду, а значить, вони хибні і позбавлені смислу. Намагання створити нову «позитивну» філософію за зразком емпіричних наук, перетворило позитивне знання у різновид суб’єктивного ідеалізму.
Неопозитивізм – представники англійський філософ, австрійський філософ Б. Рассел, Л. Вітгенштейн ті ін.
Сутність концепції неопозитивізму
наукове знання складається на основ трьох видів
речення, які мають логічне виведення з цих ви
Фрейдизм і неофрейдизм - теорія і метод психоаналізу, засновник невропатолог і психіатр З. Фрейд, який дослідив причини патологічних процесів у психіці.
Питання №40 Екзистенціальна тенденція в сучасній світовій філософіі.
Екзистенціоналізм - філософія існування, ірраціоналістична філософія, виникла у ХХ ст., як спроба створення нового світогляду.
|
Представники: |
Німеччина- М. Хайдеггер, К Ясперс; Франція - Г. Марсель, Ж.Сатр, А. Камю; Італія - Н. Аббаньяно; Данія - С. К’єркегор; |
|
Напрямки: |
-релігійний (Г.Марсель, М.Бердяєв, К.Ясперс, К’єркегор) -атеїстичний (Ж.Сатр, А.Камю, С. Бовуар) |
Предметом філософії визнається буття, тому філософи повинні шукати ненаукові, ірраціоналістичні шляхи для просування в буття. Найбільш знайомий способ буття – наше власне існування. Від усіх речей людина відрізняється тільки тим, що може сказати «Я є».
Основні питання, які осмислювалися екзистенціоналістами
Існування – це щось внутрішнє, яке не виражається в поняттях, тобто це буття, яке ніколи не стає об’єктом, ми не можемо поглянути на себе зі сторони. Щоб описати буття, треба його пережити і змалювати так, як воно відкривається в безпосередньому переживанні і внутрішньому почутті.
Жах – один із способів буття, це вихідне «прапереживання», яке лежить в основі всього існування. Жах дає можливість усвідомити людині:
Екзистенція являє собою центральне ядро людського «Я», завдяки якому це останнє виступає не просто, як окремий індивід і «мислячий розум», а як конкретна неповторна особистість. Вчення про екзистенцію спрямоване як проти раціоналістичного розуміння людини, так і проти марксистського розуміння цієї сутності, як сукупності суспільних відносин.
С. К’єркегор (1813-1855) – попередник екзистеніоналістів, виступив проти філософії німецьких ідеалістів, вважаючи Г. Гегеля головою школи спекулятивних філософів, які мають розсуди з точки зору всезагального – людства, народу, держави і виключають значення особистісного початку.
А. Камю (1913-1960) – французький письменник і філософ, який центральною темою філософії поставив питання про смисл людського існування
М. Хайдеггер (1889-1976) вважав, що ціль філософії не може бути зведена до аналізу тільки наукового пізнання, вона повинна досліджувати системи цінностей, що існують в людській культурі.
Питання №41 Позитивістські тенденції в сучасній філософії
Позитивізм – філософський напрямок, який виник у ХІХ ст. , який за основу обрав єдине джерело істинного, дійсного знання – це конкретні (емпіричні) науки. Засновники - французькі філософи К. Сен-Сімон і О. Конт. Позитивісти відкидали пізнавальну цінність філософських досліджень, абстракцію як засіб отримання знань. Позитивізм намагався довести, що усі проблеми, поняття і положення попередньої філософії ( про буття, сутності, причини та ін.), які мають велику міру абстрактності, не можуть бути вирішені і перевірені за допомогою досвіду, а значить, вони хибні і позбавлені смислу. Намагання створити нову «позитивну» філософію за зразком емпіричних наук, перетворило позитивне знання у різновид суб’єктивного ідеалізму.
Роль науки зводиться до опису, а не поясненню фактів, які розуміються як певні стани свідомості. Пізнання, за думкою позитивістів, не йде далі чуттєвого сприйняття, а постановка питання про існування об’єктивного, незалежного від сприйняття зовнішнього світу є ненауковою, «метафізичною». Велике поширення позитивізм набув у буржуазній соціології ХІХ-ХХ ст.
Питання №43 Філософська антропологія у XX ст.
Філософська антропологія (від філософія та антропологія) — у широкому сенсі — філософське вчення про природу (сутність) людини; у вузькому — напрям (школа) в західноєвропейській, переважно німецькій, філософії першої половини XX століття, що виходило з ідей філософії життя (Дильтей), феноменології Гусерля та інших, що відтворює цілісність поняття про людину шляхом використання і тлумачення даних різних наук — біології, психології, етнології, соціології і так далі.
Питання №44 Особливості розвитку сучасної світової філософії. Основні проблеми та напрямки. (теж саме, що питання №39)
Питання №45 Категорія «буття», її зміст. Основні форми буття. Специфіка буття людини.
Буття – це жива субстанція, яка характеризується такими параметрами:
Таким чином, для античної філософії характерно сприйняття цілісності буття і мислення, закладаються основи для пізнання сущого.
В середні віки, у зв’язку з релігійністю філософії, оформлюється онтологічне доведення буття Бога, тобто абсолютне буття виводиться з загального поняття буття.
В добу Відродження і Нового часу буття розглядалося як щось тілесне, як об’єктивна реальність, яка протистоїть людині і його розуму. Природа розуміється поза відношення до неї людини, як свого роду механізм, який діє сам по собі.
Сучасна філософія ХХ ст. розглядала буття як людське існування, як життя. Частина філософів інакше оцінювала буття людини по відношенню до бога. На їхню думку, на межі життя людина залишається самотньою у Всесвіті і тому жадає Бога. Бог розглядається не як творець світу, а як єдина жива сутність у Всесвіті.
Існують наступні типи онтології:
Проблемами буття речей і фізичного буття людини глибоко займаються природничі науки. Буття соціальне і духовне більш цікавить філософію, соціологію, політологію та ін. науки. Духовне буття включає до себе багатогранні процеси, явища, які пов’язані з духовною сферою життєдіяльності людей; це сукупність ідей, поглядів, почуттів, уявлень людей, процес їх виробництва. Таким чином, духовне життя охоплює світ ідеального (ідеї, гіпотези, теорії).
Сфери духовного буття
|
Духовне виробництво |
Суспільна свідомість |
Духовна культура |
|
Формування духовних потреб людей, виробниц-тво суспільної свідомос-ті |
Відображає суспільне життя, творить його і прогнозує |
Включає до себе ідеї, теорії, що становлять зміст духовного життя |
Буття людини певним чином визначається її потребами і інтересами. Потреби – це рушійна сила розвитку людини і суспільства, основа її інтересів. Інтереси притаманні тільки людині і є рушійною силою діяльності, поведінки і вчинів людей. Як говорив Г. Гегель: «Інтереси рухають народами»
Всі явища у світі підпорядковані визначеним законам. В природі закони реалізуються несвідомо, в результаті об’єктивної взаємодії матеріальних тіл. В суспільстві всі соціальні закони реалізуються завдяки відомій цілеспрямованій діяльності людей, суб’єктивному фактору. Реалізація закону залежить від відповідних умов. Але люди при цьому не утворюють самі закони, а тільки обмежують або розширюють сферу їх діяльності у відповідності із своїми потребами й інтересами. Самі ж закони існують об’єктивно, незалежно від свідомості людей, як вираз необхідних, суттєвих, внутрішніх відносин між властивостями речей або різними тенденціями розвитку.
Простір і час – форми буття матерії
За допомогою простору і часу ми можемо орієнтуватися у світі, співвідносити матеріальні об’єкти, аналізувати і синтезувати знання, отримані емпіричним способом.
Простір – є формою координації існуючих об’єктів та станів матерії, за допомогою якої ми можемо встановити:
Простір має три виміри: довжина, ширина, висота. Уявлення про простір постійно змінювалися. Так, відомий англійський фізик Н’ютон у ХVІІІ ст. вважав, що простір незмінний, нерухомий, не змінюється, а його якості зберігаються, навіть якщо вилучити з нього усі тіла.
Час – це форма координації мінливих об’єктів та їх станів, за допомогою якої ми можемо встановити що:
Питання №46 Категрії матерії, рівні матерії. Філософське розуміння матерії, її світоглядне і методологічне значення.
Матерія розглядається як об’єктивна реальність, що дана людині у її почуттях і існує поза і незалежно від людської свідомості. При цьому матерія не ототожнюється з будь яким конкретним видом, а атрибутами виступають субстанціальність, всезагальність, абсолютність.
Сучасна філософія розглядає матерію на основі її складної системної організації. Будь-який об’єкт матеріального світу може бути проаналізований як самостійна система, яка характеризується наявністю елементів та зв’язків між ними.
Спосіб існування матерії – рух. У широкому розумінні рух – це будь-яка зміна, спосіб існування буття.
Існують різні типи руху – від більш простих, до більш складних.
Рух не привносить ззовні, а укладений в природі самого буття. Зміна, рух буття можливі тільки в рамках певних просторово-тимчасових параметрів.
Основними формами існування матерії виступають простір і час.
Простір – є формою координації існуючих об’єктів та станів матерії, за допомогою якої ми можемо встановити як об’єкти розташовані поза один одного, в яких певних кількісних відносинах знаходяться об’єкти та порядок існування цих об’єктів і їх станів, що створює структуру простору.
Час – це форма координації мінливих об’єктів та їх станів, за допомогою якої ми можемо встановити послідовність етапів розвитку та порядок зміни об’єктів.
Розрізняють 2 основні концепції простору та часу:
Питання №47 Зміст понять «рух». Форми руху матерії та їх взаємозв’язок.
У філософії зміна позначається поняттям рух. Під рухом розуміють усяку зміну матеріальних речей, властивостей, відносин, систем. Це і переміщення тіл у просторі, народження або смерть організму, обмін речовин у клітині, реформування суспільства, розширення метагалактики та ін. Усе, що існує у світі, перебуває у русі. Конкретні речі, властивості і відносини існують лише завдяки руху. При їх знищенні відбувається перехід в інші предмети, яким притаманні специфічні типи і форми руху. Матерія і рух нерозривно пов'язані одне з одним. Рух внутрішньо притаманний матерії і невідривний від неї. Рух - це не одномірний складний і суперечливий процес. Рух є єдністю змінності і стійкості, динаміки і статики. У безкінечному потоці змін, станів, форм, положень, речей, їх властивостей і відносин присутні моменти дискретної стійкості, що дозволяють при всіх змінах зберігати стійкість речі, її якісну визначеність. На протязі дня може багато разів змінюватися настрій, відчуття радості змінитися гнівом, мінятися думки^переживання, відбуваються безперервні зміни тіла. Фізика елементарних частинок стверджує, що існування їх можливо лише як взаємоперетворення елементів системи. Вони існують і мис-ляться лише в русі, але разом з тим фізика наполягає і на тому, що в процесі цих перетворень зберігається певна своєрідність, незмінність елементарних частинок специфічної об'єктивної реальності. Обидва приклади приводять до висновку про існування спокою. Спокій характеризує рух з боку сталості, незмінності, відносності. Гірська річка не перестає бути річкою через те, що на її шляху зустрічається разом з порогами і загатами полога місцевість. Поняття спокою висувається для характеристики станів руху, що забезпечують стійкість предмета і його якісну специфічність. Рух і спокій перебувають у тісному взаємозв'язку.
Як форми руху матерії простір і час постають загальним "засобом організації" будь-якого об'єкта дійсності: простір - у найзагальнішому плані - це форма сталості, збереження об'єкта, його змісту; час - форма його розвитку, внутрішня міра його буття та самознищення. Доповнюючи один одного, простір і час функціонують як універсальна форма організації всієї різноманітності нескінченного світу. Отже, кожний об'єкт має свій власний час і простір, які створюють його якість, специфіку.
Чим складніший той чи інший об'єкт, тим складнішими є і його форми - простір і час. Вони не тільки мають свої специфічні властивості, але й "зберігають" (разом з формами руху матерії) час і простір цих останніх. Тому при вивченні складних об'єктів треба розглядати саме їхні власні простір і час. Будь-яке спрощення стає тут основою редукціопізму, поверховості, зведення складного до простого. Так, людський організм вчені XVII-XVIII ст. розглядали в термінах механіки як специфічну "машину", не розуміючи властивостей та специфіки біологічних часу та простору.
Питання №48 «Простір», «час» як форми існування матерії. Взаємозв’язок простору-часу з матерією, що рухається. (теж саме, що питання №46)
Питання №49 Матерія і свідомість. Погляд на свідомість в історії філософії: ідеалізм, дуалізм, вульгарний матеріалізм, гілозоїзм, діалектичний матеріалізм.
Філософське визначення матерії є прикладом матеріалістичного монізму, на якому ґрунтується принцип матеріальної єдності світу.
Протилежність матерії й свідомості має абсолютне значення лише в межах основного питання філософії; поза ним ця протилежність має відносний характер, оскільки свідомість — не самостійна сутність, а властивість матерії, її породження, і за своїм змістом є її відображенням. Принцип матеріалістичного монізму спрямований проти дуалізму, який поділяє світ на дві самостійні "субстанції", та поглядів, які "дроблять" світ на багатоманітність таких "субстанцій".
Людина зі своєю свідомістю — частина єдиного, хоч і не¬скінченно багатоманітного світу. І все ж матерію і свідомість треба розглядати як єдність протилежностей. Вони протилежні за способом існування (як об'єктивна і суб'єктивна реальність), а їх єдність полягає в тому, що свідомість не існує без матерії, оскільки матерія потенційно містить у собі можливість виник¬нення свідомості. Основою цієї єдності є матерія, яка самороз-вивається й "відображається сама в собі".
Філософське визначення матерії виключає різні форми іде¬алізму й агностицизму. Те, що нам дане у відчуттях, це — об'єктивна реальність, матерія, а не відчуття саме по собі чи "досвід" (в суб'єктивно-ідеалістичному значенні). Матерію ми сприймаємо, і вона не відчужена від нас "річ у собі" (І. Кант). Вона відображається в наших відчуттях, які виникають у про¬цесі безпосереднього контакту рецепторів організму (теж матері¬альна система) з предметами, що існують окремо від нас, а також у сприйняттях, думках, теоріях, які формуються на основі практики.
Філософське поняття матерії охоплює не лише природу, а й об'єктивно-реальні сторони суспільного життя.
Філософське визначення матерії охоплює також всю систему категорій матеріалістичної діалектики, які відображають найза-гальніпіі форми буття, закони його розвитку, котрі одночасно є й загальними формами пізнання, — змістовими формами, які фіксують весь пізнавальний досвід людства.
Питання №50 Відображення та його сутність. Еволюція відображення. Свідомість як вища форма відображення об’єктивного світу.
Відображення – це свойство матерії, котре виникає у процесі взаємодії двох або декількох об’єктів, і котре полягає у вмінні воспроізводити свойства об’єкта.
Види відображень:
Відображення існує у живій та неживій природі.
У неживій природі воно визначається: моментальністю, тотальністю, неопосередкованістю, об’єктивністю.
У живій природі це: чувственність, психічність, сознаніє.
З переходом до нервової системи виникає така форма відображення,як чуттєвість.
Психічне відображення виникає припояві центрального мозку.
Питання №51 Виникнення свідомості: біологічні переумови та соціальні умови.
Свідомість не дана людині від народження. Вона формується не природою, а суспільством. З’явившись на світ, дитина ще не здатна відразу суб’єктивно відокремити себе від зовнішнього світу, вона немовби “розчинена” в ньому. Її свідомість складається поступово через осолодіння в процесі життєдіяльності багатствами суспільної свідомості.
Свідомість – це продукт суспільно-історичного розвитку людства. Як і завдяки чому розвивалася свідомість? Одне з можливих розв’язань цих питань знаходимо в працях О.М.Леонтьєва.
Основою якісної зміни в розвитку психіки – переходу до свідомості – є специфічна людська діяльність, праця, що являє собою спільну перетворювальну діяльність, спрямовану на загальну ціль. Складна діяльність вищих тварин, що підпорядкована природним предметним зв’язкам і відношенням, у людини перетворюється на діяльність, підпорядковану суспільним зв’язкам і відносинам. Це має вирішальне значення у зародженні власне людської психіки. Вона є тією безпосередньою причиною, завдяки якій виникає специфічна людська форма відображення дійсності – свідомість людини.
У тварин будь-яка діяльність безпосередньо відповідає певній біологічній потребі, вона стимулюється впливами, що мають для тварини безпосередній біологічний смисл. У людини завдяки її участі в спільній діяльності з іншими людьми (в умовах розподілу функцій між ними) те, на що спрямована дія, саме по собі може і не мати прямого біологічного смислу. Кожна окрема дія для людей має сенс тільки завдяки тому місцю, яке вона займає у спільній діяльності відповідно до взаємостосунків, що утворюються між ними під час її виконання.
Спільна трудова діяльність має багато важливих наслідків. Здійснюючись за допомогою знарядь, створених самою людиною, вона суттєво змінює характер операцій, які виконуються людьми. У тварин примітивне природне “знаряддя”, яким вони користуються, не створює ніяких нових операцій, а підпорядковане природним рухам тварини, до системи яких воно включене. У людини ж користування штучним знаряддям, винайденим самими людьми, являє собою суспільний предмет, продукт суспільної практики, суспільного трудового досвіду і створює суспільно вироблену систему нових операцій, зафіксованих у знаряддях праці.
У процесі переходу до трудової діяльності змінюється й інтелектуальна діяльність людини. Виникає суто людське мислення, що якісно відрізняється від інтелекту тварини. Виникає суто людське мислення, що якісно відрізняється від інтелекту тварин, який нерозривно пов’язаний з інстинктами. Відбувається опосередковане відображення дійсності у зв’язках і відношеннях, недоступних безпосередньому чуттєвому сприйманню. Розумова діяльність слугує вже не цілям пристосування до наявних умов існування, що є характерним для інтелекту тварин, а завданням зміни природи.
Притаманною мисленню людей є також єдність його зародження й розвитку з розвитком суспільної свідомості. Суспільними є цілі розумової діяльності людини і способи й засоби її інтелектуальної діяльності. Конкретною формою реального усвідомлення людьми об’єктивного світу є мова. Саме тому свідомість, на думку О.М.Леонтьєва, є відображенням дійсності, немовби заломленим через призму суспільно вироблених мовних значень, уявлень, понять.
Отже, виникнення свідомості стало можливим, коли ставлення людини до природи було опосередковано її трудовими зв’язками з іншими людьми. Виникнувши у процесі суспільно-історичного розвитку людини, свідомість не є чимось незмінним. Вона являє собою форму психічного відображення. Яка набуває різних особливостей залежно від конкретно-історичних суспільних умов життя людей. У ході історичного розвитку свідомості перебудовуються й окремі психічні процеси: сприймання, пам’ять, мислення, мовлення.
Обов'язковою умовою формування і прояву всіх зазначених вище специфічних якостей свідомості є мова. У процесі мовної діяльності відбувається нагромадження знань. «Мова - особлива об'єктивна система, у якій відбитий суспільно-історичний чи досвід суспільна свідомість» - як відзначив А. В. Петровський - «Будучи засвоєною конкретною людиною, мова у відомому змісті стає реальною свідомістю».
Ментальність поряд з наукою, мистецтвом, міфологією та релігією є однією з форм суспільної свідомості. Вона жодним чином не закріплена в матеріалізованих продуктах, а має несвідомий характер. Національний менталітет є продуктом певної культури і водночас персоніфікуючи її, є носієм, продовжувачем культурних традицій і норм поведінки в наступних поколіннях. Вплив культури на ментальність і вдачу людини здійснюється в її ранні роки через родину, яка відтворює культурне середовище етногупи, її традиції, звичаї, обряди. В результаті із своєрідного родинного стилю життя в глибинне несвідоме дитини входить певна система цінностей, якої вона дотримуватиметься протягом всього свого життя. Пізніші культурні впливи торкаються здебільшого поверхні психіки.
Питання №54 Людина як предмет філософії. Сучасні концепції людини.
Жодне з відомих нам живих істот, крім людини, нездатне мислити, задатися питанням про буття, про цілісність світу, про своє місце в ньому. Індивідуальне буття людини досить суперечливе, бо вона дивиться на світ через призму свого буття, свідомості, знання. Філософія обґрунтовує питання про місце людини у світі, її призначенні, природі і сутності, але філософські позиції різняться між собою. У своєму розвитку людина пройшла довгий шлях розвитку, який називається антропосоціогенезом ( гр. «antropos»- людина, «genesis»- походження) – процес виникнення і розвитку людини як живої та соціальної істоти.
Причини і наслідки антропосоціогенезу:
1) перехід від біологічної до соціальної взаємодії з середовищем був умовою виживання людини;
2) здатність людини до змін обумовлена біологічними задатками: унікальним мозоком, прямоходінням, розвиненою кистівкою руки, здатної до трудових операцій, особливою гортаню, здібною до членороздільних звуків;
3) створення проектів та їх втілення у життя (знаряддя, техніка тощо);
4) поява колективної праці та розподілу продуктів праці;
5) поява спілкування, наслідком якого стала організація суспільних дій, збереження і передача інформації, формування і розвиток мови;
6) організація суспільства, яке за формою і діями відійшло від стадної форми об’єднання живих істот.
У розумінні сутності антропосоціогенезу виникає питання про співвідношення біологічного і соціального в людині, тобто природу людини. У філософській літературі склалися дві позиції з цього питання:
Філософські концепції про роль людини в світі
|
Філософські |
Суть концепцій |
|
Об’єктивний ідеалізм |
Людина- це особливе творіння Бога, яка повинна повернутися у боже лоно, відмовившись від гріховного матеріального світу |
|
Суб’єктивний ідеалізм |
Людина існує тільки у своєму внутрішньому світі і залежить від комплексу відчуттів |
|
Матеріалізм |
Людина має реальне життя і повинна пізнавати і перетворювати світ |
|
Сучасна філософія |
-Людина –це єдність об’єктивного і суб’єктивного, кінцевого і безкінечного, тому вона прагне до гармонії; -Людина має природний, суспільний і духовний рівень існування, які треба гармонізувати; -Людина – це не тільки біологічна, але й космічна істота |
Питання №55 Соціально-діяльнісна сутність людини. Загальне поняття людини.
Формування людини і людського суспільства – це довгий і складний шлях, обумовлений проблемою виживання людини, взаємодією з природою, функціонуванням і розвитком виробництва, засобів до існування, форм обміну, розподілу та споживання, спілкуванням тощо. Між людьми виникають суспільні відносини, які охоплюють усі сфери суспільного життя та діяльності (економічної, соціальної, політичної, культурної тощо). Філософи розглядали людину як частину природи, як діяльну і предметну істоту, як мислячу і суспільну істоту.
Людина – це жива істота, яка має свої потреби, прагне їх задовольнити в процесі діяльності і спілкування, прагне перетворювати і світ, і себе. Але тільки в суспільстві людина може стати особистістю – це конкретний соціальний індивід, який має систему соціально значущих рис і якостей суспільства, самосвідомість, ціннісні
орієнтації, соціальні відносини, відповідальність за свої вчинки. Розвиток людини, як особистості, пов’язаний з історичним розвитком суспільства, в якому формувалися спільноти людей та форми соціальних відносин.
Питання №57 Принцип детермінізму. Діалектичний та метафізичний детермінізм.
Методологічний принцип детермінізму є одночасно й основним принципом філософського навчання про буття. Сам термін "детермінація" походить від латинського determine (визначаю) і може бути розшифрований як обов'язкова визначуваність усіх речей і явищ у світі іншими речами і явищами. Найчастіше замість предиката "визначуваність" у це формулювання підставляють предикат "обумовленість", що додає самому формулюванню двозначність, тому що створюється враження, що фактори, які детермінують, у такий спосіб зводяться тільки до умов, хоча останні при усій своїй значимості є лише одним з цих факторів.
Серед різноманітних форм детермінації, що відбивають універсальний взаємозв'язок і взаємодію явищ у навколишньому світі, особливо виділяється причинно-наслідкова, чи каузальна (від лат. causa — причина), зв'язок, знання якого нічим не заміниме для правильного орієнтування в практичній і науковій діяльності. Тому саме причина виступає найважливішим елементом системи факторів, що детермінують. І все-таки принцип детермінізму ширше принципу каузальності: крім причинно-наслідкових зв'язків він містить у собі й інші види детермінації (функціональні зв'язки, зв'язок станів, цільову детермінацію і т.д.).
Детермінізм у своєму історичному розвитку пройшов два основних етапи — етап класичного (метафізичного, механістичного) детермінізму й етап детермінізму посткласичного, діалектичного по своїй сутності.
У джерелах метафізичного трактування детермінізму ми виявляємо атомістичну концепцію Демокрита, що (на відміну від концепції Епікура) заперечувала випадковість, приймаючи її просто за непізнану необхідність. Такий детермінізм надалі розвивається Ф. Беконом, Т. Гоббсом, Б. Спинозою, Р. Декартом, Ж. Ламетрі, П. Гольбахом і іншими філософами Нового часу. Спираючи на праці своїх попередників і на основні ідеї природознавства И. Ньютона і К. Ліннея, французький астроном і математик П. Лаплас у роботі "Досвід філософії теорії імовірностей" (1814) довів ідеї механістичного детермінізму до логічного кінця: він виходить з постулату, відповідно до якого зі знання початкових причин можна завжди однозначно вивести наслідку.
Цікаво відзначити, що вже до початку того ж самого XIX століття під впливом розвитку теорії імовірностей (якою займався П. Лаплас), соціальної статистики і т.д. виник цілий ряд питань, які були нерозв’язні з позицій лапласовського детермінізму:
1. Як сполучити його концепцію з емпіричними спостереженнями, що виявляють відхилення від необхідності, відсутність "чистого" прояву закону у всіх його конкретних утіленнях?
2. Як сполучити механізм лапласовського детермінізму з теорією імовірностей, що оперує поняттям "випадковість"?
У працях Лапласа тут протиріччя не було, тому що він витлумачував суб’єктивістські і випадковість, ототожнюючи її з незнанням причин, і імовірність, відносячи її до нашого знання про процес (об'єкті), але не до самого процесу (об'єкту)[1] . У дійсності ж імовірність, як уже говорилося, визначає ступінь можливості прояву об'єктивного по своїй природі випадкового явища.
Міркування над цими питаннями поволі підточували підвалини лапласовського детермінізму, але проривши до більш широкого розуміння визначеності у світі був здійснений завдяки двом епохальним подіям у природознавстві — дарвінівської теорії походження видів і особливо появі квантової механіки. З'ясувалося, що багато законів, що пояснюють світ, носять статистичний характер, тобто не допускають однозначної передбачуваності і, отже, є законами ймовірними.
Говорячи про цей посткласичний, діалектичний етап в розвитку детермінізму, ми не можемо не згадати Епікура, у навчанні якого про мимовільне відхилення атома від прямої лінії в основі вже містилося сучасне розуміння детермінізму.
Питання №58 Філософське розуміння практики. Ознаки практики. Форми практичної діяльності.
Практика – це діяльність, за допомогою якої людина змінює, перетворює світ. Серед різноманітних характеристик практики основними є: предметність, всезагальність, революційність, універсальність, цілепокладеність.
Особливість практики полягає у тому, що вона є процесом постійного заперечення природного і соціально даного.
Серед дуже важливих форм практики слід відокремити такі:
Питання №59 Структура практики. Діалектика об’єктивного та суб’єктивного в практичній діяльності.
У структурі практики можна виділити такі моменти:
Як бачимо, пізнання — це історично акумульований процес відображення об'єктивної реальності у свідомості людини у формі відчуттів, сприйняттів, уявлень, понять, ідей, гіпотез, теорій тощо.
Суб'єктом пізнання є не ізольований індивід, а людина як суспільна, конкретно-історична істота (колектив, суспільство, людство), яка опанувала вироблені форми пізнавальної діяльності, (мову, категорії та ін.). Об'єктом пізнання є незалежна від людини дійсність, яка дається пізнанню не у формі споглядання первозданної природи, а у формі практичної взаємодії з олюдненими й олюднюваними фрагментами природи, на які спрямовується діяльність людини. Об'єктом пізнання може бути й сама людина та її суб'єктивний світ.
Питання №60 Поняття діалектики. Структура діалектики як теоретичної системи. Співвідношення діалектики, логікі та теорії пізнання.
Діалектика – це теорія розвитку всього сущого та заснований на ній філософський метод.
Предметом діалектики є теоретичне відображення розвитку матеріального, духовного, свідомості, пізнання.
Структура діалектики:
Питання №61 Діалектичний прицип всезагального зв’язку і розвитку. Дві концепції розвитку.
Принцип (від лат. principium) — начало, основа, підвалина або внутрішнє переконання людини, ті практичні засади, котрими вона користується у своєму житті. Термін "принцип" набув широкого вжитку. Кажуть: "принципова людина", тобто тверда, цілеспрямована, непідкупна, непоступлива; "у нього немає ніяких принципів", тобто немає стрижня, волі, переконань тощо.
У філософському плані поняття "принцип" означає фундаментальне положення, первісне начало, найсуттєвішу основу певної концепції, теорії. Для діалектики як філософської теорії розвитку такими фундаментальними началами є принципи: загального зв'язку, розвитку, суперечності, стрибкоподібності, заперечення. Це ті найважливіші підвалини, на котрих грунтуються основні закони діалектики, діалектичне розуміння зв'язку, розвитку, руху, саморуху, заперечення, самозаперечення, форм переходу до нової якості.
У філософському розумінні цієї проблеми основні закони діалектики і виступають як основоположні, фундаментальні принципи усвідомлення об'єктивної дійсності. Є й інше розуміння цієї проблеми, коли до принципів включають причинність, цілісність, системність. У більш широкому тлумаченні — це і принципи відображення, історизму, матеріальної єдності світу, практики, невичерпності властивостей матерії тощо. В даній темі ми обмежуємося лише основоположними принципами діалектики як теорії розвитку у зв'язку з її основними законами.
Категорії діалектики
З’ясовуючи закони діалектики, ми користувались такими поняттями, як зв’язок, взаємодія, відношення, кількість, якість, властивість, міра, стрибок, відмінність, суперечність, протилежність, антагонізм, заперечення тощо. Ці поняття у діалектиці мають статус категорій. Що відображають такі категорії?
У категоріях діалектики знаходять відображення найбільш загальні суттєві ознаки, зв'язки, властивості, відношення речей, що мають місце в об'єктивній дійсності. Ці загальні ознаки виділяються людьми в процесі пізнання, їхньої предметно-практичної діяльності. Такі логічні операції мають для людини неабияке значення. По-перше, вони дають можливість розвивати мислення, що є важливим для розвитку самої людини, її пізнання; по-друге, розвивати мову, збагачуючи її загальними поняттями; а це в свою чергу дає змогу в процесі пізнання передавати його результати, утримувати в мисленні з допомогою понять найбільш важливі, найсуттєвіші ознаки речей, не перевантажуючи пам'ять переліком конкретних ознак для характеристики речі, а охоплювати її цілком через якусь загальну її властивість.
Питання №62 Вчення про джерело розвитку: протилежність, їх єдність і боротьба; суперечність як джерело розвитку; основні типи суперечності.
Термін "метафізика" складається з двох частин, перша з яких означає: 1) "мета" (з грецької — між, після, через) — префікс, що характеризує проміжний стан речі, її зміну, переміщення тощо; 2) в сучасній науці вживається для позначення складних систем, наприклад, метатеорія (теорія про теорію), метаматематика, металогіка, метагалактика. "Фізика" — природа, наука про природу, що вивчає загальні властивості матеріального світу. Термін "метафізика" дослівно означає "після фізики". Він був уперше застосований у зв'язку з класифікацією філософської спадщини Арістотеля Андроніком Радоським (1 ст. до н.е,), який об'єднав різні лекції і замітки Арістотеля з філософії під такою назвою. Згодом термін "метафізика" набув іншого, більш широкого філософського значення.
Поняття "метафізика" в історико-філософському аспекті має ряд значень: 1) метафізика — це вчення про надчуттєві, недоступні досвідові принципи і начала буття (існування світу); 2) метафізика — це синонім філософії; 3) метафізика в переносному розумінні ( буденному) вживається для означення чогось абстрактного, малозрозумілого, умоспоглядального; 4) метафізика — це наука про речі, спосіб з'ясування світоглядних питань (сенс життя — основне питання філософії тощо), які не піддаються осягненню за допомогою експерименту та методів конкретних наук; 5) метафізика — це концепія розвитку, метод пізнання, альтернативний діалектиці. В значенні "антидіалектика" термін "метафізика" запровадив у філософію Гегель.
У чому ж виявляється альтернативність діалектики і метафізики як двох концепцій розвитку і методів пізнання?
1. У розумінні зв'язку старого і нового, того, що є, з тим, що виникає і якому належить майбутнє. Питання стоїть так: нове повністю відкидає старе чи якось його затримує для свого подальшого розвитку? Старе повністю зникає чи в "знятому" вигляді залишається в новому?
З точки зору метафізики як концепції розвитку і методу пізнання старе повністю відкидається новим, оскільки вони є протилежностями, котрі виключають одна одну. Це щось подібне до абсолютного знищення старого. Однак в об'єктивній дійсності все відбувається значно складніше. Розвиток включає в себе і старе, тобто все те, що необхідне для дальшого розвитку нового. А це вже діалектичний погляд на процес зв'язку нового зі старим, протилежний метафізиці, про ідо вже йшла мова вище.
2. У розумінні джерела розвитку, руху, зміни. Фактично метафізика його серйозно і не досліджує, обмежуючись уявленням про "першо-поштовх" як джерело руху, тобто знаходить його поза самими предметами і явищами, що є недостатнім з точки зору науки, діалектики, яка таке джерело руху і розвитку вбачає у внутрішній суперечності речей і явищ, в саморусі матерії через ці суперечності.
3. У розумінні "механізму" розвитку, способу переходу від старої до нової якості. З точки зору метафізики, таким "механізмом" є зміна, рух як процес зменшення чи збільшення, тобто як кількісне перетворення існуючого поза якісними змінами, стрибкоподібним розвитком, коли виникає нова якість на основі кількісних змін.
4. У розумінні спрямованості розвитку. Чи відбувається розвиток сутнього по прямій, по колу чи якимось іншим шляхом? Це досить важливе філософське питання, яке з'ясовується, тлумачиться метафізикою і діалектикою протилежно. Діалектика, як відомо, виходить з того, що розвиток відбувається не по колу, не за прямою, а за аналогією зі спіраллю, оскільки в процесі розвитку є повтори, повернення назад, відтворення того, що було, але на вищій основі, виникнення тих елементів, яких не було і які залучаються в процесі розвитку, даючи свідчення про поступ, якісне зростання, становлення нового. Таке уявлення, звичайно, дає діалектика як сучасна методологія відображення дійсності.
Питання №63 Вчення про характер розвитку: якість, кількість, міра. Взаємний перехід кількісних і якісних змін.
Кількість, якість, міра. Суперечність буття й пізнання
Важливим для розуміння діалектики є питання про порядок викладу законів. Найчастіше розпочинають його законом взаємного переходу кількісних і якісних змін. Інколи починають виклад законом єдності й боротьби протилежностей, мотивуючи це тим, що він є першим щодо значущості. Свого часу
Ф. Енгельс починав перелік законів діалектики із закону переходу кількісних змін у якісні, спираючись на те, що цей закон сформульований і викладений Гегелем у " .першій частині "Логіки" — у вченні про буття; другий займає всю другу і найбільш значну частину його "Логіки" — вчення про сутність; нарешті, третій фігурує як основний закон при побудові всієї системи"1.
Ці категорії виводяться Гегелем з найпростіших основ (буття, ніщо). Починається з того, що категорії "буття" і "ніщо" знімаються в категорії "становлення". В найзагальніших рисах вони описують той момент розвитку, який називається виникненням або зникненням об'єкта. Результатом процесу становлення є наявне буття, тобто щось визначене. Для фіксації цього моменту розвитку предмета вводиться категорія якості. Якість — це така категорія, яка описує визначеність предмета і яку не можна відділити від існування самої речі. Ця визначеність (цілісність) проявляється через діалектичну єдність суттєвих властивостей, їх граней, які відрізняють одну річ від іншої. Наприклад, властивості води (відсутність смаку, запаху, кольору та ін.) відрізняють її від будь-яких інших рідин. Пізнання, яке фіксується категорією якості, може характеризуватися іноді навіть безпосередньою достовірністю. Якість може бути відображена вже у відчуттях до і незалежно від дослідження кількості.
Якість виступає вже у спогляданні як діалектична єдність, різноманітність властивостей речі. Як категорія вона фіксує не лише щось окреме, що існує самостійно, а й будь-який момент у розвитку речі. Разом з тим категорія якості фіксує одну з перших і найпростіших сходинок пізнання. Тому система цих сходинок, що моделюються матеріалістичною діалектикою, виконує важливу методологічну роль.
Це свідчить про те, що категорія якості відображає один із найважливіших моментів будь-якого предмета, процесу чи явища. Проте абсолютизувати його не можна, бо це призведе до неправильного погляду на розвиток. Фіксуючи визначеність речі (невіддільну від неї самої), якість проявляється в обмеженності її певними рамками. Фіксуючи визначеність речі, тотожну з її буттям, ми за допомогою категорії "якість" переносимо центр пізнання на співвідношення цієї речі з її "іншим". Після цього переносимо дослідження "в саму річ". "Рухаючись" в ній, думка натрапляє на зміни, які є змінами одного й того ж. Щоб зафіксувати виявлений у процесі аналізу зміст, Гегель вводить категорію кількості, яка теж фіксує безпосередню визначеність речей. Це визначеність якісно однорідних явищ, яка характеризує їх величину, тривалість існування та інтенсивність розвитку в цілому чи їхніх окремих сторін. Проте ця визначеність не залежить від буття речей, оскільки кількість їх змінюється, а вони залишаються самими собою.
Стосовно чуттєвого моменту пізнання, то кількість є справді різноманітною характеристикою речі. Що ж до розуму (філософського пізнання), то вона мислиться лише як один із моментів розвитку об'єкта (і пізнання). Спеціальні науки, беручи на озброєння положення про кількість як таку, описують специфічні прояви кількості, використовуючи для цього методи й мову математики.
У своїй ізольованості якість і кількість є лише ідеалізованим моментом предмета, процесу чи явища, які перебувають у постійному розвитку. Щоб подолати цю обмеженість досягнутого знання, Гегель вводить нову категорію, в якій виявлені у процесі аналізу моменти розвитку синтезуються. Цю роль виконує категорія міри, оскільки вона виражає таку єдність кількості і якості, при якій предмет дорівнює сам собі. Будучи самобутніми характеристиками речі, кількість і якість у мірі втрачають її, завдяки чому досягається істинне знання про річ. Кількість і якість виступають лише як сторони, протилежності речі, що завжди перебувають у діалектичній єдності. Певній якісній визначеності предмета завжди відповідає не абияка кількісна визначеність, а лише необхідна. Тобто якість і кількість завжди перебувають у єдності і взаємодії. В межах певної якісної визначеності кількість може коливатися в рамках міри, не змінюючи якості речі. Міра — це не що інше, як конкретна межа існування речі в певній якості. Вихід за її межі призводить до якісної зміни речі, тобто перетворення її на щось інше (до нового співвідношення якості й кількості, нової міри).
У своєму взаємозв'язку названі категорії описують один з основних законів діалектики — закон взаємного переходу кількісних і якісних змін. Він полягає в тому, що нагромадження дрібних, спочатку непомітних кількісних змін на певному етапі неминуче призводить до корінних, якісних змін, внаслідок яких одна якість поступається місцем іншій. Та, у свою чергу, набуває своєї кількісної характеристики.
Перехід від однієї якості до іншої відбувається у формі "стрибка". За способом здійснення їх поділяють на швидкі (часто — вибухові) й поступові. До останніх необхідно зарахувати формування нових суспільно-економічних відносин, виникнення нових видів тварин, утворення галактик тощо. До перших — якісні зміни, що відбуваються протягом мільйонних часток секунди, місяців, років (швидкий поділ урану при атомному вибухові, при політичних революціях — швидка зміна одного ладу іншим тощо). За формою стрибки поділяють на одноактні й багатоактні (прості, складні), за глибиною — на поверхові й глибинні, часткові й повні; за спрямованістю — на прогресивні й регресивні.
Закон взаємного переходу кількісних і якісних змін розкриває найзагальніший механізм розвитку, показує, як відбувається розвиток. Якщо еволюціоністська концепція розвитку абсолютизує кількісні зміни, ігноруючи якісні, а інша (теж метафізична) концепція зводить розвиток лише до якісних змін (вибухів, катастроф, стрибків), то діалектико-матеріалістична концепція розвитку, науково описуючи зв'язок між названими моментами, враховує як еволюційний (кількісний), так і революційний (якісний) моменти розвитку.
Питання №64 Вчення про направленість розвитку; діалектичне заперечення; зв’язок етапів розвитку; прогресс і регресс; заперечення заперечення.
Прогресс и регресс в общественном развитии (лат. - движение вперед и - возвращение) - противоположные формы развития об-ва в целом или отдельных его сторон, означающие соответственно либо поступательное разнитие об-ва по восходящей линии, его расцвет, либо возврат к старым, изжившим себя формам, застой и деградацию. Критерием общественного П. служит прежде всего степень развития производительных сил, экономического строя, а также определяемых им надстроечных институтов, развития и распространения науки и культуры, развития личности, степень возрастания общественной свободы. В отдельные периоды истории весьма существенное значение для характеристики развития об-ва с т. зр. его П. или Р. могут приобретать в силу своей относительной самостоятельности такие общественные явления, как формы политической жизни, культура, образование и т. д., хотя они вторичны, производны и определяются экономическим строем об-ва. Примером общественного Р., обусловленного политическими факторами, может служить история стран, где господствовали (или господствуют) фашистские диктаторские режимы (фашизм). Крайне противоречиво развитие антагонистических общественно-экономических формаций. Хотя эти формации и служат в определенные периоды истории ступенью П. об-ва, им всегда присущи черты Р., к-рые становятся преобладающими в период упадка данного об-ва. Однако и тогда Р. не может быть всеобщим, поскольку осн. тенденцией развития всего человеческого об-ва является не Р., а П., выражающийся в данном случае как в возникновении элементов и предпосылок нового об-ва, так и в развитии отдельных сторон общественной жизни. Так, если развитие буржуазного об-ва в эпоху империализма характеризуется в целом явлениями Р., тем не менее при капитализме наблюдается П. мн. отраслей науки и техники, а также ряда др. общественных явлений. Однако для оценки жизненности данного об-ва, его способности к П. или Р. важно определение общей тенденции его развития, помогающее заинтересованным в П. об-ва классам и социальным группам глубже познать и использовать закономерности общественного развития. В философии и социологии понятия «П.» и «Р.» находят различные толкования. Мыслители периода прогрессивного развития капитализма (Вико, Дидро, Гегель и др.) признавали П. и пытались его рационально обосновать. Для периода упадка капитализма, начавшегося со второй половины 19 в., характерны несколько различных подходов к истории: позитивистский, основы к-рого заложены Контом, «историко-культурный» (основоположник - рус. ученый-славянофил Н. Я. Данилевский; сторонники - Шпенглер, Тойкби, П. А. Сорокин и др.), «культурно-критический» (Ницше, позднее - Фрейд, Гуссерль и др.). Согласно концепции позитивистов, история должна быть эмпирическим описанием научно установленных фактов, без проникновения в сущность истории в целом и без попыток понять явления П. и р. «Историко-культурная» концепция считает важнейшим способом Изучения П. и р. в истории исследование отдельных культур или цивилизаций. Человеческую историю она рассматривает как смену самостоятельных «типов» культур или цивилизаций с собственными периодами П. и р. В культурно-критической концепции понятие «П.» отрицается с позиций «природной антикультурности», извечного выражения «воли к жизни», стихийных, бессознательных влечений (3. Фрейд) или универсальных структур сознания (Гуссерль). Научное объяснение П. и р. дано марксизмом-ленинизмом. П. как поступательное развитие без рецидивов Р. возможен только в неантагонистическом коммунистическом об-ве.
Питання №65 Категорія діалектики як всезагальні норми відображення світу і ступеню пізнання.
Категорії – форми усвідомлення у поняттях всезагальних способів відношення людини до світу, які відбивають найбільш загальні і суттєві властивості, закони природи, суспільства і мислення.
Основні категорії діалектики: буття, матерія, рух, розвиток, час, простір, якість, форма і зміст, причина і наслідок та ін. Якщо закони діалектики розкривають процес розвитку, то взаємозв’язок явищ і предметів дійсності виражається за допомогою категорій. До них відносяться: одиничне і загальне, явище і сутність, частина і ціле та ін.
Одиничне і загальне - у ході практичного впливу на світ людина стикається з окремими матеріальними речами. Ані загальне, ані одиничне не володіють самостійним існуванням, вони не існують самі по собі. Самостійно існують окремі предмети, явища, процеси. Загальне й одиничне існують тільки в окремому. Одиничне охоплює неповторні риси окремого, а загальне відбиває те, що повторюється в інших матеріальних утвореннях.
Сутність – сукупність всіх необхідних сторін і відносин речі, взятих в їх відповідній взаємозалежності, в їх житті.
Явище – це спосіб виявлення сутності через
властивості і відносини, доступні чуттям.
Змістом називається категорія, яка охоплює сукупність всіх компонентів речі, явища, процесу, їх взаємодій і змін. Зміст включає і внутрішні, і зовнішні взаємодії.
Форма – це організація стійких зв’язків між компонентами змісту. Будь-яка система завжди має як форму, так і зміст.
Ціле і частина – філософські категорії, які відображають відносини між сторонами окремого предмету. Будь-який матеріал складається з частин. Однак ціле не є сумою його частин. Разом з тим, світове ціле – це ціле, яке складене із частин, але воно не є ціле, розподілене на частини. Первинне для пізнання – це частини, а потім ми формуємо знання про ціле. Таким світ сформувався у нашій свідомості, таким він залишається й сьогодні.
Питання №66 Категорії: «необхідність» і «випадковість», «можливість», «дійсність».
Категорії – форми усвідомлення у поняттях всезагальних способів відношення людини до світу, які відбивають найбільш загальні і суттєві властивості, закони природи, суспільства і мислення.
Необхідність – це те, що обов’язково повинно відбутися у конкретних умовах. Вона витікає із внутрішньої основи явища, його сутності.
Випадковість – це те, що може бути, а може й не відбутися. Необхідність і випадковість не існують окремо. Кожне явище в один час і необхідне, і випадкове. Випадковість виступає як форма необхідності. Знаходячись в органічній взаємодії і взаємозв’язку, випадковість і необхідність у ході розвитку об’єкта переходять в одне, міняються містами: випадкове стає необхідним і навпаки.
Можливість – це те, чого ще немає, або воно може бути. Можливості можуть бути прогресивними й реакційними (перші прискорюють, другі гальмує розвиток), реальними і формальними, абстрактними і конкретними. Наш вибір завжди пов’язаний з можливостями. Можливість вибору – велике благо. Головне – не упустити час, який скорочує можливість. Але вибрати завжди важче, ніж просто знайти.
Дійсність – це реалізована можливість.
Питання №67 Категорії «частина» і «ціле», «система», «структура», «елемент».
Категорії – форми усвідомлення у поняттях всезагальних способів відношення людини до світу, які відбивають найбільш загальні і суттєві властивості, закони природи, суспільства і мислення.
Ціле і частина – філософські категорії, які відображають відносини між сторонами окремого предмету. Будь-який матеріал складається з частин. Однак ціле не є сумою його частин. Разом з тим, світове ціле – це ціле, яке складене із частин, але воно не є ціле, розподілене на частини. Первинне для пізнання – це частини, а потім ми формуємо знання про ціле. Таким світ сформувався у нашій свідомості, таким він залишається й сьогодні.
Система – особливе єднання структурно-організованих елементів, системна якість яких не зводиться до їх суми.
Елемент – це частина об’єкта
Структура – це спосіб ієрархічного зв’язку елементів, які переходять у єдину систему.
Питання №68 Категорії «одиничне», «особливе», «загальне». Методи наукового пізнання.
Категорії – форми усвідомлення у поняттях всезагальних способів відношення людини до світу, які відбивають найбільш загальні і суттєві властивості, закони природи, суспільства і мислення.
Одиничне і загальне - у ході практичного впливу на світ людина стикається з окремими матеріальними речами. Ані загальне, ані одиничне не володіють самостійним існуванням, вони не існують самі по собі. Самостійно існують окремі предмети, явища, процеси. Загальне й одиничне існують тільки в окремому. Одиничне охоплює неповторні риси окремого, а загальне відбиває те, що повторюється в інших матеріальних утвореннях.
Особливе – характерний зв’язок загального та одиничного.
Виходячи з емпіричного й теоретичного рівнів пізнання, які розрізняються не тільки за ступенем значимості в них чуттєвого та раціонального моментів, глибиною, повнотою, всебічністю осягнення об'єкта, а й цілями досягнення та способами вираження знань, потрібно охарактеризувати й основні методи, які тут застосовуються.
На емпіричному рівні застосовують спостереження, вимірювання, описання, експеримент та фізичне моделювання.
Спостереження — це впорядкована система фіксування та сприйняття властивостей і зв'язків досліджуваного об'єкта в природних умовах або в умовах експерименту. Спостереження полягає в цілеспрямованому сприйнятті предметів дійсності для одержання безпосередніх чуттєвих даних про об'єкт пізнання за допомогою відчуттів, сприйняттів та уявлень. Структурними компонентами спостереження є сам спостерігач, об'єкт дослідження, умови та засоби спостереження (прилади, установки, вимірювальні знаряддя тощо).
Спостереження не є пасивним. У ньому реалізується активний характер пізнання й зростає роль теоретичного мислення. Спостереження може підштовхнути дослідника до передбачення необхідних зв'язків у об'єкті, але тільки його вочевидь недостатньо для утвердження доказів про наявність їх існування. Спостереження не розкриває природи, сутності і тенденцій розвитку об'єкта, проте забезпечує:
• фіксування та реєстрацію фактів;
• попередню класифікацію зафіксованих фактів згідно з принципами, сформульованими на основі наявних теорій;
• порівняння зафіксованих фактів.
Спостереження є елементарним методом пізнавального процесу. Воно може здійснюватися як на буденному, так і на теоретичному рівні. На відміну від інших видів, наукове спостереження характеризується: планомірністю, організованістю, системністю, зв'язком з вирішенням певного теоретичного завдання, перевіркою гіпотези та унеможливленням помилок випадкового походження тощо.
Спостереження як метод пізнання обмежене органами чуття людини. Ні зір, ні слух, ні смак неспроможні, наприклад, зафіксувати електромагнітні хвилі. Ці процеси відбуваються за порогом чуттєвості. Застосування різних приладів, інструментів розширює й поглиблює можливості суб'єкта пізнання, підтверджуючи тезу, що в світі не існує об'єктів, явищ, процесів, котрі були б принципово недосяжними для спостереження. Те, що вчора ще неможливо було спостерігати, сьогодні, завтра, в майбутньому стане й стає об'єктом спостереження.
Питання №69 Філософія можливості пізнання: оптимізм, скептицизм, агностицизм.
Питання №70 Діалектичний характер пізнання. Чуттєве і раціональне пізнання, їх форми і взаємозв’язок.
Теорія пізнання визнає єдність чуттєвої та раціональної сторін складного й суперечливого процесу духовного освоєння дійсності, проникнення людського розуму в сутність речей. Розрізняють два ступені єдиного нерозривного процесу пізнання - чуттєвий (нижчий) і раціональний (вищий).
Причому вони перебувають у тісному діалектичному взаємозв'язку: будь-який акт чуттєвого пізнання включає в себе й раціональне начало, а будь-яка думка має своєю основою чуттєві образи. До того ж, чуттєві образи опосередковані суспільним досвідом, тому в них у знятому вигляді містяться результати мисленого пізнання.
Чуттєве пізнання є безпосереднім відображенням у свідомості людини зовнішніх властивостей предметів об'єктивного світу, завдяки роботі зорового, слухового, смакового та інших аналізаторів нервової системи.
Основними формами чуттєвого пізнання є відчуття, сприйняття й уявлення.
Відчуття — відображення зовнішніх властивостей предметів об'єктивного світу, яке виникає внаслідок їх впливу на органи чуття і збудження нервових центрів кори головного мозку. Відчуття — вихідний пункт пізнання, найпростіший його елемент. Воно є об'єктивним за змістом і суб'єктивним за формою, оскільки на його характер певним чином впливають специфічний склад і стан людської психіки, а опосередковано і суспільні умови, в яких перебуває людина.
Більшу частину інформації людина одержує через органи зору, тому деякі спеціальності пов'язані з особливими вимогами стосовно зору людини. Так, у космічних частинах з метою адаптації органів зору, слуху, зниження порогів їх відчуття часто проводяться спеціальні тренування, зокрема, операторів РЛС.
Сприйняття — відображення зовнішності предметів об'єктивного світу. На відміну від чуттів, у яких відображаються окремі властивості предметів, сприйняття дає інформацію про об'єкт у його цілісності при безпосередньому впливі цього об'єкта на органи чуття. Об'єктивною основою сприйняття як цілісного образу є єдність різних властивостей об'єкта, існуючого незалежно від свідомості людини.
Цілісний образ предметів, процесів, ситуацій формується у свідомості людини внаслідок складної синтезуючої діяльності кори головного мозку. Тому люди, які покликані діяти в екстремальних умовах (військові, особливо офіцери космічних частин; пожежники; альпіністи тощо), змушені спеціально тренуватися, щоб досягти відповідної майстерності. Так, нетренованому молодому фахівцю космічних частин для сприйняття показників численних приладів потрібно у 8—10 разів більше часу, ніж досвідченому.
Уявлення — це відтворений у пам'яті образ зовнішності предметів, які раніше сприймалися. Оскільки уявлення містять у собі моменти узагальнення, то їх розглядають як перехідну ланку від чуттєвого до раціонального пізнання.
Відчуття, сприйняття й уявлення піддаються мисленій обробці завдяки таким методам, як порівняння, аналіз і синтез, абстрагування і узагальнення тощо, що дає можливість продукувати теоретичне знання, завдяки якому вдається проникати в сутність речей, розкривати закони об'єктивного світу. Так відбувається якісний перехід від нижчого (чуттєвого) до вищого (раціонального) ступеня пізнання, тобто пізнання загальних, суттєвих, внутрішніх, необхідних властивостей речей, властивостей, недоступних для органів чуття.
Основними формами раціонального (логічного) пізнання є поняття, судження та умовиводи.
Поняття — форма мислення, в якій відображається клас предметів з їх істотними і загальними ознаками. Поняття є найпростішою за формою і чи не найскладнішою за змістом формою мислення. Поняття — це своєрідні комори знань. Змістом поняття є сукупність ознак, які мисляться в понятті, а обсягом — той клас предметів, які відображаються вданому понятті.
Поняття, як і уявлення, відображають предмети з їх ознаками. Проте в уявленні відображається один предмет, а в понятті — множина, в понятті — загальні, істотні, внутрішні та необхідні ознаки, а в уявленні, як правило, — одиничні, неістотні, зовнішні, випадкові. Поняття мають лише люди, а уявлення — і тварини.
Судження — форма мислення, в якій щось стверджується і яка є або істинною, або хибною. Судження завжди виражаються розповідними двоскладними реченнями.
Умовивід — форма мислення, з допомогою якої з одних думок (засновків) одержують нові думки — висновки. Завдяки умовиводам одержують нове, так зване вивідне знання. При цьому процес пізнання може рухатися як від знання більш загальних положень до менш загальних, часткових чи й одиничних (такі умовиводи називають індуктивними).
Упродовж віків точиться боротьба між емпіриками, які адекватним відображенням дійсності вважають чуттєві пізнання, і раціоналістами, котрі переоцінюють роль розуму і недооцінюють чуття. Емпірики, признаючи чуттєвий досвід єдиним джерелом пізнання, вважають, що зміст знання може бути представленим або як опис цього досвіду або може бути до нього зведеним. Араціональна пізнавальна діяльність зводиться ними до різного роду комбінацій того матеріалу, який дається вдосвіді, і пояснюється яктакий, що нічого не добавляє до чуттєвого змісту знань.
Переборення однобокості емпіризму і раціоналізму було досягнуто на основі аналізу процесу пізнання в органічному зв'язку з практичною діяльністю по перетворенню дійсності.
Процес пізнання має свої специфічні особливості в різних сферах дійсності. Так, осягнення соціальних процесів якісно відрізняється від пізнання природних явищ.
Я ка ж специфіка об'єкта соціального пізнання?
По-перше, суспільство є вищою, ніж природа, формою прояву організації матерії. Закони природи є результатом дії стихійних сил. У суспільстві ж дія законів проявляється через свідому діяльність людей.
По-друге, суспільство на відміну від природи є явищем, створеним у ході діяльності людей. Людина може змінювати природу, але остання була до неї і поза нею. Історичний процес є не що інше, як цілеспрямована діяльність людей, які переслідують свої інтереси й цілі.
По-третє, суспільство — це об'єкт, що включає в себе суб'єкт, оскільки воно формується в процесі об'єктивної діяльності людей. Суб'єкт соціального пізнання аналогічний суб'єктові пізнання в загальногносеологічному розумінні цього поняття. Це активнодіюча, наділена свідомістю і волею особистість чи соціальна група, людство.
Аналізуючи сутність і специфіку пізнання соціальних явищ, необхідно враховувати той факт, що між законами природи і законами суспільного розвитку є багато спільного. Це насамперед об'єктивність. Суспільство є частиною природи. Все фізичне і духовне життя людини нерозривно пов'язане з природою. І соціальне пізнання підпорядковується загальним закономірностям пізнавального процесу.
Разом з тим суспільне життя — це специфічна частина природи, яка крім загальних має ще й свої особливі закономірності.
По-перше, якщо закони природи вічні, то закони суспільного розвитку діють лише в межах відповідного конкретно-історичного періоду, а потім поступаються місцем новим законам.
По-друге, якщо закони природи діють незалежно від людини, то функціонування законів суспільного розвитку стає можливим завдяки діяльності людей. Люди є не лише безпосередніми учасниками соціальних процесів, а й їх творцями. Роль суб'єктивного фактора в соціальному житті, зокрема й у соціальному пізнанні, визначається тим, що соціальні явища пізнає не абстрактний суб'єкт, а конкретна людина (чи група людей).
По-третє, пізнання явищ суспільного життя відрізняється від пізнання природи ще й тим, що в цій сфері ведуться дослідження не тільки матеріальних зв'язків і закономірностей, а й закономірностей розвитку духовного світу людини.
По-четверте, дослідження соціальних явищ від природничо-наукового відрізняється тим, що фактичний матеріал тут часто неможливо спостерігати безпосередньо. Навіть природа, як писали древні, "любить ховатися". Що ж до людського буття, то сутність його свідомо приховується, чому служать могутні сучасні ідеологічні засоби. До того ж експерименти на суспільних процесах, як свідчить практика, можуть призвести (і призводили!) до трагічних наслідків, а при вивченні природи постійно звертаються до експериментів.
Ці особливості функціонування суспільних законів значною мірою визначають і специфіку їх пізнання, а саме:
— у пізнанні соціальних явищ суспільство виступає одно часно і як об'єкт, і як суб'єкт пізнання. Люди самі створюють свою історію (правда, вони не можуть не рахуватися з об'єктив
ними законами), вони ж і пізнають її. Об'єктом пізнання суспільних наук є суспільні, соціальні відносини, а суб'єктом пізнання залишається людина. Таким чином, сама соціальна дійсність виражає собою єдність суб'єкта й об'єкта пізнання. До того ж це єдина сфера пізнання, де суб'єкт і об'єкт можуть мінятися місцями; суспільні явища самі по собі значно складніші, ніж природні. Це пояснюється тим, що суспільна форма руху матерії є найскладнішою з усіх відомих. Закони розвитку суспільства не так чітко і відкрито проявляють себе, оскільки це закони— тенденції;
пізнання явищ суспільного життя завжди протікає в атмосфері особистісного ставлення суб'єкта до проблеми, що досліджується. А таке ставлення може або сприяти ефективності пізнання, або створювати додаткові перешкоди, гальмуючи процес досягнення істини.
Питання №71 Пізнання і практика, їх діалектична єдність. Гносеологічні функції практики.
Питання №72 Об’єктивна, абсолютна та відносна істина. Конкретність істини. Проблема відмежування істини від помилки.
Перші спроби осмислити досягнення людиною істини були зроблені філософами середньовіччя, доби Вдродження, Нового часу і Просвітництва та сучасною філософією.
Ще у ХІІІ ст. Роджер Бекон вважав умовою досягнення істини усунення перешкод, які встають на шляху до пізнання і породжують помилки. Головною помилкою він називав:
-незнання і намагання вчених замаскувати
Істина – це знання, яке правильно відображає об’єктивну дійсність.
Критерії істинності знання:
|
Види істин |
Сутність |
Приклади |
|
Абсолютна істина |
повне вичерпне знання про дійсність або елемент знань, який не може бути хибним у майбутньому |
-встановлені факти, - дати подій, - дати народження і смерті «Земля обертається навколо Сонця» |
|
Відносна істина |
знання, яке може бути змінене, уточнене або спростоване в ході подальшого розвитку науки |
-класична механіка І. Н’ютона; - теорія відносності А. Ейнштейна |
|
Конкретна істина |
якість істини, яка спирається на узагальнення конкретних умов існування того чи іншого явища |
Вода закипає при t- 100 Со, (при умові, що це звичайна вода, нормальний тиск) |
|
Об’єктивна істина |
зміст людських знань, яке не залежить від волі та бажань суб’єкта |
-Існують Земля, Місяць, Сонце, зорі, планети та ін.; -Земля існувала до людини; -світ матеріальний; -людина мислить за допомогою мозоку |
Види істин
Таким чином, наші знання на кожній даній ступені розвитку науки обумовлені історично досягнутим рівнем пізнання, розвитку техніки, промисловості та ін. Подальший розвиток пізнання і практики змінюють людські уявлення про природу, вони поглиблюються, уточнюються, удосконалюються.
Питання №73 Наукове пізнання. Рівні та форми.
Наукове пізнання – це специфічна форма пізнавальної діяльності, у котрій використовують особий вид понять, категорій та термінів, свою мову.
Існує 2 рівні наукового пізнання:
форми:
-спостерігання
-опис
-експеримент
форми:
-гіпотеза
-наукова проблема
-теорія
Питання №74 Спостереження та експеримент.
Спостереження — це певна система фіксування та реєстрації властивостей і зв'язків досліджуваного об'єкта в природних умовах або в умовах експерименту. Спостереження полягає у цілеспрямованому сприйманні предметів дійсності для одержання безпосередніх чуттєвих даних про об'єкт пізнання, вивчення предметів, що спираються на такі чуттєво-сенситивні здібності, як відчуття, сприймання, уявлення. Здійснення спостереження передбачає активне протиставлення себе як суб'єкта навколишній дійсності, виділення та усвідомлення пізнавальної мети, а також фіксування засобами мови вихідних відомостей про об'єкт, схеми, графіки, діаграми. Структурними компонентами спостереження є: сам спостерігач, об'єкт дослідження, умови та засоби спостереження — прилади, установки, вимірювальні знаряддя.
Спостереження не є пасивним методом, у ньому теж реалізується активний характер пізнання: по-перше, в цілеспрямованому характері спостереження, в наявності вихідної установки у спостерігача — що спостерігати, на які явища звертати особливу увагу; по-друге, у відбірковому характері матеріалу; по-третє, у виборі та конструюванні засобів спостереження та опису. З розвитком пізнання на перший план у спостереженні дедалі більше виступають такі його сторони, як мета, план. теоретичні установки, осмислення результатів; зростає роль теоретичного мислення у спостереженні. Особливо складним є спостереження в суспільних науках, де наслідки його значною мірою залежать від світоглядно-методологічних установок спостерігача, його ставлення до об'єкта. Метод спостереження є обмеженим методом, оскільки з його допомогою можна лише зафіксувати певні властивості і зв'язки об'єкта, але не можна розкрити їхньої природи, сутності, тенденцій розвитку. З пізнавальних можливостей методу спостереження випливають і його основні функції: 1) фіксація та реєстрація фактів; 2) попередня класифікація фіксованих фактів на засадах певних принципів, сформульованих на основі існуючих теорій; 3) порівняння зафіксованих фактів.
Метод вимірювання являє собою певну систему фіксації та реєстрації кількісних характеристик досліджуваного об'єкта за допомогою різноманітних вимірювальних приладів та апаратів. Вимірювання — це процес визначення відношення однієї кількісної характеристики об'єкта до іншої однорідної з нею, прийнятої за одиницю виміру. Основні функції методу вимірювання: 1) фіксація кількісних характеристик об'єкта; 2) класифікація та порівняння результатів вимірювання.
Надзвичайно важливе значення в процесі емпіричного наукового дослідження мають експериментальні методи, які являють собою певну систему пізнавальних операцій, пов'язаних з дослідженням об'єктів у спеціально створених для цього умовах, які сприяють виявленню, вимірюванню, порівнянню їхніх властивостей та зв'язків.
Експеримент — це метод емпіричного рівня наукового пізнання, спосіб чуттєво-предметної діяльності, коли явища вивчають за допомогою доцільно обраних чи штучно створених умов, що забезпечують перебіг у чистому вигляді тих процесів, спостереження за якими необхідне для встановлення закономірних зв'язків між явищами. Експеримент широко застосовують не лише в природничих науках, а й у соціальній практиці, де він відіграє значну роль у пізнанні та управлінні суспільними процесами. Проведення експриментальних досліджень передбачає здійснення ряду пізнавальних операцій: 1) визначення цілей експерименту на основі існуючих теоретичних концепцій з врахуванням потреб практики та розвитку самої науки;
Питання №75 Гіпотеза та теорія як форми наукового пізнання.
Теорія — це найбільш адекватна форма наукового пізнання, система достовірних, глибоких і конкретних знань про дійсність. Вона має чітку логічну структуру, дає цілісне, синтетичне уявлення про закономірності й суттєві характеристики об’єкта. На відміну від гіпотези, наукова теорія є знанням достовірним, істинність якого доведена й перевірена практикою. Вона забезпечує істинне знання та пояснення певної сфери об’єктивної дійсності, дає змогу зрозуміти її загальні, необхідні, суттєві, внутрішні властивості й зв’язки. Наукова теорія відрізняється від гіпотези своєю істинністю, а від інших видів достовірного знання — своєю точністю, логічністю, організацією, своїм об’єктив- ним змістом і пізнавальними функціями. Вона не тільки розкриває, а й дає змогу зрозуміти об’єкт пізнання в системі його зв’язків і цілісності, пояснює різноманітність наявних фактів і може передбачати нові, ще невідомі, прогнозуючи поведінку систем у майбутньому. Звідси — найважливіші функції теорії: пояснення та передбачення. Теорія не тільки забезпечує ґрунтовне розуміння об’єктивної реальності, а й спроможна давати наукові прогнози — сценарії майбутнього розвитку.
Гіпотеза — це форма й засіб наукового пізнання, за допомогою якого формується один із можливих варіантів вирішення проблеми, істинність якої ще не встановлена і не доведена. Гіпотеза є формою розвитку наукового пізнання, засобом переходу від невідомого до відомого, від незнання до знання, від неповного, неточного знання до більш повного й точного. Гіпотези висуваються в контексті розвитку науки для розв’язання певної проблеми з метою пояснення нових експериментальних даних або ж для усунення суперечностей між теорією та негативними даними експериментів за допомогою перевірки, доведення. Після цього гіпотеза замінюється новою гіпотезою або перетворюється на наукову теорію. Заміна однієї гіпотези іншою не означає, що попередня була непотрібною на певному етапі пізнання, оскільки висунення нової гіпотези, як правило, спирається на результати перевірки попередньої, навіть у тому разі, коли результати були негативними. Тому стара гіпотеза, зрештою, стає необхідною формою становлення нової.
Питання №76 Методологія економічної науки.
Кожна наука спирається на сукупнiсть методiв дослiдження, тобто має свою методологiю. Для того щоб одержати новi знання, треба свiдомо застосовувати науково обгрунтованi методи. Це важлива умова розвитку всiх наук, у тому числi економiчної теорiї.
Не так давно всезагальним методом наукового пiзнання для всiх наук - природничих i суспiльних - був метод матерiалiстичної дiалектики, сутнiсть якого полягає в пiзнаннi економiчних явищ i процесiв у їхньому загальному зв'язку i взаємозалежностi, в станi безперервного розвитку, коли накопичення кiлькiсних змiн призводить до змiни якiсного стану. Джерелом розвитку є єднiсть i боротьба протилежностей. Необхiднiсть використання методу матерiалiстичної дiалектики не втрачає сили i сьогоднi. Проте слiд ураховувати, що метод матерiалiстичної дiалектики не вичерпує змiсту методологiї економiчної теорiї. Виникає необхiднiсть використання загальнонаукових методiв дослiдження, якi будуть розглянутi у подальшому викладi.
Досвiд показує, що треба враховувати такi особливостi сучасної багатогранної методологiї економiчної теорiї.
1. Це насамперед цiльова спрямованiсть методологiї. Вона означає пiдпорядкування всiх дослiджень задоволенню потреб людини, забезпеченню соцiальної справедливостi в умовах соцiальне орiєнтованої економiки та iснування громадянського суспiльства.
2. У процесi дослiдження цiльова спрямованiсть методологiї досягається за допомогою вiдповiдних засобiв її забезпечення через визначення провiдного орiєнтира. I таким орiєнтиром господарювання мають бути зростання виробництва при мiнiмальних витратах живої та уречевленої працi на одиницю продукцiї, досягнення високих кiнцевих господарських результатiв.
3. Перетворення методологiї на способи докорiнних перетворень i практичних дiй засноване на свiдомому використаннi економiчних законiв у сферi господарської дiяльностi.
4. У структурi методологiї розширюється застосування економiчних експериментiв i наукового прогнозування.
5. Методологiя передбачає творчий пiдхiд до дослiдження, усунення канонiзацiї окремих поглядiв, допущення плюралiзму думок, боротьбу проти догматизму.
6. Методологiя має враховувати поєднання державного управлiння з саморозвитком пiдприємств, з наданням переваг економiчним методам управлiння.
7. Методологiя спирається на єднiсть полiтичного i господарського пiдходiв до розв'язання економiчних завдань.
У економiчнiй теорiї надзвичайно важливе значення має метод наукової абстракцiї як метод поглибленого пiзнання дiйсностi, заснований на очищеннi iнформативного матерiалу вiд випадкового,
неiстотного i видiлення в ньому стiйкого, типового. Результатами застосування методу наукової абстракцiї, його продуктом є теоретичнi абстракцiї, науковi поняття, категорiї, економiчнi закони.
Важлива роль у розвитку економiчної теорiї належить системному пiдходу. Ринкова економiка являє собою певну цiлiснiсть, в якiй виявляється взаємозв'язок елементiв, компонентiв, що входять до її складу. При цьому цiлiснiсть визначається не тiльки складом властивих їй елементiв, а й рiзними зв'язками мiж ними.
Системний пiдхiд у економiчнiй теорiї означає вивчення внутрiшнiх структурно-функцiональних, причинно-наслiдкових, iєрархiчних, прямих i зворотних зв'язкiв. Саме пiзнання цих зв'язкiв дає змогу виявити складнi процеси розвитку виробничих вiдносин, з'ясувати природу багатьох економiчних процесiв i явищ.
У економiчних дослiдженнях широко використовують метод аналiзу i синтезу. Аналiз являє собою процес розумового або фактичного розкладання цiлого на складовi частини, а синтез - поєднання рiзних елементiв, сторiн предмета в єдине цiле.
Аналiз дає можливiсть вивчити окремi сторони об'єкта, зробити ряд наукових абстракцiй, виявити певнi поняття. Подальше поєднання їх- призводить до виявлення бiльш глибокої сутностi цiлого.
Системний пiдхiд неможливий без органiчної єдностi аналiзу i синтезу.
Однiєю з важливих проблем методологiї економiчної теорiї є поєднання кiлькiсного i якiсного аналiзу. Його використання дає теоретичне пiдгрунтя для визначення нового пiдходу до темпiв i пропорцiй розвитку господарства, постановки конкретних практичних завдань розвитку економiки.
Поєднання кiлькiсного i якiсного аналiзу здiйснюється за допомогою математичних i статистичних методiв.Принцип єдностi якiсного i кiлькiсного аналiзу передбачає чiтке виявлення якiсної визначеностi процесу i видiлення тих сторiн, елементiв, якi пiддаються кiлькiсному вимiру; вивчення динамiки
процесу; виявлення факторiв, що впливають на зв'язки елементiв у цiй системi.
Питання №78 Роль гипотези та теорії в розвитку наукового знання.(таке ж саме, як питання №75)
Питання №80 Структура суспільства: елементи, відношення.
Суспільство є складною соціальною системою, структурно організованою цілісністю, яку утворюють різні елементи, компоненти, підрозділи. У свою чергу вони теж мають певний рівень організованості й упорядкованості власної структури. Це дає підстави стверджувати, що соціальна структура суспільства є комплексним, багатомірним утворенням.
Соціальна структура суспільства — ієрархічно упорядкована сукупність індивідів, соціальних груп, спільнот, організацій, інститутів, об'єднаних стійкими зв'язками і відносинами. Іншими словами, це внутрішній устрій суспільства, який складається з відповідно розташованих, упорядкованих елементів, що взаємодіють між собою. Поняття «соціальна структура» охоплює системно-організаційний і стратифікаційний аспекти.
Згідно із системно-організаційним аспектом головний зміст соціальної структури створюють соціальні інститути, насамперед економіка, політика (держава), наука, освіта, сім'я, зберігаючи і підтримуючи існуючі в суспільстві відносини і зв'язки. Ці інститути нормативно регулюють, контролюють і спрямовують поведінку людей у життєво важливих сферах, а також визначають стійкі, регулярно відтворювані їх рольові позиції (статуси) у різних типах соціальних організацій. Соціальний статус є первинним елементом соціальної структури суспільства, що розкриває місце особистості в соціальній структурі суспільства. Він зумовлений професією, віком, освітою, матеріальними статками тощо. Наприклад, структура сім'ї утворюється взаємозалежною мережею позицій: чоловік, дружина, діти; у системі освіти — учитель, учень; в економіці — підприємець, робітник і т. д. Соціальні позиції (статуси) та зв'язки між ними визначають характер соціальних відносин. На основі близькості соціальних статусів, що встановлюють потенційну можливість участі індивідів у відповідних видах діяльності, формуються складніші структурні елементи суспільства — соціальні групи.
Питання №82 Духовне життя суспільства. Суспільна свідомість: сутність, структура. Форми суспільної свідомості.
Суспільство - надзвичайно складний і суперечливий предмет пізнання. Воно постійно змінюється, набуваючи все нових і нових форм. На зорі історії виникло первісне суспільство мисливців та збирачів. Пізніше його змінило рабовласницьке, згодом - феодальне, капіталістичне, соціалістичне суспільство. Є й інші класифікації типів і форм суспільства (до індустріальне, індустріальне, постіндустріальне та ін.).
У межах однієї й тієї ж країни в різні періоди існували різні типи суспільства.
Термін «суспільство» у філософській, економічній та історичній літературі має щонайменше чотири різних значення.
1. Окреме конкретне суспільство, що є самостійною одиницею історичного розвитку. Прикладом можуть бути суспільства стародавніх Афін. Середньовічної Венеції, сучасної Болгарії, України тощо.
Кожне таке суспільство є не просто сукупністю людей, а єдиною системою соціальних відносин, цілісним соціальним організмом, що розвивається певною мірою незалежно від інших соціальних організмів. Це дає підстави вживати для означення таких одиничних конкретних суспільств термін «соціальний організм».
2. Та чи інша сукупність соціальних організмів.
3. Сукупність усіх соціальних організмів, що існували й існують на зеленій кулі, тобто все людство в цілому.
4. Суспільство певного типу взагалі, наприклад, феодальне, індустріальне.
Свідомість в широкому значенні цього слова є сферою людської духовності, яка включає в себе світ думок, світ почуттів і волю. Людина є єдиною істотою на Землі, якій притаманна свідомість, духовне життя. Джерело свідомості коріниться в особливостях людського буття у світі.
Людина здійснює свій зв'язок зі світом у трьох формах - практичній, пізнавальній і духовно - практичній. Вона не просто пристосовується до навколишнього середовища (як природного, так і соціального), але й активно перетворює, освоює світ і опановує його закони. Таке активне опанування світом як об'єктом відбувається в формі практичної діяльності (матеріально - предметного перетворення діяльності) і теоретичної, пізнавальної діяльності, засобом і вищою формою якого є мислення. Пізнавальна діяльність, і зокрема мислення, спрямовані на нейтральне, суто об'єктивне відображення світу і людини (людина так само може розглядатися по аналогії з об'єктом зовнішньої діяльності). Проте людська духовна активність не обмежується лише спрямованістю на об'єкт, на реальність «поза себе». Є й інша форма ідеальної діяльності, яка спрямована саме на перебудову людської душі. Це - духовно - практична діяльність, ціннісна форма свідомості. Людську свідомість не можна ототожнювати тільки зі знанням, з пізнанням, мисленням. За своєю сутністю свідомість є здатністю людини не лише пізнавати світ, але й усвідомлювати його, наповнювати його сенсом і суб'єктивним значенням, спів ставляти свої знання з цілями власного існування, оцінювати світ не лише в його об'єктивних характеристиках, але і як свого життя. Свідомість є усвідомленням своїх вчинків, їх наслідків, вона нерозривно пов'язана з совістю, з відповідальністю людини за свої стосунки з природою і світом людей.
Отже, свідомість, з одного боку, є формою об'єктивного відображення, формою пізнання діяльності як незалежної від людських прагнень та інтересів. Результатом і метою свідомості як пізнавальної діяльності є отримання знань, об'єктивної істини. З другого боку, свідомість містить в собі прояв суб'єктивного відношення людини до діяльності як до світу свого життя, його оцінку, усвідомлення свого знання і себе. Результатом і метою духовно - практичного, ціннісного відношення до світу є осягнення сенсу існуючого, міри відповідності світу та його проявів людським інтересам та потребам, сенсу власного життя. Якщо мислення, пізнавальна діяльність потребують здебільшого тільки ясного вираження знання, дотримання логічних схем оперування ними, то духовне ставлення до світу і його усвідомлення вимагає особистих зусиль, власних роздумів і переживання істини.
Свідомість не є лише суб'єктивно - психологічною здатністю індивіда, не є проявом лише психічної сфери життя. З позиції специфіки психічної організації і суб'єктивно - психологічних особливостей внутрішнього світу людини неможливо розкрити сутність свідомості. Проблема полягає в тому, що витоки духовності людини не зосереджені в самому індивіді, вони мають зовнішні щодо нього джерела. Людина в своєму розвитку спирається на певні форми духовності, які існують незалежно від її індивідуальної свідомості. Філософські системи по - різному визначали факт об'єктивного існування духовних формоутворень. Системи об'єктивного ідеалізму (Платон, Гегель та ін.), констатуючи об'єктивність форм духовності, факт їх існування в просторі людської культури, пояснюють це наявністю поза- і надлюдської духовної субстанції - абсолютного духу, світу ідей, духовної космічної енергії тощо. Сучасний матеріалізм основи духовності вбачає саме в людському суспільстві, в особливостях соціально - практичного і культурно - історичного буття людини у світі. Згідно з матеріалістичною концепцією, свідомість породжується всім розвитком матеріального світу, його еволюцією. Але людська духовність, духовна культура людства виникає не шляхом стихійного розвитку матерії взагалі, а внаслідок розвитку такої форми матеріальності, як людська практична діяльність, що відбувається за певних соціальних умов.
Духовний світ людини сформувався у процесі антропосоціогенезу на основі суспільної праці і спілкування індивідів. Особливість людського способу буття полягає в тому, що людина діє не за біологічною програмою, інстинктивною схемою поведінки, вона не пристосовується до навколишнього середовища. А активно перетворює його в процесі суспільної практики, предметної діяльності. Причому перетворення, зміна зовнішньої діяльності можливі лише у відповідності з власними закономірностями природи. Тому в процесі суспільної практики людина відображає ці закономірності, сутності речей і явищ. На цьому ґрунтується здатність людського мислення до об'єктивності відображення. До того ж діяльність не обмежується відтворенням, реконструкцією наявного стану речей. Вона є активною, творчою діяльністю. Людина здатна створювати щось нове, змінювати природні речі, (але дотримуватись законів природи), продукувати нові форми, відсутні в природі. Тому практиці притаманна і така риса, як універсальність, тобто потенційна можливість діяти за логікою нескінченної природи. Активність, творчість, універсальність притаманні і свідомості як ідеальному аналогу, відображенню практичної діяльності. Людина потенційно, в принципі, здатна пізнати і відтворити будь - який предмет природи, бо відноситься до існуючого з точки зору всього людського суспільства.
Питання №83 Соціальна структура суспільства. Історичні форми спільності.
Суспільство - найзагальніша система зв'язків і відносин між людьми, що складається в процесі їхньої життєдіяльності ("людське суспільство"); історично визначений тип соціальної системи (первісне, рабовласницьке, феодальне, капіталістичне, комуністичне суспільство); специфічна форма соціальної організації, що склалася в процесі історичного розвитку даної країни.
Зрозуміти суспільство як об'єктивний процес пізнати закономірності його функціонування, розвитку -- це головне завдання соціальної філософії. І хоч в історико-філософському ракурсі в розумінні суспільства є багато містифікацій, сучасне наукове уявлення про нього не може бути сформоване без скрупульозного аналізу тих пошуків (досягнень та помилок), якими надзвичайно багата історія соціальної філософії.
Суспільство - одна із основоположних категорій філософії. В широкому розумінні - якісно відмінне від природи надскладне багатомірне, внутрішньо розгалужене і водночас - органічно цілісне утворення, що постає як сукупність історично сформованих способів і форм взаємодії і об'єднання діяльності, відносин, поведінки, спілкування, регуляції, пізнання тощо, в яких знаходить своє виявлення всебічна і багаторівнева взаємозалежність людей. У вузькому розумінні - діахронічне чи синхронічно фіксований момент такого організму; спільна основа, поле перетину і накладання індивідуальних дій людей; корелят держави (громадське суспільство). Філософія поєднує при вивченні суспільства ці зрізи як одне ціле.
Філософія в розумінні суспільства орієнтується не на суспільство саме по собі, й не на виокремлено індівідноє, а на з'ясування їх єдності, своєрідності всіх наріжних форм, рівнів і аспектів взаємовпливу та взаємоперетворення індивідного й соціального, розв'язання суспільних та особистісних (в їх взаємозалежності) життєво смислових проблем і виявлення таких умов вільної самоідентифікації та самореалізації людини, за яких зберігається і вдосконалюється суспільство, як продукт взаємодії людей, система соціальних зв'язків, що утворює основу і середовище власне людської життєдіяльності. Саме під таким кутом зору філософія розглядає єдність суспільства з природою та його своєрідність щодо неї; особливості суспільства як сукупності індивідів, що об'єднуються для задоволення „соціальних інстинктів” (Аристотель); відмінності „природного стану” співіснування людей та стану громадянського, „суспільного - договірного” (Гоббс, Локк, Мандевіль, Юм, Вебер); індустріального та постіндустріального суспільства (Арон, Ростоу, Белл); суспільство як сукупність цивілізацій (Данилевський, Тойнбі, Шпенглер); співвідношення суспільства взагалі та суспільно - економічних формацій як його якісно визначених історичних ступенів розвитку (Маркс, Марксизм).
Питання №84 Політична структура суспільства. Держава, її ознаки.
Держава є одним із найважливіших явищ суспільного характеру. І тому не секрет, що протягом століть філософи, юристи та політики намагалися дати визначення поняття цього явища і розкрити його сутність.
Так розглядаючи дане питання, найдоцільніше буде ознайомити читача з поглядами мислителів про державу у хронологічній послідовності.
Розуміння держави в історії державно-правової думки можна пов'язувати з поглядами софістів, Сократа, Платона, Арістотеля, Цицерона, Гроція, Канта, Гегеля та інших філософів.
Розрізняють два покоління софістів у Стародавній Греції: старші(Протагор, Горгій, Гіпій та ін.) і молодші(Фрасимах, Калікл, Лікофрон та ін.).
Так, Протагор уважав, що демократичний устрій суспільства є правомірним і справедливим, визнавав принцип рівності всіх людей. Закликав усіх державних діячів бути справедливими, розсудливими та благочестивими.
Фрасимах уперше сформулював три дуже важливі висновки: про роль насилля в діяльності держави, щодо авторитарного характеру політики і законів і висновок відносно того, що у сфері моралі панують уявлення тих, у кого сила і державна влада.
Сократ був принциповим критиком софістів. Він відкидав суб'єктивізм софістів, їхню апеляцію до звільненої від моральних засад сили; умотивовував об'єктивний характер моральних оцінок природи, держави і права; розрізняв природне і позитивне право, обстоював законність; обґрунтовував тезу, що керувати суспільством повинні професіонали; критикував тиранію; намагався сформулювати морально-розумні засади сутності держави.
В 360 р. до. н.е. Платон написав свою працю під назвою „Держава”. В своєму однойменному діалозі мислитель виразив думку, що держава являється виразом ідеї справедливості. [17]
Дещо інший погляд на це питання мав Арістотель. Центральною проблемою “Політики” в Арістотеля є питання про походження держави. Перший розділ роботи мислителя ставить питання “що таке держава”. І відразу відповідає: “держава - це спілкування, яке організовується для будь-якого блага.” [19] .У своїй праці Арістотель розробляє теорію ідеальної держави, ідеального полісу, а також походження цієї ідеальної держави. Арістотель відкидає релігійне походження держави. Він пише, що людина - це істота політична, і що держава базується на природному потязі людей до спілкування та спільного життя. Саме цей потяг, на його думку, призводить до утворення родини в суспільстві. Отже, перша форма суспільного життя - родина рабовласницького суспільства. Другий етап утворення держави - селище, громада, що складаються з декількох родин. Це фактично розвинута велика родина, але її інтереси вже не обмежуються повсякденними проблемами, тому що з'являються й інші, більш вагомі потреби. І третій етап утворення держав - виникнення її з декількох селищ, чи громад. Оскільки держава за Арістотелем, є розвинуте “спілкування” селищ, а селище - розвинута родина, що роздрібнилася, форми організації родини були перенесені ним і на державу .[5]
Тож, можна зробити висновок, що відомий давньогрецький учений та філософ визначав державу як певне зосередження вcix розумових та моральних інтересів громадян.
Питання №85 Людина і особистість. Співвідношення понять «індивід», «особистість», «індивідуальність»
Особливості моральної і естетичної культури особистості формуються під впливом суспільної свідомості. Яке поставляє інформацію у виді цільних, внутрішньо не диференційованих стереотипів нормативно орієнтованого поводження. У такий спосіб здійснюється стабілізуюча функція соціального контролю, функція наступності моральної і естетичної культури. Перехід визначених стереотипів з інформаційного поля суспільної свідомості на особистісний рівень мислення конкретної людини[2].
Змістом культури виступають особливості культури людського способу діяльності і способи життя. Поряд із загальними для людини ознаками соціальної діяльності, особистість опановує і даностями визначеної культури. Це відбувається
завдяки процесам, що на рівні індивідуальної свідомості породжують здатність до повторення, відтворенню і констатації того, що суспільна свідомість "передає" індивідові як якісь норми, правила, не тільки не потребуючого теоретичного осмислення, але і виключаючи його. Так наприклад існують різні суспільні умовності, традиції, що фіксуються в суспільній свідомості і закріплюються в індивідуальній підсвідомості. Це вдачі і традиції даного суспільства, що відрізняються від вдач і традицій іншого суспільства (естетична культура, уклад родини, взаємини поколінь і т.д.). Особистість як член даного співтовариства засвоює них, не усвідомлюючи, і використовує на практиці, приймаючи як даність.
Частиною змісту суспільної свідомості є також інформація, що містить повідомлення, що, де, коли відбувається. Знання цієї інформації необхідно для орієнтації в суспільному житті. Завдяки цим процесам, особистість виявляється "охопленої" визначеними даностями, у тому числі і стереотипізованим представленнями, що є характерними для даної культури
Индивидуум — человек, обладающий только ему свойственными характеристиками, как внешнего, так и внутреннего характера.
Индивидуальность (от лат. individuum — неделимое, особь) — Совокупность характерных индивидуальных особенностей и свойств, отличающих один индивидуум от другого; своеобразие психики и личности индивида, ее неповторимость, уникальность. Индивидуальность проявляется в чертах темперамента, характера, в специфике интересов, качеств перцептивных процессов. Индивидуальность характеризуется не только неповторимыми свойствами, но и своеобразием взаимосвязей между ними. Предпосылкой формирования человеческой индивидуальности служат анатомо-физиологические задатки, которые преобразуются в процессе воспитания, имеющего общественно обусловленный характер, порождая широкую вариативность проявлений индивидуальности. Существует мнение, что индивидом рождаются, личностью становятся, а индивидуальность отстаивают. (А.С. Асмолов)
Питання №87 Філософія історії. Основні напрямки.
Филосо́фия исто́рии (историосо́фия) — раздел философии, призванный ответить на вопросы об объективных закономерностях и духовно-нравственном смысле исторического процесса, о путях реализации человеческих сущностных сил в истории, о возможностях обретения общечеловеческого единства[1]. Философия истории исследует имманентную логику развития человеческого общества, единство и многомерность исторического процесса, проблемы социального детерминизма, устанавливает истинность или достоверность исторических фактов и событий[2].
Хотя сам термин «философия истории» принадлежит французскому просветителю Вольтеру, вопрос о существовании общих законов исторического развития, непосредственно связанный с предметом философии истории в современном понимании, поставил немецкий просветитель Иоганн Готфрид Гердер в работе «Идеи к философии истории человечества
Питання №90 Глобальні проблеми сучасності та їх характер.
Глобальні проблеми сучасності – найбільш масштабні проблеми, з якими стикається людство на сучасному етапі свого розвитку.
Причини проблем:
Ознаками глобальних проблем сучасності є:
Класифікація глобальних проблем сучасності: