Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1. Авторитаризм: визначення, суттєві риси.
Авторитаризм є одним із найбільш поширених в історії видів політичного режиму. Характерними ознаками авторитарного режиму є:
1. Відмова від принципів конституційності і законності. Якщо конституція і зберігається, то суто в декларативній формі.
2. Концентрація влади в руках уряду, глави держави чи військових. Громадяни відчужені від процесу прийняття рішень. Правляча еліта формується не через конкурентні вибори, а шляхом призначення.
3. Органи влади, як центральні, так і місцеві, мають маріонетковий характер.
4. Можливість втручання армії в політичний процес.
5. Не виключені вибори, боротьба партій, але все це відбувається в жорстко регламентованих рамках.
6. Наявність приватного сектору економіки, вільного від прямого державного втручання.
7. Авторитарний режим допускає існування інакомислення і опозиції в чітко визначених межах. Правляча еліта готова терпіти інакомислення, доки воно не зачіпає основ режиму.
Отже, авторитаризм — це політичний режим, в основу якого покладено зосередження монопольної влади в руках однієї чи групи осіб, що знижує або виключає роль представницьких інституцій влади у суспільстві. Авторитарні режими досить поширені і різноманітні. Серед них можна виділити такі різновиди:
1. Абсолютистська монархія (Саудівська Аравія, Катар, Оман, ОАЕ), в якій монарх наділений необмеженою владою. Виборні представницькі органи відсутні. Уряд призначається монархом і підзвітний тільки йому.
2. Теократичний авторитарний режим (Іран), характерний для країн, де до влади прийшли фанатичні релігійні клани.
3. Військово-бюрократична диктатура (Греція за правління "чорних полковників", Аргентина, Бразилія), що встановлюється внаслідок військових переворотів.
4. Персональна тиранія, різновидом якої є султанізм. При такому режимі влада належить диктатору і спирається на розгалужений поліцейський апарат (Сомалі — Барре, Гаїті — Дювальє, Уганда — Аміна, Нікарагуа — Сомоса).
2.Базові типи політичної культури за Г. Алмондом та С. Верба: патріархальний, підданства, активістський.
Американські політологи Г.Алмонд і С.Верба виділили три базових типи політичної культури:
патріархальна культура характеризується повною відсутністю у населення цікавості до політики, сліпим підпорядкуванням владі, злиттям політичних орієнтацій з релігійними і соціальними;
підданська культура передбачає слабку індивідуальну участь у політичному житті визнання особливого авторитету влади, поважне або негативне ставлення до неї;
активістська культура (культура участі) відрізняється від усіх інших типів активною участю громадян у політиці незалежно від позитивного чи негативного ставлення до політичної системи.
В історії переважають змішані політичні культури, які є різними варіантами поєднання базових типів: патріархально-підданська і патріархально-активістська. Г.Алмонд і С.Верба стверджують, що демократичній системі притаманна громадянська культура, в якій окремі патріархальні та підданські орієнтації урівноважують індивіда, тим самим забезпечуючи стабільність демократії (як приклад політологи наводять США і Великобританію). В громадянській культурі будуть поєднуватися політична активність і абсентеїзм (в західних демократичних системах спостерігається зниження електоральної активності виборців), законослухняність і протест проти певних дій уряду, лояльність до влади та її критика.
3.Взаємовідносини держави і громадянського суспільства за різних політичних режимів.
Формою взаємодії держави і громадянського суспільства є політичний режим як система методів і засобів здійснення політичної влади, а різні типи політичних режимів — демократичний, авторитарний і тоталітарний — є різними способами цієї взаємодії.
Головною особливістю тоталітарного політичного режиму є всеосяжне одержавлення суспільного і приватного життя, тотальний контроль держави над суспільством і громадянами, який спирається на систематичне використання насильства. За тоталітаризму суспільство не справляє відчутного впливу на державу.
За тоталітарного режиму держава фактично поглинає громадянське суспільство. Зародки цього суспільства існують хіба що в сім'ї, домашньому господарстві, церкві, хоча й вони не позбавлені довільного втручання держави чи одержавленої партії. Відсутність розвинених структур громадянського суспільства, насамперед його економічної основи — приватної власності — і політичних інститутів, зворотного впливу цього суспільства на державу призводять до деформації самої держави. Вона вдається до насилля, довільних експериментів над суспільством, втягується у війни тощо.
Головною особливістю авторитарного політичного режиму є зосередження державної влади в одному її органі, в руках однієї особи чи групи осіб і здійснення влади здебільшого з опорою на примус. Під кутом зору взаємодії держави і громадянського суспільства авторитаризм відрізняється від тоталітаризму у кращий бік. За авторитарних режимів зберігається автономія особи й суспільства в непо-літичних сферах, існує недержавний сектор економіки, держава не здійснює тотального контролю над суспільством, не нав'язує йому єдину ідеологію. Авторитаризм формально може припускати поділ влади, багатопартійність, виборність органів державної влади тощо. Проте реально державна влада зосереджується в руках глави виконавчої влади. Домінує одна політична партія; інші партії, громадсько-політичні організації, засоби масової інформації не справляють відчутного впливу на здійснення державної влади. Органи місцевого самоврядування якщо й існують, то перебувають під жорстким контролем центральної влади. Вибори до представницьких органів влади мають формальний характер, переважають силові методи правління. Це означає, що наявне громадянське суспільство не контролює державу. Таке співвідношення держави і громадянського суспільства тією чи іншою мірою притаманне більшості країн світу, хоча формально в них можуть бути й ознаки правової держави та демократичного політичного режиму.
Партнером держави громадянське суспільство виступає лише у правовій державі за демократичного політичного режиму.
Правова держава не може існувати без громадянського суспільства. Особливість їх взаємодії за демократичного політичного режиму полягає в тому, що громадянське суспільство підпорядковує собі державу і контролює її. Зв'язок громадянського суспільства з державою, його вплив на неї грунтується передусім на принципах демократії. Вихідним із них є принцип народного суверенітету, який проголошує народ єдиним джерелом і верховним носієм влади в суспільстві. А це означає, що влада держави, її суверенітет похідні від суверенітету народу, що громадянське суспільство створює державу для задоволення власних потреб, а не заради неї самої, що держава не повинна вивищуватися над суспільством і покликана слугувати йому, що, зрештою, чиновники існують для громадян, а не навпаки. Усвідомлення громадянами саме такого співвідношення між громадянським суспільством і державою має принципово важливе значення для формування їх демократичної політичної культури.
Найповніше зв'язок громадянського суспільства й держави проявляється через права і свободи особи.
4.Виборча система сучасної України.
Однопалатний парламент -- верховная рада (450 місць). 225 депутатів обираются за мажоритарною системою, 225 -- за пропорційною з барьером у 5%. Строк депутатских повноважень -- 5 років.
Вибори в ВР:
Пропорційна основа. Рівне виборче право (1 голос у кожного), пряме (безпосер голосування), добровільні, вільні, таємні, особисті (голосує тільки сам за себе).
Активне право – 18 років. Пасивне – 21 рік.
Виборчий процес включає такі етапи:
1) складання списків виборців; 2) утворення територіальних виборчих округів; 3) утворення виборчих дільниць; 4) утворення виборчих комісій; 5) висування та реєстрація кандидатів у депутати; 6) проведення передвиборної агітації; 7) голосування; 8) підрахунок голосів виборців та встановлення підсумків голосування; 9) встановлення результатів виборів депутатів.
Існують чергові вибори і позачергові (призначає президент)
- Виборчий процес розпочинається за 120 днів
- Позачергові вибори депутатів відбуваються в останню неділю шістдесятиденного строку з дня опублікування Указу Президента
- 225 теритиоріальних виборчих округів.
- Спеціальні виборчі дільниці утворюються у стаціонарних лікувальних закладах, на суднах, які перебувають у день голосування у плаванні під Державним Прапором України, на полярних станціях України, в установах кримінально-виконавчої системи та в інших місцях тимчасового перебування виборців з обмеженими можливостями пересування.
- Закордонні виборчі дільниці утворюються при дипломатичних та інших офіційних представництвах і консульських установах України за кордоном, у військових частинах (формуваннях), дислокованих за межами України
Президент
Активне – 18. Пасивне – 35.
Висування – само висування або блок чи партія – лише одного кандидата.
- Президентом України може бути обраний громадянин України, який на день виборів досяг тридцяти п'яти років, має право голосу, володіє державною мовою і проживає в Україні протягом десяти останніх перед днем виборів років
Вибори Президента України можуть бути черговими, позачерговими (смерть, імпічмент, відставка, здоров’я) та повторними (2 тур і зняття кандидатами себе з виборів)
- Грошова застава вноситься партією (партіями, що входять до блоку), яка висунула кандидата на пост Президента України, або кандидатом на пост Президента України у безготівковому порядку на спеціальний рахунок Центральної виборчої комісії в розмірі п'ятисот тисяч гривень
- декларація про майно і доходи.
5. Виборчі технології: зміст та сучасні форми.
ВИБОРЧІ ТЕХНОЛОГІІ – набір принципів, методів, прийомів та підходів, пов'язаних із забезпеченням перемоги на виборах та подальшим використанням або втриманням політичної влади.
Серед основних технологій, що використовуються на виборах треба виділити базові політико-психологічні передвиборчі і виборчі технології.
1. Технологія ставки на партію чи блок - зміст впливу на електорат ґрунтується на формуванні у нього образу партії як єдиної політичної сили, яка здатна консолідувати суспільство, зробити вагомий внесок у розбудову держави, подолання кризових явищ і створення ефективної економіки або ефективного управління державою.
2. Технологія ставки на лідера партії - в центрі діяльності команди кандидата ставиться особистість лідера, яка має «притягувати» голоси виборців. Для цього організовуються й проводяться заходи, які мають за мету ввести окрему особистість - лідера партії чи блоку - у політичний простір, сформувати у свідомості електорату необхідний його образ. Наймовірніше це має бути образ сильної, вольової, інтелектуально розвиненої людини, висококваліфікованого фахівця, обачливого й підготовленого політика, здатного реалізувати ідеї і сподівання людей, повести за собою маси, забезпечити правопорядок.
3. Технологія ставки на лідерів партії - ця технологія мало чим відрізняється від попередньої. Її особливість полягає у тому, що тут «розкручується» низка лідерів, які в цілому мають відобразитись у свідомості електорату як команда однодумців, що здатна реалізувати будь-які задуми. Лідери «розкручуються» за єдиними сценарієм, охоплюючи всі аспекти суспільно-політичного життя. Кожен також працює зі своєю частиною електорату, яка найбільшою мірою його підтримує.
4. Технологія поєднання ставки на лідерів і партію - ця технологія певним чином об'єднує три попередні технології. У ході її реалізації «розкручуються» і окремі лідери, і партія як активний, організований і підготовлений суб'єкт політичної діяльності, як політична сила, яка здатна взяти на себе відповідальність за майбутнє держави.
5. Технологія провідної ідеї та ідеалу - в центр усієї виборчої кампанії ставиться така ідея, такий ідеал, які здатні, як кажуть, проникнути у серця й душі електорату, запалити маси й повести їх на нові звершення.
6. Технологія міфізації і символу - для досягнення бажаних результатів технологи дуже часто вдаються до створення у свідомості електорату міфів про певного кандидата. Символом може стати будь-яке слово, ім'я, зображення, але лише тоді, якщо вони мають специфічне додаткове значення до свого звичайного змісту. Міф часто перетворює політика на народного «героя», «дивотворця», «всемогутнього керівника». З часом він перестає сприйматися як звичайна людина, але тут головне, щоб кандидат злився із міфів.
7. Технологія ставки на програму партії чи окремого кандидата - в центрі виборчої кампанії є програма партії. Слід зауважити, що в Україні використання цієї технології є досить складним, бо програма ще жодного разу не була головним чинником перемоги на виборах.
8. Технологія використання суперечностей полягає у виборі за основу впливу на електорат саму суперечність, яка має місце у певному регіоні, галузі, місті чи державі. У цьому випадку використовується суперечності між положеннями Конституції і реальним станом їх виконання партіями, лідерами однієї чи різних партій; етнічними спільнотами; різними гілками влади; владними структурами і різними соціальними групами чи іншими суб'єктами соціальної життєдіяльності; рівнем реальних досягнень діючих кандидатів у депутати та їхніми попередніми обіцянками; закликами лідерів та їх справжнім ставленням чи діяльністю.
9. Технологія ставки на проблеми передбачає розгортання передвиборних і виборчих кампаній на основі акцентування уваги на головних проблемах, які перешкоджають руху в майбутнє, гальмують демократичні та економічні процеси, національний чи регіональний розвиток, можуть призвести до втрати незалежності, спричиняють погіршення здоров'я й дієздатності людей. Такими проблемами можуть бути: екологія, наркоманія, мовне питання, злочинність, безробіття, вавілля чиновників, бідність.
6. Види політичної стабільності.
Стабільність - це нормальне функціонування політичної системи, усіх її структур та інститутів, відсутність збоїв у механізмах державної влади, її достатня авторитетність. Стабільність проявляється також і в суворому дотриманні і виконанні законів та інших регулюючих нормативних актів, використаних стосовно мирних, ненасильницьких форм політичної боротьби. Об'єктивною стабілізацією та її складовою частиною є відсутність політичного напруження в суспільстві. Стабільність виступає оцінкою стану політичного життя всередині держави, а також у системі міжнародних відносин.
Створення умов для нормального функціонування громадських інститутів та владних структур незалежно від існуючого режиму є найважливішою функцією політичного керівництва і державного управління. Стабільність стосується всіх сфер політичного та громадського життя. По суті стабільність - інтеграція людей для досягнення певної мети, рішення тих чи інших проблем на базі розподілу праці та обов'язків. На відміну від традицій, що проголошували вивчення в Україні класової боротьби та суперечностей як джерела соціальних змін, політологи, соціологи Заходу приділяли й приділяють увагу з'ясуванню природи конфліктів. У країнах Заходу, а згодом і в країнах Сходу політологія передбачає пошуки шляхів згуртування суспільства, окремих соціальних спільностей, груп на основі загальних цінностей та інтересів. Ставиться мета - вивчення еволюційних змін у громадських пріоритетах та поведінці, а не ідеологічне розхитування й вибух громадських емоцій. Існує і ряд концепцій стабільності (концепція соціальної інтеграції - Еміль Дюркгейм, Макс Вебер, Вільфредо Парето і ін., соціальна теорія організації суспільства - Роберт Міхельс, Федеріко Тейлор, Огюст Конт, сучасні функціоналісти та ін.). Політична стабільність, на думку політологів Заходу, одна з форм соціальної стабільності, стан співвідношення соціальних спільностей, груп та політичних сил, Неспроможних істотно змінити політичну систему у своїх інтересах, тобто забезпечується їх статус, передбачається стан відносної рівноваги, збалансованості соціальних спільностей, груп та політичних інститутів - суб'єктів владних відносин.
7. Види та напрями політики.
Розрізняють політику внутрішню і зовнішню. Внутрішня політика охоплює основні напрямки діяльності держави, її структур і органів державної влади з регулювання взаємодії людей усередині країни. Залежно від сфери суспільних відносин, яка є об'єктом політичного впливу, внутрішню політику можна класифікувати на:
Національна політика являє собою науково обґрунтовану система заходів, спрямованих на реалізацію національних інтересів, розв'язання суперечностей у сфері етнонаціональних відносин[5].
Зовнішня політика — діяльність держави на міжнародній арені, що регулює її стосунки з іншими суб'єктами зовнішньополітичної діяльності: державами, зарубіжними партіями, іншими громадськими об'єднаннями, міжнародними організаціями. Зовнішньополітичний курс будь-якої держави визначається, головним чином, характером її внутрішньої політики, і в водночас істотно впливає на внутрішню політику. Зрештою і внутрішня, і зовнішня політика вирішують одну задачу — збереження і зміцнення існуючої в державі системи суспільних відносин.
За пріоритетами політика поділяється на нейтральну, відкритих дверей, національного примирення, компромісів; за змістом і характером — на прогресивну і реакційну, на науково обгрунтовану і волюнтаристичну тощо.
8. Визначення тоталітарного режиму, його головні характеристики.
Тоталіт — с-ма політич панування, за якої держ влада, зосереджена в руках вузького кола осіб, ліквідовує конституційні гарантії прав і свобод особи шляхом насильства, поліцейських методів впливу на населення, духовного поневолення, остаточно поглинає всі форми та сфери життєдіяльності людини. Поняття "тоталітарний" почали вживати критики Муссоліні на початку 20-х років 20 ст., коли в Італії формувалася фашистська система. Але Муссоліні сам підхопив це поняття й проголосив своєю метою створення тоталіт держави. РИСИ режиму: 1)принципова відмова від ідеї прав людини і громадянина; 2)пріоритет партії або держави в системі соціальних цінностей; 3) однопартійна політична система і заборона на існування опозиції; 4)наявність загальнообов'язкової державної ідеології; 5) формальність і декоративний характер виборів; 6)принципова відмова від розподілу влади; 7)вождізм, точніше, сакралізація (обожнювання) лідера, який підноситься як наймудріший, непогрішимий, найсправедливіший, який невпинно думає про благо народу. При тоталітаризмі встановлюється повний (тотальний) контроль над усіма сферами життя суспільства. Держава прагне буквально «злити» суспільство з собою, повністю його одержавити. Прикладами тоталітарного режиму є нацистська Німеччина, фашистська Італія, сталінський Радянський Союз, маоїстський Китай.
9. Генеза та еволюція поняття "геополітика": науковий напрям та елемент політичної практики.
Геополітика ( від грец - мистецтво управління державою ) - політологічна концепція, що вбачає у політиці засадничу, визначальну роль географічних факторів: просторове розташування країни, розмір території, наявність чи відсутність, обмеженість природних ресурсів, клімат, кількість населення. Формування геополітики у самостійний напрям політичних досліджень пов'язане з іменами Фрідріха Ратцеля та Рудольфа Челлена, який є автором терміна геополітика. Геополітика почала формуватися з початку XX ст. в умовах швидкої інтернаціоналізації світових економічних процесів, виходу на світову арену США як провідної держави, визвольних рухів в Азії, а потім і вАфриці. Після першої світової війни ( в 1922 році ) у Німеччині був створений Інститут Геополітики. Геополітичні концепції німецької школи, яку очолював Карл Хаусхофер, а саме, «теорія життєвого простору» значним чином виправдовували німецьку агресію і розв'язання другої світової війни.[1] У США і Західній Європі в післявоєнний період геополітика набуває двох нових значень: як геостратегія у вирішенні конкретних зовнішньополітичних та військових завдань; як пояснення районування політичних процесів регіонального і глобального рівнів. На такій основі формувалась концепція стримування СРСР, «теорії доміно» для пояснення процесів у колишніх колоніях. Переважна більшість сучасних політологів визнають роль географічного чинника в політиці, але не вважають його вирішальним.
10. Глобальні проблеми сучасності та їх вплив на світову політику.
Глобальні проблеми сучасності - комплекс проблем і ситуацій, що зачіпають життєві інтереси всіх народів світу і вимагають для свого розв’язання колективних зусиль світової громадськості (екологічні проблеми, гонка озброєнь, хвороби і т.д.). Глобальні проблеми людства стосуються як поверхні землі, так і Світового океану, атмосфери планети, навколоземного космічного простору.
Це сукупність соціоприродних проблем, від вирішення яких залежить подальший прогрес людства, збереження цивілізації. Ці проблеми характеризуються динамізмом, виникають як об'єктивний фактор розвитку суспільства і для свого вирішення потребують об'єднаних зусиль всього людства. Глобальні проблеми взаємопов'язані, охоплюють всі сторони життя людей і зачіпають всі країни світу.
Глобальні проблеми людства на сучасному етапі розвитку:
-необхідність Збільшення тривалості життя i вирішення проблеми старіння людини ;
-уникнення термоядерної війни і забезпечення миру між народами, недопущення несанкціонованого світовим співтовариством розповсюдження ядерних технологій, радіоактивного забруднення довкілля;
-регулювання стрімкого збільшення населення Земної кулі;
-уникнення катастрофічного забруднення навколишнього середовища і зниження біорізноманітності на планеті;
-забезпечення людства ресурсами на довготривалу перспективу;
-подолання розриву у розвитку між багатими і бідними країнами, подолання бідності, голоду, неграмотності.
-деградація земель;
-озонові дірки;
-проблема СНІДу;
-глобальні епідемії (приклади - грип пташиний, грип свинячий).
Глобальні проблеми людства є наслідком протистояння з одного боку природи, а з іншого - людської практики, культури людства, а також невідповідності або несумісності різноспрямованих тенденцій в ході розвитку самої людської культури. Природа існує за принципом негативного зворотнього зв'язку (див. біотична регуляція довкілля), тоді як людська культура — за принципом позитивного зворотнього зв'язку
11. Головні функції політичних систем.
Політ с-ма – це цілісна сукупн політ суб’єктів, структур і відносин, що відображає інтереси всіх політичних і соціальних сил суспільства. Осн ф-ії
1. Регулятивна – виражається в координації поведінки індивідів, груп, спільнот на основі введення політичних і правових норм, дотримання яких забезпечується виконавчою та судовою владою.
2. Інтеграційна – вироблення політичного курсу держави та визначення цілей і завдань розвитку суспільства; організація діяльності суспільства щодо виконання спільних завдань і програм.
3. Дистрибутивна (розподільницька) – передбачає розподіл системою матеріальних благ, соціальних статусів і привілеїв інститутам, групам і індивідам. Окремі соціальні галузі вимагають централізованого фінансового розподілу: кошти для покриття потреб армії, соціальної сфери і управління отримуються з економіки через оподаткування.
4. Реагування – відбивається у здатності системи сприймати імпульси, що надходять з зовнішнього середовища. Вони набувають форми вимог, що висуваються до влади різними соціальними групами.
5. Легітимізації – діяльність, спрямована на узаконення політичної системи, на досягнення в її межах взаємної відповідності політичного життя, офіційної політики і правових норм.
6. Політичної соціалізації – залучення людини до політичної діяльності суспільства.
7. Артикуляції інтересів – пред´явлення вимог до осіб, які виробляють політику.
8. Агрегування інтересів – узагальнення та впорядкування інтересів і потреб соціальних верств населення.
9. Політичної комунікації – припускає різні форми взаємодії та обміну інформацією між різними структурами політичної системи, лідерами і громадянами.
10. Стабілізації – забезпечення стабільності та стійкості розвитку суспільної системи загалом.
Головним для функціональності системи є забезпечення стану динамічної рівноваги шляхом адекватної переробки імпульсів.
12.Головні характеристики традиційних політичних систем. Перша типологія була запропонована Г. Алмондом 1956 року у статті „Порівняльний аналіз політичних систем” . За зауваженням А. Лейпхарта, вона є найзначнішою з усіх існуючих класифікацій подібного роду . У підґрунтя класифікації Г. Алмонд поклав критерії політичної культури і рольової структури (характеру взаємодії різних політичних інститутів). За цими критеріями політичні системи поділяються на чотири основні групи:• англо-американська характеризується однорідною світською політичною культурою і високоспеціалізованою рольовою структурою. В ній наявні автономні політичні партії, групи інтересів і засоби масової комунікації;• європейська континентальна асоціюється з так званими багатоскладними суспільствами, яким притаманна гетерогенна (подрібнена) політична культура, обумовлена існуванням автономних конфліктних політичних субкультур;• доіндустріальна або частково індустріальна характерна для країн, що розвиваються. Вона відзначається недемократичністю, нестабільністю, наявністю безлічі етнічних, расових, мовних, релігійних тощо розколів, що породжують гострі соціальні конфлікти;• тоталітарна характеризується однорідною політичною культурою та високим рівнем суспільної інтеграції, що досягається насильством і придушенням опозиції.
13.Громадянське суспільство: сутність та структурні елементи.
У трактуванні поняття «гр сусп.» існують великі розбіжності: від ототожнення понять «людське суспільство» і «громадянське суспільство» до ототожнення понять «громадянське суспільство» і «держава». Найбільш обґрунтованою видається точка зору, що гр. сусп — це історичний феномен, що виник на певному етапі розвитку державно організованого, перш за все західного суспільства, і характеризується самостійністю щодо держави. У структурному відношенні гр сусп— це сукупність вільних індивідів, недержавних об'єднань громадян і сфера відносин між ними, не залежна від держави. СТРУКТУРА:1) вільні, рівноправні, самостійні індивіди. Основною фігурою гр сусп є людина як особистість та її приватні інтереси і потреби, вільна реалізація яких проходить поза держ контролем. Членами гр сусп є трудівники й одночасно власники, які мають відчуття особистої гідності, готові узяти на себе ризик ведення своєї справи, відповідальність за себе та благополуччя своєї сім'ї; 2) недержавні об'єднання індивідів. Потреби особи виражаються та здійснюються через такі компоненти гр сусп, як сім'я, церква, профспілки, партії, елітарні групи, клуби виборців, культурні об'єднання, наукові асоціації тощо. З одного боку, в гр сусп кожен має можливість задовольнити одвічний потяг людини до спілкування — за віковими, інтелектуальними, економічними, спортивними, релігійними, політичними інтересами. З іншого боку, економічна і соціальна сфери життєдіяльності людини знаходять себе саме завдяки функціонуванню гр сусп.Важливе місце в с-рі гр сусп посідає так званий третій сектор — сукупність некомерційних організацій, що не ставлять перед собою цілей отримання прибутку (перші два сектори — це сукупність держ інститутів і підприємницьких структур). Одержуваний унаслідок діяльності таких організацій дохід не розподіляється між їх учасниками, а йде на реалізацію цілей організації;3) суспільні відносини між індивідами та їх об'єднаннями, що розвиваються на основі рівності та самоврядування. Відносини в середовищі гр сусп надзвичайно різноманітні: господарські, економічні, сімейно-споріднені, етнічні, релігійні, правові, політичні. Характерно, що тут переважають не вертикальні (за підлеглістю), а горизонтальні (рівнопартнерські та конкурентні) зв'язки. У цю сферу діяльності людей держава втручається лише тоді, коли гр сусп або окремим його членам загрожує небезпека, коли сусп не може самостійно впоратися з якоюсь проблемою.
14.Демократичні політичні режими. У перекладі з грецької демократія означає "влада народу" (demos – народ, cratos – влада). Більш розгорнуте визначення демократії, що стало класичним, було дано американським президентом А. Лінкольном у його відомій гетисбурській промові (1863): правління народу, вибране народом і для народу. Але, не дивлячись на очевидність трактування демократії як народовладдя, існує ряд проблем, які належать до змісту і функціонування демократії. Ці питання викликають серйозні суперечки, що знайшло відображення у появі різних теорій демократії, наголос робиться на різні її властивості: свободу (лібералізм), рівність (марксизм), участь народу у прийнятті рішень (партисипаторна теорія або демократія участі), конкуренцію за голоси виборців між елітами (елітарні теорії).У сучасному світі дуже часто зловживають словом демократія. Більшість сучасних партій містять у своїй назві термін "демократична", практично всі сучасні політичні режими, навіть авторитарні, претендують на демократичність. Подібна вільність у вживанні поняття "демократія" і сама різноманітність трактувань її сутності спонукає окремих авторитетних вчених зробити висновок, що демократія – це поняття, яке не піддається визначенню. Тим не менш політологи, різні міжнародні організації використовують це поняття, погодившись щодо критеріїв, що дозволяють віднести той чи інший режим до демократичного .Засадовими чинниками демократичного політичного режиму є:юридична й фактична гарантія прав людини та громадянина; суверенність особистості; плюралізм соціального й політичного життя; пріоритетна роль громадянського суспільства й правової держави;створення органів влади шляхом змагальних відкритих виборів;легітимність влади;реалізація принципу поділу влади;наявність багатопартійної системи й політичної конкуренції;інституціалізація конфліктів, забезпечення законності їх урегулювання; консенсус між головними суспільними структурами; базова єдність суспільства, спільна зацікавленість громадян у збереженні соціальної організації; високий рівень професійних й моральних якостей лідера Проте не варто ототожнювати демократію із втіленням усіх сподівань, здійснення яких прагне людина. Демократія не тільки має переваги, а й може стати "тиранією більшості", переродитися на диктатуру парламенту або парламентської більшості. Сильна влада – загалом потрібна, а надто у період становлення, але й вона може перетворитися на авторитарну диктатуру. Невиключене виникнення описаного Е. Фроммом феномена "втечі від свободи". Й усе-таки людство, за словами У. Черчілля, не вигадало досі нічого кращого, ніж демократія.
15. Джерела та види легітимності влади.
Легітимність - Визнання суспільством законності, правомірності офіційної влади .Слід розрізняти поняття «легітимність влади» (громадське визнання її законності) і «легальність влади» (правове, формальне її закріплення).У науку поняття «легітимність влади» вперше було введено німецьким вченим Максом Вебером. Він же показав, що легітимація (набуття владою законності) не є у всіх випадках однотипний процес, що має одні й ті ж коріння, одна підстава. Вебер виділив три основних джерела (підстави) законності, правомірності політичної влади:традиційна легітимність (при монархічної форми правління за усталеною традицією влада переходить у спадок.)харизматична легітимність (політична влада знаходить якості законності в зв'язку з величезною популярністю і культом особистості політичного діяча, котрий очолює державну владу. Даний тип влади Вебер назвав харизматичним. Харизма (від грец. сharisma) означає божественний дар, милість. Цей тип легітимності політичної влади грунтується на виняткових, унікальні властивості, які виявляє лідер, що дозволяють йому виступати в якості пророка і вождя.)раціонально-правова легітимність (Ця влада визнається народом тому, що вона спирається на раціональні, визнані їм закони.)Така диференціація говорить багато про що. Перефразовуючи відому приказку, можна констатувати: «Скажи мені, який тип легітимності влади в даній країні, і я скажу тобі про рівень її економічного і політичного розвитку, про панівну в ній політичному режимі, про цілі, які ставить політична влада, і навіть« тривалості її життя »». Принаймні, можна з досить високим ступенем точності сказати, буде ця влада довготривалої або короткочасною.В політичній історії такі типи легітимності влади:1.Легальний тип(влада узаконена встановленими нормами права, заснована на визнаних суспільством конституційнихпринципах держави і підкріплюється діяльністю відповідних інститутів, а також санкціями, включаючи примусові. Джерело легальної легітимності - загальне розуміння норм, встановлених законом;) 2)Ідеологічний тип(влада визнається обгрунтованою в силу внутрішньої переконаності чи віри в правильність тихідеологічних цінностей, які нею проголошені. Джерело легітимності - ідеологічні цінності.) 3)Традиційний тип (Джерело - традиційне свідомість) 4)Структурний тип(правомочність влади випливає з переконання в законності і цінності встановлених структур і норм, що регулюють політичні відносини. Джерело легітимності - специфічні політичні структури.) Харизматичний (персональний) тип(Джерело харизматичної легітимації - особистий авторитет правителя.
16.Засоби боротьби з тероризмом
Головні стратегічні умови боротьби з тероризмом: - визнання ролі великих Ідей в Історії і відмова від підміни Історії Грою; - відновлення ролі держави і його монополії на застосування сили усередині товариства. Що стосується практичних тактик і технологій по боротьбі з тероризмом, то антитерористичні служби США, Ізраїлю, Франції й інших країн рекомендують: - попередження; блокування тероризму на початковій стадії і недопущення становлення і розвитку його структур; - недопущення ідеологічного виправдання терору під прапорами "захисту прав нації", "захисту віри" і т. п. ; - передача всього керування антитерористичною діяльністю найбільш надійним спецслужбам при невтручанні в їхню роботу будь-яких інших органів керування; - використання договорів з терористами тільки цими спецслужбами і тільки для прикриття підготування акції по повному знищенню терористів; - ніяких поступків терористам, жодного безкарного теракту, навіть якщо це коштує крові заручників і випадкових людей - тому що практика показує, що будь-який успіх терористів провокує подальше зростання терору і кількості жертв; - спеціальні психологічні операції ЗМІ, що подають придушення теракту як трагічну необхідність, протиставляючи "чорноту" терору "чистоті" тих, хто з ним бореться.
17.Зміст системного підходу до вивчення політики.
Змістом систем. підходу є філософ. уявлення про цілісність об'єктивного світу, співвідношення цілого і частин, про взаємодію системи із середовищем, загальні закономірності функц-ння й розвитку с-м; про структурованість кожного системн. об'єкта, актив. характер діяльності суб'єктів соціально політ.систем. Під час систем. аналізу визначають елементи досліджуваних явищ (політ. інститути й норми, структурні підрозділи держави тощо), специфіку їх змісту та функціон. призначення. На цій основі встановлюють системні зв'язки між елементами, які виражають властиві об'єкту єдність і цілісністьСистем. підхід виступає істотним моментом діалектич. методу пізнання. Він дає змогу глибше пізнати суть політ. явищ, повніше розкрити й усвідомити роль та функції компонентів с-ми. Важливого методолог. значення набуває характеристика с-ми як органічної сукуп. елементів, а не їх простої суми. Усвідомлення взаємозв'язків у с-мах, взаємозалежності її компонентів сприяє розумінню тенденцій політ. розвитку, динамізму політ. процесів, націлює на виділення основної ланки в ланцюзі політ. явищ. Систем. підхід дає змогу розкрити основу, систем. якість, завдяки яким усю суперечливу різноманітність політ. сил можна зрозуміти як єдине ціле. Методолог. роль систем.підходу значно зростає, коли він поєднується з принципом істор. аналізу явищ і виступає як системноістор.підхід.
18. Зовнішньополітичні пріоритети України.
Зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальновизнаними принципами і нормами міжнародного права. (Конституція України. Стаття 18) Україна проводить виважену, послідовну та цілеспрямовану зовнішньополітичну діяльність, відповідно, основні напрямки її зовнішньої політики в цілому залишаються незмінними з часу проголошення незалежності у 1991 році. Україна послiдовно й неухильно будує свою зовнiшню полiтику на основi беззастережного дотримання принципiв мiжнародного права, Статуту ООН та iнших мiжнародно-правових актiв. Така позицiя нашої держави закрiплена у схвалених Верховною Радою 2 липня 1993 р....
19. Інформаційне суспільство: загальна характеристика.
Інформаці́йне суспі́льство (англ. Information society) — теоретична концепція постіндустріального суспільства, історична фаза можливого еволюційного розвитку цивілізації, в якій інформація і знання продукуються в єдиному інформаційному просторі. Головними продуктами виробництва інформаційного суспільства мають стати інформація і знання.
Характерними рисами теоретичного інформаційного суспільства, є:
Станом на кінець 2005 року європейські дослідники статистики «інформаційного суспільства» зробили висновок, що «концептуальне визначення інформаційного суспільства лишається неясним. Це видно за практичними роботами: не гармонізовані формати даних, різна кількість і діапазони показників, різні методологічні підходи у збиранні даних»[1]. Тому поняття «інформаційне суспільство» і концепція вимагають уточнення і наразі придатні для опису лише теоретично можливих майбутніх змін в суспільстві.
20. Критерії загального виборчого права : історія і сутність. Голосування: пряме і непряме. Цензи
Історичні віхи демократизації виборчого процесу. Рівне виборче право є явищем XX століття. У середині XIX століття (1848 р.) вперше у Франції та Швейцарії був скасований майновий виборчий ценз і визнано принцип рівного і загального виборчого права, але тільки для чоловіків (87). Тільки наприкінці XIX століття, спочатку в далекій Новій Зеландії (1893 p.), а на початку XX століття в Австралії (1902 р.) та Фінляндії (1906 р.) виборче право отримали жінки. У країнах — піонерах загального виборчого права — Франції та Швейцарії, — жінки отримали право голосу лише після Другої світової війни (у Швейцарії аж у 1971 році). Таємне голосування, що якнайкраще відповідає критеріям вільних та чесних виборів, вперше було запроваджене в Південній Австралії у 1858 р., у Великій Британії в 1872 р., у США — після 1884 року. У сучасних умовах в усіх електоральних демократіях відбувається таємне голосування, будь-які виборчі цензи (окрім вікових обмежень (18 років), цензу громадянства та обмеження виборчих прав недієздатних) не допускаються.
Вибори — це передбачена Конституцією та законами форма прямого народовладдя, яка є безпосереднім волевиявленням народу шляхом таємного голосування щодо формування конституційного, якісного та кількісного складу органів держав ної влади та органів місцевого самоврядування чи обрання та наділення повноваженнями посадової особи
Основні принципи проведення виборів:
Вільні вибори. Це означає, що ніхто не може бути примушений до здійснення волевиявлення.
Загальне виборче право. Принцип загальності виборчого права дозволяє всім громадянам держави брати участь у виборах, окрім тих, яким це не дозволяється законом. Виборче право може бути активним (право обирати) і пасивним (право бути обраним). В більшості країн для участі у голосуванні (активне виборче право) встановлюється вік — 18 років, але може бути і менше (16 років, Бразилія), або більше (20 років, Марокко). Для пасивного виборчого права вік має бути дещо вищим; 21 рік, 26 років, 35 років. Існують і такі обмеження пасивного виборчого права, як невиборність (певні посадові особи не мають права брати участь у виборах) та несумісність (заборона обіймати виборчу та державну посаду).
Крім вікового цензу існує і ряд інших виборчих цензів: осілості, статі, майновий, моральний. Ценз осілості — це вимога, за якої виборче право надається тільки тим громадянам, які проживають у виборчому окрузі: США — 1 міс, Німеччини — 3 міс, Франції — 6 міс, Канади — 12 міс. і т.д. Ценз статі забороняв брати участь у виборах жінкам. Спочатку ценз статі було скасовано у Новій Зеландії (1893), Австралії (1902), Фінляндії (1906). У країнах-піонерах загального виборчого права жінки дістали право голосу лише після Другої світової війни (Франція — 1944 p., Швейцарія — 1971 p., а в деяких країнах іще пізніше: Іспанія — 1977 p., Португалія — 1975 р.).
Рівність виборчих прав. Це означає, що: а) кожний виборець має рівне число голосів; б) в країні існує єдиний виборчий корпус, тобто виборці не розділені на соціальні чи якісь інші групи; в) закон встановлює однакові вимоги для висунення кандидатів і проведення агітації.
Принцип рівності може бути порушений внаслідок куріальних виборів, коли певна соціальна група має у парламенті фіксоване представництво (наприклад, національні меншини). Але, з іншого боку, куріальні вибори дозволяють репрезентувати інтереси малих соціальних спільнот у парламенті. Інколи принцип рівності порушується внаслідок утворення виборчих округів — виборча географія чи геометрія. В США її називають "джерімендерінг" — від власного імені одного американського губернатора, котрий використав нарізку виборчих округів в інтересах своєї партії (округ, який він штучно створив, на карті нагадував саламандру), та англійського слова, що перекладається як "майструвати".
Пряме виборче право. Воно означає, що громадянин голосує безпосередньо за партію чи кандидата. Але інколи вибори бувають і непрямими. Непрямі вибори бувають 2 видів:
а) виборці обирають виборчу колегію, яка потім робить вибір (наприклад" президента США);
б) багатоступеневі вибори. В даному разі низові представницькі органи обираються громадянами, а потім вони обирають депутатів вищих рівнів (СРСР, Куба, Ангола).
Таємне голосування полягає у неможливості контролю за волевиявленням виборця.
Обов'язковість і періодичність виборів означає, що у країні вибори відбуваються через певний термін, визначений Конституцією і законами про вибори.
Головні процедури виборчої кампанії:
Політичні вибори не обмежуються самим тільки голосуванням. Це масова кампанія, широкий комплекс заходів та процедур для формування керівних органів у державі.
До загальних принципів виборчого права належать насамперед принципи вільного, загального, рівного, прямого виборчого права, а також таємного голосування під час здійснення виборчого права. Ці принципи є фундаментальними як для виборів, так і для більшості інших форм безпосередньої демократії, наприклад референдумів. Принципи вільного, загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні визнані універсальними принципами виборчого права.
Принцип вільності виборчого права гарантує громадянам України, які мають право голосу, свободу волевиявлення. Кожен громадянин має право брати або не брати участь у виборах, реалізуючи своє активне чи пасивне виборче право. Це право громадянина захищається Конституцією та законами України. Ніхто не може бути примушений голосувати на виборах.
Принцип загальності виборчого права означає, що суб'єктивне активне виборче право, тобто право обирати, відповідно до ст. 70 Конституції України мають усі громадяни України, які на день голосування досягли 18 років, за винятком осіб, визнаних судом недієздатними.
Суб'єктивне пасивне виборче право, тобто право бути обраним, як і раніше, має свої особливості залежно від виду виборів.
Принцип рівності виборчого права передбачає, що всі громадяни України беруть участь у виборах на рівних засадах. Усі виборці мають однакову кількість голосів І кожний голос має однакове з іншими значення. Здійснення громадянами України права обирати і бути обраними не залежить від їхньої раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних або інших ознак. Обмеження виборчих прав громадян України, не передбачених Конституцією, забороняються (ст. 64 Конституції України).
Принцип прямого виборчого права визначає право громадян обирати кандидатів та організації політичних партій і їх блоки на виборах безпосередньо. Конституцією передбачаються прямі вибори народних депутатів України, Президента, депутатів Верховної Ради АРК, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів.
Принцип таємності голосування означає, що контроль за волевиявленням виборців не допускається, гарантується повна свобода волевиявлення. Це право забезпечується можливістю кожного виборця голосувати особисто. Голосування за інших осіб не допускається. Виборчий бюлетень заповнюється голосуючим у кабіні або в кімнаті для таємного голосування, без присутності сторонніх осіб.
До спеціальних принципів виборчого права відносяться принципи альтернативності, багатопартійності виборів, публічності та відкритості виборчого процесу, гласності виборів, політичного плюралізму та багатопартійності, організації виборів спеціальними незалежними органами, територіальної організації виборів, спеціального фінансування виборів, рівних можливостей для всіх кандидатів і організацій політичних партій і їх блоків у проведенні передвиборної агітації, рівного доступу всіх кандидатів і політичних партій (блоків) - суб'єктів виборчого процесу до ЗМІ, незалежно від форми їх власності, неупередженості органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, судів, підприємств, закладів, установ. їх керівників, інших посадових і службових осіб до партій (блоків) - суб'єктів виборчого процесу, юридичної відповідальності за порушення виборчого законодавства України тощо.
21. Легальність та легітимність політичної влади
В легітимності відображається ставлення громади до влади. Її можна визначити як стан влади, коли вона визнається більшістю народу законною та справедливою, народ погоджується з владою, добровільно визнає її право приймати рішення, які повинні виконуватися.
Легітимність і авторитетність влади — явища певною мірою схожі. Легітимність означає згоду з владою, коли він добровільно визнає її право приймати рішення, які повинні виконуватися. Чим нижчий рівень легітимності, тим частіше вона буде спиратися силовий на примус.
Від легітимності потрібно відрізняти поняття легальності влади.
Легальність влади — це юридичне поняття, яке означає відповідність дій влади (спосіб завоювання та здійснення влади) діючому на той час законодавству.
Між легітимністю і легальністю можуть бути суперечності. Не всі закони, прийняті відповідно до встановленої процедури, можуть оцінюватись населенням як справедливі, нарешті, законно обрана влада у випадку невиконання своїх зобов’язань, невдалого екномічного курсу, який призвів до різкого падіння рівня життя, може втратити довіру з боку населення. У цьому випадку спостерігається процес делегітимації влади. У той же час нелегальна за своїм похподженням влада може у свою чергу бути виправдана і підтримана народом.
Легітимація — це спосіб або процес, методом якого влада отримує виправдання. Ідеальної легітимності (100% підтримки населення) не буває . у будь-якому суспільстві є люди, що порушують закони або ставляться до влади апатично. Нарешті, в демократичному суспільстві існує опозиція офіційній владі. Відповідно будь-яка влада повинна підтверджувати свій авторитет, доказувати населенню, що саме вона найбільшою мірою відповідає його інтересам.
Типи легітимності за Вебером:
1. традиційне панування, яке спирається на силу традицій. Накази керівників є правомочними, оскільки відповідають звичаям та історичним прецедентам. (монархії) цей тип може бути декількох видів: геронтократія (влада старійшин), патріархальна (влада старійшин племені), патримоніальна (влада монарха), султанізм (різновид попереднього види, це абсолютно свавільна влада), влада суверенна над феодалами-васалами,
2. харизматичне панування базується на особистій відданості людей, їх переконанні у надзвичайному дарі правителя. Зразки харизми Вебер бачив у Христі, Будді, Магометі. Сучасні дослідники зразки харизми поширюють на Лєніна, Сталіна, Ганді, Наполеона. Особливий випадок харизма Папи Римського. Він володіє нею завдяки воєму становищу (функціональна харизма).
3. легальне (раціональне) панування ґрунтується на підпорядкуванні усіх системі законів, які встановлюються у відповідності з конкретними постійними принципами.
Легітимність політичної влади — це стан, коли право чинність даної влади визнають суспільство і міжнародне співтовариство; це форма підтримки, виправдання правомірності застосування влади і здійснення правління державою.
Легітимність влади є її невід'ємною ознакою. Легітимність не є синонімом законності, оскільки політична влада не завжди спирається на право і закони, але завжди користується певною підтримкою принаймні частини населення. Основними джерелами легітимності є три основні суб'єкти: населення, уряд і зовнішньополітичні структури.
Процес визнання влади правочинною, утвердження її легітимності називають легітимацією. Підстави легітимації, тобто умови, за яких народ готовий визнати владу, мають історичний характер: 1) успадкування влади главою держави від своїх предків; 2) у давні часи, перемігша у війні, держава-завойовник могла розраховувати на визнання її влади над приєднаною територією правочинною; 3) у сучасних демократичних державах підставою легітимації вважається обрання, владних структур народом.
22. Методи вирішення політичних конфліктів
Типологія політичних конфліктів, як відомо, неоднозначна — конфлікти різні, не подібні. Отож важко вказати на єдині способи і шляхи їх вирішення — немає якихось універсальних способів. Однак при всій складності проблеми вченими зроблено певні висновки завдяки накопиченому теоретичному і практичному досвіду.
Слід наголосити, що політологія вказує на проблеми регулювання та розв'язання конфлікту. Регулювання конфлікту являє собою засіб впливу на конфліктуючі сторони з метою усунути окремі чинники конфлікту на основі відносин, що склалися, в рамках існуючої політики (включаючи норми, традиції тощо). Типовими шляхами є:
1) компроміс (лат. compromissum — погодження між протилежними сторонами, досягнуте взаємними поступками) на підставі збереження позицій: згода, побудована на взаємних поступках; зменшення ресурсів однієї із сторін; розуміння прав та інтересів супротивника. Частіше це шлях примирення, пов'язаний не з однобічним нав'язуванням волі, а з активністю обох конфліктуючих сторін;
2) примиренність на підставі примусовості (спосіб насилля), що дозволяє ігнорувати аргументи супротивника. В основі цього засобу нав'язування одній із сторін (або третьою силою всім сторонам) характерних взаємовідносин може бути:
— явне переважання сил і ресурсів у однієї із сторін та їх дефіцит у іншої;
— ізоляція однієї сторони конфлікту, зниження її статусу, а також інший стан" що свідчить про послаблення її позицій, поразку, завдану їй згідно з правилами гри;
— знищення, "тотальне винищування супротивника" (X. Шпейер).
Розв'язання конфлікту — це не просто послаблення його насильницького і руйнівного потенціалу, але й усунення онтологічного змісту самого конфлікту, його предмета, його підгрунтя. Конфлікт є вирішеним, якщо всі учасники беззастережно визнають досягнуті домовленості, а проблеми, які породили політичне протиборство, не стають предметом конфлікту.
Завершення конфлікту — більш широке поняття, ніж вирішення. Конфлікт може завершитися, наприклад, загибеллю обох сторін, але це не означає, що він був вирішеним. Під завершенням конфлікту розуміється його закінчення, припинення з будь-яких причин, а під вирішенням розуміють становище, коли припиняється протиборство.
Досвід практичної дії свідчить, що для вирішення конфлікту, як правило, доводиться прикладати більш чи менш значні дії. Було б безнадійною справою сподіватися на "самовирі-шеність" конфлікту. Можна намагатися його не помічати, ігнорувати, у кращому випадку пояснювати. Але якщо він буде розв'язуватись стихійно, то буде загострюватися, проявлятися більш агресивно і може розвалити політичну систему.
Для врегулювання і завершення конфлікту необхідно:
— встановити точну діагностику протиборства, включаючи з'ясування його мотивів, причин;
— прогнозувати хід і наслідки конфлікту. Головне — змусити сторони усвідомити необхідність виробити спільне рішення виходу із ситуації. Чим чіткіше визначено предмет непорозумінь і наслідків, тим більше шансів на ефективність вирішення.
Можливі два варіанти вирішення конфлікту:
— вирішення самими учасниками конфліктуючих сторін. Переговори дозволяють дійти згоди, коли відкривають шлях до співробітництва між протилежними сторонами. Цей метод використовувався з часу виникнення конфліктів взагалі, тобто з виникненням людського суспільства. Однією з найважливіших вимог під час проведення переговорів є відмова від позиційних торгів. Коли стоять твердо на позиціях, не вникаючи в інтереси один одного, згоди, звичайно, не досягають. В сучасних умовах це саме бачимо навколо подій на Близькому Сході, в колишній Югославії тощо. Щоб дійти розумного вирішення, необхідно примирити інтереси, а не позиції. Основна проблема переговорів полягає не в конфліктних позиціях, а в конфліктах між потребами, бажаннями, турботами і побоюваннями кожної із сторін. А такі потреби, бажання і е інтересами;
— зближення позицій та інтересів протилежних сторін через посередника — медіатора (лат. "mediatio" — посередництво, посередництво у суперечці третьої сторони, третьої держави, що не бере участі у суперечці). Завдання медіатора — дати сторонам готове рішення, яке сторони готові і повинні виконувати, домовитись, дійти згоди. Медіація не є чимось відмінним від переговорів, а лише особливий вид переговорного процесу.
Важливо, щоб медіатором виступала нейтральна сторона, поважана обома сторонами. При цьому більше є надії, ніж на судове втручання, що конфлікт буде вирішено. У такій законослухняній країні, як США, вважають, що рішення судді у відповідних справах виконується не більше, як на 40%, а з медіацією — до 70%.
Головне, щоб при переговорах двох сторін чи із залученням третьої сторони була терпимість до іншої точки зору, відверта розмова, спілкування, але без образ.
Однією з форм вирішення політичних конфліктів є референдуми із правовими наслідками — наприклад, прийняття конституції, визначення статусу території та ін. Другою формою є вибори. В ролі арбітра як у першому, так і в другому випадках виступають самі громадяни.
Важливим арбітром в політичних конфліктах виступає Конституційний Суд. Звичайно, не всякий політичний конфлікт у рамках державного апарату підпадає у перелік його справ, але в його компетенції, окрім інших, розв'язання проблем з тлумачення статей законодавства, визнання нелегітимності результатів голосування, як це мало місце в Україні під час "помаранчевої" революції.
23. Модернізація: поняття та теорії модернізації.
Модернізація – перехід від традиційного аграрного суспільства до світського, міського й індустріального. Переважною більшістю теоретиків розглядається як соціальний та цивілізаційний процес спрямованої трансформації суспільств, який розгортався протягом ХVІ–ХХ ст. Традиційними вважається цілий спектр суспільств – від примітивних неписьменних суспільств до племінних федерацій, патримоніальних, феодальних, імперських систем, міст-держав тощо[1].
Модерними вважаються суспільства, розвиток яких у загальних рисах спирається на науку (перш за все природознавство), техніку, індустрію і демократію[2].
Згідно з сучасними теоріями модернізації, розвинутою може вважатися та країна, яка має значний рівень індустріалізації, стабільний економічний розвиток, віру суспільства у силу раціонального наукового знання як основу прогресу, високий рівень та якість життя, розвинуті політичні структури, вагому частку середнього класу у структурі населення; суспільства, які не відповідають цим критеріям, належать або до «традиційних», або до «перехідних»[3].
Модернізація тісно пов’язана з капіталізмом, по суті капіталізація і модернізація в західних суспільствах були одним і тим же процесом[4]
Типи модернізації
Розрізняють два типи модернізації – органічну та неорганічну.
Первинна, органічна модернізація відбувалася у тих країнах, що були новаторами на цьому шляху, і розгорталась завдяки внутрішнім чинникам, зокрема, докорінним змінам у сфері культури, ментальності, світогляду. Її становлення пов’язують з появою національних централізованих держав, зародженням буржуазних відносин, зокрема капіталістичної кооперації та мануфактури, формуванням ранньомодерних націй, а піднесення – з першою промисловою революцією, руйнуванням традиційних спадкових привілеїв та впровадженням рівних громадянських прав, демократизацією, становленням національних суверенних держав тощо.
Вторинна, неорганічна модернізація відбувається як відповідь на зовнішній виклик з боку більш розвинутих країн і здійснюється переважно під впливом запозичення чужих технологій та форм організації виробництва і суспільства, запрошення фахівців, навчання кадрів за кордоном, залучення інвестицій тощо. Її основний механізм – імітаційні процеси. Розпочинається ж вона не у сфері культури, а в економіці та/або політиці і в останньому випадку визначається як наздоганяльна модернізація або «модернізація з запізненням». Згідно Ш. Ейзенштадта, така модернізація являє собою своєрідний «виклик», на котрий кожне суспільство дає свій «відгук» відповідно до принципів, структур та символів, закладених у здобутках його тривалого розвитку. Тому її підсумком є не обов’язково засвоєння соціальних досягнень Заходу, але сукупність якісних змін традиційного суспільства, тією чи іншою мірою адаптованих до мануфактурного або індустріального виробництва[29].
Найчастіше термін «наздоганяльна модернізація» вживається щодо колишніх колоній і напівколоній після здобуття ними політичної незалежності. Традиційно передбачалося, що розвинені промислові країни вже апробували певну модель переходу від традиційного до сучасного суспільства. Це, у свою чергу, перетворювало модернізацію на різновид глобалізації – себто взаємодії цивілізацій, за якої можна виділити «передові» чи «прогресивні» суспільства, та ті, хто їх наслідує. У новітніх концепціях міра такого наслідування вже не розглядається як повне копіювання досвіду Заходу, але визначається здійсненням ряду обов’язкових заходів при збереженні вагомої національної специфіки.
Зазвичай наздоганяльна модернізація створює острови, анклави сучасного життя, наприклад великі міста, подібні до Сан-Паулу й Ріо-де-Жанейро у Бразилії, Москви та Санкт-Петербургу у Росії, суттєво відрізняються від провінції і способом життя, і станом свідомості. Така анклавна модернізація, ламаючи традицію, ставить суспільство перед відсутністю духовної перспективи. Вона створює очевидну нерівність, обіцяючи рівні шанси (чого не робило традиційне суспільство), але оскільки реально ці шанси не для всіх, зростає соціальне невдоволення, котре стимулює прихильність широких провінційних мас до альтернативної ідеології – до комунізму у Росії, до фундаменталізму у Туреччині, а у Мексиці та деяких інших країнах – до повстання селян та традиціоналізму[30].
Проблеми країн, які стали на шлях самостійного розвитку, полягають у тому, щоб ефективніше, економніше і раціональніше застосувати модернізаційну модель, перенести її на національний ґрунт за рахунок поєднання власних традицій та ресурсів і певної зовнішньої допомоги. Тепер «еталонний» підхід до модернізації витіснено поглядами на модернізацію як національний проект, що здійснюється країнами заради зменшення нерівномірності рівнів розвитку і як засіб подолання колоніального стану.
Інша типологія визнає наявність трьох типів модернізації:
ендогенна, котра здійснювалася країнами на власній основі (Європа, США і т.п.);
ендогенно-екзогенна, що здійснюється країнами на власній основі, нарівні як і на основі запозичень (Росія, Туреччина, Греція і т. д.);
екзогенна (в її імітаційних, імітаційно-симуляційних й симуляційних варіантах), що здійснюється на основі запозичень при відсутності власного підґрунтя[31].
Екзогенна характерна для більшості колишніх колоній, у той час як ендогенно-екзогенна відбувається переважно у поясі країн, що оточують західні.
24. Нації як суб’єкт політики.
Нація виступає як суб’єкт політики у двох аспектах:
1. кожна нація має право на самовизначення, тобто утворення своєї власної держави;
2. нація (якщо держава однонаціональна) або народ (як сукупність декількох націй) є єдиним джерелом державної влади.
Світова практика визнає за націями певний правовий статус, для забезпечення вільного волевиявлення націй, реалізації їх законних прав на життя, відносини з іншими націями на основі рівності. Йдеться про надання повної свободи націям для встановлення ними економічних, політичних, культурних та інших відносин, а отже, про право націй на самовизначення. Навіть більше, самовизначення є загальновизнаною основоположною нормою міжнародного права, обов’язковою для всіх без винятку держав. Це зафіксовано в документах ООН (друга стаття Статуту). У цьому документі наголошується на правомірності боротьби народів за досягення політичної незалежності та творення своєї державності, свобода народу чи нації без втручання ззовні в її політичний статус, на необхідності уникнення збройного втручання у справи держав, які стали на шлях самостійного розвитку, а також забороняються акти політичної, ідеологічної, економічної агресії.
Право нації на самовизначення означає: 1. вільний вибір нацією державного устрою аж до відокремлення і формування своєї самостійної держави, що передбачає свободу вибирати інститути і символи державності. 2. самостійність у розв’язанні економічних та інших питань свого розвитку, якщо нація перебуває в добровільному об’єднанні з іншими націями в одну державу.
Тут, навіть теоретично, складається наступна ситуція, коли бажаною, але політично неможливою умовою розвитку цивілізації є абсолютна реалізація права кожної нації на самовизначення, або „добровільне”, з великим наголосом на цьому слові, входження або перебування нації в складі багатонаціональної держави. Практично, при реалізації своїх політичних прав на самовизначення бездержавні нації наштовхуються на звинувачення у сепаратизмі та діях на порушення суверенітету і цілісності держави, на території якої вони знаходяться або претендують, оскільки вся територія планети Земля вже поділена. Як свідчить світова історія багатьом націям вдалося реалізувати своє право на самовизначення, хоча дуже малій частині з них шляхом мирного вирішення конфлікту (СРСР), а дуже великій кількості ще не вдалось це зробити (ірландці у складі Великої Британії, численним націям у складі Російської Федерації тощо).
Тобто самовизначення націй неможливе без розв’язання проблеми національно-територіального розмежування, яка є однією з найскладніших і найгостріших проблем. Реалізувати це право, беручи до уваги історичні умови певної нації, прийняті форми його реалізації, можна у двох формах — відокремлення і воз’єднання.
Таким чином є дві форми реалізації права на самовизначення:
1. відокремлення, тобто вихід з багатонаціональних об’єднань внаслідок волевиявлення народу на основі державно-національного самовизначення;
2. об’єднання однієї нації з іншою (іншими) в межах однієї держави на федеративній (конфедеративній) основі або автономізації в умовах унітарної держави.
В кримінальному законі практично кожної країни визнаються злочином дії, що призводять до порушення територіально цілісності держави. Проте слід чітко відрізняти сеператизм, що цілком виправдано вважається злочином, від утворення нацією своєї власної держави. Тут, в кожному конкретному випадку, слід вивчити та проаналізувати, етнічний склад населення, що бажає відокремитись, чи володіє воно ознаками нації, ті причини, які спонукають їх вийти зі складу багатонаціональної держави (наприклад, тотальне порушення етнічних прав, проведення дискримінаційної національної політики або неможливість вільно розвиватись, загроза асиміляції тощо). На жаль, міжнародне співтовариство не витворило жодного міжнародно-правового акту, який би дав чітке поняття „нації”, її ознаки, а також порядок врегулювання конфлікту, що виник на основі реалізації права нації на самовизначення.
25. Об'єднання громадян: різновиди, методи впливу на владу.
Об'є́днання громадя́н — добровільне громадське формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод. Форми суспільної активності громадян виражені в діяльності їх різних об'єднань, тому поняття «об'єднання громадян» є узагальнюючим, що відображує різноманітність цих форм у реальному житті суспільства.Діяльність об'єднань громадян носить найрізноманітніший характер. Вона може бути спрямована на участь у розробленні державної політики, розвиток науки, культури, відродження духовних цінностей, розв'язання конкретних соціальних проблем окремих категорій та груп громадян, здійснення благодійної діяльності, охорону навколишнього природного середовища, обумовлюватися спільністю професійних та інших інтересів громадян тощо.Політичною партією є об'єднання громадян — прихильників цілком визначеної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, для яких головною метою є участь у розробленні державної політики, формуванні органів влади, місцевого і регіонального самоврядування та представництво у їх складі.На відміну від політичної партії громадською організацією с об'єднання громадян, створене для задоволення та захисту своїх законних соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних та інших інтересів.Найбільш повну характеристику об'єднань громадян дозволяє дати їх класифікація за організаційно-правовими властивостями, згідно з чим виділяються:масові об'єднання громадян (політичні партії, творчі спілки, релігійні організації, добровільні товариства, професійні спілки та ін.);органи громадської самодіяльності (народні дружини по охороні громадського порядку);органи громадського самоврядування (ради і колективи мікрорайонів, домові, вуличні комітети та ін.).Об'єднання громадян можуть класифікуватися і з а масштабами діяльності. Згідно з цим критерієм можна виділити об'єднання громадян, які діють у масштабах всієї держави, масштабах окремих адміністративно-територіальних одиниць та їх частин, а також об'єднання громадян, діяльність яких носить міжнародний характер і поширюється на територію не тільки України, а й інших держав. При цьому політичні партії діють тільки в державному масштабі. Масштаб діяльності органів громадської самодіяльності та органів громадського самоврядування обмежений кордонами конкретних адміністративно-територіальних одиниць.
26. Ознаки політичної напруги та політичної кризи.
Політична криза – це такий стан політичної системи суспільства, коли тимчасово призупиняється або взагалі припиняється функціонування окремих елементів або інститутів політичної системи; коли втрачено довіру до своїх політичних і державних лідерів, які надалі неспроможні вирішувати існуючі в державі проблеми, пов’язані з подальшим розвитком економіки, соціальної сфери та культури.
Політичні кризи проходять ряд етапів: а) передкризовий стан суспільства або його політичної системи, який полягає у розвитку конфліктних ситуацій до такого ступеню, коли вони вже не можуть бути розв’язані шляхом досягнення політичного компромісу; б) виникнення кризи, що виражається в неспроможності владних структур вирішувати існуючі в суспільстві проблеми політичними методами, що характерно для нормального функціонування політичної системи; в) розвиток і загострення кризи, ознакою чого є повний розпад відповідних політичних структур, посилення їх недієздатності, що призводить до повного безвластя та безгосподарності.
У виникненні політичної кризи неабияку роль відіграє відчуження народних мас від держави, органів державної влади, місцевого самоврядування; низький рівень громадської самосвідомості мас, незадовільна інформованість їх про реальний стан справ; високий рівень активності опозиційних структур; позиція засобів масової інформації; нерішучість та некомпетентність відповідальних осіб.
Політичні кризи можуть набувати різних форм (відставка уряду, розпуск парламенту, запровадження надзвичайного стану).
Урядова криза визначається ситуацією, коли даний уряд за різних причин надалі неспроможний вирішувати поставлені перед ним питання. В такому випадку -- шляхом вотуму недовіри з боку парламенту або за власною ініціативою його членів (в залежності від конституційних норм країни) уряд подає у відставку. Парламентська криза виникає в результаті розпуску або саморозпуску парламенту за умов, передбачених Конституцією.
Визначальним для криз політичних партій є створення ситуації, коли політична партія (як правляча, так і опозиційна) втрачає свої соціально-політичні ідеали, програмні цілі, орієнтири, авторитет і вплив серед мас. Криза настає за наявності відриву партійних лідерів від життя та інтересів мас; при порушенні єдності членів партії з основних світоглядних питань, при відсутності партійної дисципліни, а також при компрометації партійних, моральних принципів партійними лідерами.
27. Основні елементи політичної культури.
Політичну культуру можна розглядати як історично обумовлену якісну характеристику політичної сфери суспільства, яка охоплює рівень розвитку суб'єкта політики, його політичну діяльність і її результати, "опредмечені" у відповідних суспільно-політичних інститутах і відносинах.У вузькому розумінні — це комплекс уявлень тієї чи іншої національної або соціально-політичної спільноти про світ політики. Політична культура визначає і пропонує норми поведінки і "правила гри" в політичній сфері. Вона надає окремій людині керівні принципи політичної поведінки, а колективу — систему цінностей і орієнтацій, що можуть забезпечити єдність.Політична культура включає характерну для даного суспільства сукупність політичних знань, норм, правил, звичаїв, стереотипів політичної поведінки, політичних оцінок, політичний досвід і традиції політичного життя, політичне виховання і політичну соціалізацію.Політична культура — це певний спосіб мислення і комплекс уявлень про світ політики, про те, що може бути прийнятним для більшості населення, а що буде відкинуто, всупереч ініціаторам політичних інновацій.Політична культура уявляє собою складне явище, що складається з цілого комплексу взаємопов'язаних елементів. Розглянемо деякі з них:Ціннісно-нормативний — політичні почуття, цінності, ідеали, переконання, норми, правила.Пізнавальний — політичні знання, способи політичного мислення, уміння, навички;Оціночний — відношення до політичного режиму, до політичних явищ, подій, лідерів;Настановчий — стійкі особисті орієнтири поведінки, орієнтація на певні дії в тих чи інших умовах;Поведінковий — готовність до дій в певній ситуації, а коли знадобиться — участь у відповідних діях.Крім компонентів, можна також визначити рівні політичної культури:Світоглядний рівень — наші уявлення про політику в різних її аспектах;Громадянський рівень — визначення свого політичного статусу у відповідності з існуючими можливостями;Політичний рівень — визначення свого ставлення до політичного режиму, до своїх союзників і опонентів.Діяльнісний підхід до політичної культури підкреслює її функціональну послідовність, що базується на типологізованих способах діяльності.
28.Основні концепції походження держави:
телеологічна, патріархальна, договірна, класова, психологічна, органічна, іригаційна, теорія завоювання.
Держава розуміється як організація політичної влади, яка поширюється на всю територію країни і її населення і розташовує для цього спеціальним апаратом управління, видає обов'язкові для всіх веління і володіє самостійністю під час вирішення внутрішніх і зовнішніх проблем. Існує декілька концепцій походження держави: Теологічна концепція пояснює виникнення держави, а також всі його рішення діями і санкціями божественної волі. Патріархальна концепція трактує владу правителя в державі як влада батька в великій сім'ї, а відносини між підданими і володарями - як сімейні відносини. Відображенням подібних поглядів стала, наприклад, російська традиція називати правителя "цар-батюшка", "батько народу". Походження держави може розглядатися як розростання сім'ї до розмірів держави.
Договірна концепція грунтується на тому, що виникненню держави передує природний стан суспільства і людини, що характеризується необмеженою свободою. Тільки після укладення суспільного договору безмежна свобода була введена в розумні рамки шляхом створення держави як організації, покликаної забезпечити баланс різних суспільних інтересів, права і свободи особистості. Психологічна концепція виходить з того, що держава існує в силу наявності у людини психологічних потреб жити в рамках організованого співтовариства, в почутті необхідності колективної взаємодії. Класова (марксистська) концепція трактує державу класовим за походженням (з'являється разом з поділом суспільства на класи) і по суті (орган класового панування і орган гноблення одного класу іншим). Теорія завоювання (насильства) розглядає походження держави як результат завоювання сильними племенами слабких. Аналогічним чином трактується і походження класової експлуатації. Органічна теорія проводить аналогію між державою і живим організмом як у структурі, так і у функціях. Іригаційна теорія пов'язує походження держави з необхідністю будівництва великих зрошувальних споруд. Цей підхід використовується для пояснення історії ряду країн Сходу. Як показують дослідження істориків і етнографів, не існує однієї причини виникнення держави. Більшість наведених теорій відображають певні групи факторів, що стали причинами генезису держави. Держава з'являється в результаті розкладу родового ладу, коли влада вождів відокремлюється від суспільства. На цей процес впливали різноманітні фактори: поява приватної власності та майнової нерівності, зростання чисельності і щільності населення, завоювання одних народів іншими, потреби оборони, перехід до осілого способу життя, суспільний поділ праці і виділення управління в особливий вид діяльності, потреби організації іригаційних робіт .
29. Основні методологічні підходи до вивчення політики.
Наука про політику використовує різні методи дослідження, серед яких найширше розповсюджені порівняльний і емпірико-соціологічний методи вивчення політичних явищ і процесів. Саме вичле-нити загальне і особливе в політичних явищах, рівні еволюції і основні тенденції їх розвитку шляхом зіставлення, дає можливість 18
порівняльний метод. Сукупність способів і методів конкретних соціо-юіічних досліджень, спрямування на збирання та аналіз фактів реального політичного життя і становить емпїрико-соціологічний підхід, метод. Методи соціологічних досліджень - опитування, анкетування, експерименти, статистичні дані, математичне моделювання та ін. дозволяють зібрати багатий фактичний матеріал і на його основі вивчати, узагальнювати політичні процеси, формулювати конкретні рекомендації- Переваги методів соціологічних досліджень полягають в тому, що дослідник має справу з фактами, даними, відомостями та ін., що можна математично формувати, простежити тенденцію і кореляцію, тобто співвідношення, взаємозв'язок, взаємозалежність подій, явищ. Соціологічні дані, факти, відомості дають можливість прогнозувати політичні події і явища, моделювати різні політичні ситуації. Саме велике поширення і знаходять у сучасній науці про політику емпірико-соціологічні методи. Наука про політику поєднує такі підходи в дослідженні політичних проблем: інституційний підхід (вивчення політичних інститутів, зміст, організації і функціонування політичної влади), діяльний, діючий (розвиток політичних процесів, політичної діяльності) і соціологічний (вплив політики на особу, соціальні спільності і вплив особи, соціальних спільностей на політику, політичне життя суспільства).
Методологічною основою науки про політику, що сформувалася на Заході, є позитивізм. Ще в XIX ст. в соціально-політичній думці провідний напрямок, програмні методологічні і світоглядні рекомендації обґрунтовувались з позицій позитивізму, сформульованих Сен-Сімо-ном, та основних концепцій, що сформульовані в працях Іммануїла Канта, Джона Мілля, Герберта Спенсера, Карла Маркса та ін. Філософська і загальносоціологічна доктрина позитивізму сформульована в противагу спекулятивному, зокрема, соціально-філософському теоретизуванню. Головне прагнення позитивізму - відмова від умоглядних міркувань про суспільство, створення позитивної соціальної теорії, що мала стати такою ж доказовою та загальнозначимою, як природно-наукові теорії. Позитивізм ставив метою пізнати суть політичних явищ і процесів і обмежується описом їх здійснення та. динаміки. Пояснення розвитку і зміни політичних систем, взаємодії об'єктивного і суб'єктивного, кінець-кінцем основи, на якій воно виникає, його збуджуючих мотивів, рушійних сил - невід'ємна складова теорії політики. Тому-то неопозитивізм виходить з визначення підкорення соціальних явищ, спільних закономірностях для всієї дійсності. Визначається необхідність точних, об'єктивних методів досліджень явищ, політичних процесів. Неопозитивізм заперечує ціннісний підхід до вивчення соціальних явищ - політики, підкреслює специфічність теорії знань і її визначеної ролі в науці про політику. Окремі течії постпо-зитивізму в тій чи іншій мірі заперечують деякі ідеї історичного матеріалізму. Але є в науці про політику і концепції, що повністю опираються на історичний матеріалізм як методологію.
30. Основні підходи до визначення сутності держави та її ознаки.
Щодо ознак держави, то в політичній науці є різні точки зору, але це не заважає виділити головні з них:1. Наявність публічної влади, відокремленої від суспільства, в розпорядженні якої є особлива система органів і установ, що професійно займаються справами управління та захисту суспільства (державний апарат). Сучасні держави мають п'ять основних елементів організаційної структури: а) представницькі органи (парламент, органи місцевого самоврядування); б) виконавчо-розпорядчі органи, або державна адміністрація (президент, уряд); в) судові органи; г) прокуратура; д) органи державного контролю.2. Наявність системи правових норм, санкціонованих державою і обов'язкових для всього населення.3. Територіальна організація населення, обмежена державними кордонами.4. Монополія на легальне застосування примусу. Діапазон державного примусу є досить широким: від різноманітних адміністративних покарань, обмеження свободи до фізичного знищення людини (смертна кара). Для виконання функцій примусу у держави є спеціальні органи: армія, міліція, служба безпеки, суд, прокуратура.5. Право встановлювати обов'язкові для всіх податки і збори.6. Суверенність (від франц. souverain — носій державної влади) — це стан незалежності державної влади, який полягає в її праві та здатності самостійно, без втручання якоїсь іншої сили керувати своїм внутрішнім і зовнішнім життям.7. Наявність власної символіки (прапор, герб, гімн).Форми активності держави, її суспільне призначення реалізуються через її функції, які традиційно поділяють на внутрішні і зовнішні. До внутрішніх функцій держави відносять: економічну (координація господарської діяльності та економічних процесів); інтеграційну; культурно-виховну; нормо-творчу; правоохоронну; адміністративно-управлінську; соціальну (гарантування безпеки життєдіяльності, регулювання соціальних конфліктів, соціальний захист тощо); національно-консолідуючу та інші.Зовнішні функції держави виокремлюють наступні: оборонну (забезпечення цілісності держави, її безпеки, розвиток військового потенціалу); дипломатичну — спрямовану на створення сприятливих зовнішньополітичних умов розвитку держави, розвиток співробітництва з іншими країнами, інтеграцію у світове співтовариство; захист інтересів держави і громадян у взаємовідносинах з іншими державами.Зміст і співвіднесеність функцій держави залежать від історичної епохи і цілого ряду інших чинників (динаміка політичного, економічного життя, співвідношення різних інтересів, міжнародне становище тощо). Під впливом цих факторів змінюється ієрархія функцій, їх пріоритетність, характер взаємодії, питома вага у забезпеченні внутрішнього і зовнішнього розвитку суспільства.
31. Основні суб’єкти політики.
Особистість, індивід як громадянин самі по собі мають певну суб’єктність. Істотною передумовою політичної суб’єктності особистості є реалізація певних чинників - матеріальних, соціально-культурних, політико-правових. Матеріальні означають: чим багатіше товариство, тим більше шансів для демократичних форм політичної діяльності особистості. Соціально-культурні чинники забезпечують вмикання особистості в певні спільності, ідентифікацію їх із соціально-класовими, етнічними структурами і через них виявлення, осмислення, здійснення політичних інтересів і політичних потреб. Політико-правові чинники - це існуючий політичний режим, політична система суспільства, особливості їх функціонування. Але, вочевидь, обмежуватися цим не можна. Якщо виходити з того, що людина взагалі – істота бісоціальна і що відповідно у структурі особистості вирізняють соціальний та природний компоненти, то слід визнати, що на діяльність конкретної особи в політиці, взагалі на її політичну поведінку впливають світогляд, політична культура особи, її власні цілі, цінності, настанови, мотиви, інтереси й потреби. Не можна забувати і про психологічні та біологічні елементи особи (мислення, темперемент, воля, пам’ять, стан фізичного та психічного здоров’я, стать, вік тощо), які також впливають на політичну суб’єктність людини.
Названі чинники дають можливість розкрити потенційні характеристики особистості як політично свідомого громадянина, активного політичного діяча або людини, яка відчуджена від політики, індиферентного спостерігача політичних подій.
Так, у політико-правовому відношенні суб’єктність має декілька рівнів у залежності від ступеня участі індивіда в політичній діяльності. В даний час виділяють такі рівні політико-правової суб’єктності громадянина як: рядовий член суспільства і громадянин їз мінімальним політичним впливом (аж до аполітичності), який має статус виключно об'єкта політики; громадянин, який є членом громадської організації, суспільного руху або декількох організацій, опосередковано включених у сферу політичної практики (рішень, дій), якщо це випливає з його ролі як рядового члена організації, з його організаційного та ідейного зв’язку з усією даною організацією, рухом; громадянин, котрий є членом організації, яка має яскраво виражений політичний характер (приміром, політичної парії), цілеспрямовано або й за власною волею безпосередньо включений у перебіг політичного життя, принаймні в тому обсязі, в якому це відображається у внутрішньому житті цієї організації (максимальна сфера його участі окреслюється співвідношеннями між його намаганнями, інтересами й можливостями, що випливають із суспільної значущості даної організації та конкретної ролі, яку він у ній відіграє); громадський (передовсім політичний) діяч, тобто учасник політико- значущих ініциатив і один з організаторів іхнього виконання; професійний політик, тобто учасник діяльності політичних структур, для якого головною спеціальністю, джерелом засобів для існування, єдиним або навіть головним заняттям і водночас змістом життя є політична діяльність; політичний лідер (організаційний, ідейний, формальний або неформальний ), якій спроможний так впливати на інших учасників політичних організацій і структур, що це веде до інтеграції їх спільної діяльності з метою реалізації інтересів тієї соціальної спільності, що дана політична організація представляє. Звісна річ, такий розподіл людей дещо умовний. Головне, що випливає з наведеної системи рівнів включення до політики, це той факт, що знаходження на будь – якому рівні потребує від людей як різних політичних якостей, так і різного ступеня підготовки. Цікаву типологію політичної участі розробив американський соціолог Л.Мілберт, запропонувавши досить своєрідну шкалу “підвищення” участі в політичних процесах: 1. Навчальна діяльність - носіння або демонстрація плакатів і афіш, оформлення політичних стендів, епізодична участь у політичних дискусіях. 2. Проміжна діяльність – участь у політичних зборах або мітингах, підтримка грошовими пожертвами, контакти з офіційними особами або політичними лідерами. 3. Активна діна діяльність – керівництво державними або партійними закладами, забезпечення партійних фондів; участь у закритих або таких, що виробляють стратегію, засіданнях, постійна участь у проведенні політичних кампаній і виборів.
Розрізняють також індивідуальну й колективну, добровільну і примусову, активну й пасивну, традиційну і альтернативну, революційну та охоронну політичну участь. Розмежування основних форм участі особи в політичному процесі, різні варіанти її типології мають велике значення для конкретного аналізу особливостей практики політичної соціалізації у тій чи іншій країні (зокрема нашій), розуміння актуалізації внутрішньо особистісного рівня процесу входження людини в політику.
32. Основні теоретичні моделі політичних систем (Д. Істон, Г. Алмонд, К. Дойч).
Системна модель вперше була розроблена Д.Істоном. Сутність політичної системи, за тлумаченням вченого, розкривається в її функції - авторитарному розподіленні цінностей у суспільстві. Процес функціонування системи описується через відносини обміну з зовнішнім середовищем. Вона зберігає стійкість, якщо знайдений певний баланс між імпульсами, що "входять", проникаючими у середовища, і імпульсами, що "виходять", що є реакцією системи на отриману інформацію. "Вхід" виражений двома видами імпульсів: вимога громадськості (підвищення заробітної плати, розширення соціальних програм, права і свободи громадян) і підтримка.
Якщо імпульси, що "виходять", відповідають оцінюванням населення, то суспільна підтримка політичної системи посилюється. Підтримка з боку народу рішень і дій системи є умовою її легітимності.
Істон виділяє два види легітимності:
І навпаки, відсутність підтримки може призвести до кризи політичної системи. Дестабілізуючим фактором можуть стати помилкові рішення влади, прийняті або в результаті досить слабких імпульсів (система не має достатньої інформації для прийняття оптимальних рішень), або в результаті досить високих вимог, що викликає перенасиченість системи інформацією.
2. Структурно-функціональну модель політичної системи розробив Г.Алмонд. Політична система, на його думку, є типами дій, що стосуються прийняття політичних рішень. Головна функція системи - забезпечення легітимного примусу, що дозволяє зберегти суспільну стабільність.
Аналіз системи повинен здійснюватися на двох рівнях:
У структурному плані вона включає в себе формальні (урядові органи) і неформальні інститути (групові об'єднання), поведінницькі аспекти цих інститутів, активність окремих громадян.
На основі порівняльного аналізу політичних систем різних країн Алмонд прийшов до таких висновків:
3. Інформаційно-кібернетичну модель політичної системи запропонував К.Дойг. Використовуючи положення і термінологію, розроблені в кібернетиці, автор розглядає політичну систему через потоки інформації. Функція системи полягає в координації зусиль людей для досягнення поставлених завдань.
Процес функціонування системи складається з кількох етапів:
Прийняття рішень і їх корекція здійснюються з урахуванням результатів попередніх дій і на основі інформації про становище у суспільстві і про відстань, яка залишилася до мети.
33.Основні теорії виникнення тоталітаризму.
В 20-х роках XX ст. для характеристики встановленою в Італії політичного і державного режиму лідер фашистського руху Беніто Муссоліні вперше вжив поняття тоталітаризму.
Ще Платон у стародавні часи писав, що при досконалій державі не тільки безумовне підпорядкування індивіда державі, але і його власності на землю, будівлі тощо. Тотальність державного регулювання розповсюджувалася і на розпорядок дня і ночі, обов'язкове сповідування єдиної релігії. Платон підкреслював необхідність для держави очищати себе від неугодних осіб смертною карою або вигнанням
Тоталітаризм – характерна для диктаторських режимів ХХ століття система управління яка прагнула до цілковитого підпорядкування суспільства державі за допомогою:
1) монополії на інформацію та пропаганду;
2) офіційної державної ідеології, обов’язкової для громадян;
3) терору таємних служб;
4) масових монопартій.
Творці теорії (Г.Арендт, З.Бжезінський, К.Фрідріх) підкреслювали структурну подібність фашистських і комуністичних держав.
Фашизм – це:
1) диктатура й культ вождя (дуче) і підпорядкування йому політичної еліти;
2) ліквідація опозиції, парламенту, інститутів самоврядування і всіх нефашистських партій;
3) втручання у всі області суспільного життя при збереженні вільно-ринкового господарства і приватної власності.
Нацизм (націонал-соціалізм, гітлеризм) – політичний рух (з 1919 р.), ідеологія, державний режим у Німеччині (т. зв. ІІІ Рейх). Нацизм як світоглядний напрям та ідеологія був поєднанням елітарних та расистських (переважно антисемітських) концепцій, що намагалися обґрунтувати права Німеччини на завоювання інших народів, особливо слов’янських і на панування над світом.
Як суспільний рух, керований А.Гітлером, встановив 1933 р. в Німеччині тоталітарний режим, що спирався на:
- монополію націонал-соціалістичних робітничої партії Німеччини;
- заперечення християнства;
- терор супроти противників, який поєднував з масовою демагогічною пропагандо
Виникнення тоталітаризму пов’язане передовсім з труднощами модернізації, переходу суспільства до індустріальної стадії розвитку, зі спробами правлячої еліти подолати ці труднощі за допомогою надзвичайних заходів: одержавлення, надбюрократизації, політизації та мілітаризації всього суспільства.
Тоталітаризм необхідно розглядати як соціальну систему, як суспільно-політичний і соціально-економічний лад, ідеологію, модель “нової людини”. Деякі з учених вважали, що тоталітаризм – результат розвитку усієї історії людства, починаючи з появи деспотичних режимів. Однак реальні умови для формування тоталітарних режимів, на думку більшості, з’явились лише на початку ХХ ст. з переростанням домонополістичного капіталізму в імперіалізм, з розвитком виробничих сил і НТР, виникненням та розвитком загальної кризи капіталізму
34. Основні форми правління.
Форма державного правління є суттєвою характеристикою будь-якої держави як способу соціальної організації, упорядкованого й керованого улаштування суспільства. Історія політичної думки містить чимало різних підходів до класифікації форм держави. Від часів антифеодальних буржуазних революцій принципового значення набуло протиставлення монархічних та республіканських форм урядування, що й набуло закріплення у сучасній теорії держави та права. Згодом республіканську форму державного правління почали підрозділяти на президентський та парламентський різновиди.
Але за критерії такого розрізнення беруться, як і колись, суто формально-юридичні ознаки, такі як джерело влади (ним може бути визнана воля однієї людини, воля всього народу або ж воля певної верховної соціальної верстви — олігархії) та порядок утворення й оновлення органів державної влади (вибори чи престолонаслідування).
Відповідно до цього про монархічну форму державного правління говорять, коли верховна влада в державі цілком належить одній особі, яка й визнається її джерелом. Республіканською називають таку форму правління, яка передбачає визнання народу сувереном, носієм верховної влади, що делегує її своїм представникам на чітко визначений термін; за якої глава держави й усі органи врядування є виборними й змінюваними, а виконавча влада — похідною від представницької установи або від виборців. Громадяни республіки мають можливість визначально (безпосередньо чи опосередковано) впливати на носіїв влади та на їхні рішення.
35. Основні функції політики.
задоволення владнозначущих інтересів усіх груп і верств сус-ва.
раціоналізація конфліктів і протиріч та спрямування їх у русло нормального цивілізованого діалогу поміж громадянами і державою
примус в інтересах окремих верств нас-ня або всього сус-ва в цілому (напр. податки).
інтеграція різних верств нас-ня за рахунок підпорядкування їхніх інтересів інтересам усього сус-ва (напр. с\г реформа: частина громадян не хоче приватизувати власність, інші хочуть - шукають вихід, політику компромісу).
пол соціалізація особистості - це включення л-ни в складний світ політики.
забезпечення соц-ек-ного та соц-пол розвитку всього сус-ва та окремої особи та ствердження на практиці прав громадян.
36. Особистість як суб’єкт політики.
Політику творять люди, її суб'єкти. Це різноманітні соціальні спільності та сфери, суспільно-політичні об'єднання та організації, індивіди - первинні, вихідні політичні суб'єкти. Саме індивіди утворюють соціальні спільності, верстви, групи, політичні партії та політичні рухи, різноманітні політичні інститути. Ще в Древній Греції філософ Платон вважав, що теорія політики повинна базуватися на вивченні людини, тому що здорове суспільство не може складатися з людей, яких переслідують страх та невпевненість. Адже увесь розвиток суспільства, починаючи з економіки і закінчуючи духовною сферою, спрямований на задоволення потреби людини, на її всебічний розвиток. Чи залежить економіка від людини? Звичайно. Від того, яке місце займає людина у виробництві, від того, як поведеться людина на виробництві, від її трудової діяльності, сумлінності, добросовісності, заінтересованості, зацікавленості у праці тощо. Соціальна сфера й соціальні стосунки, що розвиваються і діють в суспільстві, саме безпосередньо і залежать від людини та її здібностей реалізувати усі економічні успіхи і забезпечення життя, побуту, умов праці тощо. Розвиток політичної системи, самоуправління дуже багато залежить від політичної зрілості, освіти, ініціативи людини. Адже політична культура демократизму включає організованість, свідому дисципліну та ін. Звідси людина виступає метою та фактором розвитку демократичного суспільства, а підвищення ролі людини допускає здійснення виробленої державою реалістичної і дійової програми формування сучасної особи - ідейно та морально підготовленої, із розвинутим почуттям господаря, творчим, справді ретельним і відповідальним ставленням до справи.
Що ж таке людина? У чому суть людини? Людина є істота біосоціальна. Маркс говорив, що «суть людини... є сукупність усіх суспільних відносин». Людина - істота суспільна, політична і розвивається як особа тільки у суспільстві. Кожна людина - індивід - є особою. Проте людина, особа, індивід - поняття не тотожні. В різних філософських системах проблема людини розглядалася по-різному. Французький філософ Жюл'єн Леметрі визначав, що людина - машина. Людина настільки складна машина, що повністю неможливо скласти про неї яскраве уявлення, а після дати точне визначення. Філософ Поль Анрі Гольбах писав, що людина матеріальна істота, яка організована так, щоб відчувати, мислити та зазнавати видозмінення. Філософ Клод Андріан Гельвецій говорив: людина витвір природи, існує в природі, підпорядкована її законам. Філософ Іммануїл Кант писав: «Найголовніший предмет у світі, до якого можуть бути застосовані пізнання, це людина, тому що вона для себе своя остання мета». Люди, які населяють планету, складають єдиний біологічний тин homo sapiens - людина розумна. Людина - гранично загальне поняття для визначення суб'єкта історичної діяльності та пізнання.
Індивід як особа - це не просто біологічна, але й соціальна істота, і якщо в античних концепціях людину розглядали як здатного до громадської діяльності індивіда, то, за Марксом, «людина є суспільна істота». Звідси і випливає розуміння суті людини як сукупності всіх суспільних відносин. Безумовно, не існує раз і назавжди заданої людської суттєвості: із зміною суспільних відносин змінюється і її зміст. Індивід - означає те, що кожна людина індивідуальна в усіх іпостасях розвитку: біологічно і духовно. Поняття індивід відображає одноосібність, неповторність людини.
Особа відображає, по-перше, соціальну суть людини. її конкретна історичну характеристику. Карл Маркс говорив, що «суть окремої особи складає не її борода, не її кров, не її абстрактна фізична природа, а соціальна якість; людську суть не можна виявити ані через самосвідомість ані через біологічні характеристики. Особа має суспільно-історичну суть».
37. Партійний спектр сучасної України.
Україна має багатопартійну систему, і на 16 липня 2012 року в Україні офіційно зареєстрована 201 політична партія. В останніх виборах до Верховної Ради брали участь 87 політичних партій, 9 з яких стали парламентськими. Жирним шрифтом виділено сучасні парламентські партії.
Через високу чисельність політичні партії нечасто мають шанс отримати владу поодинці, тому раніше вони утворювали блоки для участі на виборах. 17 листопада 2011 року український парламент схвалив закон про вибори, що заборонив участь блоків політичних партій на парламентських виборах. Довіра українського суспільства до політичних партій стабільно низька[1]. Для сучасних українських партій цивілізаційні та геостратегічні орієнтації грають важливішу роль, ніж економічні та соціально-політичні програми, що зумовило появу чіткого поділу партій на проросійської та прозахідної (проєвропейської) спрямованості[2].
38. Політична еліта та політичне лідерство в Україні: стан та особливості розвитку.
Політична еліта - внутрішньо єдина соціальна сукупність осіб, яка складає меншість, але виступає суб'єктом підготовки та прийняття важливих стратегічних рішень у сфері політики.
Політичну еліту характеризує: близькість цінностей (ціннісна шкала); причетність до влади (незалежно від способу входження у владу);
наявність політичного ресурсного потенціалу; спосіб легітимізації влади (він обумовлює механізми виробки та прийняття політичних рішень, їх трансляції на рівень масової свідомості).
Політичне лідерство в системі владних відносин займає особливе місце. У лідерстві найбільше яскраво проявляється «видимість» влади, її наочність. Політичні лідери персоніфікують собою владу. Вони мають такий величезний вплив, що він не зрівнюється із впливом інших суб'єктів політики.
Феномен політичного лідерства завжди привертав увагу представників світової політичної думки. Нікколо Макіавеллі розглядав політичного лідера як володаря, здатного використати всі доступні засоби для збереження влади, наведення порядку. Томас Карлейль і Ральф Волдо Емерсон вважали лідера творцем історії, наділеним особливим талантом. Ідею політичного лідера як надлюдини сформулював Фрідріх Ніцше. На його думку, політичний лідер — це завжди сильна особистість, наділена всіма можливими достоїнствами, яка здатна нав'язати свою волю широким верствам. Габріель Тард розглядав феномен лідерства, виходячи з теорії наслідування. За Тардом, люди схильні діяти, наслідуючи поведінку яскравої особистості, якою є лідер. Марксисти розглядають політичне лідерство у контексті історичної необхідності і класових інтересів. У такому розумінні лідер обслуговує інтереси класу, що висунув його на політичну арену.
39. Політична етика: визначення та зміст.
Політична етика – це галузь, аспект загальної етики, що досліджує моральні засади політики і влади (у широкому розумінні), професійну етику суб’єктів політичної діяльності (у вузькому розумінні).
Етика відповідальності – це коли головним є не процедура, а наслідки.
Етика переконання віддає перевагу дотриманню процедур: „Хай гине світ, але торжествує справедливість”.
Юридична етика загалом досліджує юридичний процес, який включає навіть ті моменти, коли відсутні дії юриста. Тобто на основі законів логіки, особливо юридичної логіки, можна вивести закономірності юридичної етики, дійти очікуваного результату. Іншими словами, юридична етика обґрунтовує Існування й поза свідомістю, почуттями та професійною діяльністю юриста, хоча основою є ефективність реалізації юристом норм права.
Правова етика властива не лише спеціалістам у галузі права, а й тим особам, які перебувають у певних правових відносинах. Наприклад, громадянин України, перетинаючи кордон як турист, отже, І як суб'єкт права, певною мірою зазнає впливу правової етики. Цей вид етики не обов'язково професійний, юридичний, а передусім універсальний для всіх правослухняних громадян.
Етика права виконує своєрідну функцію. Вона розглядає не право, я. людину у праві, аналізує ціннісне ставлення людини до права. Це ставлення передбачає таку оцінку людиною правових реалій, яка завжди індивідуально вибрана і внутрішньо вільна, оцінку, яка має моральний характер і пов'язана з уявленням людини про свободу, справедливість, добро і зло, про обов'язок перед іншими і перед собою.
40. Політична ідеологія: поняття та типологія.
Політична ідеологія - це система ідей, поглядів на політичне життя, які виражають інтереси, світогляд певних групових суб’єктів.
Термін "ідеологія" (від грецьк. idea — поняття і logos — наука, значення) запровадив французький дослідник А. Дестют де Трасі (1754-1836), який розумів під нею вчення про ідеї або систему ідеологічних уявлень про світ.
В сучасному розумінні можна стверджувати, що політичні ідеології становлять світосприймальну основу політики, оскільки постають у формі раціонально-ціннісної мотивації політичної поведінки.
Культурологічне тлумачення ідеології використовували у своїх працях М. Вебер, К. Мангейм, Е. Дюркгейм, які досліджували природу і зміст ідеології як сфери суб'єктивних цінностей, актуалізованих групою чи індивідом і таких, що є мотивами їхньої діяльності.
Наприклад, М. Вебер особливе значення надавав відповідності політичних ідеалів релігійним нормам. Ці норми та цінності, на його думку, є своєрідним культурним кодом, що дає змогу зрозуміти специфіку політичних форм життя в конкретному суспільстві.
Можемо стверджувати, що кожна нова ідеологія з'являлася як наслідок невідповідності між зростаючими потребами певних соціальних груп і існуючими цінностями й нормами, що регулювали в той час суспільні відносини.
Напевно, якщо згадати, як змінювали одна одну найвпливовіші ідеології — лібералізм, соціалізм, комунізм, націонал-соціалізм, фашизм, що пропонували актуальні для конкретних суспільств у певних історичних умовах ідеологічні альтернативи.
Роль ідеологій у суспільному житті визначається їх функціями:
1) орієнтаційною — спрямовує людську діяльність;
2) мобілізаційною — пропонуючи нові ідеали, мобілізує суспільство на їх реалізацію;
3) інтегративною — пов'язана з узгодженням інтересів на загальному рівні;
4) амортизаційною — сприяє послабленню соціального напруження;
5) соціально-представницькою — відбиває й захищає інтереси певних соціальних груп населення;
6) пропагандистською — створює позитивний імідж політичній лінії певної держави, нації, класу.
На завершення наведемо форми прояву ідеології, що є ядром політичної свідомості: політичні теорії, концепції, ідеї, ідеали, принципи, гасла, погляди.
Вони можуть реалізовуватися на таких рівнях:
• теоретико-концептуальному, що розкриває основні положення ідеології;
• програмно-політичному, який впроваджується на рівні програм, маніфестів, гасел;
• актуалізованому, що визначається ступенем засвоєння базових засад ідеології громадянами.
Останнє, зрозуміло, і визначає популярність певної ідеології.
41. Політична поведінка особи: фактори, що її визначають.
Політична поведінка - це суб’єктні відношення; це такий тип активності, який зумовлений політичним середовищем, спрямований на самого суб’єкта і виражає його стан в процесі дії.
Принципи –я з більшістю; -я з сам по собі.
Характер поведінки людини в соціумі: ідентифікація – через уподібнення середовища, індивідуалізація.
Типи поведінки:
-поступливо-компромісний;
-відгороджувальний.
Політична поведінка — це будь-яка форма участі у здісненні влади (впливу на владу) або протидія її здісненню.
Поширеною є типологія політичної поведінки запропонована польськими дослідниками. Вони розрізняють два типи: відкритий (політична дія) і закритий (політична бездіяльність).
У межах відкритої політичної поведінки особа може виконувати такі політичні ролі:
1.звичайний член суспільства, громадянин із незначним політичним впливом, незначною активністю та інтересом до політики;
2.громадянин — член громадської організації, суспільного руху або декількох організацій;
3.громадянин — член суто політичної організації (політичної партії або подібної), який цілеспрямовано і з власної волі бере участь у політичному житті;
4.громадський, особливо політичний, діяч;
5.професійний політик, для якого політична діяльність є не лише єдиним чи основним заняттям, засобом до існування, а й сенсом життя (люди, які живуть „для” політики, або „за рахунок політики”).
6.політичний лідер — загальновизнаний політичний діяч, керівник політичної партії, громадсько-політичної організації и суспільно-політичного руху.
Закрита політична поведінка (політична іммобільність) також може проявлятися в різних формах, а саме:
1.виключеність з політичних відносин, зумовлена низьким рівнем розвитку особи або суспільного розвитку взагалі;
2.політична виключеність як результат недосконалості політичної системи, розчарування в політичних інститутах і лідерах та байдужості до їхньої діяльності;
3.політична апатія як форма не сприйняття політичної системи, відмова від будь-яких форм співпраці з нею. Може бути результатом насадження політичної системи насильницьким шляхом — придушенням масових соціальних і політичних рухів, окупацією тощо.
4.політичний бойкот як вияв активної ворожості до політичної системи та її інститутів.
Ці форми закритої політичної поведінки є виявами політичної відчуженості, яка полягає в зосередженні зусиль індивіда на розв’язанні проблем особистого життя та їх відриві і протиставленню життю суспільному і політичному, зокрема. В міру зростання політичної відчуженості укорінюється згубна для існування політичної системи суспільства думка, що кожен захищає себе сам, і надіятися на підтримку офіційних владних структур немає сенсу.
Політичне відчуження — процес, який характеризується сприйняттям політики, держави, влади як чужих сил, які панують над людиною, пригнічують її.
абсентеїзм — ухилення виборців від участі в голосуванні на виборах різного рівня.
42. Політична психологія: визначення зміст, головні проблеми.
Політ. психологія – компонент пол. свідомості, який фіксує політ відносини в суп-псих формі і сприяє виробленню у суб’єкта мотивів політ поведінки.
Ознаки: формується в проц політ активності суб’єкта, роль емоцій і настроїв, мобльна, швидко змінюється.
Функції: пізнавальна, адаптаційна, мотиваційна.
Політична психологія у структурному вимірі, входить до сфери політичної свідомості.
Політичне життя детермінується не лише науково-теоретичними аспектами. Більшість населення оперує поняттями політичної науки на рівні буденної свідомості, якій притаманні емоції, фрагментарність інформації, швидкоплинність настроїв мас і т. ін. Відтак не випадковою є потреба у політичній психології — міждисциплінарній дисципліні, що об'єднує психологію, менеджмент і політологію.
Завдання політичної психології полягає у вивченні психологічних чинників функціонування політичної сфери суспільства. Сутність політичної психології віддзеркалюється співвідношенням категорій "влада" і "психологія".
Політична психологія — наука, що вивчає психологічні компоненти політичної сфери суспільства в контексті реалізації психічних чинників (ціннісних орієнтацій, думок, настроїв, відчуття, волі, рис характеру, потреб, мотивів, традицій та ін.) у відносинах влади та політичних діях суб'єктів політики.
Особливе значення для політичної психології має розгляд індивідуальних і групових (великих і малих) форм політичної свідомості, аналіз яких дає серйозне підґрунтя для адекватного оцінювання ситуації та вмотивованого ухвалення політичних рішень.
Варто також виокремити функції політичної психології: пізнавальну (гносеологічну), адаптаційну та мотиваційну.
Пізнавальна функція політичної психології полягає в можливості не лише доповнення політичними почуттями інформації, отриманої раціонально-логічним шляхом, а й заміни її під час вибору людиною своєї політичної позиції. Особливо яскраво це виявляється в разі зміни суспільно-політичних парадигм, кардинальних замін провідних цінностей.
Адаптаційна функція політичної психології передбачає забезпечення пристосування суб'єкта політики (насамперед людини) до навколишнього середовища.
Мотиваційна функція політичної психології полягає в перенесенні політичних цілей і намірів зі сфери свідомості до сфери політичних дій, політичної поведінки.
43.Політичний процес: зміст поняття, суб'єкти політичного процесу.
Політ процес -сукупна д-сть суб’єктів політики, завдяки чому забезпечується ф-ціонування та розвиток політ с-ми.Х-ер і конкретний зміст ПП визнач особливостями політ с-ми і існуючого режиму.По стр-рі ПП скл з суб'єктів, носіїв політ дії і об'єкту - мети.ПП включає засоби, методи, ресурси, виконавців;с-му політ владних стосунків і політ д-сть соціал спільностей верств та індивідів.види ПП: революція, контрреволюція, повстання, бунт, заколот, путч, політ кампанія, пряма дія в політиці (мітинг,демонстрація,страйк).Суб'єктами ПП є окремі особи і соціал групи. Особа виступає як учасник ПП, представник якоїсь групи або як громадянин, наділений політико-прав суб'єктністю.Груповим суб'єктом є елемент соціал стр-ри(етнонац,соц-класової,проф,терит), який усвідомлює власні групові інтереси і намагається їх реалізувати на рівні політ вл,а також групи тиску, громадс організації, політ партії та владні стр-ри різного рівня.Залежно від сили впливу суб'єктів на процес прийняття політ рішень суб'єкти под:первинні (соц групи,етноси,класи,терит, демограф, проф й реліг об'єднання. виникли природно-істор шляхом, спонтанно, а не внаслідок цілеспрямованої дії,виражають власні інтереси не прямо, а опосередковано, через політ орг-ції; ств різноманітні політ орг-ції, надають їм усіляку підтримку;через власні соц інтереси визначають зміст і вектори суч політики, забезпечують утвердження принципу політ плюралізму) вторинні(групи тиску і партії. створ як специфічні інститути здійсн влади або впливу на неї задля захисту інтересів базових суб'єктів, реалізації їхніх цілей і цінностей.мають специфічні політ інтереси щодо здобуття і здійсн держ вл)безпосередні(керівники органів політ вл, партій і громадс орг-цій, які беруть безпосередню участь у прийнятті й виконанні політ рішень)Суб'єкти політики мають як відкриті, так і приховані групові інтереси.
44. Політичний режим: визначення та сенс поняттяПоняття “ПР”-одне із загальноприйнятих у суч політології. Його застосовують щодо х-ки способів, форм, засобів й методів реалізації політ вл, оцінювання сутності д-ви, оскільки в межах однієї форми правлін на різних етапах її розвитку політ життя може суттєво видозмінюватися.немає чіткого визнач п-ття "ПР", виділ ряд основн тлумачень:1)с-ма засобів і методів здійсн політ вл.2)модель, форма взаємодії державно-владних структур і нас-ння;3)сукупн характерних для певного типу д-ви політ відносин, засобів і методів реалізації влади, наявних стосунків між держ вл та с-ством, панівних форм ідеології, соціал і класових взаємовідносин, стану політ к-ри с-ства.ПР визнач 3 осн чинниками:1.процедурами і способами організації владних інститутів та безпосереднім здійсн у влади;2.стилем ухвалення сусп-політ рішень;3.відносинами між політ вл та громадянами.ПР охоплює:1.порядок формув представниц установ;2.становище та умови д-сті політ партій та громадс організацій;3.прав статус особистості, пр та обов громадян;4.рівень економіко-госп розвитку;5.порядок функціонув каральних і правоохор органів;6.співвідношення й регламентацію дозволеного та забороненого.ПР залежить від:1співвіднош політ сил у сусп організмі;2рівня політ стабільності с-ства;3встановленої прав с-ми, її особливостей та х-еру;4особистості загальнонац лідера та особливостей правлячої еліти;5істор і соціокульт традицій, звичаїв народу;6політ к-ри нас-ння.Найпош є класифікація режимів на:тотал;авторит;демокр.
45.Поняття "об'єднання громадян", "громадс організація" та "громадс об’єднання" – їх визнач у науці та зак-встві.
Відп до ст.1 ЗУ«Про обєдн гром»Об'єдн громадян є добровільне громадс формування, створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації громадянами своїх прав і свобод.Об'єдн громадян,незалежно від назви визнається політ партією або громадс орг-цією.*Відп до ст.3 ЗУ«Про обєдн гром»Громадс орг-цією є об'єднання громадян для задоволення та захисту своїх законних соц,екон,творчих,вікових,нац-культ,спорт та ін. спільних інтересів. В Науці:Громадс орг-ції - масові об'єдн громадян, що виник за їх ініциативою для реалізації тривалої мети і соц, політ, екон і духовн інтересів, мають статут і хар-ються чіткою стр-рою. Найпош різновидностями громадс орг-цій є: проф спілки, орг-ції індивідів, ветеранів війни і праці, жіночі, молодіжні, дитячі, наукові, наук-техн, культ-освітні, фізкультурно-спорт та ін добровільні товариства, творчі спілки і різноманітні земляцтва, фонди, асоціації та ін. Характреною їх ознакою є: докум. оформлення і забезпечення.*Право на об'єднання є невід'ємною частиною прав людини і громадянина. Воно проголошене Загальною декларацією прав людини і закріплене в більшості країн, в тоу числі і У. Так, у ст. 36 КУ:»Гром Укр мають право на свободу об»єднання у політ партіях та гр. організації». Громадські об”эднання- це добровільні формування, які виникають в результаті вільного волевиявлення громадян, об»єднаних на основі спільних інтересів.
46. Поняття володарюючої еліти.
“Пануюча еліта”- це певна група людей, яка посідає особливе місце в суспільстві, і завдяки положенню має можливість контролювати діяльність і ресурси великої кількості людей. Пануюча еліта створюється з груп людей, здатних на все заради того, щоб зберегти свою владу або досягти ще більшої влади в суспільстві. Основною ознакою приналежність до пануючої еліті є знання вищих, державних позицій в суспільстві, у політичних структурах, економіці, військовому комплексі, в культури і т.д. Пануюча еліта включає: політичну, економічну, культурну, ідеологічну, наукову, інформаційну, військову еліту. Політична – це сукупн осіб, які виділяються з політичного середовища на основі більш вищого ступеня розвитку окремих роліт якостей. Економічна еліта – соціальна верства, до складу якого представників великого капіталу, великих власників. Рішення, прийняті економічної елітою, часто-густо надають життя людей щонайменше високе вплив, ніж розв'язання уряду.Культурна еліта включає найбільш авторитарних і вельми впливових діячів мистецтва, освіти, літератури, представників творчої інтелігенція.Наукова еліта включає найбільш обдаровану частина інтелектуальної еліти. Її роль визначається ступенем на такі процеси, як розвиток науки й техніки, науковий і технічний прогрес.Військова еліта – найважливіший шар пануючої еліти. Вона важливу роль життя суспільства, у політичних процесах. Хоча військова еліта й сприймається як самостійна група, все-таки часто її належать до політичної еліти. Рівень впливу військової еліти на громадське життя визначається найвищим рівнем життя мілітаризації країни, характером політичного режиму.
47. Поняття політичного конфлікту. Причини виникнення політичних конфліктів
Політичний конфлікт — це особливий різновид суспільних взаємовідносин між окремими особистостями, партіями, політичними групами, класами, націями, державами з питань влади.
Причини конфліктогенної ситуації в політичній сфері: неефективність законотворчої діяльності Верховної Ради, відсутність у державної влади політичної волі щодо здійснення реформ, а саме — контроль та послідовність, невідповідність форм і методів регулювання національних особливостей, надмірна регламентація відносин, особливо соціальних, неорганізованість, недостатній рівень взаємодії держави і суспільства.
48. Поняття стратегії і тактики.
Тактик — человек, выбирающий нужную линию поведения.
Страте́гія — (дав.-гр. στρατηγία, мистецтво полководця) — загальний, недеталізований план певної діяльності, який охоплює тривалий період, спосіб досягнення складної цілі.
Стратегію можна розгляди як довгостровий, послідовний, конструктивний,раціональний,підкріплений ідеологією, стійкий до невизначеності умов середовища план, який супроводжується постійним аналізом та моніторингом в процесі реалізації та спрямований з певною метою на досягнення успіху в кінцевому результаті .Стратегія має здатність переходити від абстракції до конкретики у вигляді конкретизованих планів для функціональних підрозділів.
49.Поняття та ознаки партії.
Політична партія - це зареєстроване згідно з законом добровільне об'єднання громадян - прихильників певної загальнонаціональної програми суспільного розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політичної волі громадян, бере участь у виборах та інших політичних заходах.
Ознаки політичних партій:
– добровільність об’єднання;
– певна тривалість існування в часі;
– наявність організаційної структури;
– прагнення влади;
– пошук народної підтримки.
- Членство у партії.
50.Поняття та типи політичної участі.
Політична участь — залучення людей до процесу політико-владних відносин, здійснення ними певних актів, заходів, що виражають інтереси, потреби, уподобання, думки, погляди та настрої; вплив на органи влади з метою реалізації соціальних інтересів.
Типи політичної участі:- індивідуальний;- новаторський; - колективний; - законний; - добровільний; - нелегальний. - примусовий; - активний; - пасивний; - традиційний; Конкретними формами політичної участі є: мітинги, вибори, референдуми, мітинги, демонстрації, страйки
- активний; - вибори;
- пасивний; - референдуми;
- традиційний; - участь у діяльності політичних партій, зборів підписів;
51.Предмет політології.
Зараз існує три основних підходи до визначення предмета політології : · перший підхід полягає у тому, що політологія розглядається лише як одна з наук про політику нарівні із політичною філософією, політичною психологією та іншими науками; · другий підхід ототожнює політологію та політичну соціологію як найбільш загальні науки про політику;· третій підхід визначає політологію як загальну інтеграційну науку про політику в усіх її проявах, що включає в себе і політичну соціологію, і політичну філософію, і теорію держави та права та ін. Така позиція здобула найбільше визнання серед сучасних дослідників політичних процесів. Специфіка політології полягає в тому, що всі соціальні явища та процеси вона розглядає відносно політичної влади. Без влади немає політики. Влада є засобом її реалізації. Отже, предметом політології є феномен політичної влади, закономірності її функціонування та розвитку та її використання у суспільстві. предметом політології, як раціонального відображення політики, є закономірності політичного життя в усіх його виявах: зміст, структура і функції, місце і роль політичної системи в його розвитку та функціонуванні, у здійсненні політичної влади.
52.Принципи правової держави.
Правова держава виступає як такий тип держави,влада якої заснована на праві,обмежується за допомогою права і здійснюється у правових формах.
Правова держава відрізняється від звичайної держави наступними принципами:
1) верховенство права і правових законів над підзаконними нормативними актами, політичною і фізичною силою держави;
2) розподіл влади, яка належить народу, на законодавчу, виконавчу і судову;
3) верховенство громадянського суспільства і його представника — Парламенту над державою і її апаратом;
4) юридичне закріплення основних прав і свобод людини в Конституції та інших законах і їх фактичне забезпечення;
5) взаємоповага і взаємовідповідальність особи і держави;
6) громадянину дозволено робити все, що не заборонено законом, а державі і її чиновникам лише те, що дозволено законом;
7) демократичний плюралізм і гласність — діяльність легальних політичних партій і рухів, відносна свобода засобів масової інформації і т.п.
У словосполученні "правова держава" на першому місці стоїть право,на другому- держава.Це означає верховенство права в суспільстві. Основоположним началом права є принцип загальної рівності, тобто загальної і рівної для всіх міри свободи: для держави та її органів, для окремої особи і колективів, для всіх громадян країни. Така формальна рівність є властивістю права, виражає таку його специфіку, як справедливість. Право у суспільному житті виступає насамперед у формі законів та інших нормативних актів. Тому громадяни й організації можуть бути юридично рівними і вільними тільки як учасники конкретних правовідносин, тобто таких відносин, які врегульовані законом, нормативними актами.
Отже, верховенство права (закону) у суспільстві - основний принцип правової держави. Він зумовлює й інші його принципи, зокрема підпорядкування законові самої держави та її органів, посадових осіб, інших організацій, громадян,а також утвердження економічної свободи людини. Повинна дотримуватись незалежність правової системи, наявність багатопартійності, легальна діяльність не лише урядових, а й опозиційних партій, об"єднань і рухів. Влада повинна розподілятися на три гілки - виконавчу, законодавчу та судову, які будуть стримувати й урівноважувати одна одну. Повинно дотримуватись суспільно-політичне представництво громадян на усііх рівнях державного управління, здійснювати волю народу, усезагальне, рівне й пряме виборче право. Політичні діячі не можуть користуватися прерогативами, які не надані їм законом. Правова держава характеризується якістю власне закону. Він повинен бути справедливим, гуманним, закріплювати невід"ємні природні права кожної людини: право на життя, на свободу, на особисту недоторканість. Але свобода не є абсолютною. Вона допускає обмеження, тобто має певну міру. Ця міра повинна бути рівною для всіх.
53.Причини та умови виникнення тероризму.
Тероризм — це метод політичної боротьби, який полягає у систематичному застосуванні нічим не обмеженого, не пов'язаного з військовими діями фізичного насильства для досягнення визначеної мети шляхом усунення політичних супротивників (вбивства політичних лідерів, військових або рядових громадян, вибухи, напади на банки, арсенали зброї, захоплення повітряних лайнерів, заручників тощо).
"Сучасний словник іншомовних слів" дає визначення тероризму як політики і тактики терору, а терор визначається як "політика залякування, придушення політичних супротивників насильницькими діями".
Значна різноманітність думок існує у питанні про причини та походження сучасного тероризму. “Класичними” є пояснення походження тероризму природженими якостями людської натури, відомим тяжінням людини до насильства. У роботі розглядаються різні наукові й ідеологічні теорії, які пояснюють походження тероризму і робиться висновок, що жодна з них не може претендувати на універсальність.
Датування періоду виникнення тероризму в науці є неузгодженим й викликає суперечності. Очевидно наступне: змінювалась соціальна основа, побут, звичаї, політичні, ідеологічні, релігійні системи, а феномен тероризму знову виникав в історії. Суттєво трансформувались його форми, але основні риси, що характеризують це явище як тероризм, залишились.
Поява та відтворення тероризму зумовлено сукупністю об`єктивних та суб`єктивних обставин та причин, не завжди однакових та не однаково значимих в різних регіонах та країнах.
Автор виділяє чотири групи причин та умов, які в певній мірі визначають виникнення та існування тероризму в сучасному світі.
Першою передумовою тероризму є кризові процеси, що характерні для сучасного розвитку.
Стосовно сучасного тероризму, багато писалося про неочікуване його виникнення, про зовнішньо протиприродне та загадкове відродження в межах індустріально-розвинених країн з їхнім високим рівнем споживання, демократичним режимом, спрямованістю на вирішення соціальних протиріч шляхом консенсусу. Тим більше, що така форма політичної боротьби дуже скомпрометувала себе на межі ХІХ та ХХ століть жорстокістю, політичною неефективністю.
Виявилось, що, власне, індустріальна розвиненість, високий рівень життя, розгалуженість політичних інститутів та орієнтація на цивілізовані форми соціальних взаємовідносин не прищеплюють ніякого імунітету стосовно тероризму. Сьогодення виявилось сприятливим для формування екстремістських рухів у високорозвинених країнах з низки причин.
Перш за все, це історичний досвід століття, для якого характерні не тільки бурхливий ріст економіки, поширення ліберально-демократичних тенденцій, прагнення суспільних компромісів, але й безперервні війни (враховуючи дві світових), гонка озброєння, спалахи соціальної, расової, релігійної нетерпимості, революції, державний терор і тому подібні факти, котрі сприяють зміцненню переконаності в тому, що відкрите насильство та контрнасильство залишається нормою політичного буття і в нашу епоху.
Криза сучасної соціально-політичної системи специфічно переплітається і частково посилюється в контексті такого глобального процесу, яким є науково-технічна революція. Швидкий економічний та науково-технічний розвиток багатьох країн в післявоєнний період, стрімке втягування аграрних (в минулому) регіонів в сферу індустріалізації та автоматизації, виникнення ідеї “суспільства благодійництва”, яке трансформується у зв`язку з кон’юнктурними змінами, різкі структурні зрушення, які підсилюють міграційні і маргіналізаційні процеси, загострені екологічні та демографічні проблеми, інформаційний процес, руйнація традиційних стереотипів та соціальних орієнтирів, спосіб життя та пов`язані з цим труднощі психологічної адаптації – ці та інші явища, зумовлені НТР, вели до розгубленості, фрустрації, почуття самотності та спустошеності, втрати традиційних ідеалів та цінностей, зростання агресивності, які захоплюють майже всі прошарки суспільства, особливо молодь. Наслідком цього стало руйнування старих структур та звичайних життєвих парадигм, падіння престижу деяких професій та зниження статусу, ріст безробіття, погіршення соціальних перспектив у освіченої молоді, поява на цьому фоні люмпенізованих груп, які схильні до екстремістських методів вираження свого протесту.
З усім цим пов`язаний соціально-політичний фактор, особливо суттєвий культ насильства, нехтування прав людини, які панують у світі і насаджуються засобами масової інформації, літературою, кіно, телебаченням. Все це не може не впливати на динаміку та модернізацію різних форм насильства у сучасному світі.
Роль глобальної взаємозалежності соціально-економічних, політичних, ідеологічних процесів, яка характерна сьогоденню, зокрема війна у В`єтнамі, арабо-ізраїльський конфлікт, кубинська революція і військовий переворот у Чілі, громадянські війни в Сальвадорі і Нікарагуа сприяли радикалізації свідомості молодого покоління, що проявилась у студентських бунтах і породила перші лівотерористичні угрупування.
Друга група передумов пов`язана з революційними процесами сучасної епохи та національно-визвольними рухами, їх специфічними аспектами та проявами в останні десятиліття. Ця група факторів органічно пов`язана з попередньою, оскільки є зворотною стороною кризи політичної системи. Наприклад, лівий тероризм не можна зрозуміти без зв`язку з цими процесами. Він претендує на роль єдиного виразника та лідера революційно-демократичних процесів у сучасному світі.
Сучасна епоха є епохою звільнення багатьох народів від соціального та національного гніту, що породжує різні за своїм характером революційні та національно-визвольні, псевдореволюційні і псевдовизвольні рухи. Лівий тероризм майже завжди ототожнює себе з революціями соціалістичного зразку або визвольними рухами, чи апелює до них.
Третя група передумов розвитку тероризму в сучасному світі пов`язана з зацікавленістю правлячої еліти в різних формах тероризму як засобу досягнення політичної мети у зовнішній та внутрішній політиці. Тероризм – зручний інструмент політичної боротьби. Тероризм завжди є непрямим потенційно високоефективним способом дестабілізації та послаблення ворожої держави. Після 1917 р. тероризм набув яскраво вираженого ідеологічного характеру. В біполярному світі – протистояння двох політичних систем, тероризм сприймався не як глобальна загроза всьому людству, а як елемент боротьби між цими силами.
Політика нагнітання воєнного психозу, яка проводилась різними політичними системами, була надзвичайно вигідна для тероризму, сприяла його підйому. Вона дала йому можливість спекулювати на антивоєнних настроях. Лівий тероризм у середині 80-их років зробив спробу злитися з широким антивоєнним та антиімперіалістичним рухом.
Четверту причину складає світопорядок перехідного періоду, який дає додаткові можливості самореалізації для міжнародного тероризму. Занепад глобальних регіональних структур міжнародної безпеки супроводжується розхитуванням та розпадом державних утворень. Їхнє місце намагаються зайняти сили, які прагнуть використати фактор нестабільності та часткової втрати контролю для прискореного вирішення власних завдань, за правило, деструктивних. Все більше з`являється подібних геополітичних прогалин, особливо у силовій сфері. Зони, де вони з`являються, стають об`єктами пильної уваги та застосування політики міжнародного тероризму.
54. Проблеми політично еліти в науці: внески у вивчення еліти Конфуція, Аристотеля, Платона, Макіавелі
Ідеальною особистістю Конфуцій вважав людину, яка понад усе ставила знання, почуття боргу («і»), гуманність ("жень"), виконання заповітів предків. Шляхетний чоловік "у своїх вчинках виявляє почуття самоповаги, перебуваючи на службі у вищестоящих, виявляє почуття відповідальності (Конфуцій малює образ активного адміністратора, здатного на самостійні рішення), виховуючи народ, виявляє почуття доброти, справедливості.Конфуцій малює образ ідеального китайського бюрократа -. благородного чиновника (модель цзюнь-цзи). Конфуцій прагнув до того, щоб народом керували живі люди, а не сухий закон. Правила, що створюються людьми для людей, повинні сприйматися усвідомлено. За Конфуцію правитель височів над головою родини лише на кілька сходинок. Правитель неодмінно повинен бути "шляхетним чоловіком" але, добре знаючи вдачу та інтелектуальні можливості царів і знаті, він розумів, що реально правлять часом люди, дуже далекі він морального та інтелектуального рівня цзюнь-цзи. Конфуцій вважав, що люди від народження мають більш-менш однаковими оволодівати знаннями, інше залежить вже від їхніх зусиль, їх характеру. Конфуцій займав високі адміністративні посади, але залишає службу, щоб присвятити себе викладанню, відкривши свою школу. Роз'яснюючи питання управління суспільством і звертаючись безпосередньо до еліти, Конфуцій говорив: ".. Якщо ви побажаєте добра, то й народ стане добрим. Особливе, можна сказати, центральне місце в найдавнішою з світових релігій - буддизм - займає елітізація, самовдосконалення особистості шляхом споглядального міркування (медитації), переживання цілісності буття, повної самозаглибленості, викорінення в собі пристрастей, неправедних бажань, егоїзму. Найвищого розквіту протоелітологія досягла в Древній Греції, особливо в період VII - III ст до н.е. Античність була найцікавішою епохою у становленні елітологіі. Геракліт (бл. 540-480 рр. до н.е.).- аристократ за походженням, який відмовився від царського трону на користь брата, він підкреслює свою зневагу до демократії як влади натовпу. "Один, якщо він найкращий" для Геракліта вище десятитисячний натовпу. Причому "найкращий" не за походженням чи багатством, а по розуму, по духовним цінностям. Він викриває неуцтво тих людей, які в гонитві за матеріальними благами нехтують своїм духовним вдосконаленням, і при цьому не терплять "найкращих" які відрізняються від більшості. Єфесці, його співгромадяни, на думку Геракліта, зрадили себе ганьбу, коли "Гермодора, найправильніший для себе чоловіка, вигнали, кажучи: з нас ніхто найправильніший не буде, а якщо є такий - то нехай буде він в іншому місті і в інших" 21 . Свої твори він пише нарочито ускладненим мовою (за що одержує прізвисько "Геракліт темний"), щоб підкреслити, що він пише не для більшості, позбавленого мудрості, але для "обраних" 22
Можна висловити припущення, що між елітаризмом і елітаризмом немає абсолютної грані, є межі і переходи. Найбільш впливовим напрямком політичної думки Нового часу є не елітаризм і тим більше не антіелтарізм у формі егалітаризму, а ослаблений елітаризм - та сама "золота середина", про яку писав Аристотель, назвемо її елітизмом. На відміну від елітаризму, возвеличувати еліту як творчу ситу, справжній суб'єкт історії, елітизм виступає за еліту, відповідальну перед народом. Тобто це демократичний елітизм. Формується громадянське суспільство висуває і свою еліту. Не народ залежить від правителя і політико-адміністративної еліти, а, навпаки, правитель і еліта залежать від народу. Суспільний договір полягає, по суті, в тому, що народ як би наймає управлінську еліту і терпить її до тих пір, поки вона йому чесно служить, доводячи свою компетентність, і замінює її іншою, як тільки вона перестає йому служити або ставить свої групові інтереси вище загальнонародних. Не народ чекає "доброго царя» і плазує перед ним, а громадянське суспільство обирає зі свого середовища людини, який довів, що він виражає інтереси народу, має якості, що відповідають його запитам, і доводить це своїми діями. І як тільки ці дії перестануть відповідати сподіванням народу, він відправляється у відставку.
Увага Макіавеллі зосереджено на динамічному розвитку політичних відносин, його особливо приваблюють різкі зміни в русі державних форм, політичні перевороти. Він розглядає державу, як результат взаємодії різних соціальних сил. Пізніше він констатує, що визначальним в ході історичного процесу є не суб'єктивні бажання і уявлення людей, нехай навіть стоять біля керма державного правління, а "... вплив об'єктивних історичних законів, вплив« дійсного ходу речей "(Вступ до книги Н. Макіавеллі" Государ. Міркування про Тита Лівії »Прес А. Спб., 1900).
Владу в суспільстві не можуть здійснювати ні людина, ні всі люди відразу. Як наслідок, з'являється організована меншість і вона управляє, бо вона організована. «... Авторитет або влада лідера, корениться в підтримці прихильників ..." - пише Н. Макіавеллі. На його думку, всі основні конфлікти розгортаються між елітами: меншістю, що утримує владу, і меншістю, що йде до влади.
55.Ресурси політично влади; різновиди та типологія
Ресурси влади являють собою все те, що може бути використане для впливу на інших, що підвищує потенціал і силу впливу суб'єкта влади. Існують відкриті і приховані типи впливу.
У першому випадку використовуються такі ресурси, як:
силовий примус - втрата будь-яких благ, тілесні покарання (історія людства знає безліч прикладів цього - тортури, концтабори), смертна кара, обмеження свободи, штрафи, відлучення від церкви, звільнення з роботи тощо;
закон - традиція, звичай;
стимулювання - створення стимулів, якими виступають матеріальні та інші блага, що ними об'єкт влади нагороджується в обмін на поведінку, що вимагається. Ресурс винагороди широко використовують батьки, викладачі, керівники організацій, політики.
Прихований вплив передбачає використання методів переконання, тобто раціональних аргументів, або навіювання. Залежно від того, які ресурси використовуються, говорять про три способи володарювання: панування, вплив і стимулювання.
Разом з суб'єктом і об'єктом найважливішим компонентом влади є ресурси – засоби, які використовуються для забезпечення впливу суб'єкта на об'єкт влади. Саме нерівномірний розподіл ресурсів - найважливіша причина підпорядкування одних людей іншим. Разом з суб'єктом і об'єктом, ресурси служать одним з найважливіших підстав влади: вони можуть використовуватися для заохочення, покарання, переконання і ін..Існує декілька підходів до класифікації ресурсів. Одним з самих поширеним є виділення ресурсів відповідно до найважливіших сфер діяльності:
- економічні ресурси влади – матеріально-технічна база, необхідна для суспільного виробництва і вжитку(розвинена технологічна основа виробництва, гроші, корисні копалини, вигідне географічне положення, продукти харчування і ін.);
- соціальні ресурси влади – здатність підвищення соціального статусу, соціального забезпечення, медичного обслуговування і ін.. Соціальні ресурси тісно пов'язані з економічними. Так прибуток – економічний ресурс, але він також характеризує соціальний статус (посада, освіта, соціальне забезпечення);
- культурно-інформаційні ресурси – знання і інформація і засоби їх здобуття (інститути освіти і науки, ЗМІ і ін.). Важливе значення набуває доступності освіти і культури для широких мас, опанування світової, регіональної і місцевої інформації, розвиток електронних технологій, масовій інформації і др.;
- демографічні ресурси – люди, фізично і інтелектуальне здорове населення, відсутність різкої вікової дисгармонії, впорядкування демографічних стосунків і др.;
- політичні ресурси – відлагоджений державний механізм, підготовлений апарат управління, наявність розвинених політичних партій і політичних лідерів, розвинена політична теорія і політична культура і пр.;
- силові ресурси – армія, міліція, служба безпеці, суд, прокуратура, в'язниці і ін..
Практично суб'єкти влади використовують в комплексі всі владні ресурси, але самий універсальний, багатофункціональний ресурс – це людина, що створює всі інші ресурси влади.
56.Реформа, революція, переворот, трансформація
У цій галузі політичних досліджень основна увага зосереджується на тому, як відбувається процес трансформації політичних режимів. У транзитології виділяють декілька типів політичної трансформації: реформа, революція, переворот і перехід. Якщо революція – це насильницька зміна існуючих інститутів, то перехід – це такий тип політичної трансформації, для якого характерна зміна інститутів без порушення правових норм. Реформа і переворот також не задовольняють цих вимог.
Революція - це докорінне перетворення громадського порядку, створення нової політичної системи, заснованої на інших принципах легітимності. Революція виникає як наслідок наростання суперечностей в суспільстві.У зв'язку з тим, що не всі члени суспільства розділяють погляди з новою владою, може відбутися контрреволюція. Контрреволюція - політичний процес, в якому беруть участь групи, прагнучі до скидання нової політичної еліти і відновлення колишніх порядків.характерні риси: 1) насильницький характер; 2) глибока, фундаментальна зміна існуючого ладу та соціальної структури суспільства; 3) радикальна зміна політичних інститутів та всієї політичної системи. Реформа - це поступове перетворення економічного і політичного ладу при збереженні його основ і влади правлячої еліти. В ході проведення реформ першорядне значення має забезпечення їх суспільної підтримки, досягнення згоди щодо змісту, типів і методів перетворень. Успіх реформ залежить від своєчасності їх проведення.
Повстання - масовий виступ проти даної влади, існуючого ладу. Мета повстання, як правило, декларативна і нечітка, находіть обгрунтовування в примітивній програмі і гаслах. Будь-якому повстанню властивий певний рівень організованості. Цілеспрямованість і організованість відрізняють повстання від бунту. Бунт - ця масова стихійна дія, що має високий ступінь інтенсивності. Бунт - це майже завжди у відповідь реакція на екстраординарні дії представників пануючих політичних груп або державних органів. По ступеню інтенсивності до бунту близький заколот, який виникає в результаті продуманої, цілеспрямованої підготовки із сторони певної групи осіб. Звичайно він носить озброєний характер, спираючись на частину армії. З розширенням складу учасників заколот втрачає організованість і цілеспрямованість, придбаває якості бунту і затухає. Якщо заколот не одержує масової підтримки, він стає путчем, тобто виливається в озброєні дії вузької групи осіб, позбавлені серйозної перспективи.
57. Рівні політичної культури
Високий рівень політичної культури, як правило, може бути лише у тих, хто безпосередньо бере участь в політиці, і чим більш бере активну участь, тим рівень політичної культури вище.1. За рівнем прояву: - індивідуальна; - групова; - масова.У наш час найбільш поширена масова політична культура, що з'явилася з утвердженням буржуазного ладу. Це культура широких верств населення. Виступає вона у двох видах – демократична і автократична.
Для демократичної культури характерна висока політична активність громадян, їх включення в політичну систему, визнання громадянських прав і свобод, принцип контролю громадянами діяльності уряду, визнання політичних відмін¬ностей та гри політичних сил. У цілому це культура громадянського суспільства правової держави.
Розрізняються два види демократичної культури: консервативно-ліберальна, при якій визначаються громадянські права і свободи, але забезпечується суспільно-реформістський аспект, та ліберально-демократична. яка передбачає соціальні реформи з боку держави. На нинішньому етапі цивілізації це загальнолюдське надбання і цінність.
Індивідуальна політична свідомість – це свідомість кожного окремого індивіда як учасника політичного процесу. Групова політична свідомість – це свідомість різних соціальних спільностей людей (соціально-класових, етнічних, демографічних, професійних, територіальних). Соціальну базу масової політичної свідомості складає маса як сукупність індивідів, котрі належать до різних соціальних спільностей і беруть участь у конкретних політичних процесах. За своїм змістом масова політична свідомість є сукупністю ідей, поглядів, уявлень, почуттів, настроїв, що відображають доступні й відомі масам політичні явища і процеси. Масова політична свідомість формується під впливом не лише соціально-економічних і політичних чинників, а й за допомогою ідеологічних засобів. Однією з істотних рис масової політичної свідомості є її динамізм – здатність до швидких змін залежно від дії різноманітних чинників, особливо агітації і пропаганди. Ця особливість слугує підставою для маніпулювання масовою політичною свідомістю, яке досить поширене в політиці.
58. Рівні потреб суспільства за шкалою Маслоу.
59. Роль ЗМІ в політиці. Їх основні функції.
У демократичній, правовій державі кожен громадянин має гарантоване законом право знати про все, що там відбувається. Як слушно підкреслюється у численних дослідженнях, як це випливає із повсякденної практики, без свободи слова немає демократії, без демократії немає свободи слова. У свою чергу, свобода слова і демократія неможливі у наш час без вільної, незалежної преси. Засоби масової інформації є у цьому випадку такими ж компонентами демократичної системи, як парламент, виконавча влада, незалежний суд. У цьому розумінні про них прийнято говорити як про "четверту владу". Це образний, метафоричний вислів, який свідчить, що преса — влада своєрідна. Вона не є владою у прямому значенні слова, тобто не є аналогічною із законодавчою, виконавчою чи судовою владою.
Звичайно, засоби масової інформації як спосіб масового зв'язку між тими, хто управляє, і тими, хто є об'єктом управління, тобто громадянами того чи іншого суспільства, несуть не тільки оперативну, а й офіційну інформацію — закони, розпорядження, укази тощо. Цим самим вони передають волю влади, її вимоги. Це специфічний вид директивної інформації, розповсюдженої у масовий спосіб.
Разом з тим засоби масової інформації є видом зворотного зв'язку. Вони акумулюють думки, прагнення, судження людей практично з усіх сфер життя громади. Це своєрідний і ні з чим незрівнянний барометр громадської думки.
Засоби масової інформації у демократичному суспільстві повинні бути діалектичне протилежним стосовно "влади" полюсом, а не тільки інструментом пропаганди, хоч вони виконують і таку роль. Це, як засвідчує досвід, далеко не просте завдання. Досить згадати гострі ремствування на пресу з боку представників влади та й просто громадян. Преса, мовляв, розперезалася, вона сіє ворожнечу, підриває основи, спотворює.
Причому власті міняються — на зміну призначеним зверху приходять обрані демократичним шляхом, а суть звинувачень залишається майже незмінною. Все ж нарікання па несправедливість критики, прохання і вимоги не "виносити сміття", вирішувати конфлікти "у робочому порядку". Між тим суть демократії не тільки у тому, що представники влади обираються демократичним шляхом, а й у тому, що вони підзвітні виборцям.
Публічне обговорення дій, учинків, політики тих, у чиїх руках влада, — запорука того, що вдасть імущі не будуть цією владою зловживати. Жоден із диктаторів не допускає навіть у думці, що його вчинки можуть бути піддані публічній критиці. Відчуття безкарності за свої вчинки — одне з найбільш згубних для суспільного організму. Воно призводить до застою, загнивання. Суттєвою ознакою тоталітаризму є відсутність опозиції, в тому числі вільної преси, яка за своєю природою, за призначенням протистоїть волюнтаризму, зухвальству властей.
60.Роль ідеології у тоталітарному політичному режимі.
Однією з ознак тоталіт. режиму є панування офіц. ідеології у всіх сферах сусп. життя і примусове нав’язування її членам с-ва. Тут всесильна влада виступає головним гарантом ідеолог. контролю над населенням. Саме в ідеології тоталіт. с-ма. черпає життєві сили. Ідеологія покликана виконувати соц.-інтеграційну ф-ю., служити ціннісним орієнтиром, мотивувати поведінку громадян і держ. політику. Телеологізм тоталіт. ідеології розглядає історію як закономірний рух до певної мети, як ціннісний пріоритет мети над засобами її досягнення. За змістом ця ідеологія революційна. Вона обґрунтовує необхідність формування нового с-ва та людини. Всі її знання базуються на соц. міфах про капіталізм, комунізм, керівну роль робочого класу та ін. Ці міфи не підлягають критиці і мають х-р. реліг. символів. На їх основі дається пояснення всіх подій с-ва. Ідеологія як єдиноправильна носить обов’язковий для всіх х-р. Вождізм. Ідеологія однієї парпії є керівною і спрямовуючою.
61. Система міжнародних політичних відносин: загальна характеристика.
Серед пріоритетних напрямків політичних відносин важливе значення мають міжнародні.
Специфіка міжнародних політичних відносин полягає в тому, що:
- порівняно із внутрішньо політичними вони мають ширший просторовий вимір;
- дають характеристику взаємодії між двома й більше суб'єктами (державами, об'єднаннями, блоками);
- основними суб'єктами виступають народи, держави, політичні й громадські структури;
- їх прояв пов'язаний із широким спектром міжнародних норм і цінностей;
- функціонування міжнародних політичних відносин переважно відбувається в рамках міжнародних політичних структур
Суб'єктами світової політики виступають держави, міжнародні об'єднання, політичні партії і рухи і т.п. На світовій арені, крім держав, з'явилося багато нових неурядових суспільних і гуманітарних організацій, угрупувань, союзів, діють суспільно-політичні рухи. Але роль їх залишається поки несумісною з роллю держав, на які покладена місія представляти в світовій політиці суспільство в цілому, а не яку-небудь окремо взяту соціальну групу або політичну організацію. Політологи підкреслюють, що держава - єдиний загальнонаціональний інститут, що має легітимні повноваження брати участь у відносинах з іншими державами, укладати договіри, оголошувати війну. Держави як і раніше залишаються основними суб'єктами світової політики. Разом з тим зростання числа міжурядових і міжнародних неурядових організацій робить правомірним твердження про формування нового світового політичного простору, в якому всі суб'єкти світової політики тісно взаємозв'язані. Цей термін відображає взаємодію всіх політичних сил в глобальному масштабі при рішенні питань забезпечення загального миру, безпеки, рівної для всіх прав і можливостей вільного розвитку і т.д
62. Соціальне партнерство: зміст та значення.
Соціальне партнерство — це система взаємозв'язків між представниками найманих працівників (переважно професійними спілками) — з одного боку, роботодавцями та їх об'єднаннями — з другого, і державою та органами місцевого самоврядування — з третього, що виражається у взаємних консультаціях, переговорах і примирних процедурах на взаємоузгоджених принципах з метою дотримання прав та інтересів працівників, роботодавців і держави.
До основних принципів соціального партнерства відносять: дотримання норм законодавства; повноважність представників сторін; рівноправ'я сторін в свободі вибору і обговоренні питань, які складають вміст колективних договорів і відносин; добровільність сторін в прийнятті на себе зобов'язань; систематичність контролю і відповідальність за виконання зобов'язань.
Термін «соціальне партнерство» з'явився вперше в промислово розвинених країнах Заходу в кінці XIX ст., в умовах зародження виробничої демократії. Після Другої світової війни в трудовому законодавстві країн Заходу почали все більше закріплюватися поступки роботодавців найманим працівникам, у вигляді надання останнім права на участь в управлінні виробництвом. В окремих країнах Заходу з'явилися спільні робочі ради на виробництві, функціонування яких було законодавчо закріплене. Так, за законом Федеративної Республіки Німеччини «Про виробничі ради» 1949 року такі ради утворюються і діють на паритетних засадах, з представників роботодавців і найманих працівників. Ці ради почали називатися органами соціального партнерства. Намагання подолати протиріччя між працею і капіталом сприяли створенню спеціальних організацій, однією з яких стала в 1919 р. Міжнародна організація праці (МОП). Одним з головних факторів виникнення соціального партнерства стала науково-технічна революція, в результаті якої підвищилися вимоги до якості робочої сили, з'явилася потреба в гуманізації відносин між найманими працівниками і роботодавцями. Сьогодні найдієвіші системи соціального партнерства функціонують в багатьох європейських країнах, а саме: Ірландія, Австрія, Бельгія, Швеція, Німеччина, Франція тощо.[1]
63. Способи рекрутування в еліту: антрепренерська система і система гільдій
В сучасній політології прийнято розрізняти дві основні системи рекрутування політичних еліт - антрепренерську і гільдій.
Систему гільдій відрізняють: закритість, відбір претендентів на високі посади головним чином з низьких шарів самої еліти, їх повільне поступове просування по сходинках службової ієрархії; високий ступінь інституціоналізації процесу відбору, наявність численних інституційних фільтрів (формальних вимог для заняття посад (вік, підлога, стаж роботи, освіта, партійність тощо); вузький, відносно закритий круг селектората (людей, що здійснюють відбір кадрів); Система гільдій переважала в тоталітарних країнах. Номенклатурна система рекрутування політичної еліти – один з найтиповіших варіантів гільдій, який характеризується відсутністю конкурентної боротьби, політикуванням і домінуванням споріднених зв'язків.Значення ієрархічної побудови номенклатури полягало в тому, що кандидат послідовно підіймався з сходинки на сходинку. Тут були виключені конфлікти усередині еліти, забезпечувалася спадкоємність політичного курсу, відтворювання одного типу лідерства. Разом з тим ця система культивувала особисту відданість кандидата керівництву, догоджання, показна активність і т.д. Тому система все рідше допускала до влади людей здатних, талановитих, самостійних. Елементи системи гільдій є у Великобританії, Японії, Німеччині і інших країнах. Наприклад, у ФРН для того, щоб зробити кар'єру необхідно, як мінімум, відповідати наступним вимогам: по-перше, походження батьків кандидата повинне бути достатньо високим. Компенсацією за недостатнє репрезентативне походження може мати брак з представниками більш високої соціальної групи; по-друге, необхідний певний тип виховання, як правило, його можна отримати у великому місті в поєднанні з університетською освітою; по-третє, кандидат повинен сповідати одну з двох основних релігій і дотримуватися певної системи поглядів. Антрепренерську систему відрізняють: відвертість, широкі можливості для представників різних суспільних груп претендувати на місце в еліті; невелике число інституційних фільтрів, тобто формальних вимог для заняття посад; широкий круг беруть участь у відборі, в який можуть ввійти всі виборці країни;висока конкурентоспроможність відбору, гострота суперництва за заняття керівних позицій; першорядна значущість особистих якостей, індивідуальної активності, уміння знайти підтримку виборців. Дана система поширена в більшості країн Західної Європи і США, оскільки є демократичною, динамічної і здібної до інновацій. Її недоліками є часта зміна курсу у зв'язку із змінами в правлячій еліті, порівняно низька передбачуваність політичних рішень, схильність лідерів до надмірного захоплення зовнішнім ефектом та популізмом.У кожної системи відбору є свої плюси і мінуси. Якщо антрепренерська система більшою мірою пристосована до динамізму сучасного життя, то система гільдій схильна до бюрократизації, консерватизму; перша відрізняється високим ступенем ризику, друга - більшою урівноваженістю і виваженістю політичних рішень, меншою ймовірністю внутрішніх конфліктів, прагненням до консенсусу і спадкоємності.
64.Стилі лідерства. Визначення та типологія.
С.Л - це своєрідна сис-ма прийомів, способів і принципів управління групою людей, якими користується людина, що є формальним чи неформ. лідером. --- авторитарний стиль,передбачає одноосібний спрямовуючий вплив Л.. Головний метод керівництва -директиви, накази і доручення, засновані на загрозі застосуванні покарання. Від підлеглих вимагається безвідмовне виконання його волі та відданість; --демократичний стиль. Для лідера характерне урахування інтересів і думок оточуючих його людей, залучення їх до прийняття рішень та стимулювання ініціативи. Головний метод керівництва - заохочення та похвала оточуючих; ---відсторонений стиль проявляється у пасивній позиції лідера при здійсненні ним управлінських функ. і наданні достатньої самостійності виконавцям, в бажанні уникнути можливих конфліктів. Осн. метод керівництва - прохання, переконання, поради. Можливі ситуації, коли саме найближче оточення починає маніпулювати політиком. Н.Макіавеллі виділ. також політиків-лисиць ,а В.Парето політиків-левів. Л.С перших визначатиметься переважанням таких якостей, як обережність, здатність до лавіювання, намагання досягти компромісу.В поведінці ж левів переважатиме прямолінійність, рішучість і схильність до використання силових ресурсів. Г.Лассуелл розрізнив три типи лідерства: *лідер-ідеолог, який маніпулює ідеями, концепціями суспільної перебудови (К.Маркс)*лідер-агітатор, який маніпулює емоціями, настроями послідовників, який уміє захопити маси (Ф.Кастро, М.Л.Кінг); *лідер-організатор, який маніпулює ситуаціями. Більшість сучасних політиків виступають в ролі адміністраторів і менеджерів
65. Структура політичних партій.
П.П - це зареєстроване згідно з законом добровільне об'єднання громадян - прихильників певної загал.нац. програми суспіл. розвитку, що має своєю метою сприяння формуванню і вираженню політ. волі громадян, бере участь у виборах та інших політ. заходах.Політичним партіям притаманна організаційна структура; членство; внутріпартійні відносини; партійно-політичні, ідейно-політичні і організаційні основи партії, закріплені в наявних програмних і статутних документах. Структура політичної партії включає в себе ядро (партійні лідери і активісти, в тому числі виборний актив), рядових членів партії і прихильників, симпатиків партії. Організаційно політичні партії підрозділяються на партійний апарат і партійну масу. При цьому кожна партія (але в різній мірі) налагоджує процес політичного рекрутування, що виражається у доборі, фільтруванні і висуненні кадрів для самої партії, для формування політичної еліти, у підготовці своїх активістів до політичної
66.Структура політичної влади
Структура влади - це ті компоненти, без яких вона не відбувається. Такими є її суб'єкт, об'єкт, підпорядкування об'єкту, джерела і ресурси влади. Джерелом влади суб'єкта (владна першооснова) може виступати його сила, краса, багатство, авторитет. Нарешті, влада може породжуватися традицією (влада батьків над дітьми, влада старійшин) і законом, який надає суб'єкту влади право вимагати і використовувати різноманітні ресурси. Суб'єкти влади можуть бути розглянуті через призму їх публічності, відкритості для суспільства. З цієї позиції можна виділити: відкриту (видиму) владу: безпосередні учасники здійснення політичної влади - публічні політики: президенти, депутати, лідери опозиції, тощо; напівприховану владу, під якою розуміються групи тиску, що використовують різні канали впливу - від законних (через ЗМІ)до незаконних (підкуп, шантаж) на офіційну владу. тіньову владу, яка себе не афішує. До подібного "тіньового сектора" влади можна віднести, наприклад, органи національної безпекиє Влади не може бути без підпорядкування об'єкта. Здатність до підпорядкування залежить від кількох факторів: засобів впливу, якими володіє суб., і від мотивації підпорядкування, яка може бути викликана: страхом за свою безпеку, апатією; тощо.Ресурси влади являють собою все те, що може бути використане для впливу на інших, що підвищує потенціал і силу впливу суб'єкта влади. Існують відкриті і приховані типи впливу. Відкриті.силовий примус - втрата будь-яких благ, тілесні,смертна кара, обмеження свободи, штрафи, відлучення від церкви, звільнення з роботи тощо; Ресурс винагороди широко використовують батьки, викладачі, керівники організацій, політики. Прихований вплив передбачає використання методів переконання, тобто раціональних аргументів, або навіювання. Залежно від того, які ресурси використовуються, говорять про три способи володарювання: панування, вплив і стимулювання. Існують і інші класифікації ресурсів. Економічні ресурси, Соціальні ресурси Культурно-інформаційні ресурси Адміністративно-правові ресурси Силові ресурси
67. Структура та організація політичного процесу.
У соціально-політичній літературі поняття "політичний процес" характеризується як складне за змістом і структурою. Особливість функціонального використання його пов´язана насамперед з потребою розглядати політичну сферу суспільства як динамічну систему політичних явищ і процесів, складних політичних відносин, що формуються внаслідок різноманітної політичної діяльності суб´єктів політики і спрямовані на реалізацію їхніх політичних інтересів.
Отже, зміст політичного процесу становить сукупність дій суб´єктів політики щодо реалізації їхніх політичних інтересів, і насамперед інтересів, пов´язаних із домаганням, використанням і утриманням влади.
У складній структурі політичного процесу переплітаються і тісно взаємодіють об´єктивні і суб´єктивні чинники. Так, політична діяльність як активний вияв політичних орієнтацій людини, окремих соціальних груп, класів, націй чи інших суб´єктів політичного життя зумовлюється їхніми політичними інтересами, а політичні інтереси, у свою чергу, є виявом їхніх певних матеріальних і духовних потреб. Політичний процес утілює в собі взаємодію соціальних і політичних структур і зв´язків, що репрезентує взаємовідносини суб´єктів політики стосовно держави, інших політичних інститутів і політичної системи суспільства в цілому.
З огляду на ці чинники в деяких виданнях політичний процес розглядається як сукупна діяльність соціальних суб´єктів, завдяки якій відбувається формування, перетворення і функціонування політичної системи. Цю характеристику політичного процесу з деякими доповненнями та уточненнями прийняли автори кількох навчальних видань. Професор В. Ю. Шпак, наприклад, акцентує увагу на тому, що "політичний процес є сукупністю видів діяльності людей, гарантованих законом і включених у динаміку практично-політичних відносин, які охоплюють усі стадії розвитку і функціонування політичної системи".
Інші автори, підтримуючи цей підхід, розглядають політичний процес як сукупність дій інституційних і неінституційних суб´єктів щодо здійснювання своїх специфічних функцій (дисфункцій) у сфері влади, які ведуть врешті-решт до розвитку чи падіння політичної системи суспільства.
Ці характеристики важливі для розуміння сутності політичного процесу, його змісту і основних суб´єктів. У політичному житті, особливо в тих країнах, де відбуваються складні трансформаційні процеси, спостерігаємо значний вплив діяльності громадян, яка не гарантована законом і лише з часом може визнаватися легітимною. А тому доцільно до змісту політичного процесу віднести всі різноманітні види політичної діяльності громадян.
Однією з найважливіших ознак політичного процесу є його динамічний, рухливий стан і складна система детермінації внаслідок складної мотивації діяльності значної кількості суб´єктів політики, розбіжності їхніх політичних інтересів та орієнтацій.
Зміст політичного процесу визначається багатьма чинниками, які характеризують рівень розвитку соціальних і економічних відносин, стан духовно-ідеологічної сфери суспільства і тих концептуальних моделей, які зосереджують у собі загальні уявлення про світові процеси, про тенденції розвитку громадської думки і пріоритет у ній певних політичних цінностей тощо. Як складна і багатогранна діяльність суб´єктів політики щодо реалізації політичних інтересів, цінностей і базових матеріальних та духовних потреб за допомогою використання влади політичний процес втілюється у формуванні, розвитку та еволюції політичної системи суспільства.
Формування політичної системи суспільства чи її кардинальні зміни можна розглядати як визначні віхи в перебігу політичного процесу, оскільки вони стають можливими внаслідок складних компромісних дій суб´єктів політики чи внаслідок реальної переваги в політичному житті певної політичної сили (блоку політичних сил).
Об´єктами і формами реалізації дій учасників політичного процесу можуть бути: утворення державних органів шляхом виборів їх; створення масових організацій шляхом волевиявлення громадян, об´єднаних у суспільні організації; вироблення політико-правових норм шляхом врегулювання процесу підготовки і прийняття законів, безпосереднього вияву волі громадян (референдуми, з´їзди, збори тощо); організація системи управління основними сферами державного і суспільного життя тощо. Усі ці заходи спрямовуються на визначення принципів організаційних структур, повноважень і взаємовідносин ланок управління.
Крім цього, низку заходів спрямовано власне на процеси політичного розвитку, до яких належать: зміцнення соціальних основ розвитку суспільства; розвиток національних відносин; врахування інтересів національних груп і меншин; залучення громадян до управління державними і суспільними справами; вироблення довіри і підтримки політичним курсам партій, політичним інститутам; формування політичної свідомості громадян; зміцнення влади політичних інститутів; забезпечення дотримання законності та інших демократичних норм; проведення міжнародної політики.
Отже, зміст політичного процесу створюють різні за рівнем, масштабами і спрямуванням дії суб´єктів політики. Частину з них можна віднести до міжнародних, глобальних процесів, які потребують координації й об´єднання зусиль суб´єктів політики на рівні значних регіонів, держав чи світового товариства в цілому, а інші мають частковий (парцелярний) характер.
Одним із найважливіших завдань, яке прагнуть вирішити для себе суб´єкти політики, — це питання про технологію здійснення влади, прийняття таких рішень і законодавчих актів, які давали б змогу відповідним чином представляти їхні інтереси на різних рівнях владних структур і особливо — на найвищому. Саме тут зосереджуються зусилля і в цьому полягають глибинні причини різноманітних дій політичних структур і інститутів — учасників політичного процесу.
68. Структурні компоненти політичної системи.
Структура політичної системи — сукупність владних інститутів, що пов'язані між собою і створюють стійку цілісність. Головний єднальний компонент системи — політична влада -- зосереджена в державі, політичних партіях і громадських організаціях. Структуру політичної системи становлять: політичні відносини; політична організація суспільства (державно-правові органи, політичні партії, політичні рухи, масові суспільні організації, трудові колективи та об'єднання); засоби масової інформації; політичні принципи й норми; політична свідомість і культура. Політичні відносини. Вони формуються в суспільстві щодо завоювання та здійснення політичної влади. Це — міжкласові, внутрікласові, міжнаціональні та міждержавні відносини; вертикальні відносини у процесі здійснення влади між політичними організаціями (державою, партіями, трудовими колективами); відносини між політичними організаціями та установами (адміністрацією, інститутами). Політична організація суспільства. Визначальним елементом політичної організації суспільства, її ядром є держава з усіма її складовими: законодавчою, виконавчою та судовою гілками влади, збройними силами. Будучи головним інститутом політичної системи, держава здійснює управління суспільством, охороняє його економічну, соціальну і культурну сфери. Засоби масової інформації. Вони є активним і самостійним елементом політичної системи суспільства і в демократичних країнах відіграють роль четвертої влади. Засоби масової інформації - це розгалужена мережа установ, що займаються збиранням, обробкою та поширенням інформації. Політичні принципи й норми, їх призначення полягає у формуванні політичної поведінки та свідомості людини відповідно до цілей і завдань політичної системи. Політична свідомість і політична культура. Будучи важливими елементами політичної системи, вони формуються під впливом соціальної та політичної практики.
69.Суб’єкти політичної влади:соціальні,інституціональні та функціональні.
Суб'єктами політики виступають різні соц. групи, держави, партії, міжн. організації тощо. Треба визначити, що під суб'єктами політики розуміються учасники політ. процесу, здатні діяти вільно і самостійно. Вони усвідомлюють своє становище у сусп. і через владу намагаються реалізувати свої інтереси і завдання. В політології для позначення суб'єкта політики використовують поняття актор. Маючи відтінок театральності, воно достатньо точно характ. учасника політичного життя як носія певної ролі. Ці ролі в політ. процесі є рівними. Активність політичного актора може бути виражена на індивідуальному, груповому і інституціональному рівнях.
соціальний: індивіди, класи, еліти, етноси, мафія, натовп (в умовах кризи і відсутності організованої політичної сили може встановитися охлократія, тобто влада натовпу), корпоративні групи (певні фінансові і промислові бізнес-еліти);
інституціональний: партії, органи держ. влади, сусп. організації тощо; політика представлена і як держава-нація: ООН, НАТО;
функціональний: армія (виступаючи частиною держави, нерідко сама бере владу в свої руки, встановлюючи воєнний режим правління), органи розвідки, лоббі, опозиція, бюрократія. Бюрократію можна відносити і до соціального рівня.
70.Субєкти і об’єкти політики.
Суб’єкті і об’єкті політики – обов’язкові елементи політичних відносин, тому вони повинні розглядатися в єдності, взаємозв’язку і в взаємозалежності, однак кожен з цих елементів має свої властиві йому ознаки.
Суб´єкт політики — це дійова особа, соц. група чи організація, які, маючи певні інтереси, використовуючи певні засоби, проявляють себе у сфері політики. Суб´єктами політики є: особа, політ. лідери, політ. еліта, соц. спільноти, етнонаціональні спільноти, громадські рухи, громадські організації, політ.партії, регіон, держава.
Об'єкти політики — це реальна політ. дійсність, характерні для неї сусп. відносини, насамперед політичні, політ. с-ма суспільства в цілому, її елементи, форми політ. життя, сфера політ. інтересів, суперечності політ. процесу як у вітчизняних межах, так і в регіональному або світовому просторі.
Об'єкти політики — явища політ. сфери в їх різноманітних проявах і зв'язках з усім громадянським суспільством. На них спрямована діяльність суб'єктів політики. Об'єкт політики дає уявлення всього того, на що суб'єкт політики спрямовує свою перетворюючу або руйнівну політичну діяльність.
71.Суспільно-політичні рухи:визначення,особливості існування та діяльності.
Громадсько-політичний рух-це форма вияву інтенсивного піднесення політ. активності великих мас людей за умов різкого й системного загострення кризи у суспільстві й неспроможності виправити чи навіть стабілізувати становище засобами існуючої політичної влади.Г-п. рух формується як вельми тимчасовий і не дуже злагоджений союз якоїсь сукупності груп інтересів, об'єднаних спільною метою. Суспільний рух не засновується на теоретично обгрунтованих і детально продуманих ідеологічних орієнтаціях, політичних доктринах і програмах, участь у ньому не передбачає вивчення статуту. Він виявляється у вигляді невимушеної, вільної політ. колективної активності. Г-п. рух становить собою органічний вияв життєдіяльності людей. Він передбачає проходження ним наступних п'яти стадій:Створення передумов певного громадсько-політичного руху; 1)усвідомлення і розробку, ідейних та організаційних основ даного руху; 2)Агітації можливих учасників руху; 3)Активна політ. діяльность учасників руху,4) Загасання руху. Настає, коли виявляється або нездійсненність цілей, сформульованих на початку руху, або ж їх досягнутість. Г-п рухи активізуються у кризові, перехідні періоди, коли на зміну одній політ. системі йде інша і формується нова політ. організація с-тва.Він постає як початкова стадія формування нової багатопартійної системи. По мірі становлення останньої г-п рухи руйнуються, трансформуючись кожний у новонароджені політичні партії.
72. Сутність демократії:;цінності, інститути, процедури.
У перекладі з гр. означає "влада народу». Більш розгорнуте визначен д було дано америк презид. А.Лінкольном у його промові (1863): правління народу, вибране народом і для народу. Перше уявле про д як форму правл виникло в античній Греції. Аристотель визначав демократію як "правління всіх". Найвизначнішими подіями, які заклали основи д тенденції, стали Англ револ (1688), війна за незалежність Пн Америки (1775-1783) і фр револ (1789). У прийнятих у цей період документах - Біллі про права (Англ), Декларації незал і Біллі про права (США), Декл прав л і гр (Франція, 1791) - були висунуті демократичні цінності і принципи.Але найбільш зрілих форм д досягла в серед XX ст., коли стали реальністю рівні для усіх верств сусп гр і політ права. Сутність д конкретизується в певній сукупн цінностей, інститутів і процедур. Головні з них такі: 1.Суверенітет народу.Народ є джерелом вл, саме він вибирає своїх представників вл і періодично їх змінює. 2.Періодична виборність головних органів влади дозволяє забезпечити чіткий легітимний механізм правонаступності вл. 3.Всезагальне, рівне виборче пр і таємне голосування. Демократичні вибори передбачають реальну змагальність різних кандидатів, реалізація принципу "один громадянин - один голос" розкриває зміст політичної рівності. 4.Гарантія основних прав людини. Права людини характеризують принципи відносин між державою і громадянином та визначаються як свободи.Свобода - це захищеність особистості від свавілля інших людей і влади, захист від зубожіння і голоду. 5.Громадянські права. Цими пр люди користуються як приватні особи, і вони захищають гр від свавілля влади.(рівність всіх гр перед зак, пр на приват життя, пр не піддаватися тортурам, покаранню без суду, свободу віросповідання). 6.Політичні пр дають гр можливість брати участь у процесі управління і впл на прийняття рішень законода і викон органами: пр вибирати і бути вибраним, свобода голосув, пр на демонстрації. 7.Соц й економ права. Реалізація цих прав - необхідна умова забезпечення політичної рівності. Реалізація соц-економ пр покликана знівелювати соц нерівність, що є, і підвищити тим самим активність рядових гр у політ житті,. Ці пр закріп умови життя, які виступають імунітетом проти страху нестатків. Вони вкл у себе пр на достойний життєвий рівень, гарантії соц захисту, пр на освіту. Зміст економ пр зафіксовано в Міжнародному пакті про економ, соц і культурні пр (1966). Вони вкл у себе пр кожної л заробл собі на життя працею, яку вона вільно вибирає, і пр на справедливі і сприятливі умови життя. Треба відзначити, що свобода слова, свобода друку, доступ до засобів інформації розглядаються демокр спільнотою як необхідні умови реалізації ін пр.
73.Сутність політики: головні і теоретичні підходи. Хоча сутність політики досліджується в науці більше 2 тис р, питання про те, що таке політ, залиш відкритим. Існують різні розуміння п: 1. Історично перше визнач п як управління сусп актуальне і в суч пол-гії. П трактується як діяльн з управління якими-небудь сусп процесами.(виріш всіх проблем, окрім морал (Істон,Алмонд), як авторитарне розподілення цінностей(Істон), як спосіб регул конфліктів. 2. Субстанціональний підхід, вказуючи на сутність п, підкреслює її прямий зв'язок із владою. П- це або управління з використанням влади, або боротьба за завоювання і утримання вл. Владні трактування виражені в роботах Н.Макіавеллі, М.Вебера, К Маркса. 3. Інституційний підхід робить акцент на організації, в якій матеріалізується влада. В одних трактуваннях п -це участь у справах держ, використання класами держ вл для здійснення своєї мети (В.Ленін). Але п здійснюється не тільки держ, тому інші визначення вказують на різні інститути й організації, які можуть виступати суб'єктами п.4. Соціологічний підхід пов'язаний з розглядом сусп як с-ри, що скл з різних груп, що мають власні інтереси і потреби, головним важелем реалізації яких є вл. П в такому випадку розгл як відносини, напрями і способи діяльності соц груп у відстоюванні своїх інтересів і задоволенні своїх потреб за допомогою різноманітних засобів, серед яких головну роль відіграє вл. 5. Теологічний підхід трактує п як особливу форму люд існування, пов'язану з ціледосягненням і організацією. Подібне трактування розширює кордони п, бо обдумування мети є в будь-якій сфері діяльності, і відповідно політику можна віднайти в найрізноман відносинах( між подружжям) 6. Згідно з консенсусним підходом політика - це сфера об'єднання всіх членів сусп, коли сусп проблеми вирішуються ненасильницькими методами через пошук компромісів, без переможців і переможених. П буде розумітися як діяльність, спрямована на досягнення громадянами згоди виключно мирними і ненасильницькими засобами.7. Конфліктний підхід розглядає політику як сферу боротьби, в якій перемагає найсильніший, як панування одних над іншими. Політика трактується як поле зіткнення інтересів соціальних груп і інститутів з приводу влади, з приводу контролю над механізмом розподілення сусп благ.
74.Сутність системного підходу до дослідження політичної сфери. системний підхід, якому політологи надають особливу пізнавальну цінність. Засновниками підходу є Т.Парсонс та Д.Істон. В рамках цього підходу політика розглядається як цілісний, складно організований та саморегульований механізм , що знаходиться у безперервній взаємодії з оточуваним середовищем через вхід та вихід системи. Неповторність та цінність цього методу полягає в цілісному розумінні об’єкта дослідження та всебічному аналізі зв’язків між окремими елементами цілого. Цей метод широко застосовує як вітчизняна так і зарубіжна політологія.
Системний метод допомагає оцінити політичну стабільність і політичний клімат країни і на цій основі приймати конкретні політичні рішення. Тільки користуючись системним методом, можна зрозуміти зміни політичного курсу держави і напрями його дальшого розвитку.Відповідно до цього підходу політична сфера суспільного життя вивчається як комплекс елементів, що утворюють цілісну систему в її зв'язку з іншими сферами суспільного життя — економічною, соціальною і духовною. Завдяки використанню у політології системного методу стало можливим саме поняття “політична система суспільства”.
75. Сутність соціальної держави Соц держ — це держ, політика якої спрямована на ств умов, що забезпечують гідне життя та вільний розвиток л. Соц може бути тільки держ, що має високий, рівень економ розвитку, причому в структурі економ має бути врахована соц орієнтація держ .У зв'язку з цим момент реального виникнення соц держ слід віднести до 60-х pp. XX ст., що пов'язано зі встановленням відповідальності держави за надання кожному гр прожиткового мінімуму. Проведення держ соц орієнтованої політики є важким процесом через необхідність враховувати суперечливі цілі, що майже виключають одна одну: ефективний розвиток екон та досягнення соц справедливості, згладжування соц нерівності. Ознаки соц д:1) могутній економ потенціал, що дає змогу здійснювати заходи із перерозподілу доходів, не ущемлю ючи істотно становища власників;2)соціально орієнтована структура економ, щовиявляється в існуванні різних форм власності 3)яскраво виражена соціальна спрямованість політики держави, що виявл в розробці різноманітних соці програм і пріоритетності їх реалізації;4)наявність у держави цілей встановлення загальногоблага, утвердження в сусп соціальної справедливості, забезпечення кожному гр гідних умов існування, соц захищеності, рівних стартових можливостей для самореалізації особи. Нерідко соціальна орієнтованість держави закріплюється конституційно;5)наявність розвиненого пр регулювання в соц сфері (з виділенням галузей трудового пр,права соц забезпечення).В рамках соцфункції можна виділити такі її різновиди:1)підтримка соц незахищених категорій населення (пенсії, соц виплат і допомоги);2)ств можливостей для вільної реалізації трудового та інтелектуального потенціалу гр. д; забезпечення труд зайнятості населення та боротьба з безробіттям;3)охорона праці та здоров'я людей;4)підтримка сім'ї, материнства, батьківства і дитинства;5)соціальної нерівності шляхом перерозподілу доходів між різними соціальними верствами черезоподаткування, державний бюджет, спеціальні соц. програми;6)заохочення добродійної діяльності (надання податкових пільг підприємницьким структурам,що здійснюють добродійну діяльність);7)турбота про збереження соціального миру в сусп зокрема через систему соц партнерства;8)участь у реалізації міждержавних соціальних програм, розв'язанні загальнолюдських проблем.
76. Сутність та співвідношення понять геополітика та зовнішня політика.
Геополітика ( від грец.γη — земля + πολιτική - мистецтво управління державою ) - політологічна концепція, що вбачає у політиці засадничу, визначальну роль географічних факторів: просторове розташування країни, розмір території, наявність чи відсутність, обмеженість природних ресурсів, клімат, кількість населення.
Геополітика - наука, яка розглядає вплив географічних чинників на внутрішню й особливо зовнішню політику держав і націй. Однак таке тлумачення вже не є актуальним. На сьогодні є цілий ряд наукових шкіл, які по-своєму трактують цей термін. Різні розуміння сутності геополітики можна об'єднати у 2 групи: 1) традиційне (класичне), 2) сучасне (розширене).
Геополітика це мистецтво і практика використання політичної влади над певною територією. Традиційно, цей термін застосовувався в основному в плані впливу географії на політику, але його використання розвинулася за останні сто років достатньо, щоб охопити ширший зміст. У наукових колах, вивчення геополітики припускає аналіз географії, історії та соціальних наук з урахуванням просторової політики і моделей на різних рівнях (від рівня держави на міжнародному).
Геополітика — це цілеспрямована діяльність суб'єкта міжнародних відносин у контексті всього спектра зовнішніх і внутрішніх факторів, що дають змогу цьому суб'єкту здійснювати контроль над простором із метою реалізації своїх життєво важливих інтересів.[Джерело?]
Геополітика - це одна з галузей зовнішньої політики. Вона поділяється на ряд окремих підгалузей. Політика балансу сил - запобігання домінування в міжнародній системі одного, або групи держав. Отто фон Бісмарк з цього приводу висловився надзвичайно вдало: «Вся політика може бути зведена до формули - постарайся бути серед трьох у світі, де править крихкий баланс п'яти держав. Це єдиний справжній захист проти формування ворожих коаліцій» [1].
Зовнішня політика України — це сукупність стосунків держави Україна з іншими державами світу та міжнародними організаціями. У зовнішній політиці Україна керується рядом ключових пріоритетів.
77. Сутність та форми авторитаризму.
Авторитарный режим - это система правления, при которой власть осуществляется одним конкретным лицом (классом, партией, элитной группой и т.д.) при минимальном участии народа. Это одна из форм политической диктатуры. В роли диктатора выступает индивидуальный политический деятель из элитарной среды или правящая элитарная группа. Если эти лицом является королевская семья - в этом случае авторитарный режим называется абсолютной монархией.
Сущностно значимым при определении авторитаризма является характер отношений государства и личности: они построены больше на принуждении, чем на убеждении. При этом авторитарный режим либерализует общественную жизнь, не стремится навязывать обществу четко разработанной официальной идеологии, допускает ограниченный и контролируемый плюрализм в политическом мышлении, мнениях и действиях, мирится с существованием оппозиции. Руководство различными сферами жизни общества не столь тотально, нет строго организованного контроля над социальной и экономической инфраструктурой гражданского общества, над производством, профсоюзами, учебными заведениями, массовыми организациями, средствами массовой информации. Автократия (от греч. autokrateia - самодержавие, самовластие, т.е. неограниченная власть одного лица) не требует демонстрации преданности со стороны населения, как при тоталитаризме, ей достаточно отсутствия открытого политического противостояния. Однако режим беспощаден к проявлениям реальной политической конкуренции за власть, к фактическому участию населения в принятии решений по важнейшим вопросам жизни общества. Авторитаризм подавляет основные гражданские права.
В отличие от демократического режима власти, где репрессивный аппарат действует в рамках закона, в авторитарном государстве средства насилия, наоборот, держатся на виду.
Однако, несмотря на отсутствие поддержки со стороны народа, автократии могут существовать длительное время и достаточно успешно. Они способны эффективно решать стратегические задачи, несмотря на свою нелегитимность.
Власть, подчинение и порядок ценятся при авторитарном режиме правления больше, чем свобода, согласие и участие в политической жизни народа. В таких условиях рядовые граждане вынуждены повиноваться законам, платить налоги без личного участия в их обсуждении.
Существующие в авторитарных государствах для ширмы демократические институты реальной силы в обществе не имеют. Легализуется политическая монополия одной партии, поддерживающей режим. При этом режиме исключается деятельность других политических партий и общественных организаций. Отрицаются принципы конституционности и законности. Игнорируются разделения властей. Происходит строгая централизация всей государственной власти. Главой государства и правительства пожизненно становится лидер правящей авторитарной партии. Вождизм превращается в официальный государственный принцип. Теория и практика авторитарного правления были выражены в афоризме «Государство - это я», высказанном Людовиком XIV.
78. Сутність, структура і рівні політичної свідомості.
Сутність політичної свідомості полягає в тому, що це є результат і одночасно процес відображення й освоєння політичної реальності з урахуванням інтересів людей. Рівні політичної свідомості: теоретичний, емпіричній, буденний і масовий.Теоретичний – сукупність політичних цілей, ідеологічних установок, ціннісних орієнтацій тощо. Формується на основі наукового дослідження, політичних відносин і процессів.Емпіричний – ґрунтується на фіксації реалів політичного буття практичного досвіду людей.Буденна свідомість відображує лише поверхневі процеси і відносини, не здатна проникати в суть, страждає емоційною забарвленістю.Під масовою свідомістю мається на увазі сукупність ідей, уявлень, які не в повній мірі адекватні реальним політичним подіям, процесам тощо. Структурно політична свідомість включає такі аспекти: • політико-психологічний — настрої, почуття, наміри, установки, мотиви, переконання, воля та ін.; • політико-ідеологічний — цінності, ідеали, ідеї, доктрини, погляди, концепції, теорії; • політико-діевий — свідомість консервативна, ліберальна, радикальна, реформістська та ін.А також виділяють іншу класифікацію: політична психологія (емпірична й буденна політична свідомість) і політична ідеологія (теоретична й наукова політична свідомість);політична самосвідомість, політичні знання й оцінки суб'єктом політичної діяльності потреб та інтересів різних суспільних груп;спеціалізована свідомість (передусім партій) і масова політична свідомість, політична свідомість окремих верств і груп суспільства.
79. Сучасний радикалізм. Прояви, витоки, перспективи розвитку.
Радикалізм (від лат. Radikalis – докорінний) – політична течія, яка обстоює розрив з визнаною традицією, виступає за рішучі методи у вирішенні питань політичної теорії і політичної практики, не знімаючи соціально-економічних основ суспільного ладу. Як політична течія радикалізм виник у ХІХ ст.. Його представники вимагали демог реформ. при збереженні соціально-економічних основ самого ладу. Соціальною опорою радикалів є дрібні і середні власники що дотримуються республіканських і антиклерикальних поглядів, частина ліберальної інтелігенції заможне селянство, середнє чиновництво.
Радикалізм як течію харкт. стійке надання переваги рішучим методом перетворень, динамічний зміст поглядів і дій: звернення до простих вирішень складних питань, прагнення до формування подій, за перчених диктаторських методів, обстоювання демократичних перетворень прагнення поліпшити соц. законодавство; розширення інтеграції, розвиток міжнародних відносин без дискримінацій, тощо.
80. Теорії демократії (колективістські теорії, ліберальні й елітарні концепції, плюралістична теорія, ідентитарні та конкурентні теорії, теорія партисіпаторної демократії). Колективістські погляди на демократію детально відпрацьовані у Жана-Жака Руссо. Його теорія демократії ґрунтується на тезі про незалежність влади народу.Народ як колективна істота може бути представлений тільки загалом, а не обраними представниками. Його загальна воля виражається безпосередньо на зборах, де визначаються закони й діяльність уряду. Ліберальна (індивідуалістична) теорія демократії базується на ідеї автономності особистості, виділенні її з суспільства та держави. Основними положеннями ліберальної концепції є: визнання особистості основним джерелом влади; пріоритет прав людини над правами держави; обмеження сфери діяльності держави, передусім, охороною суспільного порядку, безпеки громадян; пріоритет ринкового регулювання економікою над державним управлінням;розподіл влади як умова контролю громадян над державою. Елітарна теорія - це меншість населення, яка приймає важливі в суспільстві рішення і керує більшістю (П.Шарон), здійснює найбільш важливі функції в суспільстві, має найбільшу вагу і вплив (С.Келер). Плюралістична демократія (від лат. pluralis – множинний) – концепція, за якою політична влада в сучасній державі перетворилася на „колективну владу” багатьох політичних організацій і об'єднань. Ідентитарні теорії демократії (від лат. identitas - тотожність, ідентичність) виходять з того, що існує народ як певне цілісне утворення з єдиною волею, яка повинна бути виражена без опосередкованих ланок. Основний акцент переноситься на пряму демократію, а принцип представництва обмежується або заперечується взагалі. Конкурентна теорія демократії виходить з визнання можливого неспівпадання інтересів різних груп і права виражати власну думку. Визнається законність існування у суспільстві протиріч і конфліктів, завдяки чому і складається політична воля, основою для згоди вважається принцип більшості, але визнається, що меншість має право бути почутою. Теорія партисипаторної демократії: залучення всіх верств суспільства в політичний процес від вироблення рішень до їх здійснення; поширення принципу участі на неполітичні сфери, наприклад, в освіті (доступність отримання освіти), в економіці (самоуправління і робітничий контроль на виробництві); децентралізація прийняття рішень - це означає, що з менш складних питань рішення приймаються через процедури прямої демократії; спрощення процедури виборів, стосовно США ідеологи лівих наполягають на відміні інституту виборців і на перехід до прямих виборців, на відміні системи реєстрації виборців.
81.Теорії еліт (Г.Моска, В.Парето, Р.Михельс).Теорії лідерства.
Г.Моска вводить спочатку поняття "політичного класу", а потім більш широке - "правлячого класу" для визначення тієї групи людей, яка, володіючи певними якостями і ресурсами - високе становище у суспільстві, військова сила, священний сан, багатство, походження (переважно народження, сімейні зв'язки), знання і досвід управління - монополізує владу в своїх руках. Наявність такого класу, на думку Моска, - не закон: "суспільство завжди керується меншістю", "навіть коли відбувається зміна влади, вона передається з рук однієї меншості до рук іншої меншості". Правлячий клас схильний до змін через притаманні йому дві тенденції: аристократичну і демократичну. Перша тенденція проявляється у прагненні еліти "закритися" від іншої частини суспільства, передати свої привілеї за спадковістю. Наслідком цієї тенденції стає виродження еліти і суспільний застій. Демократична тенденція проявляється у поновленні правлячого класу за рахунок активних представників нижчих верств. На думку вченого, поєднання двох тенденцій дозволяє суспільству зберегти стабільність в управлінні і його якісне поновлення. В.Парето ввів у науковий обіг термін "еліта". У "Трактаті з загальної соціології" він визначив її як групу осіб, що володіють вищими показниками у своїй галузі діяльності. Висуванню людей в еліту сприяє наявність у них специфічних психологічних якостей, наприклад, інстинкту комбінацій, уміння передбачити і виражати приховані потяги мас. На думку Парето, у суспільстві поряд з елітою завжди існує "контреліта" (потенційна еліта) - особи, які за своїми психологічними якостями могли б увійти в еліту, але не ввійшли через своє соціальне становище. Найнижчу верству суспільства складає не еліта - ті, хто не володіє ні суб'єктивними, ні об'єктивними можливостями ввійти в еліту. Сама еліта не є незмінною, а знаходиться у безперервній трансформації. Коли контреліта досягає певних показників у своєму розвитку, вона займає місце правлячої еліти, а колишня правляча еліта, втративши свої кращі якості, переходить у нееліту. Відома теза В.Парето, що історія - це "кладовище аристократій". Подібний колообіг еліт дослідник описав як "закон циркуляції еліт". Зміна еліт дозволяє зберегти соціальну рівновагу, тому що забезпечує прихід до влади еліт, які володіють якостями, затребуваними суспільною ситуацією. Поновлення може здійснюватися у двох формах: поступальній (вибори і кооптація у свої ряди представників контреліти) і обвальної. Останній варіант - це революції і перевороти. Залежно від методів володарювання В.Парето виділив два типи еліт: Еліта лисиць, в якій володіє "інстинкт комбінацій": здатність лавірувати, переконувати, обманювати. Прихід цієї еліти в систему управління втілює суспільну тенденцію до зміни. Еліта левів. Для цього типу еліти характерна ставка на силові методи впливу і нездатність до укладання компромісів. Леви виражають консерватизм, тенденцію до стабільних форм організації суспільного життя. Р.Міхельс у своїй праці „Соціологія політичних партій в умовах демократії", дослідивши соціальні механізми, що породжують елітарність суспільства, зробив висновок, що причини ховаються не в якостях людей, а в сутності самої організації: будь-яка організаційна система вимагає виділення керівного апарату і невідворотно відтворює олігархію. Виділення елітарних груп у сучасному суспільстві, де значну роль відіграють партії, він назвав "залізним законом олігархізаці". Сама еліта, в розумінні Міхельса, - це активна меншість, що намагається вийти з-під контролю громадян і підпорядковує політику власним інтересам. Дослідник робить висновок, що демократія навряд чи здійсненна, тому що обов'язково перетворюється в олігархію. Роботи Г.Моска і Р.Міхельса склали основу макіавеллівського підходу до аналізу еліти. Для цього підходу характерний розгляд еліт як правлячого класу, незважаючи на моральні чи інші якості людей, що входять до її складу. Головний акцент робиться на ролі еліти у суспільстві, на параметрах групової згуртованості (зокрема, досліджується роль елітарної свідомості і дотримання установлених "правил гри"), на механізмі функціонування (зміна еліти, внутрішньо елітарна боротьба). Лідерство – це соціально-психологічний процес в колективі чи групі, побудований на випливі особистого авторитету людини на поведінку їх членів .Лідерство (англ. leader — провідник, ведучий, керівник) виявляється у вмінні пробудити у співробітників мрію, до якої вони прагнутимуть наблизитися, «вдихнути» в них необхідну для цього енергію. Теорії лідерства: теорія рис, визначальної ролі послідовників, ситуаційна, синтетична. (див пит. 74)
82. Теорії конфліктів.
Теорія “соціального конфлікту”, конфліктологічний підхід, конфліктна традиція — все це позначення важливого напряму розвитку соціологічної думки XX ст. У руслі цієї парадигми з’явилося чимало цікавих концепцій, яскравих теоретиків та праць. Теорія конфлікту вийшла на авансцену сучасного соціологічного знання у 60—70-х роках, витіснивши традиційно впливові позитивістські течії, викликавши гостру полеміку в соціологічних колах, стимулюючи постановку низки проблем розвитку соціологічної науки. Вона посідає в наші дні одне з провідних місць поміж напрямів сучасної соціології.
За словами Дж. Александера, всю сучасну соціологічну теорію можна грубо поділити на “функціоналістську” та “конфлікто-логічну”, причому не тільки в царині загальної теорії, а й у спеціалізованих сферах емпіричних досліджень. За аргументами іншого авторитетного теоретика Рендела Коллінза (США), у світовій соціологічній думці простежуються три головні традиції: конфліктна (К. Маркс, М. Вебер, сучасні теоретики конфлікту); позитивістська (Огюст Конт, Е. Дюркгейм, Т. Парсонс та інші дослідники “ритуалів громадської солідарності”), а також, дещо окремо, мікроінтеракціоністська традиція (що асоціюється з поглядами Чарльза Кулі, Джорджа Герберта Міда, Герберта Блумера, Гарольда Гарфінкеля та їхніх послідовників). Проте особливо підкреслюється, що сучасна теорія конфлікту виникла як результат прагнень створити “неідеологізовані версії марксизму”, перенести центр ваги в межах останнього на положення багато-факторної концепції “лівого веберіанства”.
83. Теорії лідерства: теорія рис, визначальної ролі послідовників, ситуаційна, синтетична.
Лідерство (англ. leader — провідник, ведучий, керівник) виявляється у вмінні пробудити у співробітників мрію, до якої вони прагнутимуть наблизитися, «вдихнути» в них необхідну для цього енергію.В основі даного процесу лежить здатність лідерів притягувати до себе людей, несвідомо викликати почуття захоплення і любові.Теорія рис" обґрунтовує висунення лідерів за їхніми особистими якостями (розум, хоробрість, знання і таке інше). В рамках "теорії рис" лідерство пов'язують із специфічними рисами індивіда і, зокрема, з проблемами ствердження Я-концепції: орієнтовані на владу люди звичайно володіють ідеалізованою Я-концепцією, а їхнє прагнення до лідерства — спосіб компенсації низького рівня власної чесноти. "Ситуаційна теорія" обумовлює ініціативну поведінку особистості потребами соціальної ситуації, що склалася (історичні умови, особливості сфери групової діяльності, специфіка групових завдань, цілей і т.п.). "Ситуаційна теорія" аналізує поведінку лідера, який робить зусилля до визнання їм влади тільки при виникненні сприятливих можливостей або при гострій необхідності в лідері, наприклад, в екстремальній ситуації."Харизматична" концепція розглядає дії "природних лідерів", тобто видатних людей з нетиповою індивідуально закладеною сукупністю рис ("харизмою").Концепція "сублімаційного" або "ідентифікаційного" лідерстканалізує дії суб'єкта, який у пошуках влади і визнання ідентифікує себе з "великою" справою і присвячує їй життя. Релігійні і політичні рухи налічують багатьох мучеників і героїв, відчужених від самих себе. Боротьба за велику справу стає для них боротьбою за досягнення самоповаги: такі лідери персоніфікуються як праведні люди, які віддали своє життя за інших. Сублімація може приймати і інші форми: спроби зробити вагомий внесок і стати лідером в мистецтві, науці, спорті і т.д.Теорія "провідної ролі послідовників" розглядає лідерство як результат групової орієнтації на висунення лідера і готовності слідувати за ним."Синтетична" (комплексна або реляційна) теорія розглядає лідерство як складну функцію ситуації, очікувань послідовників і якостей самих лідерів. Продуктивні в аналізі взаємин в малих групах теорії лідерства не можуть претендувати на науковість в поясненні проблем соціального лідерства в масштабі великих співтовариств.Однією з кардинальних проблем соціології управління є проблема лідерства і керівництва. Спочатку лідер трактувався як член групи, який висувається в результаті взаємодії членів групи при вирішенні конкретного завдання. Він демонструє більш високий, ніж інші члени групи, рівень активності, участі, впливу в виконанні даного завдання. Іншими словами, лідер висувається в конкретній ситуації, приймаючи на себе певні функції. Інші члени групи приймають лідерство, тобто будують такі відносини з лідером, які передбачають, що він буде вести, а вони погоджуються. Причому, якщо в зарубіжній соціології поняття "лідер" і "керівник" ототожнюються, то для вітчизняних дослідників є характерним виділяти керівництво і лідерство як два різні явища, властивих організованим спільнотамТеорія людських ролей (Р.Бейлс) розглядає ролі "професіонала" лідера, орієнтованого на вирішення ділових проблем, і "соціально-емоційного фахівця", який вирішує проблеми людських стосунків..Синтетична (або комплексна) теорія розглядає лідерство як процес організації міжособистісних стосунків у групі, а лідер як суб’єкт управління цим процесом, причому сам феномен лідерства розглядається в контексті спільної групової діяльності.До ситуативної теорії. Цей підхід є загальновизнаним. Він визначає лідерство як продукт ситуації. Вимогли ситуації диктують вибір адекватних засобів і прийомів поведінки, відповідної комбінації особистісних рис, здатних максимально враховувати можливі зміни у її розвитк
84. Теорії походження держави.
Держава розуміється як організація політичної влади, яка поширюється на всю територію країни і її населення і розташовує для цього спеціальним апаратом управління, видає обов'язкові для всіх веління і володіє самостійністю під час вирішення внутрішніх і зовнішніх проблем. Існує декілька концепцій походження держави: Теологічна концепція пояснює виникнення держави, а також всі його рішення діями і санкціями божественної волі. Патріархальна концепція трактує владу правителя в державі як влада батька в великій сім'ї, а відносини між підданими і володарями - як сімейні відносини. Відображенням подібних поглядів стала, наприклад, російська традиція називати правителя "цар-батюшка", "батько народу". Походження держави може розглядатися як розростання сім'ї до розмірів держави.
Договірна концепція грунтується на тому, що виникненню держави передує природний стан суспільства і людини, що характеризується необмеженою свободою. Тільки після укладення суспільного договору безмежна свобода була введена в розумні рамки шляхом створення держави як організації, покликаної забезпечити баланс різних суспільних інтересів, права і свободи особистості. Психологічна концепція виходить з того, що держава існує в силу наявності у людини психологічних потреб жити в рамках організованого співтовариства, в почутті необхідності колективної взаємодії. Класова (марксистська) концепція трактує державу класовим за походженням (з'являється разом з поділом суспільства на класи) і по суті (орган класового панування і орган гноблення одного класу іншим). Теорія завоювання (насильства) розглядає походження держави як результат завоювання сильними племенами слабких. Аналогічним чином трактується і походження класової експлуатації. Органічна теорія проводить аналогію між державою і живим організмом як у структурі, так і у функціях. Іригаційна теорія пов'язує походження держави з необхідністю будівництва великих зрошувальних споруд. Цей підхід використовується для пояснення історії ряду країн Сходу. Як показують дослідження істориків і етнографів, не існує однієї причини виникнення держави. Більшість наведених теорій відображають певні групи факторів, що стали причинами генезису держави. Держава з'являється в результаті розкладу родового ладу, коли влада вождів відокремлюється від суспільства. На цей процес впливали різноманітні фактори: поява приватної власності та майнової нерівності, зростання чисельності і щільності населення, завоювання одних народів іншими, потреби оборони, перехід до осілого способу життя, суспільний поділ праці і виділення управління в особливий вид діяльності, потреби організації іригаційних робіт .
85. Тероризм як чинник сучасної політики.
Тероризм став засо Терори́зм (від лат. terror — жах) — суспільно небезпечна діяльність, яка полягає у свідомому, цілеспрямованому застосуванні насильства шляхом захоплення заручників, підпалів, убивств, тортур, залякування населення та органів влади або вчинення інших посягань на життя чи здоров'я ні в чому не повинних людей або погрози вчинення злочинних дій з метою досягнення злочинних цілей[2][3].
Визначення поняття «тероризм» — питання проблемне, оскільки в наш час існує понад 100 визначень цього явища. Однак жодне з них не підтримане міжнародною спільнотою як загальновизнане. Українські юристи В. Ємельянов та С. Гавриш зазначають у диспозиції проекту законодавчого акту України, що тероризм розглядається сучасною наукою в трьох аспектах: як злочинне діяння, як терористичні групи (організації) та як терористичні доктрини. В. Ліпкан пропонує розглядати тероризм ще і як негативне соціально-правове явище і не зводити його лише до вчинення вибухів і підпалів, а ті дії, про які йдеться охоплювати поняттям «терористичний акт». Також варто розрізняти тероризм від лат. terror — жах, страх від терору — політики залякування, придушення політичного супротивника насильницькими засобами.бом просування певних напрямів державної політики, особливо це стосується питань зовн політики демокр країн, адже саме демократичні суспільства не можуть забезпечити населенню тотальну безпеку навіть на власній території, оскільки сьогодні сам принцип демократії нерозривно пов’язаний з принципами свободи думки, слова, пересування, забороною контролю та прослуховування, тощо. Проте такі країни, як США та Велика Британія, нещодавно вирішили поступитися частиною свобод заради підвищення безпеки та посилення контролю над населенням з метою боротьби з тероризмом. Тероризм – це насильницька дія, спрямована на примус шляхом залякування/шантажу певного суб’єкта політики робити те, що він сам до терористичних актів робити не збирався, здійснювати такі кроки, які суперечать першопочатковим намірам суб’єкта політики і задовольняють інтереси суб’єктів терористичної діяльності.Тероризм виникає з конфліктів, а останні в свою чергу виникають через непорозуміння, нестачу спілкування, комунікації. Проте комунікація між учасниками конфліктів, які стають причинами терористичної діяльності у більшості випадків неможлива. Потенційні учасники дискурсу стоять на несумісних рівнях міжнародної арени: приміром, терористи не є суб’єктами міжнародного права.Вирішення політичних конфліктів, які виникають як у міжнародній, так і у внутрішній політиці між суб’єктами політики та її об’єктами, сьогодні є проблематичним через відсутність механізму зворотного зв’язку населення з владою. Влада не хоче слухати тих, хто її обрав, у принципових для неї питаннях. На міжнародному рівні ця влада представляє інтереси цих людей – такі інтереси, якими вона їх хоче бачити. Влада, що уособлює державу, на міжнародній арені не хоче дослухатись до інших (окрім таких, як і вона, влад або впливових наднаціональних інститутів) груп інтересів. Дискурс для вирішення конфліктів, які можуть породжувати тероризм, не створений.Влада, вплив та багатство завжди викликатимуть заздрощі, а тому будуть такі, хто захоче отримати все це найпростішим шляхом – відібрати силою. Власна слабкість штовхатиме таких людей на стежку тероризму, який залякує і таким чином дає владу над жертвою, створює ілюзію сили та за певних умов може давати матеріальні вигоди..Щоб подолати тероризм, необхідно виносити проблеми на відкрите обговорення усіма сторонами. У цьому ракурсі в наступному розділі буде описано та проаналізовано теракти в Мадриді, які свідчать про те, що іншим (крім терористичного) шляхом важко було переконати іспанський уряд визнати наявність іншої сторони конфлікту (жителів Іраку та Афганістану, яким насильно нав’язують чужу їм систему цінностей), не кажучи вже про те, щоб змусити його прислухатися до думки власного народу.
86.Типи виборчих систем у світовій практиці: мажоритарна система відносної чи абсолютної більшості, пропорційна і змішана системи. Достоїнства і недоліки кожної виборчої системи.
Мажоритарна с-ма. В основі мажоритарної с-ми лежить принцип більшості (переможцем на виборах вважається кандидат, який набрав найбільше голосів). Виборчі округи тут є одномандатними, тобто від кожного округу обирається один депутат. Маж с-ма має свої різновиди. При маж с-мі відносно їх (простої) більшості обраним вважається той кандидат, який отримав голосів виборців більше, ніж будь-який з його суперників. Система проста, тому що забезпечує перемогу одній партії (кандидата) навіть при мінімальній перевазі. Але може трапитися так, що за партію, яка перемогла, проголосує меншість виборців (решту голосів заберуть інші партії), і уряд, який сформує ця партія, не буде користуватися підтримкою більшості громадян. В теперішній час ця система використовується у США, Канаді, Великобританії, Новій Зеландії тощо. Мажоритарна система абсолютної більшості передбачає, що вибраним є той кандидат, який отримав більше половини голосів виборців, які брали участь у голосуванні (50% плюс один голос). У світовій практиці зустрічається кілька різновидів цієї системи: *с-ма двох турів. Якщо жоден з кандидатів не набрав більше половини голосів виборців, проводиться другий тур виборів, в якому, як правило, беруть участь два кандидати, які домоглися кращих результатів, що дозволяє одному з них отримати більшість голосів (абсолютне або відносне); *альтернативне голосування. Використовується при виборах у нижчу палату парламенту Австралії. В одномандатному окрузі виборець голосує за кількох кандидатів, відзначаючи цифрами (1, 2, 3 тощо) навпроти прізвищ тих, кому віддається найбільша перевага (рейтингове голосування). Якщо жоден з кандидатів не отримує абсолютної більшості, з подальшого підрахунку виключаються кандидати з найменшими першими перевагами, а голоси, подані за них, передаються кандидатам других переваг. Потім виключаються кандидати з найменшою кількістю перших і других переваг. Перерозподіл голосів відбувається до того часу, поки один з кандидатів не набере абсолютну кількість голосів. Дуже рідко використовується мажоритарна система кваліфікованої більшості, коли потребується підтримка двох третіх або трьох четвертих від загальної кількості поданих голосів (знайшла застосування у Чилі при виборі депутатів парламенту). Пропорційна система. Пропорційна с-ма передбачає голосування за списками партій, що означає виділення багатомандатного округу (округом є вся територія країни) або кілька округів. Це найбільш поширена с-ма . Зміст цієї сми полягає в тому, щоб кожна партія отримувала у парламенті кількість мандатів, пропорційну кількості поданих за неї голосів. При всій демократичності у цій с-мі є один недолік. Вона гарантує представництво навіть дрібних партій, що при парламентській чи змішаній формах правління створює проблеми з формуванням уряду. Таке стає можливим, коли жодна партія не має у парламенті абсолютної більшості або не може її створити, не вступивши в коаліцію з іншими партіями. В багатьох країнах намагаються згладити цей недолік, а також надлишкову фрагментацію партій, вводячи "виборчий поріг" (бар'єр) -найменша кількість голосів, необхідна для обрання одного депутата. Як правило, в різних країнах це 2-5%. Існує багато варіантів пропорційної системи голосування: *система із загальнонаціональним партійним списком (Ізраїль, Нідерланди). Голосування відбувається у масштабі всієї країни в межах єдиного загальнонаціонального округу;* система з регіональними партійними списками передбачає формування кількох округів (Австрія, Скандинавські країни, Іспанія, Греція тощо); *система з закритим списком: виборець голосує за партію і не може виразити свою перевагу окремим кандидатом, занесеним у партійний список. Кандидати у партійному списку розташовуються у порядку убутної важливості, і ті, що розташовані у кінці списку, мають менше шансів на перемогу; *система з відкритим списком дозволяє голосувати за партію і виражати перевагу комусь з її кандидатів, тобто виборці можуть змінити розташування кандидатів у списку (преференційоване голосування). Робиться це різними способами: виборець ставить хрестик навпроти прізвищ кандидатів, яких він хотів би бачити (Бельгія); вписує прізвища кандидатів у бюлетень (Італія); розташовує кандидатів за ступенем значущості (Швейцарія, Люксембург тощо). Ідеальної виборчої системи не існує. Кожна з них має свої плюси й мінуси. Недоліки мажоритарної: не відображає реального становища політичних сил в країні і не забезпечує їхнього адекватного представництва у парламенті. В першу чергу це поширюється на систему голосування в один тур, коли перемігшою стороною є кандидат, що набрав менше половини голосів від загальної їх кількості. Але навіть якщо одна сторона набирає 52%, проблема зберігається - 48% виборців будуть позбавлені представництва. Бувають випадки, коли "пропадають" до двох третіх голосів, поданих за кандидатів, що не пройшли. Подібна ситуація може виступати джерелом потенційних політичних конфліктів і сприяти активізації непарламентських методів боротьби з боку сторони, яка програла; *породжує диспропорції між набраними голосами і отриманими мандатами. Наприклад, у 1997 р. на парламентських виборах у Великобританії лейбористи отримали 64% мандатів, при цьому за них проголосувало лише 44% виборців, консерватори отримали відповідно 31% голосів і 25% мандатів, а ліберальні демократи - 17% голосів і всього 7% місць; *встановлює залежність результатів голосування від нарізання округів, що може створити "спокусу" махінацій з визначенням їх кордонів і чисельністю виборців для отримання виборчої вигоди; *можливість переважання регіональних (місцевих) інтересів над загальнонаціональними; *призводить до подорожчання виборчого процесу при необхідності проведення другого туру. До позитивних моментів пропорційної системи виборів відносять такі: забезпечує більш адекватне представництво політичних сил; *скорочує кількість "неврахованих" голосів виборців. Навіть при використанні виборчого бар'єру рідко буває, щоб виявилося неврахованим більше однієї четвертої голосів, і ще рідше ця кількість наближається до однієї другої; *дозволяє забезпечити представництво меншостям (наприклад, етнічним, релігійним); *стимулює створення партій і розвиток політичного плюралізму. Але у цієї системи є слабкі сторони: *слабкий зв'язок кандидата у депутати з виборцями; *залежність депутата від партійної фракції у парламенті; *породжує більшу кількість фракцій у парламенті, що змагаються між собою і як наслідок - негативно впливає на стабільність роботи останнього; *сприяє формуванню (при парламентській і змішаній формах правління) коаліційних урядів, які інколи бувають менш ефективними і стабільними, ніж однопартійні уряди; *потенційно збільшує вплив партійної еліти при формуванні виборчих списків, особливо якщо використовується система з закритим списком.
87. Типи партійних систем , їх характеристика.
Партійна система - це сукупність зв'язків і відносин між партіями, які претендують на володіння владою в країніОднопартійні системи виключають можливість існування якихось інших партій і передбачають злиття партійного і державного керівництва. Подібна модель характерна для тоталітарних і частково авторитарних режимів."Уявна" багатопартійність.. Це означає, що реальна влада зосереджена в руках однієї партії при формальному дозволі діяльності інших партій. Біпартизм або двопартійна система (США, Великобританія). Для неї характерна наявність двох партій, постійних лідерів виборчих кампаній, з якими не в стані конкурувати інші партії. Партія, що перемогла на виборах, отримує право формувати свій кабінет міністрів.
Система "двох з половиною партій". Від попередньої вона відрізняється тим, що одна з двох провідних партій країни, перемігши на виборах, може сформувати уряд, лише блокуючись з третьою, менш сильною партією. Багатопартійні системи з обсягом чотирьох і більше партій.
Залежно від характеру суперництва між партіями багатопартійні системи, в свою чергу, поділяються на такі:помірно багатопартійні системи (Бельгія, Нідерланди), які відрізняються невеликими ідеологічними відмінностями між партіями;поляризовані багатопартійні системи, для яких характерно значне ідеологічне розмежування між партіями за шкалою "ліві - праві",атомізовані системи (Болівія, Малайзія), які передбачають наявність значної кількості слабо пов'язаних між собою і з населенням партій ізольованість партій від влади
Крім того, залежно від характеру союзів, що укладаються між партіями, багатопартійність може бути:Блоковою, коли близькі за ідеологією партії об'єднуються в блоки і йдуть на вибори зі спільними кандидатами і спільною програмою. Коаліційною, близької до поляризованої багатопартійності. Ні одна з партій не має більшості в парламенті, достатньої для того, щоб самостійно впливати на склад кабінету міністрів, що формується.Нарешті, залежно від реальної політичної ваги партії і кількості депутатських місць, отриманих нею на виборах:системи, засновані на партіях з мажоритарним покликанням, подібна модель партійної системи характеризується тим, що при рівних можливостях, які створюються державою для усіх партій, населення протягом довгого часу віддає перевагу лише одній партії система з домінуючою партією, яка намагається набрати не менше 30% голосів на виборах, але вимушена шукати союзників для формування уряду;система, що опирається на коаліцію міноритарних партій, яка функціонує, як і описана вище коаліційна багатопартійність.
88.Типи політичної культури: фрагментарна й інтегрована, тоталітарна, авторитарна і демократична культура.
Політологи виділяють кілька базових моделей політичної культури. Розрізняютьфрагментарну і інтегровану політичну культуру. Для першої характерна наявність різноманітних політичних орієнтацій і діяльності, відсутність процедур налагодження конфліктів, а також довір´я між окремими верствами населення (прикладом подібного типу є сучасна Україна), для другої - низький рівень політичного насильства, лояльність до режиму, відсутність протилежних субкультур. Надмірна фрагментація політичної культури є причиною суспільної нестабільності. Існують і інші типології політичних культур. Так, залежно від типу політичної системи говорять про тоталітарну, авторитарну і демократичнукультуру.В тоталітарній культурі домінують такі ознаки:1) дихотомічне сприйняття світу, яке проявляється у протиставленні "своїх" і "чужих". В якості "чужих" виступають інші класи, нації, раси та ідеологічні противники. "Чужі" сприймаються як вороги; 2) відсутність терпимості (толерантності) до іншої думки, способу життя; 3) заперечення компромісу і ставка на силове вирішення конфліктів;4) сакралізація вождів, створення їх культів. У масовій свідомості вожді втрачають властивості живих людей і набувають символічних рис, стають носіями харизми; 5) домінування у суспільній свідомості міфів, наприклад, про комуністичний або расовий рай;6)фанатичне служіння ідеям, відчуття єдності з владою.Для авторитарної культури характерна відсутність активної підтримки влади, остання втрачає сакральність. В основі авторитарної культури лежать або патріархальні, або підданські орієнтації населення. Характерні ознаки демократичної культури:толерантність до інакодумства, визнання за інакодумцями права відстоювати свою точку зору;схильність до пошуку компромісу як головного засобу вирішення конфліктів;згода (консенсус) стосовно базових ліберальних цінностей: автономність особистості, невідчуженість її прав.
89. Типологія партій. Перспективи розвитку партій різних типів.
Залежно від соціальної бази розрізняють:партії моносередовищні, що складаються виключно з представників якихось окремих груп, верств, класів партії проміжні, які включають у себе представників кількох соціальних груп, верств, класів;партії універсальні, які об'єднують все суспільство незалежно від наявності групових і класових перешкод;корпоративні партії, що виражають більш вузькі групові інтереси. Прямі і непрямі партії. У перших індивід пов'язаний з партійною спільнотою, платить внески, бере участь у зборах місцевої організації. У других індивід входить у партію як учасник іншої організації).Партії зі слабкою і сильною структурою. Статути перших партій не регламентують принципи реалізації первинних осередків і способи їх інтеграції \В іншому випадку - структура базових елементів чітко регламентована. За цим принципом побудовано більшість соціалістичних, комуністичних, християнсько-демократичних партійЦентралізовані і децентралізовані. У централізованих партіях всі рішення приймаються центральним керівництвом, децентралізовані партії, навпаки, передбачають більш широкі повноваження місцевих організацій і навіть допускають наявність фракцій у власних рядах. "М'які" і "жорсткі" партії. Подібна типологія відноситься до парламентських партій і характеризує, наскільки депутат може діяти незалежно від партійної парламентської фракції. Кадрові партії, які є об'єднанням невеликої за кількістю групи значних людей навколо конкретних політиків, для такого типу партій характерне вільне членство Масові партії відрізняютьсябільш високим ступенем організованості; наявністю певної партійної дисципліни й ідеології; фіксованим членствомВідкриті і закриті партії. У перших партіях вступ до неї нічим не регламентується, у других - передбачається дотримання певних умов і формальностей: рекомендації, анкети, кінцеві рішення місцевого підрозділу партії. За ступенем причетності індивіда до партії. М.Дюверже запропонував розрізняти тоталітарні і спеціалізовані партії. У перших партійність стає своєрідним способом життя, все життя людини ставиться на службу партії, сама ж вона виходить за межі власне політичної сфери і поширює свій вплив на сімейне життя і дозвілля індивіда. Тоталітарні партії завжди носять закритий характер, забороняють фракційність. Спеціалізовані партії не передбачають такого ступеня злиття індивіда з партією. В них можливі різноманітні погляди, які оформлені у фракції і течії.Залежно від місця, яке займає партія в політичній системі, виділяють:Правлячі партії - партії, що отримали в результаті виборів у законодавчий орган країни право формувати уряд і реалізувати політичну програму розвитку суспільства .Опозиційні партії - партії, що потерпіли поразку на виборах, або такі, які не допускалися до виборів правлячим режимом і через це зосередили свою діяльність на критиці офіційного урядового курсу і на розробці альтернативних программ.
90. Типологія політичних конфліктів
.Різноманітність політичних конфліктів дозволяє їх типологізувати за різними основами. У вітчизняній конфліктології використовуються різні критерії, що дозволяють створити багатомірну типологію. Зокрема, виділяються горизонтальні і вертикальні політичні конфлікти.Горизонтальні конфлікти. Предметом суперечки у горизонтальних конфліктах є розподіл владних повноважень між різними політико-державними сегментами правлячої еліти, протиріччя всередині самих політичних інститутів.Найтиповішими конфліктами є такі:- конфлікти між основними гілками влади. Принцип поділу влади закладає потенційну можливість колізій між законодавчою, виконавчою і судовою владою. В демократичних країнах ці конфлікти нормативно регламентовані.- конфлікти всередині інститутів влади. В тих країнах, де кабінет міністрів формується за участю парламенту і на коаліційній основі, часто виникають урядові кризи. Формування уряду на багатопартійній основі створює велику вірогідність появи непорозумінь з наступною відставкою окремих її членів.- конфлікти між партіями і суспільними рухами з різними ідеологічними орієнтаціями;· конфлікти між різними ланками управлінського апарату.
91. Типологія політичних систем.
Політичні системи можна класифікувати, застосовуючи певну типологію. 1. Залежно від політичного режиму розрізняють такі політичні системи: тоталітарні; авторитарні; демократичні. 2. За характером взаємодії з зовнішнім середовищем виділяють: відкриті системи; закриті системи. 3. В історичному аналізі використовується характеристика систем з позицій формаційного підходу. Відповідно виділяються системи: рабовласницькі; феодальні; капіталістичні; командно-адміністративні. Політологи звернули увагу на те, що політична культура США за характером цінностей відрізняється від культури, що склалася в Європі. Це дозволило Д.Алмонду і С.Вебер виділити такі типи політичних систем: англо-американську з секулярною, плюралістичною і гомогенною культурою, що означає: більшість громадян поділяють спільні базові цінності і норми; континентально-європейську, яка характеризується фрагментарною політичною культурою; до індустріальні і частково індустріальні з диференційованою політичною культурою; тоталітарну з гомогенною політичною культурою, причому сама гомогенність визначається відсутністю плюралізму і можливістю реалізації власного інтересу.
92.Форми демократії : їхні сильні та слабкі сторони.
Залежно від форм участі народу у здійсненні влади виділяють пряму і представницьку демократію. Пряма демократія. У прямій демократії між волею народу і її втіленням у рішення немає опосередкованих ланок: народ сам бере участь в обговоренні і прийнятті рішень. У подібній формі демократія була реалізована в Афінському полісі, відомо, що народні збори, як правило, збиралися кожні дев'ять років для прийняття важливіших рішень.Законодавство багатьох країн передбачає: безпосередні форми участі громадян у законодавстві - референдум і ініціативні рухи. Референдум, який інколи називається плебісцитом (що в дослідному перекладі - народне рішення), є прямим голосуванням народу з найважливіших державних питань. Розрізняють два види референдумів. Одні з них є своєрідним опитуванням, за результатами якого закони не приймаються, але влада повинна враховувати його результати.2. Представницька (репрезентативна) демократія. У представницькій (репрезентативній) демократії воля народу виражається не прямо, а через інститут посередників, тому її ще називають делегованою демократією. Депутати, політичні лідери, отримавши "мандат довір'я" від народу через процедуру голосування, повинні втілити цю волю в законах і рішеннях, які приймаються. Між народними представниками і тими, кого вони виражають, встановлюються відносини, засновані на повноваженнях і відповідальності влади перед народом.Плюси і мінуси кожної форми демократії. Учені сперечаються про плюси і мінуси кожної форми демократії. Опоненти прямої демократії приводять аргументи її неефективності, вказуючи: -на складність прийняття погоджених рішень; -на недостатню компетентність і на емоційну неврівноваженість народу; -на високий ступінь маніпульованості суспільною думкою з боку професійних політиків, що дозволяє перемогти на виборах не мудрим лідерам, а демагогам; -на значне поширення різних думок, що заважає виробленню рішень.
93. Форма державного устрою
Форма держ-територ устрою — це порядок взаємин між держа та її окремими частинами. Розрізняють унітарні, федеративні, конфедеративні, регіоналіст-ські (регіональні) д.Унітарна д — це єдина д, що складається з адміністр-територ одиниць (областей, провінцій, губерній). Сьогодні більшість д світу — унітарні д (Болгарія, Угорщина, Греція, Польща). У багатьох унітарних д (Іспанія, Україна, Фінляндія) є автономні утворення. Автономія — відносно самостійна у здійсненні державної влади територіальне утворення в межах д. Статус автономії надається територіальним фракціям держави, для яких характерні історичні, географічні, національні особливості (Країна Басків у Іспанії, Аландські острови у Фінляндії). Статус автономії визначається, як правило, основним законом держави. Автономія має власні законодавство та органи влади, але суверенітету не має.Різновиди унітарних д:1)централізовані. Регіональні органи цих держав формуються шляхом призначення зверху (Нідерланди, Казахстан, Франція); 2)децентралізовані. Регіональні органи утворюються незалежно від центру, як правило, за допомогою виборів(Велика Британія, Нова Зеландія).Федерація — союзна д, що скл з держав-членів або державоподібних утворень (суб'єктів федерації).Різновиди федерацій: територіальні (США, Німеччина, Бразилія); національні (Бельгія, Індія); змішані (Росія).Тепер у світі існує 24 федеральних д, більшість з яких — великі та середні за територією та чисельністю населення (Індія, Мексика, Нігерія, Росія, СІЛА, Німеччина).Конфедерація — це тимчасовий союз д, створений для досягнення конкретної мети (завоювання незалежності). В такому випадку д об'єднують лише окремі напрями своєї діяльності (оборона, зовнішня політика, зовнішня торгівля). Розвиток конфедерації підпорядкований «залізному закону»: конфедерація або розпадається на окремі д, або еволюціонує у федерацію. (СНД, ЄС)Специфічною формою державно-територіального устрою є регіоналістська (регіональна) держава. Вся територія такої держави, а не окремі частини, складається з автономних утворень (Італія, Шрі-Ланка, Південно-Африкан-ська Республіка). Цим вона відрізняється і від унітарної держави, і від федерації, оскільки автономії не є суб'єктами федерації. Історично відома ще одна форма державно-територіального устрою — імперія. Вона склз нерівноправних частин: метрополії — центру держави, в підпорядкуванні якої є колонії. Владні повноваження належать виключно метрополії.
94.Форми тоталітарного режиму
Тоталітаризм — це деспотичний режим XX століття..Формами прояву тоталітарного режиму є комунізм, фашизм, нацизм. Історично першою формою тоталітаризму є комунізм радянського типу, сформований після 1917р. У 1922 р. В Італії був встановлений такий вид тоталітаризму, як фашизм. В Німеччині виникає новий суспільний устрій – націонал-соціалізм котрий мав чимало спільних рис з фашизмом та радянВиди тоталітарних режимів XX століття.
Фашизм як терористична диктатура ультраправих сил, що має свої націон різновиди, у період між двома світовими війнами утвердився в таких країнах, як Італія, Німеччина, Болгарія, Румунія, Греція, Іспанія,. Політичний лад у цих країнах спирався на силу абсолютного підкорення особи державі, а також навойовничий комунізм, шовінізм, демагогічний псевдосоціалізм.
Головним знаряддям внутрішньої і зовнішньої політики були терор,насильство. Саме через зовнішню агресивність фашизму, що привела до розв’язання ним другої світової війни, цей тоталітаризм (особливо вІталії та Німеччині) проіснував порівняно недовго, та був розгромлений силами СРСР та західних демократичних держав. Комунізм, що був диктатурою ультралівих сил, виник раніше і існував значно довше, ніж фашизм. Першою тоталітарною державою комуністичного типу був СРСР,
Комунізм будував свою політику на теорії класової боротьби і спрямовував репресії переважно протії власного населення, не сильно зачіпаючи інтереси інших держав, принаймні до закінчення другої світової війни
Націонал-соціалізм, скорочено нацизм - ідеологія, доктрина, політичний режим, що ґрунтується на расизмі, шовінізмі, антигуманізмі та тоталітаризмі. Нацизм дотримується ідей про зверхність «вищої», «панівної» раси над іншими, «неповноцінними» націями і расами (доктрина «надлюдини» і «недолюдини»); верховенстві нації і держави над особистістю. У більш вузькому сенсі - ідеологія та практика нацистської партії і нацистської Німеччини,
95. Функції політичних партій
Значущість партій для політичного життя розкривається у функціях, які вони виконують стосовно суспільства і держави. В їх числі: активізація і інтеграція великих суспільних верств; артикуляція, тобто перетворення розмитих думок людей у конкретні пакети вимог і їх озвучення та агрегація інтересів, тобто погодження вимог певних верств населення, їх оформлення у політичні програми; політична соціалізація і формування суспільної думки; розробка політичної ідеології і програм розвитку суспільства;рекрутування у політичну еліту і висування лідерів; у багатьох державах уряди і представницькі органи формуються з членів великих політичних партій, а президенти і прем'єр міністри, як правило, очолюють правлячі партії; мобілізація виборців на виборах; участь у боротьбі за державну владу через вибори; здійснення державного управління з приходом до влади або контроль за діяльністю влади; рекрутування нових членів партії,функція представництва інтересів. Вона полягає у тому, щоб забезпечити перемогу на виборах. Необхідно відокремити й таку функцію, як соціальна інтеграція (включення у політичну систему, примирення з існуючим ладом, соціаль¬ний конформізм окремої особистості, примирення інтересів конфліктую¬чих класів і соціальних груп). Головне завдання цієї функції - згладити й інші соціальні протиріччя, не допустити розвитку багаточисельних конфліктів до точки вибуху всієї системи суспільства.Наступна функція - досягнення влади, оволодіння ЇЇ апаратом. Зміст діяльності багатьох партій зводиться до того, щоб перемогти на виборах і сформувати уряд..Функція розробки політики та здійснення політично¬го курсу. Обсяг та ефективність виконання цієї функції залежить від місця конкретної партії у політичній системі. У партії, яка на сьогодні перебу¬ває при владі, він більший, ніж у опозиційних партій.Функція інформатора громадян про стан справ у різних галузях життя суспільства.
96. Функції політичного лідера
Функції:вираження соціальних інтересів, новаторська, інтегративна, організаторська й комунікативна.
Особа може стати політичним лідером лише тоді, коли виражає інтереси тієї спільності людей, на лідерство в якій вона претендує. Для того щоб стати лідером, обійняти певну керівну посаду, претендент на лідерство має запропонувати щось нове порівняно з попереднім керівником. У цьому полягає новаторська функція лідерства. Вона означає, що політичний лідер свідомо вносить нові, конструктивні ідеї соціального устрою. Він формулює нові соціальні цілі й завдання, обґрунтовує стратегічні пріоритети й тактичні засоби їх досягнення і розв´язання.Інтегративна функція спрямована на підтримку цілісності і стабільності суспільства, громадянського миру і злагоди. Підтримка соціальної цілісності суспільства неможлива без цілеспрямованих зусиль щодо згуртування всіх соціальних спільностей. Організаторська, або прагматична, функція політ лідерства полягає у втіленні цілей і завдань, які стоять перед суспільством і відображені у програмі лідера, в конкретні дії. Йдеться про мобілізацію народних мас на втілення політичних програм і рішень у життя.. Комунікативна функція політичного лідерства полягає в забезпеченні лідерами зв´язку як між масами й політичними інститутами, так і між самими політичними інститутами, у тому числі між очолюваними лідерами вищими органами держави — парламентом, урядом, главою держави, вищими судами .важливими функціями є- схвалення та здійснення компетентних політичних рішень; ; - підтримання чи пропагування соціального оптимізму; - легітимація наявного суспільно-політичного устрою.
97. Фукції політичної влади.
• Інтегративна функція влади направлена на консолідацію всіх соціально-політичних сил, інтеграцію прогресивних політичних, ідеологічних, інтелектуальних ресурсів суспільства з метою реалізації суспільно-значущих, історично визначених цілей.
• Регулятивна функція влади забезпечує створення політичних механізмів регулювання життєдіяльності суспільства, підтримує вольовими методами функціонування цих механізмів.
• Функція мотивації означає, що влада формує мотиви політичної діяльності, підпорядковує їм як загальнозначущі, так і інші мотиви відповідно до політичних інтересів суб‘єктів владарювання, їхніх політико-організаційних структур.
• Стабілізаційна функція влади націлена на забезпечення стійкого, стабільного розвитку політичної системи, всіх її структур, громадянського суспільства.
керівництво та управління суспільством у цілому та його складовими. З цією метою політична влада розробляє відповідно до конкретних умов, економічного й політичного становища країни стратегію і тактику управління суспільством.
оптимізація політичної системи відповідно до цілей і завдань правлячих сил. Ті сили, які оволодівають політичною владою, прагнуть змінити політичну систему відповідно до проголошуваних ними цілей і завдань. Однак при цьому вони мусять зважати на інтереси й потреби інших політичних сил, щоб не дестабілізувати обстановку в країні, уникати загострення політичного й соціального протистояння.
98. Функції політичної еліти
Соціальне призначення політичної еліти виявляється передусім у функціях, які вона виконує в суспільстві. Ці функції є багатоманітними й тісно переплітаються з тими, які виконують політична система суспільства в цілому, її підсистеми та окремі інститути. Як вже зазначалося, головними функціями політичної системи є політичне цілепокладання, владно-політична інтеграція суспільства і регулювання режиму соціально-політичної діяльності. На персоналізованому рівні ці функції виконує політична еліта.Функція політичного цілепокладання, яку іноді називають стратегічною, полягає в розробці стратегії і тактики розвитку суспільства, визначенні політичної програми дій. Ця функція повною мірою може бути реалізованою лише на вищому рівні політичної еліти (главою держави, парламентаріями, міністрами) з використанням фахівців і результатів наукових досліджень.Сутність інтегративної функції політичної еліти полягає в забезпеченні цілісності і єдності суспільства, стійкості його політичної та економічної систем, уникненні соціально-політичних конфліктів, знаходженні оптимальних варіантів їх розв'язання в разі виникнення. Важливими змістовими елементами цієї функції є згуртування різних верств населення, гармонізація їх соціальних інтересів, досягнення суспільного консенсусу, тісної політичної взаємодії і співробітництва всіх суспільних сил. Нездатність політичної еліти виконувати інтегративну функцію загрожує розколом суспільства, зіткненнями різноспрямованих соціальних і політичних сил аж до громадянської війни.Еліта виконує основний обсяг роботи щодо прийняття політичних рішень, спрямованих на регулювання суспільних відносин, розв'язання назрілих суспільних проблем і завдань, здійснює розподіл і перерозподіл матеріальних, фінансових, людських та інших ресурсів. У цьому полягає ЇЇ регулятивна функція. Від якості політичних рішень визначальною мірою залежить ефективність самої політики, успіх у вирішенні поставлених завдань.Ще однією функцією політичної еліти є мобілізаційна, або організаторська, яка полягає в необхідності мобілізації мас для виконання прийнятих рішень і поставлених завдань, практичного здійснення визначеного політичного курсу. Важливою функцією політичної еліти є вираження і представництво в політичній системі суспільства соціальних інтересів. На інституціональному рівні ця функція найповніше проявляється в діяльності політичних партій і груп інтересів, а на персоналізованому — в політичному лідерстві. Через політичну еліту реалізуються зв'язки між багатоманітними соціальними й політичними спільностями, відбувається їх спілкування між собою з метою з'ясування позицій, досягнення взаємоприйнятних рішень. Еліта виступає тією ланкою, яка не тільки забезпечує горизонтальні зв'язки в суспільстві, а й здійснює вертикальну комунікацію між владою і масами. У цьому полягає її комунікативна функція. Політична еліта виконує також інші функції у політичній системі та в суспільстві в цілому.
99.Характерні риси багатопартійності в Україні: мала чисельність партійних лав (більшість політичних партій є фактично партіями-карликами, які налічують від тисячі до кількох тисяч членів); невизначеність соціальної бази (програми партій дуже схожі й апелюють до всього народу); значна частина партій створена навколо лідера чи групи авторитетних людей, а не об’єднані завдяки ідеї; локальність партійного впливу; поява на політичній арені незареєстрованої “партії влади” (колгоспно-радгоспна еліта, директорський корпус державних підприємств, апарат місцевих рад), що має значний вплив на перебіг подій у державі. У зв’язку з цим все більшої актуальності набуває проблема консолідації політичних сил, укрупнення політичних партій, що дасть змогу перетворитися їм на реальну і впливову силу нової політичної системи в Україні.
Цьому процесу сприятимуть і запропоновані зміни до Конституції, котрі передбачають перехід від президентсько-парламентської республіки до парламентсько-президентської та вибори народних депутатів лише на пропорційній основі (тобто відмову від мажоритарної системи і перехід до виборів від партій). Посилиться роль та відповідальність тих партій, які фактично прийдуть до влади, утворять більшість у парламенті і будуть формувати уряд.