культура- еволюція провідні підходи у трактуванні
Работа добавлена на сайт samzan.net:
1.Суть поняття «культура»: еволюція, провідні підходи у трактуванні.
Слово “культура” походить від латинського щось вирощувати, доглядати, обробляти. Спочатку ці слова стосувалися праці на землі(землеробства), однак згодом усе частіше стали вживатись у ширшому значенні – стосовно духовно-практичної діяльності людини. Так, відомий римський оратор Ціцерон у своїй праці “Тускуланські бесіди” називає філософію культурою душі. Основний зміст культури Ціцерон вбачав у розвитку мислиннєвої діяльності людини, вдосконаленні її духовного світу. І це перша відома спроба вживання слова “культура” як теоретичного терміна. В епоху Середньовіччя поняття культури набуває світоглядно-морального змісту. Німецький філософ С. Пуфендорф у 1684 р. уперше вживає слово “культура” як самостійний термін для позначення духовного світу людини, що відрізняє її від звичайного тваринного
існування.
У повсякденному житті слово “культура” розуміють і як те, що характеризує людину в
сфері соціальної поведінки, зокрема її тактовність повагу до інших людей, делікатність,уміння завжди знайти міру свого вчинка.
Культ-це сукуп матеріалів, та духовних цінностей вироб. людством протягом усієї істор існування, яка визнач рівень розвитку суспільства, а також сам процес створення та розподілу цих цінностей.
2. Загальна характеристика функцій культури.
Складний і багатоплановий характер культури як суспільно-історичного явища зумовлює її поліфункціональність. Серед розмаїтих функцій, які виконує культура у суспільному житті, можна виділити кілька найбільш суттєвих.
Пізнавальна-за допомогою культ. та її складових людина пізнае навколишній світ та саму себе.
Світоглядна-култ впливає на формування та трансформування світогляду людини (свтіог-це сукупність поглядів ідеалів та переконань людин)
Комунікативна-через культ відбуваеться передача інформації від людини до людини, від покоління до покоління, за допомогою різних знакових систем.
Нормативно-регулююча-культ пропонує норма і цінності (моральні, правові, звичаєві, релігійні), покликані регулювати поведінку людей та відносини між ними.
Інтегративна-(від лат. слова обєднання)культ здатна об’єднувати людей не залежно від раси, релігійних обєднань, політичних переконань.
3. Мистецтво як важлива складова духовної культури. Його види та стилі.
Мистецтво– це специфічний спосіб людської діяльності, що відображає навколишню
дійсність та людську свідомість у художніх образах і є одним із засобів естетичного
оволодіння світом.
Існує багато видів мистецтва. Основними серед них є ті, що увійшли у наступну класи-
фікацію: Художня література, Тонічне або звукове мистецтво (музика, поезія), Образотво-
рче мистецтво (живопис, графіка, скульптура), Просторово-пластичне мистецтво (види
образотворчого та архітектура), Декоративно-ужиткове мистецтво (вишивка, гончарство,
килимарство), Синтетичне мистецтво (кіно, театр, телебачення, радіомовлення), Хореог-
рафічне мистецтво(танець, понтоміма). Розрізняють мистецькі стилі цілих культурних епох. Наприклад, від початку середньовічної доби та до сьогодення історія мистецтва знала 11 великих мистецьких стилів, що відповідали конкретним культурним епохам, а саме:
Візантійський стиль – припадає на другу половину І тис. н.е.
Романський стиль – панував у Європі у Х-ХІІ ст.
Готичний стиль – припадає на ХІІІ – ХV ст
Ренесанс (Відродження) – припадає на ХІV – ХVІ ст. Виник в Італії
Бароко (з фр. дивний, чудернацький, вибагливий) – припадає на кінець ХVІ – середину
ХVІІІ ст.
Рококо (фр. rocaille – декор. мотив у вигляді раковини) – стильовий напрям у європейсь-
кому мистецтві першої пол. ХVІІІ ст.
Класицизм (від лат. classicus – зразковий) – стиль у мистецтві ХVІІ – початку ХІХ ст. ,
Ампір (від фр. еmpire – імперія) – стиль у європейському мистецтві першої половини ХІХ
ст., що завершив розвиток класицизму.
Еклектизм – механічне поєднання різнородних, стилістичних елементів. поширився в архітектурі і художній промисловості у ХІХ ст.
Модерн (фр. modern – новітній, сучасний) – стильовий напрям у європейському й амери-
канському мистецтві кінця ХІХ – початку ХХ ст.
Модернізм – стиль у літературі та мистецтві, що виник у кінці ХІХ ст. одночасно з модер-
ном та залишається актуальним і до сьогодні. Для нього властивий розрив із традиціями
4. Загальна характеристика елітарної, масової та народної культури.
Культура може існувати у різних формах. Основними серед них є елітарна, народна та масова культура
Елітарна культура – це висока культура, створена кращими творцями духовних цінностей, орієнтована на привілейовані групи суспільства, яка характеризується принциповою закритістю, духовним аристократизмом і ціннісно-смисловою самодостатністю.
Елітарна культура, зорієнтована на думку її творців, на сприйняття кращою частиною суспільства, яка має особливу сприйнятливість: форма культури, що включає образотворчі види мистецтва, літературу, музику й призначена для вищих прошарків суспільства. Повною протилежністю елітарній культурі є масова культура (маскульт) – вид культури, твори якої характеризуються загальнодоступ-ністю, легкістю сприйняття, спрощеністю, розважальністю, підпо-рядкуванням законам ринку, де поява художніх творів залежить від попиту і пропозиції, домінуванням чуттєвої експресії, бажання отримати задоволення. Маскульт найохочіше звертається до таких жанрів мистецтва, як детективний роман, пригодницький і фантастичний жанри, вестерн, мюзикл, любовна лірика, трилер, бойовик, карикатура й комікси в образотворчому мистецтві, естрадна рок- і поп-музика, конферанс та інші розмовні жанри естради. Маскультом можна також вважати синтетичні види шоу-індустрії, стриптиз, масові постановно-видовищні вистави, професійний спорт (як видовище), індустрію відпочинку тощо.
кітч – псевдомистецтво, позбавлене художньо-естетичної цінності й перевантажене примітивними, розрахованими на зовнішній ефект деталями.
У будь-якому суспільстві існує й така форма культури, як народна культура, що створюється непрофесіоналами, але при цьому не виключає високого рівня майстерності, вміння, знання, в основі чого лежить орієнтування на реалістичне відображення навколишнього життя та вільне володіння народною традицією, національними світоглядними уявленнями.
Найважливіша риса народної культури – її традиційність.
5. Трипільська культура та її роль у подальшому розвитку української культури.
Поступово скотарські племена відокремлюються від землеробських і в степових районах
України переходять до кочового способу життя. А в межиріччі Бугу і Дністра за неоліту
виникає високорозвинута землеробська культура, яку називають трипільською (за назвою
с. Трипілля, де 1896р. вперше були відкриті пам'ятки цієї культури). Розквіт цієї культури припадає на період між 3500 та 2700 рр. до н.е.. Її племена займають у цей час велику територію від Карпат до Дніпра. Розміри поселень і кількість населення трипільців збіль-
шуються. Окремі поселення за розмірами схожі на міста (250 – 400 га), вважається, що в них жило не менше 10 – 20 тис. чоловік. Цікаво також те, що декілька дрібних поселень концентруються, як правило навколо одного великого. Отже, не виключено, що у трипільців вже існувала певна державна система. Трипільські племена використовували знаряддя праці на тільки з каменю, а й з міді, проте цей метал так і не витіснив камінь. Пізні трипільські поселення були добре укріплені і розташовувались у важкодоступних місцях.
Причини зникнення цієї культури на рубежі 2.000 р. до н.е. до кінця не з'ясовані, але очевидно, що їй стали загрожувати зі степу войовничі кочівники.
Відомі трипільські поселення – "гіганти": Майданецьке, Талянки, Доброводи. Важливо підкреслити, що трипільська культура на той час була однією з найбільш розвинених у Європі. Трипільці вирощували пшеницю, ячмінь, просо,
льон, в землеробстві застосовували рало і використовували велику рогату худобу як тяглову силу. Гончарне виробництво характеризувалось різноманітністю форм посуду і вишуканим оздобленням його.
6. Досягнення та значення скіфської культури.
У середині VІI ст. до н.е. у південноукраїнських степах з'явилися іраномовні племена скіфів, витіснивши звідси кіммерійців. За Геродотом, Скіфія складалася з кількох етнічних
утворень, що традиційно називають племенами, або союзами племен. Так, калліпіди, або елліно-скіфи — населення з ознаками грецької та скіфської культур на Побужжі поблизу Ольвії, алазони — населення у Молдові, скіфи-орачі — у Лісостепу Правобережжя, скіфи-
землероби — у Лісостепу Лівобережжя, скіфи-кочовики проживали у степу на схід від Дніпра до Геросу (Молочної), а далі — до Меотиди (Азовського моря) і Дону та у Степу Криму — царські скіфи.
Центральним районом Скіфії вважають Степ. Майже єдиним видом пам'яток тут були курганні поховання, більшість з яких, на жаль, в різні часи було пограбовано.
Найважливішою пам'яткою осілості степової Скіфії є Кам'янське городище кінця V —початку III ст. до н.е. (с. Кам'янка Дніпровська, розташоване між річками Конкою, Дніпром та Білозерсь-ким лиманом). Площа городища сягала 12 км2.
Іншим важливим районом скіфської культури був Лісостеп Правобережжя, де відомі кургани, поселення й городища.
Господарство окремих районів Скіфії було неоднорідним. У Степу домінувало кочове ско-тарство, в Лісостепу — землеробство. Водночас для частини населення Скіфії професією
стала війна. Другий (скіфський, або скіфо-античний) період епохи раннього заліза у Північному Причорномор'ї закінчився з приходом сарматів.
7. Грецька колонізація Північного Причорномор’я. Античні впливи на розвиток
української культури.
З VII ст. до н. е. у Північному Причо-
рномор'ї починається грецька колонізація. Вона відбувалася в кілька етапів: вибір місця
для колонії, набір колоністів, призначення керівника, саме переселення, заснування посе-
лення і розвиток нового поліса. Експедиції налічували кілька сотень людей. Керував нею
ойкіст, який призначався державою і походив з давнього знатного роду.
Найбільше переселенців було з іонійського міста Мілета, хоча Надчорномор'я колонізували також вихідці з інших грецьких міст. Так з'являються міста-держави: Ольвія, Тіра,Херсонес,Пантикапей,Фанагорія, Німфей ,Танаїс,Теодосія.
Грецька колонія складалася з центра — поліса, а також із прилеглих землеробських поселень (хори), розташованих навколо міста, селищ, хуторів, окремих садиб. Місто мало чітко сплановану забудову.
Вищим органом державної влади були народні збори (екклесія).
Нова держава — Боспорське царство — об'єднувала територію Керченського і Таманського півостровів, а також південне узбережжя Азовського моря аж до гирла Дону. Державний устрій Боспорського царства — рабовласницька монархія. Міста, що входили до царства, мали певну автономію.
Суспільний лад Боспорського царства характеризувався наявністю рабовласників і рабів.
Водночас із рабською працею застосовувалася праця землеробського залежного населення
(пелати).
Більшість грецьких міст-полісів припинила
своє існування у IV ст. н.е. й лише Крим залишився в руках Візантії. Незважаючи на те,
що грецькі міста-поліси були першими на території України організованими державами з
високим рівнем культурного життя й мали позитивний вплив на інші, в тому числі і украї-
нські племена, все ж їх, а також Боспорське царство не можна вважати представниками
української державності, хоч вони й діяли в Україні. Для грецьких колоністів «варвари»
були тільки предметом експлуатації; грецькі колонії не зжилися з Україною, а репрезенту-
вали тут чужі інтереси.
8. Формування та особливості східнослов’янської культури.
Перші відомості про слов'ян, які мешкали на і великій за обсягом території між Дніпром
та Віслою, від степів Північного Причорномор'я до берегів Балтики, належать до І ст. н.е. Римський вчений Пліній Старший в "Природничій історії" згадує їх під назвою "венеди". Слов'яни – автохонне населення сучасної України. У VI ст. н.е. готський історик Іордан говорить про дві великі групи слов'ян, мешканців півдня Європи — склавінів і антів. Останні створили східну гілку слов'янства і населяли територію від Дунаю до гирла Дону і Азовського моря.
. Вони мешкали в напівземлянках з
вогнищами, пізніше — кам'яними печами з лежанками, підвалами для зберігання харчо-
вих припасів. Поруч із житлами будувались господарські приміщення та майстерні. Знач-
ного розвитку набули ремесла. Господарювання ґрунтувалася головним чином на землеробстві.
Допоміжну роль відігравали розвинуте скотарство та сільські промисли.
Найбільшим було державне об'єднання, (арабські
автори асоціюють його з Куявією) з центром у Києві.
У V—VI ст. суспільний лад слов'ян перебував на стадії становлення, відбувався перехід
від первісно-родового до класового суспільства
Сфера культури та побуту. Протягом усього І тис. матеріальна культура східних слов'ян
зберігала спільні риси. Як правило, слов'янські поселення мали площу 1— 2,5 га і розта-
шовувалися на південних схилах річок та інших водоймищ цілими групами недалеко одне
від одного. Житлом для людей служили напівземлянки або землянки із плетеними чи зру-
бними стінами і вогнищем, а з V ст. — пічкою-кам'янкою. Кераміка була ліпною, інколи
оздоблювалася врізними узорами. Тенденції до формування спільної матеріальної культу-
ри посилювалися спільністю діалектних говорів, створюючи сприятливий ґрунт для кон-
солідації слов'ян.
Отже, зміни, що відбулися в суспільному житті східних слов'ян у VI—IX ст. (удоскона-
лення техніки та технології землеробства, піднесення ремесла, пожвавлення торгівлі, роз-
клад родово-общинного ладу, класова диференціація, виділення дружини на чолі з князем у відособлену привілейовану корпорацію, формування спільної культури, поява перших
протодержав) сприяли створенню фундаменту, на якому в IX ст. зросла могутня будова
Давньоруської держави
9. Запровадження християнства та його вплив на розвиток культури Київської Русі.
Реформа щодо запровадження християнства як державної релігії була проведена Володи-
миром Великим (літописна дата – 988 р.). Незважаючи на те, що “Повість минулих літ”
акт охрещення висвітлює в рожевих тонах, опір християнству був великий. Сумнівно, щоб
в один день можна було розв’язати питання, пов’язане зі зміною світогляду цілого народу,
який формувався впродовж століть.
Утвердження єдиної віри стабілізувало політичну си-
стему в державі, обґрунтувало право князя-імператора на владу.
Вона активно вбирає кращі
культурні набутки Європи: кам’яну архітектуру, живопис, книгописання, писемну літера-туру, шкільництво.
Християнська релігія прийшла
на Русь у “готовому” вигляді з Візантії.
Вона насаджувалася згори, зустрічаючи тривалий
опір широких мас населення, яке дотримувалося віри батьків і дідів.Великдень був головним християнським
святом українського народу доби Київської Русі.
Після запровадження християнства воно локалізувалося і з’єдналося зі святом Іоанна Хрестителя – Предтечі Христового В уяві наших давніх предків це був святковий і чудодійний час.
Першорядного значення набуває культ Богородиці, в основу якого лягли слов’янські уявлення про благодійну жіночу істоту, предка українського народу – Рожаницю.
Християнізація поступово входила в усі галузі суспільного життя. Церкви та собори ставали головними осередками громадського й освітнього життя. При церквах та монастирях засновувалися школи, переписувалися й зберігалися книги, творилися літописи.
Здругої половини ХІІ ст. Християнізація Русі відіграла прогресивну роль в істо-
ричному розвиткові українського народу, сприяла зміцненню єдності держави, всебічному
збагаченню культури, встановленню та зміцненню державно-політичних і культурних
зв’язків Київської Русі з країнами Близького Сходу й Західної Європи. Органічно ввійшо-
вши в давню українську культуру, християнство посутньо визначило зміст і особливості
становлення й утвердження українського національного духу, найхарактерніших рис на-
шої національної ментальності.
10.Розвиток освіти Київської Русі. Основні види навчальних закладів, що з’явилися після прийняття християнства.
Розвиток літератури Київської Русі відбувався у нерозривному зв’язку з освітою й знанням. Письменство і школа була головним засобом ширення освіти. Піклування про цю культурну галузь із часу введення християнства взяли на себе держава і церква. За князювання Володимира Святославича в Києві вже існує державна школа, в якій учились або, як пише літопис, “постигали учение книжное” діти найближчого оточення князя. “Учение книжное” – це не просто грамотність, а навчання тодішнім наукам. Як вважав Б.Д.Греков, дітей феодальної знаті брали в школи не для того, щоб із них зробити паламарів і священиків, а для того, щоб виростити з них освічених людей і державних діячів, здатних підтримувати спілкування з Візантією й іншими країнами.
Школа для підготовки освіченого духовенства була відкрита Ярославом Володимировичем у Новгороді. У 1086 р. дочка Всеволода Ярославича і сестра Володимира Мономаха Ганна заснувала при Андріївському монастирі школу для дівчат. Ще раніше у 1037 р. у новозбудованій Софії Київській Ярослав створює школу нового типу, яка стала фактично першим вищим навчальним закладом на Русі. Рівень знань, що їх одержували тут діти, був не нижчим, ніж у візантійських вищих школах. Вивчали у цьому навчальному закладі такі науки, як богослов’я, філософія, риторика, граматика, історія, грецька мова, географія, природничі науки, висловлювання античних авторів. З її стін вийшло багато діячів тодішньої культури, зокрема митрополит Іларіон, діти Ярослава Мудрого, кодифікатори “Руської правди” Коснячко й Никифор Киянин, а також із десяток шляхетних іноземців – претендентів на корони королів.
Крім державних і церковних шкіл, існувало і приватне навчання. Так, Феодосій Печерський, один із засновників Києво-Печерського монастиря, одержав освіту в невеличкому місті Курську, де він навчався в “єдиного учителя”.
11. Писемна література часів Київської Русі: основні види і жанри.
Літературу доби Київської Русі прийнято поділяти на перекладну (створену за кордоном – у Візантії, Болгарії, Греції – й перекладену давньоруською мовою) та оригінальну (написану вітчизняними авторами). Всю князівську добу переважала перекладна література. Розглянемо основні види перекладної літератури.
Біблійна література – це переклади Біблії та інших канонічних церковних книг. Найулюбленішою перекладною старозаповітною книгою на Русі був Псалтир. Ще популярнішими були переклади Нового Заповіту, особливо “Четвероєвангелія” та “Апостола”.
Агіографічна (житійна) література (від грецького “агіо” – святий, “графо” – пишу) є описом життя святих. У цих книгах оспівувались та звеличувались подвиги найвидатніших християнських діячів – святих, змальовувалось їхнє життя У добу Київської Русі були відомі переклади житія Антонія Великого, Георгія (Юрія) Змієборця, Іоанна Златоуста, Олексія, чоловіка Божого та інших. Апокрифи (від грецького – таємничий, прихований) – це твори, що не визнавалися церквою канонічними й заборонялися нею. Це так звані позабіблійні твори про створення світу, про життя й пригоди перших людей на Землі.
Гімнографія – християнські богослужебні співи-гімни. Серед творів цього жанру поширені були такі:
- канон – прославляв святих, розповідав про євангельські події;
- кондак: складався з кількох пісень, що розкривали суть християнських свят, проповідували євангельські та житійні легенди;
- ікос: розповідав про обставини християнського свята або життя святого;
- акафіст: поєднання кондака та ікоса у складне ціле.
Оригінальна література:
Літописи – записи історичних подій, ведені ченцями в монастирях, що поволі перетворилися на літературно-наукові твори. Перший вітчизняний літопис був написаний у 1037 – 1039 рр. при Софійському соборі в Києві і названий найдавнішим Київським зводом.Першим найвидатнішим історичним твором Русі, що дійшов до нас, вважається “Повість минулих літ”, яку написав мудрий чернець Києво-Печерського монастиря Нестор у 1113 р.
Ораторська література, або церковна проповідь, – ще один визначний жанр оригінального письменства княжої Русі. Перше місце серед його творів належить “Слову про закон і благодать” митрополита Іларіона. Митрополит
Розвивалася й вітчизняна житійна література. Особливе місце серед агіографічних творів посідає літературна пам’ятка початку ХІІІ ст. – “Києво-Печерський патерик”. Це збірка легенд і житій про святих, чиї імена пов’язані з Києво-Печерським монастирем.
Повчальна, або педагогічна, література також відігравала важливу роль. Видатним твором цього жанру, безперечно, є “Повчання дітям” Володимира Мономаха., уникати сварок, жадібності та лихослів’я.
Паломницька література. Її виникнення пов’язане з поширенням подорожей (паломництв) до різних релігійних центрів – до Константинополя, афонських монастирів і особливо до Палестини, де знаходився «Гроб Господній».
Художня література. Найкращим твором староукраїнського письменства й гордістю всієї вітчизняної культури є “Слово о полку Ігоревім”. Про автора твору нічого невідомо.
12. Розвиток давньоруської архітектури: видові, функціональні та стильові особливості.
Архітектурний образ міст і сіл Київської Русі визначався насамперед дерев’яними будівлями. Археологічні розкопки Києва, Новгорода, Пскова, Звенигорода, інших давньоруських міст виявили численні залишки зрубних будівель, а також різні конструктивні деталі карнизи, наличники, коньки, одвірки. Вони вказують на багатий архітектурний декор будинків давніх русичів Х – ХІІІ ст.
На півдні Русі вони мали переважно каркасно-стовпову конструкцію, обмазувалися глиною та білилися, нагадуючи пізнішу українську хату. Із дерева зводились укріплення давньоруських міст – кліті, заборола, башти, а також церкви. Вихід її на міжнародну арену,
знайомство з візантійською культурою, а потім і впровадження християнства зумовили появу монументальної кам’яної архітектури. Саме з нею київські князі асоціювали державну могутність країни, а також власну велич. Перші кам’яні будівлі на Русі зводились, безперечно, під керівництвом візантійських зодчих. Масштабні роботи по створенню ансамблю монументальних споруд князівського центру в Києві розгорнулися в кінці Х– на початку ХІ ст. Кращою будівлею ансамблю “міста Володимира” була Десятинна церква, збудована у 989 – 996 рр. грецькими майстрами. Друга половина ХІ ст. характерна поширенням культового (церковного) кам’яного будівництва в багатьох давньоруських центрах. У цей час масово засновуються монастирі (першим був Києво-Печерський, що утворився в 1051 р.)
Крім культової, розвивалася також палацова архітектура та взагалі світська. Вона вирізнялася міцністю й монументальністю. Часто виконувала і певні фортифікаційні (оборонні) фун-
кції. Зокрема, важливе місце займали в архітектурі оборонні споруди у формі дерев’яних стін із бійницями та з баштами стрільниці. Типовою спорудою для давньоруських міст був так званий дитинець – внутрішнє укріплення навколо резиденції князя чи єпископа.
Палацова архітектура, починаючи з Х – ХІ ст. була виключно кам’яна.
13.Провідні види і жанри образотворчого мистецтва Київської Русі (фрески, мозаїки, іконопис, книжкова мініатюра, рельєфна скульптура).
Образотворче мистецтво Київської Русі було представлене п’ятьма основними видами, а саме: фрескою, мозаїкою, іконописом, рельєфною скульптурою та книжковою мініатюрою.
Мозаїка – вид монументального образотворчого мистецтва, що являє собою зображення,
викладене на стіні чи підлозі з різнокольорових шматочків смальти (непрозорого скла).
Техніка мозаїки має свої витоки зі Стародавнього Єгипту. В Київську Русь вона прийшла з Візантії. Грандіозні мозаїчні зображення були виконані у Софії Київській. Прекрасне опорядження мав храм Михайлівського Золотоверхого монастиря у Києві.
Фрески - вид монументального живопису, що являє собою малюнок на вогкій, щойно по-
тинькованій стіні водяними фарбами. Зразки фресок тієї доби знову ж таки знаходимо у Софії Київській. Фрески покривали всі стіни собору. Стилістично вони близькі до мозаїк.
Іконописання – різновид станкового живопису, твори якого присвячувалися зображенню біблійних героїв і виконувалися на дошках, укритих особливим ґрунтом, до складу якого входили клей та крейда, темперними фарбами (тобто розведеними яєчним жовтком). Твори давньоруського іконопису збереглися в поодиноких екземплярах, хоч мали значне розповсюдження. Ними прикрашали храми, каплиці, палаци,
житла бояр, купців. Перші ікони на Русь привозили з Візантії і Болгарії, пізніше з’явились
і власні.
Рельєфна скульптура- (різьба по каменю). На відміну від католицької, православна традиція не заохочувала скульптурних зображень святих.
Книжкова мініатюра- поява і розвиток якої пов’язані з поширенням писемності та книг. Цей вид живопису був прикра-
сою давньоруських рукописних книг. Книгу на Русі любили й шанували. Рукописні книги були дуже дорогими. Найдавніша – “Остромирове Євангеліє”, написане у 1056-1057 рр.
Найпоширенішим видом мистецтва було декоративно-ужиткове мистецтво.
Найрозв види дек-уж мис: ткацтво металообробка, гончарство, дереворізьблення, кісткорізьблення, , склоробство.ювелірне мистецтв: чернь (чорні або темно-сірі зображення,
нанесені на золото чи срібло – шляхом гравірування), зернь (дрібні золоті або срібні кульки діаметром 0,4 мм напаю-
валися на орнамент, що прикрашав ювелірні вироби), скань (орнаменти з найтоншого скрученого дротика) та перегородчаста емаль (заповнення різнокольоровими емалями проміжків між металевими перегородками)
14. Особливості музичного мистецтва Київської Русі.
Музичне мистецтво східних слов’ян доби Київської Русі досягло високого рівня. Про це свідчать фольклорна спадщина, давньоруський культовий спів, музика княжого двору, ратна (військова) музика.
В усній народній традиції важливе місце посідали ігри, календарні та родинно-побутові пісні, похоронні плачі й голосіння.
Плин часу народжував нові народнопісенні жанри. Серед них найзначніший – билинний епос, що активно розвивався у Х – ХІ ст. У билинах у художньо-поетичній формі відбивалась боротьба народу за незалежність, втілювалися патріотичні ідеї, уявлення про героїв-богатирів, наділених мудрістю, силою, красою. Такими є билинні герої Ілля Муромець, Добриня Никитич, Альоша Попович, Микула Селянинович. Історія зберегла також імена народних співців билин – Бояна, Митуси, Ора, згадки про яких зустрічаються у “Слові о полку Ігоревім”, Іпатіївському літописі та ін.
Носіями народного мистецтва були скоморохи. Ці обдаровані виконавці-імпровізатори поєднували якості актора, танцюриста, співака, музиканта-інструменталіста, акробата. Вони були постійними учасниками народних свят, розваг, урочистих подій; нерідко їх запрошували до боярських і княжих дворів. Лише церква негативно ставилася до цих “веселих молодців”, як їх називали у ті часи.
Цікавою є музика княжого двору. За свідченням істориків, починаючи з середини Х ст. прийоми іноземних послів проходили під музичний супровід. Цей звичай запровадила княгиня Ольга.
Князі утримували при дворі професійних музикантів-інструменталістів, співаків, танцюристів. Учасниками князівських розваг, свят у княжих палатах були співці – сказителі билин, скоморохи.
Музика супроводжувала ратні походи княжих бойових дружин. Головну роль тут відігравали духові та ударні інструменти.
Узагалі у часи Київської Русі широкою популярністю користувалися струнні смичкові інструменти, зокрема гудок, смик; щипкові – лютня, гуслі, псалтир; духові – роги, труби, сурми, свистки, сопілки, дудки, жалійки, волинки, органи; ударні – бубни, тарілки, дзвіночки, брязкальця. Важливу роль відігравали церковні дзвони, які сповіщали про наступ ворога, пожежу, скликали людей на віче.
У культурно-мистецькій спадщині Київської Русі чільне місце посідає церковний спів. Давньоруські одноголосні наспіви називалися знаменним розспівом. Він був запозичений з Візантії і збагачений народнопісенними традиціями східних слов’ян.
У Київській Русі з’явилися центри навчання співу. Це, зокрема, великий хор та школа при Десятинній церкв. Важливу роль у формуванні й поширенні музичної традиції відігравав Києво-Печерський монастир. Серед відомих майстрів церковного співу слід назвати деместика і піснетворця Стефана.
Багата й різноманітна спадщина часів Київської Русі стала міцним підґрунтям для формування професійної музичної культури українського народу.
2. Функциональные требования безопасности 2002 СОДЕРЖАНИЕ
3. Судостроительное производство
4. магазин это магазин магазинов
5. Історія української конституції.html
6. Фізико-технологічні основи металізації інтегральних схем
7. Лабораторная диагностика ~ Асклепий Ващенко С
8. а На языке менеджеров по персоналу профессиграмма ~ это документ содержащий основные профессиональ
9. Суперпятерка которая была создана в честь юбилейного года для решения ключевых задач бизнеса- увеличения
10. Вопрос 1 Предмет и функции экономической теории
11. вариантом английского слова innovtion
12. Реферат- История развития учения о кровообращении
13. первопечатник Иван Федоров первым предпринял попытку провести редактирование Апостола обновить лексик
14. Реферат- Формы правления зарубежных стран
15. Исследование процесса физиологической адаптации бактерий к тяжёлой воде
16. Реферат на тему- Грецька історична проза.
17. РЕФЕРАТ дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата філологічних наук Харків ~ 2001.
18. Реферат на тему -Одесса Потёмкинская лестница Выполнила работу- Чекмарёва Лиля 9Б класс Потёмкинск
19. Маленький принц де Сент-Экзюпери Антуан
20. . Единое Российское государство простиралось от Белого и Баренцева морей на севере от Чернигова Путивля и р