кліматичні умови дозволяли займатися лише кочовим скотарством

Работа добавлена на сайт samzan.net:

Кочові народи в історії України[ред. • ред. код]

З прадавніх часів територія України була ареною вічного конфлікту між осілими і кочовими племенами.

Перші кочові племена з’явилися у епоху бронзи, яка вирізнялася дуже посушливим кліматом, у тому числі на території України. Природньо-кліматичні умови дозволяли займатися лише кочовим скотарством. Кочовими племенами можна назвати такі археологічні культури Бронзового віку: зрубна культура, сабатинівська культура, катакомбна культура,бондарихинська культура та ін. Вони займалися переважно кочовим скотарством і дуже рідко землеробством.

В Ранньому Залізному віці у ІХ ст. до н.е. в степовій частині України з’явилися кіммерійці, яких у VII ст. до н.е. витіснили скіфи, що на півдні України утворилили державу Велика Скіфія. Вона досягла піку своєї могутності у IV ст. до н.е. за царя Атея. Проте у ІІІ ст. до н.е. скіфське панування в Північному Причорномор’ї пішло у небуття під натиском груп кочових племен, яким дали загальну назву — сармати (роксолани, сіраки, аорси, язиги, а з І ст. н.е. і алани).

У середині III ст. н. е. військову могутність сарматів на території Правобережної України підірвали готи, які відрізали їх від античних міст.

У IV ст. сарматів розгромили й частково асимілювали гуни. Частина сарматів відійшла в гори Кавказу та в Крим, а ті, хто залишився, взяли участь у формуванні черняхівськоїкультурної спільності. Частина сарматів взяла участь у Великому переселенні народів.

Проте і гуни не довго панували на території України. Вони були розгромлені готами і антами. У VI ст. анти були поневолені аварами. У 60-х рр. цього ж століття вони створили Аварський Каганат. Проте на самій території України авари (або обри) не проживали. Слов'янські племена були залежними від аварів. У кінці ІХ ст. Аварський Каганат падає під натиском угорців.

Інші відомі кочівники доби раннього Середньовіччя на території України:

Печеніги

Половці

Чорні клобуки

Монголи

Кримські татари

Ногайці

=================================================================================   22. Кочові народи Північного Причорномор`я І тисячоліття до н.е.

1. Кіммерійці та їх сусіди

Наприкінці ІІ тис. до н.е. з індоєвропейської спільноти виділилося плем’я кіммерійців. Це перший народ, що проживав на території України, про який згадується у письмових джерелах – «Одіссеї» Гомера. Найбільше і найдостовірніше розповів про кіммерійців грецький історик V ст. до н.е. Геродот.

Згадки про них знаходимо також в ассирійських джерелах. Ассирійська назва «кімміраї» означає «велетні». За іншою версією з давньоіранської – «рухомий кінний загін».

 Є три версії щодо походження кіммерійців. Перша – це давньоіранський народ, який прийшов на землі України через Кавказ. Друга – кіммерійці з’явилися внаслідок поступового історичного розвитку праіранської степової культури, а прабатьківщиною їхньою було Нижнє Поволжя. Третя – кіммерійці були місцевим населенням.

Археологи знаходять речові пам’ятки кіммерійців у Північному Причорномор’ї, на Північному Кавказі, у Поволжі, на нижній течії Дністра та Дунаю. Кіммерійці були іраномовними.

Ранні кіммерійці вели осілий спосіб життя. Пізніше, у зв’язку з настанням посушливого клімату, вони стали кочовим народом і розводили в основному коней, на яких вчилися іздити верхи.

Племена кіммерійців об’єднувалися у великі союзи племен, які очолював цар-вождь. У них було велике військо. Воно складалося з рухливих загонів вершників, озброєних сталевими і залізними мечами і кинджалами, луками і стрілами, бойовими молотами і булавами. Кіммерійці воювали з царями Лідії, Урарту та Ассирії.

Поселення кіммерійців були тимчасовими, в основному – табори, зимівники. Але вони мали свої кузні і ковалів, які виготовляли залізні та сталеві мечі і кинджали, найкращі на той час у Стародавньому Світі. Самі вони метал не добували, користувалися залізом, добутим лісостеповиками або кавказькими племенами. Їхні майстри виготовляли кінські вудила, наконечники стріл, прикраси. Вони мали високий рівень розвитку керамічного виробництва. Особливо гарними були кубки з лощеною поверхнею, прикрашені геометричним орнаментом.

Кіммерійці вміли чудово обробляти кістки. Дуже красивими були у них прикраси, зроблені з напівкоштовного каміння. Збереглися до наших днів зроблені кіммерійцями кам’яні могильні плити із зображенням людей.

Жили кіммерійці патріархальними родами, які складалися з сімей. Поступово у них виділяється військова знать. Цьому у великій мірі сприяли грабіжницькі війни. Їх основною метою було пограбування сусідніх племен і народів.

Релігійні уявлення кіммерійців відомі за матеріалами поховань. Знатних людей ховали у великих курганах. Були чоловічі й жіночі поховання. У чоловічі поховання клали кинджали, вуздечки, набір наконечників для стріл, кам’яні бруски, жертовну їжу, коня. У жіночі поховання клали золоті та бронзові кільця, скляне і золоте намисто, глиняний посуд.

Археологічні знахідки показують, що кіммерійці мали зв’язки з племенами Приазов’я, Західного Сибіру та Кавказу. Серед виробів мистецтва знаходили жіночі прикраси, оздоблену зброю, кам’яні стели без зображення голови, але з ретельно відображеним кинджалом і сагайдаком зі стрілами.

Життя і розвиток кіммерійських племен були перервані на початку VІІ ст. до н.е. навалою скіфських племен, з якими пов`язаний наступний етап стародавньої історії України.

 

2. Таври

Майже одночасно з кіммерійцями в південній частині Криму проживало корінне населення – таври (від грецького слова “таврос” – тур). Від таврів походить і назва Кримського півострова –Таврида, введена царським урядом після приєднання Криму до Росії в 1783 р. Давньогрецький історик Геродот у своїй книзі “Історія” розповів, що таври на гірських плато займалися скотарством, в долинах річок – землеробством, а на чорноморському узбережжі – рибальством. Вони займалися також і ремеслами – були вправними гончарями, уміли прясти, обробляти камінь, дерево, кістки, роги, а також метали.

З другої половини І тисячоліття до н.е. у таврів, як і в інших племен, з’явилася майнова нерівність, сформувалася родова аристократія. Навколо своїх поселень таври споруджували укріплення. Спільно з сусідами – скіфами вони воювали проти грецького міста-держави Херсонеса, який захоплював їхні землі.

Подальша доля таврів була трагічною: спочатку – у ІІ ст. до н.е. – їх підкорив понтійський цар Мітрідат VІ Євпатор, а в другій половині І ст. до н.е. захопили римські війська. У середні віки таври були винищені або асимільовані татарами, які завоювали Крим. Самобутня культура таврів була втрачена.

 

Кочові народи Північного Причорномор’я у І тис. до н.е.

Назва народу	Мовна група	Період перебування на українських землях
Кіммерійці	Індоіранська (ймовірно)	ІХ-VІІ ст. до н.е.
Скіфи	Індоіранська	VІІ-ІІІ ст. до н.е.
Сармати	Індоіранська	ІІІ ст. до н.е. – ІІІ ст. н.е.

 

Велика Скіфія. Античні міста-держави в Північному Причорномор’ї

 

3. Скіфи

З VII ст. до III ст. до н.е. жах на племена і держави Східної Європи та Близького Сходу наганяли племена скіфів, які прийшли з глибин Азії і вторглись у Північне Причорномор’я. Скіфи завоювали величезну для тих часів територію між Доном, Дунаєм і Дніпром, частину Криму (територію сучасної Південної і Південно-Східної України), утворивши там державу Скіфію. Найґрунтовнішу характеристику та опис життя і побуту скіфів залишив Геродот. У V ст. до н.е. він особисто відвідав Скіфію і описав її. Скіфи були нащадками індоєвропейських племен. Вони мали свою міфологію, обрядовість, поклонялися богам і горам, приносили їм кровну жертву.

Геродот виділяв серед скіфів такі групи: царські скіфи, які жили в пониззі Дніпра і Дону і вважалися верхівкою союзу племен; скіфи-орачі, котрі мешкали між Дніпром і Дністром (історики вважають, що це були переможені скіфами нащадки чорноліської культури); скіфи-землероби, що жили в лісостеповій зоні, та скіфи-кочовики, які оселилися в степах Причорномор’я. Серед названих Геродотом племен власне скіфами були племена царських скіфів і скіфів-кочівників. Вони панували над усіма іншими племенами.

прикінці VІ ст. до н.е. в причорноморських степах формується могутнє державне об’єднання на чолі зі скіфами – Велика Скіфія, до складу якого увійшло місцеве населення степових і лісостепових регіонів (сколоти). Велика Скіфія, за Геродотом, поділялася на три царства; одне з них очолював головний цар, а два інших – молодші царі (ймовірно, сини головного).

Скіфська держава – перше політичне об’єднання на півдні Східної Європи в ранньому залізному віці (центром Скіфії у V-III ст. до н.е. було Кам’янське городище поблизу м.Нікополя). Скіфія поділялася на округи (номи), якими управляли вожді, призначені скіфськими царями.

Найвищого піднесення досягла Скіфія в ІV ст. до н.е. Воно пов’язане з ім’ям царя Атея. Влада Атея поширювалася на величезні території від Дунаю до Дону. Цей цар карбував власну монету. Міць Скіфії не похитнулася навіть після поразки від македонського царя Філіпа ІІ (батька Александра Македонського). Могутньою лишалася держава скіфів і після смерті 90-літнього Атея в 339 р. до н.е. Проте на межі ІV–ІІІ ст. до н.е. Скіфія занепадає. Наприкінці ІІІ ст. до н.е. Велика Скіфія під натиском сарматів припиняє своє існування. Частина скіфського населення відійшла на південь і створила дві Малі Скіфії. Одну, що називалася Скіфське царство (III ст. до н.е. – ІІІ ст. н.е.) із столицею у Неаполі Скіфському в Криму, іншу – в нижній течії Дніпра.

Скіфське суспільство складалося з трьох основних верств: воїнів, жерців, рядових общинників (землеробів і скотарів). Кожна з верств вела своє походження від одного з синів першопредка і мала свій священний атрибут. Для воїнів це була сокира; для жреців – чаша, для общинників – плуг з ярмом. Геродот говорить, що особливою шаною у скіфів користувалися сім богів; саме їх вважали прабатьками людей і творцями всього сущого на Землі.

Письмові джерела та археологічні матеріали засвідчують, що основу скіфського виробництва становило скотарство, оскільки воно давало майже все необхідне для життя – коней, м’ясо, молоко, вовну і повсть для одягу. Землеробське населення Скіфії вирощувало пшеницю, просо, коноплі та ін., причому хліб сіяли не тільки для себе, а й на продаж. Землероби жили в поселеннях (городищах), які розташовувалися на берегах річок і укріплювалися ровами й валами.

Занепад, а згодом – розпад Скіфії були викликані рядом чинників: погіршення кліматичних умов, висихання степів, занепад економічних ресурсів лісостепу тощо. Крім того, в III-І ст. до н.е. значну частину Скіфії завоювали сармати.

Сучасні дослідники вважають, що перші паростки державності на території України з’явилися саме у скіфські часи. Скіфи створили самобутню культуру. В мистецтві домінував так званий. «звіриний» стиль.

Широко відомі пам’ятники скіфської доби кургани: Солоха й Гайманова Могили на Запоріжжі, Товста Могила та Чортомлик на Дніпропетровщині, Куль-Оба та ін. Знайдено царські прикраси (золота пектораль), зброя тощо.

У III ст. до н.е. в землі Північного Причорномор'я з поволзько-приуральських степів прийшли сармати. Вже у 11-1 ст. до н.е. вони повністю займали степи між Доном і Дніпром, а іноді їхні поселення сягали навіть Південного Бугу й Дунаю. Назва "сармати" походить від іранського слова - "саоромант", що означає "оперезаний мечем". За легендою, записаною Геродотом, сармати походили від шлюбів скіфів з амазонками - безстрашними жінка-ми-воїнами. Сарматські жінки вміли їздити верхи не гірше за чоловіків, володіли зброєю й разом з ними ходили в походи. У військовій справі сармати відрізнялися від скіфів ще більшою жорстокістю і непохитністю.

Коли вони з'являються кінними загонами, ніякий інший стрій їм не може чинити опору.

Тацит

Основним заняттям сарматів було кочове скотарство. Вони розводили велику рогату худобу, овець, коней. Окрім того, полювали на степових звірів і птахів, ловили рибу, займалися ремеслами.

Наприкінці І ст. н. е. утворився великий союз племен, очолюваний сарматським племенем аланів. Кінець аланському пануванню в південноукраїнських землях поклали в III ст. германські племена готів, а в другій половині IV ст. - гуни.

Готи

У III ст. своє панування в Північному Причорномор'ї встановили германські племена готів, утворивши тут Готську державу - Гетику. Столицею держави готів було так зване "Дніпрове місто", яке знаходилося поблизу одного з порогів Дніпра (неподалік від нинішнього с. Башмачка Запорозької області). Закріпившись у Північному Причорномор'ї, готи почали свою військову експансію на Балкани і Малу Азію. Найбільшої могутності й сили політичне об'єднання готів досягло в середині IV ст. н. е. за правління короля Германаріха (332-375 рр.). Під кінець правління Германаріха почалася невдала для готів війна з племенами антів. Після смерті готського короля військову суперечку з антами продовжив його спадкоємець Вінітарій. Саме він у 375 р. підступно вбив антського князя Божа з синами та 70 старійшинами. Але вже наступного року готи були розгромлені кочовими племенами гунів, які підтримали антів у їх боротьбі проти готської держави. Після цієї нищівної поразки Гетика як держава швидко занепала. Більша частина її населення перейшла в наддунайські землі, менша - залишилася на території Кримського півострова.

Гуни

Після перемоги над готами гуни невдовзі захопили величезні території від Дону до Дунаю. Вони зруйнували грецькі колонії в Причорномор'ї, підкорили племена готів, аланів, слов'ян. За правління Аттіли (сер. V ст.) держава гунів контролювала величезні простори від Рейну до Волги. І тільки після поразки в Каталаунській битві (451 р.) гуни нарешті були зупинені. Каталаунська поразка підірвала могутність гунської імперії. Після смерті у 453 р. царя Аттіли його держава розпалася, а гуни поступово розпорошилися серед місцевих народів.

Одягаються вони в полотняні сорочки або шкури, харчуються сирим м'ясом та корінням.

Амміан Марцилін

На зміну гунам прийшли нові хвилі тюркських кочових племен, що, перетинаючи Причорномор'я, рвалися за Дунай, до багатих європейських країн.

Авари та болгари

У VI ст. у Північному Причорномор'ї з'явилися орди аварів. Вони напали на антів, спустошили їхні землі. Боротьба виявилася дуже виснажливою, і антський племінний союз розпався (602 р.).

Ще одну загрозу для слов'ян у цей час становили напади булгар (болгар). Частина булгар осіла на Камі та Волзі, створивши тут державне утворення (Волзьку Болгарію), а інша, пройшовши через територію сучасної України, осіла у східній частині Балканського півострова, заснувавши міцну державу - Дунайську Болгарію. До її складу ввійшли землі південних слов'ян, культура яких перевищувала культуру переможців

Хозари

Хозари прийшли з Азії й заснували велику державу - каганат, яка досягла в VIII ст. найбільшої могутності. Хозари були войовничим народом, що підкорив багато племен: аланів, радимичів, в'ятичів, полян, сіверян. Формою залежності підкорених племен була сплата данини. Столицею Хозарського каганату було м. Ітіль на нижній Волзі.

Печеніги

Наприкінці IX ст. у південноукраїнських степах з'явилися нові кочівники - печеніги, основним заняттям яких, окрім скотарства, були грабіжницькі набіги на сусідні племена і країни. Упродовж 915-1036 рр. Русь воювала з ними 16 разів, не рахуючи дрібних сутичок. 972 р. хан Куря біля Дніпрових порогів розбив загін Святослава і зробив із княжого черепа чашу для пиття.

У 1036 р. дружина Ярослава Мудрого розгромила під стінами Києва печенізьку орду й відкинула її у безкраї степи.

Половці

Вийшовши у IX ст. із теренів сучасної Киргизії та Казахстану, половці витіснили печенігів - спочатку з Приуралля, а в першій половині XI ст. - і з Причорномор'я. Перший удар половців на Русь припадає на 60-ті рр. XI ст. До початку XIII ст. половці здійснили 46 великих походів на Русь.

У різні часи Русь не лише воювала з кочівниками, а й мала з ними мирні відносини і навіть торгувала. Коли з 60-х рр. XI ст. половці почали тіснити печенігів, то частина з них відійшла за Дунай. З дозволу київського князя вони зайняли малозаселені землі Поросся та Південної Переяславщини. Русичі називали ці тюркські племена за кольором їхніх шапок чорними клобуками.

Літописи зберегли відомості про півтора десятка русько-половецьких шлюбних союзів. На половчанках, наприклад, були одружені Олег Святославич (онук Ярослава Мудрого, засновник династії Ольжичів), Ізяслав Давидович, Всеволод Ольгович, Юрій Володимирович (Долгорукий); у Всеволода і Святослава Ольговича половчанкою була мати; у Ігоря і Всеволода Святославича - і мати, і бабка (по батькові).

Кочові народи залишили помітний слід в історії України. Протягом століть вони впливали на розвиток українських земель, на формування матеріальної і духовної культури населення країни. Державні утворення кіммерійців, скіфів, сарматів, готів існували ще до IV ст. н.е.

У нижченаведеній таблиці подається інформація про час мешкання кочових народів у південноукраїнських степах та про їх державні утворення.

Вперше про власне слов’ян – венедів (чи венетів) згадують римські автори І–ІІ ст. н. е. Пліній Старший, Тацит, Птолемей, а з VІ ст. про них ширше говорять візантійські історики Йордан, Прокопій Кесарійський, Іоанн Ефеський та ін. Зокрема, Йордан повідомляє, що вони походять від одного кореня і відомі під трьома назвами: венетів, антів і склавинів. Тобто на рубежі нашої ери слов’яни сформувались як самостійна етнічна спільнота, що співіснувала в Європі з германцями, фракійцями, сарматами, балтами, угро-фінами.

Найдавніші археологічні матеріали, що безсумнівно можуть зіставлятися з давніми слов’янами, належать до зарубинецької культури. Ця спільнота проживала на берегах Середнього Дніпра, Прип’яті і Десни на рубежі ІІІ–ІІ ст. до н. е. – І ст. н. е., тобто була сучасницею сарматів. Її появу не можна вивести лише з якоїсь однієї попередньої культури. Далі часом йдуть пізньо-зарубинецькі пам’ятки а київська культура (ІІ–ІІІ ст.).

Зарубинецькі пам’ятки відповідали періоду існування нерозчленованого давньослов’янського – венедського – масиву. До формування ж східного слов’янства – антів – безпосереднє відношення мало населення північного ареалу поширеннячерняхівської культури (ІІ–ІV ст. н. е.). Це явище насичували провінційні римські впливи, котрі охоплювали всю територію етнічно та культурно багатоликої Південно-Східної та Центральної Європи. Матеріальні знахідки свідчать, що до черняхівської спільноти входили також скіфо-сарматські, фракійські й германські угруповання. Слов’яни у складі цієї спільноти, очевидно, були залежніполітично, особливо після приходу у Північне Причорномор’я готів і створення ними військово-політичного союзу.

Готська навала перервала перший в історії процес культурної, економічної та політичної консолідації слов’янства. Розчленування венедів готським «клином» на східну й західну групи привело до постання антів Подніпров’я та склавинів Подністров’я (Прикарпаття й Волині). Останні зіставляються з празькою археологічною культурою. А північно-західна периферія слов’янського світу після готської навали продовжила носити стару загальнослов’янську назву венетів (дзедзицька група пам’яток Центральної та Північної Польщі).

Спочатку анти зазнали від готів поразки, але лише на деякий час. Процеси їх консолідації й самоутвердження тривали, що сприяло утворенню в майбутньому могутніх військово-політичних союзів. На відміну від досить мирних зарубинецьких плементогочасне слов’янство стає більш войовничим, схильним до агресії, експансії на землі сусідів. Тож саме анти перетворюються на основну силу, котра протистояла готам. Згодом слов’яни зайняли місце готського об’єднання у Південно-Східній Європі.

Ці події, датовані кінцем ІV–V ст., вважають початком виникнення нової етнокультурної і соціально-економічної спільності, в якій провідне місце посіли слов’яни. Пам’ятки цього часу, знайдені на межі лісостепової та поліської зон Східної Європи, свідчать що якраз тут зародилися ранньосередньовічні східнослов’янські культури і звідси в часи Великого переселення народів, з кінця V ст. почалося розселення слов’ян на північний схід, південь і південний захід.

Починаючи з VІ ст., коли слов’янські племена активно заявляли про свої права на кордонах Візантійської імперії, на них усе більше звертали увагу тутешні автори. Ось як описав їхнє життя Прокопій Кесарійський: «Племена ці, склавинів і антів, не управляються однією людиною, але здавна живуть у народовладді… Вони вважають, що один із богів – творець блискавок – єдиний володар всього, і йому приносять в жертву биків і всяких жертовних тварин… Також шанують вони і ріки, і німф, і деякі інші божества й приносять жертви також їм усім… А живуть вони в жалюгідних хатинах, розміщених далеко одна від одної, і кожний змінює... часто, місто проживання.

Вступаючи в битву, більшість йде на ворогів пішими, маючи невеликі щити і списи в руках. Панцира ж ніколи на себе не одягають; деякі не мають ні хітона, ні плаща, тільки штани... Всі вони і високі, і дуже сильні… Спосіб життя (їх) грубий і невибагливий…»

Після 602 р. писемні джерела антів не згадують. Їхнє сходження з історичної арени пояснюється розгромом антського племінного союзу аварами. Відтоді дедалі більшу роль на прабатьківщині слов’янства починають відігравати нащадки склавинів, назва яких, не випадково, співзвучна з етнонімом «слов’яни». Північна частина антів злилася зі склавинами, а решта перейшла Дунай і осіла у Візантії.

В археологічних старожитностях існування східнослов’янських племен другої половини І тис. н. е. фіксується пам’яткамикорчакської, пеньківської та колочинської культур.

На початку VІІІ ст. роль нащадків склавинів у Східній Європі зростає. На базі празько-корчацької культури формується культура Лука-Райковецька VІІІ–ІХ ст., яка стала підґрунтям Київської Русі. Її пам’ятки поширені у лісовій та лісостеповій зонах України від Дніпра до Закарпаття. Вплив празької культури склавинів відчувається і на лівому боці Дніпра, де у VІІ–Х ст. проживали нащадки антів – волинцівська (VІІ–VІІІ ст.) та роменська (VІІІ–ІХ ст.) культури басейнів Десни, Сейму, Сули, Псла, Ворскли.

Процес слов’янської колонізації величезних обширів Сходу Європи в цілому завершивсь у VІІІ–ІX ст. В нових умовах старі назви поступово зникали, а їх місце займали нові найменування. Ось як про це розповідає «Повість временних літ»: «Слов’яни прийшли й сіли по Дніпру і назвалися полянами, а інші – древлянами, тому що сіли в лісах, а ще інші сіли поміж Прип’яттю й Двіною і назвалися дреговичами (від слова «дрегва», болото), другі сіли по Двіні й назвалися полочанами, – за річкою, що впадає до Двіни і має назву Полота. Ті ж слов’яни, що сіли біля озера Ільмень, прозвалися своїм ім’ям – словенами... А інші сіли по Десні, і по Семі, і по Сулі й назвалися сіверянами».

Племена полян заселяли сучасні Київщину і Канівщину, древлян – Східну Волинь, сіверян – Дніпровське Лівобережжя. Крім них, на теренах України проживали уличі (Південне Подніпров’я і Побужжя), хорвати (Прикарпаття та Закарпаття), а також волиняни, або, як їх ще називали, бужани (Західна Волинь).

В слов’янському господарстві переважало землеробство, передусім підсічне (поліська зона), встановлювалось орне (лісостеп). Поступово перелогова система землекористування, мабуть, почала витіснятися двопіллям. Серед злаків культивувалися жито, ячмінь, а трохи пізніше й пшениця. Розвивалось скотарство, насамперед вирощування великої рогатої худоби та свиней.

Дедалі більше удосконалювались ремесла. Металообробкою – виготовленням знарядь праці із заліза або прикрас із кольорових металів – займалися майстри-професіонали. Водночас гончарство, ткацтво, вичинка шкур, обробка каменю і дерева за умов натурального способу життя здебільшого залишалися у родинних межах. Підтвердженням цього були ліпний посуд більшості слов’янських культур і гончарні вироби провінційних римських майстерень, які в післячерняхівський час вийшли з ужитку, їх замінили місцеві вироби. Обмін мав натуральний характер, крім території черняхівської культури, де в різноетнічному середовищі часто використовувались римські срібні денарії.

Економічною основою східнослов’янського суспільства виступала родова власність на землю, а кожна група населення входила до складу племені. Водночас життя на окремих поселеннях уже організовувалось за новими нормами «первісної сусідськоїобщини». В ній господарськими осередками ставали групи родичів із спільною власністю (на відміну від більш ранніх часів, коли всією власністю розпоряджався рід). Мала сім’я найближчих родичів (батьки і діти) почала відігравати провідну роль тільки за часів державотворення, хоча протягом другої половини І тис. н. е. фіксується тенденція розвитку процесу саме у цьому напрямі.

Поступовий і неухильний розвиток східних слов’ян на шляху до цивілізації зумовлював розклад первісних відносин. Як і в інших народів, початок непримиренних суперечностей із традиціями первіснообщинного ладу був пов’язаний з появою рабства –експлуатації людини людиною. Прокопій Кесарійський з цього приводу повідомляв: «Склавини завжди вбивали всіх, хто (їм) зустрічався. Але тепер… вони… вирішили взяти в полон деяких із тих, хто потрапив їм до рук, і тому всі вони повертались додому, женучи з собою тисячі полонених».

На першому етапі рабство у слов’ян було тимчасовим – через певний час полонені за викуп могли повернутися додому або ж залишитись уже на становищі вільних. Таке ставлення переможців до переможених зумовлювалося натуральним господарством і низьким рівнем виробничих відносин. Праця залежних давала ще мало економічної вигоди. Але це були вже нові відносини, зовсім не характерні для класичного родового устрою.

Воєнні походи попервах були справою добровільною, в них брали участь усі бажаючі. Пізніше починає виділятися дружина, для якої війна стає професійним заняттям. У третій чверті І тис. н. е. формуються союзи племен, що мали свої центри, котрі виконувалиполітико-адміністративні й торговельно-ремісничі функцій, відігравали роль культових осередків. Часті сутички з сусідами змушували дбати про створення укріплених поселень – градів.

Досить швидко серед них почав виділятися Київ (крім нього існували й інші – Зимно на Волині, Пастирське на Черкащині, Чернігів у Подесенні, Битиця на Пслі). Піднесенню Києва сприяли його розміщення на кордоні кількох союзів племен (спочатку тут сходилися племінні території антів та склавинів, пізніше межували сіверяни з древлянами, волинянами й уличами) та вигідне топографічне розташування. Останнє забезпечувало як надійний захист міста, так і контроль за багатьма притоками Дніпра – основними торговельними артеріями середньовіччя. Ранній Київ, ставши політичним центром Полянського союзу, зростав і розвивався за рахунок притоку населення з різних східнослов’янських племен, і вже на ті часи мав міжплемінний характер.

У межах союзів племен між їх окремими складовими частинами налагоджувалися тісніші зв’язки. Слов’янське суспільство переходило до нових відносин, за яких більшість населення відсторонювалася від управління й розподілу. В утвореннях такого типу, які називають вождествами, вже існувала нерівність, але не було легалізованого апарату примусу.

Продовжувався процес консолідації східнослов’янських угруповань у «суперсоюзи» племен. У візантійських джерелах ранні переддержавні утворення слов’ян називають Славоніями. Так, на території Середнього Подніпров’я закладались основи Руської землі у вузькому значенні цього поняття – території Київщини, Чернігівщини та Переяславщини. Однак траплялося, що Славонії ворогували не лише з далекими сусідами, а й між собою.

Давні слов’яни досягли відносно високого рівня розвитку в ідеологічній сфері. У них існували культові будівлі – храми, капища,требища. Одне зі святилищ було відкрите на Старокиївській горі В. Хвойкою.

У таких спорудах або ж просто неба стояли язичницькі божества з дерева чи каменю. Найвідоміший серед них Збруцький ідол – Род. Зображення божества являло собою високий чотиригранний стовп, на кожній з сторін якого в три яруси нанесені зображення. Очевидно, ці яруси символізували поширений у давнину поділ Всесвіту на небо – світ богів, землю, населену людьми, та підземний світ, де перебувають ті, хто тримає на собі землю. Крім антропоморфних божеств слов’яни вшановували звірів, дерева, каміння тощо.

Вірування знайшли відображення в деталях поховального обряду та в самому способі його здійснення – кремації, при чому поховальне вогнище споруджувалось у вигляді будинку. Знатного покійного супроводжували різні речі, зброя, іноді кінь чи наложниця. Простих общинників (яких було переважна більшість) – ліпний горщик, а то й взагалі нічого. Але над кожним померлим (крім населення найпівденніших спільностей) насипався курган.

Слов’янська спільність на землях між Прип’яттю та Карпатами на момент розпаду в V–VІІ ст. розмовляла мовою, багато в чому схожою з українською. Безперервність етногенетичного розвитку на цих територіях протягом останніх півтори тисячі років дає підстави стверджувати, що корені праукраїнського етносу сягають середини І тис. н. е.

З’ясовуючи походження нашого народу, важливо також врахувати, що анти зони Лісостепу (пеньківська археологічна культура V–VІІ ст.) включали сарматський компонент. Тож скіфи й сармати вплинули на формування мови, культури, антропологічного типу українців. Особливо відчутно іранські впливи простежуються в Східній Україні. Нащадки сарматів – алани були важливою складовою сіверян, відомих за археологічними пам’ятками роменської культури ІХ–Х ст. Північно-Східної України.

До приходу варягів основною політичною одиницею східних слов'ян виступало плем'я. Скупі відомості про їхню племінну організацію свідчать про те, що в руках вождя роду і племені зосереджувалася широка влада, використання якої диктувалося звичаєм і традиціями. Важливі питання вирішувалися шляхом згоди між старійшинами, які збиралися на племінні ради й були панівними постатями політичного життя, починаючи з найнижчого рівня — общини (миру, задруги) й аж до найвищого рівня — союзу племен, такого, як існував у полян, сіверян ідревлян. Центрами політичної влади були численні обнесені частоколом племінні поселення, що виникали на очищених від лісу узвишшях, довкола яких селилися члени племені.

На цю племінну систему східних слов'ян варяги наклали свої комерційно і військово зорієнтовані форми організації, встановивши серед місцевих племен такі порядок і єдність, які дозволяли їм ефективніше господарювати. Найбільшими «володарями» їхніх торговельних підприємств були члени династії Рюриковичів, і саме вони мали найбільше прибутків і влади. Проте оскільки князі великою мірою залежали від дружини, то значну кількість своєї поживи їм доводилося ділити з дружинниками. Характерно, що однією з основних турбот перших київських правителів було прагнення задовольнити власних дружинників, щоб вони не перейшли до суперника. З поширенням впливу варягів політична влада зосереджувалася у містах, що виникали на основних торгових шляхах. Найважливішим із цих міст був Київ.

Київським князям у неоднаковій мірі вдавалося монополізувати владу. До правління Ярослава I Мудрого в середині XI ст. найбільш честолюбним, талановитим і жорстоким членам династії неодноразово вдавалося захоплювати київський стіл та утверджувати свою зверхність над братами та іншими конкурентами. У цей період сильної влади стримувалися відцентрові тенденції та забезпечувалася єдність володінь. Услід за реформою Ярослава Мудрого в системі успадкування влади, за якою кожний член швидко зростаючої династії Рюриковичів отримував практичну чи теоретичну частку володінь, почалася децентралізація влади. Внаслідок цього великий князь київський врешті-решт став не більше ніж титулованим главою династично зв'язаного конгломерату князівств, що безперервно ворогували між собою.

Найважливішим механізмом влади була княжа влада, рада бояр (дума) та збори городян (віче). Кожна з цих інституцій була виявом відповідномонархічної, аристократичної та демократичної тенденцій у політичному устрої Києва. Влада й престиж, що ними користувався князь, у свою чергу зобов'язували його забезпечувати підданим справедливість, порядок і захист. У виконанні своїх військових функцій князь насамперед залежав від дружини. В разі потреби більших військових сил збиралося ополчення городян або, рідше, проводилася загальна мобілізація. Чисельність цього війська була відносно невеликою — десь близько 2—3 тис. чоловік, а то й менше[38]. Аналогічно суспільствам, що не мали ще державної організації, управлінням князівством у цілому займалися також особисті слуги князя, такі, зокрема, як дворецький, управляючий маєтком та інші, оскільки не існувало чіткої різниці між державною й приватною управлінськими функціями. У віддалені міста і землі князі призначали посадників, що, як правило, обиралися з членів власної родини. На периферійних землях волю князя виконував тисяцькиймісцевого ополчення зі своїми підлеглими. Правосуддя вершив сам князь чи призначені ним судді згідно з «Руською правдою» Ярослава Мудрого. Зрозуміло, що княжа влада мала першочергове значення в управлінні Київської Русі, але разом із тим поєднання в ній військової, судової та адміністративної функцій свідчить, наскільки ця система була відносно нерозвиненою й примітивною.

У фінансуванні своєї діяльності князі насамперед залежали від данини. Згодом розвинулася складніша система оподаткування, що включала кожне господарство (яке називалося «дим» або «соха»). До інших джерел княжих доходів належали мито на торгівлю, плата за судочинство і штрафи. Останні складали важливе джерело прибутків, оскільки київські закони щодо покарання за злочин віддавали перевагу грошовим виплатам перед смертною карою.

За порадою й підтримкою князь мусив звертатися до боярської думи — органу, що виник із старших членів дружини, багато з яких були нащадками варязьких ватажків чи слов'янських племінних вождів. Пізніше місце у думі дістали й церковні ієрархи. Функції думи ніколи чітко не визначалися, а князь не був зобов'язаний радитися з нею. Проте, ігноруючи її, він ризикував позбутися підтримки з боку цього впливового органу, що представляв усю боярську знать. Тому князі, як правило, брали до уваги позицію боярської думи. Демократичну сторону політичного устрою Києва репрезентувало віче, або збори городян, що виникли ще до появи князів і, очевидно, походили від племінних рад східних слов'ян. Віче скликалося князем або городянами, коли виникала потреба порадитись або висловити свою думку. Серед питань, обговорюваних на вічі, були військові походи, укладення угод, престолонаслідування, розподіл посад у державі, організація війська. Віче могло критикувати або схвалювати князівську політику, але воно не мало права визначати свою власну політику чи видавати закони. Проте, коли на престолі сідав новий князь, віче могло укласти з ним формальну угоду («ряд»), за якою князь зобов'язувався не переходити традиційно встановлених меж влади щодо віча, а воно в свою чергу визнавало над собою його владу. Хоча право брати участь у вічі мали голови сімей, фактично на вічових сходах панувала міська купецька знать, яка перетворювала їх на арену міжфракційних суперечок.

Державні реформи давньоруських князів

Утвердження династії Рюриковичів на Русі не внесло істотних змін у політичне життя східних слов'ян. Форма правління залишилася старою, монархічною, на відміну від Новгородської землі, де побутували демократично-республіканські традиції, а найвищим державним органом було віче. Особливих трансформацій у землях-княжіннях теж не відбулося. Місцеві династії ще довго залишалися володарями своїх земель. Однак поняття "Руська земля" тепер набуло нового значення. Його почали вживати як прадавню територіальну назву Південної Русі (Київщини, Чернігівщини, Переяславщини), а ще так іменували всю розмаїту в етнічному плані Давньоруську державу.

Зміни відбуваються у суспільній організації. У IX ст. у Київській державі сформувалася родоплемінна знать - князі, бояри, дружинники. Вони безцеремонно захоплювали землі та угіддя сільської общини (верві), обкладаючи вільних общинників даниною. Головною формою феодальної експлуатації підвладного населення стала продуктова рента (данина), а не відробіткова рента, як у західноєвропейських феодальних державах. Тоді ж фактично склалася багато феодальна ієрархія, на вершині якої постав Великий князь руський. Племінні союзи, що традиційно ще Існували, очолювали світлі князі.

Династія Рюриковичів продовжила державотворчі процеси, розпочаті Києвичами. Було розбудовано та укріплено міста - центри племінних княжінь, опору центральної влади. В останні роки правління князя Олега його владі були підпорядковані княжіння численних слов'янських і неслов'янських племен. Київська Русь поступово набувала ознак поліетнічної держави зі слабкою консолідацією регіонів навколо центра. Влада київського князя у провінціях була слабкою, а іноді - номінальною.

Докорінні реформи державного устрою Київської Русі пов'язані з іменем київського князя Володимира Святославовича. Йдеться, в першу чергу, про реорганізацію варязької дружини, котра, як уже зазначалося, ставала надійним щитом для відсічі кочівникам, але у мирний час була практично некерованою. Хитрістю і підкупом князь примусив варязьких ватажків служити йому. Крім грошей, продуктів і військової здобичі, дружинники за службу отримували від князя землю разом із її населенням. У результаті у професійних військових з'явилася матеріальна зацікавленість у сумлінній і відданій службі, дотриманні усталених норм поведінки. У такий спосіб у державі було покладено початок традиції наділяти землею за службу і під умову служби.

Централізацію країни князь Володимир Великий розпочав із першої релігійної реформи, суть якої полягала у запровадженні "шестибожжя" - шести божеств, котрі уособлювали регіони держави і були їх покровителями. На Перуновому пагорбі поряд із Перуном постали ще п'ять кумирів (головних богів) за кількістю князівств: Новгородського, Смоленського, Полоцького, Дреговицького і Древлянського.

Князь провів також адміністративну реформу. Намагаючись покласти край сепаратизму місцевих князів, правитель держави ліквідував племінні княжіння, де влада правителів була практично безмежною. Територія країни поділялася на вісім волостей, що їх очолювали призначені великим князем волостелі. Пізніше ними став дехто з численних синів Володимира Великого. Відтоді держава почала набувати ознак централізованої монархії.

Приборкавши варязьких дружинників, князь поступово відмовлявся від їхніх послуг. Проведена в державі військова реформа була спрямована передусім на створення загальнодержавної системи оборони. Можливість отримати від князя землю спонукала до професійної військової служби представників різних суспільних верств. Відтак було створено власну сильну професійну армію, яка за необхідності ставала ядром всенародного ополчення. Нова військова еліта - опора князя і резерв для чиновників державного апарату. До того ж, утримання армії не було обтяжливим для казни, оскільки воїни самі мали забезпечувати себе зброєю, військовими обладунками, бойовими кіньми тощо.

Релігійна реформа князя Володимира докорінно змінила ідеологію держави. У науковій і науково-популярній літературі побутує такий своєрідний літописний літературний образ, як "вибір вір", що став уже чи не хрестоматійним сюжетом вітчизняної історії'.

Але, як цілком слушно зауважують із цього приводу вчені, і вся попередня історія, і тривалі економічні зв'язки, і пам'ять славних предків, і власне географія не залишили князю Володимиру іншого вибору, ніж той, який зробив він у 988 р. Запровадження християнського віровчення зміцнювало авторитет і владу князя, вносило позитивний струмінь у розбудову державності. Християнізація вводила Давньоруську державу до кола християнських країн світу, зробивши можливими рівноправні й плідні відносини між нею і Візантією, іншими державами.

Судова реформа давньоруського правителя стосувалася розмежування сфер компетенції духовних і світських судів, а також обмеження місцевої сеньйоральної юстиції. Зазнала невдачі спроба Володимира запровадити смертну кару в судовому порядку. Київська Русь була на той час чи не єдиною в Європі державою, де суди не виносили смертних вироків. Звичайно, смертна кара мала місце, але її застосовували за надзвичайних обставин (бунти, заворушення, повстання) позасудові органи держави.

Під кінець правління Володимир припустився істотного прорахунку, який став поганою політичною традицією правителів держави. Країну князь залишив у спадок 12 синам, але не визначив, кому з них належить першість. Народжені від різних матерів і розіслані в досить молодому віці в різні кінці держави на посади волостелів, сини Володимира, вочевидь, від самого початку бачили один в одному радше суперників, ніж рідних братів. Це стало однією з головних причин подальшої міжусобиці, кривавої боротьби за київський стіл.

Реформаторську діяльність свого попередника завершив Ярослав Мудрий. За часів його правління Київська Русь набула ознак ранньо-монархічної держави європейського Середньовіччя. Було остаточно подолано місцевий сепаратизм руських князів та бояр, удосконалено державний апарат, що набув централізованого характеру. На зміну полюддю запроваджують цивілізованіші форми данини з чіткою фіксацією зборів із населення. Завершився процес визначення території держави, кордони якої загалом збігалися з етнічними межами східнослов'янського масиву.

Роки правління Ярослава Володимировича, на які випала "тиша велика" були часом найвищого розвитку і найбільшого піднесення Київської Русі. Як свідчать давньоруські автори, князь Ярослав був не стільки князем-дружинником чи князем-завойовником, скільки будівничим Давньоруської держави, просвітителем, палким прибічником ученості та книжної мудрості. Недарма в історію він увійшов саме як Мудрий1.

З ім'ям князя пов'язують створення першого писемного зведення законів Київської Русі - Руської Правди чи, принаймні, її частини, так званої Найдавнішої правди. І хоча серед істориків немає єдності щодо заслуг Ярослава Мудрого в цьому процесі (деякі дослідники вважають, що це правниче зведення слід датувати не першою половиною XI ст., а пізніше часом), в історичних джерелах XIII ст. Руську Правду називали "Судом Ярославлим Володимирица".

Ще достовірнішим видається, що мудрий київський князь був автором такої юридичної пам'ятки давньоруських часів, як Церковний устав - Номоканон. Він регулював головним чином питання родинного права і злочинів проти моралі, належних до компетенції церкви. Участь у його укладенні, крім Ярослава Володимировича, брав також митрополит Іларіон.

Хрестити Київську Русь і проголосити християнство державною релігією припало князю Володимиру Великому. Прийшовши до влади за допомогою варязької дружини і язичницької еліти, Володимир задля їх інтересів запровадив язичницький пантеон богів. На місці старого капища, де стояла подоба Перуна, з'являються 7 різноплемінних богів — Перун, Дажбог, Хорс, Стрибог, Сімаргл, Мокош, Велес.

Але трохи згодом Володимир переконався, що для зміцнення держави та її престижу потрібна нова віра. Київська держава підтримувала найтісніші стосунки з Візантією — найбагатшою, могутнішою і найбільш культурно впливовою державою того часу. Так він вирішив прийняти християнство та охрестити весь свій народ.

Хрещення відбулося у часи послаблення внутрішньополітичного стану у Візантійській імперії. У другій половині (80-х рр.) Х ст. вибухає вкрай небезпечне антиурядове повстання на Сході імперії, очолюване Вардою Фокою і підтримане населенням Таврії. Скрутне становище, у якому опинився імператор Візантії, змусило його звернутися до Києва з проханням про військову допомогу. Умови, за якими Київ погоджувався допомогти Візантії, продиктував Володимир. За ними київський князь зобов'язувався допомогти імператору придушити повстання, а за це той мав би віддати за Володимира свою сестру Анну (тобто Володимир отримував би права на візантійський трон) та сприяти хрещенню населення Київської держави. При цьому Володимир спочатку отримав відмову, і тільки захоплення ним візантійській колонії Херсонесу (Корсунь) примусило Візантію укласти цю угоду.

Про те, звідки прийшла ієрархія в Україну, є різні теорії. Перша, що ієрархія прийшла з Візантії (Є. Ґолубінський, М. Грушевський, Й. Пелеш, М. Міллер, Ф. Дворнік). Другу теорію (рим.) відстоюють Банімґартен, Жюжі та М. Коробка. Никонівський літопис говорить про посольства до Володимира від папи (988, 991, 1000) та до папи від Володимира (994, 1001). Третю теорію (охридську або македонську) висунув М. Приселков, а з українців її підтримують історики Т. Коструба, С. Томашівський, з росіян А. Карташов, Є. Шмурло, Г. Федотов, П. Ковалевський, німець Г. Кох. Вона ґрунтується на подібності мови. («Номоканон» прийшов в Україну в болг. ред.). Четверту теорію (тмутороканську) висунув Ю. Вернадський і за ним М. Чубатий. Обидва автори є тієї думки, що в межах Київської держави в часи хрещення Володимира вже існувала ієрархія в Тмуторокані.

Після офіційного хрещення киян у 988 р. християнство стає державною релігією Київської Русі. Християнізація Русі йшла поступово за водними шляхами, спершу її прийняли більші осередки, пізніше провінція. Не всюди цей процес відбувався без опору, як у Києві. Головний опір чинили служителі поганського культу — «волхви», вплив яких на південних землях Руси був незначний. Натомість на півночі у Новгороді, Суздалі, Білоозер'ї вони підбурювали населення до відкритих виступів проти християнських священників. Ще довго співіснували між собою деякі елементи поганської віри, переважно обрядів, із християнством (т. зв. двовір'я).

Для унормування церковного життя у своїй державі, Володимир видав Устав, призначивши десятину на утримання церкви, та визначив права духовенства: Володимир намагався дати структурне оформлення нової релігії, подібне до візантійського. Перша згадка про митр. на Русі відома з 1037, хоч — раніше мусів бути архієп., який наглядав над руською церквою. Першим митр., який згадується, був грек Теотемпт (див. Київ. митрополія). Християнство, проповідуючи милосердя та християнську любов — підвалини цивілізованого і мирного життя, об'єднало релігійно велику державу Володимира і позитивно вплинуло на мораль керівної верхівки і населення.

З прийняттям християнства на Русі поширилася писемність. Володимир закладав школи, будував церкви спершу в Києві, а згодом по інших містах. Учителями були свящ. з Корсуня, які знали слов. мову. Факт, що з прийняттям християнства не прийшло до безпосереднього політичного опанування Русі Візантією, а відкрито новій християнізованій спільноті зв'язки з далекими і близькими сусідами, слід уважати найпозитивнішим наслідком акту хрещення Русі і слов. Сходу.

1. Початок феодальної роздробленості на Русі

Відокремлення російських князівств, що почалося в другій половині XI ст., Завершилося після смерті Мстислава Володимировича. З другої третини XII ст. Русь вступила в стадію феодальної роздробленості. Її кульмінація припала на ХII-ХIII ст. У ХIV столітті з посиленням Московського князівства політична децентралізація Русі поступово слабшає і до другої половини ХV ст. остаточно зживає себе.

«І раздрася вся Руська Земля», - повідомляє «Повість временних літ» під записом 1132 «Повіки людські Сократ» і «загинула життяДажьбогова онука», - вигукує автор «Слова о полку Ігоревім». «Погибелі землі Руської» називають сучасники «неодіначество» російських князів.

Феодальна роздробленість не була феодальною анархією. Державність на Русі не припинилася, вона змінила свої форми.Хворобливість цього перелому і відбило літературне свідомість епохи. Русь фактично перетворилася на конфедерацію князівств, політичної головою якої виступали спочатку великі київські, а пізніше - великі володимирські князі. Змінилася і мета міжусобної боротьби. Тепер вона переслідувала не захоплення влади в усій країні, а розширення кордонів власного князівства за рахунок сусідів. Князь-здобувач, прагне прихопити шматок чужої землі, а при успіху - зайняти загальросіянин стіл, - типова фігура свого часу. Недарма в княжій середовищі склалася приказка: «не йде місце до голови, але голова до місця». І все ж договірне начало в междукняжеских відносинах, хоча і порушується, становило основу політичного ладу Русі епохи роздробленості.

Виділення князівств на території Київської держави відбувалося повсюдно. Це був загальросіянин процес. Його не можна розглядати як наслідок запустіння Подніпров'я, яке почалося пізніше і було викликано дією особливих умов. Дроблення Київської Русі було обумовлено формуванням стійких місцевих об'єднань військово-служилої знаті, годується за рахунок доходів від державних податків.Викликалося воно також зростанням вотчинної власності: княжих, боярських, церковних і монастирських земельних володінь. Процес поступового осідання дружини на землю змушував князя бути менш рухомою, виробляв у нього прагнення зміцнювати свої володіння, а не переходити на нові столи. Обумовлювалася політична децентралізація Русі розквітом міст і економічним підйомом окремих земель. У містах на той час встигло скластися дрібне ремісниче виробництво і виникла місцева торгівля. Орієнтація більш-менш значних феодальних володінь на регіональні ринки робила їх гранично незалежними політичними формуваннями, і чим більше вони були, тим самодостатнє.Таким чином, політичні причини децентралізації Київської держави корінилися в умовах його соціально-економічного розвитку.

Великі самостійні князівства, що утворилися в ході політичного дроблення Київської Русі, стали називатися землями. Котрі входили до складу князівства іменувалися волостями. Так на регіональному рівні була відтворена структура Київської держави. У землях процесиекономічного відокремлення і політичного дроблення повторювалися з тією ж закономірністю, що й в загальноросійському масштабі.Кожна земля поступово перетворювалася в систему дрібних напівнезалежних князівств зі своєю правлячою династією, її старшими та молодшими лініями, з головною столицею і другорядними резиденціями. Кількість князівств не було стійким. У ході сімейних розділів утворювалися нові. Лише в рідкісних випадках сусідні князівства об'єднувалися. Правилом було здрібніння князівств, недарма склалася приказка: «у семи князів один воїн».

Великих закріплених за гілками роду Рюриків земель було 12: Київська, Переяславська, Чернігово-Сіверська, Галицька і Волинська (об'єднані в Галицько-Волинську), Смоленська, Полоцька, Турово-Пінська, Ростово-Суздальська (пізніше - Володимиро-Суздальська), Муромська, Рязанська, Новгородська і виділилася з неї Псковська земля. Найбільш сильними та стійкими утвореннями були Новгородськаземля, Ростово-Суздальське та Галицько-Волинське князівства. Загальноруським столом аж до навали Батия продовжував вважатися Київ.Але київський князь не завжди був тепер найстаршим не тільки в роді, але навіть у своїй галузі. Номінальний характер загальноросійського правління викликав необхідність в особливому титулі для підкріплення політичного верховенства. Так було відроджено титул великого князя, перестав застосовуватися на Русі з XI ст. Послідовне вживання титулу пов'язане з ім'ям Всеволода Велике Гніздо.

В епоху роздробленості російські землі стали суб'єктами міжнародних відносин. Вони самостійно вступали в союзи з іноземними державами. Широко поширена була практика військових альянсів князівств з іноземцями. У боротьбі за київський стіл (40-70-і рр.. ХII ст.) І Галицьке князівство (перша половина ХІІІ ст.) Брали участь угорці, поляки та половці. У середині XII ст. знову стали частими половецькі набіги, але починаючи з 90-х років XII ст. їх інтенсивність почала спадати у зв'язку з переходом половців до осілості. Проте до повного їхрозгрому монголо-татарами вони продовжували брати участь в міжусобних війнах руських князів, не здійснюючи, щоправда, самостійних дій. Російсько-візантійські зв'язки розвивалися переважно по лінії церкви, так як в 1204 р. Візантійська імперія тимчасово припинила своєіснування після захоплення Константинополя хрестоносцями.

Російські землі також зіткнулися з агресією хрестоносців в першій половині ХІІІ ст. Прибалтика стала здобиччю німецького Ордена мечоносців, експансія якого супроводжувалася роздачею земель німецьким феодалам і насильницьким зверненням населення в католицтво.Російська колонізація цього регіону була принципово відмінною від дій хрестоносців. Російські князі задовольнялися отриманням данини.Об'єднання мечоносців з Тевтонським орденом у 1237 р. поставило перед народами цього регіону завдання протистояння орденської агресії, яку найбільш успішно вирішували Литва, Новгород і Псков. Військові успіхи російських міст-республік визначалися характером їх політичного устрою. Вони не були глибоко вплетені в князівські міжусобиці, оскільки володіли правом запрошувати князів з російських земель за своїм розсудом. Цінували ж найбільш талановитих у військовому відношенні: новгородці - Мстислава Хороброго, його сина Мстислава Удатного, Олександра Невського, псковитяне - литовського князя Довмонта. Інші російські землі стали заручниками політичного «неодіначества» своїх князів, яких новий потужний ворог, монголо-татари, розбили по одинці, спочатку на річці Калці, а пізніше в ході Батиєва нашестя на Русь.

У числі нових форм феодальних відносин були помісне землеволодіння, інститут закладнічества і палацові вотчини, феодальніімунітети у формі жалуваних грамот. Панівною формою земельної власності залишалася вотчинная, що формувалася, як і в київський період, за рахунок захоплення общинних земель боярами і князями (процес обояривание), експропріації вільного землеробського населення і його подальшого закріпачення.

Незважаючи на те що вотчини духовних і світських феодалів у XII-XIII ст. ставали сильнішими і незалежними, з'явилися перші помістя. На військову службу найчастіше запрошували до себе людей князі, бояри і монастирі, тобто великі вотчинники. Це, як правило, були молодші князівські або боярські діти, а також розорилися феодали. Вони складали двір князя чи боярина, тому стали називатися дворянами, а їхні ділянки маєтками (звідси згодом відбудеться слово «поміщик»). Однак поміщик не міг довільно розпоряджатися землею, хоча і набував права феодала на населення, що проживало на цій землі.

Імунітети феодалів, оформляється на Русі як жалувані грамоти, були тісно пов'язані з інститутом закладнічества. Привілеї бояр, які надавались їм князями, допомагали залучати сільських жителів на вотчинні землі. Пільги відображали такі феодальні господарства від свавілля волостелей-кормленщиков, княжих тіунів та інших адміністративних осіб князівств. Характер придбання вотчини визначав їхназва: князівські, родові, куплені, подаровані. Дворцове землеробство, як і вотчинне, розширювалося шляхом покупок, захоплення, переходу за заповітом, дарування, міни і т.д.

Дворцове господарство знаходилося у віданні дворецьких, що відали землями і людьми, і палацових шляхів: сокольничих, Стаєнних, стільникові, постільничого і т.д.

2. Південна і Південно-Західна Русь

Аж до монголо-татарського розорення Київський стіл залишався найстарішим на Русі. Сильні князі претендували на «частина» в його межах. Тому Київ був предметом суперечок і кривавої боротьби князів, часта зміна яких стала ординарним явищем ХII-ХIII ст.Найстаріший стіл поперемінно займали чернігівські, володимиро-суздальські, смоленські та галицькі князі. Найбільш могутні князівські гілки, галицька та володимиро-суздальська, намагалися тримати його під своїм контролем.

Після смерті Мстислава Володимировича за Київ спалахнула міжусобна війна між чернігівськими Ольговичами (нащадками Олега Святославовича) і київськими та переяславськими Мономаховичами (нащадками Володимира Мономаха). Незабаром міжусобиці вразили сам клан Мономаховичів. Молодший син Володимира Мономаха суздальський князь Юрій Долгорукий, грунтуючись на праві старшинства, пред'явив претензії на київський стіл, який займав його племінник Ізяслав II Мстиславович. Війна дядька з племінником йшла кілька років зі змінним успіхом. Тільки після смерті Ізяслава Юрію Долгорукому на схилі життя вдалося закріпити Київ за собою і залишатися там до смерті (1155-1157 роки).

Ледве помер Юрій Долгорукий, київський стіл був відвойований сином Ізяслава Мстиславом II, який вступив у війну з сином Долгорукого Андрієм Боголюбським. Останній послав проти Мстислава II велике військо, до якого приєдналося ще 11 князів, в тому числі і південноруських. Київ був взятий «на щит» і пограбований союзниками. Однак сам Андрій до Києва не пішов, а послав молодшого брата Гліба, князя переяславського, розпоряджатися найстарішим столом на свій розсуд. Фактично з цього моменту столиця Русі була перенесена у Володимир на Клязьмі. Так, з 1169 р. Київське князівство втратило своєї першості, хоча номінально продовжувало вважатися найстарішим російським володінням. Володіння їм стало символом політичного престижу.

У 1203 р. Київ був підданий новому спустошення, результати якого, за словами літописця, перевершували всі попередні випадки руйнування міста. Розгром був учинений коаліцією смоленського князя Рюрика Ростиславовича, чернігівських Ольговичів і союзних з ними половців. У 30-ті роки ХІІІ ст., Напередодні монголо-татарської навали в Південній Русі вибухнула справжня феодальна війна. За «загальноруські» столи Київ і Галич її вели чернігівські, смоленські й волинські князі. Київське та галицьке князювання кілька разів переходили з рук в руки. У 1235 р. Київ піддався новому погрому з боку чернігівців та половців. Усобицю не зупинили навіть вести про розорення монголо-татарами Північно-Східної Русі. Війна тривала аж до нападу на Південну Русь монголо-татар, які й завдали Києву в 1240 р. останній удар. Проїжджав у 1246 р. через Київську землю на схід місіонер Плано Карпіні побачив Київ маленьким містечком у 200 будинків.

Ознаки запустіння Подніпров'я, що з'явилися в середині XII ст., Стали швидко наростати в подальший час. Одна з причин занепаду полягала в нерівномірному розвитку феодального виробництва, яке раніше склалося в басейні дніпровського шляху, ніж на околицях Київської держави. З розвитком феодальної експлуатації смерди стали йти на неосвоєні феодалами землі. Відтік населення відбувався у двох напрямках: на північний схід, в Ростово-Суздальської землі, і на південний захід - в Галицько-Волинську.

Зліт Галицької Русі був пов'язаний зі зростанням економічного значення Дністра і був наслідком занепаду волховской-дніпровського шляху. Центрами князівства виступали галицькі міста: Галич на Дністрі, Перемишль і Ярославль на Сані. Особливість розвитку Південно-Західної Русі полягала в тому, що боярство, яке літопису з середини XII ст. називають «галицькими мужами», зміцніло тут раніше, ніж остаточно утвердилася Ростиславова гілка київських князів. Основу його складали старі пологи, що володіли великими земельними володіннями. Так що за своїм складом «галицькі мужі» відрізнялися від боярства інших російських князівств, в яких провідну роль відігравали осідали на землю дружинники князів. Значення боярських володінь ще більше посилювалося припливом київських переселенців. У силу постійного спілкування з могутньої феодальної аристократією сусідніх країн галицьке боярство відчувало себе незалежним від князівської влади, посилення якої воно всіляко протидіяв. Недарма один угорський пам'ятник називає «галицьких мужів» «баронами».

Після смерті Ярослава Осмомисла у Галичі вибухнула династична боротьба між двома його синами, що відбувалися від різних матерів, в якій діяльну участь взяли боярство, угорський король і волинський князь Роман Мстиславович. Після того як рід галицьких князів перервався на синові Ярослава Володимирко II, в Галичі остаточно утвердився князь Роман - старший внук Володимира Мономаха (1199 р.). При ньому відбулося об'єднання Галичини і Волині. Відлунням його напруженої боротьби з боярством стала приписувана йому прислів'я: «не роздавивши бджіл, меду не їсти». Роман був продовжувачем політики своїх попередників, прагнув об'єднати всі південно-західні руські землі. Особливо запеклою була його боротьба з дрібними литовськими князьками на північному кордоні Волині та Польським королівством. На прохання Візантії Роман, постійно воював, здійснив похід в половецькі вежі і змусив половців покинути північ балканських володінь імперії. У справі боротьби з половцями він, як каже літопис, «ревнував» діду своєму Володимиру Мономаху. Папа Інокентій III в обмін на допомогу в придбанні нових земель пропонував Роману перейти в католицтво і прийняти від нього «королівський вінець». У відповідь Роман вийняв меч і велів запитати тата: «Такий чи у тата? Доки він при стегні моєму, не маю потреби купувати собі міста інакше, як кров'ю, за прикладом наших батьків і дідів, які примножують землю Руську ». У 1205 р. під час війни з поляками Роман був убитий. Його смерть викликала радість серед польської шляхти, а король навіть поставив у Краківському соборі особливий вівтар на честь тих святих, у день святкування яких загинув князь Роман. Галицька літопис зберіг портрет Романа: «Він кидався на поганих, як лев; сердитий був, як рись; губив їх, як крокодил, землю облітав, мов той орел, був хоробрим, як тур».

Успадковував Роману його старший син Данило, якому в рік смерті батька було три роки. До затвердження своєї влади в отчині в 1229 р., за 10 років до Батиєва погрому Південно-Західної Русі, Данило 25 років поневірявся по чужині, а його земля була ареною запеклих зіткнень між Угорщиною, Польщею, російськими князями і «галицькими мужами». На короткий час боярам навіть вдалося посадити князя зі свого середовища - Владислава Кормілічіча. Це був єдиний князь, що не належав до роду Рюриків. Польсько-угорські плани підкорення Південно-Західної Русі зустріли опір з боку князя Мстислава Удатного (з смоленської князівської лінії). Він двічі виганяв угорців із Галича і двічі був змушений поступатися угорському королевичу.

Під час походу Батия на Галицько-Волинську землю Данило вирушив до Угорщини. Незабаром він повернувся до Галича і взявся за відновлення зруйнованих міст. Князь довго ухилявся від поїздки в Орду, але все ж на вимогу хана («дай Галич!") В 1250 р. змушений був з'явитися туди і визнати своє підданство. Про честь, наданої російського князя Батиєм, галицький літописець залишив знамените гірке зауваження: «О, зліше зла честь татарська». Підкоряючись ординської силі, князь рятував свою землю від остаточного розорення. Разом з тим він не полишав думки про боротьбу з монголо-татарами. З цією метою Данило зносився з володимирським князем Андрієм Ярославовичем, братом Олександра Невського. Вів навіть переговори з папою Інокентієм IV, який готувався оголосити хрестовий похідпроти Орди, прийняв від нього знаки королівського гідності (корону і скіпетр) і коронувався ними в місті Дрогичині в 1255 р. Проте реальної допомоги від тата не отримав.

Незважаючи на залежність від Золотої Орди, Данило поширював свою владу на більшу територію, від верхів'їв Західного Бугу до Київщини. У Києві князь тримав свого намісника. Разом з тим він все більше залучався до боротьбу угорських королів з ​​німецькими імператорами. Кожна сторона прагнула мати в особі галицького князя свого союзника. Продовжив Данило і боротьбу з боярством. Саме перипетіями цього протиборства пояснюється перенесення столиці з Галича в засноване ним місто Холм, обстроенний з вражаючим пишністю.

Після смерті Данила Романовича у 1264 р. його наступникам не вдалося подолати розпаду Південно-Західної Русі. Останній його нащадок, Юрій II, ще носив титул «короля всієї Малої Русі». З його смертю в 1340 р. Волинь була захоплена Литвою, а Галичина - Польщею.

3. Північно-Східна Русь

З середини XII ст. в Північно-Східну Русь з півдня ринув потік переселенців, які шукали безпеки, вільних земель та економічної самостійності. Тут не було половців, княжих усобій і боярських вотчин. Пам'ять про цей рух зберегли імена міст та географічні назви: Переяславль Залєський і Переяслав Рязанський (Рязань), які обидва стоять на річках з однойменною назвою Трубіж, Галич у Костромській області, річка Либідь у Старій Рязані. Наслідки цієї колонізації різноманітні. В етнічному плані вона сприяла утворенню великоруського народу, яка народилася з з'єднання російських переселенців з обрусевшими фіно-угорськими племенами. Соціально-економічним наслідком стало переважання сільського населення над міським і натурального господарства над грошовим. Міста Волго-Окського межиріччя ніколи не мали такого політичного значення, як київські. Але найголовнішим підсумком була зміна характеру князівської влади і відносин князя з населенням.

Князівська влада тут спочатку була могутніше, ніж у Подніпров'ї, де сильні міські громади запрошували князів-прибульців. На північному сході, навпаки, володів обширними порожніми землями князь запрошував до себе колоністів і виступав повноправним господарем-власником своїх територій. Області, отримані князями в їх безроздільну власність, отримали назву доль. «Поняття про князя як особистому власника спадку було юридичним наслідком значення князя як засідателя і організатора свого спадку», - писав В.О.Ключевський. У відносинах князя з дружиною не було рівності, але швидше за прозирало підданство. Недарма саме тут виникло у ХІІ ст.«Моління» Данила Заточника - справжній гімн князівської влади. Автор порівнює князя з батьком і богом: як птиці небесні не сіють і не орють, сподіваючись на милість Божу, «тако і ми, пане, бажаємо милості твоєї». Не отримала в зв'язку з цим розвиток тут і вічова життя.Сільське населення не мало можливості приїжджати в далеке місто по бездоріжжю. Питомі ж містечка не мали необхідної силою для протистояння князю.

Волго-Окського межиріччя за заповітом Ярослава Мудрого дісталося Всеволоду, син якого Володимир Мономах віддав її в 1125 р. своєму молодшому нащадку Юрію. При ньому Ростово-Суздальське князівство і відокремилося від Києва відразу після смерті Мстислава Володимировича (1132 р.). Фактичною столицею землі став Суздаль. З ім'ям Юрія Довгорукого пов'язане заснування багатьох міст: Юр'єва-Польського, Дмитрова, Звенигорода, Городця, Костроми, Переяславля Залеського. На роки його правління (1125-1157) припадають перші літописні згадки про Волоколамську (1135 р.), Тулі (1146 р.), Москві (1147 р.), Угличі (1148 р.).

Князь Юрій відзначався завидною активністю. Його «довгі» (довгі) руки простягалися з Суздаля в усі куточки Русі. У 1149-1150 і 1155-1157 роках він займав київський стіл. З 1155 він вже не залишав меж південної столиці, а в Суздаль відправив одного зі своїх молодших синів, Василька. Кияни не особливо шанували Юрія, кажучи, що їм з ним «не ужіті». Після смерті князя почалося народне повстання 1157-1159 років. Як повідомляє літописець, «ізбівахуть суждалці по містом і селом». Долгорукий за життя активно втручався у справи Галицько-Волинської та Новгородської земель. У 1149 р. він зробив спробу відбити у новгородців Югорський данину. Від двох шлюбів (Юрій був одружений на дочці половецького хана Аєпи і дочки візантійського імператора Іоанна Комніна Ользі) у князя було 11 синів. З них історія виділила два імені: Андрія Боголюбського і Всеволода Велике Гніздо. Різниця у віці між ними була 42 роки, але це не заважало їм бути політичними однодумцями. І хоча вони йшли різними шляхами в справі улаштування «отчини», при них Північно-Східна Русь вступила в смугу свого вищого злету.

Старший син Юрія Долгорукого увійшов в історію як хоробрий воїн, самовладний государ і запальна людина. Давалася взнаки східнакров його матері. Зовнішній гордий образ князя визначався особливостями його анатомічної будови: у нього були два зрощених шийні хребці. Характер Андрія проявився ще за життя батька, волю якого він порушив, виїхавши самовільно з південного Вишгорода в Залеський край. Але й там, у старих містах - Києві та Суздалі - він не зміг ужитися з пихатим боярством. Андрій оселився в молодому Володимирі на Клязьмі, де не було ні сильних вічових традицій, ні старих політичних зв'язків, ні великого боярського землеволодіння. Бояри ж називали володимирців, з яких князь набрав свою дружину, «Мізині людьми», своїми «холопами», «каменярами».

Таким чином, перевагу, віддане князем Володимиру, пояснювалося головною метою його внутрішньої політики - посилення великокнязівської влади. Щоб уникнути її ослаблення Андрій вигнав з ростово-суздальських володінь молодших братів, племінників і старших бояр батька. За допомогою іноземних майстрів пишно відбудував Володимир та приміську резиденцію в селі Боголюбові.Улюблені їм заміські палати були побудовані на місці, в якому, згідно з переказами, встали коня, який віз «чудотворну» ікону Божої матері з Вишгорода до Ростова. Богородиця нібито сама «вирішила» обрати місцем перебування Володимир і навіть повідомила про це князю уві сні. З тих пір ікона зветься Володимирської Божої матір'ю, а Андрій - Боголюбським. Перетворення ікони в небесну покровительку князівства сприяло підвищенню ролі Володимиро-Суздальської землі в загальноросійської політики і її остаточного відокремлення від старих центрів, Києва і Новгорода, де поклонялися Святої Софії. Андрій Боголюбський знайшов також місцевого святого, ростовського єпископа Леонтія і зумів добитися перенесення єпископської кафедри з Ростова у Володимир.

На південному напрямку Андрій з успіхом брав участь у загальноросійської боротьбі за Київ. На східному - вів вдалу боротьбу - війну з Волзько-Камськой Булгарією (1164 р.). На честь перемоги над нею за наказом князя в гирлі річки Нерлі було зведено храм Покрова Богородиці - перлина давньоруської архітектури. Особливі стосунки склалися у князя з Новгородом, якого Андрій, за його ж словами, «хотів іскаті ... і добром і лихом». Тут князь прагнув тримати підручних володарів: синів, племінників і слухняних йому смоленських князів.Пряме зіткнення відбулося в 1169 р. в заволочить (Двінська земля), де зустрілися два ворожих загону збирачів данини, новгородський і суздальський. Новгородці тоді розбили суздальців і взяли додаткову данину з суздальських смердів. Тоді сам князь з великою дружиною відправився до Новгорода, але біля стін міста був вщент розбитий, так що полонений Суздалец продавався в рабство дешевше вівці (за два ногати, вартість вівці становила шість ногат). Але незабаром Андрій відновив свій політичний вплив на Новгородчини за допомогою економічного тиску: у неврожайний рік заборонив вивозити хліб зі свого князівства, що викликало дорожнечу і голод у Новгороді, і він запросив міра1.

Закінчив свої дні князь Андрій в результаті боярського змови, в якому брали участь до 20 осіб. Очолили його московські бояри Кучковічі. У червні 1174 змовники, серед яких знаходилися особисті слуги князя, увірвалися вночі в спальню Боголюбовский палат і смертельно поранили князя. Наступного дня почалися народні хвилювання, які незабаром перекинулися у Володимир. Повстання набуло такого оборот, що духовенство проповідувало: хто чинить опір князівської влади, чинить опір самого бога. Старші міста - Ростов і Суздаль запросили на князювання племінників Андрія Боголюбського - синів Ростислава Юрійовича. Володимирці ж побажали молодшого сина Юрія Долгорукого Всеволода і перемогли.

Всеволод Юрійович за підтримки володимирців зумів знекровити боярську опозицію. Саме при ньому Володимир став офіційною княжої столицею. Він перший ввів вживання титулу великого князя володимирського. В кінці XIII ст. за ним закріпилося прізвисько Велике Гніздо, бо в усіх, за винятком Рязані, князівствах Північно-Східної Русі сиділи його нащадки. Одружений він був двічі, на осетинка Марії і дочки вітебського князя Василька, Любові, і мав 8 синів і 15 онуків. На престол Всеволод вступив у 22 роки і княжив 36 років (1176-1212).Характером він відрізнявся від свого знаменитого брата - був урівноважений, мудрий і дипломатичним. Він досягав своїх політичних цілей, рідко вступаючи в пряму конфронтацію з противником. Волів збирати і збирати, ніж розвіювати Отче надбання за вітром бойової слави.

Князювання Всеволода Юрійовича - час вищої могутності Володимиро-Суздальської Русі. Літописець називає його «великим князем», а автор «Слова о полку Ігоревім» говорить про нього: «Ти бо можеш Волгу весла раскропіті, а Дон шоломи вильяті!» («Адже ти Волгу можеш розбризкати веслами, а Дон вичерпати шоломами»). З самої незалежною частиною Руської землі, Новгородом, Всеволод жив у світі і при цьому називав його своєю «отчину» і «Дєдіна». У 1209 р. князь визнав за новгородцями їхню політичну самостійність. Вони йому у свою чергу надіслали військо для боротьби проти Чернігова.

У повній політичній залежності від Всеволода знаходилося Муромське-Рязанське князівство. У «Слові о полку Ігоревім» говориться: «Ти бо можеш посуху живими шерешири стр'ляті - удалими сини Глєбови» («Ти ж бо можеш по сухому живі списи метати - молодецьких синів Глебова»). Тут автор «Слова» порівнює рязанських князів, синів Гліба Ростиславовича, з списами - зброєю першої сутички в бою. Ці п'ятеро братів взяли участь у поході 1183, організованому Всеволодом проти волзьких булгар. У 80-х роках XII ст. Рязанське князівство політично залежало від Володимира. Коли ж рязанські князі спробували від нього відділитися, Всеволод заарештував більшість з них і відправив з ​​сім'ями на північ. По містах ж розіслав своїх синів і посадників. Контроль над Південною Руссю він тримав, не дозволяючи посилюватися жодної з двох ворогували ліній - Мономаховичів і Ольговичів.

Після смерті Всеволода Велике Гніздо між його синами почалася міжусобиця, що ускладнювалася відносинами з Новгородом.Всеволод заповів володимирський стіл не старшому синові Костянтину, князю ростовському, а середньому - Юрію, який і правил у Володимирі в 1212-1216 роках. У числі його союзників був брат Ярослав Всеволодович, який володів Переяславлем-Залеським і княжив тоді в Новгороді. Цей самовладний князь посварився з новгородцями через те, що незаконно розправлявся зі своїми політичними суперниками, прихильниками сидів до нього Торопецкого князя Мстислава Удатного, дочка якого Ростіславна, до речі, була дружиною Всеволода. Князь велів новгородців за прикладом свого великого дядька Андрія Боголюбського - він замкнув «низовий» хліб у попередньо зайнятому Торжку. Новгородці у відповідь вступили в союз з Костянтином Всеволодовичем, старшим братом Юрія і Ярослава, і знову запросили до себе Мстислава Удатного. У 1216 р. на річці Липиці під Юр 'євим-Польським новгородці перемогли коаліцію володимирських князів, відстояли свою політичну незалежність і допомогли сісти Костянтину у Володимирі.

Після короткого князювання Костянтина Всеволодовича (1216-1218 рр..) Влада знову перейшла до Юрія (1218-1238 рр.).. Новгород тоді увійшов у сферу політичного впливу Північно-Східної Русі. Зважаючи насувалася орденської агресії в 1234 р. Ярослав Всеволодович зробив похід проти німецьких лицарів-хрестоносців і допоміг новгородцям відбити наступ Лівонського ордена на межі Пскова. На сході володимиро-суздальські князі продовжували наступ на мордву булгар. У 1221 р. на мордовської землі при злитті Оки з Волгою був закладений Нижній Новгород. У 1226 р. князі почали похід вглиб мордовської території і тим самим побічно сприяли процесу об'єднання мордовських племен, на чолі яких став вождь Пургас. У 1228 р. він підвів одноплемінників до самого Нижнього Новгороду. До 1238 відноситься перша літописна згадка Галича як містечка Мерьского.

У цілому політична вага Юрія Всеволодовича був значно слабше його попередників. Він вже не був у стані, як його дід, батько і дядько, тримати руські землі під своїм контролем. У самому князівстві назрівали ознаки розпаду. Великі міста (Переяславль, Ярославль, Ростов, Углич, Юр'єв-Польський, Муром та ін) перетворювалися в центри нових феодальних володінь. Спроба суздальських князів створити на північному сході Русі сильну державу не могла на цьому етапі закінчитися успіхом, бо суперечила основної тенденції розвитку феодального суспільства тієї пори - посилення економічної самостійності та політичної незалежності феодальних володінь.

4. Новгородська земля

Серед російських земель Новгород посідав особливе місце. Його недаремно кликали Пан Великий Новгород. Тут рано утвердилася княжа влада, яка зіграла важливу роль у політичному об'єднанні Русі. Пізніше, коли утворилося Київська держава, тут ховалися князі, які зазнали поразки в міжусобних сутичках, вони набирали підмогу, звідси закликали наймані скандинавські загони. З XI ст. київські князі тримали тут своїх старших синів і посадників, забезпечуючи володіння не тільки самим містом, але і його великими землями.

Новгород був центром величезної території, що займала весь північ Великої Російської рівнини. Найбільш важливими містами були Псков, Стара Русса, Торжок і Ладога. Розширювалися межі Пана Великого Новгорода за рахунок військової колонізації, яка не зустрічаласерйозного опору з боку розрізнених і нечисленних племінних союзів звіроловів і морських мисливців Півночі. Найбільш активною частиною колоністів були дружини «ушкуйніков» (вушка називалися їхні човни). Вони споряджалися за приватною ініціативою, ставили опорні містечка на завойованих землях і збирали данину хутрами з місцевого населення у казну міста. Буйну вдачу таких молодців виведений в образі Васьки Буслая, популярного героя новгородських билин, який не вірив «ні в чох, ні в пристріт, ні в вороняче грай».

У першу чергу новгородці підпорядкували собі фінські племена, що жили на південному березі Фінської затоки (водь), на території внутрішньої Фінляндії (ям) і навколо Ладозького озера (карели). З середини XII ст. російські колонізатори зіткнулися зі шведами, облаштувалися на північно-західному березі Фінської затоки. Незмінними союзниками новгородців в боротьбі зі шведами виступали карели і водь. З 30-х років XII ст. постійними стали походи новгородців в землю естів (чудь). На початку ХIII ст. територію чуді захопили лівонськілицарі, і кордон новгородських земель пройшла по лінії Чудського і Псковського озер.

Найбагатші новгородські володіння утворилися в Північному Помор'я, від «терського берега» Білого моря (східна частина Кольського півострова) до Зауралля. Їх центром було Заволочье, географічно співпадали з Двінською землею. Воно знаходилося за волоком, який потрібно було подолати, щоб потрапити з річки Шексни у верхів'я Северодвінську системи. З початком освоєння Заволочья в 1032 р. почалося просування новгородців на схід, в басейн річки Печори, далі через «Камінь» (Урал), де була «висота гір, ако до небес», на нижню течію річки Обі, що носила у російських колоністів назву Югри. В оповіданні про перший похід на Югру в 1096 р. літописець повідомляє: «Югра ж людье є, мова ньому і седят з самоядь на полумощних країнах». Жителі краю остяки-ханти, які не знали заліза, мовчки обмінювали залізні предмети на хутро.

Так поступово склалася територія новгородських володінь. Її споконвічне ядро поділялося на п'ять частин («п'ятини»): Водьскую, Шелонская, Бєжецький, Обонежская і Деревську. Від них на північ і північний схід йшли землі: Заволочье, Тре, Печора, Перм і Югра. Сам Новгород також ділився на п'ять-решт і дві сторони: Торговельну - на східному березі річки Волхова і Софійську - на західному. На східній стороні распологался «торг» (ринкова площа), «Ярославо дворище» - місце вічових зібрань городян, готський і німецький торгові двори.На західній стороні містився «дитинець» (кремль), в якому перебував храм святої Софії Премудрості Божої, побудований за сина Ярослава Мудрого Володимира у 1045-1050 роках.

Початок політичної самостійності самі новгородці відносили до «грамотам Ярослава» (1016 і 1036 років), зміст яких до нас не дійшло. У всіх подальших переговорах з князями вони вимагали, щоб ті цілували хрест «на всій волі новгородської і на всіх грамотах Ярославль». У 1095 р. Новгород рішуче відмовився підкоритися волі великого київського князя Святополка Ізяславовича і прийняти на князювання його сина: «Ось, князь, ми надіслані до тебе, і ось що нам ведено сказати: не хочемо Святополка, ні сина його, якщо у твого сина два розділи, то прийшли його в Новгород ». У 1126 р. літопис вперше згадує про те, що новгородці самі вибрали собі посадника, перш які з Києва.

Події 1136 остаточно зробили Новгород незалежним від Києва. Їх передісторія почалася в 1117 р., коли Володимир Мономах посадив у Новгороді свого онука Всеволода Мстиславовича, який цілував хрест новгородцям бути у них князем до кінця життя. Всі новгородські бояри були тоді наведені під присягу на вірність Всеволоду. Після смерті батька Всеволода, київського князя Мстислава Володимировича його місце зайняв дядько Всеволода Ярополк Володимирович, який відкликав Всеволода з Новгорода і посадив на князювання в Переяславлі. Однак незабаром Всеволод був вигнаний з Переяславля іншим своїм дядьком, Юрієм Долгоруким. Тоді він повернувся до Новгорода, де і спалахнуло антікняжеское повстання: «бисть Устань велика в людех». Князя з сімейством городяни посадили на єпископському дворі під арешт і відпустили через два місяці, пред'явивши наступні звинувачення: «не дотримує» смердів, виявив у поході особисту боягузтво, порушив цілування новгородцям. Перше звинувачення не могло виходити від самих смердів. Воно відобразило інтереси феодального господарства, робочу силу якого, смердів, князь охороняв недостатньо добре. Друге обвинувачення пов'язане з порушенням княжої обов'язки охороняти безпеку міста.

До кінця XII ст. Новгород вже щосили здійснював право вибирати будь-якого з російських князів: «Новгород виложіша вси князи в свободу: де їм або, ту ж собе князя поімають» - записано в першій Новгородського літопису під 1196 р. Частина зміни князів були тут ординарним явищем. Князь у Новгороді був головним чином військовим ватажком. Тому новгородці цінували найбільш войовничихкнязів. Запрошуючи до себе князя, новгородці укладали з ним договір, точно встановлював компетенцію сторін. Вся судова і правленческая діяльність князя повинна була здійснюватися за згодою і під наглядом посадника. Князь не міг призначати на адміністративні посади, не мав перешкоджати торгівлі з німцями і не мав права сам брати в ній участь. Також і війну він не міг почати «без новгородського слова», тобто постанови віча. З остраху, щоб князь не став впливовою політичною силою, йому і його людям заборонялося проживати в межах міста, приймати новгородців в особисту залежність, купувати земельну власність у межах новгородської території.

Новгородська політична влада може бути названа феодальної боярської республікою олігархічного типу. Найбільшою повноти свого розвитку вона досягла в кінці ХIV - початку ХV ст. В основі її лежала вічова діяльність, що прямувала інтересами багатого боярства та купецтва. Верховну владу в місті здійснювали: архієпископ владика новгородський, статечний посадник і статечний тисяцький(«ступенем» називався поміст на головній вічовий площі, з якого посадові особи зверталися до народу). Адміністративно місто було влаштовано за принципом самоврядних громад. Він ділився на «кінці», «сотні» і «вулиці», кожна з яких мала своє віче і могла «здзвонитися» загальноміські збори. Воно відбувалося на Ярославом дворище торговій частині міста. Сюди могли приходити всі вільні повноправні новгородці-чоловіки. Рішення складалося на слух, швидше за силою криків, ніж більшості голосів. Коли справа доходила до бійки, осилити сторона визнавалася більшістю. Іноді одночасно збиралося два віча - на Торговій та Софійській стороні. Іноді, коли учасники були «в обладунках», суперечки вирішувалися врукопашну на Волховському мосту.

Компетенція віча була всеосяжної: воно приймало закони, «рядилося» з князями, обирало посадника, тисяцького і кандидатів у архієпископи, розпоряджалося державними землями, будівлями церков і монастирів. Віче було вищою судовою інстанцією для передмість Новгорода і приватних осіб, відало судом за державними та особливо тяжких злочинів, областю зовнішніх зносин, оборони і торгівлі.

У силу стихійного характеру вічових зборів виникла необхідність у попередньої опрацюванні доповідей для затвердження їх на віче.Так склався особливий урядовий орган - Раду панів, куди входили вищі представники міської адміністрації, кончанские і соцькі старости і верхи новгородського боярства. Судові функції розподілялися між княжим намісником, посадским і тисяцьким. У передмістя і волості Новгорода, які платили йому данину, посилалися з центру посадники. Вийти з повінованія Пану Великому Новгороду вдалося лише Пскова. Жителі Двінській землі, які «задалися» за великого князя Московського в 1397 р., були приведені до покірності Новгороду силою.

Важливе місце в політичній структурі займав владика архієпископ новгородський і псковський. У 1156 р. віче вперше самостійно поставило на цю посаду єпископа Аркадія. У ХІІІ-ХIV ст. віче обирало архієпископа з трьох кандидатів, записки з їх іменами клалися на престол храму святої Софії, і жереб вирішував результат справи. Архієпископ головував у Раді панів. Всі урядові постанови укладалися за його благословення. Він же примиряв ворогуючі сторони, вершив суд, благословляє початок військових дій, які велися «за святу Софію».Храм святої Софії був не лише головною святинею Новгорода, але і символом його незалежності. Вся Новгородська земля вважалася«волостю святої Софії».

Північно-Західна Русь перебувала в безпосередньому територіальному зіткненні із землями прибалтійських народів: естів (що жили на півострові між Фінським і Ризьким затоками), лівів (що займали нижню течію Західної Двіни і морське узбережжя на північ від неї),літаків (хто стикався з лівамі вище за течією ), земгалів (що розташовувалися на південь від нижньої течії Західної Двіни) і Куронь,західних сусідів земгалів. Згодом ці землі отримають назву Естляндії, Лівонії, Латгалії, Курляндії. Населення басейну Західної Двіни платило в XII ст. данину Полоцькому князівству, ести частково були підкорені новгородцями.

На початку XII ст. на острові Езель в гирлі Західної Двіни, через який проходив найдавніший шлях з Прибалтики до Східної Європи, виникла купецька факторія з північної німецької міст. Недалеко від неї у 1184 р. висадилася перший місіонерська експедиція ченця-августинці Мейнарда з Данії. За нього та його наступника Бартольді з'явилися перші кам'яні замки, церкви, почалося хрещення місцевого населення. Новий етап християнізації і територіальної експансії почався в 1200 р. після того, як у сан єпископа Лівонії папою Інокентієм III був зведений бременський канонік Альберт. Навесні цього року в гирлі Західної Двіни прибула нова експедиція під керівництвом єпископа Альберта, який і заснував тут в 1201 р. місто Ригу. У наступному 1202 з благословення Папи Інокентія III Альберт заснував чернечий лицарський Орден. Згодом до нього зміцнилася назва Ордену Мечоносців або Лівонського Ордену. У 1207 р. за погодженням з татом Альберт надав Ордену третина всіх завойованих в Прибалтиці земель. Мечоносці порівняно швидко завоювали Лівонію, племена якої були розрізнені та нечисленні. З 1212 почалася боротьба Ордена за Естонію. Поряд з німцями у підкоренні країни брали участь датчани та шведи. Експансія Естонії викликала народний опір. Територіальні захоплення хрестоносці супроводжували насильницької християнізацією населення і жахливим спустошенням краю, поголовним винищенням чоловічого населення. У боротьбі з єпископом і Орденом ести неодноразово зверталися за допомогою до князів Новгорода, Пскова, Володимира. Для естів пригнічення, принесене лицарями, було в багато разів важче данини, що збиралася російськими князями. Російські загони під керівництвом володимирського князя Юрія Всеволодовича дійшли до Ревеля, заснованого данцями, і старого російського міста Юр'єва.

Під Юр 'євим в 1224 р. і сталося поворотний бій, що став завершальним етапом боротьби Ордена за Естонію. Це місто за погодженням з естами посіла дружина на чолі з новгородським князем Вячко (родом з полоцьких князів), якого древні лівонські хроніки називали «древнім корінням усякого зла», тобто найлютішим ворогом Ордена і єпископа. У похід проти останнього оплоту незалежності естів виступили всі наявні сили хрестоносців: лицарі, ризькі купці і городяни, залежні ліви і латиші. У впертій боротьбі разом з князем Вячко загинув увесь гарнізон Юр'єва, який після падіння був перейменований в Дерпт і став місцем перебування особливого єпископа.Так вся Естонія визнала владу Ордену.

Це був пролог довгої і жорстокої боротьби росіян за прибалтійські землі. У 1234 р. переяславський князь Ярослав Всеволодович з новгородськими і суздальськими дружинами взяв реванш і розбив лицарські війська близько Юр'єва. Через два роки, в 1236 р. мечоносці зазнали поразки від союзного війська литовців і земгалів. Був убитий і сам магістр Ордену. Ці невдачі змусили Лівонський орден об'єднатися в 1237 р. з Тевтонським, утвореним у Сирії. Використавши запрошення польського короля Конрада, який боровся з пруссами, Орден став володіти територією нижньої течії Вісли.

Сприятливий час дли Ордена настало в кінці 30-х рокiв ХIII ст., Коли Русь зазнала спустошення монголо-татар. Вони, правда, не дійшли до Новгорода, який разом з Псковом і тримав передню лінію оборони. Для Новгорода це були не найкращі часи. Він відбивався відразу в декількох напрямках: з півночі - від шведів, з південно-заходу - від литовців. Зовнішній тиск збільшувався внутрішньою боротьбою. За Новгород вступили «в яких» володимиро-суздальські, смоленські та чернігівські князі. Смоленські князі швидко розширювали свої володіння на західному кордоні Новгородчини. Володимиро-суздальські князі були зацікавлені в північно-західних землях, через які проходили стратегічні дороги до Прибалтики. Все більш незалежним від Новгорода ставав Псков, чиї торгові зв'язки цілком визначалися Западнодвінський напрямком. Псков, крім того, прикривав Новгородчини з заходу і отримував самі перші удари з боку лицарського наступу. Тому в Пскові частина боярства та купецтва була готова йти на компроміси з Орденом, щоб захистити своїекономічні інтереси в Прибалтиці. Те ж стосувалося і смоленських князів, які уклали з Ригою торгові договори в самий розпал боротьби з Орденом.

Героєм боротьби зі шведами, німецькими лицарями і литовцями в першій половині 40-х рокiв ХIII ст. став князь Олександр Ярославович, внук Всеволода Велике Гніздо. Він з'явився в Новгороді у восьмирічному віці і був, як ніхто з князів, визнаний новгородцями своїм. Олександр відрізнявся стратегічним військовим мисленням. Він заздалегідь почав зміцнювати лінію річки Шелони від вторгненнялицарів, а у Фінській затоці тримав передові спостережні пости, які вчасно оповіщали про наближення шведів. Їх річний похід 1240 очолив ярл Біргер під впливом папських послань про хрестовий похід на Русь. Під початком Біргера зібралося ополчення з шведів, фінів, норвежців. Шведи підійшли по Неві до гирла річки Іжори, тимчасово затрималися тут, маючи намір йти в Стару Ладогу. У разі їх успіху торгова артерія Новгорода, яка з'єднувала його з Західною Європою, була б перекрита. Несподіване блискавичне напад Олександра на шведський табір визначило успіх Невської битви, що відбулася 15 липня 1240 Князь, який бився «в люті мужності свого» був названий на честь перемоги Невським.

У рік перемоги Олександра Невського почався наступ Ордену на псковську землю. Німці, данці і дружинники Дерптського єпископа захопили російське місто Ізборськ, спустошили околиці Пскова і, користуючись зрадою посадника Пскова Твердилу Івановича, взяли місто. Зими 1242 р. лицарі вторглися в межі новгородській землі. Новгород був оточений майже з усіх сторін, так що зовсім припинилося торговельний рух. Небезпека, що нависла над містом, змусила його жителів знову звернутися до Олександра Невського, виїхав до батька в Переяславль-Залеський через сварку з новгородським боярством. З дружиною новгородців, карелів, ладожан й іжора він відібрав у Ордена Копор'є, лицарську фортеця, побудовану на місці новгородського цвинтаря, і очистив Вотську землю. При звільненні Пскова йому допомогло суздальське військо. За словами лівонської хроніки, Олександр Невський не залишив жодного лицаря в псковської землі. Не повертаючись до Новгорода, він рушив у землю Дерптського єпископа, який зумів створити лицарське військо. В очікуванні його Олександр зайняв вигідну позицію на льоду Чудського озера в урочищі Узмень у ворони каменю, припускаючи тим самим утруднити рух лицарської тяжеловооруженной кінноти. Битва відбулася 5 квітня 1242 і закінчилася повною перемогою росіян, які били лицарів протягом 7 км на льоду. У битві полягли 500 лицарів, 50 були захоплені в полон. У тому ж році Орден відмовився від всіх своїх завоювань на Новгородчини і Псковщині. Цією історичною перемогою було зупинено просування лицарів на схід.

5. Монголо-татарське нашестя на Русь і встановлення ярма

Монголо-татари вперше з'явилися в південноруських степах під час походу полководців Джебе і Субудая, посланих Чингіз-ханом в 1220 р. для переслідування Хорезмхаша Мухаммеда. Вони пройшли південним берегом Каспію, спустошили дорогою землі Закавказзя, прорвалися через Дербентський прохід і в степах Північного Кавказу розгромили половців. Лаврентіївський літопис про перший їх появі говорить так: «явишася язицах, іже їх же ніхто добро ясно не звістку, хто суть і відколи изидоша і що мова їх, і якого племені суть, і що віра їх, і звуть я татари, і інші глаголют таумени, а друзии печенезі ». Після перемоги над половцями монголо-татари розорили кримське місто Сурож (сучасний Судак).

Половецькі хани, розбиті невідомим супротивником, звернулися до руських князів за допомогою зі словами: «Якщо не допоможете нам, то ми будемо розбиті сьогодні, а ви - завтра». За пропозицією Мстислава Удатного, який князював тоді в Галичі, російські князі з'їхалися до Києва, де і прийняли рішення йти в степ проти невідомого супротивника. Перші зіткнення з передовими загонами монголо-татар були сприятливі для росіян, які легко розбивали їх і були вже готові прийняти ці сутички за перемогу над головними силами. Згідно східним джерел, ті навмисно заманювали росіян в степ. Зустріч з головними силами сталася на річці Калці, яка впадає в Азовське море, 31 травня 1223 Першими в бій вступили половецькі загони і російське ополчення під керівництвом Мстислава Удатного і 13-річного князя Данила Галицького. Впевнені в перемозі князі не хотіли чекати допомоги від інших підходили князів, які так і не взяли участі в битві, хоча і спостерігали, як звернені у втечу половці засмутили російські полки. Мстиславу і Данилові вдалося відбитися від переслідування і переправитися на інший бік Калки. Після цього монголо-татари обложили табір залишилися руських князів і через три дні примусили їх здатися. Всі російські воїни були перебиті, а князі задавлені під дошками, на яких бенкетували переможці. Здобувши перемогу і зробивши військову розвідку, Джебе і Субудай повернулися назад в середньоазіатські степи. «І не дізнавшись звідки суть прийшли і де ся Дешан знову», - закінчує літописець розповідь про першій появі монголо-татар.

Через 13 років після битви на Калці в 1236 р. в приволзьких степах з'явилася нова численна армія Батия, що рухалася у супроводі величезного скотарського обозу з родинами воїнів, по дорозі монголо-татари забирали з собою переможених жителів, половців, тюрків та ін Чисельність полчищ була настільки велика, що, за словами очевидця, «стогнала земля, збожеволіли дикі звірі і нічні птахи». Батия належало виконати план завоювання земель на захід від Іртиша і Уралу, які він отримав у спадок від свого батька, старшого сина Чингіз-хана Джучі.

Першими були підкорені волзькі булгари. Восени 1236 р. впала їх столиця Великий Булгар. Пройшовши далі через мордовські ліси, на початку зими 1237 монголо-татари з'явилися в межах Рязанського князівства і зажадали визнання своєї влади і платежу «десятини у всьому», з людей, коней, різного майна. На це рязанські князі відповіли: «Коли нас не буде, то все ваше буде» і послали по допомогу до Чернігова і Володимир. Але Юрій Всеволодович, князь Володимирський, «хотів сам особина сотворити лайку» і не надав допомоги сусідам, з якими мав давнє суперництво. Монголо-татари розорили спочатку міста Рязанської землі, а після облягли її столицю, в якій замкнулися князі. Після облоги місто було зруйноване вщент і ніколи більше не відновлювався на цьому місці.

Від Рязанської землі монголо-татари вирушили на північ до Володимирського князівства, міста, слободи і цвинтарі якого вони жорстоко плюндрували протягом всього 1237 Тоді впали Коломна і Москва. Для монголо-татар, що мали багатий досвід облоги і руйнування глинобитних стін середньоазіатських міст, російські дерев'яні фортеці-остроги з їх невеликими гарнізонами не представляли серйозної перешкоди. Облога Володимира тривала з 3 по 7 лютого 1238 При штурмі місто було спалене. Тоді ж упав і Суздаль. Лише за один лютого 1238 вони оволоділи територією від Клязьми до Торжка, розоривши 14 міст. 4 березня відбулося вирішальне бій росіян з ними на річці Сіті. Суздальське військо під початком Юрія Всеволодовича, хоча і готувався ретельно до зустрічі з ворогом, було повністю розгромлене, а сам князь загинув у бою. Рухаючись далі на північний захід, монголо-татари наближалися до Новгороду, але не дійшли до нього приблизно 200 км і біля містечка Ігнач-хрест повернули на південь. Причиною була рання відлига, яка зробила непрохідними болотисті лісові простору.

З Новгородчини Батий рушив на південь, в половецькі степи. По дорозі на цілих сім тижнів він змушений був затриматися біля невеликого містечка Сіверського князівства Козельська, населення якого героїчно оборонялось і все загинуло у запеклій різанині. Весь 1239-й рік хан провів на півдні, між Дніпром і Азовським морем, посилаючи загони в бік Дніпра та Оки. У цей рік монголо-татари захопили південний Переяславль, Чернігів, розорили поселення по Клязьмі, доходили до Мурома і Горохівці. Взимку 1240 р. «в силі тяжце» Батий підійшов до Києва. Жоден з російських князів не наважився захищати стольний град. Обороною його керував тисяцький Дмитро. Жителі міста не могли чути один одного від скрипу возів, реву верблюдів, іржання коней. Стінобитні знаряддями татари пробили пролом в стіні і через пролом увірвалися в місто, яким оволоділи після жорстокої рукопашної сутички.

Після падіння Києва Батий продовжував рухатися з головними силами в західному напрямку і опанував південноросійськими містами: Кам'янцем, Володимиром-Волинським, Галичем. Звідти через Карпатські проходи татари пішли на Угорську рівнину, яку і спустошували протягом всього 1241 Перше серйозний опір Батий зустрів з боку великих чеських і німецьких феодалів, які об'єдналися перед обличчям загальної небезпеки. На їх стороні опинився і щасливий випадок. Події в Монголії - Курултай вiдбутися вибори нового імператора після смерті Угедея - змусили Батия покинути Європу. Повертаючись, він пройшов через Дунайську рівнину, Болгарію та Валахію в прикаспійські степи, де в низов'ях Волги і зупинилася головна орда Батия.

Тут виникла його перша ставка, яка стала центром нового монголо-татарської держави - ​​Золота Орда. Його східна межа проходила по верхів'ях Іртиша до впадіння в нього річки Тобол, південна - по гирла Сир-Дар'ї та Аму-Дар'ї, на півночі збігалася з кордоном північних російських володінь, на заході включала землі Волзької Булгарії і Русі, на південно-заході доходила до степів Північного Причорномор'я і Дністра.

Столиця Золотої Орди місто Сарай, заснований Батиєм, розташовувався на одному з рукавів нижньої течії Волги. Це було місто повстяних юрт, на тлі яких виділявся величезний намет хана. Брат Батия Берке заснував вище по Волзі, недалеко від нинішньогоВолгограда, нове місто Сарай, який незабаром став офіційною столицею Золотої Орди. Вже на початку ХIV ст. він був великим містом з безліччю кам'яних будівель і поряд з Ургенчем був крупним центром торгівлі. До 1359 р. ханський владу в Золотій Орді належала нащадкам Батия, які фактично ділили її з близькими родичами і великими васалами. До їх числа належали: Ногай, що правив Причорномор'ям, Сартак, який відав російськими землями, брат Батия Шейбан, який володів східними межами держави. При хані Узбек в першій половині ХIV ст. впливове положення займав правитель Хорезму Кутлук-Тимур. Монголо-татарські пологи, наведені Батиєм, швидко зливалися в межах Золотої Орди з місцевими тюркськими знатними родинами. У ХIV ст. монголи взяли тюркська мова.Державною релігією при ханові Узбек стало мусульманство. Різноманітність адміністративних посад в монгольському державі було головним чином пов'язане з витяганням доходів у підкорених народів. Найбільшу роль грали представники ханської влади на місцях:баскаки (тюркський термін) або даруги (монгольський). Їх головним обов'язком було збирання данини. Хани і їхні васали посилали каральні експедиції в завойовані країни, користуючись найменшим приводом для пограбування населення.

Русь перетворилася в улус (володіння) золотоординських ханів, яких російська літопис називала царями. Кожен з руських князів на вимогу Батия мав офіційно визнати його владу, побувати в ставці, пройти очищення вогнем і на колінах прийняти верховний сюзеренітет хана. У разі відмови винний піддавався смерті. Так, за наказом Батия були вбиті в Орді чернігівський князь Михайло Всеволодович і боярин Федір, що не бажали «поклонитися огневи» з релігійних мотивів. Але вбили їх не як сповідників православ'я, а як політично неблагонадійних осіб, думаючи, що вони мають проти хана злий намір і не бажають від нього очиститися. Після виконання цієї процедури князі затверджувалися ханом у своїх володіннях, отримуючи ярлик (ханську грамоту) на князювання. Батий визнав старшинство володимирського князя Ярослава Всеволодовича, що вступив на престол після смерті брата Юрія в 1238 р. Він першим з князів здійснив поїздку в Орду в 1243 р., а через три роки повинен був зробити ще одне далеку подорож - до Монголії, у ставку імператора Каракорум на річці Орхон, під час якого раптово помер. Після нього титул великого князя Володимирського носили його брат Святослав (1246-1248), сини: Михайло Хоробрий (1248), Андрій (1249-1252), Олександр Невський (1252-1263), Ярослав Тверський (1263-1272), Василь Подільської ( 1272-1276), і онуки, нащадки Олександра Невського, Дмитро (1276-1281, 1283-1294) і Андрій (1281-1283, 1294-1304).

Найбільш далекоглядним з синів Ярослава Всеволодовича був Олександр Невський. Розуміючи безглуздість опору монгольської влади, він, будучи ще новгородським князем, на відміну від свого брата Андрія, який посів ворожу позицію по відношенню до Орди, в рік смерті батька їздив «в татари» і визнав їх владу над Новгородом. Пізніше, уже як великий князь Володимирський, він силою придушив опозицію в Новгороді і змусив прийняти татарських «численників». Так називалися на Русі офіційні представники хана, які робили перепис(«число») російського населення для обкладення його даниною. «Те ж зими (1257) бисть число, і ізточаша всю Землю російську, тільки не чтоша хто служить у церкві» - записав літописець. «І почаша їздить окаянні по вулицях, піщучі доми хрістьянскіе» - вторить йому інший.Перший час залежності було найбільш важким. До 1262 данину збирали надіслані татарами відкупники з мусульманських купців, що називалися «бесерменскімі». Чинить безчинства були настільки великі, що у народній пам'яті їх ім'я стало прозивним - «бусурмани».Насильства відкупників не раз викликали хвилювання на Русі: в 1259 р. в Новгороді, в 1262 і 1289 в Ростові, Ярославлі, Володимирі і Суздалі. Найбільш сильним було антитатарські повстання 1262: «Боже борони від лютого томління бесурменского люди Ростовські землі: вклади лють у серце селянам, не терпяще насильства поганих, ізволіша віче, і вигнаша їх з міст, з Ростова, з Володимира, з Суздаля, зЯрославля; окупахуть бо ти окаяньні бесурмені данини, і від того велику згубу людям творяхуть ». Відмолити ханське прощення бунтівним містах Олександр Невський. Це було його останнє справу на користь Русі. На зворотному шляху з Орди в Городці на Волзі 14 листопада 1263 князь помер. Припускають, що він був, як і його батько, отруєний.

Посиленню тяжкості ярма сприяла політика представників правлячого стану. Після смерті Олександра Невського розгорілося жорстоке міжусобиці його воспреемника, синів і онуків. Особливо напруженим воно стало з моменту, коли князь Андрій Олександрович, один із синів Олександра Невського, в обхід старшинства умовив хана дати йому ярлик на велике князювання володимирське і з татарської раттю в 1280 р. прийшов на Русь. У 1292 р. він разом з іншими князями доніс на рідного брата Дмитра Олександровича в Орду про те, що той приховує данину. Тоді хан Тохта послав на Русь свого брата Дюденя. Дюденева рать разом з князями спустошила 14 міст, в тому числі і Володимир, не пожалівши навіть церковного майна. І такими записами повна російська літопис, повідомляючи ще про антитатарськихзаколотах у 1289 і 1327 роках. В кінці XIII ст. збір данини з рук татарських відкупників і баскаків був переданий російським князям, які потім відвозили або посилали її в Орду. У більшості російських князівств зникли до цього часу і баскаки, ​​намісники хана, що сиділи в російських містах і мали необмежену владу. Ліквідований був також пост «великого» баскака володимирського.

У народній свідомості і творчості боротьба з монголо-татарами витіснила тему боротьби з іншими ворогами. Російський фольклорвідбив народне уявлення про величезний чисельній перевазі ворога, придушив російську силу богатирську. Скільки не рубали богатирі, з кожного розрубаною ворога з'являлося двоє живих. Тоді побігли російські витязі в кам'яні гори і в них скам'яніли. З тих пір і перевелися витязі на святій Русі. «Змиріться нашу велич, загинула краса наша», - пише сучасник. «Трапилася хвороба християнам», - підсумовує автор «Слова про погибель руської землі».

Головною причиною поразки Русі була феодальна роздробленість. Кожне з російських князівств поодинці протистояло превосходившей силі противника, який до того ж використав багатий військово-технічний досвід Китаю та Середньої Азії: стінобитні машини, камнемет, порох і посудини з горючими рідинами.

У соціально-економічному плані наслідки навали були важкими. Різко скоротилися населення країни і число міст. За підрахунками археологів з відомих по розкопках 74 міст Русі ХІІ-ХІІІ ст. 49 були розорені Батиєм, причому в 14 містах життя не поновилася, а 15 перетворилися на села. Городяни гинули частіше, ніж сільське населення, в місця проживання якого ворог не завжди навіть міг потрапити з-за густоти лісів і бездоріжжя. Фізичне винищення професійних воїнів - князів і бояр - уповільнило процес зростання світського феодального землеволодіння, який в Північно-Східній Русі тільки почався незадовго до навали. Особливо постраждало ремісниче виробництво, в якому віками передавалися секрети від батька до сина. У ході навали зникли цілі ремісничі професії, втраченими виявилися навички виготовлення скляного посуду та вікон, припинено було кам'яне будівництво. Майже повністю засмутилися економічні зв'язки між населенням північно-східних, західних і південних руських земель. Останні були захоплені Литвою і Польщею. Економічний занепад зазнали багато країн, колишні постійними торговельними партнерами Русі.

У політичному відношенні Золота Орда парадоксальним чином стимулювала тенденції об'єднання Русі. Руські князівства безпосередньо не увійшли до складу Монгольської держави. Їх залежність від нього полягала у сплаті данини і верховному сюзеренітет хана, який стверджував князів на їхніх столах. Це сприяло посиленню князівської влади над населенням країни і ослаблення вічового спершу управління. Відтепер місцева влада спиралася на зовнішню силу монголо-татарського царя. Росіяни вперше познайомилися з владою, з якою не можна було входити в угоду, а треба було підкорятися безумовно. Царський титул, який був перенесений на монгольського хана, надав васалітет Русі риси легітимності - адже правитель Орди носив більш високе звання, ніж будь-який з руських князів, навіть великий князь володимирський. Саме монголо-татари відродили значення великого князя, оскільки йому зручніше було передоручити збір данини з усіх російських територій. Це в свою чергу загострило боротьбу князів за великокнязівський титул. Самі монголо-татари в цій боротьбі виступали жорсткими арбітрами. Претендентів вони викликали у ханську ставку і одних вбивали, інших заохочували, змушуючи виступати проти своїх же одноплемінників. Великокнязівський звання нерідко обіцялося того, хто привезе більше данини.

Враховуючи вище викладене, не позбавлені підстави твердження євразійців, які вважали, що без «татарщини» не було б Росії. Один з лідерів цієї течії, князь Н.С. Трубецькой, навіть вважав, що засновниками справді російського держави були не київські князі, а московські царі, що стали воспреемника монгольських ханів. Чудо ж перетворення монголо-татарської середовища в російську державність відбулося завдяки православ'ю, який викликав релігійно-духовний підйом мас. Монголо-татари ставилися з віротерпимістю до всіх релігій, а духовенство звільняли від данини з тим, щоб з його допомогою пропагувати підпорядкування народу завойовникам. Російські митрополити одержували від ханів особливі ярлики, які забезпечували привілеї для духовенства і недоторканність церковного майна. В обхід планам завойовників це допомогло церкви стати тією силою, яка виховувала в народі почуття релігійного і національного єдності, протиставляючи російське «хрестьянство» «поганство» завойовників, «безбожних агарян». Так словом «хрестьяне» (християни) намонголо-татарську епоху стали називати все російське православне населення в протилежність татарським язичників - «поганим» 1. Згодом слово «селяни» було поширене на сільське населення країни.

У культурному плані навала призвела до загибелі багатьох цінностей та центрів. Різниця релігій не дозволяло сторонам входити вкультурний контакт. Лише в перші десятиліття монголо-татари тримали на Русі свої гарнізони і баскаків. Вже в XIV ст. ярмо відчувалося у набігах та сплату ординського «виходу» (данини). Іноді населення бачило загони, що посилалися ханами на прохання руських князів для боротьби з політичними суперниками. Так ще раз повторилася історія печенігів, хозар і половців, які перетворювалися на кінець своєї могутності у «своїх поганих».

Разом з тим Русь перейняла від монголо-татар деякі їхні політичні порядки, побутові звичаї, слова. Так, наприклад, грошовий рахунок (гроші - татарське слово), мито з торгівлі (тамга), поштова служба (ям). Була сприйнята і більш жорстка, ніж існувала в Стародавній Русі, система покарань. Необхідність жити в умовах постійної небезпеки сприяла формуванню деяких рис національного характеру російського народу, таких, наприклад, як спритність, здатність йти на компроміси, а іноді і жертви головами своїх же одноплемінників. З монголо-татарських часів склався на Русі звичай у вищих станів тримати жінок в теремах самітниця. Якщо спочатку це диктувалося небезпекою, то пізніше сприяло огрублення сімейних традицій і погіршення становища жінки в сім'ї та суспільстві.

Об'єднання Галичини і Волині було здійснено волинським князем Романом Мстиславичем, сином Мстислава Ізяславича. Скориставшись безладдям уГаличі, він вперше зайняв його у 1188 році, але не зміг утримати його під натиском угорців, які також вторглися до галицької землі на заклик місцевих бояр. Вдруге Роман приєднав Галичину до Волині у 1199 році після смерті останнього галицького князя з роду Ростиславичів. Він жорстоко придушив місцеву боярську опозицію, що чинила опір його спробам централізувати управління, і заклав основи єдиного Галицько-Волинського князівства

Водночас князь Роман втрутився у боротьбу за Київ: здобув у 1204 році, прийняв титул Великого князя Київського; у 1202, 1204 роках здійснив успішні походи на половців, чим завоював популярність серед простого населення. На початку XIII століття князь Роман перетворився на наймогутнішого правителя Східної Європи, якого літописці називали «великим князем», «самодержцем усієї Руси» та «царем в Руській землі».[10]Реалізувати до кінця своїх планів він не зміг через війну з Польським королівством, у якій загинув 1205 року.

1. й. 16 февраля~ 2014
2. амортизируем тем самым гася последствия толчка и только потом встаем на ровные ноги выпрямляемся
3.  Место искусства в системе культуры
4. А Б В Г
5. Что такое POS
6. Мозг и память человека- молекулярный аспект
7. Учебное пособие по дисциплине ТЕОРЕТИЧЕСКИЕ ОСНОВЫ АНАЛИЗА И ЭЕСПЕРИМЕНТА В НЕФТЕГАЗОХИМИЧЕСКОМ КОМПЛ
8. Проектирование фильтра нижних частот Чебышева с заданной шириной переходной области на основе операцио
9. Подвижной состав и тяга поездов
10. В коллективный договор могут включаться обязательства работников и работодателя по следующим вопросам-
11. Тема 1. Концепции и теоретические вопросы курса международной торговли 1
12.  Методические основы организации учета наличных и безналичных расчетов
13. Этикет современного молодого человека
14. Первичные документы по учету материалов
15. рельсам Глубина опускания крюка ниже головки кран
16. Контрольная работа- Метод социометрических измерений
17. Вариант 1 Осевой скелетхорда над ней нервная трубка; жаберные щели метамерное строение тела органы по
18. н дер Хлюпино ул Заводская д.
19. историческая и как Церковное Предание
20. Йорк 80жылдарды~ екінші жартысынан бастап неге ~арсы за~ шы~аруды орталы~тандырып ~йлестіруге елеулі к~ш

Материалы собраны группой SamZan и находятся в свободном доступе