Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
А насправді життя за своєю суттю є втіленням і першого, і друго го. "Життя — не насолода і не страждання, а серйозна справа, яку покладено на нас і яку потрібно завершити з честю" (А. Токвіль), а "уявляти собі життя як лише приємне — це значить принижувати його" (Ж. Гюйо).
Щоб здійснити життя, прожити та завершити його з честю, лю дині належить оволодіти особливим видом мистецтва — мистецтвом життя, в якому люди, на жаль, нерідко залишаються дилетантами, адже "щоб бути в ньому художником, майстром, слід пролити багато крові свого серця" (Кармен Сильва).
Життя, одержане людиною в дар від природи, може не відбутися в біологічному смислі. Людина, як носій життя, може загинути в період внутрішньоутробного розвитку або після народження, приходу її в цей світ. Життя може не зреалізуватися і в соціальному вимірі. Це трапляється тоді, коли людина не знаходить свого місця і своєї ролі в спільноті людей, не стає дійової особою в соціальній драмі.
Реальність нашого життя і дані соціологічних досліджень засвід чують, що чимало громадян нашого суспільства не готові жити в но вих соціальних умовах, які складаються в процесі його трансформації наприкінці XX ст. Яскравим свідченням цього є результати соціоло гічного дослідження "Українське суспільство на межі XXI століття".
Половина з опитаних респондентів вважає, що їм не вистачає уміння жити в нових суспільних умовах. Більше третини опитаних зазначили, що їм важко відповісти на це питання [2].
Психологічний стан людини, її соціальне самопочуття є наслідком і причиною тих глибинних змін, що відбуваються в різних сферах життя суспільства, позначених рисами нестабільності й невизначеності. А тому життєвою ситуацією особистісного сприйняття умов життя, соціального середовища є стан непевності у значної частини населення щодо свого нинішнього і майбутнього, свого місця в процесі суспільних змін.
Подальший перебіг суспільних трансформацій значною мірою за лежить від того, наскільки кожен індивід як особистість, з одного бо ку, інтеріоризує нові умови середовища, а з іншого — самовизна чається, ідентифікується в своїй позиції, в своєму "Я", наскільки гли боко й адекватно здійснює власну самооцінку і як це впливає на міру його життєвитривалості та життєвої активності [3, с. 4—5].
Вміння жити в нових суспільних умовах безпосередньо пов'язане з особистісною активністю, а значить, з упевненістю в своїх силах, своїх можливостях. Якщо їх бракує, то, певна річ, важко адаптуватися до нових умов і нових вимог.
За умов трансформації українського суспільства особливої значу-1 щості набувають питання формування людиною нових життєвих страте-1 гій, компетентності, посилення гнучкості та мобільності соціальної по- \ ведінки. Чим потужніший життєвий ресурс людини, чим ширші його со- і ціальні можливості, тим легше їй здолати кризові настрої, оволодіти | конструктивно-перетворювальною позицією.
Процес творчої побудови особистістю свого життя передбачає: формування образу світу, в якому живе людина, і її самої як складо вого елемента цього світу; відбиття у свідомості цілісної картини її життя як індивідуальної історії в часовій і просторовій перспективі та ретроспективі як індивідуально-особистісного життєвого шляху; розроблення стратегії життя, планів і життєвої програми, в яких інте груються цілі, очікування, мрії, прагнення особистості; корекцію її планів з урахуванням реальних обставин життя й особистісних мож ливостей, подолання кризових ситуацій як прояву суперечностей життя і "незавершеності" самої особистості.
Життєтворчість як спосіб самопрограмування та творчого здійснення / особистістю свого життя є унікальним надбанням людини як зрілої осо-1 бистості. Замислюючись і творчо реалізуючи своє життя, особистість тим самим отримує статус суб'єкта життя, господаря своєї долі. Без сумніву, мистецтво життя є найвищою розвиненою здатністю до жит-тєтворчості. Ось чому так важливо "вчити людину мистецтва жити і співпрацювати зі своїм життям. Якщо це реалізується, життя для лю дини стає мистецтвом, красою, добром, задоволенням" [4, с. 73].
За умов, коли українське суспільство переживає системну кризу, теоретичної і практичної значущості набуває дослідження проблем формування життєвої стратегії особистості. Це зумовлено, по-перше, необхідністю з'ясування соціальних факторів екзистенційної кризи, кризи життєвих цінностей і смислів, в якій опинилась особистість на етапі пе реходу до ринкової економіки і демократичної організації суспільства; по-друге, потребою в осмисленні існуючих в українському суспільстві типів (моделей) поведінки особистості і відповідно до них життєвих стратегій; по-третє, відсутністю чітко обгрунтованих підходів до вияв лення (ідентифікації) і побудови життєвих орієнтацій особистості; по-четверте, неготовності соціальних працівників, педагогів подавати прак тичну допомогу молоді у розробленні технологій формування життєвої стратегії.
Одним із найнапруженіших проявів людського життя є життєві кризи, що належать до сутності життя як соціокультурного явища, а значить, тією чи іншою мірою гостроти обтяжують життя кожної лю дини на різних етапах її життєвого шляху. У цьому контексті спра-
ведливим видається вислів: "У кожної людини під капелюхом свій те атр, де розгортаються драми, часто складніші, ніж ті, що показують у театрі" (Т. Карлейль).
У психології розкриваються складні, неоднозначні впливи жит тєвих криз на саморозвиток особистості, які залежать як від життєвих обставин, в яких перебігає життєдіяльність особистості, так і від фак тора суб'єктивного порядку — загального психологічного складу осо бистості, її реакції на ті чи інші стресові ситуації, індивідуального стресового досвіду, загальної та психологічної культури, поінформо ваності у межах сучасних наукових уявлень відносно психології жит тєвих криз особистості тощо.
Проблема кризового стану особистості набула сьогодні особливої" гостроти через нестабільність розвитку та стану загальної кризи нашоп суспільства, в якому воно нині знаходиться, що позначається і на становищі, і на самопочутті громадян суспільства. Ось, наприклад, як виглядає картина стресових ситуацій, в яких довелося перебувати респондентам впродовж останніх років (див. таблицю). Дані подано у відсотках до чисельності опитаних [2, с. 95].
|
Стресові ситуації |
1994 р. |
1995 р. |
1996 р. |
1997 р. |
|
Зазнати тяжкої хвороби, операції |
14,2 |
16,9 |
12,4 |
11,3 |
|
Переживати тяжку хворобу близьких |
24,9 |
26,8 |
26,1 |
23,9 |
|
Перебувати у стані, близькому до само губства |
2,6 |
2,9 |
2,9 |
1,9 |
|
Втратити роботу, бути вимушено безробіт ним |
9,9 |
11,2 |
11,2 |
13,1 |
|
Потерпіти від якогось злочину (крадіжки, пограбування, нападу, шахрайства тощо) |
7,9 |
10,3 |
7,9 |
7,4 |
|
Опинитися у великій матеріальній скруті, коли немає за що купити навіть необхідні продукти |
34,0 |
36,4 |
40,1 |
44,2 |
|
Відчувати свою безпорадність перед сваво лею влади |
16,5 |
20,6 |
19,9 |
21,9 |
|
Втрачати великі суми грошей через невдалі комерційно-фінансові операції |
4,0 |
5,7 |
5,5 |
3,8 |
|
Звертатися по допомогу до суду, прокура тури, адвоката |
3,1 |
3,6 |
3,4 |
3,4 |
|
Втрачати соціальний оптимізм, надію на те, що стан у країні зміниться на краще |
24,8 |
29,1 |
29,6 |
29,3 |
|
Зневіритися в людях, зустрічаючись з під лістю, зрадництвом |
29,8 |
26,6 |
29,7 |
27,1 |
|
Стресові ситуації |
1994 р. |
1995 р. |
1996 р. |
1997 р. |
|
Втрачати віру в свої сили такою мірою, що буквально нічого не хочеться робити |
18,5 |
19,6 |
20,8 |
20,9 |
|
Серйозно конфліктували з оточенням |
9,8 |
8,0 |
9,3 |
8,0 |
|
Переживати інші стресові ситуації |
4.5 |
4,8 |
5,4 |
5,4 |
|
Жодних важких стресових ситуацій упро довж останнього року не переживав (ла) |
19,0 |
22,0 |
20,4 |
21,2 |
|
Не відповіли |
0,9 |
0,1 |
0,0 |
0,1 |
Криза перехідного до ринкових відносин періоду втягує в екстре мальні умови існування дедалі ширші верстви населення. Від неста більності потерпають насамперед діти. Особливо зловісними є роз губленість, втрата ідеалів, песимістичне сприйняття життя, відчужен ня від суспільства. Серйозний дефіцит позитивного впливу на молоде покоління спричинюється тим, що в молоді та підлітків домінуючими почуттями стали тривога, соціальна пасивність, страх. ~~ Виник екзистенційний вакуум, вакуум духовності. На рівні особис тості криза набуває форми знецінення всього, навіть життя. Тривожним є поглиблення соціального психотравматизму. Очевидним є дефіцит уваги, поваги до дитини. На загальнодержавному рівні не вироблено чіт кої позиції суспільства, передовсім інтеграційного підходу до дитинства як до того реального суб'єкта майбутнього, який зможе взяти на себе ^ажливу історичну місію.
Ганебним для держави є збільшення чисельності дітей ризику, дітей вулиці. Ніколи ще влада вулиці над дітьми не була такою могутньою, ніколи ще процес самоорганізації дитинства на вулиці не набирав та ких різноманітних, а часом і химерних форм. Це жертви відчуження та систематичного відторгнення. Йдеться не просто про сиріт, ма лолітніх злочинців чи втікачів, які полишили свої сім'ї. Мова йде про хворобу, що стосується суті та відносин у суспільстві, урядової політики.
Викладене питання має загальнолюдське значення, оскільки саме вулиця стає живильним середовищем й загальним знаменником най-небезпечніших соціальних пороків — насилля, проституції, нарко манії, кожен з яких лягає важким тягарем на суспільство, охоплює все більше дітей і молоді. Ми всі повинні усвідомити духовні аспекти такої кризи і протистояти їй. Байдужість суспільства до долі цих жертв — виклик людській гідності.
г—" На етапі трансформації суспільства посилюється місія і роль школи І у плеканні людського образу, забезпеченні фізичного, психічного, мо-
7
рального, духовного здоров'я дитини.] Саме "школа, — стверджував А. Маслоу, — повинна допомогти дитині заглянути в себе і визначити набір цінностей, які узгоджуються з її неповторною людською сутніс тю" [5, с. 197]. Тим часом школа, як і суспільство, переживає кризу. Важка стресогенна ситуація характерна для шкільного життя. Як зазначав Я. Чепіга, "учительська праця тільки при виключних умовах позбавляється свого примусового характеру. Тому дуже рідко одержує дитина в школі вільний гарний розвиток. В більшості, навіть у масі, на дитину там чекають фізичні та духовні страждання. Сльози часто течуть в сім "храмі науки". Шкільні будинки сповнено скаргами, во рогуванням, зненавистю, а то й розпачем, нелюдськими засобами збуджуються в дітях погані шкідливі почуття, розвиваються і ро стуть в школі духові хвороби, опаскуджуючи чистоту і красу дитячої душі.
Як не схвилюватись учителеві од сієї неправди! І чи не прокинеть ся в нім співчуття до сих мук і страждань дитячої душі? Адже він не може не бачити, як покривджено права дитини.
А коли педагог часом не бачить, часом серцем не відчує сих страждань, то в нього є ще розум, який він може спостерегти їх в ди тині. А дійти до розуміння свого він повинен.
Треба розвинути духовний слух до чужих переживань. Треба нав читися відчувати страждання чужої душі. Треба прихилити своє серце до життя. Тоді з'явиться і природне розуміння справедливості" [6, с. 40—41].
Як тонко підмітив відомий педагог рудименти авторитарної педа гогіки, які й дотепер процвітають у наших школах, завдаючи болю і страждання нашим дітям! не може не хвилювати й занадто висока психофізіологічна ціна навчання в багатьох школах. Проблемним є дотримання прав дитини у школі, як цього вимагає Конвенція про права дитини.
Лише на шляху освоєння особистісно зорієнтованої педагогіки, за безпечення прав дитини, гуманізації навчально-виховного процесу мож ливе суттєве оновлення школи, спрямованої на плекання дитини як суб'єкта культури і власної життєтворчості. Школа покликана попере дити дитину про небезпеки життя, зберегти у кризових ситуаціях, оз броїти особистісними механізмами, які дозволяють молодій людині успішно подолати проблеми. Вона має захищати дитину від гримас жор стокого життя, приходити їй на допомогу у скрутну хвилину. Стрижнева мета сучасної школи — навчити культури життєвого самовизначення, підтримати учня в його екзистенційних пошуках. Педагогічна під тримка — це процес спільного з дитиною визнання її власних інте-
ресів, цілей, можливостей і шляхів подолання проблем, які заважають їй зберегти свою людську гідність. Школа сприяє в оволодінні мис тецтвом життєтворчості, самопобудови, самоздійснення — своєрідної самодопомоги у продуктивному подоланні перешкод, поверненні на тимчасово втрачену траєкторію життєвого шляху (Т. М. Титаренко). ~ До важливих напрямів реформування школи можна віднести:
створення нового типу розвивальних середовищ і системи психолого-
педагогічної підтримки, яка сприяє особистісному зростанню;
формування ціннісного ставлення до себе, інших;
розвиток вітальних і духовних потреб, спрямованих на становлення
особистості як суб'єкта життя, орієнтації у соціальному просторі прав
і обов'язків;
виховання відповідальності за самовиховання, саморозвиток, само-
реабілітацію через систему захисту і підтримки;
формування життєвої компетентності, соціальних навичок поведінки
й установок, спрямованих на життєздійснення, забезпечення культури
життя.
Важливого значення набуває реалізація ідей реабілітаційної педаго гіки, мета якої — забезпечити фізичне, психічне, моральне, духовне здоров'я й соціальне самопочуття дітей із особливими потребами, оз броєння педагогів сучасними соціальними, психотерапевтичними, лікувальними технологіями. З цього погляду заслуговує на увагу про ведення експерименту із комплексної реабілітації хворої дитини у Хортицькому навчально-реабілітаційному багатопрофільному центрі (м. Запоріжжя), основні результати якого викладені у книгах "Школа життєтворчості особистості" (1995), "Реабілітаційна педагогіка на ру бежі XXI століття" (1998). Інноваційний характер і прогностичну спрямованість має експериментально-пошукова діяльність педагогіч них колективів Печеніжинської школи-інтернату і Долинської гім-назії-інтернату Івано-Франківської області із різних аспектів форму вання життєвої компетентності вихованців.
За останню чверть століття психологія нагромадила чималу інфор мацію, в якій знайшли відображення проблеми життєвих криз осо бистості, умов і психологічних способів попередження і подолання кризового стану особистості, методів корекції її поведінки та жит тєвого шляху загалом.
У межах креативної, прогностично-пошукової освітньої системи, побудованої на парадигмі життєтворчості, учням належить глибоко засвоїти ці наукові надбання й оволодіти способами психологічної корекції стану людини, вмінням знімати емоційне напруження, по вертати людині внутрішню гармонію та рівновагу.
У пропонованому науково-методичному посібнику на основі ви користання вітчизняної та зарубіжної літератури, а також власних ав торських напрацювань у цілісному, систематизованому вигляді викла дається соціально-психологічна і педагогічна концепція життєвих криз особистості, пропонується їх типологія; висвітлюється проблема кризи особистості в умовах суспільної трансформації українського суспільства на порозі XXI століття, аналізуються особливості духовної ситуації в умовах суспільної нестабільності; висвітлюються форми прояву кризо вого стану особистості, дається екскурс до теми "драма кохання"; об говорюються проблеми психокорекції та психотерапії стресових станів особистості. Значна увага приділяється соціальним, психологічним, пе-дагогічним технологіям допомоги дітям (і молоді) у кризових ситуа ціях.
Завдання посібника — ознайомити з сучасними уявленнями про психологічну природу життєвих криз особистості та з методами пси хокорекції душевно-емоційного стану особистості.
Науково-методичний посібник "Життєві кризи особистості" має на меті реалізацію Національної програми "Діти України", яка передба чає забезпечення права кожної дитини народитися здоровою, вижити і мати умови для всебічного розвитку, бути надійно соціально і пси хологічно захищеною.
Пропонований методичний посібник входить до циклу попередніх науково-методичних видань авторського колективу: "Школа жит-тєтворчості особистості (1995), "Психологія і педагогіка життєтвор-чості особистості" (1996), "Мистецтво життєтворчості особистості" — в двох частинах (1997).
Автори першої частини посібника: член-кореспондент нАн Ук раїни, доктор філософських наук Л. В. Сохань, Г. М. Несен, кандидат історичних наук /. Г. Єрмаков — переднє слово; Л. В. Сохань — розділ І (1); розділ V (і); член-кореспондент НАН України, доктор філ о-софських наук В. С. Пазенок — розділ І (2); кандидат філософських наук В. О. Тихонович — розділ І (3); Н. Л. Бойко — розділ І (4); док тор соціологічних наук О. А. Донченко — розділ II (і; 3); кандидат філософських наук Р. А. Ануфрієва — розділ II (2); кандидат соціоло гічних наук Л. Д. Бевзенко — розділ II (4); кандидат філософських наук О. Г. Злобіна — розділ II (5); доктор соціологічних наук /. О. Мартинюк — розділ III (1—3); кандидат філософських наук Я. /. Соболева — розділ III (1—3); кандидат психологічних наук Я. О. Татенко — розділ IV (і); доктор психологічних наук Т. М. Ти-торенко — розділ IV (2); кандидат філософських наук В. В. Кирилов, М. Д. Степаненко — розділ IV (3); кандидат філософських наук Я М. Ануфрієва, А. В. Тімакова — розділ IV (4); О. Є. Піщевець,
10
Т. О. Ларіна — розділ IV (5); С. Я. Карпиловська — розділ IV (6); кандидат психологічних наук /. Я. Маноха — розділ IV (7); кандидат філософських наук Я. В. Лаврінвнко — розділ V (2); кандидат педа гогічних наук Л. А. Завірюха — розділ V (3); Роздуми про життєві кризи і сенс життя: вислови, афоризми, максими — укладач Л. А. Завірюха.
Автори другої частини: кандидат історичних наук /. Г. Єрмаков — розділ І; кандидат політичних наук Л. С. Волинець — розділ II (1); О. А. Віденок — розділ II (2); Є. О. Варбан — розділ III; Б. А. Дья-ченко, кандидат педагогічних наук Т. М. Сорочан — розділ IV (і); В. М. Іванов — розділ IV (2); кандидат медичних наук Т. А. Сірот-ченко — розділ IV (3); Т. А. Сіротченко, О. П. Шпілько, І. Г. Рач-каускене — розділ IV (4); кандидат психологічних наук О. Л. Конон-ко — розділ V; Т. С. Гурлєва — розділ VI; кандидат психологічних наук Я. Д. Володарська — розділ VII; кандидат психологічних наук Н.Ю.Максимова— розділ VIII; Ю. Ф. Акименко — розділ IX (1); С. О. Свириденко — розділ IX (2); О. М. Лисенко — розділ IX (3); ака демік, доктор психологічних наук, професор М. К. Тутушкіна — розділ X; доктор психологічних наук, професор О. Б. Старовойтенко, О. О. Старовойтенко — розділ XI; кандидат психологічних наук О. Г. Антонова-Турченко, Л. С. Дробот — розділ XII; доктор педаго гічних наук, професор Г. М. Сагач — розділ XIII (1); Т. В. Трегуб — розділ XIII (2); А. М. Корчинська — розділ XIII (3); кандидат педаго гічних наук В. О. Білоусова — розділ XIV; /. Г. Єрмаков, С. В. Толсто-ухова — розділ XV (і); член-кореспондент АПН України, доктор пе дагогічних наук Л. Г. Коваль, кандидат педагогічних наук /. Д. Зве-рєва — розділ XV (2); кандидат педагогічних наук 3. Г. Зайцева — розділ XV (3); кандидат педагогічних наук /. Г. Іванова — розділ XV (4); Я. О. Мостіпан — розділ XV (5); кандидат педагогічних наук
0. І. Пилипенко — розділ XV (6); Р. Петрів — розділ XVI (1); О. Гри-
няєва — розділ XVI (2); Т. П. Тарновська — розділ XVI (3); О. Ворона,
1. Пруднікова — розділ XVI (4); О. К. Шатохіна, Н. Л. Топєха — роз
діл XVI (5); кандидат психологічних наук Е. І. Драніщева — розділ
XVI (6); М. О. Синиця, Л. М. Лобас, С. В. Костирко, Т. Л. Немо-
ловська, Л. І. Немоловська — розділ XVIII; бібліографічний список
склали Я. С. Буркіна, О. І. Суховерська.
11
Частина перша ПСИХОЛОГІЯ ЖИТТЄВИХ КРИЗ ОСОБИСТОСТІ
Життя наше — адже це шлях безперервний. Світ цей — велике море усім нам, пливучим. Він бо є океан, який перепливається, о, вельми неба гатьма щасливцями безбідно...
Отже, дивись, щоб не плавати в тумані,
Щоб не обрав ти ненадійного становища в житті.
Григорій Сковорода
О боже мій милий!
Тяжко жить на світі, а хочеться жить: Хочеться дивитись, як сонечко сяє, Хочеться послухать, як море заграє, Як пташка щебече, байрак гомонить Або чорнобрива в гаю заспіває... 0 боже мій милий, як весело жить!
Тарас Шевченко
Багато людей повинні замислитись над своїм життям, над тим, чого вони домагаються для себе в боротьбі за існування, над тим, які труднощі виникають перед ними за тих чи інших обставин, і над тим, в чому вони самі собі відмовляють. їм не вистачає духовності, оскільки вони мають спотворене уявлення про духовність.
Альберт Швейцер
Розділ І. СУСПІЛЬСТВО ТА ОСОБИСТІСТЬ НАПЕРЕДОДНІ XXI СТОЛІТТЯ
1. ЦИВІЛІЗАЦІЯ І ЧАС: СЦЕНАРІЇ РОЗВИТКУ СУСПІЛЬСТВА
Людство і українське суспільство, як його складова, переживають найдраматичніший період історичного розвитку, коли ламаються за костенілі, віджилі форми життя і створюється новий і, сподіваємось, гуманніший порядок на планеті. Процес цей глибоко суперечливий, болісний. Сили Добра і Зла, Розквіту і Занепаду, Життя і Смерті схрестилися в жорсткому двобої.
У нашому суспільстві, як і в планетарному масштабі, йде пошук засобів і шляхів цивілізованого способу розв'язання поставлених са мою історією завдань. Це передбачає:
усвідомлення необхідності усунення силових методів, насильства при вирішенні проблем, при погодженні найпротилежніших і, здавалося б, найнепримиренніших інтересів. Накреслене завдання стократ усклад нюється тим, що в історичному досвіді переважають саме насиль ницькі методи вирішення суперечностей і конфліктів, причому на сильство набрало розвинених форм раніше від погоджувальних ме тодів у людських стосунках;
випрацювання соціальної технології цивілізованого способу вирішення людських проблем, що допускає передбачення ходу подій, виникнення со ціального напруження і конфліктів, своєчасне "включення" дієздатного механізму "глушіння" напруження, що насувається, а також широку підготовку фахівців, теоретичне і практичне забезпечення їх необхід ними засобами для реалізації цивілізованої та ефективної процедури запобігання і зняття негативних наслідків за тих чи інших екстре мальних ситуацій;
нагромадження досвіду цивілізованого вирішення людських проблем, коректного його використання за нових ситуацій.
В умовах нашого суспільства, що переживає процес соціальної трансформації, потрібен інтенсивний пошук форм і механізмів ор ганізації економічного, політичного, соціального і духовного життя суспільства при збереженні того, що набуте і може виконувати свої завдання за стрімко змінюваних обставин.
Зрозуміло, що для вирішення всього комплексу цих найскладні ших і найгостріших проблем потрібна вельми продумана і збалансо вана політика, що вимагає від політичних діячів компетентності й відповідальності. Необхідне упровадження дійового механізму мобілі зації творчого потенціалу всього народу, динамічних конструктивних змін у суспільстві, потрібних, зокрема, для підтримання віри, що з
12
13
тупика вдасться вибратись. Без такої віри неминучим є спад зацікав леності у змінах, зниження соціальної активності, а відтак — подаль ше наростання нестабільності, соціальної напруженості.
Оптимістичний прогноз розвитку суспільних процесів передбачає реалізацію позитивних тенденцій, які виступають в якості соціальних змін як в нашому суспільстві, так і в розвитку світової цивілізації, планетарної соціокультурної системи.
З урахуванням змін, що відбуваються в розвої цивілізації, можна накреслити низку сценаріїв, які фіксують найсуттєвіші глобальні тен денції життєустрою і розвитку сучасної людини, що тією чи іншою мірою притаманні і нашому суспільству. Ось деякі з них:
14
10. Одним із найважливіших завдань, яке має планетарний харак
тер, є забезпечення соціально-психологічної безпеки людини, що є не
одмінною умовою морально-психологічного її здоров'я, її життєвої са-
мореалізації.
Небезпека в цьому контексті пов'язана з можливістю:
посилення соціально-психологічної напруженості в системі сто сунків між людьми (недоброзичливість, озлобленість тощо) як в дер жавних, виробничих, суспільних сферах, так і в сфері родинно-побутових відносин, можливість якої стає дедалі реальнішою в умовах економічної і соціально-політичної нестабільності суспільства;
поширення песимістичних настроїв, соціально-психологічної не стабільності та напруженості в соціальному самопочутті, настроях та соціальних очікуваннях людей, що загострюються в умовах кризового стану нашого суспільства;
втрати смисложиттєвих орієнтирів, зниження впливу ціннісно-мотиваційних чинників до праці, соціально-творчої діяльності.
Окреслені тенденції лише частково відбивають складний і багато варіантний процес розвою сучасного світу.
15
2. ПРИРОДА СУЧАСНОГО СОЦІАЛЬНОГО КОНФЛІКТУ
Кризовий стан суспільства можна виміряти цілою системою взаємо зв'язаних показників — економічних, технологічних, політичних, куль турологічних, національно-етнічних, демографічних та ін. Однак не буде перебільшенням стверджувати, що всі вони своєрідно фокусуються в соціальній сфері життя людей, зумовлюють інтегральну кризу самого буття людини, соціальну кризу. Людський, соціальний вимір тих хво робливих процесів, які нині буквально підривають всі галузі суспіль ного життя — насущне завдання суспільної теорії, запорука того, що її осмислення дасть необхідні знання практичній політиці, допоможе озброїти її соціальним зором, сформує нарешті таку необхідну су спільну соціальну культуру.
Важливим елементом цієї культури є розуміння глибинної природи соціальної кризи, причин, що її породжують, суперечностей об'єктивного і суб'єктивного роду, що утворюють внутрішній механізм кризи і одно часно виступають гарантом можливості подолання кризової ситуації, джерелом соціальної надії. Соціальна криза — гострий прояв соці альних суперечностей, у ній відбивається різноманіття позицій різних соціальних сил суспільства, що реально конфронтують, зіткнення їх інтересів і ціннісно-нормативних систем. Проявляючись з різним ступенем гостроти, воно нерідко набуває характеру соціального кон флікту, тобто "діючої" суперечності, що реалізує себе у зіткненні кон кретних носіїв цих самих суперечних інтересів, мотивів, бажань, сподівань.
У силовому полі соціального конфлікту нині перебувають держава і громадянин, виробник і споживач, різні суспільні і демографічні групи, партії та політичні об'єднання. Важко сказати, хто тепер не має до кого-небудь претензій. Конфліктують усі — вчителі й офіцери, бізнесмени і демократи, студенти і пенсіонери, центр і "периферія", підприємницький "авангард" і знедолені "аутсайдери". Особливу зону соціального конфлікту утворюють різні релігійні конфесії, етнічні групи.
Суб'єктами конфліктних відносин, що активно діють, виступають поряд з традиційними соціальними групами виробничі, політичні, релігійні, громадські та інші об'єднання, породжені самим ходом кар динальної перебудови соціальних структур, — молоді "соціальні ато ми", що мають велику енергію, вносять у громадське життя нові, раніше невідомі суспільній свідомості умонастрої, проблеми, види діяльності.
Соціальна конфліктологія самою логікою життя висувається на авансцену сучасного суспільствознавства, її знання стає життєво не-
16
обхідними як для "людини політики", професійного управлінця, хоч би з якою сферою діяльності людей він мав би справу, так і для суспільства в цілому, якщо воно справді прагне до демократичного способу своєї життєдіяльності, а не до заміни однієї форми правлін ня, "кратії" на іншу.
Проблематика соціальної конфліктології, осмислювана концепту ально, передбачає з'ясування передовсім таких взаємозв'язаних пи тань: суть соціального конфлікту сучасного суспільства і причин, що його породжують; специфіка прояву соціального конфлікту в кон тексті радикальних змін, що відбуваються в суспільстві; форми і ме тоди розв'язання конфліктних ситуацій і досягнення соціальної зла годи.
Давно і грунтовно розроблена на Заході соціальна конфліктологія для нас виявилася новою справою. Суспільна свідомість у нашій країні довгі роки формувалася зовсім в інших соціальних параметрах. Поняття "криза", "опозиція", "конфлікт", "консенсус", "політичний плюралізм", "протистояння" уявлялися, як правило, категоріями ін шого, не нашого соціального світу. На превеликий жаль, ми вияви лися і теоретично, і практично непідготовленими до такого ходу подій, які нині розгортаються на пострадянському просторі колись єдиного і, здавалося б, сталого Союзу.
Для нових і несподіваних явищ і процесів, які ми нині спо стерігаємо, нашій суспільній теорії часом бракує пояснювальних можливостей і відповідного понятійного апарату, а політиці — адек ватних "технологічних схем".
Багато і охоче говорячи про діалектику, суперечності як ядро діа лектичного методу, вітчизняна суспільна наука через ідеологічні і політичні причини обходила проблематику гострих суперечностей, конфліктів, антагонізмів. Вона не визнавала того, що протистояння, опозиція, конкуренція, конфлікт, альтернативність, інакомислення — суть не тільки неминучі характеристики складного світу життя людей, а й необхідні фактори, що відвертають застій, стагнацію суспільства, умови його постійного оновлення і розвитку.
З'ясування природи і суті соціального конфлікту як специфічного прояву суперечності суспільних відносин в їх "людському вимірі", тобто персоніфікованих, вимагає врахування цілої низки взаємопов'я заних факторів. Насамперед слід взяти до уваги ту обставину, що су часне суспільство, цивілізація останньої третини XX ст. самим ходом змін, що відбуваються у технології, науковому мисленні, соціальній структурі суспільства, втягується в якісно новий стан, адаптація до якого супроводжується хворобливою ломкою соціальних норм, що
17
2-82187
домінували досі, веде до переналагодження всього механізму соціаль ного життя людини.
Перехідний період — зовсім не 'привілей" нашого суспільства. Інша річ, що йому протягом всієї своєї історії не вдається вийти з свого перманентно-перехідного стану. Складні процеси відбуваються в усій соціальній тектониці людського суспільства і, незважаючи на особли ву хворобливість і гіпертрофованість вітчизняних соціальних хвороб, ми зовсім не виняток щодо цього. Американські футурологи Джон Несбіт і Патріція Абурден у книзі "Мегатенденції. Рік 2000. Десять нових напрямів на 90-ті роки" (Нью-Йорк, 1990) підкреслюють, що людство чекають у недалекому майбутньому такі радикальні зміни, як вражаючі технологічні нововведення, дивні політичні реформи, пере творення в культурній галузі, а це потребуватиме нового світобачен ня, інтенсифікації зусиль кожного індивідуума, його здатності при стосовуватись до змін, що відбуваються.
Аналогічні висновки містяться і в останніх працях такого відомого дослідника соціальних процесів, як О. Тоффлер. У праці "Адаптивна корпорація" він пише про те, що нині відбувається "поява нового суспільства, якому продукти виробництва, методи, навіть люди, ор ганізаційні структури і звичайні рутинні відповіді на запитання дедалі менше й менше адекватні; ми спостерігаємо руйнування старих, уста лених структур і створення зовсім нового, непередбачуваного, над звичайно рухливого соціального контексту".
Можна нескінченно сперечатися про те, які з означених тенденцій виступають як визначальні. Але зрозуміло одне. У світі відбувається стрімка модернізація суспільства, утверджується нова інформаційна науково-технічна і технологічна структура, йде становлення нової якості життя в усіх його складових. Сам цей процес багатошаровий, у ньому є безумовні лідери і явні аутсайдери.
З урахуванням слабкої стартової позиції для багатьох країн со ціальний час модернізації буде дуже тривалим, соціальні витрати — відчутно вагомими, способи здійснення — жорсткими.
В обоймі країн, що здійснюють "запізнілу модернізацію", опини лася і наша. Не будемо у даному випадку аналізувати наші можли вості здійснити кардинальні зміни з урахуванням цієї обставини. Зау важимо лише, що вона активно формує почуття соціальної незадово леності, апатії, страху не тільки перед майбутнім, а й сьогоденням у багатьох людей, почуття, яке в умовах відкритої інформації, можли востей соціального порівняння, що розширилися, набуває характеру мотивації конфліктної поведінки, породжує особливе, тривожне світосприйняття.
Як стверджують соціальні психологи, з усіх видів лих і катастроф: стихійних, технологічних, соціальних останні — соціальні потря сіння _ в психологічному відношенні найважчі. Вони надовго під вищують рівень тривожності, занепокоєності в суспільстві, небезпечні непередбачуваною поведінкою мас.
На жаль, історія нашого суспільства багата на соціальні напруже н-ня, вони — своєрідний інваріант радянського розвитку, постійна ха рактеристика способу життя мільйонів людей протягом багатьох деся тиліть. Революція — громадянська війна — масові репресії — Велика Вітчизняна — післявоєнні тяготи — Афганістан — тривоги перебу-довного періоду. Ніяк не настане соціальна релаксація, розслаблення, передишка, "нормальне" життя... Сьогодні ситуація в суспільстві зно ву напружена до краю.
Стрімке зростання злочинності, наркоманії, жорстокі прояви на ціональної нетерпимості, включаючи збройне насильство, явний дефіцит довіри до влади, невтримне користолюбство — всі ці фено мени соціального життя цілком можна пояснити.
У наявності всі ознаки грунтовної соціальної деформації суспільного життя, деградації, розпаду таких основних інститутів регулювання соціального життя, як ціннісні орієнтації, норми, відносини, системи соціального управління. На думку академіка В. Н. Кудрявцева, дефо р-мація соціальної системи, що відбулася в радянському суспільстві, за снованої на чотирьох основних принципах: інтереси держави — над усе; кожний з нас "перед Родиной — вечно в долгу"; дозволене тільки те, що прямо вказано державною владою; інакомислення — тяжкий злочин перед державою і суспільством, — призвела до найсерйоз ніших змін у соціальній поведінці людей, продукувала конфліктоген-ний стан суспільного життя. Деформація звичних соціальних норм, цінностей, принципів викликає соціальну невпевненість, руйнує со ціальні надії і тим самим викликає соціальну напруженість.
У свою чергу, це породжує намагання замінити офіційні структу ри, що скомпроментували себе неформальними зв'язками і стосунка ми, в тому числі протиправного характеру. Дисфункції соціальних ін ститутів, що продовжуються тривалий час, негативно позначаються на моральному обличчі суспільства, перекручують системи ціннісних орієнтацій і мотивації поведінки людей. Через послаблення кон трольних функцій соціальних інститутів, що веде до безкарності по рушників соціальних норм, відбувається загальне послаблення всієї суспільної системи, поглиблюється ситуація повсюдної безвідпо відальності тощо.
18
19
Механізм соціальної деформації по-різному проявляється в різних ре гіонах і поселеннях. Ступінь гостроти його наслідків істотно відріз няється в районах, де нуртує полум'я міжнаціональних конфліктів, і там, де панує відносний спокій. Але в тому й полягає особливість суспільного життя, що ситуацію соціальної деформації і соціальної на пруженості, що відповідає їй, не можна подолати "поодинці". У неста лому соціумі — в "окремо взятому" районі, трудовому об'єднанні, сім'ї — ніші соціального благополуччя крихкі і ненадійні. Нікому і нікуди не дітися від ударів ринкової стихії, екологічного лиха, ор ганізованої злочинності, побутового хамства, кривавих потрясінь, що виникають на міжнаціональному або ж релігійному грунті. Соціальна свідомість і почуття людини не можуть залишатися спокійними при думці про те, що завтра вона може виявитися жителем "іншої" держа ви, її лякає перспектива потрапити під жорна структурного безробіт тя. А чого варті припущення щодо можливості обміну атомними уда рами з боку колишніх республік Союзу, що розпався, на терені яких знаходиться ядерна зброя?
З кризи не вийти поодинці, окремими професійними, суспільними групами. Вкрай складно це зробити і окремим нині суверенним дер жавам колись єдиного Союзу, хоча становище, скажімо, України, з урахуванням її природного, економічного, науково-технічного, інте лектуального, культурного потенціалу, географічного положення дає всі підстави сподіватись на те, що вихід з кризи тут може бути не та ким тривалим і хворобливим.
Не можна не погодитися з думкою відомого американського політолога Патриції Міше про те, що суверенітет в несталому середо вищі має вельми відносний характер: "У вік досконалих технологій, глобальних економічних і екологічних взаємозв'язків будь-які стіни як на землі, так і в небі є примітивними методами для осмислення суверенітету і неспроможними шляхами його захисту. Національні кордони більше схожі на нашу шкіру, ніж на неприступні укріплен ня. Вони являють собою мембрани, через які рухається потік жит тєвих сил, що зв'язують наше існування з буттям решти світу. Ми поділяємо як спільні можливості, так і спільну вразливість, на нас впливають як поведінка інших людей і націй, так і життя оточуючої нас біосфери і наш суверенітет має сприйматися лише в контексті цієї рухливої взаємодії".
Процес подолання кризи піде тим швидше, чим успішніше суспільство оволодіватиме соціальною культурою, найважливішою функцією якої є націленість на розв'язання соціальних та інших конфліктів, здатність забезпечувати цивілізоване спілкування людей, підтримання міцного гро мадянського миру, соціальної злагоди.
20
Вихід зі стану соціальної кризи — тривала і складна справа. Тут є свої закономірності. Соціальне, психічне і моральне нездоров'я су спільства — похідна від його економічної недосконалості. Свого часу цей взаємозв'язок грунтовно простежив французький соціолог Е. Дюркгейм. Він досліджував на початку 20-х років таке соціальне явище, як аномія, тобто хворобливий стан, викликаний тим, що руй нування застарілої системи нормативної регуляції, що відбувається, не супроводжується оперативним становленням нових норм і правил, адекватних ситуацій, що змінилася. Стан аномії, спалах злочинності, самогубств та інших форм так званої "поведінки, що відхиляється", вказує у першу чергу на "фізіологічну слабість соціального тіла", зазначав Дюркгейм. Якщо економічна діяльність людей деморалізо вана, здійснюється "без правил поведінки", це неминуче веде до того, що особистість втрачає рівновагу, втрачає почуття особистої належ ності до групи, суспільства в цілому, перестає керуватися вимогами дисципліни, солідарності, порядку. А якщо на цей процес нашаро вується інший, а саме руйнування старих професійних та інших со ціальних асоціацій, то "несталість" особистості посилюється, а непе-редбачуваність поведінки людей багаторазово зростає.
Сучасна соціальна культура тим-то й сильна, що вона орієнтує не на те, що відрізняє людей, а на те, що їх об'єднує, тим, що вона ак тивно сприяє утвердженню взаємодопомоги, добросусідству, спільно му подоланню труднощів. Така тенденція цивілізованої соціалізації суспільного життя дедалі сильніше проявляє себе в сучасному світі, виражаючи об'єктивну потребу у налагодженні різноманітних форм спільної, асоційованої діяльності людей, поліпшенні якості цієї діяльності, перетворенні її не тільки на економічно-ефективну, а й на соціально-моральну.
Рух до соціально орієнтованого суспільства безумовно зробить міжнародний соціальний досвід і нашим надбанням, забарвивши при цьому цей досвід у специфічні національні кольори, врахувавши при цьому такі соціальні проблеми, з якими інші країни ніколи не стика лись. Де, наприклад, у якій країні так гостро стоїть проблема со ціального влаштування сотень тисяч військовослужбовців, проблема повернення величезних мас людей, депортованих у роки лихоліття, на рідні землі? Вся складність конфліктогенної ситуації, в якій нині живе наше суспільство, полягає в тому, що відповіді на багато про блем, вирішення питань, які влаштовують усіх, хто конфронтує, поки що просто не існує. Ось чому так гостро необхідні сьогодні процеду ри консенсусу, домовленості, принцип толерантності, діалогова куль тура спілкування, пошук істини, в ході якої виробляються контури
21
нового суспільного Договору мирного співжиття націй, народностей, усіх громадян. Але головне, звичайно, в практичному вирішенні на болілих соціальних проблем, у тому, щоб приборкати процес наро стання соціальних бід мільйонів людей, не дати їм набути характеру соціальної катастрофи.
Проблема соціального конфлікту і соціального миру передбачає, поряд з посиленням уваги до практичної соціальної політики, запро вадження невідкладних заходів щодо пом'якшення і наступного ви рішення кризи у соціальному забезпеченні населення, уточнення, критичного перегляду ряду уявлень про соціальні цінності і норми — в тому числі й такої, як соціальна рівність громадян.
Нам ще належить пройти довгий шлях звільнення від тієї вульгар-но-егалітаристської схеми та її негативного втілення — загальної зрівнялівки, в якій втілилась у нашому суспільстві рівність як со ціальна норма. Можна шукати своєрідної втіхи в тому, що ця схема стала логічним породженням концепції "державного соціалізму", згід но з якою саме держава виступила в ролі благодійника всіх, гаранта справедливого соціального забезпечення населення згідно з принци пом "від кожного — за здібностями, кожному — за працею". Прин цип сам по собі непоганий. Але біда в тому, що в ситуації, коли ро бота за здібностями виявилась для більшості людей неможливою че рез разючу нерівність умов цієї самої роботи, а критерії оцінки тру дового внеску дуже часто були деформованими, передовсім з погляду оплати кваліфікованої і некваліфікованої, творчої і рутинної праці, люди опинились у цілковитій владі всесильної бюрократичної ад міністрації, що визначає практичну сторону оплати "за працею" на свій розсуд.
Практичні соціальні втрати такої політики сьогодні очевидні: ве личезна маса людей, які виявилися на закінчення їх практичної діяльності матеріально незабезпеченими, живуть за межею бідності, психологія "номенклатурної залежності", що перекручує соціальні зв'язки людей, погіршує якісний склад кадрів працівників визначаль них сфер суспільного життя, соціальне почуття залежності не від власних здібностей, а від прихильності вдасть імущих, психологія ут риманства, що розмагнічує, мораль "простої" людини, згідної працю вати мало і погано, але регулярно, хоча й мало одержувати за свою працю. Але ж це нічого спільного не мало із принципом "кожному — за працею".
Нині незадоволена і розгнівана соціальна свідомість нашого суспільства, точніше її радикально налаштованих теоретиків, спряму вала погляд на ліберально-ринкову теорію рівності і справедливості,
22
таку поширену в розвинутих країнах світу. її суть — повна економіч на, політична і соціальна свобода громадян, скасування правових та інших дискримінацій, що перешкоджають людині реалізувати себе в обраній нею сфері діяльності. Концепція рівності, представлена в працях Р. Дарендорфа, Дж. Роулса та інших відомих західних теоре тиків, виходить з того, що суспільство повинно забезпечувати осо бистості рівні можливості для здійснення свого вибору. Забезпечити доступ кожному до всієї різноманітності життєвих шансів, усунути всі зовнішні перешкоди, що заважають цьому, — така суть концепції рівності в її сучасному розумінні. Чи веде це до нерівності доходів, соціального розшарування та інших соціальних наслідків? Так, безпе речно. Але це неминуче і законно, вважає Дарендорф, подібне со ціальне "зло" значно перекриває в своєму результаті зло фальшивого егалітаризму, породжуваних ним загальної сірості й одноманітності, відсутність для особистості перспектив розвитку, а для всього співто вариства — колективної динаміки.
Соціальне життя винятково складне і "хитре" на всякі парадокси. Один з них полягає в тому, що всіляке прагнення суспільства ви рішити якісь суперечності в соціальному житті обертається новими суперечностями, які зовсім не кращі за колишні. Так, скажімо, пра гнення забезпечити повну зайнятість населення, добитися щодо цього максимального соціального результату призводить до еконо мічної неефективності в роботі багатьох багатолюдних підприємств, наявності великої кількості планово-збиткових підприємств і т. д. Або ж візьмемо інший приклад — "демократизацію" соціального ста тусу жінок, масове залучення їх до виробничої та іншої діяльності, що призвело до різкого обмеження їхніх можливостей у вихованні дітей, збереженні сімейного вогнища. Не випадково наші законодавці наполягають на тому, щоб розглядати працю жінки по догляду за дітьми як різновид виробничої праці і відповідно її сплачувати.
Вирішуючи вже виявлені соціальні суперечності, ми водночас продукуємо нові, в тому числі раніше невідомі, і відповідно пород жуємо нові соціальні конфлікти. З огляду на це цілком очевидною стає необхідність своєчасної соціальної експертизи того або іншого реформістського нововведення, що зачіпає долі багатьох людей, ово лодіння технологією локального соціального моделювання з тим, щоб спробувати передбачити широкомасштабні можливі соціальні наслід ки інновацій у сфері структурних перетворень, прогнозувати нові не минучі суперечності і конфлікти для того, щоб водночас створити необхідні "запаси" в теорії, політиці, практиці для їх вирішення.
23
Існує безліч причин і факторів, що порушують соціальний мир, досягнуту злагоду. Але найбільш дестабілізуючий момент — це різке порушення балансу інтересів різних соціальних груп, який склався. Цьо му можуть сприяти як енергійна діяльність якоїсь політичної партії або ж соціальної сили, що до часу перебуває в "тіні", так і об'єктивні причини, коли баланс порушується "сам собою". Головне призначен ня соціальних інститутів суспільства — безперервно шукати і пропо нувати наиадекватніше поєднання цих інтересів, розуміючи при цьо му, що соціальна формула класичного оптимізму — створити ситуа цію, за якої ніхто не програє, а хтось ще і виграє, — була і зали шається лише добрим побажанням.
Для кризового періоду соціального життя найістотнішим завдан ням є мобілізація соціального потенціалу суспільства, організація і спрямування сукупної енергії держави, трудових колективів, усього населення на вирішення першочергових життєво визначальних про блем. Але будь-який шлях мобілізації соціального потенціалу буде ефективним лише тоді, коли досягнуто соціального консенсусу, до сягнуто узгодженості в діях між різними соціальними групами, між містом і селом, між державою, підприємцями і профспілками, між суспільним і приватним секторами.
Досвід спільного життя людей протягом століть навчає, що найго-стріші конфлікти можна вирішити з допомогою так званих демокра тичних "правил гри", які, зокрема, передбачають безумовну відмову від політичного насильства і диктаторських методів, визнання суве ренітету народу, вирішення найважливіших питань більшістю голосів і водночас терпимість щодо меншості, обов'язкове врахування її дум ки, орієнтацію на досягнення згоди будь-що, визнання рівноправ ності сторін, які співробітничають, готовність до компромісів і вмін ня їх забезпечити.
Ясно і те, що для вирішення вже існуючого конфлікту і того, що виникає, як повітря, необхідне об'єднуюче начало. Перефразуючи Томаса Куна, можна сказати, що в соціальних суперечностях і кон фліктах немає інстанції вищої, ніж згода відповідного співтовариства. При вирішенні найгостріших проблем, з якими нині стикається неза лежна Україна, таких, як врегулювання вимог шахтарів Донбасу, виз начення статусу Криму та окремих етнічних груп у Закарпатті і т. д., найвища інстанція — це згода всіх народів, які її населяють, всіх, ко му дорогий наш спільний дім.
Людина, яка перебуває в стані розгубленості, придушеності не сприятливим ходом подій, потребує духовної опори. їй конче потріб на соціальна надія. Будучи духовною формою "переробленого сього-
дення", яке не задовольняє людину, соціальна надія має важливу со ціально-психологічну цінність. Вона живить діяльність людини ду ховною енергією, дає їй сили вистояти перед ударами долі, не відда тися почуттю безвиході, відчаю, апатії, безглуздості існування. Со ціальна надія — важливий елемент миротворчої діяльності, особисто го влаштування життя, такого роду діяльності, коли людина думає не тільки про власні інтереси і бажання, а й турбується про майбутнє благо для своїх дітей і близьких. В наявності соціальної надії — якість людини, яка відрізняє її від інших живих істот. Ось чому надія як ви сока цінність займає таке визначне місце як у світських (лібералізм, демократизм, класичний марксизм), так і в релігійних доктринах, на самперед у християнстві.
Природа соціальної надії складна, її важко, а іноді неможливо визначити в нормативному смислі слова і тим більше одягнути в якесь конкретне "вбрання майбутнього". Сподіватися — не значить бути просто оптимістом, не падати духом. Це також не означає мож ливості аналітично розраховувати, спрогнозувати майбутнє, скориста тися гіпотетичними можливостями завтрашнього або ж післязав трашнього дня. Головне в надії — прагнення знайти вихід з сьогод нішньої кризової ситуації, не втратити здатність діяльно ставитися до життя, не піддатися тискові несприятливих обставин, не стати мар-гіналом, бомжем, "не випасти" з життя. Така соціальна функція надії особливо значуща в кризові періоди життя суспільства, різкого по гіршення якості життя людей. Ось чому християнська релігія завжди вважала втрату надії гріхом, а в демократичній і ліберальній традиціях надія завжди розглядалась як етична норма цивілізованого суспіль ства.
Тяжкий перехід нашого суспільства до демократичного режиму свого існування робить проблеми соціальної надії і соціальної пере конаності, соціального діалогу і соціальної злагоди життєво важливи ми, вимагає посилення уваги як до соціальної педагогіки, соціальної освіти, інших складових процесу формування соціальної культури, так і передусім до практичної соціальної політики, здійснення таких соціально-економічних перетворень, які зможуть пом'якшити неми нучі соціальні потрясіння, несприятливі наслідки переходу до ринко вих відносин, до нової, поки ще загадкової "якості нашого життя", закласти основи створення "суспільства для людей", соціального ми ру, орієнтованого на людину як найвищу цінність.
24
25
3. СУСПІЛЬНА КРИЗА ТА МІЖОСОБИСТІСНА СОЛІДАРНІСТЬ.
Сучасні колізії життєвих криз особистості поширюються на тлі суспільних негараздів, нестабільності повсякденних умов життя та труднощів пристосування до них. Нестабільність кризового суспіль ства є не що інше, як розрив внутрішньогрупової, міжгрупової, за-гальносоцієтальної (суспільство — особистість як визначальної) взаємодії людей. Поняття "взаємодія" виражає характер і зміст відно син між індивідами та соціальними групами як носіями якісно різних видів діяльності, котрі відрізняються за своїми статусами й ролями, З суб'єктивного боку, взаємодія грунтується на взаємних очікуваннях лю дей, тобто на взаємному передбачуванні відповідної поведінки, включаю чи відносини соціальної солідарності, які можуть набирати форм емо ційно-чуттєвих, духовних (в тому числі ідейних) і власне поведінкових та, у найрозвиненішій стадії, якостей соціальної згуртованості, що пе редбачає усвідомлення групових цілей і дій, орієнтованих на їх досягнен ня. Водночас соціальна солідарність є підґрунтям формування со ціальної та індивідуальної ідентичності, самототожності особистості, без якої неможлива урівноваженість і гармонія її внутрішнього світу.
Головне у процесі суспільної стабілізації — це досягнення суспільної рівноваги на різних рівнях функціонування суспільства, аж до особисто стей включно. Важливими складниками цього процесу є соціально-психологічні чинники, адже у суспільній трансформації як перехід ному стані суспільства "беруть участь" такі соціально-психологічні феномени, як психологічне напруження і солідарність, соціальна три вожність, особистісна й групова ідентичність, мотиваційні зміни ін дивідуальної та групової діяльності тощо.
На погляд дослідників, руйнування ідентифікаційних спонук у період гострих криз і стійке домінування самоохоронних, захисних ідентичностей з сім'єю і найближчим оточенням, яке спостерігається нині, пояснюється втратою довіри до соціально-системної усталеності і, в якості природної людської реакції, прагненням формувати власні локальні мікросистеми відносно стабільних взаємозв'язків, які і за безпечують потребу включення до соціуму, але звуженого до меж вузького кола "своїх", з ким індивід перебуває у відчутних міжосо-бистісних стосунках. Радше йдеться про ситуацію усвідомлення осо бистістю свого власного інтересу в умовах невизначеності інтересу суспільного, тобто про вельми драматичну колізію, в якій люди почу ваються далеко не однаково.
За таких умов наступним природним кроком освоєння реальності є пошук, пасивний чи активний, усвідомлений чи стихійний, шир-
26
шого кола людей з однотипними умовами життя і схожими життєви ми позиціями, що давало б можливість, бодай почасти, приєднатися до загалу, позбутися самоізоляції і безпорадності.
Як побачимо далі, на конкретних життєвих ситуаціях, у кризовому суспільстві таке зближення і консолідація людей набувають вельми специфічних рис і неабиякого драматизму.
Передовсім поглянемо на загальну картину занепокоєння насе лення сучасними обставинами життя, яку виявлено під час нашого дослідження означеної проблеми. Респондентам ставилося питання: "Які зміни у Вашому матеріальному, соціальному, моральному стані найбільше турбують Вас?" (опитування проводилось за відповідною соціологічною методикою з-поміж 1200 осіб у різних регіонах України). Проаналізуємо одержану інформацію (дані подано у від сотках):
1995 р.
Ранг
1997 р. Ранг
Чинники занепокоєння населення
Зменшення реальних доходів, зниження рівня 63 1 69 1
життя
Погіршання стану здоров'я 25 4 35 2
Необхідність щоденно думати над проблема- 33 2 29 З
ми, які раніше не турбували
Загроза безробіття 18 5 27 4
Неможливість нормально харчуватися 11 18 5—6
Загальний тривожний стан 28 3 18 5—6
Втрата твердих орієнтирів, цілей життя 16 6 16 7
Становище безробітного 5 9 8 8
Погіршання стосунків у родині, з родичами 4 10 5 9—10
Зниження авторитету і можливостей своєї 8 8 5 9—10
професії
Нічого цього не відчуваю 2 11 2 11
Важко відповісти 4 1
Моніторингова (порівнювана в часі) інформація засвідчує, як і бу денні спостереження, що найбільше турбот населенню завдає зни ження життєвого рівня, зменшення реальних доходів (це позиція, рейтинг якої, на жаль, не змінився на краще упродовж двох років моніторингу, кількість занепокоєних цією обставиною зросла).
Зростання негативної актуальності і кількох інших позицій ("по гіршання стану здоров'я", "загроза безробіття" і "становище безробіт ного", "неможливість нормально харчуватися", "погіршання стосунків
27
у родині") не потребує коментарів через їхню очевидність, зумовлену кризовою ситуацією. Зацікавлює інша обставина: зниження актуаль ності таких позицій, як "необхідність щоденно думати над проблема ми, які раніше мене не турбували" та особливо "загальний тривожний стан" (1995 р. - 28% виборів, 1997 р. - 18%). Обидві позиції харак теризують, за самооцінкою, саме внутрішній, суб'єктивно-особис-тісний стан людини і можуть вважатися аргументом на користь поси лення адаптаційних процесів у життєдіяльності населення взагалі і стабілізації психологічного стану суспільства зокрема. Тобто маємо емпіричну ознаку різноспрямованості тенденцій трансформації умов життя (їхнього погіршання) і процесу адаптації людей до цих змін як психологічного урівноваження, виходу зі стресової ситуації, при наймні для значної групи населення. За даними опитування, у со ціально-демографічних групах переважають незначущі відмінності в оцінці стану тривожності. Виняток маємо у групі освіти — тривож ніші за інших респонденти з вищою освітою та у віковій групі — найстарші з опитаних (66—75 років).
За такої складної життєвої ситуації закономірно сподіватись на значну зміну уявлень людей та їхніх орієнтацій щодо інтеграційних, консолідаційних чинників як у суспільстві в цілому, так і в най ближчому соціальному оточенні.
У соціалістичну добу така солідарність, певна річ, набувала, як правило, колективістських форм, причому цілеспрямовано зорієнто-вувалась відповідними інстанціями у напрямі підтримки й поширення офіційних ідеологем та іміджів, різноманітних трудових починів, політичних пропагандистських кампаній, дружби народів і т. ін. По ява будь-якої неформальної групової солідарності сприймалася як по тенційна небезпека для держави і суспільства.
У сучасних умовах групова солідарність змінилася не лише за формою, спрямованістю і засобами легітимації, а й значною мірою за самими об'єктами і предметами солідарності.
Проілюструємо таку ситуацію на прикладі відповідей респондентів на запитання анкети "Що, на Вашу думку, об'єднує людей у нашому суспільстві?" (див. таблицю).
Вибори опитаних розподілились вельми нерівномірно. Верхню частину переліку (перші п'ять позицій) посіли, за винятком показни ка "віра у краще майбутнє", негативні чинники солідарності.
Зважаючи на близькість ситуативно-змістовних характеристик, на самперед спинимось на показниках "спільні труднощі життя" та "відчуття втрати нормального життя". Щодо національної ознаки рес пондентів, то впадає в око істотна відмінність значущості розбіжно стей між українцями та росіянами стосовно цих двох показників.
28
|
Чинники солідарності |
% |
Ранг |
|
Спільні труднощі життя |
40 |
1 |
|
Віра у краще майбутнє |
39 |
2 |
|
Страх перед майбутнім |
38 |
3-4 |
|
Відчуття втрати нормального життя |
38 |
3-4 |
|
Незадоволення владою |
36 |
5 |
|
Родинні та дружні почуття |
27 |
6 |
|
Релігія (віросповідання) |
20 |
7 |
|
Прагнення спільно долати труднощі життя у країні |
16 |
8-9 |
|
Мова спілкування |
16 |
8-9 |
|
Національна приналежність |
11 |
10 |
|
Патріотичні почуття |
7 |
11 |
|
Політичні погляди |
5 |
12 |
|
Ніщо із переліченого не об'єднує |
2 |
13 |
|
Важко відповісти |
4 |
Так, якщо загальні труднощі життя практично однаково сприймають ся обома етнічними групами, то відчуття втрати нормального життя вельми неоднакове. Тобто об'єктивні умови життя складаються, за оцінкою самих опитаних, переважно без впливу тих чи інших со ціально-дискримінаційних феноменів, які б специфічно, в етнонаціо-нальному плані, вирізняли одну з двох груп, однак життєві втрати росіянам видаються вагомішими, що, вочевидь, пов'язано з діянням додаткових чинників, які справляють негативний вплив на загальну оцінку сучасного життя і, відповідно, від супротивного, за принци пом контрасту, звичного життя минулого. Специфіку таких чинників з'ясуємо дещо нижче, але вже тут звернемо увагу на посилення розбіжностей за обома показниками залежно від мовності респон дентів (україномовні і російськомовні): за показником "загальні труд нощі життя", відповідно, 37 і 44%, а за показником "відчуття втрати нормального життя" — 25 і 51%.
В освітніх групах за обома показниками маємо послідовне наро стання виборів з підвищенням освіти респондентів, причому різниця двох рядів даних у відповідних групах неістотна, тобто маємо одно типну залежність: чим вищий рівень освіти, тим гострішою оцінюєть ся ситуація сучасних життєвих труднощів і її контрастність порівняно з радянськими часами.
29
Аналогічну залежність, хоч і не таку значущу, виявлено за озна кою матеріального стану сім'ї: "середній матеріальний стан", відпо відно, 37 і 35%, а "поганий" і "дуже поганий" — приблизно по 42 і 38%.
Дещо інша картина складається у вікових групах респондентів, причому тенденція таких залежностей однакова за обома названими вище показниками: найменше виборів у крайніх освітніх групах (молодь до 25 років і група 66—75 років). Пік негативної солідарності припадає на вік 36—55 років. Привернемо водночас увагу читача до останньої вікової групи, оскільки ми ще не раз зустрінемося із нею в подальшому аналізі.
Що ж до схожості орієнтації крайніх вікових груп, то, треба дума ти, мотивація оцінок в них різна. Соціально-часові і соціально-просторові межі для порівняння життєвих ситуацій в молоді, природ но, значно вужчі, ніж у людей з більшим життєвим досвідом, чим і пояснюється відносно нижча актуальність нових життєвих труднощів у свідомості наймолодшої когорти. Для найстаршої ж групи звуження життєвого простору насамперед детерміноване природним зменшен ням кількості соціальних ролей (професійних, побутових, гро мадських), а отже, закономірним вилученням із свідомості низки осе редків незадоволення, які вельми актуальні для решти вікових груп.
Проаналізуємо інші складові негативно-песимістичної картини об'єднавчих тенденцій (показники "страх перед майбутнім" та "не задоволення владою").
За першою позицією у групі освіти маємо послідовне наростання виборів від 34% у респондентів з неповною середньою освітою до 47% — з вищою. Слід при цьому особливо підкреслити, що саме гру па вищої освіти за більшістю позицій дає найпесимістичніші, нега-тивістські оцінки. Це, зазвичай, досить тривожне явище, адже ґрун товна перебудова суспільних відносин вимагає широкого залучення до активної діяльності, мобілізації творчого, ініціативного потенціалу саме людей кваліфікованих, з відповідним кругозором і, певна річ, переконаних у можливості подолання труднощів, виходу з кризи. Тенденція до звуження соціального запиту на кваліфіковану працю, яка спостерігається нині, непокликаність творчої, зокрема наукової, думки, згортання фронту наукових досліджень і раціоналізаторських, проектних, інженерних розробок і т. ін. закономірно спричинюють дезадаптованість цієї соціальної групи і песимістичне сприйняття нею майбутнього.
У групі освіти позиція "страх перед майбутнім" тісно поєднана з позицією "незадоволення владою". Коментарі тут, мабуть, зайві.
ЗО
У вікових групах відносно страху перед майбутнім спостерігаємо поступове наростання виборів з піком у межах 36—55 років, а далі її поступове зниження. Крайні вікові групи дають однакову кількість виборів. Тобто тут знов найвразливіший середній та передпенсійний вік. Найстаріші ж респонденти, не дуже сподіваючись на краще май бутнє життя, не надто вже й залякані майбутнім: по-перше, дається взнаки великий досвід життєвих випробувань і загартованість нашим нелегким життям, по-друге, життя вже "зроблено", основні події по заду, залишився природний фініш, потреба життєвої перспективи мінімізована. Саме ця група і найменше не задоволена владою, тоді як у решті груп приблизно однакове значне незадоволення.
Зв'язок двох аналізованих позицій з рівнем матеріального стану респондентів постає у дзеркальному взаємному відображенні, з точ ністю до навпаки: чим заможніші люди, тим в них менше страху пе ред майбутнім і тим менше незадоволеності владою. Чим вони бід ніші, тим більше страху і більше неприйняття влади.
Певна річ, особливу увагу привертає єдина позитивно-оптиміс тична у верхній частині загального переліку чинників солідарності позиція "віра у краще майбутнє". Хоч вона і єдина, але посідає високе друге місце в загальному рейтингу виборів. Це по-перше. По-друге, аж надто важлива її наявність взагалі у час суспільної невизначеності, аморфності державницьких і партійних програм, розгубленості кер маничів та й значної маси населення.
Щодо вікових характеристик респондентів, то природною вигля дає переважність виборів цієї позиції наймолодшими — молодь до 25 років і найменшість — найстаршими (66—75 років), яким очікувати кращого життя вже немає коли, зважаючи на загальмованість су спільної трансформації. Проте близькою до останньої групи вияви лась когорта 46—55 років. Слід думати, що непевність часової пер спективи життя у людей цього віку пов'язана з додатковим наванта женням на психіку, спричиненим ще порівняною віддаленістю для багатьох з них пенсійного рубежу з його відносною гарантованістю, хоч і недостатнього, а все ж доходу. При цьому для них вельми акту альною є небезпека залишитись без роботи саме через вік, а водночас на них значною мірою покладаються сім'ї дітей, які щойно сформу валися і ще вимагають батьківської опіки. Відтак перспектива життя їх досить складна.
Закономірним виглядає чіткий зв'язок міцності віри в майбутнє з матеріальним станом респондентів ("середній стан" — 47%, "пога ний" — 37%, "дуже поганий" — 32%). Наголосимо, однак, на іншому:
31
і за низької оцінки своїх матеріальних здобутків і умов життя третина опитаних в кожній з двох останніх груп все ж не втрачає надії на світло в кінці тунелю трансформації.
Вельми специфічний розподіл виборів за цим показником в освітніх групах. Приблизно на однаковому рівні оптимізму перебу вають, з одного боку, респонденти з неповною середньою та вищою освітою, з іншого — з середньою загальною та спеціальною освітою. Близькість орієнтацій двох останніх груп зрозуміла, так би мовити, за визначенням. Що ж до двох попередніх, то тут, вочевидь, маємо різні мотиваційні складові сприйняття майбутнього. Опосередкований ар гумент такого тлумачення стосовно групи неповної середньої освіти — це порівняно вагома частка в ній когорт із властивим їм пе реважанням песимістичного сприйняття життєвої перспективи. У групі вищої освіти дається взнаки інтелектуальний раціоналізм в оцінці сучасної кризової ситуації: люди з вищою освітою, за даними опитування, якомога далі відсувають рубіж виходу України з кризово го стану (половина з них віднесли цей часовий рубіж на десять і значно більше десяти років, найдовше за всіх). Певна річ, є в цих групах і спільне мотиваційне підґрунтя, пов'язане саме з освітою. З одного боку, недостатність неповної середньої освіти для залучення до сучасного трансформаційного процесу, з іншого — соціальна не-покликаність багатьох професій внаслідок хаотичного структурного зламу народного господарства (вища освіта).
Центральне місце в загальному переліку чинників солідарності (ранги 6 і 7) посіли зі значним перепадом позиції "родинні та дружні почуття" та "релігія (віросповідання)". Порівняно скромні місця цих позицій у рейтингу, якщо зважити на їхню належність до одвічних загальнолюдських цінностей, зайвий раз засвідчують гостроту сучас ної суспільної ситуації, коли у свідомості респондента актуалізуються насамперед мотиватори тривоги загальносуспільного рівня, надосо-бистісного виміру. Люди усвідомлюють масштаби кризи і її здатність однаковою мірою для багатьох, навіть більшості, самими обставинами життя стимулювати солідаристські настрої як масовидне явище, за лишаючи індивідуально-особистісні феномени, так би мовити, в ре зерві, як те, що саме собою розуміється.
Щодо родинних почуттів, то саме до такого висновку спонукають наші дані про їхнє місце в переліку чинників соціального занепо коєння населення. Так, погіршання стосунків у родині, з родичами відзначили лише 5% опитаних (1997 р.). Щоправда, порівняно з опи туванням 1995 р. він дещо зріс (було 4%), але в загальному масиві опитаних це частка незначна. Наголошуємо на цій обставині через те,
32
що порівняно малоактуальна роль родинних почуттів як чинників соціальної солідарності могла б тлумачитись і як взагалі деструктивна тенденція на побутовому рівні. Однак наведені додаткові дані про це не говорять.
Складніша ситуація з оцінкою ролі релігії. В Україні, як відомо, міжконфесійні відносини досить напружені, а відтак про соліда ристські тенденції слід говорити стосовно окремої конкретної кон фесії, яка водночас може виступати як конфліктогенний чинник на суспільному рівні.
На жаль, вкрай мало виборів здобула позиція "спільно долати труднощі життя у країні". Тут не вперше з досвіду нашого досліджен ня змушені зафіксувати кволість активно-діяльнісної установки насе лення, що мала б спрямовуватись не лише на самовиживання у най ближчому оточенні, а була б зорієнтована на перетворення справді суспільного масштабу, без чого неможливе кардинальне зрушення, перелом ситуації в Україні. У цьому відношенні суспільний сучасний настрій різко відрізняється від масового колективного ентузіазму 30-х років як складової ще тоді молодої революції (звісно, разом з її зво ротною, негативною стороною) і від післявоєнного часу з масовим прагненням до мирної будівничої праці по відновленню країни.
Аналізуючи решту показників, зауважимо — як позитивну тен денцію — низьку актуальність позицій "мова спілкування", "націо нальна приналежність", "політичні погляди". Вони перебувають на периферії суспільної солідарності, хоча й потенціально, і це, на жаль, засвідчують події в різних регіонах світу, у країнах СнД включно, містять неабиякий потенціал національних, соціальних, міжосо-бистісних конфліктів. Стосовно ж, особливо, політичних поглядів, то, як відомо, вся радянська епоха була просякнута лейтмотивом ідейно-політичної (монопольної) єдності, пильності і протиборства з "чужи ми впливами", тобто єдності заради протистояння.
Одначе так само неактуальними виявились і патріотичні почуття. Воістину разом із водою тоталітарних міфологем у суспільній і інди відуальній свідомості виплеснуто і дитя-феномен патріотизму, влас тивий, зазвичай, національно і державно свідомій спільноті в історії і в сучасності. В даному разі у проблемі патріотизму як чинника суспільної солідарності закумульовано низку суперечностей, що є на слідком попередньої епохи: руйнування союзної держави як спільної батьківщини для всіх її громадян, причому держави з пропагованими і впроваджуваними у виховний процес атрибутами месіанізму, могут ності, оплоту найпрогресивніших надбань людства тощо. Звідси сформований з дитинства стереотип патріота і патріотизму для ба-
33
-
гатьох людей за нових умов виявився в змістовному плані вихолоще ним, неадекватним реальності, а натомість не сформовано образ патріота нової незалежної держави, відсутні зразки патріотичної діяльності, надто мляво і нецілеспрямовано ведеться патріотичне ви ховання, причому нерідко і в педагогічній практиці, і в засобах масо вої інформації наявні спрощення, примітивізм і хуторянство в його найгірших втіленнях.
Подивимось, однак, пильніше на такі важливі, з огляду на добу, ознаки опитаних, як національність і мовність. Означені характери стики справляють специфічний вплив на сприйняття суспільних си туацій, хоча, як вже зазначалося, в цілому свідомо люди не схильні вважати їх істотними об'єднавчими чинниками.
|
Українці |
Росіяни |
||
|
% |
Ранг |
% |
Ранг |
|
17 |
8-9 |
13 |
7-8 |
|
34 |
4-5 |
49 |
1 |
|
41 |
1 |
30 |
5 |
|
40 |
2 |
43 |
3-4 |
|
27 |
6 |
25 |
6 |
|
34 |
4-5 |
44 |
2 |
|
37 |
3 |
43 |
3-4 |
|
17 |
8-9 |
10 |
9 |
|
8 |
11 |
4 |
11 |
|
5 |
12 |
3 |
12-13 |
|
22 |
7 |
13 |
7-8 |
|
12 |
10 |
5 |
10 |
|
2 |
13 |
3 |
12-13 |
|
4 |
4 |
Чинники солідарності
Прагнення спільно долати труднощі життя у країні
Відчуття втрати нормального життя
Віра в краще майбутнє
Спільні труднощі життя Родинні та дружні почуття Незадоволення владою Страх перед майбутнім Мова спілкування Патріотичні почуття Політичні погляди Релігія (віросповідання) Національна приналежність Ніщо з переліченого не об'єднує Важко відповісти
Розподіл виборів чинників солідарності за національною ознакою респондентів (українці — росіяни) виявляє в низці показників вельми істотні розбіжності. Так, в українців найвищий рейтинг у переліку чинників посідає "віра у краще майбутнє", тоді як у росіян пік ви борів припадає на "відчуття втрати нормального життя", тобто маємо відносну полярність: оптимістична орієнтація у першому випадку і песимістична — в другому.
Порівняємо ситуацію виборів згідно з національністю опитаних з ситуацією виборів відповідно до їхньої мовності.
34
|
Чинники |
Україномовні |
Російськомовні |
||
|
солідарності |
% |
Ранг |
% |
Ранг |
|
Прагнення спільно долати труднощі |
19 |
9 |
13 |
8-9 |
|
життя в країні |
||||
|
Відчуття втрати нормального життя |
25 |
6-7 |
51 |
1 |
|
Віра у краще майбутнє |
40 |
1 |
36 |
5 |
|
Спільні труднощі життя |
37 |
2 |
43 |
3-4 |
|
Родинні та дружні почуття |
25 |
6-7 |
29 |
6 |
|
Незадоволення владою |
27 |
4 |
43 |
3-4 |
|
Страх перед майбутнім |
30 |
3 |
44 |
2 |
|
Мова спілкування |
20 |
8 |
13 |
8-9 |
|
Патріотичні почуття |
9 |
11 |
4 |
11 |
|
Політичні погляди |
6 |
12 |
3 |
12-13 |
|
Релігія (віросповідання) |
26 |
5 |
15 |
7 |
|
Національна приналежність |
13 |
10 |
6 |
10 |
|
Ніщо з переліченого не об'єднує |
1 |
13 |
3 |
12-13 |
|
Важко відповісти |
6 |
3 |
Картина співвідношення чинників солідарності за мовною озна кою респондентів строкатіша, але стратегія виборів аналогічна.
З-поміж усіх наведених даних виборів чинників солідарності в оцінці респондентів особливо вирізняється позиція "відчуття втрати нормального життя" (за мовною ознакою амплітуда розбіжності між російськомовними і україномовними відповідно від першого до шостого—сьомого місця, а кількість виборів — від 51 до 25%). Це істотно більше, ніж за ознакою національної приналежності (49 і 34%). Інакше кажучи, маємо підставу твердити, що мовні, власне, мовно-культурні, характеристики респондентів є істотним, одним з найважливіших чинників рівня психологічної адаптованості чи деза-даптованості особистості, як і її соціальної ідентичності. Такий вис новок посилюється зверненням до сумарної кількості виборів за чо тирма основними негативно-оцінними чинниками солідарності: 1) "відчуття втрати нормального життя"; 2) "спільні труднощі життя"; 3) "незадоволення владою"; 4) "страх перед майбутнім". Співвідно шення сукупної негативно-змістової психологічної енергетики солі дарності виявляється таким: 1) українці — 145% виборів, україно мовні — 119%; 2) росіяни — 179%, російськомовні — 181%. В україн ській групі ознака мовності знижує негативну енергетику порівняно з національністю, причому обидві сукупності виборів значно менші,
35
ніж у російській групі. Що ж до останньої, то тут навпаки — мовність посилює негативну енергетику порівняно з національністю, і обидві значно переважають українську групу. Тобто глибша адаптованість до ситуації править за сприятливе підґрунтя для позитивно орієнтованої солідарності і толерантності, в даному разі з етнополітичного і етно культурного погляду. Дезадаптованість посилює психологічну енерге тику солідарності в бік негативізму. Адже сьогодні державомовність є проблемою адаптації для російськомовного населення (не всього, звичайно) і не є такою проблемою для україномовних. Та справа, яс на річ, не лише у державній мові. Тут сконцентровано велике коло проблем політичного, культурного, соціального змісту, які активно дебатуються у суспільстві. Є і псевдопроблеми, котрі штучно збуджу ються проімперськими і ліворадикальними силами з метою підви щення соціально-політичного напруження в суспільстві.
За рештою показників українці і україномовні мають помітно більшу кількість виборів за винятком "родинних і дружніх почуттів", де вони практично однакові. А загалом ці позиції, як вже зазначало ся, обиралися респондентами нечасто, вони малоактуальні з різних причин, про що вже йшлося. До того ж — і це важливо підкреслити, і тут в українців і україномовних істотно більше консолідаційних орієнтацій за наведеними ознаками, ніж в росіян і російськомовних респондентів.
Принагідно зазначимо позицію "релігія (віросповідання)", котра порівняно актуальна для українців і особливо україномовних. Певна річ, віруючі значно частіше, ніж невіруючі обирали релігію як чинник суспільної солідарності (відповідно 24 і 9%). Водночас не залишимо поза увагою і ту обставину, що при опитуванні віднесли себе до віруючих три чверті респондентів, але з-поміж них вказав на релігію як чинник солідарності лише кожний четвертий. Маємо, як вже го ворилося, серйозні міжконфесійні проблеми.
Таким чином, емпірична інформація про настрої людей стосовно повсякденних цінностей життя свідчить про значне зміщення інте граційних орієнтацій у сферу спільного незадоволення, неприйняття, негативізму. Ця позиція здебільшого виявляється на емоційно-чуттєвому рівні, раціонально усвідомлюється переважно людьми з вищою освітою і поки що не перевтілюється у такого самого масшта бу масову поведінку непокори, протесту, порушення громадського порядку. Певна річ, такий суспільно-психологічний фон не є кращою з можливостей для гармонізації внутрішнього світу людини, зняття стресової напруженості, викликаної часом дрібними негараздами сімейно-побутового чи особистісного характеру, а отже, провокує і загострює драматичне сприйняття життя і життєву кризу особистості.
36
4. ЗАСОБИ РЕГУЛЮВАННЯ СОЦІАЛЬНОЇ ПОВЕДІНКИ ОСОБИСТОСТІ
Продовжуючи тему конфліктів, виокремимо групу так званих со-цієтальних конфліктів, що виникають у процесі різноманітних дій людини в певному соціумі. Соцієтальні, або соціально-психологічні, конфлікти зумовлені специфікою взаємодії індивіда та суспільства, особливостями розуміння цих взаємин. Таке розуміння не приходить миттєво, воно формується упродовж життя і має складний соціально-психологічний характер.
~* Особливості засвоєння соціального досвіду індивідом мають велике значення для подальшого успішного існування в суспільстві і, що вельми ^актуально, для адаптації в нових соціальних умовах.
Відтак, на наш погляд, дуже важливо простежити, як формується та набувається певний соціальний досвід, яких форм він набирає і яким чином сформована стратегія відносин суспільства і індивіда впливає на успішність існування за певних соціальних умов.
Проблема специфіки залежності від соціуму набуває нині нового змісту. Взаємини індивіда і суспільства регулюються за допомогою механізмів соціального контролю.
Соціальний контроль являє собою одну з найважливіших форм регулювання, сукупність спеціальних механізмів, надбудову над пев ною структурою економічних, політичних, соціальних відносин, які свідомо використовуються суспільством в цілому з метою організації й підтримування постійнодіючої системи типових форм масової со ціальної поведінки, що упроваджують сталість, одностайність у спільне життя, впорядковують суспільні відносини.
Соціальний контроль визначається як механізм саморегуляції суспільства та соціальних груп, які забезпечують цілеспрямований вплив на поведінку людей з метою зміцнення порядку і стабільності. Соціальний контроль покликаний гарантувати відповідну даним со ціальним цінностям, нормам та ролям поведінку людини або со ціальної групи. Він базує свою діяльність на спільному визначенні культури даного суспільства, групи і прищепленні її цінностей і норм своїм членам шляхом виховання взірців поведінки. Система соціаль ного контролю здійснює свої функції на основі вироблення звичок, звичаїв, правових та моральних норм і відповідальних санкцій [і, с 109].
У системі регуляції сучасного суспільства можна виділити п'ять основних форм соціального контролю — це політична, правова, мо ральна, релігійна й естетична форми.
37
Саме ці форми сукупно створюють необхідні умови суспільної по ведінки, підтримують та відтворюють певну систему типової соціаль ної поведінки. Система цінностей, мотивація очікувань і норма тивних установок, що виробляються в суспільстві, врешті-решт зумо влюють зміст і напрям вчинків особи. Слід зауважити, що подібні ме ханізми діють на всіх рівнях соціальної поведінки — від ситуативних вчинків до цілісної системи соціальних дій. Суспільний індивід не має змоги не враховувати систему висунутих до його поведінки ви мог.
У ході реалізації вимог різних соціальних норм і в масовій со ціальній поведінці виникають відповідні типові форми, що за кріплюють функціонування даної системи суспільних відносин, які підтримують дану форму соціальної організації.
Проте сама норма не регулює поведінку людини. Означена по ведінка спрямовується безпосередньо сформованою на цій основі си стемою внутрішніх детермінант. Поведінкою управляє насамперед сама людина, спираючись на особистісну інтеріоризацію соціального середовища. Цим зумовлюється важливість процесу інтеріоризації соціальних норм, тобто переведення її із зовнішніх щодо індивіду вимог у внутрішні. Нормативна соціалізація особистості є безумов ним механізмом соціального контролю.
Соціальний контроль реалізується в процесі соціалізації, коли здійснюється засвоєння індивідом соціальних норм і цінностей, фор мується самоконтроль, засвоюються різні соціальні ролі, що передба чає і гарантує виконання ролевих вимог і очікувань. Реалізація со ціального контролю в процесі соціалізації є найстійкішою структу рою, що регулює поведінку індивіда.
Результатом такої соціалізації (зауважимо, що соціалізація може продовжуватися протягом всього життя, оскільки залежить від змін оточуючого людину соціального середовища та її власного розвитку, має певні етапи та механізми) виступає не тільки інтеріоризація пев них знань, умінь і норм, а й певні якісні зрушення у самосвідомості, що зумовлює появу структури, з середини санкціонуючої поведінку, так званого "внутрішнього контролера".
Як елемент соціального управління соціальний контроль діє за принципом зворотного зв'язку. Його головною метою можна назвати створення умов для стабільності соціальної системи. Соціальний кон троль — це, по суті, налаштування, організація, формування певного змісту регуляторів поведінки людини. Механізм соціального контро-ля — це не процес однобічного впливу суспільства, це процес актив ної взаємодії взаємопов'язаних, хоча і різних за характером, елемен тів. Індивід і суспільство (соціальна група) становлять взаємодіючі
38
складові елементи системи соціального контроля. Якщо на рівні суспільної свідомості інформація передається у вигляді цілісних, внутрішньо недиференційованих стереотипів, нормативно-орієн тованої поведінки, її взірців, то на рівні індивідуальної свідомості ви никає можливість її поділу на інформацію про цілі дії, ймовірні засо би, з'являється можливість свідомої оцінки [2].
Самоконтроль (внутрішній контроль) являє собою вищу і найефек-і тивнішу форму регулювання людиною своєї поведінки.
Розуміючи самоконтроль як універсальну, інтегровану спромож ність людини, що пронизує усі психічні явища, можна говорити про самоконтроль психічних процесів, самоконтроль за станом. І врешті, можна говорити про самоконтроль як про певну властивість, що стає особистісною рисою.
Самоконтроль є невід'ємною частішою усіх видів діяльності та по ведінки людини.
Згідно зі структурним принципом притаманне людині різноманіття механізмів самоконтролю пов'язується з ієрархічною організацією життєдіяльності людини. З соціальним рівнем пов'язана поява одного з найскладніших видів самоконтролю — соціального. Існування в суспільстві неможливе без актуалізації механізмів соціального само контролю. Саме за його допомогою людина свідомо контролює свою поведінку відповідно до засвоєної нею системи еталонів. Роль таких еталонів виконують соціальні норми або взірці поведінки, зумовлюю чи певну спрямованість суспільної поведінки людей, сприяючи ор ганізованості та стабільності суспільства.
Соціальний самоконтроль означає певну позицію людини. Такий са моконтроль є результатом попереднього досвіду й виховання. По то му, як людина поводиться в суспільстві, які здійснює вчинки, ми можемо робити висновок про сформованість в неї соціального само контролю.
Дія самоконтролю (як соціального самоконтролю — тобто такого, що реалізується на підставі загальновизнаних норм) передбачає їх ін-теріорізацію, тобто засвоєння соціальних норм в процесі соціалізації і сприйняття їх як внутрішньо необхідних умов і засобів існування у даному суспільстві.
Зауважимо, що функціонування соціальних норм спирається на певні цінності, існуючі в суспільстві (групі). Соціальні норми висту пають як певні вимоги, "шаблони" поведінки, загальні правила, до яких відносять звичаї, традиції, нрави, закони.
Соціальні норми інтегрують людей в певну єдину спільність, форму ють систему соціальної взаємодії. Вони включають вимоги, правила, стандарти поведінки й очікування відповідної (суспільно-схвальної)
39
поведінки. Таким чином, очікування поведінки-реакції є результатом інтеріоризації певних норм.
Отже, до механізму реалізації соціального контроля входять стан дарти належної поведінки, заснованої на певних цінностях і відпо відно до них засвоєних стандартних очікуваннях.
Функціонування цього механізму "цінності — норми — очікуван ня" забезпечує збереження стабільності соціальної системи і стано вить основу реалізації системи соціального контроля в суспільстві. При зміні (порушенні) будь-якої з цих ланок (елементів) функціону-вальне навантаження зосереджується на іншій (яка починає функціо нувати більш активно за певних умов). У кінцевому рахунку саме цей елемент стає провідним у реалізації усього механізму соціального контролю.
"Ціннісно-нормативний канон людини функціонує не тільки на ідеологічному рівні, рівні культурного символізму, а й на рівні буден ної свідомості і виявляється у реальній соціальній поведінці та моти вації людей. Але ж ці образи багатовимірні й багатозначні й варіюють залежно від певної соціальної ідентичності, сфери діяльності та істо ричної ситуації" [3, с. 113].
Зміни нормативно-ціннісної системи, що відбуваються сьогодні в гру пах та у суспільстві в цілому, виявляються для індивіда стресогенним фактором, який спричинює глибокий психологічний резонанс. Важкі пе реживання змін, що відбуваються в суспільстві, пов'язані з його со ціально-історичними та соціально-психологічними особливостями. Зазначимо, що ці наслідки впливають на всі сфери життєдіяльності людини.
У перехідний, критичний період, а ситуацію сьогодні правомірно вважати критичною, людина активізує систему очікувань. Особливого значення набуває проблема особистісного ставлення людини до різних соціальних проявів, прогнозування нею свого майбутнього залежно від тих або інших особливостей засвоєння суспільного досвіду.
В який же спосіб реалізується цей механізм сьогодні? Відомо, що психологічна природа людини потребує наявності інстанції, перед якою вона повинна звітувати за свої дії. І на певних етапах розвитку індивіда такий "контролер" завжди має зовнішню локалізацію. Лише згодом, в процесі засвоєння певних елементів культури, соціальних норм і цінностей, у процесі соціалізації, він інтеріоризується.
Зауважимо, що суспільство сьогодні переживає період трансфор мацій. Порівняно з періодом стабільного функціонування суспільства, здатного на прояв стосовно людини свого роду патерналістських функцій, ситуація нині змінюється. У соціокультурний процес вклю чається не просто "адаптивна модель", а "діяльнісна модель" особис-
40
тості. І питання про локалізацію соціального контролю, функціоную чого не на рівні зовнішньої директивності, а вже на рівні особистіс-них диспозицій, набуває певної актуальності.
За сучасних умов рушійні сили суспільства переміщуються на інший рівень. Це передовсім соціально-психологічний та особистісний рівні, тобто рівні активності, свідомості та поведінки реальних людей. Здійсняється розпад старих інституційних структур, які контролюва ли діяльність людей, а відсутність нових правових інститутів визначає І певну стихійність поведінки. За такої ситуації виникає необхідність І виявлення реальних регулятивних механізмів. Проблема виховання, що пов'язана з формуванням уміння контролювати свою поведінку, життя в цілому через внутрішні носії, а не лише за допомогою зов нішніх регуляторів, набуває певного звучання.
Таким чином, відповідно до загальносоціальних і групових про грам поведінки конструюються автономні, особистісні регулятори по ведінки, які дозволяють людині визначати та вибирати саме ті спосо би поведінки, які позитивно "вписуються" у суспільну динаміку со ціальних зв'язків та взаємодій, що відповідають конкретно-історич ним вимогам.
Можна стверджувати, що інтеріоризація регулятивної системи конкретним членам суспільства являє собою складний психосоціаль-ний процес. І кінцевим результатом цього процесу є засвоєння лю диною певного типу соціального самоконтролю, який, врешті-решт, розпочинає функціонувати вже на рівні особистісних диспозицій. Ця генералізована властивість відома під назвою "локус контролю" (термін було запроваджено Дж. Роттером у 1954 р.).
Локус контролю об'єднує внутрішньо-зовнішні характеристики та детермінанти соціальної поведінки. Він посідає певне місце з-поміж елементів самосвідомості і насамперед в соціальному "Я"-образі та формується під впливом власного досвіду, здібностей та механізмів соціального контролю. Це особистісний конструкт, який перманент но впливає на регулятивну функцію, відрізняється стійкістю та зумо влює досягнення значного результату в поведінці. Локус контролю є суттєвим фактором, що зумовлює характер активності особистості. Він визначає, певною мірою, індивідуальний стиль соціальної по ведінки.
Локус контролю можна визначити як міру, якою людина сприймає своє життя як контрольоване власними зусиллями та діями, або кон трольоване ззовні, зовнішніми силами. В загальному вигляді локус контролю означає схильність людини — як індивіда і як представни ка певної культури — приписувати відповідність за важливі події свого життя переважно самому собі (інтернальний локус контролю)
41
або різним зовнішнім факторам — іншим людям, об'єктивним зов нішнім умовам (екстернальний локус). За детальнішого аналізу локус контролю містить в собі, по-перше, світоглядний елемент, уявлення про те, яким чином взагалі керується світ; по-друге, індивідуальне відчуття особистого контроля, відчуття себе хазяїном своєї долі; по-третє, пов'язану з цим систему самооцінок та інших характеристик [З, с. ііб].
Локус контролю являє собою узагальнене очікування того, якою мірою людина контролює своє життя. Розрізняють екстернальний і інтернальний локуси контролю.
Люди з екстернальним локусом контролю вважають, що успіхи їх та невдачі регулюються зовнішніми факторами — такими, як доля, удача, щасливий випадок, впливові особи та непередбачувані сили оточення. Екстернали вірять в те, що вони заручники долі. Навпаки, люди з інтернальним локусом контролю вірять в те, що удача або не вдача визначаються їхніми власними діями та здібностями (тобто внутрішніми факторами). Інтернали, таким чином, відчувають, що вони більшою мірою впливають на своє життя.
Зазначимо, що це не чисті типи, а полюси певного ставлення до життя.
Екстернали й інтернали відрізняються не лише за своєю впев неністю відносно того, де знаходиться джерело контролю їхньої по ведінки. Локус контролю дозволяє зрозуміти певні психологічні де термінанти поведінки. Екстернали сильніше підвладні соціальному впливу, гірше адаптуються. Вони більш конформні, більш підвладні авторитетам та залежні від суспільства, від соціальної ситуації в ціло му. Екстернали менш терпимі та більше нетерплячі в ситуаціях подо лання, їхня емоційна нестабільність нерідко супроводжується незадо воленням своїм життям та становищем у суспільстві. Інтернали більш впевнені у своїй спроможності вирішувати проблеми. Головний ком понент структури інтернальності — впевненість у тому, що людина може все. Все, що відбувається з нею, залежить від її особистої ак тивності, спроможності контролювати ситуації та творчо реалізовува ти себе.
Особливості інтеріоризації людиною соціального досвіду — за своєння "стійкої стратегії поведінки", пов'язаної з особливостями ло калізації соціального контролю — багато в чому зумовлюють успіш ність існування в суспільстві. Особливості прояву локусу контролю є важливою характеристикою, яка зумовлює результат процесу со ціалізації та адаптації особистості, є показником усвідомлення реаль них регулятивних механізмів, що детермінують активну поведінку та очікування стосовно них.
42
Валсливою соціально-психологічною характеристикою особистості є ступінь активності її власних зусиль, спрямованих на подолання жит тєвих труднощів, почуття особистої відповідальності, пов'язане із вірою в успішне майбутнє. Актуального значення вони набувають в процесі соціальної адаптації до нових умов, в розвитку спроможності гнучко адаптуватись до різких змін. Ці характеристики, можливо, є визначальними в соціально-психологічних реакціях на значущі події життя і здебільшого можуть суттєво впливати на" процес соціальної регуляції поведінки.
Як зазначалось, при порушенні певних регулятивних ланок ме ханізму соціальної регуляції поведінки засвоєна система очікувань людини виходить на передній план цього механізму і набуває особли вого значення.
Розглядаючи систему очікувань як генералізовані особистісні уста новки, ми пов'язуємо їх з вищим рівнем самоконтролю, тобто з со ціальним самоконтролем. Цим поняттям обіймається сфера суб'єк тивного розуміння джерела контролю й уявлення про власні здатності та можливості досягнення певних цілей. Найголовнішим параметром такого очікування є суб'єктивне ставлення до можливості впливу власної діяльності на події життя. Найвищий ступінь узагальнення очікувань зовнішнього або внутрішнього контролю охоплює увесь життєвий спектр, набуваючи характеру особистісної диспозиції (так званий внутрішній або зовнішній локус контролю). Звернемось до фактичних даних.
Як людина уявляє своє буття? В кому чи в чому вона вбачає свою надію, на що вона розраховує й сподівається, вирішуючи свої про блеми, будуючи чи плануючи своє життя? Аналіз сучасної практики, розроблених методів і засобів, що дали б змогу вивести суспільну свідомість з інституціональної кризи, неможливий без вивчення со ціально-психологічних рефлексів тоталітарного суспільства.
Такий аналіз дозволяє з'ясувати, на що може претендувати суспільство найближчим часом, які підводні камені чекають його на цьому шляху.
Було б помилковим вважати, що сприйняття й оцінка подій здійснюються лише суто індивідуально і не можуть бути узагальнені. Насправді в розумінні соціальних подій беруть участь своєрідні старі схеми — стереотипи, які значною мірою визначають свідомість і по ведінку суспільства. Визначення особливостей дає змогу змалювати певний тип сприйняття і поведінки, що утворює соціальний характер. Це своєрідний комплекс типових очікувань, розуміння, що регулює сприйняття та поведінку в суспільстві впродовж довготривалого ' періоду.
43
Спробуємо продемонструвати за допомогою цифр деякі нюанси ситуації, що склалася сьогодні, на прикладі "взаємин" населення України та її правлячої еліти, використовуючи результати соціологіч ного дослідження, проведеного в грудні 1996 р. Інститутом соціології НАН України за сприянням соціологічної служби "Соціс-Геллап". Об'єктом дослідження була вибірка з 1200 осіб, що репрезентували доросле населення України. Зауважимо, що за ознаками статі, віку, освіти, відмінності між вибірковою та генеральною сукупностями бу ли в межах 5%. Зваживши на ці характеристики, можна зробити при пущення, що думки наших респондентів головно відбивають картину думок населення України в цілому. Також ми використовуємо дані, отримані при проведенні експертного опитування "Елітної групи" (представники правлячої еліти) у березні 1997 р.
Нас цікавили проблеми, пов'язані з тим, наскільки людина сьо годні відчуває свою особистісну залежність від зовнішніх обставин взагалі і від владних структур зокрема, і як це ставлення може впли вати на нинішню ситуацію в суспільстві.
Показовими є відповіді на два таких питання (дані наведені у відсотках):
Від чого залежить Ваше життя?
|
Ознака |
Основна вибірка |
Еліта |
|
Переважно від зовнішніх обставин |
25,33 |
6,76 |
|
Рівною мірою від зов нішніх обставин і від мене |
29,58 |
41,89 |
|
Переважно від мене |
17,25 |
46,62 |
Наскільки Ваше життя залежить від тих, хто складає правлячу еліту?
Дуже залежить 38,17
Залежить достатньою мірою 37,08
Мало залежить 9,25
Майже не залежить 7,50
Таким чином, більшість людей відчуває суттєву залежність свого життя від зовнішніх обставин і, зокрема, від правлячої еліти. Показо вими є відносини елітної групи, які демонструють значну інтернальну спрямованість порівняно з основною вибіркою. З огляду на це цікаво*
44
15,50 31,11
7,42 24,44
26,20 15,56
25,11 20,00
відзначити, що ступінь залежності пов'язаний з переважанням певно го локусу контролю людини. Це ілюструють наведені далі дані, які визначають, що ступінь залежності зменшується при переважанні ін-терального локусу контролю і пропорційно зростає з посиленням зовнішнього локусу контролю (ЛК), %:
|
Міра |
Переважно |
Однаковою мі- |
Переважно |
||
|
залежності |
Зовнішній |
зовнішній |
рою зовнішній |
внутрішній |
Внутрішній |
|
від правлячої |
ЛК |
ЛК |
та внутрішній |
ЛК |
ЛК |
|
еліти |
ЛК |
25,76
Дуже зале жить
Майже не залежить
Показовою є й тенденція, виявлена у відповідях на запитання, що допомогло б насамперед Вам або Вашим дітям (при бажанні) зробити політичну кар'єру. Переважна більшість респондентів визначає "зовнішні обставини", не сподіваючись на власні сили, знання. Ця тенденція наочно продемонстрована в показниках, що подані далі, %:
Гарна освіта в нашій країні 17,33
Гарна освіта на Заході 13,25
Активне заняття політикою 13,00
Родичі та друзі у вищих колах 33,0
Наявність чималих грошей 51,00
Тим часом представники елітної групи на запитання: "Як ви вва жаєте, великий успіх — це результат кропіткої роботи чи щасливий збіг обставин?" — відповідають, що це кропітка праця — приблизно 75,2% і 14,8% — що це щасливий збіг обставин.
Показовим для тенденцій у сприйманні навколишньої ситуації є й питання про очікування людини щодо тенденцій її життя у майбут ньому. Оптимістичний погляд в майбутнє активізує зусилля, надає сил і наснаги для подолання труднощів, поліпшення свого життя. А вже досягнуті успіхи підкріплюють сподівання. Яка ж тенденція став лення до свого майбутнього панує у суспільстві? Порівняння відпо відей елітної групи та основного масиву вказує на більш оптимістич ну тенденцію елітної групи та песимістичну спрямованість ставлення до свого майбутнього основної маси населення. Про це свідчать від повіді на питання, як зміниться ваше життя в майбутньому, %:
45
|
Тенденції майбутнього |
Основна |
Еліта |
|
життя |
вибірка |
|
|
Життя значно покращиться |
4,14 |
3,38 |
|
Життя дещо покращиться |
24,50 |
25,00 |
|
Життя залишиться без змін |
31,83 |
37,16 |
|
Життя дещо погіршиться |
27,00 |
18,24 |
|
Життя значно погіршиться |
12,50 |
4,73 |
Але ж якщо простежити тенденції ставлення до майбутнього жит тя з-поміж груп з різним локусом контролю, тенденції різнитимуться залежно від переважання зовнішнього чи внутрішнього локусу кон тролю, %:
|
Тенденції майбутнього життя |
Переважно зовнішній ЛК |
Переважно внутрішній ЛК |
|
Життя значно покращиться |
2,96 |
3,38 |
|
Життя дещо покращиться |
23,36 |
27,05 |
|
Життя залишиться без змін |
29,61 |
35,75 |
|
Життя дещо погіршиться |
33,22 |
25,60 |
|
Життя значно погіршиться |
10,86 |
8,21 |
Виявлені в дослідженні тенденції сприйняття соціальної ситуації демонструють породжені минулим етапом особливості масової свідо мості, специфічні психологічні риси, особливості регулятивної систе ми, сформовані певним соціальним оточенням. Вони і сьогодні про довжують впливати на поведінку людей, їх очікування.
Труднощі адаптації людини до нових реалій пов'язані з особли востями ситуації, що склалася сьогодні, коли об'єктивно людина вірить та сподівається головно на себе (35%—47% за різними опиту ваннями). Але суб'єктивно сформовані особливості, функціонуючи на рівні особистісних диспозицій, продовжують впливати на поведінку, ставлення до існуючих в суспільстві ситуації, проблем і можливостей їх вирішення.
Змінити психологічну природу, яка складалась і зміцнювалась ро ками, миттєво неможливо. Проблема формування внутрішнього усві домлення відповідальності за свою долю, дії та вчинки набуває ново го ракурсу та неабиякої актуальності.
46
Розділ II. ОСОБИСТІСТЬ У СУСПІЛЬНІЙ КРИЗІ 1. КРИЗА СОЦІУМУ І ДОЛЯ ЛЮДИНИ
Соціум як соціальний інститут людини. Стадії адаптації. Життєві кризи окремих людей тісно пов'язані з особливостями того соціаль ного оточення, в якому вони зросли, в якому перебігала їхня со ціалізація. Адже будь-яка криза має соціальний характер і пов'язана з ціннісною специфікою традиційної культури даного соціуму, його соцієтальної психіки. Коли соціум перебуває в стані впорядкованості, людям легше орієнтуватися і в своїх кризах. Коли ж соціум сам опи няється в полоні глобальної системної кризи, людина відчуває ки-нутість напризволяще, вона повинна сама собі бути і психотерапев том, і суддею. Але для виконання таких відповідальних функцій по трібен певний рівень розуміння того, що відбувається довкола, того, про що не пишуть журналісти і не говорять політики.
Нині у нашій країні всі соціальні інститути, які повинні захищати людину (держава, сім'я), самі перебувають у великій скруті, що нега тивно позначається на розвитку і самопочутті кожної людини. За по казниками індексу людського розвитку (ІЛР), обчисленого на основі даних за 1994 р., Україна у 1997 р. посіла 95-те місце серед 175 країн світу. Порівняно з попереднім роком рейтинг її за ІЛР знизився на п'ятнадцять позицій (розрахунок ІЛР здійснений за чотирма показни ками — йдеться про очікувану тривалість життя при народженні, ро ків; грамотність серед дорослого населення, %; сукупну частку учнів, %; реальний ВВП на душу населення в доларах (ПКС) [10, с. 8—11].
Це потребує ретельного аналізу такого соціального інституту, як інститут людини. Він начебто має досить вагому структурну базу, тобто існує чимало різноманітних структур, які мають справу з люди ною, але йдеться не про них як про окремих складових нашої держа ви, а про певні наслідки їхньої сукупної діяльності. Мається на увазі велике соціальне поле впливів, інформаційно-енергетичний простір (або поле) соціуму, в якому сьогодні живе людина і який, напевно, є чи не головним для повноцінного або, навпаки, патологічного фор мування самої людини та усіх соціальних інститутів, які нею опіку ються. Це не лише історико-культурне, ментальне підґрунтя даного соціуму, а й уся сукупність соціальних (економічних, політичних, ін формаційних, психічних тощо) впливів, які утворюють певну систему поведінкових, емоційних та когнітивних установок для тієї чи іншої якості взаємодії людей у даному соціумі, для тієї чи іншої якості їхнього життя. На рівні реальних суб'єктів взаємодій — це психологіч-
47
не поле, на рівні наукових узагальнень — це більш структуроване, більш інформативне, але менш живе соціологічне поле, а на рівні цілеспрямованого втручання в поле впливів — це ідеологія в різних своїх формах. Є думка, що нині в нас немає ідеології, але це, звісно, не так: відтоді, коли людина почала жити спільним життям, соціальне поле впливів в кожній спільноті завжди має найголовніший кон солідуючий чи руйнуючий фактор — власну ідеологію. Інша річ, як вона працює, як вона формує те чи інше суспільство, хто нею керує, наскільки це керівництво адекватне природі даного соціуму і тій ре альній ситуації, в якій він перебуває в певний момент свого розвитку і т. ін.
Розглядуване поле — цілісний феномен, і власне він у всіх трьох його аспектах становить соціальний інститут людини, в якому вона народжується, соціалізується, живе і помирає. Як правило, в науковій мові його ще визначають суспільством, але оскільки сьогодні в Україні внаслідок різкого розшарування інтересів, можна сказати, не існує суспільства, як цілісного феномену, втіленням його сутності може виступати соціум: географічне, історичне, природне, культурне місце на Землі, обмежене певними матеріальними і нематеріальними можливостями. Певне поле впливів, яке має центр і периферію. Со ціум — це не суб'єкт дії, і не об'єкт. Соціум — це наше духовно-психологічне повітря, яким дихають усі, але яке не належить нікому. Мабуть, саме тому його так важко вивчати і так важко визнавати. Але від того, наскільки це повітря "екологічно чисте", цілком залежить здоров'я тих, хто дихає ним.
Делікатний науково-гуманітарний дискурс з приводу дистанції між людиною розумною та людиною нерозумною, що точиться в просторі європейської постмодерністської думки вже понад 20 років, має на прикладі України яскраву ілюстрацію того, як обережно треба втруча тись у це поле. Наслідком нерозумного впливу є, з одного боку, хво роба психологічної складової інституту людини, а з другого — ма-ніпулятивне і вкрай небезпечне використання соціологічної складової для ідеологічного впливу, для створення ілюзії суспільства, ілюзії спільного життя тоді, коли його в певному розумінні немає і коли для його оновлення потребуються зовсім інші засоби.
Нині слід не стільки говорити про інститут людини, скільки цілеспрямовано рятувати його. Йдеться хоча б про створення і поши рення наукового уявлення щодо тих небезпечних наслідків, які може придбати соціум і населяючі його люди в разі непрофесійного керу вання його розвитком. Завершується XX століття. Розпочинається
48
нова ера життя, нова ера осмислення старих і звичних дій. Входжен ня в нову еру зі старими звичками буде згубним для людства.
Будь-яка перебудова, будь-яке руйнування порядку чи усталеного способу життя супроводжуються пристосуванням учасників подій до нових умов. В Україні ця фаза пристосування до затяжного глобаль ного соціально-економічного переструктурування соціуму вельми за тягнулася. Як правило, така фаза складається з трьох послідовних етапів: а) первинне пристосування до ситуації, виживання, перебудова "старої" системи цінностей і норм відносно реально діючої; со ціалізація і ресоціалізація населення; б) персоналізація, здійснення життєвих виборів на основі власних потреб і інтересів, на основі власної індивідуальності в усталеному соціумі; в) інтеграція, суб'єк тивне включення в дане середовище, прийняття його як свого, від чуття конгруентності (тотожності) з ним, бажання жити в ньому, консолідуватися з іншими.
Нині ми перебуваємо на першому етапі — етапі адаптації. Перехід до другої стадії можна вважати початком стабілізації системи, а якщо соціум увійде в третю фазу — інтеграції, конгруентності, можна гово рити про новоутворений порядок, тобто про нове суспільство.
Оскільки сьогодні у нашій країні соціальний інститут людини перебу ває в кризовому стані, а головними суперечностями цього стану є при скорений соціальний запит, з одного боку, і "неспроможна" соціальна ре альність, з другого, такий інститут сильно пробуксовує. Не структу-рується і не спрацьовує найважливіший соціальний механізм пере творень, розвитку. З цих причин не може завершитися перша фунда ментальна фаза соціалізації в новонародженому суспільстві — фаза адаптації. З яких причин і чому?
Аналіз вимагає розбити фазу адаптації мінімум ще на дві стадії. Параметри першої стадії, як і в тваринному світі, пов'язані з дією го ловного біологічного закону — збереження власного життя. У тва ринному світі, на відміну від рослинного (де енергія для виживання може братися від сонця), для того, щоб вижити, потрібно знищувати інших. Цей закон можна вважати джерелом негативних почуттів — ненависті, коли хочеться зруйнувати оточення, і страху, коли треба хутко бігти, щоб сховатися від руйнування себе середовищем [1]. Цим негативним почуттям відповідає вектор "від" оточуючого світу. Навіть наближення до чогось або когось відбувається з метою руйну вання. Одні руйнують, інші вдаються до втечі від небезпеки. Але аг ресія і страх завжди тісно пов'язані, вони йдуть, зазвичай, разом по життю. Неможливо зблизитися з оточенням, адаптуватися до нього, якщо хочеться від нього тікати або щось в ньому зруйнувати!
49
Характеристики другої стадії першого етапу адаптації до соціаль ної трансформації можна пов'язати з дією другого біологічного зако ну — збереження життя виду. На відміну від першого означений за кон лежить в основі позитивних почуттів, які можуть бути проілю стровані вектором "до" оточення. Щоб виконати цей закон природи, необхідно насправді з'єднатися з середовищем, з іншими людьми та істотами — психологічно і соціально. Це може означати виникнення потреби населення в консолідації. Це те, над чим безуспішно б'ються ідеологи сьогодні, що так необхідно політикам й для самозбереження.
Соціальне людське життя потребує неабиякого зусилля для пану вання активної, доброї й приваблюючої аури. Адже відомо: чим вища форма організації життя, тим виразнішою є потреба у спільному житті. Зусилля, спрямовані на збереження власного життя і життя ви ду, стають набагато легшими саме в колективі — порівняно з ізоля цією. Людський соціум як найскладніша форма організації життя на Землі потребує розумної спільної думки, спільної потреби і спільної дії з метою утримання певного спільного порядку. Негативне поле впливів ізолює людей одне від одного, породжує психологічно не повноцінну взаємодію та соціально неефективну дію.
Отже, некваліфіковане втручання в життя соціуму породжує в ньому соціальну темряву і психологічну хворобу. Є хвороби влади і хвороби мас. Але, незважаючи на паралельне життя народу і влади, хвороби їх вельми взаємопов'язані, оскільки джерелом своїм вони мають одну хворобу соціуму. Важко, наприклад, сказати, синдромом чиєї хвороби є зневіра людей у владу — хвороби влади чи хвороби мас. Коли неправильно і нерозумно працює голова, виникають пси хосоматичні хвороби тіла і навпаки.
Хвороба соціуму, про яку йдеться, є спільною як для влади, так і для мас. Це хвороба нашого соціуму, яка може бути названа адапта ційним неврозом. Головними симптомами цього соціального неврозу є 1) соціальний страх і агресія, домінування негативних почуттів; 2) надбіологічний, суто людський егоцентризм і 3) невротичні "чак лунські кола" на фоні феномену "відсутності завтрашнього дня". Означене явище — не стільки протест мас або протест влади, скільки протест соціуму в цілому у формі адаптаційного неврозу.
Першу стадію адаптації на рівні соціуму можна визначити як від ступ, як інформаційний виняток, як зниження резонансної (сприй маючої) здатності колективної психіки, тобто як психологічну фру страцію, яка, з одного боку, проявляється у формі депресії (у нашому випадку — "великої депресії" народу), а з другого — у формі агресії, істерії (що більш притаманне владі, особливо в періоди передвибор чих марафонів) тощо. Але будь-яка психіка — чи то індивідуальна, чи соцієтальна — має ритмічну природу. І саме тому форми фрустрова-
50
ності на рівні соціуму час від часу змінюються і це виступає захисним механізмом для нього. Після штормів він відступає в інформаційно-енергетичний вакуум. Депресії змінюються періодами активності, які, швидко енергетично виснажуючись через відсутність відповідних можливостей для нормальної соціальної активності, переходять у свою протилежність — різні форми девіантної поведінки, злочин ність.
Антропний принцип спрацьовує і тут: соціум, як живий організм, здатний до іррадіації будь-яких емоційних станів — поле впливів стає або агресивнішим, або пригнічуючим, або активізуючим. Останнім часом найактивнішими є періоди передвиборчих кампаній: зростають агресивність, боротьба, надія, киплять жадання. Але ці підвищені емоції не є ознакою здорового стану. Особливо небезпечною є по-ствиборча ситуація, коли очікування не виправдовуються "одразу ж і тепер" і активний стан змінюється на ще глибшу зневіру і депресію.
Існує така психологічна закономірність: явище іррадіації нега тивних соціальних емоцій в соціумі набагато сильніше за іррадіацію позитивних. Страх, відчай, агресія, егоцентричні випади легше по роджують аналогічні почуття в оточуючих, ніж любов, ніжність, взаємодопомога. Більше того, негативні емоції триваліші у часі, ніж позитивні. А відтак емоційний стан кризового соціуму в цілому наба гато "важчий" за стан соціуму на етапі соціального порядку. Реальне домінування в Україні впродовж кількох років таких психологічних характеристик, як страх, психічна напруженість, дискомфорт, при гніченість, соціальний песимізм, стан амбівалентності, безвихідь, "камінь на душі" тощо, підтверджується численними кількісними по казникам на основі ретельних соціологічних досліджень [3]. У серед ньому дві третини населення України є носіями того чи іншого пси хологічного негативу. Його іррадіація дає відповідний заряд полю соціальних впливів в Україні, певну якість інституту людини, в якому сьогодні соціалізується нове покоління, яке будуватиме нове суспіль ство. От і друге зачароване коло.
Для створення нового суспільства вкрай необхідні базові соціальні потреби, модель задоволення цих потреб та ідеологія як інструмент створення необхідної для нових дій енергетики нового суспільства. Так звана деідеологізація суспільного буття у перехідний період — помил кова думка політиків, яка обернулася для людей адаптаційним невро зом. Але це також своєрідна ідеологія. Такі функції ідеології, як ви раження та збереження інтересів групи, смислова детермінація по ведінки, зняття соціальної напруженості, соціальної орієнтації люди ни в світі політики тощо, не були задіяні політиками, а натомість на втомлену і непідготовлену до інтелектуальних ігор колективну
51
психіку впродовж десятиліття була спрямована внутрішньо супе речлива інформація, яку населення просто перестало сприймати. Ра ціональний шлях до людей, як і від людей, був закритий.
Проте головним в ідеології — як в одному з необхідних компо нентів інституту людини — все ж таки є збереження внутрішнього, історико-генетичного коду почуттів і поведінки людей. Можна раціо налізувати когнітивний рівень людської свідомості, можна маніпу лювати емоційними хвилями народу, але спроба перетворити цілу на родність на 'ЧаЬиіа газа" в поведінковій сфері означає для неї самогуб ство, крах.
Нагромадження базових потреб у змінах завжди провокує зростан ня соціально-психологічної напруженості, яка в нормальному соціумі має — в тих чи інших формах — розряджатися. В нас вона, зазвичай, не "розряджається" ні в розумних цивільних формах, ні в ірраціо нальних масових виступах і соціальних конфліктах з неусвідомленою мотивацією. Від цього вельми страждає психологічне здоров'я народу.
На соцієтальному рівні починають функціонувати ірраціональні чинники. На індивідному рівні набирають чинності інстинкти са мозбереження у різних формах, які є інтерналізацією офіційних полі тичних подій і метаморфоз, проекцією соціальної політичної й еко номічної гіпердинаміки на інтрапсихічні процеси. Панує екстерналь-на суть пристосування. Зростає суперечність між емоційними оцінка ми, викликаними економічною ситуацією, яка погіршується, і реаль ними установками, що спрямовані на пошук шляхів підвищення свого життєвого рівня [3].
Усе це обтяжується тією обставиною, що ситуація життя начебто безпечна, немає якоїсь певної загрози.
Соцієтальні підвалини кризового стану. Г. Лебон, замислюючись над
питаннями соціального і соціально-психологічного наслідування в
суспільстві, говорив про вельми поширену помилку: впевненість
політиків в тому, що будь-який народ може змінити свої соціальні ін
ститути і соціальну структуру за своїм бажанням; все, що він може —
це змінити назви, дати нові імена старим поняттям, які закарбовують
собою минуле даного народу [6]. Йдеться, власне, про особливості
психологічної спадщини народу з усіма закономірностями її функ
ціонування і про можливості індивідуальної психіки людей, яка може
бути спроможною (чи неспроможною) до тієї чи іншої міри перетво-
^ £>ень, що їх запланували політики.
В українському менталітеті на відміну, наприклад, від амери канського чи англійського, вельми висока чутливість до морально-етичних проблем. Почуття образи, провини, несправедливості, які не тільки вельми розпоширені в нашому соціумі, а й генерують ціле по-
52
ле негативних, нерідко ірраціональних, ні на чому не заснованих емоцій, ще раз вказують на нашу гіперчутливість до цього аспекту інформаційного простору, що "генетично" провокує адаптаційний невроз у скрутних, що так затягнулися, обставинах. Людина по трапляє у зачароване коло суперечливих стосунків і відносин як щодо себе, так і щодо оточуючих, а насамперед, щодо свого соціуму. Его центризм, який не обов'язково пов'язаний із самозакоханістю, в да ному разі характерний негативом на свою адресу, що перетворюється на негатив до інших через зневагу до свого, з ними спільного дому.
Активізація саме цих, так би мовити, ірраціональних чинників відбувається в зламні моменти історії, тоді, коли (як сьогодні в Україні) руйнується звичний порядок, а з ним і звичне життя, а на томість добре підготовленої організації нової моделі життя пропо нується лише психологічно невитримана і невдала її спроба.
Юнг стверджував, що людство взагалі і всі культури зокрема під корені надперсональним неусвідомленим змістам, які не випливають з досвіду окремих людей чи груп людей, а передують як особистісно-му, так і колективному досвіду. Такі колективні психічні сили безпо середньо не можуть бути сприйняті, але вони переживаються на рівні колективної та індивідуальної поведінки як її регулятори. Йдеться про психічні форми, які Юнг назвав архетипами. Для функціонуван ня певного соціуму вельми важливим є те, який еталонний, канонізо ваний набір архетипів увійшов у дане середовище. Означений набір залежить як від природно-географічних, так і від соціально-культур них особливостей певного соціального тла. Саме він несвідомо виз начає соцієтальну психіку соціуму, яка і регулює соціальну динаміку певного суспільства: міру традиційності, толерантності, звички до змін певного масштабу, форму правління, яка вітається більшістю та ін. При цьому саме збіжність декларованих ідеалів і соцієтальних ар хетипів дає в суспільстві глибинний привід, глибинну мотивацію до дії в напрямі реалізації цих ідеалів. І навпаки — незбіжність декларо ваного і природно-глибинного гальмує соціальний рух, гальмує форму вання нових поведінкових установок.
В Україні є щось середнє між євразійством з його ідолами (дер-жавництва, ієрархічності, церковності, жертовності, авторитаризму тощо) та європейським просвітництвом (ідеалами прогресу, свободи, рівності, етики раціонального прагматизму, саморозвитку тощо). Українцям притаманні як козацька волелюбність, так і землеробська покірність богові, природі. Схід і Захід збігається в українському світосприйманні так само, як збігаються вони в географічному ви мірюванні: індивідуалізація, але водночас традиційність; еволюцій-ність, поступовість, але не лінійність; обстоювання внутрішніх іма-
53
и
нентних чинників як національної ознаки і водночас потяг до над національних стосунків, до плюралізації та універсалізації "масової культури"; вестернізація зовнішніх форм буття, але водночас тради ційно-національне забарвлення внутрішніх регуляторів поведінки і світосприймання. Українці схильніші до достатку, ніж до багатства, бо вони ніколи не знали, що таке багатство у розумінні світового біз несу. Саме через це українці, з одного боку, не цінують гроші так, як вони цінують землю, а з другого — не люблять мати боргів і ніколи не живуть у борг. Українське багатство — це земля і все, що вона дає. У перекладі на сучасність, земля — це вічні цінності, це вірування, це мрії, це головне, яке в людей віднімати не можна.
На першому етапі адаптації посилюється психологічна неповно цінність українців, яка є однією з особливостей соцієтальної психіки українського соціуму (історичні передумови — комплекс "молодшого брату" в Європі, відсутність будь-яких колоній у минулому, а тому відсутність досвіду власності і багатства як таких тощо), а разом з цим знижується усвідомлена соціально-політична активність. За да ними емпіричних соціологічних досліджень, переважна більшість на селення вважає себе такими, що належать до соціальних прошарків з нижніх щаблів "соціальної драбини" [3].
Звідси і феномен соціально-психологічної терпимості (СПТ), про який так багато говорять психологи і соціологи, забарвлюючи його позитивним потенціалом: СПТ — важлива для суспільства здатність, оскільки вона виступає захистом від саморуйнування, СПТ — стри маність у переживаннях, оцінках і поведінці, інструментальна цін ність, що покликана відповідати за спосіб гуманного й справедливого узгодження взаємодіючих інтересів [8].
В реальності СПТ — це зупинка індивідуального самопрояву на соціальному полі. З одного боку, закомплексована людина, як прави ло, зосереджена на своїх внутрішніх проблемах і саме з цього боку оцінює ситуацію, надто персоналізує її, побоюється, що кожен її крок хтось оцінюватиме і ліпше його просто не робити (знову замк нене зачароване коло). З другого боку, надто виразним і безглуздим є той потенціал абсурду, який нівелює здатність пересічного громадя нина діяти всупереч. Цей час — час вождів. Коли є потреба народу в єднанні, вона завжди породжує вождя. І це не залежить від форми державного устрою. В Україні, певне, й досі немає такої потреби. її шматують внутрішні суперечності. Немає актуальної сильної загаль ної потреби в тому, щоб виробити єдиний кут зору, побачити внутрішній сенс руху в цілому. А без цього суспільний рух нічого не виграє. Потреба у внутрішній консолідації створюється в душі кожної окремої людини. Виникнення такої потреби — важливий шлях до стабілізації соціуму.
Ілюзії та реальність. Існуюче в психології поняття конгруентності (тотожності) особистості самій собі з успіхом може бути екстрапольо ване у галузь соціально-психологічної інтерпретації соціальної дина міки. Під соціально-психологічною конгруентністю розуміється такий стан групи людей, який відтворює їхнє природно-спокійне прийняття свого суспільства та його цінностей в поєднанні з їхнім прийняттям се бе як органічної частини цього суспільства. Це не є станом відмінності себе від цілого, а стан частини цього цілого. Зазвичай, такий стан то тожності суб'єкта самому собі як частини спільного цілого є факто ром його "базової" задоволеності, спокою, самодостатності. Воно ге нерує нормальну активність, захищає від неврозів, уможливлює само визначення й самореалізацію суб'єкта, почуття захищеності та прий няття себе. На цьому тлі будь-які незадоволеності меншого порядку сприймаються як нормальний стимул, привід для активності, а життєві конфлікти людина може при бажанні довести до конструк тивного напряму.
Протилежним є стан амбівалентності, невизначеності, недостат ності, невдоволеності суб'єкта самим собою та оточуючих, стан, який може бути також охарактеризований такими параметрами, як напру женість, нервозність, фрустрованість, незатребуваність тощо.
До речі, навіть так звані нові українці, котрі мають, як їм ви дається, усе і які, начебто, реалізували такі свої можливості, про які вони й не здогадувались, не відчувають себе щасливими, не почувають себе, "як вдома". Психічна інфляція, що призводить до ат рофії індивідуальності й ототожнює людину з соціальною роллю "нового багатія, хазяїна з необмеженими можливостями", може бути більш загрозливою хворобою, ніж СНІД, оскільки забирає в людини соціальний імунітет, емпатію, соціальну відповідальність, заглиблює у вирву найгірших архетипів колективного підсвідомого, набутого в історії. Почуття самовпевненості і всеспроможності в цих людей живе водночас із станом соціальної агресивності, особистісної неповноцін ності й пригніченості, пов'язаних також із неконгруентністю "нових українців" з новим суспільством, яке повсякчасно містить в собі загрозу тієї чи іншої розправи.
Психічна епідемія нетотожності в Україні посилюється кожного року. Не спрацьовує навіть історичний інстинкт, що повинен в пе рехідний період "витягувати" суспільство. Означений інстинкт має спрацьовувати, коли є спільне бажання вийти із кризи і є мета — ку ди йти, яким шляхом. В Україні поки що діє історично сформований так званий "дистресовий досвід поразки" [9], оскільки враження ми нулого зберігаються у психічному житті мас у формі мнестичних слідів і діють відповідно до схожої нової ситуації.
54
55
За народом України закріпилася слава працездатного, талановито го, чуйного, але народу, який упродовж століть був жертвою поляків, литовців, татар, росіян тощо.
Отже, маємо вельми небезпечне замкнене коло проблем. Най-небезпечнішим у даній ситуації є те, що глибока системна криза, яка поглиблюється і посилюється перманентною психологічною кризою, закріплює певний психологічний стереотип сучасної особистості, по в'язаний із негативно упередженим ставленням людини до себе, до іншої людини і до своєї держави. Відомо, що певна поведінка і певні переживання, які з огляду на тривалу ситуацію кризи перетворюють ся на автоматизми, стають усталеними рисами особистості, які вона переносить із собою у всі майбутні ситуації.
Людська психіка (як колективна, так і індивідуальна) має свої межі. Так, на Сході і в традиційних європейських країнах, де навіть політичні діячі рахуються з її природою, не дозволяється перебільшу вати можливості людської психіки. Кількість і якість соціальних змін там суворо контролюється і дозується. За соціальну подію в Китаї ко лись вважалася навіть зміна кольору деталей національного костюму. А в демократичній Англії й досі без всілякої конституції зберігається монархія і всі її права. У нашому випадку кількість і якість соціаль них змін, особливо етичних норм і цінностей життя, вийшли за межі людського розуміння.
Стабілізація системи завжди пов'язана з тим, що виникають чин ники, які здійснюють опір змінам, інформація про які є чужерідною для більшості компонентів цієї системи. Колективна психіка соціуму на першому етапі адаптації повинна, врешті, стомитися від опору небезпечним для себе змінам і створити феномени, які здатні утвори ти новий порядок, які спроможні структурувати нове суспільство, збільшити міру прозорості причинно-наслідкових зв'язків у новій со ціальній структурі тощо. І найголовнішим з цих новоутворюваних фе номенів буде нова особистість, її оновлене в хаосі "Я", її усвідомлення неперервності себе у часі, її відчуття конгруентності з новим життям.
Досягнення цього пов'язане з дією об'єктивних факторів.
Як зазначається у Звіті "1997. Україна. Людський розвиток" [10], для стабільного людського розвитку важлива успішна взаємодія трьох складових: державних інститутів, приватного сектору та громадян ського суспільства, адже кожен з них не є самодостатнім. Держава, формуючи політичне та правове середовище, створює передумови ро звитку. Приватний сектор забезпечує роботою та збільшує доходи громадян, сприяючи розвиткові. Громадянське суспільство формує соціальний капітал, підтримуючи конструктивний діалог, політичну та соціальну взаємодію, заохочуючи різні верстви населення до участі в суспільному житті [10].
56
І 2. КЛАСИФІКАЦІЯ ЖИТТЄВИХ КРИЗ \
Наш час багатий на життєві колізії. Одне із завдань психологічна наука вбачає в тому, щоб допомагати людям переживати ці колізії. Відомо, що поряд, так би мовити, з "ефективними" зустрічаються і непродуктивні, а то і деструктивні форми подолання кризових станів. На практиці одні люди творчо і мужньо долають кризовий стан, інші впадають у розпач, важко переживаючи негаразди особистого життя, психічний стан їх погіршується. Нерідко самооцінка психічного стану в більшості випадків є поміркованою оцінкою себе, але від'ємна са мооцінка психічного стану може спричинятися багатьма факторами, які не мають прямого відношення до психічного здоров'я людини, а вказують на її дезадаптацію.
Вважаємо, що при розробленні теорії криз важливо враховувати таке поняття, як адаптація (і відповідно до нього дезадаптація) осо бистості. Означене поняття застосовується в широкому розумінні як філософська категорія, яка означає відповідність між живою систе мою та зовнішніми умовами, причому адаптація — це і процес, і його результат, тобто певна організація [1, с. 369].
За такої трактовки адаптація належить до фундаментальних по нять цілого комплексу наук. Так, у психології багато теорій викорис товують в своїй основі ідею адаптації, розуміючи її як пристосування до середовища, що здійснюється психікою в цілому або окремими психічними системами. Деякі психологічні теорії використовують це поняття досить широко, інші — частково.
З-поміж факторів, що впливають на виникнення і розвиток криз особистості, доцільно виокремити дві великі групи — інтрапсихічні та впливи середовища. В першому випадку індивіда дезадаптують різні акцентуйовані риси особистості та деформація пізнавальної діяль ності (відбувається порушення форм психологічної адаптації). Це стосується, наприклад, підлітків, в яких ще не склалася адаптаційна система, або осіб похилого віку. Впливи середовища досить різно манітні і не останню роль тут відіграють психотравмуючі впливи са мотності, втрати статусу, процеси міграції тощо.
2.1. Механізми формування кризової поведінки особистості. В основі криз особистості лежать дезадаптаційні процеси, які можуть відбува тися в головних сферах людської діяльності — пізнавальній, перетво рюючій й комунікативній. Підтримка певного рівня адаптації сприяє пом'якшенню перебігу кризових явищ особистості. Нормальний стан цього рівня забезпечується за рахунок існування адаптаційного ре зервного фонду, який актуалізується в екстремальних ситуаціях. По рушення такої норми свідчить про соціально-психологічну дезадап-
57
тацію особистості, яка має як об'єктивні, так і суб'єктивні ознаки. Об'єктивно дезадаптація виявляється у зміні поведінки людини в со ціальному середовищі, в обмеженні здатності людини справлятися із соціальними функціями або в патологічній трансформації поведінки. Суб'єктивним проявом дезадаптації є широкий діапазон психоемо ційних порушень — від негативних переживань до клінічних, пато логічних синдромів. Таким чином, як зазначають дослідники, со ціально-психологічна дезадаптація не тотожна поняттю хвороби і проявляється в патологічній і непатологічній формах. Непатологічна дезадаптація виступає в формі відхилень в поведінці і переживаннях суб'єкта, пов'язаних з недостатньою соціалізацією, наявністю со ціально не схвалюваних настанов особистості, різкою зміною умов існування, втратою ціннісних орієнтирів та ін. [2, с. 91—102].
Структура і механізм непатологічної і патологічної дезадаптації мають суттєву відмінність. У першому випадку зниження загального рівня адаптації відбувається за рахунок звуження сфери діяльності і послаблення її інтенсивності, однак тут не спостерігається структур них порушень дезадаптаційних механізмів — вони тимчасово обме жуються. В разі патологічної дезадаптації відбувається руйнування основних напрямів адаптаційної діяльності з появою патологічних варіантів адаптації. За певних умов елементи двох форм дезадаптації переходять одна в одну [2, с. 102].
2.2. Внутрішньоособистісний конфлікт, життєві кризи. Вирішальне значення у виникненні життєвої кризи має конфліктна ситуація, яку переживає особистість. Конфлікт руйнує усталений механізм адапта ції і прискорює життєву кризу.
У психології конфлікт визначається як зіткнення протилежно спрямованих, несумісних одна з одною тенденцій у свідомості окре мого індивіда, в міжособистісних взаємодіях або міжособистісних стосунках індивідів або груп людей, пов'язаних з гострими нега тивними емоційними переживаннями.
Розрізняють такі види конфліктів:
Існує багато типологій конфліктів. Конфлікт можна розглядати у двох площинах: інтрапсихічно конфлікт виступає як зіткнення двох протилежно спрямованих тенденцій, об'єктивно ж це зіткнення від бувається у конфлікті. Найдоцільнішим, видається, є виокремлення в конфлікті таких аспектів: конфлікт зовнішній або внутрішній; спів відношення протилежних тенденцій, які спричинили конфлікт, тобто напруженість конфлікту; значущість сфери конфлікту. Найбільш важкими для особистості є внутрішньоособистісні глибинні конфлік ти, які, як правило, переходять у кризу.
Внутрішньоособистісний психологічний конфлікт — це певний стан людини, який віддзеркалює зіткнення між різними властивос тями і відношеннями, устремліннями й тенденціями у внутрішньому світі людини.
Стрижневим поняттям при розгляді проблеми конфліктів як регу ляторів життя людини є поняття суперечності, яке допомагає визна чити механізм розвитку і подолання внутрішнього конфлікту. Внут рішні, рефлексивні соціально-психологічні суперечності є причиною психологічних конфліктів, а також життєвих криз. (Дослідники вио кремлюють три рівні розвитку соціально-психологічного конфлікту:
відносна соціально-психологічна рівновага;
порушення рівноваги, утруднення основних видів діяльності (про
екція психологічного дискомфорту на виробничі справи, спілку
вання та ін.);
неможливість реалізації планів і програм, "розрив" життя (немож
ливість виконувати свої життєві функції доти, поки не буде розв'я
зана суперечність).
Конфлікт формується на всіх рівнях суперечності, але виявляється на другому рівні, коли порушується відповідність між трьома сторо нами діяльності людини: операціональною, мотиваційно-цільовою і смисловою.
На цій стадії в людини виникає реакція на подолання конфлікту, метою якої буде перебудова системи життєдіяльності, пошук нових шляхів життєтворчості. Така корекція, що сприяє мобілізації сил лю дини, має ситуативний характер і не зачіпає докорінної перебудови основ життя людини. На третьому рівні розвитку суперечностей руй нуються основи життя людини, уся система мотивації, звички, що усталилися. Означений рівень можна тлумачити як життєву кризу [4, с. 71].
Виникнення кризи відбувається внаслідок того, що в індивіда значно обмежена (або зведена до нуля) кількість відомих йому ва ріантів розв'язання конфлікту або суб'єктивна оцінка відомих варіан тів розв'язання конфліктів для нього вважається неефективною або й
58
59
зовсім неприйнятною. З огляду на це конфлікт набуває характеру не розв'язності і настає затяжна життєва криза, яку слід розуміти як кри тичний рівень становлення соціально-психологічної суперечності, загостреної до межі, до тієї останньої границі, де вичерпуються внутрішньоособистісні резерви соціальної адаптаційної енергії. В ре зультаті розв'язання цього рівня суперечностей особистість може пе рейти на якісно новий спосіб життєдіяльності: подолавши попередні "перешкоди розвитку, особистість перебирає їх у внутрішній досвід, який допомагає їй у подальшій побудові свого життя.
Суперечності, які долає особистість, можна позначити як:
суперечності між жадобою життя та його знеціненням;
конфлікт між старим і новим (суперечності у різних сферах жит
тя—в творчості, сім'ї, проблема батьків і дітей тощо);
амбівалентність емоційного світу;
суперечності між сенсом життя і характером срямованості особис
тості;
суперечності між тим, до чого прагне особистість, і тим, що вже
досягнуто;
суперечності в моральних переконаннях особистості (між добром і
злом,правдою і кривдою тощо);
• конфлікт соціальний, що перейшов у внутрішній світ особистості
^-[5, с. 157].
Наведений перелік можна продовжити, оскільки людські потреби безмежні.
Конфлікт як невід'ємний компонент соціального буття особистості і груп виконує дві функції: позитивну (конструктивну) і негативну (деструктивну). Завдання полягає не в тому, щоб усунути або запобіг ти конфлікту, а в тому, щоб зробити його продуктивним.
Внутрішньоособистісний конфлікт нерідко буває джерелом ро звитку особистості, її вдосконалення (наприклад, коли він виступає у вигляді почуття невдоволеності собою); результатом в цьому випадку може бути досягнення душевної рівноваги, упокорювання, підвищен ня осмисленості життя, нова ціннісна свідомість.
У плані здійснення цієї конструктивної функції конфлікт виконує низку більш часткових завдань:
• адаптує індивіда або групу до нових умов, в яких вони опинилися;
об'єктивізує джерело розбіжності і тим самим дозволяє усунути
його;
виявляючи і долаючи суперечності, звільняє групу від факторів,
що її послаблюють і тим самим сприяють її стабілізації;
допомагає усунути внутрішнє напруження і позбавитись фру
страції;
60
допомагає знайти необхідні засоби впливу на інших людей;
дозволяє членам групи розкрити найкращі якості своєї особистості ^в групі, надбати авторитет в ній [6, с. 13, 138].
Окрім конструктивної, конфлікт виконує й деструктивну функцію. Деструктивний конфлікт — це свого часу невирішена суперечність, яка заганяється "вглиб", ігнорується, а тому за певних обставин "вибухає". Людина віддаляється від реальних проблем життя, перебу ває в болісному й невирішеному конфлікті з собою. Для неї події ре ального життя стають зовнішніми, оскільки вона зосереджується на внутрішніх подіях, не бачачи шляхів подолання життєвих перешкод. Тип суперечностей і спосіб їх вирішення безпосередньо зв'язані із загальною активністю особистості: в одному разі вона може йти на суттєві поступки, посту питися навіть своїм "я", своїми цінностями, совістю, проявити слабкість і пасивність; в іншому — навпаки, йде до кінця, здатна віддати навіть життя, аби не поступитися собою, іноді вона вирішує суперечності, нехтуючи власним розвитком, перспекти вою свого розвитку. Якщо суперечності вирішуються, то це означає можливість відкриття нового рівня здібностей, якщо ж не вирішують ся — конфлікт триває.
І в цьому разі важливо з'ясувати, які можливості, шляхи має осо бистість, щоб зняти деструктивну спрямованість суперечності, загаси ти існуючий конфлікт. Подібний конфлікт на рівні особистості призводить до психологічного дискомфорту. У разі, коли конфлікт з реальністю не знаходить раціонального продуктивного виходу з си туації, що склалася, нерідко це супроводжується кризовим станом. Продуктивний розвиток конфлікту у головних своїх рисах відтворює процес творчого мислення. Як і рішення творчих завдань, він здій снюється в кілька етапів — від пізнання проблеми та невдалих спроб вирішити його традиційними засобами через фрустрацію і диском форт до озаріння, яке уможливлює бачення проблеми в новому ра курсі і її вирішення [7, с. 119—133].
Здатність особистості "програвати" важливі життєві ситуації та зіткнення, що зустрічатимуться їй на життєвому шляху в майбутньо му, вимагає сильних рефлексивно-практичних здатностей передба чення можливої поведінки оточуючих. Це необхідно для того, щоб у майбутньому використати найпродуктивніший варіант життєвої так тики і стратегії поведінки. Якщо ж людина не робить цього, а, по суті, ухиляється й "забуває" неприємний результат події чи вчинку, то вельми велика можливість того, що у найближчому майбутньому не гативний результат повториться — навіть з гіршими наслідками. При чиною цього стають ці або інші болісні акцентуації характеру люди-
61
людини, які вона не відкрила в собі. Повторюється ситуація, коли деструктивна функція в конфлікті починає домінувати і людина не знаходить шляхів конструктивного розв'язання існуючої проблеми.
Здебільшого ж деструктивна функція конфлікту є рушієм процесу, який допомагає реалізуватися його конструктивній функції.
2.3. Життєві кризи і їх класифікація. Внуутрішньоособистісні кон флікти визначають феноменологію кризи, але не вичерпують її. Про блематика кризи індивідуального життя завжди була в центрі уваги гуманістичного напряму науки, в тому числі і психологічного знання життєвої кризи особистості. Існує чимало визначень кризи, і виз начення ці різні, оскільки автори підкреслюють значущість явища в житті людини. Дослідники визначають кризу як "кризу життя, кри тичний момент життєвого шляху... коли воля є безсилою перед об личчям подій, які охоплюють найважливіші життєві відносини люди ни (не в даний момент, а в перспективі реалізації життєвого задуму)" [8, с. 1]. Або: "Життєва криза — це феномен внутрішнього світу лю дини, який виявляється в різних формах переживання непродуктив ності свого життєвого шляху" [9, с. 124]. Т. М. Титаренко визначає кризу як конфлікт між актуальним, сьогоднішнім напрямом життє вого шляху та майбутньою магістральною лінією, головною життєвою траєкторією. Психологи, які вивчали життєвий шлях особистості, спостерігали, що на кожному етапі є проблеми, події, які люди дола ють успішно, а є й такі, що стають причиною їх життєвої кризи.
За кризової ситуації особистість стає перед необхідністю оновлен ня, перебудови не окремих планів, цінностей, відносин, а всього життєвого світу.
У науці з'явились такі поняття, як психологічна криза, мотивацій на криза, активність особистості, життєвий шлях особистості, страте гія життя, переживання критичних ситуацій.
Таким чином можна констатувати створення у вітчизняній науці теорії криз особистості^ яка має як позитивні так і негативні момен-ти.^Ф. Василюк до недоліків теорії криз відносить:
еклектичність теоретичних побудов;
деякий термінологічний роздріб, відсутність чітких дефініцій;
нерозробленість власної категоріальної системи і відсутність зв'яз
ку понять, що використовуються, з академічними психологічними
уявленнями;
конкретні теоретичні положення, які переважно відтворюють те,
що відомо з інших типів критичних ситуацій.
Позитивними сторонами, на погляд дослідників, є такі:
різноманітні розробки технологій "кризової інтервенції";
оцінювання кризи як можливості розвитку особистості;
62
детальне описання фаз проходження кризи;
створення класифікації кризових ситуацій;
намагання розгляду різних аспектів кризи: ситуаційного, інтерпер-
сонального й індивідуального.
Розвинута на початку 60-х років теорія криз пов'язана з іменами Дж. Каплана та його попередника Е. Ліндеманна, якому належить пріоритет висвітлення проблем феноменології криз (йдеться, зокрема, про статтю "Симптоматология и терапия острого горя").
Свого часу Дж. Каплан писав, що криза — це стан, який виникає, коли особа стикається з перешкодою на шляху здійснення життєво важливих цілей, перешкодою, яка впродовж певного часу не може бути подолана звичними методами вирішення проблем. І тоді насту пає період дезорганізації, період розладу, протягом якого чиниться багато спроб вирішення цих проблем. Нарешті досягається якась форма адаптації, яка може найкращим способом відповідати (або не відповідати) інтересам цієї особи та її ближніх. Загальна ідея всіх на ступних публікацій полягає у визнанні існування нормального спосо бу переживання кризи, оскільки зв'язок між кризою та переживанням можна за аналогією уявити як зв'язок між хворобою і типом її ліку вання.
Існує кілька класифікацій життєвих кризових ситуацій. До кризо вих ситуацій дослідники відносять стрес, фрустрацію, конфлікт і кри зу. Криза першого роду — серйозно утруднює й ускладнює реалізацію життєвого задуму, однак все ще залишається можливість про довжувати лінію життя, яка була перервана кризою. З цього випробу вання людина виходить, зберігаючи свій життєвий задум, свою "самість". Криза другого роду (власне криза) веде до того, що реа лізація життєвого задуму стає зовсім неможливою. При цьому відбу вається модифікація самої особистості, пошук нового задуму життя, нових цінностей, нової стратегії, нового образу "Я" і в цілому жит тєвого стану людини в інший [6, с. 47]. Цей перехід, ця трансформа ція життєвого світу відбувається на нових засадах.
Новий життєвий світ будується заново, де існує новий темп життя, нова актуалізація цілей, настанов тощо.
Окрім класифікації, запропонованої Ф. Василюком, є інші, побу довані на різних засадах. Так, І. С. Кон поділяє життєві кризи на нормативні, природні, статистично нормальні, минущі і на "не нор мативні", які не є результатом нормальної логіки розвитку особис тості, а є наслідком особливих випадкових обставин [10, с. 65].
Цікавою є класифікація, запропонована О. А. Донченко і Т. М. Титаренко, в основу якої покладено кілька критеріїв:
• за віковим критерієм (криза підліткового періоду, криза ЗО років,
криза інволюційного періоду);
63
за критерієм тривалості (коротко- і довготривалий);
за критерієм результативності (конструктивні і деструктивні кри
зи);
за дійовим критерієм (криза операціональної сторони життє
діяльності: не знаю, як жити далі; криза мотиваційно-цільової
сторони життєдіяльності: не знаю, для чого далі жити; криза
смислової сторони: не знаю, навіщо взагалі далі жити).
Операціональна криза — найбільш проста, відкрита. В цьому разі
людина втрачає, так би мовити, "метод" свого життя. У неї не вини кає питання відносно самого життя, його сенсу ("навіщо далі жити"), і згодом вона знаходить шляхи виходу з кризи.
Криза мотиваційно-цільового боку життєдіяльності — складніша. Це досить істотна суперечність між потребою людини в життєтвор-чості самореалізації та вичерпністю того механізму діяльності і її мо тивації, що домінував у житті людини до цього періоду.
Означена криза вже містить питання "Як жити?" і "Для чого жи ти?" Людина здатна на продуктивну діяльність, в ній існують і потре бують розвитку невикористані можливості, а потреба в реалізації цих можливостей в самої людини настільки мала, що вона не в змозі мо тивувати активну діяльність.
Найважчим типом кризи мотиваційно-цільового боку життя осо бистості є криза смислової сфери внутрішнього світу людини. Це найскладніша криза. Вся енергія психіки спрямовується на руйнівну діяльність, деструктивну тенденцію гострого протиріччя між "бути?" або "не бути?". Реакція подолання в цьому випадку характеризується різкою зміною світовідчуття, суджень, оцінок, зміною всієї системи цінностей людини. Спостерігається стійке зниження оптимізму, зни ження самооцінки особистості. Для кризи цього типу характерне включення структур свідомості, які розробляють цілу концепцію пе симізму. Це найбільш небезпечна криза, оскільки людина може по рвати з життям.
Цю досить детально розроблену класифікацію можна доповнити, на погляд деяких дослідників, ще за критерієм детермінованості і виокремити дві великі групи: інтрапсихічні впливи і впливи середо вища.
До інтрапсихічних впливів належать особистісні особливості, мож ливі порушення та перекручення у пізнавальній діяльності, під вищена емоційність тощо. Впливи середовища — це психотравмуючі впливи, самотності, різка зміна соціального становища тощо.
Певний інтерес становить класифікація так званих бібліографічних криз, яку наводить Р. А. Ахмеров. По-перше, це криза нереалі-зованості. Вона виникає, коли з тих або інших причин в особистості, в картині її життєвого шляху майже відсутні реалізовані зв'язки подій
64
життя. Це переживання такого змісту: "Моя життєва програма не ви конана", "Не вдалася", "Мені не поталанило", людина не бачить або не дооцінює своїх досягнень, успіхів. Вона вважає, що в її минулому не було суттєвих подій, які б були корисні — як сьогодні, так і в майбутньому.
Подібну кризу може зумовлювати нове соціальне середовище, де людина опинилася, яке вона цінує, і де не цінують її досвід, кваліфікацію, підготовленість, де людина обіймає посаду нижчу, ніж інший робітник, менш досвідчений і кваліфікований.
Криза спустошеності виникає за ситуації, коли з тих або інших причин в суб'єктивній картині життєвого шляху особистості не до сить чітко репрезентовані актуальні зв'язки, що ведуть від минулого і сучасного в майбутнє. І незважаючи не те, що людина усвідомлює наявність в собі на даний момент важливих, значущих досягнень, в неї переважає думка про себе, як про випалену кимось сигарету, тоб то у неї немає конкретних цілей, які б були цінні для неї в майбут ньому.
Причиною такого стану може бути певна душевна втомленість після довготривалої важкої роботи, досягнення високого рівня про фесіоналізму. В цьому разі, мабуть, доцільна суттєва зміна способу життя й діяльності, орієнтація на загальнолюдські, а не ситуативні цінності.
Криза безперспективності виникає за ситуації, коли з тих або ін ших причин у свідомості особистості відсутні чіткі уявлення про по тенційні зв'язки подій, проекти, плани, мрії про майбутнє.
І річ не в тім, що майбутнє для особистості досить не визначене, а в переживанні, яке вона висловлює, наприклад, словами: "Май бутнього в мене не має", "Усе в житті погано" і т. ін. Людина має і досягнення, і активність, і цінні особистісні якості, але вона не може створити повну життєву програму, не бачить шляхів самовизначення, реалізації себе в тих або інших можливих ролях.
Р. А. Ахмеров підкреслює, що згадані типи криз можуть зустрічатись у різних варіантах: спустошеність + безперспективність, нереалізованість + спустошеність + безперспективність. Це можуть бути дуже складні випадки, коли людина, не маючи компетентної допомоги, у відчаї здатна піти на суїцид.
Перелічені типи кризи необов'язково притаманні певному кален дарному періоду життя особистості. Виникнення їх і процес розвитку суто індивідуальний. Головне — своєчасне їх розпізнати і раціонально з них виходити. А для особистості це теж буде розвиток і вдоскона лення.
Життєві кризи юнацького віку. У психологічній літературі найменш дослідженими є кризи юнацького віку (за винятком онтогенетичного
65
5 - 82187
аспекту). Деякі автори, наводячи класифікацію життєвих криз, окре мо не називають цей вид криз, не кажучи вже про їх аналіз.
Юнацький вік характеризується усвідомленням власної індивіду альності, неповторності, несхожості на інших людей.
Вступ у пору юності збігається, як правило, з яскравим проявом характерологічних рис особистості, прагнення визначити своє май бутнє місце в житті. Криза юнацького віку пов'язана з переоцінкою "життєвих цінностей. Л. І. Божович зазначає, що в цьому віці головна увага зосереджується на розвитку мотиваційної сфери особистості: визначенні свого місця в житті, формуванні світогляду та його впливу на пізнавальну діяльність, самосвідомість та моральну свідомість. Вирішального значення набуває динаміка "внутрішньої позиції осо бистості, що формується у той час. "Внутрішня позиція" складається з уявлення про те, як юнак ставиться до того об'єктивного становища, в якому він перебуває в житті на сьогоднішній час і яке становище він хоче зайняти в майбутньому. Саме ця внутрішня позиція зумо влює певну структуру його ставлення до дійсності, до оточуючих лю дей і до себе. Крізь цю внутрішню позицію і "заломлюються" впливи, що йдуть від навколишнього середовища і які стають фактором ро звитку особистості.
Одним із головних факторів, що забезпечують поступальний ро звиток особистості, є змістовний творчий характер її життя, різно манітність діяльнісних, активних стосунків.
Необхідною умовою стає процес збагачення життєвого світу моло дої людини. Вибір життєвого шляху проходить шерегу етапів. На кожному з них уточнюється або суттєво змінюється стратегія життя як пошук свого місця в суспільстві та конкретна орієнтація, як пра гнення набути професію, знайти свою "нішу" в житті.
Вступ молодої людини в життя опосередковується системою осві ти. Провідною характеристикою особистості у період юнацького віку Е. Еріксон вважає потребу експериментувати з суспільними нормами і настановами. Ролі, які засвоює молодь, на певний час визначають особистісний спосіб існування. Ціннісно-нормативна система су спільства за допомогою ролевих правил визначає нормативну струк туру видів діяльності та способів їх виконання — нормативні моделі способу життя. Таким чином, соціальний статус, якого набуває мо лодь, зумовлений ціннісно-нормативними особливостями конкретної соціальної системи, за допомогою взаємопов'язаних з ним (статусом) ролей як нормативних зразків поведінки регламентує соціальну по ведінку людини, яка намагається посісти належне місце в соціальній структурі і соціальних відносинах. Інтегративна функція соціального
66
статусу і взаємопов'язаних з ним ролей полягає у формуванні в суспільній свідомості уявлення про те, що і в який спосіб треба чи нити. Іншими словами, норми за допомогою статусно-ролевої дифе ренціації об'єктивно виступають як суспільно значущі правила по ведінки, які створюють більшу або меншу можливість відхилення соціальної поведінки і передбачають певні санкції (як юридичні, так і моральні) за їх порушення. Суб'єктивна функція норм виявляється не тільки у намаганні людини виконувати вимоги цієї норми, айв очікуванні відповідної поведінки від інших людей. Інакше кажучи, норми, що конкретизовані в ролях, заздалегідь не тільки формують ідеальні моделі поведінки, що дозволяють молоді певним чином під готуватися до виконання соціальної функції, але й також створюють передумови длля досить конкретних очікувань (експектацій) — уяв лень оточуючих людей, що індивід поводитиметься належним чином. Соціальна визначеність статусу дозволяє людині зіставити реальні моделі поведінки з очікуваними.
Входження в нові ролі, пов'язані зі зміною соціального статусу, вимагають певної адаптації, дія механізмів якої полягає в тому, щоб реальна поведінка відповідала очікуваній. Якщо об'єктивним показ ником соціальної адаптованості є ступінь відповідності нормативної та реальної моделі способу життя, то суб'єктивно ступінь соціальної адаптації людини стосовно свого становища в суспільстві виявляється в її соціальному самопочутті. Соціальне самопочуття — це емоційно-цшнісне ставлення людини до системи соціальних взаємозв'язків і до свого місця у цій системі.
Якщо процес зіставлення реального способу життя з нормативним становить соціальну адаптацію індивіда, то процес зіставлення реаль ного способу життя з ідеальним — психологічну адаптацію. І якщо суб'єктивним показником ступеня соціальної адаптованості є со ціальне самопочуття, то суб'єктивним показником ступеня психоло гічної адаптованості виступає психологічне самопочуття людини.
Так само як передумовою соціальної адаптованості є визначеність соціального статусу (соціальна визначеність), передумовою психоло гічної адаптованості є особистісна визначеність. Особистісну визна ченість розуміють як ступінь сформованості у свідомості людини осо-бистісної життєвої перспективи, що конкретизована в життєвих цілях і планах, а також у засобах досягнення цілей.
У суспільних науках, зокрема в соціології, існує поняття "соціальні переходи", "поворотні пункти розвитку", які радикально змінюють становище, статус або структуру діяльності індивіду.
Оскільки сензитивні періоди та соціальні переходи нерідко супро воджуються психологічним напруженням і перебудовою, в психології
67
розвитку існує спеціальне поняття — вікові кризи, з якими асо ціюється стан більш-менш вираженої конфліктності.
Для того щоб підкреслити, що ці стани, якими б складними та болісними вони не були, є звичними, статично нормальними і таки ми, що минають, їх називають "нормативними життєвими кризами", на відміну від "ненормативних життєвих криз" і подій. "Ненормативні життєві кризи" випливають не з нормальної логіки розвитку, а з яки хось особливих, виняткових обставин (наприклад, смерть батьків) [11, с. 94].
г**-~"Юнацький вік, на погляд Еріксона, відбувається навколо кризи
/ ідентичності, яка складається з серії соціальних та індивідуально-
особистісних виборів, ідентифікації та самовизначень. Якщо юнаку
не вдасться вирішити ці завдання, в нього формується неадекватна
ідентичність, розвиток якої може йти за такими напрямами:
Канадський психолог Джеймс Маршал виокремлює чотири етапи розвитку ідентичності, що вимірюються ступенем професійного, релігійного та політичного самовизначення молодої людини.
Статуси ідентичності — це етапи розвитку особистості і водночас типологічне поняття [11, с. 95].
68
Криза юнацького віку нерідко стимулюється тими відносинами, що складаються в сім'ї. На цю обставину звертають увагу дослідники як у вітчизняній, так і в зарубіжній літературі [12].
Дослідники виокремлюють три основних типи неправильного батьківського ставлення до юнаків. Іноді ці типи спостерігаються ра зом:
1. Домінантне ставлення характеризується суворим постійним
■ контролем. Іноді батьки суворо поводяться з юнаками, критикують і
навіть карають підлітків. У відповідь юнаки і дівчата виявляють не покору, перебувають у стані боротьби з батьками. Однак, як свідчить практика, не завжди домінантне ставлення батьків веде до негативних наслідків. Це залежить від того, чи сприймає молода людина до мінантне ставлення як прояв безперечного авторитету батьків. Догма тична поведінка може прийматися юнаком, якщо батьківські прин ципи видаються йому добре обгрунтованими, такими, що мають цілі і є розважливими.
2. Відчужуюче ставлення — таке, що має дві специфічні риси:
а) індиферентність (байдужість) з боку одного чи двох батьків сто
совно своєї дитини;
б) сувора, негнучка поведінка батьків щодо дитини.
Кінцевим результатом відчужуючої домашньої атмосфери є руйну вання стосунків батьків і дітей та відсутність сімейної згуртованості. І домінантне, і відчужуюче ставлення можуть викликати агресію з боку дитини, ухід з дому та кризовий стан юнака.
3. Симбіотичний тип батьківського ставлення характеризується
прагненням батьків встановити з дитиною тісний, щільний емоцій
ний контакт, брати участь в усіх, навіть незначних подіях її життя.
При цьому дитина може перетворюватись в істоту, яка не має своєї
індивідуальності, а є засобом і знаряддям задоволення егоцентричних
потреб батьків.
Симбіотичний тип батьківського ставлення стає несприятливим у взаєминах батьків і дітей тоді,коли фруструється якась важлива для розвитку особистості дитини потреба (наприклад, у самостійності та прояві ініціативи).
Перелічені типи батьківського ставлення до дитини — такі, як домінантне або відчужуюче, коли не враховується вік, особливості її психіки, індивідуальні особливості, — стають причиною конфлікту, що виникає в сім'ї. Симбіотичне ставлення призводить до конфлікту тоді, коли батьки стають домінантними або відчужуючими, намагаю чись утримати дитину, яка від них втікає. Батьки не розуміють, що така "втеча" диктується потребою дитини одержати те, що їй необхід но для своєї соціалізації, свого розвитку і чого вона не може отрима ти в своїй сім'ї.
69
У процесі свого розвитку дитина поступово віддаляється від сім'ї і наближується до однолітків, нового оточення дорослих. Батькам це здається образливим, і вони протестують проти такої поведінки. Особливо важко переживається цей момент в разі розлучення батьків. Розлучення батьків завжди різко перериває процес розвитку дитини, що може призвести до значних порушень психологічного та соціаль ного функціонування дитини, до негативних змін в її психіці і як на слідок зростає відчуженість в сім'ї,' відчуженість між поколіннями батьків і дітей. Відчуження поколінь сприяє зростанню конфліктності в родині, послабленню її виховного впливу, ускладнює емоційний ро звиток молодих поколінь, а це все безпосередньо перешкоджає вста новленню тісних дружніх зв'язків з ровесниками, які могли б якоюсь мірою компенсувати відрив від старших поколінь.
Часто батьківсько-юнацький конфлікти провокують суперечності в ціннісних орієнтаціях самих батьків. Якщо батьки говорять одне, а чинять зовсім інакше (закликають бути чесним, а самі обманюють одне одного), то майже завжди в юнака виникає почуття образи, три воги,психологічного дискомфорту. Оскільки у таких батьків внутрішній конфлікт має місце, вони водночас не можуть спокійно сприймати відхилення в поведінці юнака і їх ставлення до нього стає або домінантним, або відчужуючим. А це, в свою чергу, посилює стан дискомфорту, напруження в стосунках із батьками.
Виникнення почуття тривоги, психологічного дискомфорту пов'я зують іноді з відсутністю можливості в підлітка побути наодинці, "перепочити" від дорослих або інших дітей. Почуття свого місця або ніші, простору вельми важливе, психологи навіть називають його "життєвим простором особистості". Із часом життєвий простір транс формується і набуває статусу психологічного простору, тобто умовно го простору, який формує свідомість дитини. Він проявляється в умінні усамітнитися, зосередитися на собі або певній діяльності неза лежно від об'єктивних умов. Якщо життєвий простір не перетво рюється на простір психологічний, людина виявляється погано пристосованою до соціальних контактів.
У підлітковому віці батьки не повинні нав'язувати, диктувати коло спілкування — як всередині родини, так і зовні. Це дуже важливий момент в процесі розвитку і становлення особистості підлітка. Він має залишатися "сам на сам" зі світом. Саме в такій формі виникає ціннісне ставлення до світу. Сам по собі зовнішній світ стає для мо лодої людини значущим, хоча поки що це не усвідомлюється. Але саме такі компоненти в структурі цінностей є найбільш фундамен тальними і багато в чому такими, що визначають життєвий шлях лю дини.
70
3. Види криз і типи переживань
Соціальне походження кризи. Від криз не застрахований ніхто. Не має нормальної людини, яку б вони обминули в житті. Але з ними можна впоратися, якщо добре усвідомити: ми можемо володіти своєю психікою. Адже психологічні кризи — це, на відміну від соціальних, суто суб'єктивне явище, яке виникає і зникає за "наказом" самого суб'єкта. Так, воно виникає за підсвідомим наказом самої людини, як це не парадоксально звучить. Адже ми живемо в людському світі, де психологічні звички реагувати на події свого чи чужого життя в такий чи інший спосіб формуються разом із фізіологічними ознаками інди віда.
Батьки нам дарують не тільки життя, а й свої погляди на нього, свої оцінки і цінності, свої емоційні реакції тощо. Усе це дитина приймає без усвідомлення, безпосередньо, ірраціонально, тим самим з самого початку руйнуючи своє власне бачення світу. Дуже часто та ка психічна хвороба, як невроз, зникає разом із розставанням людини зі своєю матір'ю чи батьком або з тими, хто вельми тісно спілкувався з цією людиною в її дитинстві. У багатьох країнах світу так і заведе но: виповнилось 16 чи 18 років — йди, будь ласка, у самостійне жит тя, будуй, загартовуй себе, пізнавай світ своїми власними очима і своєю головою!
У нашому менталітеті інакший підхід, інші традиції. Вони більш ліричні, поблажливі до дітей, але це їм не на користь. Довготривале "тепличне" дитинство призводить до того, що часто і в сорок років людина сприймає себе як дитину, а світ для неї рожевіє лише завдяки материнській опіці й любові. Відтак у нашому соціумі кризи мають, можна сказати, більш інфантильний характер. Іноді ми просто дозво ляємо собі "увійти в кризу", розслабитись, втекти від інших проблем, від людей, від самого себе, нарешті. Інфантилізм кризового порогу проявляється і в тому, що порівняно незначні перешкоди на життєвому шляху суб'єктивно сприймаються молодими людьми як виправдовуючий чинник кризової поведінки.
Відома структура психіки за Е. Берном: в кожному з нас живуть "батько", "дитина" і "дорослий". Тобто в різних ситуаціях життя ми здатні виступати по відношенню до інших і до себе як "батько", або "дитина", або "дорослий" Але усі люди різні і ця відмінність виз начається також тим, кого з цієї "сім'ї" в нас більше. Якщо більше "батьківського", людина живе і чинить на тлі перевірених часом сте реотипів сприйняття і поведінки; якщо більше "дитячого", вона під владна життєвому принципу почуттів, а якщо людина виховала в собі "дорослого", саме він диктує її спосіб життя і "вікно" сприйняття
71
дійсності, в якому усі життєві персонажі та їхні вчинки розцінюються людиною з погляду реальності й об'єктивних співвідношень. Навіть не вивчаючи чудову книгу Е. Берна "Люди, які грають в ігри; ігри, в які грають люди", можна здогадатися, що "дитині" в плані криз випа дає найбільше: саме людина з таким "перекосом" власної психічної структури частіше страждатиме від образ, комплексів, розчарувань, саме така людина буде в кризовому стані робити таке, про що потім жалкуватиме, за що їй буде соромно, саме вона частіше за інших страждатиме від самотності тощо.
Трохи легше людям, в структурі психіки яких більше "батьків ського" і найлегше, звичайно, "дорослим": адже саме вони найбільш реально сриймають життя і його проблеми, прагнуть до об'єктивності в своїх оцінках і змушують інших ставати на такий самий шлях. Але можна стверджувати, що кризі, як і коханню, підвладні абсолютно всі типи людей, лише частота і глибина кризи у них різна. У "дітей" вона виявляється частіше, у батьків — глибше, а у дорослих перебігає кон структивніше.
Коли йдеться про специфіку перебігу кризи, мається на увазі, що різні люди неоднаковою мірою підготовлені до житейських бур. Таке чи інакше їх сприйняття залежить і від розвитку афективно-вольової сфери, і від самосвідомості індивіда, його ставлення до свого "Я" і "НЕ-Я", системи його оцінок і самооцінок, в цілому від психологіч ної культури людини, але все ж таки головною умовою ефективності саморегуляції є самостійне забезпечення людиною свого нормального існування і виконання властивих саме їй функцій, що в кінцевому підсумку веде до збалансованого внутрішнього комфорту. У кожної людини — це своє, суто індивідуальне, про яке ніхто й ніколи їй не скаже. Тобто деякі речі потрібно пізнавати і розвивати в собі са мостійно. А от для цього вже потрібні певні знання з психології.
Криза як психологічний феномен. Життєва криза являє собою життя особистості в її вищій, неповторній формі, це концентрація усіх ду шевних сил для усвідомлення і подолання глибокої прірви між бажа ним і реальним, внутрішньоособистісної суперечності, що не дає лю дині спокою. З огляду на це життєва криза завжди є немов поворо том життєвого шляху особистості. До кризи призводить неможливість в даному просторі і часі реалізувати найважливіше, найважче, най суттєвіше для людини. Криза — це начебто переживання людиною моменту своєї життєвої неспроможності, поразки, переживання свого неіснування. Чим глибша криза, тим сильніший ефект від внутріш ньої діяльності переживання: воно "перетравлює" минулий досвід і
72
людина начебто перероджується, приймає новий сенс життя, онов лює систему цінностей, життєву стратегію, своє власне "Я".
Кризи життя — це піки оновлення внутрішнього світу людини, не мов би "відшелушення" відмерлих нашарувань, на які таке щедре наше суспільне життя. Адже людина народжується майже янголом з гар монійною і досконалою системою життєздійснення. Але навколишній світ у процесі соціалізації дитини весь час намагається цю систему "підкоригувати". Означений процес у рідкісних випадках завершуєть ся для людини безболісними наслідками. Зазвичай, ці коригувальні втручання у світ дитини є чужими для неї, для її власної, нікому не відомої психічної організації. Так трапляється тому, що традиційний процес виховання і більшість педагогічних методів розраховані на щось середнє, щось загальне, на те, що аж ніяк не може бути нами як такими. Щодо батьківського втручання, то навіть єдину свою ди тину мало хто з батьків знає настільки, щоб не нашкодити своїми настановами.
Мене познайомили з дівчиною, яка перебувала у стані життєвої кризи. Так сталося, що з малих років і до останнього часу батьки го тували її до певної ролі — ролі матері і дружини. Вона ставилася до цієї сфери життя як до основної, такої, де вона може реалізуватись. Вийшовши невдало заміж, дівчина потрапила в ситуацію життєвої кризи: розвалились підвалини її життя, те, на що робилася основна ставка.
Криза нерозривно пов'язана із народженням свого власного "Я", образу себе самого в житті. Суперечності між бажаним образом "Я", потребою в його досягненні і неможливістю задовольнити цю потре бу "тепер і зараз" — головна рушійна сила психічного та соціального розвитку людини. Саме ця тріада і вимальовує стиль життя людини, той індивідуальний візерунок, який є її візиткою. В уяві людини мо дель її ідеального "Я" надто рухома, і стосовно неї особистість ніколи не перестає бути у стані вічного прагнення. Це немов енергетична пружина життя. Людина завжди інтуїтивно знає, якою вона повинна бути, чим займатися і як вчиняти, щоб досягти бажаного щастя, тоб то внутрішньої збалансованості між досягнутим, тим, чого ще треба досягти, і тим, чим вже можна насолоджуватись. Можна сказати, що життєтворчістю особистості рухає закон її становлення і розвитку в єдності та боротьбі з моделлю свого власного бажаного "Я".
Творчість життя вимагає від особистості самовираження на рівні внутрішньої моделі свого "Я". Грубо кажучи, яка модель, таке і життя. Дівчина намагалася стати доброю дружиною і матір'ю дітей, а коли ця модель не здійснилася і її запитали, чи не хоче вона якось відно-
73
вити свої погляди на життя, вона відповіла, що вже нічого не хоче. До речі, у нашому менталітеті закріпилася тенденція оберігати дітей від труднощів, переживань, мотивуючи це тим, що їм у житті "цього добра ще вистачить". Така позиція в корені неправильна. Слушно висловлювався Л. М. Толстой з приводу чесного, тобто із трудноща ми, життя: щоб жити чесно, треба плутатися, битися, помилятися, починати і кидати, і знову починати і знову кидати..'.; спокій — ду шевна підлість... В цьому — картина життєтворчості, повна збенте ження і відвертості людського "Я".
Природа життєвої кризи завжди прихована в глибині взаєморо-зумінь людей, їх спілкування в найширшому розумінні. Вивчати історію людей, писав К. Маркс, хіба не означає зображувати цих лю дей в один і^той самий час як авторів і як діючих осіб їхньої особис тої думки? Йдеться не про драму фабули, життєвої інтриги, які завж ди привертали інтерес оточення, а про драму людського характеру, здатного чи нездатного до реалізації покладеної на нього конкретно-історичної необхідності. Шекспір у Тамлеті" волів зобразити великий подвиг, поклавши його на характер, який не відповідав рівню його подвигу. Так, сьогодні, наші люди зустріли непросту історичну си туацію психологічно непідготовленими і саме через це опинились у полоні величезної суспільної кризи, яка, природно, прямо коригує з величезною кількістю індивідуальних життєвих криз, пов'язаних із надмірною фрустрацією людських бажань.
Суперечності нашого життя та кризи. Щоб зрозуміти сутність кри зи, треба знати, які саме суперечності порушили баланс життя і які перспективи "зняття" суб'єктом їхнього деструктивного потенціалу. Протиріччя, що спричинюють життєву кризу, визрівають з багатьох життєвих потреб людей, але теоретично їх можна класифікувати в та кий спосіб: а) внутрішнє протиріччя між жаданням життя та його знеціненням; б) конфлікт між старим і новим (проблема батьків і дітей, сімейні стосунки, проблема творчості, а також старих і нових внутрішніх цінностей); в) амбівалентність емоційного світу, невизна ченість бажань, конфлікт "буріданова осла", який помер з голоду між двома копицями сіна; г) протиріччя між ідеальним і реальним жит-тєздійсненням; д) внутрішньоособистісне протиріччя в моральних пе реконаннях, між почуттям та обов'язком, добротою і брехнею тощо; є) конфлікти загальнолюдського, соціального і індивідуального, які переходять у внутрішній світ людини.
Останній вид притаманний нашому сучаснику, людині, яка опи нилася в ситуації нерівних суперечностей: між суспільством і нею, між традиційними і посттрадиційними цінностями, між якими вона повинна обрати, між соціальними замовленнями і власним досвідом,
74
в якому немає варіантів відповіді на ці замовлення, між історико-культурним кодом свого соціуму і замовленнями чужого світу тощо. Нелегко і старим, і молодим в сучасному кризовому соціумі, оскільки неусвідомленими ще є ці протиріччя, не знайденою ще є стратегія виживання в умовах такої нерівною боротьби.
Перелік суперечностей, в принципі, необмежений, як неосяжне коло людських потреб. Але лише в межах внутрішнього світу людини, пов'язаних з його індивідуальністю, проходить розпізнання незадово-лених прагнень, які породжують або несподіваний сплеск енергії, спрямований на знищення цього стану, або невизначеність і безпо радність перед конфліктом, який неможливо розв'язати звичними за собами. І навіть у своєму внутрішньому світі людині буває важко розібратися, оскільки баланс інтелектуальної й емоційної діяльності під час кризової ситуації порушується.
Криза життя, таким чином, починається з назрівання та розвитку боротьби протилежних мотивів в процесі здійснення життєвої про грами, життєвих планів, задумів і досягає апогея тоді, коли індивід так само гостро відчуває актуальність нездійсненого і водночас впев нений у неможливості його реалізації. Незавершена завершеність становить сутність кризи, її стрижень і зміст. Усвідомлення такої си туації супроводжується глибоким зануренням людини в її переживан ня, суб'єктивною зупинкою часу і різким обмеженням суб'єктивного простору життєтворчості.
У кризовій ситуації порушується вся система саморегуляції, яка забезпечує в інших умовах синхронну роботу раціонального й ірра ціонального у психіці людини. Коли ж "воля почуттів" стає силь нішою за "волю розуму", індивід потрапляє в ситуацію, де панують емоції. І величезного значення тут набувають досягнуті людиною в процесі її життєвого досвіду рівень та якість емоційної регуляції по ведінки. Емоційна розпущеність, неконтрольованість в кризовій си туації ведуть до неможливості реорганізації життя. Емоційний хаос веде до роздріблення емоційної енергії, спустошення емоційного світу, нездатності протистояти стресовим ситуаціям.
Різні ми — різні наші кризи. Влада негативних емоцій гальмує го ловний момент в реакції переборювання — пошук головного проти річчя життя у період кризи, "викликає" центри раціонального пошу ку. Емоційний хаос тиранить людину, пригнічує її здатність до визво лення, робить занадто тривалим момент духовної інертності. Голов ною умовою формування реакції подолання кризи є вироблення упродовж життя витримки, оволодіння своїм емоційним потенціалом. Якщо емоції протягом життя у багатьох життєвих ситуаціях затриму-
75
ються, контролюються, відбувається їх збагачення, поглиблення, спрацьовує ефект нагромадження емоційного потенціалу, необхідного для забезпечення енергетики кризи. Адже для здорового ефекту кри зи необхідний вибух, а для вибуху необхідна енергія почуттів.
Зазвичай "дитина" в нас не вміє утримувати емоції, вони в неї "фонтанують", що забезпечує часто світло до інших і розрядку для самої людини. Але під час життєвої кризи "людина — дитина" не має потрібної енергетики для вибуху, для катарсису (очищення), для оно влення свого життя. Криза в таких людей тліє довго і не завершуєть ся оздоровлюючим ефектом необхідних змін.
"Людина-батько", навпаки, свої емоції, як і все інше, тримає під контролем, вони в них помірні, правильні, розумні, такі, що не мо жуть стояти на перешкоді певної логіки життя, що вже так чи інакше склалося. Життєві кризи трапляються в такої людини нечасто, але якщо вже трапляються, то вибух буде "очищаючим", таким, що ради кально змінить логіку життя цієї людини.
Нарешті, "людина-дорослий" ще рідше переживає життєві кризи, бо такій людині легше за інших аргументовано прискорити вирішен ня будь-якої життєвої суперечності: здатність у будь-якій ситуації розмірковувати об'єктивно звільнює таких людей від нагромадження нерозв'язаних проблем, від неправильних життєвих ходів тощо. Емо ційний хаос, притаманний найважчим типам кризи, — не для них.
Таким чином, пересвідчуємось, що не для всіх життєва криза є чимось актуальним і таким, що потребує великої внутрішньої роботи запобігання чи подолання кризових ситуацій. Актуальнішою проблема криз є для людей з холеричними і меланхолічними властивостями темпераменту, а також для людей, в психіці яких домінують емоційні параметри. Щоб розібратись в цьому, потрібно звернутись до типо логії, яка створена К. Г. Юнгом і яку весь час вдосконалюють його сучасні послідовники — як неоюнгіанці-психоаналітики, так і пред ставники нової галузі психологічної науки — соціоніки.
З погляду соціально набутих властивостей, кризи більш прита манні екстерналам, тобто людям, які звикли за будь-яких життєвих ситуацій шукати винного не в собі, а зовні, в комусь або в чомусь, в тих чи інших обставинах. Бути рабом обставин — це означає бути водночас в полоні перманентних життєвих криз. Люди з протилеж ною установкою життя — екстернали — шукають відповіді на будь-які життєві негаразди в собі, тим самим постійно вдосконалюючи свій власний досвід і власні психологічні можливості виживання. Сьогодні ми бачимо панування екстернальних установок, які поси люють у більшості населення України відчуття залежності від обста-
76
вин, тим самим заглиблюючи переживання власної неспроможності, формуючи комплекс неповноцінності тощо.
Для щастя ж насамперед необхідні такі речі, як самоповага, ба жання бути задоволеним самим собою, оптимізм, збалансованість почуттів і намірів, розвинені почуття міри, часу і інтуїція. Так, багато чого необхідно відчувати інтуїтивно, прислухатися до себе, свого власного "Я" і підкорятися йому. Будь-який порядок у нашій душі починається саме з цих, локальних, суто "наших" речей. Глобальні феномени спричинюють наші національні, етичні, соціальні риси, але не наші власні кризи. Якщо ми будемо сьогодні чекати чогось від держави чи, ще гірше, — від капіталізму чи соціалізму, кризі нашій не буде кінця. Якщо ж повернутися обличчям до себе, до своїх близьких, до можливостей, які існують поза ваших звичних шляхів — вихід 3 будь-якого полону забезпечений. Адже криза — це полон, в який вас бере життя. Вихід — в протилежній дії, в тому, щоб взяти життя в свій полон. І це неважко зробити, якщо позбавитись звичних уявлень і цінностей, звичних шляхів і костюмів. Адже ще однією умовою виходу з життєвих криз є широке, філософське сприймання оточуючого світу і себе в ньому. Спробуйте!
Типи життєвих криз. Виокремлення типів життєвої кризи можна здійснити за кількома критеріями: 1 — за віковим (криза підліткового періоду, криза 30-річних, криза інволюційного, тобто "пенсійного", періоду і т. ін.); 2 — за критерієм тривалості (коротко- і довготри валі); 3 — за критерієм результативності (конструктивні і деструк тивні); 4 — за діяльнісним критерієм (операціональна, мотиваційно-цільова та смислова кризи). Спинимось на аналізі останнього — четвертого блоку.
Операціональна криза (як жити?) — психологічно найбільш відкрита, ординарна. Ставлячи собі це питання, людина не вагається, чи варто взагалі жити, вона лише не може знайти "знаряддя" життя. Відсут ність поведінкового досвіду виживанням ми бачимо сьогодні. Люди не знають, як саме життя, які цінності підтримувати, що робити за ситуації, якої ще ніколи не було в їхньому житті. Все звичне зруйно ване для більшості населення України: зник звичний ритм життя, зникла гарантована підтримка з боку держави, не стало порядку, в якому було ясним питання про знаряддя життя, про засоби до сягнення тієї чи іншої власної мети в даному соціумі, в своєму суспільстві.
Залежно від особистісних рис і ця криза може переживатися по-різному, більш або менш болісно. Адже підбиття підсумків, складан ня балансу життєвого досвіду вимагають високого рівня критики і самокритики, зрілість світогляду, широкого і досвідченого погляду на
77
життя взагалі, достатньо знань і сміливості, вміння розрізнити своє і не своє, вміння відмовитися від чогось заради іншого тощо.
Криза мотиваційно-цільового боку життєдіяльності — крайній ступінь розгортання суперечності між живою потребою людини в життєтворчості, самореалізації, в почутті життя і неспрацювання того механізму мотивації, який домінував в житті людини до цього. Означена криза містить і питання "як?", і питання "для чого?" Люди на здатна до продуктивної діяльності, в ній живуть і потребують ро звитку невідпрацьовані здібності, а потреба в реалізації цих здібно стей в самої людини настільки мізерна, що не в змозі адекватно мо тивувати її активність. Людина, наприклад, усе життя працювала для досягнення головної мети — отримати високий соціальний статус — директора, депутата чи президента. Досягнувши своєї мети, вона часто не знає, що з цим робити по тому. Придивіться до нашого пар ламенту. Там, мабуть, сьогодні, після других його виборів, чимало людей опинились у такій кризі, оскільки вони не готові до такої діяльності, а другої мети, іншої внутрішньої мотивації в них немає. Декларувати любов до справи — це одне, а мати внутрішню потребу, в якійсь справі, потребу в своїй "грі" — зовсім інше. Змінити або знайти новий стимул, сформувати нову потребу, вийти за межі відо мого стереотипу дій і поведінки — ці непрості завдання стоять перед людиною в даній ситуації. І коли вона з ними не може впоратись, настає найглибша психологічна криза — криза змістової сфери внутрішнього світу людини.
Криза змістової сфери, чи смисложиттєва криза, — найважча кри за. Вся енергія психіки спрямовується в річище руйнівної дії, в річи ще активності однієї, як правило, деструктивної тенденції гострої су перечності між "бути" чи "не бути". Реакція подолання при цьому ха рактеризується зміною світовідчуття, суджень і оцінок, видозміною усієї системи стосунків в оточуючому середовищі. Спостерігається стійке зниження рівня оптимізму, песимістичність прогнозів, скутість волі і зниження самооцінки особистості. Для кризи цього типу харак терним є ґрунтовне включення структур свідомості, які розробляють цілу концепцію песимізму. Якщо продовжимо аналіз поведінки пар ламентарів, які не готові до конструктивної творчої активності на но вому місці, то зрозуміємо, чому саме на початку діяльності нового парламенту в його психологічному кліматі домінує стійкий, майже дитячий, інфантильний негативізм і деструктивні тенденції. Людина, яка зневажає себе (а у смисложиттєвій кризі це є майже ключовим моментом), не може любити інших, не здатна на конструктивні про позиції чи повноцінну соціальну активність.
Часто така реакція настає на тлі завищеної оцінки своїх можли востей. Психотерапевти цю реакцію називають ситуацією перебіль-
78
шення стресу, оскільки людина своєю безконтрольною поведінкою і некритичним ставленням до себе створює сприятливі умови для жит тєвого збою. Необхідно при цьому пам'ятати, що негативні почуття до себе чи до когось завжди швидше ширяться в оточуючому середо вищі і діють триваліше за позитивні. Така вже природа людини: зга дайте, як багато людей реагують на ваш негативний стан і як мало людей здатні поділити з вами стан радощів, любові чи щастя.
Означена криза найбільш небезпечна, оскільки людина може навіть швидко і безконтрольно порвати з життям, не звертаючись по допомогу, як це постійно роблять демонстративні особистості в менш небезпечному стані, вдаючись до шантажних хитрощів в пошуках співчуття оточуючих. Демонстранти це роблять тому, що сильніше за всіх люблять себе, а людина у смисложиттєвій кризі себе не любить, вона сильно переживає психологічну поразку, в якій іноді не готова освідчитися навіть самій собі. У художній літературі такий тип вираз но демонструють лермонтовський Печорін, байронівський Манфред тощо.
У своєму апогеї криза приводить особистість до бездіяльності. Во на рівнозначна зупинці життя, перетворенню його з діалектики на метафізику, перекриває всі джерела активності людини, що містяться в живих суперечностях, проблематичностях, сумнівах тощо. В цій кризі зникають протилежності і протиріччя дійсності, і певний час панує непорушний прямолінійний монізм свідомості ("все бачиться в чорному світлі").
У русі протилежностей в кризі втрати сенсу життя можна виокре мити три етапи.
Перший — їх існування в антагонізмі. Наприклад, в одному з най драматичніших епізодів історії культури — йдеться про М. Гоголя та його "Мертві душі" — Гоголя мучила нерозв'язана двоїстість. З одного боку, він намагався знайти ідеал героя, в якому б відобразили шляхи подальшого розвитку Росії, а з другого — він не міг цього зробити в тодішніх історико-культурних умовах. Саме це становило сенс його життя в період написання другого тома "Мертвих душ".
Другий — неможливість досягнення ідеалу змушує Гоголя знищи ти зброю своєї мрії, спалити рукопис, що ілюструє останній етап руху антагоністичних протилежностей — випадіння однієї з них (власне криза).
Це приклад крайнього розвитку змістової кризи. У більшості ви падків із такої кризи може бути вихід і міститься він у знаходженні якісно нової протилежності щодо відкинутої. Згадаймо П'єра Безухо-ва, Наталю Ростову та інших знайомих нам героїв із книг або реаль ного життя, котрі знайшли нову істину і перебороли кризу втрати сенсу життя. Але й це також крайні приклади позитиву. Прикрим є
79
те, що часто друга протилежність, яку знаходять люди, якоюсь мірою повторює минулий дистресовий досвід, дублює помилки "вибору", які є закинутими в нас змалечку, і тому ця криза повторюється знову і знову, стає навіть звичною для людини. І врешті людина стверджує, що вона нещаслива.
Страждання — це погано чи добре? Отже, втрата суперечності у житті загрожує людині втратою самої себе. Це переживається як страждання.
Страждання в сучасній філософії тлумачиться як протилежність діяльності, як те, що потрібно перетерпіти. В античній філософії страждання недооцінювалось. З погляду стоїків страждання є розбе щена пристрасть. Християнством страждання переоцінювались, під носилось у ранг морального катарсису й самовдосконалення. Перео цінка страждання, що виникла в історії людства (Гейне говорив, що страждання олюднює навіть тварину), призвела до тривалої недооцін ки оптимістичних, конструктивних психологічних чинників в побу дові життєвого шляху людини, що відтворилося як у філософських концепціях, так і в реальному світовідчутті людини, особливо людини західного світу.
Теоретики відчаю як крайньої форми страждання, які стверджува ли, що людина не в змозі змінити дійсність на краще, багато в чому вплинули на психологічні установки значної частини людства. Страждання виступає в них полоненим життєвих суперечностей, які в принципі не піддаються подоланню. Страждання, сумніви, туга — доля кожної живої істоти в цьому світі (Хоркхаймер, Адорно та ін.). Правильно оцінив страждання як крок до величі душі Ніцше, але знову ж таки він абсолютував момент кризи до меж всього життя лю дини. В екзістенціалізмі таємниці істинного буття людини, її "екзістенції", відкриваються через страждання, але страждання, на думку Сартра, Камю, К'єркегора, носить нездоланний характер. Ці мислителі свідомо заглушують момент внутрішнього протесту, апе люють до безперспективності боротьби за себе. Між тим історія люд ства і безліч прикладів з сучасного буденного життя ілюструють те, що занурення в свої страждання, сумніви породжують бездіяльність і духовну смерть людини. Песимізм, нігілізм, міщанство, бюрократизм і навіть споживацька психологія як спосіб мислення є результатом відсутності боротьби усередині особистості, відтворюють внутрішній тупик, перманентну кризу життя.
Мої пристрасті і мої кризи. І все ж наявність страждання є вже початком другої, кращої психологічної дійсності. Страждаюча від мо ральних чи інших недоліків людина тим самим вже починає себе пе ретворювати. Страждання — це початок нового життя, яке завжди народжується у скруті. Але страждання буває різне, з різних причин і
80
різним накалом. Неоднаковий і результат цих страждань. Одні люди виходять після них з оновленою шкірою, як після окропу, в який не одноразово скакав Іван-дурень з російських казок, інші — знову шу кають ту саму халепу, що вже не раз призводила їх до криз. З цього боку людей можна розділити на типи, жоден з яких не можна назва ти поганим чи добрим, конструктивним чи деструктивним. Різні лю ди мають різне уявлення про щастя і тому по-різному його досяга ють. Обирайте своє!
Люди першого типу в звичайних умовах не віддають переваги ні одній з основних сфер життєдіяльності (праця, спілкування, пізнан ня, сім'я, активний відпочинок тощо), тобто не мають своєї гри, свого життєвого хоббі. Вони відрізняються спокоєм і врівноваженістю в спілкуванні, терплячі, серйозно доброзичливі, уважні, до себе став лять вищі вимоги, ніж до оточуючих. Ці люди найбільш стійкі, пра вильні, не схильні піддаватися кризовим станам, конфлікти розв'язу ють на ранніх етапах, не доводячи їх до крайнього загострення. Вони і не впадають в кризи, але і не оновлюються, не підносяться над со бою, не дивують оточуючих. Вони самі обрали такий стиль життя, так їм краще, так вони щасливіші.
81
Люди другого типу віддають перевагу певній діяльності і часом не одній, болісно переживають конфлікти й негаразди, пов'язані з не вдачами в улюбленій справі чи хоббі, реагують на них дезорганіза цією всієї життєдіяльності. Ці переживання з віком посилюються, стають часткою самої людини, яка вже не відокремлює себе від ак тивності саме в цих сферах, що створюють для неї сенс життя і вио кремлюють життєвий простір в циклічному часі. Тому в старості, ко ли з тих чи інших причин людині треба обмежити свою активність в цьому просторі, спричинюється різкий спад її адаптаційних можли востей, вона починає хворіти, зростає ризик настання операціональ-ної, мотиваційної або навіть смисложиттєвої кризи, що в реальності іноді проявляється як комплексна криза активності. Але ж актив ність — це і є життя. Оскільки невдачі в житті — це природне явище, люди цього типу постійно перебувають у внутрішньому конфлікті, розхитуючому і водночас життєстверджуючому. їхні дрібні життєві колотнечі стають частинами великого виграшу: людина колись на громаджує досвід переміщувати свої зусилля, які вона втрачає на ви рішення постійних дрібних суперечностей свого життя, в річище принципового, стратегічного вирішення своїх життєвих проблем. Такі люди упродовж всього життя легко піддаються кризовим станам, і тому їм постійно потрібно вдосконалюватись в обраній сфері, аналізувати й упереджувати найменші невдачі, шліфувати свою май стерність і тоді — на випадок виникнення кризи — їм буде легше із
6 - 82187
неї виходити, адже майстерність — це вже не обрана сфера діяль ності, а частина особистості, яку не можна звільнити з роботи чи від правити на пенсію.
Третій тип, як і перший, найменш схильний піддаватися екстре мальним ситуаціям, але з інших причин. Люди цього типу вельми люблять себе, хоча повністю засвоюють і приймають весь набір со ціальних цінностей і вимог, пов'язаних із власною безпекою. Вони здебільшого формалісти, неглибоко розуміють оточуючих, не вияв ляють потреби у співпереживанні. Найцінніше для них — особисте благополуччя і можливість самоствердження. Самооцінка таких лю дей підвищена, вони схильні до кар'єризму, не полюбляють зміни си туацій життя, важко це переживають, проте вміють скоро, спритно відносно безболісно для себе, не рахуючись з думкою і можливостями інших людей, виходити з подібних ситуацій. Цінності життя вони пе ретасовують як карти і залишають той візерунок, який найефектив ніше спрацьовує в даній ситуації. Кризи для них — це ще одна наго да продемонструвати собі себе, ще один чинник, з якого знову і зно ву зростає задоволеність собою і зверхність щодо інших. Якщо згада ти історичний, але недалекий момент ГК ЧП, що спричинив стрімке відокремлення України від Союзу, можна побачити, який саме тип реагування на життя і життєві кризи тоді виявився "притертим" до ситуації, а, значить, пристосованим до виживання в подібних умовах.
До четвертого типу належать люди мало інформовані, інтелекту ально не перевантажені, морально-етичними проблемами не обтя-жені, яким властива занижена самооцінка, нездатність до прийняття самостійних рішень, упорядкований власний спосіб життя без сподівань на кар'єру чи підвищення соціального статусу. Задоволь няються малим, дотримуються традиційних, "батьківських", звичних істин, уникають спілкування з людьми з "іншого світу" з метою уникнення психологічних перевантажень. У складних ситуаціях, які виникають об'єктивно, розгублюються, піддаючись полону стресових і кризових станів, які лише посилюють симптом "уникнення". До та кого типу належать люди, які з дитинства жили за принципом "як живеться", не прагнули бути кращими, не розширювали горизонтів свого світобачення, не соціалізувалися в повній мірі. Будь-яка криза для них — не більше, ніж неприємність, з якої вони виходять, як правило, випадково або дуже повільно і теж "як доведеться", бо "ще ніколи не було, щоб ніяк не було". Після кризи вони не змінюються, не оновлюються, не очищаються, а просто живуть, як жили, аж до наступної кризи, яка буде така сама, як і попередня.
Для п'ятого типу характерна наявність однієї головної життєвої установки: все з найменшими енергетичними витратами. Незалежно від соціального або асоціального загального спрямування поведінки
82
люди цього типу ухиляються від власної відповідальності, внутріш нього самоаналізу, зовнішніх конфліктів тощо. По суті, вони є мо ральними утриманцями і разом з цим нетворчими виконавцями. За лишаючись без людини, за якою вони йдуть, вони розгублюються і стають потенційними рабами стресової ситуації. Криза для них — це зникнення старої і пошук нової безпечної життєвої схованки. В цьо му процесі людина також вдосконалює свою здатність знаходити більш тривалу і менш енергозатратну життєву схованку. Тут спрацьо вує і інтуїція, і розрахунок, і логіка. Як бачимо, в цьому випадку не працюють інші суто людські феномени — етика, почуття, самооцінка, самоповага тощо, що призводить, звичайно, до викривлення психіч ного стану людини.
У даному разі йдеться не взагалі про типізацію особистостей, а про стійкість і водночас гнучкість, інтелектуальність чи силу, со ціальну глибину чи інфантильність адаптивних процесів особистості. Щоб знайти себе реального, а не ідеального, спробуйте знайти свою природню оцінну функцію, яка завжди присутня в нашому житті, але нерідко відкидається в самоаналізі, що і заважає нам повернутися до себе і до інших чесним обличчям. Оцінна функція спрацьовує в нас підсвідомо, це те в нашій психічній діяльності, що створює наш жит тєвий шлях навіть без нашого дозволу. Хто оцінює себе щодо сили волі, а хто — віртуозності інтуїції, хто з погляду холодної логіки, а хто — теплої людської етики, хто — з позиції роботи, професії, а хто — сім'ї, здатності вдосконалювати сімейну життєву нішу... Тим часом навколишній світ і домінуючі цінності, традиційні або модер ністські соціальні замовлення і багато чого іншого часто сприй маються нами як те, чим повинно бути наше "Я". Проте наше "Я" завжди відрізняється від загального, воно всередині нас, запитайте в нього, чого ви від себе хочете, з точки зору чого ви хотіли б, щоб вас цінували наші рідні, друзі ширше оточення. Це вельми важливо, і про це ви повинні здогадатися самостійно. Адже найглибша і най складніша криза з усіх відомих людству — це криза, породжена супе речністю між "моїм" і "не моїм" життям. Кожний з вас рано чи пізно скаже собі: це не моє, моє не тут, не з цими людьми, не в цій справі. І тоді, повірте, вам треба шукати своє! Довіртеся своєму внутрішньо му голосу! Особливо це попередження чи прохання стосується людей з розвинутим інтелектом, який може повернути їх міркування куди завгодно і приглушити голос їхнього "Я".
У кожної людини є своя життєва історія, в цій історії — свої кри тичні моменти, і про людину можна судити лише знаючи, якою вона була в ці критичні моменти свого життя, і чим вища людина, тим її критичні моменти жахливіші, а вихід з них тріумфальніший і разю чіший.
83
4. ВТРАТА СМИСЛОУТВОРЮЮЧОГО ВИМІРУ ЖИТТЯ
4.1. Криза в семантичній моделі особистості. Що означають слова "криза особистості", як відокремити цей стан від досить звичайної ситуації внутрішнього конфлікту, або ситуації необхідності приймати складне рішення за умов невизначеності, що також створює значні психологічні навантаження? Інтуїтивно очевидно, що на відміну від таких моментів кризовий стан означає щось "якісно інше. Якісну цю відмінність, певне, найкраще описує визначення кризи як деякої межової ситуації, яка характеризується не просто значними психоло гічними складнощами, а тотальними змінами або тотальними руйну ваннями в структурі особистості. Це те, що в самоописах людина зга дує як стан, внаслідок якого вона стала "зовсім іншою людиною".
У казках і міфах кризові особистісні стани описуються як ситуація переходу в іншу реальність, ситуація символічної смерті та нового народження. На наш погляд, саме такий стан, за якого людина пере живає щось подібне до психологічної смерті, втрати почуття "себе" та свого зв'язку зі світом та наступного його відновлення в зовсім іншо му вигляді, і слід називати кризовим станом. Таким чином, ми може мо виокремити ті, не такі вже й численні в житті кожного моменти, коли людина з тих чи інших причин опиняється в ситуації найвищо го екзистенційного напруження, коли в неї з'являється шанс духовно го стрибка, який, однак, далеко не завжди може бути реалізованим, оскільки плата за це — можливо, відносна, але все ж таки влашто-ваність та визначеність особистісного світу, яка передувала кризі і до якої так хочеться повернутися, долаючи ті перешкоди, що призвели до кризового стану.
Як і будь-яка ситуація якісного зламу, кризова ситуація має кілька варіантів свого розв'язання. Умовно їх можна назвати особистісною трансформацією, особистісною деградацією і суцільним руйнуванням, коли під загрозою опиняється психічне або фізичне здоров'я людини чи навіть її життя. Підкреслимо, шо ми не наважуємося говорити про особистісне зростання, а лише про трансформацію з тієї причини, що, на наш погляд, зростання — це вельми відносне поняття. Можна було б назвати процесом зростання просування до більшої внутріш ньої інтегрованості, але, гадаю, що цілісність особистості може бути досягнута і на основі зовсім не позитивного ціннісного ряду. При цьому використання терміна "особистісного зростання" не є право мірним, хоча ступінь впорядкованості внутрішнього світу буде при цьому вищим і в певному розумінні йдеться про більш досконалу організацію особистісних структур, тим часом, як поведінкові зов нішні прояви можуть демонструвати цілковиту асоціальність та амо ральність. Такі приклади можна спостерігати, скажімо, тоді, коли
84
людина стає адептом якоїсь сектантської групи на кшталт "Білого братства". Чимало батьків дітей, що опинились у цьому квазірелігій-ному угрупованні, свідчили, що діти їх раніше були чемними, лагід ними, спокійними. Після прийняття цінностей, проповідуваних у братстві, вони стали впевненими до фанатизму, твердими у своїх рішеннях і переконаннях, але це важко назвати особистісним зро станням, якщо враховувати при цьому ціннісний аспект і поведінкові прояви членів братства, хоча безумовною є наявність трансформацій них особистісних процесів, які, вочевидь, призвели до більшої внут рішньої цілісності й інтегрованості.
Спроба обговорювати проблему особистісної кризи у межах нау кового дискурсу вимагає насамперед визначення центрального для цієї теми поняття — особистості. Навряд чи яка інша тема має таку привабливість для філософів, психологів і соціологів, як тема особис тості, її структури, динаміки, рис, типів, статусів, соціальних позицій і ролей, міжособистісних стосунків та ін. При цьому ми всі нібито розуміємо, про що йдеться, але коли той чи інший автор не об межується покладанням на зрозумілість поняття, а робить спробу його чітко визначити, ми бачимо, що за одним і тим самим терміном приховується безліч тлумачень, кожне з яких має право на існування і переважно є саме тим, що найкращим чином обслуговує наукову проблему, що ставить її перед собою автор. Спробуємо ж віднайти те визначення поняття "особистість", яке могло б найадекватніше спра цювати у вирішенні нашої проблеми — зрозуміти сутність кризового стану людини, як він проявляється не в поведінкових проявах, а на самперед у свідомості, організації психічного простору, феномено логії внутрішнього світу людини.
Найбільш адекватним для даної проблеми, на наш погляд, є ро зуміння особистості, що пропонується так званою семантичною мо деллю. Різні її варіанти висвітлено у працях таких авторів, як Дж. Келлі, А. Гуревич, В. Налімов, О. Леонтьєв [1—4]. У межах цього підходу особистість визначається через систему особистісних смислів, через ту суб'єктивну картину світу, яка являє собою проекцію всіх складових реальності, що оточує людину — фізичної, соціальної, культурної, психічної в її психічний простір, створюючи нову, тепер вже психологічну реальність. Це певна семантична розмітка кожного кванту всіх названих складових світу людського буття, що задає суб'єктивні смисли явищам зовнішнього та внутрішнього світу.
При цьому відбувається дещо на зразок багатовимірного кодуван ня в плані: 1) норм і заборон — обов'язково, бажано, дозволено, за боронено; 2) ціннісних поміток — добре, погано, зручно, незручно, важливо, неважливо; 3) обізнаності — відомо, невідомо, добре відо мо, погано відомо та ін.; 4) принципової можливості — неможливості
85
явища або дії. Ці модуси сприйняття реальності можна позначити як деотичний, аксіологічний, епістемологічний та алетичний [3]. Якщо додати до цього присутню в кожному такому смисловому коді ще й певну модель (або варіанти моделей) поводження з тією реальністю, що випливає з її індивідуально релевантного смислу (і становить основу мотиваційної сфери особистості), а також відмітити, що це поле смислів є не стільки сталою картиною, скільки постійно зміню ваним психічним феноменом, то отримаємо живий, пульсуючий ін дивідуальний психічний аналог реальності, який і можна вважати основою особистісної неповторності, індивідуальності, її смисловою моделлю світу.
Таке бачення особистості уможливлює своєрідне тлумачення таких понять, як "розвинена особистість" (що визначається широтою охо плення кодованих квантів реальності), "глибока, витончена осо бистість" (що визначається ступенем диференційованості в ос мисленні реальності, а також кількістю тих зв'язків, що пов'язують різні смислові утворення), "цілісна особистість" (що визначається ступенем упорядкованості цього семантичного простору, узгодженості його різних сторін, а також відповідністю мотиваційних імпульсів ін дивідуальним, а не нав'язаним обставинами смислам), "оригінальна особистість" (ступінь відмінності цього смислового простору від ін ших, його нестереотипності). І тоді, скажімо, проблема розуміння може бути витлумачена передовсім як проблема відмінності семан тичних кодів і вміння відчути ті смисли, що їх співвідносить з певним явищем інша людина. Адже у спілкуванні ми переважно кори стуємось тільки вербальною складовою відповідного смислового позначення того чи іншого явища реальності. У нашому ж психічно му образі слово, певне, є найгрубішою складовою смислового коду. Наше внутрішнє уявлення того значення, яке ми пов'язуємо з тим чи іншим сегментом реальності, має складну феноменологію, що вклю чає в себе і слово, і образ, і почуття, і переживання і навіть імпульс до дії. Не все перебуває під нашим свідомим контролем, але усе це визначає наше інтегральне сприйняття того чи іншого явища.
Можна стверджувати, що ми маємо дещо на зразок багатовимірної топологічної карти світу (усіх його складових), яку виконано за до помогою слів, фарб, почуттів, звуків, переживань, інтуїтивних перед чуттів. Коли ми можемо рухатися по життю, використовуючи цю кар ту, і не наражатися на суттєві невідповідності, що проявляються у незбіжності реальних подій з нашими очікуваннями, то можна гово рити про адекватність наших смислових кодів та відносну гармонію особистості та її оточення. Ситуацію кризи тоді можна порівняти зі станом, в якому опиняється мандрівник, котрий сподівався на те, що володів докладною картою незнайомої місцевості, а виявилося, що це
86
карта зовсім іншого місця. І там, де на ній позначено ліс, розташова не болото, а там, де має бути джерельце, — лише сухий степ. Смисли таких речей, як, скажімо, "чоловік", "дружина", "син", "батько", "робота", "життя", "смерть", "слава", "кохання", "добро", "зло" та ін., мають змінитися, щоб адекватно помічати нову реальність, а процес цей вельми непростий, оскільки означені смисли вписані в єдину картину світу, яка важко піддається фрагментарній переробці, а вима гає суцільної трансформації, що й означатиме трансформацію осо бистості в зазначеному розумінні.
Визначившись, таким чином, з тим розумінням особистісної кри зи, яким ми користуватимемось, спробуємо окреслити ті основні фактори, що можуть впливати на процес семантизації та руйнування попереднього смислового образу. Вони ж сприятимуть (або заважа тимуть) виходу з кризи через появу нового семантичного поля, нової смислової розмітки реальності.
З-поміж факторів, що найбільше впливають на формування цього особистісного смислового всесвіту, найважливішими є фізіологічний, психологічний, соціальний і культурний.
Безумовно, для здорової людини та інваліда або хворого одні і ті самі явища матимуть різний смисл. Навіть східці у під'їзді для одного розцінюються як щось малопомітне, а для іншого — нездоланною перешкодою. Людина, що має витончене сенсорне сприйняття ре альності, зовсім інакше утворюватиме своє смислове поле — порівня но з тим, хто не наділений природою тонким слухом, зором, відчут тям, пам'яттю та ін. Саме зміни у фізіології та психічному стані ста ють головною причиною вікових кризових явищ. Відомо, до яких трансформацій особистості можуть спричинювати раптові хвороби, катастрофи, що тягнуть за собою фізичні страждання та психічні по трясіння.
Наше соціальне оточення, соціальні відносини, процес соціа лізації, наш соціальний статус справляють величезний вплив на фор мування особистісної картини світу. Злети та падіння, влада та слава, кохання та його втрата, багатство або злиденність змушують нас до нового осмислення навколишнього. Ще одна зірочка на погонах — і все може змінитися як картинка у дитячому калейдоскопі. Таке вра ження, що кожна соціальна позиція вже має готову смислову матри цю, що її нав'язують тому, хто цю позицію займає (згадаймо пресло-вуте "тьі начальник — я дурак, я начальник — тьі дурак"). І як про велику чесноту говорять про людину, яка спроможна за будь-якої си туації лишатися собою. Наскільки це можливо і більше того — на скільки потрібно — вельми цікаве запитання. Частково ми спробуємо на нього відповісти в подальших міркуваннях.
87
Зміна соціального статусу — також поштовх до внутрішньої кризи. Інша річ, що помітнішим це буває при пересуванні вниз, ніж при підйомі по соціальній драбині. І втрата високої посади або просто втрата роботи — нерідка причина особистісних зламів. Виключення з групи, вигнання з сім'ї, виселення з країни завжди було одним з найдійовіших методів покарання, оскільки дорівнювалось соціальній смерті і часто ставало підмурком психічних кризових станів.
Одним з найвагоміших факторів впливу є культурний фактор. Кар тина світу, що задається культурою, в якій ми зростаємо, є, певне, найбільш глибинно вкоріненою і такою, що найважче піддається ко ригуючим впливам. Занурення в інший культурний простір теж призводить до повної трансформації особистості, що ми можемо спо стерігати хоча б на прикладі хлопців афганців, які свого часу потра пили у полон, прийняли іслам і через багато років приїздять до бать ків в Україну. Навіть спостерігаючи за ними у телевізійних репорта жах, ми можемо угледіти, що присутність їх серед близьких і рідних є скоріше фізичною, ніж психічною. Віддаленість смислових світів призводить до того, що мати навіть не відчуває, що повернувся до неї рідний син. Ми вже не можемо спостерігати того кризового стану, який передував трансформаційним перетворенням, але він обов'язко во був. Перед утворенням нового смислового порядку мав бути мо мент, коли попередні смисли зруйновано, хаотизовано — причому безповоротньо. В який спосіб це відбувалося — це вже власна історія кожного, а як результат ми маємо, по суті, нову людину, нову осо бистість, хоча це той самий індивід, що має те саме тіло, ту саму психіку, темперамент, інтелектуальні здібності тощо.
Різні культури можуть забезпечувати універсальність або припус кати значну відмінність в індивідуальних картинах світу, але, при наймні, ми не знайдемо двох абсолютно схожих індивідуальних смислових матриць, що й становить унікальність кожної особистості, неповторність її власного світобачення. Саме сталість цих смислових утворень може забезпечити стабільність стосунків людини зі світом, тоді як момент руйнування єдиної смислової картини, момент не можливості для людини надалі користуватися своїм вчорашнім смисловим посередником і можна вважати ситуацією особистісної кризи.
4.2. Сакральність як системоутворюючий фактор. Здавалося б, що, чим більше тих сегментів реальності, які вже не описуються своїми попередніми смисловими кодами, тим глибшою вважатиметься осо-бистісна криза. Але, схоже, сутність кризового стану все ж таки не вимірюється таким кількісним способом. Кожен день ми переосми слюємо безліч речей, чогось вчимося та перенавчаємося, зустрічає мось із перешкодами і здобуваємо новий досвід. Стрес — звичайне
явище для сучасної людини, а в основі його — теж різкий смисловий струс. Але не кожного разу йдеться про кризу особистості, що тор кається самого стрижня організації стосунків людини зі світом. Кри за — це власна ситуація, коли саме цей стрижень нібито висмикуєть ся. І те, що було нанизане на нього в єдиному рухомому світобачен ні, зненацька розпадається на окремі шматки. Світ стає дискретним, фрагментарним. Так нібито слова, що складали пісню, записали рап том в алфавітному порядку або просто без всякого ладу, зруйнувавши пісенний ритм і поетичність. І кожен рух, кожна дія, втративши свою пов'язаність із іншими, стають важкими і вимагають великих зусиль. Що ж становить стрижень, на який нанизуються наші персональні смисли, що є організуючим початком, системостворюючим, як нині говорять, фактором? Інакше кажучи, що ж робить наше поле смислів саме системою, а не набором окремих значень.
Видатні культурологи — такі, як М. Еліаде, Дж. Кемпбел, В. Тер-нер, М. Бахтін [6—9], у своїх дослідженнях традиційних культур не раз звертали увагу на таку дивну і не досить зрозумілу для нас річ, як одночасне перебування архаїчної людини нібито в двох вимірах — сакральному і профанному. Перший — міфологічний вимір, це ті смисли, що задавалися основним культурним міфом, який структуру-вав реальність. Інший вимір — вимір історії — лише повторення міфологічного часу, людина не мусила втручатися в історію та й сама історія не видавалася настільки важливою, щоб прагнути в ній щось змінювати. "Ми працюємо, щоб мати можливість танцювати", — на водить М. Еліаде висловлювання представника одного з досліджува них ним архаїчних племен. Свої ритуальні танці, що повертали їх до часу першотворення, представники цього племені вважали основою життя. Наші прадіди вважали все нове таким, що вносить безлад у світ, становить загрозу спокою, усталеності життя, руйнує його основні підмурки. "Це що за новина?" — говорили, коли хотіли вис ловити своє негативне ставлення до чогось. Міф, ритуал, закони дідів-прадідів становили основу життя, а все профанне лише повто рювало, заново відтворювало цю міфологічну картину і не мало ні права, ні сили щось змінювати. І поки існував цей міфологічний, сакральний вимір, світ людини традиційного суспільства був сталим, ясним і безперечним. У нашому розумінні — безкризовим.
Як зазначає М. Еліаде [6, с. 5], в багатьох ранніх міфах момент початку існування життя, Землі, народу був пов'язаним із первинною катастрофою, первинною космічною кризою. До цього люди не зна ли смерті та страждань, жили разом із богами в суцільній гармонії, розуміли мову тварин і не мусили працювати, щоб вижити, бо були безсмертними. Та первинна криза, що була за всіма міфами вигнан ням з Раю, поклала початок історії, але для відновлення сили, за ра-
89
хунок якої творилася історія, люди мали постійно повертатись до того першотвірного моменту, постійно долучатися до Початку, який був поза часом. І тому кожна важлива подія в житті людини — на родження, ініціація, шлюб, лікування, закладення будівлі та т. ін. — мала бути супряженою із сакральним виміром, що давав силу для історичного існування. Та ж сама ідея закладена в православному пе реконанні, що "коли Бог не зводить споруду, то марно стараються її будівельники".
Гадаю, що таке розуміння кризи, як входження в історію і вихід із неї, як повернення зв'язку з неісторичним первинним часом, є слуш ним як для людини архаїчних часів, так і для сучасної людини, хоча у наш час це має не такі очевидні форми і не так легко розпізнається внаслідок суцільної секуляризації життя, що, здавалося б, відділила нас від містичних часів і позбавила потреби в сакральному. Але, як доводять більшість згаданих та інших авторів (наприклад, К. Г. Юнг [10]), сучасна людина в основних своїх психічних проявах не надто відрізняється від своїх далеких попередників. Особливо в екстремаль них ситуаціях, коли можна говорити про активізацію глибинних, не-усвідомлених прошарків психіки. Розглянемо це на прикладі кризо вих психічних стан.
4.3. Історичні форми кризових станів. Навряд чи можна говорити про особистісну кризу в людини традиційного суспільства в розумін ні, як це стосується нашого часу. Світ людини того часу не міг рап тово втратити свою структурованість, не міг стати чимось чужим і незрозумілим. І це власне тому, що сакральний вимір був стрижнем традиційного світогляду, залучав людину до безмежного, вічного і таємного. Така безмежність, сакральність становила основу індивіду ального буття, задавала основні сенси — життя та смерті, добра та зла, любові та ненависті. Культура нібито охороняла людину від рап тових кризових струсів, слугуючи міцною опорою, що приходила ра зом із міфом, в якому людина зростала і через який бачила оточую чий світ, тлумачачи крізь нього усі події — як природні, соціальні, так і ті, що відбувалися в її власній душі.
У дещо полемічному ключі згадаємо досить поширений донедавна погляд на людину традиційного суспільства як на недорозвинену осо-бистісно. Безумовно, це знову ж таки залежить від того розуміння особистості, що ми використовуватимемо, і за певного вибраного означення такий кут зору може мати місце. Заперечити ж хочеться лише тому оцінному, зверхньому підтекстові, що стоїть за такою точ кою зору. На наш погляд, це є психологічно зрозумілою спробою нашого раціонального часу підняти власну самооцінку за рахунок введення стрілки часу, на якій ми перебуваємо, значно далі в історії, а тому ми кращі, розвинутіші за своїх попередників. Нове осмислен-
90
ня світу, але не індивідуальне, а загальнокультурне, почалося саме з десакралізації, деміфологізації світу, розриву неперервного колового часу і перетворення його в лінійний. І тепер на цій лінії все найкра ще — попереду, а нове безумовно краще за старе. Поняття прогресу, що виникало разом з цим лінійним часом, лігітимувало одновимір-ність часу у світогляді сучасної людини і зробило безумовним її до вершеність порівняно з "недорозвинутими" предками. Проте утворен ням цих нових смислів нова культура вирішувала проблеми своєї кризи та виходу з неї. Правильними або неправильними вони не мо жуть бути. Для того, хто знаходиться всередині даного культурного простору, вони є безумовними, для решти — чужими й дивними. Під сумнів їх може поставити чергова криза. Схоже, ми живемо саме в такий час, і це ще загострює проблему особистісної кризи, на яку на кладається криза культурна.
Саме це змушує нас багато на що подивитися інакше. І при уваж ному погляді ми побачимо, що принципово ми не дуже відрізняємось від наших далеких пращурів принаймні у психологічній картині про цесу входження та виходу з кризового стану. Відміна лише в тому, що архаїчна культура не залишала людину на самоті зі своєю кризою, заздалегідь готувала до цього та давала алгоритми виходу, тимчасом як культура сучасна відрізняється великою часткою випадкового і са ме випадок найчастіше вирішує, чим завершиться для людини та хао-тизація власного світу, до якої призводить криза.
Людина традиційного суспільства знала два основних кризових мо менти — ініціацію та Новий рік. І в тому, і в іншому випадку вона проходить через три стадії.
Перша стадія — це стадія відторгнення від світу свого попередньо го буття, безперечного розриву зі світом свого докризового існування. Друга стадія — стадія ламірності, перебування між двома світами — того, для якого вона вже померла, і того нового, в якому має народи лись. І остання — це стадія народження, вступу у нове життя, у новій якості. Відмінність між ініціацією та Новорічним переходом лише в тому, що під час ініціації через трансформуючу кризу людина (най частіше хлопець або дівчина) проходить персонально, тимчасом як свято Нового року було часом настання тотального хаосу, знищення усіх соціальних структур і ієрархій. І тепер вже усі члени роду разом, уся спільнота проходили етапи символічної смерті та нового народ ження, становлення нового порядку, а радше— чергового відрод ження одвічного ладу. Вмирало та народжувалося все суспільство ра зом із усіма своїми членами.
В обох згаданих випадках відбувалося нібито згортання, а потім відновлення сакрального виміру буття. Новий рік, а пізніше — Різдво Господнє були часом появи Бога у світі. Бог народжувався кожен рік,
91
і напередодні цього народження, що несло порядок і світло, все за нурювалося у безлад, темряву і хаос. Це був час, коли темні сили па нували в світі. Саме у Різдвяну ніч хазяйнує чертівня у гоголівській "Ночі перед Різдвом". В цю ніч знімалися заборони на ворожіння, відмінялися всі табу, що випливали з нормативного устрою впоряд кованого, сакралізованого світу. Порушення соціальних норм, що тягло за собою покарання у звичайний час, у час передноворічний, хаотичний не каралося і тому всі ієрархії та заборони порушувалися, що входило до новорічних ритуальних дій. У цей час відворювався момент першопочатку, первинного поштовху, з якого народився світ.
Залишки цих ритуалів ми бачимо й нині у Різдвяних святах, але психологічно це вже не переживається як суцільна криза, як смерть всесвіту, втрата космосу, катастрофа. Для людини архаїчного суспіль ства народження нового порядку не було очевидним. Все залежало від того, наскільки добре виконуватимуться всі ритуали, наскільки майстерним буде шаман, вождь, священик. Це було значним психіч ним, духовним зусиллям для всього племені, для всієї спільноти. "Жертвопринесіння та священні танці вдалися — це означає, що все буде добре, що вищі сили нас не полишать, світовий лад збережено, космічне та соціальне благополуччя для всіх людей забезпечено" [11]. Вважалося, що помилка в діях або навіть думках лише одного члена роду могла призвести до загальної катастрофи, коли Бог або Боги відвернуться від людей. І хоча механізми подолання цієї кризи начеб то було закладено в культурі, їхня дієвість кожного разу не була га рантованою і для кожної окремої людини моменти переходу означа ли, певне, не менш важкі душевні зусилля, ніж для сучасної людини, яка потрапляє у кризову ситуацію.
Не має значення, що саме думаємо ми в наш час про те, наскіль ки реально наступні події є пов'язаними із ритуальними діями. Для нас є очевидним, що сонце сходить та заходить незалежно від ритуа лу. Але це не зменшує ваги тих переживань, крізь які проходить лю дина архаїчного суспільства, намагаючись повернути світові Бога, лад, впорядкованість, пробуючи здолати загальну кризу, що ставала і її персональною кризою. Персональний семантичний образ світу, що в основі своїй збігався з загальним і випливав з родового мономіфу, руйнувався з руйнацією створеного за цим міфом світу. І лише з від новленням подій, що відбувалися в перший час творіння — у цей міфологічний час — відновлювалося і персональне світобачення, структурування реальності за допомогою відновленого сакрального часу.
Приблизно за тією самою схемою розвивалися події і під час об ряду ініціації. Вони відповідали переходу людини з одного соціально го статусу в інший, а це й означало зміну персональної картини світу,
92
власне — особистісне переродження. Не випадково під час ініціації, точніше після її успішного завершення, той, хто проходив цей бар'єр, отримував разом з новим соціальним становищем і нове ім'я (зга даймо, що ми говорили про вплив соціального статусу на формуван ня смислового образу світу у наш час: як видно з ініціаційних пере ходів, за цим лежать глибокі історичні корені).
Незважаючи на суттєві відмінності, ініціація всюди проходила за одним сценарієм. Останній складався з тих самих трьох етапів: відо кремлення від роду (соціальної смерті), процесу нового народження (переходу з одного стану в інший, що відбувався у випробуваннях, стражданнях) та ритуального посвячення новобранця у новий стан. Звернемо увагу на те, що це мало назву "посвячення". Знову ж та ки — повернення до певного сакрального виміру, який відкривався людині після кризи, символічної смерті та зусиль символічного на родження.
В українських селах усі хлопці мали пройти посвячення у парубки, що й було віковою ініціацією, після якої підліток ставав дорослим і здобував право "тютюн палити, горілку пити та дівчат любити". У різ них регіонах цей процес мав свої особливості, але кожного разу хло пець спочатку нібито відділявся, виключався з суспільства. Це дозво ляло іншим парубкам та дівчатам над ним збиткуватися, глузувати, насміхатися. Як все чуже, він не уявляв цінності для громади, і до нього не треба було ставитися з повагою. Сам момент ініціації обо в'язково містив певний непростий іспит. Задля цього хлопця могли відправити на бійку з кимось із сусіднього села або поставити весь день косити нарівні з найкращими женцями. Всі ці дії супроводжува лися значними фізичними та психічними навантаженнями, що впли вали навіть на сенсорне сприйняття світу (через страх, втому). Це та кож було не випадковим, оскільки створювало — внаслідок значної зміни сенсорної реакції — основу для нового семантичного образу світу в того, хто проходив такі випробування. Це і становило підму рок тієї особистісної трансформації, якою завершувалась ініціація [12].
Для глибшого розуміння всієї критичності моменту ініціації, її завдання — народження нової особистості, доцільно, на наш погляд, подивитися, як проходили ці процеси там, де йшлося не лише про перехід в інший соціальний стан, а про певний духовний стрибок, перехід у стан посередника між родом, суспільством та Богом або Богами. Роль таких посередників виконували жерці, шамани, свяще ники. Той таки Еліаде наголошує на тому, що "набуття шаманських здібностей насправді означало вихід із психічної кризи, що була викликана певними подіями, які тлумачились як ознака шаманської покликаності (найчастіше це була хвороба на зразок епілепсії). По свячення, окрім усього іншого, означало нову психічну інтеграцію"
93
[6, с. 84—88]. Наполягаючи на тому, що шаманізм — це культурний феномен, який експлуатував певні психічні задатки окремих членів племені, М. Еліаде підкреслює, що "це містичне покликання досить часто грунтується на глибокій кризі, що межує з безумством". Симп томатика тієї хвороби, що часто слугувала індикатором на "покли-каність", по суті означала цілковиту кризу, яка часто спричинюється дезінтеграцієї особистості. Це був стан психічного хаосу (руйнування семантичного простору), але архаїчна культура не лише не лякалася таких станів, а вважала їх необхідними для нового творення. Безум ство майбутніх шаманів, їхній психічний хаос був ознакою того, що з мирянина може народитися нова — причому високодуховна — осо бистість. Слід зауважити, що шаманом ставав лише той, хто справді досягав нової особистісної інтеграції. Усі ознаки божевілля зникали, і в звичайному житті він не виявляв жодних відхилень. Його божевілля після ініціації поверталося лише у вигляді ритуального трансу, коли він мав відновити зв'язок з небесами, спілкуватись із Богами [6, с. 95].
Цікавим є момент зміни межі чутливості, якого різними способа ми добивалися ті, хто проходив шаманську ініціацію. Першим по штовхом до цього була хвороба, з якої і починалося покликання. Далі цьому мали слугувати постійні співи, повтори, втома, пости й голоду вання, танці, наркотики і т. ін. Це призводить до значної зміни сен сорного сприйняття (виникнення телепатії, здатності передбачення та інших паранормальних проявів), що, безумовно, змінювало традицій ний світогляд, давало новий смисл явищам світу, які й становили основу нової особистості.
Зауважимо, дещо перериваючи логіку нашого міркування, що за лишки саме такого пошуку виходу з кризового стану можна спо стерігати досить часто і в наших сучасників. З огляду на викладене раніше стають зрозумілими психологічно і навіть виправданими істо рично звернення до горілки, наркотиків, розгулів, відмова від їжі тих, хто потрапляє в кризову ситуацію вже у наш час. Можна припустити, що в багатьох таких випадках в людини є глибоко закладене перед чуття, що криза різної вихідної природи може привести до духовного стрибка, яким і було в щойно наведеному прикладі перетворення в шамана, але, як зазначає Еліаде: "Що найперше необхідне, то це аб солютна віра суб'єкта в той духовний всесвіт, до якого він бажає увій ти. Без віри нічого не можна досягти" [6, с. 45]. Саме в цьому причи на того, що хаотизація особистісного світу, що настає завдяки оргіям, наркотикам, алкоголю і яка є продовженням і завершенням тієї дезінтеграції та внутрішньої хаотизації, яка стала наслідком кризового стану, не веде, як правило, до нової особистісної інтеграції у наш
94
час. Не з'являється нова сакральна основа, навколо якої знов утво риться особистісний всесвіт.
Хоча все, що викладалось, більше стосувалося чоловічих ініціацій і вони справді були більш помітними в житті традиційного суспільства через його патріархальний устрій, жіночі обряди трансформації та пе ретворення також були значно поширеними. Головна мета жіночих ініціацій була в переході від стану дитинства, статевої невизначеності, що його характеризує, у стан жіноцтва. Під час таких ритуалів жінка теж переживала символічну смерть і проходила випробування у вигляді символічних пологів, після чого вона розлучалася зі світом попереднього існування і долучалася до священної, містичної єдності жінок. Тепер разом із тими, хто складав току єдність, вона мала слу гувати відтворенню роду, яке відбувалося за допомогою тієї сакраль ної сили, що була основою жіночого союзу [6, с. 254].
Як бачимо, усі обряди ініціації, що й складали основні кризові моменти в архаїчних народів, мали одну й ту саму канву — символіч ну смерть, випадіння з сакральності у хаос та темряву і наступне на родження через страждання й випробування. Це нове народження було поверненням до сакрального через посвячення, отримання но вого статусу, нового імені, нового світобачення. Після проходження випробувань ініційованому відкривалася деяка таємниця, що дозво ляла стати членом кола вибраних — буть то казацького загону, пару боцької громади, шаманського або священицького сану чи жіночого таємного союзу. І кожен раз це було залученням до певної сакральної сили, що могла мати ім'я когось з Богів або святих чи позначатися якимось іншим чином, але ця сила завжди була інтегруючою осно вою нової спільноти, до якої залучався ініціант. Саме отримання містичного зв'язку з цією силою разом із залученням до певної спіль ноти і завершувало його кризу, повертало до нового структурованого життя вже нову особистість, з новим світобаченням і новим призна ченням у профанному житті, оскільки змінювався його сакральний супровідник і покровитель.
Усе зазначене дає нам уявлення про феноменологію кризового стану на прикладі його перебігу в людини традиційного суспільства. Надалі ми спробуємо показати, що ця феноменологія лишається принципово тією самою і для нашого сучасника. Але для того, щоб зрозуміти існуючі між ними відмінності, потрібно, крім описуючих моделей, якими ми користувалися досі, перейти до деяких поясню вальних схем, з яких можна зрозуміти самий психологічний механізм кризи, його ізоморфність відносно часу та місця проживання люди ни, що опинилась у кризовому стані, а також витоки тих відмінно стей в картинах виходу з нього для наших пращурів і для нас.
95
4.4. Самоорганізація семантичного простору особистості. Методоло гічною основою такого пояснювального моделювання кризових пере ходів може стати досить нова, але все популярніша з-поміж вчених різних галузей науки самоорганізаційна теорія динаміки складних нелінійних систем, що веде початок від робіт бельгійського вченого І. Пригожина. Назва найвідомішої з його праць досить символічна — "Порядок з хаосу". Згадаємо, що саме ці поняття — хаос, хаотизація, впорядкування, інтеграція стосовно внутрішнього світу людини ми використовували найчастіше, описуючи феноменологію кризових станів. Це може бути одним із доказів правильної методологічної спрямованості при зверненні до пригожинських результатів у пошу ках потрібного теоретичного підгрунття.
Об'єктом дослідження самоорганізаційної теорії є складні нелінійні відкриті системи будь-якої природи. Саме такими є більшість систем, що існують у світі, а особливо це справедливо для тих з них, елемен тами яких є живі об'єкти, хоча багато фізичних і хімічних систем та кож поводяться нелінійним чином. У нашому випадку результати цих досліджень спробуємо використати до розуміння динаміки системи особистісних смислів, через яку ми визначили особистість і хаотиза-цію якої розглядаємо як основу особистісної кризи.
Найголовніший результат можна коротко сформулювати таким чином: коли складна відкрита нелінійна система (у нас — система особистісних смислів) з якихось причин досягає порогового рівня дезорганізації (хаосу, внутрішньої неструктурованості), її попередній внутрішній порядок раптово руйнується і натомість утворюється но вий, складніший порядок, який не є прямим наслідком попередніх станів. Він не може бути спрогнозованим та запланованим заздале гідь, оскільки існує принципова неоднозначність у тих формах, в яких можуть утворитися нова структура системи, новий порядок. Його виникнення є нібито самодовільним, спонтанним, таким, що зумовлене глибинними властивостями елементів системи, а не струк турою їхніх попередніх відносин. Варіантів цих нових упорядкувань система має, як правило, кілька, хоча число їх обмежене. Проявля ються вони у виникненні кооперативних ієрархізованих об'єднань, що утворюються з елементів системи. Форми цих об'єднань мають назву атракторів. Це одне з найцікавіших і найсуттєвіших понять са моорганізаційної теорії.
Атрактор — це той стан, до якого тяжіє система, на ньому вона фіксується у стані рівноваги, це те річище, куди стікаються елементи системи навіть після того, як щось виведе їх із стану рівноваги. Але певний атрактор має силу лише у міжкризові часи, він є володарем системного впорядкування, системостворюючим фактором аж до на ступного кризового стану, коли попередні атрактори втрачають силу,
96
але з'являються нові, що так само владно притягуватимуть до себе елементи системи, забезпечуватимуть стабільність. Існує вже досить численна кількість наукових праць, автори яких намагаються застосо вувати результати такої загальної теорії до соціальних і психологічних систем [13—14]. В який спосіб ми можемо застосувати цю теоретичну схему для з'ясування проблеми особистісної кризи?
У нашому випадку такою відкритою складною системою буде, як вже зазначалось, той семантичний простір, через який ми визначили особистість. Його внутрішнє впорядкування і задає сутність кожної індивідуальності, особистості. Але відповідно до самоорганізаційної теорії, як вже вказувалось, існує обмежена кількість впорядковуючих атракторів, за якими і організується система. Таким чином, і наше смислове поле може бути організованим навколо обмеженої кількості впорядковуючих утворень. У цих своїх висновках, у разі застосування до психічного простору людини, теорія самоорганізації впритул під ходить до висновків, скажімо, К. Г. Юнга, який вважав, що наш психічний світ впорядковується завдяки дії певної кількості архети-пів. Може існувати безліч варіацій на тему того чи іншого архетипу, але принципова, глибинна структура матиме обмежену кількість варіантів. Є досить підстав вважати, що те, що називається атракто-рами в теорії самоорганізації, у разі психічного простору людини на буває вигляду саме архетипових утворень. В архаїчні часи на основі архетипів-актракторів будувалися міфи і легенди, вони створювали основу сакрального виміру життя тодішньої людини. Схожих форм це "випадіння на атрактор", як кажуть в теорії самоорганізації, набирає і в наш час.
Звернемо увагу ще на один момент — принципову невизначеність у наступних станах (наступних домінуючих архетипах або наступних притягуючих атракторах), перед якою опиняється система, а в нашо му разі — особистість, в момент кризи. Це як камінь, що лежить на вершині скелі і перебуває в стані нерівноваги. Він обов'язково має кудись скотитися, але куди — передбачити неможливо. Майбутнє тут може вирішити будь-яка випадковість.
У казках це часто описується як вихід героя на роздоріжжя, де на
камені написано: "Праворуч підеш — помреш, ліворуч — додому не
вернешся, прямо підеш — потрапиш у царство змія". Означені дороги
і становлять ті атрактивні можливості, перед якими людина опи
няється у кризовому роздоріжжі. Однак відмінність між людиною ар
хаїчного суспільства і сучасною, на наш погляд, полягає в тій кіль
кості можливих атрактивних станів, до яких може навернутися її се
мантичне поле. Інакше кажучи — у кількості доріг, що постають перед
людиною в момент кризи і в механізмі вибору однієї з них.
7 -82187 97
Як і засвідчує напис на камені, варіанти можливого вибору не ду же різняться в своїх обіцянках щодо майбутнього, і невідомо, що ж насправді є кращим. Підстав до раціонального вибору тут небагато. Культурне оточення стародавньої людини вміло спрямовувало цей процес структурування його внутрішнього світу, тим більше, що кількість варіантів була обмеженою. Сучасна ж людина має значно більшу невизначеність у варіантах розвитку процесу впорядкування свого семантичного аналогу реальності, до того ж сам вибір най частіше спрямовується випадковістю. Взагалі, сила випадковості, її значення в динамічних процесах будь-якої природи стала зрозумілою лише з появою саме самоорганізаційної теорії. Але це ми розглянемо пізніше.
Якщо наявність таких атрактивних процесів у психічній діяльності людини є закономірною, мало зумовленою її вольовими зусиллями і такою, що відбувається раптово й спонтанно, організація смислового простору навкруги таких атракторів-архетипів у кризовому стані суб'єктивно сприймається як процес, що відбувається нібито сам по собі, точніше — під дією якоїсь зовнішньої беззаперечної сили. Саме ці процеси ми й мусимо пов'язати з переживанням зв'язку з вищою, понадособистісною, сакральною силою. Але якщо для людини ар хаїчного суспільства така сакральна сила була невід'ємним елементом психічного життя, то де ж вона у житті сучасної людини? Адже з са моорганізаційною теорією вона має проявлятися незалежно від часу та культурного простору, в якому живе людина. Спробуємо віднайти ті форми сакрального, до якого тяжіємо ми і які є атракторами для наших семантичних образів реальності, що структурують наш внутрішній простір.
4.5. Сучасні прояви сакральності. Тут знов у пригоді стане звернен ня до процесу ініціації, але тепер вже з акцентом на його соціально му вимірі. Водночас із залученням до певної сакральної сили той, хто проходив ініціацію, залучався і до певного соціального угрупован ня — союзу, ордену, цеху, братства, громади, загону тощо. Він ніколи не міг знайти вихід до цієї сакральності самотужки. Лише разом із якоюсь спільнотою. "Там, де двоє зберуться в ім'я моє, там і я буду з-поміж вас", — сказано у Біблії. Але все ж таки двоє. Єднання з Богом чомусь передбачало спочатку єднання хоча б з однією людиною.
Якщо придивімося уважніше до тих соціальних утворень, до яких залучався той, хто проходив кризу — ініціацію, то інтегруючим по чатком для них був спільний міфологічний простір або... спільна гра. Саме перехід від міфу до гри і дозволить нам перейти від минулого до нашого часу, відшукавши тут свої форми сакрального.
Темі гри було присвячено багато праць філософів, психологів, мистецтвознавців, культурологів. Значно менше нею цікавились со-
98
ціологи. Але, на наш погляд, гра ще й досі перебуває десь на пери ферії наукових інтересів. Та серйозність нашого світу, що прийшла з раціональністю і впевненістю у всевладності тверезого розуму, з од ного боку, та традиційне протиставлення "гри" і "серйозного" — з ін шого, і зумовлює те, що у наш кризовий, важкий час нам нібито не до гри. Але саме це поняття і описуване ним явище, на наш погляд, може допомогти зрозуміти феноменологію кризових станів як у суспільній, так і в особистісній кризі.
Якщо в стародавні часи архетипи (або атрактори) проявлялися в духовному світі людини через міфи та легенди, через Богів та святих, а в соціальному плані — через ті спільноти, що об'єднувались єдиним міфологічним поясненням світу, то у наш десакралізований час на зміну міфові прийшли більш прості форми як у психічних, так і в соціальних та культурних проявах. Найточніше їх слід характеризувати як ігрові форми соціальної інтеграції, що утворюються ігровим, по суті, способом взаємодії між членами таких спільнот — учасниками гри.
Між міфом і грою немає такої вже великої різниці. Річ хіба що у масштабах заглиблення, у тривалості існування, у канонізованості певних атрибутивних супроводів. Усе це прекрасно показано у фун даментальній праці Й. Гейзинги "Ното Іисіепз", що присвячена грі як формотворчому культурному феномену. У цій праці автор майстерно доводить, що саме гру покладено в основу таких явищ, як мистецтво, поезія, спорт, війна, правосуддя, політика, філософія та ін. Це вже не міф наших пращурів, як ми його розуміємо, а реалії нашої сучасності.
І тут слід звернути увагу на один момент — він буде суттєвим для наших міркувань. Це та щільність ігрових атракторів, ігрових точок соціального тяжіння, яку помічає Гейзинга і на закономірністі якої наполягає самоорганізаційна теорія. Поза атрактором — а значить, поза грою — людина не може лишатися довгий час. Усі процеси со ціальної самоорганізації йдуть саме через залучення, втягування членів соціуму у ті ігри, набір яких і характеризуватиме дану со ціальну систему, задаватиме її основну структуру. І всі ми почу ваємося соціально більш-менш комфортно лише в разі заяученості до тієї чи іншої гри. Ігрова, а точніше, міфологічна організованість ар хаїчного суспільства була досить стрункою та монолітною. Набір ігор у нашому суспільстві є великим і різноманітним. І при цьому біль шість з них напинає одяг серйозності, а адепти багатьох ігор сприй муть як образу спробу ідентифікувати їхнє угруповання, їхню взаємодію як ігрову. У багатьох випадках слово "гра" ми використо вуємо як ознаку чогось несправжнього, фальшивого. Саме від такого розуміння гри хотілося б відмежуватись.
Гра — як її описує Гейзинга і як вона надалі розумітиметься на ми — це той спосіб вибудови взаємодії у певній спільноті, угрупо-
99
ванні, кооперативному об'єднанні, що викликає у членів цього угру повання відчуття того, що саме присутність у цій ситуації взаємодії робить їх сильнішими, дає змогу проявити свої приховані здібності, що тут вони "на своєму місці", "вдома". Означена раптова сила відчу вається як щось несподіване, як те, що можна називати словами "дарунок долі", "везіння", "удача". Така сила лише частково може бути пов'язаною із власною історією людини, оскільки завжди залученню до ігрової ситуації передує момент, що можна назвати щасливою ви падковістю.
Так цілковито випадково зустрічають свою долю закохані, пере важно випадково відкриваються таланти, випадково знаходить учень свого Вчителя. До своєї найважливішої гри ми, як правило, доходимо випадково. Саме цей випадок є для нас свідченням того, що якась сила супроводить нас у виході до свого ігрового середовища. Це та сила, що володіє випадком. Адже ми багато що можемо у своєму житті запланувати, але не випадок. Тому те, що має владу над випад ком, є для нас вищою силою. А вища сила це і є сакральна сила. Са ме відчуття наявності такої сакральної сили і є однією з основних ха рактеристик ігрового дійства. І тому гра, за словами Гейзинги, завжди твориться із "священною серйозністю" [11, с. 33].
І не має значення, як саме твориться це священодійство — чи то у спілкуванні закоханих, чи у творчому пошуку митця, чи у експери ментах вченого, чи у ритуалах віруючих, чи у дитячих іграх, чи у зов сім недитячих іграх політиків або навіть злочинних угруповань. Гра не гарантує позитивності свого вартісного простору. Вона лише справляє на людину той дивовижний вплив, коли остання починає відчувати себе кращою, сильнішою, обраною, посвяченою. Адепти будь-якої гри оберігають свої кордони. І тому так ревниві закохані, тому присутні ознаки втаємниченості й закритості у представників наукових шкіл, мистецьких гуртків та т. ін. Клуб у своєму класично му розумінні — найяскравіший зразок гри. Для того, хто хоче залучи тися до цієї гри, обов'язковим є проходження певних іспитів — інак ше кажучи, ініціації.
Гра може вдягатися в одежі прагматичності, але, по суті, такою не є. Адже для учасника гри найважливішим є процес, а не результат, хоча результат — це те, що організує гру, створює необхідне для неї напруження. Проте гра за своїми історичними витоками — це те, що має вилучити людину з історії, залучити її до позачасового, вічного, а тому там немає звичайного плину часу, там є безмежною кожна мить. Ось чому ми так часто чуємо, що не принесли очікуваної радості ні отримана премія, ні гроші, ні посада. Важливішим був шлях до них, бо це був момент гри, а тому — сили, піднесення, щастя.
100
Але що це дає нам для розуміння нашої проблеми — особистісної кризи? Ключовим моментом для замикання теми гри з темою кризи є, по-перше, та щільність ігрових утворень у соціумі, про яку вже йшлося, а по-друге — те відчуття залученості до сакральної сили, що дає гра. Людина у кризі — це людина, що випадково, зненацька опи нилася поза грою. Згадаємо наші найсильніші страждання в дитин стві — це коли нас не брали до гри, до гурту. Найпоширеніший у всій світовій літературі поштовх до кризи — це втрата кохання. Адже кохання — це найвідоміша для нас гра, що у будь-кого викликає від чуття піднесеності над світом, залученості до іншого виміру, священ-ності того, що відбувається.
Свій ігровий репертуар, набір ігор мають чоловіки та жінки, діти та підлітки, багаті та бідні, освічені та ті, що не мають високої освіти, обдаровані та не дуже. І гроші, вік, стать, здоров'я, талант, поход ження можуть бути тією перепусткою, що робить для нас доступною чи недоступною ту чи іншу гру. Привабливість недосяжних ігор буває поштовхом до намагань розбагатіти, здобути освіту, ідентифікувати себе з протилежною статтю. Але все це — лише механізми виходу на ту чи іншу гру. Найважливіше ж — бути залученим до якоїсь з них і ідентифікувати себе з нею. Відчувати себе обраним, захищеним, втаємниченим саме за рахунок приналежності до цього ігрового про стору. Цікаво, що для стороннього спостерігача ця ангажованість своєю грою може виглядати як одержимість, божевілля. Так говорять про закоханих, про поетів, про вчених, про політиків. Але, безумов но, лише про тих, для кого ця діяльність є священною грою, а не лише профанним трудом.
Звичайно, в реальному житті все набагато складніше. Найчастіше людина розвивається між своєю грою та буденним життям. Але в нас не буде кризи, поки іра хоча б в такій формі є в нашому житті. І сак-ральність, хай навіть сурогатна, виконує функцію інтегрування нашо го семантичного простору, створює в нашій психіці той куточок раю, де ми звільняємось від історії. З таких міркувань ті, м'яко кажучи, малохудожні "мильні опери", що прийшли на наше телебачення, спрацювали як доступні для всіх (багатих та бідних, жінок та дітей, міських та сільських) ігри, що відвели багатьох від тих кризових станів, в які утрапили люди в наш переламний час. "Феномен Ізаури" цікавив у свій час багатьох психологів, філософів та соціологів. Він стає зрозумілим, коли його вважати тим самим, що й кросворди, де тективи, комп'ютерні ігри тощо. І зустрічі зі своїми улюбленими ге роями люди чекають так само, як зустрічі із коханими — з відчуттям залученості до іншого, кращого світу. І не має значення, як вони це пояснюють. Головне те, що люди залишають усі свої справи і на час трансляції чергової серії "Марії" занурюються в цей міф, долучаючись через нього до своєї сакральності.
101
Ми не обговорюватимемо якість такого виходу з кризи. Безумов но, коли наша найважливіша гра міститься десь на периферії життя, то ступінь особистісної інтегрованості є вельми незначним. Скоріше такий стан можна назвати напівкризовим. Але, певне, більшість з нас живе саме так. Справжня ж криза настає тоді, коли людина вже не може ідентифікувати себе з жодною грою. її семантичний простір вже не має навіть острівків організації, де б психіка відпочивала через відчуття залучення до позачасового" існування. Це вже і є той стан, що супроводжував етап символічної смерті під час ініціації. Наступ ний етап — перебування між двома світами у нашому разі виглядати ме як перебування між двома ігровими просторами, між двома спіль нотами, що створюються на основі ігрової асоціації. І якшо для лю дини традиційного суспільства було добре відомо, до якої гри і до якої спільноти вона прагне потрапити, то сучасна людина найчастіша знає лише те, що вона полишила або що втратила внаслідок кризи (або навпаки — втратила чого стала причиною кризи). Де ж той рятівний вихід (у нашому розумінні — нове ігрове коло) ми переваж но не знаємо. Або не знаємо шляхів, якими туди можна потрапити. А відтак той, хто опинився у кризовому стані, нерідко прагне поверну ти собі попередню гру — кохання, статус, коло друзів, роботу, мож ливість творити. Але це вже неможливо. Якщо криза настала, це означає, що вже пройдено етап, котрий означав особистісну смерть. Новим народженням буде залучення до нової гри, що може статися за допомогою різних посередників — чи через власні духовні зусилля та пошуки, чи через втручання випадку, чи через допомогу священи ка, друга, вчителя, близької людини або психотерапевта.
Усі названі помічники у виході з кризи діятимуть зовсім по-різному, але результат має бути в основі своїй однаковим. Має наро дитися нова особистість з новим центром внутрішньої інтеграції, що створиться завдяки появі нової гри, нового ігрового осередку і вод ночас — нового відчуття наявності трансцендуючого, сакрального виміру життя. Священик в такому випадку зробить зусилля приверну ти людину до Бога, до церкви — як тієї спільноти, що пов'язана з цією вищою силою. І якщо зусилля священика не будуть марними, вихід з кризи буде знайдено, відчуття наявності сакрального виміру повернеться до людини в самому традиційному розумінні цього сло ва. Але тут є одна перепона, що заважає багатьом нашим сучасникам знаходити вихід у приході до церкви. Адже тут потрібне не фізичне, а психологічне переміщення на територію дії того чи іншого міфа, нав коло якого виросла церква. Найчастіше наші сучасники пробують прийти до віри інтелектуальним — найбільш звичним для нас шляхом. Шукають чи не наукових підтверджень існування Бога. І віра, що лежить в основі будь-якої гри, не виникає, а тому і не відбу-
вається народження в нову гру, що й було б виходом з кризи. Віра, як і любов, приходить не раціональним, логічним шляхом. Але в мо мент хаотизації внутрішнього світу раціональність майже втрачає си лу, тому ймовірність появи віри — в широкому розумінні — є досить високою. Щоправда, найчастіше успіху тут досягають харизматичні релігійні утворення. Це й зрозуміло. Харизматик — це прекрасний організатор гри, що використовує саме цю нашу потребу неодмінно перебувати в тому чи іншому ігровому колі. І чим щільніше це коло, тим щасливішими ми себе почуваємо, тим менше гнітить нас буденне й земне.
Кохання як вихід із кризи — також досить частий і відомий варіант нового народження, нової семантизації світу. Найчастіше са ме тоді, коли людина перебуває на кризовій межі, відбувається ви падкова щаслива зустріч. Згадаймо Маргариту в Булгакова, котра не сучи жовті квіти в руках, приречено думала про безцільність подаль шого життя. І саме в цю мить побачив її Майстер.
Психотерапевтичних прийомів пошуку виходу з кризи може бути вельми багато, але результат дії у всіх випадках має бути одним і тим самим — повернення відчуття наявності сакрального виміру життя через залучення до того чи іншого ігрового простору. Це може бути лікування творчістю, психотерапевтичний театр, групова терапія. Найдієвішою остання буває тоді, коли перетворюється на загальну гру. У випадках, коли психотерапевту не вдається спрямувати пацієн та до нового ігрового середовища, залучити до нової гри, пацієнт може спробувати сам залучити лікаря до гри, і тоді виникатимуть явища трансферу, перенесення, з якими часто зустрічаються психоте рапевти.
М. Еліаде згадує цікавий метод лікування, що його застосовував 3. Десуаль і який дістав назву "сну наяву". Під час таких сеансів від своїх пацієнтів, що знаходились у кризовій ситуації, Десуаль вимагав оживити в уявленні певні символи — підйоми по східцях, сходження на гору. Східці, гора в багатьох традиціях є символами переходу, сходження, доступу до священного [6, с. 132]. У цій терапевтичній практиці вихід на сакральний вимір відбувався безпосередньо через сферу несвідомого, не звертаючись до соціального посередника, яким є ігрова асоціація. Але навіть у такому випадку для підтримання цього переживання обов'язковою стає соціальна опора, спільнота, ра зом із якою постійно оживлятимуться сакральні переживання. А це ті, з ким ми відтворюємо наше ігрове дійство, наші колеги, товариші по грі, хоча ми вельми рідко розуміємо значущість цих людей у на шому житті, і що відкривається лише тоді, коли гра раптово обри вається і виявляється, що все інше — лише профанне життя, лише історія, постійне перебування в якій — шлях до кризи.
102
103
5. ПОШУК НОВИХ МОДЕЛЕЙ ЖИТТЯ
Кризові стани людини спричиняють не тільки внутрішні негаразди або непорозуміння із найближчим оточенням. Саме включення лю дини в зовнішню кризову ситуацію суттєво впливає на її внутрішній психологічний стан. Відтак розгляд життєвих криз особистості не може не охоплювати ту сферу життя людей, в якій відбиваються взаємини людини і суспільства. Суспільна криза суттєво впливає на життя більшості населення, спричиняючи як об'єктивні, так і суб'єктивні труднощі, створюючи досить великі проблеми в житті лю дей. Щоб зрозуміти, які негативні впливи найбільше травмують осо бистість у перехідні періоди розвитку суспільства, спочатку розгляне мо найсуттєвіші психологічні наслідки, які спричиняють стрімкі пе ретворення у суспільній та індивідуальній свідомості.
Суперечливий погляд на суперечливу реальність
Частиною суспільних трансформацій є зміни в реальній свідомості і реальній поведінці людей. Йдеться насамперед не про свідомість чи поведінку, яка притаманна окремій особистості або стихійним групам людей. Хоча "реальна свідомість і поведінка і складається з безпосе реднього досвіду окремих людей, проте в суспільному її втіленні вона утворює своєрідне явище, творцем якого виступає клас, нація, со ціальна група або соціальний прошарок" [1, с. 23]. Кожна людина має своє уявлення про те, що відбувається в країні, проте реальна свідо мість — не механічне узагальнення цих особистісних поглядів і оцінок, вона утворює нову специфічну сутність, яка відображає стійкі тенденції, що характеризують рівень осягнення суспільною свідоміс тю суспільного буття. Водночас ця реальна суспільна свідомість впли ває на індивідуальну свідомість особистості, створюючи базу для формування соціальних стереотипів, орієнтири для формування оцінок ситуації та моделі бажаних та небажаних поведінкових кон-структів.
Зазначимо, що сама суспільна реальність існує для окремого ін дивіда як реальність у психологічному смислі, утворюючи "особистіс-ний світ сприйняття індивіда". Водночас у соціальному плані ця ре альність складається з тих сприймань, які мають великий ступінь спільності для багатьох індивідів, і її сприйняття більшістю людей у суспільстві вельми подібні [2, с. 32]. А відтак і кризові явища у суспільстві, хоча і відтворюються в індивідуальних життєвих світах, проте спричинюють там подібні процеси, запускаючи подібні психо логічні механізми для подолання небажаних психологічних змін.
Кризові явища в суспільстві неминуче спричинюють суттєві зміни у життєвому світі особистості. Цей світ формується на перехресті психологічних і соціологічних феноменів, макро- і мікросоціальні
104
фактори постійно зміщуються упродовж усього життя людини. При чому індивідуальна траєкторія життя є частиною траєкторії соціаль ної. Кризові явища в житті людини, як і в житті суспільства, пов'я зані з місцями розривів у цих траєкторіях. Щодо людини, вирізняють дві форми таких розривів: 1 — розриви-виключення, що справляють деструктивний вплив на соціальну тканину, в яку включений індивід, і можуть відхиляти його індивідуальну траєкторію, роблячи його осо бою, небажаною в певних соціальних групах; 2 — розриви-включен-ня, які, навпаки, відкривають в деякі моменти життєвого шляху до ступ до нових соціальних світів, які можуть стати новими світами соціалізації, оскільки дають індивіду можливість виробити нові схеми сприйняття не тільки сучасної ситуації, а й всієї попередньої історії життя [3, с. 103].
Означені розриви характеризують індивідуальне життя людини в порівнянні зі стабільною траєкторією суспільного розвитку, фіксуючи як прояви девіантної поведінки, так і взагалі всілякі злети чи падіння на життєвому шляху людини.
Водночас у певні історичні періоди розриви трапляються і в траєк торії соціального розвитку. Це періоди війн, революцій, розпаду ім перій, періоди відчутних суспільних трансформацій, які мимоволі втягують до виру подій майже всіх людей, незалежно від їхнього ба жання або готовності. Тобто можна сказати, що індивідуальна тра єкторія життя в ці моменти неодмінно "коливається" разом із траєк торією життя соціального, а часто і розривається разом із нею. При цьому велике значення має те, як соціальна система відновлюється після періодів розриву, повертається вона до попередніх форм існу вання, відтіснивши на певний час ті протиріччя, що стали причиною розриву, оновлюється, подолавши протиріччя, але зберігши при цьо му основний напрямок і форми свого розвитку, або докорінно змінюється, оновивши самі вихідні принципи свого існування.
Скажімо, під час Великої Вітчизняної війни, коли під загрозою було саме існування держави, люди прагнули насамперед підтримати цілісність індивідуальної траєкторії життя, захистити особистісну кар тину світу. Для цього вони вдавалися до різних допоміжних чинни ків, в тому числі до намагання будь-що зберегти образ нерозривності суспільної траєкторії життя попри реальні розриви, що в ній відбува лися.
Аналізуючи блокадний щоденник, Н. М. Козлова переконливо до водить, що навіть восени 1941 р., коли звичайний світ людини розпа дається, вона шукає сили у ресурсі своєї радянськості. Потрапивши під бомбардування і трохи не загинувши, автор щоденника повер тається додому і записує, що двірники вивішують прапори напере додні жовтневих свят, тобто намагається підтвердити собі, що поря-
105
док життя не зовсім зруйнований, незважаючи на пряму загрозу жит тю. "Офіційна ідеологічна мова вносить порядок у світ, який руй нується буквально на очах. Ця мова дозволяє відфільтровувати загро зи цілісності "Я" і світу у крайніх екзістенційних ситуаціях" [4, с. 112].
На відміну від воєнних років, сучасні зміни у суспільстві носять незворотний характер. Минуле, в тому вигляді, як воно існувало за радянських часів, втрачено назавжди. А відтак спроби зберегти того часну ідеологічну мову і застосовувати її для підтримання особистіс-них конструктів, не можуть виступати ефективними засобами адап тації до суспільних змін. Водночас і відмовитися від застосування цих конструктів людям було нелегко.
Відомо, що ідеологічна мова конструює соціальний світ, пропо нуючи певні способи класифікації, які засвоюються людьми і потім видаються "природними". Природним в радянські часи був поділ на "наших людей" і "не наших людей", на "колективістів" і " індивіду алістів" тощо. Причому у суспільній свідомості образи ці мали чітке позитивне або негативне забарвлення. Індивідуалізм уособлював "закон джунглів", байдужість до інших, життя за принципом "кожен за себе", колективізм — самовідданість, принцип "один за всіх і всі за одного", відчуття себе часткою нової історичної спільності — ра дянського народу.
Означені уявлення були сталими, добре вкоріненими в реальній свідомості і відтворювалися протягом життя кількох поколінь. Ще на початку 20-х років Дж. Кейнс, відомий англійський економіст, з чиїм ім'ям пов'язана ціла епоха розвитку капіталізму у XX ст., писав про тогочасну Росію: "В майбутній Росії кар'єра людини, яка "робить гроші", просто неможлива як доступна внаслідок своєї відкритості для респектабельної людини сфера діяльності, як і кар'єра крадія-зломщика... Мабуть, подібні зміни ще серйозніше вплинуть на май бутні покоління, які виростуть, не знаючи нічого іншого" [5, с. 140]. І справді, впродовж досить тривалого, порівняно з часом життя люди ни, історичного періоду особистісні конструкти відтворювали пере довсім певні соціально схвалювані уявлення про те, якими мають бу ти світ, людина і відносини між ними.
Досить стрімкий поворот суспільства до розвитку в напрямі рин кових перетворень спровокував "розкол в моральній свідомості су спільства", який виявляється у суперечностях між свободою і відпо відальністю, індивідуалізмом і солідарністю тощо. Подолання цих су перечностей лежить на шляху очищення суспільної моралі "від від битків підпорядкованості ідеологізованим міфам, яка дозволяла так довго тримати під контролем офіційної політики сферу моралі" [6, с. 47]. Означений процес не може завершитись за невеликий відтинок часу. Утвердження нових поглядів, оцінок і життєвих орієнтирів, як
106
колись і утвердження тих орієнтирів, що нині піддаються перегляду, по-справжньому зреалізується лише поступово, з виходом на са мостійний життєвий шлях покоління, яке виростає, не знаючи іншо го. Водночас людям, які опинилися сьогодні в зоні суспільної кризи, з необхідністю доводиться проходити крізь психологічні трансфор мації, щоб зберегти цілісну особистісну картину в умовах розпаду звичного світу.
І суспільна, і індивідуальна свідомість перебувають у- внутрішньо суперечливому стані. Дослідження російських вчених засвідчують протиріччя між раціональними та емоційними оцінками нових реалій життя. Скажімо, економічні перетворення сприймаються людьми як необхідні, а оцінюються як неморальні, "усвідомлення необхідності реформ випереджає динаміку ціннісних установок, які більш інер ційні" [7, с. 44]. Така розбіжність в уявленнях людей про справедливе і необхідне пов'язана не тільки з реальним криміналітетом і "при-хватизацією". Певною мірою вона є реакцією людей на загрозу щодо системоутворюючих компонентів їхньої картини світу, яка продовжує відтворювати світ, якого насправді вже немає.
Із психологічного боку можна описати ситуацію, що виникає в період кардинальних зрушень у суспільстві, як таку, що створює об'єктивні передумови для психологічних ускладнень у переважної більшості людей. Виникає ситуація, суттю якої є порушення сми слової відповідності свідомості і буття людини. Така ситуація для суб'єкта позначається як критична, тобто пов'язана із неможливістю реалізувати внутрішні необхідності свого життя [8, с. 24], або "екс-квізитна", яка характеризується "розривом поступовості" в регуляції особистості [9, с. 6].
Людина, зазвичай, створює картину світу на основі певних понятій них моделей, за допомогою яких вона усвідомлює, інтерпретує, пояснює собі реалії буття і відповідно формує прогнози на майбутнє. У когнітивній психології ці моделі позначають як особистісні конструк ти. З їхньою допомогою людина конструює свій світ.
І особистість, і її уявлення про світ, і сам світ перебувають у складній системі відносин і зміни однієї із складових неодмінно спричинюють перетворення картини світу. Певною мірою можна ска зати, що людина відбиває не світ як такий, а світ в його єдності із суб'єктом [10, с. 378]. При цьому вона виконує два основних завдан ня: пізнання реальності і відкриття її особистісного смислу. Людина не тільки намагається розібратися в подіях, які відбуваються навколо неї, а й вирішити, що вони означають саме для неї. За влучним вира зом О. М. Леонтьєва, це "завдання на сенс" є для людини "завданням на життя" [11, с. 184].
107
Якщо події, з якими стикається людина, не можуть бути інтерпре товані наявними в неї конструктами, це провокує наростання від чуття занепокоєння, тривоги. Автор теорії особистісних конструктів Джордж Келлі зазначав, що така людина "поборена своїми конструк тами". За цієї ситуації люди мають або утворити нові конструкти, які дозволяють їм прогнозувати події, що спричинили цю тривогу, або переглянути старі конструкти, змінивши їх в такий спосіб, щоб включити новий досвід у діапазон їхнього застосування [12, с. 467]. При цьому відбувається зміна "кута зору", пошук такого смислового контексту, де з'являється можливість поглянути на несприятливе, як на сприятливе, побачити позитивне в тому, що перед цим сприйма лося як негативне.
Водночас у ситуаціях, де неминучим є суттєвий перегляд системи особистісних конструктів, це сприймається людиною як загроза і психологічне насилля. Означений стан виникає, зокрема, у випадках, коли реальні зміни світу істотно обмежують можливості людини за довольняти свої найперші життєві потреби. Психологічних компенса торів, які б допомогли людині змінити свій погляд на життя, при цьому недостатньо. Внаслідок цього відчуття загрози посилюється і переростає у "відчуття катастрофи", тобто "відчуття життєвого про стору як такого, який непридатний для життя" [13, с. 80].
Сьогодні більшість населення втратила сталість особистісних кон структів, їх переструктурація ще не завершена. Дані по Росії свідчать, що тільки менш як 20% населення мають структуровані політичні й економічні установки, пов'язані зі ставленням до економічної рефор ми [7, с. 60]. Це або переконані противники реформ, або їх — ча сткові чи повні — прихильники. Більшість же взагалі не має певного ставлення до того, що відбувається, а перебуває у стані психологічної невизначеності, який можна вважати якщо не кризовим, то, при наймні, негативним.
До того ж оскільки негативні кризові зміни відбуваються не в окремому особистісному житті, а в соціумі в цілому і охоплюють ма си людей, водночас вони відтворюють феномени, притаманні інди відуальній свідомості, на рівні реальної суспільної свідомості. Ска жімо, зростає соціальна тривожність, коли свої страхи і побоювання люди вважають типовими для більшості населення і прямо пов'язують із нестабільністю суспільства. Водночас усвідомлення того, що кризу переживає одночасно більшість людей, певною мірою допомагає ін дивіду долати труднощі, оскільки дозволяє підтримувати соціальну ідентичність, відчуття своєї приналежності до загалу.
Більшість людей на пострадянському просторі Росії й України до сить швидко відмовились від основної соціальної ідентичності, пов'я-
108
заної з відчуттям себе як "радянських людей". Хоча нова історична спільність — "радянський народ" — була прямою ідеологемою (рес понденти виокремлювали такі характерні ознаки цієї спільності, як комуністична ідеологія і мораль, наявність єдиної керівної партії, віра у світле майбутнє, інтернаціоналізм і т. ін.), ідентифікація з цією спільністю мала реальний і майже загальний характер. За даними кроскультурного дослідження по вивченню соціальної ідентичності громадян Росії й України, можна стверджувати про певні тенденції змін у процесах соціальної ідентичності людей. Якщо у 1985 р. до мінуючою була саме радянська ідентичність, яку відзначали 85% ук раїнців і 65% росіян з тих, що взяли участь у дослідженні, то у 1991 р. цей вид ідентичності зберегло лише 22% росіян і 29% українців, а у 1997 р. — відповідно лише 7% і 15% [14, с. 80].
Це саме дослідження показує, що нині для українців характерна невизначеність із соціальною ідентичністю, жодна із запропонованих для ідентифікації груп (радянська, етнічна, громадянська, європей ська, планетарна) не набрала навіть 40% загальної кількості опитаних (найбільшою була група планетарної ідентичності — 37%). Проте аб солютно чітко виражене бажання мати громадянську ідентичність — 79% опитаних українців зазначили, що хотіли б відчувати себе "громадянином своєї країни", хоча насправді відчувають це на сьо годні лише 32%.
Це, на перший погляд, суперечливе явище досить легко зрозуміти, якщо проаналізувати, з чим асоціюється нині в українців грома дянська спільність. Передовсім вони пов'язують її зі складностями соціально-економічної ситуації, низьким рівнем життя, терпінням і умінням виживати, яке насамперед необхідно в сучасних умовах, тоб то уявлення про громадянську ідентичність відбиває реальні умови сьогодення. Зрозуміло, що така спільність, яка не має привабливих рис, не викликає і великого бажання ідентифікуватись із нею. Люди хотіли б відчувати себе громадянами своєї країни, проте такої країни, яка б забезпечувала своїм громадянам гідне життя.
Трансформації особистісної картини світу
Які ж компоненти особистісної моделі життєвого світу потерпіли найдужче і за допомогою чого люди компенсують ці психологічні втрати? Щоб відповісти на це питання в березні 1997 р. було прове дене всеукраїнське дослідження, в якому взяли участь 1200 респон дентів, що репрезентували населення України. Підкреслюємо, що йшлося насамперед про суб'єктивні відчуття, а не про об'єктивне по гіршення життєвої ситуації. Щоб з'ясувати, як почуваються люди у складних умовах сучасного кризового життя, їм запропонували порів-
109
няти теперішнє життя з минулим і дати оцінку зазнаних ними втрат, а також визначити можливі психологічні надбання.
До переліку альтернатив було включено такі, що схоплюють ком поненти "Я- концепції" і характеризують частину особистісної карти ни світу, утворену на перехресті особистого та суспільного. Це, по-перше, альтернативи, які характеризують суб'єктивну оцінку людиною можливостей самореалізації, що їх надає суспільство. Вони були ре презентовані позиціями, які, на наш погляд, зазнали найбільших не гативних впливів під час суспільних перетворень. Це відчуття втрати того, що суспільство належно оцінює працю людей, що вони можуть заробляти достатньо, аби задовольнити свої основні потреби, що во ни мають життєві перспективи й зможуть чогось досягти у житті. До цієї ж групи ознак віднесено також і наявність чи відсутність відчуття себе вільною людиною, що є невід'ємною складовою успішного про цесу самореалізації.
По-друге, це позиції, які характеризують суб'єктивну оцінку свого особистісного статусу з-поміж інших, дану не через рівень досягнень, а саме через самовідчуття особистості. До цієї групи увійшли питання про те, чи є у респондентів почуття поваги з боку оточуючих людей і чи відчувають вони себе не гіршими за інших.
Третя група питань мала визначити, чи зазнали суттєвої депривації базові системотворні чинники образу світу людей, чи є у них відчуття того, що їхнє життя складається, як слід, і чи відчувають вони, що самі відповідають за своє життя.
Список альтернатив доповнювала ще одна позиція, яка не висвіт лює безпосередньо самореалізаційні процеси, проте із психологічного боку є певною мірою узагальненням того, як у картині життєвого світу людей віддзеркалюються їхні відносини із суспільством. Респон дентам пропонували визначитися стосовно особистісного відчуття гордості від того, що вони громадяни своєї країни.
Усі альтернативи мали бути оцінені з двох боків. Спочатку необ хідно були визначити, що із зазначеного переліку люди втратили в теперішньому житті, якщо його порівнювати із минулим. Далі рес понденти мали проаналізувати сучасний стан речей, обрати ті з аль тернатив, які характерні для їхнього ставлення до сьогодення.
Ми припускали, що відчуття, які люди вважають значною мірою втраченими, не будуть репрезентовані в оцінці сучасної ситуації. На-томність те, що не зазнало суттєвих втрат, можна вважати реальними психологічними компенсаторами, які у теперішній ситуації досить добре виражені і навколо яких структуруються відносини особистості з сучасним суспільством.
Загалом ці припущення підтвердилися, хоча приблизно 30% рес пондентів не обрало жодної із пропонованих альтернатив, відзначив ши, що їм важко відповісти на ці запитання. Можливо, це пов'язано із певним обмеженням кола альтернатив, які не обіймали всіх значу щих для респондентів елементів їхньої картини світу. Проте ті, хто відповів, продемонстрували реальну картину відносної психологічної депривації значної частини населення. Зіставлення відповідей демон струє майже дзеркальне відбиття втрат І надбань (табл. 1).
Таблиця 1 Оцінка населенням психологічних втрат і надбань
|
Втрачені відчуття |
к іяькість у загальному масиві опитаних (1200 ОСІб), % |
еанг |
Наявні відчуття |
к іяькість у загальному масиві опитаних (1200 ОСІб), % |
ранг |
|
Відчуття, що Ви може те заробляти достат ньо, аби задовольнити свої потреби |
40,1 |
1 |
Відчуття, що Ви може те заробляти достат ньо, аби задовольнити свої потреби |
5,3 |
7-8 |
|
Відчуття гордості, що Ви громадянин своєї країни |
34,9 |
2 |
Відчуття гордості, що Ви громадянин своєї країни |
20,6 |
4 |
|
Відчуття, що Ваше життя складається так, як слід |
33,4 |
3 |
Відчуття, що Ваше життя складається так, як слід |
5,3 |
7-8 |
|
Відчуття, що суспіль ство належно оцінює Вашу працю |
30,0 |
4 |
Відчуття, що суспіль ство належно оцінює Вашу працю |
2,7 |
9 |
|
Відчуття, що Ви маєте життєві перспективи |
28,8 |
5 |
Відчуття, що Ви маєте життєві перспективи |
9,8 |
6 |
|
Відчуття себе вільною людиною |
13,4 |
5 |
Відчуття себе вільною людиною |
16,6 |
5 |
|
Відчуття того, що Ви не гірші за інших |
13,4 |
7 |
Відчуття того, що Ви не гірші за інших |
26,8 |
3 |
|
Відчуття, що Ви самі відповідаєте за своє життя |
13.3 |
8 |
Відчуття, що Ви самі відповідаєте за своє життя |
36,8 |
1 |
|
Відчуття, що Вас по важають люди |
8,8 |
9 |
Відчуття, що Вас по важають люди |
32,3 |
2 |
* Тут і далі, де відсоток виборів перевищує 100, респондент мав можливість обрати кілька позицій.
110
111
Аналіз даних засвідчує: головним стабілізуючим "Я-концепцію" чинником є особистісний статус, який людина зберегла в своєму найближчому оточенні. Найменше постраждали такі психологічні ут ворення, як відчуття поваги з боку свого оточення і що людина не гірша за інших. Люди сьогодні підтримують самоповагу і впевненість у собі, відчуваючи особистісну відповідальність за своє життя.
Зауважимо, що надбання, по суті, не завжди прямо кореспондують із втратами. Те, що'люди на перше місце сьогодні поставили відчуття своєї відповідальності за власне життя, означає, можливо, певну пе-реструктурацію в особистісній картині світу, висунення на передній план того компонента "Я-концепції", який не вважається втраченим, оскільки був незадіяним повною мірою у минулому.
Проте про втрати можна говорити досить однозначно. Те, що лю ди втратили відчуття можливості заробляти достатньо, аби задоволь няти свої потреби, що вони не відчувають належної оцінки їхньої праці з боку суспільства, відчутно впливає на загальну оцінку життя. Третина всіх респондентів вважає, що порівняно із минулим життя їх складається не так, як слід. Образ нестабільного і незручного для життя суспільства підкріплюється у свідомості уявленням про незадо воленість життям. І оскільки лише 5,3% респондентів зазначили, що сьогодні вони мають відчуття, що їхнє життя складається, як слід, можна сказати: вислів "хтось втрачає, а хтось знаходить" констатує в сучасному суспільстві певний дисбаланс. Кількість тих, хто втратив відчуття нормального розгортання особистісного життя, набагато пе ревищує кількість тих, хто його здобув.
Є й такі ланцюжки у взаємодії особистості і суспільства, в яких кількість "тих, хто втратив", не набагато менше кількості "тих, хто знайшов". Зокрема, йдеться про відчуття гордості через те, що люди є громадянами своєї країни. Тут досить чітко виокремлюються дві гру пи респондентів. З одного боку, ті, хто втратив цю частину індивіду альної картини світу, з іншого — ті, хто набув її саме у теперішньому суспільстві. Причому це не заміщення одного іншим, а саме втрата або надбання, бо, наприклад, 84,2% тих, хто відчуває нині гордість, не вважають, що вони втратили відповідне відчуття.
Отже, аналіз свідчить про ймовірність припущення, що психоло гічна складова є необхідним компонентом трансформації сучасної соціальної групової структури, причому людей консолідують не тіль ки певні погляди, або спільні цінності, а й схожі переживання й від чуття, які породжує в них сучасне суспільство.
Нові образи суспільства, нові уявлення про своє становище в ньо му, інші зміни в загальній картині світу особистості потребують від повідного оновлення і уявлень про "Я-концепцію", узгоджену з вимо-
112
гами сучасного життя. За таких умов люди вдаються не тільки до ак туалізації незадіяних раніше компонентів "Я-концепції", а й прагнуть оновити свій особистісний образ. Причому оновлення і здійснюється передовсім саме на рівні індивідуальності, тимчасом як на рівні зага лу зміни таких психологічних уявлень майже не відбуваються. Дані цього ж опитування доводять, що, даючи загальну характеристику нашому народові, респонденти відтворили стереотипні уявлення, від давши перше місце такій психологічній рисі, як' "пасивність, сподівання, що хтось інший вирішить наші проблеми" (47,8%).
Водночас особистісний "образ-Я" починає будувати дедалі більше людей, орієнтуючись на вимоги сучасної життєвої ситуації. Систе-мотвірним компонентом при цьому є така психологічна риса, як пра целюбність. Вона, до речі, сприймається більшістю і як невід'ємна, стала характеристика, оскільки, відповідаючи на питання, що зали шилося незмінним за останні 10—15 років, 57,6% респондентів назва ли саме працелюбність народу. Переважна більшість респондентів (64,5%) також зазначили, що можуть сказати про себе: ми люди пра целюбні, такі, що не боїмося братися за будь-яку справу.
Проте далі особистісна характеристика респондентів помітно від хиляється від образу пасивного спостерігача в бік активного діяча. Так, 46,3% респондентів вважають себе людьми активними, такими, що не звикли сидіти склавши руки, 39,3% відмічають, що їм прита манна відповідальність а особистісні вчинки та дії, 27,7% — здатні, на їхній погляд, ризикувати, коли це необхідно. Ще 26,1% опитаних за самооцінкою наполегливі, 22,1% — рішучі, не бояться приймати рішення, 19,7% — чітко знають, чого вони хочуть досягти.
Таким чином, можна припустити, що у свідомості сучасника по чинає формуватись не тільки образ нового суспільства, а й образ осо бистості, яка повинна нормально в ньому жити. Причому він не по в'язується людьми з негативними стереотипами теперішніх багатіїв, а існує як певний зразок для ідентифікації, як образ, чиї риси люди прагнуть віднайти або актуалізувати у власній психології. Це не озна чає, на жаль, що в реальності люди здебільшого справді демонстру ють активність, рішучість, наполегливість та здатність ризикувати. Але вони прагнуть бачити себе такими.
113
Проте досить великою залишається група тих, хто не бажає іден тифікувати себе із сучасним способом життя. Майже половина опи туваних в нашому дослідженні (44,9%) зазначили, що вони не мають бажання пристосовуватись до теперішньої ситуації, живуть, як прий-деться, чекаючи змін на краще.
8 - 82187
Складнощі соціальної ідентифікації: неспроможність чи небажання?
Що ж являє собою група тих, хто загалом свідомо не має бажання пристосовуватись до теперішньої ситуації? Як і слід було очікувати, це переважно літні люди (43,4% старші 55 років). Тобто це люди, історія особистісного життя яких тісно пов'язана з історією суспіль ства, якого вже немає. І оцінку сучасного стану речей вони формують насамперед з погляду на минуле. Дослідження зафіксувало в них ви щий, порівняно з іншими групами, рівень незадоволеності своїми до сягненнями у житті. Якщо в цілому по вибірці цей показник стано вить 44,9%, то з-поміж таких, хто не бажає пристосовуватися, таких 56,0%. Певним чином це пов'язано і з рівнем освіти. Рівень незадо воленості своїми досягненнями в житті зростає із підвищенням за гального рівня освіти, а групу тих, хто не бажає пристосовуватись до теперішнього життя, становлять переважно люди з не досить високим рівнем освіти (47,7% не мають середньої освіти).
Із психологічного боку, цю категорію можна умовно поділити на тих, хто не зміг розкрити себе з різних причин і тепер поширює внут рішню невдоволеність собою на ставлення до життя в цілому, і на тих, чиє успішне самоздійснення значною мірою утруднилося або навіть припинилося саме внаслідок суспільних трансформацій. Змі нити цю внутрішню негативну установку можна зсередини, перегля нувши свої життєві пріоритети і відкоригувавши свої уявлення про можливості самоздійснення, або ззовні, усунувши реальні життєві пе решкоди.
Наші дані демонструють чітку залежність бажання пристосовува тись до змін від віку респондентів. За віковими категоріями відсоток тих, хто не бажає пристосовуватись, розподілився таким чином:
15-25 - 20,2% 26-35 - 31,8% 36-45 - 40,4%
46-55 - 53,1% 56-65 - 65,6% 66-75 - 69,1%
Зважаючи на те, що небажання пристосовуватися тісно пов'язане із віком і тим більше, чим старші люди, сподіватися на значний вплив суто психологічних факторів як компенсаторів тут не варто. Якщо люди молодшого віку активно втягуються в життя, інколи навіть всупереч їхнім бажанням, старші вікові категорії не хочуть пристосовуватись не тільки внаслідок реального погіршення їхнього матеріального становища, а й тому, що відчувають знецінення досяг нутого в минулому.
Переживання людьми незадоволеності досягнутим в житті ставить під загрозу знецінення особистісного "Я". Щоб захистити "Я-образ", люди намагаються перенести відповідальність за нездійсненність на життя, а радше на його сучасний стан, наділяючи його переважно негативними характеристиками. Наприклад, з-поміж тих, хто не ба жає пристосовуватись, значно більший, порівняно з вибіркою в ціло му, відсоток людей, які вважають, що життя їхніх дітей складеться гірше, ніж у них" (61,3% проти 44,9%). Водночас спостерігається прагнення підтвердити цінність свого "Я" через досить високу само оцінку (табл. 2).
Таблиця 2
Порівняльна характеристика самооцінок психологічних якостей
|
Психологічні якості |
Відсоток по всій вибірці ^ = 1200) |
З-поміж небажаючих пристосовуватись ^= 539) |
|
Активний |
46,3 |
46,0 |
|
Наполегливий |
26,1 |
22,5 |
|
Здатний до ризику |
27,7 |
23,0 |
|
Працелюбний |
64,5 |
72,3 |
|
Рішучий |
22,0 |
19,3 |
|
Гнучкий |
15,8 |
11,7 |
|
Чітко знає, чого хоче |
19,7 |
16,9 |
|
Бере на себе відповідальність |
33,3 |
36,9 |
З-поміж тих, хто не бажає пристосовуватись, прагнення наділити себе значущими позитивними характеристиками сучасного "Я-образу" практично таке саме, як і по загальній вибірці. Тобто небажання пристосовуватись психологічно не пов'язується людьми з особистіс-ною неспроможністю це зробити. Фіксуючи в себе наявність таких психологічних якостей, як працелюбність, активність і відповідаль ність, люди ніби підтверджують: вони не пристосовуються тому, що не хочуть, а не тому, що не можуть. Проте насправді картина дещо складніша. Частина цієї групи безумовно почуває себе психологічно невпевненою щодо сучасних перетворень, про що свідчить вищий відсоток респондентів, які, оцінюючи перспективи змін у суспільстві, намагаються "не думати про завтрашній день, жити теперішнім" (30,6% проти 24% по вибірці). Нижчий тут і відсоток тих, хто сподівається на поступове поліпшення ситуації. Таких серед не ба жаючих пристосовуватись 47,3%, а по масиву в цілому — 56,0%.
Взагалі цій групі притаманне бажання дистанціюватися від транс формацій, що відбуваються в соціальному просторі. Мабуть, її пози-
114
8 *
115
цію можна було б позначити твердженням: "Злам нормального ходу життя стався без мого втручання і згоди, тому і відновлення нор мальності має прийти ззовні". Це підтверджується відповідями рес пондентів на запитання про те, з чим вони пов'язують поліпшення їхніх умов життя. Простежується тенденція більшою мірою поклада тися на дію зовнішніх чинників (регулярну виплату заробітної платні, пенсій тощо), а не докладати власних зусиль (табл. 3).
Таблиця З
Залежність між рівнем пристосованості і засобами поліпшення життя
|
Рівень пристосування |
Засоби поліпшення життя |
|
|
Регулярність виплати зарплат, пенсій, стипендій тощо |
Покладання переважно на себе, свою активність |
|
|
Активно включились у нове життя |
39,8 |
56,8 |
|
Перебувають в постійному пошуку себе в теперішньому житті |
50,7 |
44,5 |
|
Не мають бажання пристосовува тись до теперішньої ситуації |
70,5 |
25,6 |
Небажання пристосовуватися і неспроможність це зробити висту пають як взаємодоповнюючі чинники, що зумовлюють поведінку лю дей. З-поміж тих, хто не бажає пристосовуватись до теперішнього життя, значно вищий, ніж по вибірці в цілому, відсоток тих, хто не бачить у трансформованому суспільстві жодних цінних можливостей для себе (55,3% проти 43,3%). Тобто ситуація в цілому не сприй мається ними як сприятлива для самовиявлення й самореалізації. Якщо з-поміж тих, хто активно включився у перетворення, цінують можливість відчути себе в сучасних умовах вільною людиною 23,9% опитаних, то з-поміж тих, хто не бажає пристосовуватись, таких лише 8,9%. До того ж бажання самовиявлення, котре можна зафіксувати як уявлення про успіх в житті завдяки "цілковитому втіленню в житті власних здібностей" в цієї групи респондентів нижче, ніж по вибірці в цілому (18,9% проти 24,8%).
Як бачимо, не всім і не просто дається входження у світ нових суспільних відносин. Існують групи людей, які вже адаптувались до сучасних реалій життя, чимало й таких, хто відчуває великі, в тому числі й психологічні труднощі. Проте поступово пристосування все ж таки відбувається, психологічні зміни готують грунт для нового сприйняття й оцінки людьми навколишнього світу і свого місця в ньому. Нові образи сучасної реальності поступово перетворюються в соціально-психологічні установки, які скеровують поведінку дедалі більшої кількості людей.
116
Розділ III. ОСОБЛИВОСТІ ДУХОВНОЇ СИТУАЦІЇ
ЖИТТЯ
1. КРИЗА СВІТОГЛЯДУ
Найвиразнішими характеристиками сучасного світу є складність, розмаїтість, динамічність, суперечливість. Це світ стратегічних аль тернатив, його тривоги і надії пов'язані із вплетенням у мереживо людських стосунків технічних досягнень, зростанням впливу на осо бистість інформаційних потоків, збільшенням повсякденних психо логічних навантажень. Особливість сучасних умов становлення ду ховності людини полягає в тому, що екологічні, технологічні, інфор маційні, комп'ютерні та енергетичні "революції" і кризи повсякчас створюють нові ситуації і проблеми, що владно вторгаються у суспільну та індивідуальну "картину світу", суттєво змінюючи ті чи інші її елементи. Завдяки впливу цих факторів на сферу міжосо-бистісного спілкування виникає безліч принципово нових життєвих явищ і обставин, коригуються способи і засоби життєвого вибору і соціального самовизначення індивідів, змінюються зміст і механізми функціонування моральних цінностей, форми наслідування і розвит ку суспільного досвіду. Але найрадикальніші зміни світовідношення людини спричинюють буремні соціальні перетворення, що змушують кожного особисто осмислити нові суспільні реали, визначити свої принципові світоглядні установки, усвідомити місце і роль в процесі суспільної трансформації. З падінням тоталітарної імперії і зміною характерного для неї співвідношення держави і особистості, особис тості і суспільства відбувається актуалізація одного з центральних пи тань духовного життя, що хвилює кожну людину — питання про смисл існування, про цінність життя, про ті завдання, що належить поставити і виконати у відведений нам час буття. Інакше кажучи, сьогодення диктує свої закони, котрі світогляд наших сучасників не в змозі ігнорувати, хоча не так вже легко й осягнути.
Якими ж мають бути шляхи подолання світоглядної кризи, щоб особистість змогла успішно діяти за типових для нової ситуації суспільного розвитку умов?
Насамперед належить з'ясувати, які процеси відбуваються при цьому у свідомості індивіда, які світоглядні формоутворення виника ють, коли і як саме досягають вони такої цілісності, що можна вести мову про виникнення гносеологічних і ціннісно-практичних засад ух вали доленосних життєвих рішень. Потрібно не тільки визначити, що являє собою сучасний світогляд як феномен особистісного рівня, ме ханізм перетворення знань у переконання, а й дослідити питання, що пов'язані із засобами впливу світосприйняття на поведінку людини,
117
з ясувати роль світогляду в розвої всіх сторін її духовного світу і прак тичного життя.
Для виконання цих завдань в теоретичному плані належить звер нутися до більш загальних проблем світоглядної проблематики — вивчення сутності, структури і функцій світогляду, оскільки саме тут, в їхній суперечливій природі криються гносеологічні витоки світо глядної кризи, які надають резонансного посилення її безпосереднім соціальним причинам. Насамперед слід уточнити зміст основних ка тегорій, що використовуються при описанні світогляду. Так, у підручниках і посібниках з філософських дисциплін вельми пошире не визначення світогляду як системи поглядів, ідей, уявлень людини про світ в цілому і місце людини в ньому [1]. Детальніший розгляд світогляду відбувається за рахунок змістовного витлумачення вказа них елементів.
Така традиція визначення світогляду через перелік його складових, коли розбіжності в дефініціях зведені до особливостей відбору, розподілу й узагальнення компонентів, є ознакою описового, та аж ніяк не пояснювального підходу до світоглядної проблематики. Си стемний принцип при цьому тільки декларується; методологічно пра вомірними його вимоги стають тільки тоді, коли структура світогляду співвідноситься з сукупністю властивих йому функцій.
Звичайно, знання про світ, про суспільство і про саму себе є осно вою світогляду людини. З огляду на це структури світогляду будують ся відповідно до структури об'єкта відображення. Відбиття у свідо мості людини різних сфер буття і сутнісних сторін життєдіяльності — таких, як природа, суспільство, виробництво і споживання матеріаль них і духовних цінностей, управління, спілкування, пізнання, гро мадсько-політична діяльність, духовна творчість, виховання тощо, визначають змістовно структуру світогляду, елементами якого є від повідні знання, погляди, ідеали, переконання. За генетичним поход женням кожна з таких складових світогляду становить індивідуально-неповторний синтез теоретичного наукового знання, наслідків буден ного відображення свого буття (життєвого досвіду) і культурної спадщини попередніх поколінь (вірувань, міфів, традицій тощо), ко трі використовуються як будівельні матеріали, що беруться у різних співвідношеннях залежно від галузі використання і рівня розвитку суб'єкта світовідношення. Отже, світогляд не є "знаннями в чистому вигляді" вже хоча б тому, що знання — то не просто відомості про явища і предмети оточуючого світу, а й уміння реалізувати їх у прак тичній діяльності людини. Свідомість формується діяльністю в ході освоєння дійсності і згодом впливає на цю дійсність, ставлячи перед суб'єктом цілі і завдання, обґрунтовуючи програми, методи і засоби
118
взаємодії з оточуючим світом, тобто спрямовує і регулює через світоглядні структури його практику.
Відповідно світогляд як реальне духовне утворення особистості і суспільства є передовсім продуктом духовно-практичного освоєння світу, результатом пізнання законів буття з позицій корінних інте ресів і потреб суб'єкта, його життєвої мети та ідеалів. Дійсність, що відображена у свідомості крізь призму потрібного людині, детермінує її цілепокладання, мету і сенс людського буття. "Тільки інтеграція знання, самосвідомості і цілепокладання людини дає світогляд" [2]. Саме тому світогляд спрямовує і визначає не окремі акти поведінки, а буття людини в цілому з погляду її фундаментальних інтересів і перспектив розвитку. Кінцеве призначення світогляду полягає в тому, щоб правити за універсальний регулятор практичної діяльності люди ни, що живе у суспільстві. І через це не самі знання, теоретичні і практичні уявлення про природу, суспільство і людину, навіть взяті в сукупності, становлять специфіку світогляду, а їхня зверненість до людини, її проблем, можливість відповісти завдяки цим знанням на "вічні" запитання щодо сенсу, місця і призначення людини у світі. Таким чином, функціональна сутність світогляду полягає в саморегу ляції людиною через пізнання законів зовнішнього і внутрішнього світів своєї діяльності, свого життя в цілому.
~^Якщо змістовні елементи світогляду (знання, цінності, погляди, уявлення, ідеї і т. п.) характеризують його широту, то структури, які відповідають за здійснення регулятивної функції, водночас можуть розглядатися як рівні його виміру вглиб окремої індивідуальності. 3-поміж них можна назвати такі:
ті людини і самоствердження її у тій чи іншій царині).
Таким чином, регулятивна роль світоглядної свідомості у всіх її формах (світовідчуття, світосприйняття, світовідношення, світооцін-ки, світорозуміння і, врешті, власне світогляду) полягає в тому, що,
119
по-перше, світогляд виражає відношення особистості до об'єкта діяльності; по-друге, він визначає загальну спрямованість діяльності, йде мова про пізнавальну, комунікативну або зовнішню предметну діяльність; по-третє, завдяки світогляду відбувається становлення за гальних, вузлових моделей поведінки, типових для даної особистості; по-четверте, світогляд є основним системоорганізуючим фактором внутрішнього світу особистості, зокрема методу мислення [3]. Взагалі ж ці функції дозволяють світогляду як стрижневому утворенню, ядру духовного світу особистості стати найголовнішою детермінантою її розвитку, котра визначає напрям і характер, темпи, перспективи і межі особистісного самовдосконалення.
Немає нічого дивного в тому, що таке складне, багатофункціо нальне утворення, як світогляд, час від часу потрапляє до кризового стану. Суперечливість закладена в самій сутності світогляду: з одного боку, він являє собою досить стійку структуру, котра покликана інте грувати і стабілізувати відношення людини зі світом, з другого, — світогляд перебуває під постійним інформаційним "обстрілом" з боку зовнішнього світу, а на внутрішньому фронті має справу з "перманентною революцією" переоцінки цінностей, тобто не може не змінюватися, не пристосовуватися до нових знань і ціннісно-цільових пріоритетів.
Система світоглядних ідей постійно збагачується і поновлюється; це результат напруженої праці думки і почуття, життєвих експери ментів, спроб, перемог і поразок. Світогляд має власну логіку розвит ку, етапи і напрями формування, протиріччя та способи їхнього ви рішення. При цьому на кожному відтинку життєвого шляху це не чорнетка, яку належить переписати набіло, а цілком самостійне си стемне утворення, що забезпечує вирішення життєвих проблем. Внутрішні світоглядні колізії і конфлікти, що досить часто призво дять світорозуміння особистості до кризового стану, беруть витоки з цілої низки типових суперечностей, як-от:
суперечність між поглядами та реальною поведінкою людини;
5) суперечність, що грунтується на складності переходу від інди-
;^від^альних і групових цінностей до загальнокультурних.
Знаходячи розв'язання стосовно конкретної соціальної чи життєвої ситуації, ці суперечності відтворюються на новій якісній основі,
120
трансформуючись в інші типи. Скажімо, суперечності між різними сторонами життєвого досвіду можуть виявитися у зміщенні центра ваги в бік раціональних або чуттєвих компонентів світогляду (знаме ните протистояння "фізиків і ліриків" або романтиків і прагматиків). З певного кута зору їх можна вважати "вічними", бо саме з діалектики цих протиріч особистість черпає енергію для пізнання і самопізнання. Проте нині нас цікавить специфіка подолання світоглядних протиріч за умов загальної довготривалої кризи суспільства, котра знаходить своє відлуння у посиленні внутрішньоособистісних кризових явищ.
Українське суспільство сьогодні перебуває на крутозламі історії. Багатовимірність суперечностей, що виникли у посттоталітарний пе ріод, нові суспільні реалії і співвідношення соціальних сил, масове залучення людей до процесів суспільних реформ, зміна системи су спільних цінностей, інституціоналізація спонтанних людських дій — усе це далеко не повний перелік прикмет докорінної трансформації суспільства, що ніяк не здолає кризовий стан.
Слід зауважити, що ситуація в нашій державі, що склалася на прикінці другого тисячоліття, надає багатий матеріал, котрий демон струє різні грані кризових процесів — від міжнародних до особистіс-них — і відповідні їм рівні кризової свідомості. Логіка і досвід людської історії засвідчують, що кризові стани і катастрофічні тен денції не є чимось унікальним, властивим лише державам, які утво рилися на руїнах колишнього СРСР і країн соціалістичного табору. Світова історія містить безліч подібних прикладів, особливо історія XX століття, що вельми багата на соціальні катаклізми. Та попри це посттоталітарне суспільство в цілому, як і переважна більшість ок ремих індивідів, цілком очевидно фрустроване тим, що відбувається, бо за роки застою звикло до зовнішньо гармонійних і безконфліктних суспільних відносин. Поняття "конфлікт", "криза", "суперечність" у масовому сприйнятті й досі асоціюються з чимось суто негативним. Необхідність вивчати й застосовувати практично теорію конфлікту, грамотно регулювати соціальні взаємини і все життя суспільного ор ганізму тим паче не усвідомлена громадськістю, владними структура ми і окремими громадянами тією мірою, яка потрібна для досягнення ефективних результатів і якнайшвидшого подолання кризи.
Підвалиною будь-якої істотної суспільної кризи є боротьба за зна чущі засоби життєдіяльності — територію, сировинну базу, енер гетичні ресурси, ринки збуту, можливість їхнього розподілу, сфери політичного домінування тощо. Та цим справа не обмежується. Таке протиборство має завжди й інший — нематеріальний — бік справи, де на передній план виступають системи вірувань і переконань, ідеа ли і принципи суспільної організації, культурно-історичні стереотипи
121
і традиції, ідеологія і міфологія. Конфлікт у сфері цінностей може виникнути і самостійно, поза видимими зв'язками з матеріальними факторами, але здатний супроводжуватися не менш запеклими фор мами протистояння. Означені кризи надзвичайно різноманітні за масштабами зачепленого ними соціального простору, джерелами по ходження, обсягами тієї людської енергії, котра залучається для розв'язання кризових процесів, співвідношенню в них раціональних і ірраціональних компонентів. У мотивацію боротьби можуть включа тися найрізноманітніші апеляції сторін, що протиборствують, стосов но потреб, інтересів і цінностей як у матеріальній, так і в духовній царині. Та хоч би щодо якого предмета не точилася боротьба, завжди в ній бере участь світогляд, що не тільки фіксує перебіг подій, а й виступає самостійним, відносно незалежним чинником.
Специфіка кризи, що охоплює практично весь пострадянський прос тір, полягає в її всеосяжності. Соціальні зміни, що зріли десятиліття ми і сфокусувалися в подіях 90-х років, пронизують усі шари життя: економіку, ідеологію, політику, культуру, державні та громадські ін ститути, особисту долю. Очевидно, що вони не могли не накласти незгладимого відбитку на суспільну свідомість, а відтак і на світогляд усього соціуму й окремих його членів. Не ставлячи за мету простежи ти за динамікою злетів і спадів суспільних настроїв, обмежимося ха рактеристикою їхнього сучасного стану.
На жаль, численні соціологічні та соціально психологічні дослід ження останніх років демонструють невтішну своєю стабільністю картину: панує зневіра у прогресивності змін, що відбулися; спо дівання на швидкий поступ справдилися з "точністю до навпаки"; пе ребіг подій демонструє не стільки свободу і демократію, скільки хаос, розбрат, насильство і беззаконня. Різка зміна традиційних об'єктів поклоніння, ідеалів і цінностей призвела до нігілістичної реакції що до будь-яких ідей взагалі. Політична ейфорія від багатопартійності і свободи слова змінилася усвідомленням власного безсилля. Стрімке розшарування за соціально-дохідними ознаками вкинуло суспільні групи і верстви в ситуацію вавілонського стовпотворіння, коли не можливо порозумітися; загострилися екзистенціональні почуття остраху й невпевненості; особливо гостро відчувається мінливість буття, проблемність власного існування і хисткість системи ціннісних дороговказів.
"-"""'Стосовно світоглядних підвалин особистості вказані кризові явища спрацьовують, поза сумнівом, у суто дестабілізуючому напрямі, викли каючи почуття розгубленості і розчарування не тільки у поміркова них, а й у переконаних прихильників радикальних трансформацій суспільства. Головними причинами такого впливу є:
122
1. Швидкий і широкомасштабний розпад соціальних структур,
організацій, інститутів, з якими "хомо совєтікус" звично себе іден
тифікував. Насамперед це крах "загальнонародної" ідеології, яка пре
тендувала на гучний титул "наукової". Шокуюче усвідомлення того,
що "ми, радянський народ", не є авангардом людства, найпередо-
вішим суспільством у світі, котре впевнено крокує до світлого ко
муністичного майбутнього попри дрібні перешкоди і недоліки, що
"вічне братерство народів" не заважає їм обмінюватися гарматними
пострілами, що облудою соціалістичної розподільної політики, якою
обертається принцип "все для блага людини", зруйнувало насаджувані
десятиліттями ідеологічні міфи, уламки яких й досі захаращують
світогляд пересічного обивателя.
Духовно-моральна криза, зневіра в минулому та невизначеність перспектив затягують масову свідомість у джунглі утопій, маніловщи ни, скепсису, змушують шукати опору в поверненні до консерва тивних цінностей: жадоба порядку, "твердої руки", сподівання на до помогу з боку релігії, екстрасенсів, чаклунів, інопланетних цивіліза цій — характерна ознака деформації моралі та занепаду культури. За таких обставин знаходить відображення імпліцитне прагнення люди ни уникнути мук вибору, зняти з себе відповідальність за долю світу, перенести її на зовнішній фетиш. У перехідні періоди людина особ ливо прагне трансформуватися в об'єкт патерналістської опіки з боку зовнішнього авторитету: влади, закону, Бога [4]. Підтвердженням по тягу до світоглядної простоти й затишку тоталітаризму є неабиякий успіх комуністів на виборах 1998 р. до Верховної Ради України.
123
Баланс між особистістю і суспільством, що існував досі, поруше но; нинішню ситуацію можна охарактеризувати словами Ортега-і-Гассета, що стосувалися післяреволюційної Європи: "...Соціальне співіснування головно стало війною. Не зостається нічого іншого, не залишається нічого безспірного, все проблематичне... Кожен індивід сам по собі має знаходити життєві принципи. При цьому він не може спертися на щось заздалегідь установлене. Прощавай упевненість, приємність, спокій!" [5]. Нові умови життя, нові реалії вимагають і нового вирішення, насамперед світоглядного, суперечності сучасної цивілізації, котра є іпостассю споконвічного розриву між рівнем по стійно зростаючої потреби особистості в достойному житті, реалізації сутнісних сил і обмеженими можливостями її задоволення за умов даної соціальної реальності. Виникає зачароване коло: неспромож ність розумно й оптимально вирішити це протиріччя веде до погли блення світоглядної кризи, а остання сприяє посиленню соціальної апатії та аномії, поширенню актів насильства і антисоціальної по ведінки.
Отже, суспільство в цілому і окрема особистість зіткнулися сьо годні з проблемою, від успішного розв'язання якої залежать темпи суспільного поступу, духовні принципи і цінності прийдешнього. Ця проблема полягає в необхідності не тільки адаптуватись до змінених умов життя з мінімальними духовно-особистісними втратами, а й осягнути нові життєві смисли, причому досягти цього гідним людини побитом, без насильства над її внутрішнім світом. Інакше кажучи, суть світоглядної кризи особистості полягає в тому, що потреба у світогляді задовольняється незадовільно, неадекватно вимогам за конів сьогоднішнього динамічного часу.
Потреба у світогляді є однією з фундаментальних духовних потреб особистості, котра виникає в процесі духовно-практичної і, беручи ширше, перетворювальної діяльності людини та пов'язана з внутріш-ньоособистісним механізмом регуляції і саморегуляції. Вона виступає внутрішнім, суб'єктивним джерелом активності, що визначає процес засвоєння діючого в суспільстві світогляду, перетворення категорій суспільної свідомості в поняття й образи свідомості індивідуальної, випрацювання власних переконань. Важливим моментом є та обста вина, що ця потреба детермінує не саме лише засвоєння особистістю знань і духовних цінностей суспільства, а й здатність до створення нових знань і цінностей, до самовдосконалення, тобто підтримує і спонукає творче ставлення до розвитку власної індивідуальності. По треба у світогляді з'єднує зовнішні умови діяльності і внутрішній світ особистості, інтегрує суб'єктивні й об'єктивні моменти в ході форму вання індивідуального світогляду і тому служить невід'ємною складо-
124
вою процесу перетворення знань в особистісні переконання. Змістом цієї потреби у вузькому смислі є інтелектуальний і емоційно-психологічний стан суб'єкта, що відбиває затребуваність таких орієн тирів і регуляторів, які здатні виконати роль методологічних засад при визначенні ставлення до оточуючого світу і виробленні принци пів взаємодії з ним.
Задоволення цієї потреби забезпечує нормальне функціонування і розвиток особистості в суспільстві за умови, що сформований особи стий світогляд відповідає об'єктивному змісту умов життєдіяльності в даному суспільстві, тобто світогляд як система внутрішніх регуляторів є надбанням внутрішнього світу особистості лише за формою, за ін-дивідуально-особистісним механізмом, тоді як джерелом його смислоутворення є зовнішнє, суспільне. Та саме ця вимога пору шується під час бурхливих трансформацій нової доби, оскільки не встигає нормативно-ціннісна ієрархія суспільства зафіксувати одні зміни, як вони поступаються місцем перед іншими. Не дивно, що ін дивідуальні світоглядні пізнавально-оцінні механізми й поготів не встигають до ладу розібратися в цій круговерті. За таких умов і тра диційні суперечності світогляду виходять на поверхню явищ немов рифи під час відпливу, і ті світоглядні проблеми, що порівняно легко долалися за звичайних умов, нині видаються майже неприступними, що й зумовлює ескалацію світоглядної кризи.
Та попри кризовий стан світоглядні структури продовжують діяти: адже не існує особистості, котра не мала б тією чи іншою мірою си стемно організованих уявлень про світ і власне місце в ньому. Адап туючись до реалій кризової дійсності, свідомість людей трансфор мується; відбувається перерозподіл регулюючих функцій різних структурних елементів і рівнів світовідношення.
Така трансформація відбувається здебільшого двома шляхами. Перший — на жаль, найпоширеніший — це коли послаблюється вплив ціннісно-орієнтаційних диспозицій вищого рівня і, навпаки, посилюються ситуативні соціальні установки, придатні до "тактичної" регуляції стосовно буденних ситуацій, однак неспроможні допомогти людині при виборі стратегічної лінії поведінки. Яскравою ілюстра цією функціональної обмеженості такого типу саморегуляції можуть слугувати типові для громадянської війни шарахання з "білих" у "червоні" і навпаки (згадаємо шолоховського Мелєхова або тол-стовського Рощина). Ця система може не базуватися на логічних зв'язках між компонентами світогляду і не мати теоретичного обгрун тування, а зумовлюватися індивідуальною траєкторією життєвих подій і тому переважно спиратися на життєвий досвід, гіпотези інди відуального порядку, прихильності і упередженості, забобони тощо.
125
Інший шлях веде через розвиток світоглядної культури до стано влення духовної зрілості особистості. Світоглядна культура — це вінець, що завершує формування цілісного світогляду особистості, спосіб внутрішнього впорядкування взаємозв'язків індивідуального та соціального суб'єктів. Вона передбачає системну організацію внут рішнього світу особистості, орієнтацій людини в природному та со ціальному середовищі, майбутні зміни на основі розкриття об'єк тивних законів буття. Світоглядна культура'містить в себе такі скла дові, як комплекс знань про природу, суспільство і людину, метод мислення, що грунтується на використанні цих знань, світоглядні цінності і світоглядну активність особистості. Спираючись на потяг особистості до самостійного пошуку істини, на її навички розв'язання суперечностей у внутрішньому світі, на здатність до теоретичного мислення і логічного аналізу, світоглядна культура обдаровує людину "привілеєм богів" — свободою. Саме цей шлях видається нам пер спективним напрямом в особистісних пошуках виходу з світоглядної кризи новітнього часу.
2. ЗІТКНЕННЯ СОЦІАЛЬНИХ ОЧІКУВАНЬ ОСОБИСТОСТІ З ЖИТТЄВОЮ РЕАЛЬНІСТЮ
Людина живе у світі, що є складним переплетінням об'єктивного і суб'єктивного, реального й ілюзорного, минулого і майбутнього. Од ним з містків, що поєднує існуючий світ особистості зі світом прий дешнім, є її життєві очікування. Це компонент ставлення до майбут нього, що являє собою суму векторів можливого і бажаного розвитку подій. Така особливість очікувань визначає їхню головну функцію — забезпечення зв'язку суб'єкта з передбачуваним майбутнім.
Слід відмітити багатозначущість поняття "очікування" як у по всякденному, так і в науковому вжитку. Як правило, за допомогою цього терміна позначають
У повсякденному спілкуванні ці відтінки значення поняття очіку вань часом важко розрізнити; в науковому плані практично кожне з них має певну традицію вивчення в межах тієї чи іншої наукової
126
дисципліни. Нас цікавить оцінка майбутніх подій чи вчинків як на слідків певної організації взаємодії у рамках системи "людина — гру па" або, беручи ширше, "людина — суспільство".
Як регулятор внутрішньогрупових стосунків очікування тісно по в'язані зі статусом особистості та системою ролей, котрі вона вико нує. Члени групи, що посідають у її формальній чи неформальній структурі певне положення, виконують ті чи інші обов'язки, керують ся в своїх діях прийнятими у даній групі приписами, вимогами, нор мами стосовно форм поведінки, стосунків, установок, ціннісних орієнтацій тощо. Інші члени групи зорієнтовані на те, що саме ці за гальноприйняті у групі приписи і норми виконуватимуться, а відтак очікують відповідних дій і вчинків. Тобто очікування (або, як їх ще називають, експектації) є передбаченням дій, реакцій і відносин ін ших членів групи, що будуються на властивих для групи цінностях, нормах, вимогах.
Спілкуючись, тобто обмінюючись інформацією, діями і предмета ми дій, ми робимо це не як заманеться, а у відповідності до "правил гри", які виробляються під час самого процесу взаємодії. Поміж ти ми, хто бере участь у співдії, займаючи певну позицію і набуваючи пов'язаний з нею рольовий статус, нібито укладається незрима угода або конвенція. Саме принципу конвенціональності ролей люди мають бути вдячними за те, що їхнє повсякденне життя не перетво рюється на хаос.
Конвенція ролей спирається на вироблені і відшліфовані впродовж довгого вжитку стандарти експектацій, які адресуються групою кож ному, хто претендує на ту чи іншу роль. Провідна функція очікувань власне і полягає в упорядкуванні взаємодії, узгодженні дій членів групи. "Координація зусиль учасників залежить від того, до якої міри однаково вони розуміють ролі одне одного. Там, де цього немає, не одмінно виникає непорозуміння і можливий конфлікт" [1].
Узгодження взаємодії в групі за рахунок експектацій відбувається на трьох рівнях: у першому наближенні — за рахунок втілення в них соціальних приписів, далі — відповідно до групових вимог і норм, остаточно — на рівні особистісного сприйняття і засвоєння (так зва ної інтерналізації — переведення зовнішнього у внутрішній план). Між цими чинниками, що визначають регулятивну ефективність екс пектацій, можуть час від часу виникати протиріччя. Скажімо, наказ командира у бойовій обстановці може відповідати вимогам ситуації, але суперечити якимось нормам військового статуту. Або візьмемо інші типові обставини. Згідно із соціальними приписами керівнику належить підтримувати дисципліну серед підлеглих. Проте існує чимало підприємств і установ, де начальство не надає значення дріб-
127
9 •
ся на користь формальної рівності усіх форм власності, але з очевид ною симпатією до тих із них, що гарантують соціальну справедли вість і соціальний захист у звичному патерналістському варіанті.
Ще одна особливість масової свідомості за умов кризи полягає в тому, що люди відчувають значний дискомфорт і беззахисність перед тиском непідвладних їм процесів. А оскільки у сприйнятті пересічних громадян трансформації набирають вигляду обвалу, руйнації, краху, панує думка, що перебудовчі процеси ніким не контролюються. Ліквідація чи послаблення інститутів тоталітаризму не привели авто матично до утворення громадянського суспільства. Мета суспільного поступу, образ майбутнього ладу і державного устрою розрізняються невиразно, а відтак і особисті перспективи оповиті імлою. Для ба гатьох людей це практично означає послаблення соціальних зв'язків, відхід від активного громадського життя. Дається взнаки і застаріла "алергія" на різні форми громадських об'єднань, рухів та організацій, бо зазвичай вони ототожнюються з інваріантними формами тотально го контролю. Прикладні заміри очікувань доводять, що абсолютна більшість наших співгромадян сподіваються лише на самих себе, де що менше — на близьких, ще менше — на друзів. Спостерігається певне зростання уповань на Бога, але це швидше вияв прагнення знайти моральну підтримку у чомусь звичному, що не втратило зна чущості під час руйнації ціннісної системи. Типовим результатом зіткнення життєвих очікувань з реаліями сьогодення стає поєднання зневіри у можливість віднайти почуття упевненості в майбутньому з орієнтацією на індивідуалізм (за принципом: "рятуйся хто як може!").
Так само характерною для масової свідомості кризового періоду є невизначеність політичних орієнтацій великої частини населення, а також різкі коливання соціально-політичних настроїв. Однак все ж можна простежити певну закономірність у броунівській коловерті політичних позицій і поглядів. Очікування значних мас населення пов'язуються не стільки з політичними гаслами і програмами різних партій, скільки з особистостями, що стоять на чолі. Це ще раз під тверджує той факт, що в "епоху перемін" має місце ефект зниження раціональної критичності при формуванні очікувань і водночас зро стає роль інтуїтивно-чуттєвого чинника.
Поширення ідей регіоналізму — ще одна суттєва ознака кризового стану масової свідомості. Йдеться про те, що Україна не є однорід ною ні в економічному, ні в культурному, ані в етнічному відношен ні. Внаслідок цього в різних регіонах склалися особливі етно-територіальні спільноти людей, що мають певні характерні риси. Штучне формування однорідного суспільства, яке практикувалося
130
раніше і оголошувалося вершиною соціального прогресу, переходить нині у свою протилежність — своєрідний релікт хутірської психології.
На вказаних хитких ціннісно-орієнтаційних засадах наші сучасни ки розгортають нескінченно-розмаїті системи індивідуально-особис-тісних очікувань. Та попри всю суперечливість в їхньому духовному підмурівку вгадуються обриси споконвічних загальнолюдських пра гнень і сподівань. Україна здатна вийти з кризи і набути риси дина мічно прогресуючої держави лише в тому разі, коли буде знайдено соціально-політичну модель, котра відповідала б цим прагненням в їхніх сучасних іпостасях. Невід'ємними її рисами в галузі економіки є багатоукладність з переважанням групових форм власності; у сфері державного будівництва — демократична, і аж ніяк не національна держава з глибокою децентралізацією. Мусить бути також розроблена гнучка мовна і культурна політика з передачею багатьох функцій у регіони. Певним очікуванням має відповідати і зовнішня політика. Тут потрібно враховувати не тільки питання економічної доцільності при виборі партнерів, а й багатовікові культурні і кровні зв'язки з Росією та іншими сусідніми слов'янськими і неслов'янськими країнами.
Розпад СРСР мав не тільки економічні, політичні, культурні та інші наслідки. Ця подія так чи інакше зачепила світоглядні підвалини кожного мешканця величезної країни і має як безпосередні, так і від далені психологічні прояви у суспільній та індивідуальній свідомості, що зумовлюють довготривалість шокового стану останніх.
Перед пострадянською людиною повною мірою постали пробле ми, що вимагають від неї не лише зовнішнього, правового, а й гли боко індивідуального світоглядного самовизначення. Наприклад, най важливішим з погляду осмислення перспектив власного життя для особистості є питання: яку спільноту вважати "своєю", тобто з ким ідентифікувати себе, кого вважати однодумцями, союзниками, а ко го — ворогами. Соціальна ідентичність полягає в усвідомленні, від чутті і переживанні своєї належності до різних соціальних спільнот — таких, як мала група, клас, сім'я, територіальна спілка, етнонаціо-нальна група, народ, громадський рух, держава, людство в цілому... Саме ця належність до різних соціальних спільнот при збереженні єдиного особистісного "Я", що не розчиняється в наборі ролей і зберігає самототожність у кожній з них, забезпечує існування і взає модію суспільних структур, гармонізує ієрархію життєвих очікувань.
Розріджене повітря демократії і свободи, необхідність постійно здійснювати самостійні життєві вибори і особисто відповідати за на слідки ухвалених рішень, відсутність чітко схвалених стандартів і зразків поведінки, припинення дії звичних соціальних норм і поява
131
натомість нових — усе це фактори, що резюмуються в понятті кризи особистості у суспільстві, що пережило занепад тоталітарної системи. Героєві нашого часу доводиться переживати драматичний процес усвідомлення власного, відмінного від інших, інтересу за умов досить приблизного уявлення про інтерес загальний і на тлі руїн колишніх ілюзорних уявлень про спільність інтересів держави та індивіда. У посттоталітарному суспільстві конфліктність інтересів і конфлікт со ціальних ідентичностей зростають внаслідок загостреного почуття не схожості і протиборства інтересів різних верств, стрімкої соціальної диференціації. За умов кризи захисні функції домінують над функ ціями самовираження і творчої самореалізації особистості. Нормою, звичним самовідчуттям стає стан маргінальності, розпаду соціальних зв'язків. Життя розуміється як виживання, а останнє визначає дещо інший ракурс прогнозування майбутнього, ніж при покладанні жит тєвою метою реалізації творчого потенціалу.
Ситуація соціальної кризи фруструє людину з її глибинним пра гненням до стабільності й упевненості в завтрашньому дні. Нині повсякчас відбувається злам, болісна трансформація соціальних, політичних, моральних самоідентифікацій величезної кількості лю дей. Традиційні життєві опори, що дозволяють людині задовольнити свою потребу у світогляді, не обтяжуючи себе гамлетівськими мірку ваннями, повалені. Дезінтеграція на рівні вищих соціальних цінно стей з розвінчуванням соціалістичного міфа досягла апогею. Жодна з інтегруючих суспільство ідей не змогла стати тим цементуючим нача лом, котре змогло б згуртувати суспільство, спрямувавши розладнані зусилля його членів на досягнення спільної мети. Накопичилися со ціальна апатія і втома, підвищується недовіра до реформ і здатності нинішніх лідерів вивести Україну з кризи. Реалії постійно коригують очікування, зміщуючи їхній спектр у напрямі "буде ще гірше".
За відсутності найближчим часом реальних позитивних зрушень в масовій свідомості може статочно закріпитися ностальгія за минулим.
Втім, не можна не помітити і елементів нового, що народжуються у суспільному житті і відбиваються у структурі очікувань пересічного громадянина. Повільне, але все ж таки видиме неозброєним оком зростання прошарку людей, що відчули смак власності, є ще одним кроком до подолання традиційного нівелювання особистості, уніфі кації поведінки і думок. Йдеться про розширення можливостей і прав суб'єктів і пов'язане з цим підвищення відповідальності за власне життя і результати діяльності. Становлення ринкових відносин, ро звиток форм недержавної власності стимулюватимуть перетворення такого типу особистості на масовий.
132
Звичайно, не варто переоцінювати поширеність даного типу осо бистості у нинішній час, тим паче проголошувати ідеалом для на слідування. Кризовий стан суспільства і неминуча за слабкої влади його криміналізація посилюють "втечу" людей у приватне життя, яке обмежене рамками буденних турбот. Світовідчуття і очікування ко лишньої "простої радянської людини", що пишалася своєю великою державою і відчувала себе причетною до всього, що в ній відбувало ся, замінюються світоглядними орієнтаціями просто "простої люди ни", що протистоїть світу у боротьбі за виживання і все інше її не об ходить. Це людина, шо живе сьогоднішнім днем, піклується головно про себе і свою родину, але в той самий час мріє про збереження не займаним свого колишнього соціального статусу. Такий тип особис тості, що, можливо, домінує в нинішньому суспільстві, становить певне соціокультурне утворення, без чітких меж, але зінтегроване по чуттям солідарності з іншими простими людьми, що втратили свою звичку й затишну соціальну нішу.
Підсумовуючи викладене, можна стверджувати, що реформування суспільства супроводжується розмаїттям самоідентифікаційних від чуттів і рефлексій. Пік соціальної кризи характеризується потужною аномією, посиленням песимістичних настроїв, відмовою від плану вання майбутнього, болісним переживанням втрати звичних цінніс них орієнтирів, відчуженням від більшості соціогрупових утворень з їх нормами і експектаціями. На передній план виступають питання збереження власного добробуту і добробуту своєї сім'ї. Саме тут, в найближчому оточенні черпаються співчуття і підтримка. Але, га даємо, досить найменших позитивних зрушень в економіці, щоб відродити інтерес до колективних форм життя і соціально-групових ідентифікацій.
Залежності від спрямованості життєвих очікувань у найзагальні-шому вигляді можна вирізнити дві життєві стратегії. Одна (більш розповсюджена) — це стратегія виживання; друга — стратегія до сягнення. Першої дотримуються ті, хто відчуває приголомшеність, неспроможність самостійно визначитися у зламаному світі і шукає опору в минулому. Для них все ще значущими лишаються колишні авторитети, вони цінують колективні солідарності як символи і га ранти захисту громадянських прав. Оцінюючи нинішній свій стан як неблагополучний, вони схильні ідеалізувати минуле і відносять все краще, що трапилося з ними у житті, саме до минулого відтинку ча су. Перспективне планування в них майже відсутнє, очікування розпливчасті й тривожні, найбільш оптимістичне побажання: "аби не було гірше, ніж вже є".
133
Ті, хто комфортніше почувають себе в сьогоденні, орієнтовані на активне подолання труднощів. Незалежний матеріальний стан дозво ляє їм якщо не повністю позбутися страху перед прийдешнім, то принаймні, краще адаптуватися до нових суспільних реалій. Тому ті, хто краще оцінює свій теперішній стан, сприймають майбутнє більш оптимістично, складають життєві плани, більш позитивно оцінюють перспективи суспільного розвитку, краще адаптовані до динамічності соціальних вимог і експектацій, мають вищий рівень самооцінки. Саме належність до тієї чи іншої стратегії як способу адаптації до кризових умов найбільш показово диференціює суспільство з психо логічного боку.
3. МІФОЛОГІЯ НОВОГО ЧАСУ І ЖИТТЄВА КРИЗА
Кожен народ, створюючи власну культуру, водночас будує і свою міфологію. Міфи є елементами культури, котрі з'явилися на ранніх етапах еволюції людства, у первісному суспільстві, але й досі вони лишаються важливим компонентом суспільної свідомості. Первісна міфологія відображала уявлення людей про природні і соціальні яви ща в образах богів і легендарних героїв; сучасні міфи виражають освячені ідеологією або традицією вірування членів суспільства. Не дивно, що міфи різних народів часто мають спільні риси, загальні ар-хетипічні витоки (що не заважає співіснуванню з ними неповторних національно-історичних архетипів). Звернення до їх аналізу — це шлях до усвідомлення і розуміння самих себе, спосіб прозріння, а відтак — необхідний крок до виходу з кризи, до продуктивної само-рефлексії українського суспільства в критичний момент його історії. У центрі дослідження соціальної міфології нашого часу містяться пи тання готовності суспільної свідомості до сприйняття і засвоєння но вих суспільних пріоритетів, форм розбудови української держави, но вих цінностей і моральних норм. Через аналіз соціального міфотво-рення можна осягнути шляхи пошуку нових перспектив і сенсу життя в контексті радикальних трансформацій суспільних обставин життя.
Кожна людина, до якої б культурної доби вона не належала, ото чена щільною хмариною соціально-культурних міфів, своєрідних по стулатів її релігійної чи світської віри. її повсякденне життя відбу вається у строкатому світі власної індивідуальної міфології — різно манітних ціннісних орієнтирів, що дозволяють зробити у певній жит тєвій ситуації той чи інший вибір. Це можуть бути міфи наукові, релігійні, політичні, моральні, естетичні, психологічні, сексуальні, побутові тощо. Найрізноманітніші сфери людського життя "оброс тають" відповідною міфологією, що несе на собі відбиток культури,
134
часу і особистих схильностей її носія. Міфи є свого роду глибинним підмурком орієнтування людини у світі, виконуючи функцію виправ дання існуючого і відповідних до міфів мотивів і вчинків. Міф уза гальнює людський досвід пізнання світу безпосередньо, нерефлек-сивно — тобто завжди просто, зрозуміло і доступно для кожного чле на громади. Пояснюючи соціальну реальність, міф насправді створює "другу реальність", що має для суб'єкта таку саму достовірність і на очність, як і сама природа. Відповідно до вислову Е. Касірера, міф дає простоту безпосередньої даності там, де розум шукає складнощі. Мова міфа — це мова образів; вона є чітко структурованою і здатною передавати знання про світ не менш ефективно, ніж мова абстрактної логіки. В широкому смислі міфом "можна назвати будь-який фено мен або будь-яку ідею, що стає предметом ірраціональної віри" [1].
Вже у найдревніших своїх культурно-історичних формах раціо нальна свідомість здійснює розподіл світу на сфери можливого і не можливого. Навіть свідомість античних греків, що була наскрізно пронизана міфологічними уявленнями і несла в собі яскравий пафос всеможливості, здатна була критично і вибірково сприймати інфор мацію про світ, що надходила з різних джерел. Існувала досить жор стка сітка світорозуміння, яка окреслювала межі "можливого і не можливого" і змушувала людину проводити ціннісний відбір знань з чуток та оповідей. Сучасна людина — людина XX століття, що має на озброєнні досвід багатовікової школи раціонального мислення, систему наукових знань і освіти, мусила б, здається, бути повністю деміфоло-гізованою. Проте парадокс полягає в тому, що, дистанціювавшись від древніх міфів як від чогось ненаукового, недостовірного, нераціонального, сучасна освічена людина не в змозі подолати міфологічність свого мислення і світосприйняття, вивести міф за межі свого життя. Вона неспроможна це зробити, оскільки із її життя ніколи не були (і не можуть бути!) еліміновані моменти, коли за браком точних знань віра заміщує логіку. А віра, в свою чергу, не може бути до кінця раціо налізованою, бо вона є ірраціональною за своєю сутністю.
Так само й міфи завжди мають домішки ірраціонального. Світ по стає у міфі не у вигляді ланцюжка причинно-наслідкових зв'язків, а як гурт діючих персонажів, котрі прагнуть якоїсь мети, думають, пе реживають. Через систему міфологем індивідуальна свідомість прилу чається до колективної пам'яті роду; у міфологічній свідомості сти раються грані між минулим, сьогоденням і майбутнім, між загальним і одиничним. Міф не осмислюється до кінця раціональними засоба ми, розуміння його йде від емоційних глибин особистості, верстви, нації.
135
Відмінною рисою сучасної міфології є те, що вона тісно пере плітається з науково-теоретичними здобутками людства та ідеологією, доповнюючи їх, роблячи більш доступними. А за умов нестабільного суспільства, чиї перспективи окреслюються надто розпливчасто, на тлі зниження критичності та раціональності мислення роль і значен ня міфології істотним чином зростають. Якщо немає точного знання про світ, суспільство і про самого себе, якщо спростовуються звичні схеми соціального буття та індивідуальної життєдіяльності, коли розхитані засади світогляду і надто його ідейні складові, свідомість людини знаходить опору у вірі. Мається на увазі не тільки релігійні вірування (хоч зараз і спостерігається посилення впливу релігії у су спільстві), а й те, у що люди вірять взагалі, що переживають як щось нетлінне, таке, що не потребує раціональних витлумачень. Соціальні міфи за даного випадку постають не тільки пояснюючими алгорит мами, а й служать виправданню і наданню смислу всьому тому, що відбувається. Міф може бути і елементом релігійної свідомості, і фак том художньої культури; досягнення науки і політичні ідеї можуть бу ти представлені в міфологічній формі і при цьому виступати для суб'єкта невід'ємною частиною створеної його свідомістю "другої ре альності". Остання є важливою і значущою для особистості як сфера ідентифікації та набуття смислів. Міф є формою проникнення в істо ричну реальність — так само, як і раціональне, критико-аналітичне пізнання. Однак в основі міфа лежить інша реальність — реальність суб'єктивних смислів, що включає самосвідомість і самооцінку часу, уявлення про ціннісні орієнтири і норми власного буття. Розшифров-ка цієї другої реальності може дати ключ до розуміння епохи часом навіть швидше, ніж аналіз безпосередніх даних суспільного досвіду.
Переосмислення ролі міфології як впливового соціального чинни ка відбувалося головним чином у зв'язку із розумінням її як харак терного явища ідеологічної практики. Зі створенням системи засобів масової інформації вона набула рис особливого типу духовної діяль ності по створенню і поширенню політичних міфів, які активно й цілеспрямовано формувалися панівною верхівкою для маніпуляції масами, їхньою свідомістю і поведінкою. Однак насправді соціальні міфи мають значно ширшу базу в суспільній свідомості; їхній зміст виходить за межі політичної сфери і обіймає буквально усі сторони життя суспільства. Останнім часом міфологія розглядається як одна з форм людської свідомості. З цього погляду "зруйнування міфа при зводить не до панування раціональності, а до ствердження нового міфа" [2]. Міфи є не тільки духовним пам'ятником минулого, а й могутнім підсвідомим фактором духовної і художньої культури, дже релом мотивів, норм, стереотипів соціальної поведінки. Так, амери-
136
канське суспільство значною мірою забов'язане своїми звершеннями і стабільністю міфові про суспільство рівних можливостей (так звана "американська мрія"); для радянських людей соціалістичний міф довгі десятиліття служив фактором консолідації суспільства і був надійним засобом управління і маніпуляцій масовою свідомістю з боку влад них структур.
Коли людина намагається пояснити, чому вона здійснює той чи інший політичний, моральний чи естетичний вибір, саме пояснення нерідко будується саме за міфологічними законами. Прихильник того чи іншого політичного лідера може до нестями сперечатися з опо нентами, відшукуючи раз по раз нові раціональні аргументи на ко ристь свого обранця, але витоком його переконаності виявляється формула суто ірраціональна: "Я йому вірю!" Те саме відбувається і з обожнюванням естрадних кумирів, і з обранням за зразок насліду вання якихось видатних історичних особистостей. Так само ідеї і гас ла, стосовно яких людина каже собі: "Я в це вірю" стають для неї ти ми дороговказами, що визначають її життя впродовж певного етапу або й у цілому. Саме в такому смислі функціонують у мові слово-утворення типу: "міф Сталіна", "міф Висоцького", "демократичний міф". Свої міфи народжуються, трансформуються і вмирають як в га лузі мистецтва, так і у сферах політики, моралі, науки і т. п.
Сучасна людина — освічена, раціонально мисляча, ознайомлена з до сягненнями науки і техніки — вже нездатна бездумно вірити в якісь міфи. Вона "вибудовує певну раціональну конструкцію-пояснення своєї віри. Усі свої здібності раціональної аргументації людина акти візує, щоб виправдати й обгрунтувати свій міф. І в результаті простір міфа має характерний суб'єктивно-раціональний вимір" [2, с. 674]. Такий міф працює інакше, аніж міф первісної людини або міф дити ни, що беззастережно вірить у всемогутність своїх батьків. Сучасна людина також є міфологічною, але для неї можливе далеко не все, а тільки те, що відповідає її міфології, у рамках якої вона здійснює суб'єктивний вибір пояснень. При цьому свою ірраціональну віру особистість оточує різноманітними раціональними підпірками, котрі створює за допомогою одержаних освітніх знань. Така "раціоналізо вана ірраціональність" і є міфом сучасної людини. Логічна аргумен тація може бути розгорнута до рівня філософської концепції, а може бути обмежена скромними узагальненнями життєвого досвіду. Не так важливо, чи будуть наведені доводи переконливими. Значущою є принципова установка на можливість і необхідність раціонального обгрунтування такого вірування. У підсумку найінтимніше і смисло ве, що тільки є в її існуванні — власний міф — особистість вста новлює на основі свого культурно-раціонального мислення, що до-
137
зволяє їй постійно перебувати зі своїм міфом у рефлексивному діа лозі. Міф стає своєрідним фільтром для інформації, що надходить із зовні. Все, що суперечить істині міфа, відсікається. Цензорський ме ханізм міфа всерйоз працює за жартівливим принципом "якщо факти суперечать теорії, тим гірше для фактів". Уся сил раціональної аргу ментації спрямовується на захист власних міфологічних істин, при чому знання поділяються на "правильні" і "неправильні" за критерієм відповідності змістові міфа. Проголошену древнім схоластом тезу "вірую, бо абсурдно" можна розглядати як лаконічний опис психоло гічного механізму стійкості міфа.
Які ж міфи панують сьогодні у масовій свідомості населення України?
З розпадом СРСР відбулися докорінні зміни в міфології масової свідомості. З одного боку, продовжується, хоч і у видозмінених фор мах, відтворення міфів, що притаманні масовій свідомості попередніх часів, з іншого — відбувається пошук і ствердження "національних аналогів" найважливіших міфів, що здатні перетворитись у підвалини масової свідомості українського суспільства і підтримати таким чином триваючі трансформації. Та поки що метаморфози міфологічної свідомості суспільства далекі від завершення, у цій сфері, як і в ба гатьох інших, спостерігається явна криза. Народ виявився багато в чому незахищеним перед новим станом суспільного життя, і це не гайно відбилося у новітній міфотворчості. Еліта суспільства виявилась ідейно неспроможною; порожнеча концептуальних ідей, що змінила міф "розвиненого" соціалізму, є вкрай небезпечною для демократич них завоювань і громадянського суспільства, оскільки залишає прос тір для поширення націоналістичних, шовіністичних і навіть фа шистських настроїв.
Головною причиною руйнування самосвідомості суспільства та її сьогоднішнього стану неспроможності стало те, що злам суспільно-економічного укладу, політичного ладу відбувався без урахування куль турно-історичного вектора, особливостей духовного генофонду народу. В основі системи ідеалів, міфів, цінностей завжди лежить велична мета, ідеальний образ того майбутнього, до якого належить прямувати. Са ме така мета визначала ціннісні орієнтації суспільної самосвідомості і виступала тим духовним інтегратором, що об'єднував різнорідний'і суперечливий соціальний простір, яким був СРСР. Головним інте груючим фактором у суспільній свідомості виступала ідеологія дер жавності. Саме держава, а не особистість і навіть не суспільство, виступала провідною цінністю, вищим типом об'єднання. Громадя нин, особистість, сім'я, соціальна група були лише складовими цього об'єднання, котре міцно тримало кермо управління життям усіх
138
суспільних інститутів. Свобода особистості, право на власність, на приватне життя, — запозичені на Заході для потреб горбачовської пе ребудови наріжні цінності притаманного розвинутим країнам способу життя — без культурно-історичного і економічного наповнення вия вилися лише гучними гаслами. В результаті радянське суспільство, що залишилось без високих цілей і культурно-історичних джерел ро звитку, почало розвалюватися. Ідеологічний обвал злинув на усі під ряд колишні ідеали і цінності, залишивши мільйони людей у повній безпорадності і розгубленості, з гірким почуттям даремно втрачених років і розпливчастими життєвими перспективами. Комфортний стан свідомості, що спирався на відчуття переваги і гордощів за со ціалістичну Вітчизну, змінився відчуттям історичної провини, почут тям неповноцінності і неспроможності. У цей час в ідейну сум'ятицю почали "вкидати" нові цінності, які багато в чому чужі культурно-історичним особливостям нашого народу. Візьмемо, наприклад, той самий ринок, котрий ніколи не визначав основ життя слов'янської общини, а тому і не був сенсом існування; згодом процеси обміну і поділу праці строго регулювалися державою. У вакуум, що утворився, ринули непритаманні нашій культурній традиції соціальні технології, що з неабиякими складнощами прищеплюються до національного менталітету. До них належать передовсім ліберально-ринкова доктри на, ідеологія масової культури з її культом егоїзму, насильства, ан-тиінтелектуалізму і пансексуалізму, система тиску на громадську дум ку, різноманітні віровчення й секти.
Соборність, колективізм як традиційні слов'янські цінності випали з кола орієнтирів суспільної самосвідомості; водночас більшість населення виявилась непідготовленою до сприйняття у повному обсязі грома дянсько-демократичних прав з їх обов'язками, нормами, традиціями. Смисл болісних суспільних перетворень, що тривають й нині на усьому пострадянському соціальному просторі, можна, за слушною думкою А. Г. Здравомислова, зафіксувати в двох ключових, навіть програмних для сьогодення словах: ринок і демократія [3]. Але річ у тім, що самі по собі ринок і демократія містять внутрішній конфлікт і виключають можливість безхмарної гармонії і несуперечливості. Ри нок є спосіб регулювання конфліктних відносин під час реалізації різних економічних інтересів. Демократія — це також відкрите супер ництво інтересів, змагальність в боротьбі за владу і політичний вплив. Цивілізованість цих відносин полягає в тому, щоб не уникати кон фліктів, а вирішувати їх відповідно до певних правил, без насильства і волюнтаризму, прагнучи досягти порозуміння і компромісу між су противними сторонами. Тоді діяльність цих інститутів сприймати меться з кута зору нормального, а не катастрофічного ходу подій.
139
На заваді переходу до цивілізованого, а не дикого ринку, до ре альної, а не виголошеної демократії стають, окрім відсутності відпо відних традицій, залишки тоталітарного мислення, що черпає під тримку в системі старих, напівзруйнованих, однак все ще живих со ціалістичних міфів. Зазвичай, вони вже не мають колишньої сили, про що свідчить зруйнування міфа сакральності влади. Традиційне для нашого менталітету сприйняття влади як чогось містичного, безо-собистісного, часом жорстокого і несправедливого, але без сумніву легітимного, поступово відходить в минуле. Влада, незалежно від конкретних персоналій, аналізується, критикується, висміюється, втрачає ореол божественності, колишній авторитет. Правомірність її дій піддається сумнівам; дії її досить впевнено прогнозуються пресою і пересічними громадянами. Спадають шати таємниці, а разом з ними йде у минуле поклоніння. Суспільна свідомість вже значною мірою орієнтована на посилення контролю за діями владних структур; реалізувалися спроби прямого і непрямого тиску на них і отримано досвід перемог. Широка політична поінформованість громадян стає дедалі звичнішим явищем. Але до остаточного зруйнування згаданого міфа ще належить пройти великий шлях, на якому чимало труднощів і перепон, небажаних побічних ефектів.
Належить також позбутися цілої низки застарілих міфів, що зава жають особистості адекватно сприймати змінену соціальну реаль ність. До них належать:
140
Схильність до цих та інших міфів недалекого минулого цілком очевидно проглядає в поведінкових і моральних установках і стерео типах багатьох верств населення України. "Втримати неможливе, аби не позбутися необхідного — ось причина збереження віджилих ідеалів і цінностей. Сила некритичної завзятості контамінує мертві традиції із соціально-значущими цінностями, прагне протиставити їх стійкість зростаючому динамізму соціального життя" [4].
Водночас нова доба несе із собою нові міфологеми, з-поміж яких чимало непридатних для досягнення швидшого виходу із кризи. Установка "якось жити за рахунок інших" змінюється на бажання збагатитися за рахунок інших. Тому не спрацьовує український ін варіант міфа "рівних можливостей": вже сьогодні внаслідок принципу розподілу за власністю 20% чисельності громадян одержують понад 50% національного доходу. Чималої шкоди завдає міф "залякування колгоспом", тобто поширеність думки, нібито колективізм неодмінно веде до казарми, породжує конформізм. Але об'єднання громадян без соціальних організацій неможливе. Деградація наших колективів не є проявом хибності самої ідеї колективізму, а зумовлена здеформо-ваністю цієї цінності. Неможливо подолати суспільний розбрат і хаос, спираючись лише на групу міфів про всемогутність індивідуалізму. Так само слід визнати шкідливість міфа про ринок як панацею від усіх соціально-економічних хвороб суспільства. Ринок — то не вінець цивілізації і не самоціль здійснюваних реформ, а інструмент саморе гуляції виробництва й обміну.
Ми певні, що подальша розбудова української держави, темпи соціальних перетворень і подолання суспільної кризи значною мірою залежатимуть від того, наскільки нововведення впишуться в традицію вже існуючих соціальних міфів — цих специфічних психокомплексів суспільної свідомості, а також від того, наскільки успішно новоутво рені міфи виконають свою функцію, "освячуючи" зміни, що відбули ся або відбуваються. Становлення новітньої міфології розгортається по всьому фронту соціального буття, проте його уповільнює, як це не парадоксально, швидкоплинність змін у суспільному середовищі, що не дає викристалізуватися відгомонам триваючих трансформацій у формі міфів. До того ж дається взнаки відсутність загальновизнаних, консолідуючих суспільство ідей, котрі б безумовно і однозначно визнавалися усіма регіонами, верствами, групами. Найбільш перспек тивними в цьому плані є національна, державна і приватновлас ницька ідеї, навколо яких народна творчість здатна розгорнути си стему позитивних міфів.
141
Розділ IV. ФАКТОРИ І ФОРМИ ПСИХОЛОГІЧНОЇ ТРАВМАТИЗАЦІЇ ОСОБИСТОСТІ
1. КРИЗА НАРОДЖЕННЯ ЯК ЗВ'ЯЗОК ПОКОЛІНЬ
Перехід від пренатального існування дитини до постнатального є перша в житті психологічна криза, яка, звісно, має своє фізіологічне підгрунтя. Нормальною для дитини є такий перебіг кризи народжен ня, коли вона є під контролем жінки — матері.
Жінка створює певні психологічні умови, за яких "перехід" з одно го стану в інший стає для дитини легшим.
Анормальним є народження без любові до дитини; ставлення до нової людини не як до мети, а як до засобу здійснення якихось ін ших цілей. Та про це йтиметься далі.
У наш час працюють інститути по плануванню сім'ї. Газети, теле бачення запевняють нас, що ми можемо запланувати буквально все, варто тільки прислухатися до порад лікаря. Складніше запланувати ту іскру, що іноді зветься пристрастю, що пробігає між чоловіком і жін кою, а також любов до ще ненародженої дитини.
Дев'ять довгих місяців вагітності роблять жінку власницею дитини. За цей час вона звикає розглядати її як частину себе. Цьому сприяє і спільний струм крові, і безліч всіляких труднощів, що їх викликає іс нування двох в одному тілі. Тому коли новонароджена душа з'яв ляється нарешті у світ, вона здобуває не тільки покровительку, захис ницю й годувальницю, а й хазяйку, що прагне самотужки розпоряд жатися (іноді вельми довго) її долею.
Саме "авторське" ставлення до дітей дає батькам уявне право ці "свої" витвори підправляти і впродовж усього життя обмежувати їхню особисту свободу.
Скількох конфліктів можна було б уникнути, пам'ятаючи, що діти — це не наша власність і що вони не повинні слухати нас безза стережно, виправдовувати наші чекання та сподівання, досягати того, чого не досягли ми, любити (не любити) те саме, що любимо (не лю бимо) ми, зв'язувати нас по руках і ногах.
Люблячи своїх дітей, не слід придумувати їм майбутнього — вони самі із цим впораються. Людина, так схожа на нас тілом і обличчям, знайома з перших днів свого життя, має свою долю, навіть коли ми прищеплюємо їй свій світогляд, прагнення та прихильності.
Можна сказати, що мати може створити умови для реалізації "творчого задуму" своєї дитини. Це підтверджують і сьогоднішні до слідження у сфері трансперсональної психології. Здобутки регре-
142
сивних методів психотерапії дозволили розглядати перинатальний період у житті людини як повноцінний поряд з усіма періодами постнатального життя, а кризу народження — з погляду психологіч ного впливу на дитину — порівнювати хіба що з кризою смерті. До слідження С. Грофа довели, що на клітинному рівні кожен індивід несе протягом усього свого життя досвід свого перинатального періо ду існування. За його нормального перебігу і природного завершення народжується людина, визначальною позицією якої у житті в цілому є оптимізм. Тому всі життєві випробування нею сприйматимуться як умова для здобуття такої позиції.
Будь-які аномалії на шляху до народження рельєфно відображаються в дорослому житті індивіда різноманітними відхиленнями та комплек сами. Так, за свідченнями С. Грофа [7, с. 82—83], застосування регре сивних методів психотерапії до людей, народжених за допомогою ро-додопоміжних щипців, дало змогу встановити причини їх складно стей, що виникають при досягненні поставленої ними самостійно будь-якої мети. При адекватній активності поведінки на початку втілення тих чи інших проектів вони демонстрували розгубленість і невпевненість при їх завершенні і не могли обійтися без сторонньої допомоги.
Аналіз життєвих невдач людей, народжених шляхом кесарського розтину, виявив нереальність їх уявлень про власне місце у житті та нездатність правильно прогнозувати дії оточуючих. Алкоголізм та нар команія пояснюються жагучим бажанням індивіда повернутися у стан симбіотичної єдності з навколишнім середовищем, так званої косміч ної єдності, яка переживалася ним на початку перинатального періо ду від моменту запліднення до перших перейм, і неможливістю поз бутися травмуючого впливу періоду народження, моменту відокрем лення від матері.
Подекуди офіційна медицина погоджується зі значенням емоцій ного боку процесу народження, але й сьогодні надмірна емпатія вва жається професійно непридатною якістю спеціаліста-медика. І все ж таки практика "уповільненого народження" є позитивним надбанням у вітчизняному акушерстві. Вона виявляється в тому, що дитину піс ля народження, не відрізаючи пуповини, відразу ж кладуть на живіт матері. Відчуття рідного тепла та слухання знайомого серцевого рит му пом'якшує кризові переживання дитини.
Трансперсональна психологія вважає за можливе знайти першопри чину непатологічного або патологічного розвитку людини у перина-тальному періоді її життя. Повторне емоційне переживання дорослою людиною у редукованому вигляді перинатального стану веде до ка тарсису та звільнення її від одержаної травматизації. Після виявлення
143
та "знешкодження" першопричин стає можливою подальша психоло гічна реабілітація методом психо- та самоаналізу, іншими психотера певтичними методами.
Актуалізація підсвідомого на перинатальному рівні життєдіяль ності та його повторне переживання розширює можливості свідо мого, звільняє індивіда від впливу депресивного періоду перейм, пе реживань смертельної боротьби за життя під час проходження родо водом, а також самої кризи народження — відокремлення до са мостійного життя.
Тільки початок перинатального періоду, якщо мати переживала його без токсикозів та нервових обтяжень, буде нагадувати про себе у снах про водний простір, спокій, поколихування на хвилях, у відчут тях захищеності та достатку.
Як відомо, для людського середовища характерним є неоднако вість, своєрідність. Особливості жінки специфічно пов'язані з функ цією народження та виховання дитини. У її природі закладено навча ти. Ця роль потребує для себе зовнішнього захисту, терпіння, а також особливої сприйнятливості до емоцій та невисловлюваних потреб. Вона потребує, щоб сім'я перебувала у центрі уваги жінки, надійних та безперервних особистих стосунків всіх членів сім'ї.
Материнська орієнтація сповіщає жінкам (не всім порівну) особ ливе відчуття природи та органічності, а також, можливо, прихиль ність до певного місця (впродовж майже всієї людської історії жінка була прив'язана до місця необхідністю догляду за дітьми, тоді як чо ловік йшов на роботу).
Саме первинні потреби матері та сім'ї визначали роль чоловіка як охоронника і здобувача. її змушена пасивність стала причиною його заповзятливості, її відчуття конкретного викликало в нього відчуття загального, її інстинкти вимагали його логіки. Жіноча сприйнятли вість відповідала чоловічій наполегливості. Характерні риси тієї та іншої статі знаходилися у взаємозалежності і залишаться такими ж.
Окрім загальноіснуючих рис до портрету вагітної жінки можна до дати почуття страху перед випробуваннями фізичного болю, який су проводжує народження дитини, а також стан психічного напруження, викликаний емоційним дискомфортом.
Відомо, що напруження буває продуктивним, організуючим й емоційно-дезорганізуючим. Перше споріднене, по суті, з раціональ ним страхом. Страх є позитивною силою, біологічною функцією, не обхідною для виживання. Він породжує пильність, насторожену го товність, позбавляє від нереальних сподівань та гірких розчарувань. Він знижує небезпеку травм та використання крайніх заходів протидії в умовах кризи. Страх, пов'язаний з розумінням, є джерелом справж-
ньої сміливості. Емоційна напруженість попереджає страх патологіч ний, істеричний або хворобливий. Раціональний страх не повинен викликати паніку.
Криза народження призводить до сильних переживань як матір, так і її дитину. Після дев'ятимісячного чекання та внутрішньої підго товки жінка максимально використовує свою психічну енергію для народження дитини. Незалежно від віку, досвіду та послідовності по логів кожна жінка ставиться' до них як до психологічного рубікону, якій необхідно "взяти за будь-яку ціну".
Що її чекає за цим рубіконом, після пологів, вона не знає. Саме невідомість є однією з головних причин ірраціонального страху та емоційного напруження. Жінка не знає, як вона почуватиметься під час пологів, навіть коли це не вперше, не впевнена, що здолає біль. її тривожить перша зустріч з дитиною. Незважаючи на перинатальну діагностику, в неї є побоювання стосовно її психофізіологічної норми.
Ще тривожніше і водночас свідоміше ставляться до народження дитини жінки, які ознайомлені з особливістями перинатального ро звитку немовляти і знають, що в момент свого народження і дитина переживає кризу. Упродовж дев'яти місяців вона перебуває в умовах, які дозволяють їй зростати від клітини до самостійного організму.
Уся система життєдіяльності дитини встигає адаптуватися до жит тя в організмі матері. Але час плине і настає момент, коли вона зму шена народжуватись. При цьому ламається вся система життя, і за кілька секунд дитині слід адаптуватися до нової. В цей момент рвуть ся всі фізичні зв'язки дитини з матір'ю, замість тепла, комфорту та задоволення всіх потреб дитина постає перед невідомістю нового для себе життя.
Поінформована жінка глибоко співпереживає дитині, ніби відчу ваючи труднощі, яких та зазнає під час свого народження. Сила та глибина її хвилювань за дитину зростають, коли у пологах застосову ються рододопоміжні медичні засоби, наслідки яких для дитини мо жуть виявитись пізніше.
До того ж криза народження для жінки пов'язана також з переос мисленням своєї соціальної ролі. Материнство перинатального періо ду відрізняється від материнства постнатального. Останнє активізує сферу особистої відповідальності, альтруїзму, психічної витривалості, доброти та емпатії. Наявність цих рис допомагають жінці у складному життєвому періоді новонародженості та раннього дитинства зберігати психічну рівновагу.
Криза народження дитини для жінки пов'язана також із сферою її стосунків, яка представлена батьком дитини, "молодими" бабусями та дідусями, найближчими родичами. Продиктований подіями терміно-
144
- 82187
145
5. ЖИТТЄВА КРИЗА І САМОГУБСТВО
5.1. Проблема суїіщду в історії, філософії і науці. "Життя прожи ти—не поле перейти", — проголошує народна мудрість. На жит тєвому шляху, окрім радощів і звитяг, на людину чекають драми, складні колізії, а часом і трагедії. Складнощі життя, перешкоди, що стають на заваді досягненню життєвих цілей і мрій і видаються непе реборними (інколи вони є такими насправді), змушують людину бо ротися, шукати вихід, переосмислювати сенс буття, переживати зроб лені помилки і картати себе за нездійснені наміри, — одним словом, жити. Проте час від часу людині попри всі її старання не вдається відшукати позитивного рішення, достойного виходу з життєвої кризи, і тоді западає в голову остання фатальна можливість — шлях у небут тя.
Екстремальні ситуації, що нерідко виникають у житті, вимагають від особистості конкретних рішень і активних дій, які мають бути ух валені і здійснені за умов, як правило, "життєвого цейтноту". Відтак зростає імовірність помилкових життєвих виборів, найфатальнішим з-поміж яких є самовбивство (суїцид).
Суїцид як спосіб кардинального розв 'язання життєвих суперечностей відомий з давніх-давен; за своєю природою він є явищем суто со ціальним — це "досягнення" людство набувало впродовж тривалого історичного розвитку. Виходячи з світоглядних парадигм, що зміню валися разом із цивілізаціями, самогубство то суворо переслідувалося, то мало не ставало буденною нормою існування. Так, релігія Старо давнього Єгипту забороняла самогубство, але під впливом вчення єгипетських жерців про переселення душі стали траплятися випадки самогубства: так, король Сезострісь, який під старість втратив зір, хо лоднокровно позбавив себе життя. У часи Клеопатри самовбивства були надзвичайно поширені. В Єгипті утворилася навіть академія під назвою "сінапотануменон", у котрій збиралися бажаючі позбавити се бе життя. Загалом презирство до життя, розпуста звичаїв дійшла до таких меж, що нас не може не вражати своєю неправдоподібністю розповідь латинського письменника IV століття Аврелія Віктора, за якого Клеопатра торгувала своєю красою, причому за ночі кохання їй платили не грошима, котрих вона мала доволі, а життям.
Релігія народів Західної Азії: персів, фінікійців, асиріиців, вавіло нян не схвалювала самогубства, хоча фінікійському Богу Ваалу при носилися людські жертви, щоб змилостивити гнівливе божество. В історії вавілонян та асиріиців ми можемо знайти тільки один відомий випадок самогубства — це самоспалення Сарданапала.
Древні євреї не схвалювали самогубства. В їх законодавстві не бу ло визначено покарань за самовільне позбавлення життя, якщо не
222
зважати на заповідь "не вбий". Проте в історії євреїв можна знайти хіба що 10 випадків самогубств, що не засуджувалися духовними мислителями, як самогубство Самсона (що відповідало волі Бога); самогубство Разіса, котрий вважав за краще доблесно умерти, ніж дістатися в руки нечестивців, тощо.
Причину відсутності самогубств у євреїв треба шукати не стільки у релігійних віруваннях, скільки в особливій прихильності до земного життя. Ця прихильність породила звичай ховати самовбивць з мен шими почестями, ніж померлих, а саме вже при заході сонця (про що свідчить Флавій Йосип). Для населення стародавнього Ізраїлю не бу ло характерним "презирство до життя"; саме в цьому слід бачити розгадку того явища, що з-поміж них самогубства були винятковим явищем, хоча релігія їх відверто не забороняла: смерті не треба боя тися через те, що за труною тебе очікує лоно Боже.
В Індії позбавляти себе життя було (і залишилося) звичайною справою. Браміни вірили, що смерть є зміна місця життя, і тому з вражаючою байдужістю були готові заподіяти собі смерть. За їхнім релігійним вченням, тіло служить джерелом усіх страждань, а відтак душа прагне звільнитися з цієї в'язниці і поєднатись із Брамою. У го рах між Нербудай і Тапті дотепер щорічно відбуваються разючі яви ща. На початку весни у Кала Баїра, у пору релігійних свят, кидаються в безодню кілька чоловік, вважаючи, що цим вони заслуговують бла женство на небесах.
Згідно з китайською релігією, смерть поновляє первісний стан душі, позбавляючи її від земних мук і горя. Самогубство в Китаї було вельми поширеним, тим паче, що за легендою сам великий Будда подав приклад самогубства — позбавив себе життя в голодну годину, щоб голодні могли з'їсти його м'ясо. Є свідчення про одночасне са могубство п'ятисот філософів, послідовників Конфуція, які кинулись у море, щоб не пережити загибелі своїх священних книг, які були спалені імператором Хисоань-ті.
В Японії з давніх-давен самогубства поширювалися відкрито — як акт величезної хоробрості та мудрості. Шанувальники японського божества Аміда сідали в печері, наказували закласти входи до неї і спокійно вмирали з голоду з думкою, що вони надають величезну радість божеству. Інший широковідомий стародавній японський засіб самогубства "харакірі" зустрічався особливо часто з-поміж осіб вищих класів: дворянства, чиновників та війська. "Харакірі" було "добровільне" і "примусове". У першому випадку самогубець урочисто прощався зі своєю родиною, надягав сукню білого кольору, сідав на килим посеред кімнати і розпорював собі живіт. У ту саму мить його найкращий друг або син відрубував шаблею йому голову. Якщо япо-
223
нець був ображений рівним собі, він мав право викликати його на добровільний "харакірі", і останній був зобов'язаний тоді загинути ра зом з ображеним.
Греки в стародавній період своєї історії відрізнялися прихильністю до життя, до батьківщини, до свободи. Про стан після смерті вони мали непевні уявлення, і тому немає нічого дивного в тому, що в ге роїчні часи Гомера греки були далекі від "святого" стремління до са могубства. Греки не боялися смерті, їм було властиве презирство до неї в тих випадках, коли це презирство було необхідне для героїчних вчинків, якими наповнено усю історію Греції. У греків самогубство було явищем вельми рідкісним, причому майже виключно виникало на грунті нещасного кохання або небажання розлучитися з коха ною — таким є самогубство Оліди (котру покинув її наречений Демо-сфен, один з героїв Троянської війни), яка не винесла розлуки і по вісилась.
Вивчення законодавств грецьких держав підтверджує, що самогуб ство вважалося справою надзвичайно злочинною. За давніми антич ними законами, рука самогубця, котра позбавляла себе життя, мала бути відрубана і похована окремо. У Спарті і Фівах трупи самовбивць спатювали з презирством. У Мілеті було видано закон, за якого трупи повішених тягли містом на тих шнурках, котрі слугували зброєю смерті. Хоча в деяких грецьких містах існував такий звичай: бажаю чий позбавити себе життя повинен був викласти місцевим владам причину такого рішення і просити дозволу, який, до речі, давався вельми рідко.
Проти самогубств виступати і філософи давньої Греції. Так, Піфагор приблизно за 500 років до Різдва Христового вчив, що лю дина поставлена в цьому світі божеством як солдат на посту і не сміє зійти з нього без дозволу того, хто її туди поставив. Прихильником цього вчення був і Анаксагор, один з видатних іонійських філософів. Так само засуджували самогубство Сократ, Платон, Ксенофонт, Арі-стотель. Платон вважав, що варто позбавити поховання ту людину, котра забрала життя в свого найкращого друга, тобто в самого себе.
Такі мислителі визнавали, що життя само по собі є благо, вони поширювати вчення, що збігалось з духом грецького світогляду, поз бавленого сучасного нам песимізму і матеріалізму. Але вже за часів Платона почали виникати протилежні погляди. Аристип, який наро дився приблизно за 400 років до народження Христового, та Зенон вважали, що життя не є само по собі благо, воно може бути благом, якщо буде використано з користю, але може стати і злом, якщо його використати на шкоду.
Умови грецького життя, як зазначалося, не сприяли розвитку са могубств, але це не стосується римлян — увесь склад їх життя ніби
спеціально був створений для сприйняття вчення стоїків та епіку рейців. Самогубства в Римі в останні роки Республіки стали повто рюватися так часто, що жодна сила не могла протистояти цьому. А між тим, кілька століть раніше самогубства в Римі були такою самою величезною рідкістю, як і в героїчній Греції. Закони Стародавнього Риму суворо карали самовбивць. Так, цар Гарквіній Приск, прагнучи припинити поширення у часи його царювання схильностей до само вбивств, що викликалися непомірно важкими роботами, на які при рікав їх сам цар, для настрашки міста видав наказ розпинати само губців на хрестах, а потім віддавати їх на поживу диким звірям.
Коли Рим стикнувся із грецьким світом, ідеї епікурейців, а особ ливо стоїків, стали ширитися з надзвичайною швидкістю. Навіть такі мислителі, як Цицерон, котрий засуджував самогубство, припускав добровільну смерть за певних обставин, наприклад, за фізичних страждань. Законодавство вже не переслідує самовбивць як злочин ців, релігія не проклинає їх. Суспільна думка схиляється перед поз бавленням себе життя подібно до Катона, Брута, Кассія.
Знаменитий епікурієць, Лукрецій, який скінчив життя самогуб ством, висловив досить імовірні погляди на причину збільшення са могубств. Цією причиною переважно буває байдужість до життя, що розвивається, в свою чергу, під впливом надмірного страху перед смертю.
Законодавство Римської імперії визнавало право кожної людини розпоряджатися своїм життям. Єдиним обмеженням самогубства під час правління поганських імператорів була заборона воїнам позбавля тись життя доки вони перебувають на службі. За замах на самогуб ство солдата засуджували до смертної кари.
За доби середньовіччя, коли християнство остаточно утвердилося в Європі, а Європа набрала вигляду великого феодального табору, з'явилося поклоніння фізичній силі, тваринна прихильність до життя та його зовнішніх благ, звідси — сліпе дотримання обрядів і форм релігії, що засуджували самовбивство. Але в середні віки самов бивства не припинилися, хоча й не набули такого розвитку, який спостерігався в Римській імперії. Хроніки тих часів доводять, що спо соби і мотиви самовбивств того часу були такими самими грубими, як звичаї і мораль феодальної епохи.
Багато письменників, наприклад, Буанафід, приписують хри стиянству велику заслугу у зменшенні самогубств. Зрештою, ніколи світ не знав за свою історію такої суперечності між життям і теорією, як у середні віки. Християнство, що засуджувало самогубство, само проповідувало жорстоку діяльність інквізицій, котрі боролися з єресями, бездуховністю, водночас відправляючи у вогонь тих, що від кривали собі шлях до самогубства. Крім того, особливо поширеними
15 -
224
7 82187
225
були самогубства в монастирях, а, відповідно, сумнівним є припису вання християнству такої виняткової заслуги у викорененні само губств.
Актуальним лишається питання про добровільне позбавлення себе життя і у наш час. Питання про самогубство — це питання життя та смерті, сенсу життя та безглуздя існування. Роздумам з цього приводу віддали належне чимало великих умів людства, бо кожен, хто здатний до глибокої рефлексії, неодмінно замислюється над проблемою сво боди волі у такій екстремальній ситуації, як перехід від буття до не буття.
Правий був Ж.-Ж. Руссо, який стверджував, що бреше той, хто не боїться смерті; це великий закон чутливих істот, без якого усі смертні істоти були б винищені. Боязнь ця — простий прояв природи. Але при самогубстві людині вдається подолати цю критичну межу, пере-силити закладений природою в психіку рятівний механізм самозбе реження. Чому і як це відбувається ?
Пошук відповіді на це запитання веде до царини філософствувань про сенс буття, сутність людини та її призначення. "Чи варто жи ти, — міркував Є. Трубецькой, — чи володіє життя позитивною цін ністю, ...цінністю обов'язковою для кожного?" За ствердженням Ю. Анхельвальда, кожен має право сам на себе. І цим правом скориста лися б усі, якщо тільки можна було б живити впевненість в тому, що смерть — це справді кінець. Ми тільки тому не вбиваємо себе, що наш розум, що чужий абсолютності, не може погодитись з ідеєю без умовного "ніщо", "вічного покою". За Шекспіром (Гамлет), самогуб ці — це ті, хто повірив в абсолютний кінець, сон без сновидінь, в суцільну смерть; це ті, хто не задалися думкою про очікування його продовження. Єдина перешкода для всезагального вселюдського са могубства — боязнь нового буття, а зовсім не радість життя.
Н. Я. Абрамович стверджував протилежне. Полишають життя не тому, що воно бідне, а тому, що воно чарівно багате і гризе душу своєю незрозумілістю. Це не заперечення життя, але заперечення са мого себе, своєї слабкості, перед його багатством та міццю. "Життя казкове, а я слабкий, — скаже той, хто залишає життя, — в ім'я жит тя я повинен піти, щоб не викривляли його".
Для одного спостерігача всі життєві явища минають зі зворушли вою простотою та до того зрозумілі, що не варте прискіпливого по гляду. Іншого, навпаки, ті ж самі явища до того непокоять, що не має сил їх обмірковувати, спрощувати, простеляти у пряму лінію та на тому заспокоїтись, він вибирає іншого роду пробачення та пускає собі кулю в лоб, щоб погасити свій вимучений розум зі всіма питан нями водночас. Це лише дві протилежності, але між ними — людський сенс.
"Самогубці, — писав Ф. М Достоєвський у "Щоденниках пись менника", — це люди, що байдуже ставляться до питання релігії, не наче вони ніколи не чули про те, що вони істоти безсмертні.
За виразом В. Соловйова, між тими, хто заперечує життєвий сенс, є люди серйозні, це ті, хто своє заперечення завершує ділом — само губством; та є несерйозні, які заперечують сенс життя лише роздума ми та філософськими системами.
За М. Бердяєвим, самогубство є прояв малодухості, відмова про явити душевну силу та витримати труднощі, воно є зрада життю та Богу. Але насправді самогубство не є проявом людської особистості, воно здійснюється нелюдською силою, котра робить за людину цей жахливий крок. Здобути перемогу над самогубством — це перемогти владу світу над своєю долею.
Самогубство є не тільки примусом над життям, воно є примусом над смертю. У самогубстві немає вільного прийняття смерті в годину, яка посилається згори. Самогубець вважає себе хазяїном свого життя та смерті, він не хоче знати Того, хто створив життя та від Кого за лежить смерть. По суті, людина усе своє життя має готуватись до смерті: якісні досягнення свого життя визначаються тим, чи готова вона до неї.
Ф. М. Достоєвський, помічає М. Бердяєв, знаходить через мета фізичний експеримент Кирилова ("Біси"), що самогубство за своєю природою атеїстичне, воно є запереченням Бога, бо воно ставить лю дину на місце Бога. Можливо, більшість людей, що позбавлюють се бе життя, не мають метафізичних думок Кирилова, вони перебувають у стані афекту та не розмірковують. Але вони несвідомо ставлять себе на місце Бога, оскільки вважають себе єдиним хазяїном життя і смерті, тобто на практиці утверджують атеїзм.
Обожнювання людини, людинобожество може проявитись лише у вимушеній смерті. Зараз ми поставимо питання відношення примусо вої смерті та вбивства. Чи є самогубство вбивством? Самогубство є вбивством живої істоти, Божого творіння. Ті, котрі не бачать в цьому вбивства живої істоти, твердять, що вбивство є знищенням чужого життя, котре мені не належить. Моє життя належить мені, і тому я можу знищити його, не здійснюючи вбивства. Моє життя є не тільки моє, на котре я маю повне право власності, але й чуже життя, бо на самперед воно належить Богу, котрий має на нього абсолютне право; воно є також життям моїх близьких, інших людей, мого народа, суспільства, всього світа, котрому я потрібен.
Не можна жити тільки для того, щоб підтримувати своє життя та насолоджуватись ним. Це є зоологічне, а не людське існування. Осо бистість існує лише в тому разі, коли існує надособисте, інакше юна розчиниться в тому, що нижче від неї.
226
15
227
За М. Бердяєвим, питання про самогубство є питанням про релігій ний сенс життя. Самогубство його заперечує. Тому, стверджує він, боротьба проти самогубства є боротьбою за релігійний сенс життя.
Самогубство, на погляд В. Розанова, завжди є катастрофою осо бистості, катастрофою біографії... Самогубство також є катастрофою економічною, адже якщо життя є майстернею із тисячами будинків в ній, і раптом вона втратить одного свого робітника, то один із таких будинків залишиться невідтвореним.
Є одна справжня серйозна філософська проблема, вважає А. Ка-мю: вирішити, чи варто життю бути прожитим, або воно не варте цього, тобто треба відповісти на головне питання філософії. Самогуб ство, зазначає А. Камю, завжди розглядалося виключно як соціаль ний феномен. Ми ж, навпаки, ставимо питання про зв'язок само губства з мисленням індивіда.
З наведеного короткого огляду думок видатних мислителів видно, що є серйозні методологічні розбіжності при визначенні філо софського сенсу такого явища, як самогубство. Не обходячи їх, варто звернутися до дефініцій, котрі здатні допомогти при практичному розгляді явища суїциду як наслідка життєвої кризи.
Юридичне визначення самогубства. Якщо, з філософського погляду, питання про самогубство безпосередньо пов'язано з питанням про світ сприйняття або є виявленням свого роду філософського протес ту, то, з юридичного погляду, самогубство — це навмисне позбавлен ня себе життя (суїцид). За тлумаченням "Юридичного словника", у найширшому розумінні це реакція на труднощі життєвої ситуації, кот ра сприймається як нестерпна, така, яку неможливо позитивно змінити.
З погляду психології, самогубство, як вважає психолог кризового стаціонару для суїцидентів О. Калашникова, — це слабість, капітуля ція, воно ніколи не може бути виправданим, навіть тоді, коли люди на втратила все — кохання, здоров'я, віру в себе, сенс життя.
На думку вітчизняного дослідника В. А. Тихоненка, самогуб ство — це акт, що породжений уявленнями про смерть. Це не просто перехід за межу дозволеного заради вигоди або гри з небезпекою. Істинне самогубство припускає жорстокий поєдинок життя і смерті, в котрому зазнає поразки все, що утримує людину на цьому світі.
По-перше, якщо людина вирішує позбавити себе життя, це озна чає, що в її свідомості відбуваються суттєві зміни. Сенс життя є фун даментальною етичною категорією. Людина вирішує позбавити себе життя, коли під впливом тих чи інших обставин її існування втрачає сенс.
По-друге, втрата сенсу життя — це необхідна, але недостатня умова суїцидальної поведінки. Необхідна переоцінка смерті: смерть
повинна набути морального сенсу; тільки тоді уявлення про неї може стати метою діяльності.
По-третє, суїцидальні події (події, що штовхають до само губства) — це потужні удари по моральним цінностям особистості.
По-четверте, саме суїцидальне рішення — це акт морального ви бору. Віддаючи перевагу самогубству, людина співвідносить мотив і результат, бере на себе відповідальність або перекладає цю відпо відальність на інших. Коли людина вибирає такий вчинок, вона ба чить у самогубстві не тільки можливість вчинити смерть, а й певний крок, що несе позитивну або негативну мораль та викликає певне ставлення людей, їх оцінки та думки.
Вихідним в етико-психологічному аналізі самогубств треба вважа ти категорію життєвого сенсу — одну з найзагальніших, найбільш ін тегрованих характеристик розуміння життя та відчуття життя особис тості.
Ясно, що кожна людина, як би вона не була поглинута повсякденними справами та турботами, бажає не просто жити, а від чувати цінність свого життя, своєї діяльності. Ми рідко усвідо млюємо, що нам потрібне життя не само по собі, а його ос-мисленість. Нами сприймається життя як щось позитивне, а до смерті ставимося негативно, бачимо в ній щось трагічне, що викли кає страх. В цій полярності відносин до життя і смерті можна знайти прояв того інстинкту життя, про який стільки сказано й написано як про першооснову біологічного існування життя тварини й людини. Можна знайти інші джерела відчуття та усвідомлення життєвого сен су — це такі, як:
Незважаючи на багатозначущість та широту категорії сенсу життя, її інтегральний характер та глибинну природу, якісні та кількісні ха рактеристики життєвих уявлень змінюються від етапу до етапу жит тєвого циклу особистості.
Отже, головний механізм, специфічний для суїцидальної поведін ки (акту самогубства) — це своєрідний переворот ставлення до життя і смерті. Життя втрачає всі ступені позитивного ставлення, цінність
228
229
вий розподіл соціальних ролей, коли син і чоловік і він же батько спілкується з тещею, матір'ю і бабусею, наприклад, перебігає зде більшого складно, в результаті чого молоді сім'ї зазнають чималих струсів. Нерідко молода мати стоїть перед альтернативою конфлікту: або з чоловіком, без якого її самотність та "сирітство" її дитини, або з батьками та рідними. Отже, криза народження є початком, в якого є певні наслідки.
Кожна жінка приходить до кризи народження своєї дитини по-різному, з різним психологічним настроєм. Для одних їхня вагітність є бажаною, для інших вона є умовою розвитку якихось обставин, на приклад зміцнення сім'ї, поліпшення стосунків з чоловіком, отри мання квартири. Одним жінкам байдуже, хто в них народиться, інші ж віддають перевагу тій чи іншій статі, для третіх — це випробування на "повноцінність", яке вони дозволяють проводити з собою своїм чоловікам. Звісно, що природна мотивація вагітності значно простіша для виконання, ніж мотивація з усілякими "надбудовами".
Чим є період виношування дитини для жінки-матері? Його заве дено поділяти на три етапи. Перший етап — адаптація, який продо вжується до трьох місяців. За цей час організм жінки пристосовується до нового стану, пов'язаного з імплантацією, тобто пересаджуванням у матку заплідненого яйця, з початком існування двох організмів — матері і дитини.
Другий етап — етап рівноваги. Це найдовший клінічний стан ва гітності, що продовжується приблизно 5—6 міс. Всі недуги, хвороби закінчуються, настає рівновага. Матка ще не досягла розмірів, коли вона ускладнює рухи. Небезпека передчасних пологів скоротилася до мінімуму. Жінка має переважно хороший настрій і хороше загальне самопочуття.
Третій етап — етап втомленості. Жінці все важче рухатися, в неї все більша потреба у відпочинку. Етап цей не довгий, переважно один—два тижні до пологів.
Вагітність для жінки є природним станом, через який виконується її основна детермінована еволюцією функція — продовження роду. 3-поміж усіх відомих станів організму вагітність — єдиний, що спричи нює глибокі та значні перетворення, функціональні зміни як у роботі статевих залоз, так і у всьому організмі. Ці зміни — результат тимча сового співіснування двох організмів — зародку плода і материнсько го, створення унікальної психо-біологічної системи матері і дитини. Плід, що розвивається в материнській утробі, активно росте і ставить перед матір'ю все нові вимоги для забезпечення свого розвитку і іс нування. Щоб задовольнити їх, в організмі жінки відбуваються значні перетворювальні процеси.
146
Вагітність впливає на всі органи, тканини, клітини, процеси, що перебігають в них. Насамперед на енергетичний обмін, обмін речо вин, функції залоз внутрішньої секреції і нервової системи.
Для психологічної підготовки жінок до пологів важливо знати, якої складності проблеми є побіжними в житті кожної окремої жінки. Досвід доводить, що наявність різних психологічних проблем і став лення до них створюють різні рівні психологічної готовності жінки до випробувань, які її, без сумніву, чекають.
Для визначення групи соціально-психологічного ризику з-поміж жінок-майбутніх матерів слід дати визначення крайнім проявам таких жінок або груп соціально-психологічної норми і патології.
Соціально-психологічною нормою назвемо групу жінок, які володіють психологічною готовністю до материнства. Вона містить гармонійне поєднання фізичних і психологічних можливостей жінки.
Передовсім це відсутність внутрішні* конфліктів у сприйнятті се бе, свого місця в суспільстві (як жінки та носія певних професійних здібностей), задоволення від відповідності свого обранця на роль чо ловіка і майбутнього батька дитини своїм сподіванням, певний рівень громадянської зрілості і можливості брати на себе відповідність за когось, наявність стійкого бажання мати дитину, готовність витрима ти деякі фізичні страждання у зв'язку із пологами.
Жінки протилежної групи не мають перелічених якостей зовсім, мають їх частково або мають їх із знаком "мінус". А відтак перспекти ви перебігу їх вагітності майже завжди негативні у фізіологічному і завжди негативні у психологічному напрямі.
Відомо, що є п'ять типів ставлення до кризової ситуації: ігнорую чий, перебільшуючий, демонстративний, волюнтаристський та про дуктивний (Т. М. Титаренко). Групи жінок соціально-психологічного ризику є прикладом ставлення до кризової ситуації, якою для них є пологи.
З-поміж факторів, які складають ефективну материнську поведін ку і сприяють адаптації дитини до навколишнього світу, великого значення останнього часу надається фактору прихильності матері та дитини. Серед досліджень, присвячених цій темі, можна виокремити порівняльно-етологічний та психоаналітичний напрями.
У межах етологічного напряму прихильність розглядається як при роджений біопсихічний механізм, що поєднує більшість видів тварин з людиною. Дж. Боулбі вважав прихильність первинно специфічною системою, суть якої у підтриманні взаємодії між матір'ю і немовлям, що необхідне для його виживання та розвитку. Першим кроком до прихильності є встановлення зв'язку в результаті ранніх контактів упродовж перших годин після народження. Психосоматична рівнова-
10 *
147
та дитини тісно пов'язана з її емоційним контактом з матір'ю. По ведінка її при цьому розглядається як відповідна та компліментарна природженому репертуару поведінки немовляти. Як і будь-який акт соціальної поведінки, що має принципове значення для виживання виду, прихильність має селективні та пускові механізми: морфоло гічні риси, особливі запахи, рухи та пози; специфічно людським сти мулом вважається посмішка немовляти. Філогенетично більш древ нім, але не менш значущим для виникнення прихильності є нюхова стимуляція, поряд з візуальними сигналами, тактильною стимуляцією при ссанні, акустичною стимуляцією.
Психоаналіз центрує фокус своїх інтересів на психічній історії са мої матері та періоді її вагітності. Найбільшу увагу привертає значен ня формування образів дитини в уяві майбутньої матері для прийнят тя нею своєї новонародженої дитини (М. Д. Аркіне, 1993). Виявлено, що фантазії матері стосовно вагітності і дитини можуть викликати дисфункцію стосунків у діаді, порушуючи нормальну прихильність.
Стосунки матері з дитиною визначаються її власною історією до і після народження. Отже, внутрішні конфлікти, тривоги, що стосу ються минулих стадій розвитку, оживають в даній кризовій точці людського життя (вагітності) і впливають на реальний образ дитини. Ці конфлікти можуть мати як позитивні, так і негативні прояви як її "его", так і її партнера, включають продовження її стосунків з бать ками та сіблінгами. Відтак для формування почуття прихильності до дитини жінка повинна під час вагітності інтегрувати реальність та підсвідомі фантазії, надії та мрії, що стосуються дитини. Таким чи ном, з психоаналітичних позицій почуття прихильності матері до ди тини виникає не раптово — після її народження, а проходить довгий шлях становлення, починаючи з періоду виношування вагітності (а можливо, й раніше), а сама проблема вагітності виводиться у суто людський план.
Які психологічні особливості жінки, яка виношує бажану вагіт ність? Як відомо, одним із головних новоутворень періоду вагітності є виникнення нового сенсорного досвіду. Його формування пов'язано з тим, що починаючи з другої половини вагітності у всіх жінок вини кає природне відчуття, що безпосередньо пов'язано із рухами плода, що формується. Звичайно жінки суб'єктивно виокремлюють ці від чуття і одразу пізнають їх. Вони підкреслюють їх незвичайність і не зрівнянність ні з якими іншими, раніше пережитими тілесними фе номенами. Описуючи свої переживання, жінки звичайно удаються до надзвичайно образних порівнянь. Особливо це акцентовано напочат-ку, коли плід ще малий. Прагнучи передати свої відчуття, вагітні розповідають, як спочатку вони зазнають дуже невиразних, слабких,
148
І
погано локалізованих "поштовхів", "невиразних переміщень". Для по рівняння вони використовують відповідні своєму настрою метафори: "начебто рибка пропливла", "теплі хвилі", "м'які доторкування", "наче злегка доторкнулася", "м'яко заворушилася" та ін. Відчуття, яких зазнає вагітна, звичайно емоційно забарвлені в приємні кольори. Ва гітні жінки розповідають, як вони постійно прислуховуються, "чека ють" цих сигналів, наділяють їх важливим смислом, ніби "медитують" на цих відчуттях. Шевеління, що періодично виникають, оживляють в йих потік фантазій, пов'язаних із майбутнім материнством.
Надалі, у міру зростання плода, чуттєвий компонент цих відчуттів стає більш яскравим, набуває відтінок предметності. Жінки пережи вають "виразні поштовхи", "перевороти", дитина "б'ється", "штов хається". Вагітні в цей період звичайно починають трактувати по ведінку майбутнього немовля: "прокинувся", "він маму турбує", "пу стує..." та ін. Можна бачити як наділена змістом вагітність надихає майбутню матір, створює відповідний афективний фон, яким вона одухотворює свого майбутнього немовля. Присутність його викликає ніжність, забарвлюється в теплі емоційні фарби. Для висловлення своїх почуттів, як правило, використовується зменшувально-пестливі суфікси: "мій маленький", "крихітка", "зайчик" та ін. Думки про нього викликають посмішку. Деякі жінки бувають настільки заглиблені в ці переживання, що в їх поведінці також починають з'являтися елемен ти дитячості. Вони стають більш сенситивними та навіюваними, безпорадними та розм'якшеними. В цей період вагітності звичайно виникає внутрішній діалог матері з дитиною. Особливий емоційний стан сприяє формуванню образу дитини, який включається у само свідомість жінки.
Водночас із розвитком найбільш бажаної й осмисленої вагітності у жінок є умови для цілої низки негативних змін в емоційній сфері. На фізіологічному рівні ця тенденція пов'язана з появою цілком певних ендокринно-соматичних і психофізіологічних змін в організмі вагіт ної жінки. На смисловому рівні їм відповідає ряд негативних тен денцій. Тут і побоювання, і страхи, пов'язані з майбутніми родами, що інколи доходять до паніки — "чи винесу я роди?"; і невпевненість у своїх здібностях народити і стати "повноцінною" матір'ю; і страх за здоров'я та долю майбутньої дитини, хвилювання перед погіршенням матеріального стану своєї сім'ї, перед можливим обмеженням власної свободи, і нарешті, переживання своєї тілесної метаморфози і пов'я заної з нею сексуальної непривабливості.
Ці протилежні психологічні плани розвиваються одночасно і навіть найбажаніша вагітність забарвлюється особливим подвійним, протирічним, бінарним (Л. С. Виготський) афектом, в якому водно-
149
час співіснують радість, оптимізм, надія і насторожене чекання, страх, печаль.
Цей амбівалентний комплекс зароджується уже на найбільш ран ньому етапі, коли жінка змушена вирішувати питання: зберігати чи переривати вагітність? З усвідомленням своєї нової якості для вагіт ної щоразу відкривається нова грань цього комплексу. Своєї куль мінації амбівалентний афективний фон досягає в момент дітонарод ження. В цей момент болісні потуги у чуттєво-емоційному рівні за барвлені радісним нетерпінням, чеканням, захватом звершення. За Л. С. Виготським [6, с. 284], пологи, як і творчий екстаз, є тим мо ментом, в якому об'єднуються обидва протилежних емоційних плани в одному акті, відкриваючи свою протилежність, доводячи протиріччя до апогею і водночас розряджаючи ту подвійність почуттів, яка весь час наростала упродовж вагітності.
Пологи, як правило, різко зміщують усю тональність афекту до позитивного полюсу. Емоційний стан породіллі забарвлений почут тям радості, заспокоєння, умиротвореної прострації. На її обличчі сяє блаженна посмішка, жінки із захопленням вдивляються у обличчя своєї новонародженої дитини.
Таким чином, у разі виношування бажаної вагітності ворушіння плоду, що виникає у природних часових межах, переживаються як природні. Із збільшенням плоду відчуття стають все виразнішими, їх відчуттєвий компонент (із невиразного протопатичного) трансфор мується у більш конкретний — епікритичний план, а чуттєва сфера жінки набуває амбівалентної емоційної тональності.
Аналіз суб'єктивних переживань у жінок, що виношують небажану вагітність, засвідчив, що їхні тілесні симптоми та емоційні реакції мають цілу низку принципових відмінностей. За всіх відмінностей ін дивідуальних особливостей вдається виявити загальні риси і виокре мити два крайніх варіанти психологічного статусу.
За першого варіанта усю вагітність жінки почуваються добре. По мітно рідше, ніж у випадках бажаної вагітності, в них зустрічаються явища раннього токсикозу. Така ж знижена чуттєвість зберігається і у ставленні до ворушіння плода. Констатується загальна слабка емо ційна реакція на факт вагітності і викривлення уявлення про строки вагітності.
У разі небажаної вагітності в жінок здебільшого формується своєрідна гіпостезія тілесних проявів вагітності і відповідний їй особ ливий психологічний стан "атіофоріогнозія" (тіофорія — від гр. "вагіт ність"). Звідси термін виникає за аналогією з анозогнозією (запере чення хвороби).
150
Атіофоріогнозія у легких випадках виявляється своєрідним забу ванням вагітності, ігнорування її симптомів, часом значним викрив ленням уявлень про її строки. У більш виражених випадках жінки бу вають впевнені у відсутності вагітності навіть за наявності її вираже них ознак.
У складніших випадках психологічно заперечується сам факт ва гітності навіть за наявності безумовних її ознак (ворушіння плоду). Такі -жінки звичайно прагнуть уникнути медичної діагностики вагіт ності. На відміну від інших вагітних в них навіть на пізніх строках не буває природного рухового "заспокоєння". Відсутнє відчуття рухової незграбності, пов'язаної з надмірністю власної ваги. Іноді відмічаєть ся невідповідне обставинам деяке піднесення настрою стосовно май бутньої дитини, яку мати збирається залишити в пологовому будинку. Скоріше за все поведінка така є проявом механізму психологічного захисту від травмуючих переживань.
Другим варіантом психологічного стану, котрий виникає за неба жаної вагітності, є стан, що характеризується гіперстезією тілесних симптомів, вираженою ригідністю негативного афекту — страхом, де пресією. У даному разі відмічається певна картина тілесно емоційних феноментів, які можна назвати терміном "гіперпатія вагітності". Во рушіння плоду в таких жінок, навіть на самому початку, супровод жується різко негативними відчуттями та переживаннями. Свідомість жінок, іноді до самих пологів, наповнюється пошуками шляхів пло-довигнання. Іноді небажана вагітність на всьому протязі супровод жується глибоким почуттям бридкості і навіть відрази до майбутньої дитини, що породжує особливо яскраві фантазії, в яких вона мучить і навіть вбиває свою ненароджену дитину. Відповідно до цього тілесні симптоми вагітності мають негативне забарвлення. З самого початку поштовхи та ворушіння плоду бувають неприємними, підкреслено за важаючими, надзвичайно болісними. їх виникнення супроводжують ся зусиллями загального психічного напруження, пригнічуючими фантазіями і пригадуваннями, пов'язаними із вагітністю та ситуацією навколо неї.
Отже, за небажаної вагітності емоційні прояви жінок різко поля ризовані. В одних випадках це стійкий негативний депресивний фон настрою, в інших — емоційна невключеність, байдужість і навіть певна ейфорія.
Психологічний стан жінки у випадках бажаної і небажаної вагіт ності вельми відрізняється. Центральним моментом в їх несхожості стають суб'єктивні відчуття, пов'язані із ворушінням плода. Чим це можна пояснити?
151
смерті змінює знак з негативного на позитивний. З цього моменту починає формуватись мета самогубства і план його реалізації.
За В. А. Тихоненком, існують п'ять основних типів особистого сенсу самогубства: "протест", "виклик", "уникнення", "самопокаран-ня", "відмова".
Сенс суїциду "протест" полягає в бажанні покарати кривдників, зробити їм шкоду хоча б своєю смертю.
Суть суїцидальної поведінки "виклик" — змусити співчувати ото чуючих, активізувати їхні реакції.
Суїцид "уникнення" — це самоусунення від нестерпної загрози особистісному чи біологічному існуванню.
"Самопокарання" є протестом проти себе: "Я — сам собі суддя і кат" (згадаймо геніальне оповідання Ф. Дюренмата "Аварія").
"Відмова" є повною капітуляцією перед життям, бо мета і мотив самогубства при цьому збігаються.
І все ж у будь-якому з цих випадків самогубство є добровільним позбавленням себе життя.
На думку Б. Андрушків, будь-яка класифікація умовна, хоча і дея ка схема з урахуванням психологічних чинників, що призводять до суїциду, може бути виявлена. Отже, це:
Засновники сучасної суїцидології про поняття самогубства. Пересіч ною є думка, що поняття суїциду настільки просте і зрозуміле, що не потребує визначення. Але це не так. Дати безумовно правильне виз начення самогубства так само неможливо, як неможливо встановити ту чи іншу релігійну істину або моральне правило, котрому слідувало б усе людство.
Представник психіатричного напряму дослідження цієї проблеми В. Шлагер під визначення самогубства підводить будь-який акт, що відбувається під впливом такого уявлення, яке має мету самознищен ня життя при нормальних фізіологічних умовах або під впливом хво роби.
Г. Гофбауер визначає, що той винен у самогубстві, хто з наміром, свідомо, а не з якою іншою метою знищує своє життя.
230
В. А. Манасеїн зауважує, що самогубець завжди лишається само губцем, якщо тільки він сам лишив себе життя.
За Морзеллі-Ліхачовим, самогубство є вчинок, який залежить від волі (що не означає свободи волі) людини, мотиви якої здебільшого залишаються нам невідомими; воно є зовнішнім проявом відомого процесу мислення, котрий не підлягає дослідженню.
Автор, яким було зібрані наведені вище визначення, — П. Г. Ро-занов помічає одну загальну зовнішню ознаку, яка притаманна усім випадкам самогубства — вбивство самого себе. Ця ознака повинна становити основу визначення, яке можна сформулювати в такий спосіб: самогубство є дією людини, що спрямована на саму себе, зав дяки якій завчасно повинно або може припинитися її життя.
На думку засновника першого кризового стаціонару для суїциден-тів в Москві, самогубство — це складний біосоціальний феномен, ре зультат взаємодії щодо індивіда різного роду чинників — психічних, фізіологічних, психологічних, соціальних.
Під час опитування нерідко зустрічалася думка, що самогубства здійснюють слабкі та розумні люди. Питання це суперечливе. З одно го боку, таку слабкість слід розглядати як своєрідну капітуляцію пе ред життєвими труднощами та проблемами, з іншого — самогубство здійснюється нелюдською силою (згадаємо М. Бердяєва). Не можна заперечувати того факту, что самогубства здійснюють розумні люди. Згадаємо М. Цветаєву ("Я уже год примеряю смерть", "... еще меня любите за то, что я умру"), В. Маяковського, Е. Хемінгуея...
Соціологічне визначення самогубства належить Е. Дюркгейму: "Самогубством є всякий смертний випадок, який є результатом пози тивного або негативного акту, який вчинює сама жертва. Смерть тільки тоді можна назвати самогубством, коли сама жертва, що здійснила цей вчинок, знала, що він матиме смертельний кінець".
За Г. Бокклем, самогубство — це продукт стану всього суспільства. Тому самогубство не є дією, що залежить від свавілля індивідуума, а є явищем соціальним, як твердив Ф. К. Тереховко. Самогубство є со ціальною хворобою, що виникає на грунті постійної боротьби за іс нування, котре пов'язане із поступовим розвитком цивілізації та закінчується вилученням особистості з життєвого обігу.
Сучасні дослідники суїцидальної поведінки (В. А. Афанасьєв та ін.) під самогубством розуміють:
а) індивідуальний акт поведінки, навмисне позбавлення себе жит
тя;
б) відносно масове статистично стале соціальне явище, яке поля
гає в тому, що деяка кількість людей добровільно йдуть з життя.
Суїцидальна поведінка охоплює завершене самогубство, суїци-дальну спробу (замах на своє життя) та намір (суїцидальні думки,
231
фантазії). Означені форми (розроблені сучасними суїцидологами) розглядають як стадії одного феномена. В широкому розумінні само губство — це деструктивна поведінка. Самогубство — результат со ціальної невлаштованості, втрати сенсу життя, або, за висловом слав нозвісного Ж. Піаже, "симптом поганої організації суспільства".
Самогубство як соціальне явище — породження суспільства, воно зумовлене соціальними причинами та вимагає передовсім соціального вивчення і пояснення. Проте водночас — це акт поведінки, що випливає з емоційного та морально-мотиваційного стану особистості, невдале розв'язання життєвої кризи. Марною залишається поки що надія остаточно викорінити його із нашого життя, але виграти у смерті якомога більше людських душ, що тимчасово втратили рівно вагу, не зуміли переосмислити і пережити зміну світу, — почесний обов'язок кожного з нас.
5.2. Соціально-психологічні^мови та мотиви суїцидальної поведінки.
Дослідження доводять, шо різні види девіантної поведінки здебільшо го сполучаються — наприклад, невроз і самогубство або невроз, алко голізм і самогубство. В інших випадках самогубство або суїцидальна спроба супроводжується початком старіння, самотністю, а також будь-якою соматичною хворобою [13].
Аналізуючи історичний розвиток поглядів на самогубство, слід підкреслити, що суїцид — це одна з форм девіантної поведінки, тобто свідоме позбавлення себе життя. Суїцидальна поведінка включає в себе завершені самогубства, суїцидальні спроби і наміри. Існує шир ше тлумачення суїциду, що охоплює різноманітні потенційно аутоде-структивні дії — від паління і надмірного вживання їжі до заняття альпінізмом та участі в автогонках. У медико-правовому тлумаченні самогубство — це вид насильницької смерті, за якого вказується її причина [13].
В усі часи рівень самогубств корелює з соціальними катаклізмами та іншими формами соціальної патології. Кількість самогубств зро стає у період економічних депресій і значно знижується під час вій ни — спочатку в країнах, що воюють, а потім — в нейтральних теж. Остання залежність пояснюється тим, що під час війни особистісні проблеми, які підштовхують людину до самогубства, тимчасово втра чають свою гостроту, а ступінь об'єднаності (інтеграції) населення зростає. Це також люди, які мають незадоволену потребу в са моствердженні, які втратили сенс життя і не можуть знайти його у боротьбі з загальним ворогом. Ще Е. Дюркгейм в монографії "Самогубство" поставив кількість суїцидів в пряму залежність від со ціального життя. Справді, спади в світовій економіці 1908, 1923, 1933 рр. супроводжувалися епідемією самогубств. Наприклад, в Росії
232
злиденність народу призводить до катастрофічного знецінювання людського життя.
Щоб конкретизувати закономірності суїцидальної поведінки, слід насамперед вивчити її структуру та динаміку, а також враховувати кількісні зміни (аналіз статистичних даних) і "якісні" характеристики: соціально-демографічний склад суїцидентів, співвідношення закінче них і незакінчених самогубств, частку осіб, котрі страждають від ал коголізму, наркоманії, мають психічні розлади, взаємозв'язок з ін шими формами девіантної поведінки. Насамкінець, необхідне вив чення усього психологічного механізму суїцидальної поведінки.
Статистика самогубств вельми вражаюча, адже замахи на самогуб ство, за даними 1988 р. не менше ніж всемеро перевищують завер шені суїциди. Перше місце у світі за кількістю самогубств на початку 1990-х років належало Угорщині — 40 самогубств на 100 тис. насе лення в рік. Статистика свідчить: між низьким рівнем життя і кількіс тю самогубств немає прямого взаємозв'язку. Отже, одним із лідерів за кількістю самогубств на душу населення є найбагатша у світі країна Європи — Швеція, яка благополучно вирішує свої соціальні пробле ми. Таке лідерство триває вже багато років. В цілому, за даними ООН, у розвинутих країнах світу щорічно відбувається 130 тис. само губств. Сторіччя тому Росія була на останньому місці з-поміж євро пейських країн за рівнем самогубств (3 на 100 тис. жителів) [15]. В останнє десятиріччя кількість самогубств неухильно зростає. За дани ми Федерального науково-методичного центру суїцидології, кількість суїцидів збільшилася з 31 на 100 тис. чол. в 1993 р. до 38 на 100 тис. чоловік в 1995 р. [9].
На сьогодні ця цифра коливається в діапазоні від 45—50 на 100 тис. населення в рік до 35—45 самогубств. Україна не дуже від стала від Росії. На 100 тис. мешканців відбувається 30 самогубств, більшість з них здійснюється молоддю, а також людьми похилого віку (60—70 років). Перші місця посідають Сумська, Запорізька, Чер нігівська, Львівська, Донецька, Луганська області, Республіка Крим (38—44 самогубств на 100 тис. населення).
Класичним дослідженням самогубства вважається праця Є. Дюркгейма "Самогубство: Соціологічний етюд", а також книга М. Хальбвакса, якій доповнив соціологічну концепцію психологічни ми факторами. Сьогодні вивчення суїцидальної поведінки грунтуєть ся на концепції девіантної поведінки. Теоретико-методологічні пере думови вивчення суїцидальної поведінки, яке спирається на концеп цію девіантної поведінки, виходять з такого положення. Самогубство як соціальне відхилення зумовлене протиріччями суспільного розвит ку, насамперед між універсальністю (тотальністю) людської жит тєдіяльності, її кінцевою соціальною формою і системою суспільних
233
відносин; між індивідуальними задатками, обдарованнями, здібно стями людського суспільства і соціальною структурою, сукупністю соціальних позицій, кількість та "якість" яких було задано досягнутим рівнем розвитку продуктивних сил і характером суспільних відносин; між потребами людини та можливостями їх задоволення. Загальними детермінантами самогубства є незадоволена потреба у самостверджен ні та самореалізації. Подібну ситуацію людина відчуває як втрату сен су життя.
Існують психологічні та соціальні умови, що призводять до само губства, але всіх сущидентів об'єднує те, що вони перебувають у стані життєвої кризи. Кризовий стан призводить людину до повної або ча сткової втрати сенсу життя, не дає змоги адекватно сприймати склад ну життєву ситуацію і вирішувати власні проблеми.
Однією з головних психологічних умов виникнення суїцидальної поведінки є стан самотності, яка виступає ознакою порушення взаємозв'язку зовнішнього світу із внутрішнім світом особистості. Коли, перебуваючи в цьому тяжкому стані, людина втрачає надію на вирішення власних проблем і на допомогу оточуючих, в неї може сформуватися найнебезпечніша форм реагування на життєву кризу — суїцидальна поведінка [8].
Суїциди та суїцидальні спроби постійно зростають саме, з-поміж самотніх людей, біженців і безробітних. Вирішальне значення для ви никнення відчуття самотності відіграють різні кризові ситуації і певні властивості особистості (наприклад, нестійка самооцінка). В людей, які переживають самотність, виявляються негаразди в комунікативній сфері, що залежать від рівня та характеру їхньої соціалізації, ступеня включення індивіда у значущу соціальну групу. Всі ці умови переш коджають формуванню задовільної системи взаємин, внаслідок чого виникає так звана хронічна самотність.
Досить часто доводиться надибувати на випадки руйнування осо-бистісних зв'язків, котрі призводять до вимушеної самотності, яка за лежить від ситуації, що виникає за різних травмуючих обставин. Це може бути раптова смерть близьких, перервані любовні стосунки, ви-сококонфліктні взаємини в родині, її зруйнування, сварки з близьки ми друзями і родичами. Висока суїцидологічна небезпека спо стерігається також в людей похилого віку, які відчувають самотність. Вони мають песимістичний світогляд та стійку впевненість в тому, що смерть є єдиним виходом з кризової ситуації [8].
Травмуючі події трапляються в житті кожної людини, але ж реак ція на такі події вельми різна. Наприклад, трагічний випадок може важко травмувати психіку однієї людини і бути байдужим для іншої. Таким чином, події, що спричинюють сильні страждання, виклика ють в людини негативні емоційні реакції. Психіка за цієї ситуації нама-
234
гається послабити дискомфорт: людина прагне змінити своє ставлен ня до світу, щоб жити стало легше. Але не завжди особистість може впоратись із кризовою ситуацією без кваліфікованої психологічної допомоги.
Головне значення для прийняття суїцидального рішення має суїцидогенний конфлікт. Конфлікт, який переживає особистість, складається з двох або кількох по-різному спрямованих тенденцій. Одну тенденцію становить актуальна у даний момент потреба люди ни, а іншу — тенденція, що перешкоджає її задоволенню. Суїцидо генний конфлікт може бути внутрішнім (інтраперсональним) або зовнішнім (інтерперсональним), але найчастіше конфлікт має зміша ний характер. Суїцидогенні конфлікти в процесі свого розвитку мо жуть підлягати генералізації, трансформації або перенесенню. Кожна людина переживає конфлікти в різні періоди свого життя, але розв'язування конфлікту завжди залежить від значущості тієї сфери, в якій він відбувається (вітальна, особистісна, інтимна, сімейна, про фесійна, адміністративно-правова, абстрактна або фантастична — в патології), і від резервів адаптації.
Узагальнюючи існуючі думки, ми доходимо висновку, що суїци-дшіьна поведінка — це будь-які внутрішні і зовнішні форми психіч них актів, які зумовлені думками та уявленнями про власну смерть і спрямовують саморуйнуючі дії особистості.
Результати багатьох досліджень свідчать, що найбільш значущими факторами суїцидальної поведінки є стать, вік, освіта, соціальне та сімейне становище.
Взагалі самогубство вважається "суто чоловічою справою" (Е. Дюркгейм, 1912), але жінки посідають перші позиції за суїци-дальними спробами. Статистичні дані по 46 країнах світу доводять, що на одну жінку припадає 3,128+0,266 чол. Великий вплив на само губства в чоловіків має високий рівень стресів, притаманний вико нанню чоловічої ролі, нестабільність шлюбу та роботи [12].
Кожен вік має свої специфічні проблеми і труднощі. Існує цікава статистика відносно віку самовбивць. Виявляється, що велика части на випадків самогубств припадає на підлітків або молодь в перехід ному віці, тобто це пубертатні суїциди, самогубства, які чиняться в по ру статевого дозрівання. Існують певні закономірності відносно віку суїцидентів. Число самогубств постійно зростає, починаючи з 14 ро ків, і досягає максимуму у 40—49-літніх. Потім спостерігається зни ження кількості самогубств, а новий пік припадає на групу осіб 60 років і більше. Протилежна залежність існує відносно суїцидальних спроб: з віком кількість невдалих самогубств або імітацій самогубств зменшується. Найвищий рівень суїцидальних спроб спостерігається у 16—17- і 18—24-літніх. Високий рівень самогубств серед 40—49-літніх
235
пояснюється тим, що це період підбиття підсумків, переоцінки цін ностей, пошуку нового сенсу життя, і далеко не всі можуть адекватно вирішити ці стрижневі питання [11]. Чому саме в цьому віковому періоді людина схильніша до аутоагресивної поведінки?
На думку Юнга, всі культурні і соціальні аномалії необхідно розглядати в світлі давніх архетипів. А мотиви і причини, що штов хають підлітка до здійснення самогубства, необхідно шукати в глиби нах його духовного світу.
Майже в усіх архаїчних товариствах період статевого дозрівання розглядався як найважливіший момент життя людини. Це час, коли підліток стикається з найважливішою миттю свого життя, з моментом ініціації.
Ініціація — це ритуал, член архаїчної общини в якому переходить від безвідповідального, природного, інерційного існування (дитинст ва) до нового життя. Він стає повноправним членом колективу. Під літок в ході цього ритуалу вмирає для тваринного життя і знов на роджується для "нового життя". Він стає "новою людиною".
Оскільки сьогодні немає ритуалів з ініціації та сакральних обрядів, то замість умовної смерті і сакральної драми все закінчується смертю тотальною, після якої не існує нового народження. Передчуваючи, що міфологічний період буття закінчується, деякі найчутливіші діти переживають це настільки гостро, що не можуть прийняти недоско налу усічену реальність дорослих. Тут ми говоримо про досить об грунтований вибір, про систему цінностей і установок, які йдуть корінням до самих внутрішніх сфер людської душі.
У студентів причиною самогубства може стати ряд таких проблем, як складність адаптації до нових умов, відсутність захищеності, ко мунікативні труднощі, різке падіння самооцінки під час навчання, проблеми скупченості у гуртожитку, неможливість побути на один із собою, своїми проблемами, ранні браки.
Рівень суїцидів з-поміж людей, що старіють, вищий, ніж в будь-якому іншому віці. У процесі старіння одні втрати призводять до ін ших: погіршення тілесного здоров'я, зниження активності, зменшен ня можливості заробляти собі на життя, втрата незалежності, пору шення стосунків із родиною та друзями, фізична та соціальна ізоля ція, психічні розлади, депресія.
Таким чином, найсприятливішим для здійснення самогубства є жит тєвий період, коли особистість визначає сенс життя та переглядає найістотніші цінності: це може бути юнацтво або похилий вік, це мо же бути під час кожної чергової життєвої кризи.
На динаміку самогубств впливає також рівень освіти і професійної підготовки. Люди з невисоким рівнем освіти відчувають тягар со ціальної незабезпеченості, невдоволеності, особливо за умов великого
236
міста. Це часто стає причиною самогубства. Наприклад, з-поміж за махів на своє життя 41,6% — це особи, що не отримали середню освіту, а з-поміж самовбивць вони посідають 63,4%. Кількість суїци-дентів, які мають вищу освіту, в півтора раза менше.
Суттєвим суїцидогенним фактором є невлаштованість у сімейно-побутовій сфері. Результати досліджень засвідчують, шо з-поміж суїцидентів осіб, які мали сім'ю, незначний відсоток. Але ж відомо, що саме сімейні негаразди нерідко призводять до жахливої події.
З-поміж суїцидентів переважне місце посідають робітники, зайняті малокваліфікованою працею. Високий рівень суїцидального ризику характерний для службовців, які не мають спеціальної освіти. І останнє місце займають учні та пенсіонери.
Необхідно звернути увагу на те, що безпосереднього зв'язку між суїцидальною поведінкою та психічним станом суб'єкта не існує. Проте супутником самогубства є алкоголізм. Судовою експертизою встановлено, що 68% чоловіків і 31% жінок, які покінчили з собою, перебували в стані алкогольного сп'яніння.
Вживання алкоголю сполучається із прийняттям транквілізаторів або героїну — як у прямих суїцидальних цілях, так і випадково. Нарко тики теж сприяють зняттю напруження, тимчасовому відволіканню від страждань. Наркотики й алкоголь становлять відносно летальну комбінацію, яка послаблює мотиваційний контроль над поведінкою людини, загострює депресію або навіть може викликати психози. Наркоманія і суїцид тісно пов'язані між собою. Тривале вживання наркотиків та їхній вплив на організм, як і загальний стиль життя наркоманів в цілому, значною мірою спрямовані на саморуйнування, незалежно від усвідомлення цих намірів.
Недавнє дослідження хворих на наркоманію у великих амери канських містах підтвердило думку, що наркотики є одним з найпо-ширених засобів учинення самогубств. Більшість наркоманів — мо лодь, люди похилого віку, інші потенційні самогубці відчувають, що їх ніхто не любить і самі вони не люблять нікого.
Інфекція ВІЧ склача цілу групу несприятливих факторів. Пору шуються соціальні і міжособистісні стосунки, знижується рівень са мооцінки хворого, що сприяє пригніченню емоційного фону. При цьому процес соціально-психологічної адаптації ВІЧ-інфікованих ха рактеризується наявністю тенденцій, що спрямовані на вирішення кризових ситуацій, а також протилежними явищами. Найчіткіші по рушення в адаптації до нових умов життя виявляються у суїцидальній поведінці.
За даними літератури, суїцидальний ризик в чоловіків, що хворі на СНІД, у віці 20—59 років у 36,3 раза виший, ніж у чоловіків тієї самої вікової категорії без СНІДу та у 66,2 рази вищий ніж в загальній по-
237
пуляції. Цікаво, що всі зафіксовані самогубства спостерігались упро довж 9 міс. після встановлення діагнозу. А відтак профілактичні захо ди саме на ранніх стадіях ВІЧ-інфікування, тобто тоді, коли соматич ний стан хворих відносно благополучний, а працездатність ще збере жена, є необхідними. Подолання кризових ситуацій не тільки подо вжує період активної життєдіяльності цих пацієнтів, а й поліпшує якість їхнього життя [10].
Ще одним значним фактором є пора року. Факт весняно-літнього піднесення і осінньо-зимового спаду відмітив Е. Дюркгейм. Можли во, це трапляється тому, що тьмяні барви зими якоюсь мірою гармо нують з душевною пригніченістю, а між похмурими переживаннями "Я" та яскравими днями весни виникає явний контраст. Різка невід повідність весняного світу, що радіє, та відчайдушного стану душі може спровокувати самогубство.
Спостереження показують, що насправді водночас взаємодіють і переплітаються кілька мотивів самогубства: сімейні проблеми, стан здоров'я, ревнощі, самотність, ділова зайнятість тощо.
Але, на щастя, в кожного з нас існують і так звані антисуїцидальні мотиви, тобто мотиви, які можуть спинити людину з сущидальними тенденціями від суїцидального акту. З-поміж них найтиповішими є небажання викликати переживання горя, почуття провини у близьких людей, почуття обов'язку щодо власних дітей або батьків, уявлення про ганебність або гріховність суїциду; наявність нездійснених, але вельми значущих планів; побоювання фізичних страждань; любов до життя. Ці мотиви завжди виникають у свідомості людини, яка пере буває в кризовому стані, і мають різну глибину. Вони чіткіше вияв ляються в імітаціях суїциду, коли з метою викликати співчуття де монструється лише суїцидальна спроба без справжнього бажання вмерти. Амбівалентний характер свідомості суїцидентів відображає внутрішню боротьбу мотивів про- і антисуїцидального напряму тому, що прийняття суїцидального рішення є результатом взаємодії цих мо тивів [9].
Думки про самогубство виникають в людини, коли життя її стає більш лячним і хворобливим, ніж смерть. Коли людина опиняється на межі відчаю, і вона не бачить жодної можливості поліпшити своє становище, думка покінчити з усіма стражданнями стає досить при вабливою.
Виникає питання: чи може людина бути продуктом різних фак торів середовища — біологічних, психологічних, або соціологічних? Чи може людина уникнути впливу оточуючого середовища?
На ці головні питання дав відповідь Франкл, виходячи з власного досвіду переживання в концентраційному таборі, а також спираючись на теоретичні концепції. Так, навіть за жахливих умов психічного та
238
фізично пі стресу, в умовах життєвої кризи людина може зберегти ду ховну свободу, незалежність розуму, а також обирати власний жит тєвий шлях. З приводу цього наведемо слова Ніцше: "Той, хто має для чого жити, може витримати будь-яке як" [14].
6. ТЕРМІНАЛЬНИЙ ПЕРІОД В ЖИТТІ ЛЮДИНИ
Як засвідчує аналіз літератури, питання про психологію хворих, що переживають термінальну стадію захворювання (тобто хворих з неминучим летальним кінцем хвороби), і дотепер лишається майже відкритим. Спеціальних досліджень в цьому напрямі, за деякими ви нятками, майже не ведеться. І це, певно, не випадково. За спостере женням А. Гнезділова, лікаря-психіатра, який довгі роки працював з онкологічними хворими, проблеми інкурабельних хворих настільки обширні і своєрідні, а допомога — настільки не розроблена, що по трібно класифікувати їх як окрему групу з організацією особливої служби, здатної надавати їм необхідну комплексну допомогу (1995).
Може бути однією з причин відсутності досліджень, присвячених психологічним питанням термінального хворого, наш непозбутній страх, містичний жах перед проблемою людського переходу, перед лицем сакральності миті вмирання.
Відомо, що крізь термін завжди проглядає, просвічує смисл. Яка ж глибина, смислова перспектива слова "термінальний"?
У перекладі з латини "Іеппіпиз" означає 1) примежовий, межовий знак, пограничний камінь, рубіж; 2) границя, межа, кордон, рубіж; 3) кінець, край, закінчення. В літературі це слово в метафоричному смислі використовується для позначення святості, непорушності. В медицині словом термінальний користуються для означування стадії хвороби з летальним (смертельним) кінцем. Звідси — термінальна си туація, термінальний етап (фаза), термінальні хворі, термінальний період. У психології цей термін використовується як медичний, влас ного психологічного статусу в нього немає. Не зустрінете ви в психо логічному словнику статті ні про термінальний період, який має й свої глибокі смисли, свої онтологічні завдання, свою змістовну на повненість; ні з термінальною, особливо критичною, кризовою, гра ничною, останньою ситуацією, для якої характерне ноуменальне зву чання, ні з описанням термінального стану, який, як нам уявляється, має свою психологічну феноменологію.
У психології цей термін, треба думати, може бути використаний, по-перше, для позначення завершувального періоду в житті людини, такого значного, як і народження, який має свою динаміку пережи вань і свої спеціальні завдання; по-друге, для позначення терміналь ної ситуації, унікальної кризової ситуації, наскрізно пронизаної ноу-
239
менальним змістом, і по-третє, для позначення термінального стану, який переживається людиною як "початок кінця", початок переходу-вмирання. Можна думати, що цей стан має і свою психологічну фе номенологію, свій психологічний "візерунок" ("узорогліф" — Б. Кравцов). У багатьох культурах термінальний період життя людини свідчить про побожність, урочистість і значущість моменту, тієї межі, до котрої наблизилася людина в своєму житті.
Істинно віруючі, як відомо, до смерті ставилися як до народження у вічне життя, і тому смерть сприймалась ними не як кінець, а як по чаток ("Скончавшихся, начавшихся, прими, Господі, в свою жизнь"). Смерть ніколи не виступала як поразка, а лише як перемога, через те, що життя сприймалось як шлях до вічності, увійти до якої мож ливо лише "через браму смерті".
На сьогодні маємо окремі клінічні спостереження, які свідчать про те, що людина, як правило, знає (підозрює, передчуває) неминучість свого скону, і його наближення неминуче супроводжується цілою низкою психологічних змін. Так, відомо, що психологічні зміни у хворих в термінальній стадії мають вікові забарвлення. В осіб похило го та старечого віку спостерігається іпохондричні, депресивні стани, посилюється відчуття відчуженості, невідворотно наступаючої смерті, що, в свою чергу, неминуче послаблює психологічну стійкість. 1 нав паки, у хворих молодого віку, з їхніми планами на прийдешнє пер спектива неминучої смерті внаслідок хвороби найчастіше супровод жується занепокоєнням, острахом, ажитацією, часом суїцидними дія ми. Надалі ця криза може змінитися примиренням з неминучістю смерті, повною байдужістю і знеохоченням до оточуючого.
Різноманітність персональних реакцій на неминучість смертельно го кінця залежить, насамперед, від характеру захворювання, особли востей його плину і від індивідуальності. В окремих випадках хворі вкрай змучені тягарем захворювання, нестерпним болем, при да ремності лікування нерідко очікують смерть як порятунок, визволен ня.
Яка динаміка переживань цього стану?
На думку деяких авторів, на початковому етапі (І фаза) хворі схильні не брати в голову тяжкість свого стану. Коли ж пересвідчу ються у надсерйозності своєї хвороби (II фаза), реагують бурхливим протестом. Третя (III) фаза виявляється для хворого захисною. Хво рий намагається виключити фатальне шляхом внутрішнього запере чення — самогіпнозу, щоб довше прожити, щоб не було болів. Чет верта (IV) фаза — стан депресії, хворий усвідомлює, що становище його погіршується, вичерпується надія на щасливий кінець. П'ята (V) фаза — примирення зі своїм станом, погодженість з неминучим. Безперечно, описані фази не можуть розкрити всю складність психо-
240
логічних змін, що виникають в процесі вмирання. Тут вимагаються подальші клінічні спостереження та узагальнення з метою обгрунто ваної допомоги цій категорії хворих.
Виявлені фази, насправді, показують деякі тенденції динаміки реагування на термінальний стан, які можуть бути більш-менш вияв леними. Але наш досвід перебування з умираючими доводить, що має місце ще одна фаза — парадоксальна. Вона ніби й утримує в собі елементи попередніх кількох фаз, але переважає при всьому тому в цій фазі рідкісне явище сходження духу людини. Цю фазу (VI) ми назвали б умовно "кристалізацією духу". Видається, що це явище є тим новоутворенням, яке з'являється в термінальному періоді в житті людини. Для цього стану характерними є, з одного боку, просвітлен ня, любов до оточуючих, злагода із самим собою, з Богом. З іншого боку, здатність ушляхетніте простір довколо себе.
Слід зауважити, що незважаючи на умовність етапів (фаз) тер мінального стану, вони можуть виступати певними орієнтирами, зна ками в реалізації питання про підготовку хворого до грядущої смерті.
Безумовно, важко собі уявити весь той спектр переживань, які зазнає протягом термінального періоду хворий. "І насамперед — це страх, — пише у своїй книзі "Приречене життя" Хелена Хашковце-ва. — Він не піддається визначенню, його неможливо точно виміря ти. Відомо, що душевний спокій є дуже важливим фактором; досяг нути його означає сприяти лікуванню і скрасити час хвороби. Страх невиліковно хворих — це не боязнь хвороби, не боязнь смерті. Це передовсім своєрідний страх за своє життя. Страх за своє життя, яко му загрожує хвороба, це дещо цілком інше, ніж страх власного вми рання. Молоді люди і люди середнього віку мають перед собою ре альні довготермінові перспективи. Вони достатньо чітко уявляють, чого б прагнули в майбутньому досягти в фаховому (професійному) чи особистому плані, знають, що усі ми смертні, але ж смерть — це десь далеко, у бескінечності... Навала серйозного захворювання в мо лодості чи у зрілому віці — це завжди порушення планів, відмова від довготривалої перспективи. Серйозне захворювання для цієї вікової категорії означає неможливість планування майбутнього. Болісні пи тання: "Чому саме я? Невже це може бути? Що трапиться далі? Мене лякає усе, що прийде..." (Цит. О. Досталова, 1994).
Термінальний хворий — це людина, яка втратила рівновагу- Вона, за А. Ахматовою, "оглушена шумом внутрішньої тривоги", внутріш ньої бурі, внутрішнього смерчу. Переживання цих страждальців на стільки інтенсивні й індивідуальні, що не піддаються опису у всьому їхньому обсязі.
Термінальний стан — це насамперед переживання нищівного страждання (перетерплювання "болю", немічі, горя, страху, занепо-
241
16 - 82187
<
коєння, туги). Прояви цього переживання страждання, його глибина і важливість вельми варіативні. Істотною мірою різноманітність від чуттів залежить від самої особистості страдника, його суб'єктивного бачення світу, від історії життя, досвіду подолання попередніх кризо вих станів, від патології захворювання, локалізації, внутрішньої кар тини хвороби, "досвіду переживань і знань". А також і від міри со ціально-психологічного покривдження, від зовнішнього оточення хворого, ставлення до термінального процесу з боку оточуючого, за нурення (утягненості) у те, що відбувається; інтерпретації терміналь них переживань хворого (розуміння — нерозуміння, знання — не знання глибини горя), сили їхньої любові, милосердя і стерпності, довготерпіння, від їхнього власного бачення світу. Через усе це в термінальному періоді ми стаємо свідками, "дійовими особами та по части режисерами" зіткнення, протистоянь систем цінностей (картин світу) усіх осіб, залучених до цієї сумної події.
Коли ми говоримо про внутрішню картину хвороби, то маємо на увазі певний процес відображення психікою хворого своєї недуги. Це поняття запровадив у медичну психологію відомий терапевт Р. О. Лурія, включаючи до нього "усе те, що зазнає і переживає хво рий, усю масу його відчуттів, не лише локальних болісних (хворобливих), а й загальне самопочуття, його уявлення про свою хворобу, її причини, усе те, що пов'язано з приходом до лікаря, весь той внутрішній світ хворого, який складається з вельми складних сполук сприйняття і відчуттів, емоцій і травм". Р. О. Лурія вважав, що поведінка та психіка людини змінюється з того моменту, коли вона дізнається про своє захворювання. Він говорив про значення вивчен ня "внутрішньої картини хвороби" особливо при соматичних захво рюваннях (Р. О. Лурія, 1994).
У структурі внутрішньої картини хвороби виокремлюють сензи-тивний та інтелектуальний рівні. Перший містить в собі усю сукуп ність хворобливих відчуттів і пов'язаних з ними емоційних станів хворого; другий — знання про хворобу та її раціональну оцінку. Най ефективнішим методом проникнення в психологічну тканину внутрішньої картини хвороби вважається клінічна бесіда.
Наш досвід спілкування зі смертельно хворими та їх найближчим оточенням переконує в тім, що можна говорити не тільки про внутрішню, а й про зовнішню картину хвороби. Це, на нашу думку, дві сторони єдиного процесу — в даному випадку термінального за хворювання, дві взаємозв'язані і діючі одна на одну сторони.
Нам відомо, що саме на рівні тіла (соми) пролягає межа між "Я" та "Світом". У ситуації смертельного захворювання ця межа виступає складною перепоною, яка нелегко піддається подоланню — як хво рим, так і оточуючими його лікарями, близькими та рідними. Подіб-
242
но до того, як і хворий, "світ" по-своєму психологічно відображає термінальний стан, по-своєму відгукується на внутрішню картину хвороби "Я". Від відповідного реагування "світу" на перебування в термінальному періоді значною мірою залежить динаміка переживань страждальця, його реагування і на хворобу, і на реакцію "світу". Це визначає гостроту і силу переживань, можливість їх перетерплювання й подолання. Зовнішнє оточення (світ) у найвищому своєму прояві створює начебто "коло захисту" (буфер, оболонку-атмосферу) — ін формаційне, енергетичне і структурове. Хворий в цьому "колі захис ту" оточений не лише увагою, турботою і доглядом, але "захист — світ", беручи на себе роль своєрідного донора-оборонця, оберігаючи його, допомагає у подоланні того хаосу переживань, що переслідує хворого в ситуації смертної тіні невиліковного захворювання. Проте водночас із цим процесом спостерігається і зворотний: помираю чий, підтримуючи оточуючих своєю мужністю, вірою, силою души і духу, ініціює "жити врівень зі смертю"... І тоді невідомо, хто кого підтримує і хто кому допомагає. Сумісне перебування (проживання) з людиною "переходу" розширює кордони видимого світу і підно сить до усвідомлення позачасових "вічних питань" (сенсу буття, смерті, Бога і т. ін.).
Але так буває, на превеликий жаль, не завжди. Достатньо згадати "Смерть Івана Ілліча" Л. М. Толстого, де вельми точно описано стан помираючого, "Головною тортурою Івана Ілліча була брехня, — та усіма чомусь визнана брехня, що він хворий, а не вмирає... Він же знав, і йому дошкуляла ця брехня... і змушувала його самого брати участь в цій брехні. Він ...бачив, що ніхто не хоче навіть розуміти його становище. Один лише Герасим розумів його становище, і тому Івану Іллічу було добре тільки з Герасимом... Івану Іллічу дуже хотілось, щоб його приголубили, поцілували і поплакали б над ним. Він знав, що він статечний чин, що у нього сивина в бороді... але йому все ж-таки хотілося цього". Отже "світ" не завжди переймається станом душі такого хворого, не бере його в орбіту порятунку. Вельми часто хворий перебуває в стані емоційного напруження, емоційного усамітнення і йому дуже тяжко, бо він облишений, а довколо нього змова мовчання.
Процес взаємин родичів із хворими, за свідченням хоспісної служ би (Санкт-Петербург), має свою динаміку, що також позначається на внутрішній картині хвороби.
У перший період зіткнення з вісткою про діагноз і прогноз не виліковного хворого спостерігаються гіперопікування, надтурбота, нерідко нав'язування хворому брехні щодо його стану і перспективи. Однак вельми часто, докладаючи всіх зусиль, у стані дефіциту психічної енергії, капітулюючи у винахідливості "святої брехні" і не
16
243
діждавши "кінця" — померти хворому у незнанні — взаємини перехо дять в режим "відцурання" хворого. Ситуація, що вимагає безперерв ного неослабного напруження психічних сил і вольової праці, "марафону", викликає потребу тікати (бігти) від неї. Минає якийсь час, і на зміну приходить режим "нейтральних" взаємин. Розум і по чуття обов'язку примушують родичів виконувати догляд за хворим, хоча почуття, виснажені граничним напруженням, витратою душев них і фізичних сил, а також випробуванням роздратованістю, прим хами, кавизливістю хворого, начебто перебувають в апатії, поза хво рим. Але поступово тісний контакт із хворим під час його обслугову вання і догляду виявляє резерви сил, — з'являється модель "партнерства" з поверненням усіх емоційних переживань. Існує, на жаль, нечасто, ще один різновид типу співпраці взаємин — модель жертовної любові, здатної до повного самовіддання, самозречення, ідентифікації з хворим (див.: Гнезділов А., Полц А. (1995). Мати Те-реза і її сестри, 1995).
Який спектр переживань хворого в термінальному стані? Насамперед біль фізичний і психологічний. Це соціальний біль (від втрати свого статусу, порушення контактів із звичним середови щем, "домівкою", працею). Біль емоційний (від втрати своєї естетич ної привабливості, перспектив на щастя). Біль утрати своїх ма теріальних, фінансових можливостей, біль міжперсональний, який проявляється острахом загубити приязнь і любов оточуючих. Наре шті, біль духовний, пов'язаний з втратою віри у справедливість, травмування "проклятим" питанням про розлад між розумовою док триною та життєвою реальністю. "...Здавалося, злу нізвідки було увій ти в його життя" (Аверінцев С. С. (1993); Гнезділов А. (1995)).
Це — страх віч-на-віч із хворобою та самотністю, безпорадності і залежності від оточуючих, каліцтва, життя на межі смерті. Це також зневіра в своїх силах, в рятівну силу близьких, у свою долю. Це сум нів, відчай, депресія, передсмертна туга, дратівливість, агресія, що сягає запеклості, якою, як правило, маскується надзвичайна кволість, гранична виснаженість. Це загальне тілесне нездужання, нудота, сер цебиття, анорексія, кахексія, дегідратація, розлад свідомості та ін. Це стан безнадії й нестерпності, стан невимовного горя. Пекучий біль, страждання в серці, почуття приреченості, чекання невідомого, неви правного, безвихідь, самодокори і самосуд, жах — все це постійно присутнє в переживаннях хворого в термінальному стані.
Відчуття часу-простору в термінальному режимі досить своєрідне й нестійке. У термінальних хворих свої стосунки з часом-простором. "Час вийшов із своєї колег", він то мчить, летить ("так заспішив, що я не можу його наздогнати"), то наче зникає, втікає в безодню, то трапляється "зупинка часу", то він скручується, вгвинчується в точку.
244
Для одних існує лише сучасне, для інших — минуле, треті живуть лише майбутнім ("розпався зв'язок часів"). При цьому, як показують клінічні спостереження, це не стільки час подій, скільки час станів, він близький екзистенціальному переживанню "миттєвості-вічності" (Гнезділов А., 1995; Гончар П., 1993; Злочевський С, 1986).
Простір — то збільшується, то звужується ("душі тісно в одному тілі з раком"), то розширюється настільки, що хворий відчуває себе піщінкою. Багато хто з хворих починає жити виключно в обширі ін дивідуального простору, не виходячи у зовнішній. Нерідко простір ніби згортається (подібно сувою, свитку), стягується, як час, у точку. Інколи він розширюється до океанічних розмірів, і хворий почуває, шо щезає в ньому (Гнезділов А., 1995; Гончар П., 1993).
У термшальному стані різко змінюються рольові життєві установ ки. Складається враження, що нав'язана ситуацією (долею), лікарями та родичами роль тільки хворого викликає внутрішній протест. І це природньо і вельми по-людськи. Бо коли лікар каже, "що помрете від такої-то хвороби, ви всього лише "випадок", тобто присутні у статис тиці і вам просто не пощастило: ви опинилися одним з певного числа випадків, що реєструються... Проте між розгляданням себе в якості статистичної одиниці і сприйняттям свої долі як чогось особистого і унікального — величезна різниця" (Шестов Л., 1992, с. 5, 16).
З'являються, причому незалежно від статі і віку, різноманітні рольові позиції — "дитини", "дорослого", "батька" (за Є. Берном), а також і позиції "жертви", "тирана", "вчителя" та "вояка". Деякі хворі сприймають себе невдахами, вбогими, мізерними, переможеними ("я вдаюся собі шафою, з якої усе винесли", "програв життя"). Тим часом багато хто у термінальному процесі навчається долати певною мірою свої страждання, знаходячи унікальні смисли, які допомагають зноси ти суворість термінального періоду, більше того, стати будівничими, організаторами усього внутрішнього та зовнішнього простору, ство рюючи довкола себе особливий клімат взаємин. Назвемо цей пара докс резонансом внутрішнього і вищого, минучого і перебуваючого. З'являється те, що Кастанеда назвав "бездоганністю помислів, почут тів і рішень".
Далі ми спробуємо дати узагальнене бачення основ-причин тих порушень, що мають місце в термінальному стані. Значною мірою це результат нескінченних бесід з чудовим психологом Поліною Гончар, життя якої обірвалось на півслові. Поліна Гончар мала "дар прозріва ти крізь психологічну тканину", і тому її допомога в концептуалізації досвіду, її ідеї неоціненні і ні з чим не можуть бути порівнянні.
Усі різнопланові симптоми реагування на термінальну ситуаціїо, видається, є проявом єдиного системного психологічного феномену. Доволі умовно його можна було б назвати "якістю життя". Відповідно
245
до спостережень це явище виникає в процесі переходу людини під дією (впливом) смертельного захворювання до іншого режиму актив ності, до принципово іншої стратегії життєздійснення. Треба вважа ти, що ця "якість життя" має свою логіку й організацію, відмінну від якості життя людей, що живуть поза межею термінального періоду.
Беручи загалом, в якості механізму і причини такого переходу виступає суб'єктивна "картина світу", яка в процесі переживання термінального стану зазнає суттєвих змін ("щось трапилось з оточую чим її — його світом"). Водночас зі зміною картини світу спо стерігається порушення структурованості часу — простору, а також гостре переживання "авторства життя", виникають трансцендентальні теми в психологічній реальності хворого, відбувається "перегляд" життєвих опор особистості.
Що ми маємо на увазі, коли говоримо про "картину світу"? При цьому, очевидно, усяке визначення умовне і не виявляє суті предмета в цілому. Картина світу — центральний ядерний момент — це систе ма уявлень (усвідомлених чи неусвідомлених) особистості про світ, своє місце в ньому, про діючі причинно-наслідкові закономірності і випливаючі з цих уявлень стратегії упрашііння (самоорганізації) своєї життєдіяльності на всіх рівнях — від фізичного до соціального. Ціл ком зрозуміло, що в кожної людини своя внутрішня модель зовніш ньої реальності.
Отже, картина світу — це неозорний комплекс уявлень людини про світ — як соціальний, так і природний, її уявлення про саму себе. Світосприймання дане людині мовою, вихованням, середовищем, що різними шляхами діють на психіку, особистим досвідом, релігією, наукою, мистецтвом.
На думку деяких вчених, зокрема медієвістів, особистість як така є вмістилищем соціокультурних систем свого часу. За такого розуміння особистість виступає як мікрокосм соціально-культурної системи. Ро зрізняють концептуальну і мовну картини світу.
Відбита в свідомості людини картина світу являє собою надзви чайно складне явище. Вона вельми варіативна, мінлива й нестійка. Картина світу може бути пластичною і ригідною, цілісною і фрагмен тарною, відрізнятися ступенем діференційованості й усвідомлення. Більшість людей, як ми знаємо, часто-густо характеризується дуже невисоким рівнем усвідомлення картини світу, майже несвідомо здійснюючи свої акти поведінки, живучи та діючи начебто "не прихо-дячи до тями".
Головна функція картини світу — упорядкування інформації про зовнішній і внутрішній світ суб'єкта, про процеси цього світу, а та кож організація поведінки на всіх рівнях прогнозування, антиципації, кошітивної регуляції діяльності.
246
Центральний механізм функціонування картини світу — як моделі зовнішньої та внутрішньої реальності — імовірнісна організація і впорядкування досвіду. Дія картини світу поширюється на ве/їьми обсяжний спектр активності людини від елементарних настроюваль-них актів сприйняття до глобальних життєвих виборів і рішень.
Архітектоніка (структура і зміст) картини світу значною мірою визначаються домінантами у свідомості людини. Як зазначав О. О. Ухтомський, які домінанти людини, таке й її інтегральне уяв лення світу, картина світу, така її поведінка, такі щастя і нещастя, таке її обличчя для іншого й установка на особу іншого.
Водночас із зміною картини світу і взаємопов'язано із цим проце сом відбувається процес зміни соціальних позицій суб'єкта (соціальний простір) — перехід до соціальної безструктурності — по зиції людини без будь-якої позитивної соціальної ідентичності. Бага то дослідників, які працювали зі смертельно хворими, відмічають цей фактор, як надзвичайний, що значно погіршує стан хворого, травмує його (Саймонтони К. та С., Досталова О., Гоулер Я. та ін.).
Таким чином, відразу змінюються усі основні системи організації, структурування життя суб'єкта — порядок і структура випадають із внутрішнього життя і з зовнішньої організації. Надходять зовнішня і внутрішня безструктурність і невизначеність. Можливість прогнозу вання і управління життям зникає, відбувається втрата впевненості в тому, що ти є автором свого життя. Набувається досвід самотності, приниження, богооставленості.
Руйнація картини світу і означає порушення та непередбачуване за наслідками нищення основних кодів, основних систем, в яких упо рядковуються всі життєві процеси людини. У найтяжчих випадках порушення картини світу супроводжується зміною життєвого просто ру, втратою "домівки", звичного, опанованого, окультуреного просто ру, "виходом" у зовнішній простір, не заповнений для суб'єкта, не позначений "чуттєвою тканиною" життєвих подій особистості. Фак тично це втрата особистішої ідентичності.
Освоєння нового простору вимагає зусиль і напруження, і само по собі є конче енергомістким і психологічно небезпечним процесом. Етнографії відомі випадки, коли зміна лише просторового способу структурування людей вела до деструкції всіх соціальних і економіч них зв'язків та ієрархій (Тернер В., Леві-Стросс К. та ін.).
У психологічних дослідженнях часу загальновизнаною є концепція подій особистісного часу, зміст якої полягає в тому, що час сприй мається особистістю залежно від його насиченості подіями і від того сенсу, який усі ці події мають для основних цілей людського життя. Психологічна ситуація, пов'язана зі смертельним захворюванням, ве де до переживання часу, який "зійшов зі своєї колеї" (В. Шекспір), до
247
відчуття розпаду єдиного тексту життя, до втрати самоідентичності в часі. Особистіший простір-час утворює якесь єдине мереживо струк-турування життя, систему координат — хронотоп особистості (М. М. Бахтін). Життя завжди розгортається в особистісному хроно-топі, і стрімка, зовнішньо зумовлена руйнація хронотопу призводить до втрати основ людського життя.
Однією з суттєвих рис розладу головних опор звичних категорій, порядку й закономірностей сприйняття є вирівнювання імовірнісної структури мислення, сприйняття, пам'яті, уваги і т. п., перехід начеб то у випадковий режим бачення. Один із доказів того — велика кіль кість розладів на початковому етапі проходження через "інфор маційну кризу" тяжкого захворювання за невротичним типом. Потім відбувається наче входження в нову реальність — відбувається "розкодування" смислів. •
Існують дані про порушення вищих психічних функцій, та вони констатують лише факт патології, факт деструкції, не розкриваючи характеру цієї патології. На думку Поліни Гончар, ці порушення строго визначеного порядку. Порушення саме довільної пам'яті, пов'язаної з ієрархією смислів особистості, з імовірним упорядкуван ням досвіду; те саме стосовно уваги, мислення, мови — "за принци пом лакун" — якісь теми табуйовані, якісь, навпаки, домінують в розмові, специфічні (мовні) побудови, які не зустрічаються в нор мальному стані — також за невротичним типом. Якщо це справді так, вважала П. Гончар, то ці порушення можуть бути оборотними і ско-ригованими внаслідок психокорекційної роботи психолога, спрямо ваної лише на формування (вирівнювання) картини світу як ієрархії смислів і значень.
Стан соціальної та когнітивної безструктурності досить добре опи саний в соціологічній (етнографічній) літературі. Там він визначаєть ся поняттям лімінальності (В. Тернер). У психології з цим явищем багато працювала П. Гончар, дошуковуючись природи неврозу.
Вияв лімінальності (лімінал — людина переходу, порогу, межі) не одмінно поєднує в собі цілий ряд ознак, з-поміж яких головні — фізична кволість, хворобливість, виснаженість, відсутність певної по зиції в градації соціальної ієрархії (відсутність будь-якого соціального статусу), нещасливі, невдалі любовні взаємини, своєрідне інтуїтивно-індуктивне мислення, присутність теми смерті як суттєвої.
Лімінальність є начебто антистратегією життя щодо "структурних" людей, які становлять структуру суспільства. Лімінальність — стан переходу і кризи. Це якість життя певних верств соціуму, але водно час — це властивість перехідних періодів у житті будь-якого члена суспільства (підлітково-юнацький період, клімактеричний, тер мінальний та ін.).
248
Можна, вочевидь, припустити, що лімінали як люди переходу, за І. Пригожиним, становлять нерівноважну систему. Умовою лімі нальності є деструкція картини світу і пов'язане з цим процесом пе ребування в стані змістової і семантичної невпорядкованості й хаосу. Цей стан розв'язується або зниженням рівня організації системи, і тоді йому відповідає напіввипадкова (фрагментарна) картина світу, тобто життя в невпорядкованому середовищі — перехід до стратегії виграшу (лише підкріплені реакції, ситуативне реагування і т. ін.); або формуванням нової картини світу, і в цьому разі вона мусить бу ти лише картиною вищого рівня складності і впорядкованості, що включає і новий досвід особистості, і ті нові смисли, які цей досвід містить.
У першому випадку маємо справу з деградацією свідомості, з ре гресією, із звуженням спектру поведінки і стану соціальної смерті як головного системоутворюючого фактора якості життя, у другому — з розширенням свідомості, із домінуванням поведінки реагування.
Усі наведені особливості реагування на термінальний стан станов лять унікальну психологічну тканину переживань, вимагаючи засто сування особливих методів психологічної підтримки. Термінальний хворий перебуває в ліміншіьному стані, бо є людиною межі, стоїть над прірвою, на порозі загибелі. А відтак йому необхідно допомагати шукати порятунку, опори, які лежать над прірвою — границею, вище життя.
7. ПОТЕНЦІАЛ ПОДОЛАННЯ ЛЮДИНОЮ КРИТИЧНИХ СТАНІВ БУТТЯ
7.1. "Критичність" як передумова буттєвості. Споглядаючи світ і се бе в ньому, людина завжди прагне вирішити певне питання, шо по ставило перед нею її власне життя, сповнене радощів та розчарувань, сподівань і відчаю, здобутків і втрат, а отже, "звичайне" людське жит тя. Відповідаючи на питання, поставлене життям, можна, звершивши акт пізнання або перетворення, здійснивши вчинок, віднайшовши істину в окремій ознаці повсякдення чи, навпаки, в глибинній досте-менності буття. Шляхи можуть бути різними, загальна ж причина — у втіленні в конкретному моменті людського життя необхідності "тримати відповідь".
За твердженням К. Ясперса, "людина не обмежується тим, що в ній доступне пізнанню. В неї завжди дещо понад те, що вона сама може про себе знати. її природа, її витоки — все це перебуває поза межами пізнаного" [5]. Власне тому, шукаючи відповідей на питання "життєвого гатунку", людина здатна сягати меж буття і певною мірою долати їх — нехай лише у пізнавальному акті, проте з достатньою мірок* впевненості у власних силах, у своїй "буттєвій спромож ності — бути".
249
Розмірковуючи про сутнісні ознаки життя людини, досить часто вдаються до категорії "буття", досягаючи при цьому певних гносеоло гічних акцентів у тлумаченні досліджуваного феномена, ніби "вивищуючи" таким чином його науково-пізнавальний статус. Проте в пошуках онтологічних ознак досліджуваного феномена застосуван ня даної категорії не постає "термінологічною умовністю", а означає свідомий вибір пізнавально-перетворювальних основ теоретичних і прикладних пошуків.
Таким чином, коли йдеться про "життя"людини, передовсім маєть ся на увазі реально-практичний контекст розгортання "індивідуального світу "Я" в реальному часі та просторі життєдіяііьності. Одна з найпо-казовіших анаюгій у цьому — онтогенетична картина життя індивіда. Коли йдеться про "буття" людини, мається на увазі цілісний конти нуум життєпроявів "Я" як онтологічного утворення, в якому співіс нують, взаємодіючи й взаємозумошіюючись, різноманітні за змістом і сутнісними ознаками рівні буттєвості "Я". Так, "індивідуальне буття" може розглядатись як буття природи (органічної та неорганічної), буття соціуму, буття історії, буття духу, буття світу тощо. Тобто, застосовуючи дослідницький аспект "буттєвості" стосовно до життя людини, стає можливим актуалізувати у пізнавшіьному акту реальні, проте вилучені зі спектру безпосереднього споглядання пласти (рівні) розгортання індивідуального світу "Я" людини — історичний, куль турний, макросоціаіьний, або ж інтраіндивідуапьний, субстанціаль ний тощо.
Кожному окремому моменту життєдіяння людини властивий спе цифічний "стан буття"— комплексний сутнісний показник того:
а) що досягнуто, здійснено, отримано людиною на шляху розгор тання власної сутності "Я" в сукупності всіх можливих напрямів і рівнів розгортання — факт реального буття; б) наскільки перспек тивним у плані розгортання індивідуальної сутності "Я" є досягнутий момент буття — факт реальної перспективи; в) як оцінюється та пе реживається людиною здобутий момент буття у всій сукупності його ознак — факт решьного переживання. На думку Е. Гуссерля [1], саме факт переживання в "течії буттєвості" виокремлює моменти "актуаль ного" й "потенціального", "дійсного" та "можливого", а отже, позначає людське буття як таке, що розгортається за певними онтологічними законами, що кваліфікує людське буття як окремий, специфічний спосіб існування.
Моменти "тримати відповідь перед власним буттям" виникають не випадково, хоча іноді досить неочікувано для самої людини. Вони є досить закономірним явищем, що має свою і внутрішню, і зовнішню логіку розгортання. По-перше, ці моменти характеризують стан буття як такий, якому властива певна міра напруженості щодо його складо-
250
вих або ж динаміки їх розгортання; по-друге, ці моменти актуалізу ють стан буття, якому властива певна міра непевності, невизначеності, що при цьому суттєво детермінують самопочуття людини; по-третє, ці моменти актуалізують необхідність діяти, засоби і напрями чого, як правило, наперед не відомі.
Загалом, ці моменти можна визначати як "критичні стани буття", поява яких є абсолютно природною, оскільки "критичність" — сут-нісна ознака буття людини, як і буття взагалі. "Критичність" постає як функціональний прояв "проблемності", в основі якої лежить "суперечливість", що зумовлюється вже самим фактом будь-якої (навіть не-проблемної, не-конфліктної, не-критичної) взаємодії.
Поряд із цим можна стверджувати, що "критичність" у реальному життєдіянні людини (на відміну від апріорних теоретичних тверджень) може поставати і як закономірність, і як випадковість. Критичність є природною, оскільки є онтологічною ознакою людського буття, проте не-природними можуть бути причини, що зумовлюють її актуалізацію, її загострення. Саме ця не-природність (а часто просто неочікуваність) зумовлює той факт, що людині просто або, навпаки, складно подолати цей стан, цю безвихідь — або ж, навпаки, нову перспективу розгортання власного життя. Чи можливо вирізнити "індекс критичності": до "позитиву" чи до "негативу" спря мовує вона життєвий шлях людини в той чи інший момент його розгортання?
Геродот стверджував свого часу, що "найтяжча мука для люди ни — багато що розуміти і не мати сили боротися з долею". Унамуно погоджувався з тим, що "все або майже все можемо ми охопити свідомістю і бажанням, і нічого або майже нічого — волею". З одного боку, можна пояснити все, можна зробити спробу й зрозуміти це все; та чи можна протистояти тому, що існує й виявляє себе незалежно від вашої волі, вашого бажання оволодіти ним, підкорити його своїм устремлінням, своїм очікуванням гармонії, спокою, певності буття?
Водночас слід пам'ятати, що фантазія людини, породжена незнан ням причин напрочуд реальної, та все ж "міфічної" критичності бут тя, може побудувати настільки нереальний та унеможливлюючий нормальне існування людини світ фантазій та уяшіюваних образів, страхів і пересторог, що людина поступово втратить можливість ре ального сприйняття перебігу подій, а отже, і можливість продук тивного діяння в цих ситуаціях. Тому краще зробити спробу побуду вати систему знань, яка обмежить фантазування стосовно того, що відбувається, і тим самим ослабить емоційно-почуттєвий контекст, напруження з приводу того, що переживається — того, що "раптом виникло, відкрилося, спричинило біль".
7.2. Критичні стани буття: сутність та спроби кваліфікації. "В нас
щохвилинно народжуються й помирають смутні свідомості, елемен-
251
Первинним джерелом цих тілесних відчуттів є механічне подраз нення периферичних рецепторних полів інтра- і пропріоцептивного аналізаторів (тіло, шийка, зв'язковий апарат матки). Коли плід дося гає розмірів, що дозволяє безпосередньо розтягнути черевну стінку, а далі і піхвові сегменти, у формування відчуттів включається екстра-цептивна, шкірна чутливість. З цього часу поштовхи і ворушіння стають виразнішими, а самозвіт жінок щодо відчуттів стає визна-ченішим.
Психологічним результатом такої стимуляції стає формування но вої психічної реальності, зміст якої можна охарактеризувати як фор мування тілесночуттєвого і смислового розмежування між плодом і матір'ю. З моменту початку ворушінь тілесність майбутньої матері нібито розщеплюється на Я ("моє тіло") і не-Я ("інше"). Це "інше" — не-Я — до пологів залишається глибоко суперечливим. Так, до появи ворушінь плід залишається фактично невіддільним від материнського Я і доступним переважно абстрактному, а не конкретно-чуттєвому пізнанню.
Особлива психічна реальність виникає з появою ворушінь плоду [4]. Якщо до цього жінка сприймала світ у крайностях альтерна тивного смислового континууму: "моє" і "чуже" (Я і не-Я), то з цього моменту починає вимальовуватися новий проміжний смисл. Якщо у першій половині вагітності плід був для матері чимось розмитим, узагальнено безтілесним (аж до перших ворушінь) і плід сприймався як дещо існуюче, що відмінне від неї, то у другій половині вагіт ності — це інше вже цілком конкретне у своїй тілесності і разом з тим вітально нерозривне. Виникає своєрідне "подвійне Я", в якому "моя дитина" — вже не Я, але одночасно ще Я. Це неясне переживання, що важко передається словами, виражається в особливому, виключно ма теринському сприйнятті своєї дитини, що можна назвати словами "рідна дитина" (у значенні одночасності Я і не-Я). Цей період у житті жінки має дуже важливий психологічний і еволюційний зміст. У цей період у самосвідомості жінки виникає образ майбутньої дитини, який наповнюється якісно особливим чуттєво-смисловим змістом, який можна характеризувати як "співєдність", "поріднення".
Керуючись цим, можна висловити припущення, що філогенетично склалося так, що на периферію (якщо розглядати її із середини) на шого внутрішнього простору винесені зони, наділені здатністю брати участь у формуванні найглибших вітальних прихильностей людини. Топографічно зони розташовані на периферії кишкової трубки. У людини це рот, термінальні відділи прямої кишки з анусом, а також піхвово-матковий комплекс жінок, урогенітальний комплекс чоло-
152
віків. Ці зони з фізіологічних позицій пов'язані з процесом асиміляції "чужерідного" (рот) і вигнанні із організму назовні частини "свого". З психологічних позицій тут відбувається перехід "чужерідного" (не-Я) в Я і, навпаки, відчуження частини Я в інше, чужерідне не-Я.
І, нарешті, зворотний процес — відторгнення із Я. Так, ембріон глибоко й інтимно поєднаний у своїх власних відчуттях з тілесністю матері. Тіло матері, вирощуючи й утримуючи в інтрацептивному про сторі матки власний плід, нероздільне з ним у своїх тілесних відчут тях. На цій чуттєвій основі, певно, і формуються глибокі зв'язки, що визначають почуття "прихильності" і любові матері до дитини. Діто народження в цьому плані — не початок формування прив'язаності між матір'ю та дитиною, а початок розторгнення єдності. Новий, піс ляпологовий етап розвитку прихильності пов'язаний вже із стимуля цією не інтроцептивного аналізатору, а екстрацептивного, як у ма тері, так і в дитини (тактильна, слухова, зорова, нюхова). Цей етап завершує будувати смислові кордони між матір'ю та дитиною.
Чому ж все-таки порушення формування прихильності так суттєво викривлює чуттєвість вагітних? Означений феномен пояснюється тим, що якість тілесних відчуттів жінок залежить від емоційного настрою жінок на вагітність і майбутнє материнство. Психофізіоло гічною основою для такої гіпотези є давно встановлений факт, що якість і модальність наших відчуттів не тільки залежить від стану пе риферичної (рецепторної) частини аналізатора, а й глибоко пов'язані з функціональним станом таламуса, всього лімбічного комплексу, а головне, із станом вищих кіркових ланок аналізатора. Вагітності, що протікає нормально, відповідає певний соціально очікуваний емоцій ний комплекс, що підтримує характерну модальність тілесних відчут тів. Навпаки, викривлення в емоційній сфері вагітних (незалежно від природи цих відчуттів) приводить до зміни якості відчуттів.
Важливо підкреслити, що амбівалентному характеру тілесних пе реживань вагітних у нормальних умовах відповідає своєрідний ам бівалентний емоційний комплекс вагітних. "Бінарні" афекти відпо відають особливим "альтернативним" станам свідомості людини. За Є. А. Брюном [3, 1992], психологічний смисл такого стану полягає в тому, що полегшується процес засвоєння та інтеріоризації інформації. Якщо прийняти таку гіпотезу, то можна припустити наявність аль тернативного стану свідомості і під час вагітності. Такий стан, напев не, сприяє полегшенню процесу "творчості" над образами майбутньої дитини, перебудови самосвідомості вагітної, а тому створює умови для появи головного новоутворення періоду вагітності — глибокої вітальної прив'язаності матері та дитини. Можливо також припусти ти, що альтернативний стан свідомості у породіль має еволюційно-
153
пристосувальний характер. Він бачиться не стільки у забуванні мо ментів родового акту, що готує жінку до нових циклів материнства. Можна припустити, що в жінок, котрі виношують небажану вагіт ність, через монополярність афекту, його збочення в бік негативних переживань характерний для вагітних "особливий стан свідомості" не формується. Це приводить до того, що образ дитини не тільки ін-теріоризується, а й, навпаки, психологічно відторгується.
Таким чином, материнське відчуття прив'язаності до дитини фор мується під час вагітності, в тому числі і завдяки новому тілесному до свіду. Тілесно-емоційний комплекс вагітних є надзвичайно своєрідним. Він не тільки стимулює появу тих або інших фантазій майбутніх ма терів, як вважають психоаналітично орієнтовані психологи, але й безпосередньо пов'язаний із більш глибинними, вітальними, фізіологічними аспектами почуття прихильності.
Теорія материнського інстинкту стверджує, що тільки мати може займатися немовлям і дитиною, тому що таке її природне призначен ня. Пара мати — дитина формують ідеальну єдність, яку ніхто і ніщо не може порушувати. Англійські психоаналітики були ревними за хисниками цієї теорії, вони намалювали портрет ідеальної матері, яка безмежно віддана своєму малюку і чиї інтереси ідентичні інтересам дитини. Д. Віннікотт розвинув ідею "симетричного стану матері", "нормальної" хвороби жінки, що тільки но народила, яка полягає в "психічному стані заглиблення в себе, розпаді психіки, подібно до шизоїдного синдрому". Навіть прийдешня мати або будь-яка інша жінка, вважає Віннікотт, може перенести цю "хорошу" хворобу — ма теринський інстинкт [9, с. 1—3].
І тільки одна категорія людей не здатна зазнати материнського почуття — чоловіки, зокрема батьки. Віннікотт не тільки схвалює, що "деякі батьки ніколи не цікавляться своїми дітьми", а й вважає: "Якщо батько існує і хоче опікуватись своєю дитиною, то дитині по везло". Більшість психоаналітиків-класиків вважають, що батько не може і не повинен заміняти матір, не повинен навіть ділити з нею опікування. Дитина може виливати на нього ненавість, батько уосо блює матеріальний бік дійсності, залишаючи матері привілеї бути втіленням чуттєвості й задоволення. Таке ставлення до батьківства повністю відповідає патріархальній традиції і приводить до посилення діади мати—дитина і, зокрема, мати—син. Вважалося, що мати наділена дивним інстинктом, що вона може "дозувати" свою любов до дитини на кожному етапі її розвитку. По суті, вважалося, що ма теринська любов схожа на материнське молоко і так само легко і природно адаптується до вікових потреб дитини.
154
В реальності, вважає Елізабет Бадентер [2, с. 111 — 112], все зовсім інакше. Материнська любов надзвичайно складна і водночас недо сконала. Це зовсім не інстинкт. Цю любов визначає така кількість незалежних від "природи" або "доброї волі" матері факторів, що інко ли необхідним є маленьке диво, щоб ця любов стала такою, якою її нам описують. Вона залежить не тільки від попереднього життєвого досвіду кожної жінки (із покоління в покоління в сім'ї можуть бути погані або посередні матері), від своєчасності вагітності, бажання ма ти дитину, від стосунків з її батьком, а також від дуже багатьох фак торів соціального, культурного, професійного та іншого характеру.
Звичайно, зустрічаються зворушливі матері, що дають своїй дитині те, в чому та має потребу, не роблячи її своїм полоненим, вони за хищають її від зайвих обманутих надій або почуття провини, які гальмують розвиток дитини. Так, є жінки "обдаровані" як великі ак тори, котрі підтверджують правила важкої, недосконалої та незадо вільної дійсності. Якщо запитати чоловіків і жінок про їх матір, то вони майже завжди визначають її або зі словом "занадто", або зі сло вом "недостатньо". Занадто ніжна або занадто холодна, занадто часто була з дитиною або занадто часто була відсутньою, занадто любляча або занадто байдужа, занадто віддана або занадто егоїстична, занадто багато матері для більшості синів або недостатньо для більшості до чок, які жаліються на це психоаналітику. Хороше материнство — зав дання майже нейздійсненне, яке доводить, що тут немає жодного ін стинкту. Не дуже близька, не дуже далека, хороша мати зберігає внутрішній спокій своєї дитини, особливо сина. Для останнього "хороша дистанція" зі своєю матір'ю визначає його почуття прина лежності до чоловічої статі і подальші стосунки з жінками. Е. Баден тер вважає, що чим більше мати тисне на сина, тим більше той боїть ся жінок, уникає їх товариства або пригнічує їх.
Ми знаємо сьогодні, що чоловіки не гірше виконують материнські обов'язки, якщо такими є обставини. Батько так само ніжний, чутли вий і компетентний, як і мати, коли він мобілізує свою жіночість. Треба тільки, щоб мати погодилася поділяти турботи із батьком або будь-яким чоловіком, який виконує його роль, якому слід перестати побоюватися своєї жіночості.
Дорослий чоловік — це втілення дії. Ця його активність є не що інше як його відповідь на пасивність і безпомічність у віці немовляти. Монополія чоловіка на дію не є соціальною необхідністю. Засвоєння норм чоловічої поведінки потребує придушення бажання пасивності, особливо бажання материнської турботи. Більшість молодих людей прагнуть боротися проти цього внутрішнього страждання, посилюю чи "зміцнення" своєї приналежності до чоловічого роду.
155
Подібна реакція — це довга боротьба, в якій виявляється зворуш лива двурушність. Страх перед жіночістю і пасивністю є сильним са ме тому, що вони є найпотаємніші і найбажаніші стремління чоло віка. Чоловіки ніколи не отримують остаточну перемогу в цій бо ротьбі. Хіба можна назавжди забути про рай?
Спеціалісти дивляться по-різному на протожіночість людського немовляти. Деякі вважають, що немовля чоловічого роду протягом вагітності наскрізь насичується духом жіночості і може розвиватися далі, лише перетворюючись на протилежність тому, чим воно спочат ку було. Інші вважають, що дівчинці вона допомагає, а хлопчику за важає. Деякі вважають, що вона корисна для обох статей. Концепція протожіночості в дитини чоловічого роду вперше зустрічається у Столлера у відповідь на теорію Фрейда про природжену чоловічість. Цією концепцією Столлер учинив справжню революцію [2, с. 83—84]. За Фрейдом, для якого проіожіночості просто не існує, маленькій дівчинці доводиться переборювати більше перешкод, ніж хлопчику. Він вважав, що чоловічість є первинною природною формою родової сутності для обох статей, що вона є результатом першого гетеросек-суального контакту хлопчика з матір'ю і першого гомосексуального контакту дівчинки з нею. Столлер дорікає Фрейду в тому, що він ігнорує найпершу стадію життя, що проходить у симбіозі матері і ди тини. Оскільки жінки приймають свою сутність зразу і безумовно, їх родова сутність має міцніші корені, ніж в чоловіків. Це інстинктивне відчуття своєї статевої приналежності, котре сприяє творенню їх жіночості, у хлопчика стає перешкодою, яку треба побороти.
І хлопчик, і дівчинка повинні пройти через етап відторгнення від матері і усвідомлення себе як окремого індивіда, але при цьому дити на чоловічої статі стикається з труднощами, незнайомими дівчинці. Вивчення чоловічих транссексуалів дозволило Столлеру дійти вис новку про те, наскільки небезпечним є тісний симбіоз сина й матері. Чим далі мати розтягує цей симбіоз, нормальний у перші тижні і навіть місяці, тим більше ризику, що жіночість проникає в саме ядро відчуттів родової приналежності хлопчика. Оскільки подібне, хоча і незначною мірою, спостерігається в більшості випадків, вважає Стол лер, можливо саме тут слід шукати витоки страхів перед гомосек суалізмом, набагато більше вираженим в чоловіків, ніж у жінок, а та кож коріння ознак, які прийнято пов'язувати із приналежністю до чоловічої статі, а саме стремління стати сильним, незалежним, жорстким, тим, хто пізнав багатьох жінок, і при цьому женоненавис ником і розпусником. Тільки в тому разі, коли хлопчик безболісно може пережити роз'єднання з жіночістю своєї матері, він зможе ро-
156
звинути в собі це більш пізнє відчуття, що називається мужністю. Тільки тоді він зможе сприймати власну матір як окрему істоту іншої статі.
Якщо гомосексуальний характер контакту матері з дочкою в перші місяці може лише посилити відчуття своєї сутності, то хлопчику до водиться з усіх сил намагатися придушити в собі протожіночі імпуль си. Поведінка, яку прийнято вважати властивою чоловіку, цілком бу дується на захисних реакціях: страх перед жінками, страх, хоч якось проявити жіночість, хай навіть у вигляді пасивності, ніжності або піклування про когось, і, звичайно, страх викликати потяг іншого чоловіка. З усіх цих страхів Столлер виводить лінію поведінки зви чайного чоловіка: він повинен бути грубим, буйним, войовничим, су воро поводитися з жінками і фетишизувати їх, шукати дружби лише з чоловіками і водночас ненавидіти гомосексуалістів; говорити грубощі; з презирством ставитися до жіночих занять. Перший обов'язок чоло віка — не бути жінкою.
Якщо природжена жіночість сприймається Столлером як вада, жінки-психологи бачать в ній величезну перевагу для хлопчика. Симбіоз з матір'ю позитивно діє на дітей обох статей, оскільки во на — джерело ніжності і прихильності, які необхідні майбутній доро слій людині. Якщо у хлопчика "сувора" мати, то стаючи дорослим, він буде нездатним виражати елементарні почуття, часто буде не-навідити себе й жінок.
Визнання нового значення доедипової фази є одним із наслідків інтересу до симбіотичної єдності між матір'ю і сином. Фрейд в своїх пізніших працях говорив про цей період з огляду на специфіку жіно чої сексуальності: він вважав, що "прив'язаність до матері" маленької дівчинки є необхідною підготовкою до становлення жіночості. Фрейд приділяв мало уваги цій фазі в розвитку хлопчика, вважав, що вона також існує, але вона коротша, не так багата наслідками, її складніше відрізнити від едіпової любові, оскільки об'єкт лишається тим самим. Мелоні Клейн та її англо-американські послідовники, зокрема ті, хто зацікавився формуванням чоловічої сутності, зробили доступним піз нанню цей період життя дитини. На XXIV з'їзді психоаналітиків Ральф Грінсон, що працював разом із Р. Столлером над проблемами транссексуалів, звертає увагу на те, наскільки важливо для маленько го хлопчика психологічне розмежування з матір'ю.
На думку американських психоаналітиків, едипів етап звичайно не так небезпечний для маленького хлопчика, як доедипова фаза, оскільки головна небезпека для нього — це не стільки страх кастра ції, скільки подвійне відчуття бажання та небезпеки стосовно матері:
157
невикорінюване бажання повернутися до симбіозу з нею і боязкість відтворити первинну внутрішньоутробну спільність. Від правильного вирішення цього конфлікту залежить становлення чоловічої сутності.
У перші тижні після народження тісний зв'язок матері і дитини продовжується, наскільки дозволяють умови. У перші місяці дитина перебуває у цілковитій залежності від матері, її відхід від неї відбу вається вельми повільно. Саме в цьому, згідно з виразом Фрейда, джерело любові найбільш сильної і повної, яку дано пізнати людській істоті. Ця тілесна і духовна близькість, цей зв'язок з матір'ю лишаєть ся єдиним, ні з чим незрівнянним і незамутненим, породжуючи у крихітних істот обох статей першу і найсильнішу любов, прообраз всіх їх подальших любовних почуттів [2, с. 78—79]. Мати не обме жується лише годуванням дитини. Вона піклується про неї і викликає в неї різноманітні фізичні відчуття.
Ця всепоглинаюча любов дитини до матері тисячократно оспівана письменниками, особливо чоловічої статі. Материнська любов може сприйматися дитиною як щастя, із захопленням, а інколи як загроза, коли реакція занадто або недостатньо люблячої матері на пристрасну прив'язаність малюка не задовольняє його. Міра материнської любові особливо важлива для дитини чоловічої статі. Надмір любові завадить йому стати чоловіком, нестача може призвести до захворювання.
З моменту народження немовля природно перебуває у стадії па сивності у повній залежності від матері, що годує його. У книзі Г. Гроддека [2, с. 79—80] було відмічено, що під час годування груд дю мати стає чоловіком, що дає, дитина — жінкою, що одержує. Цей перший еротичний зв'язок, про який писав Фрейд: коли дитина, наївшись, засинає, притискаючись до материнських грудей, на її об личчі розлито щасливе задоволення, яке пізніше з'явиться після сек суального задоволення, — знайомить дитину з блаженством пасивної залежності і залишає слід у психіці в дорослому віці. Однак наслідки цього досвіду різні в хлопчика і дівчинки. Для дівчинки він служить основою для ототожнення власної статі, для хлопчика цей зв'язок служить надбанню іншої ролі в подальшому його житті. Щоб стати чоловіком, йому доведеться навчитися відрізнятися від своєї матері і занурити у глибини своєї підсвідомості пам'ять про цю чудову па сивність, коли він і мати становили єдине тіло. Еротичний зв'язок між матір'ю та дитиною не обмежується лише оральними відчуттями. Саме мати своїми піклуваннями пробуджує її чуттєвість, відкриває для неї задоволення, навчає її любити своє тіло. На думку Е. Баден-тер, хороша матір за природою — кровозмішувальниця і педофілка. Нікому в голову не приходить ремствувати на це, але всі, включаючи
158
мати і дитину, прагнуть про це забути. За нормальних умов розвиток рухових здібностей і психіки дитини постійно готують її до відокрем лення від матері. Але коли материнська любов вельми сильна, щедра, для чого дитині взагалі порушувати цю захоплююче приємну діаду? Або, навпаки, коли ця любов не була взаємною, дитина проведе все подальше життя в пошуках взаємності.
Упродовж віків період симбіозу мати—дитина весь час змінюється. З огляду на те, що жінки докорінно змінили свій спосіб життя, три валість їх симбіозу з дітьми неймовірно скоротилася. Все більше ма терів працює поза помешканням, що приводить до скорочення тер міну годування груддю. Жінки не тільки підкоряються економічній необхідності, їм самим все менше хочеться продовжувати цей симбіоз довше, ніж перші місяці після пологів. Інтерес до дитини вступає в суперечність з іншими інтересами — професійними, культурними. Дуже швидко дитина пізнає гіркоту розлуки, звикає до різноманітної їжі, інших облич.
Материнство — складний і багатогранний феномен. Починаючи з моменту, коли жінка усвідомлює свою вагітність, в ній самій і в її свідомості перебігають дуже складні процеси — прийняття себе в якості матері. З огляду на це важливу роль відіграє попередня стадія — стадія ознайомлення з процесом виношування дитини, процесом її на родження та періодом раннього дитинства. Психоаналітична літерату ра, як відомо, вбачає причину усіх проблем людини саме в цей — перший період її контактування з матір'ю. Підготовка матері до зустрічі зі своєю дитиною починається на переднатальному етапі її ро звитку. Найзначущим визнаний момент, коли мати відчуває поштовхи і ворушіння своєї майбутньої дитини. Це стимулює формування образу її дитини і формує такий психологічний рівень її готовності до мате ринства, як прихильність до дитини. Цей феномен є основою того ново утворення особистості жінки, яке допомагає їй долати в майбутньому біль та перебудовувати свій психологічний ритм відповідно до психо фізіологічного режиму життя своєї дитини.
Для дитини перших трьох років життя мати є продовженням її тіла, а відтак мати повинна бути готова до цього "сподівання" своєї дитини. Надалі настає момент, коли мати знову повинна докорінно перебудуватись і дати свободу своїй дитині бути по можливості відо кремленою і самостійною. На жаль, в нас немає школи материнства, де у психологічному контексті жінки могли б дістати знання про зна чення переднатального періоду та перших років життя для життя до рослої людини. Зазвичай мати вчиться на власних помилках або ж повторює "ідеальні рекомендації" своїх старших подруг і родичів.
159
2. ПОВСЯЕДЕННА ПСИХОЛОГІЧНА ТРАВМАТИЗАЦІЯ: ПСИХОЛОГІЧНА ДОПОМОГА ТА САМОДОПОМОГА
2.1. Втеча з полону буденності. Життя складається з плину однако вих днів, низки звичних обов'язків, боргів, завдань Нудьга і спокій, прогнозованість і надійність є узвичаєним, сірим фоном буденного існування. Життєвий світ лишається впізнаванним, досить постійним, стабільним. Він не дуже відкритий і тому не дуже мінливий, що й цінується людиною. Адже саме у мінливості, у новизні на людину ча тують різні несподіванки, з-поміж яких чимало небажаних. Саме не стабільність посилює тривогу, активізує страхи, живить неприємні передчуття.
Психологічний простір людини, яка позбавлена чи майже позбав лена психотравмуючих обставин на певному етапі свого життя, є пе редовсім жорстко структурованим, упорядкованим. Люди, взаємини з якими формують цей простір, дотримуються заданих стереотипів по ведінки, підкоряються раз і назавжди встановленим нормам, викону ють одні й ті самі традиційні обряди, провадять розмірене, спокійне, у чомусь штучне життя. Кордони між "своїми" і "чужими", "нашими" і "не нашими" чітко позначено. Відповідальність за те, що відбуваєть ся, не індивідуальна, а радше групова, колективна.
Потреба буденності час від часу актуалізується для кожного. Це потреба почувати себе господарем у власній оселі, домівці, яка сут тєво не відрізняється від домівок оточуючих. Заради безпеки, спо кою, передбачуваного майбутнього людина здатна відмовитись від своєрідності, ні на кого несхожості. Краще бути такою, як інші, ніж страждати від несподіваних травмуючих обставин, які підстерігають на кожному кроці, щойно ти зважишся на самостійне рішення.
Але розмірене, упорядковане життя, сплетене зі схожих один на одного буденних вчинків, все одно колись закінчується, обов'язково переривається. І тоді та сама людина починає тікати з полону за регламентованості та законослухняності. Чому? їй конче потрібно змінити жорсткі норми, порушити їх. Саме в цьому вона убачає на півзабуту' свободу.
Один із шляхів утечі від буденності — це шлях до кризи. Це зовні інколи зовсім невмотивована відмова від благополучного, монотонно го задоволення простих тілесних, і не лише тілесних, потреб, від спокійної, ситої самовпевненості.
Як висловлюється К'єркегор, іноді існування саме допомагає лю дині, насилаючи жахи, які переважають над її низькопробною папу-жачою мудрістю, і людина втрачає надію, а втративши її, виривається із застійної рівноваги та спокою. "Перевага людини над твариною полягає в тому, що нас може охоплювати розпач" [6]. Людина зану-
рюється у страждання від власної недосконалості, у розпач від без-сенсовності життя, марності зусиль.
Опинившись у кризі, людина повинна докорінно перетворювати саму себе, відмовляючись від звичного і зручного уявлення про влас ну цінність, про своє призначення в цьому світі. Але, як відомо, ставлення до себе хочеться обов'язково залишити незмінним, хоча б його зберегти, коли земля коливається під ногами, хоча б власне "Я" сховати від стихійного лиха. Але стихія тому й стихія, що її не перед бачиш, не зупиниш. І тоді залишається починати рух в якомусь не відомому напрямку, кудись у незнане і тому тривожне, неприємне, небезпечне.
Не маючи змоги зберегти власну константність, стабільність свого дотеперішнього життя, людині доводиться відмовлятися від своїх та ких усталених, таких звичних уявлень про цінності, цілі, ідеали, смисли. Вона опиняється сам на сам перед проблемою сенсу власно го буття, проблемою тлінності і вічності, марності зусиль та шаленого бажання самопрояву.
2.2. Прикрі життєві обставини. Хочемо ми цього чи ні, але життя постійно пропонує людині іспити, до яких вона має бути готовою. Прикрі ситуації ніби навмисно виникають, щоб вчасно загартувати людину, готуючи її до справжніх трагедій, без яких не обходиться жодне життя. їх не минає кожна людина, якщо насмілюється виявля ти щонайменшу нестереотипну активність, роботи нові кроки вперед. Повсякденна психологічна травматизація є неминучим явищем.
Як впливають шкідливі зовнішні подразники на особистість? І взагалі які чинники вважати однозначно шкідливими?
Індивідуальні відмінності у реагуванні на ті чи ті фактори дуже ве ликі. Численні дослідження людської сумісності (і в сім'ї, і на підводному човні, і у тривалих експедиціях) свідчать не лише про розмаїття психотравмуючих факторів, а й про можливості пристосу вання одне до одного, зняття зайвого напруження, зменшення інтен сивності негативних реакцій, неприємних емоційних станів.
Психологічна травматизація — це найчастіше перетворена, ін-теріоризована, засвоєна соціальна травматизація. Ясно, шо екологічні проблеми, соціально-економічна напруженість, зростання інфляції не можуть не позначатись на емоційному стані більшості людей. І не лише на емоційному. Страждає й організм, втрачаючи сили, висна жуючись, набуваючи схильності до хронічних захворювань. Страждає й особистість, зневірюючись у власних спробах змінити життя на краще, знайти сферу самореалізації. Але головне тут визначити ва лентність шкідливого фактору, його суб'єктивну значущість.
Загальна соціальна ситуація також створює свої масштаби реагу вання на травмуючі обставини. Як відомо, під час війни кількість
160
І І - N2187
161
хворих різко скорочується, хоча умови, зрозуміло, значно погіршу ються. Це те саме явище, яке спостерігалося з далекої давнини, коли рани швидше загоювались у переможців.
Що це за травмуючі обставини, які виникають кожного дня і, на копичуючись, спроквола готують майбутні кризові переживання?
Стрес є складовою життя, у помірних дозах він надає життю смак і аромат, як зазначав першовідкривач цього явища канадський вче ний Г. Сельє. Стрес є природним побічним продуктом будь-якої діяльності, оскільки відбиває нагальну потребу людини в адаптації, пристосуванні до мінливих умов життя. Це завжди напруження за хисних сил, мобілізація внутрішніх ресурсів організму, що виникає задля енергетичного забезпечення можливості вирішення нових зав дань.
Умовно можна визначити стрес приємний і стрес неприємний, ко рисний і шкідливий. Корисний стрес називають евстресом. Цей стрес супроводжується позитивними емоційними переживаннями, по в'язаними з несподіваними приємними звістками, закоханістю, наго родами, перемогами тощо. Шкідливий стрес має назву дистресу і су проводжується негативними емоційними станами. Він знижує стій кість людини до несприятливих факторів, виснажує її, є підґрунтям захворювань, що мають назву психосоматозів.
Продуктивність поділу стресів на корисний і шкідливий викликає певні сумніви, адже відомо, як знижується той-таки імунітет і від не сподіваних архіприємних вражень, як страждає здатність приймати адекватні життєві рішення у стані цілковитого щастя, як пізня зако ханість провокує інфаркти. І навпаки — загальновідомими є ситуації, коли стрес, що викликає негативні переживання, успішно стимулює певну діяльність, допомагає загальній мобілізації в боротьбі з переш кодами.
Як доводять спеціальні дослідження, наявність яскравої мотивації передбачає евстресові позитивні стимули, які можуть прискорити діяльність, збільшити її продуктивність та задоволеність від отрима ного результату. Якщо ж мотивація досить слабенька, ефективнішими стають дистресові фактори.
У психології існує таке поняття, як біографічний стрес. Воно означає сумарний ефект усіх стрес-факторів, що впливають на люди ну впродовж певного періоду життя, наприклад, року. Післядія і ев-стресу, і дистресу накопичується, і, врешті-решт, зовсім незначна подія може стати останньою краплиною перед зривом, виникненням захворювання або кризовим дебютом в іншій формі.
Індивідуальні реакції на стрес-фактори можуть бути вельми своєрідними. Сельє визначив два протилежних типи реагування на стес-фактори, два полюси континууму, на якому знайдеться місце
162
для кожної індивідуальності. Для першої групи стрес-факторами є надмірні подразники (шум, галас, поспіх), для другої — навпаки, брак подразників (монотонія, нестача контактів, відсутність вимог). Першу групу називають "черепахами", другу — "скаковими кіньми".
З-поміж різновидів стресу можна виокремити, по-перше, загрозу, тобто вплив, який невідворотно, неминуче відбуватиметься, по-друге, втрату, тобто вплив, який вже відбувся, і по-третє, виклик, результат впливу складних вимог, які неможливо подолати, використовуючи ресурси опанування.
Стрес має три послідовні стадії: стадію тривоги, чи аварійну, стадію опору та стадію виснаження, знемоги.
На першій стадії людина реагує на стресори появою головного бо лю, лихоманки, втоми. Вона втрачає апетит, відчуває "загнаність", ломоту у м'язах. Якщо вчасно усвідомити причину нездужання, вия вити його витоки (такі як зміна характеру їжі, недосипання, втрата особистої безпеки, почуття любові тощо), переходу до другої стадії можна запобігти.
Друга стадія загального адаптаційного синдрому принципово відрізняється від першої тим, що всі хворобливі симптоми зникають, хоча дія стресора не закінчується. Означена стадія вельми небезпечна саме тому, що людина вважає себе здоровою і втрачає можливість самоконтролю ситуації, у той час коли загроза її стану не зменшуєть ся, а зростає.
Третя стадія має назву знемоги. Резерви адаптації на цій стадії вже цілком вичерпано, і більшість симптомів, які з'являлися на пер шій стадії, виникають знов у гострішій формі.
Важливо навчитися реагувати на будь-яку ситуацію не лише емо ційно, а й зважено-раціонально оцінюючи її можливі наслідки, пе редбачаючи можливості її виникнення і розгортання. Якщо стресових ситуацій не вельми багато, якщо вони не занадто інтенсивні, вчасне реагування на них стає своєрідною гімнастикою, психічним загарту ванням.
2.3. Втрачаючи волю і надію. Більш стійке, ніж при стресі, нега тивне переживання, яке виникає у відповідь на перешкоду, затримку, бар'єр, що заважає досягненню мети, називають фрустрацією. Далеко не кожна перешкода викликає фрустраційну реакцію. Для пережи вання цього досить неприємного стану тимчасової дезорганізації і свідомості, і діяльності потрібно, щоб була дуже сильна мотивація. Людина повинна конче домагатися свого бажання, не уявляти собі можливості відмови від нього. І, по-друге, бар'єр повинен з'явитися раптово, цілком несподівано, коли мети вже майже досягнуто.
Як ми переживаємо стан фрустрації? Якщо стрес — це передовсім напруження, фрустрація дає знати про себе спочатку у формі знепо-
163
г
коєння, потім обурення, роздратування, ворожості, запеклості, люті. На кого спрямовані ці агресивні прояви? Деякі люди вбачають при чину невдачі в собі і починають себе активно звинувачувати, карати. В інших агресія спрямована на оточення; вони можуть кидати стіль ці, грюкати дверима, бити кулаком по столу чи починають шукати винних серед близьких. Хто потрапив на очі, той і отримує звинува чення, загрози, лайки.
Інший варіант поведінки — це стан апатії, коли зростає бай дужість до всього, навіть до того, що зовсім недавно хвилювало. Втрачається зацікавленість найулюбленішою діяльністю. Людина на деякий час стає пасивною, млявою, загальмованою. Для деяких лю дей при переживанні фрустрації найхарактернішими стають постійно повторювані стереотипні дії. Така поведінка нагадує інстинктивні програми тварин, які відтворюються, незважаючи на сприятливі чи несприятливі зовнішні умови, суто автоматично.
Коли ми переживаємо фрустрацію, ми втрачаємо, як слушно зау важує Ф. Василюк, волю і надію, і повернення до нормального психічного стану потребує від нас чималих зусиль [4]. Саме фрустра-ційні ситуації сприяють тренуванню терпіння, розвитку наполегли вості, стриманості, цілеспрямованості.
Поведінку фрустрованої людини називають катастрофічною, оскіль ки вона на певний час стає людиною без мети і поводиться так, що не полегшує, не розв'язує ситуацію, а навпаки, збільшує напругу й роздратування, заганяючи себе в один й той самий глухий кут.
Які перешкоди на шляху до бажаної мети провокують виникнення фрустрації? Бар'єрів існує багато: і матеріальних, і фізичних, і біоло гічних, і соціально-психологічних. Матеріальні бар'єри — це, напри клад, відсутність коштів на квиток або стіни фортеці. До біологічних бар'єрів можна віднести раптове захворювання, яке змушує різко змінити плани. З-поміж психологічних бар'єрів слід виокремити не певність у собі, які найчастіше зупиняють людину у відповідальний момент. Буває, людина усвідомлює, що вона боїться осуду, посмішок з боку оточуючих, і подолати такий страх вельми важко.
Не менш значущою є фрустрація потреби у захисті, особистій безпеці. Дуже тяжко переживається й ситуація незадоволення потре би у повазі, любові. Такі потреби особистості, як потреба у безпеці, бажання, щоб тебе розуміли, підтримували, приймали, недарма вва жаються базовими, і їх незадоволення викликає тривалі й глибокі фрустраційні стани.
2.4. Тривалий внутрішній розлад. Кожна людина має власну міру суперечності, яка не заважає внутрішньому розвитку. Ми постійно переглядаємо свої смаки, погляди, звички, і ревізія особистісних цін ностей передбачає свідомий вибір.
164
Як слушно висловився Конфуцій, не змінюються лише най-мудріші та найдурніші.
Внутрішні конфлікти бувають спровокованими непорозуміннями з батьками, товаришами, найдорожчою людиною. Трапляється й нав паки: нереалізовані бажання викликають стан збентеженості, незадо воленості рисами свого характеру, що обов'язково позначається на взаєминах. Людина стає дратівливою, вередує, дозволяє собі уїдливі закиди, зауваження або замикається у собі, дивиться з-під лоба, не хоче приділити уваги друзям.
Деякі не можуть жити без конфліктних переживань, вони нудьгу ють, втрачають бадьорість, енергійність. Інші погано почуваються у стані навіть незначної внутрішньої неузгодженості, а відтак навча ються якомога довше не помічати суперечностей, не реагувати на провокуючі фактори. Для них характерне відкладати вирішення не відкладних проблем, забувати про них, занурюючи їх у власне не свідоме.
Жити не страждаючи, не змінюючись, не відмовляючись від чо гось зайвого, віджилого — це існувати автоматично, не розвиваючись, не рухаючись уперед.
Конфлікт є зіткненням мотивів, бажань, прагнень, уявлень про себе — теперішнього, минулого і прейдешнього.
Які конфлікти ми переживаємо? Буває конфлікт неприйняття ролі, коли людина повинна вирішити, чи зберегти звичну роль, чи бути вірною собі. Досить поширеним є також конфлікт, пов'язаний із суперечливими ролями. Інколи нам доводиться виходити з конфлік ту, першоджерелом якого є ототожнення себе з роллю, злиття з нею.
Важко, коли одна й та сама людина викликає в нас водночас агре сивність і прихильність, зацікавленість і нетерпимість. Цей внутріш ній конфлікт потребує тривалого пошуку віддалених причин амбіва лентного, суперечливого ставлення до близької, дорогої нам людини.
Неможливо прагнути чогось одного, оскільки одні й ті самі за змістом дії або їхні наслідки завжди мають різний особистісний смисл: позитивний по відношенню до одного мотиву і негативний — стосовного іншого. Це так званий конфліктний смисл дії. Я роблю крок у напрямку до свого прагнення, але цей же крок віддаляє мене від важливої життєвої мети. Незалежно від напрямку вибору, що його робить особа у конфліктній ситуації, смисл її "Я" лишається супере чливим.
"Отже, множинність діяльностей призводить до множинності сми-слів-"Я", перетинання діяльностей — до вчинків, вчинки — до кон фліктних смислів "Я", конфліктний смисл "Я" запускає подальшу ро боту самосвідомості" [11, с. 109].
165
г
Конфліктний смисл є певною мірою ставлення до себе, він визна чає рівень суб'єктивності, міру участі у власному вчинку. Саме наяв ність конфліктного смислу активізує процес самопізнання, емоційних переживань з приводу себе, свого життя, своїх рішень.
Людина завжди намагається знаходити внутрішню узгодженість, узгодженість суперечливих знань, постав, думок, послаблення, кон сонансу будь-яких суперечностей.
У який спосіб можна зменшити напруження від внутрішнього конфлікту? Дехто спрямовує свої зусилля на реалізацію ідеального "Я", намагається підвищити самоповагу, отримати власне схвалення. Дехто обирає пасивність, бездіяльність, відвертаючись таким чином від реальності і утримуючи те ставлення до себе, яке раніше задо вольняло. Інколи вистачає особливих внутрішніх дій, що відбувають ся в емоційній та когнітивній сферах і спрямовані на збереження не-суперечливого образу "Я".
А інколи потрібен все ж таки вчинок, щоб побачити себе іншими, реальнішими очима і запобігти зростанню внутрішнього напруження. Каяття, муки сумління певною мірою конструктивніші, ніж тривалий самообман. Для цього необхідна неабияка мужність, це потребує внутрішніх сил, яких не завжди вистачає.
Конфліктами, що потребують розв'язання, за певних умов можуть стати деякі поширені правила поведінки, норми, ідеали. Конфлікто-генними, наприклад, стають сімейні очікування для особистості, прагнення якої не відповідають бажанням батьків.
Інколи індивідуальні особливості людини, риси її характеру стають внутрішніми перепонами на шляху до злагоди із самою собою. По чуття власної гідності як риса характеру за певних обставин стає не помірним самолюбством, погордою, яку християнство недарма вва жає одним з найтяжчих гріхів.
Особливою темою є невротичні конфлікти, які не сприяють, а за важають внутрішньому зростанню. Невротик ніби навмисно заго стрює свої проблеми, в'язне в них, не дає собі змога знайти кон структивний вихід із скрутного становища. Як каже К. Хорні, яка багато років присвятила психологічній допомозі невротичній особис тості, "невротик сам стоїть у себе на шляху" [12, с. 19].
Якщо стрес є реакцією насамперед організму, а фрустрація — від повіддю на ситуацію суб'єкта діяльності, конфлікт переживає пере довсім персона з її субособистостями, ролями, стосунками, планами та мріями.
Внутрішня гармонія, якої всі ми так прагнемо, передбачає кон фліктні переживання, боротьбу світла і темряви в душі людини. Кон-
фліктні переживання потрібні для пошуку себе; саме вони надають необхідного поштовху, насичують нас енергією, що сприяє самору хові, саморозвитку.
2.5. Ставлення до кризової ситуації. У кризовій ситуації людина втрачає психічну гнучкість, сприймаючи все надто прямолінійно. Па раліч волі не дає змоги діяти, гнів або апатія заважають реальному погляду на речі.
Допомогти собі в опануванні можливо, якщо спробувати визначитись з приводу типового для кожної особистості ставлення до неприємних новин, тривожних несподіванок, стресових ситуацій, травмуючих життєвих обставин.
Розглянемо, які типи ставлення до кризової ситуації є найхарак тернішими.
^'Ігноруюче ставлення. Людина не хоче або не може реально оцінити наслідки того, що відбувається. Вона всіляко намагається не помічати непорозумінь, конфліктів, які виникають все частіше і частіше у взаємодії з оточуючими. Вона заплющує очі на професійні проблеми, яких раніше не було. Вона не хоче бачити погіршення стану свого здоров'я, яке також свідчить про наявність кризового стану.
Чому обирається саме "страусяча" політика? Людина може не мати внутрішніх ресурсів, енергії, сил для того, щоб поглянути правді у вічі. Можливо, ігноруюче ставлення є віддаленим результатом якоїсь психічної травми, що її людина зазнала ще в дитинстві, коли насправді не мала ніякої змоги протидіяти обставинам.
Чи буває ігноруюче ставлення до кризи корисним? Певною мірою, так. Твердячи собі, що все гаразд, що проблем немає, людина відчу ває впевненість у собі і легше долає перешкоди. Але тотальні ігнору вання складних життєвих обставин, захоплення створеною на влас ний смак ілюзорною дійсністю до добра не доведуть. Гострі симпто ми стануть хронічними, криза від поверхової перейде до глибокої, і дорогоцінний час буде втрачено.
• За зневажання кризи, невміння розпочати перегляд своїх прагнень, цінностей, уподобань, небажання пошуку нової життєвої траєкторії людина може розплачуватись місяцями і навіть роками. Дехто буде по стійно відчувати втому, скаржитись на виснаження. Хтось не зможе подолати самотності, емоційного вакууму, в якому опиняється.
Люди, котрі ігнорували свої реальні життєві кризи, пізніше, як пра вило, відчуватимуть хронічний параліч волі, нездатність до самостійних рішень. Хтось втратить творчі здібності, смак до пошуку і вважатиме, що роки беруть своє. У деякого з'являться серйозні проблеми зі здо ров'ям: порушення сну, мігрені, підвищення тиску тощо. Чимало лю дей намагатиметься частіше повертатися у спогадах до дитинства і
166
167
молодості, коли яскраво відчувалася насолода життям, яке сьогодні перетворилося на одноманітні сірі будні.
Перебільшуюче ставлення. Коли замість ігнорування симптомів кризи в людини виникає паніка, що зростає як гірська лавина, йдеть ся про протилежне першому ставлення до кризової ситуації.
Людина фіксує кожну, навіть зовсім випадкову зміну обставин як знак, що віщує про поглиблення страждань, зростання неприємно стей. До свого здоров'я, свого психічного стану вона ставиться як справжній іпохондрик, перебільшуючи, гіперболізуючи кожну дріб ничку.
Якщо ми постійно чекаємо чогось поганого, ми обов'язково ство рюємо собі небажані установки, провокуючи ускладнення ситуації, зменшуючи власну можливість адекватного реагування на нові, несприятливі обставини.
І юнакам, і дорослим людям інколи "подобається звуження свідо мості до меж окремої пристрасті, якщо вони вважають цю пристрасть цінною, наприклад, любов, помсту за образу, насильство на користь якоїсь справи" [9, с. 79]. Якщо пристрасть зменшиться або взагалі зникне, життя може втратити всілякий сенс, позбутися глибини.
Що дає людині такий добровільний полон? Вже не треба брати на себе відповідальність, приймати самостійні рішення. Людину ніби не се бурхливий гірський потік, вона відчуває величезний приплив енергії і водночас запрограмованість, закодованість поведінки.
Демонстративне ставлення. Деякі особистості постійно підкре слюють, що їхня ситуація — найгірша, що доля до них найнесправед-ливіша, що життєвих випробувань у їхньому житті надто багато. Якщо хвороба, то така складна і небезпечна, якої досі навколо не бу ло, якщо сімейний конфлікт, то про його жахливі подробиці знати муть всі знайомі, сусіди, співпрацівники, рідні і друзі.
Навіщо свої страждання демонструвати, привертати до них увагу? Передовсім для того, щоб отримати співчуття, щоб постійно відчува ти до себе інтерес, потурання, попуски. Бути в ролі страждальця, жертви не так вже й погано, адже жертва непомітно експлуатує ото чуючих, формує в них емоційну залежність від себе, маніпулюючи відвертим бажанням допомогти, підтримати.
Людина з демонстративними ставленням до кризи нерідко вико ристовує власне тіло як засіб привертання до себе більшої уваги. Во на відчуває порушення сну, апетиту, постійний головний біль або раптові серцебиття і демонструє ці симптоми як специфічний засіб для посилення контактів. Всі починають бігати навколо, хвилюва тись, викликати "швидку допомогу", і це тимчасово задовольняє страждальця, дає йому змогу відчути себе в центрі подій.
168
Несприятливі життєві обставини трактуються з утилітарного боку, і життєва позиція стає рентною. Людина постійно бідкається, скар житься, пише листи до редакцій, ходить до юридичної консультації, наполягає на отриманні державної допомоги, компенсації тощо. Ро зуміючи, що самостійно вона не зможе впоратись з обставинами, во на досить послідовно користується своїм станом з корисною для себе метою.
Волюнтаристське ставлення. Потрапивши у кризову ситуацію, лю дина з волюнтаристським ставленням до власного життя починає з подвоєною енергією заперечувати дійсності. Вона не приймає реаль ності, не хоче рахуватися з погіршенням працездатності, загострен ням хронічних захворювань, необхідністю спинитися в своєму рухові вперед і, можливо, трохи змінити напрям або подбати про надійне оточення.
Ну що, каже такий чоловік собі, нема жодної надії? Глухий кут? Вельми болісно? Нічого! Я зможу примусити себе жити так, ніби нічого не трапилось! Я працюватиму вдесятеро більше, я так себе за вантажу, що на страждання просто не вистачить сил. Переживають лише панночки, а справжній чоловік лише посміхається. Негоди тре ба не помічати, ставитися до них з презирством. Відчай — перетво рювати на тренажер для розвитку волі, загартування характеру.
У такої людини завжди є чіткий план дій, є мета, від якої не мож на відступати. Рухаючись під батогом власної волі, вона десь у гли бині душі не любить себе, не приймає своїх слабкостей, не дозволяє собі хоч інколи відпочити, розслабитись, побути безпосередньою, слабкою, втомленою. До речі, від оточуючих вона чекає схожої по ведінки і тому нерідко потерпає від самотності.
Вольові перевантаження не безмежні. Страждаюча людина, яка не дозволяє собі страждати, загрожує власному здоров'ю, штучно затя гуючи, поглиблюючи кризу. Вчитися упокоренню перед тим, що ста лося — це вчитися жити сьогоденням, сприймаючи реальність такою, якою вона насправді є, а не такою, якою повинна бути, виходячи з наших планів. Жорстокість по відношенню до себе непомітно обер тається жорстокістю, спрямованою на інших.
і^ Продуктивне ставлення. Знайти людину з таким зрілим ставленням до кризових життєвих ситуацій нелегко. Так людина тверезо, терпля че сприймає себе завжди, і в часи везіння, вдачі, натхнення, і в періоди загибелі надій, краху найзаповітніших мрій і бажань.
Як ми вибачаємо собі нежить або ангіну, таким же чином слід навчитися вибачати собі і тимчасову втрату смаку до життя, до спіл кування, зростання дратівливості, незадоволеності собою, своїми професійними, навчальними справами, звичками, оточенням.
169
Людина з продуктивним ставленням до кризи пам'ятає про подібні скрути у власному житті, не втрачаючи надії поступово впо ратись із ними. Спустошеність і відчуженість — це дуже неприємно, але це не триватиме вічно. Інколи треба відволіктися, розслабитися, зняти напруження, щоб побачити, що робити далі. Інколи опануван ня стає можливим у формі прояву своїх емоцій, гіркого плачу, вибуху гніву. Дехто звертається до свого оточення за допомогою. Г""4 Продуктивне ставлення до кризи передбачає володіння людиною цілою гамою стратегій самоопанування. Залежно від конкретної си-{ туації використовування цих стратегій може бути досить гнучким, різ-I побічним, тоді як чотири попередні типи ставлень до кризи передбачали оволодіння перевалено однією якоюсь стратегією опанування, далеко не завжди адекватною ані щодо стану людини, ані щодо характеру си туації.
Відмовлятися від старих звичок, руйнувати свій багаторічний стиль життя кожному дуже болісно, але важливо розуміти, пам'ятати, вірити, що все одно це треба колись розпочинати, що кожен час від часу переживає подібні кризи, що вихід із найбільшої скрути все од но буде знайдено.
Ґ^ Людина з продуктивним ставленням до кризи вміє рішуче відштовх-; нутися від берегів повсякденності і зважитись на пошук нових жит тєвих смисііів. Криза — це не лише страждання, це й великі можли вості, несподівані перспективи. Скористатися ними — неабияке мис тецтво, якого можна поступово навчитися.
2.6. Здатність до опанування. У кризовому стані майже завжди здається, що нічого не можна змінити. Навіть якщо це насправді так, все одно вихід є — людина здатна змінити своє ставлення до того, що трапилось; подолати напруження, зменшити тривогу.
Між характеристиками суб'єктивного смислового простору та ефективністю адаптаційних можливостей людини є певний зв'язок. Важливо мати, по-перше, уявлення про ситуацію, і по-друге, уявлен ня про способи її подолання. Так зване "соріп§ Ьепауіог", опануван ня — це індивідуальний спосіб взаємодії із ситуацією відповідно до її власної логіки, значущості для людини та її сьогоднішніми можли востями [8, с. 21].
Навіщо людині опановувати ситуацію? Щоб забезпечити та під тримувати певний рівень психічного та фізичного здоров'я, хоча б мінімальне самоприйняття, задоволеність власною стресостійкістю, адаптованістю.
В який же спосіб здійснюється індивідуальне опанування? Від чого воно залежить?
Опанування може бути як цілком усвідомлюваним, так і частково або зовсім несвідомим. Класичні захисні механізми, що їх вперше
170
описано 3. Фрейдом, типу раціоналізації, проекції, придушення, є знайомими кожному з власного досвіду прикладами опанування.
Опанування — це така поведінка, яка використовується людиною для керування власним передбаченням і переживанням кризової си туації. Це безперервні спроби в думках і діях відповідати конкретним вимогам, що їх диктує, передбачає ситуація. Особистість інтерпретує ці вимоги як очікування від неї певних випробувань, що перевищу ють її сьогоднішні можливості.
Загалом існують такі загальні типи опанування:
1) проблемно-сфокусоване опанування, коли взаємозв'язок люди
ни зі середовищем змінюється завдяки діям подолання;
2) емоційно-сфокусоване опанування, коли змінюється лише
спосіб інтерпретації того, що відбувається;
3) уникання, яке може комбінуватись як із проблемно-
сфокусованим опануванням, так і з емоційно-сфокусованим опану
ванням.
З-поміж поширених стратегій опанування слід назвати прагнення просто відволіктися, переключити свою увагу на щось інше. Схожою за дією є й стратегія релаксації, розслаблення, що також допомагає переключити увагу, змінити масштаби у власному життєвому світі. Майже в кожному випадку переживання скрутних часів, неприємних життєвих обставин корисно час від часу давати собі відпочинок.
Серед стратегій, знайомих кожному, є й так зване перевизначення ситуації, нове її тлумачення. Людина робить спробу побачити свої проблеми в іншому світлі, щоб зробити ситуацію суб'єктивно тер пимішою, не такою гострою.
Буває, що продуктивною стратегією опанування стає зовні пасив не реагування на те, що трапилось. Це так звана стратегія прийнят тя — погодження з тим, що проблема насправді є, хоча поки що нічого не можна зробити для її розв'язання.
Важливо назвати також стратегію емоційного відреагування, про яву почуттів у відповідь на ускладнення. Можливо, людині треба по сумувати, поскаржитися, заглибитись в образу, вихлюпнути свій гнів, щоб пережити катарсис і мати змогу раціональніше розв'язувати складну колізію.
До стратегій опанування традиційно відносять також пошук під тримки, коли людина самостійно звертається до рідних, друзів, зна йомих, щоб поділитись своїми проблемами, хоча б трохи заспо коїтись, емоційно розрядитись.
І, нарешті, стратегією опанування є пряма дія, спрямована на ви рішення болючої проблеми або хоча б набирання конкретної інфор мації про можливості такої дії.
171
Людина обирає саме той спосіб опанування, який більше відпо відає вимогам ситуації, з одного боку, і її власним індивідуальним особливостям, її досвіду, емоційному стану, з іншого.
Які функції виконує опанування? Якщо ми не зможемо вчасно опанувати ситуацію, вона опанує нами. Ми захлинемось у власних стражданнях, не маючи сил протидіяти, або імпульсивно починати мемо одну спробу розв'язати колізію за іншою, не даючи собі шансів спокійно зважити аргументи, визначити обставини обміркувати план дій.
Завдяки опануванню людина бере себе в руки, відчуваючи готов ність щось змінити у власному житті, з чогось почати важкий шлях уперед. Опанування виконує також і функцію поступового вирішення проблеми. В обох випадках можливі як дійовий, так і суто уявлюва-ний модуси реагування на скрутні обставини.
Інколи і проблемно-сфокусоване, і емоційно-сфокусоване опану вання не можуть бути ефективними для людини, якщо вона вчасно не звернеться до інших людей, шукаючи підтримки. Бажання у всьо му покладатися лише на себе, розраховувати тільки на власні сили, — це зовсім не показник особистісної зрілості. Радше навпаки. Якщо людині важко звернутися за допомогою, це свідчить про наявність якихось глибоких, застарілих конфліктів переживань, яких краще позбутися.
Підтримка, яка надається кимось, хто справді хоче допомогти, завжди полегшує реалізацію певної стратегії опанування. Наприклад, інші люди можуть використовуватись як джерело інформації при проблемно-сфокусованій стратегії та як засіб емоційної регуляції чи соціального порівняння при емоційно-сфокусованій стратегії. Звер нення до них може стати і способом утечі від проблеми при стратегії уникання.
Стадії кризи та можливості індивідуального контролю
Реальні можливості опанування, вчасно розв'язання ситуації зале жать від стратегії кризових переживань. Життєва криза може бути різної глибини — поверхова, середня та глибока. Навіть найглибша, найнебезпечніша для людини криза спочатку завжди є поверховою, і якщо ставитись до себе уважно, до найтяжчої стадії не дійде.
Як тілесне захворювання бажано лікувати з самого його початку, не допускаючи переходу у хронічний стан, так і життєву кризу, яка є хворобою душі, важливо не проґавити, адже згодом все важче подо лати розпач, знайти в собі сили для того, щоб розпочати все спочат ку.
172
Що відбувається на першій стадії кризи ? Залежно від типу особис тості, від так званого особистісного радикалу, особистісних ресурсів, минулого досвіду, конкретної життєвої ситуації форми переживань можуть бути вельми різноманітними. Наприклад, у деяких зростає невмотивована тривожність, в інших — дратівливість,а хтось відчуває таку знайому і неприємну апатію, байдужість. Спільне одне — неза доволення звичним перебігом подій, власним життєвим ритмом, своєю активністю, працездатністю, контактами з людьми. Втрачаєть ся внутрішня збалансованість, зростає напруженість, зникає почуття гумору.
Друга стадія кризи дає знати про себе передовсім появою страхів, пов'язаних із майбутнім: "Не знаю, як житиму далі", "Як жив досі, вже не можу, а якось інакше не вмію". Людина відчуває себе у пастці серед звичних, буденних обов'язків, переживає безсилля. Все вихо дить з-під контролю, навіть у дрібницях. З оточуючими — суцільні непорозуміння, спалахи гніву і каяття загострюють конфлікти.
Під час переживання кризи середньої важкості людина не лише відмовляється від цілей, які ставила раніше, вона розчарована власними вміннями, звичними засобами досягнення тих цілей. Те, що раніше виходило легко, майже автоматично, у теперішньому стані потребує неабияких зусиль, величезних витрат енергії.
Серед важливих симптомів цієї стадії можна назвати порушення сну, апетиту, хронічну втому, пригнічений настрій, агресивність. По стійним тлом усіх переживань стає почуття відчуженості, окреміш-ності, нецікавості ні для кого. У ставленні до себе особливо неприй нятним стає власне "Я"-фізичне.
Третя — найглибша стадія кризи супроводжується почуттям без надійності, відсутності сенсу існування. Все, що відбувається, здаєть ся якимось нереальним, безглуздим, нікчемним. Власне минуле сприймається як суцільна помилка, яку вже пізно виправляти. Здат ність планувати майбутнє втрачається, життєві перспективи ката строфічно звужуються.
Відбувається руйнація найважливіших життєвих цінностей, які по ки що немає чим замінити. Згасають симпатії та прихильності, зни кає вміння любити. Все стає важким обов'язком, який вже не під си лу виконати. Гостро переживається власна неповноцінність. Виника ють суїцидальні думки і наміри.
Глибока криза може стати однією з суттєвих причин тяжких за хворювань, з-поміж яких не лише класично психосоматичні (цукровий діабет, гіпертонія, ревматоїдний артрит, виразка шлунка, бронхіальна астма, виразковий коліт), а й такі складні і небезпечні, як онкологічні. За даними деяких досліджень, онкохворі, згадуючи останній рік перед захворюванням, описують чимало стресових си-
173
туацій, життєвих невдач, важких кризових станів, які не вистачило сил подолати.
Чи є можливість вчасно надавати собі допомогу? Що таке осо-бистісна самореабілітація, якщо вона взагалі реальна? На відміну від реабілітації як професійної допомоги людині, що потрапила у кризо ву життєву ситуацію, самореабілітація спрямована на самостійну ро боту людини з собою у складних життєвих обставинах. Самореа білітація — це самодопомога в якомога продуктивнішому подоланні внутрішніх і зовнішніх перешкод, виході зі скрутного становища.
Самореабілітація передбачає наявність особистісного контролю.
Кожна людина має певні риси, які допомагають особистішому кон тролю, полегшуючи його, роблячи більш ефективним. З-поміж них слід назвати передовсім душевне здоров 'я, оптимізм, конструктивне мислен ня, тобто здатність розв язувати повсякденні проблеми з мінімальними постстресовими наслідками. Непогано також мати стійкість характеру, вміння сподіватися на краще, віру у власні сили, здатність спрощува ти життєві труднощі, не панікувати. Бажаною є і далеко не поширена здатність користуватися власними ресурсами оптимальним чином.
Проте наявність усіх цих корисних особистісних характеристик все одно не гарантує того, що людина триматиме ситуацію під кон тролем. На жаль, трапляються обставини, за яких життєва колізія стає майже неконтрольованою. Переживання неконтрольованості си туації обов'язково тягнуть за собою зниження адаптаційних можли востей.
Якщо ми втрачаємо контроль в якій-небудь ситуації, нам обов'язково потрібно терміново його поновити в іншій ситуації, навіть жодним чином не пов'язаній із попередньою. Це пояснюється тим, що параметр суб'єктивного контролю має неабияке значення для підтримки позитивного, стабільного "Я"-образу. Людина завжди хоче контролювати ситуацію, і цей мотив є одним із найголовніших.
В який спосіб можна посилити або послабити контроль? Для цього треба навчитися тлумачити події іншим чином, реінтерпретува-ти їх. Інколи надто сильний контроль є виразом психологічної негнучкості, ригідності, стереотипності, невміння реагувати спонтан но, спираючись на мінливу реальність, активно сприймаючи нові можливості і обмеження. Оптимальний контроль сприяє успіхам і діяльності і знижує почуття безпорадності, що його так важко пере живати під час кризи.
Що таке контроль людини над ситуацією ?
По-перше, це контроль над позитивними або негативними подія ми. Є люди, які досить вдало впливають на приємні несподіванки, у той час як негативні явища роблять їх зовсім безпорадними. Є й про тилежний тип, який добре мобілізується перед неприємностями, за-
174
лишаючись суцільно пасивним, внутрішньо безконтрольним, коли раптово виникають події позитивні.
По-друге, особистісний контроль може бути первинним або вто ринним. Коли працює первинний контроль, людина намагається змінити зовнішні обставини для досягнення своїх цілей. Вторинний контроль — це вже спроби змінити не обставини, а себе, щоб адек ватніше відповідати вимогам дійсності.
Що відбувається, коли працює передовсім первинний контроль над негативними або позитивними подіями? Здатність запобігати цим подіям пов'язана з вірою людини у можливість їх контролювати. А відтак активізується віра в особисте везіння, у спроможність захища ти себе від негативних впливів або посилювати позитивні впливи за допомоги магічних дій. Дуже значущою є й віра у силу свого характе ру, у моральну стійкість.
Як підключається вторинний контроль? Коли йдеться про вторин ний контроль над негативними чи позитивними подіями, головною стає віра в існування персонального зв'язку з вищою силою, Богом, що забезпечить захист від життєвих неприємностей або ще більше сприятиме особистісному везінню.
На що спрямований особистісний контроль?
Слід розрізняти контроль як загальну віру людини у власні мож ливості впливати на хід подій і контроль як реальну здатність до кон тролювання ситуації. Декому важливо насамперед відчути свою спро можність втрутитися, змінити обставини, хоча реально людина поки що нічого не робить, лише потроху підвищує самооцінку. Для іншого головне — це побачити реальний результат своєї активності, втілення своїх зусиль у життя.
Намагаючись зрозуміти, який саме контроль є характерним для тієї чи тієї людини, важливо зосередитись на прагненні реально ви рішувати проблему. Таке вирішування може бути дійовим, поведінко-вим або лише уявлюваним, когнітивним.
Неабияке значення мас пошук соціальної підтримки, що значною мірою знижує тривожність. Людина повинна відчувати, що вона має надійний психологічний тил, щоб сконцентруватися для опору. Важ ливо також проаналізувати, чи вирішується ситуація радикально, чи є необхідність повернення до неї, як можна оцінити ефективність об раного контролю.
Який саме з цих варіантів суб'єктивного контролю ефективніше впливає на поведінку у критичних життєвих ситуаціях — це питання поки що лишається відкритим. Безумовно, все залежить від типу осо бистості, а отже, і способу опанування, та стадії кризи. Існує залеж ність і від статі людини, що її підтверджують численні закордонні до слідження. Жінки та фемінінні чоловіки схильні, як правило, ви-
175
рішувати проблеми емоційно, а чоловіки та маскулінні жінки — ін струментально, щось реально змінюючи у зовнішніх обставинах. Підлітки та люди похилого віку реагують на життєві складності за фемінінним типом [8, с. 24].
2.7. Техніки життя у складних умовах. Життєвий світ, що його бу дує особистість, впливає на вибір певної техніки життя, коли виникає кризова ситуація. Ще К. Левін обґрунтовував принцип психологічної єдності особистості та світу, що її оточує. Особистість і подія, взаєм но заломлюючись, залежно від психологічної переробки різних обста вин життя, викликають різні переживання та реакції, структурують дійсність у відповідності з глибиною страждань. Не можна відкидати й індивідуальної історії, яка активно впливає на вибір певної стратегії опанування.
Відомо, що попередні невдачі, стан горя, депресії детермінують відповіді на складну життєву ситуацію, і тому бажано знати рівень "біографічного стресу", щоб обрати адекватні прийоми психологічної допомоги. Складні життєві обставини, що не мають глибинного під ґрунтя у вигляді хронічного стресового стану, як вважають дослідни ки цієї проблеми, зустрічаються досить рідко (1—9% випадків), тобто зовнішні неприємності, якими б складними та несподіваними вони не були, завжди знаходять підготоштений фунт.
У драматичних життєвих умовах можна виявити конструктивні, неконструктивні та самовиражаючі стратегії.
З-поміж популярних стратегій перетворення критичних ситуацій можна назвати порівняння, що йде донизу. Деякі люди намагаються порівнювати свій жалюгідний стан з тими, хто знаходиться ще в гір ших умовах, з тими, кому набагато тяжче. Таке порівняння, що най частіше виникає стихійно, без усвідомлюваних зусиль, допомагає первинній, поверховій адаптації до нових умов життя завдяки тому, що людина відшукує в собі приховані резерви оптимізму і поступово відчуває бажання допомогти оточуючим.
Наступна техніка життя у складних умовах — порівняння, що йде вгору. Людина порівнює своє сьогодення з учорашнім днем і бачить, що вже стало трохи краще. Вона відчуває, що може передбачити на ступний крок у розвитку ситуації і підготуватись до нього. Потрохи відбувається опанування, і рух в позитивний бік стає безумовним.
Так зване антиципуюче опанування також дає змогу підготуватись до важких випробувань і заздалегідь визначити шляхи запобігання ускладненням. Таку стратегію можна вважати досить вдалою, напри клад, для зменшення тривоги, що її відчуває кожна людина перед операцією.
Типовий прийом самодопомоги — передбачений сум. Він полег шує самонастроювання на можливі випробування і дає змогу завчас-
176
но відвернути нещасливий поворот подій. Для деяких типів особис тості ("білий клоун"-П'єро) ця стратегія виявляється досить природ ною і конструктивною, тоді як інші типи вважають її самовражаю-чою.
Відомий прийом зміни ставлення до ситуації — прийом пози тивного тлумачення неприємних, морально тяжких переживань. Осо бистість може знайти в ситуації нетривіальний смисл, побачити її у несподіваному ракурсі. Так, Т. де Прес, який вивчав в'язнів на цистських концтаборів, виявив, що ті з них, хто бачив сенс у визна ченні можливостей виживання в нелюдських умовах, легше перено сили страждання.
Ф. Зимбардо є автором прийому прийняття ролі, коли людина навчається тимчасово виконувати не свою роль, а роль "щаслив чика" — людини сильної, впевненої, успішної. Слід застерегти, що тривале виконання ролі, яка не є характерною для людини, вносить небезпечні зміни в особистісні цінності й установки.
З-поміж неконструктивних стратегій, які все ж полегшують внутрішній стан людини, сприяють її адаптації до складних умов, можна назвати стратегію втечі. Людина відмовляється від ніби зваб них пропозицій, службових підвищень, відчуваючи, що за все це вона надто дорого розплачуватиметься.
У сфері здоров'я існують стратегії, які фокусуються на емоціях. Це психологічна боротьба з негативними емоційними станами і болісни ми відчуттями, коли людина не хоче помічати симптомів хвороби, намагається оцінювати свій стан з гумором, сподівається на допомогу надприродних сил.
Поширений прийом самозбереження — техніка забезпечення — відмо ва визнати, що жахлива подія вже трапилася. Людина знає про смерть своєї дитини, але продовжує мріяти про її вступ до коледжу. Р. Ліф-тон, який вивчав мешканців Хіросіми, констатував у більшості з них так зване "психологічне відключення". Заперечення є психологічним бар'єром на шляху руйнівного проникнення трагедії у внутрішній світ людини. Кризова ситуація переробляється невеликими дозами таким чином, щоб у людини вистачило сил на неї відреагувати.
З-поміж самовражаючих стратегій слід назвати такі руйнівні фор ми самодопомоги, як вживання алкоголю, який у певних дозах справді ніби полегшує сприйняття ситуації, надає сміливості та оп тимізму. Але ефект дуже нестійкий, і подальша регуляція емоційних станів за допомоги алкоголю потребує, як відомо, постійного збіль шення доз. Ще небезпечнішою є наркотизація, яка теж сприяє знят тю напруження, тимчасовому відволіканню від страждань, але її руй нівну післядію важко переоцінити.
177
N21,47
Найменш ефективними стратегіями подолання є уникання та са мозвинувачення в яких завгодно варіантах. Коли людина заплющує очі на те, що відбувається, або коли вона починає себе картати, чека ти на краще не слід. Зниження самооцінки, зневіра в себе реально виснажує, забирає таку необхідну енергію. До речі, тривалі самозви нувачення можуть стати причиною психосоматичних захворювань.
2.8. Кому і як подавати допомогу. Загальним показником необхід ності психологічної допомоги є незадоволеність життям, відсутність почуття благополуччя. Саме такий стан і є індикатором майбутньої зустрічі людини з критичними ситуаціями, які можуть змінити траєк торію її життя, навіть її долю.
Психологічної допомоги людина потребує і напередодні кризи, і під час її розгортання, і на фазі вибору стратегії розв'язання складної життєвої колізії. Оскільки переживання справжньої життєвої кризи тимчасово дезадаптує особистість, підвищує конфліктність, утруднює спілкування, знижує продуктивність праці, має певні психосоматичні наслідки, допомога з боку психолога-професіонала на завершальному її етапі, м'яко кажучи, не завадила б.
На жаль, саме такі нещодавні або досить віддалені наслідки кри зового стану і стають причиною зустрічі клієнта з психотерапевтом, тоді як на попередніх етапах люди майже ніколи не звертаються за допомогою, намагаючись самостійно подолати негоди, перестраждати на самоті. У кращому випадку вони звертаються до рідних, близьких, сусідів, але навіть така спонтанна підтримка надається дуже рідко. До речі, чоловіки, на відміну від жінок, майже ніколи цим засобом по легшення критичного емоційного стану не користуються, перебуваю чи в полоні соціальних стереотипів.
Навіть у великих містах, не говорячи вже про віддалені населені пункти, люди здебільшого не знають, хто такі психологи, не уявля ють, з якими проблемами можна до них звертатися. Психологів тра диційно плутають із психіатрами, вважаючи, що психічні захворю вання — великий сором, можливо, не менший, ніж венеричні. Шука ти професійної допомоги через страхи, спад працездатності, психічне виснаження, серйозну депресію або щось подібне з погляду сучасного обивателя — нісенітниця: всі страждання лікує час, і звертати на це увагу нормальна людина ніколи не буде. Подібні погляди досить ти пові, і не рахуватися з ними не можна. Масова свідомість має вели чезний вплив на кожну окрему людину, який потребує спеціальних досліджень.
У вже досить віддаленому минулому традиційним соціальним ін ститутом подання психологічної допомоги людині була церква. Спо відь, каяття, молитва, складний ритуал богослужіння, багаторічні ін дивідуальні бесіди з власним духівником були тими масовими фор-
178
мами психотерапевтичної взаємодії, які у XX ст. майже втрачено. Порівняти "їхню масовість, залученість більшості населення, звернен ня до священика практично в кожній кризовій ситуації навіть з наяв ною у розвинутих країнах Західної Європи можливістю вибору для себе психотерапевта абсолютно неможливо.
В Україні поки що явно не вистачає спеціалістів з кризового кон сультування, інших практичних психологічних служб, телефонів до віри. Немає достатньої поінформованості населення з приводу наяв ності психотерапевтичних кабінетів, їх послуг, можливостей індивіду альної та групової превентивної роботи.
Економічні проблеми також накладають свій негативний відбиток на можливостях населення знайти для себе психолога-консультанта. Якщо людина не в змозі належним чином задовольнити свої базові потреби, якщо вона не може вчасно сплачувати квартирну платню, купувати фрукти, забезпечувати собі і своїм дітям літній відпочинок, вона не звертатиме уваги на інформацію про кризове консультування, навіть якщо припустити, що така інформація є в газетах та на телеба ченні.
/ все ж психологія потроху наближається до реального життя. Пси хологічна допомога стає реальністю в школах, ліцеях, гімназіях, де вже працюють практичні психологи. До психологів-консультантів зверта ються працівники охорони здоров'я, соціальних служб, армії, служби безпеки. Без психологічної реабілітації вже важко уявити приватні лікарні.
Що ж таке психологічна реабілітація? Чим вона відрізняється від реабілітації суто медичної?
Реабілітація в особистісному контексті — це активізація функцій конструктивно-позитивного пристосування до соціуму після подолання кризової ситуації. Це відновлення на більш високому якісному рівні, коли людина стає спроможною конструктивніше долати труднощі, ніж до початку психолого-реабілітаційних впливів.
Специфіка реабілітації порівняно з лікуванням полягає, як відомо, в тому, що завдання лікування — медико-біологічне відновлення ор ганізму, а мета реабілітації — не лише медичне, а й соціальне від новлення з урахуванням певної діяльності (навчальної, професійної тощо). Завдання психологічної реабілітації — створення рівноваги у психіці і поведінці, що відповідала б нормі.
Реабілітація особистості є професійною допомогою людині, що по трапила у кризову життєву ситуацію, в якомога продуктивнішому по доланні внутрішніх і зовнішніх перешкод, виході зі скрутного становища, поверненні на тимчасово втрачену траєкторію життєвого иіляху.
179
Така психологічна допомога сприяє розкриттю суб'єктивного по тенціалу людини, стимулює самостійні пошуки внутрішньої цілісності, гармонійності, нових можливостей саморозвитку, самоздійснення, по легшує розробку індивідуальних стратегій перетворення проблемної си туації, застаршого, хронічного конфлікту, хворобливого стану на етапі особистісного дорослішання, наближення до себе, до власної сутності.
Як розрізняти психологічну підтримку і психологічну допомогу?
Психологічна підтримка з метою здійснення процесу реабілітації має бути епізодичною, тоді як психологічна допомога — тривалішою, постійнішою. Ініціатором надання психологічної підтримки най частіше виступає клієнт, а форми і засоби психологічної допомоги обирає, як правило, консультант, психотерапевт. Психологічну під тримку можуть людині надати соціальні працівники, соціальні педа гоги, рідні, друзі, сусіди, знайомі та малознайомі, а також досить ви падкові люди, які уважно вислухають, зрозуміють, поспівчувають, виявлять готовність надати пораду, поділитися власним досвідом. Професійна психологічна допомога надається не "спонтанним психоте рапевтом", не консультантом-аматором, а передовсім психологом, що має досвід роботи у певній галузі, володіє спеціальними техніками, спрямованими на активізацію суб'єктивних стратегій розв'язання життєвих проблем.
Доцільно зауважити, що тільки професіонал може визначити, коли психологічна підтримка вже не спрацьовує і психологічна допомога стає невідкладною. Тільки професіонал вирішує, якою мірою цю до помогу подавати в кожному конкретному випадку, щоб уникнути небезпеки "зомбування", зазіхання на особистісну свободу, індивіду альну своєрідність. Тільки психолог-консультант може знайти саме той тип психологічної допомоги, який був би органічним для кожно го клієнта, автентичним його актуальним можливостям і обмежен ням. Тільки фахівець встановлює, коли психологічна допомога стає зайвою, коли слід рішуче відмовити клієнтові у подальших зустрічах, запобігаючи його залежності від психотерапевта.
Особистісна реабілітація — це передовсім повернення людини до пов ноцінного життя, до подальшої світопобудови з її специфічними просто рово-часовими координатами, які забезпечують ціннісну ієрархізацію навколишньої дійсності відповідно до ставлення до часу життя й став ленню до довкілля, інших людей і самого себе у моральнісному ракурсі. У процесі реабілітаційної роботи форми символізації, інтерпретації світу зазнають якісних змін. Попередження особистісної інвалідізації пе редбачає поглиблене самопізнання, під час якого особистість вироб ляє адекватніше ставлення до власних статево-вікових, індивідуально-типологічних, характерологічних та інших властивостей.
180
2.9. Від чого залежить успіх психотерапевтичного втручання. Під час
реабілітаційної роботи з метою запобігання глибоким, особистісним викривленням та досягнення якомога повнішої гармонізації, на яку людина спроможна у кризовий період розвитку, психолог разом із клієнтом аналізує конкретні життєві епізоди, коли загострюються за старілі та виникають нові проблеми.
Зовні просте, а насправді вельми складне завдання психолога — виявити ключову проблему, з якої варто починати роботу або до усвідомлення якої клієнт вже майже готовий. Про неї може навіть і не виникнути згадки під час розмови, вона буде лишатися "поза кад ром" упродовж кількох перших зустрічей.
Причин такого маскування справжньої травмуючої ситуації або її головних елементів вельми багато. Це і страх перед складністю роз ладів, про які краще не згадувати, може, самі пройдуть. Це і бажання сподобатись консультантові, викликати симпатію до себе. Це і обе режність, певна недовіра: "Хто його знає, що за людина... Краще спочатку про це помовчати". А буває, клієнт справді не бере до уваги свою найскладнішу проблему і скаржиться на якісь дрібниці.
Вислуховуючи людину, яка звернулася за допомогою, спо стерігаючи за її поведінкою, вловлюючи інтонації, звертаючи увагу на міміку, поставу, хвилювання, зацікавленість певними темами, напру женість під час обговорення інших тощо, консультант орієнтується в ситуації і обирає певну тактику.
Що таке психологічна ситуація? Це єдність зовнішніх умов та їх суб'єктивної інтерпретації, обмежена часом і спонукаюча людину до вибіркової активності [8, с. 21]. Як відомо, репертуар значущих си туацій та способів їх розв'язання має певну специфіку залежно від етапу життєвого шляху, минулого досвіду, статевих, характерологіч них, культурологічних та інших факторів.
Оскільки життєвий світ особистості є численним взаємопроекція-ми внутрішнього і зовнішнього світів один на одного, то й психоло гічна ситуація як елемент життєвого світу відтворює і події внутріш нього життя, і зовнішні обставини у нерозривній єдності. Людина чогось дуже хоче, до чогось прагне. її домагання детерміновані попе редньою поведінкою, взаєминами, що склалися, страхами, які вона відчуває, очікуваннями значущих людей, її власними сподіваннями. На шляху до мети є чимало перешкод, реальних і уявних. Свідомо і неусвідомлено вона викривлює справжні обставини власного життя. І все це — одна психологічна ситуація, з якою консультантові дове деться працювати.
181
У психотерапевтичній літературі обговорюються такі ситуації: емоційно складна, проблемна, критична, кризова, гранична, екзи стенціальна, термінальна, утруднена.
Емоційно складна життєва ситуація, яку різні автори називають також утрудненою, або ситуацією важких життєвих умов, ситуацією повсякденних неприємностей (сіаііу Иаззіез), — це значуща для осо бистості ситуація, що спрямована до емоційно-мотиваційної сфери і передбачає необхідність переживання як процесу [1; 2]. З такою си туацією людина, як правило, справляється сама.
Проблемна ситуація може виникати в окремій діяльності, напри клад, навчальній, професійній, пізнавальній тощо, не поширюючись на решту сфер життєдіяльності та не впливаючи вирішальним чином на самооцінку, рівень самоповаги, ставлення до власного життя.
Кризовий консультант працює передовсім з критичними, кризо вими, екзистенціальними (або межовими), термінальними ситуація ми, тому саме їм надалі приділятиметься головна увага.
Ситуація, яку аналізує консультант, — це збіг життєвих обставин, що переживається клієнтом як граничне напруження, яке він не в змозі самостійно подолати. Таку ситуацію слід вважати критичною передовсім тому, що людині потрібна допомога ззовні, що стандарт них, типових способів розв'язання ситуації клієнт не знаходить. Кри тична ситуація є прелюдією до кризового стану, одним із ранніх ін дикаторів кризи, що наближується.
Критична ситуація передбачає конфліктні, складні, утруднені, суб'єктивно несприятливі життєві обставини, що потребують перегля ду головних життєвих стратегій, внесення суттєвих коректив у жит тєвий сценарій.
Кризова ситуація провокує перегляд життєвого сценарію як такого, початок "нового життя", апробацію нової форми самореалізації.
Екзистенціальна ситуація переживається під час такої глибокої кризи, коли тимчасово втрачається сенс існування, і людина опи няється перед вибором між життям і смертю.
Термінальна ситуація виникає вже за межею екзистенціального ви бору, коли людина знає про власну приреченість і може лише впли вати на якість останнього відтинку того життя, що залишається. Лю дина за цієї ситуації опиняється перед найскладнішим і найвідпо відальнішим в її житті вибором — вона обирає або можливість посту пового згасання, коли від тебе вже нічого не залежить, або все ж таки можливість мужньо, з почуттям власної гідності зустріти свою смерть.
Кожну з визначених ситуацій, починаючи з критичної і закінчую чи термінальною, можна розглядати і як послідовні стадії несприят ливого поглиблення, розгортання життєвої кризи.
182
Усі чотири типи ситуацій, з якими найчастіше працює кризовий консультант, суб'єктивно переживаються як більш-менш гостра не обхідність реконструкції ставлення до себе, до власного минулого, теперішнього і майбутнього. Порушується спонтанність буття, зро стає відчуття внутрішнього та зовнішнього хаосу, втрачається струк турованість життєвого світу. Людина виявляється енергетично неза-безпеченою для самостійного виходу на новий виток життя. Можли вості усвідомлення нею власних проблем майже завжди залишаються вкрай незадовільними.
Рівень активності психотерапевта, що подає психологічну допомогу при розв'язанні критичної, кризової, екзистенціальної або термінальної ситуації, пов'язаний, по-перше, з рівнем суб'єктної активності клієнта, з його бажанням самостійно впливати на хід подій, його вмінням брати на себе відповідальність за всі етапи свого життя, включаючи фіналь ний акорд.
По-друге, інтенсивність психотерапевтичного втручання залежить від глибини та складності ситуації. Якщо критична ситуація передба чає інколи незначний зовнішній поштовх, що полегшує усвідомлення клієнтом утруднених життєвих обставин і шляхів опанування, то кри зова ситуація потребує вже триваліших та систематизованіших кори гуючих впливів з боку консультанта-психолога.
Екзистенціальна ситуація завжди вимагає від психотерапевта швидкої, тотальної психологічної допомоги з наступними багаторазо вими зустрічами.
З-поміж рис людини, яка знайшла здорові шляхи самовиразу і може подавати допомогу іншим, звернувшись до консультування, Р. Мей називає такі:
безпосередність як життя у згоді з власними інстинктами;
цільність натури, тобто здатність цілком виражати себе у словах і вчинках, чесність;
оригінальність, тобто свіжість та новизна кожної реакції, вміння легко пристосовуватись до змін;
свобода як відсутність війни з власним підсвідомим [7, с. 119].
Як вважає класик сучасної гуманістичної психології К. Роджерс, психотерапевт повинен мати такі якості, як природність, відкритість, автентичність, професіоналізм, емоційну стабільність та вилікову-ваність [10].
Якщо заглибитись у вивчення біографій класиків психології осо бистості, стає зрозумілим, чому саме стриманий, інтровертований 3. Фрейд наполягав на принципі психоаналітичного уникнення кон такту, сензитивний, скромний К. Роджерс — на ефективності методу емпатійного вислуховування, а енергійний, екстравертований Дж. Морено — на принципі спонтанності та відтворення в дії [5].
183
Висвітлюючи професійне становлення психолога-практика, слід зосередитись на розгляді двох ключових проблем:
Говорячи про професійну придатність терапевта, слід брати до уваги його вміння, готовність, здатність працювати з відкритою ре альністю, з тим, що є саме сьогодні, не спираючись на улюблені теорії та методики. Як саме обирається стратегія психотерапевтично го впливу? Наскільки свідомий цей процес? Що саме людина обирає: якусь вельми вузьку, конкретну техніку чи стратегію роботи з цією людиною взагалі, в цілому?
Консультант далеко не завжди усвідомлює, що він постає перед вибором між інтерпретацією реальності, яку пропонує клієнт, і власним баченням проблеми. А це власне бачення може базуватися і на теоретичних схемах, і на набутому досвіді, і на своїх особистих сьогоднішніх або застарілих проблемах, перенесеннях, персональних проекціях. У взаємодію вступають два несхожих життєвих світи, ко жен з яких індивідуально-неповторний, суб'єктивний, кожен — по-своєму далекий від реальності.
Дехто починає з того, що дозволяє собі майже цілком розчини тися у баченні дійсності очима клієнта. Дехто відразу формує власне уявлення про проблему і під час першої зустрічі вже починає коригу вати погляди людини, що звернулася за допомогою, використовуючи певну послідовність запитань, чітко формулюючи, як саме він розуміє те, про що йдеться. Так розрізняються недирективні та директивні методи впливу, між якими існує безліч перехідних варіантів.
Таким чином, криза виникає у складних життєвих умовах, коли людина переживає події, що раптово змінюють її долю. Такі події можуть відбуватись у родинному, професійному, особистому житті. Особливо болісно переживаються життєві колізії після серії випадко вих невдач, під час зростання загального незадоволення собою, шіас-ною долею, своєю діяльністю, супутником життя.
Важкі життєві ситуації, які підштовхують людину до кризи, це такі життєві обставини, що потребують від людини дій, перевершуючих її адаптивні можливості, енергетичні ресурси. Повсякчасні неприєм ності можуть також впливати на виникнення або перебіг кризи, якщо їх забагато, якщо вони переслідують людину на кожному кроці.
Кожен з нас — абсолютна неповторна індивідуальність. І коли під час надання професійної або аматорської психологічної допомоги зустрічаються дві такі своєрідні індивідуальності, успіх справи багато
184
в чому залежить від того, чи того консультанта знайшов собі клієнт. Але це ще далеко не все. Необхідно також, щоб консультант обрав для себе саме таку техніку, яка відповідає не лише запропонованій проблемі та своєрідності особистості клієнта, а й його особистим ін дивідуальним характеристикам, його схильностям. Йдеться про ор ганічність взаємодії, відповідність методів роботи глибинній внутрішній структурі обох партнерів.
Зріла, творча особистість на відміну від особистості незрілої, дале кої від самоактуалізованості може перетворити найважчі життєві об ставини у плацдарм для формування нових "технік" життя, конструк тивних життєвих стратегій. Вона не лише переживає неприємності, не лише страждає, а й сприймає їх як випробування, які навчають, дають необхідний досвід, загартовують.
3. ДЕВІАНТНА ПОВЕДІНКА: ФАКТОРИ РИЗИКУ
1_ Д.1. Поняття про девіантну поведінку. Девіантна поведінка (від лат. сіеуіаііо — відхилення) — система дій і вчинків людей, соціальних груп, що суперечать соціальним нормам або визнаним у суспільстві шаблонам і стандартам поведінки.
Суть девіантної поведінки полягає в тому, що людина не дотри мується вимог соціальної норми, вибирає відмінний від вимог норми варіант поведінки в тій чи іншій ситуації, що веде до порушення міри взаємодії особистості та суспільства, групи та суспільства, особистості та групи. В основі відхилень в поведінці переважно лежить конфлікт інтересів, цінностей, розбіжність потреб, деформація засобів їх задо волення, помилки виховання, життєві невдачі та прорахунки.
Тому у дослідженнях девіантної поведінки особливу увагу приділяють вивченню:
мотивів, причин і умов, що сприяють її виникненню та розвитку;
можливостей попередження та подолання;
загальних і індивідуальних особливостей проявів дефектів правової
та моральної свідомості;
змісту потреб особистості;
• особливостей характеру, емоційно-вольової сфери, що призвоять
до виникнення девіантної поведінки.
Коли ми проголошуємо, що девіантна поведінка — це відхилення від суспільних нормативів, перед нашим внутрішнім зором постає пряма лінія, посередині якої височить будівля, ім'я якої — "соціальна норма". Жоден правовед чи мораліст не зміг би сказати, де її межі, що змінюються, як змінюється і саме суспільство. Якщо в середні віки кількість прийнятих у соціумі варіантів життєдіяльності була до-
185
сить обмеженою, то будівля норми зростала переважно вгору за раху нок все чіткішої регламентації й упорядкованості. З часом будівля втрачала свою стрункість і вишину, зате розповзалась вшир, погли наючи форми життєдіяльності і поведінки, які ще вчора були не-прийнятими й неприпустимими. У роки кардинальних змін наче мара оповиває всю будівлю, і кожна квартира (соціальна група) починає жити своїм власним життям. Водночас існування самого суспільства безпосередньо залежить від наявності соціальної норми. І кожна лю дина, кожна соціальна група усвідомлює собі, де межі цієї норми, спираючись чи на знання законів, чи на суспільну думку, чи на став лення свого безпосереднього оточення.
Якщо соціальна норма — це середина прямої, то з необхідністю існують і два полюси, зміст яких і розцінюється як девіантна по ведінка.
Перший полюс — поведінка, що приймає суспільно неприпустимі, навіть небезпечні (злочинність) форми, внаслідок чого суспільство застосовує каральні санкції. Рушійною силою цієї поведінки здебіль шого виступають деформовані потреби й цінності, дефекти правової та моральної свідомості, розбіжності між потребами і можливостями, деформація засобів їх задоволення, особливості емоційно-вольової сфери, настроїв, очікувань індивідів.
Другий полюс — це поведінка, яка відхиляється від норм і шаб лонів суспільства, але пов'язана із розвитком самого суспільства. У цьому випадку наявність випадків девіантної поведінки вказує на не обхідність зміни деяких існуючих норм. Прикладом поведінки цього типу може бути й випередження у розвитку' окремих членів спіль нот — чи індивідуально-психологічно (гіперздібності), чи індивіду ально-соціально (носії прогресивних поглядів, реформатори). Осно воположним тут є з'ясування перспективи у розвитку суспільства, спільнот й окремих сфер життєдіяльності суспільства. У періоди со ціальних змін, революційних перетворень особливо швидко здійснюється злам стереотипів та поведінкових норм і суспільство втрачає можливість однозначного оцінювання деяких форм соціаль ної поведінки (ще вчора кримінально засуджувані як "спекулянтські", "тіньові" форми поведінки сьогодні заохочуються як "ринково про гресивні").
Таким чином, першочерговим завданням у сфері вивчення особ ливостей девіантної поведінки є питання про критерії. Розроблення таких критеріїв вимагає з'ясування співвідношення між нормативною системою поведінки, нормативною свідомістю суспільства та об'єктивними вимогами, перспективами його розвитку.
3.2. Девіація як процес. Уявлення про те, що девіація — будь-яке відхилення від загальноприйнятих стандартів — припускає: все
186
суспільство характеризується нормативною одностайністю, а жит тєвий шлях особистості однозначний і односпрямований. У реально му житті, однак, ми стикаємось з необхідністю враховувати суб'єктивний фактор у відокремленні девіантної поведінки (навіть у судовій практиці в кінцевому рахунку оцінку виносять конкретні судді) і те, що найчастіше оцінюванню підлягає окремий етап в житті особистості. А відтак у цій сфері, як ніде, знаходить свій прояв по-ведінковий постулат: "Посієш вчинок — пожнеш звичку, посієш звичку — пожнеш характер, посієш характер — пожнеш долю".
Вчинок може не відповідати соціальній нормі за об'єктивними чи суб'єктивними причинами, за цілями й мотивами, за прямими чи побічними наслідками. Він може бути новаторським чи надто кон сервативним, типовим чи нетиповим, випадковим чи закономірним, але завжди виступає змістом первинної девіації, бо отримує оцінку близького оточення, офіційних осіб, а подеколи й суспільства в ціло му. Усвідомлення індивідом цієї оцінки може розглядатися як спусковий момент у девіантній кар'єрі. Доки індивід не відчуває на слідків оцінювання свого вчинку з боку інших, ні сам вчинок, ні факт існування оточення не мають для нього життєспрямовуючого сенсу. Визнання людиною права інших людей оцінювати його вчин ки та поведінку призводить чи до корекції поведінки в світі соціаль них вимог, чи до початку девіантної кар'єри як процесу сходження від слабких до сильних форм девіантної поведінки. Цей процес може розглядатися:
з боку суспільства, коли девіант — це продукт соціальних про цесів, що зумовлюють виникнення соціальної ізоляції, остракізму, виштовхують індивіда за межі "нормативних" соціальних ролей і груп, примушують засвоювати девіантну свідомість, обмежуючи доступ до загальноприйнятих ролей і видів діяльності, брати участь чи навіть самому формувати девіантні структури. Як приклад може розгляда тись наркоманія, коли суспільство наперед сторожко ставиться до поведінкових актів людей, що зловживають наркотиками, і вже сам факт їх звернення до медичних закладів, спроби зайнятися тим чи іншим видом підприємницької діяльності розглядаються однозначно як пошук наркотичних засобів;
з боку індивіда, коли для нього стає актуальним вирішення внутрішнього конфлікту між потребами та можливостями, які є в на явності; між вимогами суспільства та внутрішніми ресурсами тощо. В разі недостатньо сформованої правової та моральної культури з'являється спокуса реалізувати поведінку, яка дозволить чи отримати жадане, чи зберегти високу самооцінку, реалізувати потребу в са моствердженні за будь-яку ціну.
187
Багатогранність проявів девіантної поведінки, її висока суспільна значущість зумовили дослідницький і практичний інтерес до поведін ки, що має відхилення з боку різних наук, у межах різних шкіл і на прямів. Крім розбіжностей у межах різних наук, існували різні підхо ди, зумовлені пануючими в суспільстві відносинами. Так, за ра дянської доби типовим було звуження сфери вивчення девіантної по ведінки межами підліткового віку, коли вчинки з відхиленнями тлу мачились як прояви "хвороби росту", які особистість за допомогою сім'ї, вчителів і громадських організацій повинна була "перерости". Після досягнення паспортного віку девіантна поведінка переважно розглядалась з використанням апарату криміналістики. У західній традиції, навпаки, намагались застосовувати психоаналітичний підхід і у випадках злочинного спрямування життєдіяльності. Проте наяв ність досить широкого кола досліджень дозволяє намітити три за гальних підходи до проблеми девіантної поведінки: кримінологічний, соціологічний і психологічний.
У межах першого підходу виокремлюють два типи поведінки — злочинність і кримінально некарана аморальна поведінка, і відповід но до цих типішрирізняють такі види девіантів:
перший — особистість характеризує наявність стійкої внутрішньої орієнтації на злочинний засіб задоволення потреб, вона має сформо-івані асоціальні погляди та цінності, відносить себе до конкретного злочинного угруповання;
другий — нестійкість внутрішнього світу, погляди та цінності пере бувають у стадії формування, злочинні чи асоціальні дії вчиняються під впливом обставин, що склались, або оточуючих осіб;
третій — особистість характеризує досить високий рівень пра восвідомості, наявність розкаяння з приводу своїх вчинків, але поведінкова активність грунтується на суб'єктивному визнанні не можливості принципово змінити те, що відтепер особистість вва жає своєю долею;
четвертий — "випадковий" — тут точніше було б казати не про девіантну поведінку, а про одиничний вчинок, що має відхилення від нормативів внаслідок дії зовнішніх умов (наприклад, алкоголю).
Кожен із цих видів може бути схарактеризований і за допомогою домінуючого конфлікту Так, для першого виду загальноположним є конфлікт між суспільною культурою та злочинною субкультурою, фа саду, яким окрема особистість пояснює своє девіантну діяльність. Для другого виду домінуючим є складний двосторонній конфлікт між особистістю та соціумом, особистістю та злочинною субкультурою. І суспільство, і субкультура мають засади розглядати особистість як свого потенційного члена і вимагають від неї беззастережного сліду вання системі норм і принципів. Для третього виду домінуючим
188
виступає внутрішній конфлікт, зумовлений розбіжностями між світоглядницькими уявленнями та поведінковими проявами. До ви рішення цього внутрішнього конфлікту всі зовнішні впливи розгля даються як вторинні і недостатньо актуальні.
У межах соціологічного підходу існує багатогранність в аналізі причин виникнення девіантної поведінки. Так, концепція соціалізації (А. Коуен та ін.) заснована на твердженні, що девіантної поведінки люди навчаються в процесі засвоєння культури певної групи. Інди віди, соціалізація яких проходить у такому соціальному середовищі, де переважають та вважаються нормальними цінності, що сприяють девіації, стають носіями девіантної поведінки.
Автори теорії аномії М. Сімен, Р. К. Мертон вважають: якщо ін дивіди мають загальні цілі, але узаконені засоби для досягнення цих цілей доступні не всім повною мірою, або зовсім недосяжні для дея ких соціальних груп, то в суспільстві слід очікувати високого рівня девіантної поведінки.
У концепції стигмації ("клейміння") (Е. Лемерт, Г. Беккер, Е. Гоф-ман) відхилення у поведінці розглядається як наслідок негативної соціальної реакції, зокрема "наліплювання" на індивіда ярлика "девіант". Загальна увага тут перебирається з об'єктивних характери стик девіантної поведінки на соціальну реакцію на неї, значення стигмації абсолютизується, а індивіду відводиться лише роль пасив ного об'єкта впливу з боку суспільства.
Автори теорії соціального контролю Е. Дюркгейм і Ф. Най вважа ли, що за нормальних умов соціальної організації дії індивідів регу люються соціальними нормами і тому девіація майже відсутня. Але, за умов соціальної дезінтеграції, нормативний контроль стає слабшим, що відкриває можливості для реалізації девіантної поведін ки. Були виокремлені чотири механізми соціального контролю, по слаблення чи відсутність яких сприяють формуванню девіантної по ведінки у членів суспільства: 1) прямий контроль, який здійснюється ззовні за допомогою покарань; 2) внутрішній контроль, заснований на інтериалізованих нормах та цінностях; 3) побічний контроль, пов'язаний з ідентифікацією індивіда з родичами, товаришами тощо; 4) контроль, заснований на широті можливостей застосування різних засобів досягнення цілей і вдоволення потреб.
Теорія конфлікту культур акцентувала увагу на тому, що зразки поведінки в конкретній соціальній системі вважаються девіантними, якщо вони розцінюються на засадах стандартів інших соціальних культур.
Психологічний підхід до аналізу девіантної поведінки характеризу вався тим, що термін "девіантна поведінка" ототожнювався з тер міном "поведінка з відхиленням", але в широкому розумінні цього
189
слова, з усім проявом як негативного, так і позитивного змісту. І мо ва переважно йшла про наявність відхилення від психічної норми чи про наявність відхилення від соціальної норми, суть якого полягає в дефектності світоглядницьких, ціннісних орієнтацій особи, у непра вильному усвідомленні нею свого місця і призначення в суспільстві. З огляду на це сформувались і два загальних напрямки, що досліджува ли девіантність як наслідок різних стадій розвитку психічних захво рювань у межах акцентуацій характеру та поведінку з відхиленнями від соціальної норми — як зовнішній прояв непатологічної соціаль но-психологічної деформації особистості.
Дослідження характеру, що балансує між нормою і патологією, переважно акцентувались на невротичних реакціях, психопатіях (відхилення в емоційно-вольовій сфері — надмірна імпульсивність, значне переважання процесу збудження щодо процесу гальмування, негативізм, нестриманість, брехливість, конфліктність) та інфантиль ності (відставання темпу психічного розвитку від вікових норм — поганий контроль над емоційними реакціями, наївність, несамостій ність, нездатність адекватно оцінювати себе та інших, нести відпо відальність за свої вчинки).
Дослідники девіантних проявів внаслідок соціально-психологічної деформації особистості розрізняли відхилення раптові, неочікувані, зумовлені своєрідністю вікових (переважно підліткових) особли востей, та девіантну поведінку — як результат та прояв довготривало го процесу деформації особистості. Детальний аналіз вікових особли востей підліткового віку уможливив визнання того, що кризи, кон флікти, складності адаптації до соціального середовища можуть розглядатись як іманентно притаманні цьому етапу в розвиткові лю дини. Переважно це пов'язано з тим, що зміни педагогічної системи, яка застосовується до дитини, не встигають за швидкими змінами її особистості (Л. С. Виготський), підлітки внутрішньо дозріли для того, щоб включитися в нові форми життя, а зовнішні обставини переш коджають цьому, утримуючи дитину в системі старих, колишніх взаємин (Л. М. Божович), тенденція до самостійності, емансипації є необхідною передумовою і зворотною стороною побудови нової си стеми відносин між підлітком і дорослим (Д. Б. Ельконін). Вивчення усталеніших форм девіантної поведінки переважно зводилось до до слідження несприятливих соціальних факторів, особливостей середо вища, виховання і навчання.
Велику імовірність виникнення девїантних вчинків підкреслювала і Шарлотта Бюлер, яка вбачала в підлітковому віці дві фази — пози тивну і негативну. Вік негативної фази у дівчат припадає приблизно на 11—ІЗ років, у хлопців — на 14—16 років. Негативна фаза харак теризується почуттям тривоги, занепокоєності, роздратованості, дис-
190
пропорцією у психічному та фізичному розвиткові, агресивністю і т. ін. Це період внутрішньої метушні, суперечливих почуттів, аб страктного бунту, меланхолії та зниженої працездатності, протестую чого характеру поведінки. Під час "негативної" фази частішають ви падки аутоагресії, самогубство у світі стало другою за частотою при чиною смерті в молодості і кількість випадків зросла в останнє деся тиріччя втричі. Підлітки мають занижену самооцінку, досить часто зустрічається феномен "відкинутої дитини", коли людина вважає себе небажаною у колі близьких. Позитивна фаза наступає поступово. Прояв її дослідниця вбачає в почутті єдності з природою, в умінні по-новому ставитись до оточуючих, сприймати мистецтво.
Аналіз девіантної кар'єри за умов недостатнього позитивного чи
суто негативного впливу середовища дозволяє деяким дослідникам
розрізнята-тгжп'"'Гїїілпвні фази' __—-—— ■ """ "
1. Афект неадекватності — розбіжність оцінок оточення та само
оцінок індивідуума, наростання цього стану пов'язано з поширенням
меж рефлексії, завдяки чому переважно реалізується механізм само-
виправдання та пошуку компенсаторних напрямів діяльності (у ви
падках, які ми аналізуємо, найчастіше асоціальних), що дозволять
підкріпити високу самооцінку, або пошуку середовища, яке позитив
но оцінюватиме діяльність індивіда. Л. С. Славша під час досліджень
агресивних проявів у дітей характеризувала "афект неадекватності" як
негативний емоційний стан, що є результатом підвищених домагань,
котрі не збігаються з можливостями, і вважала, що він розвивається
через те, що самооцінка виявляється вищою, ніж реальні досягнення
дитини і ніж оцінка, яку вона одержує від інших людей.
Розглядаючи девіантну поведінку в суспільстві, ми змушені знову і знову звертатися до підліткового віку. Це пов'язано і з тим, що найбільша сума знань, необхідних для розглядання девіантності в цілому, нагромаджена під час дослідження саме підлітків, і з тим, що на цьому етапі особистість перебуває в процесі становлення, і своєчасні психолого-педагогічні коригуючі впливи можуть привести до позитивних наслідків.
191
-і™
3.3. Сучасні особливості життєдіяльності молоді. Вже стала загаль ним місцем фраза: молодь завжди уособлює майбутнє людства та країни. За відповідного соціального самопочуття, задоволеності влас них потреб молодь може бути як стабілізуючим фактором розвитку суспільства, реалізації національних інтересів, так і навпаки — деста білізуючим і навіть певною загрозою для таких інтересів. Розуміння цього приводить до зростання уваги до аналізу стану справ у мо лодіжному середовищі.
Соціально-економічні зміни і як наслідок звуження традиційного для країни примату суспільних і соціальних структур в справі вихо вання підростаючого покоління актуалізували потребу в посиленні впливу суб'єктивного фактору. Проаналізуємо напрямки концентрації зусиль цього "суб'єктивного фактору" і пам'ятатимемо, що молоді ре зультат потрібен не завтра, а вже сьогодні, екстремізм та енергія не мають меж, а вчинкові акти легко переростають у поведінковий сте реотип:
зростання національної самосвідомості та формування націо
нальної ідентичності. Дослідження констатують, що ця сфера інте
ресів в очах молоді не завжди зрозуміла і програє у порівнянні з ви
рішенням сьогоденних, переважно матеріальних, потреб і притягує до
себе насамперед можливістю реалізувати нагромаджену енергію, дати
вихід екстремізму. Такий стиль поведінки закріплюється, стає звич
ним, але досить часто призводить до конфронтацій і конфліктів як і з
поміркованішою частиною суспільства, так і з національно орієнто
ваними громадянами;
активне залучення молоді до політичного життя. В цій сфері ми
бачимо формування двох стійких груп. Перша група — це молоді лю
ди, котрі свідомо прийшли до політичного життя і знайшли себе в
цій сфері життєдіяльності. Друга група — молодь, яку привертає до
себе зовнішня сторона суспільної діяльності знов-таки в її активних,
екстремальних проявах. Найпривабливішими формами у вирішенні
державних питань є "економічні страйки", "санкціоновані мітинги та
демонстрації", "масові політичні страйки", "політичні голодування" .
Конфлікти (переважно внутрішні) виникають тоді, коли особистість
починає розуміти, що позитивних наслідків її дії не принесли, а в
інших видах діяльності — навчальній, професійного становлення і
т.п. — вона безнадійно відстала;
Тут і далі використовуються дані соціологічних досліджень, що наведені у збір ник)': Головатий М. Ф., Яременко О. О. Молодь України у дзеркалі соціально-економічних та політичних трансформацій суспільства (соціологічний вимір). — К., 1996.
192
розшарування суспільства неминуче призводить до конфліктів і
зовнішніх, особливо з-поміж представників страт, що тільки форму
ються, і внутрішніх, які частіше зустрічаються з-поміж молоді, що
стартувала в житті на фоні відносного добробуту і не може пристосу
ватися до нових умов. Девіантна поведінка у цій сфері пов'язана з
намаганням вирішити матеріальні проблеми за будь-яку ціну, а ціною
в подібних випадках переважно є вступ до асоціального, криміналь
ного середовища;
зміни в кількісному та якісному складі проявів злочинності, які
з-поміж неповнолітніх та юнацтва все більш набуває корисливого та
групового характеру, збільшення неформальних угруповань кримі
нального напряму, яких налічується понад 3,5 тис. Опитування навіть
соціально позитивно орієнтованої молоді свідчать, що більшість її
знає в обличчя або має особисті контакти з людьми, діяльність яких
оцінюють як злочинну, що свідчить про досить поширену поінфор
мованість та контакти молоді зі злочинним світом. За сучасних умов
поширюється тенденція, за якої традиційна для молоді реакція групу
вання реалізується як намагання підлітків увійти до авторитетних у
місцях їх проживання злочинних угруповань в пошуку захисту та
безпеки;
зменшення вагомості традиційних соціальних інститутів вихо
вання та соціалізації. Навіть школа за умов поступового переходу до
принципу платної освіти втрачає і вчителів (зниження престижу про
фесії, низька оплата праці, навантаження через підвищення кількості
учнів), і учнів (у 1998 р. "не прийшли" до школи понад 100 тис дітей).
Ця сфера перемін може вважатися однією з найважливіших тому, що
породжує майбутні конфлікти, зумовлені рівнем освіти та ставленням
суспільства до освіченості;
підвищення вагомості "вуличних" субкультурних молодіжних
угруповань. Якщо традиційно ця сфера розглядалась як один з мож
ливих варіантів ідентифікації та наслідування, то нині ширшає коло
молоді, для якої цей пласт суспільного життя виступає єдино можли
вим. На круглому столі "Діти вулиці", який відбувся 18 листопада
1997 р. під егідою Представництва ЮНІСЕФ в Україні було відзначе
но, що в Україні 18 тис "дітей вулиці";
відсутність оптимістичних, життєстверджуючих прикладів у літе
ратурі, мистецтві, телебаченні;
індивідуалізація інтелектуального та індивідуального життя. Під
літковий вік сповнений бурхливими емоційними переживаннями і
суперечностями, зумовленими процесом становлення свого "Я" та
пошуком свого місця в суспільстві. Оскільки провідною діяльністю
цього віку є спілкування — для них важливо висловити, обговорити
193
13 - 82187
свої проблеми, але батьки весь час шукають засобів до існування, а з-I поміж молоді все більшого поширення набувають індивідуальні фор ми діяльності по проведенню дозвілля (комп'ютерні ігри, перегляд відеопрограм);
підвищення загальної тривожності й уразливості молоді вна
слідок незадовільного стану здоров'я. Так, загальна патологічна ура
женість молоді становить 919,7 на 1000 чол., особливо з-поміж дівчат,
де здоровими вважають лише 15%, при цьому поширеність хронічних
захворювань серед дівчат у 1,5—2 рази вища, ніж серед юнаків. По
ширеність наркологічних захворювань з-поміж підлітків України на
1996 р. становить 2,34 на 10 тис. підлітків. Однак, як доводить світо
вий досвід та результати соціологічних досліджень, на одного виявле
ного неповнолітнього, який вживає наркотичні засоби і психотропні
речовини, припадає 10—12 невиявлених осіб. А відтак загальна кіль
кість молоді, що причетна до вживання наркотичних і психотропних
речовин, може досягати понад 20 тис. осіб. В особливу групу, яка
максимально відірвана від суспільства, об'єднується молодь із захво
рюванням на СНІД. На 1997 р. в Україні з-поміж 7 тис. інфікованих
15% дітей і підлітків;
швидкоплинність змін —- зміни в соціальному та культурному
середовищі настільки швидкі, що недевіантними можуть бути тільки
ті підлітки, які не формують в себе тих чи інакших переконань. Якщо
ми вважаємо, що підліток повинен самоідентифікуватись, соціалізу
ватись і мати досить стійку життєву орієнтацію, то чи винен він в то
му, що через місяць-інший його ідентифікація може стати асоціаль
ною.
Усі зазначені фактори мають велике значення тому, що формують суспільне обличчя, загальноприйняті норми та стереотипи, і людина повинна шукати проводирів, які б змогли орієнтувати її у бурхливому вирі життя, допомогли розв'язати проблеми і конфлікти. За таких ви падків усі насамперед звертаються до близьких їм людей, до батьків, оскільки розраховують, шо там вони зможуть знайти допомогу й розраду.
3.4. Передумови формування девіантної поведінки у родині. З-поміж факторів соціалізації, якщо розглядати їх поодинці й аналізувати міру впливу на можливість формування девіантної поведінки, одним з найголовніших і вагомих є сім'я, вплив якої дитина відчуває раніше за інші, коли вона ще майже некритично сприймає усі зовнішні впливи. Умови сім'ї — соціальне становище, рід занять, матеріальний рівень і рівень освіти батьків — значною мірою зумовлюють жит тєвий шлях дитини. Окрім свідомого, цілеспрямованого виховання, якого надають їй батьки, на дитину впливає вся внутрішньородинна
194
атмосфера, тим більше, що ефект цього впливу нагромаджується з віком, заломлюючись у структурі особистості. Практично немає жод ного соціального чи психологічного аспекту поведінки людини, який не мав би коренів в умовах родинного життя в сучасному чи минуло му.
У сучасних умовах матеріальний добробут сім'ї знову починає зумовлювати рівень, якість і тривалість освіти дітей. Процес розшару вання суспільства, який тільки-но розпочався, призвів вже до виник нення низки освітніх закладів, які цілковито орієнтовані на заможні верстви населення, і змінив стартові умови набуття освіти в країні. Компенсаторним механізмом виступає рівень освіти батьків, їхня орієнтованість на інтелектуальні сфери життєдіяльності. Немину щими, сталими факторами впливу залишаються склад сім'ї і характер взаємин в ній, неповні сім'ї досить часто лишають для дитини неви-рішеними питання, розв'язувати які вона починає девіантними засо бами. Співвідношення зазначених факторів уможливлює додержання висновку щодо якості сімейних умов. І якщо вони характеризуються як несприятливі, то зростає імовірність формування стилю поведінки, яка належить до девіантної.
Водночас значний вплив на формування особистості підлітка, а згодом і дорослої людини справляє стиль взаємин з батьками, який тільки почасти зумовлений їхніми соціальним і матеріаль^#яй-€тан©ь* *■—"Ми проаналізуємо три загальних стилі взаємин: авторитарний, де мократичний та ліберальний. Вважають, що найкращі взаємини з батьками складаються лише тоді, коли вони підтримують демокра тичний стиль виховання. Цей стиль найбільш сприяє вихованнщ са мостійності, активності, ініціативи, соціальної відповідальності.] По ведінка дитини спрямовується в цьому разі послідовно і водночас гнучко й раціонально:
батьки завжди роз'яснюють мотиви своїх вимог та заохочують їх
обговорення з дитиною;
батьківська влада використовується лише в разі настійної потре
би (наприклад, коли дії дитини загрожують її життю, а часу на пояс
нення немає);
в дитині цінується як слухняність, так і незалежність;
батьки встановлюють правила і послідовно перетворюють їх у
життя, але не вважають себе непогрішимими;
вони прислуховуються до думок дитини, хоча й не стають раба
ми її бажань.
13 *
Крайні стилі відносин — і авторитарний, і ліберальний — най частіше призводять до негативних наслідків. Авторитарний стиль викликає в дітей відчуження від батьків, формує почуття власної не-
195
значущості та небажаності в сім'ї. Вимоги батьків, якщо їх вважають необгрунтованими, викликають або протест та агресію і провокують виникнення девіантних форм поведінки, які спрямовані проти усього світу, або викликають перманентну апатію й пасивність, наслідком якої може бути девіантна поведінка у вигляді аутоагресії. Водночас і ліберальна вседозволеність має свої хиби. Батьки сприймаються як пасивні та незацікавлені, у підлітка формується відчуття, що він не входить у коло їхніх інтересів. А раз так, то і сам він спрямовує увагу на інших. Прикладом для ідентифікації та наслідування стають зразки зовнішнього світу — вулиці, різних молодіжних субкультур, засобів масової комунікації. І за контрастом із батьками обирають ідеали стенічні, активні, нерідко асоціальні, в яких вбачають виклик та енергію.
У реальному житті стиль взаємин грунтується на багатьох засадах. Він залежить від національних, культурних традицій, індивідуальних особливостей батьків, їхнього власного досвіду родинного життя. Пе реважно батько уособлює авторитарне, диктаторське начало, а матері віддають перевагу більш ліберальним формам взаємин, хоча на сучас ному етапі, коли традиційний розподіл обов'язків у сім'ї подеколи кардинально змінився, носієм і фемінних, і маскулінних зразків жит тєдіяльності може бути кожен із батьків. Головним же моментом є те, що кожна окрема сім'я — це єдиний, неподільний соціальний ор ганізм зі своїм власним характером і лише їй одній властивою біо графією. Риси характеру дитини, стиль взаємин з нею закладається в перші роки її життя. Вже тоді батьки обирають шлях чи то уседозво леності, чи то диктатури, відкладаючи на майбутнє діалог повноправ них партнерів, бо "що ж вона зараз зрозуміє?" А потім змінити най частіше нічого не вдається — як неможливо в одну мить "відмінити" ефект минулого досвіду.
У більшості випадків батьки реалізують відносно себе принцип самовиправдання, а стосовно дітей — принцип: "нащадки повинні бути кращі за попередні покоління". Батьківський максималізм рідко коли буває задоволений реальним станом речей, а вихід із цього ста новища вони вбачають у підвищенні зовнішнього контролю, тобто вчащається використання елементів авторитарного стилю. Цей про цес пов'язаний і з дією зовнішніх для окремої сім'ї чинників, які провокують нарощення авторитаризму:
по-перше, це традиції; у дорослому стані батьки відтворюють стиль відносин, який домінував в їхньому дитинстві;
по-друге, характер взаємин в сім'ї відтворює характер відносин, які домінують у суспільстві іноді підсвідомо, а інколи і свідомо — як необхідність формування готовності до життя в жорстокому, бездуш ному світі;
196
по-третє, батьки досить часто підсвідомо зганяють на дітях зло з приводу службових неприємностей, матеріальної незабезпеченості, роздратування, непевності у власному майбутньому;
по-четверте, формування наказу завжди суб'єктивно легше за співрозуміння, яке потребує достатньо високого рівня педагогічної та загальнолюдської культури.
Творчий гуманістичний підхід до формування соціальної, пози тивно-орієнтованої особистості вимагає творчо застосовувати різно манітні механізми і принципи психологічного впливу, з-поміж яких велику роль відіграють прямі підкріплення (заохочення поведінки, яку дорослі вважають бажаною та покарання за порушення встановлених правил дозволяє батькам укорінити в свідомості дитини певну си стему норм, дотримання якої поступово стає звичкою та внутріш нюю потребою); ідентифікація (використання потреби дитини на слідувати своїх батьків, орієнтуватися на їх приклад); розуміння (вивчення внутрішнього світу дитини, чутлива реакція на її душевні потреби дозволяють сформувати самосвідомість, потребу в рефлексії та комунікативні якості). Зазначені принципи іноді доповнюються, а іноді й контрастують із непрямими механізмами рольової взаємодопов-нюваності (в сім'ї, де мати любить куховарити, дочка може не знати, як підійти до плити, оскільки ця соціальна роль вже зайнята, а в квартирі, де батьки миряться з наявністю "творчого розгардіяшу", син може стати уособленням принципу "кожній речі — своє місце") та механізмом психологічної протидії (жорстка регламентація свободи провокує іноді активізацію спроб уникнути контролю і формує са мостійність в характері, тимчасом як уседозволеність може сформува ти залежність та очікування, щоб рішення приймав хтось інший).
Багатство можливих комбінацій засобів виховання, соціальних ро лей та стилів взаємин призводить до того, що конкретні якості осо бистості дитини в принципі не можуть бути виведені ні з якостей особистості її батьків (ні за схожістю, ні за контрастом), ні з якогось окремого механізму виховання (Д. Баумрінд). Водночас усі зазначені фактори зумовлюють напрямок внутрісімейної комунікації (від дити ни до дорослих чи від дорослих до дитини) і протікання процесу емансипації дитини від батьків, який характерний для "перехідного" віку. Означений процес складний і багатовимірний. Емансипація мо же мати кілька аспектів:
емоційний, який відображає, наскільки важливим для підлітка є емоційний контакт з батьками порівняно з прихильністю до інших людей (дорослих, однолітків);
поведінковий, який характеризує, наскільки жорстко батьки регу люють поведінку сина чи дочки;
197
нормативний, що кваліфікує ступінь відповідності норм і цінно стей, на які орієнтується підліток, нормам та цінностям, які зумо влюють життєдіяльності його батьків.
Кожен з цих аспектів має власну логіку і може спровокувати де-віантні вчинки та конфлікти.
Емоційний зв'язок з батьками, як первинний стосовно інших зв'язків, значною мірою зумовлює формування особистості, але його максимізація нерідко призводить до небажаних наслідків. На одному полюсі — надлишок тепла, яке дитина отримує від батьків, і форму вання потреби в гіперопеці. Ефект "матусиного синочка" породжує конфлікти спочатку з однокласниками, а потім — і з іншим світом, який не дає підлітку необхідного співчуття, оскільки й він сам не навчився співчувати. З часом рівень досягнень дитини починає не вдовольняти батьків, і вони підвищують свої вимоги. Але домінант ною в цих відносинах для підлітка виступає емоційний фактор і зміну вимогливості він інтерпретує як зменшення любові до нього. На цьо му грунті можливе виникнення конфліктів, у центрі яких перебуває аутоагресивна девіантна поведінка дітей.
На іншому полюсі знаходяться сім'ї, де дитина не отримує того тепла, на яке вона може сподіватися. За таких випадків рано фор мується відчуття автономії і незалежності від інших, а здатність до рефлексії запізнюється. Активні, подеколи нав'язливі вчинки, як засіб привернули до себе увагу та отримати відчуття, що оточення те бе помічає, поступово переростають у девіантні форми поведінки, які викликають конфлікти з усіма оточуючими, крім представників асо ціальних спільнот. І ці спільноти, які дозволяють підтримувати рівень самооцінки, стають світоглядницьким взірцем і зразком для іден тифікації.
Поведінковий аспект емансипації насамперед характеризує зро стання самостійності, поведінкової автономії та обмеження функцій батьківської влади. Найбільш вдалим компромісом вважають розподіл сфер автономії між батьками і підлітком. Наприклад, підліток сам вирішує, як він може використовувати вільний час, радиться з приво ду вибору друзів і повністю підкорюється в питаннях матеріальних витрат. У сім'ях, де домінує авторитарний стиль взаємин, кожен крок підлітка до самостійності сприймається як виклик і викликає санкції. Найчастіше спрацьовує ефект "сніжного кому", коли кожен поведін ковий чи вербальний акт провокує виникнення не завжди адекватної реакції, а емоційний фон все підвищується. Крім конфліктів із бать ками, що лежать на поверхні явищ, життя підлітка сповнене перед-конфліктними ситуаціями з друзями, для яких він вимушений вига дувати якісь історії, щоб пояснити свою життєву стратегію, зумовлену "війною" з батьками. Але і ліберальний стиль має свої вади. Дозво-
ляючи все, батьки не бачать необхідності пояснювати що добре, що погано і взірцем стають якісь інші зразки, і нерідко самі батьки бу вають вимушені розпочинати поведінкову емансипаціїо проти дітей, які займають вільну соціальну роль "зверхника".
Нормативний аспект емансипації можна розглядати як вторинний стосовно інших аспектів. Його змістовним наповненням виступають, по-перше, завищені вимоги до батьків відносно їхнього матеріально го та соціального статусу і, по-друге, зміни в орієнтаціях в процесі обирання авторитетів для соціальної ідентифікації. Між тим, якщо перші висуваються на передній план підлітками компенсаторно, пе реважно під час суперечок, коли вони не можуть відкрито поскаржи тись на нестачу тепла або самостійності, то другі мають стійкіше підгрунття. Зі взрослінням особистість розширює сферу, з якої черпає ідеали і приклади для наслідування (це можуть бути суспільні чи фінансові діячі, герої масової культури, а іноді й асоціальні авторите ти). Водночас усі недоліки та протиріччя в життєдіяльності близьких людей сприймаються особливо болісно й гостро. На передній план висувається недодержання обіцянок і розбіжність між словами та ділами. Недодержання обіцянок значуще для підлітків з огляду на швидкість формування їх життєвих планів. Зобов'язання дорослого береться за основу, і на нього набудовується досить розгорнутий жит тєвий план, який, безумовно, має призвести до неймовірного успіху. І коли виявляється, що цього успіху вже ніколи не буде, оскільки до рослий "пошуткував", це не може не сприйматись, як життєва тра гедія.
Дві третини з трьох тисяч опитаних старшокласників у 1987 р. (С. І. Плаксій) відповіли, що помічають розбіжності між тим, чого їх вчать батьки, близькі родичі, вчителі, і тим, які вони роблять вчинки.
Конфлікти, що виникають внаслідок нормативної емансипації, перебігають найтяжче, бо вони спрямовані не тільки на батьківський авторитет, а й на власну самооцінку старшого покоління. Для стар ших у цих конфліктах мова вже йде не тільки про взаємини з підліт ками, а про сам факт їх самоповаги та усвідомлення як особистості.
Ми вважали за потрібне так багато уваги приділити розгляду пи тання взаємин у межах сім'ї через те, що тут зосереджено більшість причин девіантних проявів. І дослідники, і практичні робітники не одноразово звертали увагу на прояви неначе немотивованої ворожості підлітків та юнаків. Афективна, недостатньо свідома жорстокість, яка так легко заражає однолітків, найчастіше є результатом переживань з приводу сімейних драм. За тих самих випадків, коли ця агресія не може розрядитись на оточенні, вона породжує відчуття безсилля, спрямовується всередину, породжує низьку самоповагу, відчуття про вини, тривоги тощо.
198
199
В разі, коли суспільство вважає, що сім'я не зуміла вивільнити ди тину від конфліктів і причин, що зумовлюють виникнення девіантних проявів, воно з надією звертає свої погляди у бік школи, де дитячі душі ліплять професійно підготовлені, душевні руки. Самі ж підлітки далеко не завжди прагнуть швидше опинитися за надійними мурами школи, бо й там є достатньо приводів для конфліктів і духовних тор тур.
3.5. Передумови формування девіантної поведінки у школі. Шкільна дезадаптація молодої людини значною мірою виступає передумовою її асоціальної поведінки, а в деяких випадках саме шкільне середо вище можна розглядати як середовище виникнення девіантності. У ньому немає того розуміння та прощення як у сім'ї, особистість уве дена в конкретні межі норм і обов'язків, постійно стикається з жор стокістю, що властива класним колективам, украй завантажені вчи телі постійно намагаються і практично ніколи не встигають викорис товувати індивідуальний підхід, а тому вимушені сприяти уніфікації учнів, придушувати відхилення від шкільної норми.
Існують два загальних підходи до з'ясування причин шкільної де задаптації і як наслідку — формування девіантного стилю поведінки та життєдіяльності.
Перший підхід за основу аналізу бере індивідуальні особливості особистості, які заважають нормальному входженню до шкільного середовища і провокують девіантність. У межах цього підходу першо чергове значення надається успішності навчальної діяльності як про відної у цьому віці, і тому вважають, що низька культура дошкільного виховання в сім'ї, недостатня підготовка дитини до праці у школі, сімейна занедбаність створюють передумови для того, щоб забезпечи ти такому учню позицію "вигнанця" у класному колективі. Як супутні фактори, що можуть посилювати ризик навчальної непридатності, розглядають соматичну слабість дитини (Є. А. Глушкова, Є. Н. По пова, 1983; Д. Н. Ісаєв, Б. Н. Воронкова, 1984), порушення у форму ванні шкільних навичок — дислексію, діскалькулію (Т. Б. Фелічева, 1989), емоційні порушення. Водночас до індивідуальних особли востей, що можуть інтенсифікувати процес формування девіантної поведінки, відносять гіперздібності, хоча вони й мають "позитивний" знак — феноменальну пам'ять, слух, зір, розумові здібності, виперед жаючу інтелектуальність, досить часто призводять до непорозумінь і конфліктів з учнівським колективом та викладачами. Індивідуальні особливості учнів можуть компенсуватися чи, навпаки, посилюватись внаслідок дій зовнішніх умов.
І другий підхід переважно аналізує зовнішні фактори навчання, що створюють передумови для недостатнього засвоєння навчального матеріалу і можуть спровокувати виникнення девіантних вчинків.
200
Окремі асоціальні вчинки в умовах школи особливо швидко переро стають у стійку девіантну поведінку. Це пов'язано з тим, що в школі особистість девіантного підлітка характеризується примусовими мо тивами стосовно навчального процесу, постійними конфліктами з більшістю викладачів, негативними реакціями на педагогічний вплив з виправданням у цих ситуаціях себе та порушенням позитивних кон тактів з учнівським колективом. На особистість впливає багато зов нішніх факторів (розшарування суспільства, зміни в економічному та соціальному становищі родин, відсутність нормативної сталості в суспільстві, де майже кожен громадянин перебуває в процесі пошуку своєї національної, суспільної ідентичності тощо), але на двох факто рах хотілося б зупинитись докладніше.
Один з них — це мікро- і макроміграційні процеси в учнівському середовищі. Перші пов'язані зі зміною шкіл і класів у межах одного населеного пункту і відображають зміни в матеріальному становищі батьків. Другі — зміни місця проживання (які останнім часом спря мовані переважно з міста до села) — прийнято розглядати як реакцію на зміни в економічному становищі держави. І в першому, і в друго му випадку підліток повинен досить швидко орієнтуватись у неписа них законах, за якими живе новий колектив, вміти знаходити спільну мову з вчителями та новими товаришами, у межах самопрояву про понувати закріпити за ним ту соціальну роль, яку він вважає найпри-надливішою для себе. Але ці дії можливі лише за умов позитивного ставлення до шкільного середовища, орієнтації на навчальну діяль ність і тому вимагають великої підготовчої роботи з боку батьків і вчителів, в ході якої учня орієнтують "почати все спочатку". За іншо го разу девіантність підлітка тільки зростає, бо він втрачає відомі орієнтири пристосувальної поведінки, одержує підкріплення позиції "всі проти мене", нагромаджує злість і агресивність.
Другий з суто шкільних особливостей міжособистісноі комунікації є несприйнятгя окремих індивідів внаслідок дефектів зовнішності або наявності хронічних захворювань, що перешкоджають участі в усіх колективних справах. За цих випадків негативні оцінки оточення на кладаються на хибну самооцінку і практично ніколи не викликають навіть спроб активного самоствердження.
Таким чином, асоціальна поведінка неповнолітнього зумовлена впливом факторів насамперед зовнішнього соціального середовища (особливо мікросередовища), а також індивідуальними особливостя ми особистості підлітка, які зумовлюють його чутливішу реакцію на різні "життєві невдачі". Наведені фактори стають на заваді само-реалізації підлітка у шкільному колективі і, внаслідок цього, спрямо вують його активність на пошуки інших соціальних структур, де він
201
міг би отримати позитивну емоційну оцінку і знайти можливість для самоствердження та реалізації потреби в співчутті, безпеці.
Ставши членом такої структури, підліток засвоює її субкультуру, а у разі асоціальної спрямованості групи — і стереотипи девіантної по ведінки, Головним мотивом перших девіантних вчинків чи правопо рушень у таких випадках є завоювання авторитету в очах більш до рослих членів групи та самоствердження у новій соціальній ролі. Пізніше, у міру набуття асоціального досвіду, девіантні дії набувають стереотипного характеру.
Як вже наголошувалось, однією з найактуальніших проблем аналізу девіантності поведінки сьогодні є зростання агресивності під літків і молоді. Це передусім пов'язано із загальною соціальною на пруженістю, психологічною неврівноваженістю всього суспільства, що важко переживає перехід до ринкових відносин, зростаючу кризу соціальної системи, нелади у родинному житті.
З огляду на те, що агресивність школярів звичайно супроводжують неадекватна самооцінка (занижена або — частіше, навпаки, — зави щена), неадекватний рівень домагань, що не відповідає можливостям підлітка, підвищена емоційна напруженість і тривожність, різний ступінь неадекватності уявлень дитини про своє місце у класному ко лективі, про ставлення до них однолітків, низький рівень сформова-ності комунікативних навичок тощо, головними напрямами виховної роботи з агресивними підлітками вважають такі:
Кінцевим етапом виховної діяльності можна вважати формування "Я-концепції" підлітка на соціально позитивних засадах і підкріплен ня її в самооцінці. Можна вважати доведеним, що "Я-концепція" особистості, самооцінка, навчальна діяльність та відхилення у по ведінці взаємопов'язані. Позитивні відмітки, отримані від прихильно го вчителя, підвищують самооцінку та формують соціальні критерії в її структурі. Негативні ж впливи не тільки знижують самооцінку, а й
202
"виводять за дужки" усі соціально прийняті критерії. Коли у структурі самооцінки лишаються тільки асоціальні мірки, зрозуміло, що підви щувати свою самоповагу підліток зможе лише в девіантному напрям ку.
Важливий внесок в розуміння тенденцій розвитку девіантності зробив У. Джеме, який сформулював ідею про те, що важливим ком понентом "Я-концепції" є самоповага. Вона пов'язана зі ставленням справжніх досягнень людини до того, на що вона претендує, розрахо вує. Джеме запропонував користуватись формулою самоповаги, чи сельник в якій представлено реальними досягненнями особистості, а знаменник — його претензіями. Використання цієї формули дозволяє прогнозувати життєві шляхи особистості, виходячи з того, що один і той самий рівень самоповаги може бути досягнуто як рахунок збіль шення досягнень у чисельнику, так і шляхом зменшення претензій у знаменнику. На жаль, девіантні підлітки переважно обирають другий шлях і доводять до майстерності вміння школярів обходити вимоги шкільної системи контролю.
Коли ми розмірковуємо про шляхи виникнення та розвитку де віантності в школі, не можна обминути другого боку процесу — ролі вчителя, який повною мірою не тільки відповідає за соціальну спря мованість учнів, а й відчуває на собі усі труднощі співіснування з де-віантними підлітками. Сучасні умови не змінили життя вчителя на краще, оскільки вимоги до нього стали невизначеними і суперечли вими, матеріальне забезпечення навчального процесу застаріло, а проблеми деформації особистості внаслідок професійної діяльності залишились у повному обсязі.
І перша з цих проблем — постійна спокуса, випробування владою. Річ тут не тільки в суб'єктивізмі, власній упередженості в оцінках та ставленні до учнів, стереотипії мислення, які притаманні декотрим вчителям. Сама професійна кар'єра сповнена шкідливостями та вада ми. У. Уоллер у книзі "Що навчання робить з вчителем" застерігав проти типових проявів професійної деформації. Чимало вчителів і в позашкільному житті не можуть звільнитися від настирливо-дидактичної, повної повчань манери триматись. Звичка спрощувати складні речі, щоб зробити їх зрозумілими дітям, призводить до ро звитку негнучкого, прямолінійного мислення, формує схильність ба чити світ у спрощеному, чорно-білому варіанті. А необхідність по стійно тримати себе в руках ставить учителя у скрутне становище в емоційному плані, оскільки він не має можливості своєчасно відреа-гувати, нагромаджує негативні переживання, що провокує виникнен ня афективних реакцій у відповідь на незначні зовнішні подразники.
Ці професійні вади знаходять прояв і у специфіці взаємин вчителя із класним колективом та окремими учнями. З одного боку, вчитель і
203
особливо класний керівник виступає першоінстанцією, що інформує клас про сильні та слабкі сторони когось з учнів, а з іншого — сам вчитель залюбки користується зворотним зв'язком з класом, що до зволяє йому отримати більше інформації і взагалі бути "в курсі справ". Таким чином, учень, який "випав" із загальної обойми, має усі передумови для того, щоб котитись все нижче і нижче в очах шкільного оточення. Тому так багато уваги приділяють рефлексії вчителя, яку вважають іманентним процесом, властивим викла дацькій творчій діяльності. І на перше місце, поряд із предметною компетенцією, висувається досвідченість комунікативна, як здатність рефлексувати, уявляти та усвідомлювати себе на місці учня.
Розуміння багатогранності сфер впливів вчителя призводить до необхідності розрізняти педагогічні технології, спрямовані на ви рішення навчальних і освітньо-виховних завдань у межах викладання предмета, та психологічні технології, головними завданнями яких є розкриття, реалізація і розвиток індивідуальності учня, оптимізація його взаємин із іншими людьми у спільний діяльності у школі та за її межами. Якщо ці технології свідомо не розрізняти, частішатимуть випадки, коли вчитель, який декларує зацікавленість у вирішенні завдань психологічних, все ж таки більше уваги приділятиме пробле мам педагогічним, намагаючись передовсім сформувати позитивне ставлення до свого предмета. Але для девіантних підлітків вже сама згадка про навчальну діяльність є психотравмуючим фактором, який може блокувати співпрацю з нормалізації психологічної атмосфери.
Нині існує досить багато психологічних технологій, розроблених науковцями та педагогами-новаторами. Наприклад, методика РЖЗ — психолого-педагогічна діагностична бесіда "Оцінка рівня життєвої зрілості старшокласників", методика ОУІЖ "Оцінка усвідомлення уч нями 9—11-х класів самостійності індивідуального життя", праці Київського інституту психотехнологій та ін. Ці методики побудовані на принципі зворотного зв'язку, що дозволяє пробудити зацікав леність учнів в питанні, яке обговорюється, і стверджують його важ ливість.
4. САМОТНІСТЬ ЯК ПРОЯВ КРИЗОВОГО СТАНУ ОСОБИСТОСТІ
Самотність — одна з віковічних проблем людства. В сучасному суспільстві вона стала настільки поширеним явищем, що цілком справедливо вважається однією з глобальних проблем сьогодення. Набуваючи кризового характеру, самотність відображає важкий роз лад особистості, панування дисгармонії, страждання, кризу "Я".
Самотність належить до тих понять, реальний життєвий зміст яких видається ясно зрозумілим навіть буденній свідомості. Тим часом
204
подібна ясність обманлива, бо приховує досить складний і супере чливий зміст, який потребує нагального розкриття, оскільки кризова самотність — це головна проблема при вирішенні загальних завдань психологічного благополуччя особистості та її соціального здоров'я.
4.1. Філософське осмислення феномена самотності. Теоретичне і ху дожнє осмислення самотності має дуже давні традиції. Підтверджен ня того, що самотність гостро сприймається як трагедія, знаходимо ще в Біблії: "Буває самотній, і не має нікого він іншого, сина чи бра та у нього нема, та немає кінця всьому зусиллю його, і не насититься око багатством його, і він повість: "Та для кого дбаю і позбавляю добра свою душу?" [1].
Однією ж з перших наук, що звернула увагу на феномен самот ності, була філософія. Проблема самотності людського "Я" в історії філософії дістала назву проблеми інтерсуб'єктивності, тобто можли вості чи неможливості теоретико-пізнавального спілкування індивідів з іншими суб'єктами, визнання їх існування загалом.
В європейській філософії Нового часу намітилися два різновиди трактування даного феномену, які в усій повноті проявилися у піз нішій культурі та філософії.
По-перше, це філософська концепція американських трансцен-денталістів XIX ст., які фактично першими в історії європейської думки стали проводити ясне розрізнення самотності як продукту "повного відчаю" міського життя та "самоти", яка необхідна творчій особистості для зосередження на її внутрішніх духовних потенціях, для соціального та творчого змужніння.
По-друге, це концепція самотності датського теолога і філософа С. К'єркегора. В його розумінні самотність — це замкнений світ внутрішньої самосвідомості, світ, який принципово ніхто не в змозі розімкнути, крім Бога. "Духовна людина" К'єркегора не має необхід ності усамітнюватися, оскільки з самого початку вона у суспільстві як "стороння". Ця друга традиція перейшла в європейський екзистен ціалізм.
Найяскравішою демонстрацією екзистенціального осмислення проблеми самотності є творчість видатного французького філософа та письменника Ж.-П. Сартра. Саме Сартру належить ключове для ро зуміння екзистенціалізму висловлювання: "Людина не є те, що вона є; людина є те, що вона не є". Вислів стверджує загальну і фундамен тальну незадоволеність людини світом, розлад із самою собою. Коли людина вступає у взаємовідношення зі світом, з іншими людьми, во на неминучо стикається з холодною об'єктивністю, яка втручається у внутрішній світ особистості, перетворюючи, таким чином, все "зовнішнє" у "ворога" суб'єктивності. А це, в свою чергу, призводить до змертвіння, відчуження та самотності останньої. Отже, основою
205
індивідуального буття є внутрішня ізольованість людини; відчуження перетворюється в універсальний модус "буття — у світі". Оскільки взаємовідношення "мене" та "іншого" постійно конфліктні, не може бути й мови про будь-яку спільність індивідів. Людина завжди буде прагнути зруйнувати її, зберігаючи самотність свого "Я".
Реальним відшкодуванням самотності, на думку французького письменника А. Калію, є віра в абсурд. Безвір'я у спільність людей трансформується в утвердження екзистенціальної свободи, яка дося гається лише в рідкісні миттєвості прориву крізь абсурдність буття і входження у світ "екзистенції"". Камю бачить це входження як прорив суб'єктивного відчаю, що приводить людину до межі самогубства або штовхає особистість за цю межу.
Ворожою є оточуюча дійсність по відношенню до особистості і на думку німецьких екзистенціалістів.
М. Хайдеггер розглядає самотність як похідний модус "спільного буття", тобто людина може бути самотньою, оскільки вона за своєю суттю є суспільною людиною. Через обжитий світ, що оточує люди ну, до неї приходить весь зміст світових просторів, зміст світу історії, світу звершень. Але це відбувається за умови, що світ, в якому живе людина, несе на собі хоча б відблиск буттєвого ладу, якщо людина живе у своєму світі, якщо вона не втратила свого місця у ньому. На жаль, повсякденне існування в умовах тоталітарної держави, техніч ного виробництва, техніцистсько-планомірного мислення нівелюють особистість. "Земля і атмосфера Землі перетворюються на сировину. Людина робиться людським матеріалом, який у необхідний момент пускається в хід заради досягнення заздалегідь поставлених цілей" [2, с. 40]. Людина втрачає себе, своє "Я", свою самість. Вона стає одна ковою з іншими людьми і водночас чужою з ними. Втративши себе, свій світ, своє місце в ньому, спільність з іншими людьми, людина не визнає своєю оточуючу її дійсність — природу, місцевість, ландшафт. А ставлячись до оточуючого як до чужого та ворожого, неприкаяна людина, навіть всупереч власній волі, вносить розруху у природу, отруює, засмічує повітря, воду, землю. Все це непоправно поши рюється і посилюється з роками та поколіннями. І основний сенс людського життя, таким чином, — це прямування до смерті.
Поняття "екзистенція", згідно з К. Ясперсом, означає нерозривну єдність людини (суб'єкта) і світу (об'єкта). Але, як і Хайдеггер, Ясперс вважає, що соціальне завжди впливає негативно, зрівнюючи людину. Людина не може стати собою, тобто проявити себе як осо бистість. Отож, щоб відчути себе "особистістю", людина повинна розірвати свої соціальні зв'язки і стосунки, тобто стати самотньою. Таким чином, самотність, заглиблення в себе — єдиний спосіб вряту вання особистості.
206
Саме перед людиною, яка долає свою самотність, розкривається у всій глибині питання про сутність людини. Тому Мартін Бубер вва жає, що людина всупереч всьому рятує напруженість своєї самоти. Однак тривала самотність загрожує відчаєм. Подолати самотність особистість намагається в колективі. Але тут вона не долається, а лише заглушається. Бубер доходить висновку: "Ані самотність, ані спільність самі по собі не є основоположними фактами людської ек зистенції. Те і друге... лише могутні абстракції. ... Однак основопо ложним фактом людської екзистенції є стан "людина з людиною" [З, с. 93—94]. Отже, лише тоді, коли самотня людина осягне, зрозуміє іншу в усій її "інаковості", вона проривається до цієї іншої людини, і в цій "зустрічі" прориває свою власну самотність. Таким чином, М. Бубер переконаний, що у перспективі людина в єдності з іншою людиною має подолати свою самотність.
Такої самої думки дотримується і російський філософ-ідеаліст В. С. Соловйов, який назвав своє вчення філософією "всеєдності". "Єдність наша з усіма іншими є для нас примарна, несуттєва, за справжню ж дійсність ми приймаємо тут своє окреме, особливе Я: ми замкнені в собі, непроникні для іншого, а тому і інше, в свою чергу, непроникне для нас..цих інших — і це є корінним злом нашої природи" [4, с. 3—4].
Головним життєвим завданням людини, за Соловйовим, є моральне вдосконалення. А реалізуватись воно може лише за умови солідар ності з іншими людьми. Однак, застерігає В. Соловйов, суспільство обов'язково має сповідувати принцип людської гідності, безумовного значення кожної особистості, інакше суспільство жодних прав на одиничну людину не має.
Протест проти самотності став стрижневою темою багатьох гу маністичних вчень, що виникли на Заході в XX ст. Одним з найяскравіших глашатаїв "антисамотності" став філософ і соціальний психолог Еріх Фроші. Він підкреслював, що сама натура людини не може погоджуватися з ізоляцією та самотністю. Фромм перелічив і проаналізував соціальні потреби, що формують негативне ставлення особистості до самотності, а також описав наслідки переживання цього почуття. Філософія Фромма стала у рамках сучасного західного гуманізму одним з найяскравіших маніфестів тих, хто прагнув створи ти альтернативу деградації особистості.
Тема самотності нескінченна у сучасній філософській літературі: різні погляди, різні філософські орієнтації. Однак наблизитися до глибшого аналізу та осмислення цього феномена сприяє розгляд його в межах різних наук.
207
4.2. Соціально-психологічний аспект самотності. На жаль, у вітчиз няній психології — як соціальній, так і в психології особистості фе номен самотності практично не розглядається, за винятком психіатрії, де самотність аналізується як причина, наслідок або різно вид кризових станів. Тільки в демографії самотність фіксувалась через статистику — низку цифр по тим або іншим показникам. Так, вияви лося, що люди, які перебувають у шлюбі, живуть вдвічі довше, ніж одинокі, рівно як і вдові й розлучені. Одружені чоловіки вмирають раніше, ніж одинокі, а вдови — раніш одружених. Такі дані статисти ки дають підставу зробити висновок про самотність як факт соціаль ної дшсності і про її вплив на тривалість життя. Але й у демографії ця проблема грунтовно не аналізувалася.
У західній літературі, зокрема у працях американських соціологів і психологів, феномен самотності вивчається досить поглиблено. Віт чизняна література, як вже зазначалось, не багата на такого роду до слідження. Але останнім часом іїггерес до цієї проблеми посилився
Розглянемо причини самотності, які фіксують психологи. Це, по-перше, емоційна ізоляція — свобода від прихильностей; по-друге — соціальна ізоляція — відчуженість, нудьга, відсутність близьких друзів ("біла ворона"). Ці два види необов'язково виключають одне одного, а часто і взаємодоповнюють. Емоційна ізоляція внутрішня, і вона тяжче долається особистістю. Самотність соціальна — це радше са мотність зовнішня — особистості бракує спілкування, визнання, утвердження, але це не дефіцит розуміння, довіри і близькості — як в разі емоційної ізоляції.
/"■"•Фактори, що сприяють виникненню самотності особистості, такі: >/ 1. Свобода від прихильностей.
2. Відчуження, нерозуміння з боку інших людей. і 3. Самотність, відокремленість, необхідність жити одному {скорбота, розлучення тощо).
На стан самотності особистість може реагувати певним чином, тобто реакції в даному випадку бувають різні:
3. Самотність долається за допомогою грошей — людина розва
жається, робить покупки та ін.
Ч^ 208
4. Ще одна реакція на самотність — розширення та поглиблення соціальних контактів — спілкування по телефону, встановлення кон тактів із старими друзями, нові знайомства та ін. Людина при цьому намагається заповнити внутрішній стан спустошеності зовніїііньою соціальною активністю.
«■^Жалізуючи ці реакції особистості на самотність, слід зазначити, що, очевидно, лише перша реакція (позначена вище) є справжньою реакцією на самотність. В решті випадків почуття самотності для лю дей є випадковим. Слід підкреслити, що активне відокремлення виступає як альтернатива самотності.
Розрізняють такі типи самотності: самотність зовнішня та внутрішня. Дослідники вважають, що головною ознакою у визна ченні цих типів самотності є почуття вини (провини). Внутрішня са мотність зумовлюється внутрішніми обставинами, тобто людина є глядачем сценарію свого життя. Зовнішня самотність характеризуєть ся тим, що людина усвідомлює свою провину і вважає: "я в змозі ви правити становище, в якому опинилася", тобто вона є не тільки спо стерігачем, а й актором. Вплив на ситуаціїо власної самотності зале жить від того, як людина сприймає цю ситуацію, тобто як психоло гічні реакції на дефіцит відносин пов'язані з оцінним вимірюванням. На основі такого підходу виокремлюють ряд типів: позитивний внутрішній; негативний внутрішній; позитивний зовнішній (фізичне усамітнення); негативний зовнішній (смерть близької людини).
Розрізняють також типи самотності, які вже наводилися. Самот ність — як наслідок емоційної або соціальної ізоляції. Існують також види, в основі яких лежить часові характеристики:
хронічний (тривалий час відсутні соціальні контакти);
ситуативний, пов'язаний зі стресовими подіями в житті (смерть партнера, розлучення);
тимчасові (періодичні) напади почуття самотності.
Останній тип є найбільш поширеним.
Виходячи з викладеного, доцільно, мабуть, виділяти самотність як тимчасовий настрій, але не ототожнювати з активною самотністю, яка є вже необхідністю, і самотність як спосіб життя. Однак слід зау важити, що людина може жити усамітнено, але вести досить активне соціальне життя і не відчувати себе самотньою. Водночас людина може мати сім'ю, працювати в колективі, але відчувати себе самот ньою. Таким чином, зв'язок самотності та соціальності неоднознач ний. Свого часу М. Бердяєв звертав увагу на існування певних типш самотності і підкреслював, що самотність — це активний внутріїпній стан.
Психологи здебільшого вважають причиною самотності дефіцит спілкування. Дефіцит спілкування, в свою чергу, породжують
14-82187 209
внутрішні психологічні причини — наприклад, соромливість. Однак чи завжди соромливі люди самотні і чи завжди самотні соромливі? Бути соромливим — це значить боятись людей. Розрізняють хронічну і ситуативну соромливість. Однак самотність не завжди є причиною соромливості. Соромливість не є чимось надзвичайно поганим, яко юсь болісною проблемою. Часто соромливість притаманна людям, які полюбляють усамітнюватись і менше спілкуватись з іншими людьми. Іноді, правда, в разі хронічної соромливості вона справді стає причи ною самотності і як крайній випадок може призвести до неврозу. А, як відомо, невроз виражається в депресії, яка іноді призводить до са могубства або до хронічної самотності, що є ознакою кризового ста ну. Однак, якщо одна і та сама причина соромливості — страх перед людьми — викликає такі різні реакції, то самотність людини не може вважатися надійним показником того, наскільки вона сама відчуває соромливість. Безумовно, соромливість позначається на нашій по ведінці, але її вплив не однозначний і не обов'язково очевидний. Зрештою, ви соромливі та самотні, якщо вважаєте себе такими, неза лежно від того, як ви поводитесь серед людей. А оскільки сприйняття себе іноді вельми залежить від сприйняття вас іншими, то тут вини кає ще одна цікава проблема, а саме: наскільки суспільство сприймає самотність і наскільки вона — самотність — залежить від устрою суспільного життя.
Дегуманізація суспільства постіндустріальними цінностями та сте реотипами, масова комп'ютеризація сформували сучасний тип люди ни, яку Е. Фромм назвав ринковою, з ринковою орієнтацією, дії якої спрямовані, насамперед, на володіння: авторитетом, владою, грошима та ін., а відтак безкінечно самотньою через страх втратити все те, що вона має, чим володіє. Ця важлива проблема, звісно, зачіпає життя і сучасного українського суспільства, де спостерігаються аналогічні тенденції.
Важливою проблемою є сприйняття самотності суспільством як певного способу життя. Наприклад, як суспільство ставиться до лю дей, що живуть поза шлюбом і чи почуваються самотніми ці люди. Несприйняття суспільством такої свідомої самотності зумовлене іс нуючою системою самого суспільства. Людина, яка зробила свій ви бір і не ввійшла до соціальної структури суспільства (сім'ї, напри клад), позитивно суспільством не сприймається. Так зване співчуття, а іноді і жалість до людей, які не змогли "влаштувати" особисте жит тя — холостяків та старих дів, — насправді є проявом глибоко прихо ваних почуттів: з одного боку — соціального несприйняття, як таких, що не "вписуються" в загальноприйняті норми суспільного життя, а з іншого — почуття заздрості як до таких, що знайшли сміливість від мовитися від "суспільного" на користь життя усамітненого.
Суперечність цих почуттів пщтверджується підвищеним інтересом до життя самотніх людей і маскується співчуттям до них. Слід також зауважити, що від цього страждають самотні люди, а точніше, ті з них, які не відчувають себе такими, але, перебуваючи під пильною увагою суспільства (яке очікує покаяння, сльоз), мимоволі починають вважати себе самотніми.
Існує самотність чоловіча і самотність жіноча, існує самотність старості і самотність юнаків. Але завжди слід розрізняти самотність як властивість особистості і самотність як спосіб життя. Водночас слід розрізняти самотність і самоту, або самобуття, тобто самотність як проблему і самотність як потребу. Це останнє, в свою чергу, вже неможливо назвати самотністю, оскільки людина не сприймає свій стан як пасивне відокремлення, для неї це процес внутрішнього са мопізнання й саморозкриття. Саме свідома самота є активним відо кремленням, процесом спілкування зі своїм внутрішнім світом, про цес самобуття, який вельми необхідний для розвитку людини як са мобутньої особистості. Результатом такого внутрішнього діалогу є творча діяльність людини, неповторність творчого доробку в різних галузях — мистецтві, літературі, технічному творінні. Лише завдяки процесу усамітнення людина здатна бути людиною, здатною на пов ноцінний обмін з оточуючим світом.
4.3. Типи переживання самотності. Самотність, яку відчуває людина в сучасному світі, в жодному разі не дорівнює фізичному стану ізольованості людини, який є об'єктивним та зовні зумовленим. Нав паки, самотність — суб'єктивне внутрішнє переживання, що здебіль шого виникає і найгостріше відчувається в ситуаціях інтенсивного спілкування — на виробництві, у людському натовпі, у колі друзів, у власній родині. У суспільстві масової інформації, індустріального ви робництва, в умовах масових форм суспільного буття постійне, часто примусове спілкування втрачає природну обмеженість, індивідуаль ність, глибину, інтимність, перетворюючись на тирана особистості, який поглинає все внутрішнє духовне життя людини. Відокремлюю чись від свого "Я", своїх почуттів, очікувань, людина починає більш орієнтуватись на інших людей. Внаслідок цього в неї з'являються по треби в увазі до себе, співчутті, розумінні з боку інших людей, які ніколи цілковито не задовольняються, що і породжує відчуття самот ності. Відомий американський соціолог Девід Ріслин назвав суспіль ство "спрямованих назовні" людей, "самотнім натовпом". Цей термін став ознакою нашого часу.
По-друге, на відміну від ізольованості, яка може бути добровіль ною, сповненою внутрішнього сенсу, благодійно впливати на стан людини, самотність викликає тривогу, страждання, тугу, почуття без надії, поступово виснажує і знищує душевні та життєві сили людини.
210
14 *
211
Стаючи хронічним переживанням, самотність може викликати різно манітні психоматичні та нервові захворювання, стимулювати розпад особистості, змінювати структуру поведінки, яка може стати згубною як для самої людини, так і для суспільства.
Із викладеного випливає, що самотність у сучасному розумінні на буває суто психологічного змісту і передовсім стає особистішим пе реживанням. Вона сприймається як гостросуб'єктивне, суто індивіду альне і часто унікальне переживання: "Моя самотність — лише моя. І ніхто не може пережити мою самотність за мене. І, мабуть, ніхто не зможе повністю зрозуміти, що я відчуваю, коли я самотній" [6, с. 25]. Ми не впевнені, як протидіяти "чужій" самотності, оскільки не знаємо, що робити зі своєю власною.
Унікальність проявів самотності, складність самого переживання, невизначеність точних його причин, витоків і наслідків почасти по яснюють той факт, що незважаючи на актуальність і глобальність проблеми самотності, ми маємо, як зазначалося, досить незначну кількість суттєвих досліджень цього феномена в соціології, психоло гії, медицині. Однак явище самотності потребує серйозної уваги, і намагання зрозуміти його тривають.
Цікаву модель самотності у руслі міждисциплінарного підходу (психологія і соціологія з екзистенціальною феноменологією) пропо нують У. А. Садлер і Т. Б. Джонсон. Вони твердять, що за всієї непо вторності переживання самоти є певні елементи, загальні для всіх її проявів. Передовсім це почуття повної заглибленості людини в саму себе. Отже, за визначенням авторів, самотність — це переживання, що викликає комплексне і гостре почуття, яке виражає певну форму самосвідомості, і показує розкол основної реальної мережі відносин і зв'язків внутрішнього світу особистості.
Подана модель грунтується на феноменологічному розумінні пе реживання як невід'ємного від контексту життєвих відносин і зв'язків людини. В основі всіх переживань лежить феномен, який У. Садлер назвав особистісним світом, "світом Я".|Життєвий світ особистості орієнтований на реалізацію чотирьох екзистенціальних можливостей: ' >1) унікальність долі індивіда, актуалізація природженого "Я" в його багатозначності;
212
Перелічені екзістенціальні можливості утворюють той фундамент, на якому формуються особисті очікування, надії, цінності, досягнен ня, а також глибинні тривоги, конфлікти та розчарування особис тості.
Відповідно до чотирьох можливих напрямів розвитку "назовні" особистісного світу, У. Садлер і Т. Джонсон пропонують розрізняти такі типи самоти з погляду її чотирьох "вимірів": космічну, культурну, соціальну, міжособистісну.
Кожен тип самотності — це форма самосвідомості, яка свідчить про розрив основної мережі відносин і зв'язків, що становлять жит тєвий світ особистості. Самотність викликає стрес в головних сферах внутрішнього світу людини. Гостра форма самотності означає крах глибинних очікувань особистості відносно реалізації основних мож ливостей, які визнані важливою складовою людського буття. Відчу ваючи самоту, людина усвідомлює, що вона втрачає щось важливе, те, у що вона вірила, чого чекала. При цьому кожній "вимір" самот ності відрізняється від іншого.
Космічне вимірювання самотності. Космічне вимірювання, одне з найбільш складних, вживається для позначення трьох різних форм самосприйняття:
Космічна самотність присутня там, де є хоча б один із перелічених аспектів.
Відчуття самотності через неможливість єднання з природою з надзвичайною силою проявлялося в деяких групах в індустріальних урбанізованих суспільствах. Воно може бути властивим і людям, які займаються екологією і відновленням взаємовідношень людини з природою.
Почуття самоти може відноситися не до всієї природи, а до якоїсь її частини. Деякі люди почуваються самотніми, коли віддалені від об'єкта свого інтересу, наприклад від землі.
Другий варіант космічної самотності — відчуття втрати зв'язку з Богом — характеризує певну філософську і релігійну літературу. В багатьох сучасних релігіях відчувається глибоке напруження самот ності разом із надією на вирішення цієї проблеми. Без сумніву, са мотність — могутній мотив звернення людей до релігії, особливо ко ли самотність переживається в кількох "вимірах", зумовлюючи певну життєву кризу.
213
Третій вид самотності космічного типу близький до переживання самовідчуження. Людина при цьому усвідомлює, що розвиток однієї сторони "Я" підпорядковує інші його сторони. Іншим прикладом цього виду самотності може бути віра людей в те, що людина самотня за своєю суттю, і вона ізольована не лише від інших людей, а й від чужена від себе самої.
Культурне вимірювання самотності. Яскравим прикладом культур ної самотності є опис переживань іммігрантів. Переважно переїзд до іншої країни здійснюється не поодинці, а групами, до яких входять близькі, родина, друзі, знайомі. Але, незважаючи на те, що на чужині іммігранти опиняються в оточенні люблячих їх людей, що важливо для кожної людини, вони почуваються глибоко самотніми. Причи на — відрив від культурної спадщини, яка одвічно була частиною їхнього життя.
Інший приклад культурного виміру самотності — переживання людини в сучасному світі. Мабуть, найпристрасніше про розвиток, зміст і наслідки цього виду самоти писав М. Хайдеггер, на що вже вказувалось. Додамо лише, що подібні переживання значно посилю ються в суспільствах, де відбуваються бурхливі соціальні зміни, швидка переорієнтація релігійних та суспільних поглядів. Це склад ний момент у житті майже усіх вікових верств населення: зв'язок із власною культурною спадщиною втрачається, а нова суспільноприй-нята культура, норми, цінності не завжди прийнятні для внутрішньо го світу. Зауважимо, що даний вид культурної самотності визнається вельми поширеним, суттєво впливаючим на сучасне суспільство. З огляду ж на події останнього десятиріччя (кардинальні зміни еконо мічної та соціальної політики, категоричне заперечення минулих пе реконань, цінностей, суспільних норм, занепад моральних і духовних устоїв, зруйнування багаторічних традицій) проблема культурної са мотності стала однією з найактуальніших в Україні і в інших країнах СНД.
Соціальне вимірювання самотності. Найгостріші форми соціальної самотності визначаються такими поняттями соціальної ізоляції, як бойкот, вигнання, остракізм, відставка. Такий вид самотності з'являється, коли людина позбавляється можливості бути включеною в групу, яку вважає важливою і бажаною для себе.
Іноді люди прагнуть не просто бути включеними у суспільство. Вони хотять, щоб суспільство визнало унікальність і багатство їх осо бистості. Відтак другим видом соціальної самотності можуть бути ви падки, коли людина не отримує від референтної групи визнання та очікуваної оцінки своїх особистіших якостей.
Як вже зазначалося, соціальний вимір самотності визнано пере важним з-поміж інших. Отже, до соціальної самотності можуть нале-
214
жати найрізноманітніші категорії. По-перше, це люди, чиї поведінка, соціальне походження, колір шкіри, сексуальні орієнтації визнані соціально небажаними.
Це можуть бути і люди, які потребують залучення до соціально значущої діяльності. Наприклад, літні люди, в деяких випадках жінки та підлітки.
Частково соціальну самотність можуть переживати і люди в роз квіті сил, котрі відчувають свою віддаленість від процесу прийняття важливих рішень, політичне й економічне безсилля.
Необхідно зазначити, що в сучасному суспільстві різноманітні фактори значно обтяжують переживання соціальної самотності. По глиблення роздробленості суспільства, невизначеність традиційних груп, високий рівень очікувань, пов'язаний із соціальною позицією, ототожнення успіху з загальним визнанням — фактори сучасності, які пояснюють усталення даного типу самотності сьогодні і гарантують його розповсюдження в майбутньому, тим самим поглиблюючи мож ливості виникнення кризового стану особистості.
Міжособистісне вимірювання самотності. У свідомості мільйонів пересічних людей самотність передовсім пов'язана із пристрасним бажанням бути не самому і глибоким переживанням неможливості практично це здійснити. Не випадково проблема самотності розгля далася спочатку виключно як проблема спілкування, міжособистісної взаємодії. Саме переживання через відсутність дружніх або інтимних стосунків часто називають психологічною, іноді емоційною самотніс тю.
Можна виокремити два основних напрями в дослідженні факторів, пов'язаних із цим виміром самотності. Один з них розглядає можливі ситуації, при яких виникає самотність. Другий напрям вивчає харак тер особистості.
За даними американських вчених К. Рубінстайн та Ф. Шейвера, з-поміж можливих причин самотності респонденти передовсім виділяють відсутність шлюбного партнера, відсутність сексуального партнера, розрив відносин у шлюбі або з коханою людиною, відсут ність близьких друзів, хворобу, нове місце роботи або навчання, часті зміни місця проживання. Факторний аналіз емоційних станів самот ньої людини засвідчує, що самотність у міжособистісному вимірі викликає відчай, безпомічність, втрату надії, покинутість.
Багато хто зі спеціалістів пов'язує проблему самоти з характером і певними властивостями особистості. До рис, характерних для прото типу самотньої особистості, відносять зосередженість на своєму внутрішньому світові, низьку самооцінку, сором'язливість, невпев неність у собі, егоцентризм, конфліктність, сприйняття себе невда хою, жалість до себе, уникнення близького спілкування, ворожість по
215
відношенню до інших, брехливість. Перелічені психологічні характе ристики об'єктивно перешкоджають встановленню інтимно-особистісних відносин між людьми.
Однак дослідники обох напрямів поки не дійшли остаточного висновку щодо причин самотності міжособистісного виміру.
Нерідко люди й самі не в змозі зрозуміти причин своєї самотності, висловити важкість свого стану. Через невизначеність витоків свого переживання проблема самотності може довгий час лишатися без адекватного вирішення.
Наведена чотиривимірна модель самотності, можливо, і не зовсім повна і досконала, проте вона розкриває складність феномена самот ності, частково висвітлює причини цього явища в сучасному світі, дає спосіб оцінки сфери та інтенсивності даного переживання, дозво ляє зрозуміти, як переживання самотності у кількох "вимірах призво дить до глибокої кризи і виснаження особистості.
4.4. Вікові особливості самотності. Проблема самотності має спе цифічні риси в кожному віці. Значення, зміст, вплив на особистість самотності суттєво змінюються впродовж розвитку особистості.
У новонароджених і немовлят ми не знайдемо жодного із спе цифічних проявів почуття самотності. Проте численні спостереження і дослідження переконливо доводять, що діти цього віку відчувають самотність унаслідок ізоляції. Наприклад, якщо дитину віком до два надцяти місяців розлучають з матір'ю, скажімо, в лікарні, у малюка може розвинутися явище госпіталізму: дитина стає сумною, боязкою, плаксивою. Якщо розлучення повторюється, дитина перестає гратися, сидить нерухомо або лежить упродовж багатьох годин з широко від критими очима, не сприймаючи оточуючого. Спілкування з малюком стає дедалі складнішим, а з часом взагалі неможливим. Психічний і фізичний розвиток дитини різко уповільнюється, дитина втрачає ва гу, сон, знижується імунітет. Для виникнення такого стану достатньо одного-двох місяців розлучення з матір'ю.
Однак дитина потребує не просто фізичної присутності батьків. Ведучою потребою в цьому віці є потреба в емоційному спілкуванні. Якщо ця потреба цілком задовольняється, тобто дитину багато пес тять, часто говорять до неї, вона оточена уважною турботою і ніжним ставленням, відчуває себе бажаною, любимою, в неї формується важ ливе психологічне утворення — базисна довіра до світу. Це фунда мент відношення до себе і ставлення до інших людей. На основі до віри в дитини формується позитивне ставлення до себе, впевненість в собі, адекватна самооцінка, ініціативність, а також здатність вступати і підтримувати тривалі, глибокі і теплі стосунки з іншими людьми. За відсутності цього новоутворення процес соціалізації значно усклад нюється.
216
Однак слід пам'ятати, що безмежна любов до дитини, яка не дає часу на "самостійне" життя, як і нехтування нею, призводять до од наково сумних результатів: відчуженості особистості, неможливості знайти себе у світі і світ у собі.
Близько 2,5—3 років наступає новий етап відокремлення особис тості. В умовах самостійної діяльності в дитини формується само свідомість, що забезпечує подальший повноцінний розвиток особис тості.
Потреба в самостійності і усамітненості є лише однією з сторін розвитку самосвідомості дитини дошкільного віку. Не менш важли вим аспектом є виникнення переживання відчуження від дорослого. Таке переживання відчуження може проявлятися в двох формах. По-перше, це почуття "самоти" — ставлення до себе як до особистості і цінності. А по-друге, переживання відчуження може проявитись у почутті самотності. Самотність дітей, певна річ, відрізняється своїми нюансами від самотності дорослих, однак в своїй основі це одне й те саме переживання.
Як і дорослі, коли їх не задовольняє коло спілкування, маленькі діти можуть відчувати власну непотрібність, покинутість, тугу, хво робливі нездужання. Отже, до самотності дітей слід ставитись із тим самим розумінням і співчуттям, що й до самотності дорослих.
Якщо дошкільник не рефлексує, навіть ще не намагається з'ясувати, що в його світі не так, то діти молодшого шкільного віку вже частково усвідомлюють причини своєї самотності. Згідно з X. Салліваном, діти цього віку потребують спілкування з товаришами, схожими на них самих, тобто з однолітками. Справді, молодші шко-ляри висувають як одну з головних причин своєї самотності відсут ність дружніх стосунків або невключеність у референтну групу.
Існує багато категорій дітей без друзів, ті, хто живуть в дуже відда лених і усамітнених місцях, де просто немає можливостей завести друзів; є діти, які уникають спілкування через серйозні фізичні, ро зумові, або емоційні недоліки; на певних стадіях деякі просто не від чувають великої потреби у дружбі. Нас же цікавить група, найпоши реніша, що включає дітей, які б хотіли розширити або поліпшити свої дружні стосунки. В своєму дослідженні Зік Рубін виділяє три ка тегорії "дітей без друзів" [7, с. 343].
Перша категорія — це діти, яким важко завести друзів або зберіга ти дружні відносини через відсугність навичок спілкування. Щоб за вести друзів, діти повинні вміти включитись у групову діяльність, проявити доброзичливе ставлення до іншого, чутливість, тактовність, вміти зрозуміти і прийняти дружнє ставлення до себе з боку іншої дитини, вміти вирішувати конфліктні ситуації. Опанування цими на вичками іноді буває вельми складним для дитини. Здебільшого діти
217
вчаться навичкам спілкування на прикладах своїх однолітків. Але бу ває необхідна і допомога дорослих: іноді у формі демонстрації подіб них навичок, пояснень і відгуків про них, у складніших випадках — у вигляді занять за спеціально розробленими психологами програмами.
Друга категорія — діти, що втратили друзів через зміну місця про живання або школи. Втрата близьких друзів, звичного кола спілку вання викликають почуття самотності, депресію, роздратування. До даткову складність становить необхідність стати частиною нового соціального оточення. Чим старша дитина, тим важче це здійснити, оскільки компанія, колектив, як правило, вже склалися, і в них до сить нелегко увійти новачку.
І третя категорія — це діти, чия дружба переривається внаслідок поступового виникнення психологічної ізоляції. Розрив дружніх сто сунків буває дуже рідко, за взаємною згодою. Завжди один кидає, а інший лишається в ролі покинутого. Тактовно владнати цей конфлікт дітям вдається вельми рідко. Тому найчастіше він приводить до ви никнення значної кризи в житті дитини.
Ми не маємо достовірної інформації про те, як впливає дружба дітей на їх психологічну та соціальну адаптацію в зрілому віці. Однак своєрідність досвіду самотніх дітей, безперечно, вплине на те, як ці діти перенесуть розрив або втрату в зрілому віці. Якщо дитина пере конається, що вона зможе успішно подолати свою самотність, цілком імовірно, що їй буде значно легше вийти з подібної ситуації в май бутньому.
На сьогодні впевнено ми можемо говорити про вплив стосунків з батьками на виникнення в дорослої людини відчуття самотності. До ведено, що найменш уразливими в зрілому віці є такі, хто мав теплі, довірливі взаємини з батьками і завжди був упевнений в їх підтримці. Конфліктні відносини з батьками пов'язуються з помірною самотніс тю дорослої людини. Відсутність же одного з батьків — причина гли бокої самоти в зрілому віці. При цьому жодним дослідженням не до ведено, що смерть батьків вплинула на тривале відчуття самотності. Головним фактором є розлучення батьків. Встановлено, що чим мо лодший був респондент під час розлучення батьків, тим самотнішим він відчуватиме себе у зрілому віці, особливо, якщо розлучення мало місце, коли респонденту не виповнилося 6 років.
На думку багатьох психологів, особливо неприпустимий будь-який зрив в оточенні дитини молодшого шкільного віку, коли вона "більш за все боїться порушення своєї нестійкої рівноваги" (Е. Еріксон). За даними дослідження Д. В. Валлерштейн і Д. Б. Келлі, майже в поло вини з обстежених молодших школярів внаслідок розлучення батьків стійко закріпилися моделі суперечливої поведінки, депресії, низька самооцінка, з'явилися ускладнення в стосунках з однолітками.
У найбільш завершеній і найжахливішій формі самотність може проявлятися, починаючи з підліткового віку. Криза підліткового віку традиційно розглядається психологами як результат протиріччя між виникаючим почуттям дорослості і відсутністю адекватних засобів її реалізації. Підліток потребує самовизначення і самоутвердження своєї особистості. Батьки переважно не бажають визнавати реалізації дити ни в дорослих формах поведінки, вимагаючи необхідності існування у межах "дитячої норми", що стає причиною конфлікту і відчуження підлітка.
Однак ставлення батьків — не єдиний фактор самотності підлітка. В цьому віці не менш важливою стає система стосунків з однолітка ми. Через дружбу з однолітками підліток реалізує почуття дорослості, засвоює соціально-моральні норми відношень, оцінює свої можли вості. Отже, він пристрасно шукає друга, прагне пережити справжнє кохання. Якщо ці потреби не задовольняються, виникає суб'єктивне відчуття самотності, кризи особистого життя.
Існує думка, що самотність і відчуження в цьому віці не є внутрішніми, особистішими психологічними процесами, а лише дея кими характеристиками підліткового соціального ставлення до життя. Таким чином, переживання самотності дітьми 11—14 років має по верховий характер, і трагізм проблеми значно перебільшений.
Ми не можемо погодитися з такою думкою. Задоволеність або не задоволеність спілкуванням виступають не лише як ситуативні пере живання, а й також як стійкі утворення, як емоційна діяльність, ко тра сигналізує про благополуччя чи неблагополуччя у системі сто сунків взагалі. У підлітків з недорозвиненою інтимно-особистісною формою спілкування недостатньо сформовані передумови для розгор тання соціально-орієнтованої, особистісної форми спілкування. За теорією А. Маслоу, задоволення потреб в контакті, визнанні, любові є умовою задоволення вищих потреб "розвитку" в майбутньому. Ва гомим аргументом є факт, що третьою з-поміж причин смерті підліт ків є самогубство. Суїцидологи одностайно стверджують, що у біль шості випадків суїцидальні спроби носять маніпулятивний характер і містять "заклик про допомогу". Одним же з головних факторів фор мування деструктивної поведінки виступає переживання самотності.
Таким чином, самотність — досить тяжке і складне переживання для дитини середнього віку, щоб вимагати самого серйозного став лення з боку фахівців.
Для вирішення будь-якої проблеми насамперед слід з'ясувати при чини і фактори, що сприяли її виникненню. Безперечно, найвпливо-вішими при виникненні дитячої самотності будуть сімейні фактори. Однак ситуація може виявитися складнішою, ніж навіть здається на перший погляд. Ми вже говорили про породження умовами сучасно-
218
219
го життя такого явища, як "примусовий контакт". Люди змушені по стійно стикатися з іншими людьми на виробництві, в побуті, на від починку і т. ін. І якщо дорослі мають можливість пристосуватися до подібних обставин, відчуваючи при цьому додаткову втому, роздрату вання, то на дитину ця ситуація впливає згубно. Стикаючись постій но з великою кількістю людей (перехожі на вулиці, пасажири у тран спорті, сусіди), дитина не в змозі виділити з натовпу окрему осо бистість і зосередити на ній свою увагу навіть на невеликий проміжок часу. Відомий російський суїцидолог А. Г. Амбрумова вважає, що це перетворюється на вирішальну умову існування дитини. Дитина втра чає здатність концентрації уваги на окремій людині (вона просто не формується!). Звичка сприймати потік людей замість індивідуальної людини лягає в основу майбутнього її відчуження, породжує пережи вання самоти. Це явище захопило вже кілька поколінь. І з кожним новим поколінням зв'язок між ними слабшає, зростає непорозуміння, занепадають традиції передачі соціального досвіду.
Із початком нового етапу у формуванні особистості — юності — зникає об'єктивна необхідність у відокремленні. Оцінивши і визна чивши себе, своє місце, особистість підлітка набуває "завершеності". Відбувається психологічний перехід від системи зовнішнього управління до самоуправління. Останнє разом із досить високим рів нем самосвідомості старшокласників, вмінням критично оцінити себе і прагненням до самоствердження становить сприятливий фунт для самовиховання. Необхідною ж умовою самовдосконалення є усаміт-неність.
В юнацькому віці з його потребою в близькому партнері проти лежної статі не виключається можливість переживання тяжких форм самотності. Усі юнаки прагнуть до справжньої дружби і кохання, але мало хто з них усвідомлює необхідність зрозуміти іншого. Здатність до розуміння іншої людини — найважливіша умова існування кохан ня і дружби. Але психологічне життя в юнацькому віці позначено егоцентризмом, який свідчить про надзвичайну цінність власного ро зуміння світу і себе самого при повному неприйнятті інших людей. З позиції егоцентризму випливає і специфіка стосунків з іншими. Юнак вимагає постійної до себе уваги. Якщо така установка зберігається протягом всього періоду, потреба зрозуміти іншу людину втрачається взагалі, і індивід вияшіяється нездатним до найрозви неніших форм міжособистісного спілкування. Спілкування не набу ває повноцінного змісту, що усвідомлюється і переживається юнаком як самотність.
Із закінченням юнацького періоду розвиток особистості не припи няється, але завершується становлення типу особистості і оформлен ня його в стійку структуру. І в зрілому віці відбувається розгортання
220
вже оформлених структур особистості, вирішення проблем, що ви никли в юності, перехід до реалізації життєвих задумів.
Саме перехід до реалізації себе виключає проблему самотності. Тому самотність як переживання, психологічний стан взагалі не влас тивий для даного етапу життя особистості, що підтверджується ре зультатами дослідження Ю. Швалба і О. Данчевої: лише 15% респон дентів віком від 20—25 до 40—45 років відповіли, що відносно часто відчувають самотність [8, с. 188]. Відчуття самотності виникає, коли людина виявляється нездатною реалізуватись у значущій для неї сфері. Критичним є не стільки відчуття неможливості реалізувати се бе, скільки ретроспективна оцінка нереалізованості як факту, що вже стався, і втрата перспектив у цій сфері. Подібна ретроспектива часто змінює ієрархію реалізації в різних сферах життєдіяльності. І якщо сфери реалізації є справді цінними і важливим для особистості, не вдача в одній з них може компенсуватися успіхом в іншій.
Традиційно старість з її хворобами, обмеженням соціальних зв'язків, погіршенням матеріального становища, зростаючою залеж ністю і зменшенням самостійності вважалася найсамотнішим періо дом у житті людини. Численні дослідження західних спеціалістів спростовують цю точку зору, переконливо доводячи, що самот ність — це проблема головним чином молодих.
Літні люди мають більше близьких друзів і, хоча менше часу спіл куються з ними, більше задоволені своїми дружніми зв'язками, ніж молоді. Втрата друзів і знайомих через смерть — природне явище ста рості. Однак більшість душевно й фізично здорових людей здатні від новити втрачені зв'язки, замінивши їх новими або активніше спіл куючись з тими, хто ще залишився. Зниження соціальної активності, таким чином, пов'язане не з віком, а з іншими факторами, головні з яких — фізична неміч, душевний розлад і бідність.
У респондентів старшого віку більш висока самооцінка, ніж у тих, кому 25 років, тому літні люди відчувають себе більш "незалежно". Вони не опікуються власною "свободою", наявність коханого або сек суального партнера для них не така вже важлива. Поступово зника ють заклопотаність, нудьга, депресії. Отже, із віком напруження са мотності поступово спадає.
Тим часом слід пам'ятати, що самотність — відчуття суб'єктивне, і на специфіку його переживання суттєво впливатиме життєва позиція людини. Зазвичай, з роками життєва позиція принципово не змінюється, однак у літніх людей вона стає очевиднішою.
Психологічна старість є дійсним завершенням власного життєвого шляху. І самотність літніх людей — здебільшого прояв і наслідок певних життєвих позицій, установок стосовно власної особистості і оточуючого світу.
221
5. ЖИТТЄВА КРИЗА І САМОГУБСТВО
5.1. Проблема суїіщду в історії, філософії і науці. "Життя прожи ти — не поле перейти", — проголошує народна мудрість. На жит тєвому шляху, окрім радощів і звитяг, на людину чекають драми, складні колізії, а часом і трагедії. Складнощі життя, перешкоди, що стають на заваді досягненню життєвих цілей і мрій і видаються непе реборними (інколи вони є такими насправді), змушують людину бо ротися, шукати вихід, переосмислювати сенс буття, переживати зроб лені помилки і картати себе за нездійснені наміри, — одним словом, жити. Проте час від часу людині попри всі її старання не вдається відшукати позитивного рішення, достойного виходу з життєвої кризи, і тоді западає в голову остання фатальна можливість — шлях у небут тя.
Екстремальні ситуації, що нерідко виникають у житті, вимагають від особистості конкретних рішень і активних дій, які мають бути ух валені і здійснені за умов, як правило, "життєвого цейтноту". Відтак зростає імовірність помилкових життєвих виборів, найфатальнішим з-поміж яких є самовбивство (суїцид).
Суїцид як спосіб кардинального розв 'язання життєвих суперечностей відомий з давніх-давен; за своєю природою він є явищем суто со ціальним — це "досягнення" людство набувало впродовж тривалого історичного розвитку. Виходячи з світоглядних парадигм, що зміню валися разом із цивілізаціями, самогубство то суворо переслідувалося, то мало не ставало буденною нормою існування. Так, релігія Старо давнього Єгипту забороняла самогубство, але під впливом вчення єгипетських жерців про переселення душі стали траплятися випадки самогубства: так, король Сезострісь, який під старість втратив зір, хо лоднокровно позбавив себе життя. У часи Клеопатри самовбивства були надзвичайно поширені. В Єгипті утворилася навіть академія під назвою "сінапотануменон", у котрій збиралися бажаючі позбавити се бе життя. Загалом презирство до життя, розпуста звичаїв дійшла до таких меж, що нас не може не вражати своєю неправдоподібністю розповідь латинського письменника IV століття Аврелія Віктора, за якого Клеопатра торгувала своєю красою, причому за ночі кохання їй платили не грошима, котрих вона мала доволі, а життям.
Релігія народів Західної Азії: персів, фінікійців, асиріиців, вавіло нян не схвалювала самогубства, хоча фінікійському Богу Ваалу при носилися людські жертви, щоб змилостивити гнівливе божество. В історії вавілонян та асиріиців ми можемо знайти тільки один відомий випадок самогубства — це самоспалення Сарданапала.
Древні євреї не схвалювали самогубства. В їх законодавстві не бу ло визначено покарань за самовільне позбавлення життя, якщо не
222
зважати на заповідь "не вбий". Проте в історії євреїв можна знайти хіба що 10 випадків самогубств, що не засуджувалися духовними мислителями, як самогубство Самсона (що відповідало волі Бога); самогубство Разіса, котрий вважав за краще доблесно умерти, ніж дістатися в руки нечестивців, тощо.
Причину відсутності самогубств у євреїв треба шукати не стільки у релігійних віруваннях, скільки в особливій прихильності до земного життя. Ця прихильність породила звичай ховати самовбивць з мен шими почестями, ніж померлих, а саме вже при заході сонця (про що свідчить Флавій Йосип). Для населення стародавнього Ізраїлю не бу ло характерним "презирство до життя"; саме в цьому слід бачити розгадку того явища, що з-поміж них самогубства були винятковим явищем, хоча релігія їх відверто не забороняла: смерті не треба боя тися через те, що за труною тебе очікує лоно Боже.
В Індії позбавляти себе життя було (і залишилося) звичайною справою. Браміни вірили, що смерть є зміна місця життя, і тому з вражаючою байдужістю були готові заподіяти собі смерть. За їхнім релігійним вченням, тіло служить джерелом усіх страждань, а відтак душа прагне звільнитися з цієї в'язниці і поєднатись із Брамою. У го рах між Нербудай і Тапті дотепер щорічно відбуваються разючі яви ща. На початку весни у Кала Баїра, у пору релігійних свят, кидаються в безодню кілька чоловік, вважаючи, що цим вони заслуговують бла женство на небесах.
Згідно з китайською релігією, смерть поновляє первісний стан душі, позбавляючи її від земних мук і горя. Самогубство в Китаї було вельми поширеним, тим паче, що за легендою сам великий Будда подав приклад самогубства — позбавив себе життя в голодну годину, щоб голодні могли з'їсти його м'ясо. Є свідчення про одночасне са могубство п'ятисот філософів, послідовників Конфуція, які кинулись у море, щоб не пережити загибелі своїх священних книг, які були спалені імператором Хисоань-ті.
В Японії з давніх-давен самогубства поширювалися відкрито — як акт величезної хоробрості та мудрості. Шанувальники японського божества Аміда сідали в печері, наказували закласти входи до неї і спокійно вмирали з голоду з думкою, що вони надають величезну радість божеству. Інший широковідомий стародавній японський засіб самогубства "харакірі" зустрічався особливо часто з-поміж осіб вищих класів: дворянства, чиновників та війська. "Харакірі" було "добровільне" і "примусове". У першому випадку самогубець урочисто прощався зі своєю родиною, надягав сукню білого кольору, сідав на килим посеред кімнати і розпорював собі живіт. У ту саму мить його найкращий друг або син відрубував шаблею йому голову. Якщо япо-
223
нець був ображений рівним собі, він мав право викликати його на добровільний "харакірі", і останній був зобов'язаний тоді загинути ра зом з ображеним.
Греки в стародавній період своєї історії відрізнялися прихильністю до життя, до батьківщини, до свободи. Про стан після смерті вони мали непевні уявлення, і тому немає нічого дивного в тому, що в ге роїчні часи Гомера греки були далекі від "святого" стремління до са могубства. Греки не боялися смерті, їм було властиве презирство до неї в тих випадках, коли це презирство було необхідне для героїчних вчинків, якими наповнено усю історію Греції. У греків самогубство було явищем вельми рідкісним, причому майже виключно виникало на грунті нещасного кохання або небажання розлучитися з коха ною — таким є самогубство Оліди (котру покинув її наречений Демо-сфен, один з героїв Троянської війни), яка не винесла розлуки і по вісилась.
Вивчення законодавств грецьких держав підтверджує, що самогуб ство вважалося справою надзвичайно злочинною. За давніми антич ними законами, рука самогубця, котра позбавляла себе життя, мала бути відрубана і похована окремо. У Сларті і Фівах трупи самовбивць спалювали з презирством. У Мілеті було видано закон, за якого трупи повішених тягли містом на тих шнурках, котрі слугували зброєю смерті. Хоча в деяких ірецьких містах існував такий звичай: бажаю чий позбавити себе життя повинен був викласти місцевим владам причину такого рішення і просити дозволу, який, до речі, давався вельми рідко.
Проти самогубств виступали і філософи давньої Греції. Так, Піфагор приблизно за 500 років до Різдва Христового вчив, що лю дина поставлена в цьому світі божеством як солдат на посту і не сміє зійти з нього без дозволу того, хто її туди поставив. Прихильником цього вчення був і Анаксагор, один з видатних іонійських філософів. Так само засуджували самогубство Сократ, Платон, Ксенофонт, Арі-стотель. Платон вважав, що варто позбавити поховання ту людину, котра забрала життя в свого найкращого друга, тобто в самого себе.
Такі мислителі визнавали, що життя само по собі є благо, вони поширювали вчення, що збігалось з духом грецького світогляду, поз бавленого сучасного нам песимізму і матеріалізму. Але вже за часів Платона почали виникати протилежні погляди. Аристип, який наро дився приблизно за 400 років до народження Христового, та Зенон вважали, що життя не є само по собі благо, воно може бути благом, якщо буде використано з користю, але може стати і злом, якщо його використати на шкоду.
Умови грецького життя, як зазначалося, не сприяли розвитку са могубств, але це не стосується римлян — увесь склад їх життя ніби
спеціально був створений для сприйняття вчення стоїків та епіку рейців. Самогубства в Римі в останні роки Республіки стали повто рюватися так часто, що жодна сила не могла протистояти цьому. А між тим, кілька століть раніше самогубства в Римі були такою самою величезною рідкістю, як і в героїчній Греції. Закони Стародавнього Риму суворо карали самовбивць. Так, цар Гарквіній Приск, прагнучи припинити поширення у часи його царювання схильностей до само вбивств, що викликалися непомірно важкими роботами, на які при рікав їх сам цар, для настрашки міста видав наказ розпинати само губців на хрестах, а потім віддавати їх на поживу диким звірям.
Коли Рим стикнувся із грецьким світом, ідеї епікурейців, а особ ливо стоїків, стали ширитися з надзвичайною швидкістю. Навіть такі мислителі, як Цицерон, котрий засуджував самогубство, припускав добровільну смерть за певних обставин, наприклад, за фізичних страждань. Законодавство вже не переслідує самовбивць як злочин ців, релігія не проклинає їх. Суспільна думка схиляється перед поз бавленням себе життя подібно до Катона, Брута, Кассія.
Знаменитий епікурієць, Лукрецій, який скінчив життя самогуб ством, висловив досить імовірні погляди на причину збільшення са могубств. Цією причиною переважно буває байдужість до життя, що розвивається, в свою чергу, під впливом надмірного страху перед смертю.
Законодавство Римської імперії визнавало право кожної людини розпоряджатися своїм життям. Єдиним обмеженням самогубства під час правління поганських імператорів була заборона воїнам позбавля тись життя доки вони перебувають на службі. За замах на самогуб ство солдата засуджували до смертної кари.
За доби середньовіччя, коли християнство остаточно утвердилося в Європі, а Європа набрала вигляду великого феодального табору, з'явилося поклоніння фізичній силі, тваринна прихильність до життя та його зовнішніх благ, звідси — сліпе дотримання обрядів і форм релігії, що засуджували самовбивство. Але в середні віки самов бивства не припинилися, хоча й не набули такого розвитку, який спостерігався в Римській імперії. Хроніки тих часів доводять, що спо соби і мотиви самовбивств того часу були такими самими грубими, як звичаї і мораль феодальної епохи.
Багато письменників, наприклад, Буанафід, приписують хри стиянству велику заслугу у зменшенні самогубств. Зрештою, ніколи світ не знав за свою історію такої суперечності між життям і теорією, як у середні віки. Християнство, що засуджувало самогубство, само проповідувало жорстоку діяльність інквізицій, котрі боролися з єресями, бездуховністю, водночас відправляючи у вогонь тих, що від кривали собі шлях до самогубства. Крім того, особливо поширеними
224
15
225
були самогубства в монастирях, а, відповідно, сумнівним є припису вання християнству такої виняткової заслуги у викорененні само губств.
Актуальним лишається питання про добровільне позбавлення себе життя і у наш час. Питання про самогубство — це питання життя та смерті, сенсу життя та безглуздя існування. Роздумам з цього приводу віддали належне чимало великих умів людства, бо кожен, хто здатний до глибокої рефлексії, неодмінно замислюється над проблемою сво боди волі у такій екстремальній ситуації, як перехід від буття до не буття.
Правий був Ж.-Ж. Руссо, який стверджував, що бреше той, хто не боїться смерті; це великий закон чутливих істот, без якого усі смертні істоти були б винищені. Боязнь ця — простий прояв природи. Але при самогубстві людині вдається подолати цю критичну межу, пере-силити закладений природою в психіку рятівний механізм самозбе реження. Чому і як це відбувається?
Пошук відповіді на це запитання веде до царини філософствувань про сенс буття, сутність людини та її призначення. "Чи варто жи ти, — міркував Є. Трубецькой, — чи володіє життя позитивною цін ністю, ...цінністю обов'язковою для кожного?" За ствердженням Ю. Анхельвальда, кожен має право сам на себе. І цим правом скориста лися б усі, якщо тільки можна було б живити впевненість в тому, що смерть — це справді кінець. Ми тільки тому не вбиваємо себе, що наш розум, що чужий абсолютності, не може погодитись з ідеєю без умовного "ніщо", "вічного покою". За Шекспіром (Гамлет), самогуб ці — це ті, хто повірив в абсолютний кінець, сон без сновидінь, в суцільну смерть; це ті, хто не задалися думкою про очікування його продовження. Єдина перешкода для всезагального вселюдського са могубства — боязнь нового буття, а зовсім не радість життя.
Н. Я. Абрамович стверджував протилежне. Полишають життя не тому, що воно бідне, а тому, шо воно чарівно багате і гризе душу своєю незрозумілістю. Це не заперечення життя, але заперечення са мого себе, своєї слабкості, перед його багатством та міццю. "Життя казкове, а я слабкий, — скаже той, хто залишає життя, — в ім'я жит тя я повинен піти, щоб не викривляли його".
Для одного спостерігача всі життєві явища минають зі зворушли вою простотою та до того зрозумілі, що не варте прискіпливого по гляду. Іншого, навпаки, ті ж самі явища до того непокоять, що не має сил їх обмірковувати, спрощувати, простеляти у пряму лінію та на тому заспокоїтись, він вибирає іншого роду пробачення та пускає собі кулю в лоб, щоб погасити свій вимучений розум зі всіма питан нями водночас. Це лише дві протилежності, але між ними — людський сенс.
226
"Самогубці, — писав Ф. М. Достоєвський у "Щоденниках пись менника", — це люди, що байдуже ставляться до питання релігії, не наче вони ніколи не чули про те, що вони істоти безсмертні.
За виразом В. Соловйова, між тими, хто заперечує життєвий сенс, є люди серйозні, це ті, хто своє заперечення завершує ділом — само губством; та є несерйозні, які заперечують сенс життя лише роздума ми та філософськими системами.
За М. Бердяєвим, самогубство є прояв малодухості, відмова про явити душевну силу та витримати труднощі, воно є зрада життю та Богу. Але насправді самогубство не є проявом людської особистості, воно здійснюється нелюдською силою, котра робить за людину цей жахливий крок. Здобути перемогу над самогубством — це перемогти владу світу над своєю долею.
Самогубство є не тільки примусом над життям, воно є примусом над смертю. У самогубстві немає вільного прийняття смерті в годину, яка посилається згори. Самогубець вважає себе хазяїном свого життя та смерті, він не хоче знати Того, хто створив життя та від Кого за лежить смерть. По суті, людина усе своє життя має готуватись до смерті: якісні досягнення свого життя визначаються тим, чи готова вона до неї.
Ф. М. Достоєвський, помічає М. Бердяєв, знаходить через мета фізичний експеримент Кирилова ("Біси"), що самогубство за своєю природою атеїстичне, воно є запереченням Бога, бо воно ставить лю дину на місце Бога. Можливо, більшість людей, що позбавлюють се бе життя, не мають метафізичних думок Кирилова, вони перебувають у стані афекту та не розмірковують. Але вони несвідомо ставлять себе на місце Бога, оскільки вважають себе єдиним хазяїном життя і смерті, тобто на практиці утверджують атеїзм.
Обожнювання людини, людинобожество може проявитись лише у вимушеній смерті. Зараз ми поставимо питання відношення примусо вої смерті та вбивства. Чи є самогубство вбивством? Самогубство є вбивством живої істоти, Божого творіння. Ті, котрі не бачать в цьому вбивства живої істоти, твердять, що вбивство є знищенням чужого життя, котре мені не належить. Моє життя належить мені, і тому я можу знищити його, не здійснюючи вбивства. Моє життя є не тільки моє, на котре я маю повне право власності, але й чуже життя, бо на самперед воно належить Богу, котрий має на нього абсолютне право; воно є також життям моїх близьких, інших людей, мого народа, суспільства, всього світа, котрому я потрібен.
Не можна жити тільки для того, щоб підтримувати своє життя та насолоджуватись ним. Це є зоологічне, а не людське існування. Осо бистість існує лише в тому разі, коли існує над особисте, інакше вона розчиниться в тому, що нижче від неї.
227
За М. Бердяєвим, питання про самогубство є питанням про релігій ний сенс життя. Самогубство його заперечує. Тому, стверджує він, боротьба проти самогубства є боротьбою за релігійний сенс життя.
Самогубство, на погляд В. Розанова, завжди є катастрофою осо бистості, катастрофою біографії... Самогубство також є катастрофою економічною, адже якщо життя є майстернею із тисячами будинків в ній, і раптом вона втратить одного свого робітника, то один із таких будинків залишиться невідтвореним.
Є одна справжня серйозна філософська проблема, вважає А. Ка-мю: вирішити, чи варто життю бути прожитим, або воно не варте цього, тобто треба відповісти на головне питання філософії. Самогуб ство, зазначає А. Камю, завжди розглядалося виключно як соціаль ний феномен. Ми ж, навпаки, ставимо питання про зв'язок само губства з мисленням індивіда.
З наведеного короткого огляду думок видатних мислителів видно, що є серйозні методологічні розбіжності при визначенні філо софського сенсу такого явища, як самогубство. Не обходячи їх, варто звернутися до дефініцій, котрі здатні допомогти при практичному розгляді явища суїциду як наслідка життєвої кризи.
Юридичне визначення самогубства. Якщо, з філософського погляду, питання про самогубство безпосередньо пов'язано з питанням про світ сприйняття або є виявленням свого роду філософського протес ту, то, з юридичного погляду, самогубство — це навмисне позбавлен ня себе життя (суїцид). За тлумаченням "Юридичного словника", у найширшому розумінні це реакція на труднощі життєвої ситуації, кот ра сприймається як нестерпна, така, яку неможливо позитивно змінити.
З погляду психології, самогубство, як вважає психолог кризового стаціонару для сушидентів О. Калашникова, — це слабість, капітуля ція, воно ніколи не може бути виправданим, навіть тоді, коли люди на втратила все — кохання, здоров'я, віру в себе, сенс життя.
На думку вітчизняного дослідника В. А. Тихоненка, самогуб ство — це акт, що породжений уявленнями про смерть. Це не просто перехід за межу дозволеного заради вигоди або гри з небезпекою. Істинне самогубство припускає жорстокий поєдинок життя і смерті, в котрому зазнає поразки все, що утримує людину на цьому світі.
По-перше, якщо людина вирішує позбавити себе життя, це озна чає, що в її свідомості відбуваються суттєві зміни. Сенс життя є фун даментальною етичною категорією. Людина вирішує позбавити себе життя, коли під впливом тих чи інших обставин її існування втрачає сенс.
По-друге, втрата сенсу життя — це необхідна, але недостатня умова суїцидальної поведінки. Необхідна переоцінка смерті: смерть
- 228
повинна набути морального сенсу; тільки тоді уявлення про неї може стати метою діяльності.
По-третє, суїцидальні події (події, що штовхають до само губства) — це потужні удари по моральним цінностям особистості.
По-четверте, саме суїцидальне рішення — це акт морального ви бору. Віддаючи перевагу самогубству, людина співвідносить мотив і результат, бере на себе відповідальність або перекладає цю відпо відальність на інших. Коли людина вибирає такий вчинок, вона ба чить у самогубстві не тільки можливість вчинити смерть, а й певний крок, що несе позитивну або негативну мораль та викликає певне ставлення людей, їх оцінки та думки.
Вихідним в етико-психологічному аналізі самогубств треба вважа ти категорію життєвого сенсу — одну з найзагальніших, найбільш ін тегрованих характеристик розуміння життя та відчуття життя особис тості.
Ясно, що кожна людина, як би вона не була поглинута повсякденними справами та турботами, бажає не просто жити, а від чувати цінність свого життя, своєї діяльності. Ми рідко усвідо млюємо, що нам потрібне життя не само по собі, а його ос-мисленість. Нами сприймається життя як щось позитивне, а до смерті ставимося негативно, бачимо в ній щось трагічне, що викли кає страх. В цій полярності відносин до життя і смерті можна знайти прояв того інстинкту життя, про який стільки сказано й написано як про першооснову біологічного існування життя тварини й людини. Можна знайти інші джерела відчуття та усвідомлення життєвого сен су — це такі, як:
1) конкретні моменти життя — ситуації, дії, котрі людина співвід
носить у своїй свідомості з подальшою метою, життєвими програма
ми;
2) суттєвий стан справ в життєвому просторі особистості, що
мають співвідношення з моральними нормами та ідеалами, внаслідок
чого складаються уявлення про ступінь "того, що має бути" та "того,
що є";
3) особа співвідносить свій життєвий шлях із життєвими шляхами
інших людей та прогресом суспільства в цілому, відчуваючи (чи, нав
паки, втративши) причетність до їх долі.
Незважаючи на багатозначущість та широту категорії сенсу життя, її інтегральний характер та глибинну природу, якісні та кількісні ха рактеристики життєвих уявлень змінюються від етапу до етапу жит тєвого циклу особистості.
Отже, головний механізм, специфічний для суїцидальної поведін ки (акту самогубства) — це своєрідний переворот ставлення до життя і смерті. Життя втрачає всі ступені позитивного ставлення, цінність
229
смерті змінює знак з негативного на позитивний. З цього моменту починає формуватись мета самогубства і план його реалізації.
За В. А. Тихоненком, існують п'ять основних типів особистого сенсу самогубства: "протест", "виклик", "уникнення", "самопокаран-ня", "відмова".
Сенс суїциду "протест" полягає в бажанні покарати кривдників, зробити їм шкоду хоча б своєю смертю.
Суть суїцидальної поведінки "виклик" — змусити співчувати ото чуючих, активізувати їхні реакції.
Суїцид "уникнення" — це самоусунення від нестерпної загрози особистішому чи біологічному існуванню.
"Самопокарання" є протестом проти себе: "Я — сам собі суддя і кат" (згадаймо геніальне оповідання Ф. Дюренмата "Аварія").
"Відмова" є повною капітуляцією перед життям, бо мета і мотив самогубства при цьому збігаються.
І все ж у будь-якому з цих випадків самогубство є добровільним позбавленням себе життя.
На думку Б. Андрушків, будь-яка класифікація умовна, хоча і дея ка схема з урахуванням психологічних чинників, що призводять до суїциду, може бути виявлена. Отже, це:
Засновники сучасної суїцидології про поняття самогубства. Пересіч ною є думка, що поняття суїциду настільки просте і зрозуміле, що не потребує визначення. Але це не так. Дати безумовно правильне виз начення самогубства так само неможливо, як неможливо встановити ту чи іншу релігійну істину або моральне правило, котрому слідувало б усе людство.
Представник психіатричного напряму дослідження цієї проблеми В. Шлагер під визначення самогубства підводить будь-який акт, що відбувається під впливом такого уявлення, яке має мету самознищен ня життя при нормальних фізіологічних умовах або під впливом хво роби.
Г. Гофбауер визначає, що той винен у самогубстві, хто з наміром, свідомо, а не з якою іншою метою знищує своє життя.
230
В. А. Манасеїн зауважує, що самогубець завжди лишається само губцем, якщо тільки він сам лишив себе життя.
За Морзеллі-Ліхачовим, самогубство є вчинок, який залежить від волі (що не означає свободи волі) людини, мотиви якої здебільшого залишаються нам невідомими; воно є зовнішнім проявом відомого процесу мислення, котрий не підлягає дослідженню.
Автор, яким було зібрані наведені вище визначення, — П. Г. Ро-занов помічає одну загальну зовнішню ознаку, яка притаманна усім випадкам самогубства — вбивство самого себе. Ця ознака повинна становити основу визначення, яке можна сформулювати в такий спосіб: самогубство є дією людини, що спрямована на саму себе, зав дяки якій завчасно повинно або може припинитися її життя.
На думку засновника першого кризового стаціонару для суїциден-тів в Москві, самогубство — це складний біосоціальний феномен, ре зультат взаємодії щодо іїщивіда різного роду чинників — психічних, фізіологічних, психологічних, соціальних.
Під час опитування нерідко зустрічалася думка, що самогубства здійснюють слабкі та розумні люди. Питання це суперечливе. З одно го боку, таку слабкість слід розглядати як своєрідну капітуляцію пе ред життєвими труднощами та проблемами, з іншого — самогубство здійснюється нелюдською силою (згадаємо М. Бердяєва). Не можна заперечувати того факту, что самогубства здійснюють розумні люди. Згадаємо М. Цветаєву ("Я уже год примеряю смерть", "... еще мета любите за то, что я умру"), В. Маяковського, Е. Хемінгуея...
Соціологічне визначення самогубства належить Е. Дюркгейму: "Самогубством є всякий смертний випадок, який є результатом пози тивного або негативного акту, який вчинює сама жертва. Смерть тільки тоді можна назвати самогубством, коли сама жертва, що здійснила цей вчинок, знала, що він матиме смертельний кінець".
За Г. Бокклем, самогубство — це продукт стану всього суспільства. Тому самогубство не є дією, що залежить від свавілля іїчдивідуума, а є явищем соціальним, як твердив Ф. К. Тереховко. Самогубство є со ціальною хворобою, що виникає на грунті постійної боротьби за іс нування, котре пов'язане із поступовим розвитком цивілізації та закінчується вилученням особистості з життєвого обігу.
Сучасні дослідники суїцидальної поведінки (В. А. Афанасьєв та ін.) під самогубством розуміють:
а) індивідуальний акт поведінки, навмисне позбавлення себе жит
тя;
б) відносно масове статистично стале соціальне явище, яке поля
гає в тому, що деяка кількість людей добровільно йдуть з життя.
Суїцидальна поведінка охоплює завершене самогубство, суїци-дальну спробу (замах на своє життя) та намір (суїцидальні думки,
231
фантазії). Означені форми (розроблені сучасними суїцидологами) розглядають як стадії одного феномена. В широкому розумінні само губство — це деструктивна поведінка. Самогубство — результат со ціальної невлаштованості, втрати сенсу життя, або, за висловом слав нозвісного Ж. Піаже, "симптом поганої організації суспільства".
Самогубство як соціальне явище — породження суспільства, воно зумовлене соціальними причинами та вимагає передовсім соціального вивчення і пояснення. Проте водночас — це акт поведінки, що випливає з емоційного та морально-мотиваційного стану особистості, невдале розв'язання життєвої кризи. Марною залишається поки що надія остаточно викорінити його із нашого життя, але виграти у смерті якомога більше людських душ, що тимчасово втратили рівно вагу, не зуміли переосмислити і пережити зміну світу, — почесний обов'язок кожного з нас.
5.2. Соціально-психологічні умови та мотиви суїцидальної поведінки.
Дослідження доводять, що різні види девіантної поведінки здебільшо го сполучаються — наприклад, невроз і самогубство або невроз, алко голізм і самогубство. В інших випадках самогубство або суїцидальна спроба супроводжується початком старіння, самотністю, а також будь-якою соматичною хворобою [13].
Аналізуючи історичний розвиток поглядів на самогубство, слід підкреслити, що суїцид — це одна з форм девіантної поведінки, тобто свідоме позбавлення себе життя. Суїцидальна поведінка включає в себе завершені самогубства, суїцидальні спроби і наміри. Існує шир ше тлумачення суїциду, що охоплює різноманітні потенційно аутоде-структивні дії — від паління і надмірного вживання їжі до заняття альпінізмом та участі в автогонках. У медико-правовому тлумаченні самогубство — це вид насильницької смерті, за якого вказується її причина [13].
В усі часи рівень самогубств корелює з соціальними катаклізмами та іншими формами соціальної патології. Кількість самогубств зро стає у період економічних депресій і значно знижується під час вій ни — спочатку в країнах, що воюють, а потім — в нейтральних теж. Остання залежність пояснюється тим, що під час війни особистісні проблеми, які підштовхують людину до самогубства, тимчасово втра чають свою гостроту, а ступінь об'єднаності (інтеграції) населення зростає. Це також люди, які мають незадоволену потребу в са моствердженні, які втратили сенс життя і не можуть знайти його у боротьбі з загальним ворогом. Ще Е. Дюркгейм в монографії "Самогубство" поставив кількість суїцидів в пряму залежність від со ціального життя. Справді, спади в світовій економіці 1908, 1923, 1933 рр. супроводжувалися епідемією самогубств. Наприклад, в Росії
232
злиденність народу призводить до катастрофічного знецінювання людського життя.
Щоб конкретизувати закономірності суїцидальної поведінки, слід насамперед вивчити її структуру та динаміку, а також враховувати кількісні зміни (аналіз статистичних даних) і "якісні" характеристики: соціально-демографічний склад суїцидентів, співвідношення закінче них і незакінчених самогубств, частку осіб, котрі страждають від ал коголізму, наркоманії, мають психічні розлади, взаємозв'язок з ін шими формами девіантної поведінки. Насамкінець, необхідне вив чення усього психологічного механізму суїцидальної поведінки.
Статистика самогубств вельми вражаюча, адже замахи на самогуб ство, за даними 1988 р. не менше ніж всемеро перевищують завер шені суїциди. Перше місце у світі за кількістю самогубств на початку 1990-х років належало Угорщині — 40 самогубств на 100 тис. насе лення в рік. Статистика свідчить: між низьким рівнем життя і кількіс тю самогубств немає прямого взаємозв'язку. Отже, одним із лідерів за кількістю самогубств на душу населення є найбагатша у світі країна Європи — Швеція, яка благополучно вирішує свої соціальні пробле ми. Таке лідерство триває вже багато років. В цілому, за даними ООН, у розвинутих країнах світу щорічно відбувається 130 тис. само губств. Сторіччя тому Росія була на останньому місці з-поміж євро пейських країн за рівнем самогубств (3 на 100 тис. жителів) [15]. В останнє десятиріччя кількість самогубств неухильно зростає. За дани ми Федерального науково-методичного центру суїцидології, кількість суїцидів збільшилася з 31 на 100 тис. чол. в 1993 р. до 38 на 100 тис. чоловік в 1995 р. [9].
На сьогодні ця цифра коливається в діапазоні від 45—50 на 100 тис. населення в рік до 35—45 самогубств. Україна не дуже від стала від Росії. На 100 тис. мешканців відбувається ЗО самогубств, більшість з них здійснюється молоддю, а також людьми похилого віку (60—70 років). Перші місця посідають Сумська, Запорізька, Чер нігівська, Львівська, Донецька, Луганська області, Республіка Крим (38—44 самогубств на 100 тис. населення).
Класичним дослідженням самогубства вважається праця Є. Дюркгейма "Самогубство: Соціологічний етюд", а також книга М. Хальбвакса, якій доповнив соціологічну концепцію психологічни ми факторами. Сьогодні вивчення суїцидальної поведінки грунтуєть ся на концепції девіантної поведінки. Теоретико-методологічні пере думови вивчення суїцидальної поведінки, яке спирається на концеп цію девіантної поведінки, виходять з такого положення. Самогубство як соціальне відхилення зумовлене протиріччями суспільного розвит ку, насамперед між універсальністю (тотальністю) людської жит тєдіяльності, її кінцевою соціальною формою і системою суспільних
233
відносин; між індивідуальними задатками, обдарованнями, здібно стями людського суспільства і соціальною структурою, сукупністю соціальних позицій, кількість та "якість" яких було задано досягнутим рівнем розвитку продуктивних сил і характером суспільних відносин; між потребами людини та можливостями їх задоволення. Загальними детермінантами самогубства є незадоволена потреба у самостверджен ні та самореалізації. Подібну ситуацію людина відчуває як втрату сен су життя.
Існують психологічні та соціальні умови, що призводять до само губства, але всіх суїцидентів об'єднує те, що вони перебувають у стані життєвої кризи. Кризовий стан призводить людину до повної або ча сткової втрати сенсу життя, не дає змоги адекватно сприймати склад ну життєву ситуацію і вирішувати власні проблеми.
Однією з головних психологічних умов виникнення суїцидальної поведінки є стан самотності, яка виступає ознакою порушення взаємозв'язку зовнішнього світу із внутрішнім світом особистості. Коли, перебуваючи в цьому тяжкому стані, людина втрачає надію на вирішення власних проблем і на допомогу оточуючих, в неї може сформуватися найнебезпечніша форм реагування на життєву кризу — суїцидальна поведінка [8].
Суїциди та суїцидальні спроби постійно зростають саме з-поміж самотніх людей, біженців і безробітних. Вирішальне значення для ви никнення відчуття самотності відіграють різні кризові ситуації і певні властивості особистості (наприклад, нестійка самооцінка). В людей, які переживають самотність, виявляються негаразди в комунікативній сфері, що залежать від рівня та характеру їхньої соціалізації, ступеня включення індивіда у значущу соціальну групу. Всі ці умови переш коджають формуванню задовільної системи взаємин, внаслідок чого виникає так звана хронічна самотність.
Досить часто доводиться надибувати на випадки руйнування осо-бистісних зв'язків, котрі призводять до вимушеної самотності, яка за лежить від ситуації, що виникає за різних травмуючих обставин. Це може бути раптова смерть близьких, перервані любовні стосунки, ви-сококонфліктні взаємини в родині, її зруйнування, сварки з близьки ми друзями і родичами. Висока суїцидологічна небезпека спо стерігається також в людей похилого віку, які відчувають самотність. Вони мають песимістичний світогляд та стійку впевненість в тому, що смерть є єдиним виходом з кризової ситуації [8].
Травмуючі події трапляються в житті кожної людини, але ж реак ція на такі події вельми різна. Наприклад, трагічний випадок може важко травмувати психіку однієї людини і бути байдужим для іншої. Таким чином, події, що спричинюють сильні страждання, виклика ють в людини негативні емоційні реакції. Психіка за цієї ситуації нама-
234
гається послабити дискомфорт: людина прагне змінити своє ставлен ня до світу, щоб жити стало легше. Але не завжди особистість може впоратись із кризовою ситуацією без кваліфікованої психологічної допомоги.
Головне значення для прийняття суїцидального рішення має сушидогенний конфлікт. Конфлікт, який переживає особистість, складається з двох або кількох по-різному спрямованих тенденцій. Одну тенденцію становить актуальна у даний момент потреба люди ни, а іншу — тенденція, що перешкоджає її задоволенню. Суїцидо-генний конфлікт може бути внутрішнім (інтраперсональним) або зовнішнім (інтерперсональним), але найчастіше конфлікт має зміша ний характер. Суїцидогенні конфлікти в процесі свого розвитку мо жуть підлягати генералізації, трансформації або перенесенню. Кожна людина переживає конфлікти в різні періоди свого життя, але розв'язування конфлікту завжди залежить від значущості тієї сфери, в якій він відбувається (вітальна, особистісна, інтимна, сімейна, про фесійна, адміністративно-правова, абстрактна або фантастична — в патології), і від резервів адаптації.
Узагальнюючи існуючі думки, ми доходимо висновку, що суїци дальна поведінка — це будь-які внутрішні і зовнішні форми психіч них актів, які зумовлені думками та уявленнями про власну смерть і спрямовують саморуйнуючі дії особистості.
Результати багатьох досліджень свідчать, що найбільш значущими факторами суїцидальної поведінки є стать, вік, освіта, соціальне та сімейне становище.
Взагалі самогубство вважається "суто чоловічою справою" (Е. Дюркгейм, 1912), але жінки посідають перші позиції за суїци-дальними спробами. Статистичні дані по 46 країнах світу доводять, що на одну жінку припадає 3,128+0,266 чол. Великий вплив на само губства в чоловіків має високий рівень стресів, притаманний вико нанню чоловічої ролі, нестабільність шлюбу та роботи [12].
Кожен вік має свої специфічні проблеми і труднощі. Існує цікава статистика відносно віку самовбивць. Виявляється, що велика части на випадків самогубств припадає на підлітків або молодь в перехід ному віці, тобто це пубертатні суїциди, самогубства, які чиняться в по ру статевого дозрівання. Існують певні закономірності відносно віку суїцидентів. Число самогубств постійно зростає, починаючи з 14 ро ків, і досягає максимуму у 40—49-літніх. Потім спостерігається зни ження кількості самогубств, а новий пік припадає на групу осіб 60 років і більше. Протилежна залежність існує відносно суїцидальних спроб: з віком кількість невдалих самогубств або імітацій самогубств зменшується. Найвищий рівень суїцидальних спроб спостерігається у 16—17- і 18—24-літніх. Високий рівень самогубств серед 40—49-літніх
235
пояснюється тим, що це період підбиття підсумків, переоцінки цін ностей, пошуку нового сенсу життя, і далеко не всі можуть адекватно вирішити ці стрижневі питання [11]. Чому саме в цьому віковому періоді людина схильніша до аутоагресивної поведінки?
На думку Юнга, всі культурні і соціальні аномалії необхідно розглядати в світлі давніх архетипів. А мотиви і причини, що штов хають підлітка до здійснення самогубства, необхідно шукати в глиби нах його духовного світу.
Майже в усіх архаїчних товариствах період статевого дозрівання розглядався як найважливіший момент життя людини. Це час, коли підліток стикається з найважливішою миттю свого життя, з моментом ініціації.
Ініціація — це ритуал, член архаїчної общини в якому переходить від безвідповідального, природного, інерційного існування (дитинст ва) до нового життя. Він стає повноправним членом колективу. Під літок в ході цього ритуату вмирає для тваринного життя і знов на роджується для "нового життя". Він стає "новою людиною".
Оскільки сьогодні немає ритуалів з ініціації та сакральних обрядів, то замість умовної смерті і сакральної драми все закінчується смертю тотальною, після якої не існує нового народження. Передчуваючи, що міфологічний період буття закінчується, деякі найчутливіші діти переживають це настільки гостро, що не можуть прийняти недоско налу усічену реальність дорослих. Тут ми говоримо про досить об грунтований вибір, про систему цінностей і установок, які йдуть корінням до самих внутрішніх сфер людської душі.
У студентів причиною самогубства може стати ряд таких проблем, як складність адаптації до нових умов, відсутність захищеності, ко мунікативні труднощі, різке падіння самооцінки під час навчання, проблеми скупченості у гуртожитку, неможливість побути на один із собою, своїми проблемами, ранні браки.
Рівень суїцидів з-поміж людей, що старіють, вищий, ніж в будь-якому іншому віці. У процесі старіння одні втрати призводять до ін ших: погіршення тілесного здоров'я, зниження активності, зменшен ня можливості заробляти собі на життя, втрата незалежності, пору шення стосунків із родиною та друзями, фізична та соціальна ізоля ція, психічні розлади, депресія.
Таким чином, найсприятливішим для здійснення самогубства є жит тєвий період, коли особистість визначає сенс .життя та перегіядає найістотніші цінності: це може бути юнацтво або похшшй вік, це мо же бути під час кожної чергової життєвої кризи.
На динаміку самогубств впливає також рівень освіти і професійної підготовки. Люди з невисоким рівнем освіти відчувають тягар со ціальної незабезпеченості, невдоволеності, особливо за умов великого
236
міста. Це часто стає причиною самогубства. Наприклад, з-поміж за махів на своє життя 41,6% — це особи, що не отримали середню освіту, а з-поміж самовбивць вони посідають 63,4%. Кількість суїци-дентів, які мають вищу освіту, в півтора раза менше.
Суттєвим суїцидогенним фактором є невлаштованість у сімейно-побутовій сфері. Результати досліджень засвідчують, що з-поміж суїцидентів осіб, які мали сім'ю, незначний відсоток. Але ж відомо, що саме сімейні негаразди нерідко призводять до жахливої події.
З-поміж сущидентів переважне місце посідають робітники, зайняті малокваліфікованою працею. Високий рівень суїцидального ризику характерний для службовців, які не мають спеціальної освіти. І останнє місце займають учні та пенсіонери.
Необхідно звернути увагу на те, що безпосереднього зв'язку між суїцидальною поведінкою та психічним станом суб'єкта не існує. Проте супутником самогубства є алкоголізм. Судовою експертизою встановлено, що 68% чоловіків і 31% жінок, які покінчили з собою, перебували в стані алкогольного сп'яніння.
Вживання алкоголю сполучається із прийняттям транквілізаторів або героїну — як у прямих суїцидальних цілях, так і випадково. Нарко тики теж сприяють зняттю напруження, тимчасовому відволіканню від страждань. Наркотики й алкоголь становлять відносно летальну комбінацію, яка послаблює мотиваційний контроль над поведінкою людини, загострює депресію або навіть може викликати психози. Наркоманія і суїцид тісно пов'язані між собою. Тривале вживання наркотиків та їхній вплив на організм, як і загальний стиль життя наркоманів в цілому, значною мірою спрямовані на саморуйнування, незалежно від усвідомлення цих намірів.
Недавнє дослідження хворих на наркоманію у великих амери канських містах підтвердило думку, що наркотики є одним з найпо-ширених засобів учинення самогубств. Більшість наркоманів — мо лодь, люди похилого віку, інші потенційні самогубці відчувають, що їх ніхто не любить і самі вони не люблять нікого.
Інфекція ВІЧ склшіа цілу групу несприятливих факторів. Пору шуються соціальні і міжособистісні стосунки, знижується рівень са мооцінки хворого, що сприяє пригніченню емоційного фону. При цьому процес соціально-психологічної адаптації ВІЧ-інфікованих ха рактеризується наявністю тенденцій, що спрямовані на вирішення кризових ситуацій, а також протилежними явищами. Найчіткіші по рушення в адаптації до нових умов життя виявляються у суїцидальній поведінці.
За даними літератури, суїцидальний ризик в чоловіків, що хворі на СНІД, у віці 20—59 років у 36,3 раза вищий, ніж у чоловіків тієї самої вікової категорії без СНІДу та у 66,2 рази вищий ніж в загальній по-
237
пуляції. Цікаво, що всі зафіксовані самогубства спостерігались упро довж 9 міс. після встановлення діагнозу. А відтак профілактичні захо ди саме на ранніх стадіях ВІЧ-інфікування, тобто тоді, коли соматич ний стан хворих відносно благополучний, а працездатність ще збере жена, є необхідними. Подолання кризових ситуацій не тільки подо вжує період активної життєдіяльності цих пацієнтів, а й поліпшує якість їхнього життя [10].
Ще одним значним фактором є пора року. Факт весняно-літнього піднесення і осінньо-зимового спаду відмітив Е. Дюркгейм. Можли во, це трапляється тому, що тьмяні барви зими якоюсь мірою гармо нують з душевною пригніченістю, а між похмурими переживаннями "Я" та яскравими днями весни виникає явний контраст. Різка невід повідність весняного світу, що радіє, та відчайдушного стану душі може спровокувати самогубство.
Спостереження показують, що насправді водночас взаємодіють і переплітаються кілька мотивів самогубства: сімейні проблеми, стан здоров'я, ревнощі, самотність, ділова зайнятість тощо.
Але, на щастя, в кожного з нас існують і так звані антисуїцидальні мотиви, тобто мотиви, які можуть спинити людину з суїцидальними тенденціями від суїцидального акту. З-поміж них найтиповішими є небажання викликати переживання горя, почуття провини у близьких людей, почуття обов'язку щодо власних дітей або батьків, уявлення про ганебність або гріховність суїциду; наявність нездійснених, але вельми значущих планів; побоювання фізичних страждань; любов до життя. Ці мотиви завжди виникають у свідомості людини, яка пере буває в кризовому стані, і мають різну глибину. Вони чіткіше вияв ляються в імітаціях суїциду, коли з метою викликати співчуття де монструється лише суїцидальна спроба без справжнього бажання вмерти. Амбівалентний характер свідомості суїцидентів відображає внутрішню боротьбу мотивів про- і антисуїцид&чьного напряму тому, що прийняття суїцидального рішення є результатом взаємодії цих мо тивів [9].
Думки про самогубство виникають в людини, коли життя її стає більш лячним і хворобливим, ніж смерть. Коли людина опиняється на межі відчаю, і вона не бачить жодної можливості поліпшити своє становище, думка покінчити з усіма стражданнями стає досить при вабливою.
Виникає питання: чи може людина бути продуктом різних фак торів середовища — біологічних, психологічних, або соціологічних? Чи може людина уникнути впливу оточуючого середовища?
На ці головні питання дав відповідь Франкл, виходячи з власного досвіду переживання в концентраційному таборі, а також спираючись на теоретичні концепції. Так, навіть за жахливих умов психічного та
238
фізичного стресу, в умовах життєвої кризи людина може зберегти ду ховну свободу, незалежність розуму, а також обирати власний жит тєвий шлях. З приводу цього наведемо слова Ніцше: "Той, хто має для чого жити, може витримати будь-яке як" [14].
6. ТЕРМІНАЛЬНИЙ ПЕРІОД В ЖИТТІ ЛЮДИНИ
Як засвідчує аналіз літератури, питання про психологію хворих, що переживають термінальну стадію захворювання (тобто хворих з неминучим летальним кінцем хвороби), і дотепер лишається майже відкритим. Спеціальних досліджень в цьому напрямі, за деякими ви нятками, майже не ведеться. 1 це, певно, не випадково. За спостере женням А. Гнезділова, лікаря-психіатра, який довгі роки працював з онкологічними хворими, проблеми інкурабельних хворих настільки обширні і своєрідні, а допомога — настільки не розроблена, що по трібно класифікувати їх як окрему групу з організацією особливої служби, здатної надавати їм необхідну комплексну допомогу (1995).
Може бути однією з причин відсутності досліджень, присвячених психологічним питанням термінального хворого, наш непозбутній страх, містичний жах перед проблемою людського переходу, перед лицем сакральності миті вмирання.
Відомо, що крізь термін завжди проглядає, просвічує смисл. Яка ж глибина, смислова перспектива слова "термінальний"?
У перекладі з латини "Іегтіпш" означає 1) примежовий, межовий знак, пограничний камінь, рубіж; 2) границя, межа, кордон, рубіж; 3) кінець, край, закінчення. В літературі це слово в метафоричному смислі використовується для позначення святості, непорушності. В медицині словом термін&іьний користуються для означування стадії хвороби з летальним (смертельним) кінцем. Звідси —- термінальна си туація, термінальний етап (фаза), термінальні хворі, термінальний період. У психології цей термін використовується як медичний, шіас-ного психологічного статусу в нього немає. Не зустрінете ви в психо логічному словнику статті ні про термінальний період, який має й свої глибокі смисли, свої онтологічні завдання, свою змістовну на повненість; ні з термінальною, особливо критичною, кризовою, гра ничною, останньою ситуацією, для якої характерне ноуменальне зву чання, ні з описанням термінального стану, який, як нам уявляється, має свою психологічну феноменологію.
У психології цей термін, треба думати, може бути використаний, по-перше, для позначення завершувального періоду в житті людини, такого значного, як і народження, який має свою динаміку пережи вань і свої спеціальні завдання; по-друге, для позначення терміналь ної ситуації, унікальної кризової ситуації, наскрізно пронизаної ноу-
239
меначьним змістом, і по-третє, для позначення термінального стану, який переживається людиною як "початок кінця", початок переходу-вмирання. Можна думати, шо цей стан має і свою психологічну фе номенологію, свій психологічний "візерунок" ("узорогліф" — Б. Кравцов). У багатьох культурах термінальний період життя людини свідчить про побожність, урочистість і значущість моменту, тієї межі, до котрої наблизилася людина в своєму житті.
Істинно віруючі, як відомо, до смерті ставилися як до народження у вічне життя, і тому смерть сприймалась ними не як кінець, а як по чаток ("Скончавшихся, начавшихся, прими, Господі, в свою жизнь"). Смерть ніколи не виступала як поразка, а лише як перемога, через те, що життя сприймалось як шлях до вічності, увійти до якої мож ливо лише "через браму смерті".
На сьогодні маємо окремі клінічні спостереження, які свідчать про те, що людина, як правило, знає (підозрює, передчуває) неминучість свого скону, і його наближення неминуче супроводжується цілою низкою психологічних змін. Так, відомо, що психологічні зміни у хворих в термінальній стадії мають вікові забарвлення. В осіб похило го та старечого віку спостерігається іпохондричні, депресивні стани, посилюється відчуття відчуженості, невідворотно наступаючої смерті, шо, в свою чергу, неминуче послаблює психологічну стійкість. 1 нав паки, у хворих молодого віку, з їхніми планами на прийдешнє пер спектива неминучої смерті внаслідок хвороби найчастіше супровод жується занепокоєнням, острахом, ажитацією, часом суїцидними дія ми. Надалі ця криза може змінитися примиренням з неминучістю смерті, повною байдужістю і знеохоченням до оточуючого.
Різноманітність персональних реакцій на неминучість смертельно го кінця залежить, насамперед, від характеру захворювання, особли востей його плину і від індивідуальності. В окремих випадках хворі вкрай змучені тягарем захворювання, нестерпним болем, при да ремності лікування нерідко очікують смерть як порятунок, визволен ня.
Яка динаміка переживань цього стану?
На думку деяких авторів, на початковому етапі (І фаза) хворі схильні не брати в голову тяжкість свого стану. Коли ж пересвідчу ються у надсерйозності своєї хвороби (II фаза), реагують бурхливим протестом. Третя (III) фаза виявляється для хворого захисною. Хво рий намагається виключити фатальне шляхом внутрішнього запере чення — самогіпнозу, щоб довше прожити, щоб не було болів. Чет верта (IV) фаза — стан депресії, хворий усвідомлює, що становище його погіршується, вичерпується надія на щасливий кінець. П'ята (V) фаза — примирення зі своїм станом, погодженість з неминучим. Безперечно, описані фази не можуть розкрити всю складність психо-
логічних змін, що виникають в процесі вмирання. Тут вимагаються подальші клінічні спостереження та узагальнення з метою обгрунто ваної допомоги цій категорії хворих.
Виявлені фази, насправді, показують деякі тенденції динаміки реагування на термінальний стан, які можуть бути більш-менш вияв леними. Але наш досвід перебування з умираючими доводить, що має місце ще одна фаза — парадоксальна. Вона ніби й утримує в собі елементи попередніх кількох фаз, але переважає при всьому тому в цій фазі рідкісне явище сходження духу людини. Цю фазу (VI) ми назвали б умовно "кристалізацією духу". Видається, що це явище є тим новоутворенням, яке з'являється в термінальному періоді в житті людини. Для цього стану характерними є, з одного боку, просвітлен ня, любов до оточуючих, злагода із самим собою, з Богом. З іншого боку, здатність ушляхетніти простір довколо себе.
Слід зауважити, що незважаючи на умовність етапів (фаз) тер мінального стану, вони можуть виступати певними орієнтирами, зна ками в реалізації питання про підготовку хворого до грядущої смерті.
Безумовно, важко собі уявити весь той спектр переживань, які зазнає протягом термінального періоду хворий. "І насамперед — це страх, — пише у своїй книзі "Приречене життя" Хелена Хашковце-ва. — Він не піддається визначенню, його неможливо точно виміря ти. Відомо, що душевний спокій є дуже важливим фактором; досяг нути його означає сприяти лікуванню і скрасити час хвороби. Страх невиліковно хворих — це не боязнь хвороби, не боязнь смерті. Це передовсім своєрідний страх за своє життя. Страх за своє життя, яко му загрожує хвороба, це дещо цілком інше, ніж страх власного вми рання. Молоді люди і люди середнього віку мають перед собою ре альні довготермінові перспективи. Вони достатньо чітко уявляють, чого б прагнули в майбутньому досягти в фаховому (професійному) чи особистому плані, знають, що усі ми смертні, але ж смерть — це десь далеко, у бескінечності... Навала серйозного захворювання в мо лодості чи у зрілому віці — це завжди порушення планів, відмова від довготривалої перспективи. Серйозне захворювання для цієї вікової категорії означає неможливість планування майбутнього. Болісні пи тання: "Чому саме я? Невже це може бути? Що трапиться далі? Мене лякає усе, що прийде..." (Цит. О. Досталова, 1994).
Термінальний хворий — це людина, яка втратила рівновагу. Вона, за А. Ахматовою, "оглушена шумом внутрішньої тривоги", внутріш ньої бурі, внутрішнього смерчу. Переживання цих страждальців на стільки інтенсивні й індивідуальні, що не піддаються опису у всьому їхньому обсязі.
Термінальний стан — це насамперед переживання нищівного страждання (перетерплювання "болю", немічі, горя, страху, занепо-
240
16- 82187
241
коєння, туги). Прояви цього переживання страждання, його глибина і важливість вельми варіативні. Істотною мірою різноманітність від чуттів залежить від самої особистості страдника, його суб'єктивного бачення світу, від історії життя, досвіду подолання попередніх кризо вих станів, від патології захворювання, локалізації, внутрішньої кар тини хвороби, "досвіду переживань і знань". А також і від міри со ціально-психологічного покривдження, від зовнішнього оточення хворого, ставлення до термінального процесу з боку оточуючого, за нурення (утягаеності) у те, що відбувається; інтерпретації терміналь них переживань хворого (розуміння — нерозуміння, знання — не знання глибини горя), сили їхньої любові, милосердя і стерпності, довготерпіння, від "їхнього власного бачення світу. Через усе це в термінальному періоді ми стаємо свідками, "дійовими особами та по части режисерами" зіткнення, протистоянь систем цінностей (картин світу) усіх осіб, залучених до цієї сумної події.
Коли ми говоримо про внутрішню картину хвороби, то маємо на увазі певний процес відображення психікою хворого своєї недуги. Це поняття запровадив у медичну психологію відомий терапевт Р. О. Лурія, включаючи до нього "усе те, що зазнає і переживає хво рий, усю масу його відчуттів, не лише локальних болісних (хворобливих), а й загальне самопочуття, його уявлення про свою хворобу, її причини, усе те, що пов'язано з приходом до лікаря, весь той внутрішній світ хворого, який складається з вельми складних сполук сприйняття і відчуттів, емоцій і травм". Р. О. Лурія вважав, що поведінка та психіка людини змінюється з того моменту, коли вона дізнається про своє захворювання. Він говорив про значення вивчен ня "внутрішньої картини хвороби" особливо при соматичних захво рюваннях (Р. О. Лурія, 1994).
У структурі внутрішньої картини хвороби виокремлюють сензи-тивний та інтелектуальний рівні. Перший містить в собі усю сукуп ність хворобливих відчуттів і пов'язаних з ними емоційних станів хворого; другий — знання про хворобу та її раціональну оцінку. Най ефективнішим методом проникнення в психологічну тканину внутрішньої картини хвороби вважається клінічна бесіда.
Наш досвід спілкування зі смертельно хворими та їх найближчим оточенням переконує в тім, що можна говорити не тільки про внутрішню, а й про зовнішню картину хвороби. Це, на нашу думку, дві сторони єдиного процесу — в даному випадку термінального за хворювання, дві взаємозв'язані і діючі одна на одну сторони.
Нам відомо, що саме на рівні тіла (соми) пролягає межа між "Я" та "Світом". У ситуації смертельного захворювання ця межа виступає складною перепоною, яка нелегко піддається подоланню — як хво рим, так і оточуючими його лікарями, близькими та рідними. Подіб-
но до того, як і хворий, "світ" по-своєму психологічно відображає термінальний стан, по-своєму відгукується на внутрішню картину хвороби "Я". Від відповідного реагування "світу" на перебування в термінальному періоді значною мірою залежить динаміка переживань страждальця, його реагування і на хворобу, і на реакцію "світу". Це визначає гостроту і силу переживань, можливість їх перетерплювання й подолання. Зовнішнє оточення (світ) у найвищому своєму прояві створює начебто "коло захисту" (буфер, оболонку-атмосферу) — ін формаційне, енергетичне і структурове. Хворий в цьому "колі захис ту" оточений не лише увагою, турботою і доглядом, але "захист — світ", беручи на себе роль своєрідного донора-оборонця, оберігаючи його, допомагає у подоланні того хаосу переживань, що переслідує хворого в ситуації смертної тіні невиліковного захворювання. Проте водночас із цим процесом спостерігається і зворотний: помираю чий, підтримуючи оточуючих своєю мужністю, вірою, силою души і духу, ініціює "жити врівень зі смертю"... І тоді невідомо, хто кого підтримує і хто кому допомагає. Сумісне перебування (проживання) з людиною "переходу" розширює кордони видимого світу і підно сить до усвідомлення позачасових "вічних питань" (сенсу буття, смерті, Бога і т. ін.).
Але так буває, на превеликий жаль, не завжди. Достатньо згадати "Смерть Івана Ілліча" Л. М. Толстого, де вельми точно описано стан помираючого, "Головною тортурою Івана Ілліча була брехня, — та усіма чомусь визнана брехня, що він хворий, а не вмирає... Він же знав, і йому дошкуляла ця брехня... і змушувала його самого брати участь в цій брехні. Він ...бачив, що ніхто не хоче навіть розуміти його становище. Один лише Герасим розумів його становище, і тому Івану Іллічу було добре тільки з Герасимом... Івану Іллічу дуже хотілось, щоб його приголубили, поцілували і поплакали б над ним. Він знав, що він статечний чин, що у нього сивина в бороді... але йому все ж-таки хотілося цього". Отже "світ" не завжди переймається станом душі такого хворого, не бере його в орбіту порятунку. Вельми часто хворий перебуває в стані емоційного напруження, емоційного усамітнення і йому дуже тяжко, бо він облишений, а довколо нього змова мовчання.
Процес взаємин родичів із хворими, за свідченням хоспісної служ би (Санкт-Петербург), має свою динаміку, що також позначається на внутрішній картині хвороби.
У перший період зіткнення з вісткою про діагноз і прогноз не виліковного хворого спостерігаються гіперопікування, надтурбота, нерідко нав'язування хворому брехні щодо його стану і перспективи. Однак вельми часто, докладаючи всіх зусиль, у стані дефіциту психічної енергії, капітулюючи у винахідливості "святої брехні" і не
242
16
243
діждавши "кінця" — померти хворому у незнанні — взаємини перехо дять в режим "відцурання" хворого. Ситуація, що вимагає безперерв ного неослабного напруження психічних сил і вольової праці, "марафону", викликає потребу тікати (бігти) від неї. Минає якийсь час, і на зміну приходить режим "нейтральних" взаємин. Розум і по чуття обов'язку примушують родичів виконувати догляд за хворим, хоча почуття, виснажені граничним напруженням, витратою душев них і фізичних сил, а також випробуванням роздратованістю, прим хами, кавизливістю хворого, начебто перебувають в апатії, поза хво рим. Але поступово тісний контакт із хворим під час його обслугову вання і догляду виявляє резерви сил, — з'являється модель "партнерства" з поверненням усіх емоційних переживань. Існує, на жаль, нечасто, ще один різновид типу співпраці взаємин — модель жертовної любові, здатної до повного самовіддання, самозречення, ідентифікації з хворим (див.: Гнезділов А., Полц А. (1995). Мати Те-реза і її сестри, 1995).
Який спектр переживань хворого в термінальному стані?
Насамперед біль фізичний і психологічний. Це соціальний біль (від втрати свого статусу, порушення контактів із звичним середови щем, "домівкою", працею). Біль емоційний (від втрати своєї естетич ної привабливості, перспектив на щастя). Біль утрати своїх ма теріальних, фінансових можливостей, біль міжперсональний, який проявляється острахом загубити приязнь і любов оточуючих. Наре шті, біль духовний, пов'язаний з втратою віри у справедливість, травмування "проклятим" питанням про розлад між розумовою док триною та життєвою реальністю. "...Здавалося, злу нізвідки було увій ти в його життя" (Аверінцев С. С. (1993); Гнезділов А. (1995)).
Це — страх віч-на-віч із хворобою та самотністю, безпорадності і залежності від оточуючих, каліцтва, життя на межі смерті. Це також зневіра в своїх силах, в рятівну силу близьких, у свою долю. Це сум нів, відчай, депресія, передсмертна туга, дратівливість, агресія, що сягає запеклості, якою, як правило, маскується надзвичайна кволість, гранична виснаженість. Це загальне тілесне нездужання, нудота, сер цебиття, анорексія, кахексія, дегідратація, розлад свідомості та ін. Це стан безнадії й нестерпності, стан невимовного горя. Пекучий біль, страждання в серці, почуття приреченості, чекання невідомого, неви правного, безвихідь, самодокори і самосуд, жах — все це постійно присутнє в переживаннях хворого в термінальному стані.
Відчуття часу-простору в термінальному режимі досить своєрідне й нестійке. У термінальних хворих свої стосунки з часом-простором. "Час вийшов із своєї колег", він то мчить, летить ("так заспішив, що я не можу його наздогнати"), то наче зникає, втікає в безодню, то трапляється "зупинка часу", то він скручується, вгвинчується в точку.
244
Для одних існує лише сучасне, для інших — минуле, треті живуть лише майбутнім ("розпався зв'язок часів"). При цьому, як показують клінічні спостереження, це не стільки час подій, скільки час станів, він близький екзистенціальному переживанню "миттєвості-вічності" (Гнезділов А., 1995; Гончар П., 1993; Злочевський С, 1986).
Простір — то збільшується, то звужується ("душі тісно в одному тілі з раком"), то розширюється настільки, що хворий відчуває себе піщінкою. Багато хто з хворих починає жити виключно в обширі ін дивідуального простору, не виходячи у зовнішній. Нерідко простір ніби згортається (подібно сувою, свитку), стягується, як час, у точку. Інколи він розширюється до океанічних розмірів, і хворий почуває, що щезає в ньому (Гнезділов А., 1995; Гончар ГІ., 1993).
У термінальному стані різко змінюються рольові життєві установ ки. Складається враження, що нав'язана ситуацією (долею), лікарями та родичами роль тільки хворого викликає внутрішній протест. І це природньо і вельми по-людськи. Бо коли лікар каже, "що помрете від такої-то хвороби, ви всього лише "випадок", тобто присутні у статис тиці і вам просто не пощастило: ви опинилися одним з певного числа випадків, що реєструються... Проте між розгляданням себе в якості статистичної одиниці і сприйняттям свої долі як чогось особистого і унікального — величезна різниця" (Шестов Л., 1992, с. 5, 16).
З'являються, причому незалежно від статі і віку, різноманітні рольові позиції — "дитини", "дорослого", "батька" (за Є. Берном), а також і позиції "жертви", "тирана", "вчителя" та "вояка". Деякі хворі сприймають себе невдахами, вбогими, мізерними, переможеними ("я вдаюся собі шафою, з якої усе винесли", "програв життя"). Тим часом багато хто у термінальному процесі навчається долати певною мірою свої страждання, знаходячи унікальні смисли, які допомагають зноси ти суворість термінального періоду, більше того, стати будівничими, організаторами усього внутрішнього та зовнішнього простору, ство рюючи довкола себе особливий клімат взаємин. Назвемо цей пара докс резонансом внутрішнього і вищого, минучого і перебуваючого. З'являється те, що Кастанеда назвав "бездоганністю помислів, почут тів і рішень".
Далі ми спробуємо дати узагальнене бачення основ-причин тих порушень, що мають місце в термінальному стані. Значною мірою це результат нескінченних бесід з чудовим психологом Поліною Гончар, життя якої обірвалось на півслові. Поліна Гончар мала "дар прозріва ти крізь психологічну тканину", і тому її допомога в концептуалізації досвіду, її ідеї неоціненні і ні з чим не можуть бути порівнянні.
Усі різнопланові симптоми реагування на термінальну ситуацію, видається, є проявом єдиного системного психологічного феномену. Доволі умовно його можна було б назвати "якістю життя". Відповідно
245
до спостережень це явище виникає в процесі переходу людини під дією (впливом) смертельного захворювання до іншого режиму актив ності, до принципово іншої стратегії життєздійснення. Треба вважа ти, що ця "якість життя" має свою логіку й організацію, відмінну від якості життя людей, що живуть поза межею термінального періоду.
Беручи загалом, в якості механізму і причини такого переходу виступає суб'єктивна "картина світу", яка в процесі переживання термінального стану зазнає суттєвих змін ("щось трапилось з оточую чим її — його світом"). Водночас зі зміною картини світу спо стерігається порушення структурованості часу — простору, а також гостре переживання "авторства життя", виникають трансцендентальні теми в психологічній реальності хворого, відбувається "перегляд" життєвих опор особистості.
Що ми маємо на увазі, коли говоримо про "картину світу"? При цьому, очевидно, усяке визначення умовне і не виявляє суті предмета в цілому. Картина світу — центральний ядерний момент — це систе ма уявлень (усвідомлених чи неусвідомлених) особистості про світ, своє місце в ньому, про діючі причинно-наслідкові закономірності і випливаючі з цих уявлень стратегії управління (самоорганізації) своєї життєдіяльності на всіх рівнях — від фізичного до соціального. Ціл ком зрозуміло, що в кожної людини своя внутрішня модель зовніш ньої реальності.
Отже, картина світу — це неозорний комплекс уявлень людини про світ — як соціальний, так і природний, її уявлення про саму себе. Світосприймання дане людині мовою, вихованням, середовищем, що різними шляхами діють на психіку, особистим досвідом, релігією, наукою, мистецтвом.
На думку деяких вчених, зокрема медієвістів, особистість як така є вмістилищем соціокультурних систем свого часу. За такого розуміння особистість виступає як мікрокосм соціально-культурної системи. Ро зрізняють концептуальну і мовну картини світу.
Відбита в свідомості людини картина світу являє собою надзви чайно складне явище. Вона вельми варіативна, мінлива й нестійка. Картина світу може бути пластичною і ригідною, цілісною і фрагмен тарною, відрізнятися ступенем діференційованості й усвідомлення. Більшість людей, як ми знаємо, часто-густо характеризується дуже невисоким рівнем усвідомлення картини світу, майже несвідомо здійснюючи свої акти поведінки, живучи та діючи начебто "не прихо-дячи до тями".
Головна функція картини світу — упорядкування інформації про зовнішній і внутрішній світ суб'єкта, про процеси цього світу, а та кож організація поведінки на всіх рівнях прогнозування, антиципації, когнітивної регуляції діяльності.
246
Центральний механізм функціонування картини світу — як моделі зовнішньої та внутрішньої реальності — імовірнісна організація і впорядкування досвіду. Дія картини світу поширюється на вельми обсяжний спектр активності людини від елементарних настроюваль-них актів сприйняття до глобальних життєвих виборів і рішень.
Архітектоніка (структура і зміст) картини світу значною мірою визначаються домінантами у свідомості людини. Як зазначав О. О. Ухтомський, які домінанти людини, таке й її інтегральне уяв лення світу, картина світу, така її поведінка, такі щастя і нещастя, таке її обличчя для іншого й установка на особу іншого.
Водночас із зміною картини світу і взаємопов'язано із цим проце сом відбувається процес зміни соціальних позицій суб'єкта (соціальний простір) — перехід до соціальної безструктурності — по зиції людини без будь-якої позитивної соціальної ідентичності. Бага то дослідників, які працювали зі смертельно хворими, відмічають цей фактор, як надзвичайний, що значно погіршує стан хворого, травмує його (Саймонтони К. та С., Досталова О., Гоулер Я. та ін.).
Таким чином, відразу змінюються усі основні системи організації, структурування життя суб'єкта — порядок і структура випадають із внутрішнього життя і з зовнішньої організації. Надходять зовнішня і внутрішня безструктурність і невизначеність. Можливість прогнозу вання і управління життям зникає, відбувається втрата впевненості в тому, що ти є автором свого життя. Набувається досвід самотності, приниження, богооставленості.
Руйнація картини світу і означає порушення та непередбачуване за наслідками нищення основних кодів, основних систем, в яких упо рядковуються всі життєві процеси людини. У найтяжчих випадках порушення картини світу супроводжується зміною життєвого просто ру, втратою "домівки", звичного, опанованого, окультуреного просто ру, "виходом" у зовнішній простір, не заповнений для суб'єкта, не позначений "чуттєвою тканиною" життєвих подій особистості. Фак тично це втрата особистішої ідентичності.
Освоєння нового простору вимагає зусиль і напруження, і само по собі є конче енергомістким і психологічно небезпечним процесом. Етнографії відомі випадки, коли зміна лише просторового способу структурування людей вела до деструкції всіх соціальних і економіч них зв'язків та ієрархій (Тернер В., Леві-Стросс К. та ін.).
У психологічних дослідженнях часу загальновизнаною є концепція подій особистісного часу, зміст якої полягає в тому, що час сприй мається особистістю залежно від його насиченості подіями і від того сенсу, який усі ці події мають для основних цілей людського життя. Психологічна ситуація, пов'язана зі смертельним захворюванням, ве де до переживання часу, який "зійшов зі своєї колеї" (В. Шекспір), до
247
відчуття розпаду єдиного тексту життя, до втрати самоідентичності в часі. Особистісний простір-час утворює якесь єдине мереживо струк-турування життя, систему координат — хронотоп особистості (М. М. Бахтін). Життя завжди розгортається в особистісному хроно-топі, і стрімка, зовнішньо зумовлена руйнація хронотопу призводить до втрати основ людського життя.
Однією з суттєвих рис розладу головних опор звичних категорій, порядку й закономірностей сприйняття є вирівнювання імовірнісної структури мислення, сприйняття, пам'яті, уваги і т. п., перехід начеб то у випадковий режим бачення. Один із доказів того — велика кіль кість розладів на початковому етапі проходження через "інфор маційну кризу" тяжкого захворювання за невротичним типом. Потім відбувається наче входження в нову реальність — відбувається "розкодування" смислів. •
Існують дані про порушення вищих психічних функцій, та вони констатують лише факт патології, факт деструкції, не розкриваючи характеру цієї патології. На думку Поліни Гончар, ці порушення строго визначеного порядку. Порушення саме довільної пам'яті, пов'язаної з ієрархією смислів особистості, з імовірним упорядкуван ням досвіду; те саме стосовно уваги, мислення, мови — "за принци пом лакун" — якісь теми табуйовані, якісь, навпаки, домінують в розмові, специфічні (мовні) побудови, які не зустрічаються в нор мальному стані — також за невротичним типом. Якщо це справді так, вважала П. Гончар, то ці порушення можуть бути оборотними і ско-ригованими внаслідок психокорекційної роботи психолога, спрямо ваної лише на формування (вирівнювання) картини світу як ієрархії смислів і значень.
Стан соціальної та когнітивної безструктурності досить добре опи саний в соціологічній (етнографічній) літературі. Там він визначаєть ся поняттям лімінальності (В. Тернер). У психології з цим явищем багато працювала П. Гончар, дошуковуючись природи неврозу.
Вияв лімінальності (лімінал — людина переходу, порогу, межі) не одмінно поєднує в собі цілий ряд ознак, з-поміж яких головні — фізична кволість, хворобливість, виснаженість, відсутність певної по зиції в градації соціальної ієрархії (відсутність будь-якого соціального статусу), нещасливі, невдалі любовні взаємини, своєрідне інтуїтивно-індуктивне мислення, присутність теми смерті як суттєвої.
Лімінальність є начебто антистратегією життя щодо "структурних" людей, які становлять структуру суспільства. Лімінальність — стан переходу і кризи. Це якість життя певних верств соціуму, але водно час — це властивість перехідних періодів у житті будь-якого члена суспільства (підлітково-юнацький період, клімактеричний, тер мінальний та ін.).
248
Можна, вочевидь, припустити, що лімінали як люди переходу, за І. Пригожиним, становлять нерівноважну систему. Умовою лімі нальності є деструкція картини світу і пов'язане з цим процесом пе ребування в стані змістової і семантичної невпорядкованості й хаосу. Цей стан розв'язується або зниженням рівня організації системи, і тоді йому відповідає напіввипадкова (фрагментарна) картина світу, тобто життя в невпорядкованому середовищі — перехід до стратегії виграшу (лише підкріплені реакції, ситуативне реагування і т. ін.); або формуванням нової картини світу, і в цьому разі вона мусить бу ти лише картиною вищого рівня складності і впорядкованості, що включає і новий досвід особистості, і ті нові смисли, які цей досвід містить.
У першому випадку маємо справу з деградацією свідомості, з ре гресією, із звуженням спектру поведінки і стану соціальної смерті як головного системоутворюючого фактора якості життя, у другому — з розширенням свідомості, із домінуванням поведінки реагування.
Усі наведені особливості реагування на термінальний стан станов лять унікальну психологічну тканину переживань, вимагаючи засто сування особливих методів психологічної підтримки. Термінальний хворий перебуває в лімінальному стані, бо є людиною межі, стоїть над прірвою, на порозі загибелі. А відтак йому необхідно допомагати шукати порятунку, опори, які лежать над прірвою — границею, вище життя.
7. ПОТЕНЦІАЛ ПОДОЛАННЯ ЛЮДИНОЮ КРИТИЧНИХ СТАНІВ БУТТЯ
7.1. "Критичність" як передумова буттєвості. Споглядаючи світ і се бе в ньому, людина завжди прагне вирішити певне питання, що по ставило перед нею її власне життя, сповнене радощів та розчарувань, сподівань і відчаю, здобутків і втрат, а отже, "звичайне" людське жит тя. Відповідаючи на питання, поставлене життям, можна, звершивши акт пізнання або перетворення, здійснивши вчинок, віднайшовши істину в окремій ознаці повсякдення чи, навпаки, в глибинній досте-менності буття. Шляхи можуть бути різними, загальна ж причина — у втіленні в конкретному моменті людського життя необхідності "тримати відповідь".
За твердженням К. Ясперса, "людина не обмежується тим, що в ній доступне пізнанню. В неї завжди дещо понад те, що вона сама може про себе знати. її природа, її витоки — все це перебуває поза межами пізнаного" [5]. Власне тому, шукаючи відповідей на питання "життєвого гатунку", людина здатна сягати меж буття і певною мірою долати їх — нехай лише у пізнавальному акті, проте з достатньою мірою впевненості у власних силах, у своїй "буттєвій спромож ності — бути".
249
Розмірковуючи про сутнісні ознаки життя людини, досить часто вдаються до категорії "буття", досягаючи при цьому певних гносеоло гічних акцентів у тлумаченні досліджуваного феномена, ніби "вивищуючи" таким чином його науково-пізнавальний статус. Проте в пошуках онтологічних ознак досліджуваного феномена застосуван ня даної категорії не постає "термінологічною умовністю", а означає свідомий вибір пізнавально-перетворювальних основ теоретичних і прикладних пошуків.
Таким чином, коли йдеться про "життя"людини, передовсім маєть ся на увазі реально-практичний контекст розгортання "індивідуального світу "Я" в реальному часі та просторі життєдіяльності. Одна з найпо-казовіших аналогій у цьому — онтогенетична картина життя індивіда. Коли йдеться про "буття" людини, мається на увазі цілісний конти нуум життєпроявів "Я" як онтологічного утворення, в якому співіс нують, взаємодіючи й взаємозумовлюючись, різноманітні за змістом і сутнісними ознаками рівні буттєвості "Я". Так, "індивідуальне буття" може розглядатись як буття природи (органічної та неорганічної), буття соціуму, буття історії, буття духу, буття світу тощо. Тобто, застосовуючи дослідницький аспект "буттєвості" стосовно до життя людини, стає можливим актуалізувати у пізнавапьному акту ре&чьні, проте вилучені зі спектру безпосереднього споглядання пласти (рівні) розгортання індивідуального світу "Я" людини — історичний, куль турний, макросоціальний, або ж інтраіндивідуальний, субстанціаль ний тощо.
Кожному окремому моменту життєдіяння людини шіастивий спе цифічний "стан буття" — комплексний сутнісний показник того:
а) що досягнуто, здійснено, отримано людиною на шляху розгор тання власної сутності "Я" в сукупності всіх можливих напрямів і рівнів розгортання — факт реального буття; б) наскільки перспек тивним у плані розгортання індивідушіьної сутності "Я" є досягнутий момент буття — факт реальної перспективи; в) як оцінюється та пе реживається людиною здобутий момент буття у всій сукупності його ознак — факт ресьіьного переживання. На думку Е. Гуссерля [1], саме факт переживання в "течії буттєвості" виокремлює моменти "актуаль ного" й "потенціального", "дійсного" та "можливого", а отже, позначає людське буття як таке, що розгортається за певними онтологічними законами, що кваліфікує людське буття як окремий, специфічний спосіб існування.
Моменти "тримати відповідь перед власним буттям" виникають не випадково, хоча іноді досить неочікувано для самої людини. Вони є досить закономірним явищем, що має свою і внутрішню, і зовнішню логіку розгортання. По-перше, ці моменти характеризують стан буття як такий, якому властива певна міра напруженості щодо його складо-
250
вих або ж динаміки їх розгортання; по-друге, ці моменти актуалізу ють стан буття, якому властива певна міра непевності, невизначеності, що при цьому суттєво детермінують самопочуття людини; по-третє, ці моменти актуалізують необхідність діяти, засоби і напрями чого, як правило, наперед не відомі.
Загалом, ці моменти можна визначати як "критичні стани буття", поява яких є абсолютно природною, оскільки "критичність" — сут-нісна ознака буття людини, як і буття взагалі. "Критичність" постає як функціональний прояв "проблемності", в основі якої лежить "суперечливість", що зумовлюється вже самим фактом будь-якої (навіть не-проблемної, не-конфліктної, не-критичної) взаємодії.
Поряд із цим можна стверджувати, що "критичність" у реальному життєдіянні людини (на відміну від апріорних теоретичних тверджень) може поставати і як закономірність, і як випадковість. Критичність є природною, оскільки є онтологічною ознакою людського буття, проте не-природними можуть бути причини, що зумовлюють її актуалізацію, її загострення. Саме ця не-природність (а часто просто неочікуваність) зумовлює той факт, що людині просто або, навпаки, складно подолати цей стан, цю безвихідь — або ж, навпаки, нову перспективу розгортання власного життя. Чи можливо вирізнити "індекс критичності": до "позитиву" чи до "негативу" спря мовує вона життєвий шлях людини в той чи інший момент його
розгортання?
Геродот стверджував свого часу, що "найтяжча мука для люди ни — багато що розуміти і не мати сили боротися з долею". Унамуно погоджувався з тим, що "все або майже все можемо ми охопити свідомістю і бажанням, і нічого або майже нічого — волею". З одного боку, можна пояснити все, можна зробити спробу й зрозуміти це все; та чи можна протистояти тому, що існує й виявляє себе незалежно від вашої волі, вашого бажання оволодіти ним, підкорити його своїм устремлінням, своїм очікуванням гармонії, спокою, певності буття?
Водночас слід пам'ятати, що фантазія людини, породжена незнан ням причин напрочуд реальної, та все ж "міфічної" критичності бут тя, може побудувати настільки нереальний та унеможливлюючий нормальне існування людини світ фантазій та уявлюваних образів, страхів і пересторог, що людина поступово втратить можливість ре ального сприйняття перебігу подій, а отже, і можливість продук тивного діяння в цих ситуаціях. Тому краще зробити спробу побуду вати систему знань, яка обмежить фантазування стосовно того, що відбувається, і тим самим ослабить емоційно-почуттєвий контекст, напруження з приводу того, що переживається — того, що "раптом виникло, відкрилося, спричинило біль".
7.2. Критичні стани буття: сутність та спроби кваліфікації. "В нас щохвилинно народжуються й помирають смутні свідомості, елемен-
251
тарні душі, і з цих народжень і смертей складається наше життя. Ко ли вони помирають раптово, ми відчуваємо біль, різкий, як від уда-РУ" [4] — так Мітель де Унамуно характеризує постійність і посту пальність буттєвості: в її пізнавальній, перетворюючій, духовній сфе рах, що власне, і зумовлюють сутнісний контекст людського способу існування, а отже, і буття кожної окремої людини.
Критичний стан буття — це той, що торкається найглибинніших струн буттєвої цілісності людини; спонукає до змін у сутнісних сто сунках зі світом — пізнавальному та перетворюючому. Цей стан, по суті, — "коливання на межі буття", сенс якого — "утриматись на межі попри реальну можливість втратити рівновагу".
Складним випробуванням для людини є саме відчуття та пережи вання межі: між радістю та стражданням, добром і злом, минулим і майбутнім, життям і смертю. Буттєва криза — це і вияв, прояв, пе реживання і подолання межі, граничності, краю.
Чи можна кваліфікувати "індекс критичності", властивий тому чи іншому стану буття людини? Можливо, так, проте ця кваліфікація, як і сама ідентифікація "критичності", є і повинна бути індивідуально зорієнтованою, спрямованою на аналіз конкретного, індивідуального буття. Хоча й загальних залежностей не уникнути при цьому, адже індивідуальні буття настільки відмінні, наскільки і схожі.
Унамуно стверджує: "Наше бажання жити, наша потреба в житті вимагає, щоб істинним було те, що підтримує існування людини і суспільства; істинною водою буде для нас та рідина, яка, якби її ви пити, втамувала нам спрагу, і саме тому, що вона справді втамує нам спрагу, а істинним хлібом — те, що втамує нам голод, і саме тому, що він справді втамує нам голод". А отже, істинне буття неможливе без загострення критичності, вибуху криз, а надалі — їх подолання, в якому народжується достеменне "Я"; достеменне буття "вимагає" кри тичних станів та подальшого їх подолання.
У людському бутті найпрекрасніші речі таять у собі найтрагічніші можливості: "Любов, кохання — це найтрагічніше у світі та в житті: любов — дитя обману і мати розчарування; любов — втіха у безутіш ності, єдині ліки проти смерті, а, по суті, — сестра її. Любов із неса мовитістю шукає в коханому не тільки його, а й чогось більшого, а не знаходячи — впадає у відчай" [4], найдеструктивніший відчай з усіх відомих та можливих. "У глибинах любові таїться безодня вічного відчаю, з якого пробиваються на світ надія та втіха", — все ж стверджує Унамуно.
Іноді "критичність" виявляє себе не одразу, а довгими роками "визріває" в людині, щоб потім — з усією вражаючою силою — завда ти удару, нестерпного болю. Саме так виявляє себе криза "невчас ності народження", "поза-часовості буття". Адже вона присутня в ін-
252
дивідуальному бутті "завжди" — з народження, проте настає хвилина, коли людина якнайяскравіше це розуміє, приймає цю "нездоланність" і поринає у вир кризи.
Для Унамуно вершинний вияв кризи, критичності стану буття — відчуття та переживання болю — фізичного, душевного, буттєвого. Людина здатна створити міф "з нічого", вона здатна персоніфікувати все задля того єдиного, "щоб врятуватись від "ніщо", а єдина воістину таємнича таїна буття — це таїна болю" [4].
Можливо, біль є дорогою свідомості, і саме завдяки йому живі істоти отримують самосвідомість. Адже мати усвідомлення самого се бе, бути особистістю — це означає знати і відчувати свою відмінність від всіх інших істот, а відчути цю відмінність можна тільки як удар, як більш або менш сильний біль, як відчуття власної межі. Само свідомість є не що інше, як свідомість своєї власної обмеженості, "Я" відчуває себе самим собою тоді, коли відчуває, що не є всім ін шим; "знати і відчувати межу, до якої я єсмь, це означає знати, де закінчується моє існування і з якого моменту я вже не єсмь" [4]. Чи не в цьому буттєва сила критичності — прихованої й актуальної водночас?
7.3. Типи критичних станів буття. Буття людини розгортається від повідно до ряду законів, центральними з яких є два — закон єдності та закон неперервності існування. Ці закони визначають буття люди ни як таке, що є власне властивим людині, конкретній людині, а не іншій, не будь-кому.
Закон єдності у просторі "проявляться передовсім у єдності нашого тіла, а потім — в єдності наших дій та цілей" [4]. У кожен із моментів нашого життя людина має певну мету і на ній зосереджується синер-гія її дій. Хоча в наступний момент людина може змінити свою мету, в певному смислі вона є людиною тим більшою мірою, чим ціліс нішою є її діяльність, чим довше вона здатна утримувати (нехай ви дозмінюючи, трансформуючи) систему цілей.
Інший закон — закон неперервності в часі. Не актуалізуючи розмір ковувань про те, чи є людина сьогодні "тим", ким була ще вчора, можна стверджувати, що те, ким людина є сьогодні, набуває себе че рез безперервну послідовність станів свідомості з того, що було з нею в кожний момент її минулого. Досвід, пам'ять — "основа індивіду альної особистості, оскільки традиція — основа колективної особис тості народу. Ми живемо згадкою і завдяки згадці, і наше духовне життя є, по суті, не що інше, як устремління нашої загадки тривати й перетворюватись у надію, устремління нашого минулого претворюва-тись у майбутнє" [4].
Перший тип критичних станів буття зумовлений саме "вібрацією" законів індивідуального буття — сутнісного осереддя буттєвості люди-
253
ни. Де виникає загроза цілісності, єдності чи безперервності, там спочатку підвищується міра критичності (оптимальний рівень якої взагалі можна визнати природним, нормальним явищем), а потім може розвиватися критичний стан. Така "вібрація" може бути зумо влена як зовнішніми, так і внутрішніми обставинами розгортання ін дивідуального буття. Людина не може залишатись осторонь від пере живання цієї "вібрації", не може не реагувати на неї — іноді досить болісно й трагічно.
Другий та третій типи критичних станів буття зумовлені пережи ванням простору та часу буття — сутнісних складових як самого бут тя, так і законів, що описують (або характеризують) його. Простір і час завжди присутні навіть на рівні чуттєвого сприйняття людини (К. Ясперс), хоча спершу вони постають людині у своїх фізичних ознаках, надалі — розкриваються в сукупності інших — надреально-практичних — характеристик. Почуття людини не здатні подолати просторово-часових переживань буття; людина не може вислизнути з їх обумовленості і завжди певною мірою обмежується ними. Простір і час наділені сутнісними кількісними характеристиками: розмірністю, гомогенністю, безперервністю, безкінечністю тощо. Якщо в індивіду альному образі простору чи часу буття втрачається або викривлюється одна з цих характеристик, тоді й може відбуватись перехід гармоній ного стану буттєвості людини в критичний. Так можна назвати кри тичними стани коливання на межі "близько-далеко", "зараз-потім", "скоро-невідомо, коли", "так-ні" тощо.
Четвертий тип критичних станів буття зумовлений актуалізацією критичного досвіду людини. Під "критичним досвідом" розуміється невідрефлектований, негенералізований та нетипологізований у своєму змістовому та структурному наповненні досвід людини діяти певним чином в різнопланових ситуаціях буття. Критичним може стати будь-який "позитивний" досвід, застосований, проте, у невід повідній ситуації, або не на відповідному змістовому рівні його пре зентації тощо. Значно більшу "критичність" має так званий "негативний" досвід, що за своїми змістовими ознаками на рівні ін дивідуального буття людини не набув статусу "способу цілеспрямова ного, завершеного, продуктивного діяння". Тому такий спосіб діяння нагадує хаотичний рух, ланцюжок спроб і помилок, що й надалі за лишається таким, не набуваючи суттєвих змін.
П'ятий тип критичних станів буття може бути зумовленим вимо гою (об'єктивною чи суб'єктивною), що ставить людині саме жит тя — змінитися, стати "іншою". Проте навіть "нещаслива людина від дасть перевагу тому, ким вона є, нехай разом зі своїми нещастями, аніж погодиться, звільнившись від них, стати іншою. Адже нещасливі люди, якщо вони зберігають здоров'я в своєму нещасті, тобто коли
254
вони намагаються перебувати в своєму бутті, віддадуть перевагу не щастю перед небуттям", — пише Унамуно. Вимагати від будь-кого, щоб він став іншим, це все одно, що вимагати, щоб він перестав бути самим собою; "особистість зберігає себе, припускаючи зміни в своєму способі мислення та бутті тільки тоді, коли ці зміни можуть увійти в єдність та неперервність її духовного життя. Зміни припустимі тільки тією мірою, в якій вони можуть бути інтегровані у властивий даній особистості спосіб бути, мислити й відчувати, можуть гармоніювати з ним, а окрім того, вони повинні бути поставлені в єдиний взаємозв'язок її спогадів і згадок: [4]. Поряд з тим можна назвати цілу низку обставин життя, які "ініціюють" саме цей тип критичності буття людини. Фактом є також те, що протягом життя одна і та сама людина може пережити велику кількість різновидів криз одного типу, часто не маючи навіть змоги актуалізувати й застосувати набутий раніше досвід діяння в умовах такої кризи.
Подальший аналіз змісту й характеру критичних станів буття лю дини, а також способів їх подолання, до яких вдається людина, мож на здійснювати, звернувшись до феномена "потенціал індивідуально го буття людини", який генералізовано презентує спроможність і здатність кожної окремої людини бути та діяти в світі.
7.4. Природа потенціальних ознак людського буття. Розмірковуван ня про сутність людського буття та спроби визначити його рушійні сили з метою побудувати універсальний алгоритм організації та за безпечення "ефективного", "продуктивного" життєвого шляху людини властиві кожному окремому історичному етапу розвитку філософської та психологічної думки. Як тільки "філософствування" виокремилось у доволі самостійний засіб світосприймання та світовідображення, одразу ж почали здійснюватись спроби так пояснити світ і так виз начити сутність людини, аби стало можливим запропонувати такі за соби їх взаємодії, які задовольнили б кожного "зацікавленого в цій взаємодії суб'єкта" (а власне — і світ, і людину) з погляду очікуваної перспективи розвитку і шляхів її (перспективи) досягнення.
Одна історична епоха пропонує людині новий міф, що надає змогу по-новому уявити закони, за якими існує та розвивається світ. Інша історична епоха вибудовує нову філософію — філософію "добро чинного світу" та "доброчинно діючої людини", де доброчинність по стає соціально-схваленим засобом "шляхетно протистояти світові", не завдаючи шкоди йому та захищаючись від можливих руйнівних впливів від "могутнього партнера". Наступна історична епоха знахо дить "чудодійний засіб" жити у злагоді зі світом у новій релігії, через яку людина отримує набір детальних рекомендацій-регламентацій
255
щодо того, як діяти та вчиняти, як і над чим розмірковувати, що за лишати поза своєю увагою тощо. Проте ніколи ці засоби "розуміння і ДІЇ" не були і не визнаватимуться універсальними, крос-культурними та поза-історичними, тобто такими, що лежать поза особливостями історичної епохи, духу певного часу та певної культури.
Кожен новий "день історії" народжує нове бачення світу, нове ро зуміння природи людини. В сучасному світі це — вже вдивовиж синте зовані, глибинно-сутнісно подані пояснювальні моделі, де присутні елементи казки й міфа, філософії та конкретно-наукових конструктів, релігійних і духовних вчень. Проте не може не дивувати, власне, незмінність вихідних проблем і питань, до яких з давніх-давен при вернуто увагу людини і на які шукає і не знаходить історично-переконливої відповіді.
Одна з таких проблем, одне з таких питань — джерела людського буття як специфічного способу існування у світі, відмінного від ін ших і водночас єдиного, що здатен осягнути природу і зміст всіх ін ших форм існування, світів, просторів та Всесвіту загалом. Змістовий осередок цієї проблеми — у визначенні природи потенціальних ознак буття людини. Можливо, саме тому історія світової філософії та пси хології має на сьогодні силу-силенну точок зору і пояснювальних концепцій щодо того, як тлумачити потенціальні ознаки буття люди ни. Чи правомірно говорити про "індивідуальний потенціал буття" окремої людини і які засоби його виявлення та реаіізації? Що є складниками цього феномена (реального чи ірреального), як можна визначити їх компонентну вагу у загальній структурі "цілого", тощо?
Коли говорять про "потенціальні ознаки"життєдіяння особистості. то, як правило, вдаються до одного з відомих і поширених у філо софії та психології підходів до визначення природи цього феномена.
Перший підхід пропонує розглядати проблему потенціалу та по тенціальності в діаді діалектичних визначень стану існування явища (або феномена) — "можливе та дійсне", "актуальне та потенціальне". "Дійсний стан" реального існування явища позначає дану, актуальну, актуалізовану ознаку (або ж систему ознак) певного явища "можливий стан" — не-дану, не-актуалізовану, не-реалізовану ознаку (систему ознак) цього ж явища. Аналізуючи існування явища в кож ний окремий, конкретний момент часу, можна стверджувати "можливу" або "дійсну" даність кожної окремої ознаки досліджувано го явища, стверджувати "актуальний" або "потенціальний" стан тієї чи іншої ознаки або явища загалом.
Другий підхід, не заперечуючи пояснювальних можливостей пер шого, пропонує поставити проблему потенціалу дещо інакше. Діалек тична "картинка" заміни "можливого стану існування" явища "дійс-
256
ним станом" і переходу від "потенціально можливої до актуально виявленої якості" в психології, зокрема, не може бути достатньою в поясненні певних характеристик та ознак розгортання психологічного змісту життя людини. Якщо уявити собі можливість розмірковування про психологічні складові життєдіяльності людини як такі, що у пев ний момент часу є відносно сталими з огляду на: 1 — змістові ознаки кожної з них; 2 — кількісні ознаки кожної окремої та всієї сукупності загалом, тоді це справді "калейдоскоп ознак", в якому дійсно стала кількість "кольорових камінцш-складових" і до того ж відомий "колір та розмір" кожного камінчика. Можна прогнозувати кількість та якісні особливості комбінацій "кольору" та орнаменту-форми", а от же, дана комбінація є актуальною, а решта можливих — потенціаль ними.
Проте, коли предметом аналізу є такий феномен, як буття люди ни, жива реальність, що постійно змінюється, рухлива і досить часто невловима у своїй сутнісній динаміці, видається недостатнім розгля дати окремий момент життєвиявлення людини як мимовільний прояв якоїсь сукупності ознак, властивих даній людині, і за певних обста вин виявлених, розгорнутих, посталих. Водночас індивідуальний світ "Я" — така реальність, що постійно розвивається, набуваючи і втра чаючи в своїх сутнісних ознаках, характеристиках, особливостях то що. Ще хвилину тому це "Я" могло бути іншим, а зараз воно вже має нове переконання, або ж новий емоційний стан, або ж тільки зараз устатену здатність звершити певний вчинок. Тому кожен "нинішній момент" (дійсний, актуальний) життєдіяння людини не закономірним проявом "попереднього, минулого моменту", як не буде прямою пе редумовою "моменту майбутнього" (можливого, потенціального).
Основою визначення сутності потенціальних характеристик буття людини слід обрати той самий змістовий простір теоретизації (пояснення, визначення), в межах якого здійснювався аналіз вихідно го феномена — буття людини. Постулювання онтологічної природи потенціалу індивідуального буття — ознака заявленого другого — он тологічно орієнтованого — підходу до визначення потенціальних ознак буттєвості людини.
7.5. Поняття "інтенціальності" та "потенціальності". Сутньому, як існуючому у взаємодії, взаємоспричиненні, змінюванні та становлен ні, властива інтенція буття. Отже, інтенціальність та потенціальність — онтологічні властивості буття сутнього, які пронизують буття в цілому і кожну з його форм оремо. Інтенціальність і потенціальність можна визначати як внутрішні глибинні умови розгортання в бутті, дійсності, світі сутності сутнього (у даному разі — сутності індивіду-
■7-82187 257
ального, одиничного самобутгя окремої людини). Тому всі відносини (зовнішні та внутрішні) буття людини (як сутнього) наповнені інтен-ціальним і потенціальним змістом. Кожне окреме людське буття во лодіє інтенцією пізнання та перетворення сутнього, але в особистому житті кожна людина реалізує ці ініціації тією чи іншою мірою, на тому чи іншому рівні, з тією чи іншою продуктивністю, проявляючи при цьому суто потенціальні свої можливості (здатність, здібність, та-1лановитість тощо).
^"-"Індивідуальне одиничне людське буття, окрім властивої йому ін-тенції способу існування, володіє потенцією здійснення індивідуальної сутності "Я". Зміст даної інтенції зумовлений однією з інтенціальних характеристик буття людини — "самопричинністю" як провідною для людського способу існування формою причинності буття сутнього.
Таким чином, потенціальність, з точки зору онтологічно орієнто ваного підходу, визначаться як сутнісна властивість буття розгортати свій зміст у певних часових і просторових межах, які окреслюють "онтологічні рамки" даного, конкретного буття. Людське буття (як сутнє) є "позитивною мооюшвістю" одиничного, конкретного буття людини, оскільки в процесі онтогенезу людська особа проходить весь шлях "розгортання" її "людяності" послідовно від початку до кінця і досягає в цьому конкретних результатів, властивих саме її індивіду альному буттю, її одиничності.
Потенціальність слід визначати як сутнісну (онтологічну) власти вість буття особистості. Психологічна сутність даної властивості може стати зрозумілою через розкриття механізмів та закономірностей змістових переходів інтенціальних та потенціальних характеристик буття особистості.
Кожній окремій людині рівною мірою властива інтенція біологіч ного, соціального, культурно-історичного та індивідуального існуван ня, проте кожна людина володіє неповторним потенціаіюм реалізації, здійснення цих інтенцій. Слід зауважити, що кожна з названих інтен-цій є специфічною за змістом, тому специфічними є механізми та за кономірності її "здійснення", реалізації. Специфічними є засоби, зна ряддя та прийоми "індивідуачьного буття", що розкривають, розгор тають цю інтенцію.
Така "багатозначна специфічність" визначаться не площинними відмінностями інтенціональних змістів, але особливим (в онтологіч ному сенсі) змістом кожного з рівнів буття сутнього, який відтво рюється в тій чи іншій інтенції існування людини. Найбільш склад ною у досягненні та здійсненні є інтенція "безпосереднього самобуття, інтенція "здійсненої індивідуальної сутності", оскільки в онтологічному розумінні ця інтенція є найвищою, а тому визначальною для буття
258
конкретної людини. "Безпосереднє самобуття" як самостійне сутнє — позитивна перспектива буття кожної окремої людини, проте ця пер спектива не досягається кожною людиною просто "за визначенням". Досягнення (або втілення) даної інтенції вимагає певних, специфіч них зусиль з боку самої людини.
Потенціальні характеристики буття людини виявляються в тому, як вона реалізує інтенції свого способу існування:
чи здійснює їх повною мірою;
чи помножу у самостійному пошуку наявні індивідуальні засоби
здійснення цих інтенцій;
чи забезпечує взаємопроникнення інтенціональних особливостей
різних рівнів у своєму повсякденному житті, та ін.
Характеристика буттєвої активності людини за цими позиціями дозволяє зробити висновок щодо ступеня володіння людиною якістю "суб'єкта свого життя".
Потенціальність — онтологічна властивість окремого, "одинич ного" людського буття — деякого самостійного сутнього, яке перебу ває в постійному русі: змінюється, розвивається, розгортає свою сут ність — "стає собою". Відповідно до багаторівневої вибудови буття ін дивідуальної сутності потенціальність має різні онтологічні форми, що відображають якості здійснення "безпосереднього самобуття":
• за ознакою психологічної зумовленості:
• за ознакою перспективності індивідуального розвитку:
• за ознакою продуктивності саморозвитку:
• за ознакою цілісності "розгортання" індивідуальної сутності "Я":
Потенціальність буття людини (як безпосереднього самобуття) пролонгована в часі: вона завжди в минулому, як щось завершене, закінчене; вона завжди в теперішньому, як те, що чиниться, здійснюється; вона завжди у майбутньому, як те, що тільки має здійснитись. Але, оскільки потенціальність "висвічує" сутність інди відуального буття, яка залишаться незмінною в процесі розгортання, розвитку, становлення і яка в кожен окремий момент існування
259
поєднує в "своєму теперішньому" і "минуле", і "майбутнє", можливе прогностичне пізнання даної сутності, передбачення її "потенціаль ного руху".
Дійсність людського життя, що розгортається в конкретному часі та просторі як "безпосереднє самобуття", пронизана багатоманітними проявами його (самобуття) інтенцюнальних та потенціальних власти востей. Дійсність є такою ж багаторівневою, яким багаторівневим є сутнє; вона така ж цілісна і завершена за змістом. Спостерігаючи та вивчаючи реальність життя окремої особистості, досить дослідити один з його рівнів, одну з його сфер з тим, щоб на підставі знання про "частину" сформувати уявлення і про "ціле". Адже сформованість або несформованість здатності "бути" виявить себе навіть у найдріб-ніших (або ж найпотаємніших) ознаках життєдіяння людини як суб'єкта, як індивідуальності, як "неповторного світу "Я".
7.6. Потенціал індивідуального буття: "володіти ним" чи "розгорнути його". Визначаючи онтологічну якість індивідуального людського бут тя розгортати в своєму становленні та розвитку неповторну, одинич но-конкретну сутність "Я", можна говорити про потенціал індивіду ального буття людини. Людське буття, здійснюючи себе як самостій не, цілісне, завершене сутнє, реалізує свій інтенціальний та власне потенціальний зміст. Інтенціальність індивідуального буття постає в розгортанні сутнісних характеристик людського способу існування як такого в реальності особистого життя людини. Потенціальність інди відуального буття визначається його неповторною, індивідуальною сутністю самостійного сутнього.
Оскільки здійснене, звершене, реалізоване "сутнє", як онтологіч ний результат буття людини, завжди в майбутньому, завжди є проек цією моменту нинішнього у те, що перед-стоїть, достеменне інди відуальне людське буття завжди є і залишається "позитивною можли вістю" життя конкретної людини. Ця "позитивна можливість" прагне до своєї завершеності в неповторному "світі" само-буття людини, до свого визнання як цінності, що осягає в собі "всеєдність буття як сутнього". Потенціальність тому — сутнісна визначальна ознака безпо середнього самобуття, зазначає С. Л. Франк, його онтологічна влас тивість.
Онтологічним продуктом життєдіяння людини є "індивідуальний світ "Я", що вибудовується людиною в постійній взаємодії із "зовнішнім" світом — світом речей і світом суспільних відносин.
Буття окремої людини, що відбувається в конкретному часі і про сторі, індивідуально-неповторне за своїм змістом та якостями, отри мує характеристику сутнього як "світу". Оскільки тільки людині дана здатність збагнути, осягнути цілісність буття різноманітних сутніх,
260
буття як "світ" може бути зіставлене лише із буттям людини. Буття речей, явищ, процесів отримує статус "предметного" світу, об'єктивного, безпосередню даного у чуттєвому сприйманні людині.
Суб'єктивний світ "Я" — завжди реальний і одиничний. Творення його — подовжений на все життя процес розгортання людиною по тенціалу свого буття. Вибудований він — звершена "одиничність", розгорнутий потенціал "Я". Індивідуальність завжди присутня в ре альності як у цілісному та неподільному сутньому (в реальній, дійсній формі свого існування), але осягнення її зумовлює визнання за нею неповторної сутності як конкретної та одиничної в цій єдності реаль ної дійсності. "Індивідуальність" має виявитись, "народитись" із всеза-гального та "універсального", втілитись у неповторний світ "Я".
Осягнути та розгорнути потенціал свого буття — значить для лю дини осягнути та здійснити власне покликання та призначення. Історія наук про людину (гуманітарних і природничих) зберігає багато свід чень про те, як тлумачили філософи, психологи, фізіологи здатність людини до духовного зростання, оформлення своєї особистості, фор мування неповторного "світу" своєї індивідуальності: від релігійно-метафоричних визначень "іскра Божа", "дух Божий" (Г. Сковорода) до онтологічно витончених "покликання", "призначення" і до філо софсько-психологічних "потенціал буття", "потенціальність".
Буття людини є багатовимірним та багаторівневим, таким самим є індивідуально-неповторний світ "Я" людини. Як пише В. Соловйов, "Я", особистість людини визначається не тільки тим, що вона є, але значно більшою мірою тим, чим вона хоче та намагається бути, чим вона робить, творить себе. Перед "Я" особистості в цій справі поста ють безмежні перспективи, адже людська особистість — це "можливість для здійснення необмеженої дійсності". Якщо буття лю дини досліджується в часово-просторовій перспективі реального жит тя, тоді пошук та виявлення індивідуального потенціалу людини по стає як процес зародження, розквіту та згасання цієї сутної, психоло гічної якості людського буття — "бути особистістю", "бути суб'єктом свого життя".
Процес розвитку особистості, становлення людини "суб'єктом буття" реалізується як процес розвитку її взаємин із оточуючим світом. Здатність до самопізнання надає людині можливість самостій ного та колективного пошуку сутності явищ навколишнього середо вища та інтимних за змістом явищ особистішого "Я". Реальність формування внутрішнього світу "Я" — результат "творчої самодіяль ності " людини в реалізації відношень до світу: світу речей, світу ін ших людей, світу особистого "Я" (С. Л. Рубінштейн). Оволодівши всією системою відношень, особистість переходить на новий рівень самопроявів та отримує якості "суб'єкта буття":
261
самостійно організовувати своє буття;
насичувати його певним ціннісним змістом;
спрямовувати його певним життєвим цілям;
обирати індивідуально-неповторні засоби та способи діяння;
тощо.
Результатом, вершиною процесу "суб'єктивування особистості" завершений, цілісний "світ "Я" особистості", який надає всім подаль шим самопроявам людини сенс культурно-історичного змісту та рів ня.
"Світ "Я" особистості" — не лише більш-менш вдала метафора, яка пояснює, рефлектує складність та індивідуальну неповторність буття людини в реальному світі. Це — психологічна реальність, зміст, тенденції та механізми розвитку якої необхідно розкрити з позиції наукової психології в поєднанні з методами та засобами суміжних наук — філософії, соціології, педагогіки та ін.
Потенціальність, як онтологічна властивість (і характеристика) буття особистості, належить йому (даному особистісному буттю) за визначенням, по суті, оскільки особистісне буття — позитивна пер спектива життя людини. Прояв даної характеристики полягає не ли ше у сформованості, завершеності світовідносин конкретної особис тості, айв якіснш перспективі розвитку даних відносин засобами ін дивідуального "Я".
Деяка певна здатність "бзпосереднього самобуття" відтворювати в своєму одиничному існуванні "всеєдність сутнього" і реалізувати свою неповторну сутність в кожному окремому моменті буття і відобра жається в понятті "потенціал індивідуального буття", або "потенціал безпосереднього самобуття" людини. Потенціал окремого людського буття відтворює інтенціальні та власне потенціальні характеристики буття людини як самостійного сутнього. Інтенціальність виявляється в розгортанні людиною у своєму бутті сутнісних властивостей людського способу існування як такого. Потенціальність виявляється у звершуваних людиною актах здійснення, реалізації свого індивіду ального буття, реалізації своєї одиничної, неповторної сутності.
Загалом, потенціал — це багатозмістовне явище індивідуального життя, яке відображає прогнозовану в кожний окремий момент існу вання особистості та констатовану в кожному пізнавальному акті виявлення сутності особистості — індивідуальну та соціальну успішність (можна також говорити про культурно-історичну успішність):
262
Тому можна говорити про сутнісно властиві кожній окремій осо бистості певні ознаки її буттєвої активності:
рівень розвитку системи відношення до світу,
індивідуально-прийнятий та індивідуально-здійснюваний процес
розвитку особистістю змісту життєвих відносин до світу;
індивідуально-неповторну якість продуктів діяння особистості у
соціальному та індивідуальному житті;
"масштаб" життєвого простору, створеного особистістю;
• "насиченість часом" індивідуального життя особистості та ш.
Доречним постає питання про природу (або характер) віднесеності
потенціалу буття до реальності існування конкретної особистості. Чи "володіє ним" особистість "предметно", якщо певний потенціал її бут тя вже є, вже існує? Володіє як засобом чи знаряддям діяння; як пев ною спроможністю чи можливістю; як ознакою чи характеристикою? Якщо весь континуум психологічних феноменів є ірраціональним за змістом та формою буттєвого відтворення, то феномени "потенціальності" є ірраціональними найвищою мірою (якщо лише можливо використати таку порівняльну конструкцію). Ці феномени властиві буттю, проте володіти ними (або "о-володіти" ними) немож ливо. Слід розуміти їх природу, враховувати "потенціальні можливості буття" як такого у конструюванні або організації формуючих просто рово-часових умов "відчуття руху" та "власне поступу, розвитку", або ж зважати на здатність до самостійного світоконструювання тощо. Проте "очікувати на предметність" цієї "ірреальної реальності" не є можливим. Потенціал індивідуального буття постає у поступальному та продуктивному розгортанні людиною інтенцій та потенцій власно го існування, здійсненні власного покликання і призначення в часі та просторі свого життєтворення.
7.7. Потенціал подолання критичних станів буття. Можна і слід стверджувати "одиничність" індивідуального буття як вихідний посту лат теоретизації його сутності, проте необхідним є встановлення та визначення типологічних ознак розгортання "індивідуального світу "Я" в сукупності його змістових і динамічних характеристик. Як стверджував Екклесіаст: "Всьому і всім — одне: одна участь правед нику й нечестивцю, доброму й злому, чистому й нечистому, тому, що приносить жертву, і тому, що жертви не приносить; як доброчинно му, так і грішнику; як тому, що клянеться, так і тому, що боїться клятви". Проте, щоб визнати перспективність застосування типоло гічного методу у вивченні здатності людини долати "перепони буття" та дослідженні використовуваних при цьому засобів, слід визнавати переконливість не лише поетично-образних тверджень, що наведені.
263
Будь-яке розмаїття явищ і феноменів можна типологізувати, слід лише правильно обрати основу типологізації. При цьому не потрібно боятися втрати "індивідуальності", розмивання її у "типічному", "подібному". Професійно застосований типологічний метод дозволить підкреслити "індивідуальне", вирізнити його з-поміж "схожого", від тінити його неповторність.
Для побудови типології потенціальних ознак подолання людиною критичних станів буття можна застосувати прообраз типології онто логічних форм потенціальності, що була вже наведена. Отже, у про тистоянні людини і світу в ситуації "критичної напруженості буття" можна спостерігати такі типи здатності долати набуті критичні стани у поєднанні відповідних складових кожного з типів: ,-—Тип 1 — потенціал подолання критичних станів природжений, прогресивний, конструктивний, завершений.
Тип 2 — потенціал подолання критичних станів природжений, статичний, нейтральний, незавершений.
Тип 3 — потенціал подолання критичних станів природжений, ре гресивний, деструктивний, незавершений.
Тип 4 — потенціал подолання критичних станів природжений, прогресивний, нейтральний, незавершений.
Тип 5 — потенціал подолання критичних станів набутий, прогре сивний, конструктивний, завершений.
Тип 6 — потенціал подолання критичних станів набутий, статич ний, нейтральний, незавершений.
Тип 7 — потенціал подолання критичних станів набутий, регресив ний, деструктивний, незавершений.
Цей схематичний перелік не відтворює повну картину типологізо-ваних алгоритмів діяння людини в умовах "критичного стану буття", проте демонструє принцип типологізації за чотирма типологічними основами:
1 — за ознакою психологічної зумовленості буттєвих характеристик
(потенціал природжений, потенціал набутий);
2 — за ознакою перспективності індивідуального розвитку
(потенціал прогресивний, статичний, регресивний);
Як бачимо, у багатоманітному поєднанні визначених типологізо-ваних ознак і постає різноманіття індивідуалізованих ознак буттєвого діяння в умовах "невтамованої критичності". Наведемо лише окремі характерологічні картинки визначених типів, наголосивши на тому,
264
що чітко виражених "чистих типів" в реальному житті майже немає. Проте часом неймовірним розмаїттям "перехідних, проміжних типів" можна, принаймні, замилуватись.
Картинка перша — "активний творець буття". Людина, що наділена потенціалом І типу, має природжену здатність вільно та ак тивно перед-стояти світові у будь-якому його змістовному та дина мічному статусі. Вона здатна активно освоювати ситуації та стани буття, віднаходити їх приховану, потаємну суть і, відповідно до осяг нутого, обирати відповідні засоби і способи дій. її дії, як правило, не зорієнтовані на уникання, "втечу від ситуації', вона навпаки "прагне назустріч" світові, його незрозумілостям і дисгармоніям. їй підсилу подолати руйнуючий контекст ситуації, переломити його, зумовити конструктивний вихід з цієї ситуації і для себе, і для тих інших, хто ще постали залученими до того, що відбувається. Кожна така ситуа ція для цієї людини — не знесилення у бутті, а навпаки — нове ви пробування, в якому можна відкрити ще якусь свою спроможність чи здатність, "зуміти ще й це", знайти нове надбання, новий досвід, но вий горизонт. Виходячи з такої ситуації, людина констатує "приріст" своїх можливостей, своє "зростання", свою здатність до наступних злетів. Разом з тим ця людина не схильна до невиправданого ризику, в якому можна забути про природну обережність та необхідність "тамувати подих перед небезпекою". Вона вміє вчасно спинитись у пошуках "нового", якщо подальший пошук може бути пов'язаний з втратою "індивідуальної цілісності "Я". Кожен її "буттєвий рух" прагне цілісності й завершеності, а спосіб її життєдіяння вражає гармоній ністю поєднання тремтливої "відкритості світові", з одного боку, а з іншого — непохитної стрункості індивідуального "Я".
Картинка друга — "схованка власного "Я". Людина, що наділена по тенціалом II типу, викликає метафоричне порівняння "скринька-в-скриньці". Це щось, що завжди чогось обіцяє, проте ніколи не вта мовує очікувань і пошуків, сподівань і прагнень, як би світ (чи хтось інший) не волів й не волав. Вона — як дивовижна обіцянка всьому — й світові, й собі самій, проте ніхто ніколи не дізнається того, чи мала ця обіцянка реальні підстави для неймовірних очікувань, чи була ли ше удаваним, тим, що видається, проте не "є". Цій людині даровано безмежжя можливостей, проте вона ніколи не скористається й час тинкою їх. Вона, звичайно, завжди буде привабливою для інших, ад же "дар" має свою трансценденційну здатність зачаровувати самою своєю прихованістю. Вона буде вирізнятись з-поміж інших і виклика ти милування нею у всіх, хто здатен до споглядання. Проте ніколи це споглядання не змінить свого статусу у напрямку до реального діяння
265
чи перетворення: "милуйся та забувай — на краще". Майже фанта стична "нейтральність до світу", "недоторканість до власного "Я" — трагічна дихотомія цього способу існування. Настає хвилина, коли людина сама прагне дізнатись, впевнитись "кому і в чому вона обіця на, "що і хто вона насправді". Вона прагне збагнути, до чого ж вона природжена, проте не має сили на те, щоб сама віднайти відповідь. Вона здатна просити й молити когось іншого допомогти їй у цьому нестямному пошуку, ладна віддати будь-що, аби самій "збагнути се бе". Проте цей пошук не може бути плідним ніколи. У тому-то й до ля — шукати й не знаходити, відчувати безмежну красу — й ніколи не дістатись до неї, або хоч краєм ока поглянути на її принади. Хоча, звичайно, залишається можливість "над-потенціальності" в індивіду альному розвитку, коли йдеться про спроможність "перейти через се бе", сягнути за "межу можливого", відкрити простір "іншого" буття, з іншим змістом потенціальності. Мабуть, це є можливим, проте аж надто рідко втілюється у життя.
Картинка третя — "спалахнути, щоб загинути в полум Т". Людина, що наділена потенціалом типу 2, не має природженого "дару інди відуальної сили", проте прагне його віднайти, розвинути, навчитись підтримувати "вогонь власної буттєвості". І це вдається їй у важкій повсякденній праці, у тенетах різноманітних обмежень, у повсякден ному пошуку та служінні власній релігії "Я". Довгим і непростим по стає цей шлях, але чим далі, тим більш п'янкою видається очікувана перемога, і вже несила розмірковувати над наслідками, над тим, що безумовно буде, настане, закономірно здійсниться. Стільки покладе но на вівтар перемоги над "заданістю й детермінованістю буття", що вже неможливо спинитись, перепочити, набратись нових сил. Тільки далі — хоч крихту дивовижного щастя, хоч краплину життєдайної во ди аби втамувати спраглу до "вільного буття" душу. І в цьому без кінечному, як здається, пошукові душа загартовується, а в "Я" вигар товується прообраз тієї сили й міці, що так манив і кликав до себе, що був таким жаданим і сутнісно необхідним. Ще крок, і ось воно поруч — вільне буття вільного в своїх можливостях "Я"... І зовсім не страшить те, що одразу за цією миттю — втрата цілісності "Я", бо за багато було покладено зусиль, бо у цьому несамовитому прагненні душа палала й згоряла, втрачаючи реальну спроможність "бути не тільки в цю мить", але й "бути надалі", хоча б ще трохи, якщо не можливо "бути завжди". Життя мов стрімкий біг до мети, за до сягненням якої — не-буття. Однак, вона не спиняється, не сповіль нює кроку, вже готова не бігти, а летіти. Чимдуж... Чимдуж...
7.8. Типи або "буттєві засоби" долання криз. Вічним, проте, зали шається питання про універсальні засоби "протистояти" світові або
266
власне руйнівним його впливом. Як, не розпочинаючи "індивідуально орієнтованих досліджень та спостережень", взяти й застосувати щось над-індивідуальне, поза-персональне й ефективне водночас? Чи іс нують такі засоби? І чи вдалося людству упродовж усієї своєї історії забезпечити позитивну відповідь на це питання?
Микола Кузанський стверджував, що єдиною "безсумнівною істи ною є те, що сукупність світу не може ніколи вичерпатись, оскільки все умоосяжне, в которому його (світу) головна частина, є те, чим може стати" [2], а отже, процес розгортання сутностей світу, і люди ни — нескінченний. Такою ж нескінченною постає і здатність пізна вати й перетворювати світ, а отже, й здатність винаходити та створю вати все ефективніші засоби взаємодії зі світом. Тим більше, що всі ці "винаходи" є необхідними етапами на шляху до себе — яким "можеш бути", проте яким ше "потрібно стати", доклавши необхідних зусиль.
До найдавніших можна віднести перелік засобів "бути у світі", до лаючи всі типи "критичності" буття, що зустрічається ше у міфоло гічній, а також у філософській традиції "пояснювати світ":
бути мудрим;
бути сильним;
бути настійливим.
Вважається іноді, що "мудрість" є центральною віссю буттєвого досвіду людини, оскільки "знімає" в собі спроможність людини "бути сильною" та "бути настійливою", хоча й не заміщує цих складових буття.
Розмірковуючи про шляхи оволодіння мудрістю буття, Микола Ку занський пропонує зважати на уявлення про "три сфери та десять полів мудрості" [2]. Так, він стверджує, що перша сфера мудрості пе ребуває там, "де ми знаходимо її, як вона перебуває вічно", тобто йдеться про ідеальний світ, в якому ідеї-ейдоси перебувають у свош недоторканій сутності. Досить важко черпати мудрість з такого іде ально-ейдетичного світу, дано це небагатьом, проте, з іншого боку, це не так вже й неможливо. Потрібен лише своєрідний, специфічний досвід, буттєве вміння, певна спорідненість "ейдосу"-буттю, і тоді він може поставати у розгорнутих моделях "мудрого осяяння" тому, хто здійснює задля цього певний буттєвий вчинок.
Друга сфера мудрості перебуває там, "де ми знаходимо її в неми нучій подібності" — реальний світ, реальність. Черпати мудрість "просто з життя", що розгортається в реальному часі та просторі — властиво і по силам вже не одиницям, але більшості людей. Хоча, як запевняють філософи, тільки "реального досвіду" недостатньо для того, щоб осягати мудрість, оскільки цей тип досвіду, як правило, ут-
267
римує людину у полоні реально-практичних навичок і дій, а досте-менність мудрості полягає у спроможності "підноситися" над безпосе реднюю реальністю та охоплювати свідомістю закономірності її існу вання, що, як правило, не доступні через сукупність реально-практичних ознак цієї реальності.
Третя сфера мудрості — "де вона здалеку світиться у часовому по тоці своїх подоб" — світ уявлюваного, проте не фантастичного, вига даного, а саме "подібного", в якому реальність не втрачає свою сут ність, а лише багатоманітно "мерехтить" у відтінках "можливих тлума чень". Це дуже своєрідна сфера мудрості, шлях до істини в якій — ін туїтивне прозрівання подоб, а через нього — подальше "вилущення" істини з-поміж багатоманіття "обгорток-фантиків", за якими вона все ж є і не втрачає себе залежно від кількості та яскравих "одежин".
"Полів", особливо придатних для полювання за мудрістю, можна назвати десять, як вказує М. Кузанський. Перше поле — "знаюче не знання" передбачає необхідність визнати тезу, що "неосяжне ро зуміється неосяжно", а отже, відповідно до "буттєвого масштабу" то го, що пізнається, слід встановити свою, специфічну "міру очевид ності", за яку непотрібно сягати, достатність якої слід визнавати. Йдеться про осягнення над-реальних речей та феноменів, які є ре-ачьно-присугніми, проте довести це можна лише засобами абстраго ваного від реальності пізнавального чуття — от як "божественне", "святість", "всеєдність" тощо.
Друге поле — можливість-буття очікує від мандрівника по ньому визнання тези, що у вічності "єдине та його потенція раніше будь-якої відмінності актуально суть ця вічність"; будь-якій актуальності передує потенція можливості, що є субстанціальною складовою "єдиного", "сутнього". "Можливість" виникає не колись потім, вона одразу в згорнутому вигляді присутня в "даному". Осягаючи якийсь окремий момент буття, слід пам'ятати, що в ньому присутня потенція вічності. Хоча навіть серед філософів мало хто зважувався на ман дрівки по цьому полю мудрості, пише М. Кузанський.
Третє поле — неінше. "Що є неінше? — доречною відповіддю буде: неінше є не що інше як неінше, а на питання "Що є тоді інше?" — правильною відповіддю буде, що інше є не що інше як інше; так як світ є не що інше як світ, і так далі про все, що можна назвати" [2]. Все є тим, чим воно є, а отже, воно не могло не стати тим, чим ста ло. Що в цій мудрості — наперед-заданість чи глибинна закономір ність будь-чого знаходити втілення в тому, в чому може і повинно втілитись?
Четверте поле — поле світла, радість премудрості після осяяння та осягнення — вершинний момент у спробі "торкнутись мудрості", за
яким, проте, розгортається поле хвали, а за ним — єдності, рівності, зв'язку, розподілу та порядку. Мабуть, лише пройшовши всі ці (або ж інші) поля мудрості, можна реально наблизитись до її мерехтливого сенсу. Хоча кожен може обирати свій шлях і свої засоби долати його. Чи можна скласти повний перелік засобів бути у світі та долати його "критичність"? Питання це риторичне, а отже, з тих, що завжди лишаються актуальними і завжди без відповіді, адже знайдені відпо віді ніколи не є достатніми і ніколи не будуть остаточними...
Розділ V. КОХАННЯ, ШЛЮБ, СІМ'Я: ПРОБЛЕМИ ТА ШЛЯХИ ДО ГАРМОНІЇ
Зв'язок двох осіб різної статі, що називається шлю бом, — це непросто природний, тваринний союз і не про сто громадянська угода, а перш за все моральний союз, що виникає на грунті взаємного кохання і довір 'я, і та кий, що перетворює подружжя в єдину особу.
Г.-Ф. Гегель
1. КОХАННЯ ЯК СЯЙВО І ДРАМА ЖИТТЯ
Ця казка днів — вона була недовгою, Цей світлий сон — пішов без вороття. Це тихе сяйво над моєю долею! — Воно лишилось на усе життя.
Ліна Костенко
Найважливішим компонентом життєдіяльності особистості є її статева поведінка та шлюбно-сімейні відносини. Ця сфера — чу додійне джерело життєвої енергії, емоційного піднесення, духовно-душевного здоров'я особистості і водночас поле турбот, напруження, незадоволеності особистості своїм життям.
Проблема статевого виховання учнів, молоді та дорослого насе лення є вельми гострою, оскільки невігластво в питаннях статевих стосунків призводить до конфліктів в сім'ї, розпаду шлюбів, самот ності, що є причиною нервово-психічних розладів, венеричних захво рювань, захворювань на СНІД, соціальної напруженості в суспільстві.
З урахуванням теми, яка розглядається в даному посібнику — "Життєві кризи особистості", зосередимо увагу на тих чинниках, що створюють особливе напруження в статевих стосунках людей на су часному етапі розвитку суспільного життя в нашій країні.
268
269
Глибинним джерелом життєвої кризи почасту буває, особливо за часів юності й молодості, драма кохання. її потенційні можливості закладені в метафізичній природі цього почуття, яке становить, на думку І. Тургенєва, найнедоступнішу таїну життя людини. Які ж акорди цього почуття надають трагічного звучання мелодії кохання? Як запобігти драмі кохання і попередити її переростання у життєву кризу особистості?
Вважаємо, що обговорення цього багатогранного комплексу про блем має входити до курсу гуманітарних дисциплін, особливо психо логії, педагогіки, етики та низки інших предметів.
Тим часом більшість підручників навіть не згадують слово "кохання" або обмежуються скоромовкою, не враховуючи того, що юнацький вік і доба ранньої молодості — це саме той світлий період життя людини, коли юні серця переживають свою чарівничу весну і в цю пору так важливо, щоб в їхні розум і душу вливалися чисті, ніжні акорди любові через слово батьків, вчителів, кінематограф, телеба чення, літературу, мистецтво. "Статеве виховання і має бути вихован ням власне кохання, тобто великого і глибокого почуття — почуття, прикрашеного єдністю життя, устремлінь і надій" (А. С. Макаренко).
1.1. Блаженство й страждання — велика таїна кохання. Кохання — це почуття, що втілює в собі, здавалося б, непоєднувані поривання людської душі: блаженство і муки; світлу віру і згубну невіру; радість буття і страждання; самозабуття і марнославство. Якою стороною обернеться це почуття в конкретних життєвих ситуаціях, залежить від духовно-моральнісних достоїнств закоханих, глибини й сталості їх почуттів, а також від тих життєвих обставин, за яких, як у своїй стихії, виростає квітка кохання. Тому й у трактуванні кохання при сутня неоднозначність суджень, висвічуються то та, то інша сторони цього примхливого, дещо навіть чудернацького почуття.
"Кохання — найвранішнє з наших почуттів" (Фонтень). У цих сло вах закумульовано багатовікову мудрість людини у розумінні кохання як свята людської душі, як пристанища радощів, чистоти й свіжості.
З глибини віків дійшли до нас слова, від яких віє чаруванням, ніжністю, сердечною щирістю.
"Поклади мене, як печать, на серце твоє, як перстень на руку твою, адже міц на, як смерть, любов. Стрімкі води не можуть загасити її, і ріки не заллють її. І якби хтось давав усе багатство дома свого за любов, він був би зневажливо відки нутий". Ці рядки з "Пісні пісень Соломона", поеми, що включено у канонічний текст Старого завіту.
Почуття любові, подібно до проміння світла, що складається з багатьох променів, є сплавом цілої множини почуттів. "Кохання!.. Скільки неосяжного в цім слові. Який океан в єдиній сльозі! Яке не-
270
бо в єдиному погляді! Яка буря в єдиному зітханні! Яка блискавка в єдиному дотику! Яка вічність в єдиній миті" (А. Франс).
Поети і художники, філософи і вчені, користуючись відповідними засобами пізнання, намагаються проникнути в загадкову сутність ко хання, дати описання його симптомів або намалювати вигадливу кар тину його проявів. Стендаль в своєму "Трактаті про кохання" так зоб ражує ауру цього почуття: "Кохати — це значить пізнати насолоду, коли ти бачиш, торкаєшся, відчуваєш усіма органами чуттів і на яко мога близькій відстані істоту, котру кохаєш і яка кохає тебе".
Кохання, як всеохоплююче почуття, полонить людину, підносить її, духовно-моральнісно очищує і збагачує її душу. В "Тріумфі кохан ня" Шіллер проголошує:
Счастливьі любовью Боги, — и любовью Равньї ми Богам! Где любовь — небесней Небо и земля там Ближе к небесам.
Однак в історії людства і в усталених уявленнях мають місце пря мо протилежні погляди на кохання й оцінка його ролі в долі людини. Болгарський вчений Кирил Василев у своєму філософському трактаті "Кохання" подає вислови Наполеона і Шопенгауера про любов, в яких це могутнє почуття постає перед нами як зло. Наполеон убачав в коханні демонічну силу, що стоїть на перешкоді розвою вольових якостей чоловіка-завойовника в політиці, в економіці або в науці. Отже, кохання шкідливе, і його слід обмежити фізіологічною гранню. А для Шопенгауера, який вважав, що найвищі потенції людини на лежать мистецтву й філософії, була огидною саме фізіологія. Кохан ня — ворог людини і людства через те, що примушує людей — подіб но до маріонеток — до продукування собі подібних, стверджував він.
Однак життєствердною і філософськи мудрою оцінкою кохання є визнання його як життєдайної сили людського існування. "У світі зла, глупства, непевності і сумнівів, що звуться існуванням, — гадає Г. Синкевич, — є одна річ, для якої ще варто жити і яка, без сумніву, могутня, як смерть: це кохання".
Відзначаючи велику, всеперемагаючу силу кохання, Л. Толстой твердив: "Кохання є саме життя, але не життя нерозумне, стражденне і гибельне, а життя блаженне і нескінченне".
Між тим кохання — це не тільки блаженство і високий злет духу, а й пекельні муки і знемога духу й плоті. Навіть будучи розділеним, воно не є лише насолодою, зачаруванням. В реальності це емоційні поривання супряжуються з тривогою, тугою, муками ревнощів, не-
271
спокоєм, стражданням. Однак страждання і муки кохання — це особ ливі емоційні стани людини, вони в даному разі мають інакші то нальність і сутнісну насиченість. Муки кохання Ф. Енгельс назвав найшляхетнішими, найпіднесенішими і водночас найіндивідуаль-нішими муками. А Г. Гейне так висловився щодо цього почуття: "Янголи називають це небесною відрадою, дияволи — пекельною му кою, люди — коханням".
Драматичні сторінки інтимного життя великої української поетеси Лесі Українки.
Звернемося до цікавої книжки Володимира Панченка, члена Спілки пись менників України, кандидата філологічних наук "Так ніхто не кохав...", в якій по дано 10 шедеврів української любовної лірики і новели про них.
У новелі про Лесю автор розповідає, що першим її коханням був грузин Не-стор Гамбарашвілі, стосунки з яким, за твердженням біографів, "були більш ніж дружніми". Про це начебто свідчила й Ольга Петрівна, Лесина сестра, з якою її єднала особлива духовна близькість.
Нестор Гамбарашвілі за участь у студентському русі в 1894 р. був виключений з Московського університету. Він продовжив навчання в Києві. В 1895 р. разом із ще одним студентом знімав кімнату в Косачів. Леся тоді щойно повернулася з Болгарії, де вона гостювала в родині Драгоманових. Там вона пережила велике потрясіння — смерть дядька Михайла, свого духовного наставника...
Грузія викликала в дівчини широкий інтерес: її захоплювала сила духу народу, який усім негараздам протиставив свою мужність та доблесть і зумів зберегти се бе. У свого "учня" Леся вперше ознайомилася з "Витязем у тигровій шкурі". "Коли б я не була українкою, я б хотіла бути грузинкою", — якось сказала вона.
Розмови про Грузію тривожили думку про долю рідного краю. Влітку 1896 р., проводжаючи Нестора на канікули в Горі, Леся попрохана привезти їй із Грузії кинджал — "як емблему для боротьби з ненависним ворогом". Він виконав це прохання. Впродовж літа вони писали одне одному. Проте всі Лесині листи зго дом зникли без сліду у вихорі громадянської війни.
1897 рік почався для неї різким загостренням хвороби. Щоб боротися з неду-гом, поїхала в Ялту. Там, отримавши чергового листа від матері, дізналася про одруження Нестора Гамбарашвілі. "Дуже сумно мені те, що ти пишеш мені про Гамбарова... Привітай його від мене, як побачиш, скажи, шо я часто згадую його, а шо я йому не пишу, то се, певне, його не здивує...". Це рядки з Лесиного листа-відповіді. Чується в них ледь стримувана душевна гіркота, хоча, напевно, Несто-рове рішення не було для неї цілковитою несподіванкою. Адже ше в лютому на папір лягли слова:
Не дорікати слово я дала,
І в відповідь на тяжку постанову
Ти дав колючу гілочку тернову,
Без жаху я в вінок її вплела.
Рясніше став колючий мій вінок...
Дарма, я знала се! Тоді ще, як приймала
Від тебе зброю, що сріблом сіяла,
Я в серце прийняла безжалісний клинок.
Тепер мені не жаль ні мук, ні крові,
Готова я приймать і рани, і терни.
272
За марні мрії, за святії сни Пречистого братерства і любові.
Стоячи біля вікна у своїй київській кімнатці, вона думала про "світ інакший", не той, який обмежений чотирма стінами: з людськими голосами, дзвоном трам ваїв, паровозними гудками... У вірші "Так прожила я цілу довгу зиму" це голов ний мотив: усвідомлення свого трагічного відторгнення від "шумливого світу за вікном", від простих радощів життя. Вступала в силу весна, у Києві стояв квітень 1897-го, а Леся, борючись із відчаєм, почувалась обкраденою лихою долею.
/ жаль мені, і думаю я з жалю:
Та чи не так, як от тепер весну,
Я бачила кохання, й молодощі,
І все, чим красен людський вік убогий?
Те все було, та тільки за вікном.
Те, що для інших було звичайним, само собою зрозумілим, для неї виявилося
недосяжним...
Потрібна висока мудрість, стійкість та мужність, велич душі та волі для того, щоб не вийти із драми кохання із підрізаними крилами, а зберегти віру в себе, в інших, зберегти як святий дар здатність до життєвої творчості.
Друге кохання в житті Лесі — Сергій Мержинський. Познайомилися вони влітку 1897-го в Ялті. Лесю мучив туберкульоз кісток, Мержинського — сухоти. Він приїхав з Мінська, де служив на залізниці.
Мержинський був професійним революціонером. У рисах його і духовній по ставі було щось чаруюче: "тонке стурбоване лице", "прекрасний, тонкий, облямо ваний чорною бородою профіль, з блідим матовим, шо часто палало нездоровим рум'янцем, лицем, з чорною хвилястою шевелюрою". Таким малювали портрет Сергія Мержинського його друзі. Був він людиною лагідної вдачі, інтелігентною, висококультурною. У ньому жив вогонь самопожертви.
Після Ялти вони листувались...
"Твої листи завжди пахнуть зів'ялими трояндами, мій бідний, зів'ялий квіте!.. Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. 1 нішо так не вра жає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно, невідборенно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не мо жу. Мій друже, любий мій друже, створений для мене. Як можна, щоб я жила са ма, тепер, коли я знаю інше життя?"
Не хотіла вірити, що 30-літній Сергій помирає. Згадувала зустрічі з ним — у Криму, в Гадячі, Києві, на хуторі Зелений Гай, де якось разом фотографувалися... Кілька разів бачилися в Мінську...
Але зустрічі ті були короткі і обривалися як нескінчена розмова. Залишалося продовжувати їх подумки, на самоті, в кімнатці, де поруч його подарунки: томик Гете німецькою мовою, "Сікстинська мадонна" Рафаеля, чотирьохтомник поезії Гейне...
Восени 1900-го вона отримує лист від лікаря, який доглядав за Мержинським: її другові вельми погано.
З листа Лесі Українки до сестри Ольги: "Тепер немає й розмови про те, чи їду я, чи ні. Звичайно, їду. Здається, мені прийдеться сей рік чимало енергії вжити, але се нічого, коли мета ясною стоїть, то й енергію знайти неважко".
'8-82187
Між нею і ним стали його родичі. Та й Олена Пчілка відмовляла доньку — як-не-як, а в Сергія сухоти. Проте Леся поїде в Мінськ в січні 1902-го. Доглядати за хворим.
273
Все, все покинуть, до тебе полинуть, Мий ти єдиний, мій зламаний квіте! Все, все покинуть, з тобою загинуть, То було б щастя, мій згублений світе!
Стать над тобою і кликнуть до бою Злую мару, що тебе забирає, Взять тебе в бою чи вмерти з тобою, З нами хай щастя і горе вмирає.
У вільну часину, затамувавши біль душі, сиділа над книжками: мала зо бов'язання перед журналом "Жизнь". Жила, як в облозі. В листі до батьків так і написала: "Треба жити так, як живуть люди в осаді, — поставили варту і проводи ли всю роботу, так, мов у нормальні часи".
У Мінську йшов мокрий сніг, вітер рвучно жбурляв великими сніжинками, і вони танули, не долітаючи до землі... Тануло й Сергійове життя.
Однієї січневої ночі, сидячи біля ліжка смертельно хворого Мержинського, написала поему "Одержима". Згодом зізналася І. Франкові: "Я її в таку ніч писала, після якої, певне, буду довго жити, коли вже тоді жива осталась. І навіть писала, не перетравивши тугу, а в самому її апогею".
Сергія Мержинського не стало 3 березня 1901 року. Усім пережитим Леся бу ла вимучена і фізично, і морально. Власне життя здавалося без нього порожнім і марним. Ще коли Сергій був живий, вона, передчуваючи довічну розлуку, напи сала рядки про плющ, який міцно обіймає листям руїну, боронить її від негоди. "А прийде час розсипатись руїні, — нехай вона площа сховає під собою. Навішо здався плющ у самотені?".
Думка про покійного друга не покид&іа її. Якось, 7 червня 1901 р., написала три вірші, в яких запікся біль щойно пережитої драми ("Уста говорять: "Він навіки згинув!", "Ти не хотів мене взять, полишив мене тут на сторожі...", "Квіток, квіток, як можна більше квітів..."). Один із її віршів закінчувався словами, які во на могла б повторити і через десяток літ: "Тебе нема, але я все з тобою!"...
З-поміж друзів Лесі Українки, які морально підтримували її у важку годину, був і Климент Квітка — музикознавець та фольклорист (1880—1953). Ім'я його не раз згадується в листах поетеси, які вона писала 1901 року під час перебування в Карпатах. "Я йому дуже вдячна за те, шо він помагав мені в горах і ходити і вза галі жити, щира і добра в нього натура, та на лихо така надломлена", — писала Леся в листі до сестри Ольги.
1907 року вони одружилися, повінчавшись у Вознесенській церкві, що на Деміївці в Києві. А 1 серпня 1913 року Лесі не стало. Вона тихо згасла на руках матері і свого друга.
Співачка Свободи й Любові пророкувала:
Як я умру, на світі запалає Покинутий вогонь моїх пісень, І стримуваний пломінь засіяє, Вночі запалений, горітиме удень.
Торкаючись Божественної Трагедії кохання великої поетеси і чарівної жінки, що продемонструвала світу подвиг святого, високого кохання — найшляхетніший і найніжніший дарунок серця, мимоволі переймаєшся думкою:
Так ніхто не кохав. Через тисячі літ лиш приходить подібне кохання. В день такий розцвітає весна на землі і земля убирається зрання.
В. Сосюра
1.2. Зустріч із коханням. Велике кохання, зустріч зі своїм "судженим" не завжди приходить у часи юності чи ранньої молодості. З огляду на це можливе навіть занепокоєння: чи відбудеться така зустріч взагалі і хоча б не залишитися на самоті. Життєвий факт, про який йтиметься далі, наштовхує на думку, що таке занепокоєння, ма ло того — тривога, може виникнути вельми рано.
... Восьмирічний хлопчик, учень другого класу, повернувшись зі школи і знімаючи з пліч шкільну торбу, із деяким запалом повідомив батька, який зустрічав його: "Ось ти вважаєш, що я не зовсім такий... Так от, я сьогодні запро понував дівчинці одружитися зі мною і вона погодилась". "Он як! Тож як ти за пропонував?" — спантеличено запитав молодий батько, не знаючи як на цю но вину реагувати. "Ось так і запропонував. Сказав: "Марійка, ти вийдеш за мене заміж?" Вона відповіла: "Так, ти мені подобаєшся". "Ти що ж вельми закоханий в цю дівчинку? — поцікавився ще більш сторопілий батько. "Ну, не те, щоб ду же...". "Чого ж ти так поспішав? — "Боявся, що мені не достанеться".
Існує думка, що такого роду страх зазвичай бере дівчат, жінок че рез те, що в них можливості вибору з різних причин обмеженіші, ніж у представників сильної статі. Виявляється, що це не зовсім так. Чо ловікам також не так просто спіймати свою жар-птицю. Нерідкі ви падки, коли вони йдуть до великого кохання через помилки, розча рування, душевні муки. Деяким доводиться страждати від забобонів, грубого втручання третіх осіб.
У моїй пам'яті вимальовується картина: після читання лекції для моряків Одеського військового округу я — в супроводі групи офіцерів — поспішаю до машини, щоб швидко дістатись додому. Зненацька в момент, коли я вже зби раюся сісти в неї, до мене підбігає чимось схвильований матрос і скоромовкою випалює: "Дайте вашу адресу, я вам напишу". Було ясно, що хлопця шось дуже хвилює, якщо він ризикнув в присутності офіцерів ось так увірватися зі своїм проханням. "Запишіть" — "Я запам'ятаю" — "Але ж моя адреса складна" — "Все одно запам'ятаю". Я називаю адресу. Він дякує і так само швидко зникає. Зро зуміло, що в нього було щось вельми серйозне та болюче.
Беручи до уваги його вік, не так-то важко було здогадатись, що ситуація пов'язана зі справами сердечними. Невдовзі я отримала від нього листа, і все з ясувалось — мої припущення справдились: хлопець не міг дійти однозначної відповіді на своє сердечне питання. У листі він повідомляв: "До призову в армію я дружив з дівчиною. Ми кохали одне одного. Але батьки її були проти нашого одруження. Я пішов служити. Рік ми листувались, але згодом вона все ж вийшла заміж за іншого. Народила дитину. Листування наше перервалося більше ніж на рік. Але ось нещодавно почали надходити листи. Вона розкаюється в своєму по-
274
18
275
г.
спішному невиваженому вчинкові, пише, що любить, пам'ятає, просить вибачи ти. Через кілька місяців я демобілізуюсь. Зараз треба вирішити, як мені жити далі — залишити все як є, хай живе своєю сім'єю, коли вже є син, або... Адже ми лю бимо одне одного. А син не заважатиме. Я його любитиму, раз кохаю її, і вихо ваю. Що ж мені робити? Розриваюсь навпіл. Порадьте". Що ж тут можна поради ти? Варто поміркувати над цим разом.
Те, що я відповіла йому, було лише моїм поглядом на ситуацію і як би я не намагалася співвіднести це з героями драми, навряд чи мені це вдалося б. Моло дому чоловікові, певна річ, слід доходити рішення самому. А таке рішення відпо відальне: тут мають бути задіяні мудрість, мужність і доля, доля не одного моло дого хлопця, а усіх, хто причетний до події.
"Любовь нечаянно нагрянет..." Чи так вже це "нечаянно", як співається в пісні, або "чаянно, чаянно" (це вигук хлопчика з книги К. Чуковського "От трех до пяти", але з іншого, зрозуміло, приводу). Так ось, чи існують якісь передпосилки, умови, які запалюють людське серце ніби раптово, зненацька? У більшості випадків, особ ливо на пересічному рівні, вважають, що вирішальну роль тут відіграє зустріч із "судженим", жаданним. Ця обставина, без сумніву, має зна чення. Згадаймо пушкінську Тетяну. В листі до Онєгіна вона освід чується:
Тьі чуть вошел, я вмиг узнала,
Вся обомлела, запьілала
И в мьіслях молвила: "Вот: Он!".
Далі, встановлено, що суттєву роль відіграють обставини зустрічі майбутніх закоханих. З'ясувалось, що почуття закоханості виникає швидше, якщо обставини були не повсякденними, звичайними, а романтичними — день народження чи весілля спільного друга, ту ристський похід чи поїздка, екстремальна ситуація, в яку вони обоє потрапили.
Після однієї з лекцій до мене підійшов юнак років 18—19, і трохи ніяковіючи, але з якоюсь відчайдушною рішимістю заговорив: "Я довго думав: підійти чи не підійти? Але потім вирішив підійти, щоб пізніше не жалкувати". І він розповів мені свою історію.
Один епізод цієї історії зводився до того, що він покохав дівчину, яку вряту вав під час пожежі. Дівчину було поміщено у лікарню, і він майже два місяці провідував її, ходив за нею, як за дитиною (його вираз), і вона стала йому безмір но дорогою.
У чому ж була проблема? Але це вже інший фрагмент ситуації і фрагмент драматичний. Зараз же зафіксуємо факт виникнення сильного пристрасного по чуття в умовах екстремальної ситуації.
Тепер друга частина цієї історії. Після виходу з лікарні невдовзі постало пи тання про одруження, оскільки в них вже була фізична близькість, і вони очіку вали дитину. Так в чому ж річ? Але власне тут і починались проблеми. Юнаку бу ло всього 18, дівчині — 22 роки. Опріч того, що між ними була певна вікова різ ниця, була ще одна обставина. "В мене дуже хворий батько, інвалід-афганець.
Матері не стало, коли мені було три роки. Ростив мене батько. Усі його надії пов'язані зі мною. І ось... Але я маю поєднати свою долю з дівчиною. І не тільки тому, що фактично ми вже близькі і очікуємо дитину, річ ще й в тім...". Те, що він розповів далі, ще більше ускладнювало ситуацію. "До нашої зустрічі дівчина кохала хлопця. Батьки її були категорично проти їхньої дружби: хлопець здавався несерйозним, часто змінював місце роботи, не думав про продовження навчання, а дочка їх була студенткою університету. Дівчина пішла на розрив. Хлопець поїхав на будову до Сибіру. Невдовзі надійшла звістка, що він загинув при вико нанні якихось будівельних робіт. Дівчина ледь-ледь отямилась після цього удару, а тут..." Він замовк. Здається, він навіть не очікував на пораду, дійшовши виснов ку, що він не може залишити дівчину, яка довірилась йому, а просто мав потребу у співучасті в їхній драмі. Як, все ж таки, ми, люди, своїми скороспішними вчин ками ускладнюємо своє життя!
Сплеск почуття в незвичайній, романтичній чи загрозливій си туації відкладає відбиток на саме почуття, надає йому певної насиче ності. Пережиті моменти радості і захвату, тривоги й трепету надовго, а то й на все життя зберігаються в пам'яті серця — звичайно, що йдеться про нормальних, нерозбещених людей, котрі зазвичай не по водяться як метелики.
Психологічною передумовою закоханості, як встановлено психо логічними дослідженнями, є особливий стан людини — стан "готовності закохатися". Це вельми складний, обсяжний стан, що містить, здавалося б, мало сумісні між собою почування і настрої лю дини. Так, встановлено, що закоханості ми більше піддані, коли пе реживаємо внутрішню кризу, маємо потребу в яскравих почуттях, втомлені повсякденністю і жадаємо абстрагуватися від гнітючої рути ни. Багато з психологів розглядають кохання як цілющий засіб від депресії. При цьому відбувається переключення психічної і нервової енергії з тривожних дум, тяжких переживань навколо того чи іншого "пунктика" стресу на світлі мрії, фантазії, позитивні емоції. І якщо навіть ці переживання перемежуються з сумом, тугою й печаллю — все одно такі переживання справляють цілющу діїо на людську душу. Кохання — це зчарування. В цьому почутті тією чи іншою мірою присутня ідеалізація коханого (чи коханої). Закохані бачать предмет свого кохання у зовсім іншому світлі, ніж в тому, в якому його бачать інші люди. І це може бути не просто ілюзією, "обманом зору", "сфантазованим образом". Ні. Оскільки кожна особистість багато гранна, предмет поклоніння може в пору "розквіту почуттів" являти коханому саме ті грані своєї індивідуальності, які спіїззвучні музиці натури закоханого, а решта сторін характеру, стилю поведінки мо жуть бути приглушені, виявлені неявно. У психологічному осліпленні діє, видимо, й інший механізм. Як встановлено, людина взагалі схильна приписувати іншій те, що притаманне їй самій, те, що вона сама переживає. Зазнаючи сплеску почуттів, а значить, найвищого
276
277
прояву кращого, що закладено в людській природі, що дароване осо бисто даному індивіду, він, завдяки дії названого механізму, свої по чуття проеціює на іншого. І чим палкіше, чистіше, піднесеніше ко хання, тим захопленіші зчарування.
Зачарування, одухотворена закоханість можуть зберігатися довго, інколи — все життя, навіть тоді, коли закохані поєднують свої долі, утворюють сім'ю, що уможливлює тісне спілкування, а значить, і осяжніше бачення коханої людини, до того ж у повсякденній обста новці і на вельми близькій відстані. За такої ситуації у багатьох чари розвіюються і зачарування згоряє. Цей перехід з однієї ситуації в ін шу є вельми відповідальним. Свого роду це випробування на глибину і міцність почуттів. Лише велике кохання при мужньому, сильному характері людини уберігає її від розчарування. Для роду людського ха рактерне велике розмаїття індивідуальностей за емоційною будовою їх серця і складом характеру, а значить, за притаманними їм індивідуаль ними стилями прояву почуття любові. З-поміж представниць прекрас ної статі Лабрюйєр виокремлював кілька типів за манерою кохати. Ось його судження з цього приводу: "Ми називаємо нестійкою жінку, яка розлюбила; зрадливою — ту, яка покохала іншого;легковажною — ту, яка сама не знає, кого вона кохає і чи кохає взагалі; холодною — яка нікого не кохає". Ці особливості натури накладають свій відбиток на стиль любовної поведінки тієї чи іншої особи.
1.3. Спокуса і гріх. У розмірковування над святістю і шляхетністю почуття любові уклинюється проблема спокуси і гріха — як непоряд них вчинків, порушення моральних настанов. Будь-які застереження не можуть часом втримати від спокушення, і людина йде на пору шення установок моралі, норм, традицій, тобто чинить дії, що підпа дають під поняття гріха. Гріховні вчинки мають велику притягальну силу — як підступи, за релігійною інтерпретацією, диявольської на-прави. Згідно з біблійним міфом, перше гріхопадіння — за направою диявола — було вчинено Дцамом і Євою, котрі порушили завіт, да ний їм Богом. За біблійним міфом, прокляття Бога за цей гріх лежить на всьому людському роді. Історія Адама і Єви з більшими чи мен шими видозмінами зберігається у всіх древніх народів, особливо се-митичного напряму.
Але чому ж так притягує, приваблює гріх? От деякі роздуми з при воду цього.
Почему так пленителен, сладостен грех,
Словно омут влекут его пути?
Отчего так бесовски соблазна полна
Та, что взором лукавей и правом беспутней ?
278
Может, тайна, сокрьітая в зтом чаду,
Потому так пленит сатанинской напастью,
Что в грехе, словно в омуте, тонут на дне
Все людские закони всевластья.
И парит лишь свободи шальной круговерть,
Миг блаженства, дарующий Вечность.
Потому так пленителен, сладостен грех,
В нем царит роковая беспечность.
Грех погубит тебя, словно скосит косой,
Но за яд опьяненья расплата
Не тревожит тебя. В омут канул весь мир...
В зтом зелье греха и услада.
Лідія Сохань
(Талисман души. - К., 1996. - С. 109)
Особливо легко віддана на спокусу людина у добу молодості, коли вона сповнена сил, життєвої енергії, коли в неї кипить і вирує кров, коли світлі й яскраві її почуття, але водночас не дозрів її розум, не зміцнілася воля, і лкЗдина ще не оволоділа високим мистецтвом при боркання себе і своїх емоцій. Відомий вираз "гріхи молодості" озна чає помилки, хиби саме цього ламкого та емоційно незрілого періоду життя — юності і ранньої молодості.
Прагнення застерегти молоду людину від необачливого кроку, на пучення бути мудрою і сильною у двобої зі спокусою — ось що ста новить лейтмотив роздумів автора вірша "Пересторога для юнака":
У соблазна, помни, колдовская сила.
Если он Далилой тихо подползет,
Не заметишь сразу, что ниряешь в пропасть,
Лакомством заманит, сетью обовьет.
Даже мать родная удержать не сможет, Распростерши руки, плача и моля. У соблазна, знай же, дьявольская сила, Пусть же он сторонкой обойдет тебя.
А когда зацепит, встретишься тьі с роком, Не склоняй колени, буйной голови. Раз соблазн коварен, одолеть сумеешь, Если в поединке не сробеешь тьі.
Лідія Сохань (Талисман души, с. 185)
279
Кохання — це пристрасть, в ньому багато стихійного, не підвладного волі, здоровому глузду. "Кохання, кохання, коли ти опановуєш нами, можна лиш проказати: прощавай, розуме" (Ж. Лафонтен). Одначе людина істинно достойна, як вважає Ф. Ларошфуко, може бути зако хана як божевільна, але в ніякому разі не як дурна. А тому любов як одна з найсильніших пристрастей, що затягують людину у крайнощі більше, ніж будь-яка інша пристрасть, може правити за пробний ка мінь моральності.
Присутність моральних засад в коханні "бере під варту" (Ф. Шіл-лер) найкраще в природі людини, підносячи, ушляхетнюючи і збага чуючи емоційні поривання людської душі. Кохання і моральність органічно поєднував В. О. Сухомлинський. Він стверджував: "Кохання — це квіти моральності, немає в людини здорового мо рального коріння — немає й благородного кохання".
1.4. Кохання і ревнощі. В підмурку багатьох душевних драм лежать ревнощі. Стосовно цього почуття не випрацьовано єдиної думки.
Одні вважають, що це пережиткове явище, яке не повинно мати місце в цивілізованих народів. Зі всією категоричністю, наприклад, відхиляв ревнощі М. Бердяєв у своїх філософських роздумах про лю бов. "Я завжди вважав ревнощі, — писав він у трактаті "Кохання — політ", — найогиднішим почуттям, рабським, пригнічуючим. Ревнощі не спряжуються зі свободою людини. У ревнощах є інстинкт влас ності і володарювання, але у стані приниження. Слід визнавати право на любов і відкидати право на ревнощі, перестати їх ідеалізувати... Ревнощі є тиранією людини людиною".
Інші доводять, що "ревнощі завжди народжуються разом із кохан ням" (Ларошфуко) і що "кохання часто розпалює свій згаслий факел від полум'я ревнощів" (П. Блессингтон). Мабуть, щоб визначитися у цьому питанні, необхідно серйозно замислитись над самим феноме ном розглядуваного почуття. Ревнощі визначаються як болісні сум ніви у вірності, незрадливості коханої людини, а також у власне ко ханні її. Буває, однак, таке кохання (хоча, вважають, не так вже й часто), яке не полишає місця для ревнощів. Між закоханими вста новлюється таке суцільне духовно-душевне, емоційно-пристрасне єднання, що в них не виникає сумнівів щодо взаємної вірності і лю бові. Однак, якщо такого єднання не наступає і сильне почуття йде лише від однієї з сторін, можливе виникнення сумнівів, тривоги, не певності, тобто тих почуттів, які в своєму сплетенні і правлять за ревнощі. Мабуть, справді неможливо уявити собі сильну пристрасть, яку б не затьмарювала невпевненість. Проте ревнощі можуть походи ти з особливостей характеру людини, сталою рисою якого є недовіра,
І
тривожність, невпевненість у собі, низький рівень власної гідності. В такому разі в людини може сформуватися комплекс меншовартості, і вона може подумки утверджуватись в тому, що її взагалі нема за що любить. От вона й починає краяти, мучити і себе, і ту, ким вона за хоплена, своїми ревнощами, чіплянням, підозрами, принизливими сценами. Врешті, є сенс в розумінні ревнощів, яке пропонує П. Буаст: "Ревнощі — це боязнь переваги іншої особи".
Можлива протилежна ситуація, коли ревнощі виникають через надмір підвищеного самолюбства, зарозумілість: людина в такому разі може піддатися почуттю обурення чи навіть гніву за єдиної думки, що комусь, а не їй, віддали перевагу. Ларошфуко вважав, що в рев нощах більше самолюбства, ніж кохання. А Б. Джонсон зауважував, що ревнива людина воліла б — не більше, не менше — бути богом для предмета свого кохання.
Проте, хоч з якого б джерела не виплескувались ревнощі, вони завдають людським душам багато страждань. О. С. Пушкіну належать рядки:
Да, да ведь ревности припадки — Болезнь так точно, как чума, Как черньш сплин, как лихорадка, Как повреждение ума.
Драматизм ситуації полягає ще й в тому, що ревнощі виникають почасту без ґрунтовних підстав — тобто через підозру, яка, розро стаючись у свідомості людини, може подвигнути її на найбезглуздіші вчинки, що часом ставлять людину на край життєвої катастрофи. Шекспір, що повідав нам про трагедію Отелло і Дездемони, з цілко витою на то підставою стверджував:
Для ревности причин Не нужно им* — они творят их сами. Она сидит в их сердце потому, Что хочет так. Сама себя зачнет, Сама родит и вьїкормит.
Як бачимо, у ревнощів багато граней, і тут окреслено лише деякі. Однак єдине не викликає сумнівів: ревнощі — обтяжливе, прикре по чуття, це, за висловом Буффе, — сестра кохання,подібно до того, як диявол — брат янголів.
Психологи пропонують спеціальний тест, за допомогою якого можна з'ясувати, чи є ревнивою та чи інша людина.
Спершу слід дати відповіді на такі питання:
Ревнивцам. — Л. С.
280
281
8. Чи засмучуєтесь, якщо інші вважають вашого партнера при
вабливим?
9. Чи доводилось вам заздрити?
Ви ображаєтесь, коли друзі кудись ідуть разом, а вас не запро
шують?
А тепер підрахуйте бали: кожна позитивна відповідь дає одне оч ко, негативна — нуль.
10 очок і більше: ваше життя зіпсоване заздрощами. Ревнощі руй нують стосунки із друзями, а через заздрощі ви не задоволені з того, що маєте. Треба навчитися контролювати ревнощі, оскільки вони почнуть завдавати самих прикрощів.
Від 4 до 9 очок: ви досить ревниві, але це не є головним у вашому характері. Ревнощі впливають на ставлення та почуття щодо інших, але не керують ними. Однак буде краще, якщо ви навчитеся перема гати заздрощі й більше цінувати те, що маєте: і в характері, і в побуті.
З очки чи менше: ревнощі не відіграють великої ролі в вашому житті — як і будь-які людські емоції.
Очевидно, якщо тест виявить високий рівень розвитку ревнощів і це підтверджується самоспостереженням і думкою оточуючих, є сенс "попрацювати" над своїм характером та своїми емоціями з тим, щоб "очистити" їх.
1.5. Драма нерозділеного кохання. В анкетному опитуванні учнів, що проходили в Україні і США, були питання, які торкалися деяких моральних орієнтирів учнів різних шкіл. За позицією "кохання як цінність" була наведена така ситуація: "Найвродливіший і найрозум ніший хлопець у класі плакав, коли дізнався, що його не любить дів чина, яка йому подобається. Я б йому порадив..." Учні повинні були висловити свої поради. Трагедію юнака поділяють майже 45% українських учнів (таке співчуття висловили лише 9% американців), співчувають і радять, як завоювати прихильність дівчини, 50% закли кають не журитися і знайти собі іншу, 5% учнів свої позиції не вис ловили (дані Михайла Красовицького).
282
Уже в добу юності, а іноді й дитинства людина пізнає біль не розділеного кохання.
Кохання не дає щастя людині, а прирікає її на муки, а часом й на смерть, якщо воно не породжує взаємного кохання, не викликає взаємності. Така ситуація глибоко уражує закоханого; нерозділена любов, зазначає Кирил Василев, ніби стискає душевні сили особис тості зсередини, завдає їй глибокі рани, породжує прикру невпев неність в собі, спричинюючи інколи глибоку тотальну зневіру у влас них силах. В своїх крайніх проявах драма нерозділеного кохання мо же викликати невротичний і психосоматичний синдроми у стані по терпілого, завершитися дисгармонічним станом особистості, втратою сенсу життя, підштовхнути до суїциду. Особливо обтяжливо для зако ханого, якщо на чарівливий заклик його серця відповіддю стає бай дужість, а іноді й іронічна, а то й саркастична посмішка. Сучасна людина так само глибоко, як і в давнину, переживає драму своїх по чуттів. Як засвідчує практика, однією з найпоширеніших бесід в про цесі телефонного психологічного консультування на лінії "Телефон довіри" і т. п. є діалог з тими, хто звернувся по допомогу на тему ко хання. Душевні муки можуть бути такими глибокими, що людина не в змозі впоратись зі своїми болісними переживаннями і доходить рішення піти з життя. Суїциди, мотивовані нерозділеним коханням, не таке вже й рідкісне, на жаль, явище. Службі "Телефон довіри" до водиться виконувати роль швидкої допомоги для рятування молодих, зазвичай, людей, які як вихід із кризової ситуації обирають полишен ня себе життя. Такого рішення переважно доходять емоційно враз ливі люди, з нерозвиненою здатністю до вольового самоврегулювання своїх емоційних проявів, вчинків, особливо якщо в їхньому близько му оточенні не опиняються ті, хто міг би допомогти їм справитись зі своїм станом, кому б вони могли відкрити свою душу, розповісти про свої муки і тим самим полегшити важкість душевних страждань.
Почуття кохання може виявитись нерозділеним і через те, що во но, на біду закоханого, може бути спрямоване на людину, позбавлену талану кохання або ницого за своїми моральними якостями, а відтак нездатного розділити чарівливе, піднесене почуття, викликане в серці іншої людини. Діана з п'єси "Дурна для інших, розумна для себе" га дає так:
Я знаю, что любовь бьіяа Любимьш первенцем творенья, Она, я знаю, породила Все то, что єсть, и все, что бьіло; Но я не верю, что она
283
Бьша ничтожеству дана И в сердце низменном царила.
Людина, осліплена пристрастю, може не угледіти моральної чи ду ховної неспроможності предмета свого захоплення. Саме в цій особ ливості даного почуття криється небезпека віддавання переваги, оби рання того, хто має низьку душу. Але кохання, як пристрасть, має свої упередження.
Розкриваючи примхливу психологічну природу кохання, С. Л. Франк зазначає, що кохання є безпосереднім сприйняттям аб солютної цінності коханого, в якості такого воно є благоговійним ставленням до нього, радісним прийняттям його сутності попри всі його недоліки.
До того ж коханню притаманний дар творчості. Шекспір стверджував, що кохання надає шляхетності навіть тим, кому природа відмовила в цьому.
Драма нерозділеного кохання може виникнути в разі, коли об'єкт кохання любить іншу особу, не вільний, оскільки має сім'ю, і т. ін.
Найпалкішим коханням Тараса Шевченка була його любов до Ганни За кревської. Про це розповідається в новелі з книжки "Так ніхто не кохав".
Під час своєї першої подорожі по Україні (а було це 1843 р.) Тарас Шевченко разом із популярним тоді письменником — байкарем Євгеном Гребінкою гостю вав у старої поміщиці Тетяни Густавівни Волховської, в її маєтку в селі Мойсівка, шо на Полтавщині. 82-річна вдова дійсного селянського радника, вона двічі на рік влаштовувала гучні бали, на яких грав домашній оркестр, співав хор. Була вже сліпа, але, як і колись, любила веселе товариство і квіти. Отож у розкішному своєму будинку в січні і червні вона збирала до двохсот гостей, вигадуючи для них вишукані розваги.
Тоді, в Мойсівці, у червні 1843-го, Шевченко і познайомився з уже одруже ною на тоді Ганною Закревською. Якою постала вона перед поетом? Можливо, такою, як у романі польського письменника Єжи Єнджеєвича "Українські ночі"? "Щира українка, смуглява і по-дівочому гнучка, вона охоче носила національний одяг і співала пісні свого народу", і цього разу вона була одягнена по-українськи. Рукава її тонкої, свіжо-білої сорочки були вишиті барвистим шовком, золотом і сріблом. Шия і груди — обвішані кількома рядками коралів і намиста. Всупереч звичаєві українських дівчат, які прикрашали голову стьожками і квітами, вона перев'язала чоло тільки однією малиновою стьожкою і вплела в косу лише одну вогнисто-червону квітку. Шовковий пояс обивав її тонкий стан і квітчасту за паску, а червоні саф'янові чобітки зі срібними підківками доповнювали стрій. Волосся в неї було темне, брові чорні, вигнуті, а очі сині аж чорні".
У сімнадцятирічному віці Ганна стала дружиною удвічі старшого за неї За-кревського, поміщика-підприємця. Т. Шевченко зустрівся й закохався в Ганну Іванівну тоді, коли їй ішов двадцять перший рік. Молода мати двох дітей, вона зачаровувала своєю вродою багатьох.
Чи могло бути щасливим те поетове кохання?
Пізніше, вже на косарі вона подарує йому хвилини солодких спогадів, спов нених ніжністю й елегійною зажурою. До коханої жінки поет звертається подум-ки з такими словами, як "моя єдина", "воленько моя", "рожевая зоре", "мій по-
284
кою", "моє святе чорнобриве", "моє серце", "доленько"... Він викликає з-за Дніпра її образ, благає долю подарувати йому, вигнанцю, короткий спалах щастя — і ди во збувається! Він мовби розмовляє з коханою в мить найвищої сердечної довіри. Милується своїм "святом чорнобривим".
І тільки одного разу промайне у вірші ледь вловима прикра тінь. Легкий, по над вибачливий докір за кокетування, змішані з печаллю ревноші: чи й "досі ча руєш людські душі" своїми чорно-голубими очима? І враз настороженим оком у бік галантних кавалерів і пересудливих дам ("чи ще й досі дивуєся всує на стан гнучкий?"). Всує — значить, знічев'я, просто так — зі світської нудьги. На порт реті Ганни Закревської, написаному Тарасом Шевченком наприкінці все ж того ж 1843-го року, притягують до себе передовсім очі. Вони справді незвичайні. Шев-ченко-художник допоміг Шевченку-поету зберегти у вірші цю дивовижну гру чорного та голубого кольорів.
М. Шагінян, яка досліджувала загадку криптонима любовного вірша-моління, адресованого тій, чиє ім'я приховано за двома літерами вірша "Г. 3.", зазначала, що любов Шевченка до Ганни Іванівни Закревської — це "справжнє єдине ко хання" поета: "все раніше пережите є немовби прелюдією, а все пізніше — немов би логічним його наслідком".
Гете описує драматичну ситуацію любовного трикутника у "Стра жданнях молодого Вертера". Усвідомлюючи безперспективність свого кохання, Вертер доходить фатального рішення: "Один з нас трьох має піти. І піду я!".
Очевидно, що подібна ситуація — трикутника в коханні — потен ційно несе в собі можливість й інших моделей поведінки. На їхній пошук і мають бути спрямовані зусилля страждаючої людини і тих, хто бере участь в її долі.
Особливу душевну чуйність і розуміння слід виявити адресату ко хання. Цим можна полегшити муки закоханого, допомогти йому впо ратися із пристрастю, що поглинула його. Та, на жаль, не кожному вистачає людяності й чуйності до болю й душевної муки закоханого. Героїня роману Й.-Л. Якобсена "Нільс Люїс" Еделе жорстоко кидає кохаючому її: "Я не в змозі допомогти вам... І якщо ви від цього не щасливі, будьте нещасливі, якщо ви страждаєте — страждайте". — І при цьому каже вбивчу фразу, що виявляє жорстокість і черствість її натури: "Комусь же потрібно страждати".
Ситуація "трикутника" може тривати досить довго, навіть ціле життя. В цьому контексті — яким ліризмом і трепетним почуттям овіяні взаємини І. С. Тургенєва і Поліни Віардо — заміжньої жінки, дружини іншого, яка з гідністю і так зворушливо оберігала дароване їй Тургенєвим почуття! Занурившись через ті чи інші обставини в ау ру кохання, слід пам'ятати, що любов — це витончене, крихке творіння психічного життя людини. "Як психічне явище почуття лю бові ніби створене за допомогою найтонших "інструментів" свідо мості... В природі його відчувається блиск діаманта і прозорість пор целяни. Часом найменший необережливий рух виявляється згубним для нього" (Кирил Василев).
285
1.6. Кохання, що не склалося. Кохання може не скластися не тіль ки через нерозділене почуття. Воно може не відбутися через потай ливість, неявність почуттів закоханих, і кохаючи одне одного, вони можуть розійтися по різним життєвим стежинам, не підозрюючи навіть, що їхні серця тягнуться одне до одного. Кожен з них, можли во, утворить свою сім'ю і лише через багато років усвідомить, що во ни, виявляється, кохали одне одного.
Кохання може бути вбито при його зародженні. Нечуйна, неко ректна поведінка людини за ситуації, що стосується почуттів іншого, може спричинити прикрий біль, стати причиною особистої драми.
Оленка і Неллі — учениці 9-го класу — дружили з хлопчиками Сергійком і Сашком, з паралельного класу. Сергійко був палко закоханий в Оленку, і це по чуття його ніби переродило. Він, хоч був заводієм з-поміж вуличних хлопців, по лишив вулицю, затоваришував із Сашком, що був вхожий в дім Оленки, оскільки їхні батьки приятелювали сім'ями і жили напроти, кинув палити, став краще вчи тися. Однак Оленка, на його біду, була захоплена Сашком. Захоплення було по-юнацьки палким. Свої мрії, фантазії, страждання вона сповіряла щоденнику.
І ось одного дня сталося дещо, шо виходило за межі припустимого. Хлопчики черговий раз прийшли у дім Оленки. Розмовляли. Сашко сидів біля письмового столу і переглядав купку книг, шо лежали на столі. Побачивши щоденник, пін взяв його, гадаючи, що це щоденник шкільний, і проказав: "Подивимось, що тобі тут понаписувала ваша класна дама Лія Павлівна". І почав гортати щоденник: "О, так це зошит маленьких дівочих таїн!". І треба ж так трапитись, що він відкрив зошит саме на тій сторінці, де дівчинка писала про свої почуття до нього. Вона зрозуміла це, почувши вигук Сашка: "Он як! А я й не мав гадки". Оленка кину лась до Сашка: "Не смій! Віддай" — і вихопивши щоденник убігла в іншу кімнату, гнівно кинувши: "Уходьте, негайно уходьте". Дівчинка була настільки приголо мшена тим, що сталося, що злягла у ліжко, і тиждень не з'яачялась у школі. Скільки ж треба було душевних сил, волі, щоб зцілити завдану їй травму, що зроблена з задьористості, хлопчачої безвідповідаіьності і, певно, невихованості, а можливо, й навіть бездушності. Для Сергія ситуація завершилась ше більш драма тично. Впевнившись у бесперспективності, як йому це видалося, свого почуття, він поник, став пропускати заняття у школі, грубити вдома і в школі, через силу закінчив 9-й клас і полишив школу, пішов працювати. Як бачимо, жартувати і гратися з почуттями небезпечно. Це може закінчитись бідою.
Кохання може і не скластися через зовнішні, часом випадкові пе репони. Молодий чоловік уїхав вчитися в інше місто. Дівчина, не до чекавшись його повернення, виходить заміж за іншого, можливо, лише тому, щоб не залишитись самітньою, і навіть не підозрюючи, що її кохає той, хто милий її серцю... Подібні ситуації описані в літе ратурі і почасту трапляються в реальному житті.
Кохання може не скластися і через пізню зустріч двох на їх жит тєвому шляху. Грем Грін у "Двох ніжних душах" описує схожу ситуа цію. Чоловік і жінка середнього віку, що майже забули про свої мо лоді роки, зустрічаються вперше на лаві у парку. Вона давно заміжня,
286
він також жонатий. Випадкова зустріч на мить дарує їм відчуття щас тя. Але вони розуміють, що час цей в житті обох прийшов надто піз но. Приголомшені, вони розстаються з якоюсь гіркотою і глибоко за таєним болем, уявляючи собі нездійснене щастя кохання.
Скільки ж разів людина може кохати: кілька разів чи їй заповідана лише єдина зустріч з коханням? Кохання — це велике таїнство, і в цьому чарівливому неосягненні багатьох таїн божественного почуття є своє чарування. У шерензі цих таїнств стоїть і щойно поставлене питання. Життя розкриває перед нами таку безліч неповторних унікальних любовних історій, що нам, здається, важко знайти в цьо му щось цілком очевидне і повторюване. Проте життя засвідчує, і це віддзеркалено в науці і літературі, що кохання може полонити серце людини і не один раз, особливо якщо в перших зустрічах не було ви черпано енергію почуттів.
У новелі про Івана Франка у вже згадуваній книзі "Так ніхто не кохав" розпо відається, шо три імені сяють на небосхилі Франкової любові: "Тричі мені явля лася любов" — так починається один з віршів його знаменитої збірки "Зів'яле листя", що вийшла друком 1896 року.
"Несміла, як лілея біла, з зітханням й мрій уткана", — це Ольга Рошкевич, перше кохання поета, його "Украдене щастя". Украдене — бо надто жорстоким був тиск обставин, що його зазнала любов Івана та Ольги. Приїхавши під час літніх канікул до села Лолин (було це в 1874 р.), учень Дрогобицької гімназії Іван Франко не знав, що тут він зустріне своє щастя і муку — в особі доньки свяще ника Рошкевича. Фраико прилучав Ольгу до літературної роботи, ділився з нею сокровенними мріями й задумами.
Проте поруч йти їм не судилося. У 1877 р. Франка арештовують за пропаганду соціпістичних ідей, поширення революційної літератури. Відтепер він політично неблагонадійний, "проскрибований", і Михайло Рошкевич, батько Ольги, робить все, щоб перешкодити майбутньому одруженню своєї доньки з Франком. Ольга, однак, мала сильний характер. Матері вона рішуче відказаіа: "Або Франко, або монастир".
Але вийшло-таки по-іншому. Франкознавець Роман Горан, автор роману "Тричі мені являлась любов", сказав про цю драму з гіркою вичерпністю: 'Суспільство відкинуло його від себе, а її посадило біля домашнього вогниша". "Наша любов тяглася десять літ", — згадував пізніше сам Іван Франко. А листува лися вони ще довго — понад двадцять років...
"Гордая княгіня, бліда, мов місяць, тиха та сумна, таємна і недоступна, мов святиня", — Юзефе Дзвонська. Хвора на туберкульоз, вона в осінні дні 1883-го зречеться франкової любові: знала, що жити їй судилося недовго. Якийсь час гор да полька Юзефе Дзвонська вчителюватиме в селі, помре тридцятилітньою...
^ Третя — "мов сфінкс", красуня, вродою якої "впивається зір, але й душа холо не'. Целіна Журавська, після заміжжя — Зигмутовська. її риси дослідники пізна ють в героїнях франкових повістей "Перехресні стежки", "Лель і Полель", Маніпулянтка", поеми "Лісова ідилія". Поетове почуття поразилося на холод в очах Целіни. Перечитаймо вірші "Зів'яле листя", чимало з них сповнено мукою нерозділеного кохання, що межує з розлукою, стражданнями гордого й палкого
287
серця, які промовляють до нас своєю чистотою, людяністю, благородством. І це природно, адже то страждання людини могутнього духу.
У передмові до другого видання збірки (1910) Іван Франко писав, що ліричні пісні "Зів'ялого листя" — "найсуб'єктивніші з усіх, які появилися у нас від часу автобіографічних поезій Шевченка, та при тім найбільш об'єктивні у способі ма лювання складного людського почуття". Справді, зауважує автор новели, "лірична драма "Зів'яле листя" відкриває такі глибини людських почувань, таку неосяж ність любові і такі висоти духу, які могли підкоритися тільки генію".
1.7. Драма покинутого. Справжнюю драмою кохання є ситуація, коли один із закоханих буває покинутим. Як доводять дослідження, при розторгненні шлюбу за взаємною згодою така ситуація є харак терною майже у 15% випадків. Здебільшого трапляється так, що один все ще любить, а інший — вже воліє розлучення. Причини цього так само різноманітні, як і любовні стосунки людей, як і вони самі за своїми індивідуально-особистісними якостями.
Найпоширенішою є ситуація, коли почуття закоханості в одного із закоханих поступово згасає. Тут бере участь така безліч факторів і конкретних життєвих обставин, що їх не може охопити навіть мис тецтво, що віддзеркалює життя в його неповторному і живому втіленні. Почасту кохання загасає (особливо в чоловіків) з утворен ням сім'ї. М. Бердяєв щодо цього був вельми категоричним. Він стверджував: "Життєвий благоустрій, сімейний благоустрій — цвинтар для кохання". Утворення сім'ї з її повсякденними турботами, тісним щоденним спілкуванням, дріб'язковим побутом і т.п. — суворе ви пробування для закоханих. Нерідко під тягарем усіх цих труднощів, нахлинутих розчарувань вогонь кохання гасне одразу ж по одруженні. Однак такий фінал не є невідворотним. Важливо, на якому фунті зросло кохання: на емоціональному потягу за відсутності глибокої взаємної поваги чи навпаки. Ще Платон висловив судження: хто ко хає за високі моральні якості, той лишається вірним на все життя, оскільки прив'язується до чогось сталого. Водночас кохання, побудо ване на захопленні зовнішньою, скажімо, привабністю, більш піддане ризику. Тим часом і це правило не є категоричним, оскільки в ко хання є свої примхи й упередження — як і в будь-якій пристрасті.
Прірва, безодня людських страждань заповнюється саме через зга сання любовного почуття, швидкоплинність щастя кохання. Ці муки подесятеряються тим, що виникають в ситуації не синхронного, а, зазвичай, одностороннього виходу з любовних стосунків. Страждаю чою стороною часто-густо стає жінка, оскільки тривалість статевого кохання в чоловіків піддана різкішим коливанням, до того ж — через обставини різного роду (і соціального, і індивідуального характеру) — вони зберігають більшу свободу у виборі, у переміні та заміні предме та свого поклоніння.
Кохання, як і всяке інше почуття, — це процес, воно має свої фа зи розвитку і свої особливі форми прояву в кожну з цих фаз. Поза врахування цього мало що можна зрозуміти в цьому почутті. І. М. Сєченов зазначає, що "кохання має три природні фази розвит ку". Спочатку юнак і дівчина створюють собі абстрактний ідеал. Те тяна Ларіна, наприклад, ось як освідчується в коханні до Онєгіна:
Не правда ль, я тебя сіьіхаяа: Тьі говорил со мной в тиши, Когда я бедньш помагала Мли молитвой услаждала Тоску волнуемой души ?
Це фактично необхідна передумова індивідуального кохання, зне-моження в царині мріянь. Юнак ніби уві сні бачить образ "принпеси", який сяє в небесному просторі, дівчина ві сні і наяву че кає на свого лицаря.
Знайоме мені молоде подружжя, покохавши одне одного і створивши сім'ю, запевняють, що вони в своїй уяві бачили одне одного ше до зустрічі на життєво му шляху і досі вважають, що вони призначені одне для одного, хоча їх шлюбний союз наближається до десяти років і в них росте семирічний син. Житлова не влаштованість, проблеми з роботою, фінансові труднощі — все це не остудило їхні взаємні уподобання, не породило розчарування. Вона — вчителька української мови в школі, чудова хозяйка, турботлива дружина й матір. Він, пра цюючи на заводі за наполяганням дружини поступив на заочне відділення політехнічного університету і завершив в цьому році четвертий курс навчання. За всієї своєї зайнятості він віднаходить час бути з сім'єю — і в будні, і в неділю, і в свята. Вони завжди разом.
Щоб не згасло кохання, за ним слід неусипно доглядати, йдеться про увагу, піклування, ніжність, привітність. І не тільки. Це почуття не терпить застою ні в чому. Якщо перестане оновлюватись один із партнерів чи обидва разом, вони втратять інтерес одне до одного. Якщо життя їх застигає в якихось кінцевих формах, воно також пере стає живити любовне почуття; воно в'яне, а "життя без кохання схо же на засохле дерево, що росте на кам'янистому фунті" (індійська народна мудрість).
Однак повернемось до фаз кохання, як вони описуються І. М. Сєченовим. Перша фаза, що йде слідом за періодом прелюдії кохання, — це саме той момент, коли юнак знаходить свою "суджену". Вона уявляється йому справді вельми схожою на його пре красний ідеал. Це фаза платонічного кохання, в якій статевий харак тер почуття надзвичайно блідий.
288
- 82187
289
Друга фаза — це фаза пристрасті і палких почуттів. Якщо кохання переходить в цю фазу, людина занурюється у море великих емоцій них переживань, поривання, пристрасті починають оволодівати нею, і вона дедалі більше піддається владі цієї стихії. Ларошфуко зазначав: "Мудра людина розуміє, що легше заборонити собі захопитися, ніж потім із цим боротися". Однак як тільки "заборони" не сталося, чо ловік починає володіти своїм ідеалом. Пристрасть його спалахує ще жвавіше, яскравіше.
Спливають місяці, роки. Бурхлива, полум'яна пристрасть немину че втрачає свою колишню силу, навіть у "щасливих випадках", коли чоловік і жінка цілком підходять одне одному. Кохання переходить у третю фазу свого розвитку. Почуття стають спокійнішими. "Чому це так?" — ставить питання вчений і пояснює, що це відбувається на підставі закону, за яким вогонь пристрасті підтримується лише мін ливістю коханого образу. За рік, два — за життя, коли люди опиня ються вельми близько один щодо одного, сукупність можливих змін і з однієї, і з другої сторони вичерпується і вогонь пристрасті поступо во згасає. Кохання, однак, у розглядуваному варіанті не втрачається. Воно набирає форми дружби-звички, внаслідок чого обраниця стає ніби половиною свого супутника життя. Ці стосунки прикрашені опікуванням, повагою, проникнуті увагою. І. М. Сєченов стверджує, що людина, яка пережила усі "натуральні фази кохання" в нормальній обстановці, навряд чи зможе пристрасно кохати вдруге. Виникнення нових "пристрастей" є ознакою незадоволеності попередніми.
Однак нерідко кохання не переходить послідовно з однієї фази в іншу, як це трапляється за природного розвитку кохання, а перетво рюється на байдужість, а часом й у ненависть. Почуття згасають і в'яне кохання. Стосунки набувають неприязного характеру, з будь-якого приводу і без нього виникають сварки, спільне життя перетво рюється на муку. Неминучим стає розлучення. Люди роз'їжджаються, розходяться або, продовжуючи жити під одним дахом, фактично припиняють всіляке спілкування. Кожен живе самостійним життям.
Випробуванням для закоханих є розлука. Помічено, що розлука ослаблює легке захоплення, проте посилює велику пристрасть, подіб но до того, як вітер гасить свічку, але роздмухує пожежу. За час роз-' луки може статися зустріч з іншою людиною, яка витіснить поперед ню прихильність. Чим сильніший в людини характер, чим вищі мо ральні якості, чим палкіша і глибша її прив'язаність, тим менш схильна вона до зрадливості в коханні і тим меншому ризику під дається її почуття в ситуаціях тих чи інших життєвих випробувань, коли на терези ставляться її почуття.
Драматизм і, більше того, трагізм кохання в своїх найглибинніших витоках закладені у невідповідності між коханням жіночим і кохан ням чоловічим. Ця невідповідність геніально художньо відтворена Л. Толстим в його романі "Анна Каренина". Трагедія кохання Анни і Вронського має під собою не тільки соціальні, психологічні, а й ме тафізичні причини. Тут, видається, мало місце саме та обставина, про яку пише М. Бердяєв: "Домагання жіночого кохання так безмірні, що ніколи не можуть бути виконані чоловіком". І він штрихами окре слює специфіку того і того кохання. Детальніше з цим можна озна йомитись, зокрема, в його есе "Кохання — політ". Наголосимо лише на деяких моментах. У чоловічій природі, зауважує філософ, є здат ність переживати в собі за будь-якого часу, тобто незалежно від часу, всю повноту духовного буття, завжди почуватися собою на повноту своїх сил. В чоловічій природі дужчим є почуття особистості. Чоловік не схильний віддаватися виключно і цілковито радощам кохання або стражданню від якогось нещастя. В нього завжди є його творчість, його справа, уся повнота його сил. Жінка віддається виключно і без роздільно радощам кохання або стражданню від нещастя, вона цілко вито розчиняється в цьому єдиному, всю себе в це єдине вкладає. Видається, що навіть сучасна жінка, яка володіє широким полем для свого соціального і особистісного самовираження, намагається не руйнувати цього закону високої жіночності.
Глибинні витоки драми кохання закладені в суперечності, що ста новить остов кохання, — між пристрасним прагненням закоханих до єднання і нездійсненністю цього ніколи, оскільки єднання має відбу ватися між партнерами, кожен з яких володіє своєю автономією, су веренністю.
Ми обмежимось цим фрагментом міркування, залишаючи більш детальний аналіз для самостійних роздумів над даною темою. Але ще раз підкреслимо головну думку, яку хотілося б висловити: трагізм ко хання має під собою незрівнянно глибинніше коріння, що бере поча ток від самої людської природи і природи найпотаємнішого із усіх людських почуттів — почуття любові.
Як зазначає Дж. Уелвуд, "в моменти співпричетності мені доступні глибини мого власного буття і водночас глибини буття партнера". Тим часом кожен із партнерів відособлений. "Як би ми не були близькі, — пише він, — ми ніколи не можемо поєднати наші світи: вона ніколи не дізнається, що означає бути мною, а я ніколи не піз наю, що значить бути нею. Незважаючи на скороминущість моментів єднання, коли стикаються глибини, абсолютне єднання залишається недосяжним". У цій недосяжності абсолютного єднання — джерело туги й остаточно нездоланого почуття віддільності від іншого. Але в
290
19
291
цьому і призначення бути самим собою і виявляти себе щонайпов ніше. Очевидно, що самопочуття людини і міра її задоволеності лю бовними стосунками суттєво залежать від того, на якому аспекті з цієї двоєдності зосереджує себе, свої думки і прагнення, оцінки дана людина.
1.8. Таїнство спілкування. Кохання як інтимне тонке почуття вима гає обережного з ним поводження. Зокрема, необхідно враховувати те явище, на яке свого часу звернув увагу А. Моруа. Він зазначав, що людина втомлюється від всього, навіть від кохання, і що "цю істину слід було б частіше пропагувати, оскільки вона невідома не тільки молодим, а й старим людям". Особливо важливо це мати на увазі, ко ли справа стосується легко вразливої, делікатної людини, яка не во лодіє даром регулювати свої стосунки з партнером, вільно встановлю вати межі спілкування і т. ін. З огляду на це вона швидше піддається втомі від кохання, а це може призвести до нервово-психічного пере живання. Партнерам належить з урахуванням розглядуваної ситуації свідомо регулювати періоди зближення і віддалення одне від одного, з розумінням ставитись до емоційних коливань у своїх взаєминах.
Кожна пара по-своєму розставляє акценти на своїх стосунках. На думку Дж. Уелвуда, шо описав таку форму кохання, як усвідомлене кохання, "ідеальною рівновагою земного і божественного було б пра вильне співвідношення глибокої буттєвої зв'язаності, загальних інте ресів і цінностей і просто задоволення від присутності одне одного". Автор вважає, що сексуальність може проявлятися на кожному з цих рівнів як форма симбіотичного злиття, як тілесна сумісність, як розділювана спортивна втіха, насолода, розвага, як форма спілкуван ня або глибока співпричетність.
Підкреслюючи багаторівневість інтимних стосунків, Дж. Уелвуд дає розгорнуту характеристику кожного з цих рівнів. Наведемо цю класифікацію.
Найпростіший зв'язок, який може скластися між інтимними парт нерами, це прагнення до симбіотичного миття, що виникає через прагнення знайти емоційну підтримку, якої бракувало в дитинстві. Багато людей, опинившись вперше вдвох, проходять через фазу сим біозу, тимчасово перериваючи інші заняття, стосунки з друзями і проводячи більшість вільного часу разом. Ця стадія стосунків може допомогти встановленню тісного емоційного контакту. Але якщо симбіоз став основою стосунків і триває надто довго, він виявляється все більш обмежуючим і створюючим залежність.
Наступне — найбільш фундаментальне — бажання, що прояв ляється в інтимних стосунках, це сумісність (спільність), яка може
292
набирати більш або менш розгорнутих форм. Сумісність слугує осно вою будь-яких стосунків, а в деяких випадках люди, видимо, і не ви магають одне від одного більшого.
Наступний рівень зв'язку виникає тоді, коли закохані не тільки перебувають в товаристві одне одного, а й мають загальні інтереси, цілі й цінності. Цей рівень, на якому пара починає формувати спіль ний світ, можна назвати спільністю.
Глибше спільності цінностей і інтересів лежить спілкування. На цьому рівні люди діляться тим, що відбувається всередині них, дум ками, образами, почуттями. Встановити таке спілкування набагато складніше, ніж просто досягти сумісності чи спільності. Це вимагає чесності, сміливості та готовності долати перешкоди, що виникають через неминучі розбіжності. Гарне спілкування — найважливіша скла дова щасливих стосунків.
Подальшим розширенням спілкування є співпричетність — здат ність не тільки ділитися думками і почуттями одне з одним, а й визнавати на глибинному рівні існування одне одного. Це почасту відбувається в цілковитій тиші, коли люди вдивляються одне одному в очі, займаються коханням, чи гуляють разом по лісу, або слухають музику. В такі хвилини ми раптом відчуваємо, що нас розуміють, і не просто як особистість, а на найглибіннішому рівні нашого буття. Та кий зв'язок є рідкісним і дивовижним.
Глибока інтимність співпричетності може викликати жагу подола ти віддільність, досягти цілковитого єднання з тим, кого кохаєш.
Істинне щастя, міркує Дж. Уелвуд, яке ніхто не може в нас відібрати, приходить із розкриттям серця, що осягає світ навколо нас і радіє благу інших. Опікування розвоєм тих, кого ми кохаємо, вияв ляє всі наші здібності і робить нас більш зрілими, досконалими. На хожі складності дають нам рідкісну можливість розкрити кохання як сакраііьний шлях, що закликає нас розвивати повноту і глибину нашого єства.
Визначаючи "дальній берег кохання", Уелвуд зауважує, що, вре шті-решт, усвідомлене кохання виводить закоханих за межі їх самих і веде до більшої взаємозв 'язаності зі цілокупністю життя, "інакше йому нікуди було б рости". Посилаючись на Тейяра де Шардена, він зазначає, що подальший розвиток може виражатися в тому, що чим дужче люди кохають одне одного, тим більше вони переймаються ста новищем світу, в якому живуть. "Вони відчувають потребу опікува тися ним, всіма істотами, що потребують уваги. Найповніше вира ження кохання полягає у виявленні його до всього творіння, і в цьо му любляча пара знаходить собі опору. Це велике кохання і великий шл що веде до серця Всесвіту".
293
1.9. Мистецтво кохання. "Справжнє кохання є моральною творчіс тю". У цих словах М. М. Пришвіна міститься найглибинніший зміст. Кожне слово в цій короткій фразі значуще. Ключова ідея — вказівка на те, що кохання — це творчість.
Творча природа кохання — цього божественного почуття — неви черпна. Окремо слід виділити саме моральніснотвірну силу кохання. Вона пробуджує в людині все найкраще, що закладене в її природі. "Я гадаю, — пише Ж. Лабрюйєр, — що кохання перетворює душу. Ця пристрасть підносить людей і сповнює їх благородством. Все в лю дині має їй пасувати, інакше це виявиться їй не під силу і буде для неї тягарем".
Почуття кохання має животворну силу. "Та людина, котру ти лю биш в мені, звичайно, краща за мене: я не такий, але ти кохай, і я спробую стати кращим за себе" (М. Пришвін). Висока моральна гід ність цього почуття грунтується на тому, що в світі почуттів, як вва жав Стендаль, є лише один закон — влаштувати щастя того, кого ко хаєш.
У коханні закладений високий естетичний потенціал. Воно естети-зує образ коханого, увесь навколишній світ, все навкруги — будинки, дерева, гори, луки, повітря, небо, місяць, зірки, простір — увесь все світ. "Ніби золоте сяйво осяває людей і речі чарівною принадливістю" (Кирил Василев).
Закоханому взаємність не завжди підноситься як готовий дар. Часто-густо йому доводиться "завойовувати", тобто певними своїми діями, своєю поведінкою не тільки намагатися привернути увагу того, кого обрало його серце, а й сприяти тому, щоб вогонь кохання спа лахнув у серці коханого. В цей витончений процес залучаються усі духовно-душевні, моральні та фізичні сили людини: її розум, інтуїція, терпіння, тактовність, вміння підкреслити і "подати" привабливі сто рони своєї зовнішності, знайти спосіб виявити свої достоїнства, ду шевно-моральні риси, вміння і т. ін.
Вельми делікатним є питання освідчення в коханні. Чи має во но право на життя чи почуття закоханого повинно бути вгаданим? За реального життя мають місце і ті, й інші випадки. Закоханість в юнака або дівчини може бути настільки очевидною, що не по требує словесного визнання. Однак, якщо виникає потреба в освідченні, воно є прерогативою чоловіка чи освідчуватися в ко ханні може й дівчина, жінка? І в який спосіб воно має відбува тись? Зрозуміло, що жоден психолог однозначно не відповість на ці питання без урахування конкретної ситуації — стосовно неї і тільки через неї. Без цього він — з-за серйозного і відповідального ставлення — може висловитися лише з приводу деяких загальних принципів, підходів, способів реагування на дану ситуацію.
294
Очевидно, якщо почуття закоханого не вгадується, втрачається сенс заховувати його в своєму серці за сімома печатками, тобто з ура хуванням конкретних обставин слід виявити свої почуття, дати так чи інакше зрозуміти коханій людині про своє захоплення нею.
Когда любовь встревожит душу, Зачем скрьівать, зачем таить, Не лучше ль пламенньш признаньем Любимой сердце полонить? А то настанет час нежданно, Когда остьшет сердца пьіл. К чему тогда все вопрошанья: Зачем я жил, зачем я бьіл ?
Лідія Сохань (Талисман души, с. 99)
Зрозуміло, що освідчення може набрати не тільки словесної фор ми, воно може виявлятись у знаках уваги, залицянні. Знання усієї цієї тонкої оранжировки надходить не лише з надр інтуїції, а й з життєвих спостережень, з ними знайомить психологія, література, кінематограф. Слід розвивати в собі спостережливість, здатність аналізувати й оцінювати життєві факти, явища, це допоможе у від працюванні власної лінії поведінки, нагромадженні індивідуального життєвого досвіду, що становлять важливу частину індивідуального стилю поведінки.
Для свідомого оволодіння цим процесом, потрібно бути хоч трохи поінформованим в проблемі психології почуттів, психології спілкування і взагалі бути більш-менш психологічно освіченою людиною, здатною, покладаючись не тільки на інтуїцію, а й на знання, обрати відповідну лінію поведінки. Кирил Василев рекомендує: чоловік, не втрачаючи своєї чоловічої гідності, жінка — чарівливості, жіночності, повинні знайти спосіб виказати свої почуття. Це вимагає від них глибокої емоційності, щиросердності, чесності, внутрішньої теплоти, ніжності і почуття міри. У вираженні цього більш, ніж в якійсь іншій ситуації, неприйнятні фальш, грубість, сварливість. Овідій в "Науці кохання" говорить, що закоханий має шукати ласкаві та ніжні слова. І при глибокому, світлому, щирому почутті вони віднайдуться. Слід завжди пам'ятати, що "Сердце к сердцу речь не привлечет, коль не из сердца зта речь течет" (Шота Руставелі).
Кохання — явище всеосяжне і багатогранне. Зважаючи на це, до слідники кохання вирізняють величезну кількість його видів. Так, вже у Стародавній Греції вирізняли чотири види кохання: ерос, філію, агапе, сторге. Ерос — це палка закоханість, невтримне бажання
295
володіти коханим чи коханою. Кохання "філія" — це спокійна при хильність, духовна близькість. Цей вид кохання за своєю суттю ближчий до дружби. Кохання "агапе" означало також духовну близь кість, але інтенсивнішу, насиченішу прагненням служити коханому, жертвувати собою заради нього, тобто більш альтруїстичне кохання. Кохання "сторге" — у стародавніх греків — це спокійне, лагідне, сімейне, братнє кохання — прихильність.
У 70-ті роки канадський психолог і соціолог Д. А. Лі описав шість типів кохання, що певною мірою збігаються з щойно описаними. Знання типів кохання і здатність співвіднести себе з тим чи іншим типом вельми суттєві. Дослідники, зокрема, звертають увагу на ту об ставину, що правомірно говорити про сумісність людей за цією озна кою. Проблема добору пар у шлюбному процесі повинна, мабуть, включати й аналіз типів прояву кохання до свого партнера. За незбігу типу кохання закоханій парі важко досягти гармонії не тільки в суто сексуальній сфері, а й у сфері душевно-духовній. Стосункам закоха них в такому разі властивий високий ступінь ризику. Збіг аж ніяк не розуміється як однаковість типу кохання у партнерів. Йдеться, скоріше, про поєднання одного типу з іншим.
Переживання, пов'язані з коханням, передбачають наявність в людини здатності кохати. Здатність кохати — це не є якимось ізольованим компонентом особистішої структури, це стан душі, тобто цілісне утворення, яке інтегрує в собі усі особистісні достоїнства й ва ди. В коханні втілюється вся людина, вся її натура, її індивідуальність у всій її самобутності і неповторності. З огляду на це розвиток здат ності кохати пов'язаний із розвитком особистості як цілісності, з ви хованням загальної культури особистості, розвоєм багатства її духов но-душевного світу. Набуття такого стану душі відбувається в процесі всієї цілісної життєдіяльності людини. Однак психологія володіє спеціальними методами, за допомогою яких можна тренувати й по силювати цю здатність, нагромаджувати в собі енергію кохання.
"Забір" емоційної енергії найінтенсивніше відбувається в дитин стві, коли організм вельми пластичний і аура людини "не забруднена антиемоціями". Особливо ніжні й витончені струми її йдуть до дити ни від матері чи людини, яка за типом ставлення до дитини виявляє материнські тепло і ласку. Дослідники доводять, що недоодержаний емоційний енергетичний запас в дитинстві людина не спроможна на долужити за наступних років свого життя. Ця досить добре відома обставина слабко, на жаль, враховується у життєвій практиці. До того ж наше життя настільки недосконале, що не надає людині цілковитої свободи для практичного використання навіть тих знань, якими вона
296
володіє. Надмірна зайнятість жінки службовими й домашніми спра вами, не вміння переводити знання в реальну поведінку, неволодіння технологією цього процесу, елементарне зневажання поклику людської природи і психологічного знання — усе це в кінцевому ра хунку збіднює як окрему людину, так і рід людський взагалі, адже кожен окремий індивід становить його невіддільну частинку.
У психології існують спеціальні програми розвитку емоційної сфе ри особистості. У Хрестоматії з гуманістичної психології (Современ-ная психология: теория и практика. — М., 1995. — С. 149) наведена вправа для розвитку чистого кохання, що взята з стародавньої хри стиянської практики. Наводимо її.
Вправа на розвиток чистого кохання
Сядьте в темній кімнаті перед запаленою свічкою. Розслабтесь і поступово відчуйте своє тіло, ввійдіть у контакт із навколишнім оточенням. Дайте вашому тілу набути уповільненого ритму, стати спокійним і мирним.
Дивіться на полум'я свічки. Перенесіть почуття кохання із серця на полум'я. Ваше почуття кохання не пов'язане з жодною думкою про цінність полум'я як такого. Ви кохаєте його заради самого кохання. Можливо декому видасться хи мерним кохати неживий предмет, але саме в цьому сенс — пережити почуття ко хання за ситуації, де не буде відповіді, не буде нагороди, окрім відчуття кохання. Поширте своє почуття любові на всю кімнату, на все, шо в ній розташовано.
Передбачається, шо означена вправа сприятиме тому нагромадженню емоціо нальної енергії кохання, про яке іішлося раніше. Очевидно, що світ, в якому жи ве людина, надає безліч можливостей для розвитку й збагачення емоційної сфери кожної людини, для запобігання розвитку черствості, егоїзму, жорстокості, хоча, на жаль, містить чималу небезпеку шодо культивування емоційної інфантиль ності. Вибір за кожним із нас.
1.10. Кохання і секс. Досить стійким стереотипом є уявлення про неподільність кохання і сексу. Секс (від лат. "стать"), сексуальність — це сукупність психічних реакцій, переживань і вчинків, пов'язаних із проявом і задоволенням статевого потягу. Реальний життєвий досвід і спеціальні дослідження, шо проводяться в рамках сексології — галузі знань про статеве життя людини, яка в сучасному вигляді сформува лась в середині 40-х років поточного століття (хоча початки знань у цій галузі містяться в стародавніх міфологічних системах і древнш медицині, системне ж наукове вивчення статі і статевого життя розпочалось у добу Відродження), засвідчують, що такий зв'язок нео бов'язковий. Кохання може не супроводжуватися сексом навіть у найвищих його проявах (особливо за таких форм кохання, як пла тонічне і романтичне кохання, однак і не тільки за таких форм), тим часом і секс, сексуальні стосунки можуть існувати без кохання (крайній випадок такого роду — проституція, однак і за межами цього крайнього випадку секс без кохання в реальному житті широко
297
практикується як чоловіками, так і жінками, в тому числі і в рамках цілком "законних" стосунків — у шлюбі, якщо він не заснований на коханні: його не було і спочатку, при одруженні, або воно згасло із часом).
При характеристиці взаємин між статями вживається поняття "еротичні відносини", "еротика". Означене поняття не тотожне понят тю "секс". Еротика (від гр. — кохання, пристрасть) — в широкому ро зумінні сукупність усього, що пов 'язане зі статевим коханням, у вузько му розумінні — психологічні аспекти сексуальності, її розвитку і прояву у спілкуванні, моді, мистецтві тощо.
Термін "сексуальність" упроваджений в обіг на початку XIX ст. і спочатку зводився до комплексу біологічних інстинктів. Упродовж XIX ст. сімейні узи стали грунтуватися не на економічній цінності шлюбу, а на коханні. Дім став місцем, де люди могли сподіватись одержати емоційну підтримку. Сексуальна сторона шлюбних стосун ків набуває суттєвого значення. В розвитку сексуальності велику роль відіграла нова соціальна ситуація, що пов'язана з необхідністю різко го обмеження розмірів родини. Вперше для жінок стало можливим відділити сексуальність від вагітності і пологів.
Формування "гнучкої сексуальності" стало основою сексуальної ре волюції останніх десятиліть. Дослідники вирізняють принаймні три головних елементи сексуальної революції, що відбувається на загаль ному тлі зростання ролі сексуальності у життєвому процесі сучасної людини:
становлення жіночої автономії у сфері сексу;
розквіт чоловічої і жіночої гомосексуальності;
лібералізація сексуальних стосунків.
Лібералізація сексуальних стосунків скинула пута з цієї сфери ін тимного життя людини: суворе засудження громадською думкою до шлюбних і позашлюбних сексуальних стосунків, необгрунтоване, огульне віднесення до "заборонних форм" сексуальної поведінки ба гатьох прийомів сексуального спілкування між партнерами і т. ін. Одначе вона породила і чимало складних проблем в цій царині.
Однією з найгостріших проблем цього рівня є раннє залучення дітей і юнацтва до сексу. Як про сексуальну епідемію пишуть про це явище західні сексологи і політики. Соціологічними дослідженнями встановлено, що близько 70% дівчаток до закінчення школи в США займаються сексом. Вагітність 12-річних дівчат президент Білл Клін тон назвав національною проблемою. У деяких штатах створені шко ли для вагітних дівчат і неповнолітніх матерів. За деякими даними, 80% учнів підліткового та юнацького віку мають сексуальні контакти. 80% учнів користуються презервативами. 2 млн. підлітків мають вене-
298
ричні захворювання, 1 млн. школярок вагітніють щорічно. Це лихо, як епідемія, охопила школи настільки, що в багатьох школах запро ваджено спеціальну програму сексуального навчання для підлітків, яка фактично стала частиною програми освіти в США.
Сфера сексу наприкінці XX ст. стала "ареною глобальної індустрії сексу". Справжній бум переживає торгівля живим товаром — жінка ми. Раніше перше місце, за оцінкою оглядачів, займали нігерійки й азіатки, нині — жінки з колишнього СРСР. За деякими даними, у всьому світі покупають і продають близько мільйона жінок, чверть з них становлять жінки з колишнього СРСР. 85% українських жінок, котрі займаються секс-бізнесом за рубежем, працюють примусово: деякі з них вивезені туди злочинними фірмами ніби для роботи офіціантками, танцюристками і т.п., а фактично — як "живий товар" на продаж.
Ось один із випадків ускочення, як кажуть, в халепу. Дівчинка закінчила школу. До інституту не потрапила — "провалилась" на вступних іспитах. Стала шукати роботу. їй запропонували працювати секретаркою, але натякнули, шо ін коли треба затримуватись допізна. Що це означає, вона знала від подруг. Вона відмовилась. І ось оголошення в газеті по догляду за дитиною в Італії. її рідні та вона сприйняли це як дарунок долі. Але натомість дівчинка потрапила в руки справжнісіньких шахраїв. її та ше кількох дівчат привезли замість Італії у зовсім інше місто, відібрали паспорти й наказали працювати в барі... проститутками. Вирватись із подібного пекла вдається лише одиницям.
Почасту молоді жінки відкликаються на шлюбні об'яви іноземців і, довірившись, стають заручницями своїх "суджених" — потрапляють у бордель, їх примушують займатися проституцією. У межах окремих країн і в міжнародному масштабі застосовують певні засоби проти цього страхіття XX ст. Перша міжнародна конференція як пересторо га щодо продажу жінок — відбулась ще 1895 р. у Франції. У 1904 р. 16 держав взяли участь у міжнародній зустрічі в Парижі, результатом якої стало укладення першої міжнародної угоди з "Білого рабства".
Нині чинною є конвенція ООН 1949 р., що забороняє продаж лю дей і примусове використання їх у проституції. Кримінальні кодекси багатьох держав поповнюються статтями, що стосуються даної про блеми. Нелегально ж мпрація, вербування і примусове використання жінок у сексі тривають.
Викладене — драматичне спотворення природної людської потре би в сексуальній близькості, сексуальному спілкуванні.
У своєму природному, нормальному виявленні кохання, секс і шлюб належать до головних потреб людини. Вони не тільки забезпе чують й задовольняють потреби людини в особистісній цінності та
299
гідності, потреби однієї людини в іншій, а й забезпечують продо вження, репродукування роду людського. Через це вони й вважають ся найважливішими компонентами існування і життєдіяльності лю дини і суспільства. Щодо сучасного стану цієї сфери життєдіяльності нашого суспільства, то він викликає серйозне занепокоєння, тривогу. За даними статистики, понад 50% шлюбів розпадається впродовж першого року після одруження, 76% молоді та дорослого населення потребують разової консультації сексолога, а понад 40% з них — лікування, близько 28% подружніх пар дітородного віку страждають на безплідність. В країні показник смертності вже кілька років пере вищує показник народжуваності. Кризовий стан суспільства, різке зниження рівня життя народу, криза духовно-моральної та ціннісної систем, занепад моралі, серйозний розлад здоров'я населення після аварії на ЧАЕС та й в цілому значне погіршення екологічної ситуації в країні — це лише частина несприятливих факторів, що негативно впливають на всі сфери життя народу, в тому числі й на сферу шлюбно-сімейного його життя.
Має місце зниження віку початку статевого життя. Якщо у 1964 р. досвід початку статевого життя до 15—16 років мали 14% юнаків і 5% дівчат, то в 1974 р. ці показники зросли відповідно до 32% і 21%, 1989 р. — 45% і 19%, а у 1995 р. — більшість молоді саме цього віку набувають досвіду інтимних відносин.
Ранній початок статевого життя при низькій поінформованості, відсутності сексуальної культури обертаються бідою, призводячи до різкого зростання венеричних захворювань, захворювань на СНІД тощо. Щорічно кількість вірусоносіїв СНІДу в країні збільшується на 35%.
Стиль соціальної поведінки людини не тільки виражає, а й фор мує її особистість, впливаючи не тільки на її емоційно-вольову, а й духовну сферу. Так, дослідженнями встановлено, що ранній початок сексуальних відносин між партнерами, зазвичай, негативно впливає на розвиток почуття кохання. Настання — одразу ж після появи взаємного інтересу — фізичної близькості часто-густо заважає визріванню глибокого, стійкого почуття. Це ситуація, образно кажу чи, недобродилого вина, що його вживають до терміну вистигання. Звісно, що продукт за такої ситуації не приносить очікуваної насоло ди, а може й завдати шкоди організму. Кохання має також свою тех нологію визрівання. Тут аж ніяк не править стихія і хаос. В коханні, так само, як і в сексі, багато індивідуального, неповторного, але є й те, що виражає її сутність, є обов'язковим компонентом. Кохання і секс, в свою чергу, відкладають відбиток на шлюб, певним чином впливаючи на долю шлюбних відносин. Американський психолог
300
С. Форвард, докладно дослідивши дві тисячі молодих подружніх пар, дійшла висновку, що найневдаліший вибір зробили ті, хто взяв шлюб на піку кохання — через 3—6 міс після початку роману і сумісного сексуального життя; 40% з них розлучились через рік, ще 30% — че рез два, а до кінця третього року у шлюбі перебувало лише 20% пар. З тих, хто одружився через два і більше років після виникнення ко хання, понад 80% залишались чоловіком і жінкою через п'ять років після весілля. Тому дослідники вважають, що одружуватися з роман тичної закоханості, особливо на стадії "пік переживання", — великий ризик. Слід наголосити: якщо трапилось так, що ваш особистий шлюб припав саме на годину "пік", виник після короткого зна йомства і навіть після початку сексуальних стосунків до одруження, не варто непокоїтись, а слід вважати, що ви щасливчик і вам потала нило — ви увійшли в ті 20%, які виявились вірними своєму виборові і після трьох років вашого шлюбу збережете його і зберігатимете ще багато років після цієї позначки, до кінця вашого земного шляху, якщо прислухатиметесь до мудрої поради: "Не давайте охолонути ва шому серцю, і ви зможете зберегти веселість і кохання до вашого другого століття, якщо доживете до нього" (О. Гольме). За такого настрою фортуна буде до вас ласкава й лагідна. Що стосується сексу альних стосунків, то краще все ж таки не пришвидчувати події, не ризикувати, не лінуватися розробити вже за юності систему регулю вання своєї сексуальної поведінки. Це застереже вас від будь-яких неба жаних випадковостей і на подальших етапах вашого життєвого шляху. Облагороджуюча і одухотворююча сила кохання закладена в її спро можність естетизувати статевий потяг, могутню силу інстинкту продовження роду, "божевілля" низьких почуттів, тим самим ушляхет нюючи й олюднюючи природний статевий інстинкт. Кохання, за вис ловом Кирила Василева, вкриває таїну зачаття запашними, духмяни ми квітами, підносить земні почуття до нескінченності Космосу. "Все, до чого торкається кохання, набуває особливої, чарівливої сили, стає ніжнішим, досконалішим, прекраснішим". Кохання вдосконалює і доповнює творчість самої природи.
На завершення наводимо тест "ЧИ ГОТОВІ ВИ ДО КОХАННЯ?"
ПЕРЕВІР СЕБЕ
1. Наявність постійного партнера, на твою думку, повинно принести тобі:
а) різноманітність;
б) відчуття захищеності;
в) визнання оточуючих.
2. Той, у кого є постійний партнер...
а) врівноважений більше, ніж інші;
б) швидше нещасний;
в) відчуває цілий калейдоскоп почуттів.
301
"-а-2.б-4,в-6.
99—75 балів
Ти вже "дозрів" для того, щоб мати постійного партнера, а,можливо, й "перезрів". Можливо, ти уже зв'язаний із кимось постійними стосунками або ти лише мрієш про це. Це не має значення. Ти вважаєш, що самоствердитися мо жеш лише за наявності подруги чи друга. "Ми" для тебе значно важливіше, ніж "Я". Наодинці ти відчуваєш себе як листок на вітру. Тобі недостатньо здорового егоїзму. Зізнайся, адже тобі уже не раз здавалось, що тебе використовують. Це відчуття приходило до тебе після того, як руйнувалося чергове "кохання"? Більше приділяй уваги своїм власним інтересам — це стосується і кохання. Адже кохан ня — це коли сходяться двоє різних людей — у кожного свої інтереси, мета і ба жання.
74—48 балів
Ти добре розбираєшся із тому, що стосується взаємин із протилежною статтю. Ти береш на себе відповідальність за самого себе і за свої дії, і завжди готовий прийти на допомогу партнеру. Ти про своє бажаєш говорити відверто — навіть про такі речі, як сексуальність, сексуальні бажання або запобігання. Ти вмієш до-биватися того, чого хочеш, одначе завжди відчуваєш, коли можна і коли потрібно відступити. Все просто чудово. Так тримати! Однак не задирай носа: пам'ятай, шо в иих справах у житті ніколи не можна осягнути все. Завжди знайдеться щось но ве, чого тобі доведеться вчитися. І це просто щастя, шо нікому з нас не дано осягнути цілковито все.
47—22 бали
Постійний партнер? Тебе просто кидає в холод від однієї лише думки про це. Ти не готовий до серйозних стосунків. Можливо, ти ще занадто молодий для цього? Або ж трішечки егоїстичний? А можливо, хочеш трохи поексперементува-ти, набутись життєвого досвіду. Для тебе і мови не може йти про те, щоб мати постійного партнера. Навпаки, в тебе є ціла купа переконливих доказів проти цього: робить нещасливим, пригнічує волю, примушує рахуватися із кимось, приділяти мінімум уваги собі і своїм друзям. Усе це може бути насправді, але це не має бути таким. Кохання може принести тобі радість і внутрішнє збагачення. Повністю відмовитися від нього — нерозсудливо й невигідно.
(За матеріалами журналу "Браво, Герл").
2. УЯВЛЕННЯ МОЛОДІ ПРО ІШІЮБНО-СІМЕЙШ ВІДНОСИНИ
Сім 'я була і лишається найважливішим соціальним інститутом на шого суспільства. Під сім'єю, як правило, розуміють "засноване на кровній спорідненості, шлюбі або усиновленні об'єднання людей, зв'язаних спільністю побуту та взаємною відповідальністю за вихо вання дітей; члени сім'ї часто проживають в одному домі".
На жаль, суспільствознавці останнім часом, зосередившись на гло бальних реформах країни, майже втратили інтерес до інституту сім'ї; недостатньо вивчаються такі явища, як "пристосування" сім'ї до но вих соціально-економічних умов, а також вплив цих умов на уявлен ня про цінність сім'ї, шлюбу в різних груп населення, а особливо мо лоді, оскільки саме від ціннісних орієнтацій молоді залежить еволю ція шлюбно-сімейних відносин.
Практика нашого сьогодення з особливою переконливістю під тверджує філософську тезу: інститут ииюбу і сім'ї розвивається, змінюється і т.д. під впливом економічного життя суспільства. Різке зниження рівня життя, соціальна нестабільність у суспільстві зумови ли глибокі зміни в життєдіяльності сім'ї. Політика підвищення цін і затримки заробітної плати призводить до того, що більшість населен ня виживає лише за рахунок різкого погіршення структури харчуван ня. Так, за даними Міністерства статистики, у жовтні—листопаді 1994 р. середньостатистична сім'я вдвічі менше витрачала грошей на хар чування, ніж в тому самому періоді 1993 року. В тому самому періоді 1994 р. населенням було куплено на третину менше овочів і фруктів, м'яса і м'ясопродуктів. За підрахунками економістів, сім'я з двома працюючими в наш час у змозі прогодувати лише одну дитину.
Закономірно, що зубожіння основної маси населення призвело до змін у сфері шлюбно-сімейних відносин в бік значного погіршення ситуації. Так, за останні роки кількість розлучень хоча і зростала, але досить повільно, а 1992 р. вона стрімко злетіла. Чималі зміни спостерігають ся з орієнтаціями на шлюб. Показник шлюбності був достатньо ста більним для України за останні десятиріччя. І тільки, що вперше для нашої історії, в 1992 р. кількість укладених шлюбів становила 7,6 (на 1000 чол. населення), а в 1991 р., як і в попередніх, трималась на рівні 9,5. Можливо, йдеться про відкладання шлюбу до кращих часів, а також про рішення не утворювати сім'ю взагалі у сучасних умовах, коли людині легше жити одній, без сім'ї.
Обидва явища в соціальному плані зовсім небажані, оскільки, по-перше, вони зумовлені неможливістю для молодих людей зреалізува ти одну з найважливіших потреб у сім'ї, в дітях; по-друге, економічні труднощі, пов'язані зі вступом у шлюб, неминуче вплинуть на цін-
304
20-82187
305
ність самого інституту шлюбу у свідомості молоді. За умов, що вини кають через економічну неможливість прогодувати сім'ю, придбати або зняти власну квартиру чи кімнату, молоді люди дедалі частіше переносять час свого шлюбу на невизначене майбутнє. Не дивно, що поширюється така форма, як позашлюбне співжиття. Поширення та кої форми сексуальних стосунків потребує уваги не тільки з причини збільшення кількості позашлюбних народжень малят, а й через те, що підривається сам інститут сім'ї, руйнуються родинні норми, що у перспективі соціально небезпечно. З огляду на це виникає і потребує розв'язання така проблема, як збереження цінності сім'ї як такої у свідомості людей (особливо молоді) за таких економічних умов, коли ліпше жити одному, ніж брати на себе відповідальність за дітей і сім'ю.
На щастя, цінності і норми мають властивість запізнюватись, їх перетворення потребує певного часу (після зміни, наприклад, економіч них умов життя). Внаслідок цього, такі соціальні інститути, як сім я, і володіють певним запасом міцності. Та щоб не зруйнувалася цінність сім 7, народження дітей у свідомості молодого покоління, потрібно, щоб теперішній час — час зубожіння переважної маси населення, період еко номічної скрути — не затягнувся на довгі роки.
Аналіз даних соціологічного дослідження, проведеного у 1994 р. Українським науково-дослідним інститутом проблем молоді (опитано 1438 юнаків і дівчат), показує, що цінності сім'ї, виховання дітей займають досить високі місця (3-тє та 4-те) в ієрархії загальних жит тєвих цінностей обстеженої учнівської молоді. Виявилось, що пріори тетна цінність для молоді — це спілкування з коханою людиною, дру зями (1-ше та 2-ге місця), що досить закономірно для даної вікової категорії (15— 20 років), з причини, що тільки 6% опитаних одру жені, а 0,5% "були одружені, але вже розлучилися", решта (93%) пе ребувають у стадії пошуку та вибору шлюбного партнера, чим, дея кою мірою, і можна пояснити важливість для них сфери спілкування і особливо сфери інтимного, особистого життя. Причому ця цінність має однаково високий ранг як у дівчат, так і у юнаків. Для 96% дів чат та 90% юнаків спілкування з коханим має "дуже велике" та "досить велике значення". Різні життєві цінності у свідомості молоді мають такі ранги:
XI
XII
X
II
І
Вища освіта
Громадська робота
Заняття фізкультурою й спортом
Спілкування з друзями
Спілкування з коханою людиною
IV
VI
V
VIII
III
VII
IX
Утворення сім'ї, сімейне життя Матеріальний добробут Цікава робота
Дозвілля Виховання дітей Комфортабельне помешкання Визнання рідних, колег, друзів
Стать слабо корелює важливість сімейного життя для молоді; 93% дівчат і 81% юнаків приділяють цій сфері людського існування велике значення. Тут є певна тендерна (тобто соціостатева) асиметрія, але вона не виходить за межі соціокультурних звичаїв нашого, дещо патріархального суспільства, де сфера сім'ї традиційно вважалась і вважається важливішою для жінки, ніж для чоловіка.
Слід зауважити, що цінності сім'ї та виховання дітей у свідомості опитаних важливіші за професійні, а також цінності комфортабельно го житла і матеріальних благ.
Наші дані не мають розбіжностей із результатами, отриманими Всесоюзним центром вивчення суспільної думки у травні 1989 р., завдяки опитуванню за темою "Цінність сім'ї у свідомості різноманіт них верств населення". Для 90% опитаних, з-поміж яких були і пред ставники різних міст України, важливою життєвою метою є створен ня сім'ї та виховання добропорядних дітей. Порівнюючи це дослід ження із нашим, можна зробити попередній висновок, що сімейні цінності у свідомості молоді поки що високі, хоча це зовсім не гово рить про те, що уявлення молоді стосовно шлюбу та сім'ї щодо того, якими вони повинні бути в ідеалі, останнім часом не змінилися під впливом інших економічних умов, поширення нових і переоцінюван ня старих ідеологічних кліше, які нав'язують засоби масової інфор мації та пропаганди, а також "сексуальна революція", яку нині ми маємо у суспільстві. Метою подальшого аналізу буде визначення уяв лень молоді стосовно інституту шлюбу та сім'ї та, відповідно, визна чення тенденцій, в бік яких змінюються ці уявлення під впливом глибинних змін, що відбуваються сьогодні у суспільстві.
Що ж, на думку молоді, може дати людині сім'я, тобто які "індивідуальні" функції родини найважливіші для неї? За класифіка цією М. С. Мацковського, функції сім'ї можна поділити на "соціальні" (стосовно суспільства) та "індивідуальні" (відносно осо бистості). Ці останні тісно пов'язані з потребами особистості щодо належності до сімейної групи.
Для молоді головною функцією шлюбу, з погляду цінності її для люди ни, є емоційна функція шлюбу, яка відображає задоволення потреби в
306
307
особистому щасті, коханні, а також, отримання індивідами психологіч ного захисту, емоційної підтримки в сім 7. Стать не створює в оціню ванні цієї функції (як і інших) жодних розбіжностей.
На друге місце за значенням опитувані поставили господарчо-побутову і репродуктивну функції, остання дозволяє задовольнити потребу в дітях. Закордонні теоретики шлюбу та сім'ї головними функціями сучасної сім'ї вважають емоційну та функцію соціалізації дітей (тобто підготовки дітей до виконання ролей дорослої людини). Господарчо-побутова функція в розвинутих західних суспільствах від ходить нині на задній план, оскільки такі побутові проблеми, як хар чування сім'ї, прання, хімчистка, пошиття одягу та інше, практично вирішені на індустріально-промисловій основі: йдеться про готові харчові напівфабрикати, які треба лише розігріти; розгалужену мере жу ресторанів та кафе; відносно дешевий одяг та взуття, яке, напри клад, в Америці навіть не віддається в ремонт, а просто замінюється на нове тощо.
За наших умов відставання, а останнім часом навіть скорочення галузі побутового обслуговування, сім'я бере на свої плечі й ор ганізацію практично усіх побутових потреб людини, і дані досліджен ня засвідчують, шо молодь це добре усвідомлює. Значення для молоді різноманітних функцій сім 7 (рангова оцінка) наведено далі:
Дає змогу жити разом з коханою людиною І
Наповнює сенсом життя (жити заради коханої людини,
дітей) І
Дає змогу створити свій дім, сприятливі умови життя II
Дає можливість мати й виховувати дітей II
Упорядковує сексуальні стосунки V
Забезпечує емоційні' й моральну підтримку, дає впевненість
у собі III
Є умовою для самовираження особистості VI
Допомагає організувати побут, вирішує економічні
питання IV
І все ж таки немає нічого втішного в тому, шо у сімейному житті акцентується господарчо-побутова сфера. Явище це пов'язане зі стрімким спадом життєвого рівня. Внаслідок цього, на перше, пріо ритетне, місце у життєдіяльності сім'ї стає господарчо-економічна функція, яка розширюється до гіпертрофованих розмірів — як у ча сових витратах, так і в зосередженні уваги подружжя на її виконанні. Така ситуація, безумовно, шкодить нормальному здійснюванню ін-
308
ших, не менш, а можливо, й більш важливих функцій сім'ї — напри клад таких, як виховної чи функції розвитку особистості членів сім'ї, її самовираження. До речі, закономірно, що саме функція "само вираження" посідає в опитаних останнє, шосте місце. На жаль, в нашій культурі ще досить слабко усвідомлюється, що шлюбні відно сини — це не тільки праця по обслуговуванню сім'ї, дітей, задово лення фізичних потреб членів сім'ї, а й, шо не менш важливо, мис тецтво побудови взаємин особистостей, психологічної атмосфери сім'ї. І немає секрету в тому, що сімейні відносини нерідко стають руйнівними, деструктивними для особистості (як дорослих, так і дітей). Потрібна пропаганда, а можливо, й навчання культури сімей них стосунків, що виключає грубість, хамство, паразитування одного члена сім'ї на праці іншого.
Мотиви вступу до шлюбу. Відповідаючи на запитання анкети: "Які мотиви вступу до шлюбу найпоширеніші серед молоді у наші часи?", опитана нами молодь фактично виступила в ролі експертів, що оцінили мотиви шлюбної поведінки своїх знайомих та близьких.
Головним мотивом вступу до шлюбу, що збігається з результатами інших досліджень шлюбних орієнтацій молоді, є "кохання"; три чверті опитаних юнаків та дівчат позначили цю позицію в анкеті. Друге місце посідає такий мотив вступу до шлюбу, як "несподівана вагітність на реченої" (67%).
Гіпотеза, шо була закладена у програму дослідження і припускала примат мотивів фінансової (матеріальної) забезпеченості майбутнього шлюбного партнера над іншими мотивами вступу до шлюбу з-поміж сучасної молоді, має лише часткове підтвердження. Означений мотив посідає четверте місце (його використав 51% опитаних). Але якщо до цього ж типу мотивації віднести такий варіант відповіді, як "одруження за розрахунком" (12%), а також близький за суттю — "наявність у чоловіка (дружини) житлової площі" (29%), то тоді мотив матеріальної забезпеченості впевнено виходить на третє місце серед мотивів одруження.
Соціологічні дослідження, що проводились останнім часом в Україні та в інших странах СНД, фіксують різке збільшення значення матеріальних благ та матеріального добробуту в свідомості людей. У списку найважливіших життєвих цінностей "матеріальний добробут" зустрічається так само часто, як і важливість для людини гарної сім'ї та цікавої роботи. По суті, фактор матеріальної забезпеченості зрів нявся за важливістю з останніми. На цю зміну ціннісних орієнтацій вплинула не тільки нова для наших людей ідеологія ринкових відно син, але, мабуть, і сильніше, різке зубожіння основної маси населен-
309
ня, підвищуючи значущість матеріальних благ. Думка молоді щодо найпоширеніших мотивів укладення сучасних шлюбів така, %:
Кохання 75
Спільність інтересів і поглядів 22
Самотність 15
Непередбачувана вагітність нареченої 67
Співчуття / жалість 6
Привабливі риси зовнішності, характеру ЗО
Випадковість 13
Одруження за розрахунком 12
Матеріальна забезпеченість майбутнього чоловіка
(дружини) 51
Наявність у чоловіка (дружини) житлової площі 29
Бажання батьків 12
Вік змушує 28
Безумовно, молодь також втягнута в цю переорієнтацію свідомості людей. А враховуючи гнучкість її психіки та перебування на стадії формування особистості, саме ця категорія населення піддається впливу нових цінностей, не завжди позитивних і бажаних у соціаль ному плані.
Особливу тривогу викликає не збільшення значущості мотиву ма теріальної забезпеченості, оскільки в основу цього явища покладені об'єктивні умови існування людей, а явища мотивації шлюбної по ведінки іншого порядку. Це три негативних моменти. По-перше, вже згадана причина одруження — "непередбачувана вагітність нарече ної"'. XV. Вигг, а також інші закордонні соціологи дійшли висновку, що дошлюбна вагітність зумовлює нижчу якість шлюбу. Означений висновок підтверджується практикою — більша частина таких шлю бів розпадається в перші роки життя одружених.
По-друге, зовсім небажаний, з погляду якості шлюбу, такий мотив одруження, як "вік змушує" (28,2%). Випадковий вибір партнера по-часту є причиною розлучення і зумовлений лише факторами зовніш нього тиску — "тому, що всі так роблять" чи щоб не вважали "старою дівою" чи "нетягою". На жаль, третина опитаної молоді називає цей фактор; а такий мотив одруження, викликаний страхом "бути не та ким, як усі", також веде до нижчої якості шлюбу.
По-третє, тим, хто вирішив одружитися, явно недооцінюється та кий важливий фактор якості шлюбу, як "спільність інтересів і по-
310
глядів" (22%), під якими розуміється схожість світоглядів, ідеалів, життєвих орієнтацій, планів. Причому чим вищий рівень збігу норм, цінностей та настанов нареченого та нареченої, тим вища якість шлюбу. Дані закордонних соціологічних досліджень цілком спросто вують тезу: "Протилежності збігаються". Можливо, є винятки із пра вил, але нас цікавлять стійкі статистичні закономірності, а вони свід чать: чим більше в одружених спільного (в розумінні якостей особис тості, рівня освіти, національної приналежності, віросповідання, віку, соціального походження тощо), тим стабільніший та якісніший шлюб. На жаль, за цим параметром наречені недостатньо уважно оцінюють свого шлюбного партнера.
Порівняння ієрархій мотивів вступу до шлюбу, позначених юна ками та дівчатами, дало дуже цікавий результат: у дівчат виявився певний "цинізм" в оцінюванні мотивів одруження, порівняно з юна ками. Можливо, це більш досконале знання життя? Зрозуміло, що цей феномен потребує спеціального дослідження.
Тендерна (соціостатева) відмінність в оцінюванні мотивів одру ження виявилась в такому: дівчата частіше називають мотивами одруження вагітність нареченої (дівчата — 76%, юнаки — 56%), ма теріальну забезпеченість обранця (дівчата — 56%, юнаки — 45%) та "вік змушує" (дівчата — 33%, юнаки — 21%). Постає питання: "А чи все добре з "кращою половиною людства?". Чи немає тут прямого зв'язку зі зростанням проституції? Потрібні спеціальні, глибші до слідження, щоб дати відповідь на запитання: чому частина дівчат так "приземлено", навіть цинічно оцінює мотивацію шлюбної поведінки своїх друзів і знайомих.
"Ідеальний шлюб". Що є "ідеальним шлюбом", на думку молоді? Які відмінності в уявленні про нього в юнаків і дівчат?
На погляд опитаних, головними факторами щасливого шлюбу є: матеріальний добробут (76%) та взаєморозуміння одружених, тер пимість (74%). Ці фактори молодь ставить на перше місце. Пози тивним є вже те, що, незважаючи на важку економічну ситуацію, в якій опинилась більшість людей у наш час, матеріальний фактор не витиснув таку важливу умову щасливого шлюбу, як взаєморозуміння між чоловіком та жінкою.
Друге за важливістю місце посіли такі складові щасливого шлюбу, як гармонія в сексуальних стосунках (69%), подружня вірність (66%) і наявність в сім'ї дітей (65% опитаних навели цей варіант відповіді).
На жаль, молодь недостатньо усвідомлює найважливішу умову успішного шлюбу — наявність в подружжя спільних поглядів і інте ресів (42%). Дослідження В. Метьюза та К. Михановича емпірично
311
підтвердило це твердження. З-поміж опитаних "нещасливих" сімей, що перебували на шляху до розлучення, у половині випадків чоловік і жінка неоднаково думали з приводу багатьох проблем; серед сімей, що називають себе щасливими, таке відбувається лише в одній де сятій сімей.
Цікавішу змістовну інформацію ми отримали внаслідок проведен ня факторного аналізу уявлень про щасливий шлюб залежно від статі опитуваних. Перевага такого аналізу в тому, що ми отримуємо нове знання, нові факти, у нашому випадку — так би мовити моделі щас ливої сім'ї, типові для опитаних дівчат і, аналогічно, юнаків.
Завдяки проведенню факторного агеалізу ми отримали, як у дівчат, так і в юнаків, по чотири факторних набори характеристик, що виз начають щасливий шлюб. Кожен факторний набір можна вважати певною "моделлю щасливого шлюбу", яка присутня в уявленнях мо лоді з приводу шлюбно-сімейних стосунків.
Специфіка факторного аналізу як методу аналізу даних — склад нощі інтерпретації отриманих факторів. Успіх, з яким дослідник ви рішує це завдання, залежить від його кваліфікації та, в чималому сту пені, від інтуїції. Інакше кажучи, інтерпретувати фактори ми можемо лише з певною часткою наближеності. Але якщо робити вибір між незнанням чи хоча б приблизним знанням, то краще останнє, оскіль ки тільки так ми перейдемо від констатуючих описів до змістовно-пояснювального аналізу.
Після порівняння факторних наборів юнаків і дівчат виявилось, що їхні уявлення стосовно щастя у шлюбі вельми схожі. І в юнаків, і в дівчат було виявлено чотири однакові "моделі щасливого шлюбу", факторне навантаження кожної окремої ознаки в них хоч і трохи розбігається, але загальні тенденції проступають досить чітко. Отри мані чотири факторних набори ми назвали: 1) примітивно-споживчою моделлю сім'ї; 2) традиційною моделлю сім'ї; 3) духовно-дружньою моделлю сім'ї; 4) безмотиваційною (випадковою) моделлю сім'ї. Детальніше опишемо їх.
1. "Примітивно-споживча модель сім'ї"із найбільшими факторними навантаженнями містить такі індикатори, як матеріальний добробут, наявність упорядкованої квартири та гармонія сексуальних стосунків. Ці умови є головними для існування цього типу шлюбу.
У межах даного фактора цій групі індикаторів протистоять (з від'ємним знаком) індикатори: взаєморозуміння, терпимість; наяв ність спільних поглядів та інтересів; подружня вірність. Таке сполу чення індикаторів дозволяє нам віднести цю модель до соціально не бажаної, що викликає певну тривогу. В юнаків, до того ж, цей фак-
312
тор містить з від'ємним знаком індикатор "наявність дітей у сім'ї'. Нам здається, що цю модель можна було б назвати "егоїстичною" з усіма випливаючими звідси наслідками: конфлікти, розлучення та інше — як результат такого шлюбу.
Узагальнюючи результати факторного аналізу, можна зробити висновок: застосування цього методу дозволило виявити основні і різні за своєю суттю моделі сім'ї, що характерні для свідомості мо лоді. Жодну з моделей ми не маємо змоги назвати достатньо збалан сованою, гармонічною, що свідчить про несформованість, непроду маність сімейно-шлюбних уявлень молоді. Мабуть, слід говорити про їхню низьку поінформованість, недостатність знань про принципи, на яких має будуватись сімейне життя, щоб шлюб був справді щасли вим і міцним.
313
Портрет "хорошої" дружини та "хорошого" чоловіка. Причиною багатьох конфліктів в сім'ї є розлагодженість у рольових очікуваннях партнерів по шлюбу. Різне розуміння ролей "хорошої" дружини або чоловіка веде до втрати взаєморозуміння, без якого неможлива зла годженість дій у сім'ї. Психологами також встановлено, що міцність подружньої єдності залежить від кількості спільних, збіжних (тотожних чи взаємодоповнюючих) якостей особистості одружених. Які ж моделі "хорошої дружини та чоловіка" у свідомості молоді та чи збігаються уявлення юнаків і дівчат у цій сфері? Уявлення молоді сто совно якостей "хорошого" чоловіка та "хорошої" дружини наведені далі:
|
Юнаки |
Дівчата |
|
IX |
VIII |
|
VIII |
X |
|
VII |
VIII |
|
X |
XIV |
|
V |
XII |
|
III |
V |
|
VIII |
IX |
|
II |
III |
|
VII |
XI |
|
III |
І |
|
VI |
VII |
|
І |
IV |
|
II |
II |
Портрет "хорошої" дружини Кохати чоловіка Піклуватися про чоловіка Любити своїх дітей Матеріально забезпечувати сім'ю Не пити Не палити
Мати почуття гумору Займатися вихованням дітей
Бути хорошим сексуальним партнером
Займатися домогосподарством Мати спокійний характер Бути доброю, лагідною
Бути охайною та слідкувати за своєю зовнішністю
IV
VI
Не вередувати, не бути надміру ви могливою
|
Юнаки |
Дівчата |
|
XI |
VIII |
|
VI |
X |
|
X |
VII |
|
І |
XII |
|
V |
І |
|
VII |
II |
Портрет "хорошого" чоловіка Кохати чоловіка Піклуватися про чоловіка Любити своїх дітей Матеріально забезпечувати сім'ю Не пити Не палити
|
III |
IV |
|
X |
XI |
|
VI |
VII |
|
IV |
IX |
|
II |
III |
|
VIII |
VII] |
|
IX |
XII |
Мати почуття гумору
Займатися вихованням дітей
Бути хорошим сексуальним партнером
Займатися домогосподарством
Мати спокійний характер
Бути доброю, лагідною
Бути охайною та слідкувати за своєю
зовнішністю
VI
V
Не вередувати, не бути дуже вимога ивою
Як бачимо, на думку юнаків, "хороша дружина" повинна бути (якості перелічуються в напрямі спадання значності): доброю та ла гідною (52%); охайною, що завжди слідкує за зовнішністю (45%); доброю господаркою у домі (45%); не дуже вимогливою (42%); не пи ти (31%) іт. ін.
Дівчатам якості хорошої дружини бачаться дещо по-іншому: гарна господарка в домі (61%); охайна, завжди слідкує за зовнішністю (60%); займається вихованням дітей (49%); добра та лагідна (44%); не палить (39%) і т. ін.
Намальований дівчатами портрет викликав подив тим, що, по-перше, виявився суто традиційним (консервативним) набором ролей дружини, який в передових країнах вже давно й успішно замінюється на демократичніший (рівноправний) партнерський набір ролей. Останній передбачає, що не тільки чоловік, а й дружина роблять економічний внесок у життя сім'ї згідно зі своїми здібностями до за робітку. Наші ж дівчата поставили характеристику "матеріально за безпечувати свою сім'ю" на останнє 14-те місце. Така думка вже дав но не відповідає реаліям нашого життя, коли фактично кожна друга сім'я не може вижити без зарплати дружини. До речі, юнаки усвідо млюють це краще, і кожен десятий з них вимагає, щоб дружина ро била свій внесок у матеріальний добробут сім'ї.
Здивувало також те, що дівчата більше уваги приділяють саме тра диційно-інструментальним ролям дружини (добра господарка, гарна, охайна зовнішність і т. ін.), а не головній і найважливішій у сучасній сім'ї — емоційній, експресивній. І недарма саме ця характеристика дружини займає перше місце у відповідях юнаків ("бути доброю, ла гідною" — 52%). Аналізуючи портрет "хорошої дружини", що постає з відповідей юнаків, а особливо дівчат, виникає почуття, що він не відповідає життєдіяльності, потребам сучасної сім'ї згідно з сучасни ми ролевими наборами дружини та чоловіка. Загальновідомо, що 80—
314
315
90% шлюбів нині реєструються через кохання, але лише кожна десята дівчина, проектуючи портрет "хорошої дружини", звернула увагу на таку якість, як "кохати чоловіка" чи "піклуватися про чоловіка".
У наш час, коли зовнішній тиск на сім'ю (релігія, неможливість розлучення, соціальний контроль) став слабким і не має такого зна чення, як раніше, посилюється роль міжособистісних стосунків в сім'ї, кохання, піклування та психологічної підтримки. Тільки за їх наявності буде забезпечена стабільність та якість шлюбу. З відповідей респондентів можна дійти висновку, що усвідомлюють вони ці нові реалії погано, з етикою та психологією сімейних стосунків ознайо млені явно недостатньо. Винні в цьому не так вони самі, як та систе ма виховання (у широкому розумінні), котра їх формує. В нас в Україні практично немає книг, що були б написані у вигляді посіб ників, довідників з різних питань (також і психологічних) сімейного життя; засоби масової інформації та пропаганди захоплені політикою і цим питанням приділяють небагато уваги.
Модель "хорошого чоловіка" в юнаків складається з таких характери стик: "матеріально забезпечувати сім'ю" (1-ше місце), "мати спокій ний, стриманий характер" (2-ге місце), "мати почуття гумору" (3-тє місце), "займатись домашнім господарством" (4-те місце) і т. ін. Така характеристика, як "кохати дружину", посіла 11-те місце. У дівчат набір характеристик для моделі "хорошого чоловіка" ще більш тради ційний, навіть примітивний. Головне для них, щоб "заробляв, не пив, мав спокійний характер, почуття гумору та не вередував, не був над міру вимогливим". Ці характеристики розміщені в порядку зниження їх важливості для респондентів.
Така ознака демократичної (егалітарної) сім'ї, як допомога чоло віка у веденні домашнього господарства, розташована в дівчат на од ному з останніх — дев'ятому — місці; "кохання чоловіка" — на деся тому, а "виховання дітей чоловіком" — на одинадцятому.
Ознайомившись із портретом "хорошого чоловіка" у баченні дів чини, немає потреби навіть дивуватися тому факту, що переважна частина заяв на розлучення написана також жінками. Зрозуміло, що однією з причин, що веде до розлучення, є мала вимогливість до партнера на стадії вибору та одруження; опитані дівчата мають занад-/ то примітивні, спрощені та в чомусь навіть відсталі уявлення стосов но ролі чоловіка в сім'ї. Після одруження сумісне життя, що висуває завдання з кооперації домашньої праці, вміння поступитись або чи мось пожертвувати заради загальносімейних прагнень, змушує жінок вимагати від свого обранця зовсім не те, що на стадії дошлюбного за лицяння, і якщо воно не реалізується, то врешті — конфліктна чи зруйнована сім'я.
316
Причини розлучень. Відповідаючи на питання: "З яких причин най частіше відбуваються розлучення в молодих сім'ях?", респонденти виступили в ролі експертів, що оцінювали причини цього здебільше негативного явища. До того ж потрібно враховувати, що відштовхува лись вони від досвіду друзів, знайомих і т.ін, а не від власного, оскільки 93% опитаних не мають шлюбного статусу. Оцінювання причин розлучень, як показав аналіз даних, не залежить від статі опитаних — юнаки та дівчата мислять з цього приводу однаково.
З аналізу даних соціологічних опитувань можна побачити: хоч низька матеріальна забезпеченість і є нерідкою причиною розлучень (48%), але головною причиною цього явища опитані все ж таки на зивають "поведінку одного із членів подружжя" (60%). Безумовно, під цим твердженням криється вельми широкий спектр вчинків по дружжя, але стає зрозумілим, що запежить поведінка від особистості обранця, шо ще раз засвідчує необхідність формування в молоді не формально-традиційного підходу до вибору шлюбного партнера, а ін-дивідуально-особистісного. Молодь вважає, що найчастіше шлюби руй нуються з таких причин, %:
Поведінка одного з членів подружжя 60
Сексуальна несумісність 50
Охолодження в почуттях 49
Низька матеріальна забезпеченість 48
Відсутність власного житла 36
Відсутність участі одного із членів подружжя в житті
сім'ї 35
Неможливість мати дітей 32
Непорозуміння з батьками подружжя 21
Традиційність, навіть деяка патріархальність уявлень молоді сто совно шлюбу та сім'ї виявилась і у відповіді на запитання: "Яка різ ниця у віці чоловіка і дружини, на ваш погляд, є більш припусти мою?" Половина опитаних юнаків і дівчат вважає, що чоловік обов'язково повинен бути старшим за дружину. До того ж, як це не дивно, знов більш патріархально-консервативну позицію займають дівчата. Чверть з них вважає, що чоловік повинен бути старше на 5— 10 років; юнаки віддають перевагу віковій різниці від двох до п'яти років. І в цьому оцінюванні вони виявили більше здорового глузду.
Створення сім'ї, одруження — один з найважливіших та найщас-ливіших моментів у житті молодої людини. Традиційно цю подію
317
оформлюють святково та пишно. На запитання "Яким чином Ви зби раєтесь оформити свої стосунки з майбутнім чоловіком/дружиною?" половина опитаних відповіли, що бажали повінчатись у церкві (50%); кожного третього задовольняє традиційний цивільний обряд в орга нах ЗАГСу; кожен десятий вважає, що законодавче оформлення зов сім не обов'язкове (10%).
Фактично остання тенденція, що виявляється дуже виразно, неба жана з причини. наявності такої закономірності: зростання неза-реєстрованих шлюбів веде до зростання позашлюбної народжува ності. В результаті здійсненого опитування було також виявлено, що п'ята частина молоді нічого не чула про шлюбний контракт (22%), ознайомлена з ним відносно добре також тільки п'ята частина мо лоді, решта — тільки чули, що такий існує.
Третина опитаних позитивно ставиться до шлюбу з підписанням контракту та погодились його підписати. Решта цього робити не зби рається. Запозичена з країн Західної Європи форма шлюбного кон тракту — явище для нас нове, але перспективне. Цінність його не тільки в регулюванні майнових стосунків одружених, як у шлюбі, так і в разі його розриву, а й, головно в тому, що він зобов'язує молодих більш серйозно замислитися з приводу наслідків кроку, який вони збираються здійснити, подивитись на майбутній союз не тільки крізь почуття, яке на цій стадії взаємин сильніше, ніж глузд, а й уявити собі модель майбутніх, не одних лише економічних стосунків у сім'ї на базі раціонального підходу.
Аналіз даних соціологічного дослідження: "Сім'я та шлюб очима молоді" дає змогу зробити такі основні висновки, що мають як нау кове, так і практичне значення.
318
ності ринкових відносин чи зубожіння основної маси населення — поки що не з'ясовано і (це явище) потребує подальшого дослідження.
Жодну з моделей ми не маємо підстав назвати достатньо збалан сованою, гармонічною, шо свідчить про несформованість, непроду маність сімейно-шлюбних уявлень молоді. Зрозуміло, що молоді не вистачає інформації, знань про принципи, на яких має будуватись сімейне життя, щоб шлюб став справді щасливим і міцним.
На формування усвідомлених уявлень стосовно стабільного, вдало го шлюбу і повинна бути спрямована виховна праця. Остання мож лива на базі передачі молоді знань тих соціально-психологічних принципів, на яких будується міцна сім'я, що задовольняє, головним чином, потребу у коханні, підтримці, взаєморозумінні, взаємодопо мозі її членів.
5. Аналіз "моделей ідеального партнера" у шлюбі дозволив поміти
ти таке негативне явище, як мала вимогливість до партнера на стадії
вибору. Особливо примітивні, спрощені та в чомусь навіть відсталі
уявлення щодо ролі чоловіка в сім'ї мають опитані дівчата. Кохання
чоловіка, його допомога по господарству, виховання ним дітей
посідають останні місця в ієрархії висунутих до нього вимог; на
перші місця вийшли такі занадто загальні характеристики, як: щоб
"заробляв, не пив, не був дуже вимогливим". Такий "інструменталь
ний", безособистістний підхід до вибору партнера переважно веде до
нестабільного шлюбу і великої кількості розлучень.
319
3. САМОПІЗНАННЯ ЯК ПОШУК ГАРМОНІЇ
Я знаю все, але не себе.
Ф. Війон
З усіх пригод, уготованих нам життям, найважливішою і найцікавішою є ман дрівка всередину себе, дослідити не звідану частину самого себе.
Ф. Фелліні
Той, хто вдивляється в себе, пробуд жується.
К. Юнг Феномен "самопізнання"
Проблема самопізнання спокон віків належить до найважливіших. Щодо сучасної світової ситуації, то вона засвідчує: означена проблема перестає бути суто науковою, фаховою, стає актуальною, життєво-практичною, конче необхідною.
Самопізнання складається зі самоспостереження (самобачення) і самооцінки. Осягати буття і себе в ньому допомагають саморозумін-ня, самотворення та самореалізація.
Пізнати себе — це, насамперед, осмислити цінність людського життя. Свої тіло, думки, відчуття, взаємини, оточення, душу; свій ха рактер, його риси: слабкі і сильні його сторони; свої здібності, обда ровання тощо.
Пізнати себе — це й усвідомити, що є найважливішим в особис тому житті, які особистісні якості допомагають у важких ситуаціях; що сприяє зближенню з людьми, а що заважає; які найвизначніші досягнення, які труднощі й розчарування; що означає "тримати себе в руках", який план особистісного зростання.
Самопізнання, за Г. Сковородою, є розкриття своєї природи, віднайдення в собі не тільки особливого, а й загальнолюдського. Са мопізнання є перманентним актом звільнення від роздвоєності (між "низьким" і "піднесеним"), актом вибору, в якому людина через стра ждання стверджує свою гідність і здійснює самовизначення (В. А. Ро-менець).
Шлях людини до себе і до людей, виявлення своїх здібностей, свого місця з-поміж них пролягає через пізнання самої себе.
Сутність самопізнання — у забезпеченні саморозвитку людської сутності конкретного індивіда; це відтворення та осмислення того, що людина робить, в який спосіб діє, чому саме так і т. ін.
Пізнати себе — значить осягнути закони буття, бачити і розуміти інших людей, відчувати себе особистістю. Пізнання себе є з'ясування своїх можливостей, своїх нервово-психічних і емоційно-інтелектуаль них якостей. "Тільки людина, оскільки вона є особистістю, може під нестися над собою як живою істотою і, виходячи з єдиного центру, немовби по той бік просторово-часового світу, зробити предметом свого пізнання все, в тому числі й саму себе" (М. Шелер).
Пізнати себе — означає "розділити" себе на суб'єкт і об'єкт, стати водночас двома істотами — тією, котра здійснює вчинок, і тією, яка спостерігає й оцінює його.
А. Шопенгауер стверджував: "...Лише під кінець життя ми можемо пізнати, цілком уяснити навіть самих себе, нашу мету та засоби, а особливо наше ставлення до світу, до інших". А ось думка вченого Б. Скіннера (США): "Річ не в тому, чи може людина пізнати себе, а в тому, про що саме вона дізнається, роблячи це".
Внутрішній інтерес до себе, до власного життя, підтримання внутрішнього діалогу дають змогу дійти здорового глузду.
Людина не народжується з умінням вдивлятися в себе, бачити свої унікальні, не схожі ні на чиї риси. Людина, зазвичай, не відчуває себе готовою до вчинку самобачення, саморозуміння, об'єктивного само-оцінювання. Не кожен наважується, не кожен навіть замислюється над необхідністю заглибитись у себе, вийти за межі самого себе, щоб творити буття, достойне людської гідності. І все ж — "наважся пізна ти!" Отже, якщо ми матимемо достатньо сміливості пізнавати все більше і більше, ми зможемо змінити світ, змінити себе. Найважли вішим завжди буде освіта для всіх і упродовж усього життя.
У сучасній психології послідовники К. Юнга використовують спеціальний термін "потаємний двійник" кожної людини. Це тінь, сукупність уявлень про себе, які ми витісняємо зі свідомості через те, що вони нам не до вподоби. Особистісне зростання передбачає вмін ня бачити власну тінь, свого "двійника", уможливлення поступового бачення власних негативних рис. Не бажаючи знати про них, людина проеціює свої вади на оточення, звинувачує його у власних недоліках і прорахунках.
Прислухаємось до твердження психолога Т. М. Титаренко: "Само бачення не виникає само по собі, не є природним даром чи приєм ним заняттям, якого легко навчитися. Шлях до себе — важке випро бування, що потребує мужності, самостійності, наполегливості, тер піння. Ми зорієнтовані передовсім на зовнішній світ, а до себе звер таємось лише тоді, коли переживаємо щось вельми важливе, коли опиняємось у кризовому стані, в екзистенціальній ситуації".
Осягаючи себе, кожен мусить виявити свої кульмінації, свої біо-ритми, свої гранично допустимі навантаження, сильні й слабкі сто-
320
2]
321
рони. Фізіологи твердять: слід жити по спромозі. Що може бути простішим і що може бути важчим? Відтак навчитися зіставляти на вантаження з можливостями — одне із стрижневих завдань особис тості. А також відверто відповісти на запитання: чому власна думка про себе так часто не збігається з думкою оточуючих?
До саморозуміння нас спонукають стосунки з іншими людьми.
"Ставлення до оточуючих визначає і ставлення до себе, і стаааен-ня до навколишнього світу. Нівелюючи інших, ми водночас ніве люємо й самих себе. Якщо немає цілісності у відкритому прийнятті своїх темних і світлих сторін, позитивних і негативних рис, продук тивних і хворобливих станів, немає і не може бути позитивного став лення до інших" (Т. М. Титаренко).
Ще Августин Аврелій (Блаженний) зауважував: є лише два пред мети, гідні уваги, — це Бог і людська душа. "У великому пізнаванні чимало печалі. Хто помножує знання, той помножує печаль". Чи сто сується це й людського самопізнання?
Й.-В. Гете в одному з своїх віршів так відповів тим, хто пропону вав людині пізнавати саму себе: "Гаразд, я пізнаю, однак потім куди тікати?"
З-поміж типових способі утечі від себе — втеча до матеріальних благ, до володіння речами, титулами, владарювання тощо.
Гонитва за багатством заважає вдумливому самозаглибленню, не дає змоги наблизитись до самобачення.
Відсторонення від навколишньої дійсності теж перешкоджає ба ченню себе, своїх меж, свого прагнення до злиття зі Всесвітом. Мож ливість самобачення визначається полярними тенденціями: мати чи бути. Бачення себе виявляється неможливим, якщо людина не хоче чи не вміє бачити довкілля, радіти буттю як такому. Буденність з її звичками заважає пізнанню і самопізнанню.
Пізнання людини триває, триває й самопізнання. І все ж тим осо бистостям, які досягли свого акме або намагаються це зробити, тікати нікуди не треба. Пізнаючи себе через пізнання інших, людина водно час починає розуміти людський рід як такий, відчувати себе не від'ємною його часткою. Людина пізнає себе в історії людства. Лише в історії, як підкреслює К. Ясперс, формується те, чим є людина по суті.
Ситуація справжньої людини — її духовна ситуація. Наше став лення до інших модифікується. Зміна може бути поліпшенням, надо лужуванням, сходженням, але може бути і погіршенням, зрадою. "Тут ми стикаємось з одним із найгіркіших явищ людського життя — з розчаруванням в людях" (М. О. Бердяєв). Все це стає передумовою нового бачення себе.
322
Пізнання різних людей збагачує наше життя. Додержуйтесь прави ла: приймайте іншого таким, яким він є.
Якщо визнати, що реальний світ ніколи не можна до кінця усвідомити, стає зрозумілою неможливість абсолютного, цілісного самобачення, самопізнання. І все ж, щоб побачити себе, людина по ривається вийти за власні обрії, за межі себе, своїх індивідуальних передбачень тощо.
М. О. Бердяєв у своєму творі "Самопознание" підкреслював, що пізнання себе не безмежне, воно граничне в міру природних особли востей людського мислення.
Сумніви, невизначеність, власний досвід — усе це також джерела самопізнання, без яких жодні наукові знання не знайдуть належного застосування, а людина не стане зрілою особистістю.
"... Підліток стає справжньою людиною лише тоді, коли він уміє пильно вдивлятися не тільки в навколишній світ, а й у самого себе, коли він прагне пізнати не тільки речі і явища навколо себе, а й внутрішній світ, коли сили його душі спрямовані на те, щоб зробити самого себе кращим, досконалішим" (В. О. Сухомлинський).
Шляхи самопізнання
Для самопізнання слід багато чого знати і перш за все про люди ну, її біологічну, психічну, соціальну, духовну природу, зокрема про причини життєвих критичних ситуацій, шляхи їх попередження та подолання тощо. Єдиної функціональної психологічної структури особистості немає. Є лише підходи, пропозиції — як вітчизняних, так і зарубіжних авторів: Л. С. Виготського, Г. С. Костюка, С. Л. Рубін-штейна, К. К. Платонова, О. Г. Ковальова, А. В. Петровського, В. П. Зінченка, Т. М. Титаренко та ін.
Ось один із підходів: динамічна, функціональна психологічна структура особистості має чотири підструктури: психічні процеси, психічні стани, психічне утворення — "досвід", який об'єднує знання, вміння, навички та звички; психічні властивості особистості (спрямованість, темперамент, характер та здібності).
Провідною складовою особистості є свідомість. Свідомість неро зривно пов'язана з уявленнями людини про себе, тобто із власним "Я". Змінювані стани свідомості — стратегія перетворення особис тості.
За теорією 3. Фрейда, структура особистості складається з трьох частин — Воно (И), Я (Е§о) і Понад-Я (Зирег-Е^о). Незважаючи на
21
323
Дзеркальне Я, або
Ідеальне Я, або
Реальне Я, або
уявлення про те, уявлення про те, уявлення про те, як
яким я є насправді яким я хотів би бути мене сприймають інші
те, що вони тісно взаємодіють одна з одною, кожна з них виконує свої специфічні функції.
"Воно" — джерело психічної енергії і керується лише принципом задоволення; це резервуар несвідомих, ірраціональних, психічних ре акцій та імпульсів, біологічних за своєю природою.
"Я" — свідоме начало, діюче на основі принципу реальності, ви конує функції посередника між ірраціональними устремліннями "Воно", необхідністю фізичного світу та вимогами суспільства.
"Понад-Я" виникає на основі "Я" і втілює в собі "батьківські обра зи", моральні заборони та норми, навіяні в дитинстві; це, так би мо вити, моральна цензура.
3. Фрейд підкреслює, що місце "Я" надзвичайно складне. По-перше, "Я" повинне враховувати реальні вимоги та умови зовнішньо го світу. По-друге, "Я" постійно тисне на "Воно". "Я" піддається тиску з боку "Понад-Я". Цей конфлікт, на погляд 3. Фрейда, є не розв'язним і саме в ньому знаходяться витоки всіх психологічних проблем як особистості, так і суспільства.
За теорією відомого американського психотерапевта і теоретика психоаналітичного напрямку Е. Берна, структура особистості три компонентна. У нашій поведінці реалізуються три позиції, які вчений визначив як позиції "Дорослий", "Батько", "Дитина".
Терміном "Я" Е. Берн позначає особистість. Кожне "Я" може про являтися в кожен момент часу в одному із трьох станів "Дитина", "Дорослий", "Батько". В кожній людині ці "троє" живуть одночасно, хоч і проявляються в кожен момент поодинці. Зв'язок із фрей-дівською тріадою ("Я", "Воно" та "Понад-Я") незаперечний, однак і не тотожний.
Важливо, щоб людина якомога раніше навчилась розуміти й аналізувати свої життєві ситуації, стала чесною із собою та з іншими людьми, навчилась бути самою собою.
Концепція Е. Берна є свого роду прикладною філософією життя, яку можна застосувати для аналізу найрізноманітніших життєвих си туацій, в тому числі і для поглибленого самоаналізу.
У структурі особистості, за К. Юнгом, є специфічний компонент, що його називають самістю. Самість — центр всієї психічної системи.
Корисним в нашому контексті буде й ознайомлення з вченням одного із провідних англійських вчених в галузі педагогіки та психо логії Роберта Бернса, що присвячене формуванню самосвідомості особистості та впливу уявлення особистості про себе на її виховання та навчання і, зокрема, тієї частини структури "Я-концепції", де йдеться про Я-реальне, Я-ідеальне та Я-дзеркальне. Автор пропонує таку схему:
324
фізичне соціальне розумове емоційне
фізичне соціальне розумове емоційне
фізичне соціальне розумове емоційне
Щоб добре пізнати себе, слід заглибитись у запропоновану І. П. Павловим класифікацію темпераментів. У своїй праці "Загальні типи вищої нервової діяльності тварин і людини" вчений, Но белівський лауреат, зазначає, що усе розмаїття поведінки людини і тварини можна і слід пояснювати певними властивостями нервової системи (силою, врівноваженістю і рухливістю нервових процесів), інакше кажучи, типом вищої нервової діяльності. І хоча теоретично можлива велика кількість комбінацій цих трьох властивостей, прак тично в природі спостерігаються чотири чітко окреслених типи або їх проміжні комбінації.
Отже, за І. П. Павловим:
сангвінік — гарячий, вельми продуктивний діяч, але лише тоді, коли в нього багато цікавих справ, тобто є постійне збудження;
флегматик — спокійний, завжди врівноважений, наполегливий і впертий трудівник життя;
холеричний тип — явно бойовитий, задиркуватий, легко і швидко
збуджуваний;
меланхолічний темперамент — явно загальмований тип нервової системи, для якого, очевидно, кожне явище життя стає гальмуючим його агентом, оскільки він ні у що не вірить, ні на що не сподіваєть ся, в усьому вбачає й очікує невтішне, небезпечне.
Потрібні також знання про важкі стани людини та обставини, за яких вони виникають. Відомий психофізіології. П. Грімак розподіляє їх у чотири групи:
1. Психічні стани, викликані надмірною психофізіологічною
мобілізацією організму (стрес, фрустрація, тривога, нав'язливі думки
та дії тощо).
2. Психічні стани, які формуються під впливом несприятливих або
незвичних факторів зовнішнього середовища біологічного, психоло-
325
гічного та соціального характеру (монотонія, самотність, "нічна психіка", нудьга, астенія та ін.).
Корисним є знання про кризу середини життя (ближче до 40 ро ків). Вона має об'єктивні причини і передбачає радикальну перебудо ву особистості відповідно до змін становища людини в житті. Кіль кість проблем збільшується, і багато із них раптово навалюються на людину. Зауважимо, що не завжди спроба змінити свій психологіч ний образ згідно з новими обставинами, в тому числі й з умовами нового вікового етапу, закінчується вдало.
Результатом подолання кризи середнього віку (в ідеалі) є вироб лення нового образу "Я", переосмислення життєвих концепцій, вне сення корекції в усі ланки звичного існування, приведення особис тості у відповідність зі змінюваними життєвими умовами. Стають поширеними серйозні зміни способу життя сорокарічних — і чоло віків, і жінок — аж до зміни фаху, захоплень, дозвілля тощо — інак ше кажучи, прийняття нових умов існування, звільнення від пут звичної поведінки.
Психолог Ф. Василюк пропонує свою типологію критичних си туацій, в які може потрапити людина, керуючись якою можна зроби ти правильний вибір стратегії психологічної допомоги людині (див. таблицю).
Типологія критичних ситуацій
|
Онтологічне поле |
Тип активності |
Внутрішня необхідність |
Нормальні умови |
Тип критичної ситуації |
|
1 |
2 |
3 |
4 |
5 |
|
"Вітальність" |
Життєдіяль ність організ му |
Тут-і-тепер за доволення |
Безпосередня данність жит тєвих благ |
Стрес |
|
Окреме жит тєве ставлення |
Діяльність |
Реатізація мо тиву |
Труднощі |
Фрустрація |
|
1 |
2 |
3 |
4 |
5 |
|
Внутрішній світ |
Свідомість |
Внутрішня погодженість |
Складноші |
Конфлікт |
|
Життя як ціле |
Воля |
Реалізація життєвого за думу |
Труднощі та складнощі |
Криза |
Існують спеціальні відомості і про соціально-психологічні стани людини (фізичне, психічне та соціальне самопочуття), якими слід оволодівати.
Бути обізнаним з думкою про себе авторитетних для нас людей завжди корисно. Такі знання примушують замислитись над питання ми: чи не занадто захоплюємось ми своїми якостями, чи не перео цінюємо свою прихильність до інших, наскільки самостійні наші думки? Особливо корисно проаналізувати ту частину характеристик, де наша думка про себе протилежна оцінці іншої людини. Це не означає, природно, що оцінки інших абсолютно слушні.
Зрештою, людина стає психологічно підготовленішою до стресів.
Корисно простежити і за джерелами самооцінювання. Йдеться на самперед про оцінювання іншими людьми: кола значущих інших, або референтної групи; зіставлення з іншими, порівняння реаіьного та ідеального "Я"; вимірювання ефективності результатів власної діяль ності.
успіх
Фахівці вирізняють три основних види самооцінки: занижена, за вищена і адекватна, або об'єктивна. Як вона виводиться? Психологу У. Джемсу (США) належить формула визначення самооцінки, з якою пов'язана самоповага:
самоповага =
домагання
Як слушно зауважив У. Джеме, "наше самовідчуття в цьому світі залежить виключно від того, ким ми наважилися стати і чого ми на важились досягти". І справді, життя надає нам можливість зробити вибір, а далі все залежить від позиції самої людини.
Спробуйте скористатись і такими практичними порадами "Як піз нати себе і людей, котрі вас оточують".
1. Якщо Ви іншим радите звернути увагу на формування розуміння, співчуття, доброти, людяності, чесності, порядності, то подумайте, чи не варто ці якості сформувати насамперед у себе.
326
327
1. Плануйте свїй час, це допоможе вам уникнути багатьох проблем.
2. Розуміння цінностей інших людей і народів — найкращий шлях до
взаємодії.
*#*
1. Готуйтесь до найгіршого. Це допоможе запобігти сильним стресам.
2. Пам'ятайте, що активність людини біологічно і соціально зумовлена.
Пам'ятайте також, що в більшості випадків переключення з однієї форми діяль
ності на іншу — кращий відпочинок, ніж цілковитий спокій. Ніщо так не змучує
людину, як бездіяльність, відсутність подразників і перешкод, які слід долати.
328
Саморегуляція кризових станів
Людська психологія належить до найконсервативнішої сфери бут тя та свідомості, а її зміна — проблематична, трудомістка і нешвидка щодо своїх результатів.
Величезне навантаження на психіку людини, спричинене обваль-ною кризою суспільства (відчуженість, песимізм, цинізм, злочин ність, наркоманія, інші асоціальні явища), різні люди сприймають і переживають по-різному. Тому надзвичайно важливо передбачати і запобігати багатьом випадкам надмірного напруження, яке породжує стреси і навіть кризи.
Надмірне напруження слід знімати. Йдеться про самонавіювання спокою: фантазії, мрії, котрі підтримують надію, пом'якшують сувору реальність; переміщення, за яких реакція людини переноситься на інший об'єкт або предмет. Усе це окремі форми психологічного за хисту. На сьогодні, і на цьому слід наголосити, існує система таких засобів, які, враховуючи вікові особливості, людина має опановувати самотужки, а в разі потреби — за допомогою фахівців.
Усвідомлене та цілеспрямоване самотворення особистості перед бачає певний обсяг знань, умінь і навичок саморегуляції критичних станів.
Знати про сутність методів психічного самовпливу і вміти кори стуватися ними мусить кожна культурна людина, адже вони дають змогу мобілізувати наші внутрішні резерви.
Поняття "саморегуляція" давно знайшло своє місце у педагогічній і психологічній літературі (С. Л. Рубінштейн, Б. Г. Ананьєв, Н. С. Лей-тес, Г. і. Щукіна, В. І. Розов, М. В. Гриньова та ін.).
Вчені 1. М. Сєченов, І. П. Павлов, П. Анохін, М. Амосов, М. Берн-штейн та ін. відмічають, шо саморегуляція притаманна будь-якій біо логічній системі.
Свого часу 1. П. Павлов підкреслював, що людина здатна до само регуляції, до самоорганізації та самопрограмування. В процесі трену вань такі здібності значно розвиваються і, зрештою, людина набуває високої життєвої стійкості.
329
За Ж. Піаже, будь-яка біологічна координація, що тяжіє до рівно ваги, яка досягається за допомогою регулювання і саморегулювання, становить компенсаційні механізми, що діють за допомогою передба чення, а також зворотного зв'язку.
Саморегуляцію (самовирівнювання) можна розглядати як сукуп ність послідовних дій, необхідних для досягнення результату, як здатність особистості створити програму діяльності і на цій основі керувати своїми діями і станом; як процес реалізації вміння людини бачити кінцеву мету діяльності, самостійно знаходити оптимальні шляхи її досягнення і добиватися здійснення. Саморегуляція має певну структуру, єдину для всіх видів діяльності, і складається з таких компонентів: мета діяльності, значущі умови, програма дій, оцінка результатів, їхній контроль і корекція, вияшіення резервів (О. Ко-нопкін, О. Осницький, В. Юркевич та ін.). Результатом саморегуляції є виховання цілеспрямованості, організованості, вміння володіти со бою. Принагідно нагадаємо, що воля, як відомо, — один із найваж ливіших засобів саморегуляції особистості.
Осмислюючи життя, наше сьогодення, слід придивитись до такого засобу попередження та подолання критичних станів, як спілкування із собою. Більше того, цей засіб слід розглядати і як необхідну умову самоформування "Я".
Розмова із самим собою передбачає відповіді на такі, зокрема, за питання: хто я; яким я хочу бути; яка мета мого життя; як розпоря дитись своїм життям? Слушною буде як позитивна, так і негативна розмова із самим собою.
Корисною є й регуляція рівня психічної активності організму за рахунок інформаційно-енергетичного постачання. Варто навчитися розумно використовувати біологічний запас своєї життєвої енергії, виробляти арсенал захисту і вміло ним користуватися. А це вже справжня наука, яку ще ні сім'я, ні школа повною мірою не дають.
У повсякденному житті чималого поширення набуло таке психічне явище, як катарсис. Психологічна природа цього ефекту, який пере живається як очищення від вад, пороків, остаточно ще не з'ясована, хоча такий ефект відомий ще за часів античності.
Катарсис вважають своєрідним способом саморегуляції, засобом подолання та витіснення суперечливих, нерідко важких переживань позитивними переживаннями.
Надзвичайно цінним є емоційно-вольовий рівень саморегуляції життєдіяльності. Йдеться, зокрема, про "самовладнання" — вміння володіти собою, своїми діями та вчинками, переживаннями та почут тями. К. К. Платонов визначив самовладнання як баланс емоційного та вольового компонентів, де домінуючою над емоціями є воля.
330
Залежно від змісту завдання суттєво змінюються самі способи та види праці над собою.
Самосповідь допомагає позбавитись важких, нав'язливих думок. Розсудлива та неквапна розмова із самим собою — непогані ліки від стресу, психічної перевтоми та депресії.
Самопереконання — опора на тверезий інтелект, розумний, об'єктивний підхід до проблем і суперечностей життя.
Самонаказ — продуктивний тоді, коли треба діяти рішуче, а час для роздумів обмежений.
Самонавіювання — психорегулятор, який не вимагає творчих зу силь для аналізу та вирішення складних ситуацій.
Самозапевнення — вміння настроюватись позитивно.
Самоконтроль: спочатку думати, а потім робити або щось говори-—-ти. Час від часу брати "тайм-аут", тобто мати час заглибитись в себе, подумати, підбадьорити. Це вміння усвідомити, що в тебе виникли проблеми і ти маєш вжити певних заходів, зокрема виробити план дій або лінію поведінки.
Непогано зарекомендувала себе методика самозаохочення.
Корисні рекомендації по управлінню емоціями можна знайти у дослідженнях багатьох вчених. До речі, 3. Фрейд назвав захисними механізмами ряд засобів самопідтримки, за допомогою яких із свідо мості витісняється неприйнятна для людини інформація про світ і про саму себе (зокрема, проекція, раціоналізація тощо).
Заслуговують на увагу рекомендації Д. Карнегі про саморегуляцію особистості, про зняття станів тривоги, занепокоєння, напруженості тощо. Він пропонує програму самоаналізу особистості: записувати суть тривоги, збирати факти, обмірковувати те, що може статися в кращому чи гіршому випадку; бути готовим прийняти неминуче; по думати, що можна і треба зробити, і негайно діяти. Власне дія, дій ство витісняють почуття тривоги, хвилювання, змінюють плин думок людини.
Корисна і така рекомендація Д. Карнегі: не треба страждати через невдачі. Потрібно поставити питання до самого себе: чому це стало ся? Якого висновку слід дійти в разі невдачі? Що треба вчинити, щоб подібне більше не трапилось? Означена інформація, як вважає Д. Карнегі (і з ним неможливо не погодитись), витісняє почуття три воги, напруження, хвилювання.
Цілком слушне і справедливе застереження і твердження українських вчених Є. І. Головахи та Н. В. ГІаніної: чим вищий куль турний рівень людини, тим більшу витримку у прояві емоцій вона демонструє. І навпаки, некеровані бурхливі спалахи емоцій харак терні для людей з низьким рівнем загальної культури.
331
Учений Л. П. Грімак пропонує методи та методики корекції і профілактики "важких станів" психіки людини; зокрема, це психосо матичні регуляції, медитації, самогіпноз, аутотренінг тощо.
Медитація — стан людини, за якого досягається вищий ступінь концентрації уваги на конкретному об'єкті, або, навпаки, повне "розсередження" уваги.
Аутогенне тренування (АТ) — ідеальний засіб для зміцнення здо ров'я; він відкриває шлях до позбавлення від хвороб, в основі яких лежить порушення психічної діяльності. АТ — свідомий вплив на емоції та інші психофізіологічні процеси. Його застосовують у вигляді психогігієнічних емоційно-розвантажуваіьних процедур.
Телебачення може подати безпосередню практичну допомогу, якщо організує цикл передач по засвоєнню вправ аутогенних трену вань.
Людям, котрі воліють оволодіти методиками саморегуляції, можна запропонувати ознайомитись, наприклад, з техніками та вправами, викладеними у багатьох літературних джерелах.
Не існує рекомендацій, прийнятних для всіх. Так, за даними пси хологів, в людей із середнім рівнем мотивації досягнень, невдачі в навчальній діяльності призводять до її зниження. Навпаки, в людей з високим рівнем мотивації досягнень невдача стимулює подолання труднощів. Люди з високою мотивацією чутливі до зворотного зв'язку, а люди з низькою мотивацією — навпаки. Вчені вважають, що подібні факти можуть проявлятись не лише в навчальних, айв інших видах діяльності.
У перспективі варто передбачити заходи щодо систематичного підвищення загального рівня знань населення про закономірності та культуру психічного життя людини, про основні правила психогігієни та спілкування людини — і з самою собою, і з іншими людьми, а та кож заходи з оволодіння методами самоспостереження (самобачен-ня), самооцінки і, крім того, різноманітними вміннями та навичками саморегуляції критичних і кризових станів.
Що стосується індивідуального рівня, то можна використати си стему самовиховання особистості, запропоновану С. Г. Карпенчук (див. схему).
|
САМОУСВІДОМЛЕННЯ |
||||||||
|
самопізнання (інтелектуальна сфера) |
Самоставлення (емоційна сфера) |
|||||||
|
Об'єкти |
і |
Самооцінка |
||||||
|
спрямованість, темперамент, характер, здібності, талант', властивості мислення, пам'яті |
1) об'єктивна 2) завищена 3)занижена |
|||||||
|
Методи |
Методи ■ |
|||||||
|
самоспостереження, самоаналіз, самоопитування, самокритика, самоанкетування |
ранжування, оцінка різних видів діяльності самотестування |
САМОРЕГУЛЯЦІЯ (вольова сфера)
Методи самовпливу
самоорганізація, самоосвіта, самопідбадьорення, самонаказ, самонавіюван ня, самоопанування, самопрограмування, самообмеження, самокорекція, аутогенне тренування, самозаспокоєння, самосхвалення, самозобов'язання, самовизначення, саморозкриття
Самотворення особистості
Важливою умовою попередження та подолання критичних станів є самокорекція особистості: самоорганізація (саморозвиток) — це са мостійне активне творення себе як особистості; самоствердження та самовираження — максимальне творче саморозкриття.
Психолог А. Маслоу (США) запровадив у науку поняття "само-актуалізація", тобто прагнення стати якомога кращим, повніше реалізувати себе.
Психолог Е. Еріксон (США) вважає важливим самовідчуттям до рослої людини стану занепокоєності. Якщо особистість перебуває в стані спокою, вона перестає зростати і внутрішньо збагачуватись. Ви никає застій, який супроводжується почуттям спустошеності. Коли Л. М. Толстого запитували: "Как жизнь?", він відповідав: "Слава Богу, беспокойно!"
Вчені довели, що самовдосконалення особистості можливе лише в людському суспільстві і обов'язковою умовою його є розвиток само свідомості. Самосвідомість як вершина людської психіки містить такі
332
333
тісно взаємопов'язані компоненти: самопізнання, самоконтроль, са мовдосконалення.
І справді, людина певною мірою виростає, коли вона пізнає себе саму і свою силу. "Жодна людина не приходить у світ завершеною, в остаточно викристалізованій подобі. У своєму житті — яке б воно не було — вона надалі безперервно розвивається, безперервно формує власну особистість" (В. Г. Бєлінський).
Нагадаємо визначальний критерій самореалізації: людина, її ім'я може і не залишитись у пам'яті нащадків, але те, що вона зробила, працюватиме на них. У книзі "Бьітие человека: деятельность и смьісл" її автор І. Ф. Ведін так обгрунтував означений критерій: "Особистість безсмертна у певних результатах діяльності остільки, оскільки пред метна діяльність прийдешніх поколінь дихає повітрям і зігрівається полум'ям цих результатів, оскільки прогрес культури можливий лише на фундаменті такої історичної спадкоємності особистісного буття".
Цікавою, на наш погляд, є думка, висловлена свого часу Й. Гете, яку теж можна віднести до критеріїв самореалізації: "Не обов'язково писати вірші або п'єси, щоб бути продуктивним, існує ше продук тивність вчинків, і часом вона вища за ту, іншу".
В Україні чимапю цікавих імен, визначних особистостей, самороз виток, самотворення та самореалізація яких є повчальними.
Художниця Яблонська Тетяна Нилівна, творчість якої загально відома в Україні. Картини її "Хліб", "Вечір. Стара Флоренція", "Льон", "Літо" та багато інших прикрашають колекції Національного музею українського образотворчого мистецтва, Третьяковки, Російського музею та інших галерей та музеїв за кордоном.
їй присвоєне звання народного художника, її нагороджено трьома Державними преміями, є в неї багато медалей і титулів. В газеті "Независимость" журналістка Л. Фесенко написала: "Найголовніше своє звання вона створила сама — ім'я Тетяни Яблонської, яскравої зірки у космосі світової культури. її творчість — живописне втілення нашої національної душі, чутливий камертон української менталь ності: воно сучасне та вічне своєю неперевершеною майстерністю та любов'ю до життя.
... А доля не завжди ставилась до неї милосердно. Бували злети та падіння, захоплення шанувальників та невизнання колегами. Проте мужній незалежний характер допомагав їй вистояти у складні часи".
Тетяна Нилівна відверто розповідає: "Завжди працювала з повною віддачею. Всі роботи пишу так, щоб не соромно було підписатися... Сповідую філософію гармонії людини і природи. Для мене все рів ноцінно: і людина, і тварина, і рослина. Не можу заподіяти зле нічо-
334
му живому... Вважаю, що в людині головне її совість. Повинно бути почуття справедливості, яке визначає поведінку людини".
Повна відкритість у спілкуванні дозволила Тетяні Нилівні з висоти прожитих років сказати: "Дуже люблю бути незалежною. Завжди на магаюсь бути незалежною в будь-якому розумінні". А це свідчить про сильний характер! І ще: "У житті мені дуже допомогло захоплення раджа-йогою — наукою володіння своєю психікою, яка вчить зосе реджувати увагу на найнеобхіднішому. В житті важливо вміти скон центруватися на головному, без цього нічого не вийде".
Уважно прислухаємось до слів Тетяни Нилівни: "Мені притаманно і вірити в себе, і вагатися. Ці сумніви штовхали мене на нескінченні пошуки, вони відбивались у різних періодах моєї творчості. Шукаю і вагаюсь в собі й досі".
Художниця Т. Яблонська і сьогодні продовжує, як і раніше, багато і плідно працювати — малювати картини, відображати в них свій внутрішній світ. Вона просто не може без цього жити. На полотнах, а також серед рідних, близьких, а значить, і для нас із вами, вона про повідує поезію життя.
Захоплюючою є й постать академіка Олександра Олексійовича Шалімова. "Моя вічна пристрасть — багато знати і багато вміти", — заявив в ювілейному інтерв'ю Олександр Олексійович.
Видатним хірургом Міністерства охорони здоров'я України, Ге роєм Соціалістичної Праці, лауреатом державних премій, заслуженим діячем науки і техніки України та заслуженим лікарем Російської Фе дерації О. О. Шалімов став завдяки власним зусиллям, власному са-мотворенню.
І справді: визнання принесло йому саме життя: рабфак, Ку банський медичний інститут, де вчився успішно з усіх предметів; зго дом самостійна робота в м. Краснодарі, а під час війни — в Чи тинській області.
Олександр Олексійович зізнався, що він — "фанатичний учень". Працюючи в провінції, освоїв увесь арсенал операцій не лише в за гальній хірургії, айв суміжних галузях — гінекології і урології.
Потім, коли лише траплялась нагода, за рахунок відпусток, ово лодівав методиками в московських та ленінградських клініках — брав участь в операціях легендарних хірургів С. С. Юдіна та О. В. Виш-невського.
О. О. Шалімов понад 40 років уособлює українську хірургічну школу, створивши Харківський НДІ загальної та невідкладної хірур гії, а потім Київський НДІ клінічної та експериментальної хірургії. В народі цю установу так і називають "Інститут Шалімова".
Олександр Олексійович був депутатом п'яти скликань Верховної Ради України, очолював Комісію з охорони здоров'я та соціального
335
забезпечення. У О. О. Шапімова 27 монографій, 112 винаходів і кіль ка відкриттів, багато учнів. І добре, що видатний хірург продовжує двічі-тричі на тиждень оперувати.
Ще у 197! р. О. Шалімов увійшов у десятку найкращих хірургів планети, а нещодавно Міжнародна палата Американського біографіч ного інституту повідомила, що хірург-академік О. О. Шалімов обра ний Людиною 1997 року.
О. О. Шалімову ще змолоду властиві працьовитість, наполегли вість, допитливість, мужність та інші високі людські якості, які допо магають йому служити людям та своєму покликанню.
Активною, ініціативною дійовою постаттю розбудови української освіти є В'ячеслав Степанович Брюховеиький — президент Національ ного університету "Києво-Могилянська Академія". Він доктор філо логічних наук, автор 7 монографій, близько 400 статей у збірниках та періодиці; володіє англійською й польською мовами; лауреат кількох премій; за вагомий внесок у розвиток національної освіти, впровад ження сучасних методів навчання нагороджений орденом "За заслуги" третього ступеня.
В освітянських колах ім'я його відоме практично кожному, бо В'ячеслав Степанович разом із однодумцями відродив один із най-престижніших вищих навчальних закладів України — Києво-Могилянську Академію.
У 1991 р. він перейнявся, можна сказати, фантастичною ідеєю — відродити Києво-Могилянську Академію. Організатору Брюховець-кому вдалося зібрати групу однодумців, розробити навчальні програ ми, згуртувати потужну професуру, створити кафедри й факультети. Були поневіряння без приміщення, телефона, грошей; були безсонні ночі над паперами в кабінеті, була сповнена принижень боротьба у високих кабінетах і виснажливі пошуки спонсорів в Україні й за кор доном; були прикрі помилки й болісне випрашіення їх; були навіть ситуації, коли доля молодого університету висіла на благенькій ни точці, усвідомлення особистої відповідальності за долю національної святині й — головне — за долю сотень дітей, що повірили йому та прийшли вчитися сюди, доводило до відчаю і розпачу. Але з усіх цих ситуацій В'ячеслав Степанович знаходив вихід. Сьогодні НаУКМА має три факультети: гуманітарних і суспільних наук; природничих наук; правничих наук, а також три департаменти: комп'ютерних тех нологій; економічних наук; соціальних наук і технологій.
Тоді, у 1992 році, ніхто і не сподівався, що Академія стане одним із провідних вищих навчальних закладів України, матиме статус На ціонального університету з найвищим четвертим рівнем акредитації.
НаУКМА багато в чому відрізняється від інших вузів. Так, під егідою НаУКМА працює Острозька Академія, відроджена у 1995 р. —
336
навчальний заклад третього рівня акредитації. Філію Університету створено в м. Миколаєві. Діє мережа колегіумів: Києво-Могилян-ський (Київ); Кременецький, "Гуцульщина" (Івано-Франковська об ласть), "Берегиня" (Черкаси), Буковинський (Чернівці), Галицький (Тернопіль), "Аріадна" (Феодосія).
Університетом укладено понад тридцять угод про співробітництво з провідними університетами світу, з-поміж яких Пеннстейт і Ратгерс в. Америці, Альбертський в Канаді, Лондонська школа економіки, університет Опорто в Португалії тощо.
Видаються журнали "Кіно-Театр", "Соціальна політика та соціаль на робота", "Політична думка", "Центр Європи", газети "На плацу", "Зміст". Вже вийшли і мали добрий розголос 40 видань Видавничого Дому КМ Асасіентіа при НаУКМА.
У НаУКМА діють Студентська колегія, студентське наукове та мистецько-інформаційне товариства, київська філія АЕОЕЕ (Форум Європейських студентів). Культурно-Мистецький центр об'єднує Га лерею мистецтв, Експериментальний театр-студію, студентський те атр "ЕІЮШ", кіноклуб, дискоклуб, творчу лабораторію старовинної музики та старовинних інструментів, музичний клуб, студію кераміки та художньої емалі, хорову капелу "Почайна".
Внесок, зроблений В'ячеславом Брюховецьким у розбудову укра їнської освіти, нині оцінювати, мабуть, зарано. Адже надто близько, а велике бачиться на відстані. В'ячеслав Степанович створив преце дент, створив в українській освіті подію. А масштаби у неї історичні.
В'ячеслав Степанович — оптиміст. Попри всі негаразди він каже: "Ми вистоїмо, якщо будемо мудрими й мужніми".
Наведені реальні біографії спонукують нас замислитись, що і як можуть зробити освітяни, щоб допомогти молодому поколінню ство рювати і будувати самих себе — як особистостей, як громадян, спро можних стати корисними прогресу суспільства, щасливими у власному житті. А такі категорії, як "життєвий шлях", "стратегія життя", "життєві програми, цілі і плани", "спосіб життя і стиль життя", "самовизначення в житті", "життєві суперечності та їх подолання", "життєва позиція", "універсальна відповідальність", стали б їм зро зумілими, близькими, розширили їх уяапення про те, як краще діяти в життєвому просторі, як збагнути навколишній світ, знайти своє місце в ньому і свідомо діяти.
337
22-82187
11
РОЗДУМИ ПРО ЖИТТЄВІ КРИЗИ І СЕНС ЖИТТЯ: ВИСНОВКИ, АФОРИЗМИ, МАКСИМИ
Не вмирає душа наша, не вмирає воля.
Т. Шевченко
... Велике щастя буть вольним чоловіком
Т. Шевченко
Страшно впасти у кайдани, Умирать в неволі, А ще гірше — спати, спати І спати на волі...
Т. Шевченко
Було і буде так у всі часи: Любов, як сонце, світу відкриває Безмежну велич людської краси.
Василь Симоненко
Кожен повинен пізнати себе, тобто свою природу, чого вона шукає,
куди веде...
Г. Сковорода
Намагайся пізнати себе, намагайся розгадати свою природу...
Г. Сковорода
Виховуй у собі Людину — ось що найголовніше, інженером можна стати за п 'ять років, учитись на людину треба все життя.
В. О. Сухомлжський
Найдійовішою рушійною силою людської поведінки є переконаність в тому, що добро — вершина морального багатства.
В. О. Сухомлинський
Якомога більше вимогливості до людини і якомога більше поваги до
неї.
А. С. Макаренко
Саме в людяності людини, в її мужності, здатності любити, в силі творчій, у морсигьній чистоті полягає найвища духовність, що стано вить істинний сенс життя людей на шанеті.
О. Гончар
338
Потрібно нагадати людині, що вона зовсім не матеріальна скотина, а високий громадянин небесного громадянства. Доки він хоч скільки-небудь не житиме життям небесного громадянина, доти не прийде по рядок і земне громадянство.
М. В. Гоголь
Мета в житті є стрижнем людської гідності і людського щастя.
К. Д. Ушинський
Вихователь має прагнути пізнати людину такою, якою вона є в дійсності, зі всіма її сяабкостями і в усій її величі, зі всіма її буденними, дрібними потребами і усіма її великими вимогами. Вихователь повинен знати людину в сім 7, в суспільстві, серед народу, серед людства і нао динці зі своєю совістю; в будь-якому віці, в усіх класах, в усіх станах, у радощах і горі, в приниженні й у величі... Він має знати спонукальні причини найогидніших і найвищих вчинків, історію зародження злочин них і великих думок, історію розвитку будь-якої пристрасті й будь -якого характеру. Тоді тільки буде він спроможний черпати в самій при роді людини засоби виховного впливу — засоби ці величезні.
К. Д. Ушинський
Моя особистість — не готова реальність, я творю свою осо бистість, творю її й тоді, коли пізнаю себе.
М. Бердяєв
Найперше і найважливіше в житті — це намагатися оволодіти са мим собою.
В. Гумбольдт
Пізнаймо самих себе. Нехай при цьому ми не досягнемо істини, зате наведемо порядок у власному житті, а це для нас нагальна справа.
П. Паскаль
Життя кожної людини є шлях до самої себе.
Герман Гессе Всі перемоги починаються з перемоги над собою.
Житейська мудрість
Лише чужими очима можна побачити свої недоліки.
Китайська приказка
Про мора/іьні якості людини треба судити не по окремих зусиллях, а по її повсякденному життю.
Б. Паскаль
339
_
Лише тоді станеш людиною, коли навчишся бачити людину в іншій.
О. М. Радищев
Мета людини — бути численною, а не володіти численним.
Є. Фромм
У шість років я волів бути Наполеоном, але не став ним. У п 'ятнадцять років я хотів бути Далі — і став ним. У тридцять п 'ять я хотів наповнити своє життя успіхом — і досяг цього.
Сальвадор Далі
Людська сутність виявляється лише у спілкуванні, в єдності людини з людиною, в єдності, яка спирається лише на реальність незбігу між Я і Ти.
Л. Фейєрбах
Порушення міри навіть у добрих справах хибні.
Пелагій
Будьте суворими до себе і поблажливими до інших, і ви не матимете
ворогів.
Китайський вислів
Хто не шукає дружби з ближнім, той собі заклятий ворог.
Шота Руставелї
Через втілення великих цілей людина виявляє і великий характер, який робить ії маяком для інших.
Г. Гег&іь
Свобода не в тому, щоб стримувати себе, а в тому, щоб володіти
собою.
Ф. М. Достоєвський
Свобода вища за власність, людина вища за долар.
А. Лінкольн
Наш власний гнів, або прикрість завдають нам більше шкоди, ніж те, що змушує нас гніватися.
Дж. Леббок
Є люди, які так полюбляють постійно скаржитись і скиглити, що для того, щоб не позбутися цього вони, здається, готові шукати не приємностей.
П. Кальдерон
Людина, яка вдається до самогубства, доводить тільки те, що вона не розуміє жарту, що вона, як поганий гравець, не вміє спокійно програ вати і воліє, коли до неї прийде погана карта, кинути гру і досадливо встати з-за столу.
А. Шопенгауер
Нещастя буває пробним каменем характеру.
Оноре де Бальзак
Нещасливий той, хто не вміє переносити нещастя.
Біас
Люди зробили з долі всесильну богиню, аби звалювати на неї свої по милки.
А. Оксеншерна
Чимало нещасть наших більш стерпні, ніж' коментарі наших друзів з приводу них.
К. Кантон
Ревнощі — це вада обмеженого розуму, довіра — чеснота людини розвиненої.
• І. Бентам
Кращий спосіб поманитися злочиннику — це не нааидувати його приклад.
Марк Аврелій
Жодна мстива людина не буває щасливою.
Народна мудрість
Я не можу назвати будь-яку психологічну проблему — від збудження до депресії, страх перед інтимними стосунками або досягненням успіху, алкоголізм чи наркоманію, тяжіння до самогубства або злочинні нахи ли — щоб не простежувалось ії витоки від низької самооцінки.
Н. Брендон
Життя — це проблема, яку повинні вирішувати ми. Життя — це відкриття... Безперервне відкриття, яке ми здійснюємо відносно себе і навколишнього світу.
X. Ортега-і-Гассет
Життя ~ це шерега зусиль. Ми завжди бачимо мету, але не завжди бачимо шлях до неї.
В. Шкловський
340
341
Життя — не насолода і не страждання, а серйозна справа, яку по кладено на нас і яку потрібно завершити з честю.
А. Токвіль
Істинне призначення людини
жити, а не існувати.
Джек Лондон
Бережіть час: це — тканина, з якої зроблено наше життя.
С. Річардсон
Наше життя вкорочується невіглаством. Ми повинні прагнути до пізнання нашої природи і довколишнього світу. Ми повинні встановити умови існування і шукати способи їх втілення.
Г. Спенсер
Щоб цивілізація збереглась, ми повинні культивувати науку людських відносин, здатність усіх народів, вельми різних, жити разом у світі на одній землі.
Ф. Д. Рузвельт
1 в житті, як на полі мінному, Я просила в цьому сторіччі Хоч би той магазинний мінімум:
— Люди, будьте взаємно ввічливі!
І якби на те моя воля, написала б я скрізь курсивами:
— Так багато на світі горя,
люди, будьте взаємно красивими!
Ліна Костенко
Вчиться радіти Життю!
Поспішайте робити Добро!
Тримайтеся з гідністю за всіляких обставин!
Житейська мудрість
Афоризми та максими із книжки Л. В. Сохань "Талісман душі"
Життя — не уторований шлях. Воно все у вибоїнах. Якщо спіткнеш ся — намагайся не впасти. Підніматися буде набагато важче.
Життя в юності видається таким довгим, що відсутнє бажання збагнути, як би ощадливіше ним розпорядитись. Однак вже на половині шляху виявляєш свою помилку. І все ж це краще, ніж у фіналі.
342
Протистояти ударам долі можуть лише мужні і великодушні, бо лише вони здатні не впадати у тугу через примхи фортуни і не мсти тимуть за вчинені образи.
Любити іншого може лише той, хто сам має високі чесноти. Щасішве життя буває у того, хто до нього ставиться із захоплен-
ням.
Ревнощі — це меч, яким людина січе саму себе.
Людина, пойнята гнівом, небезпечна передусім для самої себе.
Відчувати своє покликання в житті — мати шанс на довгочасність.
Кажуть, що невірність у коханні — це ознака легковажності. А мо же, це ознака поганого ставлення людини до самої себе?
Людина, позбавлена смаку до життя, приречена бути нещасною. Доброзичливість — ознака здоров 'я душі. Здатність пробачати мас лише великодушна людина.
Зваіювати вину на інших за свої життєві невдачі може лише той, в кого якісь негаразди з відповідальністю.
Людина, позбавлена власної гідності, легко принижує інших. Це один із непоодиноких проявів морального дальтонізму.
Охоплена пристрасними почуттями людина не здатна прислухатись до розумних порад. А даремно! Це могло б утримати її від безглуздих вчинків.
Найвища розсудливість — налаштувати себе на радісне сприйняття життя, навіть якщо передбачаються важкі випробування. Радість — елексир життя. Але для цього треба попрацювати.
Дехто вважає, що життя — це книга, яку можна гортати, не чи таючи. Аіе це г^шбока помилка. Лише вдумливому читачу відкривається глибокий смисл, що міститься в задумі автора. Подібно до цього таїни життя відкриваються лише тому, хто докладає зусиль для їх осягання.
Не зневажайте цих настанов і Фортуна буде до вас прихильною!
343
І
Список використаної літератури
Переднє слово
Розділ І
Підрозділ 4
Розділ II
Підрозділ 1
5. Республіканське опитування. — К.: Соцмс-Геллап, 1997
(питання — авторські).
6. Лебон Г. Психология социализма. - СПб., 1995. - С. 61-64.
344
7. Юнг К. Г. Диагностируя диктаторов (интервью, взятое у
К. Г. Юнга X. Никербокером в 1938 г. // В. Одайник. Психология
политики. - СПб.: Ювента. - 1996., С. 361.
10. Україна. Людський розвиток: Звіт. — К., 1997. — С. 67.
Підрозділ 2
345
Титаренко Т. М. Криза як глибинний внутріособистісний
конфлікт. Природа, феноменологія та динаміка конфліктів у сучас
ному світі // Тези доповідей Міжнародної науково-практичної кон
ференції 19—21 жовтня 1993 р. - Чернівці, 1993. - Ч. 2.
Кон И. С. Психология ранней юности. - М, 1989.
Социологая молодежи. — СПб., 1996.
Варга Н. Я. Структура и типьі родительского отношения: Авто
реф. канд. дис. — М., 1987; Чеснокова И. Г. Межличностньїе отноше
ния в семье как фактор формирования змоционально-ценностного
самоотношения подростка: Автореф. канд. дис. — М., 1987; Рит-
тер М. Помощь трудньїм детям: Пер. с англ. - М., 1987.
23- 82187
Підрозділ 4
5. Руднев В. Морфология реальносте // Митин журнал. Весна.
1994. - С. 142.
Підрозділ 5
6. Бакштановскші В. И., Согомонов Ю. В. Социально-
политический процесе и гражданский зтос: феномен ко-зволюции //
Социол. исследования. - 1991. - № 7. - С. 38-47.
Василюк Ф. Е. Психология переживання. — М., 1980.
346
10. Асмолов А. Г. Культурно-историческая психология и конструи-
рование миров. — М., 1966.
11. Леонтьев А. Н. О психологической функции искусства
(гипотеза) // Художественное творчество и психология / Под ред.
А. Я. Зися, М. Г. Ярошевского. - М., 1991. - С. 184-187.
Розділ III
Підрозділ 1
Підрозділ 2
Підрозділ З
347
4. Винокурова С. П. Масова свідомість у ситуації соціальної кризи: пошук еквівалента втрачених ілюзій // Філос. і соціол. думка — 1993. -№ 1. -С. 17.
Розділ IV
Підрозділ 1
9 Обухов Я. Л. Значение первого года жизни для последующего развития ребенка (обзор концепции Д. Винникотта). - М., 1997.
10. Шмурак К. И. Пренатальная общность // Человек. - 1994. -№ 6. - С. 24-37.
Підрозділ 2
Кьеркегор С. Страх и трепет: Пер. с датс. - М., 1993.
Підрозділ 4
5. Халитов Н. Одиночество мужское и женское. - К., 1995;
Швалб Ю. М., Данчева О. В. Одиночество: социально-психологи-
ческие проблеми. - К., 1991; Психологія і педагогіка життєтвор-
чості. — К., 1996; Мистецтво життєтворчості. - Ч. 1; Теорія і техно
логія життєтворчості. - К., 1997.
8. Швалб Ю. М., Данчева О. В. Одиночество: социально-психо-
логические проблеми. - К., 1991.
Підрозділ 5
Тихоненко В. А. Жизненньїй вьібор смерти // Человек. — 1992. —
№6.
Амбрумова А. Г., Калашникова О. 3. Психологические аспекти
одиночества // Социальная и клиническая психиатрия. - 1996. —
№3.
Амбрумова А. Г. Психология самоубийства // Социальная и кли
ническая психиатрия. - 1996. - № 4.
348
349
Підрозділ 7
Розділ V Підрозділ 1
1 Жизнь как творчество / Под ред. Л. В. Сохань, В. А. Тихонови-ча. - К., 1985.
10. ЛеонтьевА. Н. Деятельность, сознание, личность. - М., 1975.
350
17. Соболева Н. И. Мировоззрение и жизненньїй вьібор лич
ности. - К., 1989.
Сохань Л. В. Частная жизнь: ценности и приоритетьі // Украй
на: Проблеми общества переходного периода: Материальї докладов
2-й школьї молодих социологов. — Киев-Бердянск, 1995.
Сохань Л. В., Ануфриева Р. А., Балакирева О. Н., Головаха Е. И.,
Очеретяний В. В. Психология жизненного успеха. — К., 1995.
Франкл В. Поиск смьісла жизни и логотерапии / Пер. с англ. -
М., 1990.
Підрозділ З
Берн Зрик. Игрьі, в которьіе играют люди. Психология челове-
ческих взаимоотношений. Люди, которьіе играют в игрьі. Психология
человеческой судьби. — М., 1988.
5. Ведин И. Ф. Бьітие человека: деятельность и смьісл. - Рига,
1987.
351
Зміст
Переднє слово З
Розділ І. Суспільство та особистість напередодні XXI століття 13
\ 3. Суспільна криза і міжособистісна солідарність 26
4. Засоби регулювання соціальної поведінки особистості 37
/
Розділ II. Особистість в суспільній кризі 47
Розділ III. Особливості духовної ситуації життя 117
V 1. Криза світогляду 117
2. Зіткнення соціальних очікувань особистості з
життєвою реальністю 126
3. Міфологія нового часу і життєва криза 134
Розділ IV. Фактори і форми психологічної травматизації
особистості 142
XI- Криза народження як зв'язок поколінь 142
^ 2. Повсякденна психологічна травматизація: психологіч
на допомога та самодопомога 160
Х/~і. Девіантна поведінка: фактори ризику 185
4. Самотність як прояв кризового стану особистості 204
У 5. Життєва криза і самогубство 222
6. Термінальний період в житті людини 239
У 7. Потенціал подолання людиною критичних станів
буття 249
352
353
Розділ V. Кохання, шлюб, сім'я: проблеми та шляхи до гармонії 269
7<3. Самопізнання як пошук гармонії 320
У Роздуми про життєві кризи і сенс життя: вислови, афо
ризми, максими 338
Список використаної літератури 344
Наукове видання
ЖИТТЄВІ КРИЗИ ОСОБИСТОСТІ
Науково-методичний збірник У двох частинах
ЧАСТИНА ПЕРША Психологія життєвих криз особистості
354
355
життєві кризи особистості