Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1. Для узгодження різних видів діяльності існує спецефічна функція управління.
Управління забеспечує : планування, мотивацію, контроль та регулювання діяльністю.
Ту частину системи бух обл що забеспечує потреби упр інфармації називають упр обл.
Інфармація яку надає упр обл зорієнтовано на задоволення потреб як стратегічного так і поточного управління на оптимізацію використання ресурсів, забеспечення об*єктивної оцінки діяльності підрозділів та окремих менеджерів.
Тобто упр обл є складовою процесу управління, він надає інформацію важливу для:
Упр обл є необхідним для функціонування системи упр контролю.
Упр контроль – це процес впливу керівництва на членів організації з метою здійснення її стратегії.
Проектевання упр контролю охоплює:
2. Упр обл – це поцес виявлення вимірювання накопичення аналізу підготовки інтерпритації та передача інформ що використовується упр ланкою для планування оцінки та контролю в середині під-ва.
Основними причинами що зумовили необхідність впровадження упр обл на вітчизняних під-вах є :
1.Наявність різних форм власності,що веде до появи різних груп і рівнів користувачів управл.інформації;
2.Загострення конкуренції на внутр.та зовн.ринках збуту вітчизняної продукції,що потребує своєчасної ін форм.про їх кон,юк туру;
3.Інтеграція економіки України у світову економіку,що призводить до переорієнтації практики і теорії облікових знань. Слід зверн.увагу.що система управл.обл.виходить за рамки б/о і вкл.в себе елементи планування, контролю, аналізу, оцінки.
Вимоги упр інформації:
Основні проблеми що потребують вирішення при впровадженні упр обл у практику:
Основними завданнями упр обл є надання неупередженої інформ необхідної для прийняття упр рішень відповідними упр ланками під-ва.
Функції упр обл:
3. Виникнувши як облік витрат, УО у своєму розвитку пройшов декілька етапів, які отримали умовні назви: (початковий, аналітичний, маржинальний, стратегічний).
1 етап – поч. 19-20ст. – збільшення великиз підприємств, що зумовило зростання потреби в нових методах обліку. На підпр. Починає впроваджуватися контроль витрат на підставі щоденної звітності про витрати на одиницю продукції, впроваджено сис-му операційної та бюджетної звітності про витрати і доходи, розроблено показник прибутковості інвестицій.
2 етап – 1-ша пол.20ст. – посилення контролю за витратами, в системі обліку витрат вводилися нормативи витрат на підставі яких відхилення практичних витрат з метою аналізу причин для прийняття управлінських рішень, основним методом обліку був стандарт кост.
3 етап – до 70-х рр. – в обліку витрат відбувся розподіл на постійні та змінні, калькулювання с/в прод. відбувалося на підставі ЗВ, що давало можливість визначити критичну точку обсягу вир-ва, осн метод обліку – директ-кост.
4 етап – автоматизація вир-ва, комп’ютерні технології, конкуренція. УО перетворюється на стратегічний, стає частиною стратегічного управління. Відбувається інтеграція УО в сис-му управління. Основний метод обліку – розвинений директ-костинг.
Етами розвидку упр обл :
- Аналітичний (до поч. 2 світ. Війни).
- Марженальний ( до поч. 70р. 20ст).
- Стратегічний ( направлений на подальший розвиток)
4. Упр обл – це інтегрована система різних економ дисциплін тому метод упр обл включає в себе:
- елементи методи б о
- елементи статично індексний метод
- прийоми економ аналізу (факторний)
- математичний (лінійне програмування)
Предметом упр обл є сукупність об*єктів в процесі всього циклу упр під-вом.
Зміст предмету упр обл позкривають його об*єкти які можна об*єднати у дві групи:
В основу системи упр обл покладено два принципи :
1 загальноприйняті принципи бух обл
- безперервність діяльності під-ва
- періодичність
- повнота та аналітична інформ.
2 власні принципи упр обл
- принципи оцінки результатів структури підрозділів
- принцип комплексності
- принцип бюдж методу управління
- принцип залежності
- принцип причинності
5. Взаєхмозв*язок фін і упр полягає у єдності принципів методів системи первинного обл та єдиного професійного середовища.
Порівняльна характеристика фін і упр обл.
|
Ознаки |
Фін обл |
Упр обл |
|
Користувачі інформ. |
Вищий курівний склад та завнішні користувачі |
Менеджери під-ва |
|
Мета обл. |
Склад фін документи для інформування користувачів за межами під-ва |
Надання допомоги адміністрації в плануванні, в упр контролі, підготовці упр рішень |
|
Обов*язковість ведення обл. |
Необхідний за законодавством |
За рішенням адміністрації |
|
Регламентація обл. |
Загальноприйняті принципи стандарти і нормативні акти |
Все що корисно для управління |
|
Вимірнтки обл. |
Єдиний грошовий вимірник |
різні |
|
Націленість прив*язка до часу |
Оцінка минулого |
Разом із інформ характеру оцінки і плану на майбутнє |
|
Відкритість даних |
Більшість даних доступні всім бажаючим |
Комерційна таємниця |
|
Ступінь точності інформ. |
Мало приблизних оцінок, висока точність, об*єктивність, документальність |
Багато приблизних оцінок |
|
Переодичність складання звітів |
Поквартальна і річна |
Змінний інтервал, оперативна інформ тижнева, міс., за вимогою |
|
Об*єкти звітності |
Під-во в цілому |
Центри відповідальності види діяльності |
|
Терміни подання зітів |
Із запізненням на декілька тижнів або місяців |
Зразуж після закінчення звітного періоду |
|
Ступінь відповідальності за ведення обл. |
Відповідальність за законом |
Фактрично ніякої юридичної відповідальності |
|
Базисна структура. |
Подвійний запис активи |
Залежно від мети використання інформ. |
6. Існує 3-ри системи упр обл.:
1. Загальна система – застосовуєтьмя на під-вах малого бізнесу сфери послуг, торгівлі, побутового обслуговування промислового виробництва без калькулювання, с/в продукції, а також на під-вах які випускають однорідну продукцію. Система базується на періодичному обл запасів, тобто протягом звітного періоду на рах запасів не відображається їх зміна а на прикінці звітного періоду проводитьмя інвентаризація запасів і на підставі її результатів та даних відображених у бух обл на початок звітного періоду визначають кількість витрачених і отриманих запасів. Базується на розподільному обліку витрат за елементрами (рах класу 8). Та доходів за їх видами ( клас 7), визначення фін результату на спец зведеному рахунку (рах 79)
2. Переплетена система – передбачає відокремлене ведення рах фін та упр обл які не кореспондують один з одним при цьому на рах фін обл відображають витрати за елементами, доходи за їх видами, розрах з дебіторами і кредиторами, визначають загальний фін результат. На рах упр обл на підставі тихже документів ведуть облік запасів витратів на виробництво та збут продукції, обчислюють с/в продукції, визначають фін результат від реалізації продукції. Взаємозв*язок фін та виробничого обл здійснюють через контрольні рах.
3. Інтегрована система обл – застосовують великі під-ва. При цій системі в єдиному плані рах передбачають рах обл витрат які кореспондують з рах фін обл і на яких ведеться аналітичний облік витрат у розрізі окремих їх груп в центрі виникнення видів продукції відповідно до потреб управління витратами, контролю, калькулювання с/в, визначення рентабельності окремих видів продукції.
7. Важливим методологічним питанням орг-ції управл.обліку є його місце в системі рахунків бух.обліку. У різних країнах цю проблему розв,язують по-різному. Аналіз рахунків зарубіж.країнсвідчить,що попри багатомвїття їх міжнародна практика виробила два осн.підходи до структури пл..рахунків: 1.Двоколовий принцип – виокремлення двох автономних систем рахунків відповідно до цілей фін.та управл. обліку(більшість країн-членів ЄС); 2.Інтегрований принцип за яким рахунки управл.обл кореспондують з рах.фін обліку в межах єдиної системи рахунків(країни англо-саксонської групи). Розглянемо підхід до організації обліку у країнах англосаксонської груи. Для цих країн притамання відсутність жорсткого регулювання обліку з боку держави. Б/о є само регульованою системою,оскільки його правила.принципи і концепції розробл.і приймаються проф. організаціями облікових працівників.Отже, відсутній єдиний національний план рах.Системи рахунків обираються компаніями самостійно,виходячи з характеру діяльності. Виокремились такі основні системи рахунків: загальна, інтегрована та переплетена система обліку.
8. Основну масу вихідної інформ УО отримує з рахунків БО, тому важливим питанням є місце УО в системі бухг рахунків. Міжнародна практика створила 2 підходи до структури плану рахунків:
- однорядний (інтегрований)
- дворядний (автономний)
При однорядному принципі рахунки УО вмонтовані поряд з рах ФО і кореспондують не тільки між собою, а й з рах ФО. Основні риси інтегрованої системи: відсутність жорсткого регулювання обліку з боку держави. БО в усіх країнах є саморегульованою системою, наслідком цього є відсутність національних планів рахунків. Для більшості країн характерним є 2-й варіант, при якому рахунки призначені для УО відокремлені від рахунків ФО в спеціальний розділ плану рах. Рах УО кореспондують між собою, а зв'язок з рах ФО здійснюється за допомогою дзеркальних рах. ФО та УО можуть вестися незалежно один від одного і мати різні дати по видах та результатах д-сті, дворядна сис-ма використовується на середніх і малих під-вах.
12. Вичерпані – це збільшення зобов*язань або зменшення активів в процесі поточної діяльності для отримання доходу звітного періоду.
Не вичерпані – це збільшення зобов*язання або зменшення активів в процесі поточної діяльності для отримання доходу або інших вигод в майбутніх періодах.
Витрати на продукцію – це витрати пов*язані із виробництвом або із придбанням товарів для реалізації.
Торгівельне під-во – (формули). С/в реалізації товарів = запаси товарів на початок періоду + с/в придбаних товарів – запаси на кінець періоду.
С/в виробленої продукції = залишки незавершиного виробництва на початок періоду + витрати на виробництво в продовж періоду – залишки незавершиного виробництва на кінець періоду.
Витрати періоду – це витрати що не включають до с/в запасів і розглядаються як витрати того періоду в якому вони були здійснені.
Прямі – це витрати які мажна віднести безпосередньо до певного об*єкта витрат економічно доцільним шляхом.
Непрямі – витрати які неможна віднести до певного об*єкта витрат економічно доцільним шляхом.
Основні – це сукупність прямих витрат на виробництво продукції.
Виробничі накладні – витрати пов*язані з процесом виробництва які неможна віднести до певного виду виробів економічно доцільним шляхом.
Релевантні – це витрати які неможуть бути змінені в наслідок прийняття певного рішення.
Не релевантні – які не залежать від прийняття управлінських рішень.
Дійсні – це витрати які потребують сплати грошей або інших активів.
Змінні – це витрати що змінюються прямопропорційно до зміни облягу діяльності.
Постійні – це витрати що залишаються незмінними при зміні обсягу діяльності.
Марженальні – це витрати на виробництво додаткової одиниці продукції.
13. Класифікація витрат в залежності зміни обсягу виробництва для цілей планування та контролю є найбільш важливою.
Витрати поділяються на: умовно змінні та умовно постійні.
Умовно змінні (змінні) витрати – це витрати абсолютна величина яких зростає зі збільшенням обсягу випуску продукції і зменшується із його зменшенням.
Змінні витрати на одиницю продукції при зміні обсягу виробництва залишаються незмінні.
Умовно постійні (постійні) витрати – це витрати абсолютна величина яких зі збільшенням або зменшенням обсягу випуску продукції істотно не змінюються.
Постійні витрати на одиницю продукції будуть зменшуватися при збільшені обсягу виробництва і навпаки збільшуються при зменшені обсягу виробництва.
14. Поведінка витрат – це характер реагування витрат на зміни у діяльності підприємства. Діяльність, що впливає на витрати – це фактор витрат.
Приклади факторів для різних сфер бізнесу: 1)виробництво – обсяг виробництва, кількість переналагоджень обладнання, осн. зарплата; 2)маркетинг – кількість рекламних об»яв, кількість продавців, виручка; 3)управління – кількість замовлень, кількість персоналу.
Змінні витрати (ЗВ) (прямі матеріальні витрати, відрядна зарплата) – змінюються прямо пропорційно до зміни обсягу діяльності. Наприклад, збільшення кількості виробленої продукції у 10 разів призведе до збільшення загальних ЗВ теж у 10 р. Величина ЗВ на одиницю є постійною для всіх рівнів діяльності.
Постійні витрати(ПВ) (орендна плата, зарплата офісних працівників) – залишаються незмінними в разі зміни обсягу діяльності. Сума ПВ на од.продукції зменшується при збільшенні обсягу діяльності і збільшується при зменшенні обсягу діяльності.
А також співвідношення % зміни витрат і % зміни обсягу виробництва називається коефіцієнтом реагування витрат.
Залежно від коефіцієнта реагування витрат на зміни обсягу виробництва всі витрати поділяються на:
15. Оцінка витрат – це процес обчислення, тобто встановлення кількісного взаємозв*язку між витратами та різними чинниками , коли на підставі досліджень минулої діяльності.
Функція витрат- математичний опис взаємозв*язку витрат та їх чинників.
Функція витрат може бути описана рівнянням У=а+вх
У- загальні витрати
а-постійні витрати
в-змінні витрати на одиницю продукції
х-значення чинника
Економічні явища і пов*язані з ними витрати у більшості випадків є умовно змінні або умовно постійні В сумі ці витрати складають сукупні витрати.
Функція витрат не задбачує полекшення витрат.
Передбачення витрат- прогнузування майбутніх витрат для різних умов діяльності.
16.Визначення додатку витрат здійснюється різними методами
1- Метод аналізу обчислення даних-передбачає розподіл витрат на змінні і постійні що до відмінного чинника на вивчення даних рахунків бюджетного обчислення.
2- Метод вищої, нищої точки- передбачає визначення функції витрат на основі припущень, що змінні витрати це різниця між загальними витратами при найвищому та найнищому рівні діяльності.
3- Метод кориляції(візуального пристосування)- графічний підхід до визначення функції витрат коли бухгалтер аналітик візуально проводить пряму лінію беручи всі точки витрат.
4- Інженерний- полягає в тому, що на кожну статтю витрат встановлено виходячи із технологічних потреб нормативи на використання ресурсів у натуральному виразі, а витрати планують шляхом множин цих нормативів на ціни.
5-Метод найменших квадрфтів- дає змогу найточніше визначити склад і значення паостійної і змінної частини витрат.
Показники витрат визначаються таким чином щоб квадрат відстані від усіх тточок був мінімальним.
17. Калькумування- процес визначення с)в певного об*єкту витрат.
Інформація про с)в дає змогу визначати
1 Яку ціну на вибір встановити
2 Який процес є нацекономнішим
3 Який підрозділ використовує ресурси найефективніше
4 Який замовник забезпечує найбільший внесок у прибуток компанії
С)В об*єкту витрат визначають за допомогою обліку виробничих витрат
Система виробника обліку- система, яка забезпечує калькумовання і контрольс)в об*єкту витрат
Система виробника обліку має 2 стадії
1-накопичення витрат
2- віднесення витрат
Процес калькумовання передбачає
-вибір об*єкта витрат
-визначення прямих витрат
-визначення сукупності прямих витрат, що підлягли розподілу між об*єктами витрат
-вибір бази розподілу для кожної сукупності непрямих витрат.
18. Облік витрат на калькумовання характеризується власними об*єктами- об*єктом обліку виробника витрат є витрати на виробництво які групуються за різними ознаками з метою визначення с)в продукції
На вибір об*єкту витрат впливають-
-особливості технічного виробника
-тип організації виробництва
-структура управління підприємством
-технічні параметри продукції, що виробляються
Вибір об*єктів обліку повинен забезпечувати виявлення результатів господарської діяльності структурних підрозділів підприємства
Об*єктом калькумовання є-вибір напівфабрикатів різної міри готовності різнот міри готовності, а також часткові продукти, роботи, послуги с)в яких повинна бути визначена.
В залежності від технологій і харакреру продукції об*єктами калькумовання можуть бути:
-один продукт вцілому на підприємстві
-один продукт на окремих процесах
-група виробників по підприємству
-види послуг по структурних підрозділах підприємства
-група виробів в розрізі цехів, бригад
-окремі напівфабрикати
-деталі та бузли
З об*єктом калькумовання тісно пов*язане таке поняття-калькумоваційна одиниця.
Калькумоваційна одиниця є вимірником об*єкта калькумовання і дає можливість розрахувати витрати на виробництво вцілому на одиницю продукції та на кожну статтю калькуляції окремо .
Калькулювання на підприємстві організовується відповідно до таких
Принципів:
20. Нормативний.
Основними елементами нормативного методу є:
· попереднє визначення нормативної собівартості одиниці продукції на початок звітного періоду, яка береться за основу обчислення фактичної собівартості;
· поточний облік прямих витрат за статтями калькуляції й окремими видами продукції за чинними нормами та відхиленнями від норм;
· поточний облік зміни норм у розрізі статей витрат і окремих видів продукції;
· калькулювання фактичної собівартості окремих видів продукції через алгебраїчне додавання нормативної собівартості на початок місяця з відхиленнями від норм (плюс перевитрати, мінус економія), також зі змінами норм на одиницю продукції.
Облік відхилень від норм організовують так, щоб можна було своєчасно визнати їх причини і осіб, від яких вони залежали, місце виявлення відхилень та їх вплив на собівартість продукції.Така організація обліку дає можливість суттєво підвищити контрольну функцію обліку порівняно з позамовним чи попередільним методом.
Нормативний метод не має обмежень щодо сфери його застосування, тому з метою поліпшення оперативного контролю за процесом формування собівартості продукції необхідно впроваджувати його основні елементи в практику обліку витрат на тих підприємствах, де традиційно користуються позамовним або попередільним методами. Поєднання традиційних методів обліку з елементами нормативного методу перетворює їх відповідно в позамовно-нормативний, попередільно-нормативний, попроцесно-нормативний тощо.
При нормативному методі по всіх складових цього балансу наводяться витрати за нормами, відхилення від норм і зміна норм. Крім того, з метою забезпечення принципу рівності норм у зведеній відомості передбачається наведення даних про переоцінку залишків незавершеного виробництва на початок місяця у зв’язку зі зміною норм.
Попередільний метод застосовується на підприємствах з однорідною за вихідною сировиною і характером технології масовою продукцією, яка виготовляється в результаті послідовних процесів, кожний з яких (або група яких) складає окремий самостійний переділ (фазу, стадію) виробництва. Це підприємства таких таких галузей промисловості, як нафтопереробна, металургійна, хімічна, скляна, фарфоро-фаянсова, виробництво будівельних матеріалів, текстильна, шкіряна, хутрова, цукрова, хлібопекарська, пивоварна, м’ясна, молочна тощо. Сутність попередільного методу полягає в тому, що всі або деякі прямі витрати відображають в поточному обліку не за видами продукції, що виготовляється, а за переділами виробництва (навіть якщо з одного переділу можна отримати кілька видів продукції).
У зв’язку з тим, що у таких виробництвах процес створення готової продукції складається з кількох послідовних технологічно закінчених переділів, виникає необхідність визначення собівартості не тільки готового продукту, а й напівфабрикатів, особливо за умови, коли частина їх має бути реалізована на сторону.
Одним із різновидів попередільного методу є простий, або однопередільний метод.
Сутність цього методу полягає в тому, що фактичні витрати обліковують за встановленими статтями витрат на весь випуск продукції. Середню собівартість одиниці продукції визначають діленням усіх виробничих витрат (витрат за кожною статтею) на кількість готової продукції. Такий порядок обліку витрат і визначення собівартості одиниці продукції можливий у масових виробництвах, які випускають просту однорідну продукцію, що не має складових або напівфабрикатів, а залишки незавершеного виробництва вкрай незначні або стабільні чи їх взагалі немає.
Цей метод застосовується на більшості підприємств добувної та в деяких галузях обробної промисловості, які виготовляють (добувають) один вид продукції (підприємства за видобування нафти, вугілля, газу, рудної та нерудної сировини, гідроелектростанції), а також у ряді допоміжних виробництв підприємств будь-яких галузей з виробництва електроенергії, пару, холоду тощо.
Відповідно, неодмінними умовами застосування простого методу є однорідність і водночас масовість продукції, що добувається або виготовляється, можливість не поділяти витрати на прямі та непрямі, оскільки всі вони пов’язані з випуском одного виду продукції (через відсутність або стабільність залишків незавершеного виробництва).
У деяких галузях, для яких характерний випуск одного виду продукції, сировина до того як стати готовою продукцією проходить кілька стадій виробництва. На таких підприємствах облік витрат організовують безпосередньо за переділами (наприклад, на цегляних заводах облік ведуть за такими переділами (процесами), як добування сирцю, формовка і сушка сирцю, обпалювання цегли), але без калькулювання собівартості напівфабрикатів кожного продукту, тобто собівартість товарної цегли та її витрат кожного переділу в розмірі, який припадає на фактичний випуск готової продукції. Такий варіант простого методу визначають іноді як попроцесний, або однопередільний.
Простий.
Одним із різновидів попередільного методу є простий , або однопередільний метод.
Сутність цього методу полягає в тому, що фактичні витрати обліковують за встановленими статтями витрат на весь випуск продукції. Середню собівартість одиниці продукції визначають діленням усіх виробничих витрат (витрат за кожною статтею) на кількість готової продукції. Такий порядок обліку витрат і визначення собівартості одиниці продукції можливий у масових виробництвах, які випускають просту однорідну продукцію, що не має складових або напівфабрикатів, а залишки незавершеного виробництва вкрай незначні або стабільні чи їх взагалі немає.
Цей метод застосовується на більшості підприємств добувної та в деяких галузях обробної промисловості, які виготовляють (добувають) один вид продукції (підприємства за видобування нафти, вугілля, газу, рудної та нерудної сировини, гідроелектростанції), а також у ряді допоміжних виробництв підприємств будь-яких галузей з виробництва електроенергії, пару, холоду тощо.
Відповідно, неодмінними умовами застосування простого методу є однорідність і водночас масовість продукції, що добувається або виготовляється, можливість не поділяти витрати на прямі та непрямі, оскільки всі вони пов'язані з випуском одного виду продукції (через відсутність або стабільність залишків незавершеного виробництва).
У деяких галузях, для яких характерний випуск одного виду продукції, сировина до того як стати готовою продукцією проходить кілька стадій виробництва. На таких підприємствах облік витрат організовують безпосередньо за переділами (наприклад, на цегляних заводах облік ведуть за такими переділами (процесами), як добування сирцю, формовка і сушка сирцю, обпалювання цегли), але без калькулювання собівартості напівфабрикатів кожного продукту, тобто собівартість товарної цегли та її калькуляційної одиниці (1 тис. шт. цегли) визначають як складові витрат кожного переділу в розмірі, який припадає на фактичний випуск готової продукції. Такий варіант простого методу визначають іноді як попроцесний, або однопередільний.
Позамавний.
Сутність позамовного методу полягає в тому, що прямі ви трати обліковуються за окремими виробничими замовленнями, які видаються на заздалегідь визначену кількість виробів одного виду. Решта витрат (непрямі) обліковуються по місцях виник нення і включаються у собівартість окремих замовлень відповід но до бази розподілу. До повного виконання замовлення всі ви трати, що відносяться до нього, вважаються незавершеним ви робництвом.
Таким чином, обов'язковою умовою застосування позамовно го методу є система виробничих замовлень, які відкриваються відповідними службами підприємства. Після закінчення виготов лення виробу чи виконання роботи замовлення закривається, ні якого відпуску матеріалів та нарахування зарплати по ньому не відбувається. При позамовному методі визначається не середня, а індивідуальна собівартість одиниці продукції (замовлення або роботи).
Із сутності позамовного методу виходить, що основною сфе рою його застосування є індивідуальні виробництва з механізо ваними процесами обробки матеріалів, де виготовляються непов-торювальні або рідко повторювальні екземпляри продукції склад них видів (турбіни, блюмінги, літаки, судна й т. ін.), а також ви робництва, що випускають дослідні зразки продукції, і допоміжні виробництва (виготовлення спецінструментів, ремонтні роботи). Порядок і послідовність обліку витрат та калькулювання собівартості продукції позамовним методом :
1 Документування й облік прямих витрат виробництва (матеріали, зарплата, інші)
2 Документування, облік і групування непрямих витрат виробництва
3 Групування та нагромадження прямих витрат виробництва за замовленнями
4 Розподіл непрямих витрат виробництва за замовленнями
5 Визначення загальної величини витрат вироб- ництва за кожним замовленням з моменту його виготовлення (незавершене виробництво)
6. Визначення фактичної собівартості виконаного замовлення
Разом з тим, відносна простота данного методу сприяла йо го поширенню за межі індивідуальних виробництвах. Зокрема, він широко застосовується у дрібносерійному, серійному і на віть крупно-серійному виробництвах. При цьому в дрібносерій ному виробництві після закриття замовлення фактична собіва ртість одиниці продукції обчислюється шляхом ділення суми витрат виробництва на кількість виготовленої за цим замовленням продукції, тобто визначається середня собівартість одиниці продукції.
У крупно-серійних виробництвах застосування позамовного методу базується на використанні постійних, частіше річних замовлень. При цьому витрати на виготовлення окремих видів продук ції протягом усього року збираються на окремих замовленнях, а собівартість випущених за звітний період виробів визначається шляхом ділення суми витрат виробництва (за вирахуванням вартості залишків незавершеного виробництва) на кількість випущених одиниць продукції.
21.Зведений облік витрат- весь комплекс робіт пов*язаний з групуванням обліку витратде по розмежуванні витрат ніж товарним випуском і незавершене виробництвом.
Етапи обліку витрат на виробництво:
-формування елементів витрат за центрами первинного використання ресурсів
-розподіл та перерозподіл елементів витрат відповідно до характеру і організації виробництва
-облік витрат за центрами відповідальності
-визначення с)в продукції випущеної із виробництва
Організація зведеного обліку залежить від типу і характеру виробництва, від методу обліку витрат і калькулювання від обсягу і кількості видів продукції від структури управлінським підприємством.
У відомостях зведеного обліку витрат на виробництво які є балансом витрат зазвітний період і одночасно оборотною відомостю по синтетичних рахунках на підприємство обов*язково наводять такі дані:
- залишок незавершеного виробництва на початок місяця
-витрати за звітний місяць
-с/в нестач
-с/в остаточного невиправного браку
-витрати на випуск товарної продукції
- залишки незавершеного виробництва на кінець місяця .
22. Методи калькулювання тісно пов*язані із способами обчисленями с/в продукції.
Способи калькуляції доповнюють методи обліку витрат і означають технічні прийоми розрахунків с/в продукції за допомогою певних процедур.
Послідомність та порядок залежить від технології створення продукції, від наявності сукупних і побічних видів продукції від можливості локалізувати витрати та інших причин.
Розрізняють такі способи визначення с/в:
1. Спосіб нагромадження (сумування) витрат – полягає в тому що с/в калькуляційного об*єкта і одиниці визначається сумуванням витрат за частинами продукції, за процесами, за переділами або продукції вцілому.
2. Спосіб розподілу витрат – викотистовується у виробництвах комплексної переробки сировини при якому із одного процесу отримують кілька видів продукції і неможливо вести прямий облік витрат по кожному калькуляційному об*єкту.
3. Спосіб прямого розрахунку – полягає в тому що зіброні витрати по виробництву і розрізі калькуляційних об*єктів ділять на кількість калькуляційних одиниць в розрізі статей калькуляції або елементів витрат.
4. Виключення витрат – застосовується при розмежуванні витрат і визначені с/в основної і сукупної продукції яку отримують в одному процесі.
23. В кінці 20-х років на основі засвоєння ідей та технічних прийомів стандарт-косту в нашій країні було розроблено нормативний облік. У 1931р. Інститут техніки управління розпочав детальне вивчення можливих шляхів реалізації і практичного застосування системи стандарт-кост, яку у вигляді нормативного методу обліку представив професор М.Х. Жебрак. Але на той час (за часів централізованої економіки) основна увага приділялась не ринковим цінам на працю, матеріально-сировинні, енергетичні ресурси, а централізовано встановленим цінам, тарифам та тарифним коефіцієнтам; виявлені в ході обліку відхилення від норм та внесені зміни норм списувались на собівартість продукції, а не на фінансові результати одразу, як це робиться при системі стандарт-кост, оскільки в останньому випадку першочерговий інтерес представляє вплив відхилень не на собівартість, а на прибуток, який, як відомо, є метою виробництва.
Своєчасний вплив на рівень виробничих витрат і формування собівартості продукції можливий при такій організації і методології обліку, при якій причини змін собівартості, допущення перевитрат і економія засобів розкривається не тільки шляхом наступного вивчення звітних калькуляцій, але й щоденно в самому процесі виконання плану на підставі первинної документації і поточних облікових записів. Таким вимогам відповідає нормативний метод який застосовується в різних галузях промисловості.
25. У вітчизняній практиці, яка традиційно налаштована на облік повних витрат, застосовуються позамовний, попередільний і попроцесний (простий) методи.
Сутність позамовного методу полягає в тому, що всі прямі основні витрати обліковують у розрізі встановлених статей за окремими виробничими замовленнями, які видають на заздалегідь визначену кількість даного виду продукції. Решту витрат обліковують за місцями їх виникнення і включають до собівартості окремих замовлень відповідно до встановленої бази їх розподілу.
Попередільний метод застосовується на підприємствах з однорідною за вихідною сировиною і характером технології масовою продукцією, яка виготовляється в результаті послідовних процесів, кожний з яких (або група яких) складає окремий самостійний переділ (фазу, стадію) виробництва. Це підприємства таких галузей промисловості, як нафтопереробна, металургійна, хімічна, скляна, фарфоро-фаянсова, виробництво будівельних матеріалів, текстильна, шкіряна, хутрова
Нормативн метод попереднє визначення нормативної собівартості одиниці продукції на початок звітного періоду, яка береться за основу обчислення фактичної собівартості;Облік відхилень від норм організовують так, щоб можна було своєчасно визнати їх причини і осіб, від яких вони залежали, місце виявлення відхилень та їх вплив на собівартість продукції.Така організація обліку дає можливість суттєво підвищити контрольну функцію обліку порівняно з позамовним чи попередільним методом.
Наведена характеристика вітчизняних методів обліку витрат і калькулювання собівартості продукції дозволяє зробити висновок про певну тотожність позамовного і попередільного методу зарубіжним аналогом попроцесного і позамовного калькулювання , а нормативного – методу стандарт костинг.
Метод стандарт-косту полягає в тому, що для прийняття рішень краще мати інформацію про нормативні витрати, ніж про фактичні, оскільки перші являють собою майбутні, цільові витрати, а другі — минулі витрати, на які вже не можна вплинути.
Калькулювання за замовленнями застосовується в ситуаціях коли продукція виробляється за конкретним замовленням покупця . Ключовою особливістю калькулювання собівартості продукції продукції за замовленнями є те, що витрати на одне замовлення відрізняються від витрат на інше.Собівартість одиниці – прямі мат і оплата праці і накладні.
Попроцесна калькуляція де в масовій кількості випускаються однакові види продукції. Собівартість – з усіх нагромаджених витрат.
28. Калькулювання за неповними витратами передбачає поділ витрат на змінні й постійні. Перші відносяться на калькуляційні одиниці, другі — розглядаються як витрати звітного періоду. Обґрунтуванням даного трактування витрат є той факт, що більшість постійних витрат пов'язані не з обсягом випуску продукції, а з іншими факторами, що повинно відображати їх облікове трактування.
Включення в собівартість продукції постійних витрат викликати плутанину в оцінці їх поведінки і навіть величини. При повному калькулюванні збільшення (зменшення) обсягу випуску спричинить зростання (зниження) суми розподілених постійних накладних витрат, що створює помилкове враження про реальну зміну суми понесених витрат відповідно до зміни обсягу випуску продукції. Тобто постійні витрати поводять себе як змінні. Таке трактування витрат може призвести до прийняття рішення, яке виявиться небажаним з фінансової точки зору.
Різне трактування постійних виробничих накладних витрат і обране групування витрат знаходять відображення у звіті про прибутки та збитки. При повному калькулюванні всі витрати, які беруть участь у формуванні обсягу реалізованої продукції (прямі й непрямі, постійні та змінні) включаються у розрахунок собівартості цієї продукції, а отже, і у визначення валового прибутку, тобто прибуток характеризується як виручка мінус всі витрати, пов'язані з випуском продукції і понесені для створення обсягу реалізованої продукції.
При калькулюванні за неповними витратами в розрахунок собівартості реалізованої продукції, а отже, і у визначення маржинального доходу (внеску) включаються лише змінні витрати. Тобто виручка за мінусом усіх змінних витрат дає маржинальний дохід на покриття постійних витрат, забезпечуючи таким чином внесок у суму прибутку.
Проте використовувати калькулювання п за неповними витратами при аналізі рішень слід обережно. Річ у тім, що припущення про відсутність реакції всіх постійних витрат на прийняття рішень умовне, тобто воно коректне лише в короткому періоді. в довгостроковому періоді ці витрати змінюються.
Порівнюючи переваги і недоліки обох систем калькулювання більшість зарубіжних авторів роблять висновок, що жодна з них не має абсолютної переваги. На практиці найбільш поширене повне калькулювання. Для багатьох організацій такий вибір продиктований вимогами публічної звітності, а для решти основним аргументом виступає бажання знати «повну» собівартість
29. Простий директ-костинг грунтується на таких принципах: —витрати поділяються на постійні й змінні;
— собівартість виготовленої та реалізованої продукції обчислюється лише за змінними витратами;
— визначається маржа зі змінної собівартості (маржинальний дохід) як різниця між ціною реалізації і змінною собівартістю продукції;
-—постійні витрати покриваються (відшкодовуються) за рахунок маржі зі змінної собівартості, що дає можливість визначати результат діяльності та її рентабельність
Практичне застосування простого директ-костингу побудовано на аксіомі: кожен виріб або центр відповідальності робить свій «внесок» — маржинальний дохід, у результат діяльності підприємства, але лише підприємство як юридична особа може отримувати прибуток чи нести збитки. Іншими словами, не визначають чистий результат за виробами або центрами відповідальності, а обмежуються лише обчисленням маржі, за рахунок якої списуються (відшкодовуються) постійні витрати. З одного боку, це спрощує облікові роботи, а з іншого — розв'язує проблему точності розподілу постійних витрат між виробами.
Недоліки:
1) у випадку зниження цін з метою досягнення привілейованого становища на ринку по окремих виробах виникає загроза, що блок неподільних постійних витрат не зможе бути покритий маржею за виробами, тобто підприємство потрапить у зону збитків;
2) серед постійних витрат є такі, які можуть бути прямо віднесені на окремі вироби. Таким чином виникають категорії специфічних (прямих) постійних витрат, які не враховуються діючою системою
30. Сучасний директ-костинг використовується у двох варіантах:
1) простий (класичний) директ-костинг
2) розвинутий директ-костинг
Оскільки простий директ-костинг має недоліки: блок неподільних постійних витрат не зможе бути покритий маржею за виробами, тобто підприємство потрапить у зону збитків; серед постійних витрат є такі, які можуть бути прямо віднесені на окремі вироби., зявився розвинутий директ-костинг, який виник завдяки тому, що виявлено блок специфічних постійних витрат, які можуть бути віднесені прямо на певні вироби, їх групи, центри відповідальності без умовного розподілу. Так виникло поняття сегментної маржі як різниці маржі та відповідної суми прямих постійних витрат, що відносяться до цього сегмента. Тому розвинутий директ-костинг, зберігаючи переваги простого директ-костингу, позбавився його основної вади завдяки врахуванню специфічних постійних витрат, пов'язаних з відповідними виробами або сегментами діяльності
Поняття «внесок продукту» (маржинальний дохід) набуло більшого поширення і дозволило визначити участь кожного виробу в покритті постійних витрат, які існують навіть при відмові від виробництва та реалізації цього виробу. Це дало можливість точніше визначити рентабельність виробу чи групи виробів, індивідуалізуючи витрати, які до нього відносяться. При цьому методі відхиляються від суворого дотримання змінної собівартості, бо собівартість у даному випадку включає не тільки змінні витрати, але й частину прямих постійних витрат.
Суттєвою відмінністю розвинутого директ-костингу від простого є те, що модель «витрати — випуск» стала діяти не тільки у центрах відповідальності на самому підприємстві, але й за його межами, що привело до необхідності визначення фінансових результатів (марж, напівмарж) за сегментами діяльності. Розвинутий директ-костинг дозволив посилити контроль у виробництві, бо забезпечив одержання інформації про результати діяльності кожного підрозділу (сегменту), зумовивши при цьому чітку відповідальність керівників різних рівнів за показники своєї роботи.
Відмова від умовного розподілу загальних витрат приводить до виникнення категорії «напівмарж за рівнями»: виробами, групами виробів, цехами, підприємством. У зв'язку з цим основою організації обліку за методом розвинутого директ-костингу стало виділення сегментів діяльності та визначення результатів за даними сегментами.
32. Прийняття рішень і планування діяльності на основі аналізу взаємо зв*язку витрати – обсяг – прибуток – це метод системного дослідження взаємозв*язку витрат обсягу діяльності і прибутку під-ва з метою:
- визначення обсягу продажу який забеспечує відшкодування всіх витрат і отримання бажаного прибутку.
- визначення впливу зміни величини обсягу і ціни реалізації на прибуток під-ва.
- визначення оптимальної структури витрат.
Аналіз В-О-П називають аналізом чутливості. Він спрямований на дослідження змін які відбуваються із прибутком під-ва під впливом зміни певних параметрів його діяльності, а саме обсяг продажу ціни реалізації ритрат під-ва.
У найпростішому вигляді залежність прибутку від величини витрат і обсягу діяльності подають так ОП = ЗД – ЗВ.
33. Аналіз взаємозв*язку витрати – обсяг – прибуток здійснюєсься за допомогою таких методів: математичний, графічнирй.
Марженальний дохід – це різниця між доходами від реалізації продукції та змінними витратами.
Коефіцієнт марженального доходу – співвідношення марденального доходу від ціни продажу.
Коефіцієнт марженального доходе означає яку величину марженального доходу приносить кожна гривня доходу від реалізації для покриття постійних витрат і отримання прибутку.
34. Важливим елементом аналізу В-О-П є аналіз безбитковості. Він побудований на основі розподілу витрат на змінні та постійні а також обчислення точки безбитковості.
Точка безбитковості визначає кретичний обсяг продажу.
Точка безбитковості – це обсяг діяльності за якого:
1. доходи під-ва = його витратам
2. марженальний дохід = загальним постійним витратам.
Точка безбитковості може визначатись у натуральних одиницях, в грошових одиницях і у % до нормальної потужності.
Фін результат у точці безбитковості завжди = 0
Точка безбитковості у натуральних одиницях = постійні витрати / мамарженальний дохід на одиницю.
Точка безбитковості у грлшовом виразі = постійні витрати / коефіцієнт марженального доходу.
Важливим показником пов*язаним з визначенням зони безпеки під-ва є показник запасу міцності.
Запас міцності – це максимально допустиме значення зменшення обсягу діяльності під-ва без ризику отримати збиток.
Запас міцності – це рівень поточної діяльності під-ва що перевищує точку безбитковості.
Запас міцності = фактичний обсяг діяльності – точка безбитковості.
Коефіцієнт запасу міцності = запас міцності / фактичний обсяг діяльності.
35. Передбачає підхід до оцінки витрат.коли значення витрат за минулі звітні періоди наносять на графік відповідно до певних обсягів діяльності. На наступному етапі аналітик візуально проводить пряму лінію, беручи до уваги всі точки графіка.
Недоліки даного методу:
1.Суб,активність розташування лінії оцінки загальних витрат
2.Не завжди минулі дані є обґрунтованим орієнтиром на майбутнє
3.Лінійна поведінка витрат надана графіком не завжди відповідає ступеневій поведінці постійних витр.
4.Суб,активність вибору значення витрат для розрахунку їх постійної складової,що викликає неточність оцінки їх змінної складової.
36. В основі аналізу витрати – обсяг – прибуток покладені такі прирущення:
1. ціна реалізації продукції незалежить від обсягу продажу.
2. всі витрати під-ва можна розглядпти як змінні або як постійні.
3. протягом певного періоду поведінку витрат і доходів можна описати за допомогою лінійної функції.
4. єдиним чинником що впливає на витрати і доходи є обсяг продажу.
5. обсяг втробництва = обсягу продажу.
6. номенклатура випуску під-ва є постійною або ж це вид продукції.
Якщо одне або більше припущень не виконується то застосування такого аналізу може призвести до некоректних результатів і як наслідок прийняття на їх основі неправельних упр рішень.
37. тесаме що в 23 питані.
38. Стандарт–кост – це заздалегідь визначений або передбачений кошторис витрат на виробництво одного виробу або кількох виробів одного виду протягом певного періоду.
Погрівняння стандарт-косту із нормативним методом:
1. Обидва методи враховують затрати в межах встановлених норм.
2. Обидва методи пропонують облік повних витрат.
3. За методом стандарт-кост витрати понад норми відносять на винних осіб або на результати діяльності. При нормативному методі такі витрати включають до витрат виробництва.
4. при методв стандарт-кост зміна норм в поточному обліку не передбачається, при нормативному методі це можливо.
5. стстема нормативного обліку зосереджена на виробництво і не орієнтована на процес реалізації.
40. У вітчизняній практиці зміна чинних норм в процесі виробництва незалежно від причини підлягає обов*язковай регістрації і документуванні. Інформація про зміни норм повинна давати можливість не тільки визначити різницю між новими і старими нормами ай розрахувати сумарний ефект від зниження норм за процесами видами продукції операціями.
Системний облік зміни норм є особливістю вітчезняного нормативного методу. Для спрощення розрахунків із визначенням впливу зміни норм на с/в продукції здійснюється переоцінка залишків незавершеного виробництва за новими і старими нормами, результат переоцінки додається до нормативної с/в продукції.
Показник зміни норм відображається у зведеному обліку витрат з метою додержання принципу рівності нормативів на якому грунтується калькулювання с/в продукції за нормативним методом.
41. До виявлення відхилень від норм застосовують такі методи:
1. Метод сегнального документування.- застосовується для виявлення відхилень які спричинені заміною або наднормативном витрачанням сировини, серовини чи з/п.
Переваго цього методе:
- Відносна простота
- точність
- логічний висновок з фактичними витратами ресурсів.
2. Метод партійного розкрою.- використовується в тому разі коли необхідно з одного матеріала виготовити декілька деталей або заготовок одночасно. При цьому відхилення визначаються по кожній партії матеріалів шляхом порівняння фактичних і нормативних витрат.
Переваги цього методу: на таких документах можна встановити безпосередньо в процесі виробництва і на робочих місцях відхилення і винувадців.
Недоліки цього методу є: обмеження застосування допускає використання тільки на операції розкрою
3. Інвентарний метод.- базуєьбся на даних інвентаризації залишків не використаних матеріалів які зберігаються на робочих місцях.
Переваги методе:
42. Аналіз відхилень від норм на великих під-вах здійснюється вибірково. Процес коли вивчаються тільки погані або хороші результати діяльності називають упр. за відхиленням. Відповідно до цєї системи аналізується тільки ті відхилення яку перевищують встановлений керівництвом рівень на +/- 5% або +/- 10%
Фактична с/в випущеної продукції визначається:
1. фактична с/в = нормативна с/в +/- відхилення +/- зміна норм.
2. с/в реалізації продукції = фактична с/в + постійні нерозподілені загально виробничі витрати + наднормативні витрати.
43. Релевантність означає, що дані обліку мають задовольняти конкретні інформаційні потреби користувачів. Релевантною є тільки та інформація, що може вплинути на рішення менеджера. Поняття релевантності викор-ться лише при прийнятті управл. рішень у короткостроков. періоді, бо у тривалому періоді усі витрати будуть релевантними.
44. Для досягнення поставлених цілей підп-во приймає певні рішення, найпоширенішими з яких є: 1) рішення щодо прийняття спец. замовлення чи відмови від нього (необхідно визначити собів-ть одиниці прод-ції, що базується на релевантн. витратах і порівняти її з ціною, яка пропонується); 2) рішення щодо розширення або скорочення діял-ті (зазвичай при наявності збиткового сегмента; релевантними при цьому будуть дані про всі прямі витрати сегмента (постійн. і змін.)); 3) щодо виготовлення напівфабрикатів у власному вир-ві або їх придбання на стороні (порівнюють ціну придбаного напівфабрикату із витратами на його вигот-ня); 4) рішення щодо ціноутворення (є необхідною умовою здійснення підпр. діял-ті, бо від встановлення оптимат. ціни залежить прибуток; 50% підп-в викор-ть метод ціноутв-ня, орієнтований на витрати, є також методи ціноутв-ня на основі цін конкурентів і на основі попиту споживачів).
45. Для прийняття оптимат. рішення необхідно розглядати принаймні 2 альтерн. варіанти. Процес оцінки наслідків впровадження тієї чи іншої альтернативи називають диференційним аналізом. При ньому виникають диференційні доходи (додаткові доходи, отриманні при зростанні обсягів продажу) і диференційні витрати (додатк. витрати пов’язані з додатк. вигот-ням чи реал-цією прод-ції) величина яких за різних умов може бути різною. Дифер. дані є різницею між альтернативними рішеннями. Дифер. аналіз спрямований на виокремлення серед усіх даних лише релевантних показників і проведення їх оцінки.
47. Припинення діяльності не прибуткового сигмента.
Необхідність рішення щодо скорочення діяльності найчастіше виникає при наявності у підприємства збиткового сегмента. Традиційно вважається, що ліквідування такого сегмента і (або) заміна його іншим сегментом збільшить прибуток підприємства в цілому. Проте для прийняття зазначеного типу рішення необхідно з'ясувати, чи покриває збитковий сегмент свої власні витрати. Для цього здійснюють порівняння звітів про фінансові результати, один з яких характеризує ситуацію до ліквідації сегмента, а другий — стан підприємства після операції ліквідації. Такі звіти складають на основі калькулювання змінних витрат. Оскільки діяльність сегмента буде припинена, то зникнуть і його змінні витрати. Крім того, слід проаналізувати постійні витрати підприємства і виділити з їх складу ті, які прямо зіставляються зі збитковим сегментом. Це — так звані прямі постійні витрати, яких можна уникнути у разі припинення діяльності цього сегмента. У цілому «критичним» кількісним показником, який обґрунтовує необхідність ліквідації конкретного сегмента, можна вважати відсутність у нього маржинального доходу. Таким чином, релевантними будуть дані про всі прямі витрати сегмента, тобто як змінні, так і постійні, що безпосередньо пов'язані з його діяльністю, а також про доходи цього сегмента.
Інколи в процесі прийняття рішення можуть виникнути й інші альтернативні пропозиції щодо застосування виробничих потужностей, робочої сили та інших ресурсів збиткового сегмента. Наприклад, можливість застосування потужностей цього сегмента для виготовлення іншого виду продукції з мінімальними витратами на переналагодження обладнання і робочу силу або матеріали може повністю змінити первісне рішення. Тому надзвичайно важливо зібрати інформацію про всі можливі варіанти, які можуть вплинути на діяльність збиткового сегмента.
49. Види бюджетів
Бюджет доходів і витрат (БДВ) - визначає економічну ефективність діяльності підприємства. Даний бюджет формує основний фінансовий результат діяльності підприємства, тобто його прибутковість.
Бюджет руху грошових коштів (БРГК) носить більш очевидний характер, він безпосередньо планує і фіксує реальні потоки грошових коштів і порівняно простий для складання. БРГК визначає "платоспроможність" підприємства як різницю надходжень і "вибуття" грошових коштів за період.
Бюджет по балансовому листу (ББЛ) - визначає економічний потенціал та фінансовий стан підприємства. ББЛ є результуючим бюджетом, при коректній моделі фінансового обліку він формується на основі БДР і БРГК.
Основні форми бюджетів
Існує багато різновидів бюджетів, застосовуються в залежності від структури і розміру організації, розподілу повноважень, особливостей діяльності тощо
До двох основних, "ідеологічно" відмінним типам бюджету слід віднести бюджети, побудовані за принципом "знизу вверх" і "зверху вниз".
Перший варіант передбачає збирання і фільтрацію бюджетної інформації від виконавців до керівників нижнього рівня і далі до керівництва компанії. При такому підході багато сил і часу, як правило, йде на узгодження бюджетів окремих структурних одиниць. Крім того, досить часто представлені "знизу" показники сильно змінюються керівниками в процесі затвердження бюджету, що в разі необгрунтованості рішення або недостатньої аргументації може викликати негативну реакцію підлеглих. Надалі така ситуація нерідко веде до зниження довіри і уваги до бюджетного процесу з боку менеджерів нижнього рівня, що виражається в недбало підготовлених даних чи свідомому завищенні цифр у початкових версіях бюджету.
Цей вид бюджетування широко поширений в Росії через як невизначеності перспектив розвитку ринку в цілому, так і небажання керівництва займатися плануванням - на жаль, для великої частини російських топ-менеджерів стратегічне планування до цих пір залишається лише красивим іноземним терміном ...
Другий підхід вимагає від керівництва компанії чіткого розуміння основних особливостей організації і здатності сформувати реалістичний прогноз хоча б на аналізований період. Бюджетування "зверху вниз" забезпечує узгодженість бюджетів окремих підрозділів і дозволяє задавати контрольні показники з продажу, витрат і т.п. для оцінки ефективності роботи центрів відповідальності.
У цілому бюджетування "згори вниз" є кращим, проте на практиці, як правило, застосовуються змішані варіанти містять в собі риси обох варіантів. Питання лише в тому, який підхід переважає.
52. Складений бюджет відображає показники, що їх має досягти підприємтсво.
Бюджетний контроль – процесс зіставлення фактичних результатів з бюджетними, аналізу відхилень та внесення необхідних корективів. Бюджетний контроль здійснюють за допомогою звіту про виконання бюджету і складається бухгалтером-аналітиком і надається менеджероав, котрий відповідальний за прийняття відповідних рішень. Звіт про виконання – це звіт, що містить порівняння запланованих і фактичних показників і розрахунку відхилень із зазначенням їх причин. Звіт про виконання готують регулярно, здебільшого щомісяця.
Проте в процесі господарської діяльності можуть виникати відхилення. Відхилення – це різниця між бюджетними й фактичними показниками. Для своєчасного виявлення відхилень і відповідного реагування на них здійснюють бюджетемй контроль.
В узагальненому вигляді бюджетний контроль здійснюється в 3 стадії: 1)реєстрацію фактичних даних і складання звіту про виконання бюджету; 2)зіставлення фактичних результатів з бюджетними й аналіз відхилень; 3)забезпечення зворотнього зв`язку і за необхідності перегляд бюджетів.
Контроль в межах бюджетування здійснюється наступними етапами: внутрішнє та зовнішнє середовище підприємтсва; ек служба п-ва; нагромадження та обробка інформації; аналіз одержаної інформації; оцінка результатів аналізу за ступенем впливу на найважливіші техніко-економічні показники; інформування керівництва п-ва про можливі наслідки існуючої ситуації; внесення змін до бюджетів на підставі рішення керівництва п-ва.
Контроль і коригування бюджетів здійснюються за допомогою багаторівневого аналізу відхилень. Кожний рівень аналізу характеризується ступенем деталізації показників:
1й рівень – визначення загальних відхилень між фактичними й бюджетними даними, тобто будь-які зміни в умовах діяльності не враховується;
2й рівень – складання гнучкого бюджету;
3й рівень – здійснення факторного аналізу.
Контроль за виконанням бюджету відбувається як після завершення бюджетного циклу, так і протягом фінансовго року. Для виявлення відхилень проводиться оперативний та періодичний контроль фінансово-господарської діяльності підприємтсва.
54. Гнучкий бюджет - це бюджет, підготовлений для декількох можливих обсягів діяльності в межах релевантного діапазону. Гнучкий бюджет витрат ґрунтується на формулі,
(Змінні бюджетні витрати на одиницю х Фактичний обсяг виробництва або реалізації) + Загальні постійні витрати.
Гнучкий бюджет реалізації (продажу) розраховують залежно від тієї ціни, що використовується:
бюджетна ціна за одиницю х фактичний обсяг продажу або
фактична ціна за одиницю х фактичний обсяг продажу.
Використання гнучкого бюджету дозволяє розподілити загальне відхилення на 1) відхилення від гнучкого бюджету (різниця між фактичними результатами діяльності і показниками гнучкого бюджету); 2) відхилення в наслідок обсягу діяльності (між показниками гнучкого і статичного бюджету). Ці відхилення дозволяють оцінити діяльність з точки зору ефективності і результативності. Ви повинні зрозуміти як розщеплюється загальне відхилення прибутку від статичного бюджету.
Детальний аналіз відхилень від гнучкого бюджету передбачає визначення відхилень та їх чинників за кожною статтею змінних і постійних витрат.
55. Складність і велика кількість господарських операцій, як здійснюються на сучасному підприємстві, не дають можливості менеджерам вищого рівня безпосередньо контролювати ці операції. В таких умовах виникає необхідність розділити організацію на окремі сегменти або підрозділи й дозволити менеджерам, які відповідають за ці структури, діяти самостійно, надаючи їм більший ступінь незалежності через делегування певних повноважень.
Центр відповідальності – сфера (сегмент) діяльності, в межах якої встановлено персональну відповідальність менеджера за показники діяльності, які він контролює.
У системі управління вищий керівник має контролювати й оцінювати роботу менеджерів нижчого рівня, а вони, своєю чергою, повинні здійснювати самоконтроль та інформувати вище керівництво про результати діяльності.
Залежно від повноважень,якими наділяються менеджери відповідних підрозділів, розрізняють такі типи центрів відповідальності:
1) Центр витрат – центр відповідальності, керівник якого контролює витрати, але не контролює доходів інвестицій в активи центру.
Більшість підрозділів п-ва є центрами витрат. Центри витрат, в свою чергу, можна поділити на центри технологічних витрат і центри дискреційних витрат.
2) Центр доходу – центр відповідальності, керівник якого контролює доходи, але не контролює витрати на виробництво продукції або придбання товарів, що реалізуються, та інвестиції в активи центру.
3) Центр прибутку – центр відповідальності, керівник якого контролює витрати й доходи, але не контролює інвестиції в активи центру.
Більшість бізнес-одиниць у мережі діяльності компанії функціонують як центри прибутку.
Основним завданням керівника центру прибутку є максимізація прибутку.
4) Центр інвестицій – центр відповідальності, керівник якого одночасно контролює витрати, доходи та інвестиції в активи центру.
Центром інвестицій зазвичай є компанія загалом, а також дочірні підприємства та філії, керівники яких мають широкі повноваження.
56. Центр відповідальності – сфера або сегмент діяльності в межах якої встановлено персональну відповідальність менеджера за показники які він повинен контролювати.
Облік за центрами відповідальності – така облікова система, яка передбачає :
Особливості організації обліку за ц.в.
Класифікація:
57. Для здійснення контролю та забезпечення підзвітності менеджерів необхідна відповідна система обліку, яка б забезпечувала збирання, обробку і передання інформації про результати діяльності кожного центру відповідальності. Такою системою обліку є облік за центрами відповідальності.
Центр витрат – центр відповідальності, керівник якого контролює витрати, але не контролює доходів інвестицій в активи центру.
Більшість підрозділів п-ва (відділи, цехи, ділянки, виробництва тощо) є центрами витрат. Центри витрат, в свою чергу, можна поділити на центри технологічних витрат і центри дискреційних витрат.
Центр технологічних витрат – центр витрат, в якому може бути встановлений оптимальний взаємозв»язок між витратами та результатами діяльності.
Це означає, що витрати можуть бути виражені в грошовому вимірнику, а результати діяльності – в натуральних вимірниках. При цьому можуть бути встановлені норми витрат на одиницю результату діяльності (продукції, послуг). Контроль здійснюється шляхом порівняння нормативних витрат з фактичними витратами центру. Різниця між фактичними і нормативними витратами визначає відхилення, які підлягають детальному аналізу.
Типовими прикладами центрів технологічних витрат є підрозділи основного та допоміжного виробництва (цехи, ділянки, станції тощо)
Центр дискреційних витрат – центр витрат, в якому неможливо визначити оптимальний взаємозв»язок між витратами й результатами діяльності центру.
Отже, в цьому випадку відсутній прямий зв»язок між витраченими ресурсами й отриманим результатом.
Типовим прикладом центрів дискреційних витрат є науково-дослідницькі (лабораторії, полігони тощо) та адміністративні підрозділи (бухгалтерія, відділ кадрів тощо), а також частина підрозділів, що забезпечує збут (відділ реклами, дослідження ринку тощо).
Оцінку діяльності центрів дискреційних витрат здійснюють на підставі результатів бюджетів цих центрів.
Для оцінки діяльності центрів технологічних витрат звичайно використовують стандартні витрати. Стандартні витрати – витрати, необхідні для виробництва певної продукції або послуг за нормальних умов діяльності.
На відміну від бюджетів стандарти відображають заплановані витрати на одиницю продукції, величина яких базується на обґрунтованих нормах праці й інженерних розрахунках.
58. Оцінка діяльності центру прибутку та, відповідно, винагорода його керівника залежать від досягнення або перевищення бюджетного прибутку.
Оцінку діяльності центру прибутку зазвичай здійснюють на підставі сегментного звіту про прибуток.
Сегментний звіт про прибуток (Segmented Income Statement) — звіт про прибуток, що відображає доходи, витрати і фінансовий результат діяльності підприємства в цілому та його основних сегментів.
Сегментний звіт про прибуток може бути складений на основі калькулювання повних виробничих витрат, тобто за формою, шо застосовується дія зовнішньої звітності. або на основі калькулювання змінних витрат. Залежно від цього застосовується відповідна методика аналізу відхилень фактичного прибутку від запланованого.
Для оцінки діяльності товариства фактичні результати його діяльності слід зіставити з бюджетними.
Аналіз відхилення прибутку за рахунок продажу можна здійснити на підставі показника маржинального доходу на одиницю.
Відхіиення маржинального доходу за рахунок ціни продажу — це добуток різниці між фактичним і бюджетним мар- жинальним доходом на одиницю виробу та фактичним обсягом продажу цього виробу.
Відхилення маржинального доходу за рахунок обсягу продажу (Contribution Margin Sales Volume Variance) — це добуток різниці між фактичним і бюджетним обсягом продажу виробу та бюджетним маржинальним доходом на одиницю цього виробу
Відхилення маржинального доходу за рахунок кількості продажу (Contribution Margin Sales Quantity Variance) — це добуток різниці між фактичним і бюджетним обсягом продажу виробу та бюджетного середнього маржинального доходу
Відхилення маржинального доходу за рахунок комбінації продажу (Contribution Margin Sales Mix Variance) — це добуток різниці між фактичним і бюджетним обсягом продажу виробу та різниці між бюджетним маржинальним доходом та одиницею цього виробу і бюджетним середнім цього доходу.
59. Для здійснення контролю та забезпечення підзвітності менеджерів необхідна відповідна система обліку, яка б забезпечувала збирання, обробку і передання інформації про результати діяльності кожного центру відповідальності. Такою системою обліку є облік за центрами відповідальності.
Центр інвестицій – центр відповідальності, керівник якого одночасно контролює витрати, доходи та інвестиції в активи центру.
Центром інвестицій зазвичай є компанія загалом, а також дочірні підприємства та філії, керівники яких мають широкі повноваження. Характерною особливістю центру інвестицій є прямий взаємозв»язок між інвестованим капіталом у діяльність центру та його прибутком.
Найпоширенішим показником результативності для інвестиційного центру є показник прибутковості інвестицій ROI, який визначається за формулою:
ROI‑операційний прибуток /середні операційні активи.
Зміст ROI полягає в тому, що він характеризує суму заробленого прибутку на одиницю інвестицій, тобто показує віддачу від інвестованого капіталу.
Однак показник ROI має недоліки:
1) Може спричинити вузьке фокусування на прибутковості підрозділу за рахунок всієї організації
2) Заохочує менеджерів концентруватись на короткотерміновому періоді за рахунок перспективи
Тому деякі компанії застосовують альтернативні критерії для оцінки виконання, відомі як залишковий дохід та економічна додана вартість(ЕДВ).
Залишковий дохід визначається як різниця між фактичним і мінімально необхідним прибутком центру інвестицій.
ЕДВ – це операційний прибуток після оподаткування мінус загальна річна вартість задіяного капіталу.
60. Трансфертна ціна – це ціна що використовується для визначення вартості продукції, товарів або послуг які передаються центром прибутку іншим центрам відповідальності тогож під-ва.
Критеріями вибору методу трансфертного ціноутворення є:
Трансфертна ціна = дійсні витрати на одиницю продукції + можливі витрати на одиницю продукції.
Базою для визначення трансфертних цін можуть бкти: рівень витрат, ринкові або договірні ціни.