Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
3. УКРАЇНСЬКА ФІЛОСОФІЯ XIX СТ.
У XIX ст., незважаючи на різного роду утиски, триває неухильний процес розвитку духовної культури в Україні. Ідеї концепції нового українського письменства та творчої інтелігенції сприяли постановці й осмисленню важливих смисложиттєвих проблем, а також проблем національного відродження. Але вони були далекими від професійного філософського рівня, тяжіли більше до чуттєво-емоційного символічного сприйняття світу, ніж до його теоретично-духовною осмислення. Філософія в XIX ст. дістає розвиток у межах академічної філософії, на кафедрах академічних світських і духовних закладів
Філософствування в той час перебувало під контролем православної церкви, яка вела таку ж реакційну політику, як і царський уряд, У 1817 р. міністерство народної освіти з'єднується з духовним відомством, і професори філософії проходять сувору цензуру, яка виключала всі елементи вільнодумства До філософії ставилися як до науки, яка не дає ніякого зиску. В тому ж 1817 р. припиняє своє існування Києво-Могилянська академія, в приміщенні якої відкривається Київська духовна академія.
• Незважаючи на заборони та стримування, філософія торувала собі дорогу, чому сприяло відкриття нових навчальних закладів. У 1805 р. відкривається Харківський університет. У тому ж році в Кременці створюється Волинський ліцей, а в 1817 р. в Одесі - Рішельєвський ліцей (перетворений у 1865 р. на Новоросійський університет). У 1820 р. в Ніжині відкривається Ніжинський ліцей. У 1834 р. на базі переведеного до Києва з Кременця Волинського ліцею створюється Київський університет святого Володимира. В цих навчальних закладах починають поширюватися та осмислюватися нові ідеї західноєвропейської філософії, зокрема німецької, що водночас ламало старі традиції та типи філософствування. Перевага надавалася Канту, Фіхте, особливо Шеллінгу, чиї ідеї найбільше відповідали романтично-екзистенціальному змістові українського менталітету.
• Ідеї Канта поширював П. І. Лодій, професор Львівського, Краківського, а пізніше Петербурзького університетів. Постійно звертаючись до німецького мислителя, Лодій розвивав сенсуалістські погляди на проблему пізнання і саме з цих позицій полемізував з Кантом, критикуючи його за суб'єктивний ідеалізм, агностицизм, розкриваючи єдність чуттєвого і раціонального, емпіричного та логічного. На його думку, світ існує сам по собі, поза нашим розумом Предмети зовнішнього світу, діючи на органи чуттів, спричиняють виникнення знань.
Лодій підкреслював, що за допомогою мислення людина може пізнавати світ, відкривати властивості речей, закони розвитку природи. Істинність знання полягає у відповідності наших суджень предметам матеріального світу такими, якими вони існують самі по собі. Сама істина існує в таких формах: метафізичній, логічній, моральній та фізичній. Критерій істини полягає у несперечливості й одностайності думок більшості людей; це досягається за допомогою розуму та досвіду.
У соціально-політичній галузі П. Лодій виступав з філософським вченням про природне загальне державне право. В цілому пропаганда і критичне осмислення досягнень західноєвропейської філософської думки сприяли орієнтації на неї академічної філософії в Росії та Україні.
• Значним осередком поширення нових течій західноєвропейської філософії став Харківський університет. Його перший ректор І. С. Рижський працював у галузі логіки і лінгвістики, опублікував переклади праць Дідро, Гольбаха, Монтеск'є та інших французьких енциклопедистів.
«Якщо філософія повинна бути святилищем здорового розуму та надійним дороговказом до благополучного життя, то вона повинна бути освітою розуму та серця».
В онтології та гносеології Рижський відстоював первинність матеріального світу по відношенню до людської свідомості, виступав проти вроджених ідей. Кожне пізнання починається з відчуттів, але ніколи не зупиняється на цьому ступені розвитку. Відчуття дають нам знання зовнішніх властивостей буття, а у внутрішні причини сутності предмета проникає розум. Природа в своїй різноманітності — книга, з якої людина черпає свої знання, збагачуючи розум і вдосконалюючи досвід. І. Рижський висловив ряд цікавих думок про виникнення та розвиток мови, її залежність від рівня розвитку науки, літератури, філософії, від специфічних особливостей кожного народу.
• Першим професором філософії Харківського університету став німецький філософ І. Б. Шад, рекомендований на посаду Шіллером, Гете і Фіхте. Його філософські погляди змінювалися протягом усієї творчої діяльності Філософія Канта приваблювала Шада ідеєю свободи та гідності людини, разом з тим відштовхувала приниженням розуму, підпорядкуванням розуму вірі, що вело до «духовного рабства». Від Канта він переходить до філософії Фіхте, згодом стає послідовником Шеллінга. У поглядах І. Шада на природу переважає пантеїстична тенденція, особливо при розгляді єдності всіх її сфер. У гносеологічних поглядах Шад критично ставиться до кантіанства, бо воно веде до антиномій, у яких протилежності доходять до взаємовиключення, тоді як вони повинні існувати в єдності Не критичний розум, а тільки один розум може допомогти в пізнанні, оскільки виявляє себе в різних функціях (у практичній і теоретичній), між якими не існує ніякої протилежності. Дійсне теоретичне пізнання, дійсна філософія є дослідженням можливості феноменів, які залежать від ідей. Керуючись ідеями, ми пізнаємо речі такими, якими вони є самі по собі
Людина, вважає І. Шад, у своєму розвитку проходить три етапи: тваринний, юридичний, моральний. Переходи відбуваються завдяки соціальному середовищу. Критично сприймаючи договірну теорію держави, Шад відстоював ідею природного права, виводив походження держави та права з розуму людини. Вищий закон суспільства — закон абсолютної свободи, суть якого зводиться до того, що володіння свободою означає панування над собою і може спонукати до таких дій, до яких не зможуть примусити зовнішні сили.
І. Шад Сама її природа визначає закони суспільства, право кожної людини досягти призначеної їй природою вищої мети. Основу прогресивного розвитку людства філософ вбачав у його різноманітності. Усяке прагнення до вдосконалення згасає, коли знищується різниця між народами та націями.
Гегельянство в Україні було представлено головним чином професорами Київського університету Орестом Новицьким (1806-1884 рр.) і Сильвестром Гогоцьким (1813-1889 рр.).
• О. Новицький вважає, що призначення філософії полягає в розкритті розумної свідомості, наданні думкам і поняттям простору, послідовності та стрункості. Філософія вимагає вічного, неминущого, а вічне відкривається тільки в ідеях; філософія вимагає необхідного, нескінченного, а воно теж відображується в ідеях; філософія вимагає незмінного, суттєвого, а суттєве відображується в ідеях. Тому світ ідей — «батьківщина філософії».
У питанні про корисність філософії Новицький займає позицію, згідно з якою корисне має сенс лише тоді, коли воно спрямовується на досягнення вищих духовних цінностей, бо людина живе не тільки задля того, щоб працювати, а працює, щоб жити по-справжньому, досягати істинних цілей свого життя. Якщо втрачається істинна мета життя і корисливість стає вищою над усе, тоді гине все високе, благородне в житті народу, стає неможливим героїчне сподвижництво, безкорисливість справді великих характерів. Шлях до ідеї правди, сповідування її веде до формування філософії, філософського мислення, яке завжди повинно бути вільним, надавати силу духу людині. Виходячи з такого розуміння суті філософії, її завдань, Новицький ставив питання про співвідношення віри та знання, філософії та релігії, їх зв'язок він вбачав у спільності об'єктів (світ, Бог), відмінність - у способі сприйняття світу, формах знання на рівні достовірності. Філософія стоїть нижче релігії, оскільки постає як знання для небагатьох, у той час як релігія є доступною для всіх. У розвитку філософської думки Новицький виділяє три фази: на першій - філософія розвивається у межах релігії, на другій - філософія відокремлюється від релігії, на третій - знову повертається до релігії, намагається примири тися з нею, пізнати розумом те, що релігія визнає серцем
«Світ дей - батьківщина філософії, там вона народжується, звідти черпає свої сили і з'являється у світ долішній, як провісниця горнього».
Роль філософії стосовно релігії зводиться лише до права порушувати філософські питання, але не вирішувати їх за неї. За всіх умов філософське мислення мусить залишатися вільним і самостійним.
Під впливом філософії Гегеля Новицький роздумує над проблемою розвитку філософії, де дотримується ідеї історизму. «Історичний процес -не витвір людей, а вплив абсолютного духу, який розвивається за незмінними законами. Люди можуть тільки затримувати або змінювати спосіб впливу духу на деякий час. Не великі люди і не випадковості творять історію. Великі люди тільки тоді зможуть зіграти свою роль, коли зуміють підхопити ту ідею, що бродить у масах. Якщо особа не знайде підтримки в народних масах, вона не стане великою, не залишить по собі сліду; якщо виступить раніше чи пізніше слушної пори, то постане серед віку як пророк чи пам'ятник». У руслі ідеї європоцентризму Новицький поділяє історію на два періоди: язичницький і християнський, а звідси виводить і два періоди розвитку філософії: давньоязичницький (епоха безпосереднього знання) і християнський (епоха опосередкованого знання). Отже, поступальний хід філософії в цілому збігається з прогресивним розвитком основних подій всесвітньої історії, що дає змогу припустити можливість збігу філософських учень з відповідними періодами розвитку людства, де сама філософія постає живим організмом, який постійно змінюється. Для Новицького мета зусиль людського духу, відображеного в історії філософії, є поступовим досягненням істини. Таким чином, внутрішні зв'язки філософських учень різних часів забезпечуються послідовністю їх розвитку. Настанови О. Новицького про предмет та завдання філософії відбилися у філософії «всеєдності» В. Соловйова, в пошуках російських філософів XIX - початку XX ст. Є. М. і С. М. Трубецьких, С. М. Булгакова, П. О. Флоренського, М. О. Бердяєва і передусім у творчості представників Київської академічної філософії С. Гогоцького і П. Юркевича.
• С. Гогоцький перейшов з Київської духовної академії до університету св. Володимира, пропрацював тут до кінця життя. Він створив ряд значних праць з історії філософії, послідовно проводячи ідею історизму. Гогоцький розглядав філософію як умоглядно-моральну науку, безперервний процес зусиль думки з метою підвести до єдності та чіткого усвідомлення того, що міститься як дане в різних формах нашої свідомості та життя. Виникнення філософії пов'язував з активністю свідомості. Філософія, стверджує Гогоцький, перебуває в стані постійного розвитку, якому притаманна послідовність, поступовість змін, спрямованість і здійснення певного родового життя. Історія філософії відображує і дає значно більше, ніж історія людського життя, а саме - розуміння суттєвих особливостей внутрішнього життя свідомої істоти, керуючись при цьому ідеєю розвитку, властивою духові. Основні методи дослідження історико-філософського процесу - індуктивний і дедуктивний (аналіз і синтез), які діють результативно лише за умови їх єдності. Проблему співвідношення філософії та релігії Гогоцький вирішує з позиції концепції двох істин (віри та розуму). Релігійні твори ґрунтуються на вірі та відвертості, що є опорою для життя самого розуму, тоді як філософські твори цілком присвячуються дослідженням і пошукам основ зовнішнього переконання в самій натурі душевного життя і в законах мислення. Гогоцький вважає, що мислення як свідоме роздумування, котре враховує відмінність і єдність уявлень і понять, спирається на розвиток освіти, культури, науки. Вся історія філософії є зображенням різноманітних напрямів, які пройшли від перших просвітлень самостійного мислення і прагнення до знання нашого часу. Історія філософії поділяється на періоди: перший - від іонійських шкіл до неоплатонізму і другий - з XVII ст. до ідеалізму в Німеччині, який продовжує сам Гогоцький. Перехідною ланкою між попередніми періодами і XIX ст. Гогоцький називає філософію Канта, заслуги якого вбачає у критиці однобічності й догматичності реалізму, у спрямуванні філософії до розуміння сутнісного через мислення і на саме мислення. Разом з тим Гогоцький вказує на обмеженість філософії Канта, яка полягає в розриві між основами мислення та сутністю речей, а з боку форми - у відсутності самостійного виведення основних понять, які просто декларуються.
У теорії пізнання Гогоцький виділяє три основних етапи пізнавальної діяльності: чуттєву свідомість, діяльність уяви та мислення. Кожний етап пов'язується з іншим Істина — це гармонія мислення і буття, а її критерієм є узгодженість внутрішнього життя, одухотвореного релігією.
Основа суспільного розвитку полягає у двох взаємопов'язаних моментах: русі уперед, зміні, руйнуванні та сталості, незмінності, незнищенності. Основним у розвитку суспільства є те, що зберігається, залишається вічним, непорушним, бо воно дається ідеями, які є вічними істинами, за допомогою яких стверджується гідність людини, велич і могутність народного життя.
Гогоцький залишив значну теоретичну спадщину, в основному з питань історії філософії. Найбільш відома його праця «Філософський лексикон» у чотирьох томах, своєрідна філософська енциклопедія, яка (як і вся творчість Гогоцького) відіграла важливу роль у розвитку філософії в Україні.
• Найвизначнішим українським філософом минулого століття вважається Памфіл Данилович Юркевич (1826-1874 рр.), автор своєрідної концепції «філософії серця». Народився на Полтавщині в Золотоніському повіті (нині Черкаська область) у родині священика. Вчився в Полтавській семінарії, потім (1847-1851 рр.) у Київській духовній академії, після закінчення якої залишається викладачем. У 1852 р. здобуває ступінь магістра, у 1858 р. - звання екстраординарного професора. Лекції Юркевича з філософії мали надзвичайний успіх. Філософія Юркевича досить багатогранна, з чималою кількістю оригінальних думок з проблем історії філософії, філософської антропології, гносеології, етики, філософії релігії. Центральною проблемою, яка охоплює всю творчість Юркевича, є проблема людини.
Основне поняття, яке несе як гносеологічне, так і онтологічне навантаження, є поняття ідеї. Істинна сутність предмета пізнається не в спогляданні, не у понятті про нього, а в його ідеї, тому перевага надається вченню Платона про розум, а не вченню Канта про досвід. Розгляд питань, які стосуються основ та кінцевої мети світу, відношення світу та людини до Бога, передбачає допущення ідеї, оскільки божественне та розумне в космосі також є ідеєю. Якщо філософія прагне пояснити явища навколишньої дійсності з ідеї та за допомогою ідеї (а це може зробити лише вона і ніяка інша наука), якщо вона розглядає явища світу як одкровення чи втілення думки, якщо для неї ідея є джерелом, основою, законом і типом явищ дійсності - в цьому разі з'ясовується й обґрунтовується те світоспоглядання, початки якого містяться в будь-якій людській душі і яке з необхідністю допускається релігійним і моральним життям людства. Без допущення ідеї неможливо розкрити сутність самої людини, осягнути сенс її буття.
Реальність, за Юркевичем, складається з трьох сфер: «ноуменального світу», ідеального царства «вічної-правди» (як світ ідей Платона); «реального світу», як царства розумних істот; «феноменального світу» примарного існування тілесності. Взаємодія цих трьох світів становить гармонію цілого світу (у його розмаїтті), проте гармонійна взаємодія світів не означає їх повної «прозорості».
«Мислення та слово мають бути нерозривними. Людина думає, тому що іюна внутрішньо розмовляє. Все в нашій душі має форму, образ; те, що існує, саме тому супроводжується певним вираженням
Спроможний відповісти на питання, що є розумні істоти, розум не може відповісти, хто вони є. Непрониклива для розуму «голови» глибина особистісно-індивідуального є те, що Сковорода та інші представники класичної української філософії називали «серцем».
«Філософія серця» Юркевича є цілісною філософсько-антропологічною концепцією, в якій пропонується оригінальний і нетиповий для його епохи погляд на людину як на конкретну індивідуальність Серце — скарбник і носій усіх тілесних сил людини; центр душевного та духовного життя людини; центр усіх пізнавальних дій душі; центр морального життя людини. Юркевич вважає, що мислення не вичерпує собою всієї повноти духовного життя людини, так само як досконалість мислення не може визначити всіх досконалостей людського духу. Наші думки та слова спочатку не образи зовнішніх предметів, а образи чи вияви загального почуття душі, породження нашого сердечного настрою. Саме в «серці» людини міститься основа того, що притаманне її уявленням, почуттям і вчинкам особистості, виражає душу саме цієї, а не іншої людини, і набуває особистісного спрямування, стаючи проявами не загальної духовної істоти, а живої, конкретної людини.
Світ як система життєдайних явищ, повних краси та знаменності, існує і відкривається найперше для глибокого «серця», а вже потім для розуміючого мислення. Завдання, що вирішує мислення, виникають не з впливів зовнішнього світу, а з вимог «серця». Істина стає благом, «внутрішнім скарбом» лише тоді, коли лягає нам на «серце». Тільки для «серця» можливий подвиг і самовідданість, і людина йде за велінням «серця», а не за абстрактною думкою.
Для розуміння суті «філософії серця» Юркевич робить два принципово важливих висновки: 1) «серце» може виражати, знаходити та розуміти такі душевні стани, які за своєю ніжністю, духовністю та життєдайністю недоступні абстрактному знанню розуму; 2) поняття й абстрактне знання розуму відкривається або дає себе відчувати та помічати не в голові, а в «серці»; в цю глибину воно мусить проникнути, щоб стати діяльною силою та рушієм нашого духовного життя. Іншими словами, закон для душевної діяльності не покладається силою розуму як його витвір, а належить людині як готовий, незмінний, Богом установлений порядок морально-духовного життя людини та людства.
З 1861 р. Юркевич очолює кафедру філософії у Московському університеті, а в 1869-1873 рр. займає посаду декана історика-філологічного факультету. Його вчення справило великий вплив на становлення філософа В. С. Соловйова та історика В. О. Ключевського, інших російських мислителів кінця XIX - початку XX ст. Юркевич своєю філософсько-антропологічною концепцією завершив роботу, яку розпочали задовго до нього визначні представники філософської думки України минулого.
4. Соціально-філософське учення І.Франка.
Філософські і соціально-політичні погляди І.Франка (1856-1916 рр.) — складалися під впливом національної духовної культури, марксизму і частково позитивізму. У розумінні історії він відстоює ідею закономірності суспільного поступу й виявляє елементи матеріалістичного осягнення прогресу, зокрема роль економічного життя як одного із чинників еволюції. Разом з тим під впливом теорій Е.Тайлора, Г.Спенсера він спробує у ряді випадків застосувати положення еволюційної теорії Дарівна до суспільства, хоча й критикує соціал-дарвіністів за редукцію суспільних процесів до боротьби за існування.
Основними рисами світогляду І.Я.Франка були:
по-перше, вірність своєму народові, відданість боротьбі за його соціальне і національне визволення, забезпечення реального народовладдя, надання загальнолюдських прав і свобод;
по-друге, переконаність у тому, що монопольна «зверхня» власність на землю й на фабрики повинна поступитися місцем колективній, громадській власності тих, чиєю працею ця власність була створена; усунення соціальних і економічних причин відчуження всіх засобів виробництва від тих, хто ними користується, ліквідація соціально-класових привілеїв і досягнення соціального-політичної та правової рівності між людьми незалежно від того, до якого прошарку суспільства вони належать;
по-третє, монізм (єдність) у поглядах на природу, суспільство й людину, переконаність у тому, що «матерія і сила», «дух і тіло — одно суть», впевненість у здатності людини до необмеженого пізнання навколишнього світу, свідомий діалектичний підхід до розвитку в природі й суспільстві, а також у мисленні й методі пізнання;
по-четверте, визначення боротьби народних мас як рушійної сили суспільного розвитку, звернення особливої уваги на неухильне зростання значення науки для працюючих класів, з'ясування об'єктивних причин класового поділу людей і виявлення тих негативних соціальних наслідків, до яких цей поділ призводить;
по-п'яте, постійна увага до найновіших досягнень у галузі природознавства, особливо таких фундаментальних природничо-наукових концепцій, як теорія еволюційного розвитку Ч.Дарвіна.
Франко акцентує увагу на нації. Сама нація, на його думку, становить невід'ємну органічну складову частину історичного процесу. Вільний розвиток індивіду неможливий без цієї складової частини. В цьому полягало розходження Франка з марксизмом, в концепції якого національний чинник відсувався на задній план, а то й просто ігнорувався.
Основними рисами світогляду Івана Франка були:
1. філософський матеріалізм;
2. революційний демократизм;
3. критичний реалізм;
4. просвітительський гуманізм.
Особливе місце в українському національному русі, розвитку української культури, соціально-політичної та філософської думки належить Івану Франку.
Іван Франко серйозно цікавився філософськими проблемами, він був добре ознайомлений із сучасною йому соціальною філософією, вміло користувався нею у своїх науково-публіцистичних, наукових популярних працях, але на кожну проблему, на кожного її носія мав свій власний тверезий погляд, який завжди виходив з позиції здорового глузду.
Свої філософські погляди І.Франко називає раціоналізмом. Український мислитель приймає цей раціоналізм як філософський напрям, що визнає розум основою пізнання та поведінки людей. Саме свій раціоналізм І.Франко протиставляє ірраціоналізмові та різного роду ідеалістичним системам. Слід зазначити, що І.Франко не дотримувався строго тих визначень раціоналізму, які подавали історики філософії, аналізуючи різні історико-культурні епохи. Адже відомо, що раціоналізм, починаючись ще з Парменіда, проходить усі епохи і в кожній з них відіграє свою роль. Ця роль була і позитивна, і негативна. Адже раціоналізм, скажімо, середніх віків різниться від раціоналізму доби Відродження чи Нового часу. Раціоналізм не завжди мирно співіснує з ірраціоналізмом чи інтуїтивізмом, феноменологією. У різні епохи мислителі то захоплюються раціоналізмом, то розчаровуються у ньому8. Навіть у часи І.Франка, на межі XIX і XX століть, віра в необмежену силу людського розуму була втрачена (позитивізм, неопозитивізм та інші течії); на порядок денний стає критика класичного раціоналізму з його ідеалами могутності розуму і нічим не обмеженої раціональної діяльності людини. Ця критика ведеться і з позицій ірраціоналізму (фройдизм, інтуїтивізм, прагматизм та екзистенціалізм), і в дусі поміркованого, обмеженого раціоналізму, пов'язаного вже не стільки з логічною проблематикою пізнання, скільки з пошуком соціокультурних основ і меж раціоналізму.
Своєрідність і самобутність Франкового раціоналізму полягає в тому, що він досить добре уживається з різними позитивістськими течіями свого часу. І.Франко - вихованець Львівського та Віденського університетів, де значною мірою розвивалися позитивістські системи. Останні не могли не позначитися на становленні І.Франка як філософа. Звичайно, скажемо наперед, позитивізмом у класичному розумінні цього слова І.Франко не був, однак багато цікавого, того, що відповідало його думкам і переконанням, він міг використати, знайомлячись з творами репрезентантів цього філософського напрямку.
Сам позитивізм був досить таки поширеною течією, яка розпочала своє буття у 30-х роках XIX ст. Її засновником вважається французький філософ Огюст Конт, якого, до речі, часто цитує І.Франко. У початковому тлумаченні О.Конта позитивізм означав вимогу до філософів відмовитися від пошуків першопричин, будь-яких субстанційних начал і взагалі надчуттєвих сутностей. Ці пошуки позитивісти характеризували як безплідну "метафізику" і протиставляли їм намагання побудувати системи "позитивного" знання, тобто знання, ворожого спекуляціям, знання безперечного і точного, знання, що опирається винятково на факти. Філософським гаслом О.Конта була формула "прогрес і порядок". Суспільствознавство, на думку О.Конта, має перетворюватися також у "позитивну науку". У позитивізмі були виражені характерні риси буденної свідомості початку XX ст. До цих рис слід віднести яскраво виражений практицизм, зневіру в пізнавальні здатності людини і заперечення можливостей твердо обгрунтованого наукового прогнозування майбутнього стану суспільства. У буденній свідомості поряд ідуть ворожість до ідеалізму, діалектики та фетишизація "щоденного здорового глузду". Позитивісти тлумачили наукові закони у природознавстві та соціології як лише фіксацію співіснувань і що найбільше — функціональних залежностей між явищами. Наука для позитивістів була не більш ніж засіб зручного і "економного" огляду багатоманітності відчуттів суб'єкта та кермо вузькоутилітарної орієнтації майбутніх відчуттів. Позитивісти заперечували можливість існування наукових теорій соціального розвитку, а науковий соціалізм та комунізм прирівнювали до міфів та релігійних догм, котрі позбавлені наукового значення.
Франкові симпатії до позитивної філософії досить яскраво виражені у статті "Наука і її взаємини з працюючими класами". Так, І.Франко пише: "Чи ті природничі науки, які виросли з неточних і розрізнених досліджень грецьких натуральних філософів і александрійських учених, можуть витримати порівняння з громаддям теперішніх природничих знань, з докладністю і точністю теперішніх досліджень, з добросовісністю і логікою теперішнього наукового аналізу? Чи спекулятивна грецька філософія Платона і системи Арістотеля, яким на кожнім кроці бракує фактів, спостережень, описів, — чи можуть вони йти в порівняння з сучасним розвитком позитивної філософії, — вони, що містять у собі заледве слабкі її зародки?"9. Цю цитату не слід ототожнювати з так званою матеріалістичною критикою ідеалістичної філософії. Звичайно, І.Франко дуже критично ставився до спекулятивної філософії Платона, до філософської системи Арістотеля, але критикував учення тих класиків давньогрецької філософії радше з позицій позитивізму, ніж матеріалізму. З тих самих позицій він виступав проти ідеалістичних настанов Гегеля, Шопенгауера чи Гартмана. В такому ж плані маємо і критику І.Франка філософії життя Фрідріха Ніцше. І.Франкові більше імпонує позитивне знання, позитивна наука, яка має справу з конкретними фактами. Він, зокрема, пише: "Справжня наука не має нічого спільного з жодними надприродними силами, з жодними вродженими ідеями, з жодними внутрішніми світами, що керують зовнішнім світом. Вона має лише справу зі світом зовнішнім, з природою, — розуміючи ту природу якнайширше, тобто включаючи до неї все, що тільки підпадає під наше пізнання: також і люди з їх поступом, історією, релігіями, і всі ті незліченні світи, що заповнюють простір. Сама людина є тільки одним з нескінченних створінь природи. Тільки природа дає людині засоби до життя, до задоволення своїх потреб, до розкоші і щастя. Природа є для людини всім. Поза природою нема пізнання, нема істини. І лише природа є тією книгою, яку людина мусить постійно читати, бо тільки з нею може з'явитися для людини блаженна правда". Франко оцінив людину як мислячу істоту, як творця, що підкоряє собі рослинний і тваринний світ. Акцентує увагу, що саме духовні начала відрізняють людину від інших природних речей, у тому числі й тварин. Саме духовні властивості дають людині "здатність жити й працювати спільно, мислити, відчувати, робити висновки, спостерігати; вони роблять її людиною в повному значенні цього слова"11. Кожна окрема людина є неповторна і в той же час є часточкою людства, немов одна цеглина, "мільйони яких складають все людство". Одночасно вона належить до певного етносу, риси якого відбиваються в особі індивіда. Оскільки людина живе в суспільстві, то вона виробила певні "поняття про життя з людьми, про обходження з ними; то є поняття істинності, справедливості, правди, приязні та добра. Ці поняття є основою моральності"12. Саме мораль "змінює тваринну природу людини... робить її здатною до сприйняття щастя, як внутрішнього самозадоволення, так і суспільного, що ґрунтується на узгодженій праці всіх людей і на братській взаємній любові". У понятті людини Франко бачив єдність духа і тіла, як єдність нерозривного цілого, в особі існуючого. У цій єдності він бачив живу силу, яка творить і керує життям.
Наука, на думку І.Франка, повинна сповняти дві неодмінні умови: вчити нас пізнавати закони природи і вчити користати з тих законів. Український мислитель, як і позитивісти, віддавав пріоритет науці як формі суспільної свідомості, котра може перебудувати світ на краще. Правда, тут І.Франко вводить ще одну категорію – категорію праці. Без суспільно-корисної праці сама наука є безплідною. Людина, пише І.Франко, досягне щастя аж тоді, "...коли наука і праця зіллються до неї воєдино; коли всяка її наука буде корисною працею для суспільства, а всяка праця буде виявом її розвинутої думки, розуму, науки. І народи тільки тоді зможуть досягнути щастя і свободи, коли всі будуть вченими працівниками, тобто коли кожний буде розвинутий розумове, по можливості як най всебічніше, і коли кожен буде у змозі використовувати свої сили на добро загалу і на добро своє власне"13. Франко вірив у можливість удосконалення людини і суспільства завдяки науці і праці, бо це було, на його думку, вже щось конкретне і цілком можливе і не лежало "поза межами можливого". Адже і наука, і праця у позитивному їх розумінні були для Івана Франка тим, що є природне і реальне, тим, що позбавляє якихось ідеалістичних метафізичних понять, абстракцій, схоластики в гіршому її розумінні.
Іван Франко доводив, що не існує прямої залежності у розвитку матеріальної і духовної культур, і не матеріальна стимулює розвиток духовної, а здебільшого навпаки. Він не сприймав знамениту марксівську тезу про те, що суспільне буття визначає суспільну свідомість. Важливим для І.Франка є фактор волі у суспільній свідомості. Звичайно, не слід звинувачувати мислителя у волюнтаризмі, хоча цей елемент присутній у його філософських сентенціях, але саме цей елемент пов'язаний з реальним і позитивним знанням реалій.
Івана Франка не можна вважати позитивістом у класичному розумінні цього слова. Він не був позитивістом-теоретиком. У соціальній філософії І.Франка позитивізм проявився на практиці і відіграв таки позитивну роль у його науково-просвітницькій діяльності.