Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Олесь Гончар — на відстані серця
Є в літературі імена, без яких годі уявити саму літерату->у. От і нам, сучасникам Олеся Гончара, неможливо уявити собі >уття нашої рідної культури без його обов'язкового теплоносного мені. Так провесінь лісову не уявити собі без пролісків, без нурту бе-зезових соків, так жнивну пору годі бачити без тугого колихання шлосків, без їх солодкого музичного шемрання, так шалена гроза і грозою ніколи не стане, доки не впережеться вогняним поясом ловкової блискавки. А що наша сучасна література, а коли чесніше казати, то вся сучасна українська культура щільно вперезана його неповторним тугим шовковим іменем, то в цьому твердженні буде всього-на-всього правда.
Адже, шановний читачу, вже кілька поколінь твого роду живуть в атмосфері, твореній подвижництвом його ясного духу і вражаючої працездатності. Хто з нас на шкільній лаві не пройшов через школу його романів, але отроцтвом і юністю не вичерпались наші зацікав лення: недавно всі ми були прилучені до музики опери Олександра Білаша «Прапороносці» і старанністю свого прослуховування допо магали першій ході нового музичного явища.
А що вже казати про самі літературні твори, то «Прапороносці» і «Тронка», «Твоя зоря» і «Людина і зброя», «Таврія» і «Перекоп», «Бригантина» і «Берег любові», «Собор» і «Циклон», «Ніч муж ності» і «Чорний яр» — адже з цього неповторного живла духу складаємось усі ми, наповнені його місткістю і чарівністю, його снагою і незахищеністю '.
Можливо, як нікому з відомих тобі людей, знаних отак зблизька, впритул, на відстані серця і руки, притаманне О. Гончару поєднання, здавалося б, непоєднуваного, поєднання полярностей, але на такій високій градусності, на такій карколомній віддаленості одне від одного. Туга статурна сила, владний блиск очей — і неймовір'я ніжності, якась одчайдушна незахищеність первоцвіту, чиста до вірливість бруньки, простягнутої тобі назустріч з відчайдушною безборонністю. Як це може бути не просто-таки поєднано, а просто-таки злютовано в одній іпостасі, в одній людській особистості? Як це сплетено в одному сплетиві, як це зрощено в одній органічній,
Зазначимо, що твори письменника в країні видавалися (на 1 січня 1986 р.) 312 разів загальним тиражем понад 22 млн. примір ників.
не синтетичній структурі? Адже найбільш невідворотно саме йому притаманна риса — це оте живе, плоттєве тепло кожного слова, кожної фрази, саме видихування синтаксичної конструкції (от і слово конструкція сюди вже точно-таки не пасує), краще сказати — синтаксичного плину. Скільки таких зміщень, неправильностей, жи вих огріхів слова, але саме таких, які творять живу душу фрази, а не її мертву конструкцію. Жива джерельна вода з ворушкими пі щинками, а не дистильована мертвотність. І чути все це треба, від чувати в кожній крапелині слова, в кожній животрепетності ре чення, в кожному диханні діалогу, в кожній повноводності епізо ду. Бути крапелиною і океаном водночас, розуміти відмінність живого життя малої частки і всевладність великих структур — це і значить бути справжнім сучасним романістом, до якого претензії стоять облогом, як читачі за автографами на авторських конфе ренціях. Вміти диригувати складним оркестром композиції і відчува ти, як дише кожна скрипка слова, наче мала дитина.
Ні, він все-таки не був звичайним собі мінометником чи стар шиною мінометної батареї, цей Олександр Гончар, що дописував до армійської газети, що звірявся декому своїми віршами, писаними в окопі. Він, безсумнівно, був письменником з перших днів війни, з часів своєї студбатівської епопеї над Роською. Адже ще дев'ятна дцятирічним юнаком, закінчуючи Харківський технікум журналісти ки імені Миколи Островського, він виступив зі своїми першими оповіданнями на сторінках газети «Комсомолець України». Звичайно, в цих початківських творах ще ледь вчувався майбутній автор таких речей, як «Модри Камень», «Весна за Моравою», «На косі», «Геній в обмотках», «Пізнє прозріння» та багато інших творів новелістично го жанру.
Драматичні колізії, які лежали в основі його ранніх оповідань, шукали свого оригінального мовного і поетичного вислову. Пе люстки вмираючих черешень, порубаних п'яними білогвардійцями, що просвічуються, як вушка дитини,— скільки в цій простій і на диво точній образній знахідці саме суто гончарівського прицілу, саме його точного невідпорного ока, яке вміє у єдиній виразній деталі давати багатовимірність і глибинність світу.
Відомо, що автор семитомника не включав і не включає свої довоєнні оповідання в книги вибраного, та ще й десь охрестив свої ранні речі школярськими. На це у нього є повне право — розу міємо його строгість і перебірливість. Але тому, хто став на дослід ницьку стежку, неможливо простежувати шлях ріки від тої межі, ко ли вона на ріку замахується: треба починати від найнепомітніших джерел, від струмочків, які ледь видимі у жовтій траві минулого.
Та коли зайшлося про першовитоки, то думаєш і про його си рітську долю (мама Тетяна померла рано, всю ваготу турбот завдала
на свої плечі бабуня: «Вона була моєю долею, про неї найперше я думав у пеклі війни»,— висловився якось письменник у розмові зі мною про своє найдорожче). Коли думаєш про першооснови буття його характеру, згадуєш рідкісну фотографію: Олесь Гончар — сту дент Харківського університету (1938). Це отой юнак, що поривався добровольцем в Іспанію (про що свідчать його юнацькі листи до друга), і Брянський, і Черниш, і Сагайда наче романтичним трипти хом прозирають в енергійності його погляду, в спрямованості упе ред, в непогамованому жаданні дії і в приреченості на подвиг і самопожертву. Саме людський виквіт степової Еллади пізнаємо тут з усією гіркотою пізнання — саме з цього покоління троє із сотні залишаться живими з усією відповідальністю жити і творити своєю малочисельністю за всіх полеглих — і уславлених, і поганьблених. І, може, справді сама Доля прихистила цього непогамованого роман тика, щоб згодом він своєю творчістю, своєю неприборканою нату рою прихистив усю літературу, весь народ?!
Отож — мінометник вже був поетом, був письменником. Свідчать про це і вірші, любовно видані зараз до 40-річчя Перемоги, вірші, написані саме в час визвольного походу, а найголовніше, свідчить сам поетичний дух трилогії. Про це не раз уже писалося, особли во виразно, опукло засвідчив цю властивість автора Л. М. Нови-ченко в передмові до першого чотиритомника ще в 1959 році: «По суті, ми маємо перед собою оригінальний зразок роману-поеми, своєрідного лірико-романтичного епосу високої образної кон центрації. Ця особливість «Прапороносців» зумовлена глибинним авторським задумом — дати образ самого народу, що бореться в рядах найсправедливішої армії — і прекрасно служить його худож ньому виявленню. Епіграфи з геніального «Слова о полку Ігоревім» перед кожною з трьох частин трилогії взяті автором не довільно — вони підкреслюють і його прагнення до масштабного епічного зображення великої народної війни, і його намір проспівати про своїх героїв саме ту схвильовану й сердечну поетичну пісню, якої вони по праву заслуговують».
Що тебе найбільше вражає у статтях, дослідженнях, рецензіях на його романи і повісті, новели та есеїстику? Людське захоплення, захлинання, зачудування, здебільшого органічне, а де й синтетичне, професійно-силуване, дисертаційно-запобігливе. А ще? Багатослів'я неймовірне поціновувачів, з якого часом важко, а то й неможливо вилущити зерно: стільки словес, такі вони пишні й ніякі, підставляй тільки того чи іншого романіста, ту чи іншу новелу, як у старій добрій фотомайстерні — мармизу лише вставляй у отвір, а кінь чи зебра давно вже намальовані і гарцюють під тобою. А кожна ж особистість, особливо яскрава, видатна особистість вимагає і кон тексту широкого, і знання глибокого, і розмислу парадоксально-
го («... и гений — парадоксов друг». О. Пушкін)... Захлинатися од захоплення легше, аніж аналізувати і зіставляти, розмірковувати і конденсувати — мислити, одним словом. Будучи в твердій певності того, що цією рідкісною якістю і ти не в достатніх параметрах наділений, все ж намагайся не збиватись на славослів'я, на пишність і декор, а скажи про своє індивідуальне відчуття неповторного явища, яке одних освітлює і живить, а інших гнітить і пригноблює — так, саме світлом своїм, так, саме своїм рідкісним теплом і (вже півстолітньою!) творчою невтишимою напругою добротворення.
Є поодинокі, навіть рідкісні книжки-події, які залишають яскра вий слід не лише у душі читача, але й у серці цілого народу. До таких книжок належать «Прапороносці». Учили їх у школі, вчились по них, вбирали цей роман всім єством, дихали чистою атмосферою визволь ного походу нашої армії, співпереживали. Вчили, але не «проходили».
З нами на все життя залишаться Юрій Брянський і Хома Хаєць-кий. Як пізніше поряд з ними стануть Богдан Колосовський, Горпи-щенко, Лукія Рясна, Андрон Ягнйч, Кирило Заболотний... До сих пір до автора приходять письмові претензії: «А чи не можливо зробити так, щоб Шура Ясногорська залишилась жити». Побажання линуть і від учасниць Великої Вітчизняної війни, і від .сімнадцятилітніх випускниць — вікова естафета свідчить про неубутню силу манли вого романтичного прикладу. Той очисний катарсис, викликаний смертю кращих із кращих у романі, живою водою напоює поколін ня за поколінням.
Грандіозну роботу зробили «Прапороносці» — вони утвердили чесну славу доброго імені нашого народу і нашої літератури — дослідники твердять, що півтораста видань цього твору вийшло всіма мовами світу. Хіба не вразить вас один лише штрих буденної статистики: тільки китайською мовою донедавна твори Олеся Гончара виходили тридцять шість разів! А оце щойно на Шевченківському святі Тань Ден Лін — професор і пропагандист радянської літератури в Китаї — привезла нові свідчення Гончарової популярності серед читачів мільярдного нашого сусіда. Дослідження про нього пише тамілець, і в нього не менше творчих проблем, аніж в юного деся тикласника, який зараз мізкує над шкільним твором на цю ж тему, чи у автора цього скромного есе.
З самого пекла війни вийшов автор «Прапороносців». Його так щиро і так душевно вітало ціле гроно старших майстрів від Юрія Яновського до Андрія Упіта, від Михайла Шолохова до Остапа Вишні. До речі, наш незрівнянний гуморист, смутенноокий веселун Остап Вишня проникливо записав у своєму щоденнику 27 грудня 1948 року: «Олесь Гончар. Справжній талант. Чи втримається? Гадаю, що втримається і дасть для літератури багато хорошого. Він —-безперечно, для літератури. Не спекулянт! І ніколи ним не буде! Не
8
дай тільки бог, щоб голова закрутилась. Думаю, що не закрутиться! Не доживу вже я, мабуть, до повного розквіту його своєрідного таланту. А хотілося б! Дуже! Хай живе!..»
Цілу детонацію зробив роман у різномовних радянських літера турах. Цікаво було б простежити вплив автора «Прапороносців» (певною мірою це зробив Віталій Коваль), його стилістики і стра тегічної розбудови, його правдивості і естетичної довершеності на літераторів молодших. Хочу послатися на один цікавий ракурс — погляд на роман його латиської перекладачки, учасниці Великої Вітчизняної війни Віри Карлівни Кацени-Калпінь:
«Звичайно, коли б Гончар написав свій роман сьогодні про ті події, то була б зовсім ішла книжка. У ній було б більше філософії і різних мудрих розмірковувань (як, скажімо від себе, в епізодах вій ни у «Людині і зброї» чи хоча б у «Твоїй зорі».— І. Д.), але впев нена, що менше було б тієї війни, що пахне кров'ю, димом, иилом, тієї війни, яка у сорокових роках у нас трималась у кожній крап лині крові. Адже тепер ми дуже стали розумні, дивимось на війну по-іншому, чим далі, тим страшнішим все це здається!.. Як сол датові, мені й сьогодні — «Прапороносці» найулюбленіша книжка...»
Автори, які стали писати про війну згодом,— Юрій Бондарєв, Григорій Бакланов, Василь Биков, Віктор Астаф'єв, Анатолій Ананьєв та інші, не могли пройти повз урок першого з шедеврів, який виник буквально з вогню війни. Вони в чомусь засвоювали цей урок, в чомусь відштовхувались, щось заперечували і виростали на цьому запереченні, але без освоєння Гончарової правди про Велику Вітчизняну не зміг пройти жоден з авторів, хто виріс як митець на цій темі.
Те, що ти думаєш, ті висновки, до яких приходиш самотужки, особливо переконливими стають тоді, коли знаходиш їх в розмірко вуваннях інших людей, особливо людей, глибоко шанованих тобою. Тоді твоє думане і пережите, вистраждане і осмислене набуває права громадянства якось органічно і несилувано, тоді справді ві риш не лише в те, що сам не помилився, а й приходиш до виснов ку, що твої міркування і спостереження мало не даність об'єктивна. Зіставляючи неспростовані думки людей неординарних, близьких і далеких водночас в силу тих чи інших причин, виробляєш оцін ку не лише піддатну твоїм скромним замахам, а й наче посилюєш і поглиблюєш її на силу і глибину думання видатних твоїх сучасни ків. Це стає особливо цікавим і невідпорним тоді, коли вони, твої старші побратими і вчителі, навдивовижу різні, коли різні води і броди вони перейшли і різні мідні труби довелося їм подолати на шляху до свого усталення в людській пошані і благородстві вчинків. Тоді оцінка людей різних стає оцінкою і об'єктивною, і всена родною.
9
Ще до сорокаріччя письменника у 1959 році вийшло було зібран ня його творів у чотирьох томах. Найгрунтовніший і найглибший, як мені і зараз видається, дослідник його творчості Леонід Но-виченко вже тоді зафіксував, наприклад, таке небезпомітне і проре-чисте явище, яке цікаво прочитується зараз.
«Не дивно, що Гончар має продовжувачів, що його вплив від чувається в творчих шуканнях багатьох молодих українських про заїків. Та й не тільки українських. Ось нещодавно з'явилася в російському перекладі повість молодого киргизького письменника Ч. Айтматова «Джаміля»; своїми інтонаціями, фарбами, ритмікою, зосередженим і світлим ліризмом вона відчутно нагадала нам прозу Гончара...»
Зараз, на відстані яких майже тридцять літ, видно, скільки друзів придбав письменник для рідної літератури, а отже, і для рідного народу.
Так, видатний сучасний російський письменник Юрій Бондарєв лишив переконливе свідчення впливу першого роману Олеся Гон чара на початки своєї творчості: «Коли я писав «Батальйони...», читачі всієї країни і критика вже визнали трилогію Олеся Гон чара «Прапороносці». Я захоплений цим твором, він дав мені дуже багато і як читачеві, і як письменникові. Вражає масштабність мислення автора, широта показу воєнних дій, глибокий гуманістич ний пафос твору. (Тут і далі курсив наш.— І. Д.). Люблю я Олеся Терентійовича не тільки як письменника, а й як добру, чуйну, ви-сокоінтелігентну людину...»
Людина рідкісного дару, письменник світового регістру киргиз Чингіз Айтматов щедро і аргументовано свідчить про свого «брата» з літератури української: «Для мене беззаперечно — постать Олеся Гончара може служити віхою загального розвитку всієї багатонаціо нальної літератури. Для мене, в даному випадку, важливе те, що Олесь Гончар дійсно письменник народний і походить від народного коріння. Така, на мій погляд, його художницька природа. В ньому, як мені здається, добре поєднується український національний дух з широтою поглядів сучасного художника, з вселюдськістю мис лення...
...Уже тоді, в «Прапороносцях», Гончар вийшов до проблем за гальнолюдського характеру. Проблеми життя і смерті, честі і без честя, любові і вірності були розглянуті ним крізь призму важких випробувань особистості в жорстокій атмосфері війни. І в цьому була ознака великого гуманістичного таланту, якому належало розкрива тись, набирати нові висоти пізнання і творення, відважуватись на великі художні відкриття.
...І ще я хотів би відзначити як немаловажне значення, як нема ловажну цінність «Прапороносців» — чистоту, щирість, первоздан-
пість і навіть наївність тексту. «Прапороносці» були багатообі-цяючим початком для Гончара, і вони повністю виправдали свою появу на світ. Звичайно, після «Прапороносців» Олесь Гончар незмір но виріс як художник і мислитель. Я б сказав, перш за все як мислитель, і це потверджується всією його наступною творчістю...»
Віктор Астаф'єв, один з найвидатніших і найгостріших сучасних прозаїків, силі голосу якого і відвертості оцінок не позичати, на за питання: «Кого з українських письменників ви любите і шануєте?» — відповідає:
«Насамперед творчість Олеся Гончара. Його антивоєнні романи ставлю врівень кращих світових досягнень в художньо глибокому розкритті цієї теми. Це художник високої совісті й громадянської пристрасті, чесний в усьому і дуже вимогливий до себе. У мене є всі його книги. Олесь Терентійович ніколи не писав прохідних тво рів. Кожна думка, кожне слово — зважені й вивірені. А тому вихід кожної його книги — подія...»
І ще одне свідчення — великого романтика з Вільнюса Едуардаса Межелайтіса:
«Коли я перекладав «Злату Прагу» Олеся Гончара, мені здавалося, що я сам пишу цю книгу і розповідаю своїм молодим співбесід никам про війну. Все це я пережив — і не перекладав, я ніби сам писав цю книжку. А книга прекрасна.
Війна, ви розумієте, важка справа. І багато про неї пишуть досить жорстоко, суворо, зле. У Гончара війна показана з героїчного боку: солдати у ній воюють, як ті молоді революціонери на барикадах (мені є про що згадати — тридцяті-сорокові роки!). Ось цей рево люційний пафос, цей героїчний романтизм, ця готовність пожертву вати собою в ім'я Революції і привабили мене в цій книзі...»
Польський дослідник творчості письменника Флоріан Неуважний прицільно визначає домінанту мистецького обдаровання видатного майстра, вбачаючи її насамперед у сонячності, у світлоносності: «Про Олеся Гончара не можна писати без емоційного забарвлення, бо його добрий, людяний хист, притаманний, мабуть, і його особистій вдачі, так сильно вибивається на поверхню його творів, що слід було б казати про специфічну «оптику» бачення ним світу: він скоріше зверне увагу на добрі, приязні, сонячні аспекти життя своїх героїв, ніж на темні, брутальні, жорстокі його прояви, хоч вони, звичайно, не зникають з поля його бачення. Вони, одначе, є завжди ворожою для людини і суспільства стихією, з якою воюють добрі, сильні, сердечні герої його творів».
Про оту специфічну «оптику» бачення світу, про Гончарове слово, напоєне світлом, цікаво написав у передмові до недавнього двотомника Микола Бажан:
«Гончар — художник світла, його дослідник, зображувач і поет.
10
11
Закохано й уважно простежує він промені, що првнизують людські істоти, що оживлюють природу, що ринуть крізь космос. Без ліч нюансів, відтінків, обертонів бачить він в описуваних ним пей зажах — від перших переливів світання до торжествуючих акордів ранку, до величавої нерухомості степових полуднів. Перечитую тужливі сцени, змальовані в «Людині і зброї» та в «Циклоні»,— ядучий морок німецького концтабору, відчайдушне блукання уцілі лих воїнів по ворожих тилах, коли знеможених тілом, але незборених духом радянських людей зі всіх боків оточувала дика, ворожа тьма звірячого фашизму. Обидві ці книги, продовжуючи й розвиваючи те му світла й тьми, побудовано на непримиренній боротьбі з темря вою,— чи будуть то тупі, темні солдафони гітлерівського вермахту, чи підступна сутінь підлих зрадницьких душ,— Гончар протиставляє їм тих своїх героїв, світлоносців, тих голодних, обдертих, поранених і мордованих, але все ж нескорених неймовірними стражданнями і бідами радянських людей, до яких він звертається: «Було ж таки щось,— назвемо його Світлом ідеалу,— що підтримувало вас у тому пеклі, де точився, здавалось би, зовсім нерівний бій між людським і тваринним, де оголений дух людини змагався з кривавим багном, з власною розпукою, долав сліпу силу інстинктів...»
Приблизно водночас писали це абсолютно різні люди — польський учений, завідуючий кафедрою україністики Варшавського універси тету, і видатний сучасний поет, які до мого грішного втручання навіть знайомі не були між собою, але коли зустрілись на квартирі Миколи Платоновича, то розмова великою мірою точилася і навколо особи Олеся Гончара, особливо навколо важкості донесення отої прита манної Гончаровим словесним структурам сердечної теплоти в іншомов них варіантах — йшлося про переклади російські, польські, німецькі.
«Його перекладати так само важко, як і Шевченка,— казав Ба-жан.— Втрачається тепло, відчуття абсолютно живого тіла. А може, це така вже вдача українського слова, може, це так йому на роду написано, так йому «пороблено»...»
А мені цікаво було спостерігати. Пам'ятаю, як Микола Бажан готу вався писати передмову до творів Олеся Гончара. Микола Платонович з притаманною йому сумлшністю ще раз і ще раз перечитував роман за романом, неодноразово обговорював той чи інший твір з автором цих рядків, дивувався композиційній вигадливості і неубутній світло носності нашого видатного сучасника, свого сусіда по Кончі Озерній, до якого ставився завжди з глибокою повагою, а часом і з непогамо-ваним захопленням:
«От керували ми, кожен у свій час, Спілкою письменників Украї ни. Гончар змінив мене, обрали його на цю високу посаду ще доволі молодим — десь відразу після сорока років. І, скажу Вам відверто, він поводив себе на моєму ж місці набагато мудріше і при-
12
цільніше, аніж умів це робити я. Я вникав у дрібниці і часом загру-
ав у них, і мене, бувало, не вистачало на вирішальні Справи, на
ардинальні проблеми. Він же при керівництві вмів не в'язнути у
дрібницях, може, часом на них і не зважав, зате, коли йшлося про
вирішення найсуттєвіших речей,— він був тут як тут, він завжди мав
сміливість вдачі і мудрість такту розв'язувати ту чи іншу нагальну і
суперечливу проблему точно і владно, як і належить справжньому
керівникові...»
Я розумію, що Микола Платонович тут не обійшовся без того, щоб зайвий раз ушпетити самого себе і тим самим вивищити свого молодшого колегу в складній ситуації, але подібну тезу він повторю вав мені з впертою настійливістю: так він робив завжди, коли хотів, щоб мовлене ним сприймалося не як примха моменту, але як да-ність, перевірена певною тривкістю часу. Важко було йому не пові рити. Принаймні вислухати уважно і повідати людям. Це була ви важена ним теза, яка стосувалася вдачі Олеся Гончара як людини і керівника, але отой вихід на вирішення найсуттєвіших речей, найкар-динальніших проблем такою ж, а може, ще переконливішою мірою стосувався і Гончара-митця. Хіба не бачимо ми зараз, як майже двадцятилітній час по «Соборі» переконав нас у тому, що мав рацію автор, а не його горе-критики, хіба ми не відчуваємо зараз, наскіль ки точно вписується в клекотливий публіцистичний ритм часу, особ ливо вивержений видатною російською сучасною прозою, Гончарова новела, надрукована у «Правде», «Чорний яр»?! А щодо «Собору», то ось як він оцінюється Борисом Олійником в четвертому номері «Литературного обозрения» 1986 року:
«Нині багатьом, особливо молодим, видається, що доля завжди бу ла прихильною до уславленого майстра слова Олеся Гончара: три логія «Прапороносці», котра обійшла всі материки, відзначений Ле нінською премією, Зірка Героя Праці, звання академіка...
Але давайте повернемося до кінця шістдесятих років. Всесоюз ний читач ледве чи відає, що тоді вийшов роман Олеся Гончара «Собор», котрий був сприйнятий, м'яко кажучи, неоднозначно. І це природно: в творі заторкуваЛись ті больові точки, які нині все успішніше «знімаються» на партійному і державному рівнях. В рома ні були гостро поставлені питання збереження навколишнього середовища, збереження пам'ятників^ минулого, збереження ціль ності людської душі. В ньому без манівців, на високому художньому рівні ставились проблеми взаємної підзвітності керівників і керова них, розвінчувався кар'єризм як одне з найнебезпечніших для суспільства явищ. На жаль, дехто з ретроградів намагався хитрою демагогією затуманити чітку і ясну стратегію роману, приписавши йому знову ж таки різнокаліберні «ізми». Дійшло до того, що від автора вимагали ледве чи не зміни концепції роману.
13
Мужньо, як і пасує комуністові, він вистояв, виконавши священ ний обов'язок справжнього письменника: обігнати добу, в числі пер ших нанести на суспільній карті найгарячіші точки проблем. До речі, багато з вищезгаданих знаків поваги Олесь Гончар дістав саме опісля виходу роману «Собор». Це ще раз потверджує, які саме якості цінять народ і партія у своєму письменникові...»
Оцінка переконлива і незаперечна.
Багато років трудівники Херсонщини його обирають депутатом Верховної Ради Союзу РСР. І справді, є щось загадкове і приваб ливо незрушне у єднанні письменника зі степовим Півднем, з його долею і його правічним духом — духом хліба і сонця. Свого часу він написав збірку новел «Південь».
Коли перечитуєш ще раз і ще раз оповідання «Соняшники», коли входиш, як в ріку, у переживання скульптора, який не може відразу знайти повноту привабливості обраної ним «натури» — кол госпниці Меланії Чобітько (ординарна зовнішність, зв'язаність перед відомим гостем із столиці, яка не відшкодовується ні балакучістю, ні дотепністю, ані жодним несподіваним живчиком характеру), то мучишся наче сам разом з автором. Адже скільки разів і перед тобою виникали аналогічні ситуації, адже як непросто знайти золотий клю чик до людської душі, яка зовні пригнічує тебе буденністю і непоказністю, тихістю і сумирністю! І очима скульптора вже вби раєш її, ту щасливу мить прозріння, коли серед моря квітучих со няшників постає у життям народженій композиції Меланія Чобітько: «Так от яка вона справжня! Щось майже величне було в її поставі, в погляді, в рухах! Не йшла, а ніби напливала із золотого духмяного моря, гордо випроставшись, легко й ритмічно подзвонюючи в свої зо лоті литаври. Захоплена роботою, вона, видно, зовсім не помічала скульптора, їй було не до нього, в неї була своя творчість. Со няшниковий золотистий пилок осідав їй на бровах, на віях. Обличчя натхненно розшарілося і, освітившись якимись новими думками, ста ло мов тоншим, інтелектуальнішим, багатшим, в ньому з'явилася сила нових несподіваних відтінків. Де взялися і врода, і характер, і чиста ідеальна чарівність ліній!..»
Читаєш цю чисту гончарівську річ, і мимоволі наче бачиш усміхне не обличчя Олександра Петровича Довженка, і чуєш фразу ну досте менно ж не його: «Є ще порох в наших порохівницях!», і згадуєш ту відому фотографію з Ірпеня, де сидять два митці — молодший і старший, і де поривний кінорежисер наче розкадровує своїми жес тами Гончарову розповідь полум'яну про степову трудівницю.
Історико-революційна дилогія «Таврія» та «Перекоп» народились теж як своєрідний виквіт степового духу. Трохи згодом він напише у нарисі, створеному на прохання журналу «Вокруг света», що українські степи для нас — це не просто географічне поняття: «Вони
були протягом століть ареною нашої національної історії, тут гарту валась мужність нашого народу, зросла його слава, вирішувалось йо го майбутнє. Степи першими виставляли бойові заслони проти татар, захищаючи трудовий люд від їхніх розбійницьких нашесть. Запо розька Січ підтримувала в народі дух свободи, патріотичної лицарської доблесті, звідси, за висловом Маркса, козацтво розлилось по всій Україні, і звідси ж — уже в нові часи — червоні загони революції йшли на штурм Сиваша й Перекопського валу, «останньої барикади» старого світу» '.
Наче з глибинної народної пісні випливло на степові простори ро манів дво єднання сестри і брата — Вусті й Данька, таке зворушливе і рідне, таке щедре і чисте. З групою заробітчан з села Кринички на Полтавщині вони потрапляють, долю шукаючи, в капіталістичну економію Нову Асканію. Скільки цікавих доль нам довелося зустрі ти — від тітки Варвари, що отаманує над стрижіями, до Нестора Цимбала, доброго годувальника дивовижних асканійських тварин і птахів, від старшого асканійського садовода Мурашка з його му жицькими проектами до копача колодязів Оленчука. Зоряні розсипи різноманітних людських доль поляризуються в двобої за правду, за соціальну і національну справедливість. Історичний перехід через Сиваш зумовлений всім ходом людських пристрастей і характерів, яскравістю всіх провідних внутрішніх тем романів.
Степовим духом і «Тронка» народжена, уславлений роман, від значений Ленінською премією. Своєрідно закроєний, вибудуваний як степове мозаїчне панно з різних новел, він органічно з'єднав у своїй суті невситиму пристрасть публіциста і глибокий дар поета сьогодення. Якби тільки з дванадцяти його розділів-новел існува ли дві: «Залізний острів» і «Полігон» (Історія однієї любові), і то можна було б допасовувати до імені автора слова найвдячніші, епітети найгучніші. Недарма ж відразу після опублікування роману, як свідчать дослідники, було написано близько сотні статей і рецен зійному присвячених, а не так давно було звернуто нашу увагу на те, як відгукнувся свого часу на «Тронку» Павло Тичина: «Яким світлим, яким багатонадійним і радісним душа моя бриніла, коли я «Тронку» перечитував...»
Добірний врожай прози поетом сприймається як плин музичної ріки. Яка уважність до кожної фрази і діалогу! І лише йому прита манні спостереження, де вихоплюються подив і ніжність до автора, захоплення силою і красою письменницької влучності. «Психоло гічна блискавка»,— зауважує він на берегах «Тронки», яка з його по мітками лежить на робочому столі поета в музеї. А згодом лише йому притаманні «музичні» детонації на сторінках роману: «Двій-
Гончар О. Письменницькі роздуми.— К., 1980.— С. 251.
14
15
ний контрапункт: мелодія, що вгорі була, переміщається в нижній голос», «А тут навпаки: спочатку мелодія внизу і, скажімо, в альта, а потім переходить в баритона вгору»...
Читаючи «Тронку», Максим Рильський написав Олесеві Гончаро-ві: «На мене війнуло справжньою поезією. Читаю і радію». А пред ставник покоління, молодшого за автора, перегукуючись зі своїми видатними попередниками, поет Дмитро Павличко написав у статті «Книга доби»: «Так широко, правдиво і поетично, як Олесь Гончар, у нас ще мало хто наважувався осмислити другу половину двадцято го століття».
Роман підняв рівень української прози, наситив її найсучасні шими проблемами, дав можливість волі і польоту всім наступним поколінням в рідній літературі — освоюйте, дерзайте, беріться за найсміливіші завдання: саме так сприймалася тоді і сприймається зараз його вільна сягниста хода, його горда зневага до олжі і дурості Яцуб, до моральної глухоти і душевного браконьєрства, його вічний орієнтир на порядність і благородство.
В наступних романах і повістях — «Циклон», «Бригантина», «Берег любові» — авторові вдалося зберегти висоту польоту своєї художницької мислі, свіжість погляду на світ, заглибитись у нові проблеми і бути вірним отому невпокійливому голосу совісті, що ше потом шепотить і громом гримить, що переслідує ненастанно і проходу не дає: «Чи так живеш на світі, Людино?..»
Відомий ленінградський шевченкознавець Петро Жур свідчить, як стурбований кирилівський родич, троюрідний брат поетів Варфоло мій, до якого дійшли поголоски про бунтарські твори кревняка, обачно застерігав Тараса: «Іноді на світі буває, що правду не люблять, що за правду примусять за дев'ятими воротами гавкнути... Якщо в смислі правди Ваша робота гостренька, то кінчиками по землі потріть, вона одразу притупиться...»
Скільки такого гатунку порад доводиться вислуховувати за життя?! Вся дорога до пекла, як відомо, мощена з добрих намірів, і вся ж вона потерта кінчиками отої гостренької правди. А притупле на правда раковою пухлиною роз'їдає саму душу мистецтва — як не тепер, то в четвер.
Згадаймо афористичне твердження одного з корифеїв нової лати ноамериканської прози Маріо Варгаса Льоси: «Роман — це свідчення стану культури». І небезпідставно додає: найбільш об'єктивне і достовірне свідчення.
Отож — в контексті нашої розмови ствердимо істину незапереч ну: романістика Олеся Гончара — найбільш об'єктивне і достовірне свідчення стану нашої сучасної культури.
Видатні майстри прози за останні десятиріччя полишили нас — А. Головко і І. Сенченко, Петро Панч і Ірина Вільде, М. Стельмах
16
■ в. Земляк, Л. Первомайський, Ю. Смолич, В. Бабляк, Григір Тютк>нник' В. Близнець, активно працюють ще в літературі старші за Олеоя Гончара майстри найпопулярнішого цеху О. Ільченко і д. Шиян, Ю. Збанацький і С. Журахович. Свідомі своєї сили, набу вають дедалі ширшого розголосу не лише на Україні такі відомі прозаїки, як Павло Загребельний і Юрій Мушкетик, Іван Чендей і Олександр Сизоненко, Дмитро Міщенко і Віталій Логвиненко, Ро ман Іваничук і Роман Федорів, Юрій Щербак і Валерій Шевчук, Євген Гуцало і Володимир Дрозд, Володимир Яворівський та багато інших, чиїми творами визначається обличчя сучасної української првзи.
Список, безперечно, далеко не вичерпаний, адже зараз в наяв ності сотенні реєстри. Хоча і, безсумнівно, задовгий список. А по трібний він мені бодай для того, щоб пересвідчитися разом з вами, що з цього розмаїтого розгалуження наша душа в журналі чи на книжковій полиці відразу вибере новелу чи роман Олеся Гончара і то справді для читання, а не для почитання. Може, мудрість нашого вибору не в тому, що в звучанні цього імені чути шелестіння крил всесвітньої слави і громадського розголосу, справа не в тому, що і над нами тяжіє стереотип моди як результат повсякденного втовк мачування засобів масової інформації. Суть нашого вибору полягає насамперед у тому, що душа наша лине на поклик мистецтва, на поклик істини. І вибирає Гончара.
Як написати досконале оповідання? Свого часу початкуючий репортер Арнольд Семюелсон звернувся з цим питанням до трид цятилітнього Хемінгуея. Питання було спонукано конкретною пуб лікацією. Амбітний молодик доскіпувався в уславленого:
«— В журналі «Космополітен» було ваше чудове оповідання «На той бік».
Так. Гарне вийшло оповідання.
Найкраще з усіх, які я взагалі читав.— Ледве я це промовив,
як відчув, як недолуго воно прозвучало.
Важке було оповідання.
Здорово написано місце, де він думає, чи не отруйний укус
Китайця, а згодом вирішує, що Китаєць, можливо, надраює зуби
тричі на день.
Я провів у морі дев'яносто днів, аніж почав його писати, і пи
сав його шість тижнів...»
Зараз у нас протягом такого терміну продукують товстелезний роман, поети беруть путівку-дві в Ірпінь чи Піцунду, аби єдиним подихом видмухнути горе-книжку, яка заляже на полицях книго торгу,— багато чого можна зробити за дев'яносто днів та ще плюс шість тижнів. А тут одним-однісіньке невеличке оповідання. Яка ж низька продуктивність у класиків!
17
Григір Тютюнник часом яких півроку, а здебільшого то й роками виходжував, вимучував, виповідав, вироджував з жіночою мукою пологів одну новелу, а часом не новелу, а новелятко як немовлятко. Але найвищого гатунку. А ловке ж яке, як кажуть на Полтавщині! Скільки інформативної комп'ютерної січки розкидано по тисячах улюблених і обчитаних книжок, а мені з голови не виходить, як кінорежисер Микола Мащенко, до речі, сам цікавий новеліст, вже цілі десятиліття «пробиває в кіно» один з Гончарових шедеврів — «За мить щастя». От затявся чоловік і з місця ані руш! Вже ця услав лена новела тисячами кадрів розкадрована, віртуозністю мізансцен обумовлена, а вийти до людей в кіноваріанті — зась! Кіно — найма-совіше із мистецтв, як же буде воно популяризувати вічну з вічних тем — тему кохання, та ще й на такому високому рівні?!
У відомому зараз для широкого загалу щоденнику улюбленої доньки Льва Толстого Тетяни Сухотіної-Толстої є промовисте роз мірковування, яке стосується не лише письменницької братії, а й за галом кожної мислячої істоти:
«Прочитала книжечку Гусєва. В одному листі папа до Гусєва він пише: «Вм лучше меня». Це спонукало мене ось про що замисли тись: єдина причина, чому книжки, погляди і життя батькове на стільки вище загального рівня і прикували до нього увагу всього світу, це та, що він все життя щиро усвідомлював і з усіх сил боровся зі своїми пристрастями, вадами і слабкостями. Його величезний та лант, геній створили йому заслужену літературну славу серед так званого «освіченого товариства», але що будь-який селянин з усякого глухого закутка знав, що міг звернутись до нього за співчуттям у справах віри, самовдосконалення, сумнівів тощо,— цьому він зо бов'язаний тим, що жодного гріха, жодного недоліку в собі він не пропустив, не засудивши його і не намагаючись його подолати. На тура його була не ліпша інших, ймовірно навіть гірша інших. Але він ніколи в житті не дозволив собі сказати, що чорне — біле, а біле — чорне чи бодай би сіре.
Дотепне порівняння чисельника дробу з наявними якостями лю дини і знаменника з його думкою про себе набагато глибше, аніж воно видається.
В папа був величезний чисельник і маленький знаменник, і тому величина була неабияка...»
Ми, люди з маленькими чисельниками і великими знаменниками, віртуозно вміємо боротися з вадами своїх сучасників і не вміємо вийти на герць проти свого найближчого ворога — безумовно ж, проти самих себе. Видатні особистості, наші сучасники в літературі Чингіз Айтматов чи Юрій Бондарєв, Валентин Распутін чи Сергій За-лигін, Віктор Астаф'єв чи Олесь Гончар якраз тим і відрізняються від необ численної кількості претендентів на вакантні місця володарів
18
юдських умів, що затято і вміло можуть давати собі раду в оцій вічній війні чисельника і знаменника.
у першій повісті Гончара «Стокозове поле», надрукованій за півтора місяця перед початком війни в журналі «Молодий більшо вик», теж була видима нуртуюча сила двадцятилітнього таланту, який брався не за ідилічну тему,— в повісті йшлося про голодні весну і літо 1933 року: «Село лежало німе. Ніде ні вогника, ні собак, ні пісень. Тільки на тому березі зненацька заграла гармонь щось безладно веселе, аж моторошне серед нічної тиші».
І, повертаючись до цієї теми через гони всього життя, митець у «Твоїй зорі» образами Романа і Надьки-Винниківни, неповторною особистістю самого Заболотного, сяйвом отих яблук на стовпчиках чи бунтом заокеанських бджіл на світлофорах дає можливість нам вірити у невичерпні сили рідного народу і його невмирущість.
Ось як палить паспорти студбатівців комісар Лещенко, в одному цьому епізоді розламується навпіл молоде життя харківських мрій ників у «Людині і зброї»:
«Взялася вогнем уся купа, полум'я освітило вагон. Комісар Лещен ко, одхилившись від вогню, сидів на ящику, студбатівці тісним колом стояли біля нього і заніміло дивились на яскраве вогнище своїх роз-требушених паспортів, жарко палаючих матрикулів. Он скручують ся в полум'ї чиїсь прізвища, роки, національності, маленькі фотогра фії, круглі, не відомо ким вдарені печатки... Скручуються у вогні їхні права цивільні, їхня студентська безповоротна молодість. Там, куди вони їдуть, не треба буде ніяких паспортів. Паспорти ваші відни ні — це оті чорні пластмасові закрутки — медальйони в кишенях, по яких санітари та похоронні команди узнаватимуть ваші імена...»
Нещодавно довелося нам проїздити шляхом понад Россю — тра сою Біла Церква — Узин. Постать молодого воїна, чи не студба-тівця, звелася понад дорогою, знайдено було там воїна по отій закрутці-медальйону — і встав він втіленням самого безсмертя через яких сорок п'ять літ...
Коли читаєш романи і повісті, новели і нариси Олеся Гончара, дух забиває од рясного людського розмаїття, повнокровності і повноси-лості яскравих відкриттів.
Письменник створив колоритні постаті: то наче вибраного з гущі народу незабутнього Хоми Хаєцького («Прапороносці»), то щедрого на вдачу Микити Братуся з однойменної повісті, то Мурашка з «Таврії», степових трудівників Лукії Рясної і старого Горпищенка — наче втілення живого духу наших степів («Тронка»), Андрона Ягнича — непосидючого і доброго вузлов'яза з «Берега любові», зво рушливих і чистих в своїх подружніх стосунках і в любові до всієї планети Кирила і Софії Заболотних («Твоя зоря»), впертого хлопчака, який виростає в гідного сина народу Данила Яреська
19
(«Таврія», «Перекоп») і нездоланної Лялі Убийвовк («Земля гуде»)... Захисники Вітчизни, непоказні і такі промовисті внутрішньою сон-ценосною суттю трудівники села, митці і дипломати, студенти (особлива любов авторська до молоді, до її запалу і чистоти поми слів!), а ще славна когорта робітнича з «Собору» чи педагогічне гроно характерів з «Бригантини»...
...Врівноважені мудрістю і сповнені молодечої енергії, окрилені великою мрією і любов'ю до Батьківщини. Борці за революцію і ровесники космічної ери. їхнє коріння — глибоко в рідній землі і їхні діяння — на цій же землі і сягають Японії та Індії, Америки і Африки, їхнім потом і кров'ю вмита Європа від фашистської чуми. А всі разом вони дають повнокровний образ українського народу з його працелюбством і благородством, з його історичними коренями і турботою про майбутнє, в найщиріших взаєминах з братніми народами і з активним устремлінням до миру. Отож маємо підстави говорити про Олеся Гончара як літописця соціалі стичної доби і співця рідного народу, виразника його мудрості і совісті. І в цьому письменницький і громадянський подвиг митця, його істинна заслуга перед Вітчизною.
Особливо цікавим набутком рідної літератури є есеїстика видат ного майстра. «Письменницькі роздуми» — так зветься остання за ча сом книжка його неперехідних творів цього своєрідного жанру. Па м'ятними для багатьох з нас були і є, наприклад, дослідження на тему «Гоголь і Україна» чи сповідальне розкриття таємниць своєї творчості у відповіді на анкету журналу «Вопросьі литературн». Вступне слово до репродукцій картин геніальної чарівниці з Богда-нівки Катерини Білокур чи освідчення в любові до Івана Семе новича Козловського — великого народного артиста, голосом якого обзивається до світу вся наша душа, полемічна пристрасть в поці нуванні роману «Повія» Панаса Мирного — твору «світового вимі ру» — чи полум'яні розмисли ораторського штибу з приводу єдності поезій і життя Тараса Шевченка — все це вигідно відрізняється від інших творів наших сучасників особливою дивовижно теплою проясненістю, осонценістю зсередини, впертим чаром слова, де лагідність акварельна з нездоланною тугістю переплелись в орга нічному живому сплетиві. Справді віриш авторові, бо це найбільше, здається, стосується його самого: «Хтось (здається, Потебня) зауважив, що слово в художньому творі, окрім предметного зна чення, має ще свій стилістичний ореол. Думаю, що не тільки окреме слово, а й увесь художній твір-може променитись таким ореолом... Можна було б назвати цілий ряд таких істинно натхнен них, що світяться зсередини, творів, і серед них для мене — романи Льва Толстого, «Земля» Довженка, твори Антуана де Сент-Екзюпері...» Пізньої серпневої днини, теплої і погідної, ми проходили надве-
20
ірніми подніпровськими лугами. Дивне явище відкрили. На узвишші ояла довга скирта запахущого сіна, повівав легенький вечірній вітерець, і тому ласкавому леготу вдалося витворити диво дивне — він завіяв запах скирти, аромат скирти з того узвишшя у видолинок поруч. І стояло наче дві скирти поруч, одна жива, реальна, ше-лестюча і маревна у вечірніх сутінках, а поруч, у видолинку,— стояла скирта запаху, скирта аромату; чимось мені дуже нагадував той запах щойно розламаний теплий пиріг з вишнями, коли червоні вишні наскрізь пропалюють вогнем добре пропечене тісто. Запах стояв окремо від скирти, яка витворила його. А вітерець був такий легкий, погідний, теплий, що звіяв той аромат, не порушуючи його, не розшматовуючи його. Коли б я не боявся красивостей, то сказав би, що той легкий вітерець наче німб запаху зняв зі скирти і легенько переніс його трохи поруч,— і він у видолинку затримався, і дочекався нас, щоб ми його так реально відчули, подихали ним, аж наче побачили його — цей запах, такий реальний і такий наче видимий. Німб запаху зі скирти. Коли тобі випадок подарує отаке диво дивне, довго він в тобі житиме, довго тобі пахнутиме. В тому запаху, що нагадував запах теплої черіні літа, і вдаряв у ніздрі (ні, занадто різко сказано!), і тихо всотувався у душу запахом пшеничного тіста і запечених у тісто лугових вишень, в тому запаху була полі фонія літа, повносила трав, повнява" суверенних складників запаху, які, згуртувавшись, так пахли літом-повнолітом.
Мова Олеся Гончара нагадує мені ту поліфонію літа, ту щед рість теплого серпня, його дозрілість і силу. Просто (може, як ніхто з інших сучасних видатних письменників) він весь належить мові, її красі і непоступливості, її ранковій чистоті і джерельній дзвінкості. І коли в запаху серпневого сіна чутливий нюх вловить і осоку, і татарське зілля, і материнку, і люцерну, і прив'яленість Петрових батогів, і смак перших чебреців, і тривожну різкість кану-перу, і дихання буркуну, переполоскане вітром з постійністю поли ну прив'яленого,— так і в мові письменника все поєднується в дивно му суголоссі, все грає і бринить, і все вібрує і тривожить. Найголовні ший герой, найкарколомніший сюжет, найдовершеніший контра пункт, зіграність найпідібранішого оркестру симфонічного романно го мислення — все поступається тоді перед силою сил, перед мірою міРі перед звабою манливою і магічною — перед його таємничістю Словом. Саме так — магія Гончарової привабливості, може, передов сім в широкоплинності і автохтони ості його могутнього мовного пли-нУг умінні наповнити безмір своєї сюжетної, композиційної, логічної забудови саме дивною органікою слова. Як суверенно мислячий океан з сучасних науково-фантастичних романів — живе і дише, дихає ніжністю і рокотить дев'ятим валом п'янливий
обшир незбагненного мовного світу...
21
Серед записничків мовних в мене чи не найбільше Гончарових. Він сам зізнається, що для письменника все має вагу: рядок давньої народної пісні чи сторінка літопису, твір художньої чи наукової літератури, мова преси і радіо, та все ж, мабуть, найцікавіше припадати йому до мови сучасного робітничого селища та мови хлі боробського поля, вслухатися, як гомонить студентський або вчи тельський колектив, адже саме тут і живе воно, слово народне,— дотепне, образне, поетичне, часом гірке, часом веселе й дошкульне, сповнене то гумору, то сарказму, а найчастіше — душевної доброти, щирого привіту й ласкавості
Ось вони — його слова, то невідомі, то призабутні й утерті, то поєднані в точні звороти, то просвічені саме його світлом — в іншо му читанні не зауважені, а тут напрочуд точні і гарні. «Клопотів невпрогорт», «заникувати», «наївнячка», «пужонути», «неремстиво», «обличкування», «розламища», «нахльоскані вітром вуха», «приво-рожливе», «дір'я хмар», «нарбзвидні небо світліє», «держава в ру ках», «осадкувата доладна постать», «наввипинки став», «сльозини в вічу», «нічна гіньба коней розгарячілих», «простопаш кінь гуляв» і т. д.
Вдихаєш мову Олеся Гончара як цілюще лугове ранкове повітря. Читаєш його — і тебе заполонює небуденна стихія, така органічна, така цільна, така запашна. Де шмагаюча і гнівлива, де виразно чиста, аж паморочлива,— з яких товщ землі вона виринула, з якої піщаної пазухи живу воду брала?!
І, може, насамкінець згадати слова видатного американського письменника вірменського походження Уільяма Сарояна, які так пасують добротворчій і сонценосній натурі Олеся Терентійовича: «Жити варто так, щоб на цьому чудесному шляху не побільшува ти страждання і печалі світу, а усмішкою вітати його безмежну радість і таїну...»
Слухняна павітру і непокірна вітру. Ви квити з квітнем — він Вам квіти, А Ви йому — усмішку з уст в уста...
Сміється сонце. Сміх пече вуста. Сміється пташка в пташки на долоні. Сміється слава — очі поверта, Свої очища в карому полоні. Сміється сміх. Горить на рукаві, Сміється так дитинно, стопричинно, Сміється українно — ми живі, І карим сміхом двері в світ розчинено. Сміється розум. Аж пашить крилом. Сміється дотеп, смутком перешитий. Добро сміється над горбатим злом. А доки ми сміємось — будем жити...
ІВАН ДРАЧ
Ваша усмішка — Ваша загадка, Олесю,
Вашу лагідну усмішку — ватру вуст —
Як Ви змогли пронести крізь фронти,
Крізь морози фашистського мору,
Як вберегли її світло дитинне,
Коли слава стріляла в її пелюстки
Зі ста золотих гармат?!
Так, я кажу тут лише про людину
І знамено людини — про усмішку,
Взяту від мами Тетяни в полтавському полі,
Стома турботами скупану,
Стома журботами сушену,
Стома скорботами замиловану.
Та усмішка, та дивна дивина
Живе як пташка, сонцеві підвладна,
В гніздов'ї вуст запечених.
Та усмішка хіба Дніпром рождена.
22