Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
31--Теорія сумніву-віри Ч.Пірса. (прагматизм)
Прагматизм — доктрина або, скоріш, світогляд, що ставить усе знання і правду у пряме відношення до життя та дії; прагматизм судить про значення ідей, суджень, гіпотез, теорій і систем відповідно до їхньої здатності задовольнити людські потреби та інтереси у соціальний спосіб.
Прагматик — послідовник, прихильник прагматизму як філософської системи. В побутовому сенсі, це людина, яка все робить тільки з точки зору доцільності, вигоди та якій не притаманні бездумні витівки.
Філософський рух прагматизму був започаткований у США як теорія знання Чарльзом С. Пірсом (1878) і його головними представниками були Вільям Джеймс, Фердинанд Шіллер та Джон Дьюї. Прагматизм і гуманізм настільки близько споріднені, що вони можуть вважатися за одне, другий будучи розширенням та експансією першого. Шіллер пояснює це відношення: «Прагматизм видається особливим застосуванням гуманізму до теорії знання. Але гуманізм видається більш універсальним. Він здається має метод який можна застосувати універсально, до етики, естетики, метафізики, теології, до кожної людської справи, і теж до теорії знання.» Отже гуманізм і прагматизм є ідентичними в принципі і є менш більш взаємно-замінними термінами.
Прагматизм стверджує, що про істинність вчення можна судити лише через його практичні наслідки, так повстає питання: Чи це мало б якесь значення, якщо б воно було істинним? Таким чином, прагматисти твердять, що всеосяжні метафізичні системи європейських філософів не мали жодного значення, оскільки їхня істинність чи помилковість не впливали на людський досвід. Внауці, теорія була істинною якщо вона «діяла» — якщо наступали її очікувані наслідки. В етиці і теології, принцип або вірування було істинним, якщо воно задовільняло його власників. Так, в прагматизмі, істина не є в жодний спосіб постійною, необхідною, універсальною, об'єктивною, абсолютною, а є відносною, перехідною, відділеною, суб'єктивною, особистою. Якщо ідея, судження, припущення, аксіома, постулат, теорія чи система «працює» і задовільняє розумові,емоційні чи соціальні потреби, лише тоді і лише настільки, наскільки вона це робить, вона є цінною та істинною.
Засновник прагматизму Ч. Пірс порвав з класичною традицією в гносеології, згідно з якою пізнання — це відтворення, відображення світу, а істина полягає у відповідності (збігу) знання і дійсності. Пірс, як і Авенаріус, розглядав мислення як спосіб пристосування людини до дійсності. Пізнання як відображення дійсності, досягнення істини заради істини він заперечує, трактуючи його як пристосування до середовища, знаходження оптимальних реакцій для його контролювання, задоволення потреб людини. Отже, «мислення (пізнання) розглядається як діяльність, спрямована не на понятійне відображення світу, а виключно на регулювання стосунків між організмом і середовищем, на витворення оптимальних реакцій на задоволення його здатностей пристосування».
Людина, на думку Пірса, виробляє сукупність звичок діяти відповідно до певного середовища, і ці звички ґрунтуються на вірі. Віра в даному разі не є суто релігійною, а швидше переконанням, довірою, яку людина відчуває до певних ідей. Розуміння віри як звички діяти певним чином Пірс запозичив у Юма. Свідомість людини, на його думку, складається не з істин, а з вірувань, тобто із звичок діяти певним чином за певних обставин. Коли ж дія не дає бажаного результату, тобто коли вірування дає збій, тоді виникає сумнів і починається дослідження, що закінчується формуванням нового переконання, нової віри.
Перехід від сумніву до віри досягається завдяки таким методам: методу сліпої впертості; методу авторитету; апріорному методу; науковому методу. Суть методу сліпої впертості полягає в ігноруванні того, що вірування не спрацьовують, у впертому нав'язуванні їх обставинам, що зрештою призводить до краху. Метод авторитету, який найбільш притаманний релігійним вченням, не врятував, на думку Пірса, жодну релігію від критики. Апріорний метод, який виходить із засад розуму, також не здатний привести до твердих вірувань у взаєминах із середовищем, та й самі філософи по-різному ставляться до нього. Справжнім методом Пірс вважає лише науковий. (В останніх трьох методах простежується спільність з трьома ступенями — релігійним, метафізичним і позитивним Конта.) Тільки він, на думку Пірса, придатний для формування спільних вірувань. Складовими наукового методу є дедукція, індукція та абдукція — метод гіпотез, завдяки якому пояснюються факти. У зв'язку із цим Пірс порушує проблему значення наукових понять і висловів (позитивісти виводили значення вислову з процедури його верифікації), у вирішенні ним якої яскраво висвітлилась суть прагматизму. На його думку, значення слова чи виразу зводиться до сукупності практичних наслідків від предмета, про який у ньому йдеться. «Розгляньте, які практичні наслідки, як ми вважаємо, можуть бути створені об'єктом нашого поняття. Поняття про всі наслідки і є повне поняття об'єкта», — пише він. Наприклад, поняття «вогонь» означає сукупність таких практичних наслідків, як тепло, опік, світло, розширення стержня тощо. Сукупність цих практичних наслідків і є значенням слова «вогонь». Звідси і визначення прагматизму Пірсом як «вчення про те, що кожне поняття є поняттям про мислимі практичні дії». В цьому зведенні поняття до сукупності практичних дій щодо предмета, який воно відображає, і полягає суть знаменитого принципу Пірса. Іншими словами, суть прагматизму полягає в тому, що поняття предмета ототожнюється з пов'язаними з ним практичними наслідками.
Раціональний сенс цієї концепції не викликає сумніву. Зведення значення поняття до сукупності способів практичного застосування предмету, якого воно стосується, свідчить, що мислення виникло в процесі практичної діяльності людини і заради цієї діяльності. Вченому-медику справді економніше мислити «мікроб» як сукупність дій, які він викликає. Але при цьому виникає питання, чи вичерпується значення поняття «мікроб» сукупністю його практичних наслідків. Чи можна звести наукове поняття або вислів до сукупності таких наслідків? На думку опонентів прагматизму, поняття такими наслідками не вичерпується. Під впливом критики Пірс змушений був розширити поняття «практичних наслідків» до «можливих практичних наслідків». Якщо, наприклад, певне значення предмета за певних обставин не зводиться до певних практичних наслідків, то така можливість існує в майбутньому. На цій підставі можна стверджувати, що вислів «У центрі Землі певна температура» має значення, тому що в принципі його можна звести до певних практичних наслідків.
У руслі цієї концепції Пірс переосмислює і проблему істини. Оскільки для нього важливо, щоб знання гарантувало стан віри, тобто успішну взаємодію людини з середовищем, то істина фактично ототожнюється з практичною ефективністю знання. Отже, істинність знання означає його здатність перетворюватись в успішні, ефективні дії. Відповідно, істинна ідея — працездатна ідея. Тому істинне знання — те знання, яке працює на людину і внаслідок цього є корисним.
Вільям Джемс надає прагматизму соціально-утилітарного забарвлення. Для нього істина — не просто практичність, а насамперед корисність ідеї. Будь-яка теоретична проблема (релігійна, філософська, наукова) набуває значення лише через відношення до потреб чи інтересів людини. Так, на його думку, важлива не ідея Бога сама по собі, а наслідки для людини залежно від прийняття чи заперечення цієї ідеї. При цьому Джемса мало обходить питання, існує чи не існує Бог насправді. Якщо ідея має практичне значення, то цим самим стверджується реальність її об'єкта. Якщо віруючому ідея Бога допомагає вижити, то це свідчить про її істинність. У такий спосіб випробовуються і філософські теорії, їх істинність визначається життєвою значущістю, впливовістю на людей.
Якщо для Пірса істинність ідеї фактично збігається з її практичністю, то для Джемса істинними є ідеї, що мають сприятливі (очікувані, передбачувані) наслідки, зручні, вигідні, стають у нагоді людині. Джемс посилив аспект корисності (утилітарності) істини, який у Пірса тільки намітився. Прагматизм, на його думку, на відміну від інших філософських концепцій, не протиставляє істину і благо, а поєднує їх. Істина — це різновид блага, а не щось відмінне від нього. На противагу класичній теорії пізнання, яка виходила з того, що істина морально нейтральна (знання про розщеплення атома саме по собі нейтральне, воно може бути використане і на благо, і на зло людині), Джемс стверджував, що корисність (благо) знання збігається з його істинністю. Для нього істинність будь-якої теорії полягає в її здатності працювати на людину, сприяти успіху. У його розумінні істина — синонім доцільності, корисності, успішності.
Позитивні аспекти концепції Джемса полягають у запереченні цінності відірваного від життя розумування. Ця концепція є стрижнем організації науки як соціального інституту. Адже людину цікавить все, цікавість сама по собі безмежна. Межею може бути тільки практична доцільність. Чому саме цю, а не іншу проблему слід досліджувати, вирішує практичний інтерес. У цьому можна погодитись з Джемсом: істина повинна бути корисною, вона повинна працювати. Однак критерій практичності, тим паче корисності, не позбавлений обмеженості. Він редукує значення понять, ідей до їх сьогоденної цінності, що закриває перспективу розвитку знання. І тому прагматизм вважають обмеженим, вузьким, заземленим світоглядом. Крім того, сам критерій корисності не є чітким: те, що корисно одній людині, не обов'язково є таким для іншої, а це — суб'єктивізм.
Останнім мислителем з плеяди творців прагматизму є Джон Дьюї. Як і його попередники, він розглядав пізнання як пристосування людини до мінливого середовища. Пізнання, дослідження тлумачив як засіб трансформації неконтрольованої ситуації в контрольовану. Мислення вносить чіткість і гармонію в ситуацію, в якій панували нечіткість і сумніви. Цю трансформацію Дьюї уявляв як формування проблем і проектів їх розв'язання, а значущість ідей розглядав у відношенні до проблемної ситуації. Тому, на його думку, ідеї — це проекти рішень в проблемній ситуації; розум носить операціональний (спрямований на розв'язання проблем і контролювання ситуації), а не споглядальний характер; практика — єдиний визначник цінності ідей. Дьюї розглядав ідеї як інструменти, засоби розв'язання проблем. Тому його вчення іноді називають інструменталізмом.
Прагматизм мав великий вплив на розвиток філософської думки в США. На його основі сформувався операціоналізм. Засновник цієї течії американський фізик і теоретик Персі-Вільямс Бріджмен (1882–1961) зводив значення наукових понять до здійснюваних вченим процедур (операцій) вимірювання. Його вплив простежується також в біхевіоризмі— течії в психології, яка зводить свідомість людини до зовнішніх реакцій на подразнення середовища.
Прагматизм відіграв помітну роль у формуванні духовного обличчя XX ст., що виявилося в посиленні практицизму людської поведінки.
== Джерело ==не маэ джерела
32- Марксизм, неомарксизм, немарксизм як філософські течії XX ст
- Маркси́зм — узагальнена назва сукупності теоретичних та політичних положень Карла Маркса та Фрідріха Енгельса, які їхні послідовники намагаються інтерпретувати, розвивати та реалізувати на практиці. Першим марксизм визначив Енгельс, як «поєднання діалектичного методу з комуністичним світоглядом» («Анти-Дюрінг», 1878)[1].
Неомарксизм (або західний марксизм) - широкий термін, що позначає філософські та соціологічні теорії 20 ст., що намагалися продовжити й модернізувати вчення марксизму з врахуванням новітніх течій філософської думки, таких як фрейдизм, соціальну філософію Макса Вебера тощо.
До неомарксизму належать франкфуртська школа, зокрема фрейдо-марксизм, аналітичний марксизм, структурний марксизм Луї Альтюсера та інші.
Неомарксистські пошуки загалом не узгоджуються із марксизмом-ленінізмом, тому неомарксизм розглядався в СРСР як частина буржуазної філософії.
Марксизм твердо стоїть на позиціях матеріалізму, доповнивши його запозиченою у Геґеля діалектикою. За Марксом, не свідомість чи Бог створюють матерію, а навпаки матерія у своєму постійному русі та розвитку створила свідомість. Пізнання можливе через органи чуття та розум, а практика є мірилом, яким вимірюється світ та є єдиним критерієм істини.
Діалектичний метод Маркс застосовує також щодо історії (історичний матеріалізм). Суспільство розглядається марксизмом як організм, в структурі якого продуктивні сили визначають виробничі відносини, форми власності, які, у свою чергу, зумовлюють класову структуру суспільства, політику, державу, право, мораль, філософію, релігію, мистецтво. Їх єдність і взаємодія створює певну суспільно-політичну формацію. Тобто, не духовний процес, а матеріальні умови є визначальними у розвитку суспільства. В суспільному виробництві люди протягом свого життя перебувають у виробничих відносинах, які, насамперед, залежать від рівня розвитку продуктивних сил. Сукупність цих виробничих відносин є економічною структурою суспільства, на якій базуються всі інші процеси життя, зокрема, соціальні, політичні та духовні. Отже, не свідомість окремих людей визначає їхнє буття, а суспільне буття визначає їхню свідомість. На певній стадії розвитку матеріальні сили виробництва починають конфліктувати із виробничими (економічними) відносинами. У випадку, коли виробничі відносини гальмують розвиток продуктивних сил чи вступають з ними у протиріччя — виникає підґрунтя для соціальної революції. Зміна економічної бази призводить до зміни суспільства. Але нова форма суспільства виникає тільки там, де існують кращі альтернативи, оскільки людство не ставить собі завдання, які воно не здатне вирішити (див. Гегеля — теза містить антитезу). За Марксом — буржуазне суспільство є останньою формою антагоністичного суспільного виробництва.
У застосуванні до історії марксизм доводить неминучість переходу до вищої суспільної формації: від феодалізму до капіталізму, від капіталізму до соціалізму і, врешті-решт, до безкласового суспільства. Протидія будь-якої суспільної системи прогресу та змінам приводить до необхідності її руйнування, що виявляється у вигляді класової боротьби — у випадку капіталізму між буржуазією і пролетаріатом. Рушійна сила історії — боротьба пригноблених класів, вищим проявом якої є революція.
Неадекватность ряда ключевых положений и внутренняя противоречивость марксизма стимулировали попытки его модернизации. Одной из наиболее известных модификаций марксизма в XX в. был так называемый неомарксизм, организационно оформившийся в 1930-х гг. на базе Франкфуртской школы социальных исследований.
Франкфуртская школа являлась центром притяжения приверженцев марксизма, критически относившихся к капитализму, но в то же время считавших, что идеологи ортодоксально левых партий выхолостили и вульгаризировали диалектический подход к его анализу. Основными методологическими принципами школы были
приверженность марксистской диалектике, гуманизму и освобождению человека от всех форм эксплуатации;
акцентирование значимости человеческого начала в социальных отношениях.
Неадекватность ряда ключевых положений и внутренняя противоречивость марксизма стимулировали попытки его модернизации. Одной из наиболее известных модификаций марксизма в XX в. был так называемый неомарксизм, организационно оформившийся в 1930-х гг. на базе Франкфуртской школы социальных исследований.
Франкфуртская школа являлась центром притяжения приверженцев марксизма, критически относившихся к капитализму, но в то же время считавших, что идеологи ортодоксально левых партий выхолостили и вульгаризировали диалектический подход к его анализу. Основными методологическими принципами школы были
приверженность марксистской диалектике, гуманизму и освобождению человека от всех форм эксплуатации;
акцентирование значимости человеческого начала в социальных отношениях.
Ведущие представители неомарксизма Теодор Адорно (1903-1969) и Герберт Маркузе (1898-1979), спасаясь от гитлеровского режима, перебрались в США и поэтому считаются «немецко-американскими» философами. Они отвергали марксистские положения о классовой борьбе как способе установления диктатуры пролетариата и ленинскую идею «первенства политики над экономикой» и другими сферами общественной жизни. У К. Маркса и его предшественников наследовалось только одно - критическое отношение к буржуазному обществу, которое было перенесено на «поздний капитализм».
Новациями неомарксистов Франкфуртской школы стали два главных положения.
Первое, движущей силой революции является не пролетариат, который обуржуазился и интегрировался в капитализм, а «аутсайдеры» - люмпены, безработные, преследуемые национальные и сексуальные меньшинства, радикальные слои студенчества и гуманитарной интеллигенции, нищее население «бедных» стран, противостоящее «богатым» странам.
Второе положение: слабое звено буржуазного общества - не власть и государство, а система духовных ценностей - культурных, моральных, религиозных и определяемых ими семейно-брачных отношений. Единственное, что сближало старых и новых марксистов, это понимание морали: все, что способствует революции - нравственно, что препятствует ей - аморально.
Уже в Соединенных Штатах представители Франкфуртской школы создали так называемую «критическую теорию», в которой подвергли уничтожающей критике главные элементы западной культуры - христианство, власть, семью, традиции, патриотизм, консерватизм, сексуальные ограничения и прочее. Объектом наиболее радикального отрицания явилась традиционная семья во главе с мужчиной-отцом. В ней усматривалось не просто неравенство полов, а политическое неравенство. Такая семья оценивалась как «авторитарная», представляющая собой «авторитарное государство в миниатюре», где «семейный империализм воспроизводит национальный империализм». Т. Адорно даже объявил патриархальную семью «колыбелью фашизма».
Альтернативу западной культуре неомарксисты видели в «сексуальной революции». Г. Маркузе в книге «Эрос и цивилизация» объявил «принцип получения удовольствия» главным принципом жизни. Эта идея была с энтузиазмом встречена в студенческих кампусах Европы. Г. Маркузе стал «культовой фигурой» молодежи. Во время студенческих выступлений в Париже в 1968 г. развевались знамена с надписью «Маркс, Мао, Маркузе». Хотя впоследствии Г. Маркузе отказался от наиболее нигилистических положений своей концепции, они оставили заметный след в общественном сознании Запада.
Вариантом неомарксизма были и идеи Антонио Грамши (1891-1937), одного из основателей Итальянской компартии. В ряде работ, особенно в основном труде «Тюремные тетради», написанном в заключении с 1929 по 1935 гг.. он развивал политико-философский аспект марксизма, расширяя рамки первоисточника и частично ревизуя его. Новаторской была мысль о том, что движущей силой истории является не развитие производительных сил, как утверждал К. Маркс, а конкуренция гегемонии и культурных моделей, причем не обязательно связанных с экономикой.
Одна из главных тем политической философии А. Грамши - теория гегемонии, которая использовалась для обоснования стратегии перехода к социализму. Смысл этой теории состоял в достижении рабочим классом экономического, политического и идейно-нравственного господства в обществе путем создания «исторического блока» с другими угнетаемыми классами и слоями, внедрения в массовое сознание новой культуры, ориентированной на социалистические ценности.
Важную роль в завоевании рабочим классом господствующих позиций в обществе А. Грамши отводил интеллигенции рабочего класса, по его выражению, «органической интеллигенции». Она должна не просто творить культуру, но и посредством культуры объединять нацию вокруг доминирующего класса, формировать коллективную волю нации. Ее миссию А. Грамши видел и в том, чтобы привлечь в «исторический блок» «традиционную интеллигенцию», доставшуюся от прошлой эпохи.
Согласно теории гегемонии, интеллектуальным лидером нации («коллективным интеллигентом») должна стать марксистская партия как выразитель коренных интересов рабочего класса. Именно эта партия, согласно А. Грамши, обладает монополией на истину и подобна божеству (или церкви), которой следует подчиняться.
Оригинальна и разработанная А. Грамши концепция революции как способа достижения рабочим классом полной гегемонии. Он считал, что прямое столкновение со старым режимом и государством, как это было в России в 1917 г., малоэффективно. В условиях гегемонии буржуазии рабочему классу будет трудно взять власть в результате одной, пусть даже и хорошо подготовленной, атаки на капитал. Для овладения господствующими позициями необходима «маневренная война» в политическом обществе и «позиционная война» в структурах гражданского общества, целенаправленная политико-воспитательная деятельность марксистской партии среди широких слоев населения.
В послевоенные десятилетия неомарксизм, распространившийся в значительной степени под влиянием разочарования в опыте «реального социализма» внес заметный вклад в исследование международных отношений второй половины XX в. В работах неомарксистов ключевым элементом международной системы (согласно их терминологии, «мир-системы») выступают отношения собственности.
Наиболее известные представители этого направления И. Валлерстайн, А. Франк, С. Амин разрабатывают проблематику экономического неравенства и зависимости в современном мире, социальной дифференциации населения, прежде всего по оси «богатый Север - бедный Юг». Расслоение мирового сообщества на три части - процветающий центр («ядро»), архаичную периферию и полупериферию, по их мнению, служит главной причиной нестабильности в международных отношениях и источником потенциальных конфликтов. Преодоление этой системы неравенства зависит прежде всего от готовности и способности народов периферии консолидировать свои усилия для борьбы против монополий центра за социальную справедливость и перераспределение богатства. Основные идеи неомарксизма изложены в работе Иммануила Валлерстайна «Анализ мировых систем и ситуация в современном мире», опубликованной в 2001 г. в России