Тема лекції Відбудовчі процеси у господарстві
Работа добавлена на сайт samzan.net:
Навчально-методична карта лекції
Тема лекції Відбудовчі процеси у господарстві.
Курс 1
Спеціальність
Кількість навчальних годин: 2 години
- Мотивація теми: акцентувати увагу учнів на процес відбудови народного господарства України після закінчення В.В.В.
- Цілі лекції:
а) навчальні: вияснити основні напрямки політики відбудови народного господарства.
б) виховна: виховувати в учнів почуття патріотизму; виховувати впевненість, у собі, самостійність та відповідальність; виховувати культуру поведінки;
3. план та організаційна структура лекції.
|
Основні етапи лекції та їх зміст |
Тип лекції, методи і засоби активізації студентів, обладнання |
Розподіл часу у % |
|
Підготовчий етап Визначення навчальних цілей і мотивація Основний етап План виконання лекційного матеріалу Заключний етап |
Комбінована лекція із застосуванням підручника
Закріплення матеріалу за допомогою опитування |
- Матеріали активізації студентів:
- Матеріали самопідготовки студентів за темою лекції: інтернет ресурс, історія України Бойко О.Д.
ОСОБЛИВОСТІ ВІДБУДОВИ ПРОМИСЛОВОСТІ
Плани радянського керівництва щодо розвитку економіки були визначені законом про п'ятирічний план відбудови і розвитку народного господарства СРСР, прийнятим Верховною Радою СРСР у березні 1946 р. у серпні того ж року Верховна Рада УРСР прийняла відповідний закон Української РСР. Передбачалося відновлення виробничих потужностей України, доведення валової продукції промисловості у 1950 р. до 113% проти рівня 1940 р. Першочерговий вважалася відбудова важкої промисловості, транспорту, енергетики.
Відбудова Запоріжсталі 1948 р.
Четвертий п'ятирічний план передбачав поновлення довоєнної моделі розвитку народного господарства з її традиційною орієнтацією на важку промисловість, на кількісні показники, «вал». План мав відображати «дальше просування по шляху розвитку», накресленому ще в довоєнні роки і перерваному нацистською агресією. На відміну від інших держав світу, які постраждали у війні, -Німеччини, Японії, держав Західної Європи — план абсолютно виключав ринкові елементи, приватну власність, конкуренцію, співпрацю та інтеграцію з розвинутими країнами світу. Натомість утверджувався планово-командний тиск держави на трудящих, «ножиці» цін на промислову та сільськогосподарську продукцію. Все диктувалося згори, вимагало безумовного виконання, а той, хто з якихось поважних причин не міг виконати завдання, підлягав осуду, оголошувався саботажником.
На відродження пограбованих, спалених і відбудови розорених підприємств України спрямовувалися величезні матеріальні й трудові ресурси. Індустріальна база України відновлювалася передусім ціною героїчних зусиль її народу. Водночас було задіяно ресурси і промислові потужності східних районів СРСР. Нарешті, в Україну направлялася частина механізмів, обладнання, верстатів, технологічних ліній, сировини, яку СРСР одержував як репарації з Німеччини. Все це йшло переважно у важку і вугільну промисловість, машинобудування, електроенергетику тощо.
Подальша реалізація довоєнної моделі розвитку народного господарства фактично означала продовження індустріалізації. Тому головним напрямом розвитку залишалося форсування росту важкої промисловості за рахунок стримування Виробництва товарів народного споживання, зменшення капіталовкладень у сільське господарство, науку та культуру, що асигнувались за так званим залишковим принципом. У 1946-1950 рр. на розвиток важкої промисловості було направлено 88 % від усіх капіталовкладень.
Евакуйовані на схід СРСР у перші місяці війни заводи й Фабрики було вирішено не повертати назад після закінчення війни. З точки зору економічної доцільності це було правильне рішення. Заводи в евакуації успішно працювали, що дозволило довести рівень промислового виробництва в Російській Федерації у 1945 р. порівняно з 1940 р. до 106%, тоді як в Україні вироблялося лише 26% продукції довоєнного рівня.
Але принцип справедливості вимагав компенсації величезних матеріальних збитків України від евакуації за рахунок додаткового розширеного фінансування зруйнованої України через центральний союзний бюджет. Однак цього не сталося. Жодного додаткового фінансування Україна на дістала. В українську економіку 1946-1950 рр. було вміщено лише 19% всесоюзних капіталовкладень, тоді як збитки України від війни становили 42% загальносоюзних.
Ця очевидна несправедливість викликала обурення навіть у партійно-державних верхах України. На сесії Верховної Ради СРСР у 1946 р. вони вимагали більше фондів для України з всесоюзного бюджету. Але добитися свого не змогли. Таким чином, відбудуватися Україні довелося переважно за рахунок власних ресурсів.
Хід відбудови Значну частину наявних ресурсів було спрямовано у вугільну промисловість. На відбудові шахт Донбасу працювали сотні тисяч жителів міст і робітничих селищ басейну, примусово мобілізованих колгоспників, а також військовополонених.
З метою забезпечення швидкого розвитку гірничодобувної промисловості держава намагалася здійснити її технічне переоснащення. Це сприяло підвищенню продуктивності праці шахтарів. Але більшість із них продовжувала працювати по-старому, із застосуванням відбійних молотків, на спрацьованому обладнанні, машинах, у напівзруйнованих, з підвищеною загазованістю шахтах. Саме завдяки їхній напруженій праці за порівняно короткий час було відроджено вугільну промисловість Донбасу. В 1950 р. видобуток вугілля досяг 93% від довоєнного рівня, зріс видобуток коксівного вугілля для потреб металургії.
У наступні роки уряд СРСР продовжував стимулювати розвиток вігульної промисловості в Україні. Було побудовано десятки нових шахт у Донбасі, розбудовувався Львівсько-Волинський вуглевидобувний басейн. Розширювалася географія і збільшувалися обсяги видобутку української нафти. Поряд із старими родовищами у Прикарпатті видобуток нафти розпочали в Полтавській і Харківській областях.
Серед пріоритетних галузей народного господарства, які планувалося відбудувати якнайшвидше, була й електроенергетика. Відновлення роботи найбільших енергетичних об'єктів перебувало під постійним контролем центру. На це першочергово виділялися кошти, трудові та матеріальні ресурси, транспорт. Так, наприклад, у відродженні первістка гідроенергетики - Дніпрогесу - брали участь 120 підприємств СРСР. З різних республік у Запоріжжя направлялися тисячі висококваліфікованих працівників. Усього у роботах з відновлення греблі Дніпрельстану брали участь представники 26 національностей. Та переважно тут працювало місцеве населення, у тому числі — сільське. За рознарядками партійних і державних органів десятки тисяч колгоспників з підводами й запасами харчів направлялися на один-два тижні на найважчі мало-кваліфіковані земляні чи бетонні роботи.
Були такі дні, коли на Дніпрогесі (на бетонному заводі, монтажі та наладці обладнання, в кар'єрах, на інших допоміжних роботах) працювало до 50 тис. чоловік. Самовіддана праця цих людей забезпечила швидкий хід відбудовних робіт. У березні 1947 р. дав струм перший генератор Дніпрогесу. До кінця п'ятирічки найбільша гідростанція СРСР того часу, що давала найдешевшу енергію, була повністю відбудована. Відновилися довоєнні потужності Зуївської, Харківської, Львівської, Одеської та інших великих теплових електростанцій. У 1950 р. в Україні вже вироблялося більше електроенергії, ніж перед війною.
На початку 50-х років в Україні розгорнулося масштабне будівництво великих електростанцій. Перш за все, передбачалося створення на Дніпрі могутної греблі з електростанцією, Каховського водосховища (моря) і Південно-українського каналу. Його води були потрібні для зрошення земель посушливих таврійських степів. Створений управлінцями, що «хворіли на гігантоманію», план Каховської ГЕС не давав відповіді на питання: чи доцільно, економічно вигідно розпочинати будівництво, в ході якого буде затоплено тисячі гектарів родючих чорноземів і багатющі дніпровські плавні, будівництво порушить екологічну рівновагу великого регіону, а люди будуть вимушені переселитися з насиджених місць. Ці кардинальні питання не постали й перед учасниками Пленуму ЦК КП(б)У, який у лютому 1952 р. спеціально розглядав хід спорудження Каховської ГЕС. Перспектива створення потужних гідроелектростанцій, здатних забезпечити нові підприємства електроенергією, відсувала на задній план переселенські клопоти місцевого населення, його реальні проблеми.
Успішна відбудова електроенергетики й вугільних шахт Донбасу сприяла відродженню металургійної та інших базових галузей народного господарства України. Наприкінці п'ятирічки видобуток залізної руди і виробництво прокату чорних металів перевищили рівень 1940 р. Ціною надзвичайних зусиль, самовідданої праці було відбудовано найбільші металургійні заводи республіки - Азовсталь, Запоріжсталь, Дніпропетровський комбінат ім. Г.Петровського та ін. За виплавкою чавуну і сталі під кінець п'ятирічки Україна вийшла на рівень 93-95% довоєнного виробництва. За показниками виплавки чавуну на душу населення вона випередила такі країни, як Велика Британія, Західна Німеччина, Франція. Але виплавка здійснювалася за старими технологіями, з величезними затратами ручної праці. За цих умов про якість виробленого металу годі було й говорити. Адже основним показником була кількість виробленої продукції.
Швидкими темпами здійснювалася відбудова машинобудування України. Уже наприкінці 1948 р. у республіці працювало більше машинобудівних заводів, ніж до війни. В Україну були перевезені деякі заводи зі східних районів СРСР, тут розташували частину підприємств, вивезених із Німеччини. Під кінець відбудовчого періоду машинобудівна промисловість України випустила продукції у півтора рази більше, ніж у 1940 р.
В цілому, виробництво промислової продукції України порівняно з 1940 роком становило: у 1950 р. - 115%, у 1953 р. - 173%. Україна знову посіла традиційне місце паливно-металургійної бази Радянського Союзу. На її завові 945-1953 рр. дах виплавлялося близько половини всього чавуну, понад 30% сталі, вироблялася майже третина всього прокату. Шахти республіки давали близько 30% видобутку вугілля. Однак, як і раніше, основна маса населення України не мала можливості користуватися цими багатствами, оскільки всі матеріальні ресурси країни розподілялися Москвою.
У самій промисловості накопичувалися проблеми, що загрожували відкинути Україну на узбіччя науково-технічного прогресу. Повоєнна відбудова країн Заходу та Японії велася з широким використанням нових матеріалів і технологій, що дозволило якісно оновити промисловість. Цього не сталося з Радянським Союзом, з Україною. Відсталі технології закладалися у відбудовані й новостворені машинобудівні, металургійні та хімічні заводи. У паливно-енергетичному балансі, на відміну від передових держав світу, перевага в споживанні енергоносіїв надавалася вугіллю, а не нафті та газу. Надзвичайно високою була енерго- та матеріалоємність промислової продукції, її виготовлення потребувало надто великих затрат енергії й металу.
Попри істотні недоліки радянської економічної моделі, відбудова важкої промисловості і її подальші успіхи — вражаюче досягнення сталінського режиму. У цьому досягненні проявлялася традиційна здатність тоталітарних режимів за допомогою жорстокого планування, репресій і соціальної демагогії концентрувати наявні ресурси на одній ділянці.
Але забезпечити гармонійний розвиток усього народногосподарського комплексу за допомогою цих методів було неможливо. Стан сільського господарства, всієї соціально-культурної сфери у ці роки переконливе тому свідчення.
СТАН СІЛЬСЬКОГО ГОСПОДАРСТВА І ЖИТТЄВИЙ РІВЕНЬ НАРОДУ
У повоєнний період виняткове значення для всього населення України мав стан сільського господарства. Початок відбудовчого періоду співпав з голодом 1946-1947 рр., що особливо ускладнило відновлення економічного життя. Ті роки для центральних та південних областей України виявились несприятливими: посуха, неврожай і як результат — недорід. Але не це було визначальним: головна причина голоду полягала в позиції держави, яка не вжила заходів, аби запобігти голоду. Обставини 1946-1947 рр. були аналогічними тим, що мали місце в 1932-1933 рр., тобто в роки голодомору в Україні. Трагедія повторювалась. Під виглядом заготівель держава проводила фактично повну реквізицію продовольчих ресурсів села і тим самим прирікала селянство на голод. Перша повоєнна зима у багатьох районах України виявилася малосніжною, а весна і початок літа — найпосушливішими за кілька останніх десятиліть. Наприкінці весни територія, охоплена посухою, була навіть більшою, ніж у 1921 р. Лише у західних і північно-східних областях України погодні умови були відносно сприятливими. Валовий збір зернових культур був у три рази нижчий, ніж у 1940 році. Зернові в багатьох господарствах колгоспникам не видавалися зовсім, а в деяких областях на трудодень отримували лише по 50-100 г зерна. Гіркий досвід минулого підказував селянам, що колгоспи і держава їх не врятують. Почалася масова втеча, особливо молодих, працездатних, у міста, на новобудови. Міністерство сільського господарства звернулося до уряду і ЦК КП(б)У з проектом постанови про неприпустимість самовільного залишення селянами колгоспів і повернення втікачів. ЦК КП(б)У з властивою йому категоричністю зобов'язав партійні й радянські органи «надавати допомогу правлінням колгоспів у поверненні колгоспників, що самовільно пішли з колгоспу».
Місцева влада подекуди наважувалася надавати допомогу голодуючим, звільняючи без узгодження з керівництвом безнадійні колгоспи від виконання хлібозаготівель. Однак партійні й державні верхи, виховані в дусі бездумного й безумовного виконання будь-яких, навіть абсурдних, наказів керівництва, жорстоко переслідували «м'якотілих», звільняли з роботи, накладали стягнення і прагнули за всяку ціну виконати державні плани. Забираючи останнє, держава добилася 60% виконання плану заготівель зернових Україною. Селяни ж залишилися без продовольства. Як і у попередні роки, вони сподівалися прогодуватися з присадибної ділянки. Але по війні підсобні господарства колгоспників майже повністю були розорені. На початку 1946 р. 43% колгоспників не мали корів, а 20% -жодної худобини взагалі, навіть птиці. В результаті голод нещадно душив селян і від нього померло близько 1 мли чоловік. Було зафіксовано випадки людоїдства, майже 3 млн хворіли на дистрофію, анемію.
У Москві, Києві, обласних і районних центрах України було відомо про такий жахливий стан на селі. Але партійно-державний апарат ніяк не реагував на це. Як і в 1932-1933 рр., уряд робив вигляд, ніби ніякого голоду немає. Більше того — сталінське керівництво продовжувало вивозити зерно за кордон. У 1946 р. його було експортовано 1,7 млн т, причому значна частина передавалася іноземним державам безкоштовно у формі «братерської допомоги». Такого роду безоплатна допомога надавалась і в першій половині 1947 р. Питома вага в ній України була значною. Серед країн, куди направляли допомогу, — Болгарія, Чехо-Словаччина, Румунія, Польща. До співвітчизників застосовувався Закон від 7 серпня 1932 р. про «п'ять колосків». Тисячі колгоспників було засуджено як «саботажників» та «підривників соціалістичного господарювання на селі».
Голод 1946—1947 рр. супроводжувався посиленням репресій проти різних верств населення, зокрема селян. 4 червня 1947 р. Президія Верховної Ради СРСР прийняла укази «Про кримінальну відповідальність за розкрадання державного і громадського майна» та «Про посилення охорони особистої власності громадян». Відповідно до них крадіжка колгоспного, державного Майна, в тому числі зрізування та збирання голодними людьми Колосків, передбачала ув'язнення від семи до десяти років з Конфіскацією майна. На вересень 1947 р. в суди було направлено понад 10 тис. таких справ.
І лише тоді, коли голод почав загрожувати масовим вимиранням селянства, керівництву УРСР вдалося нарешті вжити конкретних заходів. Неодноразово до Сталіна з листами й доповідними записками про стан справ в Україні звертався тодішній перший секретар ЦК КП(б)У М. Хрущов. Це викликало роздратування диктатора, який в одній із телеграм назвав керівника комуністів України «сумнівним типом». У березні 1947 р. за участю представників Москви відбувся бурхливий Пленум ЦК КП(б)У, що звільнив Хрущова з посади секретаря ЦК. Його посаду обійняв близький соратник Сталіна Л. Каганович. М. Хрущов залишився головою уряду УРСР. Саме в цей час центр нарешті вирішив надати продовольчу допомогу селянству України. Село вступило у посівну кампанію, але без допомоги держави засіяти поля, тобто закласти основу врожаю 1947 р., було просто неможливо. Колгоспи одержали 60 тис. т зерна, що, хоча й запізно, все ж дозволило підтримати і врятувати від смерті 3,4 млн селян, які брали участь у весняних польових роботах.
Голод було подолано лише після жнив 1947 р., коли зібрали новий урожай. Тоді ж з'явилася господарства можливість реально розпочати відбудову села. Валовий збір зернових перевищував 1 млрд пудів - майже вдвічі більший, ніж попереднього року.
У 1946 р. на трудодень український колгоспник одержував у середньому близко 1 кг зерна, у 1950 р. - 1,2 кг, у 1951 р. - 1,6 кг. Окрім хліба, селянам видавали на трудодні гроші, відповідно -1,0; 1,2; 1,6 крб. Втім багато колгоспів не видавали ні зерна, ні грошей. Основним засобом існування селянства залишалися підсобні господарства, та умови для їхнього розвитку були несприятливими. Сільськогосподарський податок нещадно душив селянство. Вирощувати городину, мати сади, виноградники, тримати птицю, худобу було вкрай невигідно. Так, податок на городні культури був у 7,5 раза вищий, ніж на зернові, оподатковувались фруктові дерева, кущі ягідників тощо. Це погіршувало і без того тяжке становище селян. У вищих ешелонах влади все це обґрунтовувалось необхідністю примусити селянина більшу частину часу віддавати так званому громадському господарству, тобто колгоспам.
Зберігалось встановлене ще до війни обмеження у пересуванні колгоспників: вони були позбавлені можливості мати паспорти, на них не поширювалося пенсійне забезпечення та виплати за тимчасовою непрацездатністю. На роботу в інші галузі народного господарства селянин міг влаштуватися лише з дозволу, на основі відпускної довідки колгоспу. Таке закріпачення тривало аж до загальної паспортизації села в 60-ті роки.
Відбудова сільського господарства в Україні відбувалася повільно. Капіталовкладення в сільське господарство були недостатніми. Пріоритет надавався відбудові промисловості. В результаті технічна оснащеність колгоспів залишалася на низькому рівні. Держава, як і раніше, домагалася адміністративно-командними, а то й репресивними методами інтенсифікації праці в господарствах.
21 лютого 1948 р. Президія Верховної Ради СРСР з ініціативи керівництва УРСР прийняла дискримінаційний Указ «Про виселення з Української РСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності в сільському господарстві і ведуть антигромадський, паразитичний спосіб життя». Указ передбачав скликання загальних зборів колгоспників, де мало відбуватися обговорення заздалегідь визначеного кола осіб тих, хто не виробив мінімуму трудоднів. На зборах ухвалювалися «громадські вироки», жертви яких підлягали депортації до Сибіру та інших віддалених місць Радянського Союзу. Це було нечуване свавілля влади щодо селянства, жертвами якого часто ставали хворі, вдови з дітьми, інваліди війни, люди похилого віку. У більшості випадків «громадські вироки» виносилися під тиском працівників райкомів КП(б)У, райвиконкомів. У 1948-1950 рр. було оголошено 12 тис. «громадських вироків», майже 20 тис. колгоспникам оголосили «попередження», багатьох із них примусили дати письмові зобов'язання виробляти встановлений керівництвом «мінімум». Пряме насильство, жорстокі репресії були головними методами забезпечення розвитку сільського господарства, виробництва продукції землеробства та тваринництва.
Ціною надзвичайних зусиль селянства на кінець четвертої п'ятирічки в колгоспах і радгоспах вдалося досягти довоєнного рівня виробництва. У 1950 р. валова продукція сільського господарства України, з урахуванням наслідків проведеної грошової реформи 1947 р., становила 91% від рівня 1940 р. Україна знову стала головною житницею СРСР, але її багатостраждальне селянство, як і раніше, не мало змоги користуватися плодами своєї тяжкої, виснажливої праці.
Відбудова промисловості була неможлива без широкого розгортання житлового будівництва. Мільйони робітників, селян і службовців залишалися без житла. У роки повоєнної п'ятирічки з руїн та попелу піднялися спалені міста, робітничі селища, села України. Одночасно здійснювалася відбудова водогонів, налагоджувалася робота міського транспорту, комунальних служб. Та житлові й Побутові умови населення, незважаючи на значні масштаби будівництва, залишалися важкими. Мільйони сімей жили в ба-Раках, перенаселених комунальних квартирах (так званих комуналках), не пристосованих для життя приміщеннях.
На фоні значних зрушень у розвитку важкої промисловості "Уло чітко помітне відставання тих галузей господарства, які мали забезпечити потреби споживання. Як і в довоєнні роки, держава не надавала належної уваги розвиткові легкої та харчової промисловості. Це спричинило нестачу в Україні наприкінці 40 - на початку 50-х років найнеобхіднішого: взуття, одягу, білизни, хоча на одного жителя тут вироблялося чавуну, сталі, продукції машинобудування більше, ніж у будь-якій іншій республіці СРСР. Навіть цукор, 70% виробництва якого зосереджувалося в Україні, дуже рідко потрапляв на стіл трудящих республіки. Таке ж становище було і з соняшниковою олією. Реальні прибутки переважної більшості працівників, як у місті, так і на селі, були нижчими від довоєнного рівня.
Проведена у 1947 р. грошова реформа призвела до вилучення грошей у тих, хто заощадив певні суми. По вкладах в ощадних касах у розмірі до 3 тис. крб. обмін грошових знаків здійснювався 1:1, по вкладах від 3 до 10 тис. крб. було проведено скорочення заощаджень на третину, а по вкладах у розмірі понад 10 тис. крб. - на дві третини. Особливо боляче реформа вдарила по селянству, сільській інтелігенції. В умовах повної відсутності установ Ощадбанку на селі обмін грошей, що зберігалися у населення вдома, здійснювався там з розрахунку 1:10. І цього разу селянство опинилося в нерівних умовах порівняно з іншими категоріями населення.
Скасування у 1947 р. карткової системи розподілу продуктів викликало значне зростання цін на них. Нові ціни більш ніж у тричі перевищували довоєнні, тоді як заробітна плата збільшилася лише наполовину.
У винятково складних умовах повоєнної відбудови надмірне навантаження несла система медичного обслуговування. її відродження відбувалося досить швидко. Кількість лікарняних ліжок у республіці на кінець п'ятирічки досягла майже 200 тис, що перевищувало рівень 1940 р. Значно більше, ніж до війни, працювало в Україні на кінець п'ятирічки лікарів і середнього медичного персоналу. Для значної частини жителів України, особливо сільських районів, віддалених сіл, хуторів, якісне медичне обслуговування залишалося недоступним.
Певні заходи було здійснено щодо налагодження торгівлі, громадського харчування, побутового обслуговування. Але все це були тільки перші кроки, бо торговельні заклади, їдальні, чайні тощо організовувалися в тимчасових, нашвидку пристосованих, необладнаних приміщеннях, які іноді навіть не опалювались.
РАДЯНІЗАЦІЯ ЗАХІДНИХ ОБЛАСТЕЙ УКРАЇНИ
В умовах, коли Наддніпрянщина переживала трагедію голоду 1946-1947 рр. і труднощі відбудови, в Західній Україні розгорнулася Насильницька і всеохоплююча радянізація всіх сторін соціально-економічного і культурного життя краю. До здійснення радянізації Західної України активно залучалися працівники партійно-комсомольського, державного апарату, службовці правоохоронних органів, державної безпеки, культури й освіти з інших регіонів Радянського Союзу, переважно зі Східної України, їх направляли на заводи, фабрики, у радянські установи, партійні, комсомольські органи, МТС, школи, вузи, технікуми тощо. Лише в сільські школи західноукраїнських областей у 1944-1950 рр. було направлено майже 44 тис. учителів, у Західну Україну прибуло 20 тис. кваліфікованих робітників, чимало інженерно-технічних працівників, спеціалістів сільського господарства. Утворювалась мережа партійних і комсомольських організацій, формувалися професійні спілки. У 1950 р. у Західній Україні налічувалося 88 тис. комуністів проти 31 тис. у 1946 р. У грудні 1945 р. ЦК КП(б)У створив спеціальний відділ по західних областях. Згодом подібні підрозділи було організовано в галузевих міністерствах, інших управлінських республіканських структурах. Питаннями щодо західних областей відав один із заступників голови уряду, а в міністерствах -один із заступників міністра.
За короткий час було створено радянський, партійний, господарський і карально-репресивний апарат, який контролював усі сфери життя західних українців. Представників місцевого населення в цьому апараті було мало.
У 1946 р. з 16129 номенклатурних посад у західних областях України місцеві жителі обіймали лише 2097, тобто 13%. Більшовицький центр їм не довіряв і керував краєм за допомогою вимуштруваних на сході, але чужих місцевому населенню кадрів. По суті це була колоніальна адміністрація.
Індустріалізація Радянізація економічного життя західних об-і колективізація ластей здійснювалась за «старим сценарієм» - обов'язковими компонентами якого були індустріалізація та масова колективізація.
Розвиток промисловості західних областей здійснювався досить швидкими темпами. Відбувалося це в двох основних напрямах - відбудова та реконструкція традиційних галузей (нафтова, побутова, деревообробна) та розвитку нових (машинобудівна, приладобудівна, хімічна, електротехнічна).
Зароджується державна швейна та хімічна промисловість, зростає видобуток та переробка нафти, газу, організовуються геологорозвідувальні роботи для пошуку нових запасів нафти, газу, а також інших сировинних і мінеральних ресурсів, зокрема сірки, мінеральних вод, формується система промисловості та торговельно-споживчої кооперації. З різних районів СРСР та з Німеччини у Західну Україну доставлялися обладнання.
На повну потужність запрацювали і заводи деревообробної промисловості, було організовано виробництво меблів, тари. У 1949 р. в західних областях України діяло 2500 великих і середніх промислових підприємств. Кількість робітників за роки повоєнної п'ятирічки тут збільшилася у 7 разів, а валова продукція промисловості зросла в 10 разів. Швидко зростала чисельність різних категорій радянських службовців, була організована підготовка кадрів у радянсько-партійних школах. Надзвичайно швидка індустріалізація Західної України мала На меті не лише створення нового індустріального центру, а й зміну традиційної структури населення краю, збільшення в ньому питомої ваги тих прошарків, які могли б служити надійною соціальною базою радянської влади. Ключові посади в управлінні промисловістю обіймали вихідці з інших регіонів країни.
З приходом на західноукраїнські землі радянських військ відновилася розпочата ще у 1939—1941 рр. примусова колективізація сільського господарства. Якщо наприкінці 1945 р. в західних областях України було лише 145 колгоспів, які об'єднували 5,5 тис. селянських господарств, то на середину 1950 р. кількість колгоспів досягла 7200, а чисельність об'єднаних у них селянських дворів дорівнювала 1,5 млн, або 93% від загальної їхньої кількості. Отже, 1950 р. став роком суцільної колективізації краю, в тому числі Буковини й Закарпаття. Примусова колективізація, антинародна податкова політика, командні методи хлібозаготівель викликали незадоволення селянства, яке поповнювало лави вояків УПА, підпільного опору структур ОУН.
Радянізація західноукраїнських земель супроводжувалася репресіями місцевого населення, греко-католицька частина якого не розуміла чи не погоджувалася з політикою сталінського керівництва.
Жертвою репресій стала і Українська греко-католицька церква (УГКЦ), яка на період закінчення Другої світової війни мала 3040 громад, 4400 церков, 127 монастирів, близько 4 тис. священнослужителів та 5 млн віруючих. Проте московська правляча верхівка вбачала в українських греко-католиках потенційного ворога, який створював ідеологічне підґрунтя національно-визвольної боротьби в західних областях. Радянське керівництво ініціює «саморозпуск» УГКЦ. 11 квітня 1945 р. заарештовано значну кількість єпископів ГКЦ на чолі з митрополитом Йосипом Сліпим. Майже через рік (8 березня 1946 р.) відбувся Львівський церковний Собор. На ньому «ініціативна група», очолювана єпископом Гавриїлом Костельником, запропонувала «возз'єднання УГКЦ» з православ'ям і повернення до РПЦ, ліквідацію Берестейської церковної унії 1596 р. і повний розрив із Ватиканом.
Цей акт не відповідав настроям віруючих і був проведений всупереч їхній волі. Греко-католицька церква мусила перейти на нелегальне становище. Це посилювало незадоволення людей новою владою, а організатора Собору Г. Костельника через деякий час було вбито.
Масова колективізація, депортації населення, репресії проти мирних жителів, заборона УГКЦ спричинили посилення збройного опору національного підпілля, яке після Другої світової війни вело боротьбу проти сталінського тоталітаризму.
Керівником збройної боротьби УПА на українських землях у цей час був Роман Шухевич (псевдонім — Тарас Чупринка), головнокомандувач УПА (1943-1950), голова Генерального секретаріату Української головної визвольної ради (1944-1950). Степан Бандера в ці роки перебував за кордоном, звідки здійснював загальне керівництво діяльністю ОУН.
У 1945-1946 рр. боротьба УПА з органами МВС-МДБ, військами, винищувальними загонами та групами самозахисту з місцевих активістів досягла апогею. Повстанці мусили змінити свою тактику. Великі підрозділи, чисельність яких становила 400-500 чол., були переформовані в дрібні загони, що дислокувалися в лісах. Добре озброєні і згуртовані, вони були надзвичайно боєздатними, максимально пристосованими до партизанської війни. В сільській місцевості була створена густа мережа підпільних боївок. Радянська влада, і то не скрізь, існувала тут лише вдень.
На початку 1946 р., забезпечивши вирішальну перевагу в живій силі і техніці, війська НКВС повели новий наступ проти УПА. Повстанці зазнали величезних втрат 1 до 40% особового складу.
Багато вояків УПА, втративши віру в перемогу, відгукнулися на заклики властей припинити опір та прийти з повинною. Протягом 1945—1949 рр. радянське керівництво п'ять разів оголошувало амністію для учасників повстанської боротьби. Інколи командування УПА ініціювало явку з повинною тих повстанців, яких не могли прийняти до своїх лав, або у відданості яких не була переконана.
В умовах, коли тривала боротьба не на життя, а на смерть, противники не цурались найжорстокіших методів. Органи держбезпеки, енкаведисти проводили заходи щодо дискредитації учасників національно-визвольної боротьби. У свою чергу, останні насаджували ненависть до радянського режиму. їхніми жертвами в першу чергу стали партійні та радянські працівники. Загалом, у ході збройних акцій УПА та підпілля ОУН, спрямованих, передусім проти репресивно-карального апарату, загинуло понад 30 тис. цивільних громадян та військовослужбовців. Відповіддю на це стали депортації та репресії проти жителів краю.
Протягом 1944-1952 рр. в західних областях України репресіям у різних формах (у тому числі розстрілам) було піддано Майже 500 тис. чол. За цей час у східні регіони було депортовано 230 тис. західноукраїнців. Жертвами насильства були селяни, представники національної інтелігенції, підозрювані у Зв'язках з націоналістичним підпіллям, духовні особи.
Не маючи допомоги з-за кордону, спираючись виключно на Підтримку місцевого населення, яке було об'єктом жорстокого Терору влади, національний рух у Західній Україні став поступово згортатися, переходити у 1946-1949 рр. від широкомасштабних воєнних акцій до терору проти радянської адміністрації, відділів НКВС, зриву колективізації тощо. Але й за цих умов УПА спромоглася провести декілька збройно-пропагандистських рейдів на території сусідніх держав: Чехо-Словаччини (1947), Угорщини (1947), Східної Пруссії (1947-1948), Румунії (1948-1949).
Водночас командування УПА робило спроби вивести підпорядковані йому частини за кордони СРСР. На початку 1948 р. частина підрозділів УПА перейшла на територію Польщі, деякі загони через Чехо-Словаччину прорвалися в західну зону Німеччини.
5 березня, оточений спецпідрозділами МВС-МВД, неподалік від Львова загинув командир УПА Роман Шухевич. Це була важка втрата для повстанців.
Але збройне підпілля продовжувало організовану боротьбу до травня 1954 р., а деякі дрібні його групи діяли ще довше. З метою припинення цієї діяльності у 1956 р. була оголошена чергова амністія.
Однак і на цьому боротьба не закінчилася. Окремі оунівські групи були викриті в 60-ті роки. Таке тривале їх існування було неможливе без певної підтримки населення. Це свідчить, що радянізація західних областей України відбувалася досить повільно. Було чимало випадків, коли ідеями незалежності україни, які пропагували повстанці і підпільники, переймалися вихідці з Наддніпрянщини, які опинялися з тих чи інших причин в Західній Україні: вчителі, медпрацівники, червоноармійці (навіть офіцери), селяни (що під час голоду 1946-1947 рр. масово приїжджали до Галичини).
2. Тема. Управління процесом формування ідей в інноваційній діяльності Особливості створення ідей на підп
3. Исследование систем управления на примере Иванова ИИ
4. грошових відносин формування ринку; кооперування трудящих; запровадження госпрозрахунку посилення особ
5. Курсовая работа- Проблемы ценностных ориентаций в подростковом возрасте
6. на тему- ОУНУПА в боротьбі за Українську Самостійну Соборну Державу Викона
7. О гражданской обороне
8. измерительное оборудование
9. Глобальные проблемы здоровья человечества
10. либо элемента тождественных аналогичных положений дублируемых через некоторые интервалы
11. тематического направления в нём 20 юношей и 7 девушек возраста 1516 лет
12. Таганрогский медицинский колледж
13. Общество как сложная система Сферы общественной жизни их взаимосвязь Важнейшие институты общества
14. йога Оксана 8-45 Хатхайога
15. по теме- Термодинамика
16. не знает ни личной земельной собственности ни пролетариата и уже давно довела до степени совершенства част
17. Все уже достигло зрелости и более всего личность
18. тема сохранения жизни и здоровья работников в процессе их трудовой деятельности а охрана труда б бе
19. Причины и условия порождающие нарушения экологического законодательства
20. Эпоха Возрождения для наиболее передовых стран Европы это эпоха зарождения капиталистических отношен