Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1
Тема 2
Норми міжнародного права і їхні джерела. Статут ООН
План
1. Норми міжнародного права і їхні класифікації
Норма МП визначається як «створене угодою, або мовчазною згодою суб’єктів МП, правило, що встановлює для них певні права і обов’язки і забезпечується юридичними механізмами виконання».
Отже в основі утворення норми МП лежить міжнародне визнання, яке, загалом, досягається двома основними способами: або узгодженням воль суб’єктів МП (при укладанні міжнародних угод) або мовчазною їх згодою визнавати правовою нормою тривалу практику застосування тих чи інших звичаїв. Але розвиток міжнародного співробітництва в правовій сфері вносить все більше різноманіття і в нормотворчий процес: в сучасній міжнародній правотворчості перш за все зростає роль міжнародних організацій, які готують, а то і приймають рекомендаційні акти, норми яких, в свою чергу можуть стати і предметом міжнародних угод і основою міжнародно-правових звичаїв, а також, якщо це передбачено установчим актом МО і нормативні міжнародні акти.
Але слід мати на увазі, що ці ускладнення не порушують загальної особливості міжнародно-правової норми: вона є продуктом узгодження воль держав, які створюють таке нове юридичне правило міжнародного співробітництва або безпосередньо, або через участь в роботі міжнародної організації.
Класифікації норм МП. Правові норми, мають багато критеріїв класифікації, найважливішими з яких для норм МП є такі:
Розглянемо їх детальніше.
На тлі «ординарних», тобто звичайних для цієї класифікації норм, виділяються «норми-цілі» і «норми-принципи» МП, які доктрина розглядає як особливі категорії норм.
Норми-цілі. Цілі можуть слугувати нормами системотворчого значення, що надають цілісності (або емерджентності2) правовій системі будь-якого рівня. Правовими системами можуть при цьому бути: все право; вся система міжнародного права, цілі (призначення) якого коротко визначено ст. 1 Статуту ООН. Правовою системою є й міжнародний договір, в якому преамбула, або перша стаття викладає цілі, що переслідуються державами при укладанні відповідного договору. Дотримання державою зобов’язань з договору означає при цьому не лише дотримання окремих його положень (статей), але й відповідність дій держави намірам (цілям) укладеного договору. На рівні всієї системи МП правомірність дій держави часто визначається відповідністю цілям загального міжнародного права, а з прийняттям Статуту ООН з’явився набагато конкретніший критерій універсальної правомірності дій держави – «відповідність цілям ООН».
Ціль права на найбільш універсальному рівні його системності – забезпечувати суспільне добро і справедливість. Як визначає причини п’яти європейських революцій Г. Берман, «коли закон держави стає неспроможним забезпечувати справедливість, назріває соціальна криза, що вибухає революцією і змінює все суспільство». Необхідність відповідності права його головній меті – справедливості визначено й на міжнародному рівні. Так у п.1 ст. 1 Статуту ООН зазначено, що ООН має на меті підтримувати міжнародний мир і безпеку і ... проводити мирними засобами згідно з принципами справедливості й МП залагодження чи розв’язання міжнародних спорів чи ситуацій, що можуть призвести до порушення миру. У ст. 38 Статуту МС ООН після переліку у п.1. джерел, до яких звертаються судді, у п.2. зазначається, що це не обмежує їхнє право виносити рішення ex aequо et bono – тобто «керуючись справедливістю й добром».
Зрештою, звернімося до «норми найвищого рівня», яку завжди шукає людство, як сенс свого життя. Така норма має бути тільки «нормою-ціллю», причому з позитивістської точки зору це може певний час не бути юридичною нормою, доки така норма ціль не отримає загального визнання.
В свій час ідею «норми вищого рівня» запропонував Ганс Кельзен, намагаючись створити єдину систему «чистого права» у вигляді піраміди, в основі якої були б норми національних правових систем, а біля вершини – норми міжнародного права; на саму ж верхівку цієї системи він помістив норму «pacta sunt seranda» / «домовленості повинні дотримуватися». На цій нормі, дійсно, тримається весь міжнародний, та і взагалі будь-який порядок, де норми встановлюються суб’єктами «між собою», тобто самими для себе, а для забезпечення їх дотримання не передбачена відокремлена від суб’єктів система насильства. Ідея не досягла мети, оскільки намагалася обмежитися лише юридичними нормами.
Системної єдності праву може надати норма-ціль «надправової» значимості. Редакція її в рзіні часи могла бути різною і можливо зміниться згодом, але зміст дуже точно втілено в максимі І.Канта: «Людина не може бути знаряддям – лише метою». Ця найбільш загальна аксіологічна норма-ціль випливає з призначення появи на Землі і у Всесвіті Людини Розумної – як «атома свідомої діяльності», і вона, в свою чергу має організувати загальний напрям подальшого розвитку всіх соціальних інституцій таким чином, щоб кожна особистість отримала від народження всі можливості розкрити свій найкращий людський потенціал.
Отже норми-цілі можуть мати різні ступені узагальнення й масштаби дії, але на кожному рівні вони визначають основний зміст системи відповідного рівня, будь то міжнародний договір, галузь права, система МП в цілому чи організоване життя Людства на планеті Земля.
Тісно пов’язані з цілями МП – функції МП, які мають відповідати цілям МП. Функції МП – це основні напрямки його впливу на міжнародне соціальне середовище, обумовлені його цілями. вони різними авторами характеризуються по-різному, що, загалом, пов’язане з швидкими змінами самого МП, як приклад: соціальна функція – забезпечення сталості глобальної системи міжнародних відносин; юридична функція – правове регулювання міждержавних відносин; стабілізуюча, охоронна функція – протидія появі відносин й інститутів, що суперечать цілям і принципам МП; функція солідаризації й інтернаціоналізації (поглиблення взаємозв’язку між державами); інформаційно-освітня й виховна функції (передання досвіду раціонального регулювання, мирного справедливого вирішення спорів, створення системи «розумних очікувань» акторів міжнародних відносин; освіта щодо можливостей використання права; виховання поваги до прав і захищених правом інтересів і цінностей тощо).
Норми-принципи. Норми-принципи утворюють другий після цілей рівень тієї чи іншої міжнародно-правової системи. Нагадаємо, що такою системою може бути все міжнародне право, або окрема його галузь, чи навіть інститут, з відповідним системоутворюючим договір, який концентрує в собі основні кодифіковані норми цього рівня. На універсальному рівні – це Статут ООН, на галузевому – договір, що кодифікує певну галузь (наприклад Чиказька конвенція 1944, яка кодифікувала міжнародне повітряне право, чи Конвенція ООН 1982 р. з морського права тощо).
Концептуальною основою міжнародного права як універсальної системи є його фундаментальні чи основоположні принципи. Цей термін є доктринальним, і його тлумачать вузько й широко.
У вузькому сенсі фундаментальними є основні принципи МП, які походять від статті 2. Статуту ООН.
Широке тлумачення до фундаментальних принципів долучає деякі важливі загальні принципи права – основоположні звичаєві норми, які неодноразово кодифікувалися в законодавствах різних держав, наприклад:
і багато інших. Як бачимо, такі загальноправові принципи можуть містити як матеріальні так і процесуальні норми.
МП широко застосовує принципи галузевого, підгалузевого й інституційного рівня (наприклад принципи космічного права, принципи ГАТТ, нового економічного порядку та ін.): ці принципи зазвичай кодифіковані в «системних» міжнародних угодах, створюючи концептуальне «ядро» кодифікації відповідної галузі, підгалузі чи інституту МП.
Далі буде детальніше знайомство з основними принципами МП і загальними принципами права, а впродовж всього курсу – із галузевими принципами і принципами в межах окремих інститутів.
Універсальні норми – це норми статуту ООН, основні принципи права, деякі з них ще не стали по формі юридичними, але оскільки визнаються міжнародним співтовариством (хоч держави і не надали на них належним чином оформленої згоди) є загальновизаними.
Якщо ж говорити про окремі галузі, то в кожній зі сфер регулювання МП існує свій поділ на загальні й спеціальні норми.
3) За юридичною силою норми МП поділяються на імперативні й диспозитивні.
Імперативні норми МП (або норми jus cogens) – це приписи, від яких не можна відступити за спільною згодою сторін міжнародних відносин. У Віденській конвенції про право міжнародних договорів визначенню правової природи імперативних норм присвячено статті 53 і 64.
За ст. 53 коли новим договором створюється норма, що суперечить нормі jus cogens, цей договір є нікчемним з моменту його укладання.
Ст. 64. регулює більш складну (і до сих пір віртуальну) ситуацію – коли створюється нова норма jus cogens. Тоді всі договори, які містять норми, що суперечать цій jus cogens втрачають чинність.
Важливо і, очевидно, необхідно, що норма для того щоб стати jus cogens має бути спочатку нормою erga omnes, тобто загальновизнаною.
Диспозитивні норми – це приписи, від яких можна відступити за спільною згодою сторін правовідносин: наприклад, шляхом обрання іншого джерела для врегулювання правовідносин, на регулювання яких спрямована диспозитивна норма, від якої відступають. Основна вимога, що має дотримуватися при цьому – щоб право, яке обирається, не суперечило імперативним нормам МП: конкретизація цієї вимоги полягає у принципах незловживання правом, непорушення прав третіх осіб тощо.
Але слід пам’ятати «критерій юридичності» норми МП: і ті хто виконує її як імперативну і ті хто її для себе обирає з можливих варіантів, визнає її обов’язковою. Визнання «юридичності» і «обов’язковості» норми – є для таких ситуацій тотожними поняттями.
Хоч у доктрині й зустрічаються міркування про те, що норми МП не утворюють ієрархію, як це властиво національному законодавству, але існування норм з різною юридичною силою є незаперечним фактом. Зазвичай це остаточно вирішується в кожній конкретній ситуації окремо. Але є й кодифіковані положення про перевагу одних норм над іншими, чому прикладом є вже наведені статті 53 і 64 Віденської конвенції, де закріплена перевага норм jus cogens над нормами неімперативного характеру.
Проблема, однак, полягає в тому, що МП ще не має узгодженого на міжнародному рівні вичерпного переліку імперативних норм.
Важливою для юридичних підстав надання вищої юридичної сили принципам ст. 2 Статуту ООН є крім ст. 103 Статуту положення п.6. ст. 2 Статуту: «Організація забезпечує, щоб держави, які не є її Членами, діяли у відповідності до цих Принципів, оскільки це може стати необхідним для підтримання міжнародного миру і безпеки».
«Декларацією про принципи» 1970 р. принципи Статуту ООН визначено як «основні принципи МП», які діють лише у комплексі, і мають рівну юр. силу (а саме – вищу юр. силу норм jus cogens).
З-поміж інших норм, які визнаються імперативними, доктрина визначає: норми гуманітарного права «sensu lato» – в обсязі як міжнародних загальних стандартів захисту прав Людини, так і стандартів захисту під час збройних конфліктів некомбатантів та обмежень і заборони найбільш жорстоких засобів ведення війни;
Очевидно, імперативними мають бути положення ст. 5-7 Римського Статуту Міжнародного кримінального суду, в якому кодифіковано міжнародні злочини, вже визначені Гаазькими й Женевськими конвенціями, Конвенцією проти злочину геноциду та покарання за нього 1948 р. й Конвенцією проти злочину апартеїду та покарання за нього 1968 р.
Імперативними також мають бути окремі положення конвенцій з захисту довкілля.
4) За формою (джерелами) утворення норм МП буде розглянуто далі, тут же зазначимо, що за походженням норми МП складають три основні групи:
*Як дискусійне розглядається питання, чи може створювати норми статті двостороннього договору між державами?
Двосторонні угоди безпосередньо не створюють норми, але, по-перше, гіпотетично можуть створити прецедент – тобто покласти початок новій нормі в урегулюванні ще неврегульованого питання: ця норма, при поширеному застосуванні її іншими суб’єктами МП і визнанні ними її обов’язковості для себе – доки її не кодифікують, буде розглядатися як звичаєва; по-друге, сторони двосторонніх угод застосовують існуючі норми або посилаються на них, тобто в тексті двосторонньої угоди можуть міститися норми міжнародного права, але вони не будуть породженням двосторонньої угоди.
Цей перелік не є вичерпним, оскільки способи нормоутворення можуть бути й іншими, про що йтиметься далі.
2. Утворення норм міжнародного права
Сучасний підхід до МП як до динамічної системи має наслідком такий підхід до питання буття норм міжнародного права, в якому взагалі традиційний розділ про джерела права (наприклад, у Н.К. Діня зі співавторами) є відсутнім. Але натомість такі автори ретельно розглядають питання щодо способів нормоутворення.
Процеси нормоутворення поділяються на дві великі групи: А. договірні й Б. недоговірні.
А. Договірне нормоутворення є найважливішим способом формування міжнародного права. Шляхом укладання договорів між державами відбувається кодифікація міжнародного публічного права. Процедуру укладання договорів між державами кодифіковано Віденською конвенцією про право міжнародних договорів 1969 р. В процесі створення міжнародного договору чітко позначаються дві стадії формування правової норми:
1. Вироблення системи правил, що стануть змістом договору, виходячи з поставленої мети укладання договору – як початок процесу узгодження воль держав-членів договору.
2. Визнання системи правил, кодифікованих у договорі в якості обов’язкових норм – як кінцевий результат узгодження воль суб’єктів.
Саме друга стадія забезпечує «юридичність» положень договору, його правову природу, оскільки суб’єкти міжнародного права, схваливши зміст договору, надають згоду на його для себе обов’язковість, тим самим визнавши договір системою юридичних норм і зв’язавши себе зобов’язанням їх виконувати.
В силу передбаченої Конвенцією перевірки автентичності тексту договору і наявності кодифікованої процедури надання державами згоди на обов’язковість для них положень договору, сторонами якого вони стають, договір є тим правовим джерелом, що найкращим чином запобігає неоднозначності тлумачення положень договору і забезпечує сторони чіткими критеріями виконання чи невиконання умов договору, та механізмами розв’язання спорів, які можуть виникнути в зв’язку з договором.
Б. Недоговірне нормоутворення охоплює «стихійні» й довільні способи утворення норм міжнародного права.
Б1.Стихійне нормоутворення – це, відповідно до соціологічної теорії праворозуміння, утворення правових норм самою практикою життя (для міжнародно-правових норм – практикою міжнародних відносин). Доктрина виділяє три правові явища, що відноситься до «стихійного нормоутворення»: міжнародний звичай; загальні принципи права; справедливість – які, власне, є трьома модифікаціями одного й того самого явища.
Зрозуміло, що звичай формують усталені норми життя суспільства, хоч сучасне міжнародне право знає й нові способи утворення звичаєвих норм, коли міжнародно-правовою звичаєвою нормою стає положення резолюції міжнародної організації. Загальні принципи права по суті є найбільш важливими звичаєвими нормами, які, в силу їх важливості, закріплювалися в позитивному праві, наводилися й аналізувалися в доктринальних джерелах. Але найбільш фундаментальним правовим звичаєм різних часів і народів є розуміння універсального призначення права – забезпечувати справедливість: концепція природного права або «філософія справедливості» розглядає все право як розум на захисті справедливості, отже справедливість – це найбільш загальна й найбільш очікувана звичаєва норма суспільних відносин будь-якого рівня.
Основними ознаками стихійного нормоутворення є:
Б2. Довільне нормоутворення – формування норм міжнародного права правотворчою діяльністю суб’єктів міжнародного права – за їх власними правилами. Такими суб’єктами є держави і міжнародні організації. Довільне нормоутворення включає видання багатосторонніх недоговірного характеру й односторонніх актів держав та односторонніх актів міжнародних організацій. На відміну від договірного правоутворення, довільне не має загальних кодифікованих правил, але, на відміну від стихійного, де таких правил взагалі не існує – видання актів державою чи міжнародною організацією підпорядковується відповідно праву держави чи міжнародної організації.
3. Доктринальні й нормативні визначення джерел міжнародного права
Джерела права як завжди тлумачаться в широкому вузькому сенсі.
Пострадянська матеріалістична доктрина, традиційно розрізняє матеріальні і формальні джерела міжнародного права. Матеріальні джерела, які краще було б назвати «джерела в широкому сенсі» – це умови, що впливають на формування міжнародного права: вони знаходяться «за межами» власне міжнародного права і характеризуються соціокультурними (матеріальними, духовними, інтелектуальними. історичними) характеристиками суспільства.
Формальні джерела – це також позитивістський, тобто застарілий критерій, який за інерцією продовжують тлумачити в тому сенсі, в якому його визначали для теорії держави і права, а саме ті джерела які втілюють волю законодавця, наприклад характерні такі твердження: «Формальні джерела, в силу визначеності критеріїв і процедури їх утворення, здатні цілеспрямовано впливати на всі інші відносно «стихійні» складові міжнародної нормативної системи». Зрозуміло, що за такими ознаками до джерел міжнародного права потрапили б лише міжнародні договори.
Коли доктрина розкриває тему «формальних» джерел міжнародного права, звертаються перш за все до їх переліку у ст. 38 Статуту МС ООН, зазвичай додаючи до нього не враховані статтею 38 акти міжнародних організацій, які стали важливим джерелом у сучасному міжнародному праві.
Отже джерела норм МП в прямому (вузькому) сенсі – це перелік тих способів існування норм міжнародного права, які мають місце в практиці міжнародного співробітництва.
Як зазначалося, Н.К. Дінь і співавтори питання про формальні джерела права починають з характеристики процесу утворення норм міжнародного права. Відповідно дається й характеристика формальних джерел міжнародного права: це «…різні методи правоутворення, способи, що дозволяють віднести норму до міжнародно-правової»3.
Джерела міжнародного права – це форми, в яких утворюються і існують міжнародно-правові норми. Через джерела закріплюються й поширюються правила (або комплекси правил) поведінки суб’єктів міжнародного права.
Доктрина завжди посилається на єдину статтю міжнародно-правового акту вищої юридичної сили, де систематизовано джерела міжнародного права – ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН.
У ст. 38 Статуту МС Суду ООН зазначено: суд, зобов’язаний розв’язувати передані йому спори відповідно до міжнародного права, застосовує:
a) міжнародні договори, як загальні, так і спеціальні, що встановлюють правила безсумнівно визнані державами, що спорять;
b) міжнародний звичай, як доказ загальнопоширеної практики, визнаної в якості правової норми;
c) загальні принципи права, визнані цивілізованими націями;
d) з застереженням. вказаним в ст. 594 – судові рішення й доктрини найбільш кваліфікованих фахівців з публічного права різних націй – як допоміжний засіб для визначення правових норм.
У доктрині міжнародного права поширена класифікація його джерел на основні й допоміжні. Беззастережно до основних відносяться міжнародні договори й міжнародні звичаї.
Міжнародно-правовий договір є найважливішим джерелом сучасного міжнародного права, завдяки якому воно стає все більш кодифікованим. Однозначність тлумачення договору (забезпечена узгодженням текстів і перевіркою їх автентичності на різних мовах), загальновизнані й закріплені у Віденській конвенції 1969 р. форми надання державами-членами згоди на обов’язковість для них положень договору роблять договір найважливішим чинником забезпечення сталості й очікуваності міжнародного правопорядку.
Міжнародний звичай – це правило поведінки, що склалося в результаті тривалого застосування і визнається державами як загальнообов’язкове. Доктрина на підставі пп. b) п. 1 ст. 38 (міжнародний звичай, як доказ загальнопоширеної практики, визнаної в якості правової норми) розрізняє «матеріальні» й «психологічні» умови «юридичності» звичаєвої норми: загальне дотримання норми (загальнопоширена практика) і opinio juris – переконаність у її обов’язковості (визначність в якості правової норми). Впродовж століть звичай був основним джерелом міжнародного права, і лише з кінця дев’ятнадцятого століття звичаї стали кодифікуватися у статтях міжнародних договорів.
До загальних рис основних джерел слід віднести характер їх юридичної природи, який виражається в узгодженості, загальному визнанні й добровільному та добросовісному дотриманні положень цих джерел всіма суб’єктами міжнародного права. Відмінності ж виявляються в умовах надання юридичної природи їх нормам. Для міжнародного договору властиве узгодження волі, в основі якого лежить усвідомленість і прилюдне вираження своєї волі за процедурою передбаченою ст. 11-14 Віденської конвенції про право міжнародних договорів. Для міжнародного звичаю властива практика тривалого або спонтанного, переважно «мовчазного» визнання їх правової природи (тобто обов’язковості дотримання), в чому вбачається стихійність такого правоутворення.
У доктрині міжнародного права триває дискусія про юридичну природу загальних принципів права: чи можна їх віднести до основних джерел міжнародного права, чи ні, і в якому обсязі сприймати ці загальноправові принципи? На думку більшості юристів-міжнародників, автори ст. 38 Статуту Міжнародного Суду, включаючи до складу джерел, до яких звертається Суд «загальні принципи права, визнані цивілізованими націями» розуміли під ними весь масив найбільш важливих правових формул, що в основі своїй мали звичаєвий характер, але в силу своєї важливості набули значного поширення – і у часі, і у різних суспільствах, і навіть стосовно форм свого існування, будучи й об’єктами посилання в творах видатних юристів, і статтями конституцій чи інших нормативно-правових актів національних законодавств, і аргументами в резолютивній частині судових рішень – як національного, так і міжнародного рівня. Приклади таких загальних принципів знаходимо в більшості інших правових джерел:
та інші.
На думку юристів позитивістського напряму ці принципи хоч і є правовими, але вони не можуть бути міжнародно-правовими джерелами безпосередньо: вони можуть застосовуватися лише як допоміжні засоби при тлумаченні норм міжнародного права. Соціологічне ж праворозуміння, як зазначалося, визнає за загальними принципами права юридичну природу, хоча й вимагає як основну умову – загальновизнаність цих принципів.
Отже як допоміжні джерела можуть розглядатися лише рішення міжнародних судів і арбітражів, доктринальні положення. Про них проте сказано, що це «засоби визначення норм».
Залишається спірним можливість визначити належне місце серед джерел резолюцій міжнародних організацій. На сьогодні кожна МО розглядається як носій унікальної міжнародної правосуб’єктності, і тому їх правотворча компетенція, які і обов’язковість виданих ними актів є питанням (нормою) їх установчого договору.
2 Емерджентність – комплекс найголовніших якостей системи, що не зводяться до якостей її складових.
3 Нгуен Куок Динь, Патрик Дайе, Алэн Пелле. Международное публичное право, В 2-х томах. Т. 1. – К. : Сфера. 2000. – С. 62.
4 За ст. 59: рішення Суду є обов’язковим для лише для сторін, що беруть участь у справі і лише з цієї справи.