Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Зміст
Тема 1. Предмет і метод економічної теорії....................................................4
1. Історичні етапи розвитку економічної думки.
2. Предмет економічної теорії.
3. Методи економічних досліджень.
4. Економічні закони, принципи і економічні категорії.
5. Функції економічної теорії.
Тема 2. Економічні потреби і виробничі можливості суспільства............................................................................................................11
1. Суть і класифікація економічних потреб. Закон зростання потреб.
2. Процес виробництва. Виробничі можливості суспільства.
3. Основні фактори виробництва.
Тема 3. Економічна система суспільства........................................................19
1. Сутність та типи економічних систем.
2. Виробничі відносини, їх сутність та види.
3. Власність, її сутність та місце в економічній системі.
4. Типи, форми і види власності.
Тема 4. Форми організації суспільного виробництва................................27
1. Суть і риси натурального господарства.
2. Товарна форма організації суспільного виробництва.
3. Товар і його властивості.
4. Величина вартості товару. Закон вартості і його функції.
5. Теоретичні концепції вартості товару.
Тема 5. Гроші........................................................................................................34
1. Історичні етапи розвитку грошових відносин.
2. Суть і функції грошей.
3. Грошовий обіг та його закони.
4. Грошова система, її структура та типи.
5. Інфляція, її причини та наслідки.
Тема 6. Ринок: суть, функції та умови формування....................................43
1. Суть і функції ринку.
2. Структура ринку. Класифікація видів ринку.
3. Інфраструктура ринку.
4. Попит і пропозиція. Ринкова рівновага.
5. Конкуренція та її місце в ринковій економіці.
6. Монополізм, його суть і форми прояву. Антимонопольна політика держави.
7. Функції держави в ринковій економіці.
Тема 7. Підприємство і підприємництво........................................................66
Тема 8. Витрати та результати діяльності підприємства...........................80
Тема 9. Основи теорії відтворення...............................................................87
1.Суть, основні риси та типи відтворення.
2. Економічне зростання, його суть та фактори.
3. Економічний цикл і його фази.
4. Малі, середні та довгі цикли.
5. Антициклічні заходи держави.
Тема 10. Відтворення і зайнятість трудових ресурсів...............................96
Тема 11. Фінансово-кредитна система в ринковій економіці..................102
Тема 12. Тенденції розвитку світового господарства................................111
Тема 13. Міжнародна фінансова система.....................................................119
Тема 1. Предмет і метод економічної теорії
1. Історичні етапи розвитку економічної думки.
З моменту виникнення людства господарська, економічна діяльність стала невід’ємною складовою його життя. Від правильного раціонального ведення господарства часто залежало виживання не лише окремої людини, а й цілих народів і держав. Тому людей цікавило: яким чином влаштована економіка, як правильно вести господарство, як надбати, зберегти та примножити багатство? Елементи економічних знань з’явились ще в стародавні часи. Особливого розквіту економічна думка досягла в античному світі у вченнях Ксенофонта, Платона, Арістотеля. Однак економічні вчення не виділялись в самостійну науку, а були складовою частиною релігійних, філософських та інших вчень. Поштовхом для виникнення економічної теорії як самостійної науки стало зародження і розвиток капіталізму. Вона зароджується в середні віки й пройшла такі основні етапи розвитку.
Етап 1. Меркантилізм (XV – XVII ст.). Поширення меркантилізму пов’язане з розвитком торгівлі й виникненням торгового капіталу, а також зміцненням та зростанням ролі європейських держав. Це знайшло відображення в особливостях поглядів меркантилістів. Однією з головних проблем для меркантилістів було примноження багатства держави, нації. Багатство ж ототожнювалось з грошима, золотом. Чим більше золота в країні – тим вона багатша. Оскільки притік золота в країну давав експорт, то меркантилісти вважали, що багатство створюється у сфері торгівлі. Звідси й назва течії (від італійського mercante – торговець, купець). Задля примноження багатства держави, меркантилісти виступали за державне регулювання економіки, перед усім через політику протекціонізму – обмеження імпорту, заборона вивозу грошей. Основні представники меркантилізму: У.Стаффорд, Т.Мен, Г.Скаруффі, А.Монкретьєн, І.Посошков. Меркантилвти здійснили вагомий вклад у розвиток економічної науки: вони розвинули ідею грошового і торгового балансу, номіналістичну та металістичну теорію грошей, ідею державної економічної політики. Французький меркантиліст А.Монкретьєн у 1615 р. дав назву економічній науці – політична економія.
Етап 2. Класична політекономія (XVII – XIX ст.). Даний етап пов’язаний із розвитком капіталізму у сфері виробництва. Він представлений школою фізіократів у Франції (Ф.Кене, А.Тюрго) і класичною школою в Англії (У.Петті, А.Сміт, Д.Рікардо). Заслугою представників класичної політекономії стало перенесення аналізу у сферу виробництва. Вони вважали, що багатство створюється не в сфері торгівлі, а у виробництві. Однак фізіократи продуктивним вважали лише сільське господарство. На їх думку лише сільське господарство створює новий продукт, а отже, примножує багатство суспільства. Промисловість лише видозмінює його форму тому є непродуктивною. На відміну від фізіократів, представники класичної політекономії продуктивним вважали будь яке виробництво, як сільськогосподарське, так і промислове й виступали за сприяння його розвитку. Умови розвитку виробництва й збільшення багатства народів класики вбачали у розвитку економічної свободи, лібералізації ринків й відмові від державного втручання в економічну діяльність. Тому виступали з критикою меркантилізму. Представники класичної школи намагались виявити об’єктивні закони економічного розвитку, заклали основу наукового методу економічної науки, перед усім, абстрактно-теоретичного, сформулювали основний теоретичний і понятійний апарат те заклали основні напрямки розвитку економічної науки.
Етап 3. Охоплює (XIX - XX ст.). Зрілий капіталізм та його протиріччя викликали появу двох основних напрямків розвитку економічної науки: прагматичного і пролетарського. Прагматична економічна теорія – основну увагу зосереджує на проблемах найбільш ефективного використання обмежених ресурсів, обмежується описом функціональних зв’язків, не проникаючи в глибинну сутність економічних явищ. З 30-х років ХІХ ст. вона стала домінуючим напрямком. Засновники: Т.Мальтус, Дж.Мілль, Ж.Б.Сей. До цього напрямку належать А.Маршалл, Дж.М.Кейнс, Ф.Хайєк, П.Самуельсон. Головна заслуга даного напрямку – це розробка теорії ринку, дослідження механізмів його функціонування, а також механізмів здійснення державної економічної політики. Пролетарська політекономія. Основоположники – К.Маркс, Ф.Енгельс. Основний об’єкт вивчення – економічні відносини, які виникають між людьми в процесі виробництва. Увагу зосереджено на протиріччях капіталістичного способу виробництва й зроблено висновок про невідворотний перехід до соціалізму. Даний напрямок суттєво вплинув на суспільно-політичний розвиток держав, трансформацію їх соціально-економічних систем.
Етап 4. Сучасний етап. Відбувається зближення двох напрямків, основане на поєднанні позитивних сторін прагматичної (аналіз функціональних зв’язків) і марксистської політекономії (вивчення соціальних проблем). Тут представлені такі основні напрямки:
2. Предмет економічної теорії.
З огляду на різноманітність і багатогранність економічної діяльності людини, різноманітними і багатогранними є проблеми, які досліджуються економічною наукою, а також і аспекти їх розгляду. Тому в економічній науці немає одного загальноприйнятого визначення предмета дослідження. Для різних шкіл і напрямків економічної науки характерне своє розуміння предмета. Економічна теорія виникає як наука про багатство. Природа багатств народів та фактори, що на нього впливають були предметом дослідження для меркантилістів і класичної політекономії. Предметом економічної теорії можна також вважати економічні закони, яким підпорядкований розвиток економіки. Таке аспект дослідження характерний і для класичної політекономії і для марксизму. Марксистська економічна теорії вважає предметом дослідження виробничі відносини, які виникають між людьми у процесі виробництва. Деякі школи (інституціоналізм) предметом дослідження роблять різноманітні інститути, що визначають економічну поведінку людей та функціонування економіки. Предметом економічної теорії є і поведінка економічних суб’єктів у тих чи інших умовах, а також принципи, на яких ґрунтується прийняття рішень економічними суб’єктами по найбільш ефективному використанню обмежених ресурсів. Такий аспект характерний для основних течій сучасної західної економічної теорії. Очевидно, що з розвитком економіки, буде розвиватись і предмет економічної теорії, з’являтимуться все нові й нові його визначення.
3. Методи економічних досліджень.
Під методом економічної теорії розуміють сукупність прийомів і способів, за допомогою яких здійснюється дослідження економічних явищ та процесів. Метод економічної теорії включає різні елементи й об’єднує як загальнонаукові принципи і методи так і специфічні.
Найбільш загальним науковим принципом є принцип діалектики. Він передбачає дослідження усіх економічних явищ і процесів у взаємозв’язку і взаємозалежності. Цей принцип реалізується через такі основні методи.
Метод наукової абстракції. Він означає відмежування від усього випадкового, несуттєвого, проникнення в сутність економічних явищ і процесів.
Метод системного аналізу. Полягає у виявленні координації і підпорядкування економічних категорій і законів, які б відображали об’єктивну структуру суспільного організму.
Метод аналізу і синтезу. У процесі аналізу йде розчленовування об’єкта на складові, дослідження окремих частин. Завдяки цьому здійснюється перехід від видимого, конкретного до абстрактного. У процесі синтезу знання про частини узагальнюються, зводяться в єдине ціле.
Методи індукції та дедукції. Індукція – метод пізнання від окремого до загального. Дедукція – від загального до одиничного.
Економіко-математичні і статистичні методи. Полягають у визначенні кількісних параметрів процесів, що досліджуються.
Метод економічного моделювання. Він полягає у формальному описі економічних процесів і явищ, який дозволяє абстрактно відображати реальне економічне життя.
Метод логічного й історичного аналізу. Суть його у тому, що економіка досліджується в конкретних історичних умовах, при цьому відкидаються випадкові явища й виявляється загальна логіка економічного розвитку.
Метод економічного експерименту. Він полягає у штучному відтворенні економічних явищ і процесів з метою їх дослідження і подальшого впровадження у практику.
Суспільна практика. Це завершальна ланка методу економічної теорії. Практика дозволяє виявити істинність або помилковість вироблених теоретичних абстракцій.
4. Економічні закони, принципи і економічні категорії.
Досліджувані економічною теорією економічні процеси і явища дістають відображення в системі економічних категорій і законів.
Економічна категорія – узагальнене теоретичне поняття яке відображає суттєві характерні риси та властивості економічних явищ і процесів. Наприклад, товар, гроші, вартість, ринок, попит і пропозиція та ін.
Економічні закони – це об’єктивні, суттєві, стійкі, такі, що постійно повторюються причинно-наслідкові зв’язки та взаємозалежності між економічними явищами і процесами. Економічні закони є об’єктивними, тобто існують незалежно від усвідомлення їх людиною. Проте, на відміну від законів природи, реалізовуються вони лише через діяльність людей. Тому вони являються законами суспільних дій людей і є формою прояву економічних відносин. Людина не може змінити економічні закони, проте їх знання дозволяє більш ефективно здійснювати економічну діяльність, уникати небажаних її наслідків, покращувати її суспільні результати.
Економічні закони мають історичний характер, тобто розвиваються разом з історичним розвитком суспільства. В своїй сукупності вони утворюють систему економічних законів. Вона включає в себе всезагальні, загальні і специфічні економічні закони.
Всезагальні економічні закони властиві любому типу економічної системи й відображають загальні основи економічного розвитку. (закон економії робочого часу, закон зростання потреб). Ці закони діють на усьому періоді існування економічної діяльності.
Загальні – діють в межах кількох економічних систем, які характеризуються спільними економічними умовами. (Наприклад, закони товарного виробництва, закони грошового обігу).
Специфічні – діють лише в межах однієї економічної системи. Стосовно цих законів в економічній науці немає єдиної точки зору. Прикладом їх вважають основний економічний закон способу виробництва, наприклад, закон максимізації прибутку для капіталізму вільної конкуренції, або закон стабілізації фінансового положення для сучасного капіталізму.
5. Функції економічної теорії.
Економічна теорія є фундаментальною економічною наукою, яка утворює базу для розвитку суспільної теорії та практики. Тому вона виконує ряд важливих функцій.
Пізнавальна функція. Економічна теорія досліджує сутність економічних явищ і процесів, відкриває закони, яким підпорядкована економічна діяльність. Завдяки цій функції економічна теорія озброює людство необхідними знаннями у сфері економіки.
Методологічна функція. Суть цієї функції зводиться до того, що економічна теорія є теоретико-методологічною базою для усіх економічних наук. Саме вона здійснює опрацювання методів та засобів наукового дослідження, розробляє понятійний та теоретичний апарат, необхідний усім економічним наукам.
Світоглядна функція полягає у тому, що економічна теорія формує певний стиль мислення, впливає на сприйняття, розуміння, оцінку економічних процесів, а отже, визначає світогляд людей.
Практична функція полягає в розробці рекомендацій щодо підвищення ефективності економічної діяльності, застосування принципів раціонального господарювання і управління виробництвом, обґрунтуванні економічної політики держави.
Прогностична функція. Ця функція в економічній літературі виділяється відносно недавно й пов’язана з особливостями функціонування сучасної економіки й зростанням важливості прогнозування економічного розвитку. Суть ї полягає у тому, що економічна теорії розробляє наукові та методологічні основи передбачення перспектив соціально-економічного розвитку у майбутньому.
З огляду на те, що економічна теорія, з одного боку, вивчає об’єктивну економічну дійсність, а з іншого – впливає на економічну поведінку людей, прийнято виділяти позитивну і нормативну економічну теорію.
Позитивна економічна теорія – відображає економічні явища такими, якими вони є в дійсності, не вдаючись до етичних оцінок. До позитивної теорії відноситься пізнання об’єктивних економічних законів.
Нормативна економічна теорія – вивчає, як можна змінити економіку відповідно вимогам суспільства, існуючим моральним критеріям, поняттям соціальної справедливості До сфери нормативної теорії відноситься економічна політика.
Економічна теорія є теоретичною і методологічною базою для системи економічних наук, а також і для ряду суспільно-політичних наук. до наук, з якими тісно пов’язана економічна теорія можна віднести:
Ці науки використовують теоретичний апарат, категорії, закони відкриті економічною теорією. Водночас, економічна теорія в, свою чергу, опирається на розробки та практичний досвід накопичений цими науками. Таким чином для економічної теорії характерним є широкий та міждисциплінарний підхід як у методологічному апараті так і у виборі об’єктів дослідження.
Тема 2. Економічні потреби і виробничі можливості суспільства
1. Суть і класифікація економічних потреб. Закон зростання потреб.
Потреба – це стан незадоволеності життєвих запитів людини, який стимулює її до діяльності по задоволенню цих запитів. Таким чином, потреби відображають внутрішні спонукальні мотиви людської діяльності. Різні види потреб задовольняються через різні види діяльності. Ті, задоволення яких потребує виробничої діяльності, називають економічними потребами.
Економічні потреби класифікують за різними критеріями.
За характером виникнення потреби поділяють на:
За способами задоволення потреби поділяють на:
За важливістю для споживача потреби поділяють на:
За участю у відтворювальному процесі потреби поділяють на:
За суб’єктами прояву і рівнем реалізації потереби поділяють на:
Потреби пов’язані між собою у певній ієрархії, системі підпорядкування. Суть ієрархічного зв’язку полягає у тому, що, в міру задоволення потреб нижчого рівня, актуалізуються потреби вищого рівня. І навпаки, якщо потреби нижчого рівня задовольняють не в повній мірі, вони можуть знову стати більш актуальними у порівнянні з потребами вищого рівня.
Існують різні підходи до класифікації ієрархії потреб. Одним з найбільш відомих є підхід американського соціолога Абрахама Маслоу, так звана піраміда Маслоу. Маслоу виділяє п’ять груп потреб, розташовуючи їх в певній ієрархії, починаючи з найнижчого рівня – фізіологічні потреби, й закінчуючи потребами найвищого рівня – потреби самореалізації.
Потреби у творчості,
самореалізації
Потреби
у повазі, визнанні
Піраміда потреб А.Маслоу
Потреби підпадають під дію закону зростання потреб. Суть його полягає у тому, що в міру задоволення одних потреб виникають нові і конкретизуються старі потреби. Закон зростання потреб є всезагальним економічним законом. Він діє у відношенні до суспільства в цілому, проте може не проявлятись щодо окремого індивіда.
Потреби мають історичний характер, являють собою продукт історії та залежать великою мірою від культурного рівня країни. Вони органічно пов’язані з умовами існування суспільства соціальних груп та окремих людей. Потреби динамічні. Вони трансформуються під впливом суспільного прогресу, в цілому і, зокрема, під впливом перетворень у виробництві, інтенсивності обміну інформацією та вдосконалення самої людини. Багатство та різноманітність потреб є критерієм рівня соціально-економічного розвитку країни.
Економічні потреби є об’єктивними і не залежать від нашої свідомості. Але будучи усвідомленими, вони перетворюються на економічні інтереси. Економічний інтерес - це реальний, обумовлений відносинами власності і принципом економічної вигоди мотив і стимул до економічних дій по задоволенню потреби. Він виникає коли потреба перетворюється в конкретну мету. Економічні інтереси не тотожні потребам. По-перше, вони відображаються у поставлених цілях і діях. По-друге, економічний інтерес завжди відображає відповідний рівень і динаміку задоволення потреб. По-третє, вони відображають взаємодію і відносини між людьми. По-четверте, економічні інтереси є матеріальними.
Економічні інтереси поєднують людей. Це причина й умова взаємодії економічних суб’єктів. З іншого боку, економічні інтереси різних суб’єктів знаходяться в постійних протиріччях. Механізм узгодження інтересів визначається суттю існуючої економічної системи.
Економічні потреби і інтереси є рушійною силою економічного розвитку. Потреби впливають на виробництво, визначають його спрямованість і стимулюють його розвиток. Потреби виступають як мета, а виробництво як засіб досягнення мети. У той же час, саме виробництво впливає на потреби: створює нові, перетворює їх із одиничних у масові. Виробники, використовуючи рекламу і інші засоби активно формують нові потреби, забезпечуючи попит на свою продукцію у майбутньому. В такому разі виробництво виступає як мета, а потреби як засіб реалізації мети.
2. Процес виробництва. Виробничі можливості суспільства.
В основі розвитку виробництва лежить протиріччя між потребами і можливостями виробництва. Потреби суспільства (індивідів і інститутів) безмежні. Можливості виробництва по задоволенню потреб – обмежені. Ця обмеженість обмовлена обмеженістю ресурсів.
Обмеженість ресурсів полягає у тому, що наявних у розпорядженні суспільства ресурсів недостатньо для задоволення усіх його потреб. Обмеженість ресурсів розрізняють абсолютну (обмежена загальна кількість) і відносну (можливість використовувати в даний момент і в даний час).
Протиріччя між безмежними потребами й обмеженими можливостями виробництва вирішуються шляхом вибору товарів та послуг, які необхідно виготовити, й тих, від яких в певних умовах необхідно відмовитися.
Цю проблему вибору ілюструє графік межі виробничих можливостей. Якщо допустити, що всі наявні ресурси суспільство може пустити на виробництво двох товарів А та В, то графік має такий вигляд:
А
В
Межа виробничих можливостей
Кожна точка на кривій показує максимально можливу кількість товарів А та В, яку може виробити економіка. Для суспільства доступна будь яка точка, що знаходиться нижче кривої виробничих можливостей. Проте недоступна жодна точка поза нею. Знаходячись на кривій виробничих можливостей економіка працює на повну потужність. Тому збільшити виробництво товару А можливо лише вилучивши частину ресурсів з виробництва товару В.
Виробничий потенціал – представляє собою сукупність виробничих ресурсів, тобто факторів виробництва, з урахуванням їх обсягів, структури, технічного рівня й якості. Він характеризує максимально можливі обсяги виробництва національної економіки.
Виробництво – це процес взаємодії людини з природою, у ході якого людина видозмінює речовину природи, пристосовуючи її до задоволення своїх потреб. Виробництво – це процес створення благ необхідних для задоволення різноманітних потреб людей. Люди приймають участь у виробництві не поодинці, а колективно, спільно, тому виробництво завжди виступає як суспільне. Результатом суспільного виробництва є суспільний продукт, який створюється у виробництві, проходить крізь стадії розподілу, обміну і закінчує свій шлях у споживанні. Виробництво, розподіл, обмін і споживання утворюють чотири фази суспільного виробництва.
Між виробництвом та споживанням існує складний, діалектичний взаємозв’язок. За всієї важливості виробництва, воно має сенс лише тоді, коли слугує споживанню. Споживання утворює мету і водночас мотив виробництва, наперед визначає обсяг, структуру та якість суспільного продукту.
Розподіл та обмін опосередковують зв’язок міх виробництвом та споживанням, утворюючи своєрідний механізм їхньої взаємодії, розв’язання суперечностей, що між ними виникають.
Усі ці фази (виробництво, розподіл, обмін та споживання) не існують самі по собі, ізольовано одне від іншої, а утворюють єдиний цілісний процес суспільного виробництва, поєднанні між собою прямими та зворотними зв’язками.
Виробництво є своєрідним пунктом, де виникає, створюється сам продукт і звідки починається його рух. У процесі виробництва людина пристосовує речовини і сили природи для задоволення своїх потреб. Соціальні сили і характер виробництва залежить від типу і форми власності на засоби виробництва, визначають соціальні сили і характер усіх інших фаз.
Розподіл частково входить до виробництва у вигляді розподілу засобів виробництва і, відповідно, членів суспільства по сферах і галузях виробництва, економічних регіонах, підприємствах. Водночас розподіл утворює особливу фазу суспільного виробництва де встановлюється частка різних класів, соціальних груп та осіб у виробленому продукті. Принципи, відносно до яких здійснюється розподіл, як і його організації є потужним стимулом впливу на виробництво.
Обмін опосередковує зв’язки між виробництвом і розподілом з одного боку, і споживанням з іншого. Він, як і розмір, здійснюється і у виробництві (обмін діяльністю і здібностями) і поза нього, де виконує самостійну функцію в рухові продукту.
Обмін продуктів покликаний надати кожному учасникові виробництва, кожній його ланці певні блага у відповідності до частки, встановленої розподілом.
Споживання є заключною фазою суспільного виробництва, де реалізується споживча вартість виробленого продукту. Споживання буває двох видів: особисте та виробниче.
Суспільне виробництво має певну структуру, його можна розділити на матеріальне і нематеріальне. Матеріальне виробництво включає виробництво матеріального продукту (промисловість сільське господарство, будівництво) і надання матеріальних послуг (вантажний транспорт). Нематеріальне - створює духовні цінності і надає нематеріальні послуги (охорона здоров’я, освіта, наука та ін.).
3. Основні фактори виробництва.
Для виготовлення продукту виробництво використовує ресурси. Виробничі ресурси включають у себе природні, трудові, матеріальні, фінансові, інформаційні та ін. ресурси. Виробничі ресурси поділяють на відтворювальні, частково відтворювальні і невідтворювальні. У свою чергу відтворювальні поділяють на природно і штучно відтворювальні.
Усі ресурси, що задіяні у виробництві, називаються його факторами.
Фактори без які задіяні обов’язково у будь якому процесі виробництва, без яких виробництво неможливе називають основними факторами виробництва. Сучасна економічна наука виділяє такі основні фактори виробництва:
У марксистській економічній науці використовується інша класифікація факторів виробництва. Тет виділяється три основних фактори:
Предмети і засоби праці в сукупності виступають як засоби виробництва. Засоби виробництва і робоча сила в сукупності утворюють продуктивні сили суспільства. Людина - це головна продуктивна сила.
Виробництво це не механічне поєднання робочої сили, засобів і предметів праці, а складна система взаємодії через технологію та організацію виробництва. З розвитком суспільного виробництва змінюється як вигляд його факторів, так і характер їх взаємодії. Зростає значення енергії, інформації, виробничої та соціальної інфраструктури, які можна виділити у самостійні фактори виробництва. Особливої ваги набуває знання та вміння, кваліфікація людини. Тому вчені ведуть мову про людський капітал. В умовах екологічної кризи й вичерпання природних ресурсів вводиться поняття природного капіталу.
Тема 3. Економічна система суспільства
1. Сутність та типи економічних систем.
Економіка потребує певної організації, яка залежить від етапу історичного розвитку, національних особливостей, тощо, тобто потребує певної системи.
Серед економістів немає єдиного тлумачення поняття економічної системи. Зазвичай під економічною системою прийнято розуміти сукупність механізмів і інститутів розвитку і функціонування національного виробництва. Економічна система - це особливим образом упорядкована система зв’язків між виробниками і споживачами матеріальних благ і послуг. Економічна система - це спосіб організації національної економіки.
Той або інший історичний або функціональний тип економічної системи визначає характер і природу соціально-політичної системи суспільства в цілому. До основних задач функціонування економічної системи відносяться:
На розвиток економічної системи впливають ряд факторів:
Структура економічної системи. Економічна система містить у собі три основних ланки, підсистеми: економічну структуру продуктивних сил суспільства, систему економічних відносин і механізм господарювання.
Класифікація економічних систем. Сучасний світ характеризується наявністю найрізноманітніших економічних систем, кожна з яких сформувалася в процесі тривалого історичного розвитку. Існують різні підходи до класифікації економічних систем.
Формаційний підхід. Цей підхід характерний для марксизму. У ньому виділяються суспільно-економічні формації: первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична і комуністична.
Суспільно-економічна формація - це історичний тип суспільства, що розвивається на основі визначеного способу виробництва.
Спосіб виробництва - це сукупність продуктивних сил і виробничих відносин, рівень розвитку яких визначає перехід від однієї формації до іншої, більш прогресивної.
Цивілізаційний підхід припускає вивчення світової історії як єдиного планетарного цілого з поступовою зміною цивілізацій. У рамках цього підходу виділяють:
За способом організації господарської діяльності виділяють такі типи економічних систем:
2. Виробничі відносини, їх сутність та види.
Виробничі відносини - відносини, що виникають між людьми в процесі виробництва, розподілу, обміну і споживання життєвих благ.
Виробничі відносини включають у себе: соціально-економічні; організаційно-економічні та техніко-економічні відносини.
Соціально-економічні - відносини, обумовлені суспільним устроєм. Соціально-економічні відносини виникають між людьми з приводу умов виробництва і визначаються власністю на фактори виробництва. Основою соціально-економічних відносин є відносини власності.
Організаційно-економічні – це відносини, які виникають з приводу організації і управління виробництвом. Організаційно-економічні відносини складаються з приводу того, як організовані виробництво, розподіл і обмін виготовленого продукту. У їхній основі лежить поділ праці, спеціалізація і кооперація, концентрація виробництва (укрупнення фірм) і його централізація (об’єднання виробництв).
Техніко-економічні відносини – це відносини між людьми з приводу створення та використання засобів виробництва. Вони відображають технології виробництва.
Система виробничих відносин утворює економічний лад суспільства на даному етапі його існування. Виробничі відносини нерозривно пов’язані з продуктивними силами. Функціонування продуктивних сил відбувається у формі певних виробничих відносин. Розвиток продуктивних сил приводить до того, що вони переростають старі виробничі відносини і вимагають їхньої заміни на нові, які здатні забезпечити подальший розвиток виробництва. У цьому полягає суть закону відповідності виробничих відносин рівневі розвитку продуктивних сил.
3. Власність, її сутність та місце в економічній системі.
Соціально-економічною основою функціонування економічної системи є відносини власності. Структурна складність відносин власності виявляється у багатоаспектності процесу її історичного розвитку. Розрізняють соціальні, політичні, морально-психологічні та, навіть, ідеологічні аспекти власності. Однак найважливішими є економічне та юридичне розуміння власності, які не слід ні ототожнювати, ні протиставляти.
Власність як соціально-економічна категорія – це система економічних відносин між людьми з приводу привласнення засобів і результатів виробництва. Вона визначається ступенем розвитку продуктивних сил. Економічна сутність власності розкривається і реалізується в площині взаємодії „людина-людина”.
Як юридично-правова категорія власність відображує майнові відносини, свідомі, вольові взаємозв’язки юридичних і фізичних осіб з приводу привласнення благ, що закріплюються системою відповідних прав власності. Власність у юридичному розумінні відображає відношення „людина-річ”.
Економічні відносини власності – первинні. Правові самі по собі з’явитись і існувати не можуть. Вони лише закріплюють реально існуючі або потенційно можливі економічні відносини.
Власність відіграє важливу роль в житті суспільства. Власність:
Відносини власності утворюють складну систему, яка, в економічному розумінні, складається з трьох видів відносин:
Власність передбачає реалізацію цілого комплексу прав власності. Сучасна наука говорить про наявність цілого пучка прав власності. Серед них виділяють три основних рівні прав: володіння, розпорядження і користування.
Володіння характеризує закріплену в правових актах належність об’єкта власності певному суб’єкту.
Розпорядження - здійснюване власником або делеговане ним іншим економічним суб’єктам право прийняття планових і управлінських рішень з приводу функціонування і реалізації об’єкта власності.
Користування (використання) - процес виробничого застосування і споживання корисних властивостей об’єкта власності, а також створення за його допомогою благ.
Суб'єкти власності – це носії і учасники відносин власності. Суб’єктами власності можуть виступати окремі люди, групи людей, держава. Відповідно до суб’єктів власність можна розрізняти індивідуальну, колективну та державну.
Об'єктами власності є засоби виробництва, земля, її надра, рослинний та тваринний світ, робоча сила та результати її діяльності - предмети матеріальної та духовної культури, цінні папери, гроші, інформація, авторські права тощо.
Визначальною є власність на засоби і фактори виробництва. Саме власність на засоби виробництва характеризує сутність усієї сукупності відносин власності, в тому числі механізм розподілу і привласнення результатів виробництва, доходів господарської діяльності. В сучасній економіці особливої ваги набуває власність на інформацію. Кваліфікований робітник є власником інформації.
4. Типи, форми і види власності.
Система власності є досить складною з точки зору її організації і форм існування. Тому власність класифікують за типами, формами і видами.
Тип власності визначає найбільш узагальнені принципи її функціонування, сутність характеру поєднання робітника з засобами виробництва. Робітник може бути сам власником засобів виробництва або бути позбавленим них. В такому разі він може або примусово поєднуватись з засобами виробництва (раби, кріпаки), або поєднуватись шляхом найму через ринок праці.
Форма власності - це стійка система економічних відносин і господарчих зв’язків, що обумовлює відповідний спосіб та механізм поєднання робітника з засобами виробництва.
Вид власності характеризується конкретним способом привласнення благ та методами господарювання.
В економічній науці немає єдиного підходу і критеріїв для класифікації типів, форм і видів власності. Тим більше, що у ході суспільно-економічного розвитку сама система власності постійно розвивається і змінюється. Сучасна економічна система характеризується багатоманітними формами власності, її змішаними різновидами. У цілому структуру власності можна представити таким чином.
Типи власності:
Форми власності:
Види власності.
Види державної власності:
Види колективної власності:
Види індивідуально-трудової:
Види приватної з найманою працею:
Види змішаної власності:
Сучасна система власності характеризується ускладненням структури, багатоманітністю форм власності і господарювання.
Для сучасної економіки характерна багатоманітність форм власності. Основою ринкової економіки є пріоритетний розвиток в умовах багатоманітності форм власності різновидів приватної власності.
Причини багатоманітності форм власності:
По-перше, на сьогодні рівень розвитку продуктивних сил і усуспільнення виробництва в різних секторах народного господарства залишається неоднаковим.
По-друге, науково-технічний прогрес супроводжується взаємозв’язаними процесами концентрації та диференціації. Це зумовлює перебудову структури виробництва, її ускладнення, появу нових, відносно самостійних ланок; відкриває можливість для дрібного виробництва та індивідуальної трудової діяльності, що не може не урізноманітнювати як суб’єктів так і форм власності.
По-третє, в різних галузях різні форми власності мають не однакову ефективність.
По-четверте, в суспільстві існують різноманітні інтересі, які можна реалізувати через різні форми власності.
Для сучасної економіки характерний також розвиток акціонерної форми власності, що супроводжується розпорошенням прав власності серед широких верств населення. Вирішального значення починає набувати право розпорядження.
Тема 4. Форми організації суспільного виробництва.
1. Суть і риси натурального господарства.
При усій різноманітності способів організації економіки, виділяють усього дві основних форми організації суспільного виробництва: натуральне і товарне господарство.
Натуральне господарство – це історично перший тип господарства, при якому продукт виготовляється для задоволення власних потреб, а не для продажу. Натуральне господарство характеризується такими особливостями:
В найбільш чистому вигляді натуральне виробництво існувало лише у первісних народів. Панівним воно залишалось і при рабовласництві та феодалізмі. Зберігається воно й зараз, особливо в слаборозвинених країнах, а також у домашніх господарствах.
2. Товарна форма організації суспільного виробництва.
Товарне виробництво розвивається як протилежність натуральному. Це такий тип виробництва, при якому продукт виготовляється не для власного споживання, а для продажу і набуває форми товару. Товарне виробництво характеризується такими рисами:
Товарне виробництво зароджується ще в надрах первісного ладу. Особливий поштовх до його розвитку дав другий крупний суспільний поділ праці: відділення ремесла від землеробства, який відбувся у 2 тисячолітті до н. е. Панівним же воно стає лише з розвитком капіталізму і його проникненням у сферу виробництва.
Умовою виникнення товарного виробництва являється поділ праці. Саме спеціалізація на окремих видах діяльності створює умови для виникнення обміну. Проте сам по собі обмін праці не породжує неодмінно товарне виробництво. Поділ праці може існувати і в межах окремої господарської одиниці при натуральному виробництві.
Причиною виникнення товарного виробництва є економічне відособлення виробників. Коли виробник спеціалізується лише на виробництві окремого продукту і веде відособлене самостійне господарство, він вимушений обмінювати свій продукт на продукти інших виробників. Економічне відособлення пов’язане з розвитком інституту власності, перед усім приватної.
В своєму розвитку товарне виробництво пройшло два етапи:
3. Товар і його властивості.
Основною категорією товарного виробництва є товар.
Товар – це економічне благо, яке є об’єктом купівлі-продажу. Усі блага поділяють на економічні і вільні. Вільні – блага кількість яких перевищує потребу в них. Економічні – кількість яких менша ніж потреба в них. Це означає, що на усіх їх не вистачає в достатній кількості, а отже вони набувають вартісної оцінки. Щоб стати товаром благо повинно відповідати двом умовам:
З огляду на останню умову, не усі товари мають стовідсотково ознаки товарності. Виділять „чисті приватні” товари та „суспільні” товари. „чисті приватні” товари – товари по відношенню до яких можна реалізувати повністю усі права власності. Доступ до них можна отримати лише шляхом купівлі. Виробництво і споживання таких товарів успішно регулюється ринком а ціни на них адекватно відображають їх дійсну цінність. „Суспільні товари” мають такі ознаки: неділимість, неконкурентність споживання (тобто неможливо регулювати обсяги споживання даного товару суб’єктами у залежності від того, скільки вони заплатили); невиключеність із споживанні (тобто, незалежно від того, заплатив суб’єкт за товар і скільки заплатив, його неможливо відділити від споживання цього товару). Виробництво та споживання „суспільних товарів” не регулюється ринком тому це регулювання зазвичай здійснює держава. Однак є небезпека неадекватності цін на ці товари їх дійсній цінності. Таких товарів досить багато, наприклад послуги правоохоронних органів, діяльність уряду і т.п. багато товарів мають ознаки частково „суспільних”, а частково „приватних” товарів.
Щоб стати товаром благо повинно бути наділеним двома властивостями: споживчою вартістю и міновою вартістю.
Споживча вартість – це здатність товару задовольняти певні потреби людини. За способами споживання або використання людьми товари поділяють на три основних види:
Споживча вартість – категорія вічна, однак при товарному виробництві вона набуває суспільного характеру.
Мінова вартість – здатність товару обмінюватись на інші товари у певних пропорціях. Мінова вартість, що виражена в грошах, називається ціною товару.
В основі мінової вартості лежить внутрішня властивість товару – вартість.
Товари розрізняються як споживчі вартості, але в них є спільна риса – вони є продуктом праці. Навіть якщо мова йде про продукти природи, перетворення їх на товар потребує витрат праці, тому опосередковується працею.
Праця, яка втілена в товарі має двоїстий характер: з однієї сторони її можна розглядати як конкретну працю, з іншої – як абстрактну.
Конкретна праця – це набір конкретних операцій, праця в її корисній формі. Конкретна праця створює споживчу вартість.
Абстрактна праця – праця як витати фізичної та духовної енергії людини. Саме в такому розумінні праця дозволяє порівнювати товари. Абстрактна праця створює вартість товару.
4. Величина вартості товару. Закон вартості і його функції.
Величина вартості товару визначається кількістю робочого часу, витраченого на його виробництво. Однак індивідуальні витрати у різних виробників відрізняються. Тому вартість товару визначається суспільно-необхідними витратами праці. Це середні витрати праці, які необхідні для виробництва товару при суспільно-нормальних умовах виробництва, при середньому рівні умілості й інтенсивності праці.
Величина вартості залежить не лише від маси витраченої праці, але й від її складності та продуктивності. Складна (кваліфікована) праця в одиницю часу створює вартість більшу, чим проста.
Фактори, які впливають на величину вартості.
Інтенсивність праці – це напруженість праці. Вона збільшує кількість й загальну вартість виготовленої продукції, але вартість одиниці продукції залишається незмінною.
Продуктивність праці – збільшує кількість виготовленої продукції, але загальна вартість продукції залишається незмінною. При цьому ціна одиниці продукції зменшується.
Товарне виробництво підпорядковане дії закону вартості. Закон вартості – закон, який регулює розвиток товарного виробництва на основі обміну товарів у відповідності до втіленої в них абстрактної суспільно необхідної праці.
Закон вартості виконує такі функції:
5.Теоретичні концепції вартості товару.
В економічній науці немає єдиної точки зору стосовно визначення вартості товару. Існують різні теорії вартості, які або зводять вартість товару напряму чи опосередковано до витрат праці (трудова теорія вартості, теорія витрат виробництва), або шукають інші альтернативні джерела вартості (теорія трьох факторів виробництва, теорія граничної корисності, неокласична теорія вартості).
Трудова теорія вартості. Це одна з перших концепцій вартості, основи якої були закладені представниками класичної політекономії В.Петі, А.Смітом, Д.Рікардо. У цій теорії вартість товару визначається витратами праці на його виробництво. Всі товари являються результатами праці, тому праця є тим спільним, що дозволяє порівнювати усі товари. Найбільшого розвитку трудова теорія вартості набула в працях К.Маркса, який усунув протиріччя що були у представників класичної школи, доповнив її вченням про двоїстий характер праці й теорією додаткової вартості.
Теорія витрат виробництва. Ця концепція розвивається на початку ХІХ століття (Дж.Миль, Дж.Мак-Куллох). Поширення її пов’язане з розвитком крупного машинного виробництва, у якому наряду з працею робітника використовуються машини. Відповідно до цієї концепції, вартість товару зводиться до витрат виробництва, тобто витрат на засоби виробництва й оплату праці. Виходячи з цього ціни товарів визначаються цінами на елементи витрат.
Теорія трьох факторів виробництва. Виникнення цієї теорії приходиться на першу половину ХІХ ст. й пов’язане з іменами французьких економістів Ж.Б.Сея й Ф.Бастіа. На їх думку, у створенні вартості приймає участь не лише праця, а й інші фактори виробництва: капітал і земля. Кожний з факторів створює відповідну частину вартості: праця – заробітну плату, земля – ренту, а капітал – процент. Тому вартість товару являє собою вартість використання трьох факторів виробництва – праці, землі і капіталу й дорівнює сумі заробітної плати, ренти і проценту.
Теорія граничної корисності. Ця теорія набуває широкого поширення у другій половині ХІХ ст. Особливо повно вона розвинена в працях представників австрійської школи: К.Менгера, Ф.Візера, Э.Бем-Баверка. У цій концепції вартість визначається не витратами на виробництво, а суб’єктивними оцінками покупців. У свою чергу суб’єктивна цінність товару залежить від двох факторів: від наявного запасу даного блага (рідкості) і від міри насичення потреби у ньому. Таким чином, вартість товару визначається не просто його корисністю, а граничною корисністю. Гранична корисність – це те додаткове задоволення, яке приносить споживання іще однієї, додаткової одиниці товару. Цінність товару визначається граничною корисністю останньої (граничної) одиниці товару. Із збільшенням кількості товару його гранична корисність, а значить і його цінність знижується.
Неокласична теорія. Ця теорія розроблена представниками неокласичного напрямку (А.Маршалл) й набула найбільшого поширення у сучасній західній економічній науці. Прихильники цієї теорії вважають, що не існує ніякої внутрішньої властивості товару – вартості. Існує лише зовнішня властивість – ціна, яку товари отримують на ринку в процесі обміну. Ціна товару визначається чотирма факторами: корисністю, попитом, пропозицією і витратами виробництва.
Тема 5. Гроші
1. Історичні етапи розвитку грошових відносин.
Гроші — це одне з найвеличніших досягнень людства. Їх виникнення пов’язують з 7-8 тис. до н.е., коли у древніх племен з’явився обмін одних продуктів на інші. Історично як засіб полегшення обміну використовувались каміння, худоба, шматки металів чи інші предмети, які отримали загальне визнання у продавців та покупців як засіб обміну. Тобто все, що визнавало суспільство в якості обігу, - це і були гроші.
Згодом роль грошей починають виконувати дорогоцінні метали завдяки своїм властивостям:
В економічній науці виділяються дві основні концепції походження грошей:
Раціоналістична концепція - виходить з того, що гроші виникли як результат певної раціональної угоди між людьми, через необхідність виділення спеціального інструмента для обслуговування сфери товарного обігу. Раціоналістичну концепцію започаткував ще Арістотель.
Еволюційна концепція - виникнення грошей є результатом розвитку товарно-грошових відносин, в процесі якого із загальної товарної маси виділяється один товар, найбільш придатний для виконання функціональної ролі грошового товару. Засновниками цієї концепції стали основоположники класичної політекономії А.Сміт і Д.Рікардо, а розвинена вона була К.Марксом.
Процес виникнення грошей відображається у розвитку історичних форм вартості. Ці форми демонструють те, що використовувалось у процесі розвитку товарних відносин в ролі еквіваленту товарообміну. Виділяють такі чотири форми вартості.
Проста, випадкова або одинична: x товару А = y товару В. Обмін носить одиничний характер, роль еквіваленту виконують випадкові товари.
Повна або розгорнута форма вартості: x товару А = y товару В, або = z товару С, або = q товару D , або = n товару E. Еквівалентами в обміні є численні товари, мінові пропорції мають регулярний характер.
Загальна форма вартості: х товару А, y товару В, z товару С, q товару D ... = n товару Е. Безлічі товарів відповідає один товар – загальній еквівалент.
Грошова форма вартості: х товару А, y товару В, z товару С, q товару D, n товару Е = гроші. Роль загального еквіваленту виконує особливий товар – гроші.
У процесі розвитку товарообміну гроші постійно еволюціонували. На перших етапах роль грошей виконували певні споживчі продукти, які мали важливе значення для населення тієї чи іншої країни. (Наприклад, в античних народів худоба, у Київській Русі хутра). Це були товарні гроші. Вони наряду з тим, що використовувались як гроші, завжди могли використані як споживчий товар за прямим призначенням.
Згодом виникають металеві гроші. Вони використовуються спочатку у вигляді зливків, а потім починають чеканити монету. Перші монети з’являються в VII ст. до н.е. у Лідії (територія сучасної Турції).
Значно пізніше виникають паперові гроші – це такі гроші, які заміщують в обігу певну кількість повноцінних грошей. Уперше паперові гроші винайшли китайці. Їх почали друкувати у 812 році н.е. У XV - XVIII ст. гроші, виготовлені з паперу, появились у Європі й згодом стали основним замінником повноцінних грошей.
Для сучасної економіки характерні кредитні гроші. Це такі гроші, які являють собою боргові зобов’язання суб’єктів економіки і завдяки цьому виконують роль знаків вартості в обігу. Першою формою таких грошей став вексель. Згодом виникають банкноти – боргові зобов’язання (векселі) банків. Сучасні гроші – це боргові зобов’язання центрального банку.
Сучасні гроші існують переважно в безготівковому вигляді як електронні записи на рахунках. Говорять про появу електронних грошей. Носіями можуть бути пластикові картки. розрахунки можуть здійснюватись через Інтернет, мобільний зв’язок і т.п.
2. Суть і функції грошей.
Гроші – це товар особливого роду, який виконує роль загального еквіваленту. Суть грошей розкривається через їх функції. У вітчизняній економічній теорії виділяють п’ять функцій грошей: міри вартості, засобу обігу, засобу платежу, засобу нагромадження, світових грошей. Західна економічна наука на сучасному етапі виділяє всього три функції: міри вартості, засобу обігу, засобу нагромадження.
Гроші як міра вартості. Суть цієї функції полягає у тому, що в грошах вимірюються вартість інших товарів. Для виконання цієї функції не потрібна наявність реальних грошей, а використовується уявні. З цією функцією пов’язане таке явище як масштаб цін. Під масштабом цін історично розумілась певна кількість дорогоцінного металу, яка відповідала грошовій одиниці. Проте у сучасній економіці, де грошова одиниця не прив’язується до золота чи срібла, масштаб цін відображає купівельну спроможність грошової одиниці, кількість товарів, яку можна на неї придбати.
Гроші як засіб обігу. У цій функції гроші відіграють роль тимчасового посередника при обміні товарів. Для виконання цієї функції гроші обов’язково повинні бути в наявності. Функцію засобу обігу виконують реальні гроші.
Функція засобу платежу відображає особливості кредитного господарства: купівлі-продажу товарів у кредит з відстрочкою оплати (платежу). Тобто, покупці сплачують гроші за придбані товари лише тоді, коли настає строк платежу.
Функція засобу нагромадження. У цій функції гроші вилучаються з товарного обігу нагромаджуються на банківських рахунках. Такі заощадження є об’єктивною потребою розвитку ринкового господарства. Банки акумулюють гроші як засіб нагромадження і через позику знаходять їм прибуткове застосування в інших структурних ланках народного господарства.
Світові гроші у функціональному плані відображають вихід товарно-грошового обміну за межі національних кордонів. Порівняння купівельної спроможності грошових одиниць різних країн відбувається на міжнародних валютних ринках. При цьому виникає специфічний інструмент міжнародного порівнянні національних грошей - валютний курс.
3. Грошовий обіг та його закони.
Грошовий обіг – це рух грошей в готівковій та безготівковій формах, який обслуговує усі розрахунки в економіці.
Грошовий обіг підпорядкований певним законам. Одним за найважливіших є закон, який визначає кількість грошей, необхідну для обігу.
Закон грошового обігу виражає залежність між кількістю грошей в обігу, масою товарів, які обертаються, рівнем їх цін та швидкістю обороту грошей. Відповідно до класичного підходу кількість грошей, необхідних для обігу, визначається за формулою:
,
де КГ – кількість грошей, необхідних для обігу; СЦ — сума цін товарів; К — сума цін товарів, які про дані у кредит; П — сума платежів за борговими зобов’я заннями, ВП — сума пла тежів, які взаємно погашаються; Ш — середня кількість оборотів однієї грошової одиниці.
Сучасна західна економічна теорія при визначення кількості грошей, необхідних для обігу, у якості базового використовує рівняння Фішера:
,
де M – кількість грошей в обігу; V - швидкість обігу грошей, P – Середній рівень цін; Q – кількість товарів та послуг на ринку.
Відповідно до цього рівняння, кількість грошей, необхідних для обігу, визначається за формулою:
.
Важливим у розрахунку кількості грошей є визначення показника і складу грошової маси. Грошова маса – кількісний показник грошей. Вона складається з кількох грошових агрегатів:
При цьому грошова маса в обороті характеризується величиною грошового агрегату М2.
Закони грошового обігу визначають кількість грошей, необхідних для нормального товарного обігу. Якщо вони порушуються, відбувається порушення стабільності цін. Якщо грошей у обігу менше ніж потрібно то виникне платіжна криза, якщо ж більше потреби – інфляція.
4. Грошова система, її структура та типи.
Грошова система – форма організації грошового обігу, яка історично склалась в країні і закріплена в державному законодавстві. Елементами грошової системи є:
Історично склалось кілька основних типів грошових систем.
Металева грошова система. У цій системі в якості грошей використовуються дорогоцінні метали. За грошовою одиницею закріплюється певна кількість грошового металу. Металева грошова система існувала у вигляді біме6талевої і монометалевої.
Біметалева грошова система – в якості грошей використовувались два благородних метал: золото і срібло (XVI-XIX ст.).
Монометалева грошова система – в якості грошей використовується лише один метал, у більшості випадків золото.
Різновиди золотого монометалізму:
Після кризи 1929-1933 рр. Вільний розмін банкнот на золото було припинено. Виникає нова грошова система: паперово-кредитна.
Паперово-кредитна грошова система. Її характеризують:
Така система характерна для сучасної економіки.
5. Інфляція, її причини та соціально-економічні наслідки.
Інфляція – знецінення грошей, яке супроводжується підвищенням загального рівня цін. Інфляція це перевищення грошового попиту над пропозицією.
Інфляцію вимірюють за допомогою індексів цін. Індекс цін характеризує рівень інфляції. Також розраховують темпи інфляції. Його розраховують як темп зростання індексу цін:
,
де It – індекс цін у поточному періоді;
It – 1 - індекс цін у попередньому періоді.
Сучасна наука трактує інфляцію як багатофакторне явище, яке породжуються цілим рядом причин. Основні причини інфляції:
Класифікація інфляції. Розрізняють такі види інфляції:
Залежно від причин та механізмів інфляції, її поділяють на такі типи:
Інфляція справляє неоднозначний вплив на економіку. Незначна, помірна інфляція може стимулювати економічний розвиток. В умовах зростання цін, накопичувати доходи в грошовій формі стає невигідним, тому зростають споживчі витрати та інвестиції у виробництво. Відбувається розширення сукупного попиту, що й стимулює зростання виробництва. Незначна інфляція розглядається навіть як бажана. Вважається, що при темпах зростання цін до 10% на рік, інфляція не є небезпечною, оскільки залишається під контролем держави.
Проте галопуюча інфляція, а тим більше гіперінфляція приносить негативні наслідки, здійснює руйнівний вплив на економіку.
Інфляція призводить до знецінення грошових заощаджень населення. Внаслідок цього знижується життєвий рівень населення, зменшується споживання товарів та послуг, скорочується споживчий попит.
Інфляція призводить до знецінення основних та оборотних засобів підприємств, що викликає падіння інвестицій і скорочення обсягів виробництва.
Інфляція не однаково впливає на різні майнові групи населення. В більшій мірі страждають від неї люди з фіксованими доходами, які не можуть змінювати величину своїх номінальних доходів слідом за ростом цін. Як правило це люди з низькими доходами: студенти, пенсіонери, працівники бюджетної сфери. Багатші люди в меншій мірі страждають від інфляції, оскільки вони можуть захистити себе, утворюючи товарні запаси, інвестуючи в різноманітні активи. Тому інфляція викликає перерозподіл майна і доходів громадян, соціальне розшарування суспільства.
Інфляція спотворює ціни, що робить неможливим прогнозування їх динаміки і збільшує інвестиційні ризики. Тому стають невигідними інвестиції в галузі з великими термінами окупності, а це приводить до спотворення галузевих пропорцій економіки.
Інфляція викликає падіння обсягів виробництва та зростання безробіття.
Головна небезпека інфляції полягає в тому, що вона може вийти з під контролю, оскільки в її механізмі закладено тенденцію до прискорення темпів інфляції. Тому держава повинна здійснювати антиінфляційне регулювання.
Тема 8. Ринок: суть, функції та умови формування.
1. Суть і функції ринку.
Ринок є складним, полісистемним утворенням, його можна розглядати в різних аспектах. Саме тому в економічній літературі мають місце різні визначення ринку. Кожне визначення розкриває певний аспект ринку. Під ринком можна розуміти місце, де зустрічаються продавці і покупці товарів. З цієї очки зору ринок завжди має певну територіальну прив’язку. Можна говорити про ринок міста, регіону, віртуальний ринок в мережі Інтернет тощо.
Ринок являє собою механізм, який зводить разом продавців і покупців окремих товарів й дає першим можливість продати свій товар, а останнім купити необхідний їм товар. З цієї точки зору ринок має певну форму організації (аукціон, біржа, магазин й т.д.).
Основним інструментом ринку є угода. Тому ринок можна розглядати як сукупність ділових операцій, які здійснюються в певній сфері економіки або у певному місці. З цієї точки зору ринок характеризується наявністю угод купівлі-продажу. При їх відсутності говорять про відсутність ринку. Якщо їх кількість велика говорять про розвинений ринок. Збільшення угод свідчить про розвиток, зростання ринку й т.п.
Проте ці визначення характеризують лише окремі сторони цього складного економічного явища. У загальному розумінні ринок є формою організації економіки, яка відповідає певному механізму координації і регулювання економічної діяльності, відповідає певному соціальному устрою суспільства. Тому можна дати найбільш узагальнене визначення ринку. Ринок – це система економічних відносин між суб’єктами господарювання, яка основана на обміні товарами та послугами за цінами, що складаються у результаті взаємодії попиту і пропозиції в умовах конкуренції.
Ринок як механізм функціонування економіки виконує ряд важливих функцій, серед яких можна виділити наступні.
Регулююча функція. Ринок регулює виробництво й споживання тих чи інших товарів, визначає структурні пропорції виробництва, забезпечує розподіл і перерозподіл ресурсів у відповідності з попитом. Найважливіше значення при цьому відіграють ціни, а також конкуренція, яка впливає на рівень витрат виробництва товарів та послуг.
Функція ціноутворення. Ринок встановлює ціни, які віддзеркалюють суспільно-необхідні витрати виробництва, співвідношення між попитом та пропозицією, зміну потреб споживачів, моди, смаків тощо.
Стимулююча функція. Ринок спонукає виробників до зниження витрат виробництва, підвищення його ефективності на основі впровадження досягнень НТП, покращення якості продукції.
Інформаційна функція. Основним джерелом інформації для виробників і споживачів в умовах ринку є ціна. Через неї ринок інформує про стан економіки, тенденції її розвитку, зміну попиту на товари. Ціни інформують про те, що вигідно виробляти чи купувати і в якій кількості.
Алокаційна функція. Ринок забезпечує найефективніше розміщення і використання ресурсів. Завдяки гнучким цінам ресурси будуть спрямовані на виробництво найбільш необхідних суспільству товарів.
Контролююча функція. Ринок визначає значимість виробленого продукту і витраченої на його виробництво праці. Виконання ринком цієї функції забезпечує вплив споживачів на виробництво, оскільки саме вони визначають на ринку, наскільки необхідний суспільству вироблений продукт.
Оздоровча функція. Завдяки дії ринкових механізмів (конкуренції, цін) ринок очищає економіку від неефективних виробників, які погано працюють, виготовляють неякісний продукт, використовують застарілі технології й т.п. І навпаки, ринок підтримує ефективно працюючих виробників.
Комунікативна функція. Ринок встановлює зв’язки між економічними суб’єктами, забезпечує умови, за яких економічно відокремлені товаровиробники знаходять один одного і здійснюють обмін результатами своєї діяльності.
Ринковий механізм має певні особливості функціонування:
Основними параметрами ринку є попит, пропозиція, ринкова ціна та конкуренція. Для ефективного функціонування ринку потрібні певні умови. Серед них можна виділити такі:
2. Структура ринку. Класифікація видів ринку.
Ринок має складну структуру, яка включає різні види ринків. Види ринків класифікують за такими критеріями:
За економічним призначенням об’єктів ринкових відносин виділяють такі види ринків.
Ринок предметів споживання і послуг. На цьому ринку відбувається купівля-продаж споживчих товарів та послуг. Він відіграє провідну роль, оскільки спрямований на задо волення фізіологічних та соціальних потреб людини. Він безпосе редньо відображує виробництво і споживання, попит і пропозицію товарів.
Ринок засобів виробництва. Цей ринок спрямований на задоволення вироб ничих потреб. Його суб’єктами є фізичні та юридичні особи, що зай маються виробничою діяльністю. Підприємництво існує лише тоді, коли кожна юридична і фізична осо ба мають можливість вільно придбати будь-які засоби виробництва. Реальний ринок неможливий без розвиненої торгівлі засобами виробництва.
Ринок нерухомості. На цьому ринку здійснюється купівля-продаж об’єктів нерухомості (земельні ділянки, об’єкти, що на них збудовані, у тому числі й житлові будинки, природні об’єкти), а також прав на їх господарське використання. Суб’єктами цього сегменту ринку є фізичні та юридичні особи, які можуть купу вати об’єкти нерухомості як для особистого (квартира чи будинок), так і для виробничого споживання (земля для сільськогосподарської діяльності, приміщення для офісу тощо).
Ринок науково-технічних розробок та інформації включає науково-технічну продукцію, технічні засоби інформації, інформатив ні системи. Цей ринок забезпечує економіку новітніми технологіями, провідними досягненнями науки і техніки, забезпечуючи економічний розвиток й зростання добробуту населення.
Фінансовий ринок (ринок капіталу, фондовий ринок) — це специфічна сфера економічних відносин, де відбувається купівля-продаж фінансових ресурсів. цей ринок включає: кредитний ринок, ринок цінних па перів. Цей ринок являє гнучкий механізм мобілізації та перерозподілу вільних коштів для забезпечення фінансування витрат підприємств і організацій.
Валютний ринок. Це такий специфічний ринок, де предметом купівлі-продажу є різні національні валюти. Його функціонування зумовлено розвитком зовнішньоекономічних відносин між різними країнами і необхідністю взаємних розрахунків.
Ринок праці (робочої сили). Це одна з найважливіших ланок у розвиненій ринковій системі, яка забезпечує перерозподіл робочої сили між галузями економіки, формує структуру робочої сили.
За ступенем розвитку ринкових відносин розрізняють такі види ринків.
Розвинений ринок. Ціна на такому ринку формується під впливом попиту і пропозиції. Поряд з цим держава здійснює контроль за деякими цінами, встановлює мінімальну заробітну пла ту, а отже, є регулятором ринкових відносин. Характерними рисами розвиненого ринку є наявність різноманітних бірж, банків, страхо вих компаній, аудиторських і брокерських фірм та інших інституцій ринкової інфраструктури.
Ринок, що формується. Це ринок, що перебуває у стадії становлення. Для нього характерні наяв ність елементів неринкових відносин (натуральний обмін, надмірне втручання держави у господарське життя), відсутність розвиненої адекватної ринку правової бази, антиринкова психологія багатьох верств населення.
За умовами, в яких діють економічні суб’єкти виділяють такі види ринків.
Ринок вільної конкуренції. Такий ринок представлений великою кількістю продавців та покупців, які не можуть диктувати ціни і діють в рівних умовах. Доступ на такий ринок відкритий для усіх бажаючих.
Ринок недосконалої конкуренції. Такий ринок характеризується досить великою кількістю продавців, продукція яких має відмінності. Завдяки диференціації продукції, продавці мають певну владу над ціною і можуть диктувати свої умови покупцям. Але завжди існує загроза втрати споживача. Тому на цьому ринку зберігається конкурентна боротьба.
Монополізований ринок. Такий ринок характеризується пануванням одного або кількох продавців, які можуть диктувати ціни та умови продажу товарів не боячись втратити своїх покупців.
Регульований ринок. Це ринок, на якому держава законодавчо обмежує економічну свободу економічних суб’єктів з метою захисту конкуренції, стабілізації соціально-економічного становища, досягнення інших політичних цілей.
За відповідністю до чинного законодавства виділяють:
За територіальною ознакою виділяють:
За способом формування виділяють:
3. Інфраструктура ринку.
Інфраструктура ринку – це сукупність різних установ та інститутів, підприємств та організацій, які забезпечують нормальне функціонування ринку. Інфраструктура – сукупність галузей і підприємств, зайнятих обслуговуванням виробничої та невиробничої сфер економіки (транспорт, зв’язок, складське господарство, освіта тощо). Розрізняють виробничу, соціальну і ринкову (сфери обігу) інфраструктуру.
Інфраструктура ринку – це система підприємств і організацій, які забезпечують рух товарів, послуг, грошей, цінних паперів, робочої сили.
Функції ринкової інфраструктури:
Ринкова інфраструктура включає у себе такі основні елементи.
Організаційно-технічна інфраструктура – товарні біржі та аукціони, торговельні доми, холдингові і брокерські компанії, інформаційні центри і ярмарки, пункти прокату та лізингу, державні інспекції, транспортні комунікації та засоби зв’язку .
Фінансово-кредитна інфраструктура – банки, фондові і валютні біржі, страхові та інвестиційні компанії, фонди громадських організацій.
Науково-дослідна та інформаційна інфраструктура – наукові інститути, що вивчають ринкові проблеми, інформаційно-консультативні фірми, аудиторські організації, спеціальні навчальні заклади.
Державно-регулятивна інфраструктура – державні установи, які здійснюють ліцензування, патентування, митна служба, податкові органи й т.п.
4. Попит і пропозиція. Ринкова рівновага.
Попит - та кількість продукції, яку покупці бажають і можуть купити за визначеною ціною протягом певного періоду часу. Попит характеризує платоспроможну потребу в товарі. Попит – це функція, яка показує залежність між ціною товару (P) та кількістю товару (Q), яку бажають купити покупці за цією ціною. Формально функцію попиту можна виразити так:
.
Попит підлягає дії закону попиту. Закон попиту визначає обернену залежність між ціною та величиною попиту: підвищення ціни товару зменшує величину попиту на нього і навпаки.
Цю залежність демонструє крива попиту.
Р
D1 D2
Q
Крива попиту
На попит впливають цінові та нецінові фактори.
Цінові фактори. До них відноситься поперед усім ціна товару. Цінові фактори викликають рух по кривій попиту.
Нецінові фактори. Ці фактори викликають зміщення кривої попиту вверх-вправо при збільшенні попиту і вниз-вліво при зменшенні. До нецінових факторів належать: зміна доходів споживачів; зміна цін на інші товари; зміна смаків і уподобань споживачів; зміна очікувань споживачів; сезонні коливання попиту; зміна кількості споживачів і т.п.
Пропозиція - та кількість продукції, яку продавці можуть і готові поставити на ринок за визначеною ціною протягом певного періоду часу. Пропозиція – це функція, яка показує залежність між ціною товару та кількістю товару, яка пропонується на ринку за цією ціною. Формально функцію пропозиції можна виразити так:
.
Пропозиція підлягає дії закону пропозиції. Закон пропозиції визначає пряму залежність між ціною та величиною пропозиції: підвищення ціни товару збільшує його пропозицію на ринку і навпаки.
Цю залежність демонструє крива пропозиції.
Р
S1 S2
Q
Крива пропозиції
На пропозицію також впливають цінові та нецінові фактори.
Цінові фактори.. Зміна ціни викликає зміну величини пропозиції. Графічно це відповідає руху уздовж кривої пропозиції.
Нецінові фактори. Вони викликають зміщення кривої пропозиції вниз-вправо при збільшенні пропозиції і вверх-вліво при зменшенні. До нецінових факторів належать: ціни на ресурси і величина витрат виробництва; податки та дотації держави; науково-технічний прогрес; очікування продавців; сезонні фактори, кількість продавців на ринку і т.п.
Міра реакції величини попиту чи пропозиції на зміну ціни характеризує їх еластичність. Для різних товарів вона може бути різною.
Еластичність попиту - процентна зміна величини попиту, яка викликана процентною зміною ціни. Еластичність попиту характеризується коефіцієнтом еластичності. Коефіцієнт еластичності попиту (ЕD) - це відношення відсоткової зміни величини попиту до відсоткової зміни ціни. Коефіцієнт еластичності попиту розраховується за формулою:
.
Якщо одинична зміна ціни викликає більшу ніж одинична зміну величини попиту, то попит називають еластичним.
Якщо одинична зміна ціни викликає меншу ніж одинична зміну величини попиту, то попит називають нееластичним.
Якщо одинична зміна ціни викликає таку ж одиничну зміну величини попиту, то попит називають одинично еластичним.
Різні товари мають різну еластичність попиту. Попит на товари першої необхідності (наприклад, продукти харчування) слабко реагує на зміну ціни, тобто є нееластичним. У той же час, попит на предмети розкоші може бути дуже еластичним.
Еластичність попиту впливає на виручку продавця. Якщо попит еластичний, то зменшення ціни збільшує виторг продавця. Це відбувається тому, що обсяги продаж зростають у більшій мірі ніж зменшується ціна. І навпаки, збільшення ціни зменшує виторг продавця. Якщо попит нееластичний, то зменшення ціни зменшить виторг продавця, а збільшення ціни – збільшить його виручку. Отже, при еластичному попиті продавцю вигідно зменшувати ціну, а при нееластичному – збільшувати.
Еластичність пропозиції – це процентна зміна величини пропозиції, яка викликана процентною зміною ціни. Еластичність пропозиції характеризується коефіцієнтом еластичності. Коефіцієнт еластичності пропозиції (ЕS) - це відношення відсоткової зміни величини пропозиції до відсоткової зміни ціни. Коефіцієнт еластичності пропозиції розраховується за формулою:
.
Якщо одинична зміна ціни викликає більшу ніж одинична зміну величини пропозиції, то пропозицію називають еластичною.
Якщо одинична зміна ціни викликає меншу ніж одинична зміну величини пропозиції, то пропозицію називають нееластичною.
Якщо одинична зміна ціни викликає таку ж одиничну зміну величини пропозиції, то пропозицію називають одинично еластичною.
В результаті взаємодії попиту та пропозиції утворюється ринкова ціна. Вона відповідає точці перетину кривих попиту та пропозиції. В точці перетину кривих попиту і пропозиції ринок досягає рівноваги. Кількість товару, яку бажають купити за цієї ціни покупці співпадає з кількістю товару, яку за цією ціною бажають продати продавці. Отже немає ніяких спонукальних мотивів для того, щоб покупці і продавці змінили свою поведінку. Ситуація коли попит і пропозиція на ринку співпадають називається станом ринкової рівноваги. Ціна, при якій величини попиту та пропозиції співпадають називається ціною рівноваги. При рівноважній ціні немає ні дефіциту, ні надлишку товару на ринку.
P
S
надлишок
P1
PE
P2
дефіцит
Q
Досягнення ринкової рівноваги
В ринковому механізмі діють сили, які повертають у разі відхилення ринкову ціну до рівноважного значення, відновлюючи відповідність між попитом і пропозицією.
Якщо ціна стане вище рівноважної, наприклад, підніметься до рівня Р1, то на ринку утворюється надлишок товару. Надлишкові запаси примусять продавців знижувати ціну. Це буде відбуватися до тих пір, поки надлишок не ліквідується, тобто ринок не досягне стану рівноваги.
Якщо ціна встановиться нижче рівноважної (Р2 < РЕ), покупці захочуть купити більшу кількість дешевого товару. Проте продавці захочуть продати меншу кількість товару за низькою ціною. Утвориться дефіцит товару. конкуренція між покупцями змусить їх пропонувати вищу ціну. Вслід за підвищенням ціни буде збільшуватись і кількість запропонованого на ринку товару. Так буде тривати доти, поки ринок не досягне рівноваги.
Аналогічно буде діяти механізм відновлення рівноваги і в разі зміщення кривих попиту чи пропозиції. Ринкова рівновага буде встановлюватись в новій точці перетину кривих попиту і пропозиції.
5. Конкуренція та її місце в ринковій економіці.
Вважливим елементом механізму ринкового саморегулювання і одночасно конкретною формою функціонування ринку є конкуренція.
Конкуренція - це суперництво між суб’єктами ринку за кращі умови господарювання. Конкуренція ведеться за кращі умови продажу продукції, вигідну позицію на ринку, кращі умови залучення капіталу, за джерела сировини, за досягнення технічного прогресу, за кращі трудові ресурси й т.п.
Конкурентна боротьба відбувається на ринку не лише між продавцями, а й між покупцями. З цієї точки зору виділяють такі види конкуренції:
Конкуренція охоплює не лише представників однієї галузі. З цієї точки зору конкуренцію поділяють на внутрішньогалузеву і міжгалузеву.
Внутрішньогалузева конкуренція - це суперництво між підприємцями, які реалізують однаковий продукт або продукт-замінник. Мета такої конкуренція - переманити покупця. У результаті такої конкуренції встановлюються єдина ринкова ціна на товар.
Міжгалузева конкуренція - це суперництво між підприємцями за кращі сфери вкладення капіталу. Це змагання між підприємцями, що вклали капітали в різні галузі за більш високу норму прибутку. Результатом цієї конкуренції є перелив капіталів та вирівнювання норм прибутку.
Відповідно до режиму конкурентної боротьби виділяють такі типи конкуренції:
У залежності від того. який тип конкуренції переважає на ринку, виділяють чотири основних типи ринкових структур: ринок досконалої конкуренції; ринок монополістичної конкуренції; ринок олігополістичної конкуренції та ринок чистої монополії. На рику чистої монополії конкуренція відсутня взагалі. По методах конкурентної боротьби розрізняють цінову, нецінову, сумлінну і несумлінну конкуренцію.
Цінова конкуренція - маневрування цінами з метою вигідного використання ринкової кон'юнктури. Це може бути зниження ціни, використання монопольне високої ціни, ціни престижу, психологічної ціни і т.п.
Нецінова конкуренція базується на технологічних перевагах, підвищенні якості, ефективних методах збуту, реклами і т.п.
Сумлінна конкуренція - суперництво, при якому дотримуються правові й етичні норми взаємин.
Несумлінна - включає промислове шпигунство, підкуп співробітників, неправдива реклама, тиск через державні органи контролю, погрози фізичної розправи і т.п.
Ринок досконалої конкуренції. Виникає за умови існування великої кількості дрібних продавців, які продають ідентичну продукцію. Частка кожного на ринку настільки мала, що він не в змозі вплинути на ринкову ціну. Не існує жодних бар’єрів для появи нових фірм на ринку та виходу з нього. Цілком відкритий і вільний доступ учасників ринку до усієї ринкової інформації.
Ринок монополістичної конкуренції. Його характеризує: велика кількість дрібних фірм, що випускають диференційовану продукцію; фірми мають певний контроль над ціною, але у вузьких межах; відсутні бар’єри для входу в галузь і виходу з неї; є певні обмеження на доступ до інформації.
Ринок олігополістичної конкуренції. Його характеризують: невелика кількість фірм на ринку, серед яких є і великі; продукція фірм може бути як однорідною так і диференційованою; існує контроль фірм над ціною; існують бар’єри для входу в галузь і виходу з неї; існують обмеження на доступ до інформації.
Чиста монополія. На такому ринку існує лише одна фірма в галузі, що випускає продукцію, яка не має близьких замінників; фірма має повний контроль над ціною; існують нездоланні бар’єри для входу в галузь.
За методами конкурентної боротьби розрізняють цінову, нецінову, сумлінну і несумлінну (нечесну) конкуренцію.
Цінова конкуренція - маневрування цінами з метою вигідного використання ринкової кон’юнктури. Це може бути зниження ціни, використання монопольно високої ціни, ціни престижу, психологічної ціни і т.п. Переваги такої конкуренції в ому, що вона являє собою найбільш простий та доступний метод конкурентної боротьби. Проте застосування його обмежене величиною витрат фірми. Цінова конкуренція дестабілізує ринкові ціни й може викликати цінові війни. Наслідком таких війн є втрата доходів від продаж та розорення дрібних фірм. Тому часто фірми намагаються не вдаватись до цього методу, а в ряді випадків цінова конкуренція забороняється й законодавством (використання демпінгу).
Нецінова конкуренція базується на технологічних перевагах, підвищенні якості, ефективних методах збуту, й т.п. Основними методами нецінової конкуренції є реклама, покращення якості та диференціація продукту відповідно до специфічних запитів споживача, післяпродажне обслуговування, збільшення гарантійних термінів експлуатації, виробництво екологічно чистої продукції, формування позитивного іміджу фірми, стимулювання продаж та ін. Методи нецінової конкуренції стають все більш різноманітними. Перевагами такої конкуренції є те, що вона не викликає дестабілізацію цін й доступна за умов високої собівартості продукції. Недоліки – вона викликає подорожчання продукції, збільшення додаткових витрат, які не пов’язані з виробництвом.
Сумлінна конкуренція - суперництво, при якому конкуренти дотримуються правових і етичних норми поведінки.
Несумлінна конкуренція ведеться методами, які суперечать правовим і етичним нормам. До неї відносять використання та підробку чужих товарних знаків, продаж товарів за цінами нижчими ніж ринкові, промисловий шпіонаж, підкуп співробітників, неправдиву рекламу, поширення неправдивої інформації, що підриває імідж конкурента, тиск на конкурентів через державні контролюючі органи, загрози фізичної розправи й т.п. За використання методів недобросовісної конкуренції встановлюється відповідальність відповідно до норм національного законодавства або міжнародного права.
Конкуренція у цілому має позитивні наслідки: підвищення ефективності виробництва, зменшення вартості та підвищення якості товарів, більш повне врахування і задоволення потреб споживача, розвиток технічного прогресу. Проте конкуренція може спричиняти й негативні наслідки: збільшення непродуктивних витрат на рекламу, використання нечесних методів конкуренції, здійснення тиску на споживача.
6. Монополізм, його суть і форми прояву. Антимонопольна політика держави.
Монополізм - ситуація на ринку, коли один економічний суб’єкт може диктувати свої умови іншим. Цей диктат може відноситись до встановлення монопольної ціни, умов укладення угоди, обсягів закупок тощо. Монополізм виникає коли на ринку не існує конкурентів. Буквально слово монополія означає один продавець (від грецьких слів mono – один і poleo – продаю).
Розрізняють:
Монопосонія також є досить поширеним явищем. Наприклад крупні трейдери можуть виступати як монопольні покупці для сільськогосподарських підприємств, фірми виступають як монопольні покупці робочої сили, держава виступає монопольним покупцем деяких видів товарів.
Іноді на ринку можна спостерігати таке явище як білатеральна монополія. Це ситуація, коли на ринку існує один продавець і один покупець. такі ситуації існують в енергетичній галузі, комунальному господарстві.
Монополія може мати різні форми прояву. Це може бути панування на ринку окремого підприємства. Така монополія існує, коли на ринку існує лише один продавець товару. При цьому розміри підприємства не мають значення. Навіть дрібне підприємство може бути монополістом на певному ринку. У цьому розумінні монопольне положення завжди обмежується певною територією.
Монополізм може проявлятись у формі монопольної змови формально на ринку працює кілька продавців, проте вони укладають угоду про проведення єдиної збутової політики, цін, обсягів виробництва. Фактично це рівносильне пануванню на ринку одного продавця.
Монополія є продукт розвитку ринку. Досить часто фірми досягають монопольного положення внаслідок конкуренції і перемоги у конкурентній боротьбі. Монопольне становище може досягатись при створенні певних ринкових умов. До умов існування монополій можна віднести такі:
З точки зору захищеності монопольного становища розрізняють такі види монополій:
У залежності від причин, які викликали появу монополії, розрізняють види монополій:
Монополізм як явище спричиняє неоднозначний вплив на економіку. Він може мати як негативні так і позитивні наслідки.
Негативні наслідки монополізму:
Позитивні наслідки монополій:
Враховуючи негативні наслідки монополізму, держава проводить антимонопольну політику. Вона здійснюється за такими напрямками:
Не допустити розвитку монополізму та його негативних наслідків можна також шляхом захисту ринкових механізмів та підтримки конкурентного середовища. При забезпеченні економічного лібералізму сам ринок усуває деякі види монополій (наприклад, монополія, що є наслідком впровадження нового продукту, використання нової технології);
В Україні, як і в усіх ринкових країнах, створені правові основи для здійснення антимонопольного регулювання. Основне місце серед них посідає Закон України “Про захист економічної конкуренції” (від 11 січня 2001 року). В ньому визначені правові засади підтримки та захисту економічної конкуренції, обмеження монополізму в господарській діяльності.
7. Функції держави в ринковій економіці.
З моменту свого виникнення держава є суб’єктом економічної системи. Проте роль і функції держави у тій чи іншій системі відрізняються. В умовах ринку держава, як правило, не втручається в господарські процеси. Проблеми виробництва відносяться до сфери діяльності недержавного сектору. Однак сам ринковий механізм також має недоліки і є недосконалим. Тому для сучасної економіки характерна змішана економічна система, яка поєднує ринковий механізм з державним регулюванням економіки.
Економічні функції держави пов’язані з випадками неефективності ринку, до яких можна віднести такі.
Ринок розвивається циклічно, для нього характерна стихійність, яка може викликати кризові явища. Тому функцією держави є забезпечення економічної стабільності та здійснення антициклічного регулювання економіки.
Ринок немає механізмів захисту від монополії. Тому держава повинна здійснювати захист конкуренції та антимонопольну політику.
Ринок не здатен забезпечувати економіку достатньою кількістю грошей. Це може викликати платіжні кризи, гальмування економічного розвитку. Тому держава повинна контролювати грошовий обіг здійснюючи грошово-кредитну політику.
Ринок не регулює виробництво та споживання суспільних благ. Тому держава виступає як виробник або замовник суспільних благ, здійснює їх розподіл та регулює споживання.
Ринок не регулює зовнішні ефекти. Це випадки, коли економічна діяльність одних суб’єктів може зменшувати або підвищувати добробут суб’єктів, які не приймають участі в угоді. Наприклад, шкідливі викиди промислових підприємств зменшують добробут людей, які проживають поряд, викликають у них додаткові витрати на лікування, прибирання, ремонт тощо. Навпаки, такі види діяльності як охорона здоров’я, освіта, комунальне господарство пов’язані з позитивними зовнішніми ефектами. Виробництво товарів з негативними зовнішніми ефектами в умовах ринку буде надмірним, а з позитивними - недостатнім, поки держава не надасть підтримку. Тому держава повинна здійснювати регулювання зовнішніх ефектів.
Ринок не здатен забезпечити правильну структуру економіки. В умовах ринку розвиваються ті галузі які забезпечують оптимальне поєднання прибутковості і інвестиційного ризику. Держава повинна підтримувати галузі, які є низько прибутковими, але забезпечують загальну цілісність та працездатність економіки; наукомісткі галузі, які пов’язані з високими інвестиційними ризиками; галузі які забезпечують економічну незалежність, лідерство на світовій арені та національний престиж. Таким чином, важливою функцією держави є проведення структурної політики.
Ринок не гарантує збалансований регіональний розвиток економіки. Це може викликати економічні протиріччя між регіонами, соціальні проблеми. Тому задача держави – забезпечити правильні регіональні пропорції економіки.
Для ринку характерна соціальна нерівність. Певні категорії людей в умовах ринку позбавлені доходів, або їх доходи недостатні для підтримання споживання на прийнятному і достойному рівні. Крім того існують соціальні ризики: безробіття, втрата працездатності тощо. Тому функція держави – здійснення соціального захисту населення на основі перерозподілу доходів.
Ринок не забезпечує збалансованого природокористування. Тому держава повинна проводити екологічне регулювання, здійснювати природоохоронну діяльність.
Ринок не гарантує збалансованість зовнішньоекономічних відносин. Тому функцією держави є регулювання зовнішньоекономічної діяльності.
Нарешті, ринок потребує певної інституційної оформленості. Саме державі під силу встановити загальні правила економічної діяльності, слідкувати за їх виконанням, гарантувати права економічних суб’єктів. Без чого неможливе функціонування економіки. Держава є суб’єктом міжнародних відносин. Саме вона може укладати міжнародні угоди, створюючи тим самим умови для виходу національних економічних суб’єктів на міжнародні ринки.
Випадки неефективності ринку є об’єктивною причиною існування державного регулювання економіки.
Державне регулювання економіки – це сукупність функцій держави, пов’язаних з економічною і соціальною діяльністю та покликаних забезпечити умови функціонування ринкової економічної системи. Державне регулювання поєднує форми і методи впливу держави на хід соціально-економічного розвитку, на досягнення цілей державної економічної політики, а також сукупність знань і теоретичних концепцій такого регулювання.
Методи державного регулювання поділяють на:
За характером дії методи державного регулювання поділяють на методи прямого й непрямого впливу.
Пряме регулювання здійснюється шляхом законодавчих актів та, заснованих на них, дій виконавчої влади. Пряме втручання виражається у тому, що держава надає кредити, виступає власником підприємств, приймає законодавчі акти.
Непряме регулювання опирається на використання різних фінансових (бюджетно-податкових та кредитно-грошових) важелів, за допомогою яких уряд має можливість з певною мірою ефективності впливати на поведінку приватних фірм, підприємств.
Тема 7. Підприємство і підприємництво.
1. Суть підприємництва та умови його існування.
Підприємництво є одним з обов’язкових компонентів ринку, без якого він не може існувати. Проте підприємництво виникло набагато раніше ринку й існувало у різних економічних системах. Підприємництво є явищем історичним. Його зміст та види змінювались разом з розвитком економіки. Першими видами підприємництва були торгівля, військові походи, географічні експедиції. Лише з розвитком капіталізму і формуванням ринкової економіки підприємництво починає проникати у виробничу діяльність.
Підприємництво є складним суспільно-економічним явищем, яке можна розглядати у різних аспектах:
Як економічна категорія підприємництво відображає систему економічних відносин між суб’єктами господарювання, які пов’язані з пошуками різноманітних комбінацій ресурсів, здатних забезпечити комерційний успіх та максимізацію прибутку.
Вперше в науковий оборот термін „підприємництво” ввів французький банкір XVIII століття ірландець за походженням Ричард Кантільон (1680[?] – 1734). Підприємці, на його думку, це клас людей, які отримують нефіксовані (невизначені) доходи. Це ті, „хто дає визначену ціну в місці покупки, з тим щоби потім перепродати за невизначеною ціною”. Таким чином, Кантільон виділив характерні риси підприємництва: це діяльність, яка спрямована на отримання доходу і пов’язана з ризиком.
Наступний крок в усвідомленні підприємництва зробив Адам Сміт. Він визначав підприємця як власника, що самостійно веде господарську діяльність заради комерційного успіху. На його думку, підприємець переслідуючи свої інтереси сприяє задоволенню суспільних потреб. Сміт показав, що підприємництво характеризується самостійністю, ініціативністю і сприяє суспільному благу.
Французький економіст Жан-Батист Сей (1767 – 1832) називає підприємцем людину, яка здатна вміло комбінувати ресурси, організовувати діяльність людей в рамках господарської одиниці. Таким чином підкреслюється організаційна сторона підприємницької діяльності.
Німецький економіст і соціолог Вернер Зомбарт (1863 – 1941) розглядав підприємництво як соціально-психологічний феномен, в основі якого лежить устремління до „завоювання собі світу”. В матеріальній сфері це завоювання зводиться до збільшення грошової суми. У розумінні Зомбарта підприємець витупає як завойовник, багатий на ідеї, який може організувати людей, підкорити їх своїй волі, заставити їх працювати заради реалізації своїх цілей.
Проте найбільш значний вклад у розробку теорії підприємництва зробив австро0американський економіст Йозеф Шумпетер (1883 – 1050). Він розмежовує поняття підприємець та капіталіст (власник). На думку Шумпетера підприємництво не складає професію чи стійкий суспільний клас. Функція підприємництва не закріплюється навічно за якимись певним носієм. Підприємництво за Шумпетером пов’язане насамперед з новаторством. Саме новаторська функція відрізняє підприємця від капіталіста. При цьому він може й не бути власником, а отже не обов’язково приймає на себе ризик. Новаторство також відрізняє підприємця від традиційного менеджера. Новаторство підприємців полягає у пошуку нових комбінацій, основними серед яких є: 1) виробництво нових благ; 2) застосування нових способів виробництва і комерційного використання уже існуючих благ; 3) освоєння нових ринків збуту; 4) освоєння нових джерел сировини; 5) зміна галузевої структури. Завдяки новаторству підприємництво виступає основним фактором економічного розвитку.
Підприємництво являє собою специфічний тип економічної діяльності. У цьому розумінні підприємництво – це самостійна, ініціативна, здійснювана на власний ризик діяльність, яка спрямована на одержання прибутку.
Ознаками підприємницької діяльності є: самостійність; ініціативність; господарський ризик; відповідальність за результати діяльності; активний пошук нових комбінацій.
Виділяють такі функції підприємництва:
Суб’єктами підприємницької діяльності можуть бути:
Закон обмежує можливість займатись підприємницькою діяльністю для деяких категорій населення. Заборонено займатись підприємництвом:
Об’єктами підприємництва є сукупність певних видів діяльності. виділяють такі види підприємницької діяльності:
Підприємницька діяльність – це складна форма господарювання, яка будується за певними принципами та обмеженнями.
Принципи підприємницької діяльності:
Для розвитку підприємницької діяльності потрібні певні умови. Виділяють чотири групи умов підприємницької діяльності.
Правові умови. Вони полягають у створенні необхідної правової бази для підприємницької діяльності й, насамперед, у гарантії прав власності.
Економічні полягають у забезпеченні економічних умов підприємництва: захисті конкуренції й обмеженні монополізму; розвитку ринкової інфраструктури.
Політичні умови включають в себе, насамперед, забезпечення політичної стабільності і прогнозованості політики держави.
Психологічні умови. Вони передбачають формування позитивного суспільного відношення до підприємництва, розвиток культури підприємництва, підприємницької психології тощо. Психологічні умови особливо важливі у перехідних постсоціалістичних економіках.
2. Підприємство як суб’єкт ринкової економіки
Підприємницька діяльність здійснюється у певних організаційних формах й потребує створення певних організаційних структур. Основною організаційною структурою для здійснення підприємницької діяльності є підприємство.
Підприємство - це основна ланка економіки. Саме з підприємств складаються галузі і усе народне господарство. На підприємствах здійснюється виробництво суспільного продукту.
Підприємство є первинною ланкою суспільного поділу праці. У цьому розумінні – це колектив людей поєднаних поділом і кооперацією праці. Саме у підприємстві переплітаються існуючі і з’являються нові економічні інтереси.
Підприємство характеризується самостійністю й економічною відокремленістю. Основою самостійності підприємства є наявність власного майна та завершеного циклу виробництва. Підприємство являє собою технологічно єдиний комплекс засобів виробництва, пристосований для випуску готової продукції.
Підприємство – це самостійно господарюючий суб’єкт з правами юридичної особи, який здійснює виробничу, комерційну або науково-дослідницьку діяльність з метою отримання доходу.
У складі підприємства не може бути інших юридичних осіб.
Ознаками підприємства є наявність: власного балансу; розрахункового рахунку у банку; власної печатки; товарного знаку; юридичної адреси та ін.
Підприємство виконує такі функції:
Підприємства можна класифікувати за різними ознаками.
За формою власності підприємства бувають:
За формою організації підприємства бувають:
Товариство – форма організації підприємницької діяльності, що ґрунтується на поєднанні капіталів кількома громадянам або юридичними особами. Товариства бувають таких видів:
Корпорація (акціонерне товариство) – підприємство капітал якого створюється шляхом підписки на акції. Акціонери несуть обмежену відповідальність в межах свого внеску в статутний капітал. Закон встановлює мінімальний розмір статутного капіталу акціонерного товариства. В Україні він не може бути меншим 1250 мінімальних заробітних плат.
За розміром підприємства поділяють на: малі, середні та великі. Головними критеріями визначення розміру підприємств є кількість зайнятих та обсяги валового доходу. У відповідності до Господарського кодексу України, здійснюється такий поділ підприємств:
За сферою діяльності підприємства розрізняють: посередницькі, виробничі, комерційні, фінансові та інші.
Різноманітність форм підприємств створює можливості конкурентної боротьби між ними і прибуткового вкладення капіталу. Крім того підприємства можуть утворювати різні види об’єднань. Економічна конкуренція допомагає встановити, які форми підприємств є найбільш життєздатними та ефективними в умовах ринку.
3. Організаційно правові форми підприємницької діяльності.
Підприємницька діяльність може здійснюватись у різних формах, кожна з яких дозволяє забезпечити певні масштаби економічної діяльності, якомога повніше реалізувати інтереси підприємця. Форми підприємницької діяльності відрізняються як кількістю осіб залучених до неї так і їх правовим статусом. Підприємницька діяльність може здійснюватись як одноосібно так і шляхом об’єднання кількох осіб. Вона може здійснюватись як без створення так і зі створенням юридичної особи. Основною класифікацією форм підприємницької діяльності є класифікація за організаційно-правовими формами.
Організаційно правова форма показує: механізм створення капіталу суб’єкта підприємництва; механізм управління; механізм розподілу прибутку; механізм відповідальності за результати економічної діяльності; механізм ліквідації або реорганізації суб’єкта підприємництва.
За організаційно-правовими формами можна виділити такі форми підприємництва.
Індивідуальне одноосібне підприємництво без створення юридичної особи. Таке підприємництво засноване на особистій власності й особистій праці підприємця, проте підприємець може використовувати й найману працю. Перевагами такої форми є: проста процедура створення, не потребує значного капіталу; одноосібне управління й повний контроль засновника над бізнесом; весь дохід повністю належить власнику; можливість використовувати спрощену систему оподаткування (фіксований або єдиний податок). Недоліками є: капітал приватного підприємця формується за рахунок його приватного майна; основним джерелом фінансування розвитку є лише власний прибуток; можливість залучати до фінансування кредити обмежена кількістю майна, яке підприємець може надати у заставу; повна відповідальність за результати діяльності особистим майном.
Приватне підприємство – це юридична особа, заснована на власності окремого громадянина. Перевагами такої форми є: не потребує значного капіталу; 100% капіталу належить засновник що забезпечує йому повний контроль над бізнесом й одноосібне право на прибуток; відповідальність за результати діяльності лише майном підприємства юридичної особи й не поширюється на особисте майно засновника; можливість використовувати спрощену систему оподаткування (фіксований або єдиний податок). Недоліками є: капітал підприємства формується лише за рахунок приватного майна засновника; основним джерелом фінансування розвитку є власний прибуток; можливість залучати до фінансування кредити обмежена майном підприємства, яке воно може надати у заставу.
Одноосібні підприємства мають дуже обмежені можливості для фінансування свого розвитку. Тому з метою розширення масштабів бізнесу підприємці можуть об’єднувати свої капітали, утворюючи господарські товариства.
Господарське товариство – це підприємства, створені на засадах договору юридичних або фізичних осіб шляхом об’єднання їхнього майна і підприємницької діяльності з метою отримання прибутку. Господарські товариства бувають: повними; з обмеженою відповідальністю; з додатковою відповідальністю; командитні; акціонерні.
Повне товариство – договірне товариство, капітал якого утворено шляхом внесення паїв двох або більше осіб, які несуть повну і солідарну відповідальність за зобов’язання товариства всім своїм майном. Участь партнерів в управлінні і розподілі прибутку визначається їх часткою в капіталі товариства та установчими документами. Перевагами такої форми є: відносно проста процедура створення; не потребує значного капіталу, закон не обмежує його мінімального розміру; можливість використовувати спрощену систему оподаткування. Недоліками є: обмежені можливості залучення зовнішніх джерел фінансування бізнесу, основним джерелом залишається власний прибуток; повна відповідальність власників за результати діяльності товариства своїм особистим майном.
Товариство з обмеженою відповідальністю – спілка, яка має статутний фонд, поділений на частини, розмір яких визначається засновницькими документами. Учасники товариства несуть відповідальність за зобов’язаннями в межах їхніх вкладів у статутний фонд. Закон обмежує мінімальний розмір статутного фонду. В Україні він не може бути меншим 100 мінімальних заробітних плат. Перевагами такої форми є: відповідальність учасників за результати діяльності обмежена лише майном товариства й не поширюється на особисте майно засновника; більш висока кредитоспроможність дозволяє залучати зовнішні джерела фінансування; закон також дозволяє товариствам з обмеженою відповідальністю залучати фінансові ресурси шляхом випуску облігацій. Недоліками є: труднощі з оцінкою вартості й поверненням частки учасника при бажанні його вийти зі складу товариства; необхідність вносити зміни в реєстраційні документи при зміні складу учасників товариства.
Товариство з додатковою відповідальністю – спілка, статутній фонд якої поділений на частини, розмір яких визначено засновницькими документами. Учасники такого товариства відповідають за його борги своїми внесками у статутний фонд, а за нестачу цих коштів – додатково власним майном відповідно до внеску кожного з певним коефіцієнтом.
Командитне товариство – спілка, яка разом з одним або кількома учасниками, що несуть повну відповідальність за зобов’язання товариства всім своїм майном, включає також одного або кількох учасників, які несуть обмежену відповідальність лише вкладом у майно товариства. Повні партнери мають право управління, а їх дохід залежить від результатів діяльності товариства. Партнери з обмеженою відповідальністю приймають участь лише капіталом, не мають права управління й отримують фіксований дохід відповідно до величини свого паю.
Акціонерне товариство – товариство, яке має статутний фонд, поділений на певну кількість акцій рівної номінальної вартості. Капітал акціонерного товариства утворюється шляхом організації підписки і продажу акцій. Кожен акціонер є співвласником товариства і має право на участь в управління й отриманні частини прибутку акціонерного товариства пропорційно свої частці акцій в загальному акціонерному капіталі. По своїй суті акціонерне товариство є товариством з обмеженою відповідальністю в якому кожен акціонер несе відповідальність за зобов’язаннями товариства лише в межах свого внеску в акціонерний капітал. Закон обмежує мінімальний розмір статутного капіталу акціонерного товариства. В Україні він не може бути меншим ніж 1250 мінімальних заробітних плат. Перевагами такої форми є: обмежена відповідальність учасників за результати діяльності товариства; висока кредитоспроможність дозволяє широко залучати зовнішні джерела фінансування як за рахунок кредитів та випуску облігацій, так і за рахунок додаткової емісії акцій; не виникає труднощів з оцінкою вартості частки учасника, оскільки вона визначається ринковою вартістю акцій; при бажанні його вийти зі складу товариства достатньо продати свій пакет акцій. Недоліками є: продаж акцій на відкритому ринку може породжувати спекуляції ними, що збільшує ризик інвестування в акції і може зменшити можливості товариств залучати додаткові капітали через випуск акцій. Цей недолік часто усувають засновуючи акціонерні товариства закритого типу. акції таких товариств продаються лише серед визначеного кола акціонерів й не продаються вільно на відкритому ринку.
4. Акціонерне товариство, як форма організацій бізнесу. Акції, їх суть і види.
Найрозвиненішою формою господарського товариства є акціонерні товариства, на долю яких в країнах з ринковою економікою припадає 30-40 відсотків виробничих фондів.
Акціонерні товариства діляться на два види:
Акція – це цінний папір без установленого строку обігу, що засвідчує пайову участь у статутному фонді акціонерного товариства, підтверджує членство в акціонерному товаристві та право на участь в управлінні ним, дає право його власникові на одержання частини прибутку у вигляді дивіденду, а також на участь в розподілі майна в разі ліквідації акціонерного товариства.
Акції можуть бути простими та привілейованими; іменними та на пред’явника.
Прості акції дають право участі в управлінні акціонерним товариством. Вищим органом управління акціонерного товариства є загальні збори акціонерів. Голосування здійснюється з розрахунку: одна акція – один голос. Право контролю дає контрольний пакет акцій. Теоретично контрольним пакетом вважають 50% + 1 акція. Проте на практиці і менші пакети акцій дозволяють впливати на прийняття рішень. Дивіденди по простих акціях не гарантуються, а залежать від результатів діяльності товариства та рішення акціонерів.
Привілейовані акції надають акціонерам певні привілеї: у купівлі акцій нової емісії; гарантують певний розмір дивіденду; першочерговому у порівнянні з простими акціонерами повернені внесків при ліквідації товариства та ін. Досить часто за привілеї власників привілейованих акцій позбавляють права голосу.
Іменні акції – акції з вказаним іменем власника. Такі акції не може привласнити інша особа. Проте їх купівля-продаж потребує відповідного юридичного оформлення, а значить додаткових витрат та більшого часу.
Акції на пред’явника – без вказаного імені власника. Такі акції більш ліквідні, оскільки купівля-продаж не потребує додаткових витрат на юридичне оформлення, робиться лише відповідний запис в реєстрі акціонерів. Проте вони не захищені від привласнення іншою особою.
За формами випуску акції можуть бути готівковими та безготівковими. В сучасній економіці переважають безготівкові. Вони існують у вигляді записів у реєстрах. На руки акціонеру видається лише сертифікат акцій, у якому вказується якою кількістю акцій і на яку суму він володіє. В Україні усі акції випускаються у безготівковій формі.
Акція приносить власнику дохід у двох формах: у формі дивіденду; у формі зростання курсової ( ринкової) ціни акції.
Дивіденд – частина прибутку акціонерного товариства, яка виплачується власнику акції. Дивіденд може встановлюватись або у вигляді абсолютної суми, або у вигляді відсотку від номінальної ціни акції.
Зростання курсової ціни акції – дохід, який має вигляд перевищення поточної ринкової ціни акції над ціною, за яку акціонер придбав її.
Акції мають: номінальну ціну; підписну ціну і ринкову (курсову) ціну.
Номінальна ціна – ціна, яка вказана в акції при її випуску. Вона вказує яку частку в акціонерному капіталі займає одна акція. Номінальна ціна має значення лише для визначення частки кожного акціонера в загальному капіталі акціонерного товариства.
Підписна ціна – ціна за якою акціонерне товариство продає акції при їх первинному випуску. Ця ціна визначає дійсний обсяг капіталу, який залучає товариство через випуск акцій.
Ринкова (курсова) ціна акцій – ціна за якою акції купуються-продаються на вторинному ринку. Ринкова ціна не впливає на розмір капіталу акціонерного товариства, але впливає на привабливість його акцій для інвесторів, а отже визначає можливості залучення товариством у майбутньому додаткових капіталів через випуск акцій.
Курсова ціна звичайних акцій безпосередньо залежить від прибутку акціонерного товариства: чим він більше, тим вища їх ціна. Другим фактором, що впливає на курсову ціну, є норма позичкового процента: якщо він більший, то нижча ціна і навпаки. Ринкова ціна акцій визначається за формулою:
.
5. Малі підприємства і їх місце та роль в економіці.
Малі підприємства займають особливе положення в економіці, тому їм приділяється велика увага з боку держави.
Малі підприємства заповнюють ті ніші ринку, які не вигідні крупному бізнесу, а отже роблять більш досконалою і органічною структуру економіки. Це можуть бути ніші пов’язані з виконаннями разових замовлень, робіт з невеликими обсягами, врахуванням особливих індивідуальних запитів споживача. Тому малий бізнес сприяє більш повному задоволенню потреб споживачів.
Малі підприємства надають економіці більшої гнучкості і мобільності, оскільки схильні більш чуттєво ніж великі підприємства реагувати на зміни у попиті, а також реструктуризація та перебудова на малих підприємствах потребує значно менше часу і зусиль ніж на великих.
Малі підприємства створюють конкурентне середовище, а отже запобігають монополізації економіки.
Малі підприємства конкуруючи з крупними вимушені постійно вдаватись до інновацій, а отже вони фактором науково-технічного прогресу в економіці.
Малі підприємства сприяють зайнятості й зменшенню безробіття, адже вартість робочого місця на малому підприємстві значно нижча ніж на великому.
Малі підприємства сприяють розвитку духу підприємництва й більш повної реалізації багатогранних економічних інтересів населення.
Хоча малі підприємства відіграють дуже важливу роль в економіці, вони знаходяться у більш жорстких умовах функціонування ніж великі. Вони мають менші можливості для залучення фінансових ресурсів, крім того не можуть витримувати конкуренції з боку великих. Саме тому в розвинених країнах держави здійснюють підтримку малого бізнесу. Ця підтримка здійснюється через надання фінансової допомоги та фінансових пільг, організацію матеріально-технічного та інформаційного забезпечення.
З огляду на особливий статус малих підприємств, виникає необхідність критеріїв малого підприємства. Найбільш поширеними критеріями виділення малих підприємств є кількість зайнятих та обсяги обороту.
У відповідності до Господарського кодексу України малими вважаються підприємства, на яких чисельність працюючих не перевищує 50 чоловік, а річний валовий дохід не перевищує суми, еквівалентної 500 тис. євро;
Тема 8. Витрати та результати діяльності підприємства.
3. Форми доходу підприємства. Валовий дохід підприємства та його розподіл.
1. Кругообіг та обіг капіталу підприємства.
Для того, щоб здійснювати виробничу діяльність, підприємству потрібен капітал, який воно пускає в оборот. Капітал повинен бути в постійному русі. Рух капіталу характеризується його кругооборотом.
Кругооборот капіталу – це рух вартості факторів виробництва через сфери виробництва і обігу, в результаті чого вона проходить три стадії й послідовно приймає виробничу, грошову і товарну форми.
РС
Г — Т … В … Т′ — Г′ ,
ЗВ
де Г – первинний авансований капітал в грошовій формі,
Т – товар,
РС – робоча сила,
ЗВ – засоби виробництва,
В – процес виробництва товарів та послуг,
Т′ - вироблений продукт (його вартість перевищує Т, Т′ = Т + ∆Т),
Г′ - зрісший первинний авансований капітал. (Г′ = Г + ∆Г).
Стадії кругообороту:
Г - Т – на цій стадії купуються засоби виробництва, наймається робоча сила, формуються умови виробництва;
... В ... – на цій стадії здійснюється виробництво товарів і послуг;
Т′ - Г′ – на цій стадії відбувається реалізація товарів і послуг і одержання прибутку.
У процесі кругообороту капітал приймає три функціональні форми: грошову, продуктивну і товарну.
Кругооборот, розглянутий як безупинно поновлюваний процес, називається оборотом капіталу.
Протягом одного кругообороту фірмі повертається лише частина початково авансованої вартості; протягом одного обороту фірмі повертається вся початково авансована вартість.
Час обороту - це період, протягом якого ресурси, пройшовши сфери виробництва і обігу, повертаються до вихідної (грошової ) форми.
Час обороту розпадається на час виробництва і час обігу.
Швидкість обороту вимірюється кількістю оборотів ресурсів, яку вони здійснюють протягом року:
,
де n - кількість оборотів у рік,
O - прийнята одиниця часу (рік),
t - час обороту даних ресурсів.
2. Капітал підприємства та його структура.
У відповідності до способу переносу вартості використовуваного виробничого капіталу на вартість створеного товару капітал ділиться на дві групи: основний і оборотний.
Основний капітал - капітал, який функціонує протягом тривалого часу, не втрачає своєї натуральної форми і переносить свою вартість на вартість продукції частинами. До основного капіталу відносяться будівлі, споруди, машини, устаткування, інструмент і інвентар (крім малоцінного й такого, що швидко зношується).
Оборотний капітал - капітал, який функціонує протягом одного виробничого циклу і цілком переносить свою вартість на продукт. До нього відносяться сировина, матеріали, незавершене виробництво, малоцінні й такі, що швидко зношуються інструменти та інвентар, а також капітал, використовуваний для найму робочої сили.
Процес переносу вартості основного капіталу протягом терміну його служби на вартість виготовленого продукту й акумулювання її в амортизаційному фонді називається амортизацією.
Амортизаційний фонд призначений для відновлення елементів основного капіталу, що вибув з виробничого процесу внаслідок фізичного і морального зношеня.
Фізичне зношення основного капіталу - це втрата ним споживчої вартості, матеріальне зношення в процесі використання або під впливом зовнішніх факторів (корозія, температура і т.п.).
Моральне зношення - це втрата вартості основного капіталу з двох причин:
3. Витрати суспільства та підприємства.
У своїй діяльності підприємства використовують різноманітні ресурси. Більшість ресурсів купується на ринку і має вартісну форму. Витрати ресурсів на виробництво продукції, які набувають вартісної форми, називаються витратами виробництва.
Існує два підходи у розгляді витрат виробництва.
1) З точки зору всього суспільного виробництва їх поділяють на:
На рівні підприємства існує одночасно також два підходи до визначення витрат виробництва:
В економічному підході витрати розглядаються як альтернативні витрати, тобто альтернативна вартість ресурсів при найбільш доцільному альтернативному варіанті їх використання.
Економічні витрати – це витрати, які підприємство повинно здійснити, або ті доходи, які підприємство повинно забезпечити постачальникам ресурсів для того, щоб відволікти ці ресурси від використання в альтернативних виробництвах.
Економічні витрати поділяють на явні і неявні.
Явні (зовнішні) представляють собою плату постачальникам ресурсів (праці, сировини, енергії, придбання обладнання й т.п.). Вони відображаються на балансі підприємства, тому їх називають бухгалтерськими. В бухгалтерській звітності їм відповідає поняття собівартості.
Неявні (внутрішні) – це неоплачені витрати на власний та самостійно використовуваний ресурс. Вони не враховуються як витрати в бухгалтерській звітності й представляють собою недоотримані доходи через відмову використовувати власні ресурси за межами фірми. До неявних відносять й нормальний підприємницький прибуток.
В короткострокових періодах витрати поділяють на постійні та змінні.
Постійні (FC) – витрати, величина яких не залежить від змін обсягів випуску (орендна плата, адміністративні видатки, амортизація).
Змінні (VC) – витрати, величина яких змінюється в залежності від змін обсягів продукції (витрати на сировину, енергію, оплату праці робітників й т.п.).
В економічному аналізі розраховують такі показники витрат:
Валові (TC) – це всі витрати (постійні та змінні) в сукупності. TC = FC + VC.
Середні (AC) – величина витрат, яка приходиться на одиницю продукції. AC = TC / Q.
Граничні (MC) – додаткові витрати на виробництво додаткової одиниці обсягу продукції. MC = ∆TC / ∆Q.
В економіці використання ресурсів підлягає дії закону спадної продуктивності ресурсів. Відповідно до нього, віддача від кожної додаткової одиниці ресурсу буде зменшуватися, якщо величина витрат цього фактора збільшується, а інші фактори залишаються незмінними.
Собівартість – грошовий вираз витрат підприємства на виробництво продукції. Вона відображає витрати сировини і матеріалів, амортизаційні відрахування, оплата праці, відрахування на соціальне страхування, плата за кредит та ін.
4. Форми доходу підприємства. Валовий дохід підприємства та його розподіл.
Результатом діяльності підприємства є його дохід. Валовий дохід – це загальна сума доходу від усіх видів діяльності підприємства. Частина валового доходу підприємства за вирахуванням усіх витрат на виробничу і комерційну діяльність є прибутком підприємства. Прибуток підприємства є основним джерелом розвитку підприємства, науково-технічного вдосконалення його матеріально-технічної бази, усіх форм інвестування, джерелом сплати податків.
Основна доля прибутку підприємства – прибуток від реалізації (ПР), який залежить від обсягу виробництва, собівартості продукції і ціни. Прибуток від іншої реалізації (Пір) – це перевищення доходів продукції непромислового виробництва (робіт, послуг), відпущених на сторону, від реалізації матеріалі, засобів праці, нематеріальних активів (винаходів товарних знаків, промислових зразків, ноу-хау, програмного забезпечення, банків даних) над видатками по них.
Прибуток від позареалізаційних операцій (Ппр) – різниця між доходами і видатками по цих операціях. Ці операції, не пов’язані із збутом продукції: пайова участь у спільних підприємствах, розміщення на депозитних рахунках в банках тимчасово вільних коштів, надходження, штрафів, боргів, пені.
Балансовий прибуток (Пб = Пр ± Пір ± Ппр) є базою оподаткування, податком на прибуток підприємства. Чистий прибуток, що залишається після сплати податку використовується на соціально-економічні цілі підприємства: розвиток підприємства, соціально-культурну сферу, матеріальне заохочення виробників, формування ресурсного фонду, виплати в благодійні фонди. Використання прибутку визначається статутними документами підприємства і залежить від його форми власності і організаційно-правової форми. На акціонерному підприємстві розподіл прибутку визначається зборами акціонерів і передбачає виплату дивідендів власникам акцій.
Прибуток є абсолютним показником ефективності діяльності підприємства, який залежить від величини авансованого капіталу. Відносним показником є рентабельність, який в загальному виді розраховується як відношення прибутку до витрат, тобто є нормою прибутку. Розрізняють показники рентабельності, які використовуються для оцінки ефективності використовуваних у виробництві авансованих ресурсів (капіталу) і поточних витрат, і показники, на основі яких визначають доходність і ефективність використання майна підприємства.
Ефективність виробничо-господарської діяльності підприємства відображає показник рентабельності виробництва (балансової рентабельності Rб), розраховується як відношення балансового прибутку до середньої за період вартості капіталу (основних фондів і оборотних засобів):
Рентабельність сукупних активів (Ra) характеризує ефективність використання всього майна підприємства і визначається відношенням балансового прибутку до середньої суми активів балансу підприємства:
.
Рентабельність власного (акціонерного) капіталу (Rв) характеризує ефективність вкладеного в підприємство власного капіталу і є нормою прибутку на власний капітал:
.
Ефективність втрат на виробництво і збут продукції характеризує показних рентабельності продукції (Rпр), який визначається відношенням прибутку від реалізації до повної собівартості реалізованої продукції:
.
Тема 9. Основи теорії відтворення.
1.Суть, основні риси та типи відтворення.
2. Економічне зростання, його суть та фактори.
3. Економічний цикл і його фази.
4. Малі, середні та довгі цикли.
5. Анти циклічні заходи держави.
1. Суть, основні риси та типи відтворення.
Відтворення – це процес суспільного виробництва, який розглядається як безперервний процес у постійному відновленні.
Суспільне економічне відтворення основане на органічній єд ності всіх частин, що його утворюють і передбачає відтворення усіх елементів економічної системи:
• виробництва, розподілу, обміну, споживання;
• домогосподарств, підприємств, галузей, економічних регіо нів і всього виробництва;
• продуктивних сил, складових його частин і економічних відносин;
• суспільного виробництва і суспільного споживання.
Економічне відтворення суспільства включає в себе такі най важливіші моменти:
1) відтворення суспільного продукту та його конкретних форм;
2) відтворення людського ресурсу як особистісного фактора виробництва та його зайнятості;
3) відтворення основного і оборотного капіталу суспільства, тобто засобів виробництва, як необхідних умов суспільного про цесу відтворення;
4) відтворення національного багатства;
5) відтворення споживання;
6) відтворення економічних відносин. У складі економічних відносин відтворюються різноманітні форми власності, відносини розподілу, товарно-грошові відносини.
Види економічного відтворення.
Просте відтворення — це відновлення процесу суспільного виробництва з року в рік у незмінних масштабах. Просте відтво рення передбачає, що прибуток та інші доходи не використову ються на заощадження та інвестиції, а повністю споживаються домогосподарствами. .Просте суспільне відтворення було типовим для до капіталістичних економічних формацій.
Розширене відтворення економіки — це відтворення суспіль ного виробництва в зростаючих розмірах. У цьому разі частина прибутку та інших доходів підприємств і домогосподарств на громаджується та інвестується у виробництво з метою розши рення його межі виробничих можливостей.
2. Економічне зростання, його суть та фактори.
Розширеному відтворенню відповідає таке явище як економічне зростання. Під економічним зростанням розуміють збільшення кількості, товарів і послуг, які продукує національна економіка. Графічно економічне зростання зображають переміщенням кривої виробничих можливостей вправо. Економічне зростання вимірюють двома способами. По-перше, темпами зростання реального ВВП за певний проміжок часу — здебільшого за рік. По-друге, темпами зростання реального ВВП надушу населення за той самий період.
Економічне зростання є важливою економічною метою кожної країни. Збільшення обсягу продукції в розрахунку на душу населення означає підвищення рівня життя в країні. Економіка, що зростає, спроможна повніше задовольняти потреби людей і ефективніше розв'язувати соціально-економічні проблеми. Збільшення заробітків у ході економічного зростання створює можливості сім'ям і окремим особам отримувати додаткові матеріальні блага і послуги без відмови від споживання інших життєвих благ. Економічне зростання дає можливість країні боротися з бідністю та забрудненням довкілля. Економічне зростання створює можливості для скорочення робочого часу і збільшення часу відпочинку й дозвілля. Економічне зростання полегшує розв'язання проблеми обмеженості ресурсів. Воно дає змогу нації зберігати державну незалежність.
Фактори економічного зростання. Економічне зростання будь-якої країни визначають чотири групи факторів:
1) фактори пропозиції;
2) фактор попиту;
3) фактор ефективності;
4) соціокультурні, інституційні та інші фактори.
Фактори пропозиції зумовлюють фізичну здатність економіки до зростання. Їх є чотири:
1) кількість та якість природних ресурсів;
2) кількість та якість трудових ресурсів;
3) обсяг капіталу країни;
4) технологія.
Тільки наявність більшої кількості або кращих за якістю ресурсів, ураховуючи і технологічний потенціал, дає змогу національній економіці виробляти більший обсяг продукції.
Природні ресурси — це землі, корисні копалини, енергоносії, водні ресурси, клімат. Проте важливо не лише багатство ресурсів, а їх раціональне і ефективне використання. Трудові ресурси — пропозиція робочої сили, її кваліфікація, дисциплінованість, мотивація до праці — становлять найважливіший фактор економічного розвитку. Тут також важливе ефективне використання трудових ресурсів, низький рівень безробіття. Капітал сукупність засобів виробництва. Тут важливо не лише оновлювати, а й нарощувати основний капітал через інвестування. Технологія, яка охоплює також науково-дослідні й проектно-конструкторські розробки, менеджмент та підприємництво.
Стабільне економічне зростання передбачає не лише повне використання ресурсів, а й досягнення оптимальної структури виробництва (фактор ефективності). Іншими словами, країна має використовувати ресурси найекономніше (виробнича ефективність) і виробляти з них найцінніші для суспільства товари і послуги (розподільна ефективність).
Існує низка інших факторі в, які впливають на економічне зростання. Це передовсім соціокультурні та інституційні чинники. До них належать: сприятлива соціальна, культурна і політична атмосфера, позитивне ставлення до праці. В тривалому періоді економічне зростання залежить від політичної організації суспільства.
Типи економічного зростання.
Екстенсивний тип економічного зростання — це нарощування виробництва товарів і послуг на основі збільшення кількості факторів за попереднього рівня технології. Інакше кажучи, обсяг продукції зростає за рахунок збільшення чисельності робочої сили, обсягу інвестицій, використовуваних сільськогосподарських угідь та інших ресурсні. При цьому продуктивність праці залишається незмінною.
Інтенсивний тип економічного зростання — це збільшення виробництва товарів послуг на основі підвищення ефективності використання ресурсів — підвищення кваліфікації працівників, поліпшення використання реального капіталу, застосування принципово нових машин і механізмів, кращої організації господарської діяльності тощо. За цього типу зростання продуктивність праці підвищується.
3. Економічний цикл і його фази.
Циклічність — це специфічна форма функціонування ринкової економіки. Виділяють три підходи до визначення причин циклічності:
1) пояснення циклів зовнішніми (екзогенними) факторами. Це явища, які відбуваються за межами економічної системи (зміна чисельності населення, винаходи, інновації, війни. тощо);
2) пояснення внутрішніми (ендогенними) факторами.. Це явища, які відбуваються всередині економічної системи (споживання, інвестиції, діяльність уряду і т.п.).
3) пояснення синтезом внутрішніх і зовнішніх причин.
У структурі економіки особливо рельєфно виражені середні цикли, що справляють найбільш відчутний вплив на розвиток економічних процесів. У зв'язку з цим середні цикли не без підстав називають базисними або відтворювальними. Цикл характеризується періодичними піднесеннями й падіннями ділової активності. Основною властивістю циклу є коливання темпів зростання ВВП в часі.
Фази циклу. Економічні цикли середньої тривалості, як правило, містять чотири фази, що йдуть у своєму розвитку одна за одною (див. Рис):
ВВП
1 2 3 4
час
Криза (рецесія) характеризується: перевиробництвом з наступним падінням обсягів виробництва; падінням товарних цін; зростанням безробіття; падінням рівня життя населення; зростанням взаємних неплатежів; ростом процентних ставок.
Депресія (застій, стагнація) характеризується стабілізацією виробництва, але на низькому рівні; високий рівень безробіття; рух капіталу нежвавий, відсутні нові інвестиції.
Пожвавлення – початок оновлення основного капіталу; активізація інвестицій та сукупного попиту; підвищення рівня виробництва; зменшення безробіття; зростання товарних цін.
Піднесення (експансія) – масове оновлення й розширення основногокапіталу4 стрімке зростання прибутків й цін; обсяги виробництва перевищують максимальні в минулому циклі.
Визначальними у цих фазах є криза і піднесення. Тому дехто з вчених розглядає структуру економічного циклу як двохфазову: рецесія й експансія.
Найбільш складною і суперечливою фазою економічного циклу є криза. З одного боку, вона несе в собі величезну руйнівну силу: скорочення виробництва, масові банкрутства, безробіття, зниження життєвого рівня, наступ на соціальні завоювання трудящих і демократію, неминучу політичну напруженість. З іншого боку вона відіграє конструктивну функцію. прискорюючи відмирання застарілих економічних систем, вона є водночас найважливішою ланкою, яка розчищає шлях для нового витка розвитку — прискорення технічного і технологічного оновлення виробництва, структурної перебудови економіки, підвищення ділової активності.
Умови сучасного розвитку характеризуються глибокими змінами структури економічного циклу і змісту його окремих фаз. Щ зміни пов'язані передусім з впливом на відтворювальні процеси досягнень науково-технічного прогресу, активним впровадженням у виробництво ресурсозберігаючих технологій, зростанням частки галузей, які виробляють товари широкого вжитку, а також сфери послуг, що менше піддаються циклічним коливанням.
На зміст циклічності дуже відчутий вплив має інтернаціоналізація відтворювальної структури, так само як і масштабне застосування в системі управління економікою новітніх засобів інформатики. Це природно, розширює можливості здійснення як на макрорівні, так і на рівнях окремих корпорацій ефективної антициклічної політики. Як наслідок цього в повоєнному розвитку економіки відбулися загальне скорочення тривалості фаз економічного циклу та більш швидке досягнення стану структурної рівноваги.
4. Малі, середні та довгі цикли.
Циклічність являє собою відхилення економіки від стану рівноваги, яке може бути представлено в трьох видах:
Відповідно до цього розрізняють такі основні види циклів.
Короткочасні, або короткі (3-4 роки). В їх основі лежить необхідність оновлення товару, або коливання попиту на гроші Малі цикли пов’язані з відновленням рівноваги на споживчому ринку. Вони регулюються безпосередньо на підприємстві з допомогою проведення маркетингових досліджень, стратегічного планування.
Середні (7–11 років). Середні цикли виникають в результаті міжгалузевої конкуренції. Їх матеріальною основою є необхідність оновлення основного капіталу. Для впливу на них використовуються методи державного централізованого регулювання.
Великі економічні цикли (40-60 років). Поряд з малими і середніми циклами існують більш тривалі економічні цикли, названі „довгими хвилями”. М.Д. Кондратов виділив дві з половиною „довгі хвилі”: перша – з початку 90-х років 18 ст. до 1844-1851 рр.; друга – до 1896 р; третя – з 1896 р. по 1920 р. Ці цикли називають „довгими хвилями Кондратьєва” від імені російського вченого, який їх описав. „Довгі хвилі” складаються з висхідної фази „великого піднесення”, що триває 20-25 років та низхідної фази – „великого спаду”, які пов’язані з великими науково-технічними відкриттями і їх широким застосуванням в промисловості. Матеріальною основою таких циклів є зміна базових технологій та поколінь машин (стрибок у лінії технічного прогресу), оновлення об’єктів інфраструктури.
Іноді виділяють також циклічні коливання вікових трендів.
В економічній теорії виділяють також цикли Кітчина тривалістю3-5 років, Джугляра – 7-11 років, Кузнєца – 15-20 років і т.д.
5. Антициклічні заходи держави.
Антициклічне регулювання – це система господарсько-політичних заходів, які здійснюються державою з метою пом’якшення циклічних коливань суспільного виробництва і зменшення соціальних та економічних збитків, які вони спричиняють.
Існують різноманітні погляди на причини виникнення циклічних коливань, і різні підходи до їх регулювання. Проте концепції регулювання найбільш наближені до двох основних – неокейнсіанської та неокласичної. Перша пропонує управляти сукупною пропозицією, друга сукупним попитом. В залежності від початкових умов та орієнтирів прихильники того чи іншого напрямку по-різному вирішують питання згладжування циклічних коливань, по-різному оперують інструментами, державного регулювання, котрі можна використовувати для цих цілей. Так, прихильники кейнсіанських рецептів більшу увагу надають бюджетній, податковій політиці (фіскальній).Неокласичні теоріі базуються на проблемах грошей та кредиту (монетарній політиці).
Серед інструментів макроекономічного регулювання виділяють фіскальне та монетарне. Фіскальне регулювання передбачає скорочення витрат державного бюджету, збільшення податкових ставок в періоди, що погрожують перевиробництвом та додаткові витрати держбюджету, зменшення податкових ставок , коли виникає погроза недовиробництва. Тим самим здійснюється вплив на стан ділової активності в країні.
Монетарне регулювання означає вплив на ринкову економіку з допомогою механізму зміни облікових ставок, норм обов’язкових банківських резервів ,операцій з цінними паперами.
Поряд з інструментами фіскальної та монетарної політики використовують інструменти цінової, антиінфляційної, зовнішньоекономічної політики, що сприяють стабілізації економіки та попередженню економічних криз. Адже , якщо в 19 ст. анти циклічне регулювання обмежувалось лише антикризовою політикою, то в 20 ст. держава впливає на всі фази циклу, щоб попередити виникнення криз.
В фазі спаду всі заходи держави повинні бути направлені на стимулювання ділової активності. Для попередження „перегрівання” економіки і пов’язаних з ним негативних наслідків в господарській діяльності державі слід проводити політику стримування. Податково-бюджетна політика цього періоду характеризується підвищенням податкових ставок, скороченням державних видатків, обмеженнями в галузі проведення амортизаційної політики. Вказані фіскальні заходи приводять до зниження купівельної спроможності, тобто і до скорочення попиту, що приводить в кінцевому результаті до зниження ділової активності. В кредитно-грошовому регулюванні проводиться політика „дорогих грошей”: підвищення процентних ставок по кредитах, скорочення кредитних ресурсів банків.
В Україні для виходу із кризи були використані, перш за все, інструменти монетарної політики, які дали позитивні наслідки – стабілізували фінансову систему, національну валюту, сприяли зростанню ділової активності. Впровадження нової системи оподаткування доходів населення сприяє зростанню попиту, що стимулює національного виробника. Продумана зовнішньоекономічна політика захищає виробництво від іноземних конкурентів. Змінюються позиції української економіки на світовому ринку, сформувалась стійка тенденція до збільшення українського експорту .Це сприяє економічному зростанню, що спостерігається з 2000 року.
Тема 10. Відтворення і зайнятість трудових ресурсів.
1. Відтворення робочої сили.
Людський фактор є головною продуктивною силою суспільства. Тому у відтворенні продуктивних сил насамперед слід виділяти відтворення особистого фактора - людини праці і підприємця. Продуктивна сила людини праці характеризується її робочою силою, тобто здатністю до праці.
У будь-якій суспільно-економічній формації робоча сила має дві характеристики:
Процес відтворення робочої сили — це, по-перше, виробництво робочої сили, тобто підтримання і відновлення фізичних і розумових здібностей людей до праці, у т. ч. зміну працівників, які вибувають з процесу виробництва (причому ця заміна відбувається, як правило, в розширених мас штабах), по-друге, розподіл робочої сили в галузях, підрозділах і сферах народного господарства і, по-третє, споживання робочої сили, тобто її використання в процесі виробництва.
Щоб праця здійснювалася як продуктивний процес, робоча сила повинна реально включатися до складу продуктивних сил, тобто бути зайнятою у процесі виробництва
Відтворення робочої сили перш за все передбачає забезпечення працездатного населення роботою, їх зайнятість.
Зайнятість - це діяльність громадян, повязана із задоволенням особистих і суспільних потреб, яка приносить їм дохід у грошовій або іншій формі
Повна зайнятість означає використання всіх придатних для цього трудових ресурсів і характеризується достатністю робочих місць для тих, хто потребує оплачуваної роботи, тобто за безпечена зайнятість усіх, хто бажає і здатен працювати.
Повна зайнятість є основою високоефективного використання трудового потенціалу суспільства. Коли трудові, а разом з ними й інші ре сурси використовуються повністю, економіка країни перебуває на межі своїх виробничих можливостей.
Однак для ефективного функціонування економіки потрібно, щоб працівники використовувались в найбільш необхідних виробництвах, з найбільшою віддачею. Тобто необхідна раціональна зайнятість. Якщо на виробництві надмірна кількість працівників, економіка втрачає свою ефективність. Тому сучасна економіка не може забезпечити 100% зайнятість.
Під повною зайнятістю розуміється ситуація, коли роботу мають всі хто може і бажає працювати. Вона відповідає природному рівню зайнятості.
Якщо економіка має недо статньо робочих місць для бажаючих працювати, то формується неповна зайнятість: певна кількість робочої сили вимушено за лишається без роботи.
Не всі придатні для зайнятості трудові ресурси мають бажання займатися тим чи іншим родом економічної діяль ності, яка приносить дохід. Тому наука виділяє таку категорію, економічно актив не населення— це населення, яке протягом пев ного періоду забезпечує пропонування робочої сили для виробниц тва товарів і послуг. До економіч но активних належать зайняті та безробітні.
Для характеристики зайнятості населення країни у віці від 16 років поділяють на три групи:
А) зайняті – це люди, що виконують оплачувану роботу і ті, що мають робочі місця, але тимчасово не працюють через хворобу, відпустку.
Б) безробітні – це люди, які не мають роботи, але активно її шукають.
В) ті, що не належать до робочої сили, це частина дорослого населення, яка зайнята в домашньому господарстві, перебуває на пенсії, не працює внаслідок інвалідності або в зв’язку з навчанням, чи просто не хоче працювати й не шукає роботу.
Зайняті й безробітні утворюють сукупну робочу силу.
Повнота і раціональність у комплексі визначають ефектив ність зайнятості, тобто забезпечуваний нею оптимальний соціально-економічний результат у певний час і за конкретних умов.
Особливості відтворення робочої сили на сучасному етапі. Однією з принципових особливостей відтворення людського ресурсу в розвинутих країнах є значне розповсюдження підприємницької діяльності. Близько 80 % зайнятих у західних країнах у тій чи іншій формі виступають власниками сімейної справи, дрібних, малих, середніх і великих підприємств, влас никами акцій корпорацій.
Для сучасного відтворення робочої сили характерним є висо кий рівень кваліфікації, що дозволяє займатися підприємницькою діяльністю представникам практично всіх професій.
Елементами відтворення робочої сили в сучасних умовах є:
Отже, можна зробити висновок, що розширене відтворення сукупної робочої сили суспільства — це зростання її чисельності в органічному зв'язку з підвищенням рівня кваліфікації, зростанням продуктивності праці, тривалості трудового стажу та добробуту населення.
2. Ринок робочої сили, як форма регулювання відтворення трудових ресурсів.
Ринок праці (робочої сили) – це специфічний ринок, на якому об’єктом купівлі-продажу виступає один з основних факторів виробництва –праця (робоча сила). Попит на працю пред’являють підприємства, фірми, а пропозицію формує населення. Ринок є однією з найважливіших ланок у розвиненій ринковій системі й означає надання прав кожній людині на вільний продаж своєї робочої сили за власним бажанням і вибо ром на засадах трудового найму. Такий вибір визначається суспіль ними потребами та індивідуальними можливостями, і тому заробіт на плата працівників залежить від вартості робочої сили, попиту та пропозиції на неї.
Об'єктом купівлі-продажу робоча сила стає за умов існування, з одного боку, вільного вибору професії або виду діяльності, що пе редбачає вільне переміщення людини в межах країни і за її межами, придбання будинку, квартири або оренди її на певний час, а з іншого боку, — вільного вибору між зайнятістю і незайнятістю в суспільно му виробництві. Інакше кажучи, не тільки людина, яка здатна до праці, може це робити чи не робити, а й той, хто наймає робочу силу, також має право на вибір. А це означає, що невіддільним атрибутом ринку праці є безробіття — надзвичайно складна економічна і соці альна проблема для будь-якої країни.
На ринку праці діє закон по питу і пропонування робочої сили, який впливає на заробітну плату. Заробітна плата представляє собою ціну робочої сили й утворюється як результат взаємодії попиту і пропозиції на ринку праці. Величина заробітної плати відображає потребу в даному виді праці й забезпечує перелив робочої сили між галузями економіки, між регіонами, а також стимулює освоєння нових професій, перекваліфікацію.
На ринку праці відбувається досить жорсткий відбір най більш здібних, підприємливих. Слабих і нездібних ринок праці не сприймає. Разом з тим він стимулює висококваліфіковану працю, високу дисципліну, сприяє створенню жорсткого взає мозв'язку між внеском кожного (граничною продуктивністю праці) і оплатою праці.
Міжнародний досвід свідчить, що ринок праці не може існу вати поза конкурентною, основаною на приватній власності еко номікою і демократичних суспільних інститутів. Національний ринок праці охоплює все суспільне відтворення — через нього кожна галузь і кожне підприємство одержують необхідну їм кіль кість кадрів не тільки заданого професіонально-кваліфікаційного складу, але й певних культурних і етичних властивостей, адекватних вимогам цивілізованої і демократичної економіки.
На ринку реалізується можливість:
3. Безробіття, його суть, причини і форми.
Безробіття – це стан, коли людина немає оплачуваної роботи та здійснює ї пошук. Безробіття є однією з основних проблем економіки, оскільки впливає як на рівень життя людей, так і на обсяги виробництва. Найчастіше рівень зайнятості в економіці характеризують за допомогою показника рівня безробіття.
Рівень безробіття – відношення чисельності безробітних до загальної кількості робочої сили.
де Б – безробітні, З – зайняті, Б′ - рівень безробіття.
Рівень зайнятості – відношення зайнятих до дорослого населення, виражене в процентах.
Види безробіття.
Фрикційне безробіття - пов’язане зі зміною населенням місця роботи або місця проживання. Відповідно, певний час люди знаходяться без роботи й здійснюють її пошук. Таке безробіття існує завжди.
Структурне безробіття виникає тоді, коли пропозиція робочої сили і попит на неї не збігаються. Це є наслідком структурних змін в економіці, внаслідок яких попит на деякі професії зменшується. Це безробіття також неминуче.
Циклічне безробіття спричиняється фазою спаду ділового циклу, яка супроводжується падінням попиту на робочу силу. в фазі піднесення воно відсутнє.
Циклічне безробіття вважається вимушеним, а фрикційне й структурне – природним. Ситуація, коли відсутнє циклічне безробіття відповідає повній зайнятості. Рівень безробіття за повної зайнятості називають природною нормою безробіття.
Природний рівень безробіття – рівень безробіття, при якому чисельність безробітних відповідає кількості вільних робочих місць і існує повна зайнятість.
За формами прояву безробіття може бути відкритим і прихованим.
Приховане безробіття полягає втому, що спеціалісти виконують роботу, яка потребує набагато меншої кваліфікації, чим та, яку вони мають, або коли до виконання роботи залучено більше працівників ніж необхідно.
Тема 11. Фінансово-кредитна система в ринковій економіці.
1. Фінансова система країни та її структура
Фінанси – це сукупність економічних відносин, які виникають у процесі формування, розподілу та використання грошових фондів й пов’язані з обігом грошових коштів. Часто фінанси ототожнюють з грошима. Проте фінанси – це не гроші, а насамперед економічні відносини. Фінанси відображають процес руху грошей в готівковій і безготівковій формах, рух всіх інвестиційних цінностей, що замінюють в певний момент часу грошові кошти (цінні папери, дорогоцінні метали, об’єкти вкладення капіталу). Вони виконують дві основні функції: економічну ( сприяють перерозподілу національного доходу, стимулюють чи стримують виробника, забезпечують безперервність виробничого процесу) та функцію контролю.
Фінансова система – це сукупність взаємопов’язаних ланок, кожна з яких є носієм певних фінансових відносин та перебуває у певному зв’язку з іншими ланками системи. Фінансову систему можна представити як сукупність, з одного боку, певних сфер фінансових відносин, з іншого – різних інститутів, що забезпечують функціонування цих сфер і процес управління ними.
Структура фінансової системи. Відповідно до суб’єктів виділяють чотири основних елементи фінансової системи, кожен з яких вирізняється наявністю власної фінансової бази, функціональним призначенням та цілями діяльності:
Фінансова політика – це сукупність заходів держави з мобілізації фінансових ресурсів, їх розподілу й використання з метою досягнення певних економічних, соціальних і міжнародних цілей, підпорядкованих реалізації інтересів суспільства. Фінансова політика має забезпечувати нормальне функціонування фінансової системи держави й на цій основі – ефективніше виконання державою соціальних, економічних, екологічних, оборонних та інших функцій.
Основна мета фінансової політики – збільшити обсяг фінансових ресурсів на основі економічного розвитку, нарощування державних фінансів, необхідних для повнішого задоволення потреб суспільства.
Відповідно до часового простору, на який орієнтована фінансова політика, її поділяють на: поточну та перспективну.
Поточна фінансова політика пов’язана з оперативним регулюванням ланок фінансової системи, їх збалансуванням і підтримкою рівноваги між ними.
Перспективна фінансова політика розрахована на тривалий період. Вона має забезпечувати виконання стратегічних масштабних завдань, які потребують великих витрат часу та капіталу.
За напрямками фінансової політики виділяють політику: економічного розвитку, стабілізації, обмеження ділової активності.
Політика економічного розвитку – система фінансових заходів, спрямованих на збільшення фактичного обсягу валового національного продукту та підвищення рівня зайнятості населення.
Політика стабілізації – система фінансових заходів, спрямована на утримання обсягу випуску продукту на досягнутому в країні рівні.
Політика обмеження ділової активності – система стримувальних фінансових заходів, спрямованих на зниження темпів зростання реального обсягу ВВП порівняно з досягнутими. Уряд застосовує таку політику в періоди піднесення, щоб запобігти кризі перевиробництва.
Фінансова політика є складовою частиною економічної політики й повинна бути ув’язаної з іншими видами політики: кон’юнктурною, структурною, політикою конкуренції, соціальною та ін. Основними інструментами фінансової політики є: державні видатки, податки і платежі, податкові та інші фінансові пільги, інструменти впливу на грошову масу, кредитне регулювання та ін.
2. Податки та податкова система.
Податки – це встановлені законодавством обов’язкові, безумовні платежі, які сплачуються фізичними та юридичними особами в державний та місцеві бюджети у встановленому розмірі та у встановлені строки. Податки та платежі є основним джерелом доходів держави та місцевих органів влади.
Податки виконують такі функції:
Податки поділяють на прямі та непрямі. Прямі податки стягуються безпосередньо з індивідів та фірм (прибутковий податок з громадян, податок на прибуток підприємств). Непрямі - це податки, що встановлюються на товари та послуги і входять в їх ціну (податок на додану вартість, акцизи, мито).
В залежності від ставок податки поділяють на: пропорційні, коли ставка оподаткування незмінна й не залежить від величини доходу; прогресивні, коли ставки оподаткування зростають зі збільшенням доходу; регресивні, коли податкова ставка зі збільшенням доходу знижується.
В залежності від органу, який справляє податки та платежі, їх поділяють на загальнодержавні та місцеві. В залежності на які цілі використовуються надходження від податків, їх поділяють на: загальні, які надходять до загального фонду бюджету й за ними не встановлюються конкретні цілі використання (ПДВ, податок на прибуток) та спеціальні, надходження від яких можуть бути використані лише на встановлені цілі (екологічні податки, платежі в пенсійний фонд, на соціальне страхування).
Податки і платежі є одним з головних інструментів державного регулювання економіки. Вони є складовою фіскальної політики держави. Для подолання економічних спадів, підтримання високих темпів економічного зростання та досягнення високого рівня зайнятості використовують стимулюючу фіскальну політику. В рамках цієї політики застосовують зменшення податків. З метою запобігання кризам надвиробництва, зниження рівня інфляції використовують стримувальну фіскальну політику. В її рамках податки та платежі підвищують. Податки та платежі можуть використовуватись і як метод структурної політики. Зменшення ставок оподаткування, надання податкових пільг або звільнення від оподаткування окремих галузей чи суб’єктів економіки може сприяти їх прискореному розвитку, забезпечувати стабілізацію їх фінансового стану. Збільшення податків, введення додаткових податків та платежів по відношенню до окремих видів діяльності дозволяє стримувати їх розвиток або скорочувати обсяги їх діяльності. За допомогою податків можна впливати на потоки експорту та імпорту, врівноважуючи платіжний баланс, захищати внутрішній ринок та підвищувати конкурентоспроможність вітчизняних товарів на світовому ринку.
Сукупність податків і обов’язкових платежів в бюджети та державні цільові фонди, які справляються в установленому законодавством порядку; принципи, форми і методи їх встановлення, зміни, сплати, контролю утворюють податкову систему.
Податки є основним джерелом формування бюджету.
3. Державний бюджет та бюджетна політика.
Державний бюджет (англ. budget - сумка) – головний фінансовий план держави. По своїй суті він є балансом доходів і видатків держави, який приймається на фінансовий рік. Державний бюджет приймається як Закон, тому є обов’язковим для виконання. Основу доходів державного бюджету складають податки. Податки забезпечують до 90% доходів держави. Крім податків, держава отримує доходи від сплати державного мита, митних зборів, плати за ліцензії, рентних платежів, від підприємств державної власності, надходжень від розміщення тимчасово вільних державних коштів. Структура видатків державного бюджету визначається роллю та функціями держави в економіці, поточною економічною ситуацією та завданнями соціально-економічного розвитку. Однак, в цілому виділяють такі основні напрямки видатків державного бюджету: видатки на оборону; на утримання державного апарату; фінансування бюджетного сектору економіки; соціальні видатки; фінансування розвитку економіки; обслуговування державного боргу.
Державний бюджет відображає сукупність фінансових відносин, які виникають з приводу перерозподілу національного доходу з метою утворення та використання централізованого фонду грошових засобів призначеного для фінансування економічного розвитку, соціально-культурних заходів, потреб державної оборони і управління. Таким чином, державний бюджет є одним з основних інструментів державного регулювання економки. Зменшуючи податки та збільшуючи видатки із бюджету, держава може проводити стимулювання економічного розвитку, а збільшуючи податки та зменшуючи видатки, навпаки - стримувати розвиток економіки. За допомогою бюджету держава перерозподіляє національний продукт, спрямовуючи кошти на найбільш пріоритетні завдання, здійснює структурну політику, вирішує соціальні проблеми, вирішує екологічні проблеми та ін.
В ході регулювання економіки за допомогою державного бюджету, обов’язково виникає невідповідність між доходами і видатками бюджету. Перевищення видатків над доходами означає виникнення дефіциту державного бюджету. Дефіцит означає, що держава вкладає в розвиток економіки коштів більше ніж отримує. Тому дефіцит бюджету використовують як метод стимулювання економіки. Покриття дефіциту бюджету можливе за рахунок державних позик (внутрішніх та зовнішніх) або емісії грошей. Державні позики приводять до виникнення державного боргу. Тому витрати бюджету повинні бути інвестиційними, тобто такими, які дадуть зростання виробництва й національного доходу та дозволять повернути борги, які виникають у держави як наслідок дефіциту. Допустимою межею дефіциту бюджету вважають 3% від обсягу ВВП, а межею державного боргу – 60% ВВП.
Бюджетна система України складається з державного бюджету України, бюджетів Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя. Державний бюджет складається із статей доходів і статей видатків. Доходи формуються, як уже відмічалось в попередньому питанні, з податків, державних позик, доходів від зовнішньоекономічної діяльності, доходів від приватизації державного майна тощо. Видатки бюджету використовуються на фінансування народного господарства даної території, невиробничої сфери, фундаментальних наукових досліджень, забезпечення обороноздатності країни, утримання органів державної влади, на обслуговування зовнішнього боргу держави.
4. Кредит, як форма функціонування грошових фондів.
Кредит – форма руху позичкового капіталу, що надається в позику. Кредит – це система економічних відносин, які виникають з приводу використання позичкових коштів.
Функції кредиту:
Принципи кредиту:
Форми кредиту:
В залежності від строку, на який надають кредит, виділяють:
Плата за кредит – процент. Величина проценту залежить від строку кредиту, суми кредиту, умов кредиту, міри ризику, забезпечення, а також співвідношення між попитом і пропозицією на кредитному ринку.
Банки і банківська система.
Сукупність кредитно-розрахункових відносин, форм і методів кредитування і кредитно-фінансових інститутів (установ, організацій) утворюють кредитну систему. Основними кредиторами виступають банки, котрі в Україні утворюють дворівневу банківську систему. Перший рівень представлений Національним банком України (НБУ), другий – комерційними та іншими банками. Центральні банки здійснюють випуск державних цінних паперів, реєструють комерційні банки , регулюють грошову масу в обігу, зберігають золото-валютні запаси країни. Вони здійснюють також грошово-кредитне регулювання економіки, контроль за діяльністю кредитних установ.
Центральні банки використовують в основному три основних інструменти впливу на грошово-кредитну політику. Це облікова ставка відсотку, що регулює ставку надання кредитів комерційними банками своїм кредиторам; норма резервування, що впливає на кількість грошової маси в банках; операції з цінними паперами.
Комерційні банки поділяють на універсальні та спеціалізовані (іпотечні, інвестиційні, галузеві). Функції. що виконують комерційні банки різноманітні: розрахунково-касове обслуговування підприємств, кредитування фізичних та юридичних осіб, залучення коштів у вигляді депозитних вкладів , видача кредитів, валютні операції, лізингові тощо. Комерційні банки є головними „нервовими” центрами кредитної системи. Сучасний комерційний банк – це кредитно-фінансовий заклад універсального характеру. Він не тільки приймає вклади населення та підприємств, але й видає кредити, виконує фінансове обслуговування клієнтів.
операції комерційного банку поділяються на пасивні та активні .Пасивні пов’язані із залученням коштів, активні – з їх розміщенням. Крім того. Банки можуть виконувати посередницькі операції за дорученням клієнтів на комісійній основі і довірчими операціями (управління майном, цінними паперами).
Важливе місце в сучасній ринковій економіці займають спеціалізовані кредитно-фінансові інститути, такі як, пенсійні фонди, страхові компанії, взаємні фонди, інвестиційні банки, іпотечні банки, кредитні спілки. Акумулюючи тимчасово вільні кошти ці інститути активно приймають участь в нагромадженні та ефективному розміщенні капіталу.
Тема 12. Тенденції розвитку світового господарства.
1. Виникнення, суть і основні тенденції розвитку світового господарства.
Світове господарство – сукупність національних господарств, поєднаних в єдину систему на основі міжнародного поділу та кооперації праці. Світове господарство охоплює комплекс економічних відносин, що склалися між країнами. Воно поєднує усі міжнародні торгово-економічні, фінансові й науково-технічні зв’язки.
В основі розвитку світового господарства лежить міжнародний поділ праці. Міжнародний поділ праці – це спеціалізація окремих країн на виготовленні тих чи інших видів продуктів з метою обміну ними. Він зумовлений: нерівномірним розподілом ресурсів між країнами; відмінностями в природно-кліматичних умовах та географічному розташуванні; відмінностями в забезпеченості трудовими ресурсами та їх рівнем кваліфікації; відмінностями в науково-технічних досягненнях; історичними умовами
Міжнародне співробітництво зароджується ще в сиву давнину. Першою формою економічних відносин була міжнародна торгівля яка стала визначальним фактором розвитку світового господарства. В XVI ст. вона сягнула таких масштабів, що перетворилась на світову. Промисловий переворот та індустріалізація в ХІХ ст. прискорили розвиток не лише міжнародної торгівлі а й національних економік, посилили міжнародний поділ праці. В цей період великої ваги набувають нові форми економічного співробітництва: вивіз капіталу; міжнародна міграція робочої сили; міжнародні валютні відносини.. Таким чином, в кінці ХІХ ст. сформувалось світове господарство.
Етапи розвитку світового господарства.
1 етап – остання третина ХІХ століття – початок 20-х років ХХ ст. цей етап характеризується завершенням територіального поділу світу й початковими формуванням об’єднаної ринкової світової економіки на підприємницьких засадах. Світове господарство представлене двома типами країн: економічно розвиненими та колоніально залежними і слабко розвиненими країнами. Для цього етапу характерне переважання ринкових між розвиненими, неекономічних відносин між розвиненими та їх колоніями та практично відсутність відносин між слабко розвиненими країнами.
2 етап – початок 20-х рр. ХХ ст. – початок 90-х рр. ХХ ст. для цього етапу характерний розпад світової підприємницької економіки, розкол світового господарства на два табори у відповідності до ідеологічних принципів: капіталістичний і соціалістичний. світове господарство представлене економічно розвиненими країнами з ринковою економікою, промислово розвиненими країнами з адміністративно командною економікою та країнами, що розвиваються. На цьому етапі відбувається розпад колоніальної системи, зростання економічних зв’язків між розвиненими і слабко розвиненими країнами, посилення економічної нерівності між країнами, виникнення міжнародних економічних інститутів та інтеграційних формувань.
3 етап – з початку 90-х рр. ХХ ст. для нього характерна відмова від ідеологічних принципів поділу світу та перехід до становлення цілісної світової економіки на ринкових засадах. Світове господарство представлене: країнами з розвиненою ринковою економікою; країнами ринкової економіки, що розвиваються та країнами з перехідною економікою. Для даного етапу характерне посилення нерівномірності економічного розвитку, глобалізація економічних процесів, набуття продуктивними силами загальносвітового характеру.
Структура світового господарства.
Промислово розвинені країни: займають панівне положення в світовому господарстві. До них належать близько 30держав. Їх відрізняє інтенсивний тип розвитку економіки, високий рівень розвитку продуктивних сил. Ці країни зосереджують переважну частку економічного й науково-технічного потенціалу світу. Господарський розвиток країн Заходу, їх внутрішньоекономічна і зовнішньоекономічна політика визначають основні напрямки науково-технічних зрушень та структурної перебудови в світовому господарстві, стан світового ринку.
Країни, що розвиваються: Більшість держав цієї групи утворились в результаті національно-визвольної війни, розпаду колоніальної системи. Особливість полягає у тому, що, наряду з індустріальними, існують доіндустріальні типи продуктивних сил - багатоукладність соціально-економічної структури. Слабкий розвиток і відсталість країн обумовлює низький рівень розвитку продуктивних сил. Існує зовнішньоекономічна орієнтація на промислово розвинені країни - аграрно-сировинна спеціалізація продуктивних сил. На ринках цих країн панують транснаціональні компанії розвинених країн. Країни переживають часте загострення соціальної обстановки.
Країни перехідного типу: колишні країни соціалістичного табору, котрі здійснюють перехід до ринкової економіки. Це країни, котрі мають розвинений промисловий потенціал, кваліфіковану робочу силу. Характерне поєднання елементів командної економіки і ринку, диспропорцій економічного розвитку, загострення соціальних проблем, пов’язаних з проходженням первісного нагромадження капіталу. Багато країн Східної Європи вже зараз успішно інтегруються в світове господарство в якості повноцінних партнерів розвинених країн.
Міжнародний поділ праці.
Міжнародний поділ праці – спеціалізація деяких держав на виробництві певних видів продукції для задоволення потреб світового ринку.
Основа міжнародного поділу праці – природні, географічні та економічні виробничі відмінності між національними господарствами окремих країн.
На домашинній стадії виробництва провідними були природнокліматичні відмінності. Основна форма міжнародних економічних відносин – обмін продуктами.
На машинній – диференціація виробництва. Основна форма – міжгалузева, внутрішньогалузева спеціалізація й міжнародна кооперація праці. Світогосподарські зв’язки переміщуються з сфери обігу в сферу виробництва. Створюється основа для руху капіталів.
Сучасний етап характеризується наростанням залежності економік, пов’язаної з переходом на нову технологічну базу, пануванням інформаційних технологій.
Форми міжнародного поділу праці:
загальний: поділ праці за сферами виробництва (промисловість, сільське господарство й т.п.);
частковий: спеціалізація окремих галузей виробництва, видів готової продукції;
одиничний: спеціалізація різних країн на випуску окремих вузлів, деталей, на технологічних стадіях виробництва.
Інтернаціоналізація виробництва привела до виникнення світових ринків продукції, капіталів, робочої сили. Панівне положення на цих ринках займають транснаціональні корпорації (ТНК) – крупні компанії, які діють в міжнародному масштабі й контролюють суттєву частку світового промислового виробництва й торгівлі. Розрізняють два типи ТНК:
2. Форми міжнародного співробітництва.
Основною формою міжнародного співробітництва є міжнародна торгівля. Міжнародна торгівля – це обмін товарами та послугами між державами. В якості покупців та продавців виступають окремі особи, приватні, акціонерні підприємства та державні структури. Масштаби та форми участі країни в міжнародній торгівлі, вплив останньої на національну економіку залежать віл рівня економічного розвитку та глибини інтеграції країни м систему міжнародного поділу праці.
Причини міжнародної торгівлі. Міжнародна торгівля обумовлена:
Завдяки цим відмінностям стає вигідною спеціалізація країн на виробництві певних товарів, витрати виробництва яких у країні менші порівняно зі світовими. Міжнародна торгівля базується на принципі “порівняльних переваг”, який був сформульований Д.Рікардо ще у 1817 році. Відповідно до нього країна повинна виробляти лише ті товари, в виробництві яких вона має порівняльні переваги. А інші повинна закуповувати за кордоном. В результаті такої спеціалізації стає ефективнішим як національне, так і світове виробництво. Тому міжнародна торгівля є взаємовигідною.
Показниками, які характеризують міжнародну торгівлю є:
Міжнародна торгівля хоча є вигідною, може справляти й негативний вплив на національну економіку. Тому держава здійснює регулювання зовнішньої торгівлі. Існує два режими зовнішньоторгової політики: протекціонізм (держава обмежує зовнішню торгівлю з метою захистити внутрішній національний ринок) та фрітредерство (політика вільної торгівлі).
Вивіз капіталу та міжнародний кредит.
Іншою формою міжнародного економічного співробітництва є вивіз капіталу. Вивіз капіталу – вилучення частини капіталу з національного обігу і включення його в виробничий процес аьо обіг в інших країнах в товарній або грошовій формах з метою отримання прибутку.
Причини вивозу капіталу:
Умови розвитку міграції капіталів – лібералізація та інтернаціоналізація економічних зв’язків. Мета вивозу капіталу – отримання більш високої норми прибутку за рахунок переваг, пов’язаних з використанням інтернаціональних факторів виробництва.
Капітал вивозиться в двох формах: підприємницький та позичковий. Вивіз підприємницького капіталу здійснюється шляхом будівництва за кордоном підприємств, купівлею пакетів акцій, відкриттям філій та дочірніх компаній. Вивіз підприємницького капіталу здійснюється в формі прямих (дають право управління або контролю над підприємством) та портфельних (не дають права контролю) інвестицій. Вивіз позичкового капіталу здійснюється через надання міжнародних позик, кредитів, банківські депозити та кошти на рахунках іноземних фінансових інститутів.
В залежності від форм власності розрізняють вивіз приватного, державного та капіталу міжнародних фінансових компаній та організацій.
3. Міжнародні економічні організації.
Основні інтеграційні угрупування. Провідне місце серед них займає Європейський Союз (1968) – найбільш висока ступінь інтеграції у вигляді економічного і валютного союзу. Організація економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), Всесвітня торгова організація – ВТО (колишня ГАТТ), Європейська Асоціація вільної торгівлі (ЄАВТ), Північноамериканська угода про вільну торгівлю (НАФТА) та ін.
Всесвітня Торгова Організація почала діяти з 1 січня 1995 року на основі Генеральної угоди про торгівлю та тарифи (ГАТТ), яка протягом 1948-1994 років виконувала функції ВТО. Правові норми, які лежать в основі ВТО визначають умови, на яких здійснюється світова торгівля товарами та послугами. Функції ВТО – організація виконання всіх домовленостей в рамках ГАТТ.
Міжнародний валютний фонд – міжнародна організація, призначена для регулювання валютно-кредитних відносин між державами-членами та надання їм фінансової допомоги при валютних ускладненнях, які викликані дефіцитом платіжного балансу, шляхом надання коротко- та середньострокових кредитів в іноземній валюті. МВФ було створено на міжнародній валютно-фінансовій конференції в Бреттон-Вудсі (США) в 1944 р. почав функціонувати МВФ з 1947 р. МВФ встановлює загальні правила валютної політики та регламентує співпрацю в галузі валютних відносин.
Світовий банк. Основу світового банку становить Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР), який було створено разом з МВФ на Бреттон-Вудській конференції в 1944 р. метою діяльності МБРР є сприяння структурній перебудові та розвитку економіки країн-членів через надання довгострокових кредитів. Крім МБРР в групу Світового банку входять Міжнародна фінансова корпорація (1956), Міжнародна асоціація розвитку (1960), багатостороннє агентство по гарантуванню інвестицій (1988), Міжнародний центр урегулювання інвестиційних спорів (1966).
Європейський банк реконструкції і розвитку (ЄБРР) створений в Парижі у 1990 р. для сприяння реформам в Центральній та Східній Європі в зв’язку з переходом країн цього регіону до ринкової економіки. Мета ЄБРР стимулювати та прискорити залучення капіталів в галузі інфраструктури країн Центральної та Східної Європи.
Тема 13. Міжнародна фінансова система.
1. Міжнародна валютна система і її еволюція.
Міжнародна валютна система, яка склалась в ХІХ ст., в своєму розвитку пройшла три основних етапи: етап золотого стандарту, етап золото-паперового стандарту і етап паперово-валютного стандарту.
Система золотого стандарту склалась на початку ХІХ ст. і існувала до початку 2-ї світової війни. Її основні принципи:
а) Функціонування золота в якості світових грошей;
б) Фіксація золотого вмісту національних валют;
в) Їх безпосередня конвертованість в золото;
г) Наявність фіксованого валютного курсу. Різновидами цієї системи були: золотомонетний, золото злитковий і золотодевізний стандарти.(Девіза-платіжне доручення, яке виписане в іноземній валюті і має бути сплаченим за кордоном.)
Система золото-паперового стандарту була впроваджена в 1944 р. в м. Бреттон-Вудсі, де був заснований Міжнародний валютний фонд – міжурядова організація при ООН. Вона базувалась на таких принципах:
а) Основним інструментом міжнародних розрахунків оголошувалось золото і прирівняні до нього резервні валюти – долар США і англійський фунт стерлінгів;
б) Учасники договору повинні були виразити свої валютні паритети, установити свій валютний курс по долару;
в) Міждержавне регулювання валютно-фінансовіх відносин здійснювалось через МВФ;
г) Заборона вільного продажу золота. Операції з ним дозволялись тільки центральним банкам на основі фіксованої ціни на нього – 35 дол. за 1 тр.Унцію (31.1 гр).
Система паперово-валютного стандарту була установлена в 1979 р. на конференції країн-членів МВФ в м. Кінгстоні (Ямайка). Характерними ознаками цієї системи є:
а) Повна демонетизація золота в сфері валютних відносин;
б) Головним резервним активом і міжнародним засобом розрахунків та платежів установлювалася інтернаціональна розрахункова грошова одиниця СДР (спеціальні права запозичення);
в) Впровадження системи плаваючих валют, при якій валютні курси коливаються під впливом ринкових сил.
Ямайська валютна система, яка діє в нинішній час, розвивається за принципом полі центризму. З одного боку, вона підпорядкована централізованим регулюючим діям МВФ, а з другого, має досить розгалужену мережу регіональних валютних структур. Однією з них є введена в 1979р. Європейська валютна система, в межах якої була створена міжнародна кредитно-розрахункова одиниця ЄКЮ, на основі якої в процесі європейської економічної інтеграції була створена і введена в дію 31 січня 1999 р. єдина європейська валюта – євро.
Всі розглянуті в попередній темі форми міжнародних економічних відносин мають вартісне вираження і опосередковуються грошовими відносинами, які в межах всесвітнього господарства складають ще одну форму валютно-фінансових відносин.
Міжнародні валютні відносини – це сукупність економічних відносин, які складаються при функціонуванні валюти в світовому господарстві і обслуговують взаємний обмін результатами діяльності національних господарств. Їх об’єктивну основу складають міжнародна торгівля, рух капіталів та послуг. Складовими частинами валютної системи є:
а) Визначення основних міжнародних валютних засобів;
б) Режим валютних паритетів та курсів;
в) Уніфікація основних форм міжнародних розрахунків;
г) Статус міждержавних інститутів, що регулюють валютні відносини;
д) Режим міжнародних валютних ринків.
Носієм міжнародних валютних відносин є світовий грошовий товар. В цій ролі в різні часи виступали золото, кредитні гроші, міжнародні і колективні валюти. Сукупність всіх платіжних інструментів, які використовуються в міжнародних розрахунках, зветься міжнародною ліквідністю.
2. Валютний ринок та валютний курс.
Оскільки жодна національна економіка не може існувати як замкнута система, неминуче виникають міжнаціональні економічні зв’язки: міжнародна торгівля, вивіз капіталу. Це викликає необхідність використовувати національні грошові одиниці в міжнародних розрахунках, внаслідок чого виникає специфічна система відносин пов’язаних з обміном грошової одиниці однієї країни на грошову одиницю іншої, тобто система валютних відносин. У ролі об’єктів цих відносин виступають валюти як грошові одиниці окремих країн. Валютні відносини здійснюються на національному і міжнаціональному рівні.
Здатність однієї валюти обмінюватися на інші валюти називається конвертованістю. Розрізняють дві форми конвертованості:
1. Вільно, або цілком конвертована валюта - це національна валюта тих країн, у зонах яких відсутні обмеження на оборот валюти.
2. Частково конвертована валюта - це валюта тих країн, у яких допускається лише зовнішня конвертованість валюти, й зберігаються обмеження по відношенню до визначеного кола міжнародних операцій.
Валютний ринок - система соціально-економічних і організаційних відносин купівлі-продажу різних іноземних валют і платіжних документів в іноземній валюті. Це особлива сфера економічних відносин, яка пов’язана зі здійсненням операцій з іноземною валютою і платіжними документами (чеками, векселями, переказами та акредитивами в іноземній валюті). Суб’єктами валютного ринку є:
а) фірми, організації і окремі особи;
б) комерційні банки і установи, які обслуговують зовнішні зв’язки;
в) державні центральні банки та казначейства;
г) транснаціональні банківські установи.
В процесі здійснення суб’єктами валютного ринку операцій формуються валютні курси. Валютний курс - це ціна грошової одиниці однієї країни, виражена в грошовій одиниці іншої країни. Він встановлюється шляхом котирування валют на ринку. При цьому встановлюється курс продавця іноземної валюти і курс її покупця. Основою визначення валютних курсів є співвідношення купівельної спроможності різних валют, їх паритет. А поточний курс валют формується під безпосереднім впливом попиту і пропозиції на валютному ринку. Попит на іноземну валюту визначається потребами імпорту або обсягами вкладень національного капіталу за кордоном. Пропозиція іноземної валюти формується надходженнями від експорту й обсягами вкладень іноземного капіталу всередині країни.
Валютний паритет - співвідношення між валютами різних країн, що встановлюється законодавчо. Валютний курс і валютний паритет є сполучною ланкою між національними валютними системами.
3. Фінансування міжнародних економічних зв`язків.
Платіжний баланс - це статистичний звіт, у якому в систематизованій формі наводяться сумарні дані про зовнішньоекономічні операції даної країни з іншими країнами світу за визначений період. Платіжний баланс – це систематизований запис усіх міжнародних операцій країни за певний проміжок часу. Він відображає співвідношення між розміром всіх грошових сум, які отримані даною країною від інших країн за визначений період і сумою всіх грошових платежів, які були зроблені нею за той же час.
Платіжний баланс має таку структуру:
І. Баланс поточних операцій:
ІІ. Баланс руху капіталу:
ІІІ. Статистичні розбіжності.
IV. Підсумковий баланс.
Співвідношення прибуткової і видаткової частин платіжного балансу свідчить про те, яким є його сальдо. Воно може бути активним, коли доходи даної країни перевищують її видатки, або пасивним, якщо видаткова частина балансу перевищує його прибуткову частину. В першому випадку виникає профіцит платіжного балансу, в другому – дефіцит.
Активність чи пасивність платіжного балансу є важливим показником зовнішньоекономічного, в тому числі валютного стану цієї країни. Пасивність платіжного балансу може призвести до знецінення її валюти, а при активному платіжному балансі складаються умови для її укріплення і підвищення її міжнародного авторитету. Активний платіжний баланс здійснює стимулюючий вплив на економіку оскільки розширює сукупні видатки, проте викликає інфляцію. Пасивний баланс має антиінфляційну дію, проте стримує економічний розвиток.
СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ.
Фізіологічні потреби
Потреби у безпеці і захищеності
Соціальні потреби
.
.