Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
23
Питання 1 Байка – це передусім алегорія, яка викриває щось негативне в житті. Поряд із насмішкою у самій ідейно-образній структурі байки другою жанровою (і композиційною особливістю) є мораль (сентенція, «сила»), яка подається переважно наприкінці твору. У байці «через деяку «зношеність» окремих елементів жанрової форми особливо гостро відчувається необхідність свіжого, оригінального сюжету, дотепного повороту думки, дзвінкої, влучної рими тощо» . Цей жанр передбачає добре знання фольклору, вміння скупою рисочкою передати глибинну суть того чи іншого явища.
О.Потебня виділяв у класичній байці два елементи:
1) яскраву образну розповідь, драматичну сцену (це він називав «поезією») ;
2) мораль, логічний висновок (його він називав «скупою прозою») .
Учений вважав, що «поезія» у байці має переважати «прозу». Однак останнє залежить ще, зрозуміла річ, і від творчої індивідуальності автора.
Основний об’єкт висміювання у байці – загальнолюдські моральні вади. Та часто в ній викриваються і різні потворні соціально-політичні явища, антинародне, реакційне з позицій прогресивних, революційних.
Однак не слід забувати і про зв’язок байки з фольклором, стихією усного народного мовлення.
У байці своєрідно перехрещуються, переплітаються і зливаються два начала: давні міжнаціональні традиції жанру, загальнолюдські риси в ідеях, тематиці і, з другого боку, національна своєрідність художнього втілення цих ідей, риси конкретно-історичної самобутності такого втілення.
Діалектична єдність цих начал і забезпечує актуальність творів даного жанру. О.Потебня уподібнював алегорії в байках до шахових фігур, до раз і назавжди встановлених правил шахових ходів. У цьому є певний сенс, якщо йдеться про канонізованість форми, деяку однотипність образів, «універсалізм» висновків. І тут же криється певна небезпека народження «вихолощеної» «байки взагалі», поза часом і простором. Тому не менш важливо, щоб були відчутні риси конкретно-історичної самобутності. Така самобутність мовних барв, характерів і типів притаманна байкам Л.Глібова.
Якщо давньоукраїнські байки писалися старослов’янською мовою з великою кількістю русизмів і полонізмів, силабічним віршем або здебільшого прозою, то поетика нової української байки кардинально відрізнялася: автори використовували розмовну мову, знижену лексику, елементи бурлеску, вільний вірш (різностопний, ямбічний вірш). За основу творів брали мандрівні сюжети, український фольклор, досвід давньогрецьких, римських, французьких, польських, російських письменників.
Українські автори, які розробляли жанр байки впродовж 10-30-х рр. ХІХст., орієнтувалися на поширену форму давньоукраїнської байки, для якої характерними є докладність, деталізація оповіді, діалогізація, мотивування вчинків персонажів.
Запозичення байкою сюжетних схем, художньо-зображальних засобів, елементів композиційної структури фольклорних жанрів призвело до виникнення таких її різновидів, як байка-казка і байка-приказка.
Байка-казка характеризується розгорнутим сюжетом, побутовою деталізацією, докладністю зображення, у ньому персонажами здебільшого виступають люди .
№2
Мовна культура — це надійна опора у вираженні незалежності думки, розвиненості людських почуттів, у вихованні діяльного, справжнього патріотизму. Культура мови передбачає вироблення етичних норм міжнаціонального спілкування, які характеризують загальну культуру нашого сучасника.
Складові культури мовлення: 1. Граматична правильність. 2. Лексичне багатство. 3. Виразність, образність. 4. Логічність, доступність. 5. Чистота.
Техніка мовлення: гучність голосу; багатство інтонації: вірно вибрана сила голосу; чітка дикція; необхідний темп, ритм, тональність.
Вихователю потрібна техніка саморегуляції, яка дає йому впевненість в роботі, дозволяє без зайвого емоційного напруження здійснювати професійну діяльність. Педагогічний оптимізм, впевненість в собі, відсутність страху перед дітьми; уміння володіти своїми фізичним, психічним, емоційним станами; наявність вольових якостей (цілеспрямованість, самовладання, рішучість, самокерування) сприяють позитивній самореалізації вихователя.
Важливим чинником дієвості педагогічного мовлення є добра чутність голосу. У процесі вербального спілкування вихователятеля з учнями голос має бути спрямований безпосередньо на співрозмовників. Його звуки мають поширюватися на рівні голів слухачів. Але під час монологічного мовлення в класі (пояснення нового навчального матеріалу) треба дбати, щоб голос плавно "летів" низько над головами учнів. Це дає змогу учням добре чути мовлення вчителя, швидко адаптуватися до особливостей модуляції словесних потоків.
Щоб успішно керувати своїм голосом, ефективно його використовувати, вчитель має знати позитивні й негативні риси власної голосової діяльності. Характеристика гарного голосу: приємний, вібруючий, спокійний, добре модульований, низького тембру, довірливий, теплий, мелодійний, турботливий, упевнений, дружній, насичений інтонацією, виразний, природний, багатий, наповнений, звучний, доброзичливий.
Характеристика поганого голосу: гугнявий, різкий або скрипучий, хриплий, дрижачий, високого тембру або пронизливий, плаксивий, із задишкою, нерішучий, уривчастий, занадто гучний, занадто тихий і нечутний, безбарвний, пафосний, саркастичного тону, невпевнений, монотонний, напружений, слабкий, нудний.
Учителеві необхідно постійно займатися самоаналізом власного мовлення, щоб уникати помилок. Наводимо перелік деяких ознак того, що ваше мовлення далеке від досконалості, і необхідно виправляти власні недоліки:
— слухачі часто просять вас повторити щойно сказані слова;
— у вас помітний акцент;
— у вас втомлюється горло після десятихвилинної розмови;
— у ваших слухачів через деякий час починає блукати погляд, бо ви говорите монотонно;
— ви втрачаєте контроль над голосом наприкінці довгого речення;
— люди звертають увагу на те, що ви (часто несвідомо) повторюєте слівця або фрази типу "гм", "ну", "так", "знаєте", "угу", "так би мовити" та под.;
— ви маєте звичку зітхати, закусувати губу або виставляти її, цмокати язиком.
Важливою передумовою ефективності мовленнєвої діяльності вчителя є володіння її технікою, компонентами якої є: голос, дикція, темп, ритм, інтонація, паузи. Названі компоненти — це своєрідна акустична система "відтворення людини людиною". Вони виконують важливі функції, зокрема: створюють імідж людини, сприяють виявленню її індивідуальних психічних особливостей, передають емоційний стан мовця.
Володіння технікою мовлення є не лише важливим компонентом загальної та педагогічної культури вчителя, але й передумовою позитивного сприймання його вихованцями і колегами.
24 білет №1
Творчість Олеся Донченка поступово вирізьблюється як творчість дитячого письменника. Неабиякий талант живописати для малят виявив він ще в перших віршованих оповіданнях, казках. Перейшовши на прозу, Донченко створює в 30-х роках захоплюючі оповідання та повісті для дітей, підлітків та молоді. Серед них “Ударний загін”, “Аул Іргіз”, “Кулемет”, “Батьківщина”, “Лукія”, “Розвідувачі нетрів”, “Школа над морем”, “Карафуто”.
Незадовго перед Великою Вітчизняною війною О.Донченка бачимо серед моряків-підводників Балтійського флоту. Почерпнутий на флоті матеріал ліг в основу передвоєнних творів – п’єси “Глибочінь 75”, повісті “Підводний корабель”.
Війна застала Донченка в Харкові. За станом здоров’я він не брав безпосередньої участі в боях на фронті.
З-під пера виходять статті, нариси, фейлетони, оповідання.
Найкращий твір періоду війни “Серце беркута” (1944) – повість про священну й непорушну дружбу.
Питання трудового виховання Олесь Донченко порушує в таких творах: “Повість про новий дім” (1946), “Заповітне слово” (1948), “Сад”, “Шахта в степу” (1949), “Подорож до млина”, “Золоте яєчко”, “Голубий
№2
Виразне читання — мистецтво синтетичне і складне.
Синтетичність і складність його залежить від дійсності, що лягла в основу твору, а також від змісту і форми її зма-лювання. Це значить, і від жанру твору, оскільки худож-ня дійсність знаходить своє відбиття і в різних жанрах.
У читанки для початкових класів входять різні жанри: оповідання, казки, вірші, банки, малі фольклорні жанри (приказки, прислів'я, загадки), а також твори, близькі до художніх — науково-популярні або ділові статті.
Всякий літературний твір має свої особливості, які ви-значають специфіку читання. Тим більше ця особливість існує між окремими жанрами. Тому, закономірно, існує і певна різниця в читанні творів різних жанрів.
В усіх випадках твір треба глибоко проаналізувати, оживити перед внутрішнім зором всі картини й образи, розкрити й осмислити експресивність. (Див. розділ «Під-готовка до уроку читання», . У першому випад-ку, порівняно з іншими, читець має деякі полегшення: ек-спресивність твору він передає тільки з позиції одного ав-тора. Так, наприклад, з тим почуттям болю в душі, що й в автора, читець веде розповідь про убогість удовиної ха-тини; страждання вдови-поденниці та її діточок, які жи-вуть у ній («Удовина хата», . З почуттям ніж-ності і щирості розповідає про дівчинку Улянку, про те, як вона милується красою природи рідного їй лісу..
У другому випадку читання дещо ускладнюється, ос-кільки експресивність треба передавати відповідно до кож-ної особи співрозмовників. Це значить, відтворити тісний зв'язок між ними, а через індивідуальні риси їх мови пере-дати настрої, почуття й переживання кожного. Зримість співрозмовників слухачі мають сприйняти «не тільки за змістом, а й за звуковими особливостями1».
Проте ні в якому разі не театралізувати діалогу, тобто не перевтілюватись в образи співрозмовників, як це за-кономірно роблять актори театру, не грати їх, а тільки на основі інтонаційних ознак їх мовлення (тональних, динамічних І темпоральних показників) подавати їх інди-відуальності.
У третьому випадку читець закономірно бере на себе весь світ думок, почуттів, переживань і автора і дійових осіб. Дуже важливо тут уміти переходити від образу роз-повідача до дійових осіб, їх індивідуальностей. Для цього треба вміло користуватися всіма засобами виразності, особ-ливо інтонаційними й іншими логічними й емоційними за-собами виливу на читача.
Свої особливості читання має оповідь.
«Оповідь — своєрідна манера розгортання подій і зма-лювання образів у художньому творі від першої особи»1. На відміну від розповіді, в оповіді письменник висвітлює певні події й образи не від себе, а від оповідача: «Синичка;) , «Червона квітка» , «У лісі» , «Кулемет» , «Булочка» , «Новорічний подарунок» та інші,
Щоб правильно прочитати оповідь, необхідно глибоко охарактеризувати образ оповідача: його вік, стать, харак-тер, симпатії, антипатії, обставини, в яких він перебуває, і особливо його ставлення до тих подій і людей, про яких він (вона) оповідає. Проаналізувавши, наприклад, твір «У лісі» ), ми бачимо оповідача — людину, пристрасно закохану в осінню лісову природу. Оповідач безпосередньо перебуває в лісі і захоплено, схвильовано оповідає про те, що його милує, чарує. І хоч невідомо, хто цей оповідач, завдання читця зрозуміле: ставши на його місце, передати слухачам схвильовану розповідь, захват, милування кра-сою природи в лісі восени.
В оповідь може входити розгорнутий діалог: «Шматок пирога» , «Кулемет» . У таких випадках чи-тець, ставши на місце оповідача, «знижує характерність мови дійових осіб за рахунок зростання характерності мо-ви оповідача»8. Відтворювати індивідуальні риси мови дійо-вих осіб настільки, наскільки це робиться в розповіді, не-має потреби. Завдання читця не індивідуалізувати їх, а оповідати з яскраво вираженим ставленням до них: їх ду-мок, намірів, настроїв, вчинків, переживань тощо. Таким чином, для експресії оповіді першорядне значення має мо-ва оповідача, другорядне — мова дійових осіб; для експре-сії розповіді мова авторська і мова дійових осіб мають од-наково важливе значення.
До завдань читання оповідання в будь-якій формі викладу додамо такі зауваження: 1. Від-носно сталий темп твору повинен бути не поспішний, по-міркований, розрахований на вік молодшого школяра; 2. В процесі читання доцільно після кожного епізоду, час-тини робити тривалі паузи. Це дасть можливість дітям кра-ще осмислити, пережити прочитане і підготуватися до слу-хання наступного епізоду чи частини
25.1
„Словесна дія". Дія, активність є головним у творі і в мистецтві актора. Звертаючись до колег і учнів він вимагав перетворювати слова в дію „Словесна дія" є невід'ємним компонентом професійної діяльності вчителя.
Оволодіваючи технікою свого мистецтва, актор неминуче приходить до потреби усвідомити значення слова у цьому мистецтві.
Уся практична робота актора над роллю пов'язана зі словом, з мовою, з живим людським мовленням. Думки, ідеї, образи, події, конфлікт, розвиток боротьби між .дійовими особами, напружене життя людей в усій повноті і різноманітності, їх характери і мета виражені в творі драматурга словами. Одержана актором роль — це слова, думки, висловлені дійовими особами у процесі боротьби за свої ідеї і мету.
Коли актор починає вимовляти слова ролі як свої власні, породжені його думкою, тоді він відчуває, що робота його йде успішно. Нарешті, наслідки роботи можуть задовольняти лише тоді, коли думки автора доходять до свідомості глядача через мову і слова створеного актором образу. А це можливо тільки в тому випадку, якщо думки, передані звучащим словом, стали органічною частиною життя образу, якщо вони органічно народжуються у процесі дії, у процесі боротьби героя за свою ідею.
Задачі, ідею написаного автором образу, логіку своєї поведінки в ролі, включаючи сюди й найтонші нюанси поведінки в паузах, іноді в тривалих сценах, в яких він не говорить жодного слова, актор розуміє і будує на основі тексту п'єси.
Словесне малювання - своєрідний і досить складний вид роботи, що вимагає чіткого відтворення картини з допомогою слів. Для того щоб словесно намалювати картину, учню необхідно добре знати текст: обстановку в якій здійснюються події, зовнішній вигляд діючих осіб їх, характерні особливості. Все це необхідно для графічного малювання, але словесне малювання вимагає ще і точного вибору слів.
Для словесного малювання необхідно:
– Перечитайте розповідь;
– визначте тему картинки та її назву;
– встановіть, які особи, предмети, події будуть зображені і як;
– знайдіть слова, що допоможуть намалювати картинку точно і образно;
– уявіть її;
– перевірте текст, перегляньте й намалюйте словесну картинку.
25.2
ПУБЛІЧНИЙ ВИСТУП - це один з видів усного ділового спілкування. Залежно від змісту, призначення, способу проголошення та обставин спілкування виділяють такі основні жанри публічних виступів:
1) громадсько-політичні промови (лекції на громадсько-політичні теми, виступи на мітингах, на виборах, звітні доповіді, політичні огляди);
2) академічні промови (наукові доповіді, навчальні лекції, наукові дискусії);
3) промови з нагоди урочистих зустрічей (ювілейні промови, вітання, тости).
Кожен з перелічених видів має відповідне призначення, тобто переслідує певну мету -- проінформувати, переконати чи створити настрій у відповідної аудиторії.
Інформативними бувають найчастіше доповіді, лекції. Будуються вони за схемою: що, для чого, як, у який спосіб. У вступі викладається проблема, окремі її складові; виклад розвивається від простого до складного. Закінчення містить як теоретичні висновки, так і практичні пропозиції.
Переконання як мета виступу виникає під час обговорення певної теоретичної чи практичної проблеми. Промовець ставить перед собою завдання переконати аудиторію, звертаючись і до розуму, і до почуттів своїх слухачів. Успіх його залежить від добору аргументів і вміння розташувати їх у порядку наростання переконливості. У кінці виступаючий, як правило, ще раз наголошує на головних аспектах теми й закликає до певних дій чи до прийняття певних рішень.
Така мета, як створення певного настрою, постає на всіляких урочистостях: на святах, на ювілеях, на річницях тощо.
Найважливіше тут - уміння знайти в темі щось нове, незвичне, дотепне. Але при цьому підтекст такої промови має бути доброзичливим, шанобливим, щирим, а форма - оригінальною, нетрадиційною.
Мітингова промова звичайно має гостре політичне спрямування; вона злободенна, стосується суспільно значимої, хвилюючої проблеми.
Ділова промова вирізняється більшою стриманістю в проявах емоцій, орієнтацією на логічний, а не на емоційний її вплив, аргументованістю.
Звітна доповідь - це особливо важливий і відповідальний публічний виступ, адже доповідач зобов'язаний правдиво, об'єктивно висвітлити факти й переконати слухачів у необхідності певних висновків і пропозицій.
Лекція є формою пропаганди наукових знань. У ній, як правило, йде мова про вже вирішені наукові проблеми, до того ж більш загальні. За своїм змістом лекції надзвичайно різноманітні, за формою викладу - також (лектор має пристосовуватися до аудиторії, яка кожного разу чимось різниться від попередньої).
Наукова дискусія - це обговорення будь-якого спірного наукового питання.
Ювілейна промова зазвичай присвячується якійсь даті (ювілеєві установи чи окремої особи). Цей тип промови характеризується святковістю, урочистістю, позаяк це своєрідний підсумок періоду діяльності.
26.1
Мораль-підтекст-ідея
Підтекст допомагає виразити справжні ідеї автора, наміри і думки дійової особи, які безпосередньо із фрази неясні, мораль твору. Ті репліки, в яких криється підтекстове звучання; будуються за принципом смислової двоплановості, причому основне драматичне навантаження перекладається на другий план.
Підтекст – те, що „таїться під текстом", в глибині поетичного рядка.
Мораль-автор.
Мораль виникає і розвивається на основі потреби суспільства регулювати поводження людей у різних сферах їхнього життя. Мораль вважається одним із самих доступних способів осмислення людьми складних процесів соціального буття. Корінною проблемою моралі є регулювання взаємин і інтересів особистості і суспільства. Таким чином, у рішенні питань моралі правомочно не тільки, колективне, але й індивідуальна свідомість: моральний авторитет автора твору залежить від того, наскільки правильно він усвідомлює загальні моральні принципи й ідеали суспільства і відбиту в них історичну необхідність. Об'єктивність підстави саме і дозволяє особистості самостійно, у міру власної свідомості, сприймати і реалізовувати суспільні вимоги, приймати рішення, виробляти для себе правила життя й оцінювати що відбувається.
Підтекст-читач.
Підтекст — інший план повідомлення, який створюється не довільно, а тими ж засобами, що й основний план. Текст художнього твору може нести не тільки інформацію про факти, події, процеси об’єктивної реальності, факти і образи, створені уявою митця, не тільки передавати ставлення до них персонажів і автора, а й містити приховану інформацію, яка випливає з усього тексту і не має спеціального мовного вираження. Цю глибинну інформацію, що сприймається адресатом (читачем, слухачем) на основі співвіднесення вербально вираженого змісту з контекстом і мовленнєвою ситуацією, називають підтекстом. Підтекст сучасного художнього твору — це різнорівневе багатошарове утворення, в якому співіснують і взаємодіють різні світоглядні концепції. Він передбачає діалог автора й читача (читачів). Межі такого тексту значно ширші, ніж межі самого художнього твору.