Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Revoljycija_07
Горіла шина, палала! Там барикада стояла!.
Або ж як починалася українська революція
«Революція – це переконання, підкріплене штиками» – Наполеон Бонапарт
«Краще вмерти, ніж жити рабами!» – Цицерон
Для когось із нас революційні події в Україні почалися з всеукраїнського студентського страйку, який «вибухнув» через те, що уже екс-президент нашої держави Віктор Янукович відмовився підписувати угоду про асоціацію з Європейським союзом. Дехто вважає початком революції ніч, у яку працівники спецпідрозділу «Беркут» за вказівкою колишнього керівництва держави жорстоко розігнали демонстрантів на Майдані Незалежності у Києві. Адже наступного дня сотні тисяч людей вийшли на центральну площу столиці. Для мене, як і для багатьох моїх співвітчизників, революція розпочалася 19 січня – у день відзначення Святого Водохреща під час сумнозвісних подій на вулиці Грушевського у Києві. Мені випало за честь стати свідком деяких із них.
Більшість із нас, хто уважно слідкував за подіями в Україні, пам’ятає, що ще напередодні святкування новорічно-різдвяних свят Євромайдан поволі почав згасати. Люди роз’їхалися додому, аби зустріти релігійні празники з родиною. Чимало українців розчарувалося через слабкі політичні потуги опозиційної трійки й вирішило відмежуватися від участі у акціях протесту. Здавалося, що людей не було почуто владою й українське суспільство зазнало фіаско. Втім, так звані «диктаторські» закони, прийняті провладною більшістю Верховної ради України, які суттєво обмежували свободу слова та волевиявлення громадян, знову збурили українців. В багатьох обласних центрах нашої держави розпочалася загальна мобілізація патріотів до Києва. Й врешті на 19 січня (Святе Водохреща) у зв’язку з останніми подіями було призначено проведення чергового всеукраїнського віче. На цей захід до столиці з різних регіонів держави з’їхалося десятки тисяч громадян та прибуло понад сто тисяч киян. Під час проведення віче люди почали вимагати у політиків назвати єдиного лідера опозиції. Втім, його так і не визначили. Керівник фракції «Батьківщина» у парламенті Арсеній Яценюк оголосив, що лідером є український народ! І він, ще не усвідомлюючи своїх слів, немов у воду дивився. Після виступу політиків на сцену Євромайдану вийшов один із лідерів громадянського руху «Автомайдан» Сергій Коба. Він заявив, що народ дає лідерам опозиції півгодини на визначення єдиного лідера руху опору. В іншому випадку автомайданівці та інші протестувальники підуть блокувати Верховну раду України.
На жаль, лідер так і не з’явився. Натомість вже за годину телеканал «Еспресо-TV» почав транслювати у всесвітній мережі інтернет події, які відбувалися на вулиці першого українського президента Михайла Грушевського. За вказівкою влади бійці внутрішніх військ заблокували проїзд біля стадіону «Динамо» імені Валерія Лобановського. Незважаючи на прохання «євромайданівців» пропустити їх до Верховної ради, командири силовиків виявилися незворушними. Уже за півгодини, молоді люди у касках та масках, озброєні палицями та кийками, почали штурмувати міліцейський кордон. Невдовзі у перших рядах мітингувальників з’явився лідер партії «Удар» Віталій Кличко, котрий став між ними та правоохоронцями, вимагаючи припинити агресивні дії. Утім, його освистали й полили з вогнегасника. Відтак опозиціонер спробував переконати правоохоронців пропустити людей до Верховної ради. Втім, вмовляння виявилися марними.
Прорвати оборону міліціонерів людям так і не вдалося. У відповідь силовики почали контратаку, кидаючи у людей світлошумовими гранатами. Невдовзі з боку протестувальників, серед яких були бійці громадської організації «Правий сектор», полетіли каміння коктейлі Молотова. Під спів гімну України та гасло «Київ вставай!», люди почали підпалювати міліцейську техніку, якою було перегороджено вулицю. З того дня на вул. Грушевського розпочалися жорсткі сутички між демонстрантами та силовиками. Упродовж кількох днів у гарячій точці Києва було поранено десятки учасників протесту, бійців внутрішніх військ та «Беркуту». У бойових діях загинуло декілька учасників Євромайдану, серед яких, зокрема, вірменин Сергій Нігоян. Білорус Михайло Жизневський та житель Яворівщини Роман Сеник. Тоді ж було викрадено та жорстоко вбито львів’янина Юрія Вербицького.
Усі ці дні я уважно стежив за подіями, які розгорталися у Києві, прагнучи якомога швидше податися до столиці, аби підтримати український народ. Втім, через затяжну застуду, мені це не вдавалося. Так і не долікувавшись, вже 22 січня я записався у штабі відправлення на Київ, який діяв у кафе «Віденська кав’ярня» у Львові. Увечері спакував рюкзак, який мені люб’язно спрезентував мій товариш Іван, узявши необхідні речі, й не сказавши нічого матері, вирушив на львівський євромайдан, дислокований біля пам’ятника Шевченка. Прибувши сюди о 21.30, я побачив сотні людей, які очікували автобуси на Київ. Познайомившись із кількома чоловіками, які виявилися жителями Городоцького району, дізнався, що дехто із них вже не вперше прямує на Євромайдан. Люди поділилися своїми намірами. В усіх була єдина мета: врятувати Україну від бандитів при владі!
Відтак я подався до штабу відправки на Київ, де дізнався, що автобуси не прибудуть, оскільки на водіїв хтось намагається тиснути…
– Увага! Ми уже шукаємо транспорт для відправки усіх людей до Києва! – заявив один із активістів.
Вже за годину почали зачитувати списки активістів, котрих першими мали скерувати до Києва. Люди організовано попрямували до виходу. Відтак наступила довготривала пауза. Приблизно о пів на першу ночі до «Віденської кав’ярні» увійшов молодий чоловік, котрий запитав присутніх:
– У кого є квитки на Київ, видані у штабі?
Я та ще шестеро парубків одразу ж підійшли до прибулого. Хлопець оглянув наші квитки та наказав іти за ним. Вийшовши з приміщення, ми підійшли до мінібуса, який очікував на Проспекті Свободи. Ним ми і вирушили до столиці.
До Києва наше авто прибуло о сьомій ранку. Дорогою до центру столиці ми отримали з радіостанцій тривожну інформацію про черговий напад бійців «Беркута» на протестувальників, які перебували біля стадіону імені Лобановського. Це, звісно, розхвилювало усіх. Втім, ніхто не мав наміру повертатися назад.
Нас разом із земляками, які прямували іншими мікроавтобусами, висадили біля станції метро «Арсенальна». Витягнувши з автомобілів сумки та пакети з провізією, яку львів’яни передали для активістів Євромайдану, ми групою у складі понад двадцяти осіб, спустилися у метрополітен, аби якомога швидше дістатися до серця столиці. Невдовзі ми прибули до станції метро «Хрещатик», звідки попрямували на Майдан Незалежності. Серце столиці нагадувало розтривожений вулик. З усіх сторін територія Євромайдану була оточена барикадами зі снігом, лавками, шинами та всяким залізяччям. Біля вузьких проходів стояли воїни-афганці та охоронці з «Народної самооборони». У центрі площі була розташована висока ошатна сцена з написом на синьому фоні «За європейську Україну!». А навколо було розміщено кілька десятків наметів, на більшості з яких були закріплені жовто-блакитні, червоно-чорні прапори та транспоранти. У палатках та поруч з ними перебували українці чи не з усіх областей України. Серед них тернополяни, львів’яни, донеччани, дніпропетровці, полтавчани… У різних точках Майдану Незалежності були розташовані польові кухні, на яких жінки дружньо з чоловіками готували для протестувальників чай, супи, канапки із салом та сиром. Поруч, чергували медики-волонтери, готові будь-якої миті прийти на допомогу потерпілим.
Поснідавши, я попрямував до епіцентру бойових дій – на вулицю Грушевського. Вийшовши за межі барикад, я звернув увагу на сніг, який на підході до стадіону імені Лобановського, ставав щоразу темнішим. За лічені хвилини я опинився у чи не найгарячішій точці України. Навколо розгорнулася гнітюча картина. Колонада стадіону була у кіптяві. Поруч стояли залишки обгорілих міліцейських автобусів, барикади із залізяччя, автомобільних шин та дерев’яних конструкцій. У епіцентрі подій знаходилося кілька тисяч переважно молодих людей у мотошоломах, металевих військових та будівельних касках із палицями та щитами. Час від часу із натовпу лунали гасла: «Слава Україні! Героям слова! Слава нації! Смерть ворогам! Україна – понад усе!»
За кілька десятків метрів на території Маріїнського парку та по периметру вулиці стояли бійці внутрішніх військ у шоломах зі щитами. За ними заховалися кілька десятків бійців спецпідрозділу «Беркут». Мені стало шкода, як протестувальників, так і силовиків. Я усвідомлював, що патріоти знали, заради чого тут стоять. Однак, правоохоронці цього не розуміли. Більшість із них, залякані своїм керівництвом, були змушені стояти на захисті злочинної влади!
В гарячій точці наразі тривало перемир’я, оголошене у середу лідерами опозиції. З вуст присутніх хлопців дізнався, що політики дали Януковичу 24 години на виконання вимог громадян. Усі з нетерпінням очікували чергової зустрічі опозиціонерів із президентом України.
Зробивши кілька знімків фотоапаратом, я підійшов до гурту людей, які насипали в мішки сніг. Вони пояснили мені, що з цих мішків будуватимуть барикади. Не гаючи часу, я узяв у руки лопату й заходився допомагати.
Того ж дня я познайомився із Сергієм – жителем міст Фастів, що на Київщині. Медичний працівник однієї зі столичних аптек прибув на вулицю Грушевського, аби відстояти свою громадянську позицію. Разом із Сергієм ми заповзялися носити мішки із снігом, якими відтак укріпляли барикади. Поки працювали, до активістів постійно приходили волонтери з Євромайдану та пересічні симпатичні киянки, котрі пригощали людей гарячим чаєм, канапками та печивом.
Пізно увечері я повернувся на Майдан Незалежності, де вже перебувало десятки, а можливо й сотні тисяч людей. Усі очікували на зустріч опозиційних лідерів із народом України. Мені вдалося підійти ближче до сцени. Звідти виступали політики, священики, громадські діячі. Вони, зокрема, повідомляли про захоплення облдержадміністрацій у регіонах. Того дня, люди взяли під свій контроль ОДА у Сумській, Полтавській, Житомирській, Хмельницькій областях. Під опікою протестувальників на той час уже були й усі галицькі облдержадміністрації.
Десь ближче до одинадцятої вечора ведучий Євромайдану заслужений артист України Євген Нищук повідомив, що зустріч лідерів опозиції із Януковичем завершилася й невдовзі вони з’являться на сцені. Щоправда, трійка опозиціонерів прибула сюди лише після опівночі. Люди уже були перевтомлені та невдоволені, оскільки температура на вулиці сягнула тринадцяти градусів морозу! Про це інформувало табло, розташоване на Будинку профспілок.
Першим виступив народний депутат України Віталій Кличко, котрий повідомив, що Янукович не хоче йти з посади, не бажає відправляти у відставку уряд й погоджується лише на амністію активістів, затриманих під час сутичок на вул. Грушевського та штурму облдержадміністрацій у регіонах. Це повідомлення люди зустріли з обуренням. Відтак більшість протестувальників почали вимагати припинити переговори з владою та перейти у рішучий наступ на вул. Грушевського. Чимало людей почало скандувати гасла «Зека геть!» та «Революція!» Народний депутат України Арсеній Яценюк, який ще напередодні пообіцяв усім зі сцени Євромайдану наступне: «Я з ганьбою жити не буду! Підемо разом вперед! Якщо куля в лоб, то куля в лоб!», цього разу подивував присутніх:
– Чітке виконання наказів! Дисципліна! Тільки мирний протест!
Відтак нардеп оголосив вулицю Грушевського територією Євромайдану та доручив його коменданту народному депутату Андрію Парубію скерувати загони народної самооборони на вул. Інститутську, аби розширити межу барикад до вул. Ольжича. Відтак активісти шеренгами попрямували у бік Жовтневого палацу.
Невдовзі я зустрівся із моїм новим товаришем з Київщини Сергієм, з якими ми попрямували на вул. Інститутську, аби допомогти будувати барикади. Обоє були здивовані рішенням лідерів опозиції. Адже, сподівалися, що опозиціонери поведуть десятки тисяч людей на вул. Грушевського, аби спробувати прорватися через кордон міліції до будинків уряду та парламенту.
Того вечора мені випало провести ніч у будинку профспілок. Відпочивати довелося на сцені актового залу із рюкзаком під головою. Поруч на голій підлозі спали десятки людей. Сон чомусь не брав, оскільки думки про майбутнє України не полишали мою свідомість.
Уже наступного дня мені вдалося поспілкуватися з десятками мітингувальників, які перебували на Майдані незалежності України та вулиці Грушевського. Серед них – жителі Тернополя, Київщини, Полтави, Івано-Франківська та Львівщини. Практична більшість із протестувальників була невдоволена діями лідерів опозиції. Всі очікували більш рішучих дій. Один із моїх співрозмовників навіть висловив думку, що сил Євромадану вистарчило, щоб швидко прогнати силовиків із вул. Грушевського.
Біля стадіону «Динамо» я зустрів своїх земляків із села Вороців на Яворівщині Остапа та Олега. Вони повідомили, що у ніч після переговорів опозиціонерів з Януковичем народні депутати Віталій Кличко та Олег Тягнибок прибули на вул. Грушевського. Протестувальники намагалися переконати нардепів повести людей у рішучий наступ. Втім, останні відмовилися це робити. Щоправда, і у цьому я побачив щось добре. «Принаймні не пролилося крові!» – подумки дійшов до таких висновків, ще не уявляючи, що невдовзі вона таки проллється…
Того дня, навідавшись до Київської міськадміністрації я зустрів тут чимало протестувальників. Серед них помітив своїх земляків із селища Івано-Франкове: родича Романа та сусіда Олега, котрий, до речі не вперше – у Києві. Хлопець перебував у столиці у день розгону демонстрантів у ніч на 1 грудня 2013 року. Перекинувшись з ними кількома словами про політичну ситуацію в Україні, я подався у сесійну залу міськвиконкому. Тут просто на коцах та кариматах відпочивало чимало активістів. Хтось із них й підказав мені де можна дізнатися номер телефону, аби записатися на виїзд до Львова, що я і зробив.
Уж під вечір я познайомився із киянами Сергієм та Галиною, котрі запропонували мені переночувати у них вдома. Невдовзі ми прибули на вул. Радистів, де мешкала пара. Люди виявилися дуже гостинними, відмовившись узяти гроші за ночівлю та запропонувавши прийняти душ.
Прокинувшись наступного дня, я подякував господарям за їхню людяність, й поснідавши разом з ними, знову подався на Майдан Незалежності. Уже за годину я прибув на вул. Грушевського. Тут знову розгорнулися бойові дії: палали шини та було чутно вибухи світло-шумових гранат.
На підході до епіцентру подій я помітив кілька наметів. В одному з них мені вручили червону будівельну каску, яку я одразу одягнув на голову.
Зустрівши своїх земляків Остапа та Олега, я дізнався, що уночі бійці «Беркуту» порушили перемир’я. Вони повідомили, що хтось із силовиків вистрілив у бік протестувальників гумовою кулею. Відтак у хід знову пішли каміння, коктейлі Молотова та світло-шумові гранати.
Біля входу на стадіон «Динамо» мою увагу привернув смуглявий чоловік середнього віку із жовтоблакитним прапором на плечах.
– Ти б не зміг допомогти мені піднести шини до барикад? – поцікавився він.
– Звичайно! – відповів я.
Настромивши чотири покришки на палицю, ми подалися до поля бою. Поки ми носили шини, я дізнався, що мій співрозмовник мешкає у селі Іванковичі Васильківського району, що на Київщині. Представившись, я дізнався, що його звуть Радж. Під час розмови дізнався, що мати революціонера – українка, а батько – родом із африканської країни Гана.
– Чому ти тут? – запитав я у нього.
– Я прийшов сюди, бо мене серце болить за Україну! Я не міг вчинити інакше! – чистою українською мовою констатував Радж.
Спілкуючись з Раджом, ми подалися у бік Європейської площі, куди люди звозили шини. Проходячи повз намет Євромайдану, я переконав мого побратима скористатися захисною каскою. Відтак ми знову заповзялися зносити шини до епіцентру подій.
Невдовзі сутички протестувальників з силовиками припинилися. Вулицю Грушевського заполонив густий дим. Бійці внутрішніх військ намагалися погасити полум’я за допомогою водомета. Однак, це їм не вдавалося, оскільки люди продовжували приносити шини.
Згодом ми з Раджом приєдналися до активістів, які почали будувати барикади на території стадіону Лобановського та прилеглому провулку. Набираючи сніг у мішки, ми зносили їх до входу у спорткомплекс. Поруч з нами час від часу з’являлися сміливі симпатичні киянки, котрі пригощали нас чаєм та канапками.
Ближче до вечора я попрощався із Раджом, оскільки прийшов час рушати додому. За декілька хвилин я повернувся на Майдан Незалежності й, окинувши центральну площу столиці поглядом, спустився у метро...
Із Раджом мені вдалося вийти на зв’язок 18 лютого, коли у Києві знову почалися сутички, спровоковані владою. Силовики не пропустили колони з демонстрантами до Верховної ради України. В результаті мирний наступ на парламент завершився бойовими діями. Невдовзі бійці спецпідрозділу «Беркут» зуміли відтіснити людей на Майдан Незалежності. А вже увечері розпочався штурм Євромайдану.
Коли чимало політиків та представників «Народної самооборони» з переляку почало тікати з Майдану Незалежності, площу української свободи залишилися боронити прості патріоти. До епіцентру подій прибув і Радж. Він одразу пішов на передову. Чоловік кинувся допомагати людям доставляти до медпунктів поранених. Він носив шини та мішки з піском на нові барикади, які почали формувати просто на Майдані Незалежності. Раджові пощастило уникнути куль та гранат, які летіли з боку силовиків.
У ці тривожні дні в епіцентрі подій Євромайдану побував ще один мій побратим – Сергій із Фастова, з котрим напередодні познайомився на вул. Грушевського. Він працював у зоні бойових дій медиком-волонтером. Сергію довелося виносити з поля бою поранених та загиблих, надавати потерпілим медичну допомогу. Йому теж пощастило залишитися живим. Однак, ворожа куля потрапила молодому чоловікові у плече, а руку зачепило вибухом світлошумової гранати.
На жаль, у ці моторошні страхітливі дні на Майдані незалежності та вул. Інституській у Києві полягло чимало наших побратимів. Згідно офіційної статистики Міністерства охорони здоров’я України з початку масових протестів у гарячих точках Києва та регіонах нашої держави загинуло понад 90 людей! До списку загиблих потрапили жителі з різних куточків України. А це свідчить про те, що всі українці об’єдналися у боротьбі проти злочинної влади, яку з Божою поміччю врешті вдалося подолати. Сподіваюся, що загибель наших побратимів буде не марною. Тож, нехай пам’ять про них назавжди залишиться у наших серцях! Слава Україні! Слава Ісусу Христу! Вічна пам’ять загиблим героям!
Юрій СКОБАЛО