Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Історико-педагогічний аспект питання формування загальнокультурної компетентності
Основоположні думки щодо розвитку духовності і національної культури українського народу сягають часів створення Успенським братством першої Львівської братської школи (1586 р.), яка стала реальним проявом боротьби за право вчити своїх дітей рідною мовою. Вони стверджують, що «Академічні вчені не створюють якоїсь нової літературної мови, а беруть за основу українську народну, насичують її українськими науковими, літературними термінами – філософськими, історичними, юридичними, богословськими тощо, обмежують вживання церковнословянизмів, латинізмів, полонізмів. Українська книжна мова утверджується, насамперед, у творчості письменників, перекладачів» [С.74–75]. Як зазначає З.І. Хижняк – дослідник історії Києво-Могилянської академії саме „Завдяки старанням братств, братських шкіл, освітніх діячів – письменників, учених, книговидавців – пробуджується і зростає інтерес українців до знань, науки, культурних надбань”. Вона особливо підкреслює, спираючись на твір Захарія Копистенського, що „минають часи грубої простоти, і світло науки сходить і на Україні” (Захарія Копистенський бл. 1590 – 21.03.1627 – знавець мов, письменник, автор найбільшого в Україні полемічно-історичного твору „Палінодія, или Книга обороны” (1622)) [Хижняк З.І., Маньківський В.К. Історія Києво-Могилянської академії. – К.: Вид. дім «КМ Академія», 2003. – 184 с.].
Викладачі братських шкіл України застосовували у навчально-виховній практиці книжки з краєзнавчими матеріалами, пов’язані з народною творчістю. Братчики складали рукописні поетичні збірки до яких увійшли вірші, думи, пісні, які були написані рідною мовою. А саме, „Всі покою щиро прагнуть”, пісні „Ой горе тій чайці”, „Бідна моя головонька”, творцем яких вважається Іван Мазепа, „Дума козацька про Берестейську битву 1651, 31 липня”, пісня „Їхав козак за Дунай”. Патріотичний зміст цих творів свідчить про те, що викладачі братських шкіл виховували у своїх учнів повагу до народних героїв, любов до рідного краю.
Надалі, краєзнавчі традиції набували плідного розвитку і в Києво-Могилянській академії. У підручниках і посібниках XVI – XVIII ст. студенти вивчали народні ігри та обряди. Наприклад, окремі розділи підручника з історії „Синопсис” були присвячені вивченню культури і побуту українців.
Так, до загальнокультурної компетентності викладачів братських шкіл входило не тільки навчання, але і виховання молоді, формування поняття рідної вітчизни, мови, віри. Освіта в Академії розглядалась не лише як набуття певної суми знань, власне для себе, а й як засіб формування національної свідомості, патріотичних почуттів, громадянської відповідальності. Академічні вчителі рівняли молодь на ідеали козацтва – воля, хоробрість, відданість вітчизні. Полемічно-публіцистичні праці, на яких виховувалася молодь: «палінодія» Захарія Копистенського, «Тренос» Мелетія Смотрицького, «Протестація» Йова Борецького, «Хроніка» Теодосія Софоновича були написані українською мовою.
У братських школах були зроблені кроки щодо прилучення молоді до загальної європейської освіти. Було започатковано вивчення литини й введено програму „Семи вільних наук”. А це у свою чергу сприяло перетворенню словяно-грецьких за змістом навчання шкіл у словяно-греко-латинські. Здійснювалась ґрунтовна мовна підготовка. „Академія прославилася як відомий осередок латинознавства”. Значна увага приділялась вивченню грецької мови. Гідне місце посідала польська мова, яка в Україна XVI – XVII ст. була державною, „відігравала роль літературної”. Було закладено наукову основу вивчення іноземних мов – грецької, німецької, французької, староєврейської тощо [Хижняк З.І., Маньківський В.К. Історія Києво-Могилянської академії. – К.: Вид. дім «КМ Академія», 2003. – 184 с., С.71].
До викладачів Києво-Могилянської академії ставилися високі фахові вимоги. Так, парафією „ректорів Академії” були питання професійної підготовки, підбору й утримання викладачів. „До Братської школи й Колегіуму учителями, насамперед, запрошували тих, хто здобув освіту за кордоном – в університетах Польщі, Чехії, Італії, Франції, Німеччини”. Повертаючись із навчання до рідної Академії, посланцям влаштовувся своєрідний іспит, де вони демонстрували свої знання, підтверджували отримані титули – докторські берети чи – як-то Стефан Яворський – звання „лавроносного поета”, після чого запрошували їх на викладацькі посади Отже, кожен кандидат у викладачі обирався „вільними голосами”, проходив випробування, що мало назву „відбути вибори” [Хижняк З.І., Маньківський В.К. Історія Києво-Могилянської академії. – К.: Вид. дім «КМ Академія», 2003. – 184 с., С.61–62].
До викладачів ставилися і морально-етичні вимоги. Так, в Академічній інструкції 1734 р. спеціальним пунктом зазначалося: „Діячі науки завжди повинні служити для учнів високим взірцем… скромності, ввічливості, доброго виховання й освіченості, а також – прикладом не тільки внутрішньої чистоти душі, а й зовнішньої охайності тіла й одягу” [Хижняк З.І., Маньківський В.К. Історія Києво-Могилянської академії. – К.: Вид. дім «КМ Академія», 2003. – 184 с.].
Викладачі, відповідальні за вчинки, поведінку, манери своїх вихованців, повинні були, найперше, біти самі дисципліновані. В Інструкції від 1761 р. за підписом ректора Самуїла Миславського й префекта Мельхиседека Орловського йшлося про те, що „Учителі кожного дня, приходячи у свою школу по визначеному сигналу, повинні впусте часу не втрачати, розважаючи учнів байочками або іншим яким непотрібним чином, а відразу приступати до справи”. Далі перераховувалась низка вимог до викладачів: беззаперечно виконувати всі розпорядження ректора й префекта, без їхнього відома не пропускати заняття, обов’язково відвідувати диспути, вести учнівські „реєстри акуратні”, ходити з учнями на прогулянки до Дніпра, а літнього часу – ще й у поле чи до лісу і т. ін.” [Хижняк З.І., Маньківський В.К. Історія Києво-Могилянської академії. – К.: Вид. дім «КМ Академія», 2003. – 184 с.].
Слід зазначити, що свої вихованці Академії з успіхом набували статусу викладача. Але, як правило, починаючі вчителі викладали спочатку в нижчих класах і разом зі своїми учнями просувалися до вищих. Ті, які приймали чернецтво, викладали і в богословському класі. По закінченні курсу їм надавася сан ігумена чи архімандрита одного з першокласних монастирів або та чи інша важлива церковна посада. Постійна зміна викладацького фаху була великим навантаженням. Працюючи, наприклад, у класі риторики, викладач одночасно мусив готувати курс філософії на наступний рік. Тобто треба було постійно працювати над собою, розширювати кол знань, набувати ерудиції.
Глибокі знання, різноманітні здібності в галузі літератури, історії, поезії, драматургії, математики, філософії, богословя, доброзичливе ставлення до вихованців – від граматиків до філософів й богословів – усе це викликало у студентів справжню повагу до своїх наставників і залишало добру пам'ять на все життя. Про що свідчать яскраві спогади вихованців, а надалі „глибоко шановані” викладачі Академії [Хижняк З.І., Маньківський В.К. Історія Києво-Могилянської академії. – К.: Вид. дім «КМ Академія», 2003. – 184 с.].
Ян Амос Коменський
Український філософ ХVIII століття Г.С. Сковорода, вшановуючи діяльність учителя, у педагогічних творах стверджував, що професіоналізм учителя має певну складову, що включає: знання з питань, освіти, виховання; шляхетність, розумність, набуття чеснот, гідність, чесність, щира любов до своєї справи і вихованців, служіння людям.
У своїх творах надавав великого значення ідеї пізнання людиною самої себе – один із найважливіших принципів філософіі. Завдяки власним зусиллям, любові до себе, в результаті самопізнання, самоусвідомлення людина пізнає призначення свого життя, визначає своє місце у світі. Про що йдеться у творі „Наркісс. Разглагол о том: Узнай себе” [Сковорода Г.С. Стихотворения. Песни. Басни. Диалоги. Трактаты. Притчи. Прозаические переводы. Письма: пер. с укр. / Г.С. Сковоррода. – К.: Наук. Думка, 1983. – 544 с. (С. 120–144); Сковорода Г.С. Твори : в 2 т. / Г.С. Сковорода / [ред. О.І. Білецький та ін.]. – К. : АН УРСР, 1961. – Т. 1. – 545 с.].
Своїми творами „Байки Харківські” філософ розкриває зміст педагогічної праці вчителя, наголошуючи на одвічних життєвих постулатах про: «Узнать не трудно, а трудно привыкнуть. Наука и привичка есть то же. Она не в знаніи живет, но в дъланіи. Въдъніе без дъла есть мученьем, а дъло – без природы. Вот чем разнится scientia et doctrina (знаніе и наука)» [Сковорода Г.С. Стихотворения. Песни. Басни. Диалоги. Трактаты. Притчи. Прозаические переводы. Письма: пер. с укр. / Г.С. Сковоррода. – К.: Наук. Думка, 1983. – 544 с. (С. 92)]. Головним завданням вчителя стверджував у своїх творах Сковорода є розвиток розумових здібностей вихованців „Разговор, называемый алфавіт, или буквар мира”. До розумових здібностей він відносив розвиток пам’яті, порівнюючи її з недремлючим сердечним оком, сонцем, що благосно діє на Всесвіт. Правильне виховання вбачав в єдності істини і чесноти, знань і високих моральних якостей. Отже, предметом виховання вчителя повинно бути і серце людини. Сенс виховання вбачав у плеканні чесності, любові до праці, помірності, байдужості до спокус, багатств і чинів тощо. Виховання любові до праці відповідно до здібностей людини до її сродності передбачало процвітання суспільства [Сковорода Г.С. Стихотворения. Песни. Басни. Диалоги. Трактаты. Притчи. Прозаические переводы. Письма: пер. с укр. / Г.С. Сковорода. – К.: Наук. Думка, 1983. – 544 с. (С. 92)].
У роздумах філософа постійною темою було досягнення чесноти, насамперед, у самому собі. Цьому питанню було присвячено майже всі його твори, а також відомий трактат „Пізнай у собі людину”. Адже на думку вченого пошуки правди, істини можна досягти завдяки міркуванню про сенс власного життя, а також постійним аналізом своїх вчинків і суджень [История философии в кратком изложении / пер. с чеш. И.И. Богута. – М.: Мысль, 1991. – 590 с.; С.127–132]. Предметом виховання, а також результатом діяльності вчителя у творах Сковороди виступають крім моральних якостей ще єдність думок і вчинків, „слова” і „діла”. Істинність доброчинності філософ вбачав у розумності і високоморальності вчинків учителя [Сковорода Г.С. Повне зібрання творів. У 2-х т. – К, 1973. – с.].
Др. пол. ХІХ поч. ХХ ст. характеризується зростанням національного і культурного відродження в Україні. Цей період позначився створенням недільних шкіл для дорослого сільського населення. «Але самі українці не відчували отримання освіти для майбутнього, оскільки школа була чужою для українського народу через російську мову, що використовувалась у російських підручниках, а також через ігнорування українських традицій, звичаїв, культури тощо» [Історія педагогіки / За ред. проф. М.В.Левківського, докт. пед. наук О.А. Дубасенюк. – Житомир: Житомирський державний педагогічний університет, 1999. – 336 с.] Міністерство освіти виконувало певне соціальне замовлення – виховання і підготовка пристойного, високоморального народного вчителя. Особлива увага при підготовці семінаристів приділялась вивченню зарубіжної педагогіки, а саме теорії Й.Г.Песталоцці, Ф.Фребеля, А Дістервега. Оцінюючи зміст професійної підготовки у вчительських семінаріях Андрійчук виокремлює змістовні блоки: суспільно-духовний, мовний, природничий, спеціальний. Всі чотири навчальних сприяли формуванню у майбутніх учителів у процесі самовиховання таких якостей як терпіння, [Андрійчук Н.М. Підготовка вчителів народної школи в учительських семінаріях України (1860-1917 рр.) : Монографія. – Житомир : Вид-во ЖДУ, 2011. – 229 с.]