Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Методи ІВпДП— логічні прийоми і засоби, які дозволяють виявити зміст теоретичних знань про державно-правові явища,сформульовані у концепціях минулого.
Важливими є: діалектичний метод дослідником цього методу є Геґель. Сутністю діалектичного методу є дослідження вчень у динаміці, в їх зміні та розвитку. Сутність герменевтичного методу полягає в дослідженні вчень засобами тлумачення першоджерел (творів мислителів). Загальним науковим методом є логічний він дозволяє здійснювати упорядкування й класифікацію ідей, знаходити в них суперечності й прогалини, загальне й особливе, об’єднувати їх у цілісні вчення про державу і право. Крім загальнонаукових, дослідники застосовують також спеціальні методи, серед яких історико-порівняльний, хронологічний та ін. Порівняльно-правовий. Структурно-функціональний.
Функції історії вчень визначають її призначення в єдиній системі юридичних наук. Головними функціями історії вчень про державу і право є Методологічна функція має свій прояв у озброєнні юридичних наук важливим методом дослідження права та держави — через ідеї видатних мислителів минулого та сформовані ними цілісні теорії, доктрини, вчення.Пізнавальна функція забезпечує розширення наукових знань про державно-правові вчення, їх пізнання та пояснення на різних історичних етапах розвитку держав.Евристична функція визначає спрямованість історії вчень на відкриття, знаходження, перевірку нових тенденцій, особливостей і закономірностей розвитку державно-правових явищ.Прогнозувальна, або функція наукового передбачення, визначає наукове, обґрунтоване прогнозування розвитку державно-правових інститутів у недалекому майбутньому.Такий прогноз спирається на теоретичну спадщину видатних мислителів минулого, причому передусім на такі їх ідеї, що вже довели свою значущість втіленням у суспільне життя.Прикладна, або функція допомоги практиці, реалізується у практичних результатах досліджень державно-правової думки минулих часів, пошуку методів удосконалення державних інститутів і національної правової системи сучасної України. Ідеологічна функція визначає формування в суспільстві поглядів на державу і право, що ґрунтуються на всесвітньо визнаних загальнолюдських принципах і цінностях, якими є свобода, рівність, справедливість, гуманізм тощо, саме тому ідеологічну функція визначають ще як виховну.
2. Політико-правові ідеї в давньоіндійському трактаті “Артхашастра”
Давньоіндійські правові збірники містять практичне керівництво з державного управління, політики. Такою є «Артхашастра» (або Наука політики, Наука про державний лад), приписувана мудрому брахману Каутильї. Очевидно, на зміст збірника помітний вплив справив буддизм. Тут дхарма трактується як «закон, заснований на істині», який охороняється суворими покараннями. Однак принципом державного управління називається не покарання, а «артха» — користь. Принцип користі пронизує викладені в збірнику практичні настанови про усунення перешкод на шляху до суспільного порядку, про застосування витончених засобів державної політики, про судочинство, правила й обов’язки державних чиновників тощо. У розділі «Про основи держави» названо і розкрито основні елементи держави: государ, міністр, сільська місцевість, укріплені міста, скарбниця, військо, союзники. Отже, це одна з перших спроб створити узагальнюючий образ держави. Не випадково дослідники іноді називають автора «Артхашастри» індійським Макіавеллі.
3. Політичні ідеї у вченнях брахманізму та буддизму.
Брахманізм і буддизм — провідні напрями у релігійній і політико-правовій ідеології Давньої Індії. Що являє собою система політикоправових поглядів брахманів
1) У світі, природі і суспільстві згідно з брахманістською концепцією діє світовий закон (рта), установлений вищим божеством Брахмою. Цей закон визначає і місце, і правове становище кожного стану (варни) у суспільстві, поділеного божеством.
2) За Законами Ману усі варни і їх члени повинні слідувати дхармі (закону, звичаю, правилу поведінки), тлумачення змісту і захист якої належить виключно брахманам.
3) Вирішальну роль у суспільному устрої і мистецтві управління у Ведах і Законах Ману відведена покаранню. Покарання (данда) у своєму земному вигляді означає буквально палку, а зміст управління (дандаїті) — «керівництво (володіння) палкою».
4) Політичним ідеалом брахманізму була своєрідна теократична держава, де цар править під керівництвом жерців, визнає вищість релігійного закону над світським.
5) Давньоіндійські правові збірники містять практичне керівництво з державного управління, політики. Такою є «Артхашастра» на зміст збірника помітний вплив справив буддизм. Тут дхарма трактується як «закон, заснований на істині», який охороняється суворими покараннями. Однак принципом державного управління називається не покарання, а «артха» — користь. Принцип користі пронизує практичні настанови про усунення перешкод на шляху до суспільного порядку, про застосування витончених засобів державної політики, про судочинство, правила й обов’язки державних чиновників тощо. Такою є політико-правова суть брахманізму в релігійно-філософських і правових збірниках Давньої Індії.
Пануюча брахманська ідеологія викликала неприйняття і критику з боку засновника буддизму в VI ст. до н. е. Вихваляння законності, законного шляху в житті, проповідь гуманізму і внутрішньої свободи, поваги, любові людини до інших, до усього живого, непротивлення злу злом і насильством — морально-правова основа буддизму. На відміну від традиційно-теологічного брахманістського тлумачення дхарми, буддизм трактував її як керуючу світом природну закономірність, природний закон («Вічний Закон»). Він обмежує роль і масштаби покарання, підкреслює неприпустимість застосування покарання безвинно, заперечує насилля, стверджує: шлях законності, «срединний шлях» — шлях справедливості, істини, добра, ненасилля, самообмеження.Буддизм — не форма ідейного анархізму (безвладдя). Політичною складовою вчення Будди є створення справедливого суспільства і держави без повстань і революцій лише шляхом удосконалення кожної людини, прагнення добра собі, іншим, суспільству.
4. Політико-правовий і моральний ідеал Конфуція.
Великий вплив на розвиток суспільно-політичної, правової і філософської думки в Китаї справило вчення Конфуція (Кун Фу-цзи, 551–479 до н. е.). Його основи викладені в книзі «Бесіди і судження» («Лунь-юй»), складеної учнями і послідовниками мислителя.Центральним поняттям вчення Конфуція є гуманність, людяність (жень), що повинно лежати в основі відносин між людьми.Жень виступає як моральний закон, сукупність етичних і соціальних норм. Методом здійснення жень є поняття «лі» — норма спілкування, соціальний регламент, ритуал — прямий шлях до людяності. Сфера його дії дуже широка: все громадське життя від родини до держави. «Лі» потрібен для їх зміцнення. Людяність, гуманність, а не насильство — метод управління державою.Конфуцій — противник суворих покарань. Правителі повинні наставляти народ особистим прикладом, керувати на основі чеснот, а не законів і покарань. Політичний ідеал Конфуція — правління аристократів доброчинності і знань, а не родової знаті і багатих.Спираючись на традиційні погляди, Конфуцій розвивав патріархально-патерналістську концепцію держави. Держава трактується ним як велика родина. Влада імператора («Сина Неба») уподібнюється владі батька, а відносини правлячих і підданих — сімейним відносинам, де молодші шанують старших і слухаються їх. Суспільний мир досягається і подоланням поляризації багатства і бідності.Важлива роль у конфуціанській теорії держави відводиться народу, його довірі до влади. Він — величезна сила, адже «те, що любить весь народ, рідко не здійснюється, і те, що ненавидить народ, рідко не знищується». Сила влади — у її моральному авторитеті.Конфуціанство стало впливовою течією етичної і політичної думки в Китаї і в II ст. до н. е. було визнано офіційною ідеологією і відігравало роль офіційної релігії аж до початку ХХ ст
5. Політико-правові погляди Мо-цзи.
Ряд політико-правових проблем по-новому вирішувались засновником моїзму Мо-цзи (479–400 до н. е.). Основним принципом у системі його поглядів був принцип загальної любові і взаємної користі. Всезагальність, властива Небу, відіграє в моїзмі роль зразка, моделі людських взаємин, що включає рівність усіх людей. Він стверджував, що доступ до влади повинен бути відкритий для всіх здатних і талановитих людей, а не тільки для тих, хто має знатне походження. Якщо правитель країни, керується принципом загальної любові і користі, то ніколи не буде політичного хаосу. У цьому — зміст договірної концепції Мо-цзи про походження верховної влади і її прерогативи встановлювати єдиний і загальнообов’язковий зразок справедливості. Важливе місце у вченні Мо-цзи посідає вимога врахування інтересів і думок простого народу в управлінні державою. Він підкреслював — в управлінні країною слід виходити з інтересів простолюдинів. У Мо-цзи думка народу породжує істину. Істиною є:
1) те, що ґрунтується на досвіді минулого;
2) те, що відповідає користі народу;
3) те, що є істиною на думку народу.
Ідеальною організацією влади Мо-цзи вважав державу з мудрим правителем і налагодженою державною службою, де низи суспільства звільнені від гніту і злиднів. Інших поглядів на методи управління народом і державою, на роль закону і правителя додержувались легісти (законники) у IV–III ст. до н. е., які відображали настрої й ідеали чиновництва. Вони заперечували принципи гуманності, обов’язку, ритуалу, на основі яких, відповідно до Конфуція, будується державне управління. Як основу суспільного порядку легісти визнавали закон, а гуманність і обов’язок вони вважали згубними для держави
6. Соціально-політична утопія Лао-цзи.
У давньокитайській «Книзі про дао і де» (VI ст. до н. е.) — зібранні монологів Лао-цзи — викладені погляди засновника даосизму, однієї з найбільш впливових течій давньокитайської філософської і суспільно-політичної думки. На відміну від традиційних тлумачень дао як прояву небесної волі, тут дао — джерело сущого, незалежна від небесного владики природна закономірність, правильний шлях. Таким чином, у трактовці Лао-цзи дао визначає закони неба, природи і суспільства. Воно уособлює вищу чесноту і природну справедливість. Відносно дао всі рівні.Соціально-політична нерівність, тяжке становище народу Лао-цзи приписує відхиленню від справжнього дао. Повернення до дао відновлює справедливість, помірність у всьому. Людські встановлення — основа несправедливості. Закони Неба тут виступають як природна справедливість, закони безпосередньої дії.Держава за Лао-цзи — природне утворення,що розвивається своїм шляхом,але залежить від волі людини. Усі нещастя в державі відбуваються через порушення природного закону дао. Для того щоб цей закон не порушувати, владі не слід плодити безлічі заборонювальних законів, податків. Звідси Лао-цзи виводив важливий принцип даосизму — принцип недіяння, утримання від активних дій, що загрожують спокою держави і руйнують її. Усе неприродне — штучні людські установлення у сфері управління, законодавства, культури, прогресу відповідно до даосизму це — хибний шлях, відхилення від дао Лао-цзи закликав до простоти, елементарних форм соціальної організації, відмови від досягнень цивілізації. У цьому його вчення являло собою консервативну утопію
7. Теорія держ.управління і правового регулювання у вченні Гунсунь Яна (правителя області Шан).
Найбільш значним представником легістів був Гуньсунь Ян, відомий під ім’ям Шан Ян (390–338 до н. е.), правитель області Шан, що здійснив ряд радикальних реформ. Він виходив з ідеї про вроджену порочність людини, про абсолютизацію централізованої влади і створення могутньої держави, здатної поглинути своїх сусідів. Шан Ян обґрунтовував управління, що спирається на всесильні закони і жорстокі покарання — єдиний метод управління порочними людьми, з яких складається народ. Ключову роль в управлінні він відводить покаранню. При цьому Шан Ян відмовляється визнати наявність якого-небудь зв’язку між мірою покарання і тяжкістю злочину. Він вважав, що необхідно жорстоко карати навіть за найменше порушення наказів царя, інакше неможливо керувати народом. Ідеолог легізму передбачає не гармонію, взаємодію держави і суспільства, а безмежне панування першого над другим. Проте панування держави, згідно з концепцією Шан Яна, це не сваволя влади. Загальний для всіх закон — гарантія від сваволі. Іншими засобами для процвітання держави Шан Ян вважав землеробство і війну — «Єдине», на чому повинні бути зосереджені зусилля народу і держави. Правителю потрібний був обмежений, але відданий підданий, що живе землеробством і війною. Таким чином, Шан Ян один із перших у світовій історії створив модель легістської, тоталітарної держави. Його прибічники відмовились від традиційних моральних трактувань влади і політики. У той же час вони виступали за всезагальність і невідворотність відповідальності для всіх. Вимагали, щоб закони були «ясними і зрозумілими всім». Ніхто під загрозою смертної кари не повинен змінювати закон.
8. Вчення Геракліта про державу і право.
Геракліт (бл. 530 — бл. 470 до н. е.) — знаменитий філософ-діалектик. Згідно з його філософією у світі панують необхідність і закономірність — світовий закон — «логос», голос космічної справедливості. Світ — ціле, що вічно змінюється і розумність людини полягає у свідомій підлеглості «логосу».І життя полісу і його закони повинні, за Гераклітом, слідувати Логосу. Цей загальний закон — джерело людського закону (номосу), його розумноїприроди. Тому народ має боротися за закон, як за свої стіни, свавілля ж слід гасити скоріше, ніж пожежу. Більшість людей не розуміє загального Логосу, якому необхідно слідувати. Геракліт розрізняє мудрих і нерозумних, кращих і гірших. Соціально-політична нерівність — правомірний і справедливий результат загальної боротьби. Критикуючи демократію, де править юрба і немає місця кращим, Геракліт виступав за правління духовної аристократії. «Один для мене — десять тисяч, якщо він — найкращий», «І покора волі одного — закон». На його думку, узгодження всього життя людей, у тому числі їх державного життя, законів з веліннями Логосу, зберігає свою силу у всіх формах і типах політичного правління
9. Погляди Демокріта на державу і право.
Демокріт (бл. 460 — бл. 370 до н. е.)З раннього дитинства і до глибокої старості його не полишала пристрасть до пізнання.У своєму соціально-політичному вченні Демокріт одним із перших в історії античної думки розглядав становлення людини і людського суспільства як частину світового розвитку. У ході цього процесу, вважав він, люди поступово під впливом нестатків, наслідуючи природу і спираючись на свій досвід, набули усі свої основні знання й уміння, необхідні для громадського життя. Поліс, законодавство створені штучно. Звідси — недосконалість полісного життя, законів. Відповідність природі, «правді» (справедливості) філософ розцінює як критерій для етики, політики, законодавства. «Те, що вважається справедливим, — не є справедливе: несправедливе ж те, що противно природі».
Держава у Демокріта уособлює собою «загальну справу» громадян і служить їх «опорою». Демократія — співтовариства вільних людей із правовим порядком. Єднання вільних громадян, взаємодопомога і братерство — ознаки істинної демократії. Філософ був противником безправ’я і рабства людей.Правління кращих вимагає «мистецтва управління державою», яке Демокріт характеризує як «найвище з мистецтв».
Закони, за Демокрітом, покликані забезпечити упорядковане життя в полісі, але для цього необхідні відповідні зусилля і з боку самих громадян, їх покора закону.Але він може цього досягти лише тоді, коли самі громадяни бажають жити щасливо: для слухняних закон — тільки свідчення їх власної чесноти». Доброчесність сама по собі цінніше закону, який лише засіб, причому не найкращий, для прилучення до чеснот. Закони потрібні власне для звичайних людей, щоб приборкати властиві їм заздрість, розбрати, потяг до заподіяння шкоди іншому. Звідси — необхідність покарань. Саме покарання повинне спиратися на писаний закон чи усталений правовий звичай.Погляди Демокріта одержали широке поширення серед античних мислителів уже при його житті і вплинули на наступну політико-правову думку.
10. Державно-правові ідеї Сократа.
Сократ(469–399 до н. е.) Виділимо у політико-правових поглядах Сократа найсуттєвіше для нас.
1. Пошук і визначення позитивного сенсу життя, покликання людини, шляхів і способів її самореалізації, досягнення високого морального ідеалу — головне в сократівському вченні про людину. Він вірить у можливість досягнення людиною такого ідеалу через розум, знання, доброчинність.
2. Держава. У Сократа є критерієм правління і законодавства. Правити і законодавствувати повинні знаючі. Тому форми правління для Сократа несуттєві. З усіх достоїнств правителя головне — робити щасливими тих, кого він веде. Сократ першим запропонував критерії оцінки форм правління: царська влада — влада за згодою народу і на основі законів. Тиранія — влада проти волі народу і на беззаконні, сваволі правителя. Аристократія — де посадові особи обираються із «знаючих» і вони дотримуються законів. Плутократія (олігархія) — правління на основі майнового цензу, багатих в угоду багатим. Демократія — правління всіх громадян на основі законів.
3. Закони і законність. За Сократом, моральна організація полісного життя (політики) неможлива без законів. Закони — устої полісу. Як і софісти, він розрізняв природне право і закон поліса, але вважав, що і те, й інше походить від розумного начала. Право — загальнообов’язковий мінімум моралі. На його думку, і неписані божественні закони, і писані мають одну мету — справедливість. Законне і справедливе — одне і те ж. Закони обов’язкові, оскільки не скасовані, інакше неминуче беззаконня і хаос у суспільстві. І патріотичний обов’язок громадянина — виконувати закони поліса. Законослухняність — громадянський обов’язок першорядної ваги, умова існування законності і правопорядку.Отже, Сократ був принциповим прихильником законослухняності. Його положення про збіг законного і справедливого, похвала законності, зрозуміло, мали на увазі ідеальне, а не реально існуюче.
11. Політико-правові ідеї софістів У Стародавній Греції.
Розвиток і розквіт давньогрецьких полісів обумовили зростання ролі політики, попит на знання. Рівень знань, підготовки до державної діяльності стали критерієм при доборі кандидатів на державні посади. Ці обставини і стали причиною появи школи софістів — платних учителів мудрості, що готували слухачів до політичної діяльності, учили вмінню керувати приватними і загальними справами, виступати в Народних зборах, суді, прийомам доказів і ораторського мистецтва. Вже тоді розрізняли два покоління софістів: старших , молодших . Що нового, найбільш примітного було в політико-правових поглядах софістів?
1) Для них характерна ще більша увага до проблеми людини, її суспільного буття, пошуку природних основ права і закону. Засновник школи софістів Протагор (481 — 411 до н. е.) основну тезу багатьох софістів сформулював так: «Людина є мірою всіх речей». Кожен громадянин, вважав цей мудрець, повинен мати розвинуте почуття справедливості, розважливості, благочестя.
2) І старшим, і молодшим поколінням софістів розроблялася концепція особистих прав людини. Людина має право жити для себе. Держава, закони — гарантії, політичний і юридичний механізми їх реалізації. Особисті права людини, свобода трактувалися як невідчужуване природне право, для гарантії якого і встановлюється угода про державну спільність.
3) Гіппій, Антифонт, Горгій першими здійснили ґрунтовну розробку природно-правової теорії. Природне право перший трактував як неписані закони, «які однаково виконуються в кожній країні». Істинне, природне право втілює справедливість. Номос — результат угоди між людьми, а не прояв божественної волі, і в цьому його соціальне призначення.Але більшість софістів не протиставляла природне право і писані закони поліса. За Протагором, «закон є вираз узгодженої, взаємної справедливості». Горгій вважав «писані закони, ці стражі справедливості» мудрим людським винаходом: вони охороняють справедливість. Гіппій під законом розумів «те, що громадяни за загальною згодою написали, встановивши, що належить робити і від чого слід утримуватися». Таким чином, софісти першими визначили критерії критики позитивного права з позицій теорії природного права, соціальне призначення, поняття і цінність закону, стверджували, що закони по суті є тією вищою справедливістю, на яку не може претендувати жодна людина
12. Проект ідеальної держави в діалозі Платона “Держава ”
Платон у діалогах «Держава» розвиває ідею Сократа про взаємозв’язок особистості і суспільства і доходить висновку: ідеальній, моральній, справедливій людині відповідають ідеальні, справедливі держава і законодавство. «Справедлива держава і справедлива людина... нічим не відрізняються». Вони схожі у своєму єстві, в меті досягнення блага. Справедливість, як і законодавство, має природне походження. З потреб людей у справедливості (а отже у праві) він виводить і походження держави, її сутність: «…Зазнавши нужди, багато людей збираються воєдино, щоб жити спільно і подавати один одному допомогу: таке спільне поселення й одержує в нас назву держави. …Її створюють наші потреби».
Законні форми:
Незаконні форми:
Основні функції держави: задоволення потреб людини, забезпечення оборони держави та забезпечення управління держави.
В ідеальній державі панують такі принципи:
Нинішні типи державного ладу, вважає Платон, недосконалі, як недосконала людина, правителі держави. Властивостям людської душі, на його думку, відповідають п’ять типів державного ладу. Людині доброчесній і справедливій відповідає аристократичне правління кращих. Інші типи державного устрою — наслідок прогресуючої хвороби держави (недотримання справедливості і розумності). Тімократія своєю появою зобов’язана розбратам і переродженню аристократичного ладу і держави. У ній вже бояться ставити мудрих людей на державні посади. Тут панує честолюбство, розбрат. Демократія здійснюється тоді, коли бідняки, здійснивши переворот, усіх зрівняють у громадянських правах. Демократію Платон розцінював як лад приємний і різноманітний, але без належного управління. Тут закінчать тим, що перестануть поважати справедливість і закони. Надмірна свобода обертається надмірним рабством — тиранією, найбільш тяжкою хворобою держави. Головною її причиною філософ вважав псування людських нравів, видужання пов’язував з поверненням до правління мудрих, дотриманням справедливості разом із розумністю.
13. Проект ідеальної держави в діалозі Платона ”Закон”
У «Законах» він малює «другий за достоїнством державний лад». У ньому 5040 громадян, які мають будинки і земельні наділи, що належать державі. Тут відсутня приватна власність, панує рівність, колективізм і однодумство. Правителі тут виборні, але чим менше осіб при владі, тим вона міцніша. Суворі закони регламентують публічне і приватне життя людей. Призначення людини — служити державі. Тому Платона небезпідставно вважають одним із основоположників теорії тоталітаризму.
Другій проект ідеальної держави:
Закони, за Платоном, — це визначення розуму, установлені заради загального блага всієї держави. Правильні (тобто правові) закони роблять щасливими тих, хто ними користується, надаючи їм усі блага. Треба щоб політичні й державні діячі стали «служителями закону».Жодна посадова особа, жоден суддя не повинні діяти безконтрольно.У «Законах» викладена і теорія закону, принципи законодавства. Законодавець, вважає автор діалогу, повинен охопити в законах усі правовідносини, в які вступає людина від народження і до самої смерті. У законах необхідно закріпити шанування богів, держави і батьків. Закони не повинні встановлювати «могутні і незмішані влади» у державі. «Законодавець повинен мати на увазі трояку мету: щоб влаштовувана держава була вільною, внутрішньо дружелюбною і мала розум».
14. Вчення Аристотеля про державу і право.
Так само, як і Платон, величезний вплив на мислення європейської цивілізацій справив його учень Арістотель (384–322 до н. е.) Держава — продукт природного розвитку, походить від первинних спілкувань — родини, селищ, об’єднання яких і утворює державу. Для Арістотеля держава — об’єднання вільних громадян (раби і «варвари» — не громадяни), спільно керуючих справами полісу на основі справедливості. Державний лад, учить Арістотель, те ж саме, що політична система, де верховна влада в руках одного, кількох чи більшості. Там, де правлять, керуючись загальною користю, такі форми державного устрою правильні, а в тих, де маються на увазі особисті інтереси однієї особи, деяких чи більшості — суть відхилення від правильних. Правильні — монархія, аристократія, політія. Неправильні — тиранія, олігархія, демократія. Замість загальної користі, доброчинності в них переважають багатство або свобода (бідність). Найкращий державний лад той, де помірність і середній статок, «середній елемент» численний і має більше значення, ніж інші. Така політія. Це змішана форма держави, де сполучаються елементи олігархії і демократії, нерівність і свобода. У такій «середній» формі держави «середній елемент» домінує в усьому: у нравах — помір-ність, у майні — середній статок, у володарюванні — середній шар. Такий державний лад — найкращий і довговічний. Право, за Арістотелем, служить критерієм справедливості, регулюючою нормою політичного спілкування. Воно протистоїть насиллю і сваволі в суспільстві. Право як політичне явище (неполітичного права не існує) поділяється на природне й умовне (волеустановлене). Природне право — те, що скрізь має однакове значення і не залежить від визнання чи невизнання його. Волеустановлене право — це установлення закону і загальних угод на основі звичаїв. Арістотель вважає, що закони повинні бути узгоджені з формою державного ладу. Закони, що відповідають правильним формам, будуть засновані на справедливості, а ті, які відповідають неправильним, — не відповідатимуть справедливості. У цьому відношенні право «є свого роду рівність». Він указав принцип поділу права — на публічне і приватне, пізніше сформульоване римськими юристами.Істотною якістю закону в Арістотеля є його відповідність політичній справедливості і праву. Законодавство, за Арістотелем, — частина політики, і мистецтво законодавця полягає у вмілому й адекватному відображенні в законах своєрідності даного державного ладу й існуючої системи відносин. Політика — мистецтво забезпечувати людям найвищу справедливість.
15. Погляди на державу і право Епікура.
В останній третині IV ст. до н. е. грецькі поліси втрачають свою незалежність і підпадають спочатку під владу Македонії, а потім Риму. Криза давньогрецької державності виразно проявилася й у доктринах Епікура, стоїків, Полібія.Епікур (341–270 до н. е.) — автор багатьох філософський творів, засновник школи в Афінах. У філософії надавав першорядного значення етиці. За Епікуром етика визначає мету життя і критерії поведінки. Основні цінності його етики — задоволення, свобода, безтурботний стан духу. Задоволення є перше природжене благо людини. Свобода трактується як відповідальність людини за розумний вибір свого способу життя, це сфера її відповідальності за себе. Розумний же вибір лежить поза суспільним і політичним життям. Всі людські установлення повинні слугувати людині.Головна мета держави і суспільства полягають, за Епікуром, у забезпеченні взаємної безпеки людей, подоланні їх взаємного страху, неспричиненні ними один одному шкоди. Дійсна безпека досягається лише завдяки тихому життю і віддаленню від юрби, незалежності від суспільства. З таким розумінням змісту свободи пов’язане і епікурівське трактування держави і права як договору людей між собою про загальну користь і взаємну безпеку. «Справедливість, що походить від природи, — пише він, — є договором про корисне — з метою не шкодити один одному і не терпіти шкоди... » Тут справедливість виступає як природне право, якому повинні відповідати дії людей, діяльність державної влади і законів. Закони, що відповідають справедливості, — це публічна гарантія свободи, безпеки й автономії індивіда.Епікурівське договірне трактування держави і права має на увазі рівність, свободу і незалежність у помірній демократії, при якій панування законів поєднується з максимально можливою мірою свободи й автономії індивідів.Проти філософії індивідуалізму Епікура виступили стоїки.
16. Політико-правові погляди римських стоїків (Сенека, Епіктет, Марк Аврелій)
Ідеї:
У вченні Сенеки (бл. 1 до н. е. — 65 н. е.)про державу і право фундаментального значення набувають такі категорії як доля, розум, закони природи. Долю він вважав причиною всіх причин. Йдучи «своїм безповоротним шляхом», «закон долі здійснює своє право». Цінність світу полягає в космічному розумі, а цінність людського життя — в розумі людини, який містить частку розуму Всесвіту. Розвиваючи космополітичні ідеї у вченні про державу, Сенека стверджував, що Всесвіт — це природна держава зі своїм природним правом, визнання чого — справа необхідна й розумна. Членами (громадянами) цієї всесвітньої держави (космополісу) за законом природи є всі люди, визнають вони це чи ні. Існуючі земні держави — частина космополісу. Розумність і, отже, розуміння «закону долі» саме й полягають у тому, щоб визнати необхідність світових законів і керуватися ними.Закон, примус, держава виникають через людські пороки і як знаряддя їх приборкання.Найголовнішими чеснотами людини є чуйність і благородство. Як і Цицерон, Сенека вважав, що порядна людина має служити суспільству — це її обов’язок. Мудра й порядна людина служить Всесвіту й суспільству навіть тоді, коли не має політичної влади.У природно-правовій концепції Сенеки праву природи підпорядковані всі людські встановлення, серед яких держава й закони. Відстоюючи ідею духовної свободи, Сенека вважав, що об’єктом рабства є лише тілесна частина людини. Не відкидаючи саме рабство як соціально-політичнеявище й правовий інститут, Сенека заперечував його в етичному плані. Рівність всіх людей у духовному розумінні обумовлена їх однаковим божественним походженням. Сенека обстоював ідею, що всі люди як духовно вільні і рівні істоти, незалежно від їхнього соціального походження чи майнового стану, повинні стати суб’єктами права. Лише в цьому випадку право може відповідати справедливості. Подібні ідеї розвивав й представник римської стоїчної думки
Епіктет (бл. 50 – бл. 120)Він виступив з різкою критикою багатства. Останнє, як і славу, соціальне становище відносив до несуттєвих речей. Наголошував на аморальності рабства. «Чого не бажаєш собі, не бажай і іншим, — повчав Епіктет, — тобі не подобається бути рабом — не обертай й інших у рабство». Пропагуючи свободу і рівність всіх людей, наказував покірно сприймати існуючі суспільні відносини, оскільки люди не можуть вплинути на світ. Основним у моральному самовдосконаленні людини є прагнення до добра, розсудливості, справедливості.
Марк Аврелій Антонін (121–180) розвивав уявлення про державу як частину космополісу. Держава має бути з «рівним для всіх законом, керована відповідно до рівності й рівноправності всіх, у ній найвище поважається свобода підданих». В основі такої держави — духовна спільність, спільний розум і дух цілого. Дух цілого обумовлює існування людей один для іншого і вимагає служіння суспільству. Марк Аврелій вказував на моральні максими, яким прагнув слідувати сам і радив іншим. Щоб жити «блаженним і божественним» життям, необхідно гідно виконувати власні справи, «з любов’ю до людей», без «безрозсудства, лицемірства і невдоволення своєю долею».
17. Вчення Полібія про природний кругообіг політичних форм.
Полібій пішов далі стоїків, застосувавши їх детерміновані начала до історичного процесу. Долі народів, держав, історичних діячів у нього підлеглі історичній необхідності і закономірності, впливу географічного середовища. Він стверджував: подібно живим організмам усяке суспільство проходить у своєму розвитку чотири стадії — зародження, розквіту, упадку і, нарешті, загибелі. Розвиток суспільства трактується як нескінченний рух по колу, історичній спіралі, де «форми правління змінюються, переходячи одна в іншу, і знову повертаються». Полібій вважав форму держави уособленням верховної влади в суспільстві. Залежно від числа правлячих він розрізняв «правильні» форми (царство, аристократія, демократія), внутрішній стан яких характеризується спокоєм, гармонією відносин між правлячими і підлеглими, пануванням «добрих» законів і звичаїв. Але при наявності однієї ознаки (числа правлячих) вони в історичному розвитку змінюються на протилежні. Тиранія — час занепаду влади, беззаконня, сваволі, які люди шляхетні і відважні не бажають терпіти. За підтримкою народу вони скидають тирана і засновують аристократію. Спочатку її правителі піклуються про загальне благо, але поступово перероджуються на олігархів, зловживають владою. В олігархії панує беззаконня, корисливість, користолюбство, пияцтво й ненажерливість.Успішний виступ народу проти олігархів приводить до демократії, де при житті першого покоління правителів високо цінуються рівність і свобода. Демократія вироджується в охлократію. Концепція змішаної форми правління започаткувала розробку теорії поділу влади.Природно-історичний розвиток, за Полібієм, притаманний і праву. Етичні норми поведінки, з утворенням держави закріпилися в законах. Він вихваляє «добрі звичаї і закони» — два начала, притаманні державі, що «вносять доброчинність і помірність у приватне життя людей, у державі ж оселяють смиренність і справедливість». Справедливість він трактує як таку, що передує писаному праву і визначає його. Вона — вище мірило, здатне врегульовувати відносини людей тоді, коли для конкретного випадку нема норми закону чи звичаю.
18. Вчення Цицерона про державу і право.
За Цицероном, держава (res publica) є надбанням, справою народу (res populi). Отже, держава в розумінні Цицерона є виразником спільних інтересів всіх її вільних членів, згуртованих юридичним статусом, «загальним правопорядком». Влада в державі повинна здійснюватися на підставі закону. Залежно від числа правлячих Цицерон розрізняв три прості форми правління: царську владу (монархію), владу оптиматів (аристократію) і народну владу (демократію). При монархії влада перебуває в руках однієї людини, при аристократії — в руках у виборних осіб, при демократії — в руках усього народу. На думку мислителя, найкращою є змішана форма держави, яка дозволяє об’єднати достоїнства різних форм правління і уникнути їх вад. Цицерону належить і вчення про найкращого державного діяча й ідеального громадянина. Правити в державі повинні найкращі люди. Мудрий державний діяч повинен всіляко сприяти міцності і довговічності держави. До обов’язків ідеального громадянина належить слідування таким чеснотам, як пізнання істини, справедливість, велич духу і благопристой-ність. Самостійне і значне місце в спадщині Цицерона займає вчення про право. Фундаментальним, вихідним положенням даного вчення є поділ права на природне (істинний закон, що відповідає природі) і позитивне (положення, встановлені людьми).Цицерон виходив з того, що джерелом права є не писані закони, створені людьми, а універсальні закони природи. Природне право (вищий, істинний закон) виникло «раніше, ніж будь-який писаний закон, вірніше, раніше, ніж будь-яка держава взагалі була заснована». Основою права є справедливість і схильність любити інших людей. Цицерон поділяв право також на приватне і публічне. Так зване пра-во народів трактується ним частково як позитивне право різних народів і частково як природне право міжнародного спілкування (тобто як між-народне природне право). Він формулює важливий принцип міжнародного права про необхідність дотримання зобов’язань, що накладаються міжнародними договорами. Війна характеризується ним як змушений акт, припустимий лише у випадку безуспішності мирних переговорів. Несправедливою і нечестивою є всяка війна, що «не була оголошена».
Держава:
Передумовою держави є розум та справедливість
Правитель:
Громадяни:
Вчення про право:
Розрізняється:
19. Вчення римських юристів про право (Гай, Папініан, Павло, Цельс, Ульпіан, Модестін).
Розквіт римської юриспруденції припадає на епоху пізньої республіки і ранньої імперії (1 ст. до н. е. — 3 ст. н. е.). До найвидатніших римських юристів належать Гай (II ст.), Папініан (II — III ст.), Павел (II — III ст.), Ульпіан (II — III ст.) і Модестин (II — III ст.). У складі права, що діяло в Римській імперії, юристи виокремлювали три частини: природне право (іus naturale), право народів (іus gentium) і право громадян або цивільне право (іus civile).Природне право (ius naturale), згідно з їх уявленнями, поширюється як на людей, так і на тварин. Природному праву, за Ульпіаном, «природа навчила всіх живих істот, тому що це право властиве (не лише) людському роду, але є загальним для всіх тварин, які народжуються на землі, на морі, а також для птахів». Юрист Гай природне право визначив як «право, що природний розум установив між усіма людьми». Юрист Павел визначив природне право, як те, що завжди є справедливим і добрим. За природним правом всі народжуються вільними.Право народів (ius gentium) на відміну від позитивного охоплює правила, які світовий розум встановив для усіх людей. «Право народів, — писав Ульпіан, — це те, яким користуються народи людства; можна легко зрозумі-ти його відмінність від природного права: останнє є загальним для всіх живих істот, а перше — тільки для людей в їх відносинах між собою». Саме за правом народів виникає поділ людей на вільних і рабів.Цивільне право (ius civile) регулює відносини між вільними римлянами. Цивільне право, вказував Гай, є «власним правом держави». Джерелами цього права Папініан називав закони, рішення плебеїв, постанови сенату, декрети принцепса і «міркування мудрих».Всі ці різні «смисли» одночасно присутні в загальному понятті «право» (ius). Взаємопроникнення різних складових моментів («частин») права, неможливість їх «чистого» виділення із права в цілому і різкого відокремлення підкреслював Ульпіан. «Цивільне право, — зазначав він, — не відділяється цілком від природного права або права народів. Отже, якщо ми додаємо що-небудь до загального права або скорочуємо його, то ми створюємо наше власне право, тобто цивільне».Включення римськими юристами природного права як реально існуючого, невід’ємної складової частини чинного права в сукупний обсяг права взагалі відповідало їх вихідним уявленням про право. Вони ро-зуміли право (ius) як явище справедливе — справедливість є сутністю права. «Тому, хто вивчає право, — підкреслює Ульпіан, — слід насамперед довідатися, звідки походить слово ius (право); воно отримало свою назву від iustitia (правда, справедливість)». Iustitia лежить в основі права взагалі й природного права особливо. За Ульпіаном iustitia є «постійною й безперервною волею віддавати кожному за його правом. Приписи цього права такі: жити чесно, нікому не чинити зла, віддавати кожному належне». Відповідно до цього і юриспруденцію він визначав як «знання божественних і людських справ, справедливого й несправедливого».Таке праворозуміння поширювалося римськими юристами і на закон. У багатьох судженнях поняттям «закон» охоплюються як характеристики певного джерела права (народного або імператорського закону), так і його ціннісно-змістовні риси. Закон виступає як необхідне, належне, розумне, обов’язкове, лише якщо не спотворює змісту права. Павел писав: «Те, що сприйнято всупереч началам права, не може бути поширене на наслідки». Інакше кажучи, те, що суперечить принципам (началам) права, не має юридичної сили: закон повинен бути правовим. Ту ж думку розвивав і Юліан: «Тому, що встановлено всупереч змісту права, ми не можемо слідувати як юридичному правилу». Римськими юристами підкреслювався й імперативний характер закону: «суворий закон, але це закон».Єдність «духу» і «букви» закону є принципом, покладеним у правила застосування і тлумачення законів. Римськими юристами визнавалося, що «порушує закон той, хто здійснює заборонене законом; вчиняє в обхід той, хто, зберігаючи слова закону , обходить його смисл». Прогалини в законі допускалося заповнювати тлумаченням, яке не повинно погіршувати становище людей: «У жодному разі смисл закону або милість справедливості не терпить, щоб те, що введене для користі людей, ми обертали шляхом жорстокого тлумачення на суворість, яка йде врозріз з благополуччям людей».Право в Давньому Римі ділилося на приватне і публічне. Згідно із знаменитою формулою Ульпіана, публічне право відноситься до становища держави, а приватне — до користі окремих осіб. Приватне право, вважав він, включає право природне, приписи права народів та цивільного права. Основну увагу римські юристи приділяли розробці проблем приватного права, і насамперед цивільного права. В їх трудах були закладені основи теорії сучасного цивільного права — вчення про юридичних осіб, підстави розмежування видів угод, формули позовів, ви-значення прав власника та інших суб’єктів права. У сфері публічного права римські юристи розробили правове становище святинь і жерців, повноваження державних органів і посадових осіб, поняття влади (imperium), громадянства й інших інститутів державного й адміністративного права. Право визнається спільним надбанням народу.Таким чином, римське право стало одним з найзначніших інтелектуальних надбань в історії європейської цивілізації. Внаслідок рецепції римського приватного права його принципи були засвоєні юриспруден-цією багатьох країн світу. Розуміння права як справедливості, його поділ на публічне та приватне, поняття й конструкції приватного права стали визначальними для сучасної цивілістики романо-германського типу.
20. Теократична теорія Іоанна Златогуста.
Іоанн Златоуст (345—407). Він робив спробу визначити межі впливу світської влади, підпорядкувати її церкві.
Виходячи з Новозаповітного принципу про те, що всяка влада — від Бога, він розмірковував, що Богом визначені лише загальні засади світської влади, а це не означає, що кожен князь призначається самим Богом. Князь не повинен втручатися в справи церкви, він повинен залишатись у межах свого земного царства. Йому ввірені земні справи, тіла, а священику -- душі, небесне князівство вище ніж земне, тому цар повинен нахиляти голову під руку священика.
Отже, Іоанн Златоуст висловлював думку про верховенство державної влади над світською, будь-яка влада походить від Бога, правитель не повинен втручатися в церковні справи. Цар – це земне тіло, церква – це небесна душа.
21. Політико-правові погляди Августина Блаженного.
Світ - боротьба добра і зла ,справедливості,багатства і бідності
Одним з видних виразників християнської політико-правової думки в той час був Аврелій Августин (354–430) Відповідно до поглядів Августина, є Град Божий і Град земний. Град земний — це царство диявола і всіх порочних людей, Град Божий — спільнота всіх спасенних у цьому світі й у житті прийдешньому . Держава — це множина людей, об’єднаних спільністю єдиних законів. Вона виникає на основі угоди між людьми в силу необхідності упорядкування життя суспільства. Сутність державного стану людської спільності полягає в наявності владно-примусового управління нею. Державою є лише та спільність, де виокремлюється прошарок людей, які здійснюють політичну владу, піднімаючись над підвладним плебосом як душа над тілом. Нормальне існування держави неможливе без досягнення згоди в здійсненні влади, а порядок полягає в упорядкованості відносин веління і підкорення. Призначенням християнської держави є: а) забезпечення соціального порядку; б) служіння церкві, допомога християнському суспільству в його прагненні до духовної досконалості, досягнення вічного блаженства. Основоположне значення в його підході до права мають міркування про непорушний вічний закон, який походить від Бога, діє і в людських відносинах. Вічний закон є вираженням божественного розуму й волі, визначає природний порядок, а, отже, природне право. Окрім природного, божественного закону існують й тимчасові, людські закони, які стоять на стороні першого. Людським законам слід підкорятися, але люди їх часто переступають. Релігійно-етичний підхід властивий і судженням Августина про законне й злочинне, про покарання. Справедливе покарання за своєю суттю не є зовнішньою сваволею, воно уже міститься в самій провині й неминуче випливає з неї Таким чином, римська політико-правова думка виробила низку положень, висновків, ідей, концепцій, які стали визначальними як для подальшого розвитку уявлень про державу і право, так і для державно-правової практики країн світу. До таких відносяться: а) трактування Цицероном права і справедливості як основи держави; б) розуміння римськими юристами права як явища справедливого за своєю суттю, розробка ними понятійно-категоріального апарату приватного права, проблем публічного та міжнародного права; в) формування римськими стоїками та християнами гуманістичної парадигми права і держави. Римське право суттєво вплинуло на правовий розвиток сучасної цивілізації. Від римської юриспруденції бере свій початок юридична наука як особливий вид юридичної діяльності, як явище культури.
22. Вчення Фоми Аквінського про державу і право.
Тома Аквінський (Аквінат) (бл. 1226 — 1274) народився поблизу містечка Аквіно у сім’ї дрібного феодала. Відповідно до античної традиції Тома виклав учення про «добрі» й «погані» форми правління. Критеріями поділу запропонував кількість правлячих (один, декілька або багато) і мету правління (багатство, чеснота або свобода). Таким чином, добрими формами є монархія, аристократія та політія, поганими — тиранія, олігархія та демократія. З-поміж добрих форм монархію Тома вважав найдосконалішою. Монархії він поділяв на абсолютні та політичні, в яких велику роль відіграють крупні феодали та церковні ієрархи. Саме політичні монархії він вважав найдосконалішими. Серед поганих форм він більш терпимою вважав демократію, а найгіршою — тиранію. Водночас Тома визнавав наявність недоліків у всіх, навіть у правильних форм, а тому для практичного втілення слід завжди шукати «змішаний» тип правління.Доктрина права та закону. Аквінат безумовно визнавав потребу права, зокрема законів, які створюються людьми, для регулювання суспільних відносин. Закон він визначає як певне установлення розуму з метою загального блага, що приймається та обнародується тим, хто має піклуватися про суспільство. Усі закони він ділив на чотири групи: 1) вічний закон, під яким розумів загальний задум Бога щодо управління Всесвітом; від нього походять усі інші закони; 2) природний закон як втілення вічного закону в людській природі; 3) людські (позитивні) закони, які формулюються зусиллями людського розуму з природних законів для вирішення практичних справ; 4) божественний (також позитивний) закон, який втілений у Біблії та є необхідним орієнтиром для пошуку людиною справедливості.
23. Державно-правова концепція Марсилія Падуанського.
Марсилій Падуанський (бл. 1275–бл. 1343), італійський політик, релігійний діяч і науковець, розробив незвичну для Середньовіччя політико-правову доктрину, яку виклав у праці «Захисник миру». Він розрізняє шість частин держави, кожна з яких виконує певну суспільну роль — землеробство, ремесла, торгівля, військова справа, священство та суд.Принципово новою була його ідея про суверена держави. Марсилій першим визнав сувереном, джерелом державної влади народ, під яким розумів не всіх громадян, а кращу їх частину — військових, чиновників, священиків, що дбають про загальне благо. Одним із перших він обґрунтував відмінності законодавчої та виконавчої влади. Законодавча влада належить виключно суверену — народу, а виконавча — монарху й уряду. Виконавча влада безумовно підпорядковується законодавчій. Найкращим способом формування державного апарату він вважав вибори. Навіть монархію, прихильником якої він був, пропонував зробити не спадковою, а виборною. Обраний монарх — завжди краще спадкового, а вся держава більш міцна.Виключно народ як верховний суверен має видавати закони, під якими він розумів «приписи, що мають примусову силу завдяки покаранню або заохоченню». Найважливішою метою законів Марсилій вважав установлення «громадянської справедливості та загального блага», а додатковою — «безпеку та стабільність влади государів».
24. Політико-правова концепція ісламу.
Становлення ісламської правої та політичної думки почалося в VІІ ст. на Аравійському півострові та відбувалося в умовах формування єдиної держави арабських племен і становлення нової монотеїстичної релігії — ісламу.Провідна роль при цьому належала Мухаммаду (571–632). У Медині Мухаммад був офіційно визнаний Пророком, головою міста, військовим лідером і верховним суддею. Після смерті Пророка у 632 р. чотири його найближчі сподвижники, оголошені «праведними», один за одним обиралися на пост правителя — халіфа. Перший халіф Абу Бакр очолював ісламську общину всього два роки (632–634. Саме Абу Бакр зібрав усі божественні відкриття в єдину книгу — Коран, об’єднав усі аравійські землі в одну державу та поширив іслам на території Іраку та Сирії. Четвертим «праведним халіфом» став Алі (656–661). Його правління закінчилося політичним і релігійним розколом мусульманської общини на два напрями — сунітів та шиїтів.Досить суттєві відмінності мають концепції держави і політики двох основних напрямків ісламу, які утворилися після вбивства останнього праведного халіфа Алі. Так, шиїти вважають, що верховна влада в мусульманській общині може належати лише нащадкам Пророка. Оскільки найближчим нащадком Мухаммада залишився Алі (двоюрідний брат і зять Пророка), то і верховна влада повинна, на їх думку, передаватися у спадок лише в його роду. Таким чином, імам (верховний правитель мусульман-шиїтів) не може обиратися общиною, його влада має божественне походження та передається у спадок. Суттєвою відмінністю концепції влади імама шиїтів є те, що він не лише виконує політичні функції верховного правителя общини, але є й тлумачем Корана, релігійних і правових норм.Особливостями сунітської концепції є визнання можливості як об-рання верховного правителя з членів мусульманської общини, так і передачу його влади у спадок. Мусульманське право (шаріат) — це право, створене не державними органами, а релігійними діячами, і тому має характер релігійно-правової доктрини. Відповідно до доктрини мусульманського права основними його джере-лами є Коран, Суна, іджма та кійас.Коран — священна книга мусульман, запис дарованого Аллахом одкровення, переданого через пророка Мухаммада. Коран складається зі 114 частин (сур), які складаються з окремих рядків або віршів (айатів). У єдину книгу вони були систематизовані лише після смерті Мухаммада. Це — найважливіше джерело мусульманського права. Суна — це збірники зафіксованих у формі переказів (хадисів) висловів і вчинків пророка Мухаммада, що вважаються зразком, якого зобов’язані дотримуватися мусульмани. Кійас — джерело мусульманського права, що складається з тлумачень Корану і Суни з використанням особливого методу — судження за аналогією.У сучасному мусульманському праві вирішальну роль відіграє єдина погоджена думка авторитетних релігійних діячів, оскільки вона остаточно визначає, яку норму Корану чи Суни конкретно або за аналогією слід застосувати як чинне право. Поступово, починаючи з середини VІІІ і до ІХ ст., сформувалися чотири основні толки (школи) мусульманського права. Їх засновниками були найбільш видатні діячі ісламу Абу Ханіфа (699–767), Малік Ібн Анас (715–795), Аш-Шафія (772–820), Ахмад Ібн Ханбал (780–855).Ханіфська школа є найліберальнішою з усіх.
25. Політико-правові ідеї середньовічних єресей у Західній Європі.
Програми єретичних рухів, які висловили інтереси самих знедолених, плебейсько-селянських мас, закликали віруючих повернутися доранньо християнської організації церкви. Біблія стала в руках єретиків грізним і потужним знаряддям у їх боротьбі проти римсько-католицької церкви. Тоді остання просто-напросто заборонила мирянам читати головну книгу християнства.
Найрадикальніші їх єретичних течій сприйняли ще й деякі ідеї маніхейства. Маніхеі оголошували весь тілесний світ породженням диявола, споконвічним втіленням зла, що заслуговують лише презирства і знищення. Подібне огульне очорнювання світу в цілому, так само як і віднесення чаєм ідеалу до минулого, спотворювало дійсні суспільно -політичні потреби народних мас того часу; воно послаблювало привабливу силу єретичних рухів.
Як вже було сказано, в 14-15 ст. в загальному потоці опозиційних єретичних рухів чітко вимальовувалися два самостійні течії:бюргерська і селянсько-плебейська єресі. Перша відобразила суспільно-політичні інтереси заможних верств городян і примикали до них соціальних груп. Бюргерська єресь тісно стикалася з бюргерським ж концепціями держави, в яких теоретично осмислювалось назрілапотребу утворення єдиної національної державності. Політичний лейтмотив цієї єресі - вимога «дешевої церкви», що означало встановлення на скасування стану священиків, ліквідацію їх привілеїв і багатств,повернення до простого строю ранньохристиянської церкви.
Видатні представники бюргерської єресі - доктор богослов'я іпрофесор Оксфордського університету в Англії Джон Уїкліфа (1324-1384) ічеський теолог Ян Гус (1371-1415).
Селянсько-плебейські єретичні руху 14-15 ст. представлені виступами лоллардів в Англії і таборити в Чехії.
Лолларди, які бажали передачі землі селянським громадам та звільнення хліборобів від пут кріпосництва, намагалися на практиці реалізувати простий, аскетичний спосіб життя ранніх християн сформувався в ході національно-чеської селянської війни, яка розгорілася проти німецького дворянства і верховної влади німецького імператора після жорстокої страти Я. Гуса. Будучи виразниками інтересів селянства,міських низів, збіднілого дрібного лицарства, таборити боролися не тільки з римсько-католицької церкви, а й домагалися також здійснення заходів власне антифеодального характеру. Вони сподівалися на настання
«Тисячолітнього царства» і думали, що в ньому щось утвердиться нарешті рівність і спільні справи стануть вирішуватися людьми спільно. У таборітскомрусі проступала навіть республіканська тенденція. Ні лоллардів, нітаборити не вдалося досягти своїх цілей. Вони були розгромлені об'єднаними зусиллями духовних і світських феодалів.
26. Вчення Н.Макіавеллі про державу і політику.
З іменем Нікколо Макіавеллі (1469–1527)пов’язано заснування політичної науки. Він був першим, хто в своєму творі «Государ» реалістично підійшов до об’єкта політики, описавши всю непривабливість політичних засобів, про які самі політики воліли б мовчати. Якщо раніше державу визначали здебільше за формою правління (королівство, князівство), то Макіавеллі вводить нове поняття — «stato» — держава як політично організоване суспільство, певним чином організована влада з наявністю права і юстиції. Це поняття згодом стало загальноприйнятим (state — англ., etat — фр., звідси термін «етатизм»).У трактуванні форм держави Н. Макіавеллі наслідує погляди Арістотеля та Полібія, за якими держава у своєму розвитку здійснює коловорот форм, чергуючи «правильні» (монархія, аристократія, народне правління) із «неправильними» (тиранія, олігархія, охлократія). Розв’язання проблеми переродження «правильних» форм Макіавеллі бачив у «змішаній республіці». Таке утворення передбачає участь в управлінні народу і знаті, їх компроміс, при якому вони «будуть взаємно контролювати один одного». Зразковий змішаний устрій, який втілював таку рівновагу , був установлений Лікургом у Спарті.Утім, Макіавеллі добре розумів, що в тогочасних умовах монархічної Європи змішана республіка — недосяжний ідеал майбутнього. Політична ж дійсність являла собою заплутаний клубок інтриг , зрад та підступів, вимагала зовсім інших правил політичної майстерності, формулюванню яких і присвятив свого «Государя» Макіавеллі. Найбільш доцільною формою організації влади є абсолютна монархія, а основою її довготривалості та успішності є підтримка народу. Політика монархічного уряду має бути спрямована на те, заради чого і виникла держава, — на забезпечення інтересів суспільства. Влада має надати громадянам можливість вільно займатися торгівлею, землеробством та ремеслами, брати під державний захист їх власність та проводити розумну податкову політику. Джерелом хороших законів виступає народна воля, що проявлялася під час смут та невдоволень, — оскільки «вони завжди встановлювали закони порядки для користі громадянської свободи»
27. Теорія державного суверенітету.Політичне вчення Ж.Бодена.
Теоретичним обґрунтуванням нової політичної реальності, єдності влади в державі стало вчення про державний суверенітет французького юриста Жана Бодена (1530–1596)Під державою Боден розуміє «здійснення суверенною владою справедливого управління багатьма сім’ями і тим, що перебуває у спільному управлінні».
Боден виділяє три причини виникнення держави: розширення сім’ї (праобраз держави); збирання народу воєдино; виникнення з колонії, що походить від іншої держави. Методами же утворення держави є або примус сильніших, або згода одних людей добровільно передати у підпорядкування інших всю належну їм свободу. У питанні форми держави Боден відкинув традиційний поділ на правильні та неправильні форми: одна і та ж сама форма може тлумачитися різними людьми одночасно як правильна і як неправильна.Оскільки суверенітет є неподільним, Боден вказував на неможливість існування змішаної форми держави, вважаючи, що суб’єктом, який більше володіє владою, і визначається форма держави. Він також критично оцінював демократію та аристократію: демократія погана тим, що законів та влад багато, а користі мало, владу здобувають не найкращі, а найспритніші; за аристократії державу поглинають чвари, а розумних при владі мало. Тому найкращою формою держави для Бодена лишається монархія, за якої принцип суверенітету досягає свого абсолюту. Необмежена влада монарха є максимально можливим уособленням всіх властивостей державного су-веренітету.
28. Політичні і правові ідеї Реформації (М.Лютер, Т.Мюнцер, Ж.Кальвін).
М. Лютер (1483–1546). Причину походження держави він бачив у гріховності світу. Лютер наполягав: свободи совісті і думки людини — поза юрисдикції держави. Він вважав природне право основою добрих та справедливих законів. Застосування ж закону має бути гнучким, і де потрібно, його слід використовувати за всією суворістю, а де — пом’якшити, з тим, щоби розум залишався вищим законом та найкращим законознавцем.М. Лютер критикував тогочасний феодальний лад, вважаючи, що «із сотворіння світу мудрий князь — птах рідкісний, та ще більш рідкісний князь благочестивий», але, будучи прихильником божественного походження влади та держави, він заперечує право на спротив християн бодай тиранічній державі: «…Правителі роблять зло, коли вони придушують проповідь Євангелія й гнітять вас у мирських справах. Але ви робите ще більше зло, коли… судите тих і мстите …своїм правителям…». Право ж судити та карати володарів має лише один Бог . Ідейним натхненником і керівником селянського повстання 1524–1526 рр. у Німеччині був
Томас Мюнцер (1490–1525)З його іменем пов’язана ліворадикальна течія Реформації — анабаптизм. Її послідовники жили за зразками ранньохристиянських громад, проповідували відмову від приватної власності та громадянську рівність. Це, в свою чергу, зумовило негативне ставлення до будь-якої державної організації як інституту, заснованого на насильстві. Мюнцер закликав до соціального перевороту на засадах рівності, «християнської справедливості» та повернення влади народу. У «Статейному листі» він закликає до створення «Царства Божого на землі», перебудови суспільства на «християнський союз та братство». До цього союзу мають бути включені всі працездатні особи, які братимуть участь у спільній праці, отримуючи за це рівну винагороду. Всі, хто не захочуть долучитися до будівництва «Царства Божого на землі», автоматично зараховуються до безбожників. На відміну від Німеччини, де Реформація розшарувалася за соціальною ознакою на бюргерсько-дворянське лютеранство та плебейсько-селянський анабаптизм, швейцарський кальвінізм являє приклад середнього шляху , багато в чому зумовленого великою роллю місцевих виборних магістратів.Саме в поглядах
Жана Кальвіна (1509–1564) держава, у розумінні Кальвіна, виступає виконавчим органом церкви, який забезпечує їй захист та матеріальну основу.Засуджуючи феодально-монархічні кола за насильство, сваволю і беззаконня, він обґрунтовував право на спротив тиранії, яке може застосовуватися правом у разі попрання божественних законів чи обмеження волі народу уповноваженими на те органами (магістратами, церквою тощо). І лише при вичерпанні всіх легальних форм спротиву можлива непокора, можна скинути тирана. При порівнянні монархії та республіки симпатії Кальвіна на боці останньої: «найбільш бажане із всіх станів, це коли пастирі обираються та встановлюються загальним голосуванням народу. Тому що там, де одна особа насильством захоплює владу та владарювання, це — варварська тиранія. Там, де царі керуютьза правом спадкування, теж немає свободи. Утім, необмежена демократія його теж не захоплює, оскільки в народі, що не має сталої влади і всі рівні, виникають куди страшніші смути, аніж за тиранії. Тому оптимальнішим з того, що можна обрати, Кальвін називає поєднання аристократії з поміркованою демократією, яке є «правлінням багатьох осіб, влаштоване таким чином, щоби одні допомагали іншим, взаємно спрямовували та наставляли один одного»..
29. Утопічні і політико-правові ідеї Т.Мора і Т.Кампанелли.
Формування соціалістичної ідеології (ідей утопічного соціалізму) пов’язано з творами двох видатних мислителів та письменників-гуманістів — англійця Томаса Мора трактат «Утопія»(утопія-місце,якого немає) та італійця Томмазо Кампанелли твір «місто сонця» .Творцем літературної утопії (після «Держави» Платона) був Томас Мор (1478–1535), де він уперше змалював детальну картину суспільного ладу майбутнього, заснованого на засадах колективної власності. Кампанелла багато раніше за ідеологів нацизму запропонував застосовувати методи євгеніки: в особисті стосунки люди вступають не з власної волі, а за наказом начальників, з тим «щоб поєднання чоловіків та жінок давало найкраще потомство».
Томас Мор (головне зло приватна власність):1)визначав загальну рівність людей;2)джерелом зла є приватна власність;3) обрання народом всіх посадових осіб;4)головне завдання держ.- організація виробництва та розподіл результатів праці; 5)обов’язком держави є боротьба зі злочинністю та забезпечення для громадян мирних умов життя;6)закони видаються тільки для того,щоб нагадати кожному про його обов’язок.
Томазо Кампанелла: 1)приватна власність є головним джерелом всіх негараздів;2)ідеальним устроєм визнавав теократичну республіку;3)виступав за загальнообов’язкову трудову повинність,колективну працю,4-ри годинний робочий день та розподіл матеріальних благ;4)наголошував на необхідності публічного виховання дітей і доступності освіти;5)вибір професії за здібностями і покликаннями;6)осн. функція держави-організація виробництва та управління вихованням громадян.
30. Теорія природного права і договірного походження держави Гуго Гроція.
Гуго Гроцій (1583—1645) ототожнює поняття права і справедливості («правом є те, що не суперечить справедливості») і поділяє право на природне і волевстановлене. Гроцій розглядає право в трьох аспектах, як суб’єктивне право, як систему відносин приватного і публічного характеру і як систему загальнообов’язкових норм.Джерелом природного права є природа людини. Існування природного права не суперечить волі Бога, оскільки він є творцем людини і всіх її властивостей. Гроцій відмежовує юриспруденцію від політики, оскільки предметом права є справедливість, а предметом політики — корисність і доцільність.Волевстановлене право в свою чергу поділяється на божественне і людське. Джерелом божественного права є воля Бога, але при цьому воно не збігається з природним правом. Бог , на думку Гроція, не встановлює нічого, що суперечить природному праву, але може обмежувати сферу дозволеної поведінки.Людське право — це право внутрішньодержавне і міжнародне (право народів). Його джерелом є угода між людьми, народами і державами, яка надає йому загальнообов’язковості. Людське право пов’язане з користю й інтересами тих, хто його встановлює. Це стосується і міжнародного права, норми якого встановлюються «в інтересах не кожного об’єднання людей окремо, а в інтересах великої сукупності таких об’єднань». Разом із тим, Гроцій не протиставляє природне право, що втілює справедливість, людському праву, яке пов’язане з корисністю, а, навпаки, вважає, що вони взаємодоповнюють один одне
Держава є «досконалим союзом вільних людей, який укладений заради дотримання права і загальної користі», вважає Гроцій і характеризує її такими ознаками: «наявність власних законів, судів і посадових осіб». Сфера діяльності держави обмежена публічними справами, в приватні справи вона може втручатися «лише тією мірою, в якій це необхідно для підтримання громадського спокою».Державна влада є суверенною, тобто це «така влада, дії якої не підпорядковані іншій владі і не можуть бути скасовані чужою владою на її розсуд». Він погоджується з думкою, що метою держави є користь підданих, але «опіка, встановлена заради підопічних, є правом і владою над останніми».
31. Обгрунтування демократії у політико-правовому вченні Б.Спінози.
Бенедикт (Барух) Спіноза (1632–1677)нідерландський філософ і політичний мислитель, запропонував оригінальне вчення про суспільство, державу, право та інші соціальні інститути, що розвиваються за законами, які походять від законів природи.. Закон в абсолютному значенні це те, що змушує кожного індивіда, всіх або кількох діяти певним чином і залежить або від природної необхідності, або від людського бажання. Природне право — це природна необхідність, яка визначається самою природою або її частиною. Позитивне право залежить від волі людей, які встановлюють його для того, щоб жити якомога безпечніше і краще.Під правом, писав Спіноза, я розумію не що інше, як правила природи для кожного індивідуума, згідно з якими ми розуміємо кожну людину природно-визначеною до її існування і діяльності. Держава, таким чином, є продовженням природного права, але вже іншої якості — не окремого індивіда, а їх об’єднання, тому в державі природне право не припиняється, а лише змінює форму вираження. Сфера діяльності держави є значною, але не безмежною. На думку Б. Спінози держава повинна діяти в межах права. На думку Спінози, держава обов’язково повинна нести відповідальність за свою діяльність. Якби держава не була підпорядкована ніяким законам або правилам, то на неї варто було б дивитися не як на природну річ, а як на химеру. Б. Спіноза віддає перевагу демократичній державі перед іншими формами, оскільки вона є найбільш наближеною до свободи, яку природа надає кожному. У демократичній державі кожен переносить своє природне право не на іншого, позбавивши себе права голосу у майбутньому, а на велику частину всього суспільства, одиницею якого він є. Демократія є найкращою формою правління, тому що, по-перше, в демократії усі без винятку підпорядковані національним законам; по-друге, демократія найбільш природно наближається до свободи; по-третє, демократія найкраще забезпечує мир і безпеку громадян.Мислитель критикує абсолютну монархію, де панують рабство, варварство і порожнеча, що не можна назвати миром. На його думку , воля монарха повинна бути обмежена волею народу за допомогою системи установ на чолі з урядом, через яку народ може брати участь у реалізації влади.Найбільш розумною формою держави, на думку Спінози, є республіка, оскільки саме в ній «найменше можна чекати безглуздостей». Держава створюється для вирішення конкретних справ, таких як видання нових законів, регулювання питань віри, вирішення спорів між громадянами
32. Вчення Т.Гоббса про державу і право.
Томас Гоббс (1588—1679), У основі політико-правового вчення Гоббса — своєрідне уявлення про природу і пристрасті людини. Він стверджує, що споконвічно всі люди створені рівними щодо фізичних і розумових здібностей і кожен має однакове «право на все». Але людина є істотою егоїстичною, жадібною і честолюбною, її оточують заздрісники і вороги. Звідси фатальна неминучість «війни всіх проти всіх», що є «природним станом роду людського». Ці умови є приписами природного розуму, які Гоббс називає природними законами. Головний природний закон вимагає прагнути до миру і слідувати йому. Другий природний закон вимагає від кожного відмовитися від своїх прав тією мірою, в якій цього вимагають інтереси миру і самозахисту. Третійзакон вимагає виконання зобов’язань, що виходять з укладених договорів. У цьому джерело і основа справедливості. Крім зазначених трьох законів існує ще 16 природних (незмінних і вічних) законів, серед яких дев’ятий закон — заперечує гординю, десятий — заперечує марнославство, одинадцятий — стверджує неупередженість, шістнадцятий — необхідність підпорядкування арбітражу («у випадку суперечки сторони повинні підкорити своє право рішенню арбітра»). Усі ці закони поєднує загальне правило: «не роби іншому того, чого ти не бажаєш, щоб було зроблено тобі».Але природні закони встановлюють лише свободу робити або не робити будь-що. Перетворити їх на безумовний імператив поведінки може тільки сила — позитивний закон: припис робити або не робити будь-що. Гарантом миру і реалізації природних законів є абсолютна влада держави, яка шляхом видання громадянських законів забезпечує їх виконання. Мета законів у тому, щоб подібно огорожі визначити правильний напрямок дій людей.Для того щоб покінчити зі станом «війни всіх проти всіх», люди шляхом взаємної згоди відмовляються від природного права «робити усе для самозбереження» і передають його окремій людині або зборам людей (представникам). Так виникає держава, як єдина особа, що виникла шляхом взаємного договору між величезною кількістю людей, для того щоб ця особа могла використовувати силу і засоби всіх так, як вважає за необхідне, для їх миру і загального захисту. Т. Гоббс розрізняє держави залежно від шляхів виникнення. Держави, що з’явилися в результаті добровільної угоди, він відносить до встановлених (політичних держав), а ті держави, що з’явилися в результаті захоплення силою, — до набутих. Перевагу віддає встановленим. Він визначає три форми держави: монархію, народоправство і аристократію, що відрізняються залежно від придатності реалізувати мету, заради якої вони встановлені. Найкращою формою правління вважає необмежену монархію, оскільки «право спадкування надає державі штучне вічне життя». У будь-яких формах держави влада суверена є завжди абсолютною, необмеженою, міцною настільки, наскільки це взагалі можливо собі уявити.Абсолютна влада, на думку Гоббса, належить до сфери публічного, політичного права. Відсутність прав у народу щодо суверена Гоббс тлумачить як правову рівність людей в їхніх взаємних відносинах, що гарантує король: непорушність договору, захист у суді, рівні податки, забезпечення приватної власності. Політи-ко-правовим ідеалом Гоббса було громадянське суспільство, в якому поєднуються необмежена влада монарха в публічній сфері і гарантовані права підданих у приватних відносинах.
33. Вчення Дж.Локка про право і державу.
Джон Локк (1632—1704), використовуючи теорію природного права і суспільного договору для визна-чення найважливіших принципів громадянського суспільства.За Локком Кожен має природні права, до яких належить право приватної власності, право на індивідуальність, право на власну працю та її результати. Власність, за Локком, те, що людина здобула з предметів, створених і наданих їй природою, поєднала зі своєю працею, є таким що їй невід’ємно належить і тим самим робить це її власністю.У природному стані усі люди рівні, вільні і наділені власністю, там панує мир, доброзичливість, безпека. Природне право забезпечує режим суспільних відносин, коли кожен охороняє свої інтереси.
Держава створюється для досягнення «великої і головної мети» Вона має право видавати закони, використовувати силу суспільства для їх забезпечення, відати відносинами з іншими державами. На відміну від Гоббса, Локк вважає, що право на життя, володіння майном, свободу і рівність людей є не відчужуваними. Саме ці невідчужувані цінності є межами державної влади, переступити які нікому не дозволено. За інших умов, а також у разі тиранічного правління народ вправі «переглянути угоду».На думку Локка, головна небезпека свободи людей криється в привіле-ях влади. Абсолютна монархія — один з випадків вилучення носія влади з-під влади закону. Абсолютна монархія — завжди тиранія, тому що немає ніяких гарантій природних прав, оскільки над нею немає законів. Обстоюючи режим законності, Локк наполягав на положенні: хоч хто б мав верховну владу, йому необхідно «правити згідно з встановленим постійним законом, проголошеним народом і відомим йому, а не шляхом імпровізованих указів». При цьому закони повинні виконуватися. Така позиція Локка передбачала ідею «правової держави».Реалізація «головної і великої мети» неодмінно вимагає, за Локком, щоб публічно-владні повноваження держави були чітко розмежовані і поділені між різними органами. Вища (але не абсолютна) влада належить законодавчому (представницькому) органу, що обирається народом і відповідальний перед ним. Виділяє Локк і федеративну владу, яка відає правом війни і миру, правом брати участь у коаліціях і союзах, так само як і правом вести справи з усіма особами і об’єднаннями поза межами держави.Виконавча влада (уряд на чолі з монархом) не має права видавати закони. Монарх може розпустити парламент, накласти вето, має право законодавчої ініціативи, але не має права перешкоджати скликанню парламенту. Порушення цього правила є підставою до зміни монарха. Будь-яка форма державної влади, за Локком, повинна визначатися суспільним договором і мати належну «структуру правління». Розуміючи, що ідеальних форм не буває, він припускав можливість появи деспотичної влади і тоді народне повстання буде цілком правомірним.
34. Політико-правова програма Вольтера.
У своїх роботах Вольтер значну увагу приділяє проблемам пошуку найкращого державного устрою, що забезпечив би людині її природні права, захистив її свободу, рівність і власність. Таке справедливе та прогресивне правління, за Вольтером, теоретично могла б забезпечити й монархія, але тільки «просвітницька» Перешкоду для встановлення такої монархії мислитель бачить у середньовічних обмеженнях, насамперед церкві, аристократії, судах магістратів. Тривалий час під впливом вражень від англійського врядування Вольтер вважав найкращою формою правління конституційну монархію, а взірцем державотворчого прогресу в Європі — англійський державний лад. Згодом пошуки найкращої форми правління приводять філософа до думки, що досконалого устрою не існує, але «найбільш стерпним з усіх безсумнівно є республіканський, оскільки він більше інших наближає людину до природної рівності», краще забезпечує свободу, захищає право приватної власності. Саме рівність, свободу й приватну власність мислитель вважає невід’ємними складовими природного життя людини, які мають бути забезпечені державою.Людську рівність Вольтер розглядає в дусі ліберальної традиції: рівний правовий статус громадянина, рівний захист його прав, рівну залежність від закону, але не майнова рівність. Поділ людей на бідних та заможних філософ вважає природним.Свободу мислитель вважає природно властивою людині. Свобода «полягає в тому, щоб залежати виключно від законів», створених вільними людьми. Саме такими законами мають бути усунені феодальні пережитки, закріплені невідчужувані природні права людини на приватну власність, особисту недоторканність, гарантовані свободи віросповідання, слова, друку («немає у людей ніякої свободи без свободи висловлювати свої думки»).Право приватної власності, на переконання Вольтера, також відповідає людській природі, отже, є невідчужуваним, не підлягає обмеженню з боку держави. Воно забезпечує високу продуктивність праці, є запорукою добробуту країни.Низка робіт Вольтера присвячена проблемам кримінального права й судочинства. Тут філософ піддає нищівній критиці існуючу судову систему Франції, інквізиційний судовий процес, теорію формальних доказів, активно пропагує необхідність розбудови системи правосуддя на засадах законності, рівності, гласності, справедливості, оперативності, захисту прав підсудних за допомогою професійних захисників (адвокатів).
35. Вчення Ш.Монтеск’є про політичну свободу і чинники, які впливають на характер законів.
Шарль Луї Монтеск’є (1689–1755). За Монтеск’є, політичною свободою є можливість і необхідність вчиняти не так, як бажаєш, а так, як дозволяють закони: «якщо б громадянин міг робити те, що цими законами забороняється, то в нього не було б свободи, оскільки те ж саме могли б робити й інші громадяни». Він не пов’язує політичну свободу з якоюсь певною формою правління. Головне, щоб у державі закони панували над волею правителів. Форми правління Монтеск’є класифікує за їх природою й принципами. За природою, що визначає юридичну форму держави, вчений виділяє три форми правління: 1) республіку («верховна влада перебуває в руках або всього народу, або його частини» — у першому випадку республіка є демократичною, у другому — аристократичною); 2) монархію («керує один, але за допомогою встановлених незмінних законів»); 3) деспотію («усе поза всяких законів і правил рухається волею та свавіллям однієї особи»). Ці форми, за Монтеск’є, діють на підставі певних принципів — психологічної основи державної влади. Учений визначає, що принципом деспотії є страх, принципом республіки — доброчесність («любов до законів й вітчизни»), принципом монархії — честь.Ш. Монтеск’є зазначає, що на форму правління можуть впливати й об’єктивні чинники. Завдяки Монтеск’є набуває розвитку одна з найвпливовіших конституційних доктрин Нового часу й сучасності — теорія поділу влади. Учений визначає, що в кожній державі є три види влади: законодавча, виконавча й судова. Монтеск’є робить логічний висновок, що всі три види влади мають належати різним органам, особам. Так, законодавча влада має належати всьому народові. Виконавчою владою Монтеск’є пропонує наділити монарха або інших осіб (крім членів законодавчих зборів, оскільки це порушило б принцип поділу влади й призвело до втрати свободи). Що стосується судової влади, то її функції автор пропонує передати особам з народу, що мають обиратися на певний термін і скликатися в разі необхідності для створення суду. Стрижнем механізму поділу влади в концепції Монтеск’є є система стримувань і противаг, що мають діяти всередині цього механізму . Без них механізм навряд чи може вважатися дієздатним, зловживання владою стають неможливими, а політична свобода — захищеною. Отже, законодавчу й виконавчу влади слід врівноважити, але із збереженням підпорядкованості виконавчої влади законодавчій. Це завдання виконує система стримувань і противаг , що складається, за Монтеск’є, з таких юридичних інструментів: 1) надання законодавчій владі права контролювати виконання законів виконавчою владою; 2) надання виконавчій владі права скасовувати рішення законодавчої; остання таким правом щодо виконавчої влади не наділяється; 3) заборона законодавчій владі за будь-яких обставин звинувачувати й судити особу, що здійснює виконавчу владу; 4) заборона законодавчому органу видавати будь-які акти, крім законів; 5) внутрішня противага в самій законодавчій владі шляхом впровадження двопалатної організації законодавчого органу: одна палата є представництвом народу , друга — складається із спадкової знаті (на зразок англійських Палати громад і Палати лордів), кожна палата наділяється правом скасовувати рішення іншої.Головною метою Монтеск’є є забезпечення не стільки рівноваги видів влади, скільки впровадження дійового юридичного механізму рівноваги суспільних сил. І поділ влади таку рівновагу забезпечує.
36. Теорія розподілу влад Ш.Монтеск’є.
Завдяки Монтеск’є набуває розвитку одна з найвпливовіших конституційних доктрин Нового часу й сучасності — теорія поділу влади. Учений визначає, що в кожній державі є три види влади: законодавча, виконавча й судова. Монтеск’є робить логічний висновок, що всі три види влади мають належати різним органам, особам. Так, законодавча влада має належати всьому народові. Виконавчою владою Монтеск’є пропонує наділити монарха або інших осіб (крім членів законодавчих зборів, оскільки це порушило б принцип поділу влади й призвело до втрати свободи). Що стосується судової влади, то її функції автор пропонує передати особам з народу, що мають обиратися на певний термін і скликатися в разі необхідності для створення суду. Стрижнем механізму поділу влади в концепції Монтеск’є є система стримувань і противаг, що мають діяти всередині цього механізму . Без них механізм навряд чи може вважатися дієздатним, зловживання владою стають неможливими, а політична свобода — захищеною. Отже, законодавчу й виконавчу влади слід врівноважити, але із збереженням підпорядкованості виконавчої влади законодавчій. Це завдання виконує система стримувань і противаг , що складається, за Монтеск’є, з таких юридичних інструментів: 1) надання законодавчій владі права контролювати виконання законів виконавчою владою; 2) надання виконавчій владі права скасовувати рішення законодавчої; остання таким правом щодо виконавчої влади не наділяється; 3) заборона законодавчій владі за будь-яких обставин звинувачувати й судити особу, що здійснює виконавчу владу; 4) заборона законодавчому органу видавати будь-які акти, крім законів; 5) внутрішня противага в самій законодавчій владі шляхом впровадження двопалатної організації законодавчого органу: одна палата є представництвом народу , друга — складається із спадкової знаті (на зразок англійських Палати громад і Палати лордів), кожна палата наділяється правом скасовувати рішення іншої.Головною метою Монтеск’є є забезпечення не стільки рівноваги видів влади, скільки впровадження дійового юридичного механізму рівноваги суспільних сил. І поділ влади таку рівновагу забезпечує.
37. Вчення Ж.-Ж. Руссо про три ступені нерівності і походження держави.
Концепцію суспільного договору як першооснову об'єднання людей у громадянське суспільство та державу демократичного типу розробив французький мислитель і письменник Жан-Жак Руссо (1712-1778). Свої державно-правові погляди він розкрив у творах "Про суспільний договір", "Міркування про причини і підстави нерівності".
На відміну від інших просвітителів, Руссо не апелював до розуму, а ставив на перше місце добру волю, почуття, емоції та пошану. До чого зводилися основні ідеї вчення Руссо?
1. Питання нерівності людей. Первісний природний стан людей був станом справедливим. Це була доба рівності, свободи, братерства за відсутності майнового розшарування, державного апарату насильства та приватної власності. Хоч нерівність у природному стані і була, але обумовлювалася винятково фізичними і природними властивостями людей.
Із "природного" стану люди поступово переходять у "суспільний" стан. Сім'ї об'єднуються в роди, а ті - в племена. З накопиченням багатства домінуючою стає приватна власність. Відтак виникла соціально-майнова нерівність і пригноблення одних індивідуумів іншими. Надлишки продуктів нагромаджуються, з'являються обмін, торгівля, зростає цивілізація.
Організованість суспільства, робить висновок Руссо, - основна причи-на нерівності. Та перша людина, пише він, котра огородила ділянку землі і промовила "Це моє!", а також знайшла людей, які їй повірили, і була засновником громадянського суспільства. В умовах пригноблення багатими бідних природний стан розпався. Багаті запропонували бідним укласти так званий суспільний договір про створення державної влади та законів, яким будуть підкорятися всі члени суспільства.
Отже, держава, на думку Руссо, стала результатом своєрідної загальнолюдської угоди на засадах розуму. її метою було забезпечення права кожному індивідуму користуватися належною йому власністю.
2. Характеристика громадянського стану людства. У фазу громадянського стану люди вступили, на думку філософа, з виникненням держави.
Вона характеризувалась як доба несправедливості та гноблення. Тому ідеал майбутнього Руссо вбачає у відновленні природного стану, але за умови збереження всіх позитивних досягнень суспільства.
Таке справедливе суспільство мислитель уявляв як організоване спів-життя незалежних, вільних, рівноправних людей, які мають спільну волю, що реалізується як народний суверенітет. Іншими словами,влада належить народові як корпоративному органові - учаснику суспільного договору.
3. Народний суверенітет. На думку Руссо, суверенітет народу виявляється у здійсненні ним законодавчої влади. Призначення уряду – втілювати в життя закони і підтримувати належний правопорядок. В разі невиконання делегованих повноважень уряд волею народу усувався.
Таким чином, у концепції Руссо не знаходилося місця будь-якій формі представницького урядування, тобто наявності законодавчого органу у формі народного представництва. Відповідно до його вчення, невід'ємний суверенітет народу заперечує будь-яке представництво. Законодавча влада як суверенна державна влада, може і повинна здійснюватись самим народом-сувереном безпосередньо, робить висновок мислитель. Отже, єдино справедливим урядуванням Руссо визнавав пряму демократію, де сувере¬ном і керівником держави є народ. Він сформулював основні риси і ознаки народного суверенітету - неподільність і невідчужуваність.
4. Форми правління. Залежно від того, констатує філософ, кому народ
доручає виконавчі функції в державі, розрізнялись такі форми правління:
а) демократія; б) аристократія; в) монархія.
Руссо вважав "нормальним" політичним устроєм лише республіку, під якою він розумів будь-яку державу, яка управляється законами, незалежно від форми правління. Демократична форма правління прийнятна для невеликих держав; аристократична - для середніх; монархічна - для великих.
5. Правова концепція. Розробляючи концепцію права, Руссо послідовно проводив ідею свободи. Вона розглядалась ним як природна сутність людини, оскільки, завдячуючи свободі, людина відрізняється від тварини, бо природна свобода полягає в незалежності. Від природи людині притаманне добро, вона не має власності, ні від кого і ні від чого не залежить, а, отже, - є вільною.
38. Теорія народного суверенітету Ж.-Ж.Руссо.
Жан Жак Руссо (1712–1778). На переконання мислителя, первісний суспільний договір внаслідок поділу суспільства на багатіїв і бідняків (виникнення майнової нерівності), правителів і підвладних (виникнення політичної нерівності), переродження держави в деспотію призвів до знищення головної мети його укладення — встановлення й захисту громадянської свободи. Отже, його слід переукласти на нових принципах.Справедливий суспільний договір має бути укладений на засадах рівності сторін — між рівними суб’єктами, а не між правителями та підданими. З моменту його укладання воля окремої людини стає невід’ємною часткою загальної волі всіх. Сутністю такого договору, за Руссо, є принцип народного суверенітету, під яким розуміється «загальна воля, що тільки й може керувати силами держави відповідно до мети її заснування, якою є загальне благо». Згідно із цим принципом суверен (народ) створює закони, але не пов’язаний ними назавжди, для нього навіть суспільний договір не є обов’язковим. Народ вправі не лише змінити форму правління, а й узагалі розірвати договір й повернути собі природну свободу. З цього принципу логічно випливає право народу на повстання проти тиранії, обґрунтування майбутньої революції.Політичним ідеалом врядування для Руссо є демократична республіка, де в державному законі був би втілений принцип рівності, а народ постійно перевіряв би діяльність своїх представників. Саме така держава, за його доктриною, має бути результатом суспільного договору. Руссо фактично заперечує поділ влади, адже суверен (народ) здійснює її безпосередньо, народний суверенітет є необмеженим, невідчужуваним і неподільним. Мислитель вважає неприйнятною будь-яку особисту владу, що є вільною від громадського контролю.На цих засадах побудована і його концепція закону. Свобода, за Руссо, полягає в тому, щоб громадяни перебували під захистом законів і самі їх приймали. Отже, «будь-який закон, не затверджений безпосередньо народом, є недійсним; це взагалі не закон». Участь всіх громадян у законодавчій владі виключає, на думку мислителя, прийняття рішень, які б спричинили шкоду окремому індивіду. Верховна влада є втіленням загальної волі громадян, отже, відпадає необхідність в її обмеженні природними правами індивіда.Ліберальна ідея свободи особистості замінюється у Руссо диктатом «загальної волі». Водночас загальновизнаним досягненням мислителя є розуміння народу як єдиного джерела державної влади, теоретичне обґрунтування ідеї безпосередньої демократії.
39. Політико-правова ідеологія французького соціалізму (Мореллі, Г. Маблі, Г.Бабеф)
Критику буржуазного суспільства і переконаність у необхідності утвердження комуністичного суспільства як єдино раціонального і як такого, що відповідає прагненням людей до утвердження свободи, і рівних можливостей в користуванні життєвими благами знаходимо в комуністичних трактатах представників французького утопічного соціалізму епохи Просвітництва Мельє, Маблі, Мореллі, Бабефа.
Головні ідеї Мореллі: 1) запровадження загальної власності на все крім предметів особистого вжитку;
2) забезпечення всіх людей роботою;
3) встановлення обов’язку кожного громадянина сприяти загальній користі відповідно до його сил, можливостей та віку;
4) Головна функція держави – регулювати промисловість та сільськогосподарське виробництво, а також розподіл продуктів;
Головні ідеї Маблі: 1) свобода та рівність притаманні природному стану;
2) побудова суспільства на засадах рівності всіх людей;
3) скасування приватної власності;
4) просвіта всіх громадян;
Головні ідеї Бабефа: 1) свобода та рівність людей досягаються тільки через рішучу боротьбу;
2) приватна власність головне джерело нерівності;
3) утворення замість держави національної громади члени якої володіли б широкими політичними правами;
4) існування в суспільстві дозованої свободи.
40. Правова теорія Ч.Беккаріа.Обгрунтування заборони смертної кари.
Італійський юрист та економіст Чезаре Беккаріа (1738–1794) своїм трактатом «Про злочини та покарання», спираючись на концепцію природного права, поклав початок гуманістичному напряму кримінального права та судочинства. Мислитель обстоює формулу, яку було запроваджено ще в період англійської революції ХVІІ ст.: «Немає злочину, якщо він не передбачений законом», визначає низку принципів, на основі яких повинно здійс-нюватися покарання. Насамперед, це відповідність покарання злочинові. Учений пропонує побудувати «точну й загальну шкалу злочинів і покарань», де злочини й покарання розміщувалися б залежно від їхньої суспільної шкоди. Із цим принципом пов’язаний принцип рівності громадян перед кримінальним законом незалежно від їх станової належності.Ч. Беккаріа виступає за гуманізацію кримінальної відповідальності. Жорстоке покарання, що не має зв’язку з природою злочину, на переконання мислителя, суперечить інтересам суспільства, бо сприяє поширенню аморальної поведінки людей. Жорстокість покарань свідчить не просто про жорстокість політичної влади та її законів, але й про жорстокість самого суспільства. Програмною вимогою вченого є загальне пом’якшення, максимальна гуманізація покарань.
Вчений категорично заперечує такий загальновизнаний за його часів засіб здобуття доказів у кримінальному процесі, як застосування тортур. «Злочин або встановлено, або не встановлено, — зазначає вчений. — Якщо встановлено, то для покарання достатньо стабільного закону й тортури не потрібні... Якщо ж його не встановлено, то не можна катувати невинуватого, оскільки за законом саме таким є людина, чий злочин не доведено».
Переконливими є аргументи Беккаріа проти смертної кари. На думку вченого, смертна кара є неприйнятною з трьох причин.
По-перше, ніхто не має права позбавляти життя, оскільки воно є вищим благом, його насильницьке припинення поза компетенцією суспільної угоди.
По-друге, віковічний досвід свідчить, що смертна кара нікого не лякає й нікого ще не втримала від нанесення суспільству шкоди.
По-третє, смерть на підставі закону є логічним протиріччям, оскільки закони не можуть одночасно забороняти вбивство й передбачати його як покарання: «Мені здається абсурдним, — зазначає Беккаріа, — що закони як вираз суспільної волі ставляться з презирством й засуджують вбивство, але самі допускають його й для відвернення громадян від вбивства призначають вбивство публічне». Тільки в одному випадку мислитель визнає неминучість смертної кари: коли звинувачений має таку могутність і зв’язки, що може загрожувати суспільству навіть із в’язниці. Таким чином, він виправдовує страту тирана.Ідеї Беккаріа виходять за межі кримінального права та судочинства, захищають такі універсальні цінності, як свобода, честь і гідність людини, що забезпечуються справедливими законами.
41. Політична доктрина Ф.Прокоповича.
До числа соратників Петра І належав Феофан Прокопович (1681–1736) — пристрасний апологет абсолютної монархії. Походження держави та монаршої влади, на його думку, полягає в єдності трьох причин: як наслідок суспільного договору, божественної волі та розвитку людських інстинктів. Щоб уникнути загрози своєму існуванню, люди через укладання суспільного договору зрікаються свободи та передають всю владу монархові. Процесом утворення держави та наділення народом владою монарха керує «божа воля». Внаслідок божественності влади монарха на народ покладається абсолютний обов’язок підкорення, а суспільний договір отримує односторонній характер без права його розірвання. Тому, на відміну від більшості європейських просвітників, Прокопович відмовляє народові в праві на повстання, оскільки «закон християнський бунтувати забороняє». Призначення держави полягає у загальній користі, визначення якої, знову ж таки, належить монархові: «Всяка верховна влада єдину свого встановлення причину кінцеву має — всенародну користь».Наслідком таких висновків стала ідея юридичного підпорядкування церкви світській владі. Цар відносно церковної ієрархії виступає суддею та повелителем, а саме духівництво є специфічним чиновництвом, яке працює на користь держави. І як апологію абсолютистської влади монарха, що стоїть вище будь-якого земного закону, Прокопович проголошує: «Імператор всеросійський є монарх самодержавний та необмежений; коритися його владі не лише за страх, але й за совість Бог повеліває».Окрім «Богом даного», такого, що відповідає «людській природі» самодержавства, де «вся влада державна в руках єдиної особи утримується», Прокопович виділяє ще демократію, аристократію, та їх «змішаний склад». Симпатії ці форми, як і виборна монархія, у філософа не викликають, оскільки, будучи «елекційними державами» (виборними), вони позбавлені стабільності, несуть у собі загрозу суспільного хаосу та смути. Негативне ставлення в нього і до обмеженої монархії, де володар пов’язаний із народом взаємними зобов’язаннями. Оскільки Бог є кінцевою причиною влади в будь-якому суспільстві, то й відповідальним монарх може бути лише перед ним.У питаннях права архієпископ вважав, що цар і закони — ознаки правильно влаштованої держави. Закони, «у народі користь творящі», підлягають обов’язковому виконанню, до чого примушуються природним законом, «на серцях їх написаному». «Страж і поборник закону» — монарх і державна влада. Закони самодержців служать «повчанню доброго і до від-ділення злого». Сам монарх жодному закону, крім божого, не підлеглий.Відстоюючи спадкову абсолютну монархію, видатний богослов розвиває концепцію просвітницької монархії — Петро І як «філософ на троні» діє «праведно», мудро, піклується про правосуддя, поширення освіти, добрих законів і звичаїв.
42. Суспільно-політичний ідеал Г.Сковороди.
Оригінальністю світобачення вирізняються демократичні просвітницькі погляди Григорія Сковороди (1722–1794), які поклали початок української класичної філософії. У його теорії, заснованій на християнському світобаченні, органічно переплелися як антична філософська традиція, так і раціоналізм європейських просвітників.За Сковородою, Бог , створивши світ, надав йому ідеального порядку, в якому панувало добро. Але світ обтяжений злом, і причина цього — у зруйнуванні ідеального порядку, коли його складові почали виконувати не властиві їм функції. Звідси і проблеми суспільства, які виникають через те, «що ролі граються невдало, а невдало тому, що незгідно з природою, отже, й собі погано, й суспільству некорисно». Тож сенс людини в житті — усвідомити своє призначення в цьому світі, свого місця згідно з божественним порядком. Подібно до Сократа Сковорода вказує, що «бути щасливим — це значить пізнати себе або свою природу, взятися за свою долю та робити своє діло». Нещасливим же людину роблять чотири речі: «братися за те, що тобі не підходить; нести обов’язок, противний твоїй природі; навчатися, до чого не родився; дружити, з ким не роджений дружити». Але будь-яка робота є шляхетною та шанованою, коли виконується відповідно до внутрішньої схильності, тобто виступає «сродною працею».Г. Сковорода обстоює принцип формальної рівності, за яким усім має бути забезпечено право реалізувати своє покликання. Водночас природною може бути лише «нерівна рівність», сенс якої він розшифровує у притаманній йому алегоричній формі: «Бог подібний до багатого фонтану, що наповняє різні сосуди за їх ємністю. А над фонтаном напис: нерівна усім рівність… До меншого сосуду менше потрапляє, але в тім він рівний з більшим, що обоє однаково повні».Будь-яка форма державної влади, будь яка соціальна ієрархія є протиприродною, протибожественною, якщо вона не збудована за принципом «сродної праці». Сковорода сучасну йому бюрократично-кріпосну систему вважає порушеним божественним порядком, називає її «миром темним»,«миром прескверним», а прогресуюче в ньому «сріблолюбство», майнові крайнощі, самодурство та свавілля влади — шляхом до загибелі держави.Суспільно-політичним ідеалом Г. Сковороди був образ «горньої республіки» («духовної республіки»), «християнської держави». У цій демократичній республіці, заснованій на засадах свободи, любові та рівності, відсутні майнова нерівність та експлуатація. Закони тут «противні тиранським» та спрямовані на забезпечення прав громадян. При заміщені владних посад здійснюється принцип «сродної праці», що дозволяє найбільш гармонійно сполучати суспільні та особисті інтереси та підвищує якість державного управління.Свої ідеї Г. Сковорода поширював усно в мандрах по Україні. Його називали «українським Сократом», і сам він писав, що «замислив я умом і забажав волею бути Сократом на Русі».
43. Політико-правові погляди Я.Козельського.
На противагу офіційному використанню просвітницьких ідей для обґрунтування «освіченого абсолютизму» в Україні та Росії почав формуватися демократичний напрямок просвітників, які проголошували ідеїзагальної рівності та республіканізму. До такого напрямку належить і Яків Козельський (1728 — після 1799).Симпатизуючи ідеям Ж. Ж. Руссо, він поділяв його ідею про державу як сполучення «приватної користі кожної людини із загальною користю всіх». Водночас Я. Козельський не погоджується із закликами французького філософа про повернення до «природного стану» людства, наголошуючи на перевагах стану громадянського: «людина через договір із суспільством втрачає натуральну свободу… а отримує громадянську свободу і власність майна. Натуральна свобода кожної людини не має інших меж, як тільки її сила, а громадянська свобода обмежена громадською волею». Просвітник стверджує двосторонній характер «суспільного договору», внаслідок якого його скасування можливе за спільною згодою, якщо ж одна із сторін, заподіює утисків іншій, то сторона, що зазнала утисків, може порушити договір, оскільки «нікого до шкідливого зобов’язувати не можна». Я. Козельський схвально відгукується про республіку, вважаючи, що за неї «загальна користь є підстава всіх людських чеснот і законодавств». Утім, він вважав її прийнятною для малих держав, тоді як для великих найкращою є монархія.
У своїй головній праці «Філософські пропозиції» Я. Козельський відокремлює поняття права і закону, розрізняючи право божественне, природне, міжнародне та громадянське (державне). Закони мають відповідати цим видам права, якщо ж «закони не будуть на них засновані, вони не можуть бути справедливими». Виходячи з такого тлумачення, Козельський приходить до висновку, що «закон, який дозволяє полоненого продати, купити, зробити рабом і утримувати його свавільним чином, не заснований ні на якому праві, ні на справедливості». У своїй критиці кріпосного права філософ пішов значно далі своїх попередників і, як наслідок, обґрунтовує право на повстання поневоленого народу. Але свої сподівання все ж таки пов’язує із реформами «зверху», просвітою та поширенням правових знань.У галузі кримінального права Я. Козельський слідом за Ч. Беккаріа та Ш. Монтеск’є причини злочинів вбачав не стільки у вадах особи злочинця, скільки у недоліках суспільного устрою. Мета покарання не у стражданнях винного, а у запобіганні злочинам на майбутнє. Саме ж покарання має бути невідворотним та адекватним, «пропорційним об-разі».
У цивільному праві вчений розробляв питання об’єкта права власності. Зокрема, ним розрізняються «такі речі, якими всі люди без розбору користуватися можуть» (об’єкти загального користування:повітря, вода тощо), та «речі, що можуть становити приватну власність» (рухоме та нерухоме майно). Відчуження права власності здійснюється як «подарунком», так і «розміною» (купівля-продаж, міна).У царині міжнаціональних стосунків він обстоював рівноправність народів: «добре було б різних народів, підданих однієї влади приводити під одні закони не лише силою, а чудовою користю та добротою законів зрівняти права та переваги народів».
44. Політико-правові ідеї Т.Пейна, Т.Джеферсона, А.Гамільтона.
Томас Пейн (1737–1809) — один з найрадикальніших представників демократичної течії американської політико-правової думки. Він першим дійшов висновку про доцільність і економічну вигідність відділення колоній від Британської імперії та створення незалежної держави, запропонувавши її назву — Сполучені Штати Америки.Як представник природно-правової теорії Пейн у своїй праці «Права людини» розрізняв природні та громадянські права людини. У природному стані людина має «усі інтелектуальні права, або права духу, а також право досягати благополуччя і щастя, оскільки це не применшує природних прав інших». На його думку, люди об’єднуються в суспільство заради того, щоб краще забезпечити свої права. Тому держава не може посягати на ці права; її єдиний обов’язок — сприяти людям в їхньому житті, збереженні свободи і статків. Громадянські права (тобто права, що стосуються безпеки і захисту) випливають із природних прав і належать людині як члену суспільства.Т. Пейн висловлював оригінальні думки щодо конституції. Він зазначав, що «конституція... передує державній владі; державна влада — це лише дітище конституції. Конституція будь-якої держави є актом не державної влади, а народу, який створює її. … Тому щодо державної влади конституція відіграє ту ж саму роль, яку виконують щодо суду закони …». У сучасному західному конституціоналізмі такий підхід є загальновизнаним.Т. Пейн розрізняв суспільство і державу (уряд), пояснюючи, що перша інституція створюється потребами людей, є їхнім захисником, а друга породжується пороками і є їхнім карателем; перша завжди є благом, друга — злом (у найкращому випадку необхідним (для забезпечення безпеки), у найгіршому — нестерпним). Отже, «кращим є той уряд, який менше урядує». Проте у другій частині праці «Права людини» і роботі «Аграрна справедливість» Пейн викладає доводи на користь держави загального добробуту.На його думку, найкращою формою правління є республіка, в якій владні повноваження спираються на принципи обрання і представництва. Вони найкращим чином забезпечують інтереси суспільства, створюючи кращі гарантії прав громадян, захист особистості, власності тощо. Спадкова влада (монархія і аристократія) спирається на неосвіченість та забобони людей:
«Ідея спадкових законодавців … настільки ж абсурдна, як і ідея спадкового математика чи спадкового мудреця».
Томас Джефферсон (1743–1826) є автором Декларації незалежності США, де вперше на рівні юридичного акта народний суверенітет було проголошено основою державного життя: «Влада урядів походить із згоди тих, ким вони управляють … коли якась форма правління стає згубною для такої мети, народ має право змінити або скасувати її і встановити новий уряд, спираючись на такі принципи та організовуючи його владу в такі способи, які видаються народу найдоцільнішими для осягнення своєї безпеки і щастя».
Надзвичайно важливим є внесок Джефферсона в практичний розвиток ідеї прав людини. Всесвітню відомість набули його слова, увічнені в Декларації: «Ми вважаємо за самоочевидні істини, що всіх людей створено рівними; що Творець обдарував їх певними невід’ємними пра-вами, до яких належать життя, свобода і прагнення до щастя; що уряди встановлюються між людьми на те, щоб забезпечувати ці права».
Джефферсон вважав, що «не існує нічого, чого б неможливо було змінити, окрім вроджених і невід’ємних прав людини»; ці права «жодна держава, яка має вірні і справедливі засади, не повинна заперечувати». Крім того, він опосередковано брав участь у створенні тексту Французької декларації прав людини 1789 р. і був одним із найактивніших ініціаторів прийняття Біллю про права 1791 р. як поправок до Конституції США.Кожна людина і кожна людська спільнота, на його думку, мають право на самоврядування, для чого волею людей засновуються держави: «вони отримують його разом із життям з рук природи». Для того щоб забезпечити кожному громадянину право висловлюватися щодо управління і особисто виконувати певну частину управлінських функцій, Джефферсон наполягав на поділі держави на невеликі адміністративні райони. Звідси стає зрозумілим, що найприйнятнішою для США є республіканська форма державного правління із розподілом компетенцій трьох влад, заснована на
Т. Джефферсон передбачав можливість зміни чи доповнення Конституції кожні 19–20 років, адже перед кожним поколінням постають нові проблеми і завдання і воно має право самостійно обирати ту форму державної влади, яка, на його думку, найбільше сприятиме його щастю і найкраще пристосується до існуючих умов. Розглядаючи право як волю нації, він сподівався, що воно зможе обмежувати владу і корупцію як результат владних зловживань.
До числа найбільш впливових лідерів федералістів, які віддавали перевагу федеративному устрою США, належав Олександр Гамільтон(1755—1804). Він був з числа тих значних політичних діячів, хто найбільш вплинув на зміст Конституції. Як член Конституційного конвенту, брав діяльну участь у її розробці.
Федерація, стверджував Гамільтон, буде бар´єром, що перешкодить внутрішнім розбратам і народним повстанням. Федеральні закони — вищі закони країни, вище законодавчих актів штатів. Жоден їх законодавчий акт, що суперечить федеральній Конституції, не може мати сили. На думку федералістів, тільки сильна центральна влада здатна створити міцну авторитетну державу, призупинити демократичний рух у країні, що розрісся.
В основу Конституції Гамільтон пропонував покласти модель конституційного ладу Англії з його чітким поділом влади. Смирившись із необхідністю визнання республіканського ладу, обов´язковою умовою вважав створення сильної президентської влади, мало чим відмінної від влади конституційного монарха.
Суди, за Гамільтоном, служать проміжними органами між народом і законодавчою владою. Федеральна судова влада повинна мати процедуру призначення суддів на необмежений термін (за умови їх бездоганної поведінки), що робить їх незалежними й охороняє судову владу від зазіхання інших влад.
Лідер федералістів був упевнений: три гілки влади не можуть зберегти на практиці той ступінь роздільності, що передбачає Монтеск´є. Вони «зв´язані і злиті з тим, щоб кожна здійснювала конституційний контроль над двома іншими». За схемою Га-мільтона, виконавча влада має тільки меч, конгрес має у своєму розпорядженні гаманець, а в суддів одна лише мудрість
45. Історична школа права (Г.Гуго, К.Савіньї, Г.Пухта)
Ця школа права стала впливовим напрямком в німецькій юриспруденції першої половини ХІХ ст., помітною подією у розвитку європейської юридичної науки.Звернення до історії права не було випадковим.
По-перше, історія римського права і його рецепція в Західній Європі, зокрема в Німеччині, вимагали осмислення історичних коренів права, еволюції правових інститутів.
По-друге, віра, навіяна Просвітництвом, в універсальність природних законів і можливість створення в будь-якій країні ідеальної моделі політико-правових установ на засадах природно-правової доктрини, не враховувала особливостей історичного розвитку культури їх народів, частиною якої було право.
По-третє, Велика французька революція і демократизація законодавства, заклики деяких німецьких юристів до найскорішого створення загального цивільного права на зразок Кодексу Наполеона лякали консервативних юристів-засновників так званої історичної школи права.Вони доводили, що немає природного права, а є лише позитивне право, яке має свої закони розвитку, що не залежать від розуму. Саме право — історична спадщина народу, яке не може і не повинно довільно мінятися. Справжнім буттям, джерелом права є не закон, прийнятий або скасовуваний державою, а правовий звичай, що виражає дух народу. Отже, для історичної школи права головним питанням є не ідея, сутність права, а як воно виникає, як повинно формуватись законодавство
.Професор Геттингенського університету Густав Гуго (1764–1844)у своєму «Підручнику природного права як філософії позитивного права» і особливо в «Підручнику з курсу цивілістики» заперечував основні положення природного права, відкидав концепцію суспільного договору:
По-перше, він вважав: таких договорів ніколи не було, усі держави виникали і змінювалися по-різному.
По-друге, на його думку, суспільний договір практично неможливий — мільйони незнайомих людей не можуть вступити в угоду і домовитися про вічне підпорядкування установам і особам, про які вони судити ще не можуть.
По-третє, концепція суспільного договору шкідлива — жодна влада не буде міцною, якщо обов’язок коритися виникає тільки з договору.Право — не лише встановлення держави. Кожне людське співтовариство має свої власні правові норми, писав Гуго, більша частина яких «виникла стихійно подібно до того, як виникли мова і вдачі цього народу», чи правила гри. Люди, які живуть у суспільстві, звикли вважати справедливим, правомірним одне і те ж. Історично усталений звичай, норми звичаєвого права — істинне джерело права. З поширенням освіти до правових норм, що виникли природно, додалося ще одне джерело — правосвідомість юристів, книги, які народ одержав можливість читати. Закон же — довільне повеління влади. Кодекси — «це не закон», а зібрання предписань властей.
Фрідріх фон Савіньї (1779–1861), відомий своїми праця-ми з цивілістики і римського права. У брошурі «Про покликання нашого часу до законодавства і правознавства» (1814 р.) він не підтримав ідею створення в найкоротший термін Цивільного кодексу Німеччини, що базувався б на тих же раціональних началах, що і французький Кодекс 1804 р., назвавши саму ідею антинаціональною і безпідставною. Вважав помилковою думку, що право створюється законодавцем: воно не залежить від випадку чи сваволі.Право всіх народів, стверджував Савіньї, складалося історично, так само, як і мова народу, його вдачі і політичний лад. Право — продукт народних переконань, з розвитком яких еволюціонує і право. Виникнувши спочатку у свідомості як «природне право» у формі звичаїв, розвиваючись разом з народом і його культурою, право стає особливою наукою в руках юристів. Наукова обробка первинного права юристами — необхідна й обов’язкова передумова законодавства. Закони, кодекси лише вторинне джерело права порівняно із звичаєм і правосвідомістю юристів.
Савіньї Георг Пухта (1798–1846) критично оцінював спроби природно-правової школи вивести все право з людського розуму. Розвивав ідею свого вчителя про право як продукт історичного розвитку народу.За вихідну точку осягнення права Пухта брав «духовну сторону людини». Завдяки їй людина досягла свободи. Свобода людини — фундамент права. Виникнення природного, людського права і юридичних переконань він зв’язував з «народним духом» («Volksgeist») — безособовою і самобутньою свідомістю народу. Саме «народний дух» — ключове поняття в його правовій концепції. Вважати державу джерелом права — помилка. Законодавець не створює право, а сприяє своїм законотворенням розкриттю «народного духу».Саморозвиток права росте з народного духу як рослина з зерна, — пояснював Пухта. У своєму історичному розвитку право поступово викристалізовується в певні форми, правову систему. Первісною формою права стає звичай. З утворенням держави вираз загальної волі став зватися законом. Нарешті, та частина народного духу, що не виражена ясно звичаєм і законом, знаходить відображення в праві юристів, юридичній науці. Вони і розкривають юридичні положення, що лежать у глибині народного духу. Покликання науки, юридичної літератури — забезпечити «правильне розуміння безпосереднього народного права і законів».Таким чином, «право має історію», заявляв Пухта
46. Вчення І.Канта про державу і право.
Іммануїл Кант (1774-1804)«Критика практичного розуму» «Критика чистого розуму» «До вічного миру»
Світогляд - дуалістичний
Теорія пізнання
Філософська антропологія
Мораль та право
Право
Суспільний договір
Правова держава
Міжнародне право
47. Вчення Ф.Гегеля про державу і право.
Георг Вільгельм Гегель (1770-1831)«Конституція Німеччина «Філософія духу» «Філософія права» «Філософія історії» «Англійський біль про реформи»
Світогляд
Філософія Історії
Право
Етапи розвитку права
Мораль
Моральність
Громадянське суспільство
Держава
Інтегративна функція
нації)
48. Політико-правова теорія Г.Фіхте
Своєрідний підхід до з'ясування проблем сутності держави і права мав місце у вченні Йоганна-Готліба Фіхте (1762-1814) - філософа, представника німецького класичного ідеалізму.
1.В основі його вчення, методологічною основою державно-правової концепції був суб'єктивний ідеалізм. Мислитель вважав, що об'єктивна дійсність не існує поза межами свідомості людини. Необхідність у правових настановах диктується не об'єктивними факторами взаємин у суспільстві, а самосвідомістю. Право виводиться з "чистих форм розуму", коли один індивідуум повинен визнавати особисту свободу та свободу інших осіб, що його оточують.
В межах загальносуспільної свободи кожна людина прагне реалізувати особисту свободу. При цьому вона не завжди може діяти в рамках суспільних правил. А тому, щоб устремління індивідуума не виходили за межі загальної свободи, узгоджувалися з нею, необхідна правова свідомість людей, основою якої повинен бути правовий закон. Саме він покликаний врегульовувати дії та вчинки людей у зовнішньому світі, у взаєминах з іншими людьми для реалізації особистої свободи.
2. У державно-правовій концепції Фіхте держава розглядається як самоціль. Що це означає?
Людина за своєю природою є істотою творчою, вільною в своїй діяльності, постійно прагне до реалізації потреби свободи. Але в реальному житті індивідуальна свобода людини порушується. Щоб цього не було, необхідно встановити панування закону, чого можна досягти лише завдяки примусові. Ця обставина і викликає до життя апарат примусу - державу. У примусі держави концентрується єдина колективна воля, яка формується прийняттям державного договору між розумно вільними людьми.
Державний договір поєднує в собі три типи суспільних відносин: договір про власність, договір про захист, договір про об'єднання. Проводячи ідею про те, що єдина колективна воля концентрується у примусі, а апаратом примусу є держава, Фіхте заперечував ідею поділу влади в державі. На його думку, для запобігання можливим зловживанням з боку держави (як апарату примусу) необхідно створити вищу контрольну інстанцію - ефорат (такий орган вперше зустрічається в державній структурі Спарти). Він повинен призначатися народом, стояти над державою та володіти правом забороняти незаконні дії влади.
3. Загальна воля людей є основою законодавства держави. Така аксіома наштовхує мислителя на думку про те, що в процесі схвалення конкретних законів немає потреби враховувати волю окремих людей. Воля однієї людини може порушити закон, і це вважається порушенням вимог загальної волі, тобто правопорушенням. Але скасувати закон таке правопорушення не може, навіть якщо воно мало несприятливі наслідки для волі індивідуума. Закон залишається чинним. На думку філософа, правопорушень буде значно менше, якщо закони, що схвалюються державою, матимуть такі гарантії свободи, що їх кожна особа сприйматиме як особисті.
4. Під впливом ідей французьких соціалістів-утопістів в 1800 р. Фіхте написав працю "Замкнена торгова держава", в якій запропонував проект держави з надмірною етатизацією (одержавленням) усіх сфер суспільного життя. В чому суть проекту?
По-перше, захищаючи право людини на працю і достойне життя, Фіхте вважав державу не самоціллю, а засобом досягнення ідеального суспільного устрою. В ньому люди, озброєні наукою і максимально використовуючи техніку, будуть вирішувати проблеми повсякденного буття без надмірних зусиль.
По-друге, держава створює умови для розвитку продуктивних сил. Вона детально регулює виробництво і розподіл, суворо регламентує побут, втручається в особисте життя людей. В "ідеальній державі" існує замкнена торгова система, гроші мають право обігу лише на внутрішньому ринку. З іншого боку, як апарат примусу, держава не може обійтись без органів поліції, які здійснюють жорсткий державний контроль, стежать за кожним громадянином, контролюють його проживання та переміщення.
По-третє, така тоталітарна державна система повинна перетворити країну в самодостатній і самозабезпечувальний організм. В ньому панівне місце відводиться приватній власності, але такій, яка є трудовою, тобто створеною власною працею людини. Фіхте був категоричним противником приватної власності на землю, вважаючи, що земля належить Богові, а людині надається можливість лише її обробляти і використовувати.
49. Французький лібералізм.Б.Констан про громадянську та особисту свободу індивіда.Англійський лібералізм. Погляди І.Бентама на право і державу.
Вирішення проблеми свободи в ліберальному дусі знайшло відображення в працях французького публіциста, вченого і політичного діяча Бенжамена Констана (1767–1830), противника політичних крайнощів — революційної диктатури чи абсолютизму.Основну увагу Констан приділяє обґрунтуванню особистої свободи, яку трактує як особисту незалежність, самостійність, безпеку, право впливати на управління державою. Він розрізняє особисту і політичну свободу. На думку Констана, давні народи (греки, галли, римляни) зна-ли лише політичну свободу. Тут було повне підпорядкування індивіда авторитету співтовариства. Як громадянин індивід залишався рабом у приватному житті. «Влада втручалася й у найзвичайні домашні справи». Нарешті, усі держави мали рабів.Сучасний світ являє зовсім іншу картину, вважає вчений. І справа не в просторості сучасних держав, а в просторості особистої, громадянської свободи, у певній незалежності індивідів від державної влади. Який зміст Констан вкладає в сучасне йому поняття свободи? 1) Це право кожного підкорятися одним тільки законам; 2) право кожного висловлювати свою думку , вибирати собі справу і займатися нею; 3) право розпоряджатися своєю власністю, навіть зловживаючи нею; 4) свобода пересування; 5) право на об’єднання з іншими індивідами (для обговорення своїх інтересів, для відправлення культу, проведення дозвілля тощо); 6) право кожного впливати на здійснення правління — чи шляхом призначення чиновників, чи за допомогою представництва, право петицій, запитів, які влада тією чи іншою мірою примушена враховувати. Отже, у Констана на першому місці стоять правова захищеність особистості, її матеріальна і духовна автономія. Особиста свобода, за Констаном, — «торжество особистості над владою». Це — справжня сучасна свобода: політична свобода виступає лише її гарантом, умовою і засобом удосконалювання і розширення.Цінностям особистої свободи повинні бути підлеглі, вважає вчений, організація політичного життя, межі компетенції інституцій влади. На відміну від давніх, нинішні уряди, які спираються на легітимні підстави, мають менше, ніж колись, права на всевладну сваволю. «Прогрес цивілізації, зміни, привнесені століттями розвитку, вимагають від влади більше поваги до звичок, почуттів і незалежності індивідів. Нехай вона буде справедливою, «ми ж подбаємо про власне щастя».Але в такому співвідношенні політичної й особистої свободи криється загроза для самої свободи. «Загроза сучасній свободі полягає в тому, що, будучи поглинені користуванням особистою незалежністю і переслідуючи свої приватні інтереси, ми можемо занадто легко відмовитися від нашого права на участь у здійсненні політичної влади». Наслідком політичної пасивності неминуче буде прагнення носіїв влади, на думку Констана, «позбавити нас будь-яких турбот, за винятком сплати податків й слухняності». Не меншу небезпеку для свободи він вбачає і у владі більшості, що пред’являє «право на підпорядкування собі меншості». Таким чином, необмежена влада народу небезпечна для індивідуальної свободи не менше, ніж суверенітет абсолютного монарха. «Суверенітет народу не безмежний, він обмежений тими рамками, що йому ставлять справедливість і права індивіда».Виходячи із цього, Констан по-новому порушує питання про форму правління. Він засуджує будь-яку форму держави, де існує «надмірний ступінь влади» і відсутні гарантії індивідуальної свободи. Такими гарантіями, на його думку, є громадська думка, а також поділ і рівновага влади.Умовою вираження громадської думки, за Констаном, є представницька система правління, а органом вираження останньої — представницька установа. Сучасній державі у формі конституційної монархії, як вважав Констан, має бути притаманний поділ влади, «який звичайно є гарантією свободи». Він обґрунтував необхідність створення шести конституційних влад: 1) королівської — як влади нейтральної, регулятивної й арбітражної. «Король цілком зацікавлений у тому, щоб вони взаємно підтримували одна одну і діяли в згоді і гармонії»; 2) спадкоємної палати перів — «представницької влади постійної». Констан переконав Наполеона передбачити палату перів у Конституційному акті 1815 р., але незабаром сам розчарувався в цьому інституті, що існував при Бурбонах; 3) виборної законодавчої палати, яку автор проекту називав «владою громадської думки». Він відстоював високий майновий ценз її депутатів: тільки багаті мають освіту і виховання, необхідні для усвідомлення громадських інтересів, «тільки власність робить людину здатною до користування політичними правами»; 4) влади виконавчої, здійснюваної міністрами, що відповідають перед парламентом; 5) судової влади, самостійної; 6) муніципальної влади, підлеглої виконавчій, але яка є місцевим самоврядуванням як противага центральній владі.У Констана гарантом особистої свободи виступає і право. Воно покликано протистояти сваволі, що заміряється на свободу, стати «єдино можливою основою відносин між людьми». Але, на відміну від Монтеск’є, закон для нього не є абсолютною цінністю. Лише закон, що виходить із легітимного джерела і має справедливі межі, може відіграти цю роль. «Підпорядкування закону — це обов’язок», — писав учений. Проте — не абсолютний. Закон тоді перестає бути законом, коли він, по-перше, має зворотну силу; по-друге, предписує дії, що суперечать моралі. «…Анафема і непокора несправедливим і злочинним предписанням, прикрашеним ім’ям закону!»Концепція права і держави Констана довгий час була загальновизнаною доктриною державознавців Франції.Концептуально лібералізм виражається в двох тезах: 1) особиста свобода і приватна власність як найвищі соціальні цінності; 2) реалізація цих цінностей на шляху конституціоналізму, демократизму, свободи підприємництва, автономії особистості, формування громадянського суспільства. Юридична складова лібералізму виявляється в природно-правовій доктрині і теорії правової держави, формуванні школи юридичного позитивізму..
50. Англійський лібералізм.Погляди І.Бентама на державу та право.
Георг Фрідріх Пухта (1798 -…
«Звичаєве право»
«Курс інституцій»
Ідеї
- Немає сенсу штучно створювати та пропонувати людям надуману правову систему
- Право – органічне явище (стадії розвитку права співпадають з еволюцією (розвитком) народного життя
- Юридичний звичай – самостійна незалежна від визнання законодавцем форма права
- Джерело обов’язкової сили звичаю – правосвідомість народу
- Звичай не створює нові норми, а лише закріплює ті, що склалися у свідомості народу
- Йдеться про Звичаї Всього Народу
Єремія Бентам (1748 – 1832) «Вступ до основ моральності та законодавства» «уривок про правління» «Деонтологія» «Принципи законодавства» «Про судові докази»
«Керівні начала конституційного кодексу для всіх держав» «теорія покарань» «про смертну кару»
Світогляд
• Світогляд
- Раціоналізм
- Утилітаризм
• Завдання юридичної науки – критичний аналіз діючого права з метою його вдосконалення (цензура діючого права)
• Критика теорії природного права (невиразність, багатозначність)
• Мірило цінності права й принцип державного управління є принцип загальної користі
• Людина прагне отримувати задоволення і прагне уникати страждань
Утилітарний підхід до розуміння права (утилітаризм у праві)
- Принцип найбільшого блага – інструмент в руках законодавця
- Критика історичної школи права (суспільного договору, природніх прав людини)
- Держави створюються насильством і утверджуються звичкою
- Природнє права – найбільший ворог розуму й найстрашніший руйнівник уряду
- Ідея прав людини веде до обґрунтування анархії й опору державній владі
- Замість народних прав людини – закріплені і гарантовані державою захист економічної та особистої свободи
• Свобода слова
• Зрівняння в правах прав жінок і чоловіків
• Заборона рабства й тілесних покарань
• Свобода розлучень
- Історія має для сучасного законодавства переважно негативне значення
- Закон – неминуче зло (обмеження свободи; але це зло неминуче і обов’язкове )
Без нього неможливо забезпечити безпеку особи і майна
- Законодавець
• Не повинен регулювати дії де люди можуть шкодити самі собі (пияцтво, розпуста, марнотратство)
• Має уникати неправомірного зазіхання на приватну власність
• Не повинен втручатися в діяльність підприємців і в їхні відносини з робітниками
- Регулювання допустиме у сфері соціального захисту населення, освіти та науки
- Люди підкоряються законам, бо вірять що це користь для них
- Закон – зло, але право приносить тільки користь
Правова реформа
Удосконалення права
- Природний метод (оцінка діючого права з позицій загальної користі)
- Технічний метод (затвердження однакових юридичних процедур і термінології)
- Напрямки реформи:
• Приватна власність
• Реалістична класифікація злочинів та покарань
• Подолання формалізму та неясності законодавства
• Критика судової системи
- Гасло реформи: «Кожен сам собі юрист»
- Замінити офіційну судову процедуру неформальним розглядом справи третейським судом
- Розширення коло допустимих доказів у справах
- Надати суддям свободу у прийняті рішень і право керуватися власною правосвідомістю
Розуміння права
- Право не результат божественного одкровення і якісь непорушні закони
- Право доступне людському пізнанню науковими методами
- ПРАВО – воля суверенна
- Суверен може запропонувати:
• Зробити які не будь дії (позитивна директива)
• Утримання від якої не будь дії
- Велика увага питанням юридичної техніки
Негативне ставлення до системи прецедентного права
- Закон – сукупність знаків символів виданих або схвалених сувереном для регулювання поведінки підвладних
Має бути ясним прости і доступним для розуміння пересічної людини
Потреба кодифікації
- Види законів
Довершенні (є санкції)
Не довершенні (немає санкцій)
Ординарні (приписи для громадян)
Трансцендентні (приписи для суверена)
Держава
- Спочатку він схвалював монархію в Англії, висловлювався за високий майновий ценз, довгострокове обрання представницького корпуса, різко засуджував демократію, як анархії
- Потім зрозумів що реформа права - не технічна, а політична проблема і заявив що перетворення в країні неможливі без парламентської реформи
- Метою уряду в будь якій державі повинне бути найбільше щастя для щонайбільшої кількості людей
- Розмежування суверенітету народу і держави
Суверенна установча влада (право установлювати основні закони держави - повинна належати народу а державі – діюча суверенна влада
- Законодавча влада (однопалатне представництво, що щорічно обирається на основі загального рівного таємного голосування)
- Виконавча ( у яку включається і судова – судді) повинна здійснюватись посадовими особами, підлеглими законодавчій палаті, відповідальними перед нею і часто змінюваними
- Слід увести загальне, рівне, таємне виборче право
За винятком жінок,неповнолітніх, неписьменних осіб і осіб що перебувають у даній місцевості проїздом
- Головна функція уряду – гарантувати в першу чергу безпеку і власність підданих держави
- Теорія мінімальних функцій державної влади
51. Німецький лібералізм. Теорія “надкласової монархії” Л.Штейна. Не менш відомим представником німецького лібералізму був Лоренц Штейн (1815-1890). Йому належала низка фундаментальних досліджень про суспільство, державу, право, управління. Найцікавішими для нас є його праці: «Соціалізм і комунізм у сучасній Франції», «Вчення про суспільство», «Історія соціального руху у Франції», «Теорія управління», «Теперішні та майбутні науки про державу і право Німеччини». Вже самі назви його праць свідчать про те, що він одним із перших буржуазних ідеологів звернувся до докладного вивчення пролетарського руху, ідей соціалізму і комунізму, поставив питання про зв´язок політичної влади і держави з розвитком суспільства, власності і класової боротьби та на цій основі висунув ліберальну програму примирення класових суперечностей, стабілізації суспільства за допомоги надкласової конституційної монархії.
Ліберальна програма Штейна була характерна тим, що в ній на перше місце поставлено питання про індивіда, його права, його власність. Головний спонукальний мотив, який рухає індивідом, мислитель убачав у стремлінні до самореалізації. Однак самореалізуватися, провадити виробничу діяльність поодинці неможливо. Людина скрізь і всюди залежить від інших людей, а тому змушена жити з подібними до себе, співпрацювати з ними. Так виникає людське суспільство.
У вченні Штейна суспільство - це самостійний соціальний утвір, який від простої аморфної безлічі індивідів відрізняється наявністю інтегрувального фактора, це постійна всебічна залежність один від одного. Особливістю суспільства є й те, що кожен у ньому керується лише власною волею. Через зазначені обставини в суспільстві, на думку мислителя, відсутній ґрунт для свободи. Звідси його категоричне твердження: принцип, на якому стоїть суспільство,- відсутність свободи.
Штейн визнав, що розвиток суспільства неминуче веде до утворення двох протилежних класів - власників і не власників. Соціальне життя наповнене боротьбою цих протилежностей, і це його надзвичайно хвилювало. Саме під цим кутом зору Штейна цікавили ідеї соціалізму й комунізму, прихильниками яких є невласники. Примирення, на його думку, можливе тільки з підпорядкуванням суспільства вищому союзові - державі, яку філософ розглядав як закономірний продукт розвитку громадянського суспільства, але яка має іншу організацію і зовсім інші цілі, ніж суспільство. Якщо в суспільстві кожен керується лише власною волею, то в державі встановлюється органічна єдність найрізноманітніших індивідуальних воль і дій людей. «Держава,- писав Штейн,- персоніфікований організм загальної волі, а тому має служити тільки загальному. Завдяки такій організації й такому призначенню саме держава забезпечує свободу, а свобода - принцип, на якому стоїть держава».
Іншими словами, суспільство - це система приватних, громадянських відносин. Держава ж являє собою сферу публічно-владних політичних відносин. Держава - союз людей як єдине ціле, вільне, самовизначене ціле або як самостійна особистість. Це - вищий союз, носій верховної влади.
Оскільки суспільство й держава основуються на діаметрально протилежних принципах, то вони, вважав Штейн, протистоять одне одному і постійно впливають одне на одного. Якщо суспільство прагне сконструювати державу, яка йому потрібна, то держава - створити такий державний лад, в якому взято під контроль неприборкані елементи суспільства, а між суспільними класами підтримується рівновага. Вивищуючись над суспільством, держава повинна залишатися його повелителем і наставником. Але якщо суспільство поділяється на класи, то держава, яка вивищується над громадянським суспільством, повинна мати надкласовий характер.
Отже, вирішення всіх соціальних суперечностей досягається, на думку Штейна, в незалежній державній владі, оскільки держава за своєю ідеєю є представником загальних інтересів, захисником пригнічених. Вона забезпечує не вигоду якогось одного класу, а користь усіх, охороняє мир, власність, право, соціальний порядок.
Обстоюючи ідею надкласової держави, мислитель був змушений, однак, визнати, що аж ніяк не завжди держава задовольняє ті вимоги, які до неї пред´являються. Насправді в державі складається панування багатих класів - владарювання вищих. Неминучим наслідком цього є пригнічення слабших і розклад держави, яка перестає бути захисником загальних інтересів. Відбувається це насамперед тому, вважав Штейн, що власники, спираючись на свою економічну перевагу, захоплюють політичну владу і за її допомоги здійснюють свої егоїстичні цілі, забезпечують панування над робітниками. Але таке становище, на його думку, є викривленням ідеї держави.
З цього приводу Штейн засудив Липневу монархію у Франції, яка поєднала свої інтереси з інтересами багатих класів, тоді як повинна була б зайняти самостійну позицію в боротьбі класів, що точилась у Франції.
Особливо різко Штейн критикував демократичну республіку, яка веде до встановлення «володарювання нижчих», що, своєю чергою, веде до грубого деспотизму, пригнічення меншості, до постійних незгод, заворушень і переворотів. Всяка республіка, вважав мислитель, є викривленням ідеї держави: це - держава, підкорена суспільству.
Єдиний прийнятний вихід Штейн убачав у встановленні конституційної монархії, незалежної від класів і класових інтересів. Філософ не шкодував слів для похвали конституційній монархії, для того щоб представити її як справжнє втілення тієї надкласової суті, яку він приписував державі. Мислитель усіляко доводив, що конституційна монархія стоїть вище всяких приватних інтересів, попереджає пригнічення одного класу іншим, здійснює загальні інтереси і приводить усе життя народу до гармонійної єдності.
Подібно до інших ідеологів лібералізму, Штейн вважав, що конституційна монархія повинна стати правовою державою, в якій розвиненому і сильному організмові урядової влади протиставляється закон, самоуправління і непорушність прав окремого громадянина, прав, які він розумів як рівні можливості членів суспільства домагатися покращення свого становища за допомоги законних засобів.
Конституційній монархії належить стати також державою, що проводить соціальні реформи, від яких Штейн чекав постійного прогресу у справі піднесення освіти і статусу нижчих прошарків населення, досягнення вищого рівня продуктивності їхньої праці, вищого рівня споживання, вищих життєвих можливостей.
Пропонуючи проекти соціальних реформ, мислитель одночасно доводив нездійсненність соціалістичних і комуністичних ідей, руйнівний характер революційного способу задоволення інтересів пролетарських мас. Він постійно наголошував, що вимогу нових народів повністю задовольняє лише конституційна монархія. У ній начало влади органічно поєднується з началом свободи, а досягається це за допомоги поділу влади.
Слідом за Гегелем Штейн розрізняв влади законодавчу, урядову і княжу (монархічну). Така структура, на його думку, випливає з самої ідеї держави: в законотворчості повинна брати участь представницька установа, перед якою відповідальні міністри; державна діяльність виражається в діяльності уряду, а особа держави виражається в її главі (монарх, князь). Такий поділ влади і народне представництво забезпечать, гадав філософ, можливість контролю за діями державного апарату з боку суспільства, створять гарантію громадянського порядку, прав особи. А незалежна і тверда державна влада спрямує народ шляхом свободи і класової гармонії до загальної мети, до вирішення соціального, робітничого питання в рамках чинної політичної системи.
Отже, для Штейна конституційна монархія - це не просто засіб політичного погодження інтересів різних класів і соціальних груп, поділ влади між рівними групами людей і контроль за ними, а й організаційний спосіб вирішення соціальних проблем, залучення різних класів до співпраці на користь суспільства в цілому.
Теоретичні розробки Л. Штейна про зв´язок політичної влади і держави з суспільством, класами були для свого часу суттєвим кроком уперед у пізнанні соціально-політичного життя і прокладали шлях до соціологічної теорії політики й держави.
52. Політико-правові погляди ідеологів соціалізму (А.Сен-Сімон, Ш.Фур’є, Р.Оуен)
На противагу лібералам, що вітали нові явища в політичному житті європейських держав і США після минулих революцій і намічали зміцнення конституційних основ держави, принципи громадянського суспільства для їх поступального руху до правового ладу, прихильники радикальних і швидких перетворень суспільства і держави розробляли проекти комуністичного майбутнього. Перша половина ХІХ ст. — час поширення в Європі комуністичних і соціалістичних ідей.Серед різноманітної за жанрами соціалістичної літератури 20–40-х років XIX ст. виділялися своєю обґрунтованістю твори Ш. Фур’є, А. Сен-Сімона і Р . Оуена. Загальним для їх творів було, по-перше, неприйняття і різка критика капіталізму, що розвивається, його пороків. Теоретики соціалізму доводили марність одних політичних реформ, пропонували радикальні, «прості», але всеохоплюючі перетворення існуючого ладу; по-друге, прагнення піднятися над гострим антагонізмом класів і облагодіяти все суспільство в цілому . Вони були противниками революційних дій, розраховували на добровільне перетворення буржуазного ладу «зверху» і свої надії пов’язували з мирною проповіддю переваг нового «розумного ладу спільності», з легкістю переходу до нього; по-третє, їх твори вирізнялися недооцінкою державних і правових механізмів у суспільних перетвореннях. Ключова роль відводилася колективістським началам у суспільній і господарській сфері життя людини і суспільства, моральним принципам в їх взаєминах.Французький соціаліст Шарль Фур’є (1772–1837)дійшов висновку: сучасна цивілізація — «світ дибки, соціальне пекло». Тут — «тиранія приватної власності відносно мас». Держава завжди на боці багатих. Бідний клас «зовсім відтиснутий від влади, позбавлений політичної і соціальної свободи, фактично — і правосуддя». Який же спосіб вирішення всіх гострих політичних проблем пропонує Фур’є?Вихід — у найпростішому і малому засобі («іноді досить найменших засобів, щоб зробити найбільші справи», пише він): заснуванні земле-робських асоціацій (фаланг). Вони відповідають пристрасті людей до багатства і насолод, тому що колективна праця збільшує дохід у три, п’ять, сім разів. Як промислово-землеробські об’єднання, організовані на кооперативних засадах, подібно давньомакедонським військовим загонам (фалангам), вони вторгнуться в старезний прогнилий лад цивілізації і зруйнують його. Фаланги — ці осередки майбутнього асоціативного ладу, «соцієтарного порядку» незабаром утворять цілу мережу, яка покриє країну, а в недалекому майбутньому — усі країни і континенти.Фаланги, за проектом Фур’є, об’єднають від 800 до 1600 людей, відповідно до нахилів і пристрастей кожного («прогресивні серії груп за пристрастю»). Це автономні соціальні утворення, у внутрішнє життя яких не вправі втручатися чи опікувати їх центральна влада і її апарат. Внутрішнє життя фаланги регулюється лише нормами, встановленими добровільно і колективно. Її члени високо цінують рівність особистих свобод. Найголовнішим і єдино корисним правом людини з усіх прав соціаліст називає право на працю. Він вірно помітив, що без нього нічого не варті всі інші права. На його думку, справедливість вимагає і розкріпачення жінки, визнання її прав.Таким чином, новий «соцієтарний світ», як вважав Фур’є, перетворить не лише саму людину, виправить її пристрасті й ідеали, але й увесь світ.Інший французький теоретик соціалізму — Анрі де Сен-Сімон (1760–1825) свій проект майбутньої промислової системи заснував на концепції історичного прогресу.Основи майбутнього суспільного ладу відповідатимуть інтересам величезної більшості населення, де восторжествує принцип божественної моралі: «усі люди повинні бачити один в одному братів, вони мають любити один одного і допомагати один одному».Політична організація майбутнього суспільства буде підлегла владі вчених і промисловців. Вони «можуть організувати суспільство відповідно до своїх бажань і потреб, тому що вчені мають сили інтелектуальні, а промисловці мають у своєму розпорядженні сили матеріальні». Тим самим буде замінене сучасне суспільство, що перебуває під ярмом дворян і богословів «тільки внаслідок старої звички».Уведення нової, «позитивної стадії» історії, пояснював Сен-Сімон, не вимагає руйнування традиційних державно-правових форм. Зберігаються інститути монархії, уряду і представницьких установ. Але вся повнота світської влади зосереджується в парламентській Раді промисловців і вчених. Вона перетворить країну на єдину централізовано керовану промислову асоціацію. Вона буде жити відповідно до розумно розробленого плану гармонійного розвитку всіх класів суспільства.Промисловці займуть «головне місце» в суспільстві. У промисловому суспільстві установлять тверду централізацію виробництва, дисципліну, захистять його від марних витрат енергії і матеріальних засобів, максимально підвищать ефективність праці. Тим самим відпаде необхідність в обтяжливих для суспільства різного роду політичних інститутах із усіма їх численними установами і посадами. Політика і управління, писав Сен-Сімон, будуть зведені переважно до простого адміністрування — управління речами і виробничими процесами. Вони дадуть «людям найбільшу міру суспіль-ної й індивідуальної свободи», і люди житимуть відповідно до божественної моралі. Проповідь устрою такого християнського суспільства і становила зміст «нового християнства» — нової релігії Сен-Сімона і сенсімоністів.
На думку теоретика соціалізму , ближче усього до промислового режиму французька й англійська нації. У Франції для його встановлення досить королівського ордонансу . «Коли французький народ установить у себе промисловий режим, англійський народ без затримки наслідує його приклад». Тоді припиняться всі нещастя, на які було приречене людство, «і всі народи на землі, користуючись заступництвом об’єднаних Франції й Англії, будуть швидко, один за одним, в міру розвитку їх цивілізації, переходити до промислового ладу». Такі ілюзії живив промисловий переворот, що починався.Англійський соціаліст Роберт Оуен (1771–1858) виступив вже в період промислової революції і загострення класових конфліктів, що наклало відбиток на його погляди.Основний закон природи людини і найбільшу істину, що відкриває шлях до розумного устрою світу, Оуен бачить у людському характері. Останній є результатом взаємодії природної організації індивіда і навколишнього його середовища, яке відіграє у формуванні характеру головну роль. З цього закону природи людини він робив критичний висновок: якщо людина — продукт середовища, то в недоліках і пороках людей, у всіх соціальних лихах винне соціальне середовище. Таке нині створюють капіталістичні відносини, приватна власність, що породжують жадібність і ненависть, темряву і неуцтво народу, покалічені людські характери і долі.Р. Оуен проти насильницької революції, здійснюваної темними, неосвіченими людьми: «Якими б не були існуючі системи божевільні, їх не можна руйнувати руками людей некомпетентних і грубих». Хто ж приведе людей до «розумної суспільної системи, заснованої на незмінних законах людської природи»? Піонерами заснування комуністичних общин, як вважав мислитель, могли виступити люди, що мають капітали і добру волю: багаті філантропи, ремісники, робітники, землевласники, міністри і навіть монархи. Нездійсненність такої ідеї його не лякала навіть після власних спроб організації комун, що поглинули чималі кошти Оуена.Осередком, «молекулою» розумної суспільної системи майбутнього, відповідно до плану Оуена, повинна була стати комуна — «селище спільності». Коли їх стане багато, вони утворять федерацію у масштабах країни, а в майбутньому — міжнародну федерацію. Розумна суспільна система назавжди припинить «суперництво, розбрати і війни, і люди із раннього дитинства будуть привчатися сприяти щастю один одного». Так з перетворенням світу перетвориться і людина. Основними принципами життя комуністичних общин, за оуенівською «Конституцією общини «Нова гармонія»» будуть рівність, свобода слова і дії, щирість і доброзичливість, порядок і придбання знань тощо. Усі члени комуни розглядаються як одна родина. «Влада законодавча» за планом вручаєть-ся загальним зборам громади, що виробляє постанови. «Виконавча влада» — обраній Раді, завданням якої буде виконання загальних постанов, нагляд за всіма справами громади, укладання договорів з подібними об’єднаннями тощо. Кожна громада буде поділена на шість департаментів: сільського господарства, промисловості і механіки, загальної економіки, торгівлі, домашнього господарства, літератури, науки й освіти. Вводиться раціональна і гуманна система навчання і виховання, в результаті зникне необхідність у заохоченнях і покараннях.Способом здійснення свого проекту Оуен вважав освіту, пропаганду, наочний приклад. Групи його послідовників існували в Англії, Франції, США та в інших країнах. Проте утопічні проекти щоразу розбивала сувора політико-правова реальність.
53. Вчення Дж.Остіна про державу і право.
Одним з перших представників юридичного позитивізму був учень Бентама, англійський правознавець Джон Остін (1790— 1859)1.
Право в найбільш повному вигляді, вважав Остін, містить в собі сукупність «законів природи»(або «право, дароване Богом»), які виступають мірилом усього людського, і законів, встановлених одними людьми для інших. Останніх — два види. Одна їх частина встановлюється веліннями суверена і є позитивним правом, інша — правилами моралі («позитивна мораль»).
Предметом юриспруденції є виключно позитивне право («право в простому і вузькому змісті»).Право — це «веління суверена». Його джерелом є, таким чином, суверенна влада, здійснювана «політично пануючими людьми, — пише Остін, — ...верховне, засноване на підпорядкуванні, правління в незалежних державах і незалежних політичних суспільствах». Веління й обов´язок у нього — взаємозалежні поняття: «там, де є обов´язок, є повеління, і там, де виражене повеління, накладено обов´язок». Примус і покора є санкція. Іншими словами, пояснює Остін, «повелінням чи обов´язком вважається те, що спричиняє санкцію або примус до покори у випадку невиконання».
У такому значенні позитивне право — сукупність норм, створених людьми, політично пануючими чи приватними особами, реалізуючими свої правомоччя. У такому розумінні право — наказ влади,звернений до управляемого, обов´язковий для підлеглого під загрозою застосування санкції у випадку невиконання наказу. Для юриспруденції першорядне значення має і формальна логіка, «логіка правових конструкцій».
Поза позитивним правом, за Остіном, — правила, встановлені особами й установами, що не є суверенами, і правила моралі (правила, встановлені громадською думкою, у т. ч. норми міжнародного права, закони честі, правила етикету, моди і т. п.). Отже, ці правила поза юриспруденції.
Найкращою формою права Остін, як і Бентам, вважав кодекси. Однак, на відміну від свого вчителя, він визнавав частиною права судові прецеденти, оскільки, на його думку, рішення суддів в Англії одержують нормативно-правовий характер з мовчазної згоди суверена. Потреба в судовій правотворчості, пояснював Остін, породжена існуючою неповнотою статутного права, яку бажано усунути кодифікацією.
54. Погляди Ог’юста Конта на державу та право.
ОГЮСТ КОНТ (Франція; 1798-1857 рр.). ("Курс позитивної філософії", "Система позитивної політики").
У роботі "Курс позитивної філософії" (1839 р.) О. Конт уперше вжив термін "соціологія".
- Розглядав суспільство як певну органічну цілісність, яка ґрунтується на солідарності та суспільному поділі праці і розвивається за природними законами, а отже, має вивчатися точними методами природничих наук у межах соціології.
Визначив основні методи соціології - спостереження, експеримент та порівняння (історичний).
- Щодо закономірностей розвитку суспільства виходив із закону трьох стадій розвитку суспільства та мислення:
1) теологічна (фетишизм, політеїзм та монотеїзм) (примітивна - релігійна міфологія);
2) метафізична (проміжкова - абстрактні знання,)
3) позитивна (наукова стадія - наукові дослідження).
- Наука соціологія повинна давати відповіді на питання: "Що існує?" та "Як відбувається явище?", вміти передбачити і розв'язувати проблеми, що виникають (практичне використання досягнень науки в цілях здійснення соціальних реформ).
Антиіндивідуаліст (суспільство саме себе творить і людину також).
Основний зміст соціологічних поглядів О. Конта:
o При вивченні соціального життя потрібно покладатися не на здогадки, а на спостереження, порівняльні методи.
o Вивчення соціальних явищ не може бути абсолютним, а завжди є відносним, залежно від нашої організації і нашого становища в соціальній сфері.
o Усе існує лише тією мірою, якою це буде доведено наукою (лише у тому випадку, коли будуть вивчатися реальні факти суспільного життя).
o Існує взаємозв'язок соціальних елементів, частин і підрозділів (людей, груп, спільнот ...).
o Поряд із мовою, релігією, поділ праці призводить до ускладнення суспільства; до зміцнення соціальної солідарності.
55. Вчення Р.Ієринга про державу і право.
За Ієрінгом, у природі, світі матерії діє закон причинності, виражений у формулі: немає наслідку без причини. Людина ж діє, маючи на увазі інтерес, ціль.
Джерело розвитку права і спосіб його захисту — боротьба соціальних суб´єктів за свої цілі й інтереси.
Боротьба за право, пише Ієрінг, є обов´язком правомочного стосовно самого себе індивіда, тому що таким є веління морального самозбереження. Це — і обов´язок стосовно суспільства, тому що такою є умова для існування права.
Для того щоб мати можливість примушувати, суспільство (союз індивідів) приймає форму держави. «Індивід, союз, держава — ось історичні ступені людських цілей».
Право і держава немислимі без примусу
Головна правова мета держави — розвиток і забезпечення права. Отже, державна влада має потребу в праві, для останнього необхідна державна влада. Мета самої держави вимагає переваги, сили державної влади.
Отже, у Ієрінга, по-перше, право виявляється зобов´язаним державі не тільки своїм походженням, але і способом існування. По-друге, він істотно не розмежовує право і закон. По-третє, право зводиться до сукупності примусових норм, «право є політика влади».
56. Соціологічна теорія держави Л.Гумплович
Провідним фактором суспільного життя є боротба за існування (між різними людськими групами)
Причина соціальних конфліктів - прагнення людей задовольнити свої матеріальні потреби
Основна соціальна одиниця - група, з якої твориться індивід
Критика соціалістичних ідей К. Маркса
57. Державно-правова концепція Г.Єллінека.
- Вчення про зв'язаність держави нормами права
- Право – наслідок та вираз самообмеження держави
- Держава – суб'єкт права, що має права та обов'язки
Класифікація прав громадян відносно держави
1)негативний статус (свобода від впливів органів держави
2)активний статус (право на участь у здійсненні державної влади
3)позитивний статус (право на сприяння і допомогу держави)
- Держава - феномен об'єктивної свідомості (суть незмінна)
Два аспекти держави
-Прихильник відродженого вчення про природне право
-Уявлення про право ніколи не щезає зовсім, що воно завдяки своїй внутрішній справедливості є морально обов'язковим, а отже, дійсним, корениться у психіці людини
-Всяке право можливе лише в тому випадку, коли ми володіємо здатністю вважати для себе обов'язковими направлені до нашої волі вимоги, зміст яких не залежить від суб'єктивного розсуду
-В усіх своїх різноманітних, змінних формах природне право не має характеру чинного права і, отже, права взагалі
Право - лише позитивні норми, встановлені зовнішнім авторитетом, який визначає зовнішні відносини людей, що гарантовані зовнішніми силами
Право - неодмінно діючі норми, здатні мотивувати волю
58. Проблеми держави і права в соціології Г.Спенсера.
ВИНИКНЕННЯ СУСПІЛЬСТВА ТА ДЕРЖАВИ
ТИПОЛОГІЯ СУСПІЛЬСТВА ТА ДЕРЖАВИ
Основним обов'язком деспотичної держави був захист від зовнішніх ворогів і охорона суспільства від внутрішніх ворогів
РИСИ ПРИМІТИВНОГО СУСПІЛЬСТВА
РИСИ ПРОМИСЛОВОГО СУСПІЛЬСТВА
ОСОБА ТА ДЕРЖАВА
КРИТИКА СОЦІАЛІЗМУ
59. Неокантіанська концепція права Р.Штаммлер.
Повернення до природно-правових теорій та їх подаль¬ший розвиток в історії державно-правової думки на рубежі XIX—XX ст. об'єктивно пов'язується з дослідницькою діяль¬ністю марбурзької школи і, зокрема, діяльністю німецького юриста Рудольфа Штаммлера (1856 — 1938). Започатковуючи традиції неокантіанства Р. Штаммлер аналізував економічну і правову системи суспільства з точки зору особи, як найвищої соціальної цінності та її інтересів.
Протисгавляючи «причинність» і «царство свободної волі», мислитель відкидав марксистську ідею про причинну обу¬мовленість явищ суспільного життя. Сутністю соціального буття людей є свободна воля і досягнення мети, яка ними обирається. Не може бути, стверджував він, іншої вищої за¬кономірності соціального життя, ніж закономірність його кінцевої мети.
Виробничі та економічні відносини, писав Р. Штаммлер у роботі «Господарство і право з точки зору матеріалістично¬го розуміння історії», завжди оформляються правом, тому носять вольовий характер. Оскільки діяльність людей, які наділені свободною волею, визначається не розвитком тех¬ніки, а намаганням досягти обраної мети, то рушійну силу суспільного розвитку слід убачати в формуванні мети як суб'єктивно-ідеального образу бажаного і в праві, яке його виражає. Виходячи з цього, мислитель робив висновок, що суспільний прогрес здійснюється лише в галузі права, яке і постає визначальним фактором суспільного розвитку. Право, за вченням Р. Штаммлера, це примусове регулю¬вання суспільного життя людей, яке за своїм смислом таке, що не припускає порушення. Природним правом мислитель вважав ідеї, які історично формувались, були аспектом суспільної свідомості, зміню¬вались і вимагали зміни права з точки зору суспільного іде¬алу («кінцевої мети»). Отже, природне право мислитель розглядав у органіч¬ному зв'язку з уявленнями про історичний процес, що ви¬значається розвитком права, вважав його таким, зміст яко¬го постійно змінюється.
Кінцева мета суспільного розвитку, що визначається абстрактним правовим ідеалом, — таке соціальне суспільство, кожен член якого в своїх суспільних рішеннях і постулатах керувався б тільки об'єктивно пра¬вомірними міркуваннями. Суспільство, в якому відсутнє од¬вічне протистояння між волею і бажаннями, раціональним і чуттєвим, належним і сущим. Водночас мислитель застері¬гав, що такий суспільний ідеал виконує роль регулятивної ідеї, орієнтиру, якого людство хоче досягнути, а в соціальній дійсності він не може бути реалізованим, оскільки це озна¬чало б припинення прогресу, кінець історії.
60. Політико-правове вчення Ф.Ніцше
Фрідріх Ніцше 1844-1900 Так сказав Заратустра По той бік добра і зла Походження моралі Антихрист Воля до влади
ІДЕЇ
-Держава, право, законодавство, політика є знаряддям, засобом, інструментарієм культури, що, своєю чергою, є проявом і утворенням космічної за своїми масштабами боротьби сил та воль
-Влада - найбільша цінність і мета існування, а засіб її досягнення - все людство загалом
-Уся соціально-політична історія є боротьбою двох воль за владу: з одного боку, - воля сильних, аристократів, з другого, - воля слабких, натовпу, рабів
-Історію творять визначні особи - герої (полководці, мислителі, правителі)
-Народні маси - це юрба, натовп
ІДЕЇ
-Роль держави в суспільстві має поступово зменшуватися, а в перспективі ця інституція зовсім зникне
-Існують два основні типи державності: аристократичний (котрому варто віддавати перевагу) та демократичний
-Потрібно виховувати нові типи людини, формувати в мас почуття відповідальності та послуху, новий дух, нову мораль, нові вартості (результатом цього має стати надлюдина)
-Право є похідне, вторинне від волі до влади, результат війни та перемоги
Відкидаються природно-правова доктрина, ідеї свободи й рівності в людських відносинах
- в основі права - сила, перевага, привілеї;
- засуджуються ліберальні та демократичні ідеї, установи й закони, пропагуються аристократичні правові інститути;
- німецький народ - це та сильна раса, котра в майбутньому має зайняти провідне й панівне місце в Європі;
- звеличується війна та засуджується мир;
- критикуються соціалістичні погляди на державу і право, засуджуються революції та повстання пригнічених.
ІДЕЇ
-В основі права - сила, перевага, привілеї
-Засуджуються ліберальні та демократичні ідеї, установи й закони, пропагуються аристократичні правові інститути
-Німецький народ - це та сильна раса, котра в майбутньому має зайняти провідне й панівне місце в Європі
-Звеличується війна та засуджується мир
-Критикуються соціалістичні погляди на державу і право, засуджуються революції та повстання пригнічених
61. Політико-правове вчення марксизму.
Із зростанням чисельності й організованості класу найманих робітників ставало все більше публіцистів і теоретиків, що претендували на вираження і захист інтересів цього класу. Найбільш впливовим і теоретично оформленим комуністичним ученням, що справило найбільший фатальний вплив на класову боротьбу і пролетарську ідеологію в другій половині XIX і особливо в XX столітті, було марксистське вчення. Марксизм як самостійна доктрина склався наприкінці 40-х — на початку 50-х років XIX ст. Його основоположники — Карл Маркс (1818–1883) і Фрідріх Енгельс (1820–1895).
Карл Маркс 1818-1883 Капітал До критики політичної економії Вісімнадцяте брюмера Луї Бонапарта у Франції Класова боротьба у Франції з 1848 по 1850 р.
ФРІДРІХ ЕНГЕЛЬС - 1820-1895 Становище робітничого класу в Англії Нариси до критики політичної економії Походження сім'ї, приватної власності і держави Людвіг Фейербах і кінець класичної німецької філософія Діалектика природи
ІДЕЇ
-Походження держави визначається утворенням антагоністичних класів, держава є силою, що стоїть над суспільством
-Основні етапи становлення держави та права
1)поділ суспільної праці й виникнення сім'ї
2)виникнення приватної власності
3)поява класів і держави, водночас з якими виникає й право;
-Держава є орган класового панування, орган гноблення одного класу іншим, вона створює порядок, який узаконює та зміцнює це гноблення, стримуючи зіткнення класів
ІДЕЇ
-Право - це державна воля панівного класу, а закон - прояв волі панівного класу
-Держава та право разом з'являються на історичній арені та сходять з неї
-Кожному історичному типові держави відповідає адеправа
-Право не може розвиватися та функціонувати окремо від держави
-Держава, своєю чергою, немислима без права (організація державного механізму оформлюється в праві; воля державної влади повинна бути обов'язковою для всього населення, країни, а це можна зробити лише в нормах права)
ІДЕЇ
62. Політико-правова ідеологія анархізму (П.Прудон, М.Штірнер, М.Бакунін).
П’ЄР ПРУДОН - Що таке власність? Філософія злиднів Сповідь революціонера Війна і мир
ІДЕЇ
Соціалізм - єдино справедливий лад, метою якого є звільнення особистості від експлуатації, злиднів, поневолення буржуазією, державою, церквою, а комунізм - це гніт і рабство, лад, який перешкоджає вільному розвиткові особистості, її здібностей, порушує рівність, однаково винагороджуючи працю та лінощі, талант і дурість
МАКС ШТІРНЕР - Єдиний і його власність
Закликав усіх стати відвертими егоїстами
На противагу анархо-індивідуалізму Штірнера Михайло Бакунін (1814–1876) розвивав теорію анархо-колективізму Анархічна теорія Бакуніна склалася до середини 60-х років У творах «Революційний катехізис», «Державність і анархія» та інших він виклав свою доктрину. Її основні пункти:
1. Заперечення Бога, його культу і служіння йому. Заміна культу Бога культом людства, проголошення людського розуму єдиним критерієм істини; совісті — основою справедливості, індивідуальної і колективної свободи — єдиною творчою силою порядку в людстві.
2. Свобода є абсолютне право всіх дорослих чоловіків і жінок. Бакунін не погоджується з кантівським визначенням свободи, обмеженої свободою інших: «свобода знаходить у свободі інших підтвердження і розширення в нескінченність». Людина вільна тільки серед вільних людей, при рівності усіх. Здійснення свободи в рівності є справедливість.Поважати свободу ближнього є обов’язок. Повага людської особистості є вищий закон людства. Свобода людини здійснюється лише в суспільстві, яке не обмежує, але, навпаки, створює волю індивідам.
3. «Свобода повинна бути єдиним початком усієї соціальної організації, як політичної, так і економічної». Вся історія людства, стверджував Бакунін, «була лише вічним і кривавим приношенням бідних людських істот у жертву якій-небудь безжалісній абстракції: богу, батьківщині, могутності держав, національній честі, правам історичної свободи, суспільному благу».Держава не менше зло, ніж експлуатація людини людиною, і усе, що робить держава, — теж зло. Незалежно від форми будь-яка держава прагне поневолити народ насильством і обманом. Держава розбещує і тих, хто наділений владою, роблячи їх честолюбними і корисливими деспотами, і тих, хто примушений коритися владі, роблячи їх рабами. Тому Бакунін обґрунтовує «безумовне виключення всякого принципу авторитету і державної необхідності».
4. Здійснити соціальну революцію — значить зруйнувати всі установи нерівності і насильства, в першу чергу державу. На відміну від політичної соціальна революція здійсниться за допомогою народної сили, народного бунту. Оскільки свобода всіх народів солідарна, то єдиній європейській і світовій реакції народи протиставлять загальну революцію, «яка забезпечить свободу і незалежність кожної нації через солідарність усіх націй». Революціонер вперше в російській політико-правовій думці допускав свободу і незалежність націй.
5. На думку ідеолога російського анархізму скасування держави — це «повернення свободи усім — особам, колективам, асоціаціям, громадам, провінціям, областям, націям — і взаємна гарантія цієї свободи за допомогою федерації». Політична організація майбутнього суспільства передбачає скасування офіційної церкви, абсолютну свободу релігійних організацій, абсолютну автономію самоврядних громад, провінцій. «Нація повинна представляти лише федерацію провінцій, що бажають добровільно до неї належати». Нарешті — «інтернаціональна федерація і революційна солідарність вільних народів проти реакційної коаліції ще поневолених країн».Соціальна організація майбутнього суспільства, за Бакуніним, передбачає економічну рівність і соціальну справедливість, адже «політична рівність немислима без рівності економічної». Остання означає «рівність засобів для життя, виховання і навчання», застосування здібностей кожного індивіда.
63. Суспільно-політичні погляди Т.Шевченка
Теоретичні погляди Тараса Шевченка (1814–1861), зрозуміло, не мають політико-правовій цілісності і системності, але спираються на чітко виражені ідеї, що йдуть із глибин народного духу і традицій.У поезії Шевченка в центрі світу, природи, історії, буття — людина. Людина, що стогнала і стогне в кайданах, від «неволі» і «неправди», що уособлюються царями, панами. У поета народ — образ Прометея, прикутого до скелі, Україна — образ заплаканої матері. Поеми «Кавказ», «Сон», «Заповіт» та інші передають нестримний гнів проти абсолютизму, бездушної системи влади, кріпосництва, неволі. Царі, царська Росіяє головними винуватцями поневолення українського народу. У поемі «Сон» Шевченко називає Петра І тираном, катом, людожером, «першим, хто розпинав Україну», а Катерину ІІ — «второю, що її доконала». Поет не чекає змін на краще від Росії — там «від молдаванина до фінна на всіх язиках все мовчить». Немає надій у нього і на українську шляхту, шукачів російського дворянства: «І хилитесь, як і хилились / І знову шкіру дерете / З братів незрячих гречкосіїв…»Згідно з Шевченком, людина наділена природними правами, вона від природи вільна. У неї «доля — воля». Однак давно вже вона — в ярмі у панів, несправедливих законів («луплять за законом»), тому що право в Росії «катами писане», тут неправосуддя («правди немає в суді»). Поет славить волю у запорозьких козаків, у Козацькій державі, коли «Пишалася синами мати, / Синами вольними…».Якщо в минулому для Шевченка суспільно-політичним ідеалом є Запорозька Січ, Козацька держава часів Хмельницького, то із сучасних держав — США, з їх демократією і «праведним законом» («…Коли ж / Діждемось Вашингтона з новим і праведним законом / А діждемось-таки колись!»). «Праведний закон», за Шевченком — закон, що відповідає природному праву, втілює справедливість оберігає волю людини, волю соціальну і політичну («Бо де нема святої волі, / Не буде там добра ніколи. / Нащо ж себе таки дурить?»). У поета тільки соціально справедливе може бути правом, законом, не підвладним державній сваволі.Національне звільнення поет пов’язує з революційними перетвореннями, з відродженням слов’янського братерства. Він вірить: «Вогонь добрий, смілим серцем» оживить «слов’ян сім’ю велику / Во тьмі і неволі», коли обіймуться брат із братом («Навіки і віки!») і «поте-чуть в одне море слов’янськії ріки».
64. Політико-правова програма М.Драгоманова
Михайло Драгоманов (1814–1895) — український історик, публіцист і філософ також виріс із громадівського руху. Сучасні дослідники його творчості називають його послідовником ідей Кирило-Мефодіївського братства.Виникнення права, держави він пояснював як природний історичний процес людського співжиття, результат розвитку людського розуму, сім’ї, матеріальних умов і класової боротьби. Початком суспільного життя у народів Європи й Азії вважав громаду. Різний рівень суспільного і політичного життя, різниця історичних і географічних умов, на думку вченого, — причини різних форм національного права і держави.Людське суспільство, згідно з Драгомановим, утворюючись поступово, «знизу вгору» — від сім’ї, громади до держави, втілює принцип його демократичної організації, єдино вірний і для організації державного управління і для правової системи. Держава — політична організація суспільства. У кожній сучасній державі — з виборною чи спадковою верховною владою, республіканським чи монархічним ладом, унітарним чи союзним устроєм — влада гнітить простих людей.
Держава, по-перше, повинна відповідати природним потребам життя народу, вважав мислитель, виключати убогість і безправ’я.
По-друге, не форма правління, а правовий статус особистості, прав, якими наділені громадяни держави, визначають її сутність.
По-третє, цю сутність характеризують економічне становище народу, рівень його гніту державним апаратом чи парламентом, права націй у державі.
При державній централізації не може бути скільки-небудь дійсної свободи, державного вирішення національного питання.Право Драгоманов оцінював за тим же критерієм, що і державу: наскільки дана правова система служить людині і громадянину. В ідеалі право, закон, на його думку, — вираження загальної волі народу. Тільки на ній повинен ґрунтуватися закон. Політичні свободи, їх обсяг у державі визначають характер і значення права. Драгоманов підкреслював: закон повинен бути для всіх один і перед ним всі повинні бути рівні, включаючи і законодавців. Призначення права в державі — закріплення насамперед політичних свобод. Тому політична боротьба — це боротьба за право, закони, які надали б людям рівні і широкі особисті і громадянські свободи.У своєму «Проекте оснований украинского общества «Вольный союз — Вільна Спілка», що ставив метою «політичне, економічне і культурне звільнення і розвиток українського народу і живучих серед нього іноплемінних колоній», Драгоманов на перше місце ставить: «А) Права людини і громадянина… Б) Самоврядування».
До основних прав людини і громадянина автор проекту відносить: особисті права — право на життя, свободу й особисту недоторканність, заборону катувань і ганебних покарань, рівність прав усіх незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, рівність усіх перед законом і право на рівний захист закону, право на правосуддя та ін.; громадянські права — свобода вибору місця проживання і занять; право на притулок у разі переслідування за політичні переконання, право одруження і створення сім’ї, право володіння майном, судове переслідування посадових осіб і установ за порушення інтересів громадян; політичні права — право на свободу думки, мови, друку, совісті і релігії, переконань і їх волевиявлення, право на свободу мирних зборів і асоціацій, на участь в управлінні країною, користування національною мовою в приватному і публічному житті.Децентралізація управління в Росії, за проектом Драгоманова, передбачає встановлення (відновлення) місцевої автономії і самоврядування. Це — основа федерації, у якій місцева влада в особі громад бере участь в утвердженні суверенітету всієї союзної держави. «Держава повинна стати товариством товариств, спілкою громад, вільних у своїх справах». Громади наділяються широкою самостійністю, ініціативою, де особистість не протистоїть громаді: «громада потрібна людям тільки для того, щоб кожному було щонайкраще... І громада повинна бути союзом вільних особистостей». Отже, майбутнє — за федерацією, за широко розвиненим місцевим самоврядуванням.Федеративна держава, за Драгомановим, — найбільш демократична форма державного устрою багатонаціональної країни, якій він протиставляв централізовану державу, ототожнюючи її з бюрократичнимцентралізмом. У державному федералізмі вчений вбачав політичну форму національного звільнення пригноблених народів, таких держав як Росія й Австро-Угорщина.
65. Державно-правові погляди І.Франка
Традиції Шевченка і Драгоманова у вітчизняній політико-правовій думці продовжував й видатний мислитель і громадський діяч, письменник і філософ Іван Франко (1856–1916). Всі етапи його життя і творчості — від бунтівного «Вічного революціонера» до роздумів «3 останніх десятиліть» — поєднує одна тема: боротьба за «хлопські справи». Незатухаючий біль за долю «народу-батрака» пронизує всю його творчість і громадсько-політичну діяльність. Найвищим ідеалом він вважав боротьбу за щастя, свободу людини.Як природа, так і суспільство, писав Франко, перебувають у постійному розвитку. Суспільний розвиток — закономірний процес поступального руху, в основі якого лежить суспільна праця — той плідний початок, що наповняє життя людей змістом, поєднує їх. Відкидаючи марксистський матеріалізм і детермінізм у тлумаченні історичного процесу, він поділяв марксистське положення про те, що економічний стан народу є основою його життя, прогресивного розвитку суспільства. Тому обґрун-товував необхідність економічного перевороту і його закріплення політичними і духовними змінами.
Джерелом і носієм влади в державі, вважав Франко, повинна бути більшість суспільства. Влада і воля його мають збігатися — лише тоді влада набуває народного характеру. Суспільні і політичні інститути — це «зовнішній прояв», «надбудова виробничих відносин і форм даного суспільства»; основою державно-правових інститутів визнавав «способи виробництва і циркуляцію суспільного багатства».У марксистському дусі письменник трактував походження держави, верховної влади і панування людини над людиною. До найбільш важливих складових держави як відокремленої від суспільства політичної влади він відносив «армію, поліцію, суд, судочинство й адміністрацію». І. Франко писав, що влада в державі є втіленням не тільки волі царів, але і сили. Ця сила надає державній владі можливість нав’язувати владну волю. «Сучасна держава — держава — капіталіст». Він критично ставився до конституціоналізму буржуазних держав, їх парламентів.
На його думку, право існує в двох формах — як правові звичаї і як закони. Закони в тлумаченні вченого — система нормативно-правових актів, виданих державою або її органами. За їх юридичною силою ділив на конституційні і поточні, загальнодержавні і місцеві. Додержувався думки, що закони повинні видаватися лише найвищими представницькими органами держави — парламентами.Майбутній соціалізм бачився філософу не диктатурою пролетаріату з державною власністю, а «свобідною громадою» і свободою кожної людини.
. Отже, як і Драгоманов, він надавав важливої ролі у майбутньому суспільстві правам і свободам людини. Національна свобода, за Франком, — складова частина політичної. «Нація, що в ім’я державних чи яких-небудь інших інтересів гнітить, душить і затримує вільний розвиток іншої нації, — риє могилу собі самій і тій державі, якій нібито служить це гноблення». Пріоритет політичної свободи робить «національну справу справою другорядною». У статті «Поза межами можливого» він зазначав, що політична самостійність України, яку обґрунтував Юліан Бачинський у брошурі «Україна irredenta», «лежить для нас поки ще, з нашої теперішньої перспективи, поза межами можливого». Його проект майбутньої федерації включав: 1) створення федерації в складі возз’єднаної єдиної України; 2) створення федерації звільнених народів Росії; 3) об’єднання слов’ян у єдиній федерації; 4) проголошення всесвітньої федерації.Таким чином, Франко послідовно розвивав ідеї кирило-мефодіївців про федералізм, демократію, права і свободи людини, критично ставився до марксистського вчення про державу і право. В умовах української бездержавності, яку пояснює відсутність фундаментальних розробок з теорії права і держави, вітчизняні мислителі запропонували по суті європейську альтернативу самодержавній Росії, «дикому капіталізму», «тюрмі народів» — шлях політичних, соціальних і національних прогресивних перетворень, можливість соціалістичної перспективи.
66. Політичні і правові погляди Л.Українки
Багато уваги проблемам політики і права, державі та її формам, національній і політичній свободі, способам її досягнення приділила українська поетеса і громадська діячка Леся Українка (Лариса Петрівна Косач; 1871—1913).
Скоріше за все їй імпонувало суспільство, де гарантувалися б рівність і можливість всебічного розвитку особистості, її погляди можна вважати близькими до екзистенціальних, бо проблема особистості, її існування у світі вийшли в неї на перший план.
Леся Українка була прибічницею теорії насильства в походженні держави, оскільки вважала, що це пов'язано з завоюванням одного народу іншим. Держава в її розумінні — продовження того ж насильства, бо політична влада сконцентрована в руках панівного класу, найсильнішого в економічному плані. В державі існує право, яке закріплює насильство. Тому всі форми правління, які мали місце в історії, деспотичні.
Деспотичною, насильницькою формою правління, на її думку, була Російська імперія, яка спиралася на силу, а економічно сильніша меншість панувала над людьми, пригнічувала особистість. Ідеальним Леся Українка вважала республіканський устрій, прототип якого вбачала у Швейцарській конфедерації. Проте буржуазна республіка, на її думку, не може повністю надавати умови для повної реалізації прав свобод людини, оскільки тут присутні елементи економічного насильства, закріплені в соціальне скерованому праві. Конституцію Австрії та її державний устрій поетеса оцінювала так само, як І. Франко.
Значну увагу Леся Українка приділяла співвідношенню людини й держави, свободи і влади. Для неї свобода особистості — широкомасштабне суспільне явище, яке не може бути реалізоване без економічної та політичної свободи. Сама наявність закріплених у юридичних актах політичних та інших прав особистості, на її думку, ще не дає підстав твердити, що вони можуть бути вільно реалізовані, позаяк насильницька держава цьому не сприяє.
Розглядаючи проблему свободи, прав особистості та її співвідношення з державою, Леся Українка виходила з концепції природного права. Останнє реалізується через свободу волі. Воля ж — це право кожної людини робити все, що їй заманеться, аби тільки не заподіювати шкоди іншим людям. Свої природні права, серед яких головними є право на життя і свобода, людина повинна обороняти всякими засобами, і навіть "збройною рукою". Люди, які не розуміють чужих прав, не вміють поважати чужої волі, дбають лише про свої права, а чужими нехтують, — злочинці. Проти них, на охорону прав людини, мають стати закон, право і суд. Політична та економічна воля (свобода) зв'язані між собою, залежать одна від одної, їх реалізація залежить від державного ладу, а позаяк у різних країнах він різний, то люди не скрізь мають однакові права, однакову політичну волю.
Із політико-правової концепції Лесі Українки випливає, що людські та громадські права можуть бути реалізовані тільки в державі з демократичною республіканською формою правління, оскільки там, де є пани й піддані, свободи для підданих немає, вона є тільки для панів, їхні свобода, право підтримуються законом і державою з її інститутами: грошовою системою, військом, поліцією, урядом.
Поетеса закликала народ виборювати свої свободи. Загалом політичні й правові погляди І. Франка та Лесі Українки сприяли подальшому розвиткові національної української державно-правової ідеології. Основою їхнього політико-правового світогляду було визнання природних прав людини, їхньої цінності, усвідомлення того, що їх гарантія й реалізація залежать від форми державного устрою та форми правління.
67. Теорія соціальних функцій і корпоративної держави Л.Дюгі
Леон Дюгі (1859–1928), французький теоретик права, конституціоналіст, пропагував ідеї класового миру, започатковані О. Контом. Його творчість припала на період жорстоких класових боїв, революцій, Першої світової війни, що примушувало вченого шукати відповіді на виклики часу.Головною і об’єднуючою ідеєю всієї його творчості стала запозичена з галузі позитивістської соціальної філософії концепція солідаризму. Солідаризм, соціальну солідарність на відміну від революційного синдикалізму, що закликав робітників до насильств і страйків, Дюгі роз-глядав як факт взаємної соціальної залежності членів людського суспільства, в якому люди є нерівними, внаслідок чого суспільство поділяється на соціальні групи (класи) і кожна з соціальних груп виконує соціально необхідну функцію для інших, а тому вони не можуть існувати один без другого. Причому класи виступають зібранням індивідів, між якими існує особливо тісна солідарність, оскільки вони здійснюють однакову роботу в суспільному розподілі праці для задоволення загальних потреб суспільства. Тому «злочином є проповідувати боротьбу класів, — писав французький конституціоналіст, — і я думаю, що жодним чином ми не йдемо до знищення одного класу іншим, а, навпаки, до режиму координації та ієрархії класів».Л. Дюгі визнавав корисність мирного синдикалізму, організації синдикатів за спільністю соціальної роботи і професійних інтересів, через які робітники зможуть висловлювати і захищати свої права та інтереси в представницьких органах держави, обмежувати владу уряду. Синдикати, на його думку, дають надійну гарантію від сваволі правлячих. Це призведе до прийняття відповідних законів, які визначать відносини між класами і, таким чином, вплинуть на послаблення або взагалі припинення класової боротьби.Крім соціальної солідарності, на думку Дюгі, людей об’єднують і інтегрують в нові спільноти не правила поведінки, що випливають з прав індивідів і колективів (їх він вважав ілюзорними і неіснуючими), а со-ціальні норми, які засновані на взаємній залежності, що об’єднують людей. Таке об’єднання і дисциплінування людей виникає з тієї причини, що люди — істоти соціальні і будь-який акт поведінки, що порушує соціальні норми, викликає негативну реакцію щодо порушника. Дюгі підсумовує: «Будь-яке супільство є дисципліна, а оскільки людина не може жити без суспільства, то вона може жити, тільки підпорядковуючись якійсь дисципліні». Соціальні норми, на думку Дюгі, є не моральними, а правовими, що належать до зовнішніх проявів людської волі. При цьому соціальна норма стоїть вище держави і позитивних законів, які нею встановлені. У подальшому соціальна норма стане «органічним законом громадянського життя». Іншим перетворенням, писав Дюгі, стане знищення права власності — воно «поступиться» поняттю власності як соціальної функції. Французький юрист пропонував замінити й поняття суб’єктивного права поняттям соціальної функції і обов’язком. Він вважав за необхідне виключити з юридичної науки цілий ряд понять і конструкцій, що, на його думку, є метафізичними, а саме «суверенна особистість держави», «суб’єктивне право особи» і ввести нові поняття, наприклад, «юридична ситуація», «функція», «соціальне право» та інші.Разом із цим Дюгі зазначає: новий суспільний лад, що виникає, потребує не суб’єктивного, а об’єктивного права, яке накладає на кожного члена суспільства відповідні соціальні обов’язки, тобто «зобов’язує його виконати певну місію» і відповідно «надає владу вчинити акти, що необхідні для цієї місії». Засновник солідаризму в політичній теорії вважає: «... Кожен має обов’язки, і притому відносно всіх, але ніхто не має права у власному сенсі слова». Права людини він оголошує метафізикою, якій нема місця ні в науці, ні в практиці. Потрібна Декларація обов’язків. «Індивід не мета, а лише засіб», — пише Дюгі в дусі Ф. Ніцше.Держава в її існуючих формах колективності (римській, королівській, якобінській, наполеонівській, формі третьої Французької Республіки) зникне і їх місце займе новий державний лад — «більш гнучкий, більш гуманний, що більш захищає індивіда», з новою системою прав колективів і прав індивідів. Така держава базується на двох основоположних елементах: соціальній нормі, яка заснована на факті взаємної залежності і солідарності, що об’єднує все людство взагалі і членів будь-якої соціальної групи; децентралізації або синдикальному федералізмі, адже сучасне суспільство рухається «до певного роду федералізму класів, які організовані в синдикати». Федералізм з часом буде «зкомбінований з центральною владою», котра збереже своє існування, але значно зміниться і буде зведена до функцій контролю і нагляду. Це в свою чергу призведе до контролю і обмеження діяльності правлячих класів, а держава перетвориться на систему відповідних служб, що обслуговують суспільство.Таким чином, держава перетвориться на «корпоративну», де будуть зліквідовані парламентаризм, загальне виборче право, а натомість встановлене пряме професійно-корпоративне представництво різних професійнних груп в органах державної влади. Ідеями Дюгі скористалися італійські та німецькі фашисти, що й зумовило падіння авторитету дюгізму після Другої світової війни.
68. Психологічна теорія права Л.Петражицького
Створення самобутньої психологічної теорії права Левом Петражицьким (1867—1931) було пов’язано з характерним для того часу прагненням звільнити теорію права від вузького юридичного догматизму. Для наукового обґрунтування правової теорії він звертається до надбань психології, якою захоплювались у цей час у Західній Європі Г. Тард, Г. Лебон, З. Фрейд у психологічній інтерпретації державно-правових явищ, вивченні психіки людини.Особливого значення в житті людини Петражицький надавав емоціям, або активно-пасивним переживанням. Він вирізняв емоції моральні і правові. Моральні емоції є імперативними (повеліваючими, зобов’язуючими), що диктують певну поведінку як обов’язок, не надаючи нікому права вимагати його безумовного виконання. Правові емоції — двосторонні, імперативно-атрибутивні. Вони мають обов’язково-домагальний характер, тобто не лише якась особа зобов’язана щось робити, але й інша має право вимагати від неї виконання даних обов’язків. Сам Петражицький пояснює свою ідею на прикладі того, які емоції людина відчуває, коли накладає на себе добровільно обов’язок допомогти людині, що того потребує (мораль), або коли вона зобов’язана сплатити певну суму за надану послугу (право).Таким чином, право, на думку вченого, це не державні норми чи фактичні правові відносини, не етична ідея, а явище індивідуальної психіки. За Петражицьким, правові норми − це уявна проекція імперативно-атрибутивних емоцій. Оскільки в праві переважає момент атрибутивності, для права характерна активна етична мотивація, свідомість правомочності. Для моралі ж характерна пасивна етична мотивація, свідомість обов’язку. Петражицький вважав, що завдяки властивості об’єднувати людей роль права в суспільному житті є набагато важливішою за роль моралі.З позиції правового плюралізму Петражицький бачив у кожному суспільстві не одну систему права, а безліч правових систем. Він розрізняв право офіційне, що має підтримку з боку держави, і неофіційне, «не начальницьке право», до якого він відносив правила різних ігор, етикету, внутрішньородинних стосунків, «злодійське право» і т. п. Виокремлював також інтуїтивне і позитивне право. Він вирізняв такі види позитивного права, як законне право, звичаєве право, право судової практики, договірне право, прецедентне право, книжне право, право прийнятих у науці думок, право юридичної експертизи, право висловів релігійно-етичних авторитетів, право односторонніх обіцянок, право юридичних приказок — близько 18 видів позитивного права.На відміну від позитивного права, інтуїтивне право не ґрунтується на нормативних фактах (зовнішніх джерелах імперативно-атрибутивних емоцій). Воно має переваги перед позитивним. Останнє є шаблон-ним, догматичним. Інтуїтивне право — рухливе, легко пристосовується до конкретної ситуації, є основою корегування права позитивного. Воно виступає у Петражицького синонімом справедливості. У кожній країні співвідношення інтуїтивного і позитивного права залежить від рівня розвитку культури, стану народної психіки. Росія, на його думку, є «переважно царством інтуїтивного права». До її складу входять народи, що стоять на різних щаблях розвитку, з безліччю національних правових систем і релігій. Петражицький виокремлював також соціально-службове право і право децентралізації. Соціально-службове право (певним чином аналог публічного права) знаходить свій вияв у правових обов’язках влади піклуватися про благо підвладних. Усвідомлення прав тут має «альтруїстський» напрям. Всі інші права Петражицький відносить до права децентралізації (до приватного права). Там усвідомлення «прав» має «егоцентричний» напрям.На думку творця психологічної теорії, проблему визначення того, яке право повинно вибирати і захищати держава, необхідно вирішувати за допомогою політики права. Політика права має прийти на зміну концепціям природного права і вказувати шлях до суспільного ідеалу. Вона покликана удосконалювати людську психіку, очищаючи її від асоціальних схильностей, і спрямовувати індивідуальну і масову поведінку за допомогою відповідної правової мотивації до загального блага. Нова наука політики права покликана, як гадав учений, доповнити юридичний догматизм, що зосереджений на «систематичній обробці діючого позитивного права для потреб практики». Свій суспільний ідеал Петражицький бачив у «пануванні дієвої любові в людстві», яку він розумів як ідею гармонійного співіснування.Психологічна теорія права Петражицького викликала активну критику в юридичній літературі, проте мала чимало послідовників (Ж. Гурвич, П. Сорокін, М. Тімашев). Вона показала однобічність позитивістського і природно-правового тлумачення права, стала передумовою нових течій у правознавстві — правовий реалізм, соціологічні школи у Франції і США.
69. Соціологічна концепція права С.А.Муромцева
Одним із засновників соціологічної теорії права в Росії був професор юридичного факультету Московського університету Сергій Муромцев (1850–1910). У своїй концепції головне значення він надавав правовим відносинам.Право, з погляду Муромцева, слід вивчати не як суто форму, а як одне з виявлень усього соціального життя суспільства. Він вважав, що основою права є інтереси індивідів, суспільних груп, союзів і т. ін., на базі яких у суспільстві і виникають різні відносини, що регулюються за допомогою різних санкцій. До правових належать відносини, які складаються з приводу типових для даного суспільства інтересів окремих осіб і їх об’єднань. Ці відносини та інтереси можуть мати: а) «неорганізований захист» з боку суспільства і соціальних груп у формі осуду, обурення, насильницьких дій проти порушника тощо; б) «організований захист» із боку державних органів. Він покладається на суддів і посадовців, дії яких набувають точних форм, з чітким визначенням меж компетенції, певною процедурою ухвалення рішень і т. ін. Таку організовану форму захисту вчений називав юридичним захистом. Вона необхідна тільки для тих відносин, які вимагають додаткових гарантій від держави. Таким чином, право вчений визначав як порядок відносин, захищений організованим (юридичним) способом. Нормативність права для нього не має суттєвого значення. Норми — це атрибут правового порядку, «чинник у процесі його історичного творення».Юридичні норми, які створює держава, наголошував учений, не завжди відповідають існуючому в даному суспільстві правопорядку. Тому великі надії на подолання суперечностей між юридичними нормами правопорядком він покладав на судові органи, які здатні постійно приводити діючий правопорядок у відповідність зі «справедливістю». Таким чином, суд, вважав Муромцев, перетвориться на арбітра між законом конкретним правовідношенням і зможе відповідно до своєї правосвідомості перевіряти «життєвість» позитивного права, приводити закон у відповідність з «живим правом».Достоїнство концепції Муромцева в тому, що він захищав право як систему правовідносин, які виникають на основі конкретних інтересів людей усередині громадянського суспільства. Ця нова позиція у правознавстві сприяла більш глибокому розумінню природи і функцій права. Ідеї соціологічної юриспруденції згодом розвивали Є. Ерліх, Р. Паунд та ін.
70. Соціологічна теорія права Є.Ерліха
Засновником соціології права, школи «вільного права» називають нашого співвітчизника Євгена Ерліха (1862—1922).
У передмові до «Основ соціології права» Ерліх резюмує головний зміст книги: «Центр ваги розвитку права в наш час, як і в усі інші часи, знаходиться не в законодавстві, не в юриспруденції чи судочинстві, а в самім суспільстві». Отже, право коріниться не в текстах законів, не в судових прецедентах, а в житті суспільства. Право, згідно з Ерліхом, — «загальний регулятор поведінки людей». Наука про право є частиною теоретичної науки про суспільство. «Соціологія права — це наукове вчення про право». Перше і найважливіше її завдання — визначати і систематизувати ті складові частини права, які регулюють відносини в суспільстві.
Вихідні начала самого права, пише Ерліх, варто шукати в утворюючих суспільство об´єднаннях і союзах, таких як родина, торгові товариства, громада, держава. «Щоб зрозуміти витоки, розвиток і сутність права, слід насамперед вивчити порядок, що існує в суспільних союзах. Причина невдач усіх попередніх спроб пояснити право полягала в тому, що вони виходили від правових предписань, а не з цього порядку». Отже, і в далекому минулому, і в сучасному суспільстві право, за Ерліхом, являло собою порядок, що існував у родах, родинах, а також у нормах і предписаниях, які визначають внутрішній лад союзів і об´єднань (договорах, статутах, угодах). Ці норми і предписания («суспільне право») утворять, за його вченням, право першого порядку. Все приватне право є не що інше, як право об´єднань.
Для охорони його норм і регулювання спірних відносин існують «норми рішень», утворюючихправо другого порядку. Ці норми створюються діяльністю держави і юристів. До права другого порядку відносяться кримінальне, процесуальне, поліцейське право, які не регулюють життя, а повинні лише підтримувати і захищати організаційні норми. Якщо громадянський і торговий кодекси не дають конкретних предписань до вирішення даного конфлікту, то слід звертатися до статуту даного об´єднання чи союзу, тобто до правових норм союзу, які мають пряме відношення до даного правового факту. Наслідком взаємодії цього суспільного права, державного права і права юристів і є «живе право» — не встановлене правовими положеннями, але пануюче в суспільстві. Живе право, визначає Ерліх, «є внутрішній розпорядок людських союзів» — вільних об´єднань членів громадянського суспільства, захищених державою.
Тому закон, за Ерліхом, не стільки право, скільки засіб забезпечення права: застосування закону повинне бути підлегле тільки цій меті. У правосудці вирішальна роль належить не «мертвим параграфам закону», вважає Ерліх, а вільному слову юристів, свободі суддівського розсуду, «свободному підходу до права».
Вчення Ерліха вплинуло на соціологічну юриспруденцію Р. Паунда, а ідея «вільного права» — на реалістичну школу права.
71. Позитивістський нормативізм Г.Кельзена.
Своїми витоками нормативна теорія права має юридичний позитивізм XIX ст. (Дж. Остін). її родоначальником був австрійський юрист Ганс Кельзен (1881—1973), з 1940 р. жив у США. Його основна праця «Чиста теорія права» (1934 р., 2-е розширене вид. 1960 р.) містить виклад суті нормативізму, поглядів на державу і право.
Чисте вчення про право, пояснює Кельзен, є теорія позитивного права: «позитивного права взагалі, а не якого-небудь конкретного правопорядку». Воно називається «чистим» тому, що займається одним тільки правом, його юридичним (нормативним) змістом і «очищає пізнаваний предмет від усього, що не є право в точному значенні». Воно прагне звільнити правознавство від усіх чужих йому елементів. Чистота теорії права Кельзена припускає звільнення юриспруденції від запозичень з інших наук і виключає з неї ідеологічні оцінки, маючи завдання деідеологізації правознавства, створення суворо об´єктивної науки про право і державу. «Чиста теорія прагне перебороти ідеологічні тенденції й описати право таким, яким воно є, не займаючись його виправданням чи критикою». Кельзен уявляє теорію права відособленою від моральної філософії, як науку емпіричну і «соціально-технічну», а юриспруденцію — вільну від політики.
Таким чином, предметом вивчення теорії права, за Кельзе-ном, є законодавчі норми, правопорядок, відносини між різними правопорядками. Мета теорії — забезпечити юриста (правознавця і практика) розумінням і описом позитивного права.
Право Кельзен визначає як «нормативний примусовий порядок», як «систему норм, що регулюють людську поведінку», здійснюваних у примусовому порядку (на відміну від релігії, моралі). Норма,що являє собою підставу дійсності іншої норми, є стосовно неї вищою нормою. Згідно з Кельзеном, вони в національних правових системах погоджені між собою й утворюють сувору ієрархію у вигляді піраміди норм. На вершині цієї піраміди знаходиться основна норма — загальне джерело всіх норм. Нижче слідують загальні норми (закони, урядові норми, нижчих органів влади тощо), встановлені в законодавчому порядку чи шляхом звичаю. «Норма» — це смисл акту, який предписує, дозволяє чи уповноважує певну поведінку. Нарешті, підвалину піраміди норм, її останню ступінь, складаютьіндивідуальні норми, створювані судовими й адміністративними органами при вирішенні конкретних справ. «Всі норми, дійсність яких можна вивести з однієї і тієї ж основної норми, створюють систему норм, нормативний порядок».
Сутність основної норми повинна усвідомлюватися як безпосередньо зв´язана з конституцією, прийнятою в державі, і створеним нею правопорядком. Зміст основної норми зводиться до формули: «Належить поводитися так, як предписує саме ця конституція». Вона придає нашим уявленням про легітимність існуючого правопорядку логічно завершену форму. Отже, в теорії Кельзена поняття права охоплює не лише загальнообов´язкові норми, установлені державною владою, але і процес їх реалізації на практиці. «Застосування права є також і створення права», — підкреслював теоретик нормативізму.
Держава, за Кельзеном, конституюється правопорядком. Держава і право — тотожні. «У своїй якості політичної організації держава є правопорядок», «централізований порядок примусу», «державний правопорядок». Таким чином, держава виступає тут у двох вимірах: як панування і як право («правова функція»). І хоча право і влада не те саме, само по собі право не може існувати без влади, а тому право, відповідно до «чистої теорії права», є «специфічний порядок чи організація влади».
Форма державності, пише Кельзен, «є всього лише окремий випадок форми права взагалі». Поняттям «форма державності» позначається спосіб створення як загальних норм у сфері законодавчої діяльності, регульованої конституцією, так і створення індивідуальних норм «у випадку адміністративного акту, судового рішення чи угоди». Якщо держава розуміється як правопорядок, робить висновок Кельзен, тоді будь-яка держава, включаючи авторитарну, є правовою, адже «держава, не підлегла праву, немислима». «Порядок Республіки Рад слід розуміти як правовий порядок точно так само, як порядок фашистської Італії чи демократичної капіталістичної Франції».
У дійсності правова держава, як особливий тип держави, це лише та, на думку Кельзена, яка відповідає вимогам демократії і правової безпеки. Отже, правова держава — «відносно централізований правопорядок, відповідно до якого відправлення правосуддя і управління грунтується на законах (тобто на загальних правових нормах), прийнятих обраним народом парламентом за участю чи без участі глави держави; члени уряду відповідальні за свої акти; суди незалежні; а також гарантуються певні громадянські свободи, особливо свобода віросповідань, свобода совісті і слова».
Теорія основної норми Кельзена включає й основну норму міжнародного права як підставу міжнародного правопорядку. Ідеї верховенства міжнародного права над законодавством держав, встановлення інститутів конституційного контролю одержали значне поширення в сучасному світі і відображення в Конституції України 1996 р. (ст. 18, 55 ч. 4, 147 та ін.). Під впливом нормативізму правознавці стали приділяти більше уваги протиріччям, пробілам у праві, створенню стрункої системи законодавства, формалізації права.
72. Вчення про державу і право Г.Шершеневича
Г. Ф. Шершеневич (1863–1912) –видатний представник юридичного позитивізму в Росії. Шершеневич вважав, що держава − єдине джерело права, а право − творіння держави і його функція. Право в об’єктивному значенні, за Шершеневичем, є «а) норма, b) яка визначає ставлення людини до людини, с) загрозою в разі її порушення стражданням, d) заподіюваним органами держави». Отже, «держава передує праву історично і логічно», «держава є явище первинне, право − вторинне».Основним мотивом правової поведінки, на думку вченого, є страх перед загрозою, яка супроводжує норму права. Для приведення цієї загрози в дію держава і створює особливі органи. Учений доходив такоговисновку: де відсутня ознака організованого примусу, там немає і норм права. Слідуючи цьому принципу, Шершеневич був змушений виключити зі сфери права цілі галузі права, такі як конституційне право і міжнародне право, а також право канонічне (церковне) і звичаєве. Відмінність між правом і мораллю вчений вбачав у формальних ознаках − у тих санкціях, що ними підтримуються їх норми. Право забезпечено організованими примусовими юридичними санкціями; моральність − неорганізованими соціальними санкціями.Поняття держави. Виникнення держави Шершеневич трактував соціологічно, ніяк не пов’язуючи цей процес з правом. Елементами держави, на думку вченого, є: 1) населення як політичне об’єднання; 2) територія − простір дії державної влади; 3) державна влада, яка робить свої веління чинником, що визначає поведінку підлеглих. Інстинкт самозбереження, страх за своє благополуччя і довіра до органів держави з боку підданих становлять індивідуально-психологічну основу державної влади. Такий висновок виводить російського правознавця за межі етатичного праворозуміння, адже він визнає не лише сам факт встановлення закону державою, а здатність влади переконувати в цьому населення. Фактично у Шершеневича йдеться про необхідність політичної легітимації влади і правової легітимації закону.Норми права, вважав Шершеневич, — це вимоги держави: «Будь-яка правова норма — наказ». Держава, як джерело права, не може бути сама обумовлена правом. Учений критично оцінював ідею зв’язаності держави нею ж самою створеним правом. Державна влада опинялася, таким чином, над правом, а не під правом. Правила, що визначають лад і діяль-ність самої державної влади (конституція), не можуть мати для неї правового характеру, адже «писана Конституція є фіксування суспільного погляду на взаємини елементів державної влади». Тому переважаючою формою (джерелом) права Шершеневич називав закон − «норму права, яка йде безпосередньо від державної влади у заздалегідь установленому порядку». Таким чином, ознаками закону є: 1) загальне правило, розраховане на необмежену кількість випадків (норма права); 2) похідність від державної влади; 3) вираження у встановленому заздалегідь порядку.Вивчати догму і техніку права, вважав Шершеневич, особливо важливо для юриста-практика, який стоїть поза ідеологією і політикою права. Безперечне пізнавальне значення такого формально-догматичного методу в тлумаченні права все ж зводить право до логіко-мовної форми наказу держави.
73. Неокантіанська теорія права Б.Кістяківського
Богдан Кістяківський (1868—1920). Український правознавець, філософ, історик, син правознавця, історика, археографа і громадського діяча О. Кістяківського. Він є автором юридичних соціально-філософських праць «Права людини і громадянина» (1905), «Держава правова і соціалістична» (1906), «Як здійснити єдине народне представництво?» (1907),
Кістяківський розглядав історію права як загальносвітовий процес розвитку правосвідомості народів, що відображає формальні цінності їхньої культури і внаслідок діяльності правових інституцій набуває об´єктивного вираження в законах. Три сфери людської свідомості (логічну, етичну й естетичну) він трактував як єдиний нормотворчий процес. Спираючись на цю ідею, обґрунтував синтетичний підхід до розуміння права, який містив у собі не тільки висновки догматичної юриспруденції, а й досягнення соціологічної та психологічної шкіл права. Б. Кістяківський досліджував соціальну природу права, зв´язок права і культури, вважав, що правові норми ґрунтуються на етичній свідомості людини. У цьому контексті право він розглядав як сферу духовної культури, творчості особистості.
Розвиваючи концепцію плюралізму методів дослідження соціальних явищ, Кістяківський дійшов висновку про те, що множинність причин, які обумовлюють право, а також множинність його цілей є підставою того, що різні аспекти права визначають наявність різних методів наукового дослідження. Тому можливі чотири визначення права: соціологічне, психологічне, державно-організаційне і нормативне. Таке широке розуміння права дало підставу вважати його важливим чинником перебудови держави, перетворення її на «творіння права».
Кістяківський був одним із творців теорії правової держави. Він зазначав, що справжнє національне визволення трудящих можливе лише у конституційній (правовій) державі з федеративним устроєм, що сприятиме вирішенню національного питання. Правова держава вивільняє суспільні творчі сили, відкриває простір для розвитку громадянського суспільства. На його думку, правовою може бути як буржуазна, так і соціалістична держава. Соціалістична держава є найрозвинутішим типом правової держави. При цьому соціалізм він розглядав як торжество ідей «належного», «необхідного» і «справедливого».
Як послідовник гуманістичних ідей М. Драгоманова, Кістяківський здійснив синтез соціалістичних та ліберальних ідей, наголошував на рівноцінності громадянських і соціальних прав людини. Він вважав, що будь-яка суспільна організація потребує правових норм, які регулюють поведінку індивіда. Пристрасть до формальних правил і детальної регламентації людського життя притаманна поліцейській державі й не має нічого спільного з державою правовою. Основу міцного правопорядку становить свобода особистості та її недоторканність. А отже, право можна вважати втіленим у життя тільки там, де є свобода особи.