Поняття суспільного і соціального у філософії Суспільство і соціум
Работа добавлена на сайт samzan.net:
1. Поняття суспільного і соціального у філософії. Суспільство і соціум.
2. Рушійні сили та суб‘єкти суспільного розвитку.
3. Соціальна структура суспільства
1. У переважній більшості суспільствознавчої літератури (як у минулому, так і тепер) подається тлумачення, що поняття "суспільство" і "соціум" є тотожними та рівноцінними, тоб то означають одне й те ж саме.
Таке тлумачення, з одного боку, має сенс, сутність якого полягає в тому, що ці два поняття відображають існування одного і того ж об'єкта — системи відносин між людьми у минулому, сьогоденні та майбутній перспективі. Однак, з іншого боку, можна помітити досить цікаві моменти. Зокре ма, якщо зосередити увагу на діяльній, активній, цілеспря мованій стороні життя людини і спільноти, то можна поміти ти, що поняття суспільства і соціуму, суспільного і соціаль ного мають відмінне одне від одного смислове навантажен ня. Більше того, таке різночитання смислової ваги цих по нять дасть змогу, як ми переконаємося у подальшому викладі навчального матеріалу, розкрити глибинний зміст, закладе ний у таких поняттях, як соціальне забезпечення, соціальна відповідальність та обов'язок, соціальна ініціатива, соціаль не надбання, соціальна незахищеність, соціальна свобода тощо. Безсумнівна практична значимість процесів, які відоб ражають ці поняття, вимагає нового, сучасного статусу по нять "суспільство", "суспільне", "соціальне", "соціум", бо вони є базовими, основними в осмисленні суспільно-соціаль них процесів.
У сучасній літературі існують кілька визначень суспіль ства. Спільним для них є те, що вони з різних боків намага ються окреслити ту цілісність, яка найкраще виявляється через такі ознаки.
По-перше, суспільство — це люди. А людина — це ду шевно визначена природно-соціальна істота. Саме такий підсумок розуміння людини постає перед нами ще у першо му розділі підручника. І цей висновок ми зробили, окреслив ши людину як особливу істоту, що є у світі такою завдяки цілому ряду вже відомих нам властивостей.
По-друге, суспільство — це різні люди. А це означає, що кожна людина в суспільстві постає як індивід, який має низ ку притаманних саме йому рис, інтересів і потреб. І строга індивідуальність людини можлива тільки як протилежність суспільно необхідним потребам та інтересам.
По-третє, суспільство — це явище самодостатності людини.Адже людина-індивід постає як протилежність іншим людям завдяки: а) участі у постійному, безперервно му відтворенні людського роду; б) створенні умов, поза яки ми людина жити не може; в) виробленні ідей та ідеалів, за якими людина живе чи прагне жити.
По-четверте, суспільство — це спільність людей. Це вказує на те, що суспільство є можливим і дійсним тільки як співіснування різних (бо однакових не буває) людей. Співіснування не просто як співжиття, а як таке, що позна чене наявністю взаємозв'язків, взаємодій, взаємовпливів, які або згуртовують, або розмежовують людей. Співіснування підкреслює, що суспільство як спільнота людей функціонує на основі консенсусу, який народжується завдяки здатності та вмінню людей порозумітися і домовитись між собою.
І, по-п'яте, суспільство — це відносини між людьми. Аджеджерелами окресленого нами вище консенсусу є сто сунки між людьми. А загальноприйнятою є думка про те, що під відносинами між людьми слід якраз розуміти систе му стосунків, яка виникає в процесі життєдіяльності людей та їхніх спільнот.
Вважаючи, що наведені ознаки найбільш повно (у вимірі сьогодення) відображають сутність і зміст суспільства, мож на зробити висновок у вигляді такого визначення.
Суспільство — це природно-соціальна самодостатня спільність людей.
Таке визначення суспільства слід вважати найбільш ефек тивним не тільки тому, що воно сконцентрувало у собі ба чення основних, перерахованих вище ознак суспільства. Безсумнівно, таких ознак суспільства набагато більше. Отже, система ознак є відкритою, її завжди можна і треба допов нювати. Але це може призвести й до безплідного мудруван ня, тоді як перед нами стоїть зовсім інше завдання. А саме, показати, що ми здатні чітко орієнтуватись у системі реаль них суспільних відносин. І в цьому нам допомагатиме пода не визначення суспільства.
Дійсно, якщо уважно поставитися до вказаного визначен ня, то стане очевидним таке. На тлі поняття "суспільство"
чітко окреслюється те, що світоглядна культура окреслила цілою низкою похідних понять. Наприклад, "європейське суспільство", "американське суспільство", "азіатське су спільство", "африканське суспільство" тощо. І ці поняття ха рактеризують явище суспільства за континентальною озна кою. Або "українське суспільство", "російське суспільство", "французьке суспільство" тощо. І тоді ми матимемо харак теристику суспільства за етносоціальною ознакою. Чи "фео дальне суспільство", "буржуазне суспільство", "соціалістич не суспільство" тощо. Тепер маємо політичний вимір су спільства. Можна, посилаючись на багатовимірність понят тя суспільства, говорити про "прогресивне суспільство", "від крите чи закрите суспільство", "демократичне суспільство", "консервативне суспільство", "інертне суспільство", "актив не суспільство" тощо.
Однак для конкретної людини найголовнішим є усвідом лення того, що суспільство — це Ті (людини) природно-духовне буття, її існування в предметно-соціальному се редовищі. Саме такий вимір суспільства найяскравіше де монструють поняття "суспільне", "соціальне", "соціум".
Суспільне — це реальність відносин, які створені людь ми в суспільстві.
Ця реальність виникає природно, об'єктивно, незалежно від волі і свідомості окремого індивіда. Люди з необхідністю вступають у низку економічних, політичних, культурних, релігійних та інших відносин, бо природно прагнуть задо вольнити свої основні інстинкти, природно посіяний інтерес і природно окреслені потреби. Зазвичай, наприклад, під су спільно-економічним процесом розуміється вся та низка від носин між людьми, яка виникає у зв'язку з тим, що люди природно хочуть їсти, пити, одягатись, мати житло тощо.
Поряд із природним у суспільному процесі існує нероз ривно пов'язане з ним соціальне.
Соціальне — це реальність відносин, які створені осо бистостями в суспільстві.
Реальність соціального виникає завдяки соціалізації лю дини. Тобто природний процес розвитку людини набуває у системі суспільних відносин свого вищого рівня — соціаль ного. Людина в натуральний процес відносин починає вно сити корективи особистого плану. Соціальне — те штучне, чим людина намагається виділитись у середовищі собі подіб них. Соціальним, наприклад, є не тільки прагнення влади людиною, а й одночасно те, якої і чиєї влади прагне вона чи спільнота, до якої людина належить. А в наведеному вище прикладі стосовно суспільно-економічного соціально-еконо мічне — це не тільки те, що людина хоче їсти, пити, одяга тись тощо, а й насамперед, що їсти-пити, як і для кого одяга тись, яке мати житло і т. ін.
Таким чином, поняття "суспільне" і "соціальне" показу ють, що суспільство обов'язково трансформується у своєму розвитку в певну форму свого соціального існування, що й позначається поняттям "соціум".
Отже, соціум — це соціалізоване суспільство.
Сутність соціалізації того чи іншого суспільства показує, наскільки те, що створили люди як особистості, відповідає їхній дійсній природі, споконвічно зорієнтованій на гума нізм, гармонію людини і природи, прогрес людини і людства.
І при такому поясненні стає цілком очевидним, що со ціальне забезпечення, наприклад, — це не обов'язок держа ви. Це зобов'язаний робити, втілювати в життя той чи інший соціум, використовуючи державу. А якщо цей соціум не здат ний на таке, то його потрібно змінювати чи навіть ліквідува ти. Але при цьому слід пам'ятати, що ліквідовуються не люди, а відносини, створені людьми як особистостями. Творення людьми нових соціальних відносин, нового соціуму (якщо це здійснюється у прогресивному вимірі) дає змогу їм вести су спільство до розквіту, використовуючи на цьому шляху як дер жаву, так і інші владні та, наприклад, духовні важелі.
Характеристика суспільства була б неповною, якби ми не звернули увагу на таку його властивість, як самоорганізація.
Спочатку погляди на суспільство як самоорганізовану си стему, що саморозвивається, ґрунтувалися на ідеї, згідно якої основою історичного розвитку є саморозвиток Світового Духа, який реалізується через розвиток духу епохи, що, у свою чергу, передбачає активну діяльність людини. Людська ак тивність, мотивована роз'єднаними егоїстичними потребами, інтересами, навіть пристрастями індивідів, складає єдиний адекватний засіб, через який Світовий Дух реалізує свою внутрішню мету. Сам Світовий Дух не може ні працювати, ні воювати, і тому дозволяє замість себе діяти людині. Світовий Дух має своєрідну "хитрість": він творить історію через діяльність конкретних людей.
Далі розвиток поглядів на суспільство як самоорганізо вану систему, що саморозвивається, ґрунтувався на думці, що всуспільному виробництві свого життя люди вступають у певні, необхідні, незалежні від їхньої волі відносини — виробничі відносини, які відповідають певному рівню роз витку продуктивних сил, що постають як єдність предметів праці, знарядь праці та робочої сили (здатності людини до праці). Сукупність виробничих відносин становить економі чну структуру суспільства, реальний базис, на якому підно ситься юридична та політична надбудова і якому відповіда ють певні форми суспільної свідомості. Спосіб виробництва матеріальних благ, який є органічною єдністю продуктив них сил і виробничих відносин, зумовлює соціальний, полі тичний і духовний процес життя взагалі.
Наприкінці XIX — на початку XX ст. найпопулярнішим ученням про самоорганізованість суспільства була концепція "ідеальних типів", згідно з якою історичний процес є на стільки різнобарвним плетивом подій, фактів, процесів, що аж ніяк не вкладається у будь-яку систему взагалі. Будь-яка систематизація історії, стверджує ця концепція, має умов ний характер. В історії домінує одиничний факт, унікальна подія, схема ж узагальнює, ідеалізує, подає у вигляді зако номірності, якої в реальній історії не існує. Схема є простим службовим поняттям — "ідеальним типом" — своєрідним інструментом, який сам по собі нічого не відображає, але не обхідний для пізнання. Одночасно вчення про "ідеальні типи" суспільства наголошує, що жоден із чинників суспіль ного життя не слід абсолютизувати. Істинну картину соціуму дає лише факторний аналіз. При цьому дослідник має право розглядати суспільство з боку визначальності будь-якого фак тора. Духовні фактори зумовлюють економіку не меншою мірою, ніж економіка — розвиток духу. Те саме стосується політики і культури, освіти і релігії, економічної боротьби суспільних класів та їхніх ідеальних прагнень.
Ще одне тлумачення суспільства як самоорганізованої системи постає як оригінальне вчення про суспільство як со ціальну систему функціонуючих структур, що увійшло до скарбниці світової суспільної думки як концепція структур но-функціонального аналізу суспільства, або теорія соціаль ної дії. Суспільство, згідно цієї теорії, є своєрідною системою координат дії, найважливішими елементами якої є соціальна система, система культури та система особистості. Сукупність суспільних відносин залежить від соціальних взаємозв'язків індивідів і соціальних систем. У результаті та на засадах взає модії "Я" й "іншого" система культури впроваджується в систему особистості, завдяки чому утворюється стійка та ста більна соціальна система. Засобом такого впровадження і стабілізації постає система соціалізації особистості. Це по няття в окресленій нами концепції має опорне значення.
Досить цікавим варіантом трактування суспільства як си стеми, що самоорганізовується та саморозвивається, є концеп ція, яка, визначаючи саморозвиток суспільства, вводить по няттясоціальний характер, який є результатом динамічної адаптації людської природи до соціально-економічної струк тури суспільства, активним психологічним чинником су спільного процесу, що зміцнює або руйнує функціонуюче су спільство. При цьому виділяються такі типи соціальних харак терів: рецептивний, абосприймаючий, експлуататорський, нагромаджувальний, ринковий та продуктивний.
Підкреслимо, що тут соціальний характер виконує роль посередника між економічним базисом, соціальною струк турою та надбудовою — ідеями та ідеалами суспільства. При чому він є посередником в обох напрямах: як від економіч ного базису до ідей, так і від ідеї до базису.
Основна функція соціального характеру полягає в оформ ленні енергії членів суспільства в такий спосіб, щоб при вибо рі способу поведінки їм не доводилось щоразу свідомо прийма ти рішення — дотримуватись соціальних зразків чи ні. Необ хідно, щоб людям хотілося діяти так, як того вимагають об ставини суспільного життя, і водночас, щоб вони задовольня лися своїми діями відповідно до вимог даного суспільства і даної культури. Іншими словами, функція соціального харак теру полягає в тому, щоб формувати і спрямовувати енергію людей цього суспільства для забезпечення його функціонуван ня та відтворення.
Отже, наведені у підручнику точки зору показують, що основою суспільства, як самоорганізованої системи, є діяльнісна сутність людини. Адже суспільство — це одночасно і стан, і реальний життєвий процес людини (особистості, со ціальної групи, соціуму), що відбувається в конкретних умо вах та завдяки пізнанню і свідомому перетворенню дійсності, тобто завдяки діяльності.Діяльність — це специфічно людська форма активного відношення до світу, змістом якої є цілеспрямована, доцільна його зміна, свідоме пере творення.
Основними моментами діяльності є: по-перше, наявність суб'єкта діяльності — людини як носія діяльності; по-друге, мета діяльності — один із проявів свідомої поведінки лю дини, що характеризує передбачення в мисленні результату діяльності та шляхи його досягнення за допомогою певних засобів, це — ідеальний образ бажаного, відповідно до якого перетворюється предмет. По-третє, діяльність охоплює за соби діяльності, за допомогою яких відбувається перетворен ня дійсності. По-четверте, це предмет діяльності як об'єкт, на який спрямована дія; по-п'яте, це результат діяльності; і, нарешті, по-шосте, — це сам процес діяльності, людська ак тивна дія. Універсальним предметом діяльності є природа і суспільство, а її загальним результатом — "олюднена" при рода, культура.
Як суб'єкт діяльності, людина має передусім мислити і діяти, діяти і мислити. Теологія вважає, що першим було слово. Наука надає перевагу ділу. Філософія виходить зі спо конвічної єдності слова і діла як первинного принципу по яснення специфіки соціального.
Якщо розглядати єдність слова і діла з боку діла, цілком правомірним є визначення діяльності як умови, засобу, ру шійної сили й сутності соціального. Поза діяльністю соціаль ного не існує. Завдяки діяльності людина подолала вихідну тотожність із природою, піднялася над нею, отримавши над природні статус і форму свого буття. Отже, діяльність, та ким чином, є джерелом формування соціальності. Соціаль не живе лише в діяльності людини і через неї. Діяльністю людина перетворює природу і створює свій особливий світ — культуру. Отже, діяльність є засобом формування соціально го як культурного середовища життя людини. Вона виконує соціокультурну творчу функцію, творить соціум як культуру, реалізує суспільство як самоорганізовану систему.
2. Розгляд суспільства з погляду його змін і розвитку припускає пошук відповідей на такі питання: які сили або фактори розвитку суспільства є рушійними; які є основні форми, в яких відбувається соціальний розвиток; у якій динаміці розвивається суспільство і соціальні процеси.
Першим є питання про рушійні сили, або джерела змін, що відбуваються в суспільстві.
У соціальній філософії під рушійними силами розвитку суспільства розуміють істотні, необхідні, довгостроково діючі чинники, що забезпечують його розвиток.
Щодо вирішення цього питання серед філософів немає спільної думки. Прихильники натуралістичних концепцій пов'язували розвиток суспільства зі зміною природних основ соціального життя, кліматичними, біологічними і навіть космічними факторами (Шарль Луї Монтеск'є, Володимир Вернадський, Лев Гумільов). Послідовники марксистської соціологічної теорії і філософи-технократи (Уолт Ростоу, Збігнєв Бжезинський та ін.) визначальну роль у суспільному розвитку відводять матеріальному виробництву, прогресу техніки і технологій. Інші філософи пов'язували процес соціального розвитку зі змінами в культурному житті, системі духовних цінностей (Огюст Конт, Пити-рим Сорокін та ін.).
Як це часто буває, істина знаходиться десь посередині. Усі перелічені фактори, безумовно, впливають на розвиток суспільства. Причому економічні, духовні і природні фактори якнайтісніше переплетені і не можуть розглядатися незалежно один від одного.
Важливе місце в теорії суспільного розвитку посідають питання, пов'язані з визначенням форм переходу суспільства з одного стану в інший. Як правило, цей перехід здійснюється революційним або ж еволюційним шляхом і в суспільстві реалізується за допомогою реформ.
Революція - це стрибкоподібний перехід суспільства і держави з одного якісного стану в інший, від одного суспільно-політичного ладу до іншого, а еволюція (у вузькому розумінні цього слова) - процес безупинного, поступового нагромадження в суспільстві чи в його підсистемах (економічній, політичній, соціальній і т. д.) кількісних змін. У суспільстві можуть відбуватися різні революції: у продуктивних силах, науці і техніці, у свідомості і культурі. Якісні зміни в суспільних відносинах здійснюються в процесі соціальної революції. Соціальна революція є способом вирішення суперечностей, що назріли в суспільстві, і, на відміну від еволюції, являє собою стрибок, що приводить до виникнення нової якості - нових суспільних відносин. Згідно з теорією марксизму соціальні революції є не тільки закономірним явищем у суспільному житті, але і бажаним, оскільки, виконують роль "локомотивів історії".
Однак не всі філософи згодні з такою оцінкою. Наприклад, Арнольд Тойнбі вважає соціальну революцію симптомом занепаду цивілізації і гальмом у розвитку суспільства. Таку ж точку зору поділяли Микола Бердяєв і Володимир Соловйов, які стверджували, що революція як форма соціальної дії є неефективною, марною, пов'язаною з колосальними витратами і з усіх поглядів поступається еволюційним формам розвитку.
Досвід розвитку людства, і особливо Росії, переконливо доводить слушність їхньої думки. Як правило, революційні перетворення в суспільстві неминуче призводять до періодів економічного безладдя, занепаду, погіршення матеріального становища значних груп населення. Крім того, вони супроводжуються стражданнями і загибеллю людей. Соціальні революції необхідні і морально виправдані тільки в тому випадку, коли вони спрямовані проти тоталітарних і диктаторських режимів, усунення національного гноблення і коли еволюційний шлях розвитку суспільства з якихось причин став неможливим.
Проблема динаміки розвитку суспільства і соціальних процесів, починаючи з Огюста Конто, знаходиться в центрі уваги більшості провідних філософів, соціологів. Саме Конт вперше розробив соціологічну концепцію соціальної статики і соціальної динаміки. Соціальна статика, на його думку, відбиває умови і закони функціонування суспільної системи. А соціальна динаміка описує закони розвитку і зміни соціальних систем.
Значний внесок у дослідження динаміки соціальних систем зробив Толкотт Парсонс. Розглядаючи проблему соціальної зміни, він ґрунтується на принципах системного аналізу, виробленого класичною кібернетикою. Зокрема, він виходить з того, що суспільство як система має стійкість, здатність до самовідтворення, що виявляються у сталості і стабільності її основних структурних елементів. Якщо в певний момент, унаслідок якихось факторів, порушується співвідношення сил, що підтримують рівновагу системи (зростає вплив якоїсь групи, формується новий склад державних органів і т. ін.), відбувається зміна рівноваги. Соціальна система в цілому, її структурні елементи залишаються при цьому незмінними і швидко відновлюють втрачену рівновагу. Пристосування системи до умов, що змінилися, здійснюється за рахунок внутрішніх резервів, вона інтегрує в собі нові утворення, залишаючись у цілому незмінною.
Другим видом зміни, за Парсоном, є зміна структури, яку він розуміє як ситуацію, за якою тиск на систему зсередини чи ззовні стає настільки вагомим, що вона робиться нездатною відновити втрачену рівновагу. У цьому випадку, щоб зберегти цілісність суспільства, підвищення його адаптивної здатності, відбувається трансформація його найважливіших структурних елементів (соціальних ролей, інститутів, організацій). Модифікації зазнають цілі підсистеми - економічна, політична, система цінностей і т. д. Отже, за Парсоном, зміни соціальних систем можуть: 1) не приводити до структурних перетворень або 2) приводити до структурних перетворень.
Поява концепцій самоорганізації соціальних систем дозволила уточнити деякі підходи, що склалися в період модерну, тобто "класичної" соціально-філософської думки. Зокрема представники постмодерну вважають, що соціальна система в реальному історичному процесі приводить до впорядкованості структур соціального простору, до балансу суспільних сил, соціальних інститутів, характеру соціальної комунікації через перехідні стани суспільства, які характеризуються невпорядкованістю, розбалансуванням сфер їхньої взаємодії. Перш ніж дійти рівноваги, кожна підсистема суспільства або окремий її елемент проходять структурну перебудову, вибираючи оптимальний для даного моменту режим діяльності. Саме такі процеси характерні для соціальних систем, що трансформуються від тоталітаризму до іншої форми соціально-політичного буття, до яких належить і Україна.
До найважливіших категорій концепції самоорганізації соціальних систем, що розкривають сутність динаміки соціальних процесів, належать: дисипативна структура, хаос, нестійкість, аттрактори, біфуркація та низка інших.
Центральне місце в теорії динамічних систем, що останнім часом усе ширше використовується при аналізі соціальних і політичних процесів, у тому числі й у перехідний період, посідають категорії аттрактор і біфуркація.
Під атрактором (від лат. attractio - тяжіння) у літературі, присвяченій системам, які самоорганізуються, мають на увазі силу, що направляє розвиток системи за певною траєкторією (тимчасовою послідовністю). Водночас атрактори не є силами в класичному розумінні цього слова, оскільки їхня дія, яка змінює динамічні якості системи, поширюється на систему в цілому, а також за межі конкретного положення цієї системи. При виході системи за межі певних величин вона з одного набору атракторів переходить на інший, тобто входить у новий динамічний режим. У точці переходу системи від одного динамічного режиму на інший відбувається біфуркація (від лат. bifurcatio - роздвоєння, поділ).
Один із найбільших фахівців з даної проблеми, автор книги "Століття біфуркації", Ервін Ласло під біфуркацією розуміє певну фундаментальну характеристику в поведінці складних систем, що зазнають високого ступеня тиску і напруги. Під впливом цих чинників системи переходять від динамічного режиму одного набору атракторів, звичайно більш стійких і простих, до динамічного режиму набору більш складних і "хаотичних" атракторів.
Процес біфуркації, підкреслює Ервін Ласло, показує, що "...коли система виштовхується за свій поріг стабільності, вона входить у фазу хаосу - необов'язково фатального для неї: це може бути і передумовою до нового розвитку. У життєздатних системах хаос відступає перед більш високими формами порядку. Однак відношення між докризовим і післякризовим порядком ніколи не буває лінійним - це не відношення просто причини і наслідків. Розвиток неврівноважених систем, оскільки він відбувається через процес біфуркації, є стрибкоподібним і нелінійним".
Розгортаючи далі свою концепцію, Ласло робить важливий висновок про те, що соціальні, економічні і політичні системи сучасності складні, нестабільні і шляхи їхнього розвитку повинні рано чи пізно біфуркувати. До того ж біфуркації більш чітко висловлені, відбуваються частіше і розвиваються драматичніше, коли системи, що їх переживають, близькі до порогових значень своєї стабільності, тобто ведуть "небезпечний спосіб життя". Причин переходу до такого порогового, а потім і нестабільного, хаотичного стану може бути декілька: по-перше, це вплив недостатньо засвоєних чи невдало застосовуваних технічних нововведень, що їх Е. Ласло називає Т-біфуркаціями; по-друге, їх можуть спровокувати внутрішні і зовнішні соціальні конфлікти (війни, завоювання, революції, класові та етнічні колізії) - це С-біфуркації; по-третє, явища нестабільності можуть викликати різкий занепад соціально-економічного порядку в цьому суспільстві під впливом зростаючої кризи, що призводить до Б-біфуркацій. У XX ст. людство пережило дві найбільші хвилі біфуркації, перша з яких була викликана "деколонізацією" країн Азії, Африки і Латинської Америки, а друга - політикою "гласності" М. Горбачова.
Такі підходи сучасних філософів до динаміки соціальних процесів особливо важливі при розгляді процесів, характерних для перехідних суспільств, до яких належить і Україна.
2. Поняття "рушійні сили розвитку суспільства"
У соціальній філософії рушійними силами розвитку суспільства вважають різні суспільні явища: об'єктивні суспільні суперечності, продуктивні сили, спосіб виробництва та обміну, розподіл праці, дії великих мас людей, народів, соціальні революції, потреби та інтереси, ідеальні мотиви тощо. Вони, таким чином, пов'язуються з суперечностями суспільного розвитку та їх вирішенням, з соціальним детермінізмом, з об'єктивними та суб'єктивними чинниками історії, з діяльністю людей або ж є комплексом усіх цих чинників. Кожний із вказаних підходів правомірний, відображає якусь долю істини. Рушійні сили розвитку суспільства пов'язані насамперед з діяльністю людей.
Адже життя суспільства, його історія є діяльністю людей, тобто діяльністю особистостей, соціальних груп, народів тощо. Тому ця історія має розглядатися саме у контексті діяльності людей: усі закони суспільного розвитку, вся логіка такого процесу існують лише у людській діяльності. Акцентування на тому, що суспільство — це діяльність людей, має глибокий методологічний сенс. Здатність бути рушійною силою — це найсуттєвіша властивість людської діяльності взагалі.
Найважливішими проблемами в широкому спектрі проблематики рушійних сил є аналіз суб'єкта суспільного життя, характеристики його діяльності, її умов, причин, цілей, завдань, її результатів, діалектики об'єктивного та суб'єктивного, творчого і репродуктивного та ін. в цій діяльності, її піднесень та спадів.
Часом у науковій літературі рушійні сили суспільства пов'язують з певною спрямованістю, з прогресивними перетвореннями суспільства. Але такий підхід, мабуть, є однобічним: вся історія суспільства, його життя є цілісним процесом, який складається із складного переплетіння протиборства різних людей, націй, народів. І в цьому розумінні будь-яка діяльність людей є рушійною силою, людською суспільною діяльністю.
Що ж є рушійною силою дій кожної людини, будь-якої соціальної групи (стану, професійної групи, покоління), суспільства в цілому як соціальної системи; кожного соціального інституту, що функціонує у тому чи іншому суспільстві (держави та її органів, системи освіти тощо); соціальних спільнот людей (сім'ї, роду, племені, нації, народу), нарешті, всього людства?
Відповідь, мабуть, може бути однозначною — інтерес. Зміст інтересу визначається умовами життя людей та їхніх спільнот, місцем у системі суспільних відносин. Інтерес є реальною причиною соціальних дій, подій, звершень, що стоять за безпосередніми спонуканнями, мотивами, помислами, ідеями індивідів, соціальних груп чи спільнот, які беруть участь у цих діях.
Тому К.Гельвецій назвав інтерес "всесильним чарівником", який змінює вигляд будь-якого предмета. Мислитель підкреслював, що якщо світ фізичний підпорядкований закону руху, то світ духовний не меншою мірою підпорядкований закону інтересу. На думку П.Гольбаха, інтерес є єдиним мотивом людської діяльності. З різноманітними формами людської діяльності пов'язували інтерес Кант і Гегель. Конструктивно-творчу роль інтересу підкреслювали також інші мислителі. Уже кілька десятиріч у цивілізованих країнах світу перебуває на озброєнні психологічна формула: інтерес — стимул — реакція на стимул — мотив дії — сама дія.
Серед численних інтересів особливе місце належить матеріальним, особливо інтересам власності, адже історію розвитку людської цивілізації можна періодизувати за формами власності. Взаємодія ж інтересів (особистостей, соціальних груп, спільнот людей тощо) відбувається не сама собою, а через реальні суспільні відносини, зв'язки, організації. Суспільне життя постійно "нормує" інтереси, надає їм соціальної форми, сенсу, визначає засоби їхньої реалізації. Воно немовби "вбудовує" систему інтересів у суспільну взаємодію людей, визначає її зміст та соціальну спрямованість.
На основі спільності інтересів відбувається об'єднання людей у соціальні групи. Інтереси ж людей надзвичайно суперечливі, вони органічно "вплетені" в соціально-політичні, моральні, духовні, і, навпаки, духовні включають у себе матеріальні інтереси і вимоги. Проте саме матеріальний інтерес, тобто відносини власності, є найхарактернішою ознакою, що поєднує людей у різні соціальні спільноти чи роз'єднує їх.
Отже, соціальні рушійні сили суспільного розвитку — це діяльність людей, соціальних груп і верств, соціальних спільнот, в основі якої лежать певні інтереси і яка здійснюється через державні і недержавні органи, колективи, первинні соціальні осередки.
Суб'єкти суспільного розвитку
Поняття "суб'єкт" (від лат. subjectum — той, що лежить знизу, що знаходиться в основі) добре відоме ще з перших лекцій з філософії. Нагадаємо лише, що це — носій предметно-практичної діяльності і пізнання, джерело активності, спрямованої на об'єкт.
Суб'єктом суспільного розвитку є особистість, що виступає як соціальний вияв кожної людини, виражений у конкретній індивідуальній характеристиці. Найглибші витоки ролі особистості у суспільстві закладені в її суспільній природі. А це означає, що всі проблеми суспільства, його об'єктивні потреби, можливості розвитку, його перспективи і цілі в кінцевому результаті живуть, функціонують не в якійсь своїй абстрактній самостійності, а саме як "переплавлені" в реальні індивідуально-конкретні потреби, інтереси, турботи, цілі кожної особистості, кожної індивідуальності. Тобто витоки ролі особистості в історії — в її нерозривному зв'язку з соціальними спільнотами, соціальними відносинами. Належність особистостей до різноманітних типів спільнот виступає як певний імпульс життєдіяльності кожної людини, кожної особистості. Саме в них формується її життєдіяльність, соціальна активність.
Активна ж роль особистості у суспільстві виражається у тому, що у сфері виробництва людина постійно вдосконалює знаряддя праці і накопичений досвід; у сфері соціальній людина, відчуваючи вплив інших людей, сама постійно впливає на них і, таким чином, на всі існуючі відносини; у сфері політичній особистість поводиться як і в сфері соціальній, але можливості виявлення активності більш багатоманітні; у сфері духовного життя активність людини у засвоєнні, створенні та вдосконаленні духовних цінностей цілком очевидна.
Саме в особистостях, їхніх діях знаходить своє втілення роль народних мас, груп та інших соціальних спільнот в історії — адже народ, нація взагалі самі собою не діють; ніяких їхніх дій, відносин, ніякої їхньої боротьби немає і не може бути поза конкретними діями, вчинками окремих особистостей, окремих індивідів. Але особистість як рушійна сила історії має і свій власний зміст, який не розчиняється ні в яких спільнотах, ні в яких сукупних діях. Саме від особистості, від її дій, конкретних вчинків залежить неповторний колорит суспільного життя, його унікальність. Тому історичний процес є процесом зростання ролі особистості в суспільстві.
Таким чином, у всіх сферах життя людина, особистість відіграє активну роль. Тому хибно уявляти людей лише пасивним продуктом середовища або інертним матеріалом, з якого історія виліплює нежиттєві фігурки і розставляє їх у певному порядку. Ще більш хибна думка, що люди — пасивний натовп, якого надихають герої.
Особливе місце у соціальній філософії займає проблема видатних та історичних особистостей. В оцінці їхньої ролі в історії ми маємо надзвичайно велику амплітуду коливань —від думки Б.Рассела про те, що якби сто найвидатніших людей Європи були вбиті в дитинстві, то вся світова історія склалася б по-іншому, ніж це було насправді (що є абсолютизацією ролі видатних особистостей в історії, формою прояву волюнтаризму) до погляду видатного історика Франції Моно, який вважав, що хоч більшість істориків і звикли звертати виключну увагу на блискучі та голосні прояви людської діяльності, на великі події і великих людей, але необхідно зображати швидкі і повільні рухи економічних умов та соціальних установ, що становлять справді неперехідну частину людського розвитку і впливають на роль особистостей у розвитку суспільства, діалектику об'єктивних умов та індивідуальних особливостей у діяльності видатної історичної особистості.
Спробуємо розглянути, від чого залежить роль такої особистості в суспільному розвитку. Можливим варіантом відповідей можуть бути: 1) від здібностей, таланту чи геніальності; 2) від становища в суспільстві (в економіці, політичному житті, у державі); 3) від того, яку групу, партію очолює ця особистість (а звідси — більша чи менша її роль, прогресивна чи консервативна); 4) від того, як глибоко розуміє ця особистість історичні завдання та закони розвитку суспільства, спрямованість такого розвитку (і від того, з якою енергією вона діє); 5) від того, наскільки сприяють їй об'єктивні умови її діяльності, адже якщо відповідні умови ще не склалися, то ніяка "надвидатна" особистість не зможе підняти маси на боротьбу. Очевидно, це і мав на увазі "залізний канцлер" Отто Бісмарк, коли, виступаючи в рейхстазі, говорив депутатам: "Ми не можемо творити історію, ми маємо чекати, доки вона створиться".
Питання про роль видатних історичних особистостей у філософській теорії розглядається досить грунтовно. Цілком очевидно, що історична особистість, її роль є своєрідним результатом двох складових: соціальних умов, суспільних потреб, з одного боку, і якостей конкретної особистості — з іншого.
Опорним при дослідженні питання про суб'єкти історії та про соціальну структуру суспільства є поняття соціальної групи, перше визначення якої ми знаходимо в основній праці Т.Гоббса "Левіафан": соціальна група — це сукупність людей, об'єднаних спільними інтересами чи спільною справою. Згодом же це поняття набуває іншого змісту, але загальноприйнятим є тепер розрізнення малих, середніх і великих соціальних груп та їхньої ролі у розвитку суспільства.
Малі соціальні групи — це малочисельні соціальні групи, члени яких об'єднані спільною діяльністю і перебувають у безпосередньому стійкому спілкуванні один з одним, що є основою їхніх емоційних відносин і особливих групових цінностей та норм поведінки.
Малі соціальні групи відзначаються великим багатоманіттям конкретного змісту і своїх форм. До них належать: сім'я, первинні виробничі об'єднання (бригади), сусідські спільності, дружні (товариські) компанії, шкільні класи чи студентські групи, військові підрозділи тощо. Розрізняють формальні і неформальні малі групи. Перші складаються у відповідності з наперед установленими і, як правило, офіційно зафіксованими, цілями, статутами, інструкціями чи положеннями. Другі формуються на основі особистих симпатій чи антипатій, любові, дружби, товариськості тощо. Малі групи є предметом безпосереднього вивчення соціальною психологією, їхня роль як суб'єктів суспільного розвитку досить незначна. Але у формуванні особистості ця роль буває навіть визначальною.
Середні соціальні групи є більш чисельними об'єднаннями людей. Це мешканці одного села чи міста, працівники певного заводу чи фабрики, установи, викладачі та студенти одного вищого навчального закладу тощо. Вони мають різні основи формування — від стихійної, наприклад, склад односельців, до виробничої — для досягнення певної мети, вирішення тих чи інших соціальних завдань, їх, за умови сталого спілкування та консолідації, називають ще колективами, їхня роль як об'єктів суспільного розвитку значно вища, ніж малих груп. Великі соціальні групи, етнічні спільноти (племена, народності, нації), ві'кові групи (молодь, пенсіонери), об'єднання за статтю (чоловіки, жінки) — це багаточисельні об'єднання людей. Тут немає безпосередніх онтактів, їх об'єднує лише фундаментальний інтерес, що формується на основі усвідомлення людьми об'єктивних обставин свого життя. Саме вони найбільшою мірою є суб'єктами суспільного розвитку. Як і попередні, тобто малі та середні, великі соціальні групи вивчаються і соціальною психологією, і соціологією. Але у вивченні цих груп найвагоміші досягнення соціальної філософії.
Серед великих соціальних груп найважливіша роль як суб'єктів розвитку суспільства належала класам. Класові суспільства, як свідчить історія, почали складатися понад 5 тисяч років тому: наприкінці IV тис. до н.е. виникли держави у долині Нілу та Месопотамії, в середині III тис. до н.е. — у басейні Інду, у II тис. до н.е. — у басейні Егейського моря, Малій Азії, Фінікії, Південній Аравії, басейні Хуанхе, у І тис. до н.е. — І тис. н.е. — на більшій території Старого Світу і в Центральній Америці. З точки зору періодизації всесвітньоісторичного процесу, утворення стародавніх держав означає кінець первісної історії людства і початок цивілізації.
Існування класів констатували багато мислителів. З майновим розшаруванням людей пов'язували його ще Платон та Арістотель. До пізнання економічної анатомії класів підійшли англійські економісти кінця XVIII — початку XIX ст. Специфіку історичного процесу як боротьбу класів розуміли французькі історики та соціалісти-утопісти. З розкриттям зумовленості існування класів розвитком виробництва (суспільним поділом праці й появою приватної власності на засоби виробництва) пов'язане марксистське визначення класів.
Але в сучасній соціальній філософії є різні точки зору на сутність класів:
існування класів пов'язане з біологічними законами, насамперед з боротьбою за виживання людей у тих чи інших географічних умовах (соціал-дарвіністський напрямок — С.Дарлінгтон, Д.Хаксклі та інші);
класове розшарування виникло внаслідок відмінностей у психології, Ідеях, рівнях морального та інтелектуального розвитку людей (психологічний та інші);
класи є відносно самостійними групами людей, що об'єднуються на основі фактично розрізнених інтересів у сфері виробництва, соціального життя, політики (М. Вебер);
як великі соціальні групи класи характеризуються чотирма соціально-економічними ознаками: місцем у певній історичній системі суспільного виробництва, відношенням до засобів виробництва, роллю у суспільній організації праці, способом одержання і часткою прибутку. Головна класоутворююча ознака — це відношення до засобів виробництва (марксистське визначення класів). Це визначення найгрунтовніше, але варто відзначити, що історія внесла й тут свої корективи. Вважати, що класи пов'язані лише з матеріальним виробництвом, було б неправильно, про що свідчить досвід конституювання класу управлінців-ад-міністраторів у радянському суспільстві.
Оскільки суспільство є надзвичайно складною системою взаємодії людей та їхніх спільностей (а вони завжди мають свої інтереси), то між ними виникають на цій основі суперечності та конфлікти, що набувають форм кривавих сутичок, повстань, революцій, воєн тощо. За свідченням історії, всі ці конфлікти були результатом загострення суперечностей між класами в економічній, соціально-політичній та духовній сферах життєдіяльності суспільства.
Отже, класова боротьба була реальним фактом суспільного життя в минулому, хоча її роль по-різному трактувалася в соціальній філософії. Марксизм вважав її рушійною силою розвитку антагоністичних суспільств, а всю історію людства розглядав під таким кутом зору. Ця боротьба призводить до революцій, здійснення яких у свою чергу призводить до зміни однієї суспільно-економічної формації іншою, більш прогресивною. Свого апогею, за Марксом, класова боротьба досягає за капіталізму.
Абсолютизація ролі і значення класової боротьби як рушійної сили розвитку суспільства в ортодоксальному марксизмі набула антигуманного характеру. Під цим кутом зору розглядалася історія суспільства, що було спрощеним підходом до дійсності. Цей підхід виключав зі змісту суб'єкта соціального розвитку середні класи суспільства, заперечував творчу діяльність кожного класу в суспільному розвитку. Це призвело до затушовування єдності суспільства як соціального організму на кожному етапі суспільного розвитку, до заперечення інших важливих відносин класів — заперечення форм союзів класів, їхніх багатоманітних і складних контактів. Він "зміщує" акценти морального порядку в оцінці класової боротьби.
Отже, класова боротьба відігравала в минулому і обмежену конструктивну роль, і була "демонічною силою історії", чинником її регресу. Вона вичерпала себе, і досвід XX ст. показав, що шлях співробітництва класів найбільш природний і типовий для більшості країн, а шлях революційний, насильницький — це лише історичний виняток, який свідчить про нерозвинутість соціальних відносин у суспільстві. Тим більше тепер, коли людство не може дозволити собі "великих революцій".
Нарешті, апологетика класової боротьби суперечить реаліям суспільного розвитку XX ст. — у сучасному цивілізованому суспільстві класи вже інші або ж їх взагалі немає.
Тому, з урахуванням реалій нашого часу в західній соціальній філософії, починаючи ще з П.Сорокіна, відбувається розробка нових теорій соціальної структури суспільства. В цьому аспекті цікавими і досить переконливими є теорії соціальної стратифікації та соціальної мобільності.
Сутність першої з них може бути зведена до таких основних положень: класи зникли, існують лише деякі соціальні "пласти", або шари, тому замість поняття "класи" треба користуватися поняттям "страт" (від латин. стратум — шар, пласт, геологічний термін); ознаки страту довільні — рід занять, престиж, розмір прибутку, ставлення до певних соціальних проблем, манери, смаки, звички та інші; кількість стратів різні соціологи визначають по-різному — 4, 5, 6, 7, 8 і більше.
Заради справедливості варто сказати, що в основі американської, англійської, французької, угорської і взагалі всіх концепцій стратифікації у сучасній світовій соціології та соціальній філософії лежать чотири ознаки класу. Щоправда, до них інколи додають ще й престиж (а американці — національність), але основу становлять чотири ознаки.
Друга, певною мірою похідна теорія, що пов'язана з першою і відображає соціальну динаміку, — це теорія соціальної мобільності. Вона зводиться відповідно до таких положень: теорія К.Маркса про існування у капіталістичному суспільстві двох полярно протилежних класів і загострення боротьби між ними не підтвердилася; мають місце лише відмінності між стратами та висока мобільність, рухливість, пов'язана з переходом з одного страту до іншого; отже, говорити сьогодні про антагонізм між робітником і капіталістом не варто, бо вчорашній пролстарій може стати капіталістом, а капіталіст — пролетарієм (використовується стара, марксистська термінологія).
Відповідно до сказаного існують "соціальні ескалатори", або "ліфти", на яких люди можуть піднятися на вищі сходинки суспільного становища. Серед них: економіка (кожна людина може розбагатіти, стати мільйонером або навіть мільярдером); політика — можна зробити політичну кар'єру; армія (пригадаймо стару приказку, що кожний солдат мріє стати генералом); церква — тут також є шанси пробитися у вищу церковну ієрархію; наука (це найменш вдячне поле діяльності, але й тут можна досягти руху вперед); шлюб, за допомогою якого (якщо, звичайно, він вигідний) можна найлегше зробити карколомне сходження на вершину суспільної піраміди.
Окрім "вертикальної мобільності", коли люди "підіймаються та спускаються, як ліфти в установах" (за термінологією американського філософа і економіста Ст.Чейза), існує і так звана "горизонтальна мобільність", коли соціально-економічне становище людини суттєво не змінюється, а лише пов'язане з переходом з одного місця роботи на інше без значного поліпшення чи погіршення економічного становища людини.
У нашому перехідному суспільстві сталося так, що є різноманітні професійні, статево-вікові, етносоціальні, релігійні та інші групи, а соціально-економічних, типу класів, — немає. Це одна з характерних рис наслідків та причин тоталітарної системи. Адже відбулося не лише "розселянювання" селянства, а й "розкласування" робітничого класу: його позбавлено власності на робочу силу, історично вихованої трудової етики.
Знищено й інтелігенцію у тому розумінні, в якому вона могла бути особливою соціальною групою (за М.Бердяєвим, як ідеологічне, а не професійне й економічне угрупування).
Тому формування соціальних груп українського суспільства має від. буватися тією мірою, якою буде здійснюватися становлення нових форм власності у процесі приватизації, тобто в міру того, як із нашого маргіналізованого суспільства виростатимуть острівці соціально-економічних спільностей. Про формування ж "середнього класу" за типом західних цивілізованих суспільств говорити ще рано, це — наше майбутнє.
До великих соціальних груп відносяться також так звані соціальні верстви, тобто проміжні або перехідні суспільні групи, які не мають ознак класу (часто їх називають ще прошарком) — наприклад, інтелігенція, частина певного класу (кваліфіковані робітники).
У цьому аспекті є необхідність хоча б коротко зупинитися на ролі й значенні у житті суспільства інтелігенції як "посередника між загальнолюдськими знаннями і своїм суспільством". Поняття "інтелігенція " (від лат. intelligens — знавець, фахівець) як термін, що означає соціальну групу, стало вживатися понад сто років тому.
Інтелігенція — це та частина службовців, яка зайнята висококваліфікованою розумовою працею і має відповідно високий рівень освіти. Це поняття соціальне, його не варто ототожнювати з поняттям "інтелігентність" як моральною якістю людини. Як і будь-яке системне утворення, інтелігенція складається з підсистем: науково-технічна інтелігенція, яка з початком науково-технічної революції стає, мабуть, однією з суттєвих рушійних сил розвитку суспільства; культурно-творча, що відіграє провідну роль у розвитку чи відродженні духовного життя суспільства, та ін.
Суб'єктом суспільного розвитку є також народ. Ще Гегель відзначав, що "поступальний рух світу відбувається лише завдяки діяльності величезних мас і стає помітним лише за досить значної суми створеного", тобто завдяки творчій діяльності народних мас.
Поняття "народ" багатозначне, тому з'ясуємо зміст даної категорії. У широкому розумінні народ — це все населення тієї чи іншої країни (тобто це демографічне розуміння цього поняття). В іншому розумінні — етносоціальному — це термін, що означає різні форми етнічних чи етно-соціальних спільностей людей (плем'я, народність, нація тощо). Зрештою, це і соціальна спільність, яка включає на різних етапах історії ті групи і верстви, які за своїм об'єктивним становищем здатні вирішувати завдання розвитку суспільства.
Розуміння народу як суб'єкта історії бере початок з ідеї Гердера про державний організм як "живу особу" історії та з думки Гегеля про те, що "певний дух народу сам є лише окремим індивідом у ході світової історії". Але одна з найглибших суперечностей історії людства полягає у тому, що люди самі роблять свою історію, хоча ні зовнішня природа, ні їхня власна — людська — від них не залежать.
У соціальній філософії історично склалися і існують зараз різні розуміння ролі народних мас в історії.
У сучасній соціальній філософії досить поширеним є розуміння народу як справжнього суб'єкта історії. Адже його діяльність створює спадкоємність розвитку суспільства, тобто народ є творцем історії. Обгрунтуванням цього положення є те, що народ створює всі матеріальні цінності, є головною продуктивною силою суспільства. Саме народні маси створюють усі блага у суспільстві, саме їхня праця є безпосереднім діянням, функціонуванням матеріального виробництва, основою існування і розвитку суспільства.
Народ — вирішальна сила всіх соціально-політичних діянь, що здійснює всі глибокі соціальні перетворення. Але виникає питання: хто використовує ці завоювання, для кого ці "каштани з вогню"? І тут згадуються гегелівська "іронія історії" та досить відоме висловлювання Ф.Енгельса про те, що коли революціонери здійснять революцію, то дивуються, а інколи навіть з жахом бачать, що досягнуте зовсім не те, до чого вони прагнули (згадаймо прекрасні гасла французької революції та її фінал, гасла жовтневої революції та їхнє "втілення" у період сталінізму тощо).
Як свідчить історія, маси народу в жодній країні не брали діяльної, самостійної участі в історії. Наприклад, в роки англійської буржуазної революції армія О.Кромвеля, що вирішувала долю народу, становила близько 1% всього населення; у французькій революції на час її максимальної активності виступало не більше 2—3% народу; в американській революції, за даними дослідників, брало участь (або підтримувало її) менше 10% усього народу. Приклади інших політичних подій можуть також підтвердити ці цифри.
Нарешті, ще одна теза соціальної філософії про народ як творця історії: народ — творець усіх духовних цінностей, її, безумовно, треба розуміти не буквально. Переважна маса духовних цінностей, скарбниця кожної національної і світової культури створюється професіоналами, народ же у кінцевому результаті відіграє роль своєрідного "фільтра", сприймаючи чи не сприймаючи певні твори літератури, мистецтва тощо.
У західній соціальній філософії історично склалися три "концепції маси".
1. Аристократичний варіант (І.Тен, Ф.Ніцше, Г.Лебон, Х.Ортега-і-Гассет) народився ще у XIX ст. Маса, тобто народ, — це руйнівна сила, що приходить на зміну феодальній чи буржуазній еліті. "Масове суспільство", за такого підходу, означає повернення до варварства, неминучий занепад науки і культури. Так, Ф.Ніцше писав, що народ — це матеріал без форми, з якого творять, простий камінь, котрий потребує різб'яра. Уява Ніцше змальовувала образ "надлюдини", героя, який стоїть "поза добром і злом", зневажає мораль більшості. Головним принципом і рушійним мотивом діяльності такої людини є воля до влади. Заради цього все можливе, все дозволене, всі засоби добрі, все виправдано.
2. Ліберально-демократична концепція (Е.Фромм, Х.Арендт, Е.Ле-Дерер) виникла у 30-і роки нашого століття як результат розчарування ліберальної інтелігенції та її страху перед фашизмом. Ліберальні філософи стверджували, що народ — аморфна і безлика маса, яка складається Із відчужених один від одного індивідів, які легко піддаються впливу користолюбної меншості.
Отже, якщо аристократична концепція зображає масу як сукупність агресивних заколотників, то представники цієї концепції розглядають ц як конгломерат зневірених індивідуалістів, які сліпо йдуть за "вождем"
3. Третя, мабуть, найпопулярніша, зараз концепція (Д.Рісмен, Д.Макдональд та ін.) виникла у США після Другої світової війни як відображення внутрішньої суперечливості культури. Творці цієї теорії в минулому вірили, що виховання підніме загальний політичний та культурний рівень народу. Але життя не виправдало таких сподівань. Так, зростання загальноосвітнього рівня американців саме собою не супроводжувалося зростанням їхньої політичної та культурної активності. Звідси — уявлення про масу як пасивну більшість напівосвічених людей, які є опорою всякого конформізму.
Еліта, — робить висновок американський публіцист М.Харрінгтон, — розбещує маси й отримує таким чином прибуток і владу, але сама еліта також розбещується масами, оскільки вона створює неповноцінну культуру. Результатом цієї діалектики є занепад усього суспільства.
Таким чином, кожна з розглянутих концепцій має як свої вади, так і раціональні моменти. Не погоджуючись повною мірою з жодною з них, автори вважають, що народ завжди був і є творцем історії, хоч іноді ставав її маріонеткою. І тому в переломні періоди історії, під час доленосних подій народ спочатку може "мовчати", а потім брати на себе весь тягар соціально-економічних перетворень суспільства.
Практично всі, хто задумується над історією, визнають, що в її "живому русі" беруть участь і широкі народні маси, і видатні історичні особистості, які суттєво впливають на долю країн та народів, і еліти (економічна, політична, інтелектуальна та ін.), тобто групи "вибраних", впливових осіб, безпосередньо причетних до влади і з яких виокремлюються видатні особистості. Адже еліти з'являються як вираження інтересів певних історично висхідних соціальних груп. Але це вже предмет політологічного аналізу. Залишається констатувати, що історія рухається у взаємодії народних мас, еліт та особистостей.
Нарешті, ще раз повернемося до суб'єктів суспільного розвитку — ролі поколінь. Ця спільність людей чомусь випала з поля дослідження соціальних філософів та соціологів.
Покоління — багатозначний термін, що розкриває різні аспекти вікової структури й історії суспільства. Прийнято розрізняти реальне покоління, або когорту, тобто сукупність ровесників, які утворюють віковий прошарок населення; генеалогічне покоління, або генерацію — ступінь походження від одного предка (батьки, сини, внуки тощо); хронологічне покоління, тобто період часу, протягом якого живе або активно діє певне покоління; умовне або гіпотетичне покоління — спільність учасників, чиє життя нерозривно пов'язане з якимись важливими історичними подіями.
У вітчизняній соціальній філософії покоління майже не розглядається як суб'єкт суспільного розвитку. Методи ж поколінного та когортного аналізу широко застосовуються у суспільних науках, зокрема в історії та психології при вивченні вікової стратифікації суспільства, міжпоколінних трансмісій культури, молодіжних рухів, змін у структурі життєвого шляху тощо. Адже "естафета поколінь" є реальною історією кожного народу і всього людства.
У західній соціальній філософії навіть робилися спроби покласти поняття "покоління" в основу загальноісторичної періодизації (Х.Ортега-і-Гассет), зобразити "конфлікт поколінь" як реально існуюче явище, а не ідеологічний стереотип, як універсальну рушійную силу історії. Так, американський публіцист О.Тоффлер у своїй книзі "Зіткнення з майбутнім", яка у 60—70-роках. була бестселлером, пропонує вимірювати останні 30 тисяч років існування людства кількістю поколінь. На його думку, нинішнє покоління є 800-м. При цьому попередні 650 поколінь від свого виникнення "провели своє життя у печерах". Це 800-те покоління, вважає Тоффлер, знаменує собою різкий розрив з минулим досвідом людства. Словом, це подія величезної історичної ваги, порівнювана з будь-якою попередньою, з одного боку, і "різкий розрив з усім минулим досвідом людства" — з іншого. Адже спадкоємність у розвитку суспільства відбувається через зміну поколінь, кожне з яких робить свій певний "внесок" у розвиток свого суспільства та людської цивілізації.
Отже, особистості, соціальні групи, народні маси, покоління є суб'єктами розвитку суспільства. Такими суб'єктами є і етносоціальні спільноти людей, про що мова йтиме далі.
3. Поняття соціальної структури суспільства та її основні елементи
Суспільство нагадує складний механізм, складений з багатьох сотень і навіть тисяч деталей. Кожна з них має свої розміри, виконує лише властиві їй функції. Всі ці деталі — а це різні соціальні спільноти і групи - відіграють неоднакову роль у суспільному житті.
Проблема будови суспільства як соціальної системи завжди була однією з центральних у соціології. Так, ще О. Конт, окреслюючи предмет дослідження своєї соціальної статики визначив, що вона — це соціальна анатомія, що вивчає будову соціального організму, котрий складається з великої кількості соціальних елементів.
Що ж є складовими суспільства як соціальної системи? Зрозуміло, що первинною одиницею будь-якої соціальної системи є індивід. Він, будучи істотою соціальною, перебуває у тісному взаємозв'язку з іншими індивідами, утворює з ними різні соціальні групи та соціальні спільності, що теж є складовими суспільства. Будову ж будь-якої соціальної системи, у тому числі й суспільства, доповнюють соціальні зв'язки, соціальні відносини та соціальні інститути. Таким чином, можна дати таке визначення соціальній структурі суспільства.
Соціальна структура суспільства — це сукупність взаємозв'язаних і взаємодіючих між собою соціальних груп, спільностей та інститутів, пов'язаних між собою відносно сталими відносинами.
Отже, соціальна структура суспільства являє собою будову цієї соціальної системи, визначає характер взаємозв'язків і взаємовідносин між її складовими частинами.
Сутність соціальної структури суспільства найбільш повно виражається у її загальних рисах, до яких можна віднести:
• багатоманітність соціальних елементів, що утворюють соціальну структуру суспільства (соціальний інститут, соціальна група, соціальна спільність тощо);
• різний ступінь впливу кожного складового елемента соціальної структури суспільства на соціальні процеси і явища, відмінність їхніх соціальних ролей;
• наявність відносно стабільних зв'язків між складовими елементами соціальної структури суспільства, взаємозалежність останніх. Це означає, що жоден елемент соціальної структури не може існувати в суспільстві автономно. В будь-якому випадку він поєднаний соціальним зв'язком з іншими структурними підрозділами суспільства. У цьому випадку є цікавою історія про Робінзона Крузо, який навіть опинившись на безлюдному острові, перебував у тісному зв'язку з суспільством (користувався речами, що виготовили інші люди, займався тими ж видами занять, що і в Англії — облаштовував власну оселю, вирощував сільськогосподарські культури, молився Господові тощо);
• взаємопроникність елементів, що забезпечує цілісність соціальної структури, тобто одні й ті ж соціальні суб'єкти можуть бути частинами різних складових одиниць суспільства. Наприклад, одна і та ж особистість може бути включена до різних соціальних груп та спільностей;
• багатофункціональність і стабільність — кожен елемент соціальної структури суспільства виконує свої специфічні функції, які є відмінними від ролей інших соціальних елементів, що й передбачає значну кількість соціальних функцій суспільства. У зв'язку з вищесказаним можна зробити висновок, що основними складовими суспільства є соціальні спільності, оскільки їх вплив на соціальні процеси є незрівнянно більший ніж участь окремої особистості. Що стосується соціальних організацій та соціальних інститутів, то вони формуються у результаті діяльності і взаємодії соціальних спільностей та груп, є похідними від них*1. Важливим елементом соціальної структури суспільства є також соціальні групи.
*1: {Ряд сучасних українських соціологів, зокрема, В. Городяненко, навпаки, вважають провідним елементом соціальної структури суспільства соціальні інститути — економіка, політика, наука, освіта, сім'я, оскільки саме вони зберігають і підтримують існуючі в суспільстві соціальні зв'язки і відносини.}
Таким чином, соціальна структура суспільства має два основних компонента: наявність складових елементів та соціальних зв'язків, що виникають між цими елементами.
Більшість сучасних соціологів у структурі суспільства виділяє ряд окремих підструктур, які і є основними складовими елементами суспільства. Проте ці підструктури є лише відносно незалежними між собою, оскільки як і всі соціальні елементи — складові суспільства - пов'язані між собою відносно стабільними соціальними зв'язками. Підструктури суспільства ґрунтуються на основних формах соціальних спільнот, що діють в суспільстві, і це також наштовхує на думку, що провідними складовими елементами соціальної структури суспільства є саме соціальні спільноти.
Отже, основними підструктурами (елементами) суспільства є:
• соціально-етнічна структура;
• соціально-демографічна структура;
• соціально-професійна структура;
• соціально-класова структура;
• соціально-територіальна структура.
Кожна із названих підструктур характеризується найперше тим, що включає до свого складу відповідні спільності. З іншого боку, кожна підструктура має усі ті самі складові частини, ознаки і характеристики, що й соціальна структура суспільства загалом.
Тобто, усі елементи в соціальних підструктурах так само пов'язані між собою стабільно діючими соціальними зв'язками і відносинами. Потрібно нагадати, що стосунки між усіма суб'єктами соціального життя ґрунтуються на певних цінностях та правилах поведінки (соціальних нормах), що є характерними для даного типу суспільства і відрізняють його від інших. Тому слід зауважити, що соціальні норми, власне як і соціальний контроль, є опорою для соціальної структури суспільства, оскільки вони впливають на характер соціальних зв'язків і відносин, що діють в соціальній структурі суспільства. Важливо також зазначити, що на зв'язки і відносини між складовими соціальної структури суспільства впливають також і соціальні статуси та ролі, мова про які піде далі, тож і вони є підґрунтям соціальної структури суспільства. Тому, загальну схему соціальної структури можна зобразити приблизно так, як показано на рис.
Складність побудови соціальної структури полягає ще й в тому, що у суспільстві є відносини соціальної рівності і нерівності. Типовий приклад — пересічний службовець чи студент прирівнюються законом України за своїми конституційними правами до Президента України, адже Конституція нашої держави передбачає рівність громадян. Разом з тим, абсолютно зрозуміло, що за правами і пільгами ці категорії громадян значно відрізняються між собою. Соціальні ролі і статуси, соціальна рівність і нерівність — питання, що є предметом розгляду наступних підрозділів даної теми.
Рис. 2. Соціальна структура суспільства
3.
Соціальна структура суспільства: основні види та елементи
Суспільство є складною соціальною системою, структурно організованою цілісністю, яку утворюють різні елементи, компоненти, підрозділи. У свою чергу вони теж мають певний рівень організованості й упорядкованості власної структури. Це дає підстави стверджувати, що соціальна структура суспільства є комплексним, багатомірним утворенням.
Соціальна структура суспільства — ієрархічно упорядкована сукупність індивідів, соціальних груп, спільнот, організацій, інститутів, об´єднаних стійкими зв´язками і відносинами.
Іншими словами, це внутрішній устрій суспільства, який складається з відповідно розташованих, упорядкованих елементів, що взаємодіють між собою. Поняття «соціальна структура» охоплює системно-організаційний і стратифікаційний аспекти.
Згідно із системно-організаційним аспектом головний зміст соціальної структури створюють соціальні інститути, насамперед економіка, політика (держава), наука, освіта, сім´я, зберігаючи і підтримуючи існуючі в суспільстві відносини і зв´язки. Ці інститути нормативно регулюють, контролюють і спрямовують поведінку людей у життєво важливих сферах, а також визначають стійкі, регулярно відтворювані їх рольові позиції (статуси) у різних типах соціальних організацій. Соціальний статус є первинним елементом соціальної структури суспільства, що розкриває місце особистості в соціальній структурі суспільства. Він зумовлений професією, віком, освітою, матеріальними статками тощо. Наприклад, структура сім´ї утворюється взаємозалежною мережею позицій: чоловік, дружина, діти; у системі освіти — учитель, учень; в економіці — підприємець, робітник і т. д. Соціальні позиції (статуси) та зв´язки між ними визначають характер соціальних відносин. На основі близькості соціальних статусів, що встановлюють потенційну можливість участі індивідів у відповідних видах діяльності, формуються складніші структурні елементи суспільства — соціальні групи.
Соціальна група — відносно стійка, історично сформована сукупність людей, об´єднаних на основі загальних соціально значущих ознак.
Це поняття є родовим щодо понять «клас», «соціальна верства», «колектив», «нація», «етнічна, територіальна, релігійна та інші спільноти», оскільки фіксує соціальні відмінності між окремими сукупностями людей у процесі розподілу праці та їх результатів. Ці відмінності мають у своїй основі відношення до засобів виробництва, влади, специфіки праці, фаху, освіти, рівня й структури доходів, статі, віку, національної належності, місця проживання, стилю життя тощо.
У кожному суспільстві існує певна кількість соціальних груп, утворення яких зумовлено:
— спільною діяльністю (наприклад, професійні групи, зайняті у сфері політичної, економічної та духовної діяльності);
— спільним просторово-часовим існуванням (середовищем, територією, комунікацією);
— груповими установками та орієнтаціями.
У соціальні групи люди об´єднуються на підставі спільних соціальних інтересів, які зумовлюють їх дії. Формуються вони з представників різних груп залежно від їх становища та ролі в суспільному житті. Оскільки інтереси, скажімо, у робітника і підприємця різняться між собою, то вони реально становлять різні соціальні групи. Але соціальні інтереси груп, формуючись на основі індивідуальних інтересів їх учасників, не замикаються у власних егоїстичних рамках. У процесі соціальної взаємодії індивідів виробляються інтереси груп як цілісності, які є втіленням інтегрованих, спільних інтересів індивідів, що належать до цих груп. Соціальний інтерес групи завжди спрямований на збереження або зміну її становища в суспільстві.
У соціальній структурі суспільства взаємодіють різні за чисельністю соціальні групи. Традиційно їх поділяють на малі та великі.
Мала соціальна група — нечисленна за складом соціальна група, учасники якої об´єднані спільною діяльністю і перебувають у безпосередньому стійкому особистому спілкуванні, що є основою для виникнення як емоційних стосунків, так і особливих групових цінностей і норм поведінки.
Родовою ознакою малої групи є наявність безпосередньо тривалих особистих контактів (спілкування, взаємодія), властивих, наприклад, сім´ї, виробничій бригаді, шкільному класові, колективу космічної, арктичної станцій, спортивній команді, релігійній секті, групі друзів тощо. Мінімальний розмір малих груп — дві особи, максимальний — кілька десятків.
Велика соціальна група — численна за складом група людей, об´єднаних для спільної діяльності, але взаємодія між якими формальніша.
До них можна віднести професійні, демографічні, національні спільноти, соціальні класи.
Соціальна структура суспільства завжди передбачає групування його елементів. Критерієм їх диференціації чи інтеграції є їх позиція щодо певних суспільних ресурсів (влада, власність), виконувані у суспільстві функції (соціальна роль), соціальний статус (ієрархічне місце в суспільстві), єдність культурних норм і цінностей (культурна ідентичність) та ін. Факторів, що визначають структурну організацію суспільства, багато, і їх необхідно брати до уваги. Залежно від критерію виділяють сімейно-побутову, релігійну, соціально-політичну, освітню та інші підструктури суспільства.
Як історичний феномен, соціальна структура суспільства перебуває в постійному розвитку. Його динаміка залежить насамперед від соціальної мобільності елементів соціальної структури.
Соціальна мобільність — міжгрупова або просторова рухливість населення, його здатність (готовність) до соціальних переміщень.
Соціальні переміщення є виявом соціальної мобільності, яка виражається у зміні класової належності індивідів, у переходах з однієї внутрікласової групи до іншої, міграції сільських жителів до міста і навпаки. За напрямом переміщення розрізняють вертикальну соціальну мобільність — посадове, кваліфікаційне зростання чи декваліфікація, перехід до групи та верстви з вищим чи нижчим статусом, і горизонтальну соціальну мобільність — рух між соціально однорідними позиціями й категоріями населення. Обидва види переміщення переплітаються, взаємодіють.
Соціальну мобільність зумовлюють об´єктивні обставини:
— структурні зрушення в економіці;
— зміни характеру й змісту суспільного розподілу праці й відносин власності;
— послаблення закріпленості працівників за соціально та економічно нерівноцінними видами діяльності.
Соціальні переміщення між групами складні, супроводжуються певними соціальними наслідками, найістотнішим з яких є постійна наявність перехідних (маргінальних) верств щодо певних соціальних спільнот.
Соціальна структура ніколи не є простим описом суспільства в «горизонтальній проекції», вона передусім є відображенням соціальної нерівності. Нерівність індивідів і соціальних груп є первинною ознакою соціальної структури. В іншому разі (за рівності, тотожності елементів системи) відсутні підстави для тверджень про суспільну організацію, структуру. Тому соціальна структура суспільства в його «вертикальній проекції» — це ієрархічно організована сукупність статусів, груп, верств, класів (нерівних ресурсів, якими володіє соціальна система).
Факт нерівності, як засвідчує досвід, зумовлює розвиток і зміну соціальної структури. Нерівність людей виявляється у різних аспектах їх буття. Але не все, що різнить їх, є соціально значущим. Про соціальну нерівність йдеться тільки тоді, коли вона за якимось критерієм закріплена інституціально як базовий принцип вертикальної класифікації людей. Наприклад, у простих (досучасних) суспільствах соціально значущими були належність до певного роду, стать, вік, що відповідно трансформувалися в ієрархію родинних, вікових і статевих груп. У сучасному суспільстві кількість класифікаційних ознак істотно зросла. Соціологія соціальну нерівність розглядає як результат соціальної стратифікації.
3.
Поняття соціальної структури суспільства та її елементи. Соціальні спільноти, їх різновиди
Суспільство в соціології розглядається як певна історична, інтегративна та системна цілісність, яка складається з різних підсистем, способів взаємодії та форм об'єднання людей. Центральною проблемою соціології є аналіз та форм соціальної структури суспільства.
Поняття соціальної структури суспільства в науковій літературі розглядається в декількох аспектах.
Соціальна структура суспільства - система взаємозв'язаних та взаємодіючих спільнот або побудова суспільства в цілому. Соціальна структура характеризує різні види соціальних спільнот і відносини між ними. Це, зокрема, соціально-демографічні, класові, соціально-етнічні та інші спільноти. Тому ключовим у розумінні соціальної структури суспільства є поняття соціальної спільноти, соціальної групи.
Соціальні групи - це відносно сталі спільності людей, що склалися історично і відрізняються роллю і місцем у системі соціальних зв'язків суспільства. Соціальні групи виникають .на базі об'єднання людей за певною об'єктивною ознакою та відстоюючи їх інтереси.
Соціальні групи поділяються, на первинні і вторинні. Первинні соціальні групи це такі, члени яких контактують між собою безпосередньо. Ці групи відзначаються стабільністю і згуртованістю, емоційним забарвленням контактів між членами. Їх ще називають малими соціальними групами. До малої соціальної групи соціологи відносять: сім'ю, навчальний чи трудовий колектив - академічну групу, бригаду, сусідів і т.д. Вторинні соціальні групи складаються з окремих малих груп: нація, жінки, колектив вузу і т.д. Вони не можуть забезпечити безпосередніх особистих контактів між індивідами, І які до них включені. Масовість вторинних соціальних груп дозволяє їм істотно впливати на життєдіяльність суспільства.
Соціальні групи формуються в силу певних об'єктивних обставин, а належність до певної групи пов'язана з об'єктивним становищем людей у системі соціальних зв'язків, виконанням певних соціальних ролей.
Кожна людина займає одночасно декілька позицій в суспільстві. Наприклад, мужчина може бути художником, інженером, чоловіком, батьком. Соціальна позиція, яка пов'язана із певними правами і обов'язками, називається статусом.
Американський соціолог Н. Смелзер виділяє статуси, приписані і досягнуті. Приписані статуси - це такі статуси, які інколи вже визначені від народження. Наприклад, расова приналежність, стать, етнічне походження, місце народження, прізвище родини. Досягнутий (набутий) статус визначається тим, що людина здійснила в своєму житті. Статус композитора досягається внаслідок створення нових музичних творів, статус студента - після вступу у вищий чи середній спеціальний навчальній заклад.
Роллю можна називати ту очікувану поведінку, яка обумовлена статусом певної людини. Кожний статус включає ряд ролей. Наприклад, людина, яка має статус викладача по-різному веде себе із студентами, іншими викладачами, з представниками міністерства чи ректором. Сукупність ролей, щ відповідають даному статусу, називається рольовим набором.
В суспільстві існує величезна кількість формальних ролей. Кожна людина може грати різні ролі: студента, спортсмена, члена профспілки, виборця і т.д.
Відомий соціолог Толкотт Парсонс здійснив систематизацію соціальних ролей, виходячи із п'яти основних характеристик:
1) деякі ролі вимагають емоційної стриманості, в той час як інші дозволяють відверте вираження почуттів;
2) деякі ролі приписані, а бувають досягнуті;
3) деякі ролі передбачають спілкування з людьми за формальними правилами, інші дозволяють встановлювати неформальні, особисті відносини;
5) різні види ролей пов'язані з різною мотивацією.
Коли людина стикається з протилежними вимогами двох чи більше несумісних ролей, виникає рольовий конфлікт. Протиречиві вимоги, які пред'явлені однією і тією ж роллю, можуть стати причиною рольові напруги, існує декілька способів подолання рольового конфлікту: вважати деякі ролі більш важливими, ніж інші, розділяти дім та місце роботи, а також свої ролі в них; розряджати конфліктну ситуацію допомагають жарти та гумор.
Виконання певних соціальних ролей і передбачає належність індивідів до тих чи інших соціальних груп чи спільнот.
Найважливішими соціальними спільнотами вважають соціально-етнічні утворення, які виникають на ґрунті історико-географічного походження, культури, і демографічне пов'язані з соціально-біологічною природою людини. З часом з'являються спільноти, пов'язані з розподілом трудової діяльності, зі специфікою соціально-економічного стану, розвитком поселенських утворень. Тому на суспільній арені з'являються такі соціальні зрізи, або соціальні підструктури суспільства: національно-етнічна, соціально-демографічна соціально-професійна, соціально-класова, населенська та інші.
Становлення соціальної групи - це тривалий і складний процес, пов'язаний із усвідомленням свого стану, спільності інтересів, цінностей, формуванням групової свідомості і норм поведінки.
Такі соціальні групи, як соціально-класові спільноти (класи, верстви, соціальні прошарки): соціально-демографічні спільноти (мужчини, жінки, діти, батьки і т.д.); етносоціальні спільноти (нації, народності, племена, національності і етнографічні групи): соціально-територіальні спільноти (місто, село, регіон): соціально-професійні; спільноти (інженери, вчителі, металурги) та інші і формують соціальну структуру суспільства.
2. а ліси 19т-га ліси 46 т-га Тайга 300т-га
3. Пошив фартука на уроке труда
4. з курсу ldquo;Програмуванняrdquo; для студентів 3 курсу спеціальності ldquo;Комп~ютерні системи та мережіrdquo; 7
5. Графическая информация и средства ее обработки
6. відколи В.Ленін не зміг керувати партією і державою
7. Предмет истории государства и права России
8. Ломаная кривая спроса для олигополиста обязательно предполагает- Разрыв в кривой предельного дохода А
9. Лучик Место нахождения- 109652 г
10. кормила дрова и воду в избу носила ЛЕША- печь топила избу мела ВСЕ- работала с утра до ночи
11. человека без хромосомы обнажает лживость масочного карнавала нормальных людей разучившихся понимать и.html
12. Сравнительный анализ текстовых редакторов
13. Концепция трансакционных затрат, природа внутренней и внешней интеграции фирмы- Рональд Коуз и его последователи
14. Московское царство
15. мертвой петли. Полет на дальность
16. Московский государственный университет путей сообщения Воронежский филиал МИИТ ХАРАКТЕРИС
17. Объект исследования это некая объективная реальность независимая от познающего субъекта
18. на тему дополнительного образования детей Автор
19. Реферат на тему- Психотерапія через розвиток в сім`ях де діти мають потребу в допомозі
20. Национальная безопасность Семинарские занятия являются одной из важнейших форм самостоятельной рабо