Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
ім. І. І. Мечникова
частина 1
Філософські концепції культури
складені старшим викладачем
затверджені засіданням кафедри
21 червня 2002 р., протокол № 9,
засіданням Вченої ради
філософського факультету
21 червня 2002 р., протокол № 10.
ЗМІСТ
Вступ. 1. Специфіка філософського вивчення культури.
2. Місце питання про культуру в історії філософії.
Розділ І. Основні філософські концепції культури.
людини у світ культури.
опосередковує стосунки людини й світу.
потреби й бажання. Культура як система форм реалізації
біологічних потреб і бажань.
Культура – это итог всех достижений отдельных
лиц и всего человечества во всех областях и по всем
аспектам в той мере, в какой эти достижения
способствуют духовному совершенствованию
личности и общественному прогрессу.
А. Швейцер
ВСТУП
Тема “Філософія культури” посідає сьогодні важливе місце в загальному курсі філософії для гуманітарних факультетів з огляду перш за все на те, що культура поступово стала чи не головною ділянкою філософських міркувань, і зрозуміти основні проблеми сучасного філософування навряд чи можливо без чіткого усвідомлення сутності культури як такої. У загальному обсязі навчальних годин авторського курсу “Філософія” (72 години) ця тема забирає 6 годин (4 лекційні і 2 семінарські). Зважаючи на змістовну й методичну важливість цієї теми, що з нею сьогодні пов’язане розглядання багатьох філософських проблем, ці методичні рекомендації виявляються конче необхідними. Вони мають за мету допомогти студентам не тільки орієнтуватися у безлічі визначень культури, а насамперед вирізняти суто філософський підхід до її аналізу і розібратися у різних аспектах розглядання культури в межах філософського її вивчення.
Методичні рекомендації “Філософія культури” містять у собі коротке викладення певних теоретичних положень щодо культури, пояснення і рекомендації щодо їхнього осмислення та читання і розуміння першоджерел, передбачених програмою курсу філософії, контрольні питання, невеличкий бібліографічний список. Вони можуть стати деякою підставою для вивчення теми “Філософія культури” навіть самотужки.
СПЕЦИФІКА ФІЛОСОФСЬКОГО ВИВЧЕННЯ КУЛЬТУРИ
Культура є способом людської життєдіяльності, що надає людині, як соціальній істоті, можливість оволодівати такими надбіологічними механізмами і формами діяльності, поведінки, спілкування, що уможливлюють відтворення і змінювання соціального життя в усіх його основних проявах. Людина стає людиною тільки на підставі оволодіння цими механізмами і формами, а тому культуру ще визначають мірою людського в людині. Культура має багато вимірів і різноманіття проявів, що стають предметом вивчення в межах гуманітарного знання. Студенти-гуманітарії, як фахівці, зазвичай мають справу з будь-яким проявом культури, окремим конкретним результатом людської діяльності, досліджуючи основні риси і закономірності існування цього результату. Треба чітко розрізняти філософський підхід до аналізу культури і конкретно-науковий, що реалізований в гуманітарних науках. Явища культури вивчаються етнографією, археологією, соціологією, історією, релігієзнавством, мистецтвознавством, лінгвістикою тощо. При цьому кожна з гуманітарних наук розглядає певні прояви культури, маючи предметом свого вивчення специфічний аспект культури, що визначений конкретними цілями й інтересами даної ділянки знання. Зокрема, етнографія вивчає характерні риси повсякденного побуту народів, що складають разом з мовою найважливіші особливості етносів. Лінгвістика вивчає мову, даючи їй визначення і розглядаючи процеси її формування й розвитку, функціонування її у суспільстві. Мистецтвознавство вивчає результати митецької творчості людина – витвори мистецтва, аналізуючи змістовні й формальні їхні особливості. Таким чином, конкретно-науковий аналіз культури подає її у емпірічно-розчленованому вигляді, коли визначенню та вивченню підлягають окремі прояви культури.
Студентам відомо, що вже в межах наукового пізнання реалізується спроба цілісного теоретичного погляду на культуру – його здійснює наука культурологія. Її завданням є визначення сутності культури, аналіз структури культури, виділення основних її елементів, певних закономірностей розвитку. Від такого підходу до вивчення культури треба відрізняти суто філософський підхід. Студентам треба згадати те, що їм вже відомо з вивчення попередніх тем курсу філософії: він реалізується завжди в системі світоглядного ставлення, коли людина намагається осмислити світ як ціле і вписати себе у нього, встановивши свої стосунки з ним і з усіма його частинами.
В межах такого ставлення філософія розглядає культуру як таку, визначаючи її сутність, виявляючи її місце у світі всього сущого, встановлюючи взаємозв’язки людини й культури, культури й природи, фіксуючи ролі і функції культури у житті людини і суспільства, пов’язуючи це розглядання із вирішенням головного філософського завдання – пошуками граничних засад світу, передумов можливості буття усього сущого та людського пізнання – тобто перш за все розкриваючи смисл культури. Філософія відкриває значущість культури як безумовної основи людського перебування у світі. Тому філософський розгляд культури як певної частини світу в її суттєвих ознаках є методологічним підґрунтям для усіх можливих конкретно-наукових досліджень окремих проявів культури. З цього випливає, що ґрунтовне знайомство студентів з філософією культури може створити теоретичне підґрунтя для професійної роботи в ділянці гуманітарного дослідження.
Контрольні питання
МІСЦЕ ПИТАННЯ ПРО КУЛЬТУРУ В ІСТОРІЇ ФІЛОСОФІЇ
Прислухання до мови допомагає зануритись у глибину значень, що їх прагне відкрити філософ. Тому слід звернутись до перших вживань слова “культура”, щоб аналіз певних контекстів використання цього слова відкрив напрями для пошуку суті культури як такої.
Первісне значення слова “культура” сягає латинського colo, colui, cultum – обробляти, вирощувати, шанувати, поважати ( agrum colĕre – обробляти землю, deum colĕre – шанувати бога). Поступово воно набувало нових обертонів значень, і культура стала розумітися ще за античні часи як “вихованість”, як результат “обробки” людського розуму шляхом навчання. Вперше в такому значенні слово “культура” було використано давньоримським оратором і філософом Цицероном у праці “Тускуланські рукописи” (45 р. до Р. Х.), де філософія подається як культура розуму, бо філософські розмисли, за думкою автора, формують глибокий розум. Подальший розвиток значення слова “культура” пов’язаний із формуванням у межах середньовічного феодального суспільства міського устрою життя, коли “культура” розумілася як ознака життя міста. Доба Відродження додала слову “культура” значення ознаки особистої досконалості. Поступово культура усвідомлюється як усе, що створено людиною, на відміну він природнього.
Слово “культура” увійшло до наукового обігу, вже маючи термінологічний статус у філософії, у другій половині ХVІІІ століття. Тоді філософія розглядала культуру в контексті інших питань, пов’язаних перш за все із проясненням засад і закономірностей історичного розвитку людського суспільства. Культура була потрактована французьким просвітництвом ХVІІІ століття як сукупність досягнень суспільства у галузі суспільного устрою, створенні політичних інституцій, у галузі науки й мистецтва, і “культурність” визначалася як критерій суспільного поступу і полягала у розумності зазначених досягнень.
Поступово в європейській філософській думці формується уявлення про культуру як про сферу духовної свободи людської суб’єктивності, про світ справжнього, автентичного існування людського духу, що протистоїть природному існуванню, скутому необхідністю, та соціальному буттю, повному суперечностей та конфліктів. Німецька класична філософія, що надала такого розуміння культури, аналізувала різні форми життя духу: моральну, естетичну, філософську свідомість – як способи реалізації істинно людського буття у світі культури. Німецька філософія проаналізувала різні форми культури (міфологію, мистецтво, релігію, науку, філософію), побачивши у певній послідовності їхнього розташування в історії деяку єдину лінію духовного становлення людства.
У ХХ столітті культура стає окремим предметом філософського вивчення. Філософія починає пошук єдиних засад культури, вбачаючи у цьому на початку століття чи не головне своє завдання. Культуру стали розуміти як характерний для людини спосіб життєдіяльності, що має своїм результатом продукти матеріального й духовного виробництва, систему норм і правил діяльності і комунікації, систему цінностей, символічних форм, соціальних інституцій і установ тощо.
Контрольні питання
РОЗДІЛ І. ОСНОВНІ ФІЛОСОФСЬКІ КОНЦЕПЦІЇ КУЛЬТУРИ
Тепер вже може стати зрозумілим, що культура як спосіб людської життєдіяльності має багато вимірів – діяльнісний, аксіологічний, символічний, нормативний, комунікативний тощо. Тому навіть в межах єдиного філософського підходу до її вивчення можуть бути сформованими різні розуміння її сутності і смислу, коли філософи-автори концепцій культури можуть шукати її сутнісні ознаки у цих різноманітних вимірах і саме тому визначати її сутність, виявляти її смисл та призначення неоднаково. Увазі читача пропонується така низка філософських уявлень про культуру, що в кожному з них виділяються різні своєрідні її риси як суттєві. Треба усвідомити, що кожна з цих концепцій не усуває, не заперечує інші, а відкриває для осмислення такий вимір культури, що його просто не бере до уваги решта концепцій. Тому, якщо мати за мету сформувати повноцінне й більш цілісне уявлення про культуру, треба брати до уваги всі філософські вчення, що з’ясовують її сутність і смисл.
Контрольні питання
1. Чому в межах філософського підходу існує багато концепцій культури?
Вже первісне значення слова “культура”, що походило від “обробляти”, зазначало єдність людської діяльності і культури. Не оброблена людиною земля разом з усім, що на ній само собою росте, – це природа. Оброблений ґрунт і рослина, що вирощена на ньому людиною, – це культивована природа. Людська цілеспрямована діяльність є підставою для виникнення й розвитку культури. Культура формується як результат людського активного ставлення до світу. Що саме стає результатом діяльності людини?
Розглянемо наведений хрестоматійний приклад: вирощену культурну рослину. По-перше, ця рослина й є певний конкретний результат системи людських дій щодо неї самої, ґрунту і т. ін. То ж культура є перш за все системою фактичних результатів людської діяльності: рослин, речей, технічних приладів, наукових трактатів, мистецьких витворів тощо. Вони створюються людиною задля задоволення багатьох різноманітних матеріальних й духовних потреб і складають собою цілий світ людського існування.
Але результатом обробки ґрунту стає й ще дещо, що ми також маємо залучити до культури. Якщо уявити собі ситуацію, коли людина вперше намагалася виростити культурну рослину, буде очевидним, що вона тоді ще не знала, як само це треба робити. Й довгим шляхом випробовувань шукала вона певні дії, необхідні для вирощування цієї рослини: як орати, як поливати чи осушувати, як сапати. Отже людина наслідком цілеспрямованої діяльності мала не тільки рослину, а й певну систему механізмів діяльності, що надавала можливості зазначеної мети досягти.
Життя людини у суспільстві вимагало регулювання її поведінки та відносин між членами певної спільноти, щоб усунути приводи для конфліктів при реалізації по-різному спрямованих людських інтересів і потреб. Так формувалася культура як система норм і правил поведінки, діяльності і спілкування.
Як вже зазначалося, слово “культура” використовувалося вперше не тільки у аграрному контексті, а й у значенні “вшанування бога”, що відбувалося під час здійснення ритуалу, культу. Слово “культура” має своїм коренем саме “культ”, і треба усвідомити, які саме результати сакрально-культової діяльності давньої людини складали собою культуру.
Згадайте з попередніх тем курсу, що людина під час ритуалу зверталася до бога, щоб відшукати певних стійких засад свого існування у світі, щоб запобігти руйнуванню космічного ладу чи відновити вже зруйнований космос. Культ надавав можливості людині вирішити найважливіші світоглядні питання зв’язку всього сущого, місця людини у природному цілому. Віддаючи пошану богу, людина виходила за межі свого повсякденного існування, тобто за межі вирощених рослин і створених речей, за межі системи механізмів практичної діяльності. Виходила у світ вищих цінностей та ідеалів, щоб обґрунтувати своє існування, життя всього світу і підтримати космічну цілісність. Отже результатом такого виду діяльності людини ставала культура як система цінностей та ідеалів, тобто як певна смислова реальність, в межах якої людина стає по-справжньому людиною й існує як людина, виміряючи своє буття вищими духовними смислами.
Таким чином, людина на підставі цілеспрямованої діяльності творить культуру, тобто створює речі та ідеї, засоби пізнання, механізми, норми і правила життєдіяльності і комунікації, систему цінностей і ідеалів тощо. Тому цілеспрямовану діяльність людини й визначають підставою для формування і розвитку культури.
З іншого боку, культуру слід розглядати як передумову здійснення людської діяльності, оскільки ця діяльність можлива як осмислена, цілеспрямована, тобто суто людська тільки за умов оволодіння людиною накопиченими людством нормативами, правилами, методами і механізмами, тільки за умов здійснення її в системі духовно-ціннісних координат. Тільки існуючи у культурному вимірі, засвоюючи цінності, правила, норми, форми діяльності людина стає людиною.
Контрольні питання
вона виростала з культу, а не тільки з обробки ґрунту?
Чому?
Філософія описує механізми зв’язку людини в процесі діяльності з результатами діяльності, з іншими людьми, зі світом культури в цілому, що забезпечують єдність, безперервність існування культури, – опредметнення і розпредметення.
Людська діяльність зазвичай спрямована на задовольняння певних потреб, що виникають за конкретних умов життя людини. Усвідомив потребу, що виникла, людина формулює мету своєї діяльності, обирає засоби досягнення цієї мети – тобто в людській свідомості народжується задум, певна ідея, що її вона й стане втілювати в результаті своєї дії. Створюючи предмет, людина, таким чином, здійснює свою ідею, свій задум, тобто опредметнює його. Опредметнення й є перш за все процес втілення задуму в предмет.
Але цим зміст даного процесу зовсім не обмежується. Реалізуючи суть свого задуму, зміст суб’єктивного наміру, людина втілює в предмет свої здатності, знання, уміння. Тому в кожному створеному людиною предметі не тільки присутні функціональні, естетичні, економічні та ін. характеристики предмета, а й відбиті індивідуальні риси самої людини, що ніби то перейшли у витвір її розуму і рук. Здійснюючи творчу діяльність, людина реалізує себе саме як людина, бо така діяльність є найбільш суттєвою її ознакою. Тому у витворі втілюється й родова сутність людини.
Опредметнення, таким чином, будемо розуміти як процес втілення в предмет, що його створює людина, певного задуму людини, її індивідуальних здатностей, знань, умінь, а також сутнісних сил людини як такої. Результатом здійснення опредметнення стає те, що створений предмет виступає носієм соціокультурного смислу, включається до людського ціннісного світу. Крім того, діяльність опредметнюється і в характеристиках людини-творця, оскільки, змінюючи світ, створюючи дещо нове, людина змінює й саму себе, розвиваючи свої вміння й здатності.
Розпредметнення – процес опанування людиною якостей, сутності предмета шляхом його пізнання та використання. Оскільки у предметі втілені задум, індивідуальні й родові ознаки людини, остільки розпредметнення виявляється розкриттям, по-перше, задума, ідеї, що були покладені в основу створення предмета; по-друге, індивідуальних особливостей автора-творця предмета; по-третє, родової людської сутності, що полягає, зокрема, в активному творенні, у здійсненні цілеспрямованої, свідомої діяльності. Людина, використовуючи предмет, може розкрити втілений у ньому людяний смисл, бо той, хто створив його, передбачив певні форми і способи людської поведінки щодо нього. Предмет, що є носієм культурного смислу, стає чинником формування людяності через перетворення форм людської поведінки щодо цього предмету на спосіб його існування. Розпредметнення, таким чином, стає засобом формування в людині її людської соціокультурної сутності, бо вона оволодіває цими передбаченими формами дії зі створеним предметом. Розпредметнення розкриває людський смисл освоєного предмета, що саме в такому значенні функціонує у ціннісному світі, світі культури, наповнює людські здатності предметним змістом, встановлює незримі зв’язки поміж людьми – творцями культури і споживачами створеного. Використовуючи предмет, споживач відкриває не тільки характеристики предмета, але й особливості творця, що втілені в цьому предметі, і у такий спосіб вступає з ним у духовно-смисловий зв’язок, що утримує людину в культурному просторі, надаючи його існуванню ціннісно-смисловий вимір. Процес розпредметнення часто містить у собі елементи опредметнення, бо той, хто вживає створену річ, не тільки розкриває ті смисли, що закладені в неї, а й іноді додає дещо зі свого розуміння і досвіду до цих смислів. У такий спосіб річ збагачує (чи зменшує) свій смисловий зміст і зберігає його для подальших розпредметнень.
Культура зберігає свою безперервність завдяки нескінченному ланцюжкові розпредметнень-опредметнень, що складають зміст внутрішньої динаміки її життя.
Контрольні питання
Культура є не тільки сферою формування людських смислів, а й сукупністю форм акумуляції соціального досвіду людини і механізмів трансляції цього досвіду, що забезпечує відтворення соціального життя. Тим механізмом, що через нього відбувається накопичення, зберігання і трансляція людського досвіду, вираженого у соціально організованих стереотипах, є культурна традиція. Людство накопичує певні знання, зразки, стереотипи діяльності, програми поведінки, нормативи і правила комунікації та передає прийдешнім поколінням збережені традицією форми колективного життя задля відтворення цих форм майбутніми людськими колективами, що робить культуру безперервною. Традиція уможливлює передавання акумульованого колективного досвіду життя соціальних груп, що забезпечує стабільність соціального існування. Традиція виконує функції засобу соціалізації людини, бо зберігає не тільки певні навички діяльності, але й усю систему соціальних відношень навколо цих навичок. Культурна традиція також виконує функцію механізму, що інтегрує соціальну цілісність, бо уможливлює відтворення певних соціальних відношень і соціально організованих стереотипів людської діяльності та елементів у структурі соціальних норм.
Студентам треба звернути увагу на відмінність існування традиції у традиційних і посттрадиційних суспільствах. У традиційних суспільствах схеми людської діяльності, засоби кодування соціальної інформації, стандарти поведінки та ін. відтворюються шляхом безпосереднього їхнього наслідування, внаслідок чого традиція консервується і не припускає новацій. У посттрадиційних суспільствах традиція реалізується завжди через створення нового, що має загальний зміст і значущість. Формування нових цінностей, програм життєдіяльності не може відбуватися без опертя на культурну традицію, що стає неодмінною умовою розвитку культури.
Контрольні питання
1.2 Культура як система цінностей
Звернімося до розуміння культури представниками школи неокантіанства, що на початку ХХ століття намагалися відкрити певні єдині основи культури, вбачаючи саме в культурі сферу істинно людського існування.
Представники Фрайбурзької (Баденської) школи неокантіанства, вирішуючи традиційну для тогочасної філософії проблему обґрунтування теоретичного пізнання й розрізняння методів природознавства і гуманітарних наук (як писав один з них, Г. Рікерт, “наук про природу” і “наук про культуру”), зіткнулися з необхідністю визначення культури, що, за їхньою думкою, виступає об’єктом гуманітарного знання. Засновник Фрайбурзької школи неокантіанства В. Віндельбанд, його наступник Г. Рікерт сутність культури вбачають у цінностях як загальних значущостях, що виступають метою пізнання і створюють певний нормативний план усіх функцій культури.
Придивімось до праці Г. Рікерта “Науки про природу і науки про культуру”, де в першому розділі з’ясовується сутність культури та її відмінність від природи. Автор розрізняє природу і культуру за ознакою причетності/непричетності до них людської діяльності. Те, що росте само собою, без втручання людини, – природа. Те, що виростає та з’являється у світі на підставі цілеспрямованої діяльності людини, – культура. Рослина, що виростає внаслідок обробки ґрунту, розуміється як культурна рослина.
Але цього ще недостатньо, щоб відкрити таємницю культури. Рікерт запитується, а задля чого людина виробляє речі? Й відповідає: задля того, щоб вони втілювали певні цінності. Створені людською діяльністю речі саме тоді мають статус культурних явищ, коли є носіями загальнолюдських цінностей. Але, сказавши таке, Рікерт навряд чи розв’язав завдання, бо тепер він опинився перед дуже складною проблемою, що він її намагається вирішити. Це проблема онтологічного статусу цінностей, їхньої природи. Адже треба зрозуміти, як і де існують цінності, що визначають собою речі як культурні феномени.
Рікерт зазначає, що про цінності взагалі не можна говорити, що вони існують чи що вони не існують, а треба говорити, що вони мають значення. Як все це розуміти? Справа у тому, що традиційно розрізняють об’єктивне існування, скажімо, речей, та суб’єктивне існування психічної реальності. Чи мають цінності такий вид існування, як речі чи як психічна реальність? Рікерт заперечує, й насправді цінності не є у такий самий спосіб, як є речі, але вони і не є у такий спосіб, як є психічні переживання в людині. Бо вони, за Рікертом, не є суб’єктивними, а в деякому сенсі об’єктивні, бо мають загальнолюдське значення. Виходить, що у світі є певний шар існування, що розглядається не як буття, а як особливий світ трансцендентних значень. Там і перебувають цінності, що мають загальнолюдську значущість. Скажімо, цінності “бути прекрасним”, “бути істинним”, “бути добрим”, “бути зручним”, “бути справедливим” є загальнолюдськими. Кожна людина може наповнювати ці цінності конкретним змістом, але їхній загальний зміст зберігає значення для усіх.
Рікерт розрізняє конкретні речі як носії цінності і цінності самі по собі, задля чого називає речі, що втілюють загальні цінності, благами.
Почавши із протиставлення природи і культури, Рікерт підкреслює, що це протиставлення не може бути абсолютним, бо культура – це не окремий від природи світ, а це новий – ціннісний – вимір світу. І природнє також може мати значущість, цінність для людини, і це означає, що людина може включати природу до ціннісного світу людських смислів. Одна й та ж сама річ може виявлятися як факт культури, а може розглядатися як факт природи, залежно від того, чи беремо ми до уваги її цінність. Якщо ми не зважаємо на ціннісний аспект речі, вона є просто частиною природного світу: стіл без врахування його цінності стає фізичним тілом, сукупністю молекул й атомів. Але коли ми шукаємо цінності в речах, ми нібито переносимо їх до ціннісної реальності, залучаємо до світу культури, і тоді вони відкривають нам свої смисли: стіл стає благом, що виражає певну цінність. Бо культура, за Рікертом, є сукупністю об’єктів, що пов’язані з загальнозначущими цінностями і виплекані заради цих цінностей.
Контрольні питання
1.3 Культура як символічний універсум
Представник Марбурзької школи неокантіанства Е. Касірер трактує культуру як певну систему символічних форм, що слугують апріорними умовами можливості будь-якого пізнання, бо становлять собою формальний синтез чуттєвої багатоманітності.
Звернімось до двох фрагментів з праці Касірера “Опыт о человеке. Введение в философию человеческой культуры”, що надруковані у хрестоматії “Мир философии”. Там йдеться про специфіку людського сприйняття, що, за Касірером, полягає в опосередкованості бачення світу символічними формами. Людина, як і тварина, має систему рецепторів, що дозволяють сприймати інформацію, і систему ефекторів, що зумовлюють відповідь на подразнення. Але дія цих двох систем в людини й тварини відмінна. Тварина безпосередньо сприймає сигнал і безпосередньо реагує на нього. В людини всі ці процеси протікають значно повільніше. Бо в людини, як пише Касірер, поміж рецепторами і ефекторами міститься ще одна система – символічна. Людина ніколи не сприймає інформацію про світ безпосередньо, її бачення – не відображення того, як світ існує сам по собі, об’єктивно. Людське бачення світу оформлюється символічними формами, що стоять поміж індивідуальною свідомістю і світом, впливаючи на те, як само людина буде сприймати дійсність. Тобто не відбувається так, нібито людина безпосередньо бачить те, що є, і так, як воно є (так вважати заборонив ще Кант, що наполягав на опосередкованості людського пізнання системою апріорних форм свідомості), а потім, щоб виразити своє бачення, використовує певні символічні засоби. Ні, категорично ні, бо Касірер має на увазі дещо протилежне і більш складне: створені протягом історії загальнолюдські символічні форми визначають для людини, як само вона побачить дещо, що саме із реальності відкриється людині при використанні певної символічної форми – міфологічних образів, релігійних символів, наукових понять тощо.
Щоб зробити яснішою цю дуже важливу ідею, розглянемо простенький приклад. Росте дерево, що має якісь об’єктивні ознаки, риси. Теза Касірера означає, що ми ніколи не бачимо ці ознаки дерева, як вони є самі по собі. Бо ми завжди сприймаємо його через певну символічну систему. Наприклад, подивимось на дерево крізь систему понять фізики, скажімо, механіки. Що ми побачимо, дивлячись на конкретний предмет? Тільки те, що дозволяють побачити поняття механіки: тіло, що на нього впливають сили, а тому вона отримує прискорення й рухається з певною швидкістю. Все. Дивлячись на дерево через таку символічну систему (поняття механіки), побачити іншого неможливо. А тепер замінимо систему символів, використаємо поняття ботаніки. Що побачимо, дивлячись на той самий предмет? Вже не тіло, що рухається, а живу рослину, що занурена коріннями в глибини ґрунту, де бере земні соки й переносить їх через свої “судини” до усіх частин свого організму, до усіх листочків, що під сонячними променями через фотосинтез дають світові кисень і т. ін. Отже наше бачення змінилося через заміну символів, що опосередковують відносини людської свідомості і світу. Символи можуть весь час замінюватись, але єдиного, чого не може людина, – це бачити світ неоформленим, без використання символічних засобів. Тому Касірер визначає сутність людини як Homo symbolicus.
Касірер виділяє складники символічного універсуму, трактуючи його як світ культури: міфологія, релігія, наука, мистецтво, мова, – стверджуючи, що всі вони мають свої граматики, тобто певні закони зв’язку символів у кожній із зазначених систем. Цей символічний універсум, що створювався і створюється протягом всієї історії людства, і є культура.
Контрольні питання
1.3.1 Мова як універсальна символічна система, що
опосередковує стосунки людини й світу
Касірер зазначив, що мова є універсальною символічною системою, що визначає людське світобачення, бо вона використовується в усіх сферах людськоі діяльності. Знов треба не поспішаючи вдуматися в це твердження. Не йдеться про те, що людина спочатку створює певне бачення світу (без використання мови), а потім використовує мову як засіб вираження своїх думок, як засіб спілкування. Сказане треба розуміти інакше: саме мова стоїть поміж свідомістю і світом, коли свідомість створює певне уявлення про світ. Мова – активний чинник смислоутворювання, вона впливає на те, а як само ми побачимо світ.
Також не слід розуміти ці слова як такі, що мають відношення до проблеми походження мови. Йдеться про ситуацію, коли мова вже є, а людина народжується і приходить у світ, де мова є, і починає опановувати мову. Поступово мовна структура починає формувати світобачення. На підставі такого загальнофілософського твердження легко, мабуть, дійти висновку, що різні мови зумовлюють різне світобачення, як це зробили американські вчені Е. Сепір і Б. Ворф, що у 30-ті роки ХХ століття створили теорію лінгвістичної відносності.
Звернімось до прикладів, що мають продемонструвати відмінності у баченні світу носіями різних мов, що спричинені саме відмінностями мов. Хрестоматійний приклад, відомий усім: українська мова має одне слово-іменник “сніг”, й аби виразити різні ознаки снігу, пропонує багато слів-прикметників (білий сніг, яскравий сніг, брудний сніг і т. ін.); а в чукотській мові існує чи не 72 самостійних слова, що називають різні “стани” снігу як самостійні речі. Виходить, що носій української мови бачить сніг не так, як носій чукотської мови, бо один, використовуючи мову, звик вважати, що є в світі одна річ, що має різні ознаки, а інший на підставі своєї мови звик вважати, що у світі є 72 різні речі. Отже ці дві людини, представники різних культур і різних мов, структурують світ по-різному: один на речі й ознаки, а інший – на різні речі. А зумовлена ця відмінність світобачення структурою мови: чи іменник+прикметники, чи тільки іменники.
Ще один приклад. Європейські мови надають можливість використати при розмові займенники 1 особи однини по відношенню до себе (я) і 2 особи однини по відношенню до співрозмовника (ти або Ви). А японська нормативна мова не дозволяє скористатися таким слововживанням, там про себе і співрозмовника можна висловлюватися, тільки використовуючи описові звороти (пор. у російській: ваш покорный слуга), причому до себе – такі, що дещо принижують власну значущість, а до свого, скажімо, гостя – такі, що підвищують його значущість. Як можна проінтерпретувати цей культурний факт в межах не лінгвістичного, а філософського розуміння? Конструкції, де обов’язково вживається “Я”, привчають свідомість людини вважати своє “Я” чимось таким, що не може бути усуненим, більш того, певною точкою відліку, певним центром, з якого випливають всі смисли для людини. Це відповідає антропоцентричній культурі Європи, що формувалася, саме стверджуючи людську самосвідомість (Я) абсолютною підставою для пізнання і взагалі усіх видів діяльності. А мовні конструкції, що не використовують “Я”, відповідають космоцентричному світобаченню Сходу, і впливають на формування в людини звички бачити себе у світі як невід’ємну частину, де головне й абсолютне – це не Я, а космос.
Таким чином, мова як система символічних форм, що у їхній ролі можуть виступати усі мовні одиниці: фонеми, морфеми, слова, граматичні відношення й зв’язки, – виконує певну регулятивну функцію, впливаючи на світобачення людини та її дії у світі.
Контрольні питання
1.3.2 Гносеологічний і онтологічний статус картини світу
Усі наведені розмисли дають підставу побачити дещо у незвичному аспекті проблему існування картини світу, що є системою певних узагальнених уявлень про світ. Якщо не полишати простору Касірерівської думки, то можна показати, як різні символічні форми, що характерні для конкретної соціокультурної ситуації, впливають на зміст і “вигляд” картини світу певної історичної доби.
Коли філософія говорить про картину світу, не йдеться про якісь індивідуальні уявлення про світ, що їх, звісно, має кожна людина. Ми маємо розуміти, що картини світу створюються в межах культури наукою, релігією, міфологією, мистецтвом, філософією тощо і щодо індивідуальної суб’єктивності є чимось об’єктивним, що вже існує і є предметом сприйняття людини і певною підставою для формування власного світогляду. Існує, скажімо, загальнонаукова картина світу доби Нового часу чи загальнонаукова картина світу посткласичного періоду, і вони відрізняються одна від одної через те, що для їхньої побудови використані різні символічні засоби, тобто, в даному разі, різні наукові поняття, закони і т. ін. Світ виглядає по-різному в цих картинах світу, навіть фізичний рух описаний в них по-різному (бо посткласична картина світу вже знає, що є рух на рівні мікросвіту, а класичній картині світу відомий тільки рух макротіл, що для його пояснення достатньо класичної механіки Ньютона, не здатної пояснювати рух елементарних часток).
Картина світу представляє певне бачення світу, тому її можна розуміти як форму фіксування інформації про світ. Отже вона має гносеологічний статус, виступаючи формою пізнання світу. Але створена символічними засобами культури картина світу і є тією реальністю, що в ній по-справжньому живе людина. Якщо людина не може відображати у своїх уявленнях світ, як він є сам по собі, вона може свідомо існувати тільки в тих оформлених апріорними символічними формами картинах, що сама їх створює. Таким чином, виходить, що картина світу має онтологічний статус, бо є світом життя людини.
Контрольні питання
Людина – істота біосоціальна: вона має природний організм, біологічні потреби й бажання, але водночас вона є представником соціуму, бо існує в багатоманітних суспільних відношеннях, підпорядковує своє життя соціокультурним механізмам і правилам, що регулюють її життєдіяльність. Існує точка зору на культуру як на таку систему табу і нормативів, що формувались за умов первісного існування людини з метою обмежити природні бажання і потяги і у такий спосіб досягти врегульованості відношень всередині архаїчного колективу. Дослідники системи відносин у архаїчних колективах зазначають, що завдання збереження життєздатності общини потребувало статечного підпорядкування нормативам поведінки і системі заборон усіх членов общини. Зокрема, французький етнолог К. Леві-Строс стверджує, що культурне життя людини розпочалося після встановлення табу на інцест (кровозмішування), коли архаїчна людина усвідомила, що родинно-шлюбні відношення мають обов’язково підлягати певному соціальному контролю і нормуванню. Також були підстави для формування певної системи табу на вживання в їжу деяких продуктів харчування, що розподілялися за умов їхньої недостатньої кількості, а тому цей розподіл ї вимагав суворої регламентації. Формування системи таких табу (на інцест, на канібалізм, на вбивство представника свого роду), що регулювали відношення поміж членами колективу, було важливим елементом процесу становлення культури як надприроднього світу життя соціальної людини.
Свого часу засновник психоаналізу З. Фройд пояснював виникнення культури як системи табу необхідністю регулювання людської поведінки, бо людина має вроджені природні бажання, потяги і потреби, що їхня безконтрольна реалізація неможлива за умов соціального життя архаїчного колективу. За Фройдом, тим феноменом, що сприяв виділенню людини з тваринного світу, було сумління. Пралюди скоїли перший гріх: діти з причин сексуального суперництва вбили свого батька (внаслідок дії так званого Едіпова комплексу, коли син має вроджений сексуальний потяг до матері і у зв’язку с цим вороже ставиться до батька). Цей злочин був ними усвідомлений, і вони пережили каяття, зорганізувалися в екзогамний рід, у межах якого спиралися не на вроджені бажання, а на табу, що їх мали витіснити, – тобто сформували в собі здатність до соціального життя. Культурні заборони виникають з метою витіснення природних бажань, що має створити надприродні засади людського існування і поведінки, коли вона буде спиратися не на біологічні потяги, а саме на соціокультурні регулятиви. Опанування людиною цими нормами і заборонами перетворювало її на “культурну” істоту, що вирізнялася серед усіх живих істот саме цією соціокультурною регламентацією свого життя і діяльності.
Представник неофройдизму Е. Фромм також пов’язував сутність культури із формуванням надприродних регулятивів людського життя, розуміючи біосоціальність людини. Але він не дотримувався думки свого попередника, нібито культурні норми, заборони і накази здатні відмінити вимоги біологічної природи людини, протистояти природнім потребам і потягам людського організму. Він вважав, що соціокультурні правила життєдіяльності виконують щодо біологічних бажань радше функцію формування, бо уможливлюють їхню реалізацію в “культурних” формах. При цьому виявилося, що саме культура, її зміст і характер відкриває шляхи до проявів деяких від природи притаманних людській психіці потенцій (цей феномен детально проаналізований на прикладі культурної ситуації Германії, що дозволила, за Фроммом, відбутися й оформитися деяким вродженим агресивним потягам Гітлера).
Мабуть, він правий. Попереднє, фройдівське розуміння відношень між культурним і природнім в людині встановлювала певний розподіл між цими сферами, і виявлялося, що неначе можливі суто “культурні” і суто “природні” прояви людини. Але ж такого немає! Всі прояви біологічних бажань і потреб завжди здійснюються в певній культурній формі. Навіть тоді, коли ми цього не усвідомлюємо і пояснюємо форму нашої поведінки і дії власне біологічними підставами. Причому, як свідчать приклади, у різних культурних традиціях одна й та ж біологічна потреба виражається у різних культурних формах. Наприклад, існують різні національні кухні, що пропонують не тільки перелік певних страв, але й деяку філософію вживання їжї, і ми бачимо, що навіть така найприродніша потреба реалізується по-різному в різних культурах. Чи така біологічна подія, як народження жінкою дитини, – чи вона відбувається “окремо” від культурних норм? Й тоді, коли форми дії людини в цій ситуації пояснюються суто біологічними підставами, прискіпливий роздум відкриє культурні основи певних вимог і норм. Скажімо, ми звикли, що з точки зору здоров’я, зручності для жінки і дитини, жінка народжує лежачи на спині. Але є такі культури, де те ж саме відбувається у позі “карачки”, причому пояснення аналогічне – цього потребує організм. Але ж очевидні саме соціокультурні підстави для таких форм поведінки, інакше чому б відрізнялися ці форми у різних культурних традиціях. Отже ці приклади доводять: культура є певною системою форм, що в них проявляється біологічне.
Контрольні питання
Таке розуміння культури сходить до вчення про архетипи колективного несвідомого представника психоаналізу (“глибинної психології”) К. Г. Юнга. Психоаналітична концепція психіки стверджує, що під рівнем свідомого психічного перебуває глибинний рівень несвідомого, що про нього нашому свідомому Я невідомо. Юнг вважав, що особисте несвідоме, що формується протягом життя особистості на підставі досвіду її власних вражень, грунтується на більш глибинному рівні колективного несвідомого, притаманному психіці усіх людей. Цей шар колективного несвідомого являє собою систему архетипів. Юнг по-різному визначає архетипи: як вроджені психічні формальні структури, що умовжливлюють сприйняття, як схеми, що за ними створюються усі конкретні психічні переживання людини, як первісні міфологічні форми сприйняття світу тощо. Ці формальні структури, наповнюючись конкретним психічним змістом, входять до свідомої психіки у вигляді різних симолічних образів, реалізуючись в усіх різноманітних формах прояву психічного: у снобаченнях, у містичних уявленнях, у митецькій фантазії, у міфах і т. ін.
Саме тому, що культура є втіленням людської діяльності, котра є реалізацією певних психічних змістів, культуру можна розуміти як здійснення саме цих глибинних структур колективного несвідомого. Тоді усі культурні феномени будуть розумітися як втілення певної кількості першозразків, а першим і найбільш важливим для дослідження варіантом такого втілення стане міфологія, бо її образи, персонажі й сюжети набувають значення деякого ґрунту, що на ньому виростає уся подальша культура. Саме такою системою першозразків і вважає міфологію культуролог М. Еліаде, даючи підставу тлумачити усі прояви культури як конкретне наповнення універсальних архетипів. Чи не те ж саме мав на увазі В. Шекспір, стверджуючи, що існує лише 12 універсальних сюжетів, а багатоманіття реальних сюжетів творів мистецтва – це тільки варіації на 12 вічних тем?
Контрольні питання
3. Чому культуру можна вважати реалізацією архетипів колективного несвідомого?
1.6 Культура як система комунікації
Людина існує у світі серед інших людей тільки за умов наявності можливості спілкуватися і передавати інформацію. Для цього людина створює певні засоби комунікації. По-перше, це системи знаків, що їх використовують з метою вказувати на конкретне значення і заміщати ними необхідну інформацію. По-друге, це правила використання знаків, це системи кодів, що через них відбувається кодування й розкодування переданої інформації.
Систему знаків, що має внутрішню організацію, межі, тематичну єдність, називають текстом. При цьому під текстом розуміють не тільки словесні тексти (усні чи писемні), а систему будь-яких знаків, коли вона має внутрішню структуру і смисл: музичний твір, живописна картина, науковий трактат, світлофор, знаки дорожнього руху. З огляду на це, культуру можна визначити як систему текстів, що створюються людьми для фіксування і трансляції смислів, що передаються на підставі притаманних кожній культурі певних систем кодування інформації.
Автор тексту має на меті втілити свій смисл у текст, для чого йому потрібно елементи тексту розташувати в тексті таким чином, щоб відношення у тексті, тобто сама структурна організація тексту, передавали цей смисл. Отже автор закодовує той смисл, що він має на увазі, а читач тексту має розкодувати той смисл, побачивши у відношеннях між елементами тексту певну закономірність, відкрити код. Кожна культура створює свої знаки і коди на підставі своїх власних цінностей і ідеалів, і те, що зрозуміло в тексті і має значення для представників однієї культури, для представників іншої культури може виявитися зовсім “закритим” чи не значущим.
Філософія, розглядаючи культуру з точки зору її комунікативного аспекту, намагається описати саму процедуру, елементи, правила і норми комунікації, розкрити її підстави і чинники, що сприяють чи заважають її здійсненню, виявити універсальні механізми смислоутворювання, правила і процедури розуміння смислу текстів.
Контрольні питання
1.7 Культура і гра
Зазначене словосполучення було витлумачено у філософії у різний спосіб: “культура як гра” та “гра культури”. Перше примушує нас розуміти культуру саме як гру, тобто вбачати у грі витоки і суттєві ознаки культури. З таким смислом і використав ці слова у 30-ті роки ХХ століття історик Й. Гойзінга. Друге скеровує наш погляд на вже створену і розвинену культуру, котра веде гру – перш за все гру смислами. Цей поворот погляду поступово здійснювала філософія протягом усього ХХ століття, а вже наприкінці його у особі філософії постмодерну до цієї гри смислами звела весь сенс існування культури.
Гойзінга стверджує ігровий характер культури. При цьому він має на увазі не просто те, що ігри є важливим елементом будь-якої культури або що культура як не-гра виникла зі гри. Він вважає, що культура виникла у формі гри. Гра, за Гойзінга, старіше, ніж культура. Грають і тварини. Грали і перші люди, реалізуючи універсальний потяг живого до гри. Поступово в межі гри проникали перші сакральні значення, коли члени архаїчного колективу на підставі гри починали здійснювати ритуальні дії, і так формувалася “культурна гра”. Треба зрозуміти, що Гойзінга не протиставляє гру як дещо несерйозне життю чи усім видам діяльності як серйозному. З розвитком культури ігровий її характер не сходить нанівець, а втілюється у вищих її проявах. Гойзінга вбачає основні риси гри і у поетичній творчості, і у судовому процесі, у військовій справі – в будь-яких проявах культури. Кожна гра має свої межі, свій власний простір; свій внутрішній час, що не завжди співпадає з астрономічним часом; свої правила; певні ролі. За цими ознаками можуть бути описані всі культурні явища, бо вони мають структуру, подібну до структури гри.
Ситуація постмодерна в культурі пов’язана с усвідомленням людством останньої третини ХХ століття радикальної кризи певних онтологічних, гносеологічних, історико-культурних, естетичних засад життя людини. Світ більше не може бути витлумачений через раціональні засоби, звичні для класичної філософії й науки, бо він не вміщується ні в які теоретичні схеми. Класична філософія вважала основою можливості пізнання наявність єдиного самототожнього трансцендентального суб’єкта, що усвідомлює те, що він мислить (Декарт це висловив у класичному “cogito ergo sum”). Філософія ХХ століття відкрила, що Я не може бути абсолютною основою пізнання, бо воно саме зумовлене культурою, перш за все мовою. На зміну розумінню історії як лінійного безперервного поступу, критерієм якого є ступінь раціональності соціальних, політичних, економічних інституцій, прийшло усвідомлення нелінійності і перервності розвитку суспільств і культур. Виникає тотальна недовіра до традиційної раціональності, визначеності. Одним з наслідків такої суттєвої переорієнтації філософії і культури стало ствердження відсутності єдиної об’єктивної основи – істини, що її мають відбивати наукові положення, митецькі образи, філософські рефлексії. Відтепер “копії” вписані у саму реальність, а тому їх неможливо відрізнити від “оригіналу”. Важливою стає “гра в гру”, коли предметом відображення стає не дійсність як об’єктивна реальність чи як внутрішня реальність свідомості суб’єкта, а культура як така, культурні тексти. Це проявляється через розповсюдженість компіляцій і цитування, коли, наприклад, витвір мистецтва створюється як мережа алюзій, як своєрідна “гра в культуру”. Чи не найбільш розповсюдженим прийомом мовлення стають лапки (все береться в лапки, щоб ніхто не мав підстав вважати його справжнім). Ми робимо вигляд, що щось стверджуємо, щось створюємо – тобто граємо. При цьому така підкреслена орієнтація на гру і відмовленість від усього “первинного” й “справжнього” скриває під собою деякі скриті механізми культурного життя і творчості, що насправді можуть бути витлумачені у термінах гри.
Контрольні питання
БІБЛІОГРАФІЧНИЙ СПИСОК
век. Антология. – М., 1995. – С.60-103.
культуры. – М., 1989.
23
ХХ в. – М., 1991. – С. 23-68; Культурология. ХХ век. Антология. – М.,
1995. – С. 432-453.