Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
30. Фондова біржа і її функції
Фондова біржа – це організаційно оформлений і регулярно функціонуючий ринок, на якому здійснюється торгівля цінними паперами. Вона виконує такі основні функції :
- відкриває доступ підприємствам до позичкового банківського капіталу;
- слугує важливим координатором розміщення державних цінних паперів;
- забезпечує можливість переміщення капіталу з однієї сфери діяльності в іншу або переміщення капіталу з однієї країни до іншої;
- виступає своєрідним економічним барометром ділової активності.
Основними операціями, які здійснює фондова біржа, є :
- перевірка якості та надійності цінних паперів ;
- обмін цінних паперів, їх приймання, надання рекомендацій щодо встановлення початкової котирувальної ціни ;
- встановлення на основі аукціонної торгівлі єдиного курсу на однакові цінні папери одного емітента ;
- оформлення угод щодо купівлі продажу цінних паперів ;
- виконання централізованих взаєморозрахунків у межах біржового ринку цінних паперів ;
- забезпечення централізованого інформування (гласності біржових операцій) і курсового контролю ;
Як особливий інститут вторинного ринку цінних паперів фондові біржі сприяють нагромадженню капіталу, його розподілу і перерозподілу, а також контролю за інвестиціями та інфляцією. У світі налічується близько 200 фондових бірж, об’єднаних у міжнародну Федерацію фондових бірж. Найбільшими з них є фондові біржі Нью – Йорка, Лондона й Токіо, на які припадає до 60 % загальносвітового обсягу торгівлі акціями.
Провідне становище на міжнародному ринку цінних паперів займає Нью – Йоркська фондова біржа. Це найбільший у світі вторинний ринок цінних паперів, де продаються і купуються 1500 акцій, майже 1000 корпоративних облігацій, близько 400 конвертованих облігацій і більше 200 конвертованих привілейованих облігацій.
Друге за значенням місце на ринку цінних паперів США займає Американська фондова біржа, яка також функціонує у Нью – Йорку.
Маючи яскраво виражений міжнародний характер, провідні фондові біржі функціонують у певному національному режимі. Так, у зв’язку з посиленням державного регулювання діяльності фондових бірж у США на початку 1930-х років після "Великої депресії", було прийнято ряд законодавчих актів, спрямованих на обмеження спекулятивних операцій, які завдавали збитків дрібним вкладникам. У 1933 p. було прийнято закон про емісію цінних паперів, а в 1934 році закон про біржову торгівлю цінними паперами.Згідно з цим законом, який діє донині, цінні папери обов’язково реєструються в урядовій федеральній торговельній комісії, регламентуються правила біржових операцій і розміри позик під цінні папери, обмежуються найбільш спекулятивні операції.
У Великій Британії провідне місце на міжнародному ринку цінних паперів займає Лондонська міжнародна фондова біржа, яка концентрує понад 60 % всіх операцій з цінними паперами в країні. Тут у біржових торгах беруть участь цінні папери близько 3000 компаній, більше 500 з яких-іноземні, причому 190 з них також пройшли лістинг і на Нью – Йоркській біржі.
Головною особливістю Лондонської біржі є те, що більше половини її торговельних операцій припадає на цінні папери закордонного походження, оскільки Лондон продовжує відігравати роль одного з провідних світових фінансових центрів.
Процедура допущення цінних паперів для торгівлі ними на Лондонській біржі досить складна і відбувається шляхом лістингу. Однак необхідно визначити два основних показники, яким повинні задовольняти емітенти ще до випуску цінних паперів:
- ринкова капіталізація. Початкова сумарна ринкова вартість емітента має бути принаймні 700 000 фунтів стерлінгів для акцій і 200 000 для облігацій ;
- кількість придбаних акцій. Принаймні 25 % цінних паперів будь якого гатунку повинні бути придбаними, тобто належати акціонерам, які не є директорами чи основними акціонерами компанії.
Лістинг (від англ. list – список) – процедура допущення цінних паперів до торгів на фондовій біржі та їх занесення до реєстру цінних паперів біржі після лістинг-контролю на предмет їх якості та надійності за умови надання біржовій раді та потенційним покупцям необхідної інформації про реальний фінансовий стан емітента, зокрема щодо розміру капіталу, його структури, рівня рентабельності, кількості акціонерів тощо.
Процедуру лістингу здійснюють спеціальні відділи фондової біржі, які у процесі лістингу встановлюють категорію цінних паперів. Після проходження процедури лістингу заключається угода між емінентом цінних паперів та фондовою біржою чи небіржовим учасником фондового ринк про передачу цінних паперів для продажу або ринкового котирування.
Токійська фондова біржа займає за обігом цінних паперів третє місце у світі після Нью Йоркської і Лондонської фондових бірж. Значення Токійської біржі почало стрімко зростати із середини 60-х років, коли японський капітал відновив свої позиції всередині країни і став успішно конкурувати з американським і західноєвропейським капіталами. Крім того, розгортанню біржових oneрацій в Японії сприяли високі темпи зростання економіки, які адекватно відображалися на курсах цінних паперів і високій нормі грошових заощаджень.
Фондові біржі організовуються, як правило, у вигляді приватних акціонерних товариств (США, Велика Британія) або публічно правових інститутів (Німеччина, Швейцарія, Франція). При публічно правовому статусі біржі уряд бере участь у розробці правил біржової торгівлі, призначає маклерів, забезпечує порядок на торгах, стежить за виконанням норм і правил при укладанні й виконанні біржових фондових угод. Роботу біржі та діяльність її членів регламентують статут, внутрішні правила та інструкції.
Система міжнародних фондових бірж представляє динамічний сегмент інфраструктури сучасної глобальної економіки. Концентрацію світових біржових центрів у країнах з розвинутою ринковою економікою зумовлено, з одного боку, високим рівнем розвитку національних фондових ринків цих країн, з іншого їх глибиною і різнобічною міжнародною взаємодією. В останні роки в процеси глобального інвестування активно включалися окремі країни, що розвиваються. Використовуючи сучасні комп’ютерні технології, біржі цих країн стають невід’ємним і все більш значущим елементом глобальної біржової інфраструктури. Це перш за все біржі Південної Кореї, Гонконгу, Сінгапуру, Філіппін, Таїланду.
Щодо України, то тут також поступово формується система біржової фондової торгівлі, розробляються і реалізуються сучасні біржові технології інвестування. Через механізм державного регулювання можливим стає не тільки подальший розвиток національного фондового ринку, а і його інтеграція у глобальні біржові структури.
31. Пенсійний фонд
Пенсійний фонд України — центральний орган виконавчої влади, що здійснює керівництво та управління солідарною системою загальнообов'язкового державного пенсійного страхування, провадить збір, акумуляцію та облік страхових внесків, призначає пенсії та готує документи для їх виплати, забезпечує своєчасне і в повному обсязі фінансування та виплату пенсій, допомоги на поховання, інших соціальних виплат, які згідно із законодавством здійснюються за рахунок коштів Пенсійного фонду України, здійснює контроль за цільовим використанням коштів Пенсійного фонду України. Пенсійний фонд України вносить у встановленому порядку Міністру праці та соціальної політики України пропозиції з питань формування державної політики у сфері пенсійного забезпечення та соціального страхування, забезпечує її реалізацію.
Діяльність Пенсійного фонду України спрямовується та координується Кабінетом Міністрів України через Міністра соціальної політики України.
Прийнято рішення про проведення пенсійної реформи шляхом поступового запровадження трирівневої пенсійної системи:
Рівень 1 — солідарна система
Рівень 2 — загальнообов'язкова накопичувальна система
Рівень 3 — добровільна недержавна система пенсійних заощаджень
Основні завдання та цілі пенсійної реформи:
підвищити рівень життя пенсіонерів;
встановити залежність розмірів пенсій від величини заробітку і трудового стажу;
забезпечити фінансову стабільність пенсійної системи;
заохотити громадян до заощадження коштів на старість;
створити ефективнішу та дієвішу систему адміністративного управління в пенсійному забезпеченні.
Трирівнева пенсійна система дозволить розподілити між трьома її складовими ризики, пов'язані із змінами в демографічній ситуації (до чого чутливіша солідарна система) та з коливаннями в економіці і на ринку капіталів (що більше відчувається у накопичувальній системі). Таке розподілення ризиків дозволить зробити пенсійну систему більш фінансово збалансованою та стійкою, що застрахує працівників від зниження загального рівня доходів після виходу на пенсію і є принципово важливим та вигідним для них.
32. Фонд соціального страхування
Соціа́льне страхува́ння — фундаментальна основа державної системи соціального захисту населення, що уможливлює матеріальне забезпечення і підтримку непрацездатних громадян за рахунок фондів, сформованих працездатними членами суспільства.
Загальнообов'язкове державне соціальне страхування — cистема прав, обов'язків і гарантій, яка передбачає надання соціального захисту (включає матеріальне забезпечення громадян у разі хвороби; повної, часткової або тимчасової втрати працездатності; втрати годувальника; безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом) за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати страхових внесків власником або уповноваженим ним органом (далі — роботодавець), громадянами, а також бюджетних та інших джерел, передбачених законом.
Відповідно до статті 46 Конституції України, громадяни мають право на соціальний захист. Це право гарантується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням, а також добровільним соціальним страхуванням через страхові компанії, що мають ліцензії Національного комітету фінансових послуг України.
Загальнообов'язкове державне соціальне страхування
Це система прав, обов'язків і гарантій, яка передбачає надання соціального захисту (що включає матеріальне забезпечення громадян у визначених законом випадках) за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати страхових внесків роботодавцями, громадянами, а також за рахунок бюджетних та інших джерел, передбачених законом.[3] Пенсії та інші види соціальних виплат та допомоги, що є основним джерелом існування, мають забезпечувати рівень життя, не нижчий від прожиткового мінімуму, встановленого законом.
Види обов'язкового державного соціального страхування
В Україні існують такі види загальнообов'язкового державного соціального страхування:Тип соціального страхування Механізм реалізації
На випадок безробіття [4] здійснюється через Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття
Соціальне страхування з тимчасової втрати працездатності та витратами, зумовленими похованням [2] здійснюється через Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності
Від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності [5] здійснюється через Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань України
Пенсійне страхування. [6] здійснюється через Пенсійний фонд України та недержавні пенсійні фонди
Добровільне соціальне страхування
Докладніше: Добровільне соціальне страхування
Окрім державного соцстраху, що фінансується з офіційної зарплати громадян, є підприємства соцстраху приватної та змішаної (державно-приватної) форми власності. Підприємства, що мають статутний фонд в еквіваленті 1,5 (півтора) мільйона євро та відповідну ліцензію, мать право здійснювати страхування життя (на випадок смерті чи інвалідності годувальника сім'ї). Підприємства, що володіють статутним фондом в еквіваленті 1 (одного) млн. євро та відповідну ліцензію, можуть займатися іншими формами страхування, в тому числі соціальним страхуванням на випадок втрати працездатності, нещасних випадків поза виробництвом та інших (як професійних, так і непрофесійних) захворювань. Також, згідно з законом про недержавне пенсійне забезпечення, приватні структури мають право відкривати пенсійні програми своїм співробітникам.
33. Акції: поняття, види та характеристика
Акція — вид цінних паперів, що являє собою свідоцтво про власність на визначену частку статутного (складеного) капіталу акціонерного товариства і надає її власнику (акціонеру) певні права, зокрема: право на участь в управлінні товариством, право на частину прибутку товариства у випадку його розподілу (дивіденд), а у випадку ліквідації — на частину залишкової вартості підприємства.
Одночасно акція є одиницею капіталу, переданого акціонерами у користування акціонерному товариству.
кція — у статутному фонді акціонерного товариства підтверджує членство в акціонерному товаристві і право на участь в управлінні ним, надає право її власникові на одержання частини прибутку у вигляді дивіденду, а також на участь у розподілі майна при ліквідації акціонерного товариства.
Як правило, акції зберігаються у брокерів або в спеціалізованих конторах. Власник має тільки свідчення про кількість акцій. Розрізняють звичайні і привілейовані акції.
>>>293>>>
Акції можуть бути іменними і на пред'явника, привілейованими і простими.
Прості або звичайні акції надають право власникові на один голос на зборах акціонерів. Крім цього, власник звичайної акції має право на одержання частини чистого прибутку у вигляді дивідендів. При ліквідації акціонерного товариства його претензія на власність є останньою. Він одержує те, що залишається після сплати боргів і розрахунків із привілейованими акціонерами.
Громадяни вправі бути власниками, як правило, іменних акцій. Обертання іменної акції фіксується в книзі реєстрації акцій, яка ведеться товариством. У ній повинні бути внесені відомості про кожну іменну акцію, включаючи ім'я власника, час придбання акції, а також кількість таких акцій у кожного з акціонерів.
Акції на пред'явника реєструється в книзі за загальною кількістю.
Привілейовані акції дають власникові переважне право на одержання дивідендів, а також на пріоритетну участь у розподілі майна акціонерного товариства у випадку його ліквідації. Власники привілейованих акцій не мають права брати участь в управлінні акціонерним товариством, якщо інше не передбачене його статутом.
Привілейовані акції можуть випускатися з фіксованим у відсотках до їх номінальної вартості щорічно виплачуваним дивідендом. Виплата дивідендів проводиться в розмірі, зазначеному в акції, незалежно від розміру отриманого товариством прибутку у відповідному році. У тому випадку, коли прибуток відповідного року є недостатній, виплата дивідендів за привілейованими акціями проводиться за рахунок резервного фонду.
Привілейовані акції не можуть бути випущені на суму, що перевищує 10 відсотків статутного фонду акціонерного товариства.
Існують також акції номінальні і безномінальні, вітчизняні й іноземні, платні і преміальні, вільного й обмеженого обертання.
>>>294>>>
Номінальна і безномінальна акція. У традиційному контексті номінальна акція являє собою цінний папір, на бланку якої зазначена її номінальна вартість. На бланку ж безномінальної акції номінальна вартість не вказується.
Вітчизняні й іноземні акції. Вітчизняними акціями є ті, котрі випущені і є в обігу на території держави, де здійснена державна реєстрація емітента. Стосовно інших держав, на території яких будуть укладені угоди з приводу акцій даного емітента, вони є іноземними. У 1997—1998 pp. Комісія з цінних паперів прийняла ряд положень, що регламентують рух як вітчизняних, так і іноземних акцій на території України і за її межами.
Платні акції продаються у власність інвесторів-емітентів безпосередньо або через посередників. Емітент здійснює продаж акцій при їх випуску. Інвестор, отримуючи акції, сплачує їхню вартість,
Безкоштовні (преміальні) акції. З метою збільшення статутного фонду емітент може здійснювати додаткові випуски акцій. Акції додаткового випуску також можуть продаватися або акціонерами, або новими інвесторами. Бувають випадки, коли емітент приймає рішення про капіталізацію частини свого накопиченого з роками нерозподіленого прибутку. При цьому засоби нерозподіленого прибутку перетворюються в засоби статутного фонду і зараховуються як оплата акцій додаткового випуску. У свою чергу акції додаткового випуску безкоштовно передаються емітентом у власність акціонерів пропорційно кількості належних їм акцій.
Акції вільного й обмеженого обертання. У закордонній політиці регулювання ринків цінних паперів немає єдиного кількісного критерію, на основі якого можна було б чітко стверджувати, що певні акції є акціями вільного обертання. Це пов'язано з питанням визначення відкритого і закритого випусків акцій. Коли емітент пропонує свої акції до продажу всім потенційним інвесторам, а не якійсь певній групі, то такий випуск вважається відкритим. Якщо ж емітент продає свої акції певним і відомим
>>>295>>>
йому інвесторам, то такий випуск називається закритим.
Незалежно від форми і виду акція повинна містити такі реквізити: фірмова назва акціонерного товариства і його місцезнаходження, найменування цінного паперу — «акція», її порядковий номер, дату випуску, вид акції і її номінальну вартість, ім'я власника (для іменної акції), розмір статутного фонду акціонерного товариства на день випуску акцій, а також кількість акцій, що випускаються, термін виплати дивідендів і підпис голови правління акціонерного товариства, печатка.
Власник акції має право на частину прибутку акціонерного товариства (дивіденди), на участь в управлінні товариством (крім власника привілейованої акції), а також інші права, передбачені законодавчими актами України, а також Статутом акціонерного товариства.
Акція є неподільною, а у випадку, коли одна і та ж акція належить декільком особам, усі вони визнаються одним власником акції і можуть здійснювати свої права через одного з них або через спільного представника.
Випуск акцій акціонерним товариством здійснюється за рішенням засновників у розмірі його статутного фонду або на усю вартість майна державного підприємства (у випадку перетворення його в акціонерне товариство). Додатковий випуск акцій можливий у тому випадку, коли попередні випуски акцій були зареєстровані і всі раніше випущені акції цілком оплачені за вартістю не нижче номінальної.
Дивіденди по акціях виплачуються один раз на рік за підсумками календарного року в порядку, передбаченому статутом акціонерного товариства, за рахунок прибутку, що залишається в його розпорядженні після сплати встановлених законодавством податків, інших платежів у бюджет і відсотків по банківському кредиту.
34. Основні операції з цінними паперами
З цінними паперами проводять різні операції. Метою їх здійснення є забезпечення випуску, обігу, використання цінних паперів як застави, виплати доходів на них, установлення контролю за діяльністю емітента та ін. До основних операцій з цінними пал ерами належать:
– випуск;
– емісія;
– розміщення;
– конвертація;
– нарахування і виплата доходів;
– погашення.
Випуск цінних паперів – це сукупність певного виду цінних паперів одного емітента, що пропонується інвесторам з метою вирішення поставлених задач. Як правило, цінні папери, що належать до одного випуску, мають одну номінальну вартість та забезпечують їх власникам однакові права. Так, випуск акцій проводиться з метою формування статутного капіталу акціонерного товариства або зміни його величини. Всі акції, що відносять до такого випуску, повинні мати однакову номінальну вартість. Кожна акція надає її власнику права, що передбачені установчими документами. Емітентом облігацій внутрішньої державної позики (ОВДП) є Кабінет Міністрів України. Метою їх випуску є залучення коштів до Державного бюджету. Облігації одного випуску мають бути однакової номінальної вартості та терміну погашення. Власники ОВДП мають право на їх перепродаж, одержання доходів (на процентні облігації) та коштів у разі їх погашення.
Емісія цінних паперів – комплекс дій емітента щодо випуску та розміщення цінних паперів. До таких зараховують:
– визначення обсягів, виду та форми випуску цінних паперів;
– прийняття рішення про розміщення цінних паперів;
– реєстрацію випуску цінних паперів;
– підготовку проекту емісії фінансових інструментів (у разі публічного їх розміщення);
– вирішення питань, пов'язаних з веденням реєстру власників цінних паперів;
– виготовлення сертифікатів цінних паперів (у разі випуску у документарній формі);
– розкриття інформації, що міститься в проспекті емісії цінних паперів;
– організація розміщення цінних паперів;
– реєстрація звіту про підсумки публічного розміщення цінних паперів.
Якщо емітент здійснює повторні емісії цінних паперів, до його дій додаються:
– задоволення потреб акціонерів щодо використання свого першочергового права на придбання акцій;
– організація викупу акцій у акціонерів, які голосували проти проведення додаткової емісії на їх вимогу.
Розміщення цінних паперів – це відчуження цінних паперів шляхом укладання цивільно-правових договорів з інвесторами. Розміщення цінних паперів може проводитися безпосередньо емітентом або андерайтером. За формами розміщення буває закрите (приватне) та відкрите (публічне).
Закрите (приватне) розміщення цінних паперів передбачає розміщення цінних паперів між заздалегідь визначеним колом осіб. Прикладом може бути розміщення акцій акціонерного товариства серед засновників. У закритому акціонерному товаристві розміщення акцій проводиться тільки серед визначеного кола осіб. А основним документом, в якому відображаються результати такого розміщення є установчий договір. У відкритому акціонерному товаристві за установчим договором, згідно із законодавством України, потрібно розмістити не менше 25% від випуску акцій. У випадках, коли проводяться повторні емісії коло учасників приватного розміщення зростає. Адже кожний акціонер має право на придбання частки акцій нового випуску у такому обсязі, який йому належав до повторної емісії.
Відкрите (публічне) розміщення цінних паперів – це розміщення, за якого коло осіб, у якому розміщують такі папери, є заздалегідь невизначеним. Таке розміщення проводиться після завершення закритого продажу акцій. Воно може здійснюватися як безпосередньо емітентом, так і андерайтером. Публічне розміщення акцій можливе тільки для відкритих акціонерних товариств. Воно проводиться у формі підписки або продажу на фондовому ринку (біржовому або позабіржовому). Андерайтер – це юридична особа, що виконує операції з розміщення цінних паперів на основі угоди з емітентом. Андерайтером може бути тільки професійний учасник фондового ринку, який має ліцензію на проведення брокерської та дилерської діяльності. Як правило, це комерційні банки і торговці цінними паперами. Проведення публічного розміщення акцій передбачає підготовку та оприлюднення інформації про його умови в проспекті емісії акцій.
Обіг цінних паперів охоплює операції, пов'язані з переходом права власності на цінні папери від одного суб'єкта до іншого. Такі операції проводять укладаючи та виконуючи ци- вільно-правові угоди між суб'єктами. Обіг цінних паперів може здійснюватися на організованому та неорганізованому фондових ринках. До організованого ринку належать операції на фондових біржах та в торговельно-інформаційних системах, що обслуговують позабіржовий ринок цінних паперів. Договори щодо цінних паперів на організованому фондовому ринку укладаються виключно брокерами або дилерами.
На неорганізованому ринку операції з обігу цінних паперів можуть проводити емітенти і торговці цінними паперами. У процесі обігу на організованому ринку цінні папери підлягають лістингу і котируванню. Лістинг – це внесення фінансового інструменту до реєстру (списку) цінних паперів, що здійснюють обіг на фондовій біржі або в межах торговельно-інформаційної системи. Котирування – це визначення та фіксація ринкової ціни цінного папера.
Конвертація цінних паперів – це система дій, правил, за якою емітент один вид цінного папера або форму його випуску переводить (обмінює) в інший вид чи форму. Конвертація проводиться з метою зміни умов фінансування активів емітента. Прикладом може бути обмін корпоративних облігацій на акції акціонерного товариства. Мета такої конвертації – переведення зобов'язань підприємства до складу власного капіталу. Такий обмін здійснюється згідно з прийнятим коефіцієнтом конверсії та за вартістю, що відповідає ціні конверсії. Конверсію можуть проводити і для переведення довгострокових зобов'язань у поточні, привілейованих акцій у звичайні та ін. Знерухомлення цінних паперів також є особливою формою їх конверсії.
Нарахування і виплату доходів на цінні папери виконують згідно з умовами їх емісії. Так, дивіденди на звичайні акції виплачують тільки у тому разі, коли загальними зборами акціонерів прийнято рішення про таку виплату. Нарахування і виплата процентних платежів за облігаціями проводяться у строки та в обсягах, передбачених умовами емісії облігацій. Дивіденди на привілейовані акції виплачують у розмірі, встановленому умовами емісії, та за наявності джерел для їх виплати. Виплати дивідендів на привілейовані акції здійснюють в першу чергу, у порівнянні зі звичайними акціями.
За погашення цінних паперів інвесторам виплачують вартість фінансового інструменту в разі вилучення його з обігу. Зокрема, погашення такого боргового цінного папера, як облігація, проводиться в період закінчення строку її обігу. Сума, що виплачується її власнику, відповідає величині номінальної вартості облігації. Акції підлягають погашенню або за закінченням терміну діяльності товариства (в разі заснування його на визначений строк), або за умов його непередбаченої ліквідації. Величину погашення визначають як суму, що припадає на одну акцію після проведення ліквідації підприємства та повної виплати заборгованості за позиками перед державним бюджетом, із заробітної плати працівникам та ін.
Із цінними паперами виконують також багато інших операцій. До них, зокрема, належать передавання цінних паперів у спадщину, дарування, внесення їх як майнового вкладу до статутних капіталів господарських товариств, передавання у заставу, залучення в довірче управління, проведення розрахунків між суб'єктами, хеджування фінансового ризику та ін. Особливі операції здійснюються у випадках придбання, реалізації та анулювання акціонерними товариствами власних акцій.
Проведення різноманітних операцій із цінними паперами значно розширює поле діяльності суб'єктів фінансового ринку. Емітенти мають можливість проводити їх у різноманітних варіантах та із залученням різних категорій інвесторів. Збільшення кількості операцій з цінними паперами надає ширших перспектив для нарощування інвестиційної діяльності. Зміцнюються функції посередників проведення операцій з цінними паперами: торговців цінними паперами, реєстраторів, зберігачів, депозитаріїв та ін. За умов раціонального регулювання діяльності з використанням цінних паперів такі операції сприяють економічному зростанню та поступальному розвитку держави.
35. Державне регулювання ринку цінних паперів
Державне регулювання ринку цінних паперів полягає в здійсненні державою комплексних заходів щодо упорядкування, контролю, нагляду за ринком цінних паперів та їх похідних та запобігання зловживанням і порушенням у цій сфері (ст.1 Закону України "Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні").
Воно здійснюється у формах, передбачених ст. 3 зазначеного Закону:
прийняття актів законодавства з питань діяльності учасників ринку цінних паперів;
регулювання випуску та обігу цінних паперів, прав та обов'язків учасників ринку цінних паперів;
видача спеціальних дозволів (ліцензій) на здійснення професійної діяльності на ринку цінних паперів та забезпечення контролю за такою діяльністю;
заборона та зупинення на певний термін (до одного року) професійної діяльності на ринку цінних паперів у разі відсутності спеціального дозволу (ліцензії) на цю діяльність та притягнення до відповідальності за здійснення такої діяльності згідно з чинним законодавством;
реєстрація випусків (емісій) цінних паперів та інформації про випуск (емісію) цінних паперів;
контроль за дотриманням емітентами порядку реєстрації випуску цінних паперів та інформації про випуск цінних паперів, умов продажу (розміщення) цінних паперів, передбачених такою інформацією;
створення системи захисту прав інвесторів і контролю за дотриманням цих прав емітентами цінних паперів та особами, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів;
контроль за достовірністю інформації, що надається емітентами та особами, які здійснюють професійну діяльність на ринку цінних паперів, контролюючим органам;
проведення інших заходів щодо державного регулювання і контролю за випуском та обігом цінних паперів.
Державне регулювання ринку цінних паперів здійснює Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку. Інші державні органи здійснюють контролюють діяльність учасників ринку цінних паперів у межах своїх повноважень, визначених чинним законодавством. З метою координації діяльності державних органів з питань функціонування ринку цінних паперів створюється Координаційна рада.
За порушення законодавства, що регулює ринок цінних паперів, Державна комісія з цінних паперів та фондового ринку, відповідно до ст. 11 Закону України "Про державне регулювання ринку цінних паперів в Україні", накладає на юридичних осіб штрафи.
Рішення Державної комісії з цінних паперів та фондового ринку про накладення штрафу може бути оскаржено в суді.
36. Суть структура та функції ринку цінних паперів
Ринок цінних паперів охоплює як кредитні відносини, так і відносини співволодіння, які виявляються через випуск спеціальних документів (цінних паперів, які мають власну вартість і можуть продаватися, купуватися та погашатися). Ринок цінних паперів доповнює систему банківського кредиту та взаємодіє з нею.
Сутність ринка цінних паперів визначається законами розвитку капіталістичного суспільства, такими як всезагальний закон капіталістичного накопичення, закон тенденції норми прибутку до зниження, закон попиту, пропозиції та інші. Тенденція норми прибутку до зниження сприяє виникненню надлишкового капіталу, інвестування якого в реальний процес не видно з точки зору окремого капіталу, з зв’язку з його обмеженим об’єктом. Власники такого капіталу змушені віддавати його в борг під звичайний процент, цифра якого нижче цифри середньої норми прибутку. Ця суперечність може бути вирішена шляхом заснування акціонерних товариств, які, з однієї сторони, дозволяють зібрати воєдино достатню для прибуткового функціонування суму капіталів, а з іншої сторони – дають їх власникам надію на отримання дивідендів, які будуть більше виплат позичкового процента на аналогічний капітал. Однак при цьому інвестори несуть певний ризик, пов’язаний, по-перше, з тим, що фінансові результати діяльності акціонерного товариства можуть бути нижче середнього рівня або вони взагалі можуть збанкрутувати, по-друге, з можливістю збільшення позичкового відсотка.
1. Структура ринку цінних паперів
Динамічність і ефективність розвитку економіки обумовлюється швидкістю переливання капіталу з однієї сфери в іншу. Будь-які фінансові операції оформляються у вигляді певних фінансових зобов'язань, частина з яких є цінними паперами, що дають право власності на визначений розмір капіталу. Такі цінні папери самі по собі мають властивість товару, а місце, на якому укладається угода з цінними паперами, називається ринком цінних паперів (РЦП). РЦП -- кровоносна система економіки. Від її розгалуженості і стану залежить розвиток економіки в цілому. Стан кон'юнктури на ринку цінних паперів свідчить про напрямок динаміки розвитку загальногосподарської кон'юнктури і рівень ділової активності в цілому. РЦП є складовою частиною фінансового ринку.
За своєю структурою ринок цінних паперів є досить складним і багатофункціональним утворенням. За принципом повернення фінансових зобов'язань він поділяється на ринок боргових зобов'язань і ринок власності (фондовий ринок).
На ринку боргових зобов'язань (наприклад, облігацій) капітал дається в борг на визначений час. На ринку власності (наприклад, акцій) купують і продають право на одержання прибутку від вкладеного капіталу.
У свою чергу ринок власності можна поділити на ринок власності реального і фіктивного капіталу. Реальний капітал пов'язаний із цінними паперами на реально існуючу власність (акції підприємств матеріального і нематеріального виробництва), фіктивний капітал становлять цінні папери інвестиційних, пенсійних і взаємних фондів.
Залежно від характеру спрямування ринок цінних паперів поділяється на первинний і вторинний. На первинному ринку здійснюється розміщення нових фінансових зобов'язань, що мають лише початкову (номінальну) вартість. Тут визначається тільки ціна самого цінного паперу, а не його прибутковості.
На вторинному ринку провадиться перепродаж цінних паперів як товару, що забезпечує прибуток від вкладеного капіталу.
За ступенем організованості РЦП поділяється на біржовий (фондова біржа) і позабіржовий. Фондова біржа є спеціально відведеним місцем, де на основі визначених правил укладаються угоди із зареєстрованими (що котируються) на ній цінними паперами.
Учасниками фондового ринку є:
-- емітенти цінних паперів -- суб'єкти підприємницької діяльності, що випускають фінансові зобов'язання;
-- інвестори -- фізичні і юридичні особи, що мають надлишкові або вільні засоби і бажають вкласти Їх у капітал;
-- інвестиційні посередники -- юридичні особи, діяльність яких спрямована на полегшення інвестиційного процесу із використанням фахового досвіду і фінансової зацікавленості.
Цінні папери як своєрідний товар, що запропонований і обертається на РЦП, характеризуються широким спектром видів і властивостей. Різноманітність цінних паперів має велике значення як для власника заощаджень -- інвестора, так і для емітента. Інвестор, виходячи з властивостей множини видів цінних паперів, обирає найбільш прийнятні серед них, що відповідають його меті. Емітент пропонує на РЦП той вид цінних паперів, який вважає найприйнятнішим для мобілізації залучених заощаджень. Акт купівлі-продажу конкретного цінного паперу, за винятком окремих випадків, є свідченням збігу інтересів інвестора й емітента і визначений як системотворча ознака.
Класифікаційними ознаками цінних паперів є такі: економічна природа інструментів РЦП, тривалість періоду залучення заощаджень, механізм виплати прибутку, ступінь ризику та ін. Вибір будь-якої ознаки правомірний, якщо одержувані при цьому групи цінних паперів не утворюють пересічних видів, тобто якщо ті самі властивості цінних паперів не фігурують у різних групах.
Виходячи з механізму діяльності РЦП в економіці розвинутих країн найпривабливішою є класифікація цінних паперів, пов'язана із вибором такої систематизуючої ознаки, як фінансового відношення операцій з капіталом, опосередковуваних спрямуванням цінних паперів. Практично вона аналогічна підходу з вищевказаною ознакою "економічна природа інструментів РЦП". Класифікацію цінних паперів на основі цієї ознаки наведено у табл. 1.
Особливу групу інструментів РЦП становлять так звані похідні цінні папери. До них належать: оборотні облігації, оборотні акції, опціонні контракти і спеціальні цінні папери банків.
Акції -- часткові довгострокові (або, що випускаються на невизначений термін) цінні папери, які відображають відносини співволодіння. Вони свідчать про частку їхнього власника (акціонера) у капіталі емітента.
Прибутком на акцію є дивіденд -- частина чистого прибутку корпорації, що припадає на частку власника акцій.
Розмір дивіденду на одну акцію визначається рядом умов:
-- масою прибутку корпорації, отриманого за звітний фінансовий рік;
-- пропорціями між частинами прибутку корпорації, що споживається і що зберігається;
-- кількістю випущених акцій.
Важливою характеристикою акцій є їхня ціна. У практиці випуску й обертання акцій використовується кілька вид цін: номінальна, оголошена, ринкова (курсова), балансова.
Номінальна ціна -- вказується у бланках акцій. Вона має інформативний характер, вказує на частку капіталу, що припадає на одну акцію, використовується для обліку і практично не має значення для спрямування акцій на РЦП.
Оголошена ціна -- використовується у країнах, де акції можуть випускатися без зазначення їх номіналу. Вона застосовується для обліку цінних паперів.
Ринкова (курсова) ціна -- відбиває ступінь довіри інвестора до конкретної акції і показує, скільки він згодний за неї заплатити. Відображає реальну цінність акції і формується у процесі обертання. Ця ціна прямо пропорційна розміру дивіденду на одну акцію й обернено пропорційна рівню (розміру) чинного позичкового відсотка.
Балансова (бухгалтерська) ціна -- на відміну від номінальної й оголошеної, змінна за величиною. Вона визначається на основі документів фінансової звітності шляхом відрахування з усіх активів корпорації її пасивів і розподілу результату (кількісна міра власності акціонерів) за кількістю акцій, що перебувають в обігу.
Облігація -- довгостроковий борговий цінний папір, за яким позичальник (емітент) гарантує кредитору (інвестору) після закінчення обумовленого терміну виплати (погашення) боргу, а також регулярну (у визначені терміни) виплату поточного прибутку.
Емітентами облігацій виступають державні органи (уряд та органи влади на місцях), а також корпорації.
За терміном дії облігації, надходячи як довгострокові зобов'язання на РЦП, поділяються на короткострокові (від 1 до 3 років), середньострокові (від 3 до 7 років), довгострокові (від 7 до ЗО і більше років). Особливу групу становлять безстрокові облігації. Виплата відсотків за ними здійснюється зі встановленою періодичністю, а дата погашення не зазначається. Важливою закономірністю боргових зобов'язань є вищий рівень ставки відсотка для довгострокових облігацій порівняно із середньо- і короткостроковими -- у нормальній економічній ситуації і з оберненою закономірністю -- в умовах інфляції.
Вексель -- письмове короткострокове документальне зобов'язання, складене за встановленою законом формою, що дає безумовне право його власникові з настанням зазначеного терміну вимагати з особи, що видала або акцептувала це зобов'язання, сплати обумовленої у ньому грошової суми.
Прибуток тримачів векселів (кредиторів) утворюється в абсолютних сумах за рахунок знижки з номінальної ціни, тобто як різниця між номінальною ціною, за якою вексель погашається векселедавцем (боржником), і ціною, за якою векселедавець продає його кредитору.
В операціях сфери грошового ринку РЦП використовуються два різновиди векселів: простий і переказний.
Простий вексель виписується боржником і містить зобов'язання платежу кредиторові. Переказний вексель (тратта) виписується кредитором (трасантом) і містить наказ боржникові (трасату) про сплату позначеної суми третій особі (ремітенту) або пред'явникові.
У безумовну боргову розписку вексель перетворюється після його акцепту (згоди на оплату) боржником.
Поряд із борговими і частковими цінними паперами на РЦП розвинутих країн обертаються інструменти, що поєднують у собі властивості й акцій, і облігацій. Крім того, існують специфічні фондові цінності, які не можна віднести до жодного з розглянутих вище різновидів.
Такі інструменти ринку цінних паперів дістали назву похідних. Вони охоплюють різновид оборотних цінних паперів, до яких належать оборотні облігації, оборотні привілейовані акції, а також опціони.
Оборотними називаються цінні папери, що за бажанням їхніх власників у визначений період можуть бути обміняй на інші цінні папери або погашені.
Особливе місце серед похідних інструментів РЦП належить опціонам (опціонним контрактам). Опціоном у загальному вигляді є договір, відповідно до якого одна сторона набуває право купівлі або продажу визначеного товару за фіксованою ціною протягом обумовленого періоду часу, а інша сторона зобов'язується за необхідності забезпечити реалізацію цього права за обумовлену премію, будучи готовою продати або купити відповідний товар за визначеною договором ціною. Опціонні контракти є достатньо універсально формою угод щодо будь-якого товару.
37. Передумови виникнення та розвитку податків
Виникнення податків сягає своїм корінням у глибину віків, в часи формування суспільства та виникнення суспільних потреб. У дослідженні природи податку і змісту цього поняття необхідно притримуватись логіки поступового і послідовного проникнення в суть явищ і процесів, які асоціюються в сучасній свідомості з відчуженням індивідуальних доходів із зосередженням їх у загальнодержавному фонді коштів.
Історія розвитку податкової системи знаходиться в прямій залежності від історії розвитку цивілізації. Поступово податкова система стає головним інструментом держави. Аналіз історичних даних дає змогу стверджувати, що розвиток та зміна державного устрою завжди супроводжується зміною податкової системи. Проаналізувавши історичні джерела, можна зробити висновок, що податки є рушійним елементом не тільки у вдосконаленні форм держави та права, а й взагалі суспільства з його різноманітними потребами та інтересами. Саме збирачам податків ми маємо завдячувати за можливість захоплюватись архітектурними пам’ятками старовини. Адже побудова пірамід та храмів, Великої китайської стіни, численних королівських палаців, потребувала не тільки зусиль архітекторів та інженерів, напруженої праці будівельників, а й лягала непосильним фінансовим тягарем на плечі простого народу.
Податки в такій формі, в якій ми зустрічаємо їх в сучасному житті, склалися відносно недавно. Хоча основні елементи механізму оподаткування зародилися в сиву давнину. Стародавні держави жили за рахунок війн. Переможені вимушені були сплачувати контрибуції, які пізніше заміняють сплатою данини. Розуміючи неефективність ополченської армії, правителі створюють професійні загони, що значно зміцнюють державу, але потребують додаткових коштів з державної скарбниці. Таким чином, однією з передумов для виникнення податків стали військові витрати. Перехід від натурального господарства до грошового, зародження та формування держави також є передумовами виникнення податків.
Податкова система виникла і розвивалась разом з державою. Початковою формою оподаткування вважають жертвоприношення, яке наділяли силою закону, і яке носило обов’язковий характер. Ці жертвоприношення мали фіксований відсоток, так звана “десятина”. Спочатку, це була десята частина зібраного врожаю, вирощеної худоби, пізніше її замінили грошовим еквівалентом.
Одним із найдавніших джерел доходів були домени, або державне майно, землі, ліси. Спочатку вони належали до власності монарха. Доходи з якої надходили до скарбниці монарха, яка була одночасно і державною скарбницею. Іншим джерелом доходів виступають регалії – це виключне право казни займатися певним видом виробництва, діяльності, мати зиск з природних явищ.
Основними видами регалій були:
- “безхазяйна регалія” - все, що не мало хазяїна, оголошувалось власністю казни: вітер, вода, надра, що призвело до державної монополії на вітряні та водяні млини;
- митна, яка передбачала збір за перетин кордону, проїзд територією, користування мостом через річку і стала праобразом митних платежів;
- судова – це виключне право держави здійснювати правосуддя: накладати судові штрафи та мито, що призвело до того, що судді в Афінах завжди як міру покарання використовували конфіскацію майна на користь держави;
- монетна – право чеканити монету.
Регалії стали перехідним ступенем до податків.
Податки як джерело доходів державного бюджету не нараховують і двохсот років. У своїй роботі “Дослідження про природу і причини багатства народів” Адам Сміт вперше дав визначення поняття податок. На його думку “податок – це тягар, що накладається державою у формі закону, який передбачає і його розмір, і порядок сплати”. Це твердження суперечить поглядам Фоми Аквінського, який трактував податок “як дозволену форму грабунку” [2, с.367] і називав його ознакою рабства.
Найбільшого розквіту податки отримали за умов розвиненої ринкової економіки. Саме вони стають об’єктивним елементом фінансових відносин між державою та юридичними й фізичними особами. За допомогою податків здійснюється перерозподіл валового внутрішнього продукту в територіальному та галузевому аспектах, а також між різними соціальними групами. Цей перерозподіл згладжує вади ринкового саморегулювання, створює додаткові стимули для ділової та інвестиційної активності, мотивації праці, підтримання рівня зайнятості. І хоча продовжуються зміни не тільки видів і форм справляння податків, а й саме ставлення до них, нині ми спостерігаємо завершення формування моделі податкової системи деяких держав. Ця модель включає методи й об’єкти оподаткування, ставки податків, терміни їх сплати, контроль за надходженням та витрачанням.
Отже, починаючи з моменту формування, пройшовши довгий шлях розвитку та трансформації, податки залишаються ефективним знаряддям втілення державної політики з питань економіки та соціального розвитку Процес формування податкової системи є безперервним. Тому виникає необхідність внесення змін до правової бази податкової системи з метою приведення її у відповідність тим соціально-економічним умовам які виникають у державі.
38. Економічна сутність і функції податків
Основним джерелом формування фінансових ресурсів для існування держави і виконання нею своїх функцій є податки, отримувані від фізичних і юридичних осіб, суб'єктів економічного життя. Податкові надходження є основою доходну" частини державного бюджету, і водночас найбільш важливим регулятором соціально-економічних процесів на макроекономічному та мікроекономічному рівнях. Податки сплачуються періодично, тому формується постійний потік коштів до бюджету: в Україні вони акумулюються на Єдиному казначейському рахунку в Національному банку України і водночас витрачаються відповідно до регламентованих Державним казначейством України дій розпорядників бюджетних коштів.
У податковій термінології для деталізації видів і особливостей платежів до централізованих фондів застосовують такі терміни: плата, відрахування, внески, податки і збори.
Термін "плата" вживається при визначенні платежу, як правило, за використання природних ресурсів, що належать державі. Наприклад, плата знімається за промислове використання води, за заготівлю сировини тощо. Розмір плати залежить від обсягу ресурсів, що використовуються. Якщо держава втратить право власності на ці ресурси, то вона і втратить джерело доходу від цих ресурсів.
Терміни "відрахування", "внески" означають платежі у цільові фонди: загальнодержавний пенсійний фонд, фонд соціального страхування на випадок безробіття, фонд соціального страхування у зв'язку з тимчасовою втратою працездатності тощо.
Податок - це обов'язковий регулярний платіж юридичних або фізичних осіб до бюджету держави або місцевого бюджету, визначений законодавчо.
Збори, на відміну від податків, є платежами разовими, випадковими і незначними за розміром, їх справляють для покриття конкретних потреб, прикладом є курортний збір з громадян, які прибувають на курортне лікування, ринковий збір - за користування фізичною особою місцем на ринку тощо.
При розгляді питання економічної сутності податків зупинимося більш детально на основних елементах системи оподаткування:
1. Суб'єкт оподаткування - це платник податків, тобто фізична або юридична особа, котра безпосередньо перераховує суму податку до бюджету. Суб'єкт оподаткування є кінцевим платником податків і, як правило, несе юридичну відповідальність за сплату податків. Інколи він є кінцевим платником податків, проте не несе юридичної відповідальності, як це має місце у випадку непрямого оподаткування.
2. Об'єкт оподаткування - фізична чи вартісна величина, за якою нараховують податок. Це різноманітні види доходів, додана вартість продукції, товари і послуги, а також різні форми накопиченого багатства чи майна, визначені законодавчими актами.
3. Одиниця оподаткування - чисельна одиниця виміру об'єкта оподаткування, щодо якої встановлюють податкові ставки. Виражається в грошовій або в натуральній формах і має переважно розрахунковий характер.
4. База оподаткування - базова вартісна величина конкретного об'єкта оподаткування, за якою нараховують податок.
5. Податкова ставка - це розмір податку на одиницю оподаткування. Розрізняють два види ставок податків: базова і відсоткова. Базова встановлюється в натуральному вигляді на базу оподаткування. Відсоткова встановлюється як певна частина від бази оподаткування. В свою чергу вона поділяється на пропорційну, прогресивну і регресивну.
Пропорційна-сплаті підлягає певна, фіксована незалежно від розміру бази, частина бази оподаткування конкретного об'єкта оподаткування, виражена у відсотках.
Прогресивна - чим більша база оподаткування, тим більший її відсоток необхідно сплатити як податок.
Регресивна - чим більша база оподаткування, тим менший її відсоток підлягає сплаті як податок.
Класичним прикладом прогресивного оподаткування в Україні було оподаткування доходів фізичних осіб: чим більший був дохід, тим більшу його частку слід було сплачувати як податок. Це стримувало зростання розмірів заробітної плати. Проте, як виявилось, призвело до значної тінізації виплати заробітної плати. Після реформування даного виду оподаткування було введено пропорційну ставку на доходи, яка сплачується незалежно від розміру доходу.
1. Податковий період - це строк (наприклад, календарний рік), після закінчення якого здійснюється формування податкової бази: визначається її обсяг та начисляється сума податку, яку слід сплатити. Поняття податковий період не слід ототожнювати з поняттям звітний період, тобто строк складання і подання податковим органам звітності.
2. Податкові пільги - це часткове або повне звільнення окремих фізичних і юридичних осіб від сплати податків. Надання переваги цим платникам податків може бути пов'язане із особливою роллю, яку вони виконують для розвитку національної економіки, наприклад, вони розвивають інноваційні виробництва. В цьому разі вважається доцільним повне або часткове звільнення їх від виконання загальноприйнятих правил, обов'язків, полегшення умов діяльності. Пільги окремим категоріям платників можуть бути визначені тільки чинним законодавством.
Сутність податків як економічної категорії проявляється в функціях, які вони виконують: фіскальна, регулююча і розподільча.
В усіх державах на різних етапах їхнього розвитку податки виконували передусім фіскальну функцію, тобто забезпечували централізацію певної частини ВВП в державному бюджеті з метою фінансування державних витрат і забезпечення виконання державою своїх функцій.
На сьогодні всі держави світу особливу увагу звертають на можливості регуляторної функції податків. Сутність цієї функції полягає у впливі податків на процес формування структури національної економіки. Вилучаючи за допомогою податків певну частину доходів економічних суб'єктів, яка законодавчо регулюється, можна стимулювати діяльність однієї частини з них або стримувати діяльність інших, а отже регулювати соціально-економічні процеси в країні. Вплив на господарську діяльність здійснюється також через маневрування податковими ставками. Змінюючи механізм оподаткування, держава може досягти змін в економічної діяльності підприємств у бажаному напрямі, забезпечити прискорення чи гальмування розвитку в окремих галузях.
Розподільча функція податків реалізується державою для забезпечення певного рівня соціальної справедливості. Ринок реагує лише на "грошові" голоси. І може статись так, що для кота багатої людини знайдеться молоко, а для пенсіонера - ні. Тому держава забезпечує через функціонування бюджету, доходну частину якого формують переважно податки, умови для соціального вирівнювання, забезпечує умови виробництва (у тому числі внаслідок наданих податкових преференцій) соціально важливих товарів і послуг, зокрема виробництво "неподільних благ" у вигляді будівництва мостів, доріг, утримання армії, фінансування закладів освіти, науки, медицини тощо.
39. Класифікація податків
Обов'язкові платежі податкового характеру класифікуються за різними підставами.
1) залежно від органу влади, який встановлює і скасовує податки та території дії податку:
- загальнодержавні — встановлюються Верховною Радою України і справляються на всій території України;
- місцеві—встановлюються сільськими, селищними, міськими радами відповідно до переліку і в межах граничних розмірів ставок, установлених законами України;
2) за видом фонду, до якого надходять податки:
- закріплені—надходять до конкретного бюджету або спеціального цільового фонду:
- регулюючі (різнорівневі)— надходять одночасно до бюджетів різних рівнів у пропорціях відповідно до бюджетного законодавства;
3) за видом платника:
- податки з фізичних осіб—сплачують лише фізичні особи;
- податки з юридичних осіб — сплачують лише юридичні особи;
- змішані—сплачують як юридичні, так і фізичні особи;
4) за формою оподаткування:
- прямі — встановлюються безпосередньо щодо платників податків і сплачуються за рахунок їхніх доходів, а сума податку безпосередньо залежить від розмірів об'єкта оподаткування;
- непрямі — встановлюються в цінах товарів і послуг та сплачуються за рахунок цінової надбавки, а їх розмір для окремого платника прямо не залежить від його доходів;
5) за економічним змістом:
- податки на доходи—стягуються безпосередньо з доходів фізичних і юридичних осіб;
- податки на споживання—сплачуються не при отриманні доходів, а при їх використанні і справляються у формі непрямих податків:
- податки на майно—встановлюються стосовно рухомого або нерухомого майна:
6) за характером використання:
- загального призначення—використовуються на загальні цілі без конкретизації заходів або витрат, на які вони витрачаються (це власне податки у вузькому розумінні).
- цільові податки—встановлюються з метою фінансування конкретного напряму публічних видатків;
7) за періодичністю стягнення:
- разові—сплачуються один раз протягом певного часу при здійсненні певних дій (більшою мірою такий різновид податків має характер зборів);
- систематичні (регулярні)- сплачуються регулярно через певні проміжки часу й протягом усього періоду володіння або діяльності платника (щомісячно, поквартально, щорічно):
8) за обліком податкового платежу:
- податки, фінансовані споживачем (акциз, податок на додану вартість):
- податки, що включаються у собівартість (податок з власників транспортних засобів, земельний податок);
- податки, фінансовані за рахунок балансового прибутку (податок на майно, податок з реклами):
- податки, фінансовані за рахунок чистого прибутку (збір за право торгівлі, за використання національної символіки);
9) за способом стягнення:
- розкладні — спочатку встановлюються в загальній сумі відповідно до потреб держави й місцевого самоврядування в доходах, потім цю суму розкладають на окремі частини за територіальними одиницями, а на низовому рівні - між платниками (історично це перша форма стягнення податків);
- окладні— передбачають встановлення спочатку ставок, а відтак і розміру податку для кожного платника окремо, а загальна величина податку формується як сума платежів окремих платників;
10) за методом оподаткування:
- прогресивні— податки, ставки яких зростають зі збільшенням величини об'єкта оподаткування;
- пропорційні — податки, ставки яких не залежать від розміру об'єкта оподаткування;
- регресивні—податки, ставки яких зменшуються зі зростанням величини об'єкта оподаткування;
11) за формою стягнення:
- грошові—стягуються в грошовій формі;
- натуральні податки—стягуються у вигляді певних товарів, наприклад, продуктами сільськогосподарського виробництва.
42. Податкова система та її елементи
1. Поняття та зміст податкової системи
Податкова система є провідною складовою системи публічних доходів. Законодавче визначення податкової системи регламентується положеннями статті 2 Закону України "Про систему оподаткування" від 25 червня 1991 року, відповідно до якої сукупність податків і зборів (обов'язкових платежів) до бюджетів та до державних цільових фондів, що справляються у встановленому законами України порядку, становить систему оподаткування. У цьому випадку поняття податкової системи ототожнюється з поняттям системи оподаткування, а податкова система розглядається як сукупність податків та інших обов'язкових платежів податкового характеру (розуміння податкової системи у вузькому значенні).
З Іншого боку, податкова система містить у собі низку процесуальних відносин щодо встановлення, зміни та скасування податків, інших податкових платежів, забезпечення їхньої сплати, організації контролю й застосування відповідальності за порушення податкового законодавства.
Отже, у широкому значенні під податковою системою слід розглядати взаємопов'язану сукупність діючих у конкретний моменту конкретній державі суттєвих умов оподаткування. Елементами податкової системи в цьому випадку є:
- система всіх податкових платежів;
- система принципів оподаткування;
- система податкового законодавства;
- правовий механізм податку;
- система податкових органів, їх права, обов'язки, відповідальність;
- порядок, форми й методи встановлення, зміни та скасування податків;
- закріплення правового механізму податку по кожному податковому платежу;
- форми й методи податкового контролю;
- права, обов'язки, відповідальність, способи захисту прав і законних інтересів платників податків та Інших учасників податкових правовідносин тощо.
Таким чином, поняття податкової системи в широкому розумінні не є тотожним поняттю системи податків. Перше з них е ширшим і включає в себе, окрім системи податків, ще низку як політико-правових, так й економічних елементів.
2. Принципи податкової системи, їх характеристика
Як відомо, принципи (від лат. рrincipium - основа, першопочаток) - це основоположні й керівні ідеї, провідні положення, фундаментальні начала певної сфери. Тому принципами оподаткування слід вважати базові ідеї та положення, що лежать в основі податкової сфери.
Економічні принципи оподаткування вперше були сформульовані у 1776 р. класиком політичної економії А. Смітому роботі "Дослідження про природу Й причини багатства народів", де він фактично виділив чотири принципи оподаткування, які пізніше були названі "Декларацією прав платника". Суть цих принципів зводиться до наступного:
1. Всі громадяни повинні сплачувати податки відповідно до своїх можливостей І доходів [обов'язковість, всеохоплюючий характер, платоспроможність платників, справедливість)*
2. Кожен податок має бути чітко визначений І відомий всім [чіткість і прозорість).
3. Податок повинен сплачуватися в зручний час І спосіб (зручність для платника).
4. Система мобілізації податку має будуватися в такий спосіб, щоб мінімізувати витрати держави [фіскальна ефективність для держави).
Стосовно законодавчого закріплення принципів оподаткування в Україні, то відповідно до положень статті 3 Закону України "Про систему оподаткування" принципами побудови системи оподаткування в Україні є:
- стимулювання науково-технічного прогресу, технологічного оновлення виробництва, виходу вітчизняного товаровиробника на світовий ринок високотехнологічної продукції;
- стимулювання підприємницької виробничої діяльності та інвестиційної активності — введення пільг щодо оподаткування прибутку (доходу), спрямованого на розвиток виробництва;
- обов'язковість—впровадження норм щодо сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), визначених на підставі достовірних даних про об'єкти оподаткування за звітний період, та встановлення відповідальності платників податків за порушення податкового законодавства;
- рівнозначність і пропорційність — справляння податків з юридичних осіб здійснюються в певній частці від отриманого прибутку й забезпечення сплати рівних податків І зборів (обов'язкових платежів) на рівні прибутки І пропорційно більших податків і зборів (обов'язкових платежів) - на більші доходи;
- рівність, недопущення будь-яких проявів податкової дискримінації—забезпечення однакового підходу до суб'єктів господарювання (юридичних і фізичних осіб, включаючи нерезидентів) при визначенні обов'язків щодо сплати податків І зборів (обов'язкових платежів);
- соціальна справедливість — забезпечення соціальної підтримки малозабезпечених верств населення шляхом запровадження економічно обгрунтованого неоподатковуваного мінімуму доходів громадян та застосування диференційованого Й прогресивного оподаткування громадян, які отримують високі та надвисокі доходи;
- стабільність—забезпечення незмінності податків і зборів (обов'язкових платежів) і їх ставок, а також податкових пільг протягом бюджетного року;
- економічна обгрунтованість — встановлення податків І зборів (обов'язкових платежів) на підставі показників розвитку національної економіки та фінансових можливостей з урахуванням необхідності досягнення збалансованості витрат бюджету з його доходами;
- рівномірність сплати—встановлення строків сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), виходячи з необхідності забезпечення своєчасного надходження коштів до бюджету для фінансування витрат;
- компетенція—встановлення й скасування податків і зборів (обов'язкових платежів), а також пільг їх платникам здійснюються відповідно до законодавства про оподаткування виключно Верховною Радою України, Верховною Радою Автономної Республіки Крим і сільськими, селищними, міськими радами;
- єдиний підхід—забезпечення єдиного підходу до розробки податкових законів з обов'язковим визначенням платника податку і збору (обов'язкового платежу), об'єкта оподаткування, джерела сплати податку і збору (обов'язкового платежу), податкового періоду, ставок податку і збору (обов'язкового платежу), строків та порядку сплати податку, підстав для надання податкових пільг;
- доступність — забезпечення дохідливості норм податкового законодавства для платників податків і зборів (обов'язкових платежів).
43. Сучасні податкові системи зарубіжних країн
В умовах розвинутих ринкових відносин податкова система є важливим елементом регулювання економічних і соціальних процесів у державі. Ефективність її функціонування визначається найрізноманітнішими факторами і насамперед економічним становищем, розкладом політичних сил, рівнем податкової культури, досягненнями економічної науки тощо.
Проте є узагальнюючі показники, за якими можна визначити ефективність податкових систем. Це — досягнення балансу між стимулюванням економічної активності та соціальною справедливістю податків і рівнем перерозподілу валового внутрішнього продукту за допомогою податків. Частка податків у валовому внутрішньому продукті свідчить про роль і місце податкової системи в державному регулюванні економікою. Водночас треба враховувати, що цей показник має здатність змінюватися під впливом економічних, політичних і соціальних факторів, наявних у кожній державі. Отже, будь-який досвід треба прискіпливо аналізувати, а не запозичувати без достатніх підстав. Крім того, частка податків у валовому внутрішньому продукті будь-якої держави постійно змінюється. Це дає підстави для висновку, що, по-перше, надто велика частка податків у валовому внутрішньому продукті не менш шкідлива, ніж мала. По-друге, вона не повинна перевищувати розумного оптимуму.
Наведені дані свідчать, що частка валового внутрішнього продукту, яку держава мобілізує в своє розпорядження за допомогою податків, має тенденцію до збільшення. Так, упродовж тридцяти восьми років вона зросла в Швеції на 25.0 пункти, в Японії — на 15,0, у Франції — на 10,1, у Канаді — на 10,9. Звичайно, в багатьох країнах цей процес відбувається під впливом різних факторів. Проте загальним правилом є те, що ринкова економіка потребує втручання держави в процеси перерозподілу створеного валового внутрішнього продукту для прискорення темпів економічного розвитку і соціального захисту різних верств населення. Складність полягає в тому, щоб у кожному певному періоді знайти раціональну величину перерозподілу та відповідно до неї побудувати податковий механізм регулювання, який би включав систему пільг, ставок, строків сплати, об'єктів оподаткування тощо.
Не менш важливого значення набуває структура податків. Вона постійно змінюється під впливом економічних, соціальних та політичних факторів. Загалом, податкові системи нинішніх зарубіжних країн ґрунтуються на трьох найзначніших податках — особистому прибутковому і соціальному страхуванні та на податку на додану вартість. Інші податки, в тому числі податок на прибуток корпорацій, майновий, на спадщину та дарування, мають другорядне значення.
44. Поняття кошторисно-бюджетного фінансування
Кошторисно-бюджетне фінансування — це порядок виділення бюджетних коштів установам, що перебувають на бюджетному фінансуванні, на основі фінансових планів — кошторисів, з метою здійснення ними основної діяльності.
Відповідно до Бюджетного кодексу України бюджетна установа —це орган, установа чи організація, визначена Конституцією України, а також установа чи організація, створена у встановленому порядку органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим чи органами місцевого самоврядування, яка повністю утримується за рахунок відповідно державного бюджету чи місцевих бюджетів. Бюджетні установи є неприбутковими.
Принципи, кошторисно-бюджетного фінансування:
1) загальні принципи фінансування:
2) спеціальні принципи бюджетного фінансування:
- видання коштів відповідно до прогнозів соціально-економічного розвитку на кожний плановий рік;
- планування й фінансування на підставі економічних нормативів;
- дотримання режиму економії.
Режим кошторисно-бюджетного фінансування охоплює широке коло об'єктів, зокрема, на кошторисно-бюджетному фінансуванні перебувають: установи соціально-культурної сфери: освіти, науки, культури й мистецтва, охорони здоров'я, соціального захисту й соціального забезпечення, фізичної культури й спорту тощо; органи державного управління, правоохоронні органи, органи державної безпеки тощо.
Основним документом, що визначає витрати бюджетних установ, є кошторис.
45. Особливості фінансування соціально-культурної сфери в сучасних умовах
Україна проходить перехідний період від адміністративно-командної до ринкової економіки. У цих умовах трансформуються усі сфери суспільства, реформується фінансовий механізм, з'являються нові важелі впливу на економічний і суспільний розвиток держави, у тому числі й на соціальну сферу. її функціонування неможливе без відповідного фінансування, яке до цього часу в основному здійснюється за рахунок бюджетних коштів, яких завжди бракує. У зв'язку з тим, що роль і значення соціальної сфери у суспільстві дуже важливі, постає завдання реформування системи її фінансування. Необхідно дослідити ресурсне забезпечення соціальної сфери для виходу її з кризового стану і подальшого розвитку.
Формуючи систему ринкових відносин, Україна інтегрується У світову економіку, однією з основних рис якої є розвинена соціальна сфера. Вона забезпечує, відповідно до конституційних прав:
- підтримку і підвищення рівня життя населення, нарощування культурного, духовного потенціалу суспільства;
- може стати каталізатором ринкових відносин і усунути негативні явища перехідного періоду.
Дослідження проблем фінансування соціальної сфери грунтується насамперед на теоретичному трактуванні її ролі у створенні валового внутрішнього продукту.
Соціальна інфраструктура, яка включає органи підтримки і розвитку культури, освіти, виховання, систему охорони здоров'я і фізичної культури, пенсії і різні соціальні виплати сьогодні розглядається як обов'язкова умова повноцінного функціонування суспільно-економічної системи.
Державна допомога здійснюється за рахунок державного бюджету особам, доходи яких визнані такими, що не забезпечують існування. Розмір виплат обмежений офіційним рівнем бідності. Нарешті, універсальна система, яка діє в основному у скандинавських країнах, включає в число тих, хто отримує державну допомогу, всіх, хто досяг пенсійного віку або є непрацездатним. Кошти на виплату надходять до бюджету за рахунок податків.
Довгострокова орієнтації України на економічний розвиток полягає у здійсненні радикальних реформ, спрямованих на створення якісно нової системи. У процесі їх реалізації слід забезпечити комплексний розвиток усіх складових ринкової економіки. Однією з них є система соціального захисту населення країни. В широкому розумінні поняття «соціальний захист населення» можна визначити як систему економічних, політичних і правових заходів, спрямованих на створення оптимальних умов забезпечення реальних можливостей реалізації населенням своїх прав і свобод, які забезпечують матеріальний добробут.
На соціальний захист населення Україна витрачає близько 20-25 % коштів державного бюджету.
Соціальний захист населення здійснюється за рахунок коштів:
держави;
приватних організацій;
громадських організацій.
46. Фінансування охорони здоров'я та фізичної культури
Право кожного в Україні на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування гарантується Конституцією України (ст. 49). Охорона здоров'я забезпечується державним фінансування відповідних соціально-економічних, медико-санітарних та оздоровчо-профілактичних програм.
Кожна людина має природне невід'ємне і непорушне право на охорону здоров'я. Суспільство і держава відповідальні перед сучасним і майбутніми поколіннями за рівень здоров'я і збереження генофонду народу України, забезпечують пріоритетність охорони здоров'я у діяльності держави, поліпшення умов праці, навчання, побуту і відпочинку населення, розв'язання екологічних проблем, вдосконалення медичної допомоги і запровадження здорового способу життя.
Конституцією закріплено, що медична допомога у державних і комунальних закладах охорони здоров'я надається безплатно, а держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності, дбає про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечує санітарно-епідемічне благополуччя.
За функціональною структурою, ці видатки поділяються на такі підрозділи (код 0700 "Охорона здоров'я"): медична продукція та обладнання; поліклініки і амбулаторії, швидка та невідкладна допомога, у тому числі поліклініки загального профілю та амбулаторії; спеціалізовані поліклініки; стоматологічні поліклініки; станції швидкої та невідкладної допомоги; фельдшерсько-акушерські пункти; лікарні та санаторно-курортні заклади: лікарні загального профілю; спеціалізовані лікарні та інші спеціалізовані заклади; пологові будинки; санаторно-курортні заклади; санітарно-профілактичні та протиепідемічні заходи і заклади; дослідження і розробки у сфері охорони здоров'я; інша діяльність у сфері охорони здоров'я, у тому числі будинки дитини; станції переливання крові; інші заклади та заходи у сфері охорони здоров'я.
Закріплення фінансування за бюджетом відповідного рівня відбувається виходячи із закріплених конституційних гарантій. За рахунок державного бюджету здійснюються видатки на:
а) первинну медико-санітарну, амбулаторно-поліклінічну та стаціонарну допомогу (багатопрофільні лікарні та поліклініки, що виконують специфічні загальнодержавні функції, згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України);
б) спеціалізовану, високоспеціалізовану амбулаторно-поліклінічну та стаціонарну допомогу (клініки науково-дослідних інститутів, спеціалізовані лікарні, центри, лепрозорії, госпіталі для інвалідів Великої Вітчизняної війни, спеціалізовані медико-санітарні частини, спеціалізовані поліклініки, спеціалізовані стоматологічні поліклініки згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України);
в) санаторно-реабілітаційну допомогу (загальнодержавні санаторії для хворих на туберкульоз, загальнодержавні спеціалізовані санаторії для дітей та підлітків, спеціалізовані санаторії для ветеранів Великої Вітчизняної війни);
г) санітарно-епідеміологічний нагляд (санітарно-епідеміологічні станції, дезинфекційні станції, заходи боротьби з епідеміями);
ґ) інші програми у галузі охорони здоров'я, що забезпечують виконання загальнодержавних функцій, згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України.
Обсяги бюджетного фінансування визначаються на підставі науково обґрунтованих нормативів з розрахунку на одного жителя. Зокрема, обсяг фінансування за державним та місцевими бюджетами на утримання лікарень визначається за економічними нормами та нормативами, виходячи з чисельності розгорнутих ліжок за профілем захворювань (терапевтичних, хірургічних, онкології, гінекології тощо). За цими нормативами визначається необхідна кількість лікарів, середнього та молодшого обслуговуючого персоналу, фонди заробітної плати, витрати на медикаменти та харчування. У поліклініках кількість медичного персоналу встановлюється на основі Даних про чисельність населення на території, яка обслуговується, у сільській місцевості - на кожний населений пункт.
За рахунок бюджету АРК та обласних бюджетів, бюджетів місцевого самоврядування фінансуються загальнодоступні для населення заклади охорони здоров'я. Так, за рахунок коштів сільських, селищних і міських бюджетів фінансується первинна медико-санітарна, амбулаторно-поліклінічна та стаціонарна допомога (дільничні лікарні, медичні амбулаторії, фельдшерсько-акушерські та фельдшерські пункти).
У свою чергу районні та обласні бюджети беруть участь у фінансуванні лікарень широкого профілю, пологових будинків, станцій швидкої та невідкладної медичної допомоги, поліклінік і амбулаторій, загальних стоматологічних поліклінік. За рахунок їх коштів фінансуються також видатки на забезпечення програм медико-санітарної освіти (міські та районні центри здоров'я і заходи з санітарної освіти).
При цьому кошти, не використані закладом охорони здоров'я, не вилучаються і відповідне зменшення фінансування на наступний період не проводиться.
Відомчі та інші заклади охорони здоров'я, що обслуговують лише окремі категорії населення за професійною, відомчою або іншою, не пов'язаною із станом здоров'я людини ознакою, фінансуються, як правило, за рахунок підприємств, установ та організацій, які вони обслуговують. Допускається фінансова підтримка таких закладів за рахунок державного або місцевого бюджетів, якщо працівники відповідного відомства, підприємства, установи або організації становлять значну частину населення даної місцевості.
Із зміцненням здоров'я громадян країни тісно пов'язане фізичне виховання дітей, підлітків, дорослого населення. Фізична культура є важливим засобом підвищення соціальної і трудової активності людей, задоволення їх моральних, естетичних та творчих запитів, життєво важливої потреби взаємного спілкування, розвитку дружніх стосунків між народами і зміцнення миру. Спорт - органічна частина фізичної культури, особлива сфера виявлення та уніфікованого порівняння досягнень людей у певних видах фізичних вправ, технічної, інтелектуальної та іншої підготовки шляхом змагальної діяльності. Соціальна цінність спорту визначається його дієвим стимулюючим впливом на поширення фізичної культури серед різних верств населення.
Видатки на фізкультуру і спорт фінансуються за розділом "Духовний та фізичний розвиток" (код 0800) функціональної класифікації. Він включає такі підрозділи, як "фізична культура і спорт" (код 0810), "Дослідження і розробки у сфері духовного та фізичного розвитку" (код 0840), "Інша діяльність у сфері духовного та фізичного розвитку" (код 1850).
За рахунок коштів державного бюджету фінансуються:
а) державні програми підготовки резерву та складу національних команд та забезпечення їх участі у змаганнях державного і міжнародного значення;
б) державні програми з інвалідного спорту та реабілітації;
в) державні програми фізкультурно-спортивної спрямованості. За рахунок коштів місцевих бюджетів фінансуються видатки державних програм розвитку фізичної культури і спорту: утримання та навчально-тренувальна робота дитячо-юнацьких спортивних шкіл усіх типів (крім шкіл республіканського Автономної Республіки Крим і обласного значення), заходи з фізичної культури і спорту та фінансова підтримка організацій фізкультурно-спортивної спрямованості і спортивних споруд місцевого значення.
Обласні бюджети та бюджет АРК беруть участь у фінансуванні державних програм з інвалідного спорту і реабілітації, а також забезпечують навчально-тренувальну роботу дитячо-юнацьких спортивних шкіл (усіх типів республіканського Автономної Республіки Крим та обласного значення) та проводять заходи з фізичної культури і спорту.
47. Зв'язок фінансів з ціною, заробітною платою, кредитом , грошима
Фінанси тісно пов'язані з чинними економічними категоріями і зокрема такими, як: ціна, кредит, собівартість, заробітна плата.
Зв'язок фінансів з ціною проявляється в тому, що ціна є основою розрахунку пенсій, дотацій, державних витрат, споживчого кошику тощо. Через фінанси держава може змінювати ціну через ПДВ, акцизний збір, митні збори і інше.
Взаємозв'язок фінансів і кредиту проявляється в тому, що вони використовуються в кругообігу коштів і сприяють підвищенню ефективності виробництва. При нестачі фінансових ресурсів підприємства залучають кредитні ресурси, а при їх надлишку — підприємство надає їх в кредит іншим об'єктам.
Взаємозв'язок фінансів і собівартості очевидний: собівартість визначає величину прибутку; може бути об'єктом оподаткування і джерелом сплати окремих обов'язкових оподаткувань. Складником собівартості є обов'язкові нарахування до державних цільових фондів, амортизаційні відрахування.
Зв'язок фінансів і заробітної плати полягає в тому, що держава регулює величину заробітної плати через податки. Держава за допомогою дотацій, субсидій, субвенцій може стимулювати розвиток окремих видів діяльності. Заробітна плата пов'язана з таким фактором як робоча сила, а фінанси впливають на використання всіх факторів виробництва. Для виплати заробітної плати на підприємстві створюється фонд фінансових ресурсів. Це свідчить про органічний зв'язок фінансів і заробітної плати. Фінанси створюють умови для функціонування заробітної плати. Кошти, що надходять у розпорядження працівника, є свідченням того, що відбувся , процес обміну товару.
Проте людина, одержавши заробітну плату, використовує її не лише для обміну на товари першої необхідності. Вона створює фонди грошових засобів для придбання товарів тривалого користування, цінних паперів із метою одержання доходів.
Необхідність враховування взаємозв'язку фінансів з розподільчими категоріями є особливо важливим на сучасному етапі, так як ігнорування цих зв'язків у побудові фінансової політики може призвести до небажаних соціально-економічних наслідків.
Фінанси формують централізовані та децентралізовані фонди фінансових ресурсів на рівні підприємства і держави. У процесі використання цих фондів виникають ситуації, коли на одному підприємстві з'являється тимчасово вільні кошти, а на іншому — потреба в них.
Отже, фінанси є сукупністю економічних відносин, що пов'язані з формуванням, розподілом і використанням фондів грошових коштів у процесі розподілу та перерозподілу ВВП і НД. В сучасному світі вони мають своє чітке призначення, ознаки, функції та відіграють надзвичайно велику роль для суспільного розвитку в частині:
регулювання соціально-економічних процесів в суспільстві;
забезпечення перерозподілу грошових потоків між виробничою та невиробничою сферами діяльності, між окремими галузями народного господарства, економічними регіонами і верствами населення;
здійснення контролю за формуванням та використанням грошових фондів.
48. Концепції побудови бюджетної політики держави
Перша концепція базується на тому, що бюджет повинен бути щорічно збалансований. До «Великої депресії» 30-х років щорічно балансуємий бюджет загальновизнано вважався бажаною метою державних фінансів і фінансової політики. Проте при більш ретельному розгляді цієї проблеми стає очевидним, що щорічно балансуємий бюджет в основному виключає або в значній мірі зменшує ефективність фіскальної політики держави, що має антициклічну, стабілізуючу спрямованість. Гірше того, щорічно бюджет, що балансується насправді заглиблює коливання економічного циклу. Наприклад, припустимо, що економіка стикається з тривалим періодом безробіття. Доходи населення падають. Податкові надходження до бюджету автоматично скорочуються. Прагнучи неодмінно збалансувати бюджет, уряд повинен або підвищити ставки податків, або скоротити державні витрати, або використовувати поєднання цих двох заходів. Проте слідством всіх цих заходів буде ще більше скорочення сукупного попиту.
На іншому прикладі можна показати, як прагнення щорічно балансувати бюджет може стимулювати інфляцію. В умовах інфляції, при підвищенні грошових доходів автоматично збільшуються податкові надходження. Для запобігання майбутнього перевищення доходів над витратами уряд повинен вжити наступних заходів: або понизити ставки податків, або збільшити урядові витрати, або використовувати поєднання цих двох заходів. Ясно, що слідством цих заходів буде посилення інфляційного тиску в економіці.
Основний висновок такий: щорічно бюджет, що балансується не є економічно нейтральним. Не дивлячись на цю і інші проблеми, в багатьох країнах існує значна підтримка ідеї ухвалення конституційної поправки, що передбачає щорічне балансування бюджету.
Друга концепція базується на тому, що бюджет повинен бути збалансований в ході економічного циклу, а не щороку. Дана концепція припускає, що уряд здійснює антициклічну дію і одночасно прагне збалансувати бюджет. В цьому випадку, проте, бюджет не повинен балансувати щорічно. Достатньо, щоб він був збалансований в ході економічного циклу. Логічне обгрунтовування цієї концепції бюджетної політики просто, розумно і привабливо. Для того, щоб протистояти спаду, уряд повинен понизити податки і збільшити урядові витрати, тим самим свідомо викликає дефіцит бюджету. В ході подальшого інфляційного підйому уряд підвищує податки і урядові витрати. Виникаючі на цій основі позитивне сальдо бюджету може бути використано на покриття федерального боргу, що виникає в період спаду. Таким чином уряд проводить позитивну антициклічну політику і одночасно балансує бюджет, але не на щорічній основі, а за період в декілька років. Але в даній концепції бюджету існує ключова проблема, яка полягає в тому, що спади і підйоми в економічному циклі можуть бути неоднаковими по глибині і тривалості. Наприклад, тривалий і глибокий спад може змінитися коротким періодом підйому. Поява великого дефіциту в період спаду в цьому випадку не покриється невеликим позитивним сальдо бюджету періоду процвітання, отже, матиме місце циклічний дефіцит бюджету.
Третя концепція пов'язана з ідеєю так званих функціональних фінансів. Відповідно до цієї ідеї питання про збалансованість бюджету - на щорічній або на циклічній основі - другорядний. Первинною метою федеральних фінансів є забезпечення не інфляційної повної зайнятості, тобто балансування економіки, а не бюджету. Якщо досягнення цієї мети супроводиться стійким позитивним сальдо або великим і все зростаючим державним боргом - хай буде так. Відповідно до даної концепції проблеми, пов'язані з державними дефіцитами або надлишками, малозначимы порівняно з вищою ступеню небажаними альтернативами тривалих спадів або стійкої інфляції.
Федеральний бюджет є - по-перше, і, перш за все - інструментом досягнення і підтримки макроекономічної стабільності. Уряд не повинен сумніватися, йдучи на ведення будь-яких дефіцитів або надлишків для досягнення цієї мети.
Друга і третя концепції лежать в основі фінансової політики, орієнтованої на бюджетний дефіцит і що спирається на потенціал грошового господарства країни. Така політика припускає:
Оволодіння цією політикою дозволяє суспільству знаходити оптимальну величину бюджетного дефіциту. Так, в кінці 80-х років бюджетний дефіцит у Франції складав 9,6% від ВНП, в США - 11,6, у ФРН = 14, в Японії - 15,6, в Бельгії - 25,1, в Італії - 25,5, в Греції - 31,2%.
Проте при всій привабливості політики бюджетного дефіциту, крупні дефіцити приводять до значних негативних наслідків навіть для «багатих в економічних відносинах країн». Так, американська економіка тривалі роки функціонувала в умовах стійкого дефіциту федерального бюджету. Але до середини 90-х років дефіцит федерального бюджету придбав особливо крупні масштаби, що примусило уряд знаходити дієві засоби боротьби з ним.
49. Бюджетне регулювання
Бюджетне регулювання відображає процеси політичного та національного значення, що вирішують загальнодержавні завдання стосовно забезпечення економічного зростання, розвитку продуктивних сил, піднесення рівня добробуту населення, усунення розбіжностей у рівнях розвитку певних територій, фінансового забезпечення місцевого самоврядування, вирішення національних проблем тощо. Усе це надає бюджетному регулюванню виняткове значення та особливе місце у складі міжбюджетних відносин.
У процесі бюджетного регулювання вирішується багато завдань, серед яких основними є: досягнення відповідності між видатками та доходами всіх бюджетів, тобто їхнє збалансування; створення зацікавленості органів місцевого самоврядування у повній мобілізації доходів на своїй території; забезпечення самостійності у використанні додатково одержаних коштів в процесі виконання місцевих бюджетів; перерозподіл бюджетних ресурсів між "багатими" й "бідними", у фінансовому розумінні, територіями; здійснення фінансового вирівнювання.
50. Бюджетний устрій та принципи побудови бюджетної системи
БЮДЖЕТНА СИСТЕМА УКРАЇНИ і БЮДЖЕТНИЙ УСТРІЙ.
Бюджетна система України визначена “Бюджетним кодексом” України Відповідно до становлення сучасної бюджетної системи України, в основу законодавчих та інших нормативних документів покладені нетрадиційні принципи її побудови, а саме:
- принцип єдності (цілісності) бюджетної системи України, що забезпечується існуванням єдиного рахунку надходжень і платежів до бюджету та єдиної бюджетної класифікації доходів і видатків, єдністю регулювання бюджетних правовідносин, єдиною структурою бюджетної документації, вимогами надання необхідної статистичної та бюджетної інформації від одного бюджету до іншого, спільною грошовою системою та єдиною соціально-економічною політикою держави;
- принцип збалансованості передбачає, (згідност.95 Конституції України), що всі повноваження на здійснення витрат бюджету повинні відповідати обсягу надходжень до бюджету на відповідний бюджетний період, тобто обсяг передбачених бюджетом видатків має покриватись реальними доходами.
- принцип самостійності означає право законодавчих (представницьких) органів влади і органів місцевого самоврядування кожної ланки самостійно здійснювати бюджетний процес, стимулювання органів місцевого самоврядування до збільшення їх доходів , що не враховується при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів.
- принцип повноти бюджетів; включенню до бюджету підлягають всі надходження та витрати, що здійснюються відповідно до нормативно-правових актів всіх органів відповідного рівня;
- принцип обгрунтованості, бюджет має формуватися на реалістичних макропоказниках економічного та соціального розвитку держави та розрахунках надходжень до бюджету і витрат бюджету , що здійснюються відповідно до затверджених методик і правил.
- принцип ефективності у процесі складання та виконання бюджету всі учасники бюджетного процесу мають прагнути досягнення запланованих цілей та максимального результату при заключенні мінімального обсягу бюджетних коштів. Реалізація принципу ефективності дозволить перейти від постатейного контролю виконання бюджету до контролю за досягненням кінцевого результату. Першим кроком на цьому шляху стало формування ДБ на 2002р. за програмно-цільовим методом. Суть цього методу полягає в тому, що всі видатки держбюджету повинні здійснюватись виключно у відповідності з програмами, які мають конкретну мету, завдання та критерії їх оцінки.
Такий підхід дає можливість виділити:
· чіткі функції усіх розпорядників бюджетних коштів;
· конкретні програми відповідно до визначених функцій;
· цілі, на які будуть спрямовуватися видатки в межах цих програм. та критерії оцінки ефективності використання бюджетних коштів.
- принцип субсидіарності розподіл видатків між держбюджетом та місцевими повинен грунтуватися на максимально можливому наближенні суспільних послуг до їх безпосереднього споживача. Видаткові повноваження мають бути закріплені за бюджетами з метою децентралізації та з урахуванням того, що вони можуть бути виконані найефективніше на місцях.
Видатки закріплюються за відповідними бюджетами.
- принцип визначеності відповідальності кожного рівня влади за бюджетну політику. Кожний рівень влади несе власну відповідальність за власну бюджетну політику.
- Принцип цільового використання бюджетних коштів. Бюджетні кошти використовуються тільки на цілі, визначені бюджетними призначеннями. Кошти повинні спрямовуватися за відповідним напрямом та витрачатися розпорядниками та одержувачами бюджетних коштів на чітко визначені цілі .
- принцип публічності та прозорості. Бюджетним кодексом передбачено, що інформація про бюджет повинна бути оприлюднена (стаття28). Міністерство фінансів України забезпечує доступність для публікації:
а) проекту закону про державний бюджет;
б) закону про ДБ на відповідний період з додатками, що є невід’ємною його частиною ;
в) інформація про виконання бюджету;
г) інформація про показники зведеного бюджету.
- Принцип справедливості та неупередженості. Бюджетна система будується на засадах справедливого та неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами. Можливість отримання освіти або доступ до соціальних програм не повинні залежати від місця проживання громадянина. Це реалізується через норми, встановлені БК.(Компенсація щодо соціальних послуг отримується шляхом субвенцій з державного бюджету)
2.Структура бюджетної системи
Відповідно до вказаного Кодексу бюджетна система України включає:
Державний бюджет;
Республіканський бюджет АР Крим;
Місцеві бюджети.
Місцеві бюджети поділяються за рівнем адміністративного поділу на:
Обласні;
Міські (міст державного та обласного підпорядкування з районним поділом);
Районні;
Бюджети міст (обласного і районного підпорядкування без районного поділу);
Сіл;
Селищ;
Районів у містах.
В основі побудови бюджетної системи лежить адміністративно-територіальний поділ даної країни. При цьому виділення бюджетів здійснюється за наявності відповідного органу управління.
Бюджетна система – об’єднання всіх ланок держбюджету на єдиних принципах.
Складовими елементами бюджетної системи є її структура, принципи побудови і організація функціонування. Бюджет України об’єднує близько 13тис. самостійних бюджетів.
Структурно бюджетна система складається з Державного бюджету України, місцевих бюджетів: бюджету Автономної Республіки Крим, бюджетів сіл, селиш, міст та їх об’єднань, бюджетів районів у містах, районних, обласних бюджетів (стаття5). Зазначені бюджети є окремими ланками бюджетної системи. Характерною ознакою та перевагою бюджетної системи, закріпленою Бюджетним кодексом, є те, що на відміну від попередньої системи трансфертні платежі бюджету розраховуються та надаються обласним бюджетам, бюджету АРК, бюджетам районів та міст обласного значення. З прийняттям БК районні бюджети, бюджети міст обласного значення та обласні бюджети набули адекватного статусу у відносинах з Держбюджетом України. Показники державного бюджету та місцевих бюджетів у своїй сукупності виступають яке показники зведеного бюджету (ст.6). Показники зведеного бюджету використовуються органами законодавчої та виконавчої влади для прийняття управлінських рішень в процесі виконання бюджетів, а також для оприлюднення інформації про використання публічних фінансів.
Крім того, фінансова звітність про виконання зведених бюджетів має важливе значення для складання статистичних даних про казначейське виконання ДБ та місцевих бюджетів., про доходи та видатки державного і місцевих бюджетів, а також для формування національних рахунків. Відповідні статистичні дані нотуються на базі даних бухгалтерського обліку, який ведеться органами Держказначейства України і використовується для формування та оцінки результатів державної бюджетної політики, а також вдосконалення механізму управління бюджетними коштами і контролю за їх використанням.
Своєчасні та достовірні дані про виконання бюджетів усіх рівнів дають змогу:
- Відстежувати хід виконання бюджетів та аналізувати їх динаміку;
- Здійснювати заходи щодо забезпечення контролю за операціями та управлінням бюджетними коштами;
- Аналізувати стан та оцінювати перспективи розвитку фінансово-бюджетної політики.
Статистична інформація про виконання державного та місцевих бюджетів характеризує діяльність у сфері використання публічних фінансів, засвідчує результати економічної діяльності держави і використовується органами законодавчої та виконавчої влади. Науковцями, економістами, широким колом ділових людей.
3.Основи бюджетного устрою
Структура бюджету розглядається у горизонтальному і вертикальному розрізах. У горизонтальному вона характеризується складом доходів і видатків, а також їх питомою вагою. У вертикальному розрізі структура бюджету розглядається за рівнями державної влади та управління і характеризується взаємопов’язаними поняттями “бюджетний устрій” та “бюджетна система”.
Бюджетний устрій визначає, яким чином здійснюється побудова бюджетної системи.
Бюджетний устрій – це організація і принципи побудови бюджетної системи, її структури, взаємозв’язок між окремими ланками бюджетної системи.
Бюджетний устрій грунтується на таких засадах:
1. Відокремлення видів бюджетів, що створюються в даній країні.
2. Встановлення принципів побудови бюджетної системи.
3. Розмежування доходів і видатків між ланками бюджетної системи.
4. Визначення характеру і форм взаємовідносин між бюджетами.
Теоретично можливі три варіанти відокремлення видів бюджетів:
А) створення єдиного бюджету для всієї країни;
Б) створення окремих регіональних бюджетів;
В) створення на кожному рівні адміністративного поділу централізованих і децентралізованих видів бюджетів.
Бюджетний устрій України визначається з урахуванням державного устрою і адміністративно-територіального поділу України.
Бюджетний устрій грунтується на таких принципах.
Принцип єдності – означає існування єдиного рахунку доходів та видатків. Єдність бюджетної системи забезпечується єдиною правовою базою єдиною бюджетною класифікацією, єдністю форм бюджетної документації, єдиною грошовою системою, наданням необхідної статистичної та бюджетної інформації одного рівня бюджету іншому.
Принцип повноти – полягає у відображенні у бюджеті всіх доходів та видатків.
Принцип достовірності – це формування бюджету на основі показників, науково-обгрунтованих нормативів та відображення у звіті про виконання бюджету тільки тих доходів та видатків, які є результатом кінцевих касових операцій банків.
Принцип гласності – забезпечує висвітлення в засобах масової інформації показників і звітів про їх виконання.
Принцип наочності – це відображення показників бюджету у взаємозв’язку з загальноекономічними показниками в Україні та за її межами шляхом використання засобів максимальної інформативності результатів порівняльного аналізу, визначення темпів і пропорцій економічного розвитку.
Принцип самостійності - забезпечується наявністю власних доходних джерел і правом визначення напрямів їх використання відповідно до законодавства України.
51. Принципи оподаткування
Принципи оподаткування — це універсальні категорії, дія яких проявляється в усіх інститутах податкового права: в системі податків і зборів, їх встановленні і введенні, виконанні податкового зобов'язання, правовому статусі учасників податкових правовідносин, механізмі податкового контролю і відповідальності, оскарженні. В цьому полягає базовий характер будь-якого принципу – закласти правовий «фундамент» відокремленої групи норм, не зливаючись з ними по змісту.
Принципи оподаткування виконують ряд функцій:
доктринально-орієнтаційну;
нормативно-орієнтаційну;
індивідуально-орієнтаційну.
Відповідно до статті 4[1] Податкового кодексу України податкове законодавство України ґрунтується на таких принципах:
загальність оподаткування – кожна особа зобов’язана сплачувати встановлені цим Кодексом, законами з питань митної справи податки та збори, платником яких вона є згідно з положеннями цього Кодексу;
рівність усіх платників перед законом, недопущення будь-яких проявів податкової дискримінації – забезпечення однакового підходу до всіх платників податків незалежно від соціальної, расової, національної, релігійної приналежності, форми власності юридичної особи, громадянства фізичної особи, місця походження капіталу;
невідворотність настання визначеної законом відповідальності у разі порушення податкового законодавства;
презумпція правомірності рішень платника податку в разі, якщо норма закону чи іншого нормативно-правового акта, виданого на підставі закону, або якщо норми різних законів чи різних нормативно-правових актів припускають неоднозначне (множинне) трактування прав та обов’язків платників податків або контролюючих органів, внаслідок чого є можливість прийняти рішення на користь як платника податків, так і контролюючого органу;
фіскальна достатність – встановлення податків та зборів з урахуванням необхідності досягнення збалансованості витрат бюджету з його надходженнями;
соціальна справедливість – установлення податків та зборів відповідно до платоспроможності платників податків;
економічність оподаткування – установлення податків та зборів, обсяг надходжень від сплати яких до бюджету значно перевищує витрати на їх адміністрування;
нейтральність оподаткування – установлення податків та зборів у спосіб, який не впливає на збільшення або зменшення конкурентоздатності платника податків;
стабільність – зміни до будь-яких елементів податків та зборів не можуть вноситися пізніш як за шість місяців до початку нового бюджетного періоду, в якому будуть діяти нові правила та ставки. Податки та збори, їх ставки, а також податкові пільги не можуть змінюватися протягом бюджетного року;
рівномірність та зручність сплати – установлення строків сплати податків та зборів, виходячи із необхідності забезпечення своєчасного надходження коштів до бюджетів для здійснення витрат бюджету та зручності їх сплати платниками;
єдиний підхід до встановлення податків та зборів – визначення на законодавчому рівні усіх обов’язкових елементів податку.
52. Прямі податки
До прямих податків належать податки з таких доходів, як заробітна плата, прибуток, відсоток, а також з таких видів майна, як земля, будівлі, цінні папери. Прямий податок з юридичних осіб - податок на прибуток підприємств (фірм, компаній, корпорацій), їх майно, на землю (земельний). Прямий податок з фізичних осіб - подохідний і помайновий податки з населення, податки на спадок і дари, транспортні засоби.
Розглянемо коротко сутність кожного виду податків з юридичних осіб. Першим видом прямого податку є податок на прибуток.
Податок на прибуток підприємств і організацій - податок на доходи юридичних осіб, який вилучається за прогресивною шкалою оподаткування.
Прогресивний податок - податок, ставка якого зростає у міру зростання величини оподатковуваного доходу.
Оподатковується цим податком чистий прибуток підприємства, який визначають як суму валової виручки за винятком усіх витрат і збитків. Іншими словами, об'єктом оподаткування є прибуток, отриманий від реалізації продукції, основних фондів та іншого майна і доходів, за винятком суми витрат, які виникають при здійсненні цих операцій.
Водночас оподаткування тієї частини прибутку, яка розподіляється на дивіденди, здійснюється по різному. В одних країнах (Швеція, Швейцарія, США, Україна тощо) ця сума спочатку оподатковується податком на прибуток підприємства, а потім - ще Й особистим подохідним податком на фізичних осіб, тобто підлягає подвійному оподаткуванню. В інших державах (Австрія, Канада, Японія тощо) акціонери частково звільняються від сплати податків на дивіденди, незалежно від оподаткування цієї частини доходу податком на прибутки підприємств. У деяких країнах (Франція, Великобританія тощо) податок на прибуток підприємств частково зараховується при оподаткуванні дивідендів.
Величина податків на прибуток підприємств може зменшуватися на величину законодавчо встановлених податкових пільг і знижок.
Податкові пільги - часткове або повне звільнення окремих категорій фізичних та юридичних осіб від сплати податків.
Так, у США налічується майже 100 податкових пільг та знижок, які надаються різним видам підприємств, передусім дрібним, з метою стимулювання процесу впровадження нових досягнень науки і техніки, створення нових робочих місць та ін. Завдяки цьому реалізується насамперед стимулююча функція податків, яка здійснюється також внаслідок прогресивного характеру оподаткування прибутків підприємств. Наприклад, у США прибуток підприємств до 50 тис. дол. оподатковується за ставкою 15% від 50 до 70 тис. - за ставкою до 25% і понад 75 тис. дол. - за ставкою 34%. В Україні прибуток підприємств оподатковується за ставкою 30%. Податок на додану вартість - 20%. У новому податковому кодексі передбачено скорочення його до 18%. Загалом в Україні з доходу підприємств вилучається понад 80%. Податок на фонд зарплати приблизно 40- 41%. У новому податковому кодексі планується певне зниження податкового тиску на підприємства.
Досвід розвинутих країн світу свідчить, що податки відіграють стимулюючу роль тоді, коли максимальна ставка на прибуток не перевищує 35%. У разі перевищення цієї ставки стимулююча функція податків пригнічується, а посилюються соціальна, регулююча. Загалом порушується оптимальне співвідношення між функціями. Аналогом податку на прибутки підприємств у США є податок на прибуток корпорацій.
Стимулююча функція податків значно посилюється у разі надання державою податкових кредитів, відстрочки від сплати податків тощо. Основним видом податкових кредитів є інвестиційний кредит - знижка загальної суми податку на прибуток, яка залежить від частки реінвестованого прибутку, тобто додаткових інвестицій до раніше інвестованих.
Відстрочка від сплати податків надається, як правило, новоствореним підприємствам. Так, у Франції новостворені акціонерні компанії перші два роки повністю звільняються від сплати податків, після цього до початку шостого року оподатковується лише 25% прибутків.
Другим видом прямих податків з підприємств і організацій є помайновий податок, який вилучається з майна підприємства і надходить у федеральний (центральний) та місцевий бюджети. Ставки цього податку у розвинутих країнах світу невисокі. Так, у ФРН вони становлять 0,6% від сукупної вартості всіх видів майна, причому за вартості майна менше 20 тис. марок цей податок не вилучається.
Третім видом податків з юридичних осіб є поземельний податок, тобто податок на земельні ділянки, які належать підприємствам і організаціям. Від сплати його звільняються лікарні, державні установи, церква та деякі інші організації.
Помайновий і поземельний види податків становлять податок на власність, який у деяких розвинутих країнах світу вилучається муніципальними органами залежно від величини вартості (а отже пропорційно).
53. Непрямі податки
В Україні використовуються три види непрямих податків:
• акцизний збір (специфічний акциз);
• податок на додану вартість (універсальний акциз);
• ввізне (імпортне) мито.
Непрямі податки включають у ціну товарів, що реалізуються, робіт, що виконуються, послуг, що надаються. Отже, ці податки є ціноутворюючими елементами і можуть суттєво впливати на загальний рівень цін.
Платниками непрямих податків є покупці товарів, робіт, послуг. Ними можуть бути фізичні особи, юридичні особи —суб'єкти господарської діяльності і установи, що не є суб'єктами господарювання.
Населення сплачує непрямі податки зі своїх доходів.
Юридичні особи сплачують податки, коли купують товари. Водночас, реалізуючи свої товари, роботи, послуги, юридичні особи у складі виручки від реалізації одержують на свої рахунки певні суми непрямих податків, сплачених покупцями (споживачами).
При цьому вплив непрямих податків на фінансову діяльність суб'єктів господарювання залежить від багатьох обставин і чинників. Цей вплив можна розглядати у двох аспектах:
1) сплата непрямих податків у процесі придбання товарно-матеріальних цінностей, оплати виконаних робіт, отриманих послуг здійснюється за рахунок оборотних коштів суб'єктів господарювання, тобто має місце іммобілізація оборотних коштів для сплати податків. У цьому разі враховуються такі чинники: умови оплати та обсяги придбання товарно-матеріальних цінностей, ставки й пільги щодо податків, джерела і терміни відшкодування сплачених непрямих податків;
2) цей вплив пов'язаний із надходженням непрямих податків на рахунки суб'єктів господарювання, які реалізують товари, роботи, послуги. Непрямі податки, що надходять на рахунки суб'єктів господарювання, використовуються для відшкодування сплачених ними непрямих податків за придбання товарно-матеріальних цінностей. Певний час, до перерахування в бюджет, непрямі податки залишаються в розпорядженні (обороті) підприємств.
Непрямі податки — податки на продаж, з обігу, на додану вартість, на продаж цінних паперів, на переказ коштів за кордон, на дарування і успадкування, на передачу власності, на матеріально-технічні запаси та обладнання, на монопольне право та привілеї, а також акцизи, гербові збори, прикордонні збори та всі інші податки (збори), крім прямих податків і податків з імпорту[2]. Слід відмітити, що подібне визначення є чисто юридичним і дещо обмеженим з точки зору економічної теорії[3], однак саме воно використовується у вітчизняному законодавстві.
Переваги та недоліки
Hепрямі податки, на відміну від прямих мають свої переваги і недоліки. Вони ефективніші в фіскальному аспекті, оскільки оподатковують споживання, яке в свою чергу є більш стабільною і негнучкою величиною, ніж прибутки. Від них тяжко ухилитись і досить легко контролювати їх сплату. Hепрямі податки не впливають на процеси нагромадження, але вони регресивні в соціальному аспекті і здійснюють досить значний вплив на загальні процеси ціноутворення. Крім того, за допомогою специфічних акцизів можна впливати на структуру споживання. З іншого боку структура споживання у різних верств населення суттєво відрізняється, тому принцип справедливого оподаткування може бути реалізований через диференційований підхід до встановлення непрямих податків на окремі товари, роботи та послуги. Однак тут теж є певні обмеження. Встановлення більш високих податків тільки на так звані товари не першої необхідності й розкоші звужує сферу непрямого оподаткування і скорочує надходження доходів до бюджету. Навпаки, навіть невисокий рівень непрямого оподаткування товарів повсякденного попиту забезпечує державі сталі й значні доходи, бо сталим і значним у масштабах суспільства є таке споживання.
54. Фінанси державних підприємств і організацій
У фінансовій системі держави головною, визначальною її ланкою є фінанси підприємств, оскільки вони функціонують у сфері суспільного виробництва, в якій створюються матеріальні блага, валовий внутрішній продукт (ВВП) і національний дохід суспільства, а також формується основна частина фінансових ресурсів держави. Розподіл і перерозподіл створюваних матеріальних і духовних благ у грошовій формі здійснюються за допомогою фінансів шляхом формування цільових грошових фондів у відповідних галузях народного господарства.
Використання фінансів дає можливість підприємствам сфери матеріального виробництва забезпечити безперервність процесу відтворення, вирішення виробничих, економічних та соціальних завдань, формування централізованих і децентралізованих фондів грошових коштів на рівні як держави, так і суб'єктів господарювання.
Економічну сутність фінансів підприємств розкриває сукупність грошових відносин, які виникають у суб'єктів господарювання у процесі їх створення і здійснення ними виробничо-фінансової діяльності. Це грошові відносини:
l між підприємствами та їх засновниками, які виникають при формуванні статутного фонду (капіталу) -- одержання грошей з державного бюджету, надходження пайових внесків та ін. Сума статутного капіталу державного (муніципального) підприємства відображає розмір статутного фонду, а акціонерного товариства -- суму випущених ним акцій;
l між підприємствами та іншими суб'єктами господарювання (постачальниками, покупцями, будівельними та іншими організаціями), що виникають у процесі купівлі-продажу продукції, надання послуг тощо;
l між підприємствами та різноманітними ланками фінансово-кредитної системи щодо внесків у ці ланки (бюджет, централізовані фонди тощо) різних видів податків та платежів і отримання з них коштів на різні цілі. До них належать також фінансові відносини підприємств з установами банків, які виникають у процесі отримання і погашення кредитів, безготівкових розрахунків, а також відносини з органами майнового і особистого страхування з приводу сплати в них підприємствами страхових внесків і отримання від них відповідних страхових відшкодувань. У цю групу включаються також відносини підприємств з фондовим ринком та інвестиційними фондами;
l між підприємством і зайнятими на ньому працівниками з приводу формування фонду оплати праці, її виплати, матеріального заохочення; виплати дивідендів за акціями, а також стягнення грошей за завдані збитки і утримання податків;
l у межах підприємств, які виникають при розподілі отримуваних доходів і накопичень, формуванні різноманітних фондів грошових коштів. Так, при розподілі отримуваного виторгу частину його підприємства спрямовують передусім на відшкодування варт о с т і спожитих у виробництві основних і оборотних фондів, потім -- на відшкодування витрат живої праці, а з частини, яка залишилась, формують чистий дохід (прибуток), з якого створюються і поповнюються відповідні резерви і фонди: резервний, статутний, розвитку виробництва, дивідендів (в акціонерних товариствах) тощо. Іншими словами, створення і функціонування підприємств, їх господарська діяльність пов'язані з грошовими відносинами, які опосередковують процеси виробництва і продажу продукції, отримання доходів і накопичень та їх розподіл за відповідними каналами (фондами). У цьому зв'язку об'єктом фінансів підприємств є грошові відносини, пов'язані з отриманням доходів і накопичень, їх розподілом, формуванням і використанням відповідних фондів грошових коштів. Суб'єктами є підприємства і організації, установи (банківські та бюджетні), позабюджетні фонди та інші суб'єкти господарювання.
Матеріальною умовою появи і функціонування фінансів є гроші, покладені в основу існування відповідних видів грошових відносин підприємств.
Виникають фінансові відносини на підприємствах у процесі їх створення, здійснення ними виробничо-фінансової діяльності, розподілу доходів і накопичень, формування відповідних грошових фондів.
Таким чином, фінанси підприємств є системою грошових відносин, що виникають у процесі отримання і розподілу грошових доходів і накопичень, формування і використання відповідних фондів грошових коштів.
Матеріальною базою фінансів підприємств є виробництво, тобто у процесі виробництва продукції, її продажу формуються відповідні доходи підприємств, фонди грошових коштів. Фінанси підприємств і виробництво взаємопов'язані і впливають один на одного. Що стабільніше економіка підприємств, то стійкіше їх фінансове становище. Іншими словами, стійкість фінансового становища підприємств забезпечується зростанням виробництва і підвищенням його ефективності.
Матеріальним змістом фінансів підприємств є фонди грошових коштів, які створюються на підприємствах у процесі розподілу їх доходів і накопичень. Фінанси підприємств слід відрізняти від грошей, грошових коштів, фінансових ресурсів. Гроші, грошові кошти, фінансові ресурси -- це специфічні, самостійні економічні категорії, які можна змінювати кількісно (збільшувати, зменшувати). Фінанси ж підприємств -- це грошові відносини, які функціонують на основі грошей, їх не можна змінювати кількісно.
Призначення фінансів підприємств -- забезпечувати фінансовими ресурсами безперервність процесу виробництва суб'єктів господарювання, розширювати їх виробничі фонди (основні й оборотні), активно впливати на підвищення продуктивності праці, зниження собівартості продукції, збільшення накопичень і підвищення ефективності виробництва.
До основних принципів організації фінансів належать такі:
демократичний централізм;
плановість;
господарський (комерційний) розрахунок;
самофінансування.
Демократичний централізм у галузі фінансів виявляється в централізації державою частини доходів підприємств у централізовані фонди (державний бюджет) шляхом стягнення різних податків і платежів, які встановлюються державою, а розраховуються і сплачуються безпосередньо платниками під контролем держави; у проведенні єдиної політики оподаткування, фінансування, кредитування і розрахунків, з одного боку, і в господарській самостійності здійснення підприємствами виробничо-фінансової діяльності, розподілу і використання отримуваних доходів і накопичень -- з іншого.
Плановість у галузі фінансів виявляється в розробці на основі виробничих показників фінансових планів з визначенням у них фінансових ресурсів в обсягах, необхідних для виконання планів економічного і соціального розвитку підприємств.
Господарський (комерційний) розрахунок -- основний метод господарювання підприємств, який базується на порівнянні витрат з результатами діяльності, що передбачає відшкодування витрат за рахунок власних доходів, а також забезпечення рентабельності виробництва.
Господарський (комерційний) розрахунок на підприємствах упроваджується шляхом реалізації його принципів:
господарсько-оперативної самостійності;
самоокупності;
матеріального зацікавлення і матеріальної відповідальності;
контролю гривнею за результатами діяльності.
Найважливішим принципом госпрозрахунку є самоокупність. Він передбачає покриття витрат підприємства власними доходами і отримання накопичень, необхідних для сплати відповідних податків у бюджет, вирішення соціальних питань і матеріального стимулювання працівників підприємства за результатами їхньої праці. Мінімальний рівень рентабельності, який забезпечує підприємствам отримання накопичень (прибутку), необхідних для їх роботи на принципі самоокупності, за розрахунками економістів, має становити 8-15 % собівартості проданої продукції, наданих послуг. Це означає, що на кожні 100 грн витрат підприємство має отримати 8-15 грн прибутку.
Важливим принципом організації фінансів підприємств є також самофінансування, яке виявляється в забезпеченні розширеного відтворення, матеріального стимулювання працівників і вирішенні соціальних питань підприємств за рахунок власних фінансових ресурсів (прибутку, амортизаційних відрахувань тощо). При самофінансуванні не лише відшкодовуються витрати на виробництво і продаж продукції, вносяться платежі до бюджету, вирішуються питання соціального розвитку підприємства і матеріального стимулювання працівників, як при самоокупності, а й фінансуються капітальні вкладення, приріст власних оборотних активів та інші витрати з розширення виробництва за рахунок власних фінансових ресурсів. Водночас самофінансування не виключає (в разі нестачі власних фінансових ресурсів на фінансування розширення виробництва) залучення довгострокових кредитів банку на основі поворотності й платності. Фінансування ж з бюджету цих підприємств на розширення виробництва не практикується. Для функціонування на умовах самофінансування підприємства, за розрахунками економістів, мають забезпечувати рівень прибутковості, який відповідає рентабельності 30-35 % собівартості реалізованої продукції, наданих послуг. Такий рівень рентабельності -- величина відносна і залежить від віку й ступеня зносу основних фондів підприємства, що підлягають заміні. Зі збільшенням обсягів заміщуваних основних фондів і їх розширенням підприємствам необхідно збільшувати обсяги накопичень (прибутку) як основного джерела фінансових ресурсів для їх фінансування, що спричинюється, як правило, до підвищення рівня рентабельності, і навпаки.
55. Сутність доходів Державного бюджету
Доходи Державного бюджету — це частина централізованих фінансових ресурсів держави, які врегульовані відповідними нормативними актами і необхідні для виконання її функцій. Доходи бюджету відображають економічні відносини держави з підприємствами, установами, організаціями, фізичними особами, які виникають у процесі стягнення бюджетних платежів.
Залежно від конституційного устрою держави може бути кілька рівнів доходів бюджету — від загальнодержавного до нижчих адміністративно-територіальних угруповань. Україна згідно з Конституцією є унітарною державою, і тому доходи бюджету мають два рівні — державний та місцеві. До місцевих відносять бюджети Автономної Республіки Крим, міст Києва та Севастополя, обласні, міські, районні, сільські та селищні.
У цьому параграфі розглядаються доходи Державного бюджету.
Головним джерелом доходів бюджету є національний дохід. Основними методами, які використовуються органами державної влади для перерозподілу національного доходу і утворення бюджетних доходів, є податки, збори, неподаткові платежі, позики, емісія грошей.
Співвідношення між ними залежить від економічної та соціальної ситуації в державі, рівня економічного розвитку держави, стратегії держави в міждержавних відносинах. Податки, збори та обов'язкові платежі є головним методом перерозподілу національного доходу, їх частка в окремих країнах може досягати 90 %.
Джерела доходів
Джерела доходів Державного бюджету України визначені Бюджетним кодексом та іншими нормативними актами. Конкретизація доходів та ставок відрахувань уточнюється в Законі про Державний бюджет на поточний рік. Розглянемо класифікацію доходів, подану в табл. 15.2.1*14.
У першому розділі бюджетної класифікації "Класифікація доходів бюджету" визначені такі джерела доходів:
податкові надходження;
неподаткові надходження;
доходи від операцій з капіталом;
офіційні трансферти;
цільові фонди.
Податкові надходження — це передбачені податковими законами України загальнодержавні та місцеві податки, збори й інші обов'язкові платежі.
Неподаткові надходження включають усі безповоротні надходження, крім доходів від продажу капіталу, всі надходження від штрафів і санкцій, крім штрафів за порушення податкового законодавства, а також добровільні, невідплатні поточні надходження з недержавних джерел. Таким чином, неподатковими надходженнями визнаються:
доходи від власності та підприємницької діяльності;
адміністративні збори і платежі, доходи від некомерційного та побічного продажу;
надходження від штрафів та фінансових санкцій;
інші неподаткові надходження.
Доходи від операцій з капіталом охоплюють реалізацію основного капіталу, державних запасів, землі та нематеріальних активів і включають:
надходження від продажу основного капіталу;
надходження від реалізації державних запасів товарів;
надходження від продажу землі та нематеріальних активів;
податки на фінансові операції та операції з капіталом.
Трансферти — це кошти, одержані від інших органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування, інших держав або міжнародних організацій на безоплатній та безповоротній основі.
Офіційні трансферти включають невідплатні, безповоротні платежі, отримані від інших органів державного управління, недержавних джерел або міжнародних організацій. Офіційні трансферти можуть надходити:
від органів державного управління;
урядів зарубіжних країн та міжнародних організацій;
На рівень доходів Державного бюджету впливають зовнішні та внутрішні фактори Вони можуть мати економічне, соціальне, політичне, національне спрямування. Розглянемо лише економічний напрям як найбільш вагомий.
Склад доходів Державного бюджету України передбачений ст. 29 Бюджетного кодексу.
Доходи Державного бюджету України включають: доходи (за винятком тих, які згідно з Бюджетним кодексом закріплені за місцевими бюджетами), що отримуються відповідно до законодавства про податки, збори й обов'язкові
платежі та Закону України "Про основи соціальної захищеності інвалідів", а також від плати за послуги, що надаються бюджетними установами, які утримуються за рахунок Державного бюджету України, та інших визначених законодавством джерел, включаючи кошти від продажу активів, що належать державі або підприємствам, установам та організаціям, а також проценти і дивіденди, нараховані на частку майна, що належить державі в майні господарських товариств;
гранти і дарунки у вартісному обрахунку;
міжбюджетні трансферти з місцевих бюджетів.
1. Важливе значення для рівня доходів бюджету мають зовнішні та внутрішні чинники.
2. В умовах України вагомий вплив на рівень доходів відіграє "тіньова економіка". Вивести економіку з цієї "тіні" — одне із головних завдань всіх гілок влади.
56. Позабюджетні цільові фонди - це фонди фінансових ресурсів, необхідних для фінансування пріоритетних напрямів соціально-економічних завдань держави та органів місцевого самоврядування. Вони завжди формуються за рахунок обов'язкових внесків і відрахувань юридичних та фізичних осіб і призначаються, як правило, для реалізації конституційних прав громадян на пенсійне забезпечення, соціальне страхування, охорону здоров'я та в багатьох країнах - на медичну допомогу. Ці фонди є державною власністю.
Позабюджетні цільові фонди в Україні створюються тільки на державному рівні. За цільовим призначенням вони мають соціальну спрямованість, за способом формування - самостійне управління. Централізовані цільові позабюджетні фонди створюються компетентними органами із чітко цільовою спрямованістю.
Позабюджетні цільові фонди - це фонди, які не включаються до державного бюджету, мають самостійні джерела надходжень і здійснюють видатки незалежно від держбюджету.
До позабюджетних державних цільових фондів відносяться: Пенсійний фонд України, Фонд стабілізації підприємств та організацій, внесених до реєстру неплатоспроможних, Фонд гарантування вкладів фізичних осіб, Державний позабюджетний фонд приватизації, Фонд загальнообов' язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, Фонд соціального страхування з тимчасової втрати працездатності, Фонд соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань.
57. Державні видатки, їх сутність та класифікація
Державні видатки - це обсяг коштів, що витрачається державою в процесі виконання ЇЇ функцій. Відповідно до рівня розміщення державних видатків їх поділяють на централізовані та децентралізовані. З урахуванням впливу державних видатків на процеси розширеного відтворення їх поділяють на поточні видатки та видатки розвитку.
Поточні видатки - це видатки бюджету на соціальний та економічний розвиток держави, фінансування заходів соціального захисту населення та інші видатки, які не передбачені у видатках розвитку. Поточні видатки забезпечують державне споживання (купівля товарів та послуг), передбачені законодавчо виплати населенню, перекази за кордон, державні субсидії, дотації, субвенції (трансферти) тощо.
Видатки розвитку - це витрати бюджетів на фінансування інвестиційної та інноваційної діяльності, зокрема фінансування капітальних вкладень виробничого і невиробничого призначення, фінансування структурної перебудови національної економіки та інші видатки, пов'язані із розширеним відтворенням.
Державні видатки з позиції використання державних фінансів умовно можна поділити на дві категорії: державне фінансування та державне споживання.
Державне фінансування передбачає процес перерозподілу акумульованих у зведеному бюджеті коштів. Державні видатки у контексті державного фінансування здійснюють відшкодування з бюджету життєво необхідних суспільних витрат у вигляді відповідних послуг держави (наприклад, частина зібраних коштів від податкових надходжень, отриманих від фізичних осіб, використовується на фінансування освіти, науки, охорони здоров'я тощо). Для забезпечення ефективності такого фінансування передбачається використання програмно-цільового методу, який все ширше впроваджується.
Державне споживання - це використання коштів бюджету держави на утримання владних структур (апарату Кабінету Міністрів, Президента, Верховної ради України, правоохоронних органів, збройних сил тощо), які необхідні для управління країною, оборони та забезпечення в ній правопорядку.
За формами фінансування розрізняють такі державні видатки:
- державні інвестиції;
- державні трансферти (субсидії, субвенції, дотації);
- державні кредити;
- кошторисне фінансування.
Крім вищезазначених ознак класифікації державних видатків, їх можна поділити на такі види:
1. За фондами фінансових ресурсів:
- загальний фонд - видатки, пов'язані з фінансуванням діючої мережі установ, закладів, соціальних програм;
- спеціальний фонд — видатки, пов'язані з окремими заходами, програмами.
2. За роллю в розвитку національної економіки:
- розвиток виробництва - фінансування окремих програм промисловості, сільського господарства, транспорту, будівництва, зв'язку тощо;
розвиток сфери суспільних послуг - фінансування науки, культури, освіти, охорони здоров'я, соціального захисту населення.
3. За суспільним призначенням:
- економічний розвиток;
- соціально-культурні заходи;
- наука і освіта;
- обороноздатність країни;
- правоохоронна діяльність;
- управління;
- зовнішньоекономічна діяльність;
- обслуговування державного боргу.
4. За цільовим призначенням:
- заробітна плата бюджетним установам;
- нарахування на заробітну плату;
- господарські витрати;
- поточний та капітальний ремонт;
- дотації тощо.
Для підвищення ефективності використання бюджетних коштів законодавством передбачено здійснення визначених витрат бюджетними установами вище певних обсягів тільки через проведення тендерних процедур. Світова практика показує, що правильне застосування таких процедур дозволяє заощаджувати 10-15 % загального обсягу видаткової частини бюджету.
58. Місцеві фінанси, їх сутність, функції та значення
Становлення та ефективне функціонування інституту органів місцевого самоврядування тісно пов'язане із виконанням функцій, закріплених за ними, а також функцій, делегованих від центральної влади. Серед них - забезпечення суспільних інтересів і потреб на місцевому рівні, сприяння соціально-економічному розвитку територій. Наявність цих важливих завдань, що покладаються на місцеві органи влади і ними ж реалізуються, є об'єктивною причиною потреби цих органів у відповідних фінансових ресурсах.
Розвиток теорії місцевих фінансів тісно пов'язаний із збільшенням впливу місцевих органів влади у різних країнах світу. Світовий розвиток показав, що при створенні будь-якої держави спочатку формується міцна і життєздатна центральна влада, а з часом частина повноважень передається місцевій владі, оскільки є дуже багато таких завдань, які краще зрозумілі і краще виконуються на місцевому рівні. Саме тому з кінця XIX століття теоретичне тлумачення сутності місцевих фінансів неодноразово змінювалося. Щодо Європи, то у кінці минулого століття у 1985 році було створено Європейську хартію про місцеве самоврядування, яка заклала єдині загальноєвропейські принципи в основу організації місцевого самоврядування. У листопаді 1996 року до Європейської хартії приєдналася й Україна. З огляду на проголошений нашою державою курс європейської інтеграції, побудова в Україні системи органів місцевої влади в контексті досвіду європейських країн є дуже важливою. Актуальним завданням є реалізація на практиці принципів Європейської хартії місцевого самоврядування, особливо тих, що стосуються організації діяльності місцевої влади та її фінансового забезпечення.
В українській науковій літературі визначення місцевих фінансів трактується по-різному. Наприклад, за означенням О.Д. Василика "...за своєю економічною суттю місцеві фінанси - це сукупність форм і методів створення фондів фінансових ресурсів для забезпечення органами місцевого самоврядування виконання покладених на них функцій у галузі економічного і соціального розвитку територій". Автором наголошується, що провідне місце в державних фінансах належить бюджетам різних рівнів, які об'єднуються у зведеному бюджеті держави.
Окремими українськими економістами місцеві фінанси розглядаються як "сукупність економічних відносин щодо розподілу та перерозподілу доходу та фондів грошових коштів, які використовуються для економічного і соціального розвитку даної адміністративно-територіальної одиниці".
В.І. Кравченко, розглядаючи питання формування науки про місцеві фінанси, звертає увагу на те, що поняття місцеві фінанси розширило зміст поняття "публічні фінанси", стало їхньою невід'ємною і відносно самостійною складовою. Місцеві фінанси розглядаються ним як "система формування, розподілу і використання грошових та інших фінансових ресурсів для забезпечення місцевими органами влади покладених на них функцій і завдань як власних, так і делегованих". Однією з найважливіших функцій місцевих фінансів, як зазначається автором, є фінансування громадських послуг, або, по-іншому, послуг соціального характеру, на противагу послугам "економічного характеру" (оборона, безпека), які надаються центральною владою.
На нашу думку останній погляд на природу місцевих фінансів, найбільше відповідає їх змісту. Отже, за своєю економічною сутністю місцеві фінанси - це регульовані у визначеному правовому полі за допомогою спеціальних методів, прийомів та інструментарію потоки коштів, які циркулюють у національній економіці через створювану на місцевому рівні систему фондів фінансових ресурсів, забезпечують здійснення місцевими органами влади своїх повноважень, надання ними послуг соціального характеру та супроводжуються виникненням економічних відносин між всіма учасниками цих процесів.
Головним суб'єктом місцевих фінансів в Україні є територіальна громада та органи місцевого самоврядування, правовий статус яких закріплено в Конституції України.
В інших країнах головними суб'єктами фінансових відносин у сфері місцевих фінансів є муніципалітети, комуни, регіони, департаменти, провінції, області, округи та інші адміністративно-територіальні утворення.
Об'єктами системи місцевих фінансів є фінансові ресурси, що мобілізуються, розподіляються та використовуються місцевими органами влади для виконання покладених на них функцій і завдань.
Головними фінансовими фондами місцевих органів влади є: місцеві бюджети, резервні, позабюджетні валютні та цільові фонди, фонди грошових ресурсів комунальних підприємств та інші. Місцеві органи влади також можуть формувати фінансові ресурси шляхом отримання банківських кредитів, розміщення місцевих позик тощо.
В Україні формами місцевих фінансів є фінанси територіальної громади (комунальні фінанси), фінанси автономної Республіки Крим, фінанси області, фінанси міст Києва і Севастополя, фінанси міста, фінанси району, області, району в місті, фінанси села, фінанси селища.
Місцеві фінанси реалізують свою економічну сутність через функції, які вони виконують, а саме:
• розподіл і перерозподіл ВВП. Поряд із державним регулюванням діяльності соціально-економічної сфери здійснюється її муніципальне регулювання. Місцеві органи влади у сфері своєї компетенції здійснюють нормативне регулювання соціально-економічної діяльності суб'єктів господарювання, які діють на їх території.
• формування фіскальної політики на місцевому рівні Фіскальна політика дає змогу формувати фінансові ресурси для розв'язання завдань, що покладаються на місцеві органи влади. Фіскальна політика на місцевому рівні загалом спрямовується державою, але окремі її складові формуються фіскальною діяльністю місцевих органів влади, яка може здійснюватись на їх розсуд. Вони, наприклад, можуть вводити місцеві збори, податки тощо. Зазвичай така діяльність має свої економічні обмеження.
• фінансування громадських послуг. Ефективність реалізації даної функції залежить, головним чином, віл стану фінансів місцевих органів влади. Сучасна модель надання таких послуг громадянам базується на диверсифікації та поєднанні різних форм організації господарської діяльності, що є визначальним чинником її ефективності та динамічного розвитку. Держава надає лише певний мінімум набору та обсягів суспільних послуг, які може підтримувати суспільство, оплачуючи їх за рахунок податків. Тому державний сектор орієнтується на основні стандартні потреби і не може своєчасно і оперативно реагувати на швидку зміну всього спектра споживчого попиту. Органи місцевого самоврядування та комунальні підприємства беруть на себе функцію вироблення таких необхідних суспільних послуг, виробництво яких є або стало неможливим у приватному секторі і заповнення багаточисельних прогалин у структурі незадоволеного попиту.
* забезпечення економічного зростання територій. Вплив фінансів місцевих органів влади на економічне зростання здійснюється через капітальні витрати, діяльність на ринках позичкового капіталу, нерухомості та землі. У структурі видатків місцевих бюджетів України за останні роки відбуваються якісні зміни, що позитивно впливають на економічне зростання територій. Якщо в 1990-2000 роках до 80 % видатків місцевих бюджетів за економічною класифікацією становили видатки на утримання бюджетних установ, зокрема на заробітну плату працівників, то надалі спостерігається хоча й повільне, але стале зростання капітальних видатків: за період 2000—2007 років вони збільшилися у 102 рази. У 2007 році питома вага капітальних видатків місцевих бюджетів у загальному обсязі їх видатків становила 21 %. Значний вплив на економічну ситуацію в регіонах має діяльність місцевих органів влади на ринках землі й нерухомості. Місцеві органи влади як великі власники землі й нерухомості, здійснюють різноманітні операції: здають в оренду, відчужують, резервують ділянки землі, нерухомість тощо, і суттєво впливають на рівень ділової активності підприємницьких структур.
59. Міжбюджетні відносини та їх регулювання
Міжбюджетні відносини - це відносини між державою, Автономною
Республікою Крим та місцевим самоврядуванням щодо забезпечення відповідних бюджетів фінансовими ресурсами, необхідними для виконання функцій, передбачених Конституцією України та законами України.
Метою регулювання міжбюджетних відносин є забезпечення відповідності між повноваженнями на здійснення видатків, закріплених законодавчими актами України за бюджетами, та бюджетними ресурсами, які повинні забезпечувати виконання цих повноважень.
Концептуальні основи реформування міжбюджетних відносин закладені у Бюджетному кодексі. Це:
-затвердження чіткої логічної процедури послідовного ухвалення рішень у бюджетному процесі з чітко окресленими межами для посадових осіб, які відповідальні за формування та використання бюджетних коштів;
-встановлення чітких правил формування місцевих бюджетів (прозорість бюджетного процесу, самостійність формування власних бюджетів, заборона створення позабюджетних фондів органами державної влади, органами влади Автономної Республіки Крим, органами місцевого самоврядування та бюджетними установами);
-розмежування видатків між рівнями бюджетної системи, зміцнення власної доходної бази територіальних громад, запровадження нової системи фінансового вирівнювання, формульний підхід до обрахунку міжбюджетних трансфертів, що враховуватиме як потребу у видатках певного бюджету, так і спроможність цього бюджету залучати ті чи інші доходи;
-стимули до збільшення надходжень та ефективного використання бюджетних коштів (визначення доходів та видатків місцевих бюджетів, що враховуються та не враховуються при визначенні міжбюджетних трансфертів;
-формування бюджету розвитку;
-створення ефективного механізму державних та місцевих запозичень, обслуговування державного боргу з метою зміцнення доходної бази державного та місцевих бюджетів, а також мінімізації їхніх втрат.,,
організація ефективного фінансового контролю затвердження та виконання державного та місцевих бюджетів, використання коштів цих бюджетів. Розмежування компетенції органів державного фінансового контролю та організація їх ефективної взаємодії, шляхи забезпечення ефективного використання фінансових ресурсів.
створення умов для підвищення відповідальності (публічність рішень, залучення громадськості до бюджетного процесу).
Важливим кроком у реформуванні міжбюджетних відносин стало казначейське обслуговування касового виконання місцевих бюджетів. Запровадження казначейської системи виконання місцевих бюджетів (з 1.01.2002 року - за доходами, а з 1.01.2003 року і за видатками) забезпечить чітку процедуру проходження бюджетних коштів, а саме: бюджетне призначення - бюджетний розпис - бюджетне асигнування - взяття бюджетного зобов'язання - виконання робіт і послуг - оплата бюджетного зобов'язання.
61. Зарубіжний досвід місцевого самоврядування
Ефективність використання зарубіжного досвіду залежить від того, наскільки правильно його вдається зрозуміти. Найголовніше в ньому – різноманіття організаційних та економічних рішень у сфері місцевого самоврядування. Існує ризик системних помилок. Коли кілька органів місцевого самоврядування приймають хибні рішення, в умовах демократії та вільного обміну досвідом загальна „ціна помилки” все одно буде меншою, а стійкість системи вищою, ніж, коли держава намагаючись централізовано розв’язувати питання місцевого значення, припустить всього одну маленьку помилку.
Основні моделі місцевого самоврядування
Вважається, що у Європі було сформовано дві основні моделі місцевого самоврядування, які у тому, чи іншому сполученні поширилися по всьому світу – англосаксонська та континентальна.
Англосаксонська модель поширена переважно у країнах з однойменною правовою системою: Великій Британії, США, Канаді, Індії, Австралії та інших.
Її головні риси:
Головний принцип – „діяти самостійно у межах наданих повноважень” (у Великій Британії повноваження надаються парламентом країни, тобто з „центру”, у США – штатами, тобто на регіональному рівні). Виборчі органи місцевого самоврядування у межах закону, звичаїв, складеної практики, судового прецеденту самостійно та під власну відповідальність вирішують питання, не віднесені до компетенції держави. Державне регулювання може здійснюватися у непрямій формі, наприклад, за рахунок прийняття модельних законів, які органи місцевого самоврядування можуть вводити на своїй території із змінами. Державний контроль за діяльність органів місцевого самоврядування здійснюється у судовій формі. Засіб впливу – державні дотації.
Континентальна модель поширена у країнах континентальної Європи (Італія, Франція, Іспанія, Бельгія) та у більшості країн Латинської Америки, Близького Сходу, франкомовної Африки.
Її головні риси:
Яскравим прикладом континентальної моделі місцевого самоврядування є Франція, де передбачено місцеве самоврядування на рівні комун, біль крупні кантони та округи є місцевими рівнями державної влади, елементи місцевого самоврядування знову з’являються на рівні департаментів, щоби повністю замінитися державною владою на рівні регіону. Основна ланка місцевого самоврядування – комуни, кожна з яких має свій представницький орган – раду та мера, який обирається з числа депутатів ради. Мер та депутати муніципальної ради, які працюють на постійній основі, складають муніципалітет. В той же час мер є державним службовцем, чия діяльність здійснюється під контролем муніципальної ради та під адміністративним контролем комісара Республіки, який також спостерігає також за законністю рішень комуни у випадку необхідності звертається до суду про їх відміну (тобто щодо муніципальної ради принцип адміністративного контролю не діє).
У Німеччині, Австрії, Японії, деяких постсоціалістичних країнах діють змішані моделі, які увібрали в себе риси англосаксонської та континентальної. Сьогодні спостерігається тенденція до зближення моделей місцевого самоврядування.
Суттєвими рисами всіх муніципальних систем в умовах демократії є збереження та розвиток різноманіття форм місцевого самоврядування. Це справедливо й для тих країн, які приділяють особливу увагу дотриманню єдиних стандартів рівня життя для жителів різних територій. Наприклад, у Німеччині, де комунальне право – виключна компетенція земель, існує багато розбіжностей між земельними Комунальними конституціями. У країні діють чотири моделі організації місцевого самоврядування:
Намагання уніфікувати структуру органів місцевого самоврядування здійснювалися неодноразово, але були визнані недоцільними.
„Точка відліку”: громада чи держава?
В цілому у Європі відношення до місцевого самоврядування поляризується по осі „північ - південь”. Скандинавські країни відрізняються високим ступенем автономії місцевого самоврядування, країни південної Європи – низькою.
У сучасних дослідженнях пов’язується рівень розвитку місцевого самоврядування з історією розвитку громадянських свобод та державності та виділяються:
Для першої групи країн „точкою відліку” є місцева громада, для другої – держава. Наприклад, ще у ХІХ сторіччі законодавці Бельгії відстоювали тезис; громада старіша за державу, закон її знаходить, а не створює. Для Франції справедливо зворотне, а саме верховенство держави, там закон може створити громаду.
Першість громади проявляється у тому, що у країнах першої групи велика увага приділяється контролю громадян за місцевим самоврядуванням.
У Фінляндії принципи здійснення демократичних прав громадян гарантовані законом про місцеве самоврядування, який складається з 105 статей, з яких 6 – про право громадян безпосередньо брати участь в місцевому самоврядуванні та 13 – про їхнє право погодитися з рішенням муніципалітету або подати скаргу на нього. У країнах Скандинавії та Данії, наприклад, вивчення різноманітних скарг громадян – важлива частина адміністративної роботи. Такі скарги відокремлюються від звичайних судових позивів та розглядаються у спеціальних адміністративних судах – швидко, дешево, аргументовано. В законі також є положення, що зобов’язує муніципалітет інформувати громадян про свою діяльність. Громадяни можуть в індивідуальному порядку виступити з ініціативою з будь-якого питання місцевого значення. При цьому закон наказує органам місцевого самоврядування обов’язково ці громадянські ініціативи розглядати.
У країнах другої групи також вважають, що активні громадяни – благо для муніципалітету, однак більше уваги приділяють державному контролю. У Німеччині начальник окружного управління – керівник району в землі – здійснює загальний або правовий нагляд за громадами районного підпорядкування, в той же час адміністрація округу здійснює правовий нагляд за містами не районного підпорядкування і одночасно виступає вищестоящим органом нагляду за громадами районного підпорядкування. Міністерство внутрішніх справ федеральної землі також здійснює нагляд за районами та містами не районного підпорядкування. Особливі норми діють щодо державного фінансового нагляду. Бюджет кожного муніципалітету до його введення в дію суворо контролюється державою, зокрема на предмет збалансованості доходів та видатків, та підлягає затвердженню в рамках спеціальних погоджувальних бюджетних процедур.
Компетенція місцевого самоврядування: загальні формулювання чи деталізація?
Для країн першої групи характерні загальні формулювання компетенції місцевого самоврядування. У Фінляндії сфери діяльності (предмети ведення) муніципалітетів визначені у загальному вигляді: освіта, охорона здоров’я, соціальне забезпечення, технічна інфраструктура, контроль за збереженням довкілля. У законі про місцеве самоврядування Данії взагалі не розкриваються питання місцевого значення. Муніципалітети можуть займатися будь-якими питаннями, які воно вважають важливими для місцевої громади, якщо тільки ці питання не відносяться до компетенції держави і не регулюються галузевим законодавством. Зокрема, галузевим законодавством регулюється організація бібліотек та музичних шкіл. Якщо данський муніципалітет захоче відкрити муніципальну школу, він повинен дотримуватися певних стандартів її утримання. В той же час виключно місцевою прерогативою законодавство вважає будівництво спортивних споруд, підтримку спортивних клубів, програми допомоги бідним.
У Фінляндії з 1988 року проводиться експеримент з підвищення свободи муніципалітетів (нині в ньому беруть участь більше половини муніципалітетів країни). Він базується на заявленому принципі участі: муніципалітет повідомляє міністерство внутрішніх справ про рішення приєднатися до експерименту, після чого починає у відповідності із спеціальним тимчасовим законом вільно займатися власним управлінням, виходячи із своїх потреб. Для учасників експерименту більш вільно відбувається міжмуніципальне співробітництво, йде приватизація деяких громадських послуг.
Для країн другої групи компетенція місцевого самоврядування більш детально зумовлюється законом та судовою практикою. У Франції органи місцевого самоврядування можуть бути покарані за проведення соціальних або економічних заходів, необхідність яких не виправдана. Відомий приклад – судова справа комуни Монтмані про муніципальну службу юридичних консультацій. Цій комуні загрожувало покарання за те, що вона, буцімто, незаконно взяла на себе частину державних повноважень. Однак, було доведено, що в силу певної місцевої специфіки комуна могла витратити бюджетні кошти на послуги, які звичайно надає приватний сектор. Таким чином, хоча у країнах другої групи й існує обмеження компетенції місцевого самоврядування, вони вводяться не для того, щоби зберегти сферу державного впливу, а для того, щоби захистити свободу підприємництва та приватної ініціативи.
У Німеччині задачі, що виконує комуна, поділяються на „добровільні” та „обов’язкові”. „Добровільні” задачі знаходяться у виключні компетенції комунальної ради, яка визначає чи будуть вони вирішуватися і яким чином. До них відносяться забезпечення населення водою та енергією, а також все, що стосується культури, спорту та соціального захисту населення. „Обов’язкові” задачі встановлюються землями (наприклад, планування забудови), місцеві органи займаються лише безпосереднім виконанням. Власні фінансові ресурси комуни йдуть у першу чергу на виконання „обов’язкових” задач в рамках самоврядування, кошти, що залишилися, можна використовувати для розв’язання „добровільних” задач.
Захист прав громадян: рівність чи свобода вибору?
Дві групи країн по-різному вирішують дилему захисту прав своїх громадян та територіальних відмінностей з точки зору обсягу надання громадських послуг.
У країнах першої групи права громадян розуміють, перш за все, як права на захист від втручання держави у приватне та суспільне життя. Свобода місцевих громад обирати, які послуги і в якому обсязі вони бажають мати, вважається більш важливою, ніж бажання забезпечити всім громадянам однаковий набір соціальних вигод.
Яскравим прикладом реалізації таких прав є організація шкільної освіти у США. У цій країні окрім звичних для нас органів місцевого самоврядування загальної компетенції існують органи соціальної компетенції – шкільні ради. Шкільні округи, яких у США біля 15 тисяч, не залежать від графств та муніципалітетів. Шкільні радт розробляють основи освітньої політики у своєму окрузі, затверджують бюджет округу, розпоряджаються субсидіями від федерального уряду і уряду штату на освіту, наймають на роботу викладачів та визначають їхню. Оплату праці. У результат територіальні відмінності у системі шкільної освіти досить суттєві.
Інший приклад, ще яскравіший. Швеція на відміну від США відома як еталон соціальної держави. Логічно було б припустити, що у сфері соціальних послуг цієї країни повинна панувати уніфікація і комуни повинні надавати громадянам однаковий обсяг послуг. Однак це не так. Коли у рігсдагі обговорювався закон про соціальні виплати, комісія з соціальних проблем, щоб захистити право окремої людини „на прийнятний життєвий рівень”, запропонувала визначити розмір виплати, яку мають виплачувати органи місцевого самоврядування. Ця пропозиція була відхилена з посиланням на автономію комунального самоврядування. Не дивлячись на прихильність до ідей соціальної рівності, шведи вважають, що уніфікація надання соціальних благ – завдання держави загального благополуччя, а не місцевого самоврядування.
У країнах другої групи необхідність державного контролю базується, зокрема, на тому, що багато функцій, які здійснює місцеве самоврядування, носять по суті загальнодержавний характер. У зв’язку з цим слід дотримуватися хоча б якихось соціальних стандартів їх реалізації „контроль центральних влад на місцевим управлінням повинен вітатися у тому випадку, коли він сприяє забезпеченню ефективності місцевого управління, стандартизації послуг, які надають місцеві влади, захищає громадян від зловживань владою з боку місцевих органів, сприяє реалізації національного політичного курсу у сфері фінансів, економіки, загального планування”. Наприклад, у Німеччині завданням місцевого самоврядування є забезпечення кожної дитини місцем у дошкільній установі, у Франції комуни повинні 1 відсоток своїх інвестиційних витрат направляти на розміщення витворів мистецтва у муніципальних будівлях.
Фіскальна економія чи фінансове вирівнювання?
У країнах першої групи пріоритет віддано фіскальній автономії, причому у доходах місцевих бюджетів домінують місцеві податки. Самостійність шведських комун та ландстингів спирається перед усе на власну податкову базу. У 1998 році в Канаді доходи з власних джерел (на нерухомість, плата за надання послуг тощо) в муніципальних бюджетах у середньому складали 71 відсоток, у США – 67. У багатьох американських штатах ставки податків на утримання шкіл (перш за все податку на нерухомість) визначається на референдумі, тобто навіть не органами місцевого самоврядування, а населенням. У країнах другої групи більше уваги надається фінансовому вирівнюванню, про чому у доходах місцевих бюджетів значне місце належить державним дотаціям. Висока доля державних дотацій обмежує ефективність місцевого самоврядування. Як правило, дотації носіть цільовий характер, вимагають дольового фінансування і часто стимулюють органи місцевого самоврядування виділяти кошти на об’єкти, які пізніше можуть виявитися непотрібними або нерентабельними. Рішення про те, чого потребує громада: басейну, тенісного корту, приймається, виходячи з можливості отримати дотацію, а не тільки з інтересів городян.
Історія про басейни: Німеччина та США.
У Німеччині у 60-ті роки у зв’язку з можливістю отримати цільове фінансування почався бум у будівництві басейнів. У результаті у невеликому місті могло опинитися кілька громадських басейнів. Але держава субсидувала лише будівництво, а не експлуатацію, тому пізніше, в умовах фінансової кризи , високі експлуатаційні витрати призводили до закриття побудованих споруд. Кінець кінцем у невеликих містах (якщо вони не курортні), як правило залишилося по одному басейну, що повністю відповідає їх потребам.
В умовах фіскальної автономії органи місцевого самоврядування поводяться інакше. У невеликому американському місті Харрісон (штат Арканзас) мешканці захотіли побудувати басейн. У мерії підрахували, що будівництво повинно коштувати місту 900 тисяч доларів і щоби зібрати цю суму треба на дев’ять місяці підвищити податок з продажу. Виходило, що існуючого податку треба додати 0, 8 відсотка – менше одного цента на витрачений долар, але мешканці проголосували ПРОТИ податку. Мер вирішив, що він погано підготувався, не зумір поясними мешканцям вигоди будівництва – і через рік, після широкої піаркомпанії, на новому референдумі жителі відповіли „так” податку і басейну. Басей збудували податок знову знизили до попереднього рівня (його вводили лише на 9 місяців). До свого басейну громадяни відносяться дуже дбайливо.
Важливо відмітити, що вирівнювання, хоча і згладжує територіальні відмінності, не завжди привабливе для інвесторів. Низький рівень збирання власних податків може привести до трансформації невідповідності доходів та видатків у структурний дисбаланс, який суттєво обмежить кредитоспроможність місцевих органів влади. Наприклад, у Франції місцеві адміністрації виявились не здатними виконувати свої зобов’язання, навіть коли податки надходили регулярно.
Фіскальна автономія біль сприятлива для економічного розвитку, тому на думку фінансових аналітиків „протягом останніх десятиріч витратні повноваження у країнах Західної Європи, а разом з ними і доходні джерела перерозподілялися у бюджетній системі на користь місцевих органів влади. Таким чином доля субсидії центрального уряду у місцевих бюджетах поступово скорочувалась, поступаючись місцем власним доходним джерелам.
Муніципальні асоціації
Для централізованого представлення своїх інтересів на державному рівні муніципалітети у всіх країнах утворюють різноманітні асоціації, які формуються виходячи з різних принципів – обов’язкового або добровільного членства.
У Німеччині у кожній федеральній землі існують: З’їзд міст (для міст міст не районного підпорядкування), Союз міст та громад ( для міст районного підпорядкування) та З’їзд районів (для районів). Загальнофедеральним об’єднанням є Німецький союз міст та громад та Німецький з’їзд районів.
Починаючи з 1950-х років в Німеччині діє Центр з питань удосконалення місцевого самоврядування, який фінансується за рахунок відрахувань комун. Він готує положення, які не носять нормативного характеру, але визнаються та використовуються практично всіма комунами. Зокрема, Центр роз розробив перелік компетенцій місцевих адміністрацій, який складається з тематичних розділів (управління, соціальна сфера, забезпечення и утилізація відходів), і цього списку загалом дотримуються всі комуни. Це показовий приклад саморегулювання комун.
Данські муніципалітети утворили Національну асоціацію місцевих влад, однак членство у ній добровільне, тому два муніципалітети та к і не вступили до неї. Не дивлячись на це, вони користуються перевагами, які мають муніципалітети – члени асоціації.
У процесах реформування місцевого самоврядування у Польщі активно беруть участь чотири громадські організації:
Ці організації уклали угоду про інтелектуальну співпрацю і виходять до уряду з спільними зверненнями. Мета об’єднання – досягнути консенсусу щодо законодавчих актів у сфері місцевого самоврядування. Особливо актуальними для Польщі нині є питання децентралізації публічних фінансів.
Міжмуніципальна кооперація
Закордонний досвід пропонує безліч варіантів розв’язання задач, що виходять за рамки можливостей одного невеликого муніципалітету (наприклад, організація роботи міжмуніципального транспорту або переробка відходів). Для цього не обов’язково створювати надмуніципальні утворення. Практикуються такі варіанти:
Так у Фінляндії існують 262 спільні муніципальні ради, які співпрацюють у сфері електро- і водозабезпечення, професійної освіти, захисту дітей. Ради з надання допомоги інвалідам охопили всю країну. Ради з інших питань можуть об’єднувати лише кілька ближніх муніципалітетів. З юридичної точки зору міжмуніципальні ради є самостійними фінансовими та адміністративними органами. Вони мають право встановлювати власні податки и формують власний бюджет з державних грантів та муніципальних внесків, розмір яких визначають муніципалітети – учасники.
В Данії два муніципалітети – Холстебро та Струер – організували товариство для створення та експлуатації аеропорту. Капітал товариства формувався з внесків партнерів та кредитних коштів. Чотири муніципалітети створили товариство для будівництва та експлуатації фабрики з утилізації побутових відходів в Хьєрингу.
Досвід адміністративно-територіальних реформ
Первинною ланкою місцевого самоврядування в зарубіжних країнах виступають, як правило, міські та сільські комуни, які називаються по-різному (В Данії, наприклад, це муніципалітети), а також значно відрізняються розмірами території, чисельністю населення. У деяких країнах створюються невеликі самоврядні одиниці, які не мають статусу муніципалітету. Наприклад, в Іспанії налічується 3670 місцевих громад, розмір яких менше розміру комуни. Ініціатива створення виходить від зацікавленого населення або муніципалітет, думка якого в любому випадку має бути взятою до уваги.
Повсюдно у післявоєнній Європі проходило укрупнення муніципальних утворень, у ряді країн вводилися обмеження щодо розміру муніципалітету.
Досвід укрупнення був як позитивним, так і негативним. Намагання „командного злиття” муніципалітетів закінчувалися поразкою навіть у таких країнах як Франція. Навпаки, успіху досягали добровільні об’єднання. Навіть, якщо межі надмуніципальних утворень проводилися „зверху”, це робилося на базі аналізів досвіду міжмуніципальної кооперації та дорогих досліджень, завдяки чому враховувалися економічні, історичні, культурні зв’язки муніципалітетів.
У Швеції, наприклад, муніципалітети об’єднувалися навколо міст на основі освоєння територій між населеними пунктами. Остаточний муніципальний поділ закріпив систему блоків, яка склалася.
У Данії для визначення меж округів було проведено дослідження, яке виявило вже сформовані торгові зони (44 зони), зони концентрації трудових ресурсів (123 центра тяжіння) и багато інших сфер взаємо вливання, навіть межі продажу та доставки місцевих газет. В результаті склалася повна картина взаємних залежностей. Було також проведено детальний аналіз „ефекту масштабу” для надання різноманітних громадських послуг, який показав, наприклад, що будинки для пристарілих доцільно створювати на територіях з населенням 3.5 – 5.0 тисяч чоловік, а система допомоги на дому ефективна при населенні 4.0 -5.0 тисяч. Законом було затверджено принципи змін муніципального поділу ( округи охоплюють сільські муніципалітети та міста, одне місто – один муніципалітет, що передбачає забезпеченість територією для промислового та іншого розвитку). Керуючись цими принципами та використовуючи результати детальних досліджень, данська Комісія з реформ місцевого самоврядування розробили пропозиції про створення округів, ці пропозиції були направлені для обговорення в муніципалітети та затверджені центральною владою тільки після узгодження з тими, хто мав об’єднуватися.
У Фінляндії 20 років тому було намагання „зверху” зменшити кількість муніципалітетів, розроблено план подібний до шведського та данського. Однак в результаті політичний дебатів з територіальної реформи переміг принцип добровільності об’єднання. Паралель було створено систему державних субсидій на виконання державних повноважень – надання послуг у шкільній освіті, догляду за дітьми тощо. Держава заохочує об’єднання муніципалітетів через надання додаткових кошті, тобто реформа проводиться адміністративним шляхом, але підтримується економічним.
Процеси укрупнення муніципалітетів та адміністративно-територіальна реформа в цілому були безпосередньо пов’язані з децентралізацією управління та передачею на місцевий рівень все більших повноважень.
Показовим є досвід проведення реформи місцевого самоврядування у країнах колишнього соціалістичного табору – Польщі та колишній ГДР.
Польські законодавці ще у 1990 році закріпили основні положення Європейської хартії місцевого самоврядування у національних актах. З січня 1990 року у Польща вступив у дію закон про місцеве самоврядування, відповідно до якого воно повинно здійснюватися на основі принципів субсидіарності та пріоритету прав громадян. У якості базової основи місцевого самоврядування було обрано гміну (громаду). Управлінська діяльність місцевої спільноти здійснюється через органи гмінного (місцевого) самоврядування, головна задача яких, так само як і органів державної влади в Польщі, - надання послуг мешканцям.
З початку 1999 року місцеве самоврядування реалізується також і на повітовому рівні (районний рівень).
Аналізуючи уроки об’єднання в Німеччині, німецькі фахівці виявили ряд помилок:
Головні висновки
Аналіз закордонного досвіду, безперечно, дуже важливий при проведенні реформи місцевого самоврядування. Він покликаний допомогти уникнути типових помилок, які наведено нижче.
62. Доходи місцевих бюджетів є основою фінансової бази
органів місцевого самоврядування та вирішальним фактором
регіонального розвитку. Наявність доходів місцевих бюджетів
закріплює економічну самостійність місцевих органів
самоврядування, активізує господарську діяльність, дозволяє
їм розвивати інфраструктуру на підвідомчій території,
розширювати фінансовий потенціал регіону, виявляти і
використовувати резерви фінансових ресурсів, що розширює
можливості місцевих органів влади у більш повному
задоволенні потреб населення [1]. Відповідно до Бюджетного
кодексу доходи бюджету – це усі податкові, неподаткові та
інші надходження на безповоротній основі, справляння яких
передбачено законодавством України (включаючи
трансферти, дарунки, гранти) [2].
Згідно статистичних даних, за 2006-2010 роки найбільшу
питому вагу в доходах місцевих бюджетів України мали
надходження від загальнодержавних податків, зборів та
інших обов'язкових платежів, їх частка коливалась в межах
50-70% доходів загального фонду. Частка надходжень до
місцевих бюджетів від місцевих податків і зборів не
перевищує 2-10 %. Біля 1/3 доходної частини місцевих
бюджетів України формується за рахунок трансфертів з
державного бюджету, що ставить соціально-економічний
розвиток територій в жорстку залежність від центрального
бюджету. Крім того, понад 92% усіх бюджетів дотаційні і лише
8% - це бюджети які виступають донорами в умовах чинної
системи бюджетного регулювання [3; 39].
Місцеві бюджети в розвинених країнах наповнюються в
основному за рахунок податкових надходжень. Зокрема, у
країнах-членах ЄС податкові надходження становлять близько
70%, у Швеції та Данії – понад 80%. Місцеві податки
утворюють близько 60% доходної бази місцевих бюджетів у
Німеччині, 48% – у Швейцарії, 38% – в Італії, 45% – в
Австралії, 44% – в Норвегії.
64. Видатки бюджету на державне управління
Управління є однією з основних функцій держави. Видатки на державне управління включають:
— па функціонування законодавчої влади (апарату Верховної Ради України, Верховної Ради АРК, Рахункової палати та ін.);
— функціонування виконавчої влади (апарату Кабінету міністрів України, Ради міністрів АРК і місцевих органів влади);
— утримання Президента України та його Секретаріату;
— утримання фінансових і фіскальних органів (Державної податкової служби, Головного контрольно-ревізійного управління, Державного казначейства та ін.);
— загальне планування та статистичні служби;
— утримання судової влади (Конституційного суду України, Верховного суду України);
— інші видатки на загальнодержавне управління (виготовлення та перевезення національної валюти та ін.).
Із Державного бюджету України фінансуються видатки на функціонування законодавчої, виконавчої та судової влади, утримання Президента України та його апарату, фінансових і фіскальних органів, загальне планування і статистичні служби. Видатки державного бюджету на забезпечення громадського порядку та безпеки і судову владу протягом останніх трьох років мають стійку тенденцію до зростання, станом на кінець 2009 р. вони становили 17,4 млрд грн. На тому ж рівні здійснювалися видатки на виконання загальнодержавних функцій (16,4 млрд грн). З республіканського бюджету АРК утримуються органи влади і управління АРК. З обласних, районних бюджетів і бюджетів самоврядування здійснюються видатки на утримання відповідних органів державної влади та місцевого самоврядування.
Планування видатків на утримання органів державного управління здійснюється у формі складання індивідуальних і зведених кошторисів доходів та видатків. Разом із кошторисом затверджується штатний розпис державного управління, включаючи їх структурні підрозділи. Кошториси центральних органів виконавчої влади незалежно від джерел утримання обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій затверджує Міністерство фінансів України. Чисельність апарату органів законодавчої та виконавчої влади, що утримуються за рахунок державного бюджету, за період 1991—2006 рр. збільшилася в цілому на 44 %. У 2006 р. витрати на утримання апарату державного управління зросли щодо ВВП у 1,4 раза. Апарат Верховної Ради України зріс на 114 одиниць (на 17 %), апарат центральних органів виконавчої влади — на 5311 одиниць (55,8 %). У зв'язку з великою чисельністю апарату державного управління постійно виникає питання проведення його оптимізації та скорочення.
Контроль за плануванням і витрачанням коштів на управління здійснює Міністерство фінансів України. Всі міністерства і відомства подають йому зведені кошториси своїх витрат для включення до бюджету.
Недосконале управління залишається одним з найістотніших факторів, що гальмують реформування економіки. Повільно впроваджуються заходи щодо структурної перебудови системи управління економікою, зокрема забезпечення поетапного переходу від галузевої до функціональної структури управління, а також перенесення значної частини функцій управління у регіони. Структурно невизначеною та малоефективною є система органів центрального управління економікою. Великої шкоди прийняттю управлінських рішень завдає паралелізм функціональних повноважень деяких підрозділів Уряду України. Прикладом структурної невпорядкованості може бути організація управління соціальною сферою економіки та її фінансового забезпечення. Розподілом грошових ресурсів цієї сфери займаються: Міністерство праці, Міністерство соціального захисту, Пенсійний фонд, Фонд соціального страхування, Фонд зайнятості, Фонд Чорнобиля, відповідні підрозділи Кабінету Міністрів України, Міністерство економіки, Міністерство фінансів. Разом з тим, до останнього часу не було ефективної вертикальної системи організації адресної допомоги малозабезпеченим верствам населення. Недостатньо дієвими є поки що органи державного управління, створені у зв'язку з ринковою трансформацією економіки: Фонд державного майна, Антимонопольний комітет, Державний комітет по земельних ресурсах та ін.
Управління є однією з основних функцій держави. Набуття Україною незалежності вимагало побудови власної ефективної системи державного управління, адекватної новим політичним і соціально-економічним умовам. Потрібно було створити багато нових служб, функції яких раніше здійснювали загальносоюзні органи управління.
Наслідком таких кардинальних змін в організації управ-ління державою став перерозподіл функцій центральних і місцевих органів управління з одночасним стрімким і не завжди виправданим зростанням чисельності управлінського апарату і видатків бюджету на його утримання.
Видатки на державне управління включають витрати:
на функціонування законодавчої влади (апарату Верховної Ради України, апарату Верховної Ради Автономної Республіки Крим, забезпечення діяльності народних депутатів, апарату Рахункової палати Верховної Ради України, інші видатки);
на функціонування виконавчої влади (апарату Кабінету Міністрів України, апарату Ради Міністрів Автономної Республіки Крим та її місцевих органів, місцевих державних адміністрацій, органів місцевого самоврядування);
на утримання Президента України та його апарату;
на утримання фінансових і фіскальних органів (Державної податкової адміністрації України, місцевих державних податкових органів, Головного контрольно-ревізійного управління України, Головного управління Державного казначейства України, місцевих органів Головного управ-ління Державного казначейства України, Митної служби України, на створення державного реєстру фізичних осіб — платників податків та інших обов'язкових платежів, витрати на комп'ютеризацію Державного казначейства та інших фінансових органів, витрати на виготовлення марок акцизного збору на алкогольні напої та тютюнові вироби);
на загальне планування і статистичні служби (прове-дення статистичних досліджень і переписів, ведення записів щодо сімейних бюджетів);
інші видатки на загальнодержавне управління (виготовлення орденів, медалей, документів до них; виготовлення та перевезення національної валюти, придбання обладнання для виробництва цінних паперів і монет; виробництво бланків цінних паперів і документів суворого обліку; утримання Пробірної палати України, утримання центру правових реформ і законопроектних робіт; утримання Фонду сприяння становленню місцевого та регіонального самоврядування; видатки на паспортизацію населення України; видатки на запровадження нового податкового і бюджетного законодавства);
на утримання судової влади (Конституційного Суду України, Верховного Суду України, обласних та районних (міських) судів, Вищого господарського суду, господарських судів, військових судів).
На державне управління спрямовуються кошти бюджетів усіх рівнів. Із Державного бюджету України фінансуються видатки на функціонування законодавчої, виконавчої і судової влади, утримання Президента України та його апарату, фінансових і фіскальних органів, загальне планування і статистичні служби. Із республіканського бюджету АР Крим утримуються її органи влади та управління.
Планування видатків на утримання органів державного управління здійснюється у формі складання індивідуальних і зведених кошторисів доходів і видатків. Разом із кошторисом затверджується штатний розпис органів державного управління, включаючи їхні структурні підрозділи. У штатному розписі вказується кількість штатних одиниць у розрізі структурних підрозділів, посадові оклади для кожної посади і місячний фонд оплати праці у розрахунку на одну посаду.
Планування витрат на утримання органів державного управління за категоріями видатків економічної класифікації здійснюється у такому самому порядку, як і в інших бюджетних установах.
У складі видатків на державне управління найбільшу частку становлять кошти на оплату праці (близько 75 %). Працівники органів державного управління мають статус державних службовців, оплата їхньої праці здійснюється відповідно до Закону України "Про державну службу" від 16 грудня 1993 р. Заробітна плата державних службовців складається з посадових окладів, премій, доплати за ранги, надбавки за вислугу років на державній службі та інших надбавок.
65. Фінансування видатків на національну оборону зумовлюється необхідністю захисту інтересів держави у міжнародному співтоваристві. Обсяг витрат на оборону визначається системою офіційних поглядів військового характеру, виходячи із співвідношення різних воєнних угруповань у світі, напрямків зовнішньої політики України та інших факторів.
Видатки на оборону — це спрямування фінансових ресурсів на оборону держави для утримання збройних сил, розвитку оборонної промисловості, проведення військових досліджень та ліквідації їх наслідків. Вони включають прямі, побічні і непрямі витрати.
Прямі витрати на оборону включають витрати на міністерства і відомства оборони держави, які складаються із витрат на утримання та навчання особового складу збройних сил, придбання, утримання та експлуатацію озброєння, військової техніки та майна, військові науково-дослідні та дослідно-конструкторські роботи, видатки на цивільну оборону, військову допомогу іноземним державам та інші витрати. Вони поділяються на поточні і капітальні.
Поточні витрати на оборону пов´язані в основному з підтримкою бойової могутності збройних сил на досягнутому рівні. Вони включають грошове утримання військовослужбовців та заробітну плату цивільного вільнонайманого персоналу, витрати на медичне обслуговування, транспортування та інші види забезпечення діяльності особового складу, а також витрати, пов´язані з експлуатацією та ремонтом військової техніки.
Капітальні витрати пов´язані з відображенням матеріально-технічного переоснащення збройних сил та розвиток оборонної промисловості. Вони включають витрати на військові наукові дослідження і дослідно-конструкторські роботи, закупівлі озброєння та військової техніки, військове будівництво тощо.
Побічні видатки на оборону зумовлені утриманням збройних сил, ліквідацією наслідків війни, переозброєнням тощо. Вони включають виплати пенсій і допомоги ветеранам війни, інвалідам та сім´ям загиблих, витрати з відбудови руйнувань, спричинених війною, відшкодування збитків, завданих воєнними діями тощо.
Непрямими вважаються видатки, що за своїм характером значною мірою відносяться до оборонних, але включені до кошторисів витрат цивільних міністерств і відомств.
Видатки на оборону фінансуються виключно з Державного бюджету у розмірах, які щорічно визначаються Законом України «Про Державний бюджет України». В останні роки видатки на оборону порівняно невеликі. Вони становлять 5—7% видатків зведеного бюджету. Водночас ефективність збройних сил визначається рівнем їх боєздатності і боєготовності. Ці якісні показники стану збройних сил вимагають значного збільшення фінансування національної оборони. Останнє зумовлюється сучасними умовами реальних зовнішніх загроз.
Фінансування органів і установ національної оборони здійснюється на основі їх кошторисів доходів і видатків. Зведені кошториси розглядаються у Міністерстві фінансів України і включаються до проекту Державного бюджету України. Фінансування видатків на оборону здійснюється через Державне казначейство України.
66. Видатки на правоохоронну діяльність та забезпечення безпеки держави зумовлені необхідністю захисту її зовнішніх та внутрішніх інтересів. Фінансування правоохоронної діяльності і гарантування безпеки держави здійснюється в межах обсягу грошових коштів, затверджених у Державному бюджеті через систему головних розпорядників бюджетних коштів. Всі ці видатки фінансуються з Державного бюджету за виключенням видатків на утримання підрозділів міліції, які фінансуються за рахунок місцевих бюджетів.
Відповідно до функціональної класифікації видатки бюджету на правоохоронну діяльність та забезпечення безпеки держави включають такі витрати:
—видатки на утримання органів внутрішніх справ, до яких належить матеріально-технічне забезпечення спеціальних підрозділів з боротьби із організованою злочинністю; підрозділів органів внутрішніх справ; підрозділів державно-патрульної служби та дорожнього нагляду; інспекції у справах неповнолітніх; приймальників-роз-подільників для неповнолітніх; спеціальних приймальників-роз-подільників;
—видатки на поточне утримання внутрішніх військ МВС України;
—видатки на утримання прокуратури, які включають видатки на поточне утримання Генеральної прокуратури України та місцевих органів прокуратури;
—видатки на кримінально-виправні системи: установи і підприємства України з виконання покарань;
—видатки на Прикордонні війська України, до яких належать видатки на утримання Прикордонних військ України та комплексну програму розбудови державного кордону України;
—видатки на Службу безпеки України, які включають видатки на поточне утримання Служби безпеки України, антитерористичного Центру Служби безпеки України та матеріально-технічне забезпечення спеціальних підрозділів із боротьби з організованою злочинністю;
— видатки на пожежну охорону, які включають державну пожежну охорону та професійну пожежну охорону;
—видатки на утримання Головного управління урядового зв´язку;
— видатки на утримання інших правоохоронних органів, які включають витрати управлінь державної охорони та спеціалізованих монтажно-експлуатаційних підрозділів;
—видатки на утримання розвідувальних органів;
—витрати, пов´язані із зміцненням правопорядку за рахунок реалізації конфіскованого митними органами майна, товарів та інших предметів, конфіскованих правоохоронними й іншими уповноваженими органами, а також конфіскованої валюти;
—видатки на утримання Національного бюро розслідувань.
Планування видатків на правоохоронну діяльність та забезпечення безпеки держави здійснюється за програмно-цільовим методом. До найважливіших програм належать: «Забезпечення захисту прав і свобод громадян, суспільства і держави від протиправних посягань, охорона громадського порядку», «Охорона та оборона особливо важливих державних об´єктів і супроводження перевезення ядерних матеріалів по території України», «Участь внутрішніх військ в охороні громадського порядку та боротьбі зі злочинністю, конвоювання арештованих і засуджених та охорона підсудних під час судових процесів», «Розвиток фізичної культури і спорту серед працівників і військовослужбовців правоохоронних органів» та інші.
З метою задоволення потреб окремі служби правоохоронної діяльності поєднують свою діяльність з господарською для залучення додаткових грошових коштів. Це, зокрема, виконання певної господарської діяльності установ і підприємств з виконання покарань, служби пожежної охорони тощо.