Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
73. Президентські вибори в Україні.
Новообраний Президент вступає на свій пост у визначений Конституцією термін: не пізніше як через тридцять днів після офіційного оголошення результатів виборів, з моменту складення присяги народові на урочистому засіданні Верховної Ради України
Організацію і проведення виборів Президента України здійснюють: Центральна Виборча комісія, окружні та дільничні виборчі комісії.
Однією з найважливіших стадій виборчого процесу по виборах Президента України є висування і реєстрація кандидатів у Президенти.
Партії (виборчі блоки), які нараховують не менше 1000 членів, мають право висувати кандидата після їх реєстрації Центральною виборчою комісією як таких, що беруть участь у виборах Президента.
Висування кандидатів у Президенти України починається за 90 днів і закінчується за 60 днів до дня виборів. Претендент висувається партією на з’їзді, конференції, загальних зборах чи іншому зібранні, що є найвищим статутним керівним органом партії.
Збори виборців мають право в строки, передбачені законом, висувати кандидата у Президенти України, якщо в них беруть участь не менше 300 громадян України, що мають право голосу. Збори виборців можуть проводитись за місцем проживання або на підприємствах, в установах, організаціях.
Центральна виборча комісія (ЦВК) приймає рішення про реєстрацію претендента у тижневий термін з дня подання заяви про реєстрацію претендента уповноваженою особою партії (виборчого блоку) або з дня надходження протоколу окружної виборчої комісії та видає уповноваженій особі партії, ініціативної групи виборців довідку про реєстрацію претендента і встановлений зразок підписного листа для збирання підписів виборців на підтримку претендента.
Претендент може бути зареєстрований як кандидат у Президенти, якщо його кандидатуру підтримають своїми підписами не менше 100 тисяч громадян України, що мають право голосу, в тому числі не менше 1500 громадян у кожному із 2\3 загальної кількості виборчих округів.
Реєстрація претендентів як кандидатів у Президенти України здійснюється ЦВК не пізніше як на п’ятий день після подання всіх необхідних для реєстрації документів. Особа, яка отримала посвідчення про реєстрацію її як кандидата має право здійснювати передвиборну агітацію, форми і методи ведення якої визначаються законом. Кандидатам у Президенти надається також право безплатного користування засобами масової інформації – їм надається рівноцінний і однаковий за обсягом час мовлення на загальнодержавному рівні і в межах окремого виборчого округу.
Кожний кандидат у Президенти України може мати особистий виборчий фонд, який не має перевищувати 10000 мінімальних заробітних плат.
Час і місце, організація і порядок голосування, умови проведення дострокового голосування та підрахунок голосів на виборчій дільниці по виборах Президента визначається відповідно до Закону України "Про вибори народних депутатів України".
Результати виборів Президента встановлює ЦВК на підставі протоколів окружних виборчих комісій не пізніше тижневого терміну після виборів.
Вибори Президента вважаються такими, що відбулися, якщо в них взяло участь більше половини виборців. Вибори визнаються такими, що не відбулися, якщо у виборах взяли участь 50 і менше відсотків виборців, внесених до списків виборців, а також у зв’язку з вибуттям всіх зареєстрованих кандидатів у Президенти.
Обраним Президентом України вважається кандидат, який одержав на виборах більше половини голосів виборців, які взяли участь у голосуванні.
Вибори Президента можуть бути визнані недійсними, якщо в ході виборів або при підрахунку голосів мали місце порушення, які суттєво вплинули на підсумки голосування
Повідомлення про результати виборів Президента публікуються ЦВК не пізніше як через три дні з моменту підписання протоколу про результати виборів.
Новообраний Президент вступає на свій пост у визначений Конституцією термін: не пізніше як через тридцять днів після офіційного оголошення результатів виборів, з моменту складення присяги народові на ур
76. Типологія політичних еліт. Теорії еліти
Тип еліти здебільшого залежить від політичного режиму, в якому вона існує. Вирізняють два основні типи еліт — відкриту й закриту.
Відкрита еліта. Вона допускає спонтанний приплив нових членів, піддаючи при цьому остракізмові (засудженню) порушення встановлених правил. Вирішальним критерієм підбору є особисті якості, досягнення у сфері діяльності, якою займається претендент, значна популярність (спосіб підбору конкурсний). Посадовими вимогами є компетентність, професіоналізм (посаду слід обіймати відповідно до особистих якостей — моральних, професійних тощо). Вагоме значення має громадська думка. Відкрита еліта формується за такими принципами:
Закрита еліта. Характерна для тоталітарного режиму і має такі ознаки:
· члени еліти не піддаються остракізмові за порушення дисципліни;
· головне в підборі — відданість вождеві з урахуванням особистих якостей;
· спосіб підбору — кадрова політика партії та влади;
· заперечує спонтанність формування;
· посадова вимога — точне виконання директив керівництва;
· ігнорує громадську думку,.
У західній політології еліту поділяють:
- за особистими якостями — на статичну і виконавчу;
- за типом впливу — на професійну і групову;
- залежно від форми правління — на традиційну, внутрішню і зовнішню;
- за стилем правління — демократичну, ліберальну, авторитарну.
Що ж до добору еліт, то К. Мангайм визначає три типи:
· на основі крові;
· на основі приватної власності;
· на основі інтелектуальної продуктивності.
На його погляд, еліта крові характерна для доіндустріального суспільства, еліта багатства — для індустріального, а еліта продуктивності — для постіндустріального.
Серед українських мислителів, які порушували питання еліт, привертає увагу концепція “національної аристократії” В. Липинського. Він обґрунтовував існування еліти відповідно до потреб національного відродження, вважав, що ні етнографічна маса людей, ні окрема територія та мова не створять нації автоматично. Щоб сформувалася нація, потрібна активна група людей, здатна лідирувати в розвитку та пропагуванні сутнісних для нації політичних, державних, культурних цінностей. Ця група і є носієм національної ідеї, яку В. Липинський називав “національною аристократією”, як і Аристотель, вважаючи аристократією групу найкращих людей у певний історичний період. Найкращі вони тому, що організовують, структурують, ведуть націю до певної мети, є носіями єднальної ідеї. Для цього національна аристократія повинна мати матеріальну силу та моральний авторитет. Важливим елементом цієї концепції є висновок про те, що чим розвинутіше і складніше матеріальне життя певної нації, тим складніші проблеми повинна розв´язувати національна аристократія.
очистому засіданні Верховної Ради України.
79. Класифікація політичного лідерства
У сучасних політологічних концепціях функціонують різні критерії класифікації лідерства.
Лідерів поділяють:
— за мірою впливу на суспільство:
· на реальних (“лідери-герої”);
· на менеджерів, які не мають яскраво і вираженого впливу на перебіг подій у суспільстві;
— за психологічними рисами і типами поведінки:
а) щодо ставлення до власного впливу й можливостей (лідер-ідеолог і лідер-прагматик);
б) стосовно своїх прихильників — лідер-харизматик (формує волю виборців) і лідер-представник (виражає волю тих, хто його висунув);
в) щодо супротивників — лідер-угодовець (залагоджує конфлікти, обминає гострі кути) і лідер-фанатик (бажає загострити конфлікт або знищити супротивника);
г) за способом і оцінки здібностей — відкритий лідер та лідер-догматик.
Вищеназвані чотири дихотомії “чистих” лідерів визначив польський політолог Є. Вятр. Вони, на його думку, виявляються в різних комбінаціях. У марксистській науці лідерів поділяють: на правлячих та опозиційних; буржуазних і пролетарських; кризових і рутинних.
–– за стилем керівництва і політичною системою вирізняють:
· диктаторський тип лідера, який прагне досягти своєї мети, спираючись на страх покарання;
· демократичний тип лідера, що спирається не лише на свої якості та авторитет, а й підтримує дух співробітництва, співучасті в обговоренні питань;
· автократичний тип лідера, який повинен володіти високими професійними та особистими якостями, аби перемагати опонентів.
–– виокремлюють ще:
· плутократичний тип лідера (часто це лідери “тіньової” економіки);
· лідера-популіста, який спирається на популярні сьогоденні бажання, проблеми, пропонує прості й найбільш загальноприйнята (на рівні розуміння мас) способи виходу зі складних ситуацій;
· лідера-професіонала (лідер постіндустріального суспільства), повага й довіра до якого базуються на його компетентності, особистій поведінці, ставленні виборців до нього.
Соціальна значущість політичного лідерства залежить від рівня політичної культури й активності мас суспільства.
81. Політична свідомість: поняття, структура, типи і функції.
Політична свідомість — форма суспільної свідомості, яка відтворює політичне буття суспільно неоднорідного суспільства, важлива складова частина суспільно-державного життя.
Вона виникла у відповідь на реальну соціальну потребу — обґрунтування природи держави і державної влади.
Отже, політична свідомість є сукупність поглядів і настанов, які характеризують ставлення людей до держави, партій, громадських організацій, об'єднань, товариств, політичних цінностей і цілей розвитку. Вона є відображенням реалій буття і рівня розвитку продуктивних сил, особливостей політичної структури, системи суспільних відносин, рівня освіти і культури.
Основу політичної свідомості становлять знання, емоції та оцінки, розумові операції, орієнтовані на сферу політичних відносин та інститутів, соціальних норм, ролей, процесів.
Але слід чітко розуміти, що політична свідомість не є пасивним відображенням політичного буття. Вона здатна:
а) бути попереду практики, прогнозувати й моделювати політичні процеси;
б) впливати на політичне життя суспільства, а через нього — на його економічні, духовні, соціальні, конфесійні, культурні відносини;
в) визначати напрям політичної діяльності політичних партій, громадських організацій, об'єднань, соціальних груп, політичних лідерів і особистостей.
Тому практика управління соціальними процесами мусить враховувати стан політичної свідомості в усіх її проявах, домагатися консенсусу в політичних позиціях, сприяти формуванню політичної свідомості, яка б відповідала потребам суспільного процесу.
Крім цього, слід мати на увазі, що політична свідомість — явище суперечливе, бо вона, відображаючи політичне буття, може випереджати його, відставати від нього, відповідати йому. Лише аналіз суперечностей політичної свідомості дозволяє виявити вади суспільного організму, тобто в управлінні суспільством важливо проводити не тільки економічний, статистичний аналіз суспільного життя, а й вивчати, глибоко, об'єктивно досліджувати стан політичної свідомості.
Політологія розглядає політичну свідомість як багато структурне і багаторівневе явище. Залежно від її суб'єкта розрізняють:
— політичну свідомість суспільства;
- політичну свідомість соціальної групи (класу, прошарку, нації, конфесії тощо);
— політичну свідомість особистості.
При гносеологічному підході політична свідомість виступає на емпіричному, буденному, теоретичному, науковому й ідеологічному рівнях.
Якщо брати ступінь усвідомлення процесів, які відбуваються в політичному житті, можна виділити два взаємопов'язані рівні: теоретичний — спрямований на розкриття законів, які визначають політичне життя, формують політичні процеси (порівняно невелика група людей, охоплена цим рівнем — вчені, ідеологи), і емпіричний рівень. Цей рівень формується на ґрунті повсякденного практичного досвіду.
Емпірична політична свідомість безпосередньо фіксує практичний досвід політичного суб'єкта. її часто ототожнюють з буденною свідомістю. Але це різні поняття. Буденна свідомість не є емпіричною, бо в її зміст входять окремі ідеологічні й теоретичні елементи. Буденна політична свідомість відтворює сукупність ідей, уявлень, які виникають безпосередньо з буденної практики тієї чи іншої соціальної групи (без глибокого теоретичного узагальнення).
Емпірична і буденна свідомість відображає поверхневі процеси, без глибокого їх аналізу. Вона характеризується такими рисами, як почуття, настрій, емоція.
На емпіричному рівні, на жаль, здебільшого формується повсякденна політична свідомість, яка є базою масової свідомості. Елементами її є почуття і настрої. Масова свідомість є поєднанням рівня повсякденної свідомості у поглядах значної маси людей. Для неї характерні відсутність певної чіткої політичної настанови, часто незрозумілі зміни у поглядах поряд із закостенінням в інших.
80. Теорії і концепції лідерства
Теорія рис ґрунтується на з'ясуванні якостей властивих ідеальним героїзованим лідерам. У цій теорії феномен лідерства пояснюється неординарними особистісними якостями лідера. Набір якостей (інтелект, воля, енергія, цілеспрямованість, організаторські здібності тощо) об'єктивно висувають певну особу на авансцену політичного життя.
У факторно-аналітичній концепції диференціюються індивідуальні якості лідера і особливості його поведінки, пов'язані з досягненням політичних цілей. Лідер розглядається з двох точок зору - з побутової і політичної; аналіз взаємодії його якостей з його цілеспрямованою діяльністю дозволяє з'ясувати ”другу природу” лідера, його стильові особливості, що важливо для практичної політики.
Найбільш прагматичною є ситуаційна концепція лідерства. її суть полягає в місткій тезі - "лідер є функція певної ситуації". Тут індивідуальні якості лідера відходять на другий план, а визначним чинником постають конкретні обставини: політична кон'юнктура (кризовий чи стабільний розвиток), національно-державна специфіка, тип політичної системи і культури тощо. В цій концепції пріоритетом є обставини, а лідерські якості відносні. Недолік її полягає в приниженні ролі активності лідера і його вміння зорієнтуватись у певній ситуації і виявити себе в ній з кращого боку.
Більш обґрунтованими видаються положення теорії конституєнтів, яка розглядає феномен лідерства через оточення, його послідовників і конституєнтів (усіх тих, хто взаємодіє з лідером і здійснює на нього вплив). Відносини між лідером і конституєнтами формуються і постають у вигляді ланцюжка взаємопов'язаних елементів: конституєнти - послідовники - активісти - лідер. Вони становлять єдину систему, яка зазнає впливу обставин. Це ніби "віддзеркалена" ситуаційна концепція, оскільки оцінка особистих якостей лідера здійснюється його конституєнтами; вони, а більше всього активісти, вроблять" лідера і цим нейтралізують вплив інших чинників. Ситуацію в цьому випадку визначає оточення лідера.
Психологічні концепції дають психологічне пояснення лідерства. Згідно з 3. Фрейдом, в основі лідерства лежить пригнічене лібідо - переважно несвідомий потяг сексуального характеру. В процесі сублімації він виявляється в прагненні до творчості, в тому числі і до лідерства.
Інтерактивний аналіз є спробою здійснення комплексного дослідження лідерства, він передбачає врахування чотирьох головних аспектів лідерства: рис лідера, його цільових настанов, конституєнтів лідера і системи його взаємодій з конституєнтами. Цей універсальний підхід позбавлений недоліків, розглянутих раніше, але навіть комплексне дослідження лідерства не дає цілісної картини цього феномена, оскільки воно є обумовленим конкретно-історичними умовами, типами політичних систем тощо.
78. Політичне лідерство: сутність, характерні риси та механізми формування.
Політичне лідерство - це процес взаємодії, в ході якої одні люди (лідери) знають і виражають потреби і інтереси своїх послідовників і через це володіють престижем і впливом, а інші (їх прихильники) добровільно віддають їм частину своїх владних повноважень для здійснення цілеспрямованого представництва і реалізації власних інтересів.
Політичний лідер - це і центр влади, і «мозок» і «візитна картка» тих сил, які його висувають на елітарні лідируючі позиції. І забезпечують йому постійну, тривалу підтримку. Він - політичний менеджер, що управляє, керівник своїх послідовників і прихильників.
В структурі політичного лідерства можна виділити три основні компоненти: особові якості лідера, інструменти здійснення влади, ситуацію, в якій діє лідер, і вплив якої випробовує. Залежно від комбінації цих трьох компонентів залежить ефективність його діяльності. Лідер повинен володіти певними якостями. Якості лідера дослідники об'єднують в три групи - природні, етичні і професійні. До числа природних якостей відносяться - сила характеру, рішучість, інтуїція, магнетизм особи. До числа етичних - гуманізм, відповідальність, чесність. До професійних якостей учені відносять аналітичні здібності, уміння швидко і точно орієнтуватися в обстановці, компетентність, гнучкість, готовність до компромісів.
Політичне лідерство в системі владних відносин займає особливе місце. У лідерстві найбільше яскраво проявляється «видимість» влади, її наочність. Політичні лідери персоніфікують собою владу. Вони мають такий величезний вплив, що він не зрівнюється із впливом інших суб'єктів політики.
Феномен політичного лідерства завжди привертав увагу представників світової політичної думки. Нікколо Макіавеллі розглядав політичного лідера як володаря, здатного використати всі доступні засоби для збереження влади, наведення порядку. Томас Карлейль і Ральф Волдо Емерсон вважали лідера творцем історії, наділеним особливим талантом. Ідею політичного лідера як надлюдини сформулював Фрідріх Ніцше. На його думку, політичний лідер — це завжди сильна особистість, наділена всіма можливими достоїнствами, яка здатна нав'язати свою волю широким верствам. Габріель Тард розглядав феномен лідерства, виходячи з теорії наслідування. За Тардом, люди схильні діяти, наслідуючи поведінку яскравої особистості, якою є лідер. Марксисти розглядають політичне лідерство у контексті історичної необхідності і класових інтересів. У такому розумінні лідер обслуговує інтереси класу, що висунув його на політичну арену.
У сучасній науці, за наявністі спільності вихідних позицій, лідерство характеризується неоднозначно. Можна визначити наступні основні підходи до його трактування:
1. Лідерство – це різновид влади, специфікою якої є спрямованість зверху вниз, а також те, що її носієм виступає не більшість, а одна людина або група осіб. Політичне лідерство, пише Жан Блондель, — це «влада, здійснювана одним або декількома індивідами, для того, щоб спонукати членів націй до дій».
2. Лідерство — це управлінський статус, соціальна позиція, пов'язана із прийняттям рішень, це керівна посада. Така інтерпретація лідерства випливає зі структурно-функціонального підходу, що припускає розгляд суспільства як складної, ієрархічно організованої системи соціальних позицій і ролей. Заняття в цій системі позицій, пов'язаних з виконанням управлінських функцій (ролей), і дає людині статус лідера. Іншими словами, як відзначає Даунтон, лідерство — це «становище в суспільстві, що характеризується здатністю особи, що це становище займає, скеровувати й організовувати колективну поведінку деяких або всіх його членів».
3. Лідерство – це вплив на інших людей.
77. Система формування та змін політичних еліт.
Політичний розвиток суспільства тісно пов'язаний із системою формування і змін політичних еліт. Від ефективності системи формування і змін політичних еліт залежить ефективність і розвиток політичної системи суспільства.
Ці системи визначають, як і з кого здійснюється відбір кандидатів на керівну посаду, хто його здійснює, яким критеріям повинен відповідати кандидат. У світовій політичній практиці склалися дві основні системи формування політичних еліт: антрепенерська (підприємницька) і система гільдій (корпоративна).
Антрепенерська система орієнтована на особисті якості кандидата, його вміння подобатися людям. Цю систему характеризують: відкритість, широкі можливості для представників будь-яких соціальних груп претендувати на отримання лідируючих позицій у суспільстві; невелике число формальних вимог, інституційних перешкод; широке коло експертів, яке може включати весь електорат; висока конкурентність добору, гострота суперництва за отримання керівних посад; першорядна значимість особистих якостей, індивідуальної активності, уміння знайти підтримку широкої аудиторії, зацікавити її новими ідеями та реалістичними програмами. Ця система орієнтована на талановитих людей, вона відкрита для молоді, нових ідей і розповсюджена в країнах стабільної демократії.
Одночасно антрепенерська система має суттєві недоліки. Насамперед, це слабка прогнозованість поведінки кандидатів після того, як вони досягають мети. Треба акцентувати увагу і на високому ризику непрофесіоналізму в політиці, схильності нових представників еліти до надмірного захоплення зовнішнім ефектом своїх вчинків, популізмів.
Система гільдій (від лат. gilde — корпорація) має давні традиції і є дуже консервативною, в ній майже відсутня конкуренція. Тому вона схильна до відтворювання одного й того ж типу керівників, прирікаючи тим самим еліту на поступове вимирання, перетворення її на замкнену касту. Але все ж таки ця система забезпечує на певний час високий ступінь передбачуваності в політиці і знижує можливість виникнення конфліктів усередині еліти. Різновиди системи гільдій притаманні і для країн з демократичною політичною системою, і для країн з авторитарно-тоталітарною системою.
Система гільдій має як позитивні, так і негативні сторони. До числа позитивних сторін відноситься врівноваженість, виваженість прийняття політичних рішень, незначний ступінь ризику при їхньому прийнятті, досить висока передбачуваність політики. Головні цінності системи гільдій — спадкоємність, рівномірність, безконфліктність. У той же час вона має явно виражену тенденцію до бюрократизації, організаційної рутини, догматизму. Система гільдій культивує масовий конформізм. Вона ускладнює виправлення помилок і усунення недоліків за ініціативою знизу. Без доповнення конкурентними механізмами ця система веде до поступової деградації політичної еліти і перетворення її на привілейовану касту. Гарантії проти деградації системи гільдій забезпечуються гласністю, свободою слова, розподілом влади, політичним плюралізмом. Критерії ефективності еліти визначаються політичною стабільністю, рівнем національної безпеки, оптимальним співвідношенням між громадянським суспільством і правовою державою
75. Політична еліта України.
Сучасна політична еліта України є сумішшю нової і старої влади з деяким числом представників громадянського суспільства. Існує багатопартійність і лише три напрямки розвитку основної ідеї функціонування: входження в ЄС, повернення до Росії або ізолювання в національному просторі з підняттям рівня життя до умов європейського
Умови виникнення сучасної політичної еліти. В Україні на перехідному етапі пострадянського розвитку виникло багато проблем. Функціонування політичної еліти, особливо на даному етапі, становить одну з ключових ролей в суспільстві.
Від того, якою є дана соціальна група, її механізми функціонування, тенденції розвитку, залежить і внутрішній розвиток країни, і зовнішній. Політична незалежність держави повинна бути підкріплена економічною незалежністю, роль політичної еліти у відстоюванні національних економічних інтересів є дуже важливою, особливо на даному етапі.
Елітарність сучасного суспільства є достатньо доведеним фактом. Для демократичної держави має першочергове значення не боротьба з елітарністю, а формування найбільш результативної, корисної для суспільства еліти, забезпечення її соціальної представницькості, своєчасне якісне поновлення, мінімізація тенденцій олігархізації, перетворення в зачинену панівну привілейовану касту.
Також можна виділити загальновідомий і загально застосований принцип циклічності процесів.
Якщо слідувати логіці цього напрямку, то виникнення сучасної політичної еліти є одним з наслідків розпаду Радянського союзу і переходом держави до ринкового типу економіки і європейських засад формування суспільства. Цей цикл розпочався ще після смерті Сталіна і по суті являв собою руйнування комуністичних ідеологій під впливом Заходу.
Вивчення соціальних якостей політичної еліти підпорядковане необхідності дослідження ефективності діяльності політичних еліт, до критеріїв якої відносять досягнутий рівень прогресу та добробуту свого народу, політичну стабільність, національну безпеку, оптимальне співвідношення між громадянським суспільством та державою, інші критерії.
Соціальні якості ново. політичної еліти України не з’явилася безпідставно, а виникли на певних соціо-історичних засадах. Ці властивості стають не останнім фактором для розуміння трансформації суспільства після помаранчево ї революції і тенденцій соціальних змін. Зароджується необхідність розробки концептуальних підходів до вивчення політичної еліти України, критичного аналізу її суспільно-історичних детермінант задля розуміння політичного майбутнього нашої держави і здійснення контролю за діяльністю еліти з боку громадянського суспільства.
Визначений стратегічний курс до інтеграції в Європейський союз, нові реалії створення нової вісі Київ-Тбілісі-Кишенів на противагу Москві, диктуються поведінкою, якостями саме сучасної політичної еліти.
74. Місце і роль еліти в суспільно-політичному житті. Теорії еліт.
Політична еліта відіграє надзвичайно важливу роль у політичному житті суспільства. Еліта політична (від. франц. еlite — найліпше, добірне) — це меншість суспільства, що утворює достатньо самостійну, відносно привілейовану групу, наділену особливими психологічними, соціальними й політичними якостями, яка бере безпосередню участь у затвердженні та здійсненні рішень, пов’язаних із використанням державної влади або впливом на неї .
Численні науково-теоретичні дослідження, а також суспільно-політична практика доводять, що потреба в політичній еліті — це закономірність розвитку цивілізації. Її існування зумовлене дією таких головних чинників, як психологічна й соціальна нерівність людей, їхні неоднакові природні здібності, можливості та бажання брати участь у політиці; висока суспільна значущість управлінської діяльності й необхідність високого професіоналізму для її ефективного виконання; наявність широких можливостей використання управлінської діяльності для отримання різноманітних привілеїв; практичні можливості здійснення контролю за суспільством або певною його частиною; політична пасивність широких мас, головні життєві інтереси яких, як правило, лежать поза сферою політики.
Теорія еліт - світоглядна й філософська концепція про роль і значення окремої групи людей, невеликої тісно згуртованої частини суспільства (еліти), її вплив на різні сфери економіки чи політики. Ця система характеризує еволюцію наукових і соціальних досягнень (перетворень) як результат об'єднаних зусиль невеликого колективу учасників, пов'язаних між собою спільними цілями та ознаками.
Існує декілька інтерпретацій поняття «еліта», особливо тих характерних рис, які за визначенням повинні об'єднувати людей в ім'я спільної мети: деякі вважають, що елітою можуть вважатися тільки найбільш обдаровані люди, інші - знатні походженням, треті - фінансово забезпечені і багаті. Треба зазначити, що ці ознаки можуть кардинально відрізнятися один від одного. У фінансової еліти головною ознакою елітарності зазвичай вважаються гроші, у політичних груп - активність членів партій, бажання діяти, у вчених клубів - рівень інтелекту. Втім, може бути присутнім і змішаний фактор, наприклад, інтелект і фінанси.
Засновниками теорії еліт були італійці — соціолог Вільфредо Парето та юрист і соціолог Гаетано Моска.
Вільфредо Парето висунув концепцію "зміни еліт", згідно з якою основою суспільних процесів є боротьба еліт за владу. За цією теорією політика поділяється на дві сфери. В одній з них головне місце посідає еліта, правляча меншість, в іншій — підкорена більшість. Демократія, за вченнями цих мислителів, не має права на існування, оскільки приводить до диктатури. Послідовники цієї теорії вважали, що правління народу, народний суверенітет ніколи не можуть бути втіленими в життя, оскільки "людина натовпу" розмірковує ірраціонально і, не маючи необхідних знань, не може брати участі в управлінні державними справами. Тільки еліта здатна на політичну діяльність, тільки вона може забезпечити справжню свободу, прогрес і стабільність. Доступ до еліти залишається вільним, до неї можуть увійти прості люди, досягнувши відповідного рівня.
У суспільстві може існувати декілька еліт, що створить конкуренцію на засадах політичного й партійного плюралізму і допоможе привести до влади найбільш компетентну еліту, здатну виконати своє призначення