Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
ЛЕСЯ ДИЧКО (нар. 1939)
Якщо жінки-поетеси, жінки-письменниці в українській культурі посідають дуже важливе місце, то в галузі композиції до Лесі Дичко не можемо згадати настільки ж яскравої постаті. Вельми символічно, що вона розвиває передусім хоровий жанр, – тобто саме той жанр, який є питомим для української духовної традиції, причому в її творчості можна знайти найрізноманітніші образно-змістовні лінії хорової творчості, пов’язані з фольклором, з обрядами, з релігійними витоками, з поезією видатних українських митців, а також - ліричні, історико-епічні, героїчні, жартівливі. Окреме місце в її хоровому доробку займає світ дитинства з його непогамовним радісним відкриттям довкілля, піднесеністю і свободою творчого самовиявлення; він віддавна дуже приваблював композиторку, і вона зуміла тонко і вдумливо розкрити його з усією безпосередністю і осяйністю дитячого бачення природи та життя.
Органічність відчуття музики Лесею Дичко могла б наштовхнути на думку, що вона виросла в сім’ї професійних музикантів. Але це зовсім не так. Її батьки справді дуже любили музику, але батько за фахом був інженером-шляховиком, а мама – педагогом. Сама ж Леся (Людмила) Василівна народилася в Києві 24 жовтня 1939 р., і музика з дитинства стала одним із найбільших її захоплень. Тож цілком природно, що після закінчення навчання у восьмирічній музичній школі № 2 м. Києва вона продовжує навчання в спеціальній школі-десятирічці ім. М.Лисенка на теоретичному факультеті. Цікаво, що вже в школі вона проявила композиторський талант і навіть взялася за такий складний жанр, як Концерт для фортепіано з оркестром, який завершила ще до закінчення школи. З 1958 р. Леся навчається на композиторському факультеті Київської державної консерваторії ім. П.Чайковського, де їй дуже пощастило з учителями. Спочатку це був Костянтин Данькевич, людина обізнана з українською музичною традицією та глибоко перейнята нею. Адже саме за оперу “Богдан Хмельницький” довелося йому в 1948 р. зазнати нещадних переслідувань з боку “першого сталінського ідеолога” – Жданова. Опера була заборонена, проте К.Данькевич не зрадив своїм ідеалам. Пізніше Леся потрапляє в клас до Бориса Лятошинського3 і від нього переймає розуміння модерної стилістики сучасного звукового мистецтва, розкутість та індивідуальність композиторського письма, витонченість фактурної і гармонічної колористики. Нагадаймо, що Леся Дичко формувалась як художня особистість у 60-і роки, відтак середовище її друзів і однодумців складали люди широко мислячі, зокрема в класі Б.Лятошинського навчалися тоді В.Сильвестров, Л.Грабовський та інші. Велика дружба з років юності єднає її з однією з найвидатніших українських музикознавців – Стефанією Павлишин, беззаперечним авторитетом у галузі зарубіжної музики ХХ ст., а водночас глибоким знавцем української музичної культури ХІХ – ХХ ст. Отже, вже перші її композиторські спроби засвідчили не лише високий професіоналізм володіння сучасною технікою письма, але й національну характерність, прагнення вписати українську культурну традицію в найширший світовий контекст.
Знаменно, що в перші роки по закінченні консерваторії та навчання в аспірантурі4 вона інтенсивно шукає власного бачення українського поетичного слова. І розпочинає цей пошук із ряду камерно-вокальних творів – солоспівів на вірші П.Грабовського, Лесі Українки, М.Рильського, І.Франка, П.Тичини, сучасних поетів. Наче весь барвистий спектр художніх вражень від поезії вона прагне осмислити в музиці. Разом з тим значне місце посідають у її доробку тих років і музично-сценічні “експерименти”. Саме в такому ключі вирішені символічні за задумом балети “Метаморфози” та “Досвітні вогні”. Останній навіть був поставлений як одна з частин триптиху5 Львівським театром опери та балету ім. І.Франка. Та водночас вона неухильно наближається до основної сфери своєї творчості – хорової.
Першим значним і одразу вельми визначним хоровим опусом, який поставив її ім’я в ряд найяскравіших митців свого часу була кантата «Калина червона» для хору, солістів – чоловічого і жіночого голосу – та інструментального ансамблю (побудованого дещо незвично, бо включав у себе два фортепіано, ударні, арфу, таким чином імітуючи звучання старовинних народних інструментів – кобзи, ліри, бандури тощо). Авторка звертається до текстів українських народних пісень ХVІ – ХVII cт., що вже мали свою відому мелодію, були популярними протягом декількох сторіч і навіть не раз з’являлись як цитати в творах професійних українських композиторів. Проте Леся Дичко народної музики не цитує, а до поетичних рядків знаходить сучасну, більш експресивну, власну інтонацію. П’ять частин кантати представляють найрозмаїтіші аспекти музичного бачення української історії: стримана історична пісня «Побратався сокіл з сизокрилим орлом» (1 ч.) доповнюється експресивною лірикою 2 ч. («Козак од’їжджає, дівчинонька плаче», «Чи я в лузі не калина була»). Героїку і козацьку романтику «Пісні про Байду» (3 ч.) відтіняє вражаючий трагізм плачу матері над загиблим сином: “Сину мій, дитино моя” (4 ч.). Завершує кантату «Дума про Нечая» - фінал епічного урочистого плану, сповнений почуттям гордої нескореності нації. У жодному з номерів не повторюється жанрова основа, а проте цілість сприймається напрочуд логічно і гармонійно. І ще одне спостереження. Ці тексти народних пісень і дум знайомі кожному освіченому українцеві, а проте в кантаті Л.Дичко вони сприймаються зовсім по-новому, свіжо й незвично. І справа не лише в тому, що композиторка знаходить блискуче темброве вирішення через зовсім незвичне зіставлення інструментів, котрі в сумі викликають асоціації з експресивною грою кобзаря на бандурі, і навіть не через свіжі терпкі гармонічні барви. Вона зуміла уловити дух народної поезії і музики, не цитуючи її буквально, а талановито узагальнюючи її основні засади.
Леся Дичко й надалі постійно звертається до масштабних хорових полотен, часто пов’язуючи їх з видатними подіями історії, сягаючи до глибин фольклорних обрядів. Так, до 1500-річчя Києва (1982) композиторка пише два монументальні хорові полотна на теми Київської Русі - ораторію «І нарекоша ім’я Киев» для хору, солістів і оркестру, а також кантату для чоловічого хору «У Києві зорі», де узагальнено розглядається півторатисячолітня історія нашої столиці, ніби автор мандрує музичними шляхами через «подих віків». Цікаво перевтілюються у цих епічних творах витоки української духовної музики, старовинні наспіви, в яких авторка знаходить відповідність сучасним засобам композиторської техніки. Охоче співаються дитячими хорами і її кантати «Чотири пори року» на народні слова, «Сонячне коло» (вірші Д.Чередниченка) та «Весна» (слова О. Авдієнка), де оживають безпосередньо-наївні, ігрові та казково-фантастичні образи українських дитячих казок і обрядів. В останні роки композиторка звертається до духовної музики, зокрема протягом 90-х рр. написала дві Літургії.
Постать Лесі Дичко — справжнє явище мистецтва, втілення національної стихії, філософічности, самобутніх духовних традицій незалежної України… Добротa, безмірна любов до людей — ці унікальні риси… притаманні Лесі Дичко.
Наталя Степаненко
Чудо народних інтонацій, що тисячоліттями випрацьовував український народ, неповторну красу Київського розспіву я хотіла поєднати з глибиною духовних текстів Біблії, духовного світу людини-християнина. Дні, коли я працювала над Літургіями, були найщасливішими у моєму житті.
Леся Дичко
Леся Дичко — найвідоміший хоровий композитор в Україні. Її твори широко представлені на хорових фестивалях, конкурсах та у концертних програмах світу: США, Канаді, Франції, Великобританії, Німеччині, Данії, Іспанії, Угорщині, Болгарії, Росії, Україні.
Після закінчення Київської державної консерваторії імені П. І. Чайковського своє творче і наукове життя пов’язує з художними колективами та мистецькими закладами Києва як член Національної спілки композиторів України (1968), правління Музфонду України (1973), Координаційної ради Національної всеукраїнської музичної спілки (1994), Секретар правління НСКУ (1994), член журі хорового конкурсу імені М. Леонтовича, оргкомітетів фестивалів «Київ-Музік-Фест», «Музичні прем’єри сезону», член почесного комітету хорового фестивалю «Золотоверхий Київ», член журі Всесвітнього хорового конкурсу сучасної музики в м. Дебрецен (Угорщина) та голова журі хорового Форуму християнської молоді України (Київ, 1999). Була членом Комітету з присудження Державних премій України імені Т. Г. Шевченка (1993–-2002) та членом Колегії Міністерства культури і мистецтв України (1996), плідно співпрацює з Київським патріархатом.
Композитор є автором 3-х балетів, 3-х хорових опер, 3-х симфоній, 14-ти кантат, 2-х ораторій, 4-х Літургій на канонічні тексти та багатьох творів симфонічної та камерної музики, музики до кінофільмів, мультфільмів, 45-ти пісень. Широкий діапазон творчих уподобань композитора доповнюють і хорові концерти, що виявляють ще одну грань її таланту –– потяг до живопису та скульптури, архітектури та самобутніх культур народів Європи, Азії, Латинської Америки, рідної України.
Улюблений жанр –– хорова музика. Л. Дичко продовжила унікальну традицію української авторської духовної музики. Саме за твори хорового жанру була неодноразово відзначена почесними нагородами та преміями.
Художник яскравого музичного обдарування, Л. Дичко як композитор—мислитель тяжіє до фундаментального філософського узагальнення (Наприклад: опери «Золотослов» та «Різдвяне дійство» (Вертеп), симфонія «Привітання життя» та ін).
Учениця та послідовниця Б. Лятошинського, Л. Дичко створила свій неповторний стиль. Домінантою її творчості є універсалізм, що синтезує різні аспекти знань про побудову світу, божественно-духовне начало, історичну правду, загальнокультурні процеси суміжних видів мистецтва. Ім’я композитора Лесі Дичко широко знане в світі, її творчість належить до найкращих надбань сучасної української музики.
Загальні відомості:
1939 — народилась 24 жовтня у м. Києві
1959 –– закінчила Київську школу-десятирічку імені М. В. Лисенка по класу теорії музики.
1964 –– закінчила Київську державну консерваторію імені П. І. Чайковського за класом композиції проф. Д. Данькевича та проф. Б. Лятошинського.
1971 –– закінчила аспірантуру під керівництвом проф. Б. Лятошинського та проф. Н. Пейка (Москва, Росія).
З 1965 –– студія при Національній заслуженій капелі бандуристів імені Д. Ревуцького
1965-–1966 –– Київський педагогічний інститут (нині Педагогічний університет імені М. Драгоманова)
1972–-1994 –– Київський художній інститут (нині Національна академія образотворчого мистецтва і архітектури) –– читала курс історії музики
З 1994 –– Національна музична академія України імені П. І. Чайковського, викладач композиції та теоретичних дисциплін.
У 2002 році викладала в Тегеранському університеті, а також в 1989 та 2004 роках виступала в Канаді з лекціями і творчими звітами про українську сучасну хорову музику
2005 –– доцент Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського
2009 — професор Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського
Нагороджена: Грамотою Верховної Ради України (1986); орденом Святої Варвари Великомучениці (2004), орденом Святого Рівноапостольного Князя Володимира ІІІ ступеня (1998), Срібною медаллю АМУ (1999), Почесною грамотою Великої Вченої ради НМАУ імені П. І. Чайковського (1999), Почесними відзнаками Міністерства культури і мистецтв України «За багаторічну плідну працю в галузі культури» (2004) та «За досягнення в розвитку культури і мистецтв» (2005), Почесною грамотою Кабінету Міністрів України (2007), орденами «За заслуги» ІІІ ступеня (2009), князя Ярослава Мудрого V ступеня (2009). Лауреат Муніципальної премії «Київ» імені А. Веделя (2003)
Посада: 2009 –– професор Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського
3 Про творчість Бориса Лятошинського див. окремий розділ.
4 Спочатку її керівником був призначений Б.Лятошинський, після його смерті в 1968 р. – професор Московської консерваторії М.Пейко.
5 Два інші – “Каменярі” М.Скорика та “Відьма” В.Кирейка.