Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
52. Житлове право України: поняття і предмет його правового регулювання
Житлове право України - це сукупність правових норм, що регулюють житлові правовідносини між громадянами та громадян із державними та громадськими організаціями у процесі реалізації конституційного права людини і громадянина на житло.
Правове регулювання суспільних відносин, що виникають у процесі вирішення житлових питань, забезпечується комплексною галуззю права, котра охоплює норми цивільного, адміністративного, земельного, господарського, сімейного та інших спеціальних галузей права, об'єднання і кодифікація яких утворили нову галузь - житлове право.
Предметом правового регулювання житлового права України є правовідносини, що виникають у процесі: а) реалізації права на житло; б) надання людині й громадянинові жилих приміщень у користування; в) користування людиною жилим приміщенням; г) управління житловим фондом; д) експлуатації та охорони житлового фонду; е) капітального й поточного будівництва житла; є) виключення з житлового фонду жилих будинків і приміщень, що не придатні для проживання; ж) розгляду житлових спорів та ін.
Житлові правовідносини виникають, змінюються і припиняються відносно вже готового жилого будинку чи іншого приміщення, придатного для проживання людини. Вони неоднорідні, і більшість із них мають майновий характер, складаються у сфері розподілу й користування житлом.
Всі вищеназвані житлові правовідносини регулюються системою норм житлових нормативно-правових актів, що складають житлове законодавство України.
Право громадян на житло і форми його реалізації
Житло — одна з основних матеріальних умов життя людини. Потреба людини в житлі виникає з моменту її народження, зберігається протягом усього життя і припиняється після смерті. Отже, задоволення потреби людини в житлі — дуже важливе соціальне завдання. Забезпеченість громадян певної країни житлом є одним з найконкретніших показників добробуту всього народу.
Суб'єктивне право на житло - це можливість людини й громадянина мати житло у власності чи одержати його за договором найму з державного чи громадського фонду, користуватися житлом і вимагати від зобов'язаних суб'єктів забезпечення реалізації цього права в повному обсязі.
Право на житло тісно пов'язане з обов'язками інших фізичних і юридичних осіб і державних органів щодо створення відповідних умов, охорони, захисту та відтворення житлових прав людини й громадянина. Конституція України покладає на державу обов'язок створювати умови, за яких кожен громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду.
Ніхто не може бути позбавлений житла інакше як на підставі чинного закону і за рішенням компетентного суду.
Реалізація людиною й громадянином права на житло здійснюється в таких формах:
1) активна діяльність суб'єкта, що потребує поліпшення житлових умов у процесі надання жилих приміщень; користування жилим приміщенням; участі в управлінні житловим фондом; здійснення експлуатації та охорони різних видів житлового фонду;
2) утримання від дій, що порушують житлові права інших суб'єктів;
3) володіння, користування і розпорядження житлом відповідно до чинних нормативно-правових актів;
4) вимоги від компетентних державних органів, громадських організацій і посадових осіб застосовувати відповідні норми житлового права, виносити справедливі індивідуально-правові рішення і домагатися їх виконання.
53. Поняття, предмет та методи правового регулювання господарського права
Господарське право — це сукупність правових норм, що регулюють суспільні відносини у сфері організації та здійснення господарської діяльності між суб’єктами господарювання, а також між цими суб’єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання.
Предметом господарського права є будь-яка господарська діяльність, тобто виробництво та реалізація продукції, виконання робіт і надання послуг з метою одержання прибутку чи без такої мети, яка здійснюється на території України суб’єктами господарювання всіх видів і форм власності, а також діяльність державних органів щодо управління економікою.
Господарське право є комплексною галуззю права, яке базується на нормах цивільного права щодо правоздатності фізичних та юридичних осіб, права власності, цивільно-правових угод і конкретизує їх, а також містить норми адміністративного, фінансового, трудового права, які регулюють господарську діяльність. Тобто, в цій галузі права поєднуються майнові та організаційні елементи.
Господарське право і найближче до нього за змістом цивільне право співвідносяться як загальне і спеціальне. Цивільне право визначає загальні засади регулювання майнових та особистих немайнових відносин, в які вступають фізичні та юридичні особи, а господарське — конкретизує цивільно-правові норми відносно конкретних сфер і видів господарської діяльності. Складний характер предмета господарського права обумовлює використання декількох, а не одного, як у звичайних галузях права, методів правового регулювання. Першим з них є метод автономних рішень суб’єктів господарських відносин. Він передбачає надання суб’єктам господарювання права самостійно приймати будь-які рішення щодо господарювання (обрання видів діяльності, методів та форм їх здійснення, партнерів тощо), якщо вони не суперечать законодавству.
Другий метод полягає у наданні державою суб’єктам господарських відносин рекомендацій щодо певних сторін господарської діяльності — встановлення зразків певних господарських документів (договорів, актів тощо), форм і методів здійснення окремих етапів господарювання (бухгалтерського обліку, звітності тощо).
Третім є метод владних приписів, який передбачає встановлення в законах та інших нормативно-правових актах обов’язкових для суб’єктів господарювання норм поведінки за певних ситуацій. Це може бути перелік видів діяльності, які забороняються підприємцям, спеціальні режими здійснення окремих видів підприємництва, обов’язки, які підприємці мають виконувати для забезпечення державних потреб, тощо.
Залежно від характеру конкретних господарських відносин держава обирає для їх регулювання той метод, який є найефективнішим.
Поняття та види господарських відносин
Господарськими відносинами є суспільні відносини, що складаються навколо господарської діяльності. Іншими словами, господарські відносини виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб’єктами господарювання, а також між цими суб’єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання.
Своєю чергою, господарські відносини, урегульовані нормами господарського права, є господарсько-правовими відносинами.
До кола господарських відносин уходять як відносини між рівними суб’єктами, що діють на підставі власного вільного воле- виявлення, так і відносини, яким властива публічна (владна) ознака.
Розрізняють такі види господарських відносин: господарсько-виробничі, організаційно-господарські та внутрішньогосподарські відносини.
Господарсько-виробничими є майнові та інші відносини, що виникають між суб’єктами господарювання під час безпосереднього здійснення господарської діяльності.
Під організаційно-господарськими відносинами розуміють відносини, що складаються між суб’єктами господарювання та суб’єктами організаційно-господарських повноважень у процесі управління господарською діяльністю.
Внутрішньогосподарськими є відносини, що встановлюються між структурними підрозділами суб’єкта господарювання, та відносини суб’єкта господарювання з його структурними підрозділами.
З викладеного можна висновувати, що господарські відносини в основному утворюються:
1) між суб’єктами господарювання (майново-господарські відносини);
2) між суб’єктами господарювання й іншими учасниками господарських відносин (майново-господарські відносини);
3) між суб’єктами господарювання й органами державної влади і місцевого самоврядування, що наділені господарською компетенцією (майново-господарські відносини);
4) між суб’єктом господарювання та власником, який є засновником даного суб’єкта, або органом державної влади, органом місцевого самоврядування, наділеним господарською компетенцією щодо цього суб’єкта (організаційно-господарські відносини);
5) між суб’єктами господарювання, які разом організовують об’єднання підприємств чи господарське товариство, та органами управління цих об’єднань чи товариств (організаційно-господарські відносини);
6) між суб’єктами господарювання в разі, якщо один з них є щодо іншого дочірнім підприємством (організаційно-господарські відносини);
7) між суб’єктом господарювання і його структурними підрозділами (внутрішньогосподарські відносини);
8) між структурними підрозділами суб’єкта господарювання (внутрішньогосподарські відносини).
54. Підприємництво. Суть та види підприємницької діяльності
Підприємництво як система економічних відносин у нашій літературі в умовах командно-адміністративної системи не розглядалося. Командно-адміністративна система несумісна зі свободою господарювання. В економічній науці підприємництво характеризувалось як система відносин капіталістичної економіки, як експлуататорське явище. На практиці підприємництво заборонялося.
Водночас світовий досвід переконливо доводить, що сьогодні без винахідливих ділових людей, без розвитку різних форм підприємницької діяльності подальший розвиток економіки неможливий. У сучасних умовах підприємництво виступає основним напрямом удосконалення господарської діяльності. Що ж таке підприємництво?
Підприємництво — це вільна, ініціативна діяльність людей у різних сферах виробництва, що здійснюється на власний страх і ризик з метою одержання прибутку. Підприємництво є необхідною визначальною рисою ринку, його обов'язковим атрибутом. Якщо нема підприємців, то нема й ринку, і навпаки.
У науковий обіг поняття "підприємець" увів англійський економіст Р. Кантільйон на початку XVIII ст. До підприємців він зараховував людей з нефіксованими доходами — ремісників, селян, тобто тих, хто вів економічну діяльність в умовах нестабільності та непередбаченості цін. Головною рисою підприємця він уважав готовність до ризику. Прагнення підприємця отримати високий прибуток спонукає Його творчо застосовувати свої здібності, йти на ризик, сумлінно працювати. Він прагне проявити себе як особистість, реалізувати свої ідеї, зробити їх надбанням суспільства. Усе це робить підприємницьку діяльність локомотивом економічного, соціального і культурного розвитку людського суспільства.
За нинішніх умов науковці визначають підприємця як суб'єкта пошуку й реалізації нових можливостей у впровадженні НТП та нових ідей, розробки нових технологій, здійснення нововведень, застосування нових способів обслуговування споживачів і освоєння нових сфер прикладання капіталу.
Підприємець є центральною фігурою в бізнесі. Він прагне найефективніше поєднати всі фактори виробництва в єдиному господарському процесі з метою найраціональнішого втілення своїх ідей. У ринковій економіці саме підприємець повинен першим розгадати, які товари й послуги завтра знадобляться споживачам. Його діяльність має певні переваги (рис. 2.3):
Рис. 2.3. Риси сучасного підприємця
по-перше, підприємець, як правило, завжди має можливість досягти кращих результатів, тому що він є висококваліфікованим спеціалістом, який добре знає свою справу;
по-друге, підприємець може краще працювати на споживача. Прогнозуючи його запити, він намагається виробляти продукцію для задоволення не тільки нинішніх, а й майбутніх потреб;
по-третє, лише підприємець здатний організувати виробництво таким чином, щоб затрачені ресурси дали найбільшу віддачу. Отже, задоволення суспільних потреб тут відбувається найефективнішим способом.
Найхарактерніші риси підприємця влучно визначив відомий економіст Й. Шумпетер. До них належать:
1) намагання виготовляти нові блага або надавати нові якості благам, що виробляються;
2) прагнення до освоєння нового ринку збуту;
3) використання нових видів сировини або напівфабрикатів, запровадження нових методів виробництва;
4) здійснення відповідної реорганізації виробництва.
Щоб постійно здійснювати вдосконалення виробництва, запроваджувати нові способи організації, випуск нових товарів, потрібно мати відповідні якості: волю і здібності, здатність визначати головні напрями діяльності, часто "плисти проти течії", долаючи опір консервативних сил; здійснювати вплив на інших результатами своєї діяльності, витратами сил та енергії.
Виходячи з наведених характеристик, підприємництво можна визначити як уміння вести справу, генерувати й використовувати ініціативу, зважуватися на ризик, проявляти творчість в організації виробничої діяльності. Воно виступає головним чином як прояв економічної та організаційної творчості й новаторства.
Підприємницька діяльність різноманітна. У той же час численні її форми за сферами діяльності можна згрупувати в такі основні види підприємництва: виробниче, комерційне, фінансове, посередницьке і страхове (рис. 2.4).
Рис. 2.4. Основні види підприємництва
Виробниче підприємництво є найважливішим видом підприємницької діяльності. Воно спрямоване на виробництво товарів та надання послуг. Ця діяльність ведеться підприємствами, які виготовляють різноманітну продукцію, виконують різні роботи, надають різні послуги — виробничі, побутові, інформаційні, створюють духовні блага тощо. До виробничого підприємництва належать також їдальні, кав'ярні, перукарні, агрофірми і подібні.
До комерційного підприємництва належать торговельні організації та окремі особи, що продають предмети споживання та засоби виробництва.
Посередницьке підприємництво представляють установи та окремі особи, які надають посередницькі послуги підприємцям і споживачам. Така потреба виникає тоді, коли виробник не може сам продати товар або замовник хоче знайти підрядчика для виконання певних робіт. Посередницькі фірми можуть також надавати інформаційні, маркетингові, консультаційні та інші послуги.
Фінансове підприємництво — це, по суті, різновид комерційного. Відмінність його від останнього в тому, що об'єктом купівлі-продажу тут виступає специфічний товар — гроші, валюта, цінні папери. Агентами фінансового підприємництва є комерційні банки, фондові біржі та громадяни-підприємці.
Страхове підприємництво є особливою формою фінансово-кредитних відносин. Страхові компанії здійснюють страхування життя, майна й отримують від цього доходи, які вкладають в облігації, акції інших компаній, у державні цінні папери. Отже, вони надають довгострокові кредити підприємствам і державі. З розвитком страхового підприємництва все більшого значення набуває страхування ризику.
Підприємницька діяльність в Україні
Перехід до ринкових відносин потребує побудови нової правової основи господарської діяльності. Це - один із найважливіших способів підвищення ефективності суспільного виробництва і добробуту народу України. У цих умовах важливе значення має цивільне право. Правову основу підприємництва складає сукупність законодавчих і нормативних актів, які регулюють організаційно-правові засади здійснення підприємницької діяльності в Україні. Зокрема, з-поміж основних законодавчих актів слід вирізнити Закони України: "Про підприємництво" від 7 лютого 1991 р., "Про господарські товариства" від 10 вересня 1991 р."
"Про власність" від 7 лютого 1992 р., "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності" від 18 лютого 1992 р., "Про оренду майна державних підприємств та організацій" від 10 квітня 1992 р., "Про банкрутство" від 14 травня 1992 р., "Про захист від недобросовісної конкуренції" від 7 червня 1996 р. та ін.
Закон України "Про підприємництво" визначає правові, економічні та соціальні засади підприємницької діяльності в Україні. Він складається з преамбули та 3 розділів (17 статей):
Розділ 1. Загальні положення.
Розділ 2. Умови здійснення реєстрації.
Розділ 3. Взаємозв'язок держави і підприємця. Згідно з цим Законом підприємництво являє собою самостійну, ініціативну, систематичну на власний ризик діяльність із виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг і заняття торгівлею з метою одержання прибутку.
Підприємницька діяльність, як один із напрямків господарської діяльності, характеризується такими ознаками:
ініціативністю, яка означає, що підприємець починає свою діяльність відповідно до потреб ринку на свій розсуд та без будь-яких застережень;
систематичністю підприємницької діяльності, що підкреслює її постійний характер;
власним ризиком підприємця - він ладен відчути на собі як позитивні, так і негативні наслідки підприємницької діяльності, зокрема випадкову загибель свого майна;
метою підприємницької діяльності, себто одержанням прибутку;
здійсненням підприємництва від свого імені та під свою майнову відповідальність.
Підприємницька діяльність завжди має комерційний характер.
Ці ознаки свідчать про те, що підприємцем може бути визнаний лише той суб'єкт права, котрий здійснює господарську діяльність, діючи від свого імені, тобто фізична та юридична особа. Діяльність, спрямована на одержання прибутку, але не господарська, не є підприємницькою.
Чинне законодавство, проголошуючи свободу підприємницької діяльності, водночас в інтересах держави й суспільства встановлює для неї певні обмеження, за якими цю діяльність можна поділити на три види: вільну, дозвільну (ліцензовану) і державну.
Вільна підприємницька діяльність характеризується тим, що підприємець має право без будь-яких обмежень здійснювати самостійно будь-яку діяльність, що не суперечить чинному законодавству (згідно з принципом "Дозволено все, що не заборонено законом").
Дозвільна (ліцензована) підприємницька діяльність може здійснюватися лише за спеціальним дозволом (ліцензією), що видається Кабінетом Міністрів України або уповноваженим ним органом. Це зумовлено необхідністю убезпечити як окремих громадян, так і суспільство в цілому. Перелік видів такої діяльності, встановлений ст. 4 Закону України "Про підприємництво", є досить широким. Його можна умовно поділити на 4 групи, а саме:
виготовлення й реалізація певних продуктів і речовин; виготовлення пива, вина, спирту, горілчаних, лікерних, коньячних і тютюнових виробів; торгівля алкогольними напоями; виготовлення та реалізація ветеринарних медикаментів і препаратів; виготовлення та реалізація медикаментів і хімічних речовин;
транспорт і зв'язок: міжнародні та внутрішні перевезення пасажирів і вантажів повітряним, річковим, морським, залізничним та автомобільним транспортом; виконання аварійно-хімічних робіт та аеро-фото-знімань; будівництво й технічне обслуговування загальнодержавних мереж передачі й документального зв'язку; будівництво й технічне обслуговування передавальних станцій супутникового зв'язку; міжнародні й міжміські поштові перевезення; оброблення поштової кореспонденції; видача і приймання грошових переказів, використання радіочастот;
спеціальні роботи: пошук (розвідка) та експлуатація родовищ корисних копалин; виробництво, ремонт і реалізація спортивної, мисливської вогнепальної зброї та боєприпасів до неї, а також холодної зброї;
виготовлення цінних паперів, грошових знаків і знаків поштової оплати; видобування, виробництво й використання радіоактивних речовин і джерел іонізуючого випромінювання; переробка і схоронення радіоактивних відходів; видобування дорогоцінних металів і коштовного каміння, виготовлення й реалізація виробів з їх використанням тощо;
надання населенню специфічних (спеціальних) послуг: медична, ветеринарна та юридична практика;
створення та утримання гральних закладів, організація азартних ігор; посередницька діяльність із приватизаційними паперами; монтаж, ремонт і профілактичне обслуговування засобів охоронної сигналізації;
аудиторська діяльність; страхова діяльність; надання послуг з охорони державної, колективної та приватної власності.
Дозвіл (ліцензія) на здійснення підприємницької діяльності другого виду видається у строк не більш як 30 днів од дня одержання заяви підприємця до Кабінету Міністрів України або до уповноваженого ним органу. Відмова у видачі дозволу (ліцензії) видається в письмовій формі в той же строк. Зазначена відмова може бути оскаржена до суду чи арбітражного суду.
Державна підприємницька діяльність - це діяльність, яку можуть здійснювати тільки державні підприємства (наприклад, діяльність із виготовлення та реалізації наркотичних засобів, військової зброї та боєприпасів до неї, вибухових речовин).
За функціональним характером підприємницька діяльність поділяється на такі види: з виробництва продукції; з виконання робіт; з надання послуг; торговельна діяльність.
Згідно з Законом України "Про господарські товариства" господарськими товариствами визнаються підприємства, організації, установи, створені на засадах угоди юридичними особами і громадянами з об'єднанням майна для підприємницької діяльності з метою одержання прибутку. Проте, до кола господарських товариств поки що не входять державні підприємства, організації та установи.
Підприємство, як основна організаційно-правова форма підприємницької діяльності, являє собою статутний суб'єкт самостійного господарювання, що має права юридичної особи і здійснює виробничу, науково-дослідну й комерційну діяльність з метою одержання прибутку (доходу). У своєму складі підприємство не має інших юридичних осіб.
Відповідно до Закону України "Про власність" можуть утворюватися такі види підприємств:
індивідуальне підприємство, основане на особистій власності фізичної особи і виключно на його праці;
сімейне підприємство, основане на власності й праці громадян України і членів однієї родини, що проживають разом;
приватне підприємство, основане на власності окремого громадянина України, з правом наймання робочої сили;
колективне підприємство, основане на власності трудового колективу підприємства, кооперативу, іншого статутного товариства, громадської та релігійної організації;
державне комунальне підприємство, основане на власності адміністративно-територіальної одиниці;
державне підприємство, основане на загальнодержавній (республіканській) власності;
спільне підприємство, основане на базі об'єднання майна різних володарів (змішана форма власності);
підприємство, основане на власності юридичних осіб і громадян країн Співдружності та інших держав;
малі підприємства. Підприємства можуть об'єднуватись в асоціації, корпорації, консорціуми, концерни. Можуть бути й інші об'єднання за галузевою, територіальною чи іншою ознакою.
Організації також можуть здійснювати підприємницьку діяльність. Відмінність підприємства від організації полягає в тому, що підприємства виробляють певну продукцію (товар). Організації зазвичай виконують певні роботи (скажімо, будівельні, науково-дослідні, проектні тощо), надають послуги.
Установи виконують спеціальні роботи, надають спеціальні послуги у сфері культури, освіти, в медицині тощо (наприклад, приватні школи й вузи, приватні медичні заклади).
Підприємницькі утворення (господарські товариства) можуть бути акціонерними, товариствами з обмеженою відповідальністю, товариствами з додатковою відповідальністю, повними товариствами, командитними товариствами.
Набуває поширення ще одна організаційно-правова форма підприємницької діяльності - інноваційні підприємства (впроваджувальні), діяльність яких спрямована на створення й використання інтелектуального продукту, доведення нових оригінальних ідей-до реалізації їх у вигляді товарів і послуг, а також на організацію ефективного задоволення громадських потреб у цих товарах і послугах, які є одним із видів інтелектуальної власності.
Своєрідною організаційно-правовою формою підприємницької діяльності є орендні підприємства, що утворюються відповідно до Закону України "Про оренду майна державних підприємств та організацій" від 10 квітня 1992 р. За цим Законом оренда - засноване на договорі строкове платне володіння й користування майном, що належить державним підприємствам і організаціям, необхідним орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності. Об'єктами оренди можуть бути цілісні майнові комплекси державних підприємств, організацій або їх структурні підрозділи (філіали, цехи, дільниці).
Однією з найважливіших проблем є обмеження монополізму в підприємницькій діяльності.
Монополізм у підприємницькій діяльності - це домінуюче становище підприємця, яке дає йому можливість самостійно чи разом з іншими підприємцями обмежувати конкуренцію на ринку певного товару.
Конкуренція - змагальність підприємців, коли їхні самостійні дії обмежують можливість кожного з них впливати на загальні умови реалізації товарів на ринку і стимулюють виробництво товарів, потрібних споживачеві.
Монопольним визнається таке становище підприємця, коли його частка на ринку певного товару перевищує 35%.
Рішенням Антимонопольного комітету України може визнаватися монопольним становище підприємця, частка якого на ринку певного товару менша 35%.
Зловживанням монопольним становищем закон уважає:
нав'язування таких умов договору, які ставлять контрагента у нерівне становище, або додаткових умов, що не належать до предмета договору, в тому числі нав'язування товару, не потрібного контрагентові;
обмеження чи припинення виробництва, а також вилучення з обігу товарів задля створення або підтримки дефіциту на ринку чи встановлення монопольних цін;
інші дії з метою створення перешкод доступу на ринок (вихід із ринку) інших підприємців.
Зазначені аспекти регулюються з допомогою Закону України "Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності", який визначає правові основи обмеження й попередження монополізму, недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності та здійснення державного контролю за додержанням норм антимонопольного законодавства.
Цей закон має 6 розділів:
1. Загальні положення.
2. Зловживання монопольним становищем на ринку.
3. Недобросовісна конкуренція.
4. Державний контроль за дотриманням антимонопольного законодавства.
5. Відповідальність за порушення антимонопольного законодавства.
6. Розгляд справ Антимонопольним комітетом.
Діяльність Антимонопольного комітету регламентується Законом. України "Про Антимонопольний комітет України" від 26 листопада 1993р., що складається з 5 глав (36 статей):
Глава 1. Загальні положення.
Глава 2. Структура, компетенція та організація діяльності Антимонопольного комітету України.
Глава 3. Статус державного уповноваженого та голови територіального відділення Антимонопольного комітету України.
Глава 4. Правові основи реалізації повноважень Антимонопольного комітету України.
Глава 5. Інші питання Антимонопольного комітету України.
Антимонопольний комітет України є державним органом, покликаним забезпечувати відповідно до його компетенції державний контроль за дотриманням антимонопольного законодавства, захист інтересів підприємців і споживачів від його порушень.
Антимонопольний комітет України утворюється у складі Голови та десяти державних уповноважених.
До компетенції Антимонопольного комітету відносять:
контроль за дотриманням антимонопольного законодавства під час створення, реорганізації, ліквідації суб'єктів господарювання;
розгляд справ про порушення антимонопольного законодавства та винесення рішень у межах його повноважень за результатами розгляду;
звернення до суду чи арбітражного суду з позовами (заявами) у зв'язку з порушенням антимонопольного законодавства, подання правоохоронним органам матеріалів про порушення законодавства, що містять ознаки злочину;
надання рекомендацій державним органам щодо вжиття заходів, спрямованих на розвиток підприємництва і конкуренції;
здійснення інших дій з метою контролю за дотриманням антимонопольного законодавства.
55. Поняття і предмет правового регулювання екологічного права
Будь-яка галузь права, будучи зведеною в систему сукупністю правових норм, характеризується наявністю специфічних ознак, які відрізняють її від інших галузей. До цих ознак належать предмет і метод правового регулювання, принципи, на яких базується дана галузь права, функції, які вона призначена виконувати. Найважливішою серед них є встановлення предмета галузі права — визначення кола, матеріального змісту і якісних відмінностей тих суспільних відносин, що регулюються нормами цієї галузі права.
Специфіка суспільних відносин визначається об'єктом, з приводу якого вони виникають. Що до екологічного права, то суспільні відносини, що регулюються його нормами, виникають стосовно об'єктів природи і різноманітних екологічних зв'язків навколо них. Це такі суспільні відносини, спрямовані на регулювання зв'язків і ситуацій, які забезпечували б умови життєдіяльності людини та належний стан її здоров'я. Тобто екологічне право регулює більш широкий спектр суспільних відносин, ніж це передбачалось природоресурсовим правом, оскільки різке погіршення екологічної ситуації від негативного техногенного впливу і бездумного та необачного використання природних запасів і багатств несе приховану небезпеку для нинішнього і майбутніх поколінь людства та вимагає додаткового правового регулювання, мета якого — усунення цієї небезпеки.
Отже, предмет екологічного права складають суспільні відносини, що виникають в процесі використання природних ресурсів, охорони навколишнього природного середовища і забезпечення екологічної безпеки, метою яких є досягнення гармонійного співвідношення між природою і суспільством в інтересах всього людства на планеті.
Правильність визначення предмета правового регулювання є обов'язковою умовою правильного застосування його норм.
Як галузь права екологічне право є системою еколого-правових норм, що регулюють і забезпечують суспільні відносини з приводу вивчення, збереження і відтворення навколишнього природного середовища, в тому числі усунення і попередження негативних наслідків господарської діяльності на природу і людину (природоохоронне, антропоохоронне право), а також раціонального використання природних ресурсів, задоволення потреб і забезпечення екологічних прав природокористувачів (природоресурсове право — водне, земельне і т. ін.). Саме тому екологічне право є комплексною галуззю права, яка має складну, досить розгалужену структуру.
Природоресурсове право включає:
— земельне право;
— гірниче право;
— лісове право;
— водне право;
— фауністичне право;
— атмосферне право.
Природоохоронне право включає природно-заповідне, курортне, рекреаційне, ландшафтне право. Крім того, в його структуру входять комплексні міжгалузеві правові інститути з правової охорони навколишнього природного середовища, природних ресурсів, екосистем і комплексів, які в той же час є інструментом природоресурсового права.
Антропоохоронне право включає правову екологію людини — комплексний міжгалузевий правовий інститут, основна функція якого — правове забезпечення екологічної безпеки громадян.
Виходячи із об'єктної спрямованості суспільних відносин, що регулюються екологічним правом, завданням екологічного права є наступне:
1. Регулювання і забезпечення ефективного використання природних ресурсів.
2. Забезпечення якості навколишнього природного середовища.
3. Гарантування екологічної безпеки, реалізації і захисту екологічних прав громадян.
В зв'язку з цим наукою екологічного права визначено два види його функцій:
— загальноправові — регулятивна, охоронна, виховна, превентивна (упереджувальна);
— спеціальноправові — екологічна, природоохоронна та атропоохоронна.
Зако́н Украї́ни «Про охоро́ну навко́лишнього приро́дного середо́вища» — закон України, що визначає правові, економічні та соціальні основи організації охорони навколишнього природного середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь.
Закон встановлює, що завданням законодавства про охорону навколишнього природного середовища є регулювання відносин у галузі охорони, використання і відтворення природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки, запобігання і ліквідації негативного впливу господарської та іншої діяльності на навколишнє природне середовище, збереження природних ресурсів, генетичного фонду живої природи, ландшафтів та інших природних комплексів, унікальних територій та природних об'єктів, пов'язаних з історико-культурною спадщиною. Прийнятий 25 червня 1991 року, N 1264-XII
56. ЗАКОНОДАВСТВО ПРО СОЦІАЛЬНИЙ ЗАХИСТ
Право на соціальний захист і достатній життєвий рівень
Соціальний захист — це система державних гарантій для реалізації прав громадян на працю і допомогу на час безробіття; на підтримання життєвого рівня через перегляд мінімальних розмірів основних соціальних гарантій за умов зростання цін на споживчі товари і послуги; на надання державної допомоги, пільг та інших видів соціальної підтримки малозабезпеченим громадянам і сім'ям, які виховують дітей; на матеріальне забезпечення при досягненні пенсійного віку, при тимчасовій або постійній втраті працездатності, втраті годувальника тощо. Певні особливості має соціальний захист окремих категорій громадян: військовослужбовців, інвалідів, держазних службовців, ветеранів війни і праці, потерпілих від катастрофи на Чорнобильській АЕС тощо.
Загальна декларація прав людини (ст. 25) проголошує: кожна людина має право на такий життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та необхідне соціальне обслуговування, який є необхідним для підтримання здоров'я і добробуту її самої та членів її сім'ї. Виходячи з цього положення, ст. 48 Конституції України вперше закріплює: кожен має право на достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї, що включає достатнє харчування, одяг, житло. Конституція це положення встановлює, але держава в особі законодавчої і виконавчої влади, у тому числі й Президент України як гарант Конституції, до цього часу не визначили, яким має бути "достатній життєвий рівень для себе і своєї сім'ї", що вважати "достатнім життєвим рівнем", як його забезпечити за умов сьогодення. Реалізувати це положення тепер важко, але необхідно, бо цього вимагає Основний Закон держави.
Поняття "соціальне страхування" та "соціальне забезпечення"
В Основах законодавства України про загальнообов'язкове державне соціальне страхування, прийнятих Верховною Радою України 14 січня 1998 p., зазначається: загальнообов'язкове державне соціальне страхування — це система прав, обов'язків і гарантій, яка передбачає надання соціального захисту, що включає матеріальне забезпечення громадян у разі хвороби, повної або часткової тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом, за рахунок грошових фондів, що формуються шляхом сплати страхових внесків власником або уповноваженим ним органом — роботодавцем, громадянами, а також з бюджетних та інших джерел, передбачених законом.
Соціальне забезпечення — це державна система матеріального забезпечення і соціального обслуговування сімей, в яких є діти, громадян у старості, у разі хвороби, повної або часткової втрати працездатності чи роботи, у разі втрати годувальника.
Матеріальне забезпечення — це надання в передбачених законодавством випадках прямих грошових виплат громадянам із спеціалізованих державних фондів, як правило, у формі пенсій і допомог.
Соціальне обслуговування — це задоволення специфічних потреб непрацездатних осіб у формі різних послуг, у тому числі й у вигляді натурального забезпечення.
Основними видами соціального забезпечення є допомога:
у разі повної або часткової, постійної чи тимчасової втрати працездатності;
жінкам у зв'язку з вагітністю і пологами;
сім'ям, які мають неповнолітніх дітей;
інвалідам у придбанні протезно-ортопедичних виробів і засобів пересування, а також професійне навчання інвалідів;
у зв'язку з безробіттям;
безплатна медична й лікарська допомога певним категоріям населення тощо.
Закон України "Про пенсійне забезпечення"
Цей Закон, прийнятий 5 листопада 1991 р. (зі змінами та доповненнями), відповідно до Конституції України (ст. 46) гарантує всім непрацездатним громадянам України право на матеріальне забезпечення за рахунок суспільних фондів споживання шляхом надання трудових і соціальних пенсій. Закон спрямований на те, щоб повніше враховувалася суспільно корисна праця як джерело зростання добробуту народу і кожної людини, єдність умов і норм пенсійного забезпечення робітників, членів колгоспів та інших категорій трудящих.
Закон поділяє пенсії на дві основні групи: трудові та соціальні. Трудові пенсії надаються: за віком, по інвалідності, у разі втрати годувальника, за вислугу років. Соціальні пенсії призначаються та виплачуються непрацюючим громадянам, крім інвалідів дитинства, при відсутності права на трудову пенсію.
Право на отримання трудової пенсії за віком мають чоловіки, які досягли 60-річного віку і мають трудовий стаж не менше 25 років, та жінки, які досягли 55-річного віку і мають стаж не менше 20 років. У передбачених Законом випадках (ст. 13) пенсії за віком призначаються на пільгових умовах, незалежно від місця останньої роботи (працівникам, зайнятим повний робочий день на підземних роботах, на роботах з особливо шкідливими і особливо важкими умовами праці).
Пенсії по інвалідності призначаються внаслідок нещасного випадку чи хвороби, коли людина втрачає працездатність, стає інвалідом. Право на пенсію у разі втрати годувальника мають непрацездатні члени сім'ї годувальника, які були на його утриманні. При цьому дітям пенсії призначаються незалежно від того, чи були вони на утриманні годувальника. Пенсії за вислугу років встановлюються окремим категоріям громадян (робітникам локомотивних бригад, окремим категоріям працівників авіації, водіям вантажних автомобілів, механізаторам комплексних бригад у портах, деяким категоріям артистів, працівникам освіти, охорони здоров'я, спортсменам тощо), зайнятих на роботах, виконання яких призводить до втрати професійної працездатності або придатності до настання віку, що дає право на пенсію за віком.
Інші види соціальної допомоги
Держава передбачає й інші піляхи допомоги громадянам, які її потребують. Така допомога, як правило, носить тимчасовий характер і є доповненням до зарплати або тимчасово заміняє її. Передбачено кілька видів такої допомоги, встановленої Законами України "Про державну допомогу сім'ям з дітьми" від 21 листопада 1992 p.; "Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні" від 16 грудня 1993 p.; "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" від 22 жовтня 1993 р.
57. Право на охорону здоров'я
Відповідно до Конституції України (ст. 49) кожен має право -на охорону здоров'я, медичну допомогу та медичне страхування. Охорона здоров'я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, меди-ко-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм.
Держава створює умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування. У державних і комунальних закладах охорони здоров'я медична допомога надається безоплатно, існуюча мережа таких закладів не повинна скорочуватись. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності.
Держава дбає про розвиток фізичної культури і спорту, забезпечує санітарно-епідеміологічне благополуччя.
Конституція України визначає лише основні правові положення щодо забезпечення прав громадян на охорону здоров'я. На розвиток і реалізацію цих положень в Україні спрямовано низку нормативно-правових актів. Наприклад, "Основи законодавства України про охорону здоров'я" від 19 листопада 1992 p.; Закони України: "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" від 28 лютого 1991 р. (з наступними змінами і доповненнями), "Про запобігання захворюванню на СНІД та соціальний захист населення" від 12 грудня 1991 p., "Про забезпечення санітарно-епідеміологічного благополуччя населення" від 24 лютого 1994 p., "Про лікарські засоби" від 4 квітня 1996 р. та ін.
Закон України "Про статус та соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи"
Чорнобильська катастрофа, що сталася 26 квітня 1986 p., торкнулася долі мільйонів людей. У багатьох регіонах на величезних територіях виникли нові соціальні та економічні умови. Україну оголошено зоною екологічного лиха. Створення системи надійного захисту людей від наслідків цієї катастрофи потребує залучення значних фінансових, матеріальних і наукових ресурсів. Тому цей Закон спрямований на захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи, та на вирішення проблем медичного і соціального характеру, що виникли внаслідок радіоактивного забруднення території.
Законом передбачається низка заходів щодо соціального захисту осіб, які потерпіли внаслідок аварії. Зокрема, Закон гарантує цим громадянам відшкодування збитків, заподіяних внаслідок катастрофи їх здоров'ю, компенсацію різного виду матеріальних втрат. їм встановлено пільги щодо забезпечення житлом, сплати податків, за користування транспортом, послугами зв'язку, зменшено вік виходу на пенсію, збільшено тривалість відпустки. Діти, що постраждали внаслідок цієї катастрофи, мають право на безплатне отримання ліків, санаторних путівок, харчування в школі, на пільги при вступі до вищих навчальних закладів, передбачено отримання батьками грошової допомоги тощо.
28.лютого 1991 р. було також прийнято Закон України "Про правовий режим території, що зазнала радіоактивного забруднення внаслідок Чорнобильської катастрофи". Закон регулює питання поділу території на відповідні зони, встановлює режим їх використання та охорони, визначає умови проживання та роботи населення, господарську, науково-дослідну та іншу діяльність у цих зонах. Закон закріплює і гарантує забезпечення відповідного режиму використання та охорони цих територій з метою зменшення дії радіоактивного випромінювання на здоров'я людини та на екологічні системи.