Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Тема 8. Тенденції розвитку сучасної світової
філософії
Зміст теми:
§1. АНАЛІТИЧНИй НАПРЯМОК У ФІЛОСОФІЇ ХІХ-ХХ СТ. 1. Неопозитивізм. 2. Постпозитивізм. 3. Прагматизм. 4.Герменевтика.
§ 2. АНТРОПОЛОГІЧНИЙ НАПРЯМОК У ФІЛОСОФІЇ ХІХ-ХХ СТОЛІТТЯ. 1. «Філософія життя». 2. Філософські проблеми психоаналізу: фрейдизм та неофрейдизм. 3. Філософія екзистенціалізму.
АНАЛІТИЧНИй НАПРЯМОК У ФІЛОСОФІЇ ХІХ-ХХ СТ.
Неопозитивізм
Перетворення науки в ХІХ-ХХ столітті на один з провідних чинників суспільного розвитку в області філософії відобразилось у вигляді виникнення філософії позитивізму (від лат. positivus – позитивний). Цей філософський напрямок заперечує значення традиційної філософії. Ідеал позитивізму - позитивне, тобто корисне наукове знання, обґрунтоване експериментально. У світлі цієї настанови відбувається і переорієнтація філософії. Позитивістський напрямок пройшов у своєму розвитку кілька стадій: класичній позитивізм, або так званий «перший позитивізм» ст., «другий позитивізм», або емпіріокритицизм рубежу - ст., і третій – неопозитивізм, або логічний позитивізм.
Основні ідеї позитивізму були сформульовані в середині ХІХ століття в працях Огюста Конта, Джона Стюарта Мілля, Герберта Спенсера. Пріоритет в заснуванні позитивізму належить Огюсту Конту (1798 - 1857). У своїй роботі «Курс позитивної філософії» він говорить про три стадії історичного розвитку людства. На першій стадії – теологічній – усі явища пояснюються надприродними силами, панує релігійна свідомість; на другій – метафізичній – в явищах починають вбачати недоступні сприйняттю сутності і причини, панує філософія – «метафізика»; третя стадія – наукова, або позитивна – коли знання спирається на факти, людство відмовляється від нерозв’язних теологічних і метафізичних питань і стає на шлях наукового пізнання. Істинний дух науки, за Контом, полягає не в пошуках кінцевих причин («чому»), не в поясненні, а в описі явищ і того, «як» вони відбуваються. Через спостереження і збір фактів наука може прийти до відкриття законів, що виражають повторювані зв’язки і відношення між явищами. Знання законів служить поясненню явищ і передбаченню майбутнього. Завдання науки – поступово накопичувати факти і поширювати принципи емпіричного природознавства на усі науки. Хоча філософія як метафізичне знання, згідно Конту, у позитивний період і пережила себе, вона не повинна відмерти, оскільки перед нею виникають нові завдання інтеграції, узагальнення результатів спеціальних наук.
Успадкувавши від просвітителів віру в прогрес і в людський розум, Конт вважав, що в основі соціальної динаміки лежить духовний прогрес. Людина, за Контом, за своєю природою егоїстична, але в суспільстві вона вчиться альтруїзму. Конт уявляв досконале майбутнє суспільство, що виникне в результаті духовно-морального поступу, як таке, де будуть панувати порядок як підстава і прогрес як мета, де буде проводитись розумна соціальна політика, виникне всесвітня федерація народів з центром у Парижі. Важливим елементом нового суспільства повинна стати нова релігія, яка буде полягати в обожнюванні людства, вихованні людей в дусі усвідомлення їхньої спільності, в дусі альтруїзму. В пропаганді цієї релігії значна роль Конт відводить вченим і артистам – «позитивним священикам», співпраця яких символізує єдність розуму і почуття.
Наприкінці XIX століття виникає філософія емпіріокритицизму (філософія критичного досвіду), яку називають також «другим позитивізмом». Його творцями стали німецький фізик і філософ Ернст Мах (1838-1916) і філософ Ріхард Авенаріус (1843-1896). Емпіріокритицизм виник в ситуації бурхливого розвитку фізики в 70-80-х роках XIX століття, коли відкриття в області термодинаміки та інших сферах науки показали обмеженість механістичного природознавства. Мах і Авенаріус прагнули «очистити» досвід від зайвих допущень, що привносяться суб’єктом, не випливаючи із самого досвіду. Але при цьому вони усували з нашого знання все, що свідчить про об’єктивність даного в досвіді. Для обґрунтування своєї позиції очищення досвіду від завантаженості його «об’єктивністю», «причинністю» тощо Мах вводить у філософію «принцип економії мислення», а Авенаріус – «принцип найменшої трати сил». На їх погляд, ці принципи повинні стати керівними для наукового пізнання.
Починаючи з 20-х років ХХ сторіччя, виникає і розвивається третя історична форма позитивізму – неопозитивізм, або логічний позитивізм. Біля його витоків стояли представники так званого «Віденського гуртка» Моріц Шлік (1882-1936) та Рудольф Карнап (1891-1970) в Австрії, англійський неопозитивізм представлений Людвігом Вітгенштейном (1869-1951), що емігрував з Австрії, та Бертраном Расселом (1872-1970), Львівско-Варшавську школу представляють К.Твардовський (1866-1938), Я.Лукасевич, А.Тарський.
Зберігши вихідні принципи позитивізму, неопозитивісти посилили критичну настанову щодо філософії, оголосивши її проблеми і, зокрема основне питання філософії, псевдопроблемами, проблеми, «позбавленими змісту». Філософія, на їх думку, тільки тоді буде вартою чогось, коли вона стане науковою, перестане бути «метафізикою», а набуде позитивного життєво-практичного значення, тобто буде орієнтованою на строгі зразки природничонаукового математичного позитивного знання - обґрунтованого, надійного, яке можна перевірити.
Таким чином, філософію, на думку представників неопозитивізму, треба перевірити на науковість. Для цього було розроблено процедуру «верифікації» (від лат. veritas – істина) – перевірки на істинність. Вона передбачала таку послідовність дій: виділення провідних положень певної теорії; зведення їх до простих, далі неподільних «атомарних суджень»; виділення у реальності таких само «атомарних фактів»; співставлення «атомарних суджень» із «атомарними фактами». Тим самим процедура верифікації вимагала зіставлення провідних положень теорії з даними експерименту чи спостереження, тобто з чуттєвим досвідом суб’єкта. Вчені, обмінюючись результатами своїх спостережень (протоколів), зіставляють підсумки проведеної верифікації. Таким шляхом досягається об’єктивність наукових результатів. Отже, критерієм об’єктивності знання виявляється інтерсуб’єктивність, тобто визнання тих чи інших положень науковим співтовариством - не окремим, а саме колективним суб’єктом. Висловлення, з погляду неопозитивістів, можуть бути істинними, помилковими і такими, що не мають сенсу. Істинні і помилкові входять у зміст науки, оскільки вона розвивається шляхом боротьби думок і концепцій, а такі, що не мають сенсу, повинні бути еліміновані (усунуті) з неї.
Справжнім предметом філософії, на думку неопозитивістів, повинна стати розробка методології наукового пізнання. Завдання методолога-філософа повинно зводитися до логічного аналізу мови науки, до прояснення змісту наукових висловлень, очищення її від позбавлених сенсу філософських понять і суджень, від речень природної мови, не перевірених досвідом. На місце філософії, стверджували неопозитивісти, повинна стати логіка науки.
Однак, при спробі послідовно застосувати процедуру верифікації виникли нездоланні труднощі: виявилося, що не тільки багато філософських, але й багато наукових теоретичних висловлювань не можуть бути зведені до досвіду. Це пов’язано з тим, що теоретичне, наукове знання не зводиться цілком до досвіду. Наукові теорії «підносяться» над емпіричним досвідом, вони вводять поняття і понятійні конструкції творчого плану, що не мають прямого чи непрямого еквіваленту в подіях, фактах досвіду, експериментах.
Слід зазначити, що неопозитивізм сприяв вдосконаленню мови науки; зробив великий внесок в розробку математичної логіки; під його впливом суттєво змінилися уявлення про науку, яка стала розумітися не як картина дійсності, а як сукупність інтелектуальних засобів, покликаних оптимізувати наші взаємини із дійсністю. Традиції неопозитивізму розвивалися далі в межах так званої аналітичної філософії, яка існує і по сьогодні.
Постпозитивізм
На зміну методології неопозитивізму прийшов новий напрямок в філософії постпозитивізм, або «історична школа» в філософії науки, яка звернулася до виявлення закономірностей діяльності по виробництву наукового знання. Постпозитивістський представлений працями таких філософів як Карл Поппер (1902-1994), Томас Кун (1922-1995), Імре Лакатос (1922 - 1974), Пол Фейерабенд (1924-1994) та ін.
Початок постпозитивізму пов’язаний з виходом основної методологічної роботи К.Поппера „Логіка наукового відкриття” (1959) і книги Т.Куна „Структура наукових революцій” (1962). В цілому цей етап характеризується великим розмаїттям методологічних концепцій, але можна виділити і деякі загальні риси даного напрямку: послаблення уваги до проблем формальної логіки, що було характерно для позитивізму, прагнення пояснити розвиток науки – як нові теорії утверджуються у свідомості наукового співтовариства, які критерії вибору конкуруючих наукових теорій і т.д.
Представники одного з напрямків постпозитивізму - критичного раціоналізму – прагнули розмежувати сфери раціональності науки та псевдонауки, тобто метафізики та ідеології. Засновником цього напрямку став англійський філософ та соціолог К.Поппер. Важливою характеристикою наукового знання він вважає раціоналізм, котрий передбачає відкритість до критики, яка спирається на факти і наукову методологію. Раціоналізм включає в себе принцип фальсифікації, який став альтернативою принципу верифікації в неопозитивізмі. Ідея фальсифікації пропонувала вважати, що наукове знання не є завершеним, а тому воно може бути піддане спростуванню. Зростання наукового знання якраз і полягає у висуненні нових сміливих гіпотез і їх спростуванні, фальсифікації, в результаті чого й вирішуються наукові проблеми. Ненаукове ж знання спростувати неможливо. Якщо теорія неспростовна, то це не є її достоїнство, а її недолік.
В області соціальної філософії Поппер виступив проти так званого „історицизму”, який вбачав головне завдання соціальних наук в історичному передбаченні. Згідно Попперу, в суспільстві не існує ніяких об’єктивних законів розвитку, тому неможливо його прогнозування. Свою соціально-філософську концепцію в найбільш повному вигляді він виклав у роботі „Відкрите суспільство і його вороги” (1945). Відкрите суспільство – це суспільство демократичного типу, що характеризується плюралізмом в економіці, політиці, культурі, розвиненими соцільними соціальними структурами, громадянським суспільством і правовою державою. Для членів такого характерними є раціонально-критичне мислення та відповідна установка поведінки. До закритих суспільств він відносить суспільства докапіталістичні та соціалістичні, для яких характерними рисами є незмінність соціальних форм функціонування, тоталітаризм, примат колективу над особистістю, ідейний догматизм.
Значний внесок в розробку постпозитивістської теорії належить американському філософу Томасу Куну, одному з лідерів історико-еволюціоністського напрямку в філософії науки. Свою концепцію історичної динаміки розвитку знання він виклав у фундаментальній роботі «Структура наукових революцій». Кун запропонував відмовитися від пануючого в неопозитивізмі образу науки як системи знань, підпорядкованої у своєму розвитку канонам методології і логіки, і замінити його образом науки як діяльності наукових співтовариств. Виходячи з центрального для його концепції поняття «парадигма», Кун запропонував специфічну схему історико-наукового процесу. Парадигма як основна одиниця виміру процесу розвитку науки – у самому загальному вигляді являє собою сукупність переконань, цінностей та технічних засобів, що застосовуються науковим співтовариством і забезпечують існування наукової традиції. Наукове співтовариство складається з людей, що визнають певну парадигму. Остання, як правило, знаходить своє втілення в підручниках чи у класичних працях вчених і на багато років визначає коло проблем і методів їхнього вирішення в тій чи іншій області науки. До парадигм Кун відносить, наприклад, аристотелівську динаміку, птолемеївську астрономію, ньютонівську механіку. Пізніше Кун роз’яснює значення терміну «парадигма» за допомогою поняття дисциплінарної матриці, основними елементами якої є символічні узагальнення (формули), закони і визначення термінів; «метафізичні уявлення», що задають спосіб бачення універсуму; ціннісні установки, що впливають на вибір напрямку дослідження; «загальноприйняті зразки» рішення конкретних задач.
Загальна схема історико-наукового процесу, за Куном, містить у собі два основних етапи: «нормальна наука», де панує певна парадигма; «наукова революція» – розпад парадигми, конкуренція між альтернативними парадигмами і, нарешті, перемога однієї з них, тобто перехід до нового періоду «нормальної науки». Більш детально ж історико-науковий процес за Куном складається з таких фаз:
- допарадигмальний період, що характеризується суперництвом різних шкіл, відсутністю загальноприйнятих концепцій і методів дослідження, серйозними суперечками щодо правомірності методів, проблем і стандартних рішень;
- період “нормальної науки”, коли зникають розбіжності в результаті перемоги однієї зі шкіл; вчені в цей період зайняті рішенням конкретних задач на основі прийнятої парадигми;
- криза нормальної науки, коли відбувається накопичення «аномальних фактів», що не піддаються поясненню на основі даної парадигми; виникає стан професійної невпевненості в науковому співтоваристві; активізуються пошуки нових способів пояснення фактів;
- наукова революція, для якої характерне витіснення старої парадигми новою; в цей період вчені при обговоренні фундаментальних положень звертаються за допомогою до філософії; процес зміни парадигми відбувається як боротьба між різними науковими співтовариствами.
Представники постпозитивізму зробили значний внесок у філософське осмислення науки, поглибили уявлення про її розвиток і діяльність вчених.
Прагматизм
Основи філософії прагматизму були закладені в 70-х роках XIX сторіччя американським філософом, математиком і логіком Чарльзом Пірсом (1839-1914). Остаточно ж прагматизм як філософська течія склався на початку XX століття. Основні його представники: Вільям Джемс (1842-1910), Джон Дьюї (1859-1952), Сідні Хук (1902-1989), Фердінанд Шіллер (1864-1937). Назва течії пов’язана з грецьким словом «прагма», що в перекладі означає справу, дію, тому представники цієї школи називають своє вчення ще «філософією дії». Прагматизм - суто американська форма розвитку позитивізму, його виникнення зазвичай пов’язують з бурхливим промисловим і науково-технічним розвитком США на рубежі XIX і XX сторіч. В цей час найбільш почесним і корисним заняттям стало «робити гроші»; людина оцінювалася в залежності від того, скільки на її рахунку доларів; цінувалося лише те, що приносить гроші. У середовищі ділових людей типовим поглядом стає утилітаризм (від лат. utilitas - користь, вигода) - принцип оцінки всіх явищ з погляду їхньої корисності, можливості служити засобом для досягнення якоїсь мети. Філософським обґрунтуванням такої життєвої позиції і став прагматизм.
В якості головної мети існування людини прагматизм висуває індивідуальне благополуччя і можливість досягнення багатства і щастя. Сама людина розглядається при цьому переважно як біологічна істота, що керується інстинктом. Поведінка людини у світі, на думку прагматистів, схожа на поведінку тварини. В неї так само, шляхом проб і помилок, поступово виробляються стереотипи поведінки. Зміст життя людини складається з вольових зусиль і емоцій, а думка потрібна для того, щоб усунути перешкоди для дії.
Центральною дійовою особою філософії прагматизму є ділова людина – енергійна, вольова, пройнята духом індивідуалізму і прагнення до вигоди. Така людина у своїй поведінці керується не якимось вченням, а переважно інстинктом, інтуїцією. Американці звикли в усьому спиратися на власні сили, вони виховувались на принципах вміння швидко і ефективно діяти, не розмірковуючи довго над принципами своїх дій. Важлива лише енергія і практична тямущість, тверде переконання у своїй здатності справитися з будь-якою проблемою.
Ідеї прагматизму набули в США широкого поширення саме завдяки тому, що вони виявилися цілком співзвучними умонастрою середньої людини з її несхильністю до складних розмірковувань, практицизмом і культом успіху. Прагматизм оголосив програму «реконструкції філософії», звинувативши всю колишню філософію у відриві від життя, абстрактності, споглядальності. В центр філософствування була поставлена висунута Джемсом моральна заповідь: «робити те, що окупається».
Пізнання розглядається прагматизмом як спроба вирішити певну проблему в конкретній ситуації, тобто усувається питання про відповідність наших уявлень реальності. Істину прагматисти тлумачать як відповідність думки і дії. Науковою істина виступає тоді, коли вона являє собою корисну робочу гіпотезу. Як тільки істина перестає «працювати» на нас, вона перестає бути істиною. Тим самим прагматизм заперечує об’єктивність істини і наукової теорії. Критерієм істини він оголосив «користь», або «зручність», тобто індивідуальний успіх. З цієї точки зору релігія істинна, якщо вона приносить комусь користь, наприклад, заспокоєння віруючій людині. Тим самим прагматизм заперечує принципову різницю між наукою і релігією: кожна по-своєму приносить людям користь. Ідеї й теорії, з точки зору прагматизму, виступають «інструментами» нашої діяльності, служать знаряддями для успішного вирішення напружених ситуацій. Тому Дьюї назвав своє вчення «інструменталізмом».
Висуваючи критерій користі на перший план, прагматизм тим самим санкціонує будь-який аморальний вчинок, аби останній не приніс шкідливих наслідків для того, хто його здійснює. Джемс висуває ідею про неповторність моральної ситуації, тому доктрину прагматизму часто називають ситуативною етикою. З такої релятивістської точки зору випливає уява про плюралізм моральних цінностей. Таким чином, фундаментальними етичними принципами прагматизму виступають положення про те, що: добро не є абстрактним поняттям, а завжди відповідає певній людській потребі; кожна моральна ситуація є неповторною, тому не існує “абсолютних істин”, і всякий раз людина мусить знаходити нове рішення; тобто прагматизм надає моральним поняттям ситуативного характеру.
Герменевтика
Герменевтика (від грець. hermeneuem – тлумачити, витлумачувати, інтерпретувати) як напрямок у філософії досліджує теорію і практику тлумачення, інтерпретації, розуміння тексту. Витоки герменевтики сягають античності. Однією з перших праць, безпосередньо пов’язаних з розглядом герменевтичної проблематики, прийнято вважати твір Аристотеля «Про тлумачення». У період еллінізму герменевтика займається інтерпретаціями і дослідженням класичних текстів - Гомера та ін. З виникненням християнства мистецтво і теорія тлумачення на довгий час стали розглядатися як інструмент правильного розуміння Біблії - екзегетика. Важливим етапом розвитку герменевтики було Відродження. В цей час складається розрізнення між hermeneutika sacra, що тлумачила священні тексти, і hermeneutika profana, яка тлумачила тексти “профанні”, що не відносяться до Священного письма.
В XVIII – на початку XIX століття герменевтичні методи поширюються на дослідження історії, виникають герменевтики, що застосовуються вже до таких областей як філологія і природничі науки. Вільгельм Гумбольдт (1767-1835) в своїй праці «Про порівняльне вивчення мов» став відносити до предмету герменевтики все багатство мови, яку він розглядав як «роботу духу», що творить артикульовані звуки, придатні для вираження думки і її розуміння. Великий внесок у формування герменевтики як універсальної теорії розуміння зробив Фрідріх Шлейермахер (1768–1834) - філософ і протестантський теолог («Монологи»). Предметом герменевтики мислитель вважає, насамперед, тексти, що відокремлені від дослідника великою часовою, історичною, культурною дистанцією. Це створює безліч бар’єрів для їхнього правильного розуміння, усувати які і покликана герменевтика. Самі тексти постають перед дослідником як застигла об’єктивована мова. Тому дослідження текстів передбачає діалог між інтерпретатором і автором тексту. Застигла мова, з погляду Шлейермахера, має об'єктивну і суб'єктивну сторони. Об’єктивна сторона є предмет граматичної інтерпретації, яка повинна виявити «дух мови», а суб’єктивну сторону ми досліджуємо за допомогою психології, виявляючи "дух автора", творця даного тексту. Розуміння можливе, за Шлейермахером, за умови спорідненості душ автора і читача. Якщо автор занадто далекий від читача, то текст ніколи не буде зрозумілим до кінця, а при цілковитій подібності автора і читача в тексті не залишиться прихованого змісту і його не треба буде тлумачити. Розуміння здійснюється двома шляхами або їхньою сукупністю: шляхом дивінації – штучного «вживання» в душу автора твору; шляхом порівняння – зіставлення фактів, інших даних. Дивінація повинна чергуватися з порівнянням і навпаки. Коли читач остаточно зрозуміє і логіку мови, і душу автора, текст буде цілком зрозумілий. Таким чином, Шлейермахер розглядає герменевтику як спосіб розуміння характеру і психології автора тексту. Причому він ставив завдання до такої міри «вжитися» у текст, щоб зрозуміти його зміст «краще, ніж сам автор».
Важливий етап в подальшому розвитку герменевтики пов’язаний з ім’ям німецького філософа Вільгельма Дільтея (1833– 1911). У своїх працях «Введення в науки про дух», «Виникнення герменевтики» він розглядає герменевтику як загальнонаукову філософську дисципліну і як методологію гуманітарного пізнання. Герменевтика, за Дільтеєм, є специфічним методом наук, що займаються вивченням культури й історії – “наук про дух”. Вона покликана забезпечити реконструкцію духу культур минулих епох і розуміння суспільних подій, суб'єктивні наміри діючих осіб. Науки про дух завжди зайняті інтерпретацією текстів культури, прагнуть зрозуміти внутрішній світ автора тексту. Тексти культури – прояв чужого індивідуального життя. При цьому процедура розуміння в суспільствознавстві корінним чином відрізняється від процедури пояснення у природознавстві, яка пов’язана з абстрагуванням і встановленням загального закону. В. Дільтей вважав, що для правильної інтерпретації тексту важливо зрозуміти психологію автора, його мотиви, спосіб життя і думки.
У ХХ сторіччі герменевтика поступово оформлюється в одну з основних методологічних процедур філософії – спочатку в рамках екзистенціалізму, потім власне у філософській герменевтиці. Вирішальним кроком в цьому напрямку стала робота М.Хайдеггера “Буття і час”, де розуміння розглядається не стільки як спосіб пізнання, скільки як спосіб буття. «Людина є істота, буття якої полягає в розумінні» – так формулюється основна теза філософської герменевтики.
Одним з найвідоміших представників філософської герменевтики виступає Ганс Гадамер, який в своїй роботі «Істина і метод» виходить з того, що найпершим предметом і джерелом герменевтичної дослідження є мова як структурний елемент культурного цілого, без якої неможливі ні життя, ні свідомість, ні мислення, ні почуття, ні історія, ні суспільство. Вона є способом буття людини, її сутнісною властивістю, умовою пізнавальної діяльності. Принципом і джерелом дійсного розуміння і взаєморозуміння є діалог, розмова. Звідси випливає, що інтерпретація є відкритим процесом, який ніколи не може бути цілком завершеним. Крім того, розуміння тексту виявляється невіддільним від саморозуміння інтерпретатора.
Найважливішими поняттями герменевтики виступають:
- розуміння – реконструкція і осягнення смислового змісту явищ історичної і соціокультурної реальності; розуміння - головна герменевтична задача;
- інтерпретація – операція мислення, що полягає в наданні смислу будь-яким проявам духовної діяльності людини, об’єктивованим у знаковій чи чуттєво-наочній формі, інтерпретація підпорядкована задачі розуміння;
- «герменевтичний трикутник» – взаємини між автором тексту, самим текстом і читачем;
- «герменевтичне коло», яке виражає циклічний характер процесу розуміння: розуміння цілого складається з розуміння окремих частин, а для розуміння частин необхідне розуміння цілого. З цього погляду розуміння тексту є рух по колу від цілого до частини і від частини до цілого. Завжди існує певне перед-розуміння – первинне розуміння, що передує подальшому заглибленню в зміст тексту. Розробка попереднього начерку змісту тексту і його послідовний перегляд і є процесом розуміння смислу тексту.
Значення герменевтики в сучасну епоху обумовлено потребою забезпечити взаєморозуміння між людьми різних культур та релігій, необхідністю пошуку шляхів до діалогу і єднання людства.
АНТРОПОЛОГІЧНИЙ НАПРЯМОК У ФІЛОСОФІЇ ХІХ-ХХ СТ.
Філософія життя
«Філософія життя» – напрямок, що склався в останній третині –початку ст. головним чином у Німеччині і Франції. Основні представники: Ф.Ніцше (1844-1900), В.Дільтей (1833-1911), А.Бергсон (1859-1941), О.Шпенглер (1880-1936). Джерелами “філософії життя” стали традиції німецького романтизму, який виступив проти раціоналізму Просвітництва та філософія А.Шопергауера. Теоретики цього напрямку звернулися до життя як первинної реальності: у Ніцше вона виступає у формі «волі до влади», у Бергсона – як космічний «життєвий порив», у Дільтея – як потік переживань. В усіх трактуваннях життя являє собою цілісний процес творчого становлення, розвитку, що протистоїть усім механічним, неорганічним утворенням, усьому визначеному, застиглому і «сталому». Науковому раціональному пізнанню “філософія життя” протиставляє позаінтелектуальні, інтуїтивні, образно-символічні способи осягнення ірраціональної у своїй основі життєвої реальності: інтуїцію, переживання, розуміння. Найбільш адекватним засобом збагнення і вираження життя розглядається мистецтво, інтуїтивно-несвідоме вираження життя в міфі.
Артур Шопенгауер (1788-1860) у своїх роботах «Світ як воля і уявлення» та «Про підставу моралі» абсолютною першоосновою світу вважає “волю до життя” – нескінченне безцільне прагнення до активності і зміни, що творить світ і людину. Ця воля роздрібнюється в безлічі втілень, між якими йде невпинна боротьба, що пронизує усі рівні живої і неживої природи, в тому числі і людину. Людина – раба волі, яка змушує її жити, яким би безглуздим і жалюгідним не було людське існування. Але в людині бере начало прагнення до звільнення від підпорядкування безглуздій «волі до життя», до подолання егоїстичних імпульсів. До цього ведуть два шляхи. Перший – через мистецтво: завдяки спогляданню прекрасного відбувається відмова людини від нескінченного потоку бажань, рабського служіння волі; переживаючи зустріч з піднесеним, людина більше не вважає себе єдиним центром Всесвіту, автономним суб'єктом. Другий шлях – через жалість, співчуття, що звільнюють індивіда від тягаря турботи про власне життя і породжує в ньому турботу про чуже благо, перетворення чужого страждання у власне. Жалість - первородна глибина людського «Я», в якій відкривається значимість людини як особистості. Таким чином, призначення і сенс життя людини, за Шопенгауером, в естетичному і моральному звільненні від «волі до життя» шляхом подолання ілюзій про внутрішню автономію індивіда і усвідомлення надіндивідуальної значимості життя.
А.Шопенгауер першим у XIX столітті створив філософське обґрунтування песимізму. Усе життя – суцільні розчарування і страждання, що кореняться в самій «волі до життя», з її безглуздістю і вічною незадоволеністю. Людина під впливом волі увесь час чогось бажає: комфорту, здоров’я, продовження життя, які щодня потрібно завойовувати невпинною працею, постійною боротьбою з нестатками. Але бажання ніколи не задовольняються, а якщо задовольняються, то приносять із собою байдужість і нудьгу. Та й життя ми намагаємося зберегти, постійно маючи в перспективі смерть. Життя є щось таке, що треба «відстраждати», щастя ілюзорне, тому Шопенгауер називав існуючий світ «найгіршим з можливих».
Ідеї Шопенгауера далі розвинув Фрідріх Ніцше в своїх роботах «По той бік добра і зла», “Так говорив Заратустра”, «Антихрист», «Воля до влади», “Воля до влади”. Звертаючись до генези людського суспільства і культури, Ніцше виділяє інтелект і фантазію як головні властивості фізично слабкого «зоологічного виду» - тобто людини, за допомогою яких він вирішує практичні задачі виживання. Але логічне мислення, мова, наука ведуть до принципового перекручення дійсності, до повної підміни життя закономірністю – певним стійким і регулярно повторюваним началом. Інший важливий компонент людської культури, що набагато ближче, ніж наука, стоїть до життя – це мистецтво - «добровільне прагнення до ілюзії», що втілює в собі конструктивне начало культури. На ранніх етапах людської цивілізації мистецтво, в порівнянні з наукою, відігравало провідну роль у житті суспільства. Надалі ж співвідношення змінилося на користь науки. Справжня культура, за Ніцше, існувала в досократівскій Греції, де була рівноправність двох начал: діонісійного з його вільною грою життєвих сил і аполонівського з його розміреністю, оформленістю. Однак, починаючи із Сократа, а потім Платона, усе більше виявляється тенденція до усунення з життя всякої нерозумності, безпосередності; в ще більшій мірі це виразилося в християнстві. В результаті європейська культура пішла у своєму розвитку по шляху придушення діонісійного начала «розумом», «істиною», «Богом», в ній взяло гору прагнення до перетворення світу в суцільну впорядкованість. Повсякденне життя строго регламентується, в ньому залишається усе менше місця для героїзму, все більше тріумфує пересічність. Згідно Ніцше, філософія, християнська релігія й аскетична мораль відривають людину від джерел самого існування – від життя. Однак часи цих вчень, констатує філософ, пройшли – потрібні нові ідеї. На місце прагнення до осягнення сутності і порядку слід поставити життя як вічний рух, становлення, постійний плин, у якого немає мети, єдність, яку не можна оцінювати як істинне чи помилкове, добре чи зле. За Ніцше, усі процеси як фізичного, так і духовного життя – це різні модифікації волі до влади, до могутності – найважливішої властивості життя як такого.
Поняття волі, як основи всього існуючого, Ніцше запозичив у Шопенгауера, але надав йому іншого відтінку. Життя є не що інше як «воля до влади», воно прагне до максимуму відчуття влади. Ніцше вважає, що раціональна діяльність паралізує волю до влади, підмінюючи активність, діяльність - розмірковуваннями. Загальноприйнята мораль також підриває «волю до влади», проповідуючи любов до ближнього. «Воля до влади» – основа права сильного, котрий стоїть вище од усіх моральних, релігійних і інших нормативних установлень. Саме таким правом повинна керуватися справжня людина у всіх сферах своєї життєдіяльності. Згідно Ніцше, протягом всієї історії раби у вигляді духовної помсти намагалися нав’язати свою мораль панам. Найвищого розвитку цей процес набув у християнстві. Іудео-християнська мораль перешкоджає повному самовираженню людини. Необхідно провести переоцінку цінностей.
Своїм етичним вченням Фрідріх Ніцше здійснив радикальний розрив з класичною традицією європейського раціоналізму. Він був найбільш незвичайним з усіх моралістів, що стверджував мораль через її критику і навіть радикальне заперечення. Він вважав себе першим “аморалістом”, “справжнім безбожником”, “антихристом”, динамітом, що покликаний підірвати болото звичних уявлень. Ніцше нещадно критикує цінності традиційного гуманізму, висуваючи гасло “переоцінки усіх цінностей”. Ніцше проводить фундаментальну різницю між двома типами моралі: мораллю панів і мораллю рабів. Під мораллю рабів Ніцше має на увазі мораль, що сформувалась під впливом християнської релігії, яка поневолює душі людей, паралізує їх творчу енергію, перетворює їх на покірних долі і лицемірних. Рабська мораль, претендуючи на всезагальність, є мораллю юрби, а не особистості. Ця мораль тлумачиться Ніцше як “воля до заперечення життя”, що виростає з рабського стану.
За Ніцше, загальноприйнята мораль підриває «волю до влади», яка є основою права сильного, котрий стоїть вище всіх моральних, релігійних і інших нормативних установлень. В основі “моралі панів» повинні бути наступні принципи: єдина безумовна цінність – «життя»; люди нерівні – у них різні життєві сили і «воля до влади»; сильна людина вільна від моральних зобов’язань, не зв’язана ніякими нормами. Усім цим вимогам, за Ніцше, задовольняє суб’єкт моралі панів - надлюдина («білява бестія»). По суті справи в міркуваннях Ніцше надлюдина займає місце Бога. “Бог помер. Ми його вбили”, – сповіщає Ніцше вустами Заратустри. І на його місце повинна прийти надлюдина.
Таким чином, погляди Ніцше цілком перевернули принципи традиційної класичної етики, орієнтованої на ідеали гуманізму і прогрес розуму. “Мораль панів” – це мораль сили і егоїзму, котра теж має певні обов’язки, але тільки стосовно подібних до себе. Позбавлена “моралістичних забобонів”, випущена Ніцше на свободу “білява бестія” викликала справжнє захоплення у середовищі естетизованої європейської інтелігенції кінця XIX – початку XX століття, бо відкривала для неї нові виміри особистої свободи. Але трапилось так, що ідеї нічим не стримуваного активізму, ірраціонального прагнення до утвердження свого життя, цинічна зневага до гуманістичних цінностей дуже швидко перейшли зі сфери рафінованого філософствування в практичну площину обробки мас, були використані ідеологами німецького фашизму. Коли Гітлер звільняв своїх вояків від моральних сумнівів і химери совісті, він лише посилював руйнівну інерцію цих фатальних думок Ніцше.
Філософські проблеми психоаналізу: фрейдизм та неофрейдизм
Важливу роль у формуванні сучасного погляду на людину відіграв у ХХ столітті фрейдизм. Його засновником був австрійський психіатр Зігмунд Фрейд (1856-1939). Ідеї Фрейда викликали і викликають суперечливе до них ставлення. Проте сьогодні можна з впевненістю сказати, що Фрейду належить не лише відкриття, а й фундаментальне дослідження явища несвідомого в людській психіці. Вивчаючи різного роду неврози, Фрейд прийшов до висновку, що вони зумовлені дією досить потужного шару людської психіки, який, проте, є прихованим; цей шар психіки він і назвав несвідомим. Несвідоме - це сукупність психічних явищ, станів і дій, що лежать поза сферою людського розуму і не піддаються, щонайменше в даний момент, контролю з боку свідомості.
Фрейд зміг проникнути в темні пласти і закутки духовного світу людини, на що практично не звертав уваги філософський раціоналізм Нового часу. Він вважав, що виявлення ним ролі підсвідомого завдало людині найбільш сильного удару по її самозакоханості. Першого такого удару завдав Копернік, показавши, що Земля – не центр Всесвіту; другого – Дарвін, який пояснив, що людина – нащадок вищих приматів. Фрейд же розвінчав ілюзії гіпертрофованого раціоналізму, показавши, що свідоме «Я» не є господарем навіть у власному домі. Свої основні ідеї Фрейд виклав у роботах: “Я і Воно”, “Тотем і табу”, “Тлумачення сновидінь”, “Психопатологія повсякденного життя”.
За Фрейдом, людська свідомість складається з трьох рівнів:
- «Воно» (Ід) – сукупність інстинктів, найзначніші з яких статевий інстинкт та інстинкт агресії, комплексів, витиснутих переживань;
- “Над-Я” (Супер-Его) - несвідома інстанція морального контролю, що містить культурні вимоги, суспільні заборони, і обмеження потягів; це – внутрішній цензор;
- “Я” (Его) - розумна частина нашої особистості – балансує між «над-Я» і «Воно», знаходиться “між молотом і наковальнею”, постає як “нещасне Я”: на нього тиснуть вимоги суспільства (мораль, усякого роду обмеження), а також комплекси й інстинкти, котрі не можна цілком придушити або цілком підкорити «над-Я».
Сильна внутрішня напруга здатна зруйнувати людську особистість. Тому треба знайти способи “розвантаження” психіки. Це здійснюється у формі сублімації – втілення відкинутих культурою бажань в культурно-допустиму, соціально-схвалювану форму. Суспільство створює замінник подавленої енергії – ритуали: релігію, мораль, мистецтво, видовища тощо, що являють собою форму реалізації витиснутих бажань. Проте, коли справа доходить до зривів і людина сама не може з ними впоратись, треба вживати процедуру психотерапії: шляхом розпитувань, бесід, вільних асоціацій знаходити спосіб вивільнити, легалізувати заблоковану силу, хоча б в словах. Вчення Фрейда називають психоаналізом тому, що Фрейд ретельно розробляв методику ідентифікації проявів несвідомого, наприклад, у сновидіннях, невимушених обмовках.
Таким чином, за Фрейдом, енергія несвідомого багато в чому визначає роботу свідомості людини і її зовнішню поведінку. Він вважав, що кожна людина носить у собі комплекси, страхи, марновірства, що іноді виражаються в невинних дивацтвах, а іноді носять явно антисоціальний характер. Одним з найважливіших комплексів, за Фрейдом, є так званий “комплекс Едіпа“. Це одне з основних понять класичного психоаналізу, яке Фрейд використовував для позначення двозначного відношення між дитиною і батьками, до яких дитина відчуває несвідомий потяг, що супроводжується почуттями любові і ненависті. На основі цього комплексу виникає людська культура, пов’язана з відповідними нормами і заборонами на інцест. В цьому комплексі, згідно Фрейду, співпадають початки релігії, моралі, соціальних інститутів та мистецтва.
У пізній період своєї творчості для пояснення фундаментальних потягів людини Фрейд вводить поняття Еросу – інстинкту життя, і Танатосу – інстинкту смерті. Вводячи інстинкт смерті, Фрейд хотів пояснити такі явища як агресія і війна. Якщо Ерос носить конструктивний характер, тяжіє до всякого органічного життя, то Танатос – фундаментальна деструктивна сила, що веде до руйнувань і вбивств, обумовлює тяжіння людей до повернення усього живого в неорганічний стан. Обидва інстинкти – творення і руйнування – пронизують кожну людину.
Визнаючи неможливість повного оволодіння несвідомим чи підпорядкування його людині, Фрейд вважав, що, чим більше ми знаємо про нашу психіку, тим менш ми є маріонетками нашого Воно, тим більше свідомо і розумно можемо керувати своїм життям. Мобілізація душевних сил людини з метою усвідомлення своїх несвідомих потягів дозволяє їй позбавитись від породжуваних ними конфліктів. Психоаналіз і є тим засобом, за допомогою котрого може бути надана допомога тим, хто цього потребує, щоб перевести несвідоме у свідоме. “Там де було Воно, повинно бути Я” – така основна максима класичного психоаналізу.
Психоаналіз Фрейда мав величезний резонанс в усьому світі. Його психоаналітика людини мала багато прихильників і послідовників. На основі подальшого розвитку ідей Фрейда, різного тлумачення характеру несвідомого виникли різні напрямки неофрейдизму.
Одним з найближчих соратників Фрейда і популяризатором його вчення став швейцарський психолог, засновник аналітичної психології Карл Густав Юнг (1875-1961). Незважаючи на загальносвітоглядну солідарність зі своїм учителем, Юнг виступив з критикою його вчення. Він показав, по-перше, що неприпустимо зводити всі прояви несвідомого до витиснутої сексуальності; по-друге, він переосмислив концепцію несвідомого. На його думку, несвідоме містить у собі не тільки особисте несвідоме, яке, за Фрейдом, є результатом життя індивіда, але і колективне несвідоме, що походить із глибокого минулого і є результатом колективного досвіду людського роду. Воно складається з архетипів – «прототипів-символів». Як певні прообрази, архетипи у своєму символічному вигляді постають, як різні фігури, що мають важливе психологічне значення для людини. Кількість архетипів у колективному несвідомому може бути безмежною, але особливу увагу Юнг приділяє таким архетипам: “Персона”, “Тінь”, “Аніма”, “Анімус”, “Самість”.
“Персона” – це наше публічне обличчя, тобто те, як ми проявляємо себе у відносинах з іншими людьми; її символ: Маска. “Тінь” являє собою подавлену, темну, погану і тваринну сторону особистості; її символи – Сатана, Гітлер. “Аніма” – внутрішній образ жінки в чоловікові, несвідома жіноча сторона особистості чоловіка; її символи: Жінка, Діва Марія, Мона Ліза. “Анімус” – внутрішній образ чоловіка в жінці, несвідома чоловіча сторона особистості жінки; його символи: Чоловік, Ісус Христос, Дон Жуан. Найбільш важливий архетип в теорії Юнга –“Самість” – це серцевина особистості, навколо якої організовані всі інші елементи. Символ цього архетипу – Мандала з її численними різновидами: абстрактне коло, німб святого тощо.
На перетворенні психоаналізу в соціальну філософію сконцентрував увагу Эріх Фромм (1900-1980), який зробив значний внесок в розробку гуманістичної антропології. У своїх роботах “Шлях з хворого суспільства”, "Втеча від свободи", "Людина для самої себе", “Мати чи бути?”, досліджуючи відчуження людини в буржуазному суспільстві, Фромм запропонував ідею «гуманістичного психоаналізу»: допомогти людині усвідомити недійсність свого існування в суспільстві тотального відчуження, знайти справжнє "Я" замість «уявного Я», відродити життєстверджуючий світогляд, відновити гармонію між особистістю і суспільством.
Згідно Фромму, в природі людини закладені унікальні екзистенціальні потреби:
- у встановленні зв’язків з іншими: щоб подолати відчуття ізоляції, людям необхідно про когось піклуватись, нести за когось відповідальність. Ідеальним шляхом задоволення цієї потреби є продуктивна любов, що допомагає людям працювати разом, зберігаючи при цьому свою індивідуальність. Якщо ж ця потреба не задовольняється, то людина набуває нарцисичного характеру, відстоюючи тільки свої егоїстичні інтереси, не довіряючи іншим;
- в подоланні: усі люди потребують подолання своєї пасивної тваринної природи, щоб стати активними творцями свого життя. Це досягається шляхом творчості – в сфері мистецтва, в створенні матеріальних цінностей або вихованні дітей. Якщо ця потреба не знаходить свого задоволення, то результатом є деструктивна поведінка;
- у вкоріненості: людям необхідне відчуття стабільності та захищеності;
- в ідентичності – це потреба в збереженні своєї несхожості, індивідуальності; індивід з чітким і ясним її усвідомленням сприймає себе як господар своєї долі. Копіювання ж чиєїсь поведінки приводить до конформізму, відчуття підпорядкованості;
- в системі світоглядних поглядів: відсутність цілісної світоглядної орієнтації приводить до нездатності адекватно сприймати дійсність і цілеспрямовано діяти.
Розглядаючи ці потреби в економіко-політичному контексті, Фромм стверджує, що їх вираження і задоволення залежить від типу соціальних умов. В залежності від специфіки суспільних стосунків формуються певні типи характеру, з яких, за Фроммом, чотири є непродуктивними і лише один - продуктивний (здоровий). Непродуктивні типи:
– рецептивний - вважає, що джерело всього цінного в житті знаходиться у зовнішньому світі і єдиний спосіб отримати бажане - це шлях одержання його як дарунку ззовні. Представники цього типу залежні та пасивні, нездатні щось робити без зовнішньої допомоги. Їх основне завдання в житті – скоріше бути любимими, ніж любити самому. Рецептивних індивідів можна характеризувати як довірливих, пасивних і сентиментальних;
– експлуататорський - як і рецептивний, не здатний до творчості і тому прагне отримати все, що йому треба, із зовнішнього світу – але не як дарунок, а силоміць чи обманом. Негативні риси цього типу – агресивність, самонадіяність, егоцентризм; позитивні - почуття власної гідності, імпульсивність і впевненість у собі;
– накопичувальний - характеризується недовірою до всього, що може бути отримане ззовні і тяжіє до нагромадження і збереження накопиченого, до скнарості, орієнтується на минуле. Негативні риси цього типу – підозрілість і впертість; позитивні – стриманість і завбачливість;
– ринковий – продукт сучасного капіталістичного суспільства. Для людей цього типу характерне ставлення до усього як до товару, цінність якого визначається міновою вартістю. Відносини з іншими людьми носять поверховий характер. Їх основне гасло: “Я такий, яким ви хочете мене бачити”. Негативні риси - нерозбірливість у засобах, безцільність, безтактність; позитивні – відкритість, щедрість, допитливість;
– продуктивний – здоровий тип – характеризується активною взаємодією зі світом на основі сили розуму, творчості, щирої любові. Його основні риси: самостійність, незалежність, чесність, спокій, любов, творчість. Здатність до любові – справжня цінність людини. Повага до життя, почуття ідентичності, потреби в єднанні зі світом стають переважаючими, тим самим сприяючи переходу від егоїзму до альтруїзму, від модусу володіння до модусу буття. Сила продуктивної любові дає можливість людям цього типу палко любити усе живе на Землі, їм притаманні такі якості як турбота, відповідальність, повага. Це кінцева мета в розвитку людини.
Таким чином, гуманістичний психоаналіз Фромма спрямований на подолання відчуження людини в буржуазному суспільстві, на саморозгортання внутрішніх потенцій людини, на створення гуманістичного суспільства загальної любові.
Філософія екзистенціалізму
Одним з впливових напрямків сучасної західної філософії є екзистенціалізм. Його назва походить від лат. ex(s)istentia – існування, тому цей напрямок також називають “філософією існування”. Екзистенціалізм, на противагу раціоналістичній філософії, став розглядати людину як переживаючу, страждаючу і трагічну істоту, що має свободу вибору і є відповідальною за свої вчинки.
Екзистенціалізм зародився в 20-і роки XX сторіччя між двома світовими війнами, розроблявся також під час і після другої світової війни. Катастрофічні історичні потрясіння, загибель мільйонів людей особливо гостро дали відчути крихкість людського буття, загострили питання про його сенс. Згідно екзистенціалізму, щоб встояти в такому світі, потрібно, насамперед, розібратися у своєму внутрішньому світі, головна увага приділяється духовній стійкості людини перед лицем ворожого світу.
Основні представники екзистенціалізму: у Німеччині – Мартін Хайдеггер (1889-1976), Карл Ясперс (1883-1969); у Франції – Габрієль Марсель (1889-1973), Жан-Поль Сартр (1905-1980), Альбер Камю (1913-1960), Моріс Мерло-Понті (1908-1961); в Іспанії близький до цієї течії Хосе Ортега-і-Гасет (1883-1955). Духовними попередниками екзистенціалізму вважаються французький філософ сторіччя Б. Паскаль, датський філософ XІX ст. С.К’єркегор, російський письменник Ф.М.Достоєвський, представники напрямку “філософії життя” – Ф. Ніцше, А. Бергсон, В. Дільтей. Систематичне впорядкування ідей екзистенціалізму належить М. Хайдеггеру («Буття і час»), К. Ясперсу («Філософія»), Ж.-П. Сартру («Буття і ніщо»). В рамках екзистенціалізму склалися два напрямки: атеїстичний - Хайдеггер, Сартр, Камю; християнський - Ясперс, Марсель.
Видатним попередником екзистенціалізму, який і заклав по суті його основи, став Серен К’єркегор (1813-1855). У своїх роботах «Страх і тремтіння», “Або – або”, “Стадії життєвого шляху” він наголошував на тому, що першим і єдиним предметом, гідним уваги філософії, може бути тільки людина. За К’єркегором, класична філософія, зокрема, філософія Гегеля, розглядає людину занадто абстрактно - як представника роду, забуваючи про живого індивіда з його тривогами і стражданнями. Людина ж – неповторна, унікальна істота. Вона не може бути осягнута наукою, що пізнає явища шляхом узагальнення або через підведення під загальні закони. Її можна пізнати лише через внутрішнє переживання і самозаглиблення. На цьому шляху людина може пройти три стадії самопізнання і самоствердження: естетичну, коли людина прагне набувати нових і нових зовнішніх життєвих вражень; етичну, коли людина стабілізує своє життя дотриманням моральних норм; релігійну, коли людина відчуває виправданість своєї індивідуальності прямим відношенням до Бога. Перші дві стадії характеризуються відчуттям відсутності глибинних основ свого буття, покинутості і самотності, в результаті чого людина може впасти у стан відчаю і безпорадності. Але саме вони можуть підказати людині її глибинну істину: людська унікальність виправдовується наявністю Бога, з яким людина безпосередньо пов’язана і який є підставою її самореалізації. Уособленням третьої стадії є пророк Авраам, який, маючи тверду віру, був готовий принести в жертву свого єдиного сина. К’єркегор уперше використав термін “екзистенція” для позначення таких особливостей людського буття як неповторність, унікальність, його суто суб’єктивний характер, прагнення вийти за будь-які межі. Саме слово “екзистенція”, означаючи латиною існування, крім того, вказує і на інший смисл – вихід за межі усталеного. Саме ці якості і характеризують, за К’єркегором, глибинний вимір людського буття.
Першим теоретиком екзистенціалізму був М.Хайдеггер, який у своїй роботі “Буття і час” поставив проблему закинутості людини в чужий їй світ. На думку Хайдеггера, традиційна європейська філософія “забула” таку важливу для людини проблему як питання “про смисл буття”, яке можна вирішити шляхом аналізу людського бутя, адже тільки людині буття “відкрите”. Існування людини у світі може бути охарактеризоване як “власне” і “невласне”. “Невласне” – це життя по “типу інших”. Інші люди виступають для нас у формі предметів. Дивлячись на них, ми і самі починаємо розглядати себе як предмет. Погляд на людину як на предмет означає, що її можна “замінити”. Виникає несправжнє буття в “пересічності”, яке виражається Хайдеггером за допомогою екзистенціалу «Man» (mаn – займенник у німецькій мові, що вказує на те, що хтось невизначений щось робить). В несправжньому бутті людина занурена в суще, воно безособове, тому людина не пам’ятає про свою смерть. “Власне буття” пов’язане з усвідомленням своєї смертності. У смерті людина вже не виступає як функція, як предмет серед предметів. Тут вона унікальна.
Ж.-П. Сартр зосереджується на внутрішньому самовідчутті людини, переживанні нею свого буття. Вихідною властивістю людини він вважає свободу. Не існує сили, яка б змусила людину діяти чи жити тільки певним чином; у кінцевому підсумку, що б не відбувалося, людина сама обирає, що прийняти, що відкинути. Чому люди не реалізують своєї свободи? Тому що страх смерті змушує їх ховатися від неї, живучи “як всі”. А свобода вимагає відповідальності за наслідки обраних дій.
Таким чином, вихідний принцип екзистенціалізму – розглядати людину не іззовні, не як об’єкт спостереження та вивчення, а із середини її духовного світу. Якщо філософи класичного напрямку намагалися пояснити людське буття на основі законів природи, об’єктивного світу, то екзистенціалісти підкреслюють, що людське «Я» не можна звести до тілесних і психічних процесів, до якихось універсальних психічних чи фізіологічних складових. Людина – особливе буття – єдине буття, що здатне запитувати про самого себе і про буття взагалі. Для опису людського буття екзистенціалісти вживають не категорії об’єктивної науки, а суб’єктивні, емоційно-забарвлені поняття - екзистенціали: «турбота», «покинутість», «відчуженість», «страх», «абсурдність», «смерть». Екзистенціали характеризують не світ у відриві від людини, а єдність світу і людини.
Для екзистенціалізму питання про самостійне існування природи малоцікаве. З його позицій для людини світ існує постільки, оскільки людина надає йому значення і смислу. Буття-у-світі розкривається через невіддільне від людини «роблення», а воно, у свою чергу, розкривається через «турботу». Ці положення екзистенціалізму дуже важливі сьогодні, коли саме турбота людини і людства про збереження буття планети, цивілізації, природного середовища повинна протистояти деструктивним тенденціям, що вирвалися з-під контролю.
Екзистенціалізм виходить з того, що людина творить сама себе, в ній існування передує сутності. Дитина, народившись, вже існує, але їй ще належить віднайти свою людську сутність, стати людиною. Це означає, що немає наперед заданої, «готової» людської природи. Людина — свого роду «проект», що живе, розгортається, реалізує чи не реалізує себе. Процес знаходження людської сутності індивідом триває все його життя. Доля людини – завжди бути в дорозі, тобто постійно піклуватися про знаходження своєї сутності, причому саме людської сутності. Людина обирає себе в кожний момент свого існування, вона приречена на свободу. Ми «закинуті» у певну епоху і у певний соціальний стан, але те, який ми зробимо вибір, ким себе зробимо – залежить від нас. Ніяка зовнішня сила (Бог, суспільство, природа), ніхто, окрім даного індивіда, не може за нього здійснити його перетворення в людину. І саме він несе відповідальність, якщо це перетворення так і не відбудеться.
Свобода, вибір невідривні від тривоги і відповідальності. Зроблений людиною вибір має безліч наслідків, за які вона несе відповідальність як перед самою собою, так і перед іншими, і зовсім нелегко постійно нести тягар цієї відповідальності. Екзистенціалісти виступають проти віри в якийсь заздалегідь гарантований прогрес. Така віра в ХХ столітті є не просто наївною, але і винятково небезпечною. Як відзначає X. Ортега-і-Гасет, ідея прогресу «приспала» у європейців і американців те радикальне почуття небезпеки, що і є субстанцією людини. Бо, якщо людство прогресує з неминучістю, то з цього випливає, що ми можемо перестати бути насторожі, втратити пильність, звільнити себе від усякої відповідальності і надати можливість об’єктивному ходу історії робити свою справу.
Особливе місце в пізнанні людиною самої себе, згідно екзистенціалізму, належить маргінальним (пограничним) ситуаціям, коли людина знаходиться перед обличчям смерті, у ситуації втрати, любові, страждання, провини. Саме в ці критичні моменти найбільш повно відкривається її власна справжня сутність, людина розкривається такою, якою вона є дійсно, без «маски» - не тільки для інших, але і для самої себе.
Екзистенціальна філософія визначає життя як «буття до смерті». Смертні усі істоти, чому ж тільки людина задається подібним питанням? Тому що вона знає про власну смерть. Тварини теж смертні, але вони цього не знають і тому безтурботні. Людина — найтрагічніша і нещасна істота, якій дісталася найбільш незавидна доля: і бути смертною, і знати про це. Але у самій основі людського життя закладений парадокс: будучи неминуче смертною і знаючи про це, людина кожною миттю свого життя заперечує смерть. Цю трагічну і парадоксальну людську сутність дуже добре осягли і виразили в міфічних символах ще давні греки. Згадаємо Сізіфа, що був засуджений богами скочувати на гору важкий камінь. Як тільки він досягає з неймовірними зусиллями вершини гори, камінь зривається і з гуркотом падає вниз, а нещасний Сізіф спускається до підніжжя, щоб знову котити його, і так продовжується вічно. Цей сюжет був використаний А.Камю в його роботі «Міф про Сізіфа», де формулюється центральне, на його думку, філософське питання: чи варте життя того, щоб бути прожитим. Камю створив свій варіант філософського осмислення переживання людиною свого буття як “буття в абсурді”. Людині в цьому світі нема на що сподіватися, окрім самої себе. Але вона може знайти силу протистояти абсурду, безнадії. Камю вбачав гуманістичну задачу філософії в тому, щоб допомогти людині, яка знаходиться на межі розпачу, зберегти життя. Допомога філософії повинна полягати не в добросердно-оптимістичних запевненнях, що життя прекрасне. Камю вважає, що людина повинна дивитися на життя «відкритими очима», без ілюзій: світ абсурдний, так само, як абсурдні дії Сізіфа. І все-таки життя, навіть у ситуації абсурду, є найвищою цінністю. Таким чином, Камю від трагічного абсурдизму приходить до трагічного оптимізму.
В нашу епоху гранична ситуація між життям і смертю стала не тільки індивідуальною, але загальнолюдською проблемою. Людство вперше в історії не абстрактно, а цілком реально стало перед загрозою смерті. Найважливіший крок, який повинно зробити сучасне людство – усвідомити те, що сучасна ситуація дійсно граничною, і страх перед глобальною катастрофою повинен послужити справі виживання людства.
Філософія екзистенціалізму яскраво проявляє себе в літературі і мистецтві. Вона не втрачає свого значення, оскільки торкається найприхованіших глибин людської душі, виражає загальнолюдські цінності.
План семінарського заняття
1. Філософія життя: основні представники та ідеї:
а) філософські погляди А.Шопенгауера;
б) Ніцше як радикальний критик європейського раціоналізму;
в) етичні погляди Ф.Ніцше.
2.Філософські проблеми психоаналізу: фрейдизм та неофрейдизм.
а) вчення Фрейда про структуру психічного апарату людини;
б) основні поняття психоаналізу;
в) концепція К.Юнга про колективне несвідоме та його архетипи;
г) концепція гуманістичного психоаналізу Е.Фромма.
3.Екзистенціалізм:
а) загальна характеристика та основні представники;
б) К’єркегор як попередник екзистенціалізму;
в) вихідні принципи та категорії екзистенціалізму;
г) екзистенціалізм про свободу і відповідальність;
д) тлумачення моралі представниками екзистенціалізму.
Самостійна робота
Проблемно-пошукові завдання
1.Проаналізуйте, в чому полягає відмінність між аналітичним і антропологічним напрямками в сучасній філософії.
2.Обґрунтуйте, в чому проявляється песимістичний характер вчення А.Шопенгауера. Проаналізувати, які ідеї А.Шопенгауера були розвинуті в філософії Ф.Ніцше.
3.Охарактеризувати етичні погляди Ф.Ніцше, його ставлення до традиційної моралі. Проаналізувати вчення Ф.Ніцше про „надлюдину”.
4.Проаналізуйте, які питання соціальної філософії були розглянуті Е.Фроммом. Дайте характеристику запропонованої Е.Фроммом класифікації екзистенціальних потреб людини. Яку з потреб Ви вважаєте для себе найважливішою? Розкрийте сутність вчення Е.Фромма про типи соціального характеру.
5.Аргументуйте, чому С.К’єркегора можна вважати попередником екзистенціалізму.
6.Проаналізувати основні проблеми, що складають предмет дослідження філософії екзистенціалізму. Розкрити зміст основних категорій філософії екзистенціалізму. Поясність, як Ви розумієте тезу екзистенціалізму про людину як „проект”.
7.Розкрити проблему співвідношення свободи і відповідальності (за роботою Ж.-П.Сартра “Экзистенциализм – это гуманизм”).
8.Проаналізувати екзистенціальні мотиви в роботі Х. Ортеги-і-Гасета “Письмо немецкому другу”.
9.Як Ви вважаєте, чи є екзистенціальна філософія гуманістичною?
10.Сформулюйте Ваше ставлення до висловів: „свобода є усвідомлена необхідність” (Б.Спіноза) та „людина, народжена свободною, приречена на свободу” (Ж.-П.Сартр).
Семнар №5
З предмету "філософія"
Варіант 1
Теоретичні питання
1.Філософія життя: основні представники та ідеї.
2. концепція гуманістичного психоаналізу Е.Фромма.
3.Екзистенціалізм: загальна характеристика та основні представники
Семнар №5
З предмету "філософія"
Варіант 2
Теоретичні питання
1.філософські погляди А.Шопенгауера
2. концепція К.Юнга про колективне несвідоме та його архетипи
3.К’єркегор як попередник екзистенціалізму
Семнар №5
З предмету "філософія"
Варіант 3
Теоретичні питання
1.Ф.Ніцше як радикальний критик європейського раціоналізму
2.основні поняття психоаналізу
3. вихідні принципи та категорії екзистенціалізму;
Семнар №5
З предмету "філософія"
Варіант 4
Теоретичні питання
1. Етичні погляди Ф.Ніцше.
2.вчення Фрейда про структуру психічного апарату людини
3.екзистенціалізм про свободу і відповідальність
Семнар №5
З предмету "філософія"
Варіант 5
Теоретичні питання
1.Філософські проблеми психоаналізу: фрейдизм та неофрейдизм
2.тлумачення моралі представниками екзистенціалізму.
3.Проаналізувати екзистенціальні мотиви в роботі Х. Ортеги-і-Гасета “Письмо немецкому другу”.