Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
ТЕМА 5: БЮДЖЕТ І БЮДЖЕТНА СИСТЕМА
ТЕРМІНОЛОГІЧНИЙ СЛОВНИК
бюджет - план формування та використання фінансових
ресурсів для забезпечення завдань і функцій, які здійснюються
органами державної влади, органами влади Автономної Республіки
Крим та органами місцевого самоврядування протягом бюджетного
періоду;
бюджетна програма - систематизований перелік заходів,
спрямованих на досягнення єдиної мети та завдань, виконання яких
пропонує та здійснює розпорядник бюджетних коштів відповідно до
покладених на нього функцій;
бюджетне асигнування - повноваження, надане розпоряднику
бюджетних коштів відповідно до бюджетного призначення на взяття
бюджетного зобов'язання та здійснення платежів з конкретною метою
в процесі виконання бюджету;
бюджетне зобов'язання - будь-яке здійснене відповідно до
бюджетного асигнування розміщення замовлення, укладення договору,
придбання товару, послуги чи здійснення інших аналогічних операцій
протягом бюджетного періоду, згідно з якими необхідно здійснити
платежі протягом цього ж періоду або у майбутньому;
бюджетне призначення - повноваження, надане головному
розпоряднику бюджетних коштів цим Кодексом, законом про Державний
бюджет України або рішенням про місцевий бюджет, що має кількісні
та часові обмеження та дозволяє надавати бюджетні асигнування;
бюджетний запит - документ, підготовлений розпорядником
бюджетних коштів, що містить пропозиції з відповідними
обгрунтуваннями щодо обсягу бюджетних коштів, необхідних для його
діяльності на наступний бюджетний період;
бюджетний процес - регламентована нормами права
діяльність, пов'язана із складанням, розглядом, затвердженням
бюджетів, їх виконанням і контролем за їх виконанням, розглядом
звітів про виконання бюджетів, що складають бюджетну систему
України;
бюджетний розпис - документ, в якому встановлюється
розподіл доходів та фінансування бюджету, бюджетних асигнувань
головним розпорядникам бюджетних коштів по певних періодах року
відповідно до бюджетної класифікації;
власні надходження бюджетних установ - кошти, отримані в установленому порядку бюджетними установами як плата за надання послуг, виконання робіт, гранти, дарунки та благодійні внески, а також кошти від реалізації в установленому порядку продукції чи майна та іншої діяльності;
видатки бюджету - кошти, спрямовані на здійснення програм та заходів, передбачених відповідним бюджетом. До видатків бюджету не належать: погашення боргу; надання кредитів з бюджету; розміщення бюджетних коштів на депозитах; придбання цінних паперів; повернення надміру сплачених до бюджету сум податків і зборів (обов'язкових платежів) та інших доходів бюджету, проведення їх бюджетного відшкодування;
14) витрати бюджету - видатки бюджету, надання кредитів з бюджету, погашення боргу та розміщення бюджетних коштів на депозитах, придбання цінних паперів;
кошторис - основний плановий фінансовий документ бюджетної установи, яким на бюджетний період встановлюються повноваження щодо отримання надходжень і розподіл бюджетних асигнувань на взяття бюджетних зобов'язань та здійснення платежів для виконання бюджетною установою своїх функцій та досягнення результатів, визначених відповідно до бюджетних призначень;
доходи бюджету - податкові, неподаткові та інші надходження на безповоротній основі, справляння яких передбачено законодавством України (включаючи трансферти, плату за надання адміністративних послуг, власні надходження бюджетних установ);
надходження бюджету - доходи бюджету, повернення кредитів до бюджету, кошти від державних (місцевих) запозичень, кошти від приватизації державного майна (щодо державного бюджету), повернення бюджетних коштів з депозитів, надходження внаслідок продажу/пред'явлення цінних паперів;
розпис бюджету - документ, в якому встановлюється розподіл доходів, фінансування бюджету, повернення кредитів до бюджету, бюджетних асигнувань головним розпорядникам бюджетних коштів за певними періодами року відповідно до бюджетної класифікації;
фінансовий норматив бюджетної забезпеченості -
гарантований державою в межах наявних бюджетних ресурсів рівень
фінансового забезпечення повноважень Ради міністрів Автономної
Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій та виконавчих
органів місцевого самоврядування, що використовується для
визначення обсягу міжбюджетних трансфертів;
Структура бюджетної системи України
Бюджетна система України складається з:
Місцевими бюджетами є бюджет Автономної Республіки Крим, обласні, районні бюджети та бюджети місцевого самоврядування.
Бюджетами місцевого самоврядування є бюджети територіальних громад сіл, їх об'єднань, селищ, міст (у тому числі районів у містах).
Зведений бюджет
1. Зведений бюджет є сукупністю показників бюджетів, що використовуються для аналізу та прогнозування економічного і соціального розвитку держави.
2. Зведений бюджет України включає показники Державного бюджету України, зведеного бюджету Автономної Республіки Крим та зведених бюджетів областей, міст Києва та Севастополя.
3. Зведений бюджет Автономної Республіки Крим включає показники бюджету Автономної Республіки Крим, зведених бюджетів її районів та бюджетів міст республіканського Автономної Республіки Крим значення.
4. Зведений бюджет області включає показники обласного бюджету, зведених бюджетів районів і бюджетів міст обласного значення цієї області.
5. Зведений бюджет району включає показники районного бюджету, бюджетів міст районного значення, селищних та сільських бюджетів цього району.
6. Зведений бюджет міста з районним поділом включає показники міського бюджету та бюджетів районів, що входять до його складу. Якщо місту або району у місті адміністративно підпорядковані інші міста, селища чи села, зведений бюджет міста або району у місті включає показники бюджетів цих міст, селищ та сіл.
7. Показники бюджетів об'єднань територіальних громад, що створюються згідно із законом, включаються до відповідних зведених бюджетів.
Принципи бюджетної системи України
1) принцип єдності бюджетної системи України - єдність бюджетної системи України забезпечується єдиною правовою базою, єдиною грошовою системою, єдиним регулюванням бюджетних відносин, єдиною бюджетною класифікацією, єдністю порядку виконання бюджетів та ведення бухгалтерського обліку і звітності;
2) принцип збалансованості - повноваження на здійснення витрат бюджету мають відповідати обсягу надходжень бюджету на відповідний бюджетний період;
3) принцип самостійності - Державний бюджет України та місцеві бюджети є самостійними. Держава коштами державного бюджету не несе відповідальності за бюджетні зобов'язання органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування. Органи влади Автономної Республіки Крим та органи місцевого самоврядування коштами відповідних місцевих бюджетів не несуть відповідальності за бюджетні зобов'язання одне одного, а також за бюджетні зобов'язання держави. Самостійність бюджетів забезпечується закріпленням за ними відповідних джерел доходів бюджету, правом відповідних органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування визначати напрями використання бюджетних коштів відповідно до законодавства України, правом Верховної Ради Автономної Республіки Крим та відповідних місцевих рад самостійно і незалежно одне від одного розглядати та затверджувати відповідні місцеві бюджети;
4) принцип повноти - до складу бюджетів підлягають включенню всі надходження бюджетів та витрати бюджетів, що здійснюються відповідно до нормативно-правових актів органів державної влади, органів влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування;
5) принцип обґрунтованості - бюджет формується на реалістичних макропоказниках економічного і соціального розвитку України та розрахунках надходжень бюджету і витрат бюджету, що здійснюються відповідно до затверджених методик та правил;
6) принцип ефективності та результативності - при складанні та виконанні бюджетів усі учасники бюджетного процесу мають прагнути досягнення цілей, запланованих на основі національної системи цінностей і завдань інноваційного розвитку економіки, шляхом забезпечення якісного надання послуг, гарантованих державою, Автономною Республікою Крим, місцевим самоврядуванням (далі - гарантовані послуги), при залученні мінімального обсягу бюджетних коштів та досягнення максимального результату при використанні визначеного бюджетом обсягу коштів;
7) принцип субсидіарності - розподіл видів видатків між державним бюджетом та місцевими бюджетами, а також між місцевими бюджетами ґрунтується на необхідності максимально можливого наближення надання гарантованих послуг до їх безпосереднього споживача;
8) принцип цільового використання бюджетних коштів - бюджетні кошти використовуються тільки на цілі, визначені бюджетними призначеннями та бюджетними асигнуваннями;
9) принцип справедливості і неупередженості - бюджетна система України будується на засадах справедливого і неупередженого розподілу суспільного багатства між громадянами і територіальними громадами;
10) принцип публічності та прозорості - інформування громадськості з питань складання, розгляду, затвердження, виконання державного бюджету та місцевих бюджетів, а також контролю за виконанням державного бюджету та місцевих бюджетів.
Складові частини бюджету
Бюджет може складатися із:
Спеціальний фонд бюджету включає:
1) бюджетні призначення на видатки за рахунок конкретно
визначених джерел надходжень;
2) гранти або дарунки (у вартісному обрахунку), одержані
розпорядниками бюджетних коштів на конкретну мету;
3) різницю між доходами і видатками спеціального фонду
бюджету.
Розподіл бюджету на загальний та спеціальний фонди
визначається законом про Державний бюджет України. Джерела
формування спеціального фонду визначаються виключно законами
України. Підставою для рішення відповідної ради про створення
спеціального фонду у складі місцевого бюджету може бути виключно
закон про Державний бюджет України.
Міжбюджетні відносини
При наданні суспільних послуг громадянам органи управління різних рівнів взаємодіють між собою, встановлюють, які саме послуги і ким надаються, за рахунок яких коштів вони фінансуються і хто несе відповідальність за їх надання. Такі взаємовідносини прийнять називати міжбюджетними.
Бюджетним кодексом України дається таке визначення: «Міжбюджетні відносини – це система фінансових відносин, що формуються між державою, АРК і місцевим самоврядуванням в процесі забезпечення ресурсами відповідних бюджетів для виконання функцій, передбачених Конституцією України і законами України».
Таким чином, суб’єктами міжбюджетних відносин є центральні органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування різних рівнів. В залежності від рівня органів управління які є суб’єктами міжбюджетних відносин виділяють вертикальні та горизонтальні міжбюджетні відносини.
Вертикальні міжбюджетні відносини виникають між органами державної влади та органами місцевого самоврядування, а також між органами місцевого самоврядування різних рівнів.
Горизонтальні міжбюджетні відносини – це міжбюджетні відносини між органами місцевого самоврядування одного рівня. В Україні застосовуються лише вертикальні міжбюджетні відносини.
Сучасна практика організації внутрішніх міжурядових фінансових відносин у розвинутих зарубіжних країнах базується на основі двох основних теоретичних концепцій. Це концепції бюджетного унітаризму та бюджетного федералізму. Другу ще іноді називають концепцією фінансового федералізму або фіскального федералізму. Крім цих основних концепцій, використовується і концепція бюджетної децентралізації. Останнім часом усе більшого поширення після прийняття Європейської хартії про місцеве самоврядування в Західній Європі набуває також концепція субсидарності.
Бюджетний федералізм — це форма організації внутрішніх міжурядових фінансових відносин, що має кілька ознак.
По-перше, чітке розмежування витрат різних рівнів влади і наділення цих владних рівнів фіскальними повноваженнями самостійно формувати власну прибуткову базу.
По-друге, побудова внутрішніх міжурядових фінансових відносин на основі договірно-правових форм їхньої організації.
По-третє, організація таких відносин за активною роллю у визначенні їхньої моделі не тільки центральної влади, а й регіональної та місцевої через механізм їхніх консультацій та переговорів.
Бюджетний федералізм як концепція покладений в основу міжурядових фінансових відносин у країнах з федеративним державним устроєм.
Кожна федеративна країна має індивідуальну, властиву тільки їй модель бюджетного федералізму, що сформувалася у певних історичних та політичних умовах.
Може бути виділено дві основні групи моделей бюджетного федералізму — децентралізовані і кооперативні.
Децентралізовані моделі бюджетного федералізму характеризуються значною фіскальною автономією регіональної та місцевої влади, слабкістю зв'язків між різними рівнями влади, порівняно обмеженим співробітництвом. Для цих моделей характерною ознакою є те, що центральна влада фактично не займається проблемами фінансового вирівнювання, мало уваги звертає на фіскальні дисбаланси в розвитку окремих територій. Таким чином, місцева влада при такій моделі може покладатися насамперед на власні сили. Подібна модель бюджетного федералізму характерна у першу чергу для США.
Кооперативні моделі бюджетного федералізму, навпаки, характеризуються тісним співробітництвом різних рівнів влади, активною політикою центральної влади з подоланням фіскальних дисбалансів на різних рівнях управління і фінансового вирівнювання. При таких моделях бюджетного федералізму центральна влада активно піклується про забезпечення єдиних стандартів суспільних послуг у межах усієї території країни. Кооперативні моделі бюджетного федералізму характерні для більшості федеративних європейських держав, зокрема для ФРН, Австрії, Скандинавських країн.
Проблеми бюджетного федералізму активно дискутуються в Європі, що не в останню чергу пов'язано зі спробами застосування його принципів у країнах з унітарним державним устроєм.
Бюджетний унітаризм — це така форма внутрішніх міжурядових фінансових відносин, основні принципи організації яких визначаються центральною владою. Місцевій та регіональній владі при цьому, як правило, приділяється досить пасивна роль, У рамках бюджетного унітаризму центральна влада здійснює активну політику забезпечення єдиних стандартів суспільних послуг по всій території країни, вирівнює фіскальні дисбаланси.
Кожна унітарна держава сформувала індивідуальну, властиву тільки їй модель внутрішніх міжурядових фінансових відносин. Характерною ознакою 1970—90-х рр. є розширення повноважень місцевих органів влади в більшості унітарних країн. Цей процес названий децентралізацією. Децентралізація охопила і фінансово-бюджетну сферу і сферу міжурядових фінансових відносин.
У багатьох унітарних країнах у сфері внутрішніх міжурядових -фінансових відносин почали активно застосовувати окремі принципи бюджетного федералізму. Це стосується розмежування між різними рівнями влади витрат і компетенції щодо здійснення їх. Центральною владою широко почав використовуватися механізм консультацій з місцевою та регіональною владою через відповідні асоціації. Розширилася фіскальна автономія місцевої і регіональної влади.
Метою регулювання міжбюджетних відносин є забезпечення відповідності між повноваженнями на здійснення витрат, закріплених законодавчими актами України за бюджетами, і бюджетними ресурсами, які повинні забезпечувати виконання цих повноважень.
Правові норми міжбюджетних відносин та фінансово-бюджетного механізму перерозподілу коштів, які визначені розділом IV Бюджетного Кодексу, викладені у 28 статтях. Вони утворюють логічно послідовну систему положень регламентації міжбюджетних відносин, а саме:
— визначення загальних правових та організаційних засад міжбюджетних відносин і механізму їх регулювання; їх здійснення, передачі державою прав на здійснення бюджетних видатків конкретним розпорядникам бюджетних коштів, визначення критеріїв розмежування видатків між місцевими бюджетами;
— встановлення порядку розмежування видатків та доходів між окремими бюджетами;
— встановлення порядку визначення необхідності та конкретної величини трансфертів та їх перерахування.
Наведені в розділі IV Кодексу «Міжбюджетні відносини» положення засвідчують еволюційні зрушення у напрямі подальшого логічного вдосконалення механізму бюджетної системи України.
З метою вдосконалення системи міжбюджетних відносин в Україні, Бюджетним кодексом України відрегульовані, перш за все, такі питання:
У міжбюджетних відносинах важливу роль відіграють міжбюджетні трансферти. Міжбюджетні трансферти - це кошти, які безкоштовно і безповоротно передаються з одного бюджету іншому.
Механізм регулювання міжбюджетних відносин базується на використанні фінансових нормативів бюджетної забезпеченості, як певного рівня соціальних послуг у розрахунку на душу населення, надання яких гарантується державою виходячи з наявних фінансових ресурсів та визначеного обсягу міжбюджетних трансфертів.
Фінансовий норматив бюджетної забезпеченості розраховується шляхом ділення загального об’єму фінансових ресурсів, що направляються на реалізацію бюджетних програм, на кількість мешканців чи споживачів соціальних послуг.
Фінансові нормативи бюджетної забезпеченості для місцевих бюджетів коректуються коефіцієнтами, які враховують відмінності у вартості надання соціальних послуг залежно від:
Коригувальні коефіцієнти затверджуються Кабінетом Міністрів України.
Якщо прогнозні доходи відповідного бюджету будуть недостатніми для фінансування розрахункового обсягу видатків, обчисленого із застосуванням фінансових нормативів бюджетної забезпеченості та коригувальних коефіцієнтів, такому бюджету передбачається надання міжбюджетних трансфертів.
Таким чином, в основі системи міжбюджетних відносин лежать:
В цілому система міжбюджетних відносин повинна забезпечувати:
територіальну інтеграцію – забезпечення єдності бюджетно-податкової системи, запобігання виникненню і пом’якшення диспропорцій регіонального розвитку, зміцнення територіальної цілісності країни.
В Україні до складу місцевих бюджетів входять: бюджет АРК, обласні, районні бюджети, бюджети місцевого самоврядування. Бюджети місцевого самоврядування – це бюджети територіальних громад сіл, селищ, міст і їх об’єднань.
Місцеві бюджети – це фонди фінансових ресурсів, призначені для реалізації завдань і функцій органів самоврядування. Як складова частина бюджетної системи держави і основа фінансової бази діяльності органів самоврядування місцеві бюджети забезпечують необхідними грошовими коштами фінансування заходів економічного і соціального розвитку, що проводяться органами влади і управління на відповідній території.
Органам місцевого самоврядування надані широкі права для здійснення економічного і соціального розвитку на своїй території. У статті 43 Конституції України відмічено, що місцеві органи самоврядування:
Через місцеві бюджети складаються певні фінансові взаємини органів самоврядування практично зі всіма підприємствами, установами, що знаходяться на їх території, і населенням даної території у зв’язку з мобілізацією і використанням коштів цих бюджетів. Між місцевими бюджетами різних рівнів, а також між цими бюджетами і державним бюджетом виникають фінансові взаємини з приводу перерозподілу фінансових ресурсів для забезпечення ефективного функціонування кожного бюджету.
Роль місцевих бюджетів, зокрема, визначається величиною ВВП, що перерозподіляється через них. Питома вага місцевих бюджетів в перерозподілі ВВП, а також в зведеному бюджеті має важливе політичне значення. Вона свідчить про участь місцевого самоврядування у вирішенні актуальних проблем розвитку держави, про певну обмеженість функцій центральних органів влади. В зв’язку з цим необхідно враховувати, що однією з головних передумов будівництва демократичної держави є самостійність і незалежність органів місцевого самоврядування. Європейська хартія місцевого самоврядування передбачає його відособленість від державної влади, повну незалежність і самостійність в виконанні покладених на нього функцій в межах своєї компетенції.
Основними положеннями Європейської хартії місцевого самоврядування, що мають безпосереднє відношення до функціонування бюджетів місцевого самоврядування, є наступні:
Ухвалення Бюджетного кодексу України є важливим кроком у напрямі наближення до загальноприйнятих стандартів в цій сфері. Проте ряд важливих питань реального забезпечення незалежності органів місцевого самоврядування, ще не вирішені. Перш за все, це стосується фінансової бази місцевого самоврядування. Ступінь фінансової самостійності органів місцевого самоврядування характеризує незалежність держави в цілому, потенційні можливості її економічного розвитку, рівень демократичних прав і свобод громадян. Держава не може успішно розвиватися і процвітати, не надаючи гарантій фінансової незалежності органам місцевого самоврядування.
Місцеві бюджети в сучасних умовах значною мірою зумовлюють рівень суспільного добробуту, є одним із основних джерел задоволення життєвих потреб громадян.
Місцеві бюджети можуть складатися із загального і спеціального фондів. Розподіл бюджету на загальний і спеціальний фонди у разі потреби визначається законом про Державний бюджет на відповідний рік. До складу загального фонду відповідного місцевого бюджету входить резервний фонд. У складі місцевих бюджетів формується бюджет розвитку, який є складовою частиною спеціального фонду місцевих бюджетів.
Надходження бюджету розвитку місцевих бюджетів включають:
1)податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, що зараховується до бюджетів місцевого самоврядування;
2) єдиний податок, що зараховується до бюджетів місцевого самоврядування;
3) дивіденди (дохід), нараховані на акції (частки, паї) господарських товариств, у статутних капіталах яких є майно Автономної Республіки Крим, комунальна власність;
4) плата за надання місцевих гарантій (відповідно до статті 17 цього Кодексу);
5) кошти від відчуження майна, що належить Автономній Республіці Крим, та майна, що перебуває в комунальній власності, кошти від продажу земельних ділянок несільськогосподарського призначення або прав на них;
6) 90 відсотків коштів від продажу земельних ділянок несільськогосподарського призначення або прав на них, що перебувають у державній власності до розмежування земель державної і комунальної власності (крім земельних ділянок несільськогосподарського призначення, що перебувають у державній власності, на яких розташовані об'єкти, що підлягають приватизації), при цьому від продажу земельних ділянок, які знаходяться на території Автономної Республіки Крим: 35 відсотків - до бюджету Автономної Республіки Крим, 55 відсотків - до сільських, селищних, міських бюджетів Автономної Республіки Крим;
7) капітальні трансферти (субвенції) з інших бюджетів;
8) кошти від повернення кредитів, наданих з відповідного бюджету, та відсотки, сплачені за користування ними
9) місцеві запозичення, здійснені у порядку, визначеному цим Кодексом та іншими законами України;
10) кошти, які передаються з іншої частини місцевого бюджету за рішенням Верховної Ради Автономної Республіки Крим, відповідної місцевої ради (щодо коштів резервного фонду місцевого бюджету в частині витрат бюджету розвитку - за рішенням Ради міністрів Автономної Республіки Крим, місцевої державної адміністрації, виконавчого органу відповідної місцевої ради).
До витрат бюджету розвитку місцевих бюджетів належать:
1) погашення місцевого боргу;
2) капітальні видатки, включаючи капітальні трансферти іншим бюджетам;
3) внески органів влади Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування до статутного капіталу суб'єкта господарювання;
4) проведення експертної грошової оцінки земельної ділянки, що підлягає продажу відповідно до статті 128 Земельного кодексу України, за рахунок авансу, внесеного покупцем земельної ділянки;
5) підготовка земельних ділянок несільськогосподарського призначення або прав на них державної (до розмежування земель державної та комунальної власності) чи комунальної власності для продажу на земельних торгах та проведення таких торгів;
6) платежі, пов'язані з виконанням гарантійних зобов'язань Автономної Республіки Крим чи територіальної громади міста;
7) розроблення містобудівної документації на місцевому та регіональному рівнях.
Капітальні видатки бюджету розвитку спрямовуються на:
В нинішній час дохідна частина місцевих бюджетів формується за рахунок:
Перелік власних і закріплених доходів визначений у Бюджетному кодексі України на тривалу перспективу. Надходження власних доходів не враховуються під час визначення обсягів міжбюджетних трансфертів місцевим бюджетам, що сприяє заінтересованості органів місцевого самоврядування у нарощуванні доходної бази. Закріплені доходи місцевих бюджетів становлять основу для визначення податкової спроможності території, їх обсяги впливають на розміри бюджетних трансфертів, що надаються місцевим бюджетам з Державного бюджету України.
Власні доходи — це доходи, які належать місцевому органу влади, формуються на підвідомчій йому території на основі рішень цього органу. До власних доходів відносяться місцеві податки і збори, платежі, що встановлюються місцевими органами влади, доходи комунальних підприємств, доходи від майна, що належать місцевій владі, та деякі інші.
Закріпленими є доходи, які на довготривалій основі передаються до місцевих бюджетів у повному розмірі або у визначеній єдиній для усіх бюджетів частині. За своєю сутністю це загальнодержавні податки, збори або доходи, що традиційно формують дохідну частину місцевих бюджетів. Це – податок з доходів фізичних осіб, державне мито, плата за ліцензії та торгові патенти тощо.
Джерела доходів місцевих бюджетів розмежовуються на такі, що враховуються та не враховуються при визначенні обсягів міжбюджетних трансфертів.
До доходів, що закріплюються за бюджетами місцевого самоврядування, і враховується при визначенні об’ємів міжбюджетних трансфертів, відносяться наступні податки і збори (обов’язкові платежі):
1) податок на доходи фізичних осіб у частині, визначеній статтею 65 цього Кодексу;
2) 50 відсотків збору за спеціальне використання лісових ресурсів в частині деревини, заготовленої в порядку рубок головного користування, що зараховується до міських бюджетів міст Києва та Севастополя;
3) 50 відсотків збору за спеціальне використання води (крім збору за спеціальне використання води водних об'єктів місцевого значення), що зараховується до міських бюджетів міст Києва та Севастополя користувачами води за місцем її забору;
4) 50 відсотків плати за користування надрами для видобування корисних копалин загальнодержавного значення (крім плати за користування надрами для видобування нафти, природного газу та газового конденсату), що зараховується до міських бюджетів міст Києва та Севастополя;
5) реєстраційний збір за проведення державної реєстрації юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців, що справляється виконавчими органами відповідних місцевих рад;
6) державне мито в частині, що належить відповідним бюджетам.
До доходів загального фонду місцевих бюджетів, що не враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів, належать:
1) податок на прибуток підприємств та фінансових установ комунальної власності.
2) плата за користування надрами для видобування корисних копалин місцевого значення;
3) плата за землю, що зараховується до бюджетів місцевого самоврядування;
4) місцеві податки і збори (крім єдиного податку та податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки), що зараховуються до бюджетів місцевого самоврядування, включаючи збір за провадження деяких видів підприємницької діяльності (крім збору в частині провадження торговельної діяльності нафтопродуктами, скрапленим та стиснутим газом на стаціонарних, малогабаритних і пересувних автозаправних станціях, заправних пунктах);
5) фіксований сільськогосподарський податок, що зараховується до бюджетів місцевого самоврядування;
6) плата за розміщення тимчасово вільних коштів місцевих бюджетів (крім коштів, отриманих вищими та професійно-технічними навчальними закладами від розміщення на депозитах тимчасово вільних бюджетних коштів, отриманих за надання платних послуг, якщо таким закладам законом надано відповідне право);
7) плата за ліцензії на певні види господарської діяльності та сертифікати, що видаються Радою міністрів Автономної Республіки Крим, обласними і районними державними адміністраціями, виконавчими органами відповідних місцевих рад, яка зараховується відповідно до бюджету Автономної Республіки Крим, обласних і районних бюджетів, бюджетів місцевого самоврядування;
8) штрафні санкції за порушення законодавства про патентування;
9) надходження від орендної плати за користування майновим комплексом та іншим майном, що перебуває в комунальній власності;
10) концесійні платежі щодо об'єктів комунальної власності (крім платежів, визначенихпунктом 5 частини другої цієї статті);
11) інші доходи, що підлягають зарахуванню до місцевих бюджетів відповідно до законодавства та є такими, що не враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів.
Міжбюджетні трансферти — це кошти, які безоплатно і безповоротно передаються з одного бюджету до іншого. У Державному бюджеті України можуть передбачатися наступні трансферти місцевим бюджетам:
Існують такі види міжбюджетних трансфертів:
У Державному бюджеті України можуть передбачатися такі міжбюджетні трансферти місцевим бюджетам:
У Державному бюджеті України затверджується обсяг дотації вирівнювання і субвенцій окремо для бюджету АРК, кожного з обласних бюджетів, бюджетів міст Києва і Севастополя, міст республіканського підпорядкування АРК, міст обласного значення та районних бюджетів. Окремо затверджуються обсяги коштів, які передаються до Державного бюджету України з місцевих бюджетів.
Об'єм дотацій вирівнювання з Державного бюджету, які надаються бюджету АРК, обласним бюджетам, бюджетам м. Києва і Севастополя, бюджетам міст республіканського (АРК) і обласного значення і бюджетам районів, або коштів, які передаються з цих бюджетів до Державного бюджету (Ті), визначається по загальному фонду бюджету адміністративно-територіальної одиниці як різниця між розрахунковим об'ємом витрат (Vі) і прогнозним показником об'єму доходів (корзини доходів), які акумулюються на її території (Dі) із застосуванням коефіцієнта вирівнювання (ai) за єдиним типом формули:
Ті = аi (Vі –Dі).
Впровадження формульного порядку розподілу об'ємів міжбюджетних трансфертів сприяє вдосконаленню процесу підготовки місцевих бюджетів, підвищенню прозорості бюджетних рішень, забезпеченню автономності місцевих витрат, справедливості розподілу бюджетних коштів і стимулюванню економії місцевих витрат і мобілізації доходів.
Видатки місцевих бюджетів — це економічні відносини, які ви-ипкають у зв'язку з розподілом централізованих коштів та децентралізованих коштів, які є власністю місцевих органів влади.
Бюджетним кодексом передбачені критерії розмежування видів видатків між місцевими бюджетами. Таке розмежування здійснюється на основі принципу субсидіарності з урахуванням критеріїв повноти надання послуги і наближення її до безпосереднього споживача. Згідно цим критеріям види видатків діляться на наступні групи:
1) перша група – видатки на фінансування бюджетних установ і заходів, які забезпечують необхідне першочергове надання соціальних послуг, гарантованих державою, і які розташовані найближче до споживачів (здійснюються з бюджетів сів, селищ, міст і їх об’єднань);
2) друга група – видатки на фінансування бюджетних установ і заходів, що забезпечують надання основних соціальних послуг, гарантованих державою для всіх громадян України (здійснюються з бюджетів міст республіканського АРК і міст обласного значення, а також районних бюджетів);
3) третя група – видатки на фінансування бюджетних установ і заходів, що забезпечують гарантовані державою соціальні послуги для окремих категорій громадян, або фінансування програм, потреба в яких існує у всіх регіонах України (здійснюються з бюджету АРК і обласних бюджетів).
З бюджетів міст Києва і Севастополя здійснюються витрати всіх трьох груп.
Видатки місцевих бюджетів в Україні можна згрупувати за такими цілями:
В Україні видатки місцевих бюджетів включають бюджетні призначення, встановлені рішенням про місцевий бюджет, на конкретні цілі, пов’язані з реалізацією програм, перелік яких визначений Бюджетним кодексом.
Розмежування доходів і видатків між окремими бюджетами починається з розподілу видатків, в основі якого лежить визначення функціональних повноважень між окремими рівнями державної влади і управління.
Функціональні повноваження поділяються на:
• власні повноваження;
• делеговані повноваження;
• неделеговані повноваження.
Видатки на здійснення неделегованих повноважень — це видатки на забезпечення конституційного ладу в державі, державного суверенітету та інші видатки, які не можуть бути передані на виконання місцевого самоврядування. Такі видатки здійснюються за рахунок коштів Державного бюджету України. До видатків на виконання неделегованих повноважень належать видатки на державне управління, законодавчу і виконавчу владу, утримання Секретаріату Президента, судову владу, міжнародну діяльність, фундаментальні і прикладні дослідження, національну оборону, правоохоронну діяльність, державні програми підтримки пріоритетних галузей економіки, засобів масової інформації, розвитку транспорту і зв'язку, загальнодержавні інвестиційні проекти, державні програми ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи; створення і поповнення державних запасів, обслуговування державного боргу, проведення загальнодержавних виборів та референдумів, інші програми загальнодержавного значення.
Видатки на здійснення делегованих повноважень — це видатки, які визначаються функціями держави та можуть бути передані на виконання місцевому самоврядуванню. Такі видатки здійснюються за рахунок коштів місцевих бюджетів і бюджетних трансфертів. Розмежування видів видатків за делегованими повноваженнями між місцевими бюджетами відбувається на основі принципу субсидіарності, з урахуванням критеріїв повноти надання послуг і наближення їх до безпосереднього споживача.
Видатки на здійснення власних повноважень — це видатки на реалізацію прав, обов'язків та функцій місцевого самоврядування, які мають місцевий характер. Такі видатки виконуються за рахунок коштів місцевих бюджетів.
Бюджетним кодексом передбачені критерії розмежування видів видатків між місцевими бюджетами. Таке розмежування здійснюється на основі принципу субсидіарності з урахуванням критеріїв повноти надання послуги і наближення її до безпосереднього споживача. Згідно цим критеріям види видатків діляться на наступні групи:
1) перша група – видатки на фінансування бюджетних установ і заходів, які забезпечують необхідне першочергове надання соціальних послуг, гарантованих державою, і які розташовані найближче до споживачів (здійснюються з бюджетів сів, селищ, міст і їх об’єднань);
2) друга група – видатки на фінансування бюджетних установ і заходів, що забезпечують надання основних соціальних послуг, гарантованих державою для всіх громадян України (здійснюються з бюджетів міст республіканського АРК і міст обласного значення, а також районних бюджетів);
3) третя група – видатки на фінансування бюджетних установ і заходів, що забезпечують гарантовані державою соціальні послуги для окремих категорій громадян, або фінансування програм, потреба в яких існує у всіх регіонах України (здійснюються з бюджету АРК і обласних бюджетів).
З бюджетів міст Києва і Севастополя здійснюються витрати всіх трьох груп.
Можна виділити наступні концепції збалансування бюджету:
1) на щорічній основі — передбачає оперативне державне регулювання доходів і видатків на основі заходів: збільшення податкових надходжень шляхом впровадження нової податкової політики або скорочення державних видатків, а також застосування цих заходів одночасно, призводить до нестабільності в економіці та бізнесі;
2) на циклічній основі — уряд розробляє і впроваджує антици-клічну політику: бюджетний профіцит, отриманий на стадії піднесення, використовується на покриття дефіциту, що накопичився за період спаду. Ключова проблема цієї концепції полягає в тому, що періоди піднесення і спаду можуть бути різними за глибиною та тривалістю;
3) концепція функціональних фінансів — держава повинна турбуватись не про збалансованість бюджету, а про макроеко помічну стабільність.
ТЕМА: ФІНАНСИ СУБ’ЄКТІВ ГОСПОДАРЮВАННЯ
Поняття суб'єкта господарювання
1. Суб'єктами господарювання визнаються учасники
господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність,
реалізуючи господарську компетенцію (сукупність господарських прав
та обов'язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність
за своїми зобов'язаннями в межах цього майна, крім випадків,
передбачених законодавством.
Суб'єктами господарювання є:
1) господарські організації - юридичні особи, створені
відповідно до Цивільного кодексу України, державні,
комунальні та інші підприємства, створені відповідно до цього
Кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську
діяльність та зареєстровані в установленому законом порядку;
2) громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які
здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до
закону як підприємці.
Суб'єкти господарювання реалізують свою господарську
компетенцію на основі права власності, права господарського
відання, права оперативного управління відповідно до визначення
цієї компетенції у цьому Кодексі та інших законах.
Суб'єкти господарювання - господарські організації, які
діють на основі права власності, права господарського відання чи
оперативного управління, мають статус юридичної особи, що
визначається цивільним законодавством та цим Кодексом.
Види та організаційні форми підприємств
Залежно від форм власності, передбачених законом, в
Україні можуть діяти підприємства таких видів:
В Україні можуть діяти також інші види підприємств,
передбачені законом.
У разі якщо в статутному капіталі підприємства іноземна
інвестиція становить не менш як десять відсотків, воно визнається
підприємством з іноземними інвестиціями. Підприємство, в
статутному капіталі якого іноземна інвестиція становить сто
відсотків, вважається іноземним підприємством.
Залежно від способу утворення (заснування) та формування
статутного капіталу в Україні діють підприємства унітарні та
корпоративні.
4. Унітарне підприємство створюється одним засновником, який
виділяє необхідне для того майно, формує відповідно до закону
статутний капітал, не поділений на частки (паї), затверджує
статут, розподіляє доходи, безпосередньо або через керівника, який
ним призначається, керує підприємством і формує його трудовий
колектив на засадах трудового найму, вирішує питання реорганізації
та ліквідації підприємства. Унітарними є підприємства державні,
комунальні, підприємства, засновані на власності об'єднання
громадян, релігійної організації або на приватній власності
засновника.
Корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома
або більше засновниками за їх спільним рішенням (договором), діє
на основі об'єднання майна та/або підприємницької чи трудової
діяльності засновників (учасників), їх спільного управління
справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через органи,
що ними створюються, участі засновників (учасників) у розподілі
доходів та ризиків підприємства. Корпоративними є кооперативні
підприємства, підприємства, що створюються у формі господарського
товариства, а також інші підприємства, в тому числі засновані на
приватній власності двох або більше осіб.
Види господарських товариств
До господарських товариств належать: акціонерні
товариства, товариства з обмеженою відповідальністю, товариства з
додатковою відповідальністю, повні товариства, командитні
товариства.
Акціонерним товариством є господарське товариство, яке має
статутний капітал, поділений на визначену кількість акцій
однакової номінальної вартості, і несе відповідальність за
зобов'язаннями тільки майном товариства, а акціонери несуть ризик
збитків, пов'язаних із діяльністю товариства, в межах вартості
належних їм акцій.
Товариством з обмеженою відповідальністю є господарське
товариство, що має статутний капітал, поділений на частки, розмір
яких визначається установчими документами, і несе відповідальність
за своїми зобов'язаннями тільки своїм майном. Учасники товариства,
які повністю сплатили свої вклади, несуть ризик збитків,
пов'язаних з діяльністю товариства, у межах своїх вкладів.
Товариством з додатковою відповідальністю є господарське
товариство, статутний капітал якого поділений на частки визначених
установчими документами розмірів і яке несе відповідальність за
своїми зобов'язаннями власним майном, а в разі його недостатності
учасники цього товариства несуть додаткову солідарну
відповідальність у визначеному установчими документами однаково
кратному розмірі до вкладу кожного з учасників.
Повним товариством є господарське товариство, всі учасники
якого відповідно до укладеного між ними договору здійснюють
підприємницьку діяльність від імені товариства і несуть додаткову
солідарну відповідальність за зобов'язаннями товариства усім своїм
майном.
Командитним товариством є господарське товариство, в якому
один або декілька учасників здійснюють від імені товариства
підприємницьку діяльність і несуть за його зобов'язаннями
додаткову солідарну відповідальність усім своїм майном, на яке за
законом може бути звернено стягнення (повні учасники), а інші
учасники присутні в діяльності товариства лише своїми
вкладами (вкладники).
Учасниками повного товариства, повними учасниками
командитного товариства можуть бути лише особи, зареєстровані як
суб'єкти підприємництва.
Організаційно-правові форми об'єднань підприємств
Господарські об'єднання утворюються як асоціації,
корпорації, консорціуми, концерни, інші об'єднання підприємств,
передбачені законом.
Асоціація - договірне об'єднання, створене з метою
постійної координації господарської діяльності підприємств, що
об'єдналися, шляхом централізації однієї або кількох виробничих та
управлінських функцій, розвитку спеціалізації і кооперації
виробництва, організації спільних виробництв на основі об'єднання
учасниками фінансових та матеріальних ресурсів для задоволення
переважно господарських потреб учасників асоціації. У статуті
асоціації повинно бути зазначено, що вона є господарською
асоціацією. Асоціація не має права втручатися у господарську
діяльність підприємств - учасників асоціації. За рішенням
учасників асоціація може бути уповноважена представляти їх
інтереси у відносинах з органами влади, іншими підприємствами та
організаціями.
Корпорацією визнається договірне об'єднання, створене на
основі поєднання виробничих, наукових і комерційних інтересів
підприємств, що об'єдналися, з делегуванням ними окремих
повноважень централізованого регулювання діяльності кожного з
учасників органам управління корпорації.
Консорціум - тимчасове статутне об'єднання підприємств для
досягнення його учасниками певної спільної господарської мети
(реалізації цільових програм, науково-технічних, будівельних
проектів тощо). Консорціум використовує кошти, якими його
наділяють учасники, централізовані ресурси, виділені на
фінансування відповідної програми, а також кошти, що надходять з
інших джерел, в порядку, визначеному його статутом. У разі
досягнення мети його створення консорціум припиняє свою
діяльність.
Концерном визнається статутне об'єднання підприємств, а
також інших організацій, на основі їх фінансової залежності від
одного або групи учасників об'єднання, з централізацією функцій
науково-технічного і виробничого розвитку, інвестиційної,
фінансової, зовнішньоекономічної та іншої діяльності. Учасники
концерну наділяють його частиною своїх повноважень, у тому числі
правом представляти їх інтереси у відносинах з органами влади,
іншими підприємствами та організаціями. Учасники концерну не
можуть бути одночасно учасниками іншого концерну.
Державні і комунальні господарські об'єднання утворюються
переважно у формі корпорації або концерну, незалежно від
найменування об'єднання (комбінат, трест тощо).
Принципи функціонування фінансів підприємств єдині для всіх видів суб’єктів господарювання. Проте існують певні відмінності в організації фінансів, у формуванні статутного фонду (капіталу), структурі джерел фінансових ресурсів, розподілі і використанні отриманого прибутку, у взаєморозрахунках з бюджетом . Ці відмінності пов’язані з формою власності, видом діяльності, технологічними особливостями процесу виробництва товарів, виконання робіт і надання послуг.
3. Фінансові ресурси та грошові надходження підприємств.
Грошові надходження — це сума грошових коштів, які мають надійти чи надійшли від усіх видів діяльності до каси підприємства або на його рахунки.
Грошові надходження підприємств формуються у розрізі видів діяльності:
1. Грошові надходження від звичайної діяльності:
1.1) грошові надходження від операційної діяльності:
- від основної діяльності — дохід від реалізації продукції, товарів, робіт, послуг;
- від іншої операційної діяльності — надходження у вигляді позитивних курсових різниць; одержані штрафи, неустойки, пені; відшкодування раніше списаних активів; списання кредиторської заборгованості; одержані субсидії, гранти;
1.2) грошові надходження від іншої діяльності:
- від інвестиційної діяльності — надходження від продажу акцій або боргових зобов'язань та часток у капіталі інших підприємств; від продажу нематеріальних активів, довгострокових фінансових інвестицій; від продажу дочірніх підприємств та господарських одиниць; грошові надходження у вигляді відсотків, дивідендів як результат придбаних акцій або боргових зобов'язань та часток у капіталі інших підприємств;
- від фінансової діяльності — надходження від продажу акцій, що призводять до збільшення власного капіталу підприємств; надходження коштів в результаті утворення боргових зобов'язань (позик, векселів, облігацій, інших зобов'язань, не пов'язаних з операційною діяльністю);
2. Грошові надходження від надзвичайної діяльності — надходження коштів, пов'язані із надзвичайними подіями (страхові відшкодування, кошти з резервних фондів).
Грошові фонди — це частина грошових коштів, які мають цільове спрямування. До грошових фондів належать:
- статутний капітал (фонд) — сукупність коштів засновників, необхідна для функціонування, а також майнові права, що мають грошову оцінку, виступає основним джерелом власних коштів підприємства: на основі статутного капіталу формується основний і оборотний капітал;
- резервний фонд — утворюється на підприємстві за рахунок відрахувань від прибутку, використовується для покриття збитків, подолання тимчасових фінансових ускладнень (повинен складати не менш як 25,0% статутного фонду, щорічно відраховується не менш як 5,0% від розміру прибутку);
- фонд розвитку виробництва — концентрує кошти, які використовуються для розвитку виробництва;
- фонд оплати праці — формується на підприємстві для грошових виплат працівникам за виконану роботу;
- амортизаційний фонд — утворюється в процесі використання основних засобів і нематеріальних активів за рахунок амортизаційних відрахувань;
- фонд для виплати дивідендів — утворюється на акціонерних підприємствах один раз на рік для виплати акціонерам дивідендів за акціями;
В процесі здійснення підприємницької діяльності підприємства формуються його доходи, витрати і фінансові результати.
Доходи підприємства включають:
Дохід (виручка) від реалізації продукції (товарів, робіт, послуг) – це загальний дохід, виручка від реалізації продукції без урахування наданих знижок, повернення проданих товарів і непрямих податків.
Інші операційні доходи включають доходи від операційної діяльності, окрім доходу від реалізації продукції. До них відносяться:
Дохід від участі в капіталі відображає доходи, отримані від інвестицій в асоційовані, дочірні або сумісні підприємства. Вони є збільшенням частки інвестора в чистих активах об’єкту інвестування (в результаті отримання асоційованим, дочірнім або спільним підприємством прибутку або зростання їх власного капіталу).
Інші фінансові доходи включають доходи, що виникають в процесі здійснення фінансової діяльності підприємства. До них відносяться:
Надзвичайні доходи підприємства – це доходи, які поступають в умовах надзвичайних подій (стихійних лих, пожеж, техногенних катастроф і ін.) Вони включають:
Здійснення діяльності підприємства передбачає здійснення різноманітних витрат.
Структура витрат підприємства включає:
Всі грошові витрати підприємства по своєму економічному змісту і призначенню поділяються на три самостійні групи:
Виробнича і фінансова діяльність підприємств починається з формування фінансових ресурсів.
ФІНАНСОВІ РЕСУРСИ
Фінансові ресурси підприємства - це грошові доходи і надходження, що знаходяться у розпорядженні суб’єкта господарювання і призначені для виконання фінансових зобов’язань, здійснення витрат по розширеному відтворенню і економічному стимулюванню працівників.
Формування фінансових ресурсів здійснюється за рахунок власних і прирівняних до них засобів, мобілізації ресурсів на фінансовому ринку і надходження грошових коштів від фінансово-банківської системи.
Залежно від джерел формування фінансові ресурси підприємства поділяються на:
По праву власності фінансові ресурси поділяються на:
Розглянемо більш детально фінансові ресурси підприємств.
Первинне формування фінансових ресурсів відбувається у момент створення підприємства, коли утворюється статутний капітал.
Основними власними джерелами фінансових ресурсів на підприємствах, що діють, є прибуток (від основної і інших видів діяльності) і амортизаційні відрахування.
Прибуток і амортизаційні відрахування є результатом кругообігу засобів, вкладених у виробництво. Оптимальне використання амортизаційних відрахувань і прибутку за цільовим призначенням дозволяє відновити виробництво продукції на розширеній основі.
В процесі своєї діяльності підприємство може додатково залучати фінансові ресурси:
Залучені фінансові ресурси по характеру використання наближаються до власних, оскільки після їх надходження вони переходять в розпорядження підприємства. Разом з тим існують деякі обмеження в їх використанні, тому що такі засоби мають в основному цільовий характер.
Бюджетні асигнування можуть надаватися підприємствам (як правило, державним) в таких формах:
Бюджетні інвестиції – це виділення коштів з державного або місцевого бюджетів на розвиток виробництва, перш за все у вигляді капітальних вкладень. Вони спрямовуються в пріоритетні галузі і проекти, які визначають розвиток економіки країни в цілому.
Державні дотації – це виділення коштів з бюджету на покриття збитків підприємства, як правило, у разі, коли збитковість є наслідком певної політики держави, наприклад, цінової.
Державні субсидії – це виділення коштів з бюджету суб’єктам підприємницької діяльності на вирішення певних завдань в межах різного роду державних програм.
Надходження з державних цільових фондів за своїм змістом ідентичні бюджетним асигнуванням.
До позикових фінансових ресурсів відносяться:
1) банківський кредит. Його необхідність визначається характером кругообігу основних і оборотних засобів, коли з’являється потреба в позикових коштах, які запозичуються на певний час і на поворотній основі.
2) бюджетний кредит, який діє на тих самих принципах, що і банківський.
3) комерційний кредит – це придбання товарів або отримання послуг з відстроченням їх оплати. Така угода оформляється спеціальним борговим зобов’язанням – комерційним векселем.
Кредитування на відміну від бюджетних асигнувань здійснюється з використанням принципів поворотності, терміновості, платності, забезпеченості.
Перехід на ринкові умови господарювання вимагає нових підходів до формування фінансових ресурсів підприємств. В даний час значно скорочуються об’єми фінансових ресурсів, що поступають від галузевих структур, об’єми бюджетних субсидій. Зростає значення прибутку, амортизаційних відрахувань і позикових засобів у формуванні фінансових ресурсів підприємств.
Значні фінансові ресурси, особливо по новостворюваних підприємствах, підприємствах, що реконструюються, можуть бути мобілізовані на фінансовому ринку. Формами їх мобілізації є: продаж акцій, облігацій і інших видів цінних паперів, що випускаються даним підприємством, кредитні інвестиції.
Використання фінансових ресурсів здійснюється підприємством по багатьом напрямам, головними з яких є:
Залежно від форми власності підприємства поділяються на державні, комунальні, колективні і приватні.
На підприємствах державної форми власності при їх створенні використовуються бюджетні кошти. Держава є власником цих коштів і лише тимчасово передає право володіння і розпоряджання ними керівництву підприємства, з яким оформлює відповідний контракт.
В той же час, в умовах ринку для підприємств навіть державної форми власності значно скорочуються бюджетні асигнування на різні цілі. З іншого боку, у багатьох підприємств з’являються такі джерела фінансових ресурсів, як дивіденди і відсотки по цінних паперах, прибуток від участі в діяльності інших підприємств, прибуток від проведення операцій з валютою і валютними цінностями тощо. Державні підприємства як джерело фінансових ресурсів можуть використовувати банківський кредит, державні дотації тощо.
Прибуток, отриманий в результаті діяльності державного підприємства, є власністю держави і використовується відповідно до чинного законодавства. Держава може застосовувати і інші форми регулювання діяльності підприємств державної і комунальної власності: оподаткування, надання державних кредитів, передача майна в оренду, залучення до виконання державних програм і інші. Організація фінансів підприємств недержавної форми власності характеризується великими можливостями щодо формування і використання фінансових ресурсів. Вони можуть залучати засоби засновників підприємства шляхом випуску акцій, як пайові внески, спонсорські кошти, фінансову допомогу, як держави, так і недержавних фінансових інститутів. Результат господарської діяльності (сума отриманого прибутку) є власністю акціонерів або засновників підприємства. Після сплати податків, прибуток використовується відповідно до рішень власників підприємства.
Основною формою господарювання в ринковій економіці є акціонерне товариство. Окрім акціонерних товариств, підприємства можуть створюватися у формі ТОВ, ТДВ, командитних, повних, кооперативних.
Акціонерне товариство – це організаційно-правова форма об’єднання, створена на основі добровільної угоди юридичних і фізичних осіб, які об’єднали свої фінансові і матеріальні ресурси і випустили в обіг акції з метою отримання прибутку.
Акціонерне товариство має повну господарську самостійність у виробництві і розподілі продукції, в оплаті праці своїх працівників, у встановленні цін, в порядку розподілу і використання чистого прибутку тощо.
Акціонерні товариства можуть бути публічними та приватними.
За рахунок створеного статутного капіталу в акціонерних товариствах створюються основні і оборотні активи - матеріальна основа процесу виробництва.
Здійснюючи свою діяльність, акціонерне товариство проводить певні витрати, отримує виручку і прибуток. Прибуток розраховується так само, як і на підприємствах інших форм власності - у вигляді різниці між виручкою від продажу продукції (робіт, послуг) і проведеними витратами. Якщо ж витрати перевищують суму виручки (без відповідних податків), товариство зазнає збитки.
Отриманий прибуток використовується в першу чергу на сплату встановлених податків і платежів до бюджету. Прибуток, що залишився, вважається чистим і розподіляється по розсуду акціонерного товариства. Частина чистого прибутку може спрямовуватись на виплату дивідендів акціонерам, на поповнення статутного фонду, до резервного фонду тощо. Розміри відрахувань від чистого прибутку по вказаних напрямах встановлюються загальними зборами акціонерів товариства.
Особливості організації фінансів визначаються також характером виробництва, тобто технологічними особливостями виробництва, тривалістю виробничого циклу, залежністю виробництва від природних або кліматичних умов. Різна фондомісткість і матеріаломісткість деяких видів виробництва визначає структуру витрат на виробництво і реалізацію продукції, співвідношення основних фондів і оборотних коштів, а це, у свою чергу, визначає різні потреби у фінансових ресурсах. На підприємствах з тривалим виробничим циклом (суднобудування, літакобудування), а також з сезонним характером виробництва (сільське господарство) виникає потреба в додаткових фінансових ресурсах, що обумовлює залучення коштів у формі банківського кредиту.
Особливості виробничого процесу в деяких видах підприємницьких структур впливають на швидкість обороту фінансових ресурсів, структуру грошових фондів, обслуговуючих цей процес, на взаємини підприємницьких структур з бюджетом і державними цільовими фондами.
Дещо інший характер мають фінанси установ і організацій соціальної сфери. Установи, які фінансуються з бюджету (школи, лікарні, поліклініки, установи культури, дитячі дошкільні установи, державні органи влади і управління і ін.), називаються бюджетними. Їх фінансова діяльність пов’язана з кошторисним фінансуванням, яке полягає в забезпеченні витрат за рахунок зовнішнього фінансування. Як метод організації фінансової діяльності кошторисне фінансування застосовується в тих сферах, де важко забезпечити самоокупність і прибутковість. В окремих випадках в межах одного підприємства або організації може застосовуватися одночасно кошторисне фінансування і комерційна діяльність. Наприклад, в державних вищих навчальних закладах навчання студентів здійснюється за рахунок бюджетних асигнувань і на платній основі.
Добровільні громадські формування, об’єднуючі громадян на основі єдності інтересів, захоплень тощо, є некомерційними організаціями.
Вони створюються для задоволення і захисту соціальних, економічних, творчих, вікових, національно-культурних, спортивних і інших спільних інтересів громадян. Найбільш масовими і популярними серед громадських організацій є політичні партії, професійні союзи, спілки діячів мистецтв, спортивні спілки тощо.
Доходи громадських організацій формуються в більшості за рахунок вступних і членських внесків, надходжень від комерційних структур, які належать таким організаціям, від проведення платних заходів, добровільних і спонсорських пожертвувань фізичних і юридичних осіб.
Добровільні пожертвування надаються неприбутковим організаціям, доходи яких формуються виключно з добровільних пожертвувань або з бюджетних асигнувань. Вимоги цільового використання пожертвувань ставляться тільки при проведенні екологічної, оздоровчої, культурної, освітньої, релігійної, наукової і добродійної діяльності.
Для політичних партій встановлені деякі обмеження. Зокрема, створені ними установи і організації, можуть належати тільки до засобів масової інформації, а комерційна діяльність повинна бути пов’язана з продажем суспільно-політичної літератури, продукції з власною символікою, проведенням фестивалів, свят, виставок, лекцій тощо.
Політичним партіям заборонено отримання коштів і майна від:
Витрати громадських формувань пов’язані з необхідністю фінансування витрат на здійснення статутної діяльності і її розвиток, на оплату праці штатного управлінського апарату, адміністративно-господарських витрати, проведення культурно-масових заходів тощо.
Оскільки громадські організації – це некомерційні організації, вони не сплачують податок на прибуток. Їх діяльність регламентується виключно власним статутом.
Професійні союзи - найбільш чисельні самодіяльні громадські організації. Метою їх діяльності є захист інтересів і прав громадян, об’єднаних за професійною ознакою.
Діяльність профспілкових організацій забезпечується за рахунок:
Профспілкові організації мають право зберігати вільні кошти в установах банків, мати власність у вигляді будівель, готелів і ін. майна.
Кошти, що поступають первинним профспілковим організаціям, витрачаються відповідно до кошторису на:
Професійні союзи не є платниками податків, а підлеглі їм комерційні організації сплачують їх на загальних підставах.
Однією з форм реалізації і розвитку добродійної діяльності в сучасних умовах є створення доброчинних фондів. Головною метою їх функціонування є здійснення доброчинної діяльності на користь суспільства або окремих категорій громадян.
Доброчинна діяльність в Україні здійснюється в таких напрямах:
Кожен фонд є юридичною особою. Держава не втручається в діяльність доброчинних фондів.
Залежно від статуту доброчинні фонди поділяються на державні і місцеві. Фонди можуть мати у власності засоби, майно, майнові права, необхідні для здійснення статутної діяльності.
Особливістю фінансів доброчинних фондів є те, що в джерелах формування їх коштів, переважають добровільні пожертвування і спонсорські внески. Держава може надавати їм допомогу і додаткові пільги.
Доходи доброчинних фондів формуються за рахунок:
Кошти доброчинних фондів витрачаються:
В Україні до доброчинних фондів відносяться такі фонди як «Україна дітям», «Відродження», «Сімейний круг» тощо.
ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
У фінансовій системі держави чільне місце займає фінансовий ринок як важлива сфера фінансових відносин, яка сприяє ефективному функціонуванню інших сфер і ланок фінансової системи країни.
За допомогою фінансового ринку, як правило, мобілізуються і використовуються тимчасово вільні фінансові ресурси або ресурси, що мали обумовлене раніше цільове призначення. Об’єктивною передумовою функціонування фінансового ринку є незбіг потреби у фінансових ресурсах з джерелами її задоволення. Тобто, кошти можуть бути в наявності в одних власників, а інвестиційні потреби виникають у інших. Саме фінансовий ринок виступає посередником руху коштів від їх власників до користувачів. Він являє собою особливу форму організації руху грошових коштів в економіці країни і має своїм призначенням забезпечення умов для залучення необхідних коштів державою, суб’єктами господарювання і фізичними особами, а також продажу ними тимчасово вільних ресурсів.
Фінансовий ринок, таким чином, з одного боку, є складовою частиною фінансової системи суспільства, формою її функціонування, а з іншого боку, фінансовий ринок є складовою частиною ринкової економіки в цілому. Його можна розглядати за економічною сутністю і в організаційному плані.
За економічною сутністю фінансовий ринок - сукупність економічних відносин, які виникають між його учасниками при формуванні попиту і пропозиції на специфічні фінансові послуги, пов’язані з купівлею-продажем фінансових активів, які знаходяться у власності економічних суб’єктів національної, регіональної та світової економіки.
В організаційному плані фінансовий ринок- сукупність фінансових інституцій, які спрямовують потік грошових коштів від власників до позичальників, і навпаки. До таких інституцій належать банківські установи, валютні та фондові біржі, інвестиційні фонди, недержавні пенсійні фонди, страхові компанії, позабіржові торговельні системи, розрахунково-клірингові організації, депозитарії тощо.
Отже, основною метою функціонування фінансового ринку є акумулювання та ефективне розміщення тимчасово вільних коштів від суб’єктів, які їх заощадили, до суб’єктів, які мають потребу в таких коштах. При цьому, як правило, кошти спрямовуються від тих, хто не має можливості їх ефективного використати, до тих, хто використовує їх продуктивно.
Передача в користування капіталу відбувається через продаж фінансових активів, які відображають права на отримання доходу на вкладений капітал. Тому можна також стверджувати, що фінансовий ринок – система економіко-правових відносин, пов’язаних із випуском та обігом (купівлею-продажем) фінансових активів. Обов’язковими атрибутами фінансового ринку є чіткі правила торгівлі, наявність професійних учасників ринку та розвинута інфраструктура. Фінансовий ринок може успішно розвиватися і функціонувати лише в ринкових умовах. Розвинуті фінансові ринки стимулюють і посилюють фінансові потоки в економіці та зменшують суспільні витрати, у тому числі витрати кожного з учасників ринку.
Передумовами становлення фінансового ринку в Україні стали:
Сутність фінансового ринку проявляється у його функціях. У сучасних умовах фінансовий ринок виконує такі основні функції:
Держава в особі уповноважених органів влади і управління здійснює регулювання фінансового ринку. Таке регулювання полягає в здійсненні комплексних заходів щодо упорядкування, контролю, нагляду за ринком та запобігання зловживанням і порушенням у цій сфері. Воно має забезпечувати однакові права й однаковий доступ до ринку всіх його суб’єктів, максимальну прозорість ринку, конкуренне середовище, не допускаючи монополізації ринку.
До органів, що здійснюють регулювання фінансового ринку в Україні, належать:
На Нацкомфінпослуг покладені функції державного регулювання і нагляду за діяльністю страхових компаній та страхових брокерів, установ недержавного пенсійного забезпечення, довірчих товариств, кредитних спілок, лізингових та факторингових компаній, кредитно-гарантійних установ, ломбардів та інших учасників ринків фінансових послуг. Комісії доручено встановити порядок реєстрації, здійснювати реєстрацію і вести державний реєстр фінансових установ. У структурі Комісії – п’ять департаментів: чотири з них наглядові (за страховим ринком, недержавними пенсійними фондами, фінансовими організаціями, небанківськими кредитними організаціями) і один методологічний.
Основними завданнями Національної комісії, що здійснює державне регулювання у сфері ринків фінансових послуг є:
Основні завдання Національної комісії з цінних паперів та фондового ринку такі:
Для сучасного економічного розвитку в світі характерним є посилення інтеграційних та глобалізаційних перетворень, активізація процесів трансформації фінансового середовища, зокрема стрімкий розвиток світового фінансового ринку, зміна його кон’юктури та структурної розгалуженості. Процес інтеграції фінансових ринків пов’язаний з тими процесами, які відбуваються на національних та міжнародних ринках.
Україна, як невід’ємна частина світового господарства, продовжує взаємодіяти з міжнародними фінансовими ринками. Для створення підгрунтя та моделювання власної структури фінансового ринку України відповідно до вимог загальносвітового розвитку, необхідне чітке знання структури кожного сегмента світового фінансового ринку, його інституційної будови та інструментарію. Це сприятиме ефективній роботі суб’єктів фінансового ринку України на міжнародній фінансовій арені.
2. Сегментація фінансового ринку
Фінансовий ринок на практиці характеризує обширну систему окремих видів фінансових ринків з різноманітними сегментами. Кожен з цих видів і сегментів обслуговує різних клієнтів, має певні зобов’язання, діє у різних регіонах та сферах господарського життя. Цей ринок оперує різноманітними фінансовими інструментами, обслуговується специфічними фінансовими інститутами, має досить розгалужену фінансову інфраструктуру.
Сегментація фінансового ринку – процес цілеспрямованого поділу його видів на індивідуальні сегменти залежно від характеру фінансових інструментів , які обертаються на ринку.
Виходячи з такого визначення, структура фінансового ринку матиме такий вигляд: кредитний ринок та ринок грошей, які можуть бути представлені як ринок позикового капіталу, ринок цінних паперів, валютний ринок, ринок дорогоцінних металів і каміння, ринок фінансових послуг. Кожен з виділених сегментів фінансового ринку, у свою чергу, можна розбити на окремі сектори (мікросегменти) залежно від критерію, покладеного в основу такого поділу.
Кожний сегмент фінансового ринку має свою характерну специфіку та особливості функціонування, власні правила укладання угод із фінансовими активами тощо. Причому один і той самий актив може бути товаром на декількох ринках. Наприклад, кредит у доларах є об’єктом діяльності грошового, кредитного і валютного ринків. Такий процес переливання фінансових ресурсів з одного виду фінансового ринку чи сегмента на інші називається сек’юритизацією.
Існує велика розгалуженість і різноманітність фінансового ринку. Це пов’язано з існуванням різних форм і методів торгівлі фінансовими активами, а також з існуванням різних видів фінансових активів. Тому існує велика кількість ознак, за якими можна класифікувати фінансовй ринок ( рис. 13.1). Найпоширенішими підходами до визначення структури фінансового ринку є такі.
За видами фінансових активів фінансовий ринок поділяють на:
За періодом обертання фінансових активів фінансовий ринок поділяють на:
За організаційними формами функціонування фінансовий ринок поділяють на такі види:
1. Організований (біржовий) ринок, який представлено системою фондових і валютних бірж. На ньому забезпечуються:
2. Неорганізований (позабіржовий) ринок, на якому здійснюється купівля-продаж фінансових інструментів і послуг, угоди за якими не реєструються . Цей ринок характеризується:
За регіональною ознакою фінансовий ринок поділяється на:
За швидкістю реалізації угод фінансовий ринок поділяють на:
За умовами обігу фінансових інструментів фінансовий ринок поділяють на:
Всі складові частини фінансового ринку знаходяться у тісному взаємозв’язку.
3. Характеристика інструментів фінансового ринку
Функціонування фінансового ринку здійснюється за допомогою фінансових інструментів. Основними інструментами на фінансовому ринку є готівкові гроші, банківські кредити, цінні папери.
Фінансові інструменти – різноманітні фінансові активи, які обертаються на ринку, є законними вимогами власників цих активів на отримання певного (як правило, грошового) доходу в майбутньому і за допомогою яких реалізуються операції на фінансовому ринку.
На окремих сегментах фінансового ринку обертаються різноманітні фінансові інструменти які можна класифікувати за багатьма ознаками.
Інструменти, які обслуговують фінансовий ринок, класифікують наступним чином.
За видами фінансових ринків:
За періодом обертання:
Кредитний ринок (ринок позикових капіталів)
Ринок цінних паперів (фондовий ринок)
Валютний ринок
Страховий ринок
Ринок золота
Ринок фінансових послуг
По видах фінансових активів, що обертаються
По періоду обертання фінансових активів
Ринок грошей
Ринок капіталу
За організаційними
формами
функціонування
Місцевий ринок
Регіональний ринок
Національний ринок
Світовий ринок
По регіональній ознаці
ФІНАНСОВИЙ РИНОК
По терміновості реалізації
операцій
Ринок з негайною реалізацією умов операції
Ринок з реалізацією умов операцій в майбутньому періоді
Організований (біржовий) ринок
Неорганізований (позабіржовий) ринок
За умовами обігу фінансових інструментів
Первинний ринок
Вторинний ринок
Рис.13.1. Класифікація фінансового ринку
За характером фінансових зобов’язань:
За пріоритетною значимістю:
За гарантованістю рівня дохідності:
За рівнем ризику:
Наведена класифікація фінансових інструментів відображає їх поділ за найбільш суттєвими загальними ознаками. Кожна з виділених груп фінансових інструментів, у свою чергу, класифікується за окремими специфічними ознаками, які відображають особливості їх випуску, обігу і погашення.
4. Суб’єкти фінансового ринку
Суб’єктами, тобто учасниками фінансового ринку можуть бути: трудові колективи, юридичні особи усіх форм власності, держава, групи громадян (партнерів) і дієздатні фізичні особи.
Класифікація суб’єктів фінансового ринку є досить складною і не завжди точно визначеною. Найбільш узагальнено класифікувати суб’єктів фінансового ринку можна за формою:
Одним із надзвичайно важливих суб’єктів фінансового ринку є домогосподарство. Саме домогосподарства перетворюють частину свого невикористаного доходу на заощадження і за наявності відповідного фінансового механізму вони можуть бути потужним джерелом економічного зростання країни. Заощадження населення здійснюються у формі накопичень у вигляді готівкових грошей чи вкладів в ощадних банках або для придбання цінних паперів.
До 70% населення країн з розвиненою ринковою економікою вкладають кошти у різноманітні фінансові активи. Населення цих країн може отримувати довгострокові кредити на придбання житла та інші цілі. В Україні практично немає довгострокового кредитування населення банківськими установами, лише близько 5% населення займається інвестуванням у цінні папери. Це свідчить про тривалий перехідний період з нестабільним та недостатньо розвиненим фінансовим ринком.
Інститути позафінансової сфери ( суб’єкти господарювання) – юридичні особи, що є резидентами певної держави і займаються виробництвом товарів та наданням послуг. Разом з іноземними учасниками ринку вони можуть бути або інвесторами, або емітентами, що розміщують власні фінансові активи на фінансовому ринку. До їх складу належать промислові та сільськогосподарські підприємства, орендні підприємства, малі підприємства, кооперативи, фермерські господарства, корпорації, асоціації, консорціуми, спільні підприємства, установи, організації тощо.
Для нефінансових інститутів основним джерелом фінансування їх діяльності , як правило, є банківські кредити, інші види позик, облігації та акції. Вітчизняні підприємницькі структури поки що мають обмежені можливості щодо залучення коштів на міжнародному ринку. На національному ринку вони, як правило, виступають позичальниками на кредитному ринку, а також емітентами акцій та векселів. Корпоративні облігації використовуються досить мало.
Активним учасником фінансового ринку є держава. На практиці часто складається така фінансова ситуація коли державні витрати перевищують державні доходи, тобто має місце бюджетний дефіцит. Він може покриватися за рахунок позик, що здійснюються на фінансовому ринку. Такі позики реалізуються шляхом продажу державою урядових облігацій та інших цінних паперів як фінансовим посередникам, так і безпосередньо підприємствам і домогосподарствам. Тобто на фінансовому ринку держава, в основному, є позичальником, розміщуючи на внутрішньому і зовнішньому ринках свої боргові зобов’язання. Коли у держави виникає надлишок фінансових ресурсів, вона може бути інвестором на фінансовому ринку, здійснюючи фінансову підтримку певних суб’єктів господарювання. Також держава виконує дуже важливу функцію - регулювання фінансового ринку. Вона впливає на поведінку учасників ринку за допомогою відповідних законів та нормативних актів і спрямовує розвиток ринку в заданому напрямі.
Класифікація суб’єктів фінансового ринку здійснюється також залежно від функцій які вони виконують. Професійних учасників фінансового ринку в залежності від принципових форм укладання ними угод поділяють на три групи:
Міжнародні фінанси почали формуватися багато тисячоліть тому з появою елементарних форм міжнародної торгівлі. Географічні відкриття призвели до появи так званих мінял та міняльних контор, які обмінювали іноземні монети на місцеві й були посередниками під час платежів. Найбільшого поширення такі операції набули у великих містах Італії, куди надходили товари і гроші з різних країн.
З розвитком товарно-грошових і фінансово-економічних відносин змінюються і удосконалюються міжнародні фінанси. Вони призначені ефективно обслуговувати міждержавний рух товарів і послуг, а також перерозподіл грошового капіталу між контрагентами світового фінансового ринку.
Отже виникнення і розвиток міжнародних фінансів зумовлено розвитком процесів міжнародної економічної інтеграції, що супроводжуються глобалізацією економічних зв’язків, широкомасштабним переміщенням капіталів, об’єднанням фінансових ресурсів у світовому масштабі.
Міжнародні фінанси – це категорія, яка відображує специфічні фінансові відносини, які мають під собою об’єктивну основу. Матеріальною основою міжнародних фінансів є міжнародні фінансові потоки, які складаються між країнами у вигляді:
а) грошових потоків – надходжень валютних коштів від експорту та імпорту товарів і послуг; ці потоки можуть відображати фінанси суб’єктів господарювання, однак оскільки вони належать різним країнам, то відображають рух грошових потоків між країнами;
б) потоків кредитних коштів, які також являються двохсторонніми: з одного боку, надання позики, а з іншого – її погашення і сплата відсотків;
в) операцій з цінними паперами і різними фінансовими інструментами;
г) зарубіжних інвестицій в основний і оборотний капітал;
д) перерозподілу частки національного доходу через бюджет у формі
допомоги бідним країнам та внесків держав до міжнародних
організацій тощо.
Таким чином, об’єктом міжнародних фінансів є потоки грошових коштів і пов’язані з ними фінансові відносини на світовому ринку. На базі даних потоків виникає рух фінансових ресурсів між країнами. Їх розподіл регулюється з одного боку, - валютним курсом а, з іншого, - митними тарифами і правилами.
Але сказаним не вичерпуються причини виникнення і використання фінансових ресурсів, що мають міжнародний характер. Фінансові ресурси також формуються і використовуються в процесі діяльності міжнародних фінансових інститутів і організацій. Ці інститути і організації являються наднаціональними надбудовами, виконують певні функції. Фінансове забезпечення їх здійснюється через відповідні фонди, які можуть бути або узагальненими (як, наприклад, бюджет ООН), або цільовими (під конкретні заходи і програми).
Фінансові ресурси цих інститутів і організацій формуються двома шляхами:
1) за рахунок внесків окремих країн;
2) шляхом надання кредитів урядам, їх повернення і сплати відсотків.
Об’єктивною основою становлення і розвитку міжнародних фінансів виступають закономірності міжнародного кругообігу функціонуючого капіталу, на одному полюсі якого виникають тимчасово вільні кошти, на іншому – постійно виникає попит на них.
Централізація певної частини фінансових ресурсів на світовому рівні забезпечує потреби світового господарства; економічними передумовами формування таких ресурсів являється розвиток торгівлі, кредиту, участь країн в реалізації міжнародних проектів і програм в різних галузях, наростання економічної інтеграції і глобалізації.
Теорія і набутий досвід підтверджують, що в умовах глобалізаційних процесів фінанси реструктуризуються не тільки за простором їх функціонування, а й за походженням суб’єктів, які умовно можна поділити на національно-державні та міжнародні. Так, національно-державні, як правило, функціонують у межах території однієї держави, не залучаючи іноземних суб’єктів, на основі національного законодавства і є виключно внутрішньо-національними. Міжнародні фінанси охоплюють міждержавні та транснаціональні фінансові відносини, для яких характерний іноземний елемент. До того ж, міжнародні фінанси є не лише результатом відносин держав як цілісних блоків. Вони передбачають співпрацю з метою раціонального розміщення внутрішніх ресурсів для вироблення й прийняття раціональних зовнішньоекономічних і політичних рішень. Міжнародні фінанси обслуговують, по-перше, економічні зв’язки між резидентами різних країн; по-друге, відносини країн світу з міжнародними та регіональними організаціями (ООН, ЄС); по-третє, операції урядів та резидентів різних країн на міжнародних фінансових ринках. Таким чином, національно-державні фінанси і міжнародні фінанси є двома діалектичними формами світових фінансів.
Міжнародні фінанси мають як видиму зовнішню форму вияву, так і внутрішній економічний зміст. Розкриваючи внутрішню змістовну сторону міжнародних фінансів, слід зазначити, що вони є складною багатоаспектною економічною категорією.
Як економічна категорія міжнародні фінанси – це сукупність відносин, опосередкованих рухом валютно-фінансовиїх потоків, що виникають у зв’язку з перерозподілом фінансових ресурсів і капіталу в системі світоіого господарства через дію ринкового і неринкового механізмів.
Система міжнародних фінансових відносин складається між різними суб’єктами. Суб’єктами міжнародних фінансів є: держави, юридичні і фізичні особи, наднаціональні суб’єкти – міжнародні організації і фінансові інститути, а також банки, фондові та товарні біржі і інші кредитно-фінансові установи – посередники на міжнародному фінансовому ринку.
Міжнародні фінансові відносини можуть складатися:
Видимою зовнішньою формою вияву міжнародних фінансів є розгалужена система руху валютно-фінансових потоків, що виникають між суб’єктами фінансових відносин на міжнародному і глобальному (світовому) рівнях.
За матеріально-речовим втіленням міжнародні фінанси часто ототожнюються із фондами фінансових ресурсів, що утворюються у результаті перерозподільних відносин і використовуються для забезпечення безперервності суспільного відтворення на світовому рівні та задоволення спільних потреб, які мають міжнародне значення. Значною мірою це правильно, але дещо звужує розуміння міжнародних фінансів, обмежуючи їх виключно формуванням і використанням централізованих грошових фондів світових та регіональних міжнародних організацій і фінансових інституцій. Відповідно поза увагою залишаються канальний характер руху фінансових ресурсів, міжнародне переливання капіталів та їх перерозподіл між різними учасниками міжнародних економічних відносин.
З інституційного погляду, міжнародні фінанси – сукупність банків, валютних та фондових бірж, міжнародних фінансових інституцій, регіональних фінансово-кредитних установ, міжнародних та регіональних економічних організацій і об’єднань, через які здійснюється рух світових фінансових потоків.
Міжнародні фінанси, як і будь-яка інша економічна категорія, виконують певні функції. Функції міжнародних фінансів – зовнішній вияв їхньої внутрішньої сутності, що розкриває їх функціональне суспільне призначення у системі міжнародних економічних відносин та у розвитку світового фінансового середовища. Сутність міжнародних фінансів як економічної категорії реалізується через перерозподільну, контрольну і регулюючо-координуючу функції. Зміст цих функцій, сфера та об’єкт їх дії характеризують специфіку міжнародних фінансів як економічної категорії.
Через механізм міжнародних фінансів здійснюється перерозподіл фінансових ресурсів і капіталу між різними суб’єктами міжнародних економічних відносин. Такий перерозподіл фінансових ресурсів і капіталу обумовлюється як об’єктивними закономірностями (капітал орієнтується на високу норму прибутковості і низький рівень ризиковості трансакцій), так і політикою (інтересами) суб’єктів міжнародних відносин. Тому об’єктивною основою міжнародних фінансів є закономірності міжнародного кругообігу функціонуючого капіталу: на одному його полюсі виникають тимчасово вільні кошти, а на іншому - постійно з’являється попит на них. Країни-донори постійно шукають вигідні сфери вкладання заощаджень і намагаються максимально диверсифікувати їх, а країни, віднесені до категорії «ринків, що розвиваються» постійно відчувають потребу в довгострокових інвестиціях. І саме сфера міжнародних фінансів дає змогу і розвинутим країнам, і тим, що розвиваються, задовольнити певною мірою свої об’єктивні потреби та економічні інтереси.
Фінанси на рівні кожної держави об’єктивно виконують контрольну функцію, сутність якої полягає в тому, що фінанси - не лише інструмент розподілу і перерозподілу, але й інструмент контролю за діяльністю суб’єктів обмінно-розподільних відносин. Контрольна функція міжнародних фінансів є свого роду інтегрованим поняттям, що передбачає:
Реалізація регулюючо-координуючої функції міжнародних фінансів полягає у прийнятті узгоджених рішень щодо міжнародних фінансів, розробленні поточної та стратегічної міжнародної фінансової політики. Сучасну систему світового господарства вирізняє розгалужений регулятивний механізм, що охоплює і сферу фінансових перерозподільних процесів. Цей механізм забезпечує координацію зусиль світової спільноти щодо регулювання міжнародних фінансових відносин, а отже, міжнародних валютно-фінансових потоків як приватного, так і офіційного походження.
Отже, міжнародні фінанси є багаторівневою системою, яка характеризується певною органічною цілісністю, взаємопов’язаністю складових та структурною єдністю функціональних елементів.
7.2. Міжнародний фінансовий ринок і його структура
Міжнародний фінансовий ринок виник на основі інтеграційних процесів між національними фінансовими ринками. Інтеграція ринків окремих країн розпочалася в середині 60-х років 20-го сторіччя і проявлялася в зміцненні зв’язків, розширенні контактів між національними фінансовими ринками, їх прогресуючому переплетінні.
Головне призначення міжнародного фінансового ринку полягає в забезпеченні перерозподілу між країнами акумульованих вільних фінансових ресурсів для сталого економічного розвитку світового господарства і одержання від цих операцій певного доходу.
Головною функцією міжнародного фінансового ринку є забезпечення можливості швидкого залучення фінансових коштів у різних формах на наднаціональному рівні на вигідних умовах. Це значно розширює можливості кожної країни і сприяє вирівнюванню економічного розвитку країн.
Розвиток процесу інтеграції національних фінансових ринків поступово привів до початку їх глобалізації, яка проявилася у виникненні й швидкому зростанні світової фінансової системи, де циркулюють валютні, кредитні та інші фінансові ресурси. Ринки різних країн, де можна мобілізувати кошти, не тільки взаємодіють, але й залежать один від одного. Взяті в сукупності, вони розвиваються в глобальну цілісну систему, яка об’єднана спільними умовами функціонування і закономірностями еволюції.
В нинішній час міжнародний фінансовий ринок є глобальною системою акумулювання вільних фінансових ресурсів та надання їх позичальникам із різних країн на принципах ринкової конкуренції.
Сучасний процес глобалізації національних фінансових ринків розвивається в умовах формування таких великих інституційних інвесторів як пенсійні й страхові фонди, інвестиційні компанії, взаємні фонди та ін. Цей процес відбувається під впливом таких чинників:
Проте тенденція до глобалізації не означає зникнення національних фінансових ринків.
По організаційній структурі міжнародний фінансовий ринок – це сукупність уповноважених банків, брокерських фірм, валютних бірж, транснаціональних компаній та інших юридичних осіб, які здійснюють свою діяльність та впливають на нього.
Міжнародний (світовий) фінансовий ринок поділяється на централізований та децентралізований. Централізований фінансовий ринок представлений валютними біржами ( його також називають біржовим ринком). На децентралізованому (позабіржовому) світовому ринку торгівля повністю децентралізована і здійснюється переважно через дилінгові системи, міжнародні телекомунікаційні системи, телефоном.
Міжнародний фінансовий ринок поділяється на такі сегменти: валютний ринок, кредитний ринок і ринок цінних паперів. У зв’язку з тим, що кредити та інвестиції поділяються за терміном реалізації майнових прав на короткі (до одного року) і тривалі, то виникають і такі сегменти, як ринок грошей і ринок капіталів.
Валютний ринок – найбільший за величиною сегмент міжнародного фінансового ринку. Об’єктом купівлі-продажу на ньому є валюта, термін реалізації майнових прав на яку не перевищує року. Валютний ринок стрімко розвивається в зв’язку з виникненням новітніх інформаційних технологій та сучасних засобів телекомунікації. Він працює цілодобово і розширюється територіально.
Суб’єктами валютних відносин є: національні й комерційні банки, казначейства, валютні біржі та валютні відділи товарних і фондових бірж, юридичні й фізичні особи.
На міжнародному валютному ринку здійснюється широкий спектр операцій.
Валютні операції — це операції, пов'язані з переходом права власності на валютні цінності або переміщення валютних цінностей між суб'єктами ринку.
Операції валютного ринку поділяються на:
- депозитно-кредитні — операції з купівлі-продажу валюти шляхом розміщення іноземної валюти на банківських депозитах і отримання валютних позик. Залежно від строку депозитні операції поділяються на строкові та до запитання, а кредитні — на коротко-, середньо- і довгострокові;
- конверсійні — обмін рівновеликих цінностей, представлених різними валютами.
Конверсійні операції, у свою чергу, поділяються на:
2. Строкові валютні операції — операції з купівлі-продажу валюти з терміном оплати більше двох банківських днів, не враховуючи день укладання угоди, які обов'язково оформлюються контрактом.
До таких операцій відносять форвардні, ф'ючерсні, і валютні опціони.
3. Операції «своп». Валютна операція «своп» — комбінація операцій «спот» і «форвард», яка полягає у купівлі-продажу двох валют на умовах негайної поставки за фіксованим курсом з одночасною зворотною угодою на певний термін з цими ж валютами. Ці операції дають можливість по крити валютний ризик та отримати можливий дохід у майбутньому.
Форвардна валютна операція — угода з купівлі-продажу валют за наперед узгодженим курсом, яка укладена сьогодні, але відбудеться н майбутньому. Курс, за яким здійснюються форвардні операції, відрізняється від курсу за поточними операціями на величину форвардної маржі у вигляді премії або дисконту (зниження). Укладаються на 1, 2, 3, 6 та 12 місяців. Здійснюються у вигляді операцій банків з клієнтами та на міжбанківському ринку.
Ф'ючерсна валютна операція — різновид строкових операцій, головною метою яких є отримання різниці в цінах (курсах) активів па момент закінчення угоди та хеджування (страхування) поточних активів і зобов'язань від зміни їхніх цін. Суть ф'ючерсних операцій полягає у купівлі-продажу валюти на певний проміжок часу ( від 3 днів до 3 років) шляхом укладання контракту, в якому фіксується ціна.
Валютний опціон — угода, за якою продавець має право продати, а покупець зобов'язання купити або продати певну кількість валюти в обмін на іншу за наперед визначеним курсом у певні строки. Покупець опціону сплачує премію при укладанні угоди. Особа, що придбала опціон, при сприятливому валютному курсі реалізує право купин і (придбати) валюту за умовою опціону, а при несприятливому — не реалізує, втрачаючи премію, сплачену за придбання опціону.
В окрему групу валютних операцій виділяють валютні спекуляції — операції валютного ринку, розраховані на отримання прибутку від зміни валютних курсів, що супроводжуються валютним ризиком. Як правило, валютні спекуляції здійснюються як «спот»-операції, а також у форму валютного арбітражу — це операції з купівлі чи продажу валюти та подальша контроперація з метою отримання прибутку за рахунок різниці в курсах валют на різних ринках або за рахунок курсових коливань протягом певного періоду.
Найбільші валютні центри розташовані у Нью-Йорку, Лондоні, Парижі, Цюриху, Франкфурті-на-Майні, Сан-Франциско, Токіо, Гонконгу, Сінгапурі та ін.
Міжнародний кредитний ринок – ринок індивідуалізованих боргових зобов’язань. Основний дохід банків від операцій за кордоном формується за рахунок надання кредитів.
Міжнародний кредит - це переміщення позичкових капіталів з одних країн в інші на умовах оплати та повернення у визначені строки. В цих відносинах кредитор і позичальник є резидентами різних країн.
Міжнародний кредит — економічні відносини, які виникають між кредиторами і позичальниками різних країн з приводу надання, використання та погашення позики.
Суб'єктами міжнародного кредиту виступають корпорації, комерційні банки, кредитні організації, нефінансові заклади, держави та державні органи, а також регіональні міжнародні банки розвитку, міжнародні фінансові інститути.
Міжнародні кредити поділяються на банківські, фірмові, урядові, міжнародних організацій. Такий поділ залежить від того, яка особа надає позичку.
Банківські кредити становлять найбільшу частку міжнародного кредитного ринку. В цих відносинах однією із сторін є банк.
Особливе місце на міжнародному кредитному ринку займають кредити міжнародних фінансових інститутів. Такі кредити надаються через МВФ, СБ, ЄБРР, регіональні банки розвитку та ін.
Міжнародний ринок цінних паперів – це ринок, на якому здійснюється переміщення фінансових зобов’язань та інструментів у вигляді цінних паперів за межі країни шляхом купівлі – продажу з метою отримання прибутку. Цей сегмент міжнародного фінансового ринку є сферою міжнародного інвестування. До цінних паперів належать акції, облігації, похідні цінні папери (деривативи) , векселі, депозитні розписки.
Структура міжнародного ринку цінних паперів розглядається у декількох аспектах:
1) з точки зору тривалості залучення коштів та характеру їх використання:
- міжнародний ринок боргових цінних паперів, який охоплює ринок міжнародних облігацій та цінних паперів грошового ринку (векселів);
- міжнародний ринок титулів (прав) власності, який представлений акціями та депозитарними розписками;
У загальному розумінні депозитарна розписка — банківський сертифікат на акції закордонної компанії, що тримаються підрозділом міжнародного банку в її країні.
- міжнародний ринок похідних фінансових інструментів (деривативів) — ринок інструментів торгівлі фінансовим ризиком, ціни яких прив'язані до іншого фінансового чи реалізованого активу (ціни товарів, акцій, курс валюти, процентні ставка);
2) залежно від типу емітента:
— ринок суверенних боргів — утворюється зобов'язаннями, випущеними на міжнародний ринок урядовими інституція ми або державними установами країн;
- ринок приватних боргів — охоплює обіг цінних паперів, емітованих приватними інституціями та корпораціями.
Окрему увагу слід звернути на функціонування євроринку, на якому здійснюється обіг цінних паперів, грошовим компонентом яких є євровалюта (валюта, яка перебуває в руках нерезидентів країни її походження).
На думку багатьох експертів, євроринок є досить умовним поняттям, оскільки він є результатом інтернаціоналізації ринків цінних паперів через міжнародні фінансові центри: більшість угод на євроринку здійснюється через фінансові центри Лондону, Гонконгу, Сінгапуру, деяких країн Карибського регіону, а також, меншою мірок і, Нью-Йорку та Токіо.
Відповідно до Директиви Комісії ЄС № 89/ЕЕС, європапери це обігові цінні папери, які проходять андерайтинг (придбання нових випусків цінних паперів з метою їх подальшого первинного розміщення) і розміщуються за посередництва синдикату, щонайменше два учасники якого зареєстровані в різних країнах, а також пропонуються у значних обсягах в одній або більше країнах, за винятком країни реєстрації емітента.
Виділяють наступні види європаперів:
- евроноти — цінні папери, які випускаються корпораціями строком від 3 до 6 місяців зі ставкою, яка змінюється, базуючись на ЛІБОР, як правило, використовуються для надання середньо строкового кредиту;
- еврооблігації (єробонди)— особливість єврооблігації полягає в тому, що її номінальна та ринкова ціна визначаються в іноземній валюті (еврооблігаційна позика, виражена в доларах, може розміщатися в будь-якій промислово розвинутій країні), єврооблігації випускаються на тривалі строки: до 15 років, а розмір по:піки складає в середньому 20-30 млн.доларів. В ролі основних емітентів-позичальників виступають уряди, міжнародні установи, транснаціональні корпорації, місцеві органи влади, окремі державні та міждержавні організації;
- євроакції — акції, номінал яких виражено в іншій валюті, ніж грошова одиниця країни, в якій їх було випущено, призначені для продажу на міжнародних фінансових ринках.
Міжнародні розрахунки і валютне регулювання входять до складу механізму функціонування міжнародних фінансів. Порядок розрахунків регламентується міжнародними документами і угодами. Стандартизація документального оформлення необхідна для забезпечення гарантій експортерам і імпортерам на поставку товарів і їх оплату. Вона ж встановлює однакове розуміння прав, зобов’язань і відповідальності сторін.
Основними формами міжнародних розрахунків є: інкасо і акредитив. Використовуються також банківські перекази і система відкритих рахунків. Кожна з цих форм має свою специфіку здійснення, вивчатиметься у відповідних курсах. Тут же відзначимо їх неоднакову надійність, прагнення її підвищити. У зв’язку з цим у формах розрахунків слід виділити:
а) організаційну сторону руху грошових коштів – порядок проведення операцій, їх документальне оформлення, відповідальність сторін, гарантії банків тощо;
б) змістовну сторону руху грошових коштів – забезпечення еквівалентності обміну, що є квінтесенцією всіх міжнародних розрахунків. Фінансова теорія зводить еквівалентність обміну до встановлення курсу валют.
Валютний курс – ціна грошової одиниці даної країни, визначена у валюті іншої країни.
Слід відмітити, що на курс національної валюти впливають різні чинники, а саме:
борг, рівень інфляції, стабільність банківської системи, активність на
фінансовому ринку);
Нестабільність в національній політиці і фінансах веде до зниження обмінного курсу валюти в порівнянні з реальним її співвідношенням.
Існують два основні методи визначення курсу валют: адміністративний, коли уряд або центральний банк офіційно встановлює його по відношенню до іноземних валют, і ринковий – курс встановлюється під впливом попиту і пропозиції. Обидва методи мають свої недоліки і переваги, при кожному з них може існувати неорганізований ринок, де встановлюється більш реальне співвідношення курсу. Крім того, валютний ринок, як правило, регульований: встановлюється валютний коридор (мінімально-максимальний рівень курсу); центробанк також бере участь у валютних торгах: проводить або валютні інтервенції або, навпаки, скуповує іноземну валюту і підтримує курс національної валюти.
На основі перерахованих чинників МВФ встановив міжнародний платіжний засіб SDR, потім в рамках Європейського Союзу створена міжнародна грошова одиниця ЕСU і, нарешті, в 1999 р. EU – євро. В Україні функцію валютного ринку виконує Міжбанківська валютна біржа. Існування валютного регулювання спирається на систему міжнародних стандартів і правил.
Суб’єктами міжнародних фінансів на наднаціональному рівні є міжнародні економічні організації та міжнародні фінансові інституції. Вони забезпечують централізацію певної частини міжнародних фінансових ресурсів для забезпечення потреб світового господарства.
Діяльність міжнародних організацій пов’язана з виконанням функцій, що визначаються їхніми статутами. Вони формують грошові фонди для фінансового забезпечення виконання своїх функцій.
Міжнародні економічні організації вступають у взаємовідносини з урядами окремих країн з приводу формування власного бюджету та інших фондів. Отримані кошти використовуються для фінансування централізованих заходів, проектів, програм цих організацій, на утримання їхнього апарату та на фінансову допомогу окремим країнам.
Міжнародні фінансові інституції можуть мати взаємовідносини як з урядами , так і з суб’єктами господарювання окремих країн. Взаємовідносини з урядами складаються за двома напрямками:
1) формування статутного капіталу за рахунок внесків окремих країн;
2) кредитні взаємовідносини - надання кредитів урядам та їх погашення і
сплата процентів.
Взаємовідносини з підприємствами мають двосторонній кредитний характер.
Процеси інтеграції та глобалізації господарського життя зумовлюють посилення ролі діючих міжнародних організацій і інституцій і створення нових, що веде до підвищення рівня централізації фінансових ресурсів, збільшення їхньої маси і обсягів міжнародних фінансових потоків.
Міжнародні організації – це створені на основі міжнародного договору і статуту для виконання певних функцій об’єднання суверенних держав, які мають систему постійно діючих органів, володіють міжнародною правосуб’єктністю і засновані відповідно до міжнародного права.
Основними міжнародними економічними організаціями є Організація Об’єднаних Націй та Європейський Союз.
Організація Об’єднаних Націй (ООН) заснована в 1943 р. з головною метою – підтримки миру. В сферу її діяльності входять економічні, гуманітарні, соціальні проблеми, права людини, охорона зовнішнього середовища і ін. ООН має розгалужену мережу своїх органів. Основними структурними підрозділами системи органів економічного і фінансового співробітництва в рамках ООН є три із шести головних органів, вказаних у Статуті: Генеральна Асамблея (ГА), Економічна і Соціальна Рада (ЕКОСОР) та Секретаріат.
Бюджет ООН формується за рахунок внесків країн, залежно від рівня їхнього економічного розвитку. Кошти бюджету використовуються на адміністративні та накладні витрати (38%) і фінансування міжнародних проектів та проведення різних заходів міждержавного значення (62%).
Європейський Союз (ЄС) сформувався на базі створеного в 1957 р. ЄЕС – Європейського економічного співробітництва. В основі ЄС – сформований спільний ринок капіталів, товарів, послуг, ліквідація митних бар’єрів, уніфіковане податкове законодавство, європейська валютна система тощо.
Бюджет ЄС формується за рахунок надходжень від країн Союзу. Всі доходи поділяються на дві групи: внески країн-членів ЄС та доходи бюджету ЄС. Внески країн залежать від рівня їх економічного розвитку, який відображається у виробленому ВНП. Власні доходи ЄС має від митного тарифу продуктів імпорту країн, що не являються членами ЄС і податку на додану вартість. Установлено ліміт бюджету ЄС – він не повинен перевищувати 1,2% загального обсягу ВНП Європейського Союзу.
Видатки бюджету ЄС поділяються на адміністративні (5%) та операційні
(до 95%). Операційні видатки включають фінансування сільського господарства (до 50%), структурних перетворень в економіці країн ЄС, наукових досліджень і освіти, зовнішньої діяльності – надання технічної і гуманітарної допомоги тощо.
Бюджет ЄС розробляється Європейською комісією і затверджується Європейським парламентом. Фінансове управління Європейської комісії здійснює виконання бюджету ЄС. Виконання бюджету контролюється Палатою аудиторів і Європарламентом.
Міжнародні фінансові інституції створюються на світовому і регіональному рівнях для сприяння економічному розвиткові країн-засновників цих організацій.
До числа міжнародних фінансових інститутів можна віднести: Міжнародний валютний фонд (МВФ), Міжнародний банк реконструкції і розвитку (МБРР), Лондонський клуб, Паризький клуб, Генеральна угода за тарифами і торгівлею – ГАТТ і інші. Можна їх розділити на світові (МВФ, група Світового банку, Банк міжнародних розрахунків) і регіональні (Європейський банк реконструкції і розвитку – ЄБРР, Азіатський банк розвитку, Африканський банк розвитку, Міжамериканський банк розвитку і ін.).
Міжнародний валютний фонд – провідний світовий фінансовий інститут, що має статус спеціалізованої установи ООН. Заснований в 1944р. на міжнародній конференції ООН з валютно-фінансових питань в Бреттон-Вудсі, а розпочав свою роботу з березня 1947р. МВФ входить в систему ООН як спеціалізована установа. Штаб-квартира МВФ знаходиться у Вашингтоні.
Міжнародний валютний фонд - міжнародна валютно-кредитна організація створена для сприяння розвитку міжнародної торгівлі та валютного співробітництва шляхом встановлення норм регулювання валютних курсів і контролю за їх дотриманням, вдосконалення багатосторонньої системи платежів, а також для надання державам-учасницям коштів у іноземній валюті при валютних труднощах, пов’язаних із платіжними дисбалансами країн.
Капітал МВФ створений за рахунок внесків країн – членів організації. В нинішній час МВФ об’єднує майже 180 країн. Україна вступила в МВФ в 1992р. Внесок кожної країни є її квотою. Квота України становить 0,70 відсотка від загального капіталу фонду. Періодично проводиться перегляд квот, що пов’язано зі змінами рівня розвитку окремих країн і їх місця у світовій торгівлі.
Крім власного капіталу МВФ використовує позикові кошти. Діяльність МВФ охоплює кредитування, регулювання міжнародних валютних відносин, постійний контроль за світовою економікою.
Кредитні операції МВФ здійснює тільки з офіційними органами – казначействами, центральними банками, стабілізаційними фондами. Розрізняються кредити на покриття дефіциту платіжного балансу, на підтримку структурної перебудови економіки країн-членів Фонду, допомогу найбіднішим країнам. Виділення кредитів залежить від таких чинників: потреби в ресурсах для вирівнювання платіжного балансу, квоти країни та виконання вимог Фонду.
Механізм кредитування полягає в тому, що МВФ продає необхідну країні валюту за її національну валюту. Кошти надходять до центрального банку країни-позичальника і використовуються на формування валютних резервів.
Другим основним напрямом діяльності МВФ є регулювання валютних взаємовідносин. В нинішній час курси валют є не фіксованими а плаваючими, тому роль МВФ полягає в узгодженні валютної політики країн-членів Фонду. Необхідне співробітництво країн з метою забезпечення і підтримки стабільних валютних курсів. Неприпустимими є валютні маніпулювання з метою отримання певних переваг у міжнародній торгівлі.
МВФ здійснює постійний нагляд і спостереження за світовою економікою, - це є третім основним напрямом його діяльності. Він формує інформацію як в цілому по світовій економіці, так і в розрізі окремих країн.
Група Світового банку також відноситься до основних міжнародних фінансових інституцій. До складу групи Світового банку входять:
Міжнародний банк реконструкції та розвитку є основною кредитною установою Групи Світового банку і найкрупнішим кредитором проектів розвитку в країнах, що розвиваються. Він був заснований одночасно з МВФ, членами МБРР можуть бути лише країни-члени МВФ. Основною метою діяльності банку є сприяння розвитку економіки країн-членів МБРР через надання довгострокових кредитів та гарантування приватних інвестицій.
Ресурси МБРР формуються за рахунок таких джерел:
Кредитування МБРР здійснюється у двох формах – системних позик та інвестиційних кредитів. Системні позики надаються урядам окремих країн під програми макроекономічної стабілізації та інституційні зміни. Інвестиційні кредити видаються під конкретні інвестиційні проекти на термін до 20 років під гарантії урядів.
Інші організації, що входять до Групи Світового банку, спеціалізуються на відповідних напрямках діяльності.
Лондонський і Паризький клуби – це об’єднання кредиторів. Лондонський клуб об’єднує 600 великих західних банків-кредиторів. Паризький клуб об’єднує 19 країн, які є державами – кредиторами світу.
7. 5. Міжнародна фінансова політика, її типи та інструменти
Міжнародна фінансова політика — це сукупність заходів та дій держави у галузі міжнародних фінансів.
Формами реалізації міжнародної фінансової політики є планування, укладання міжнародних угод, видання нормативно-законодавчих актів, оперативне керівництво та контроль фінансових процесів у Сфері міжнародних економічних відносин.
За характером заходів і дій держави, а також їх наслідків міжнародна фінансова політика поділяється на:
довгострокову — передбачає структурні зміни міжнародного фінансового механізму: зміни у системі міжнародних розрахунків і платіжних засобів, режимі валютних паритетів і курсів, ролі золота в міжнародних відносинах, наборі резервних валют, методах вирівнювання платіжного балансу;
поточну — щоденне оперативне регулювання кон'юнктури валютних ринків і ринків капіталу, міжнародної інвестиційної діяльності, її оподаткування.
Складовими елементами поточної міжнародної фінансової політики виступають:
- валютна політика, яка базується на методах:
1) дисконтна політика — представлена маневруванням обліковою ставкою центрального банку. Вона дає змогу регулювати грошову масу в обігу, рівень цін, обсяг сукупного попиту, що в кінцевому рахунку впливає на обсяг надходжень з-за кордону, відплив чи приплив капіталу, курс національної валюти;
2) курсова політика — базується на валютних інтервенціях (операції центрального банку з купівлі-продажу іноземної валюти з метою впливу на курс національної грошової одиниці);
3) політика валютних обмежень — сукупність заходів, спрямованих на обмеження операцій з валютними цінностями (обсяги переказів та платежів за кордон, вивезення іноземної валюти за кордон, обсяги купівлі-продажу іноземної валюти і т.ін.);
4) забезпечення конвертованості національної валюти;
5) диверсифікація валютних резервів — визначення та переліку резервних валют;
- податкова політика — передбачає використання пільгових ставок мита, акцизного податку, податку на додану вартість при експорті та імпорті товарів, пільгового оподаткування доході н від зовнішньоекономічної діяльності та іноземних інвестицій;
- кредитна політика — пов'язана із наданням кредитів національним та іноземним експортерам і імпортерам, наданням їм гарантій, одержанням кредитів від інших держав, міжнародних організацій та фінансових інституцій.
ПИТАННЯ ДЛЯ САМОКОНТРОЛЮ
9. В чому полягає призначення міжнародного фінансового ринку?
10. У яких формах здійснюється кредитування МВФ?