Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Міністерство аграрної політики та продовольства України
Ананьївський державний аграрно-економічний технікум
Самостійне вивчення з
дисципліни: «Економіка»
Виконав: студент 23 групи
Спеціальність: «Комерційна діяльність»
Кушта Роман
Викладач: Молошник Н.В
Тема: 1
«Підприємство в сучасній системі господарювання»
План
1. ВИМОГИ ДО КВАЛІФІКАЦІЇ СПЕЦІАЛІСТА
Загальні вимоги: мати уяву про:
науково-філософські погляди про землю, суспільні відносини;
• призначення та роль землі в житті людини, форми людського пізнання і
розуміння етичних та моральних цінностей в розвитку суспільства,
земельних відносин; , .
• значимість суспільної праці та її вплив на розвиток економічних
відносин;
• розуміти роль науки і техніки в розвитку продуктивних сил та пов'язані з
ними соціальні, економічні, екологічні й етичні проблеми суспільства;
• поєднувати глибоку теоретичну підготовку з практичною діяльністю,
досконало володіти своєю спеціальністю, постійно підвищувати рівень
знань, вміти на практиці застосовувати принципи наукової організації
праці та бізнесу.
Спеціаліст повинен:
Знати:
значення земельних відносин та землеустрою в розвитку суспільства та
суспільних відносин;
земельне законодавство України;
• основи землеустрою, землевпорядного проектування та ведення
державного земельного кадастру;
основи управління земельними ресурсами;
основні принципи раціонального використання земель;
порядок організації та ведення моніторингу земель;
ландшафтно-екологічні принципи зонування території;
методи землевпорядного проектування;
• методи планування і організації робіт із землевпорядкування та
земельного кадастру;
• практичне застосування матеріалів ґрунтових, геоботанічних,
землевпорядних та інших обстежень, а також даних бонітування грунтів і
економічної оцінки земель при вирішенні • господарських завдань
раціонального використання земель;
• основи земельного маркетингу та менеджменту;
геодезичні вимірювальні інструменти і прилади, методи та способи
виконання аерофотозйомок, методи використання матеріалів цих зйомок
при проведенні землевпорядних та земельно-кадастрових робіт;
можливість, точність, способи картографічного забезпечення;
методи дистанційного зондування поверхні • землі та стереофото
грамметрії;
методи формування геоінформаційних систем (ГІС);
способи математичної обробки геодезичної інформації з метою отримання наукової і практичної інформації;
процесуальний порядок приватизації, купівлі, продажу, оренди, застави гощо земельних ділянок та іншої нерухомості;
методи і способи організації ефективного використання меліорованих
земель;
методи протиерозійної організації території.
Вміти:
розробляти ТЕО та встановлювати на місцевості межі адміністративно-
територіальних утворень;
приймати рішення, спрямовані на здійснення положень земельного
законодавства, рішень щодо організації використання та охорони земель,
створення сприятливого територіального середовища і поліпшення
природних ландшафтів, розвитку виробничої сфери і соціальної
інфраструктури;
оформлювати документи, що засвідчують право власності або право
користування землею;
• кваліфіковано вирішувати земельні спори;
• складати проекти створення нових і впорядкування існуючих
землеволодінь і землекористувань, проводити роботи з відведення
земельних ділянок, що надаються у власність або користування, виносити
проектні рішення в натуру;
розробляти проекти землевпорядкування територій землеволодінь та
землекористувань;
готувати, обробляти та аналізувати статистичні земельно-облікові
документи;
застосовувати матеріали земельного кадастру і землевпорядкування для
визначення розмірів плати за землю (податку) та інше; проводити
нормативну грошову оцінку земель; виконувати експертну грошову оцінку
земельних ділянок; організувати запровадження та підтримання
функціонування системи реєстрації землі; застосовувати на практиці
законодавчу базу щодо оподаткування землі;
• працювати з геодезичними приладами й інструментами, проводити
знімальні та пошукові роботи, виконувати польові роботи щодо винесення
проектів в натуру та корегування планово-висотних матеріалів;
• оформляти матеріали щодо складання схем, комплексних і одностадійних
робочих проектів;
• застосовувати комп'ютерну техніку та прийоми автоматизованого
проектування при складанні і обґрунтуванні проектних рішень.
Володіти:
• методологією і методикою обгрунтування та розробки прогнозів, схем,
землевпорядних проектів та робочих проектів організації використання і
охорони земель
• методологією і методикою розробки та ведення державного земельного
кадастру;
• методологією і методикою виконання топографо-геодезичних,
картографічних, ґрунтових, геоботанічних та інших обстежень і
розвідувань земельного фонду;
педагогічними навиками роботи зі студентською молоддю;
методологією та методами моніторингу, прогнозування і регулювання
ефективного використання земельних ресурсів;
методами моніторингу, прогнозування і регулювання ринку землі та
іншої нерухомості, методами визначення ринкової ціни і заставної вгіртості
землі:
процедурами правового й економічного забезпечення ринкових операцій
з землею та іншою нерухомістю;
методами управління земельними ресурсами ;
• екологічними й економічними методами та процедурами організації
ефективного ринкового землеволодіння і землекористування.
2. Процес реструктуризації можна розглядати як спосіб зняття суперечності між вимогами ринку й застарілою логікою дій підприємства. По суті, реструктуризація підприємства трактується як здійснення організаційно-економічних, правових, технічних заходів, спрямованих на зміну структури підприємства, управління ним, форм власності, організаційно-правових форм, як здатність привести підприємство до фінансового оздоровлення, збільшити обсяг випуску конкурентоспроможної продукції, підвищити ефективність виообництва.
Метою проведення реструктуризації є створення повноцінних суб'єктів підприємницької діяльності, здатних ефективно функціонувати за умов переходу до ринкової економіки та виробляти конкурентоспроможну продукцію, що відповідає вимогам товарних ринків. Отже, процедуру реструктуризації можна визначити як комплекс заходів, спрямованих на відновлення стійкої технічної, економічної та фінансової життєздатності підприємств.
Без аналізу фінансового стану сьогодні стає неможливим функціонування будь-якого суб'єкта економічної діяльності. Якщо ефективність господарювання є добровільною справою агента економічної діяльності, то фінансова звітність – обов'язковою: навіть дрібні приватні підприємства зобов'язані аналізувати свою фінансову діяльність, на основі якої вони будують звітність перед органами Державної податкової адміністрації.
Стійка діяльність підприємства залежить як від обгрунтованості стратегії розвитку, маркетингової політики, від ефективного використання всіх існуючих в його розпорядженні ресурсів, так і від зовнішніх умов, до числа яких відносять податкову, кредитну, цінову політики держави та ринкову кон'юнктуру. Через це в якості інформаційної бази аналізу фінансового стану повинні виступати звітні дані підприємства, деякі задані економічні параметри і варіанти, при яких змінюються зовнішні умови його діяльності, котрі потрібно враховувати при аналітичних оцінках та прийнятті управлінських рішень.
ВАТ “Пригма-Пресс” має недостатню фінансову стійкість. Про це свідчить ряд показників. Зокрема, коефіцієнт абсолютної ліквідності вказує на те, що підприємство в змозі негайно погасити лише 0,04% поточної заборгованості. Коефіцієнт оборотності дебіторської заборгованості становить -19,2% у 2008 році і свідчить про те, що підприємство є збитковим. Воно також має низьку оборотність запасів, що негативно відображається на його діяльності.
Підприємству запропоновані шляхи покращення фінансово-економічного стану його діяльності через здійснення системи заходів для попередження банкрутства та підвищення конкурентоспроможності.
3. Слово "санація" походить від латинського "sanare", що означає оздоровлення або одужання. З "фінансово-кредитного" погляду це поняття треба трактувати як систему заходів, що проводяться для запобігання банкрутству промислових, торгових, банківських підприємств (організацій) і спрямовуються на їхнє майбутнє відродження.
В економічній літературі трапляється й ширше трактування поняття санації як суми всіх розрахованих на стратегічну перспективу заходів організаційного, виробничого, фінансового та соціально-економічного характеру, які використовуються, з одного боку, для подолання неліквідності та усунення капітальних збитків, а з іншого — для відновлення рентабельності, продуктивності праці та інновацій, які забезпечили б прибутковість і життєздатність підприємства в довгостроковому періоді.
Отже, санація — це комплекс послідовних взаємопов'язаних заходів фінансово-економічного, виробничо-технічного, організаційного, соціального характеру, спрямованих на виведення суб'єкта господарювання з кризи і відновлення або досягнення ним прибутковості та конкурентоспроможності.
Закон розрізняє поняття "досудова санація", передбачене також новим Господарським кодексом України.
Досудова санація — це система заходів щодо відновлення платоспроможності підприємства-боржника, які здійснюються органом, уповноваженим управляти майном боржника, з метою запобігання його банкрутству до початку порушення провадження у справі про банкрутство.
Отже, санація — система заходів щодо попередження оголошення підприємства-боржника банкрутом і йото ліквідації.
Санацію підприємство проводить у трьох основних випадках:
— до порушення кредиторами справи про банкрутство, якщо підприємство звертається до зовнішньої допомоги у спробі вийти з кризового стану;
— якщо підприємство, звернувшись до господарського суду із заявою про банкрутство, одночасно пропонує умови своєї санації (характерно для державних підприємств);
— якщо рішення про проведення санації виносить господарський суд на основі одержаних пропозицій задовольнити вимоги кредиторів до боржника і виконати його зобов'язання перед бюджетом. Залежно від масштабів кризового стану підприємства й умов надання йому зовнішньої допомоги виділяють два види санації:
1. Санація підприємства без зміни статусу юридичної особи. Здійснюється з метою усунення неплатоспроможності підприємства, якщо його кризовий стан є тимчасовим. Санація може відбуватись у таких формах:
— погашення боргу підприємства за рахунок бюджетних коштів (тільки для державних підприємств);
— погашення боргу підприємства за рахунок цільового кредиту банку (здійснює комерційний банк, що обслуговує підприємство);
— переадресування боргу на іншу юридичну особу (такою особою може бути підприємство, що виявило бажання у санації підприємства-боржника; повинна бути згода кредитора);
— випуск облігацій або інших боргових цінних паперів під гарантію санатора (здійснює комерційний банк, що обслуговує підприємство).
2. Санація підприємства зі зміною статусу юридичної особи. Здійснюється за умови глибокої кризи підприємства, має назву реорганізації підприємства; передбачає зміну форми власності, організаційно-правових форм діяльності та інше. Санація може відбуватися у формах:
— злиття підприємства-боржника з іншим фінансово-стійким підприємством;
— поглинання підприємства-боржника підприємством-санатором;
— розділ підприємства (використовується для підприємств з багатогалузевою господарською діяльністю; виділені в процесі розділу підприємства одержують статус нової юридичної особи, а майнові права і обов'язки переходять до кожної з них на основі поділу балансу);
— перетворення у відкрите акціонерне товариство (здійснюється за ініціативою групи засновників);
— передача в оренду (найпоширеніша при санації державних підприємств);
— приватизація державного підприємства (регламентується системою законодавчих актів).
Згідно із законодавством України, санація вводиться на строк не більше як дванадцять місяців. На клопотання комітету кредиторів чи керуючого санацією або інвесторів цей строк може бути продовжено ще до шести місяців або скорочено.
Обґрунтування санаційного процесу для кожного окремого підприємства може бути представлене в різних формах: план фінансового оздоровлення; бізнес-план, техніко-економічне обґрунтування. Не існує стандартно-типової форми та структури такого плану, тому подаємо синтезований варіант структури бізнес-плану санації, який у класичній моделі фінансового оздоровлення підприємства завершує цикл санаційного процесу. Бізнес-план спрямовано на відновлення платоспроможності й досягнення ефективної діяльності з урахуванням наданої державної підтримки для проведення санаційних заходів.
Бізнес-план санації може складатися із вступу і чотирьох розділів. У вступі відображається загальна характеристика об'єкту санації: подаються дані про його правову форму організації діяльності, форму власності, організаційну структуру, сферу діяльності та життєвий цикл існування (коротка історична довідка).
Крім того, тут доцільно вказати мсту плану санації, замовника плану і методи, які використовують під час розроблення плану.
У першому розділі відображається вихідна ситуація на підприємстві, яка передувала реабілітації, включаючи аналіз чинників зовнішнього середовища і характер їх впливу на підприємство, аналіз сильних і слабких сторін підприємства, із яких можуть випливати причини кризового стану, а також аналіз реального потенціалу для виходу з кризи.
На основі аналізу вихідної ситуації робиться висновок про доцільність і можливість санації підприємства чи про необхідність його ліквідації.
У другому розділі розкриваються стратегічні цілі санації, цільові орієнтири і розробляється стратегія санації підприємства.
Крім цього, в цьому розділі повинна бути відображена оперативна програма із зазначенням заходів для покриття поточних збитків, відновлення платоспроможності і ліквідності підприємства.
Третій розділ с основною частиною бізнес-плану санації, оскільки він містить конкретний план заходів щодо відновлення прибутковості і конкурентоспроможності підприємства на тривалу перспективу. Складовими частинами розділу є план маркетингу і оцінювання ринків збуту.
У цьому підрозділі визначаються ринкові фактори, які впливають на збут продукції та місткість ринку; ступінь еластичності попиту і рівень платоспроможності покупців; умови збуту; галузеві ризики; ситуація на суміжних товарних ринках; визначаються можливості і шляхи розширення ринків збуту.
План виробництва і капіталовкладень містить дані про необхідні фактори виробництва, тобто, предмети праці і знаряддя прані в ньому, зокрема, відображається виробничий процес (склад технологічних операцій і перелік їх виконання) і, відповідно, для цього процесу подаються дані про виробниче устаткування, його склад, вікову структуру, ступінь зносу, наявність, потребу і джерела її покриття. Крім того, відображається інформація про необхідну сировину (включаючи наявність альтернатив), взаємозв'язки з постачальниками, заходи для поліпшення якості сировини з метою досягнення конкурентних переваг і суму затрат на придбання. На основі цього визначається потреба в інвестиціях і формується план капіталовкладень у формі кошторису (він складається під конкретний виробничий план діяльності підприємства).
Організаційний план — відображає організаційну структуру підприємства, можливості реструктуризації і перепрофілювання; кадровий потенціал і систему менеджменту та можливості її поліпшення.
Фінансовий план — с вирішальним в обґрунтуванні вибору альтернативного варіанту фінансового оздоровлення підприємства. Він включає в себе прогнозування фінансових результатів, розрахунок обсягів додаткових інвестицій, обґрунтування джерел фінансування, складання прогнозного балансу, розрахунок фінансових коефіцієнтів.
Четвертий розділ містить розрахунок ефективності санації, а також перелік заходів щодо реалізації плану і контролю за ходом його реалізації. У цьому розділі також прогнозуються можливі ризики і збитки.
Основні критерії оцінювання ефективності санації: ліквідність і платоспроможність; прибутковість; додаткова вартість, створена в результаті санації; конкурентні переваги.
Якщо за основу прийняти критерій прибутковості, то ефективність санації (Е) можна визначити за формулою
Результати санації в деяких випадках можна оцінити на основі додаткового прибутку підприємства, який є різницею між сумою прибутку після санації і його розміром (або величиною збитків) до проведення санації.
Для ефективнішого оцінювання ефективності прогнозований обсяг прибутку приводять до теперішньої вартості. Вкладення для проведення санації розглядаються як інвестиція сенатора у підприємство з метою одержання прибутку.
Такий критерій, як додаткова вартість, створена в результаті санації, показує абсолютний приріст вартості активів очікувати в результат ті реалізації плану санації. її розраховують, як різницю між потенційною вартістю підприємства (після проведення санації) і його вартістю до санації. Потенційна вартість визначається на основі приведених до теперішньої вартості майбутніх грошових потоків.
У цьому розділі санаційного бізнес-плану також оцінюється ступінь ризику вибраного шляху реабілітації, оскільки наслідки реалізації занадто ризикованих проектів бувають здебільшого негативними, тому ця проблема потребує ретельного обміркування.
Для невеликих підприємств ризики можуть бути пов'язані, насамперед, із мікросередовищем та внутрішніми негараздами. Для великих підприємств, які розпочали реалізацію проекту санації, ризики найчастіше виходять із макросередовища (зміна нормативно-правової бази, державної політики тощо).
Отже, бізнес-план санації підприємства є важливим інструментом для реабілітаційних заходів критичних підприємств, і мета санації буде досягнута, якщо вдається вивести підприємство із кризи, нормалізувати його виробничу діяльність і уникнути оголошення підприємства-боржника банкрутом.
Особливе місце в процесі санації посідають заходи фінансово-економічного характеру, які відображають фінансові відносини, що виникають у процесі мобілізації та використання фінансових джерел санації.
Фінансування санаційних заходів можуть здійснювати:
— власники підприємства (акціонери, пайовики) зменшенням або збільшенням статутного фонду боржника;
— персонал підприємства у формі відстрочки або відмови від винагороди за виробничі результати, надання працівниками позик, купівлі акцій даного підприємства;
— кредитори шляхом пролонгації та реструктуризації наявної заборгованості, повної або часткової відмови від своїх вимог, надання додаткових кредитів, специфічною формою санації є надання цільового банківського кредиту під максимально високу ставку;
— Національний банк України у формі проведення цільових кредитних аукціонів для комерційних банків під програми санації виробництва;
— держава, якщо вона визнає продукцію підприємства суспільно необхідною і розраховує на збільшення надходжень до бюджету внаслідок збільшення випуску та збуту цієї продукції.
Для техніко-економічного обґрунтування санації підприємства використовується ряд показників, які слід розглядати в базовому та перспективному (після проведення санації) періодах.
Такими показниками є: рентабельність продукції; рентабельність виробництва; загальний обсяг фінансових ресурсів для проведення санації; термін окупності інвестицій; точка беззбитковості; витрати на виробництво і реалізацію продукції; терміни та умови погашення кредитів; використання виробничих потужностей; показники фінансової стійкості.
При порівнянні базових та перспективних показників слід особливу увагу звертати на показники прибутковості, їх динаміку, чинники, які забезпечують зростання прибутку, джерела зниження витрат на виробництво продукції, прискорення оборотності обігових коштів.
Порушення питання про санацію повинно продовжитися процесом надходження пропозицій щодо санації підприємства. Якщо такі пропозиції не надійшли або кредитори не погоджуються з умовами санації, то господарський суд визнає підприємство-боржника банкрутом.
1. Сутність та завдання реструктуризації підприємства.
2. Форми реструктуризації підприємства.
3. Характеристика оперативної реструктуризації підприємства.
4. Види реструктуризації та їхня характеристика.
5. Показники ефективності реструктуризації підприємства.
6. Порядок та варіанти проведення реструктуризації підприємства.
7. Сутність та завдання процесу санації підприємства.
8. План санації боржника, його зміст та завдання.
Список використаної літератури:
Базелер У. Основы экономической теории: принципы, проблемы, политика. Германский опыт и российский путь / У. Базелер, 3. Сабов, Й. Хайн-рих, В. Кох. - СПб.: Питер, 2000. - 800 с.
Баликоев В. 3. Общая экономическая теория / В. 3. Баликоев. - М., Новосибирск ; Приор, ЮКЭА, 1999. - 528 с.
Блауг М. Экономическая мысль в ретроспективе / М. Блаут. - М. : Дело, 1997. - 781 с.
Борисов Е. Ф. Экономическая теория / Е. Ф. Борисов. - М. : Юрист, 1997. - 568 с.
Гаврилишин Богдан. Дороговкази в майбутнє. До ефективних суспільств / Богдан Гаврилишин. - К. : Наукова думка, 1990. - 208 с.
Гальчинський А. С. Економічна теорія : підручник / А. С. Гальчинський, П. С. Єщенко, Ю. 1. Палкін. - Вища школа, 2007. - 503 с.
Гальчинський А. С. Основи економічної теорії / А. С. Гальчинський, П. С. Єщенко, Ю. 1. Палкін. - К. : Вища школа, 1995. - 471 с.
Глобалізація і безпека розвитку / О. Г. Білорус (кер. авт. кол.). - К. : КНЕУ, 2001.-601 с.
Глобальное сообщество: новая система координат (подходы к проблеме). - СПб. : Алетейя, 2000. - 32 с.
Гош О. П. Теоретичні засади економічної політики : навч. посіб. / О. П. Гош. - К. : Вид-во НПУ ім. М. П. Драгоманова, 2006. - 332 с.
Грішанова О. А. Економіка праці та соціально-трудові відносини : підручник / О. А. Грішанова. - К. : Знання, 2006. - 559 с.
Гриценко О. Гроші та грошово-кредитна політика / О. Гриценко. - К.: Основа, 1997. - 180 с.
Данілов О. А. Податкова система та шляхи її реформування : навч. посіб. / О. А. Данілов, Н. П. Фліссак. - К. : Парламентське видавництво, 2001. - 216 с.
Дзюбик С. Основи економічної теорії / С. Дзюбик, О. Ривак. - К. : Основи, 1994. - 336 с.
Державне регулювання економіки України: методологія, напрями, тенденції, проблеми / за ред. докт. екон. наук М. М. Якубовського. К.: НДЕІ Міністерства економіки України, 2005. - 410 с.
Долан Э. Рынок: микроэкономическая модель / Э. Долан, Д. Линдсей. - СПб. : Дело, 1992. - 496 с.
Долан Э. Деньги, банковское дело и кредитно-денежная политика / Э. Долан, К. Кэмпбелл, Р. Кэмпбелл. - Л., 1991. - 448 с.
Економіка України та шляхи її реформування : матер. Всеукр. наради економістів, 14-15 вересня 1995 p. - К.: Генеза, 1996. - 323 с.
Тема: 2
«Трудові ресурси»
План
1. Основне завдання у сфері трудової діяльності - ефективніше використання трудових ресурсів із одночасним забезпеченням збільшення обсягів виробництва продукції та рівномірним залученням ресурсів упродовж року.
Щоб забезпечити раціональне використання робочої сили аграрних підприємств, необхідно обчислити потребу в ній для виконання всіх робіт і скласти баланс трудових ресурсів, в якому передбачити найповніше залучення працездатних до виробництва і переміщення їх в інші галузі.
Баланс трудових ресурсів - це відображення потреби в робочій силі й можливості її покриття. Потребу в трудових ресурсах обчислюють розрахунково-нормативним способом, а штатний розклад визначає чисельність адмінуправлінського персоналу.
Баланс праці є невід'ємною частиною перспективного та поточного планування виробництва і дає змогу встановити нестачу Й надлишок робочої сили за рік загалом і за місяцями зокрема.
Мета складання балансу:
- максимальне залучення трудових ресурсів у виробництво;
- раціональне використання їх упродовж року;
- максимальне зниження сезонності у використанні трудових ресурсів;
- виявлення можливості переміщення в інші галузі або залучення додатково трудових ресурсів у аграрне виробництво.
Розрахунковий баланс трудових ресурсів дає змогу визначити річний запас праці, який визначають множенням кількості працюючих на потенційно-можливий робочий час у році:
де N - кількість постійних працівників підприємства; 270 - кількість робочих днів у році; 7 - тривалість робочого дня, год.
Рівень використання трудових ресурсів аграрних підприємств характеризується низкою показників.
Коефіцієнт використання трудових ресурсів:
Тривалість робочого дня працюючих обчислюють діленням відпрацьованих годин на кількість відпрацьованих днів. Показник відображає використання робочого дня. У сільському
господарстві тривалість робочого дня повинна бути не меншою 7 год, а робочого тижня - 41 год.
Коефіцієнт сезонності визначають відношенням числа відпрацьованого часу за місяцями до середньомісячної кількості.
Коефіцієнт розмаху сезонності визначається як частка від ділення людино-годин, відпрацьованих у місяці з максимальними затратами, на людино-години, відпрацьовані в місяці з мінімальними затратами.
У сільському господарстві, як уже згадувалося, дуже яскраво виявлені сезонність, нерівномірний режим роботи і затрат праці. Внаслідок сезонного характеру праці, спричиненого незбігом періоду виробництва із робочим періодом, трудові ресурси аграрних підприємств у зимові місяці використовуються на 35-40 % менше, ніж у найбільш напружений весняно-літній період. Це вимагає додаткових організаційних зусиль для забезпечення зайнятості населення та пом'якшення сезонності. Щоб розв'язати названу проблему, необхідно вдосконалити:
- фаховий і культурно-технічний рівень трудових ресурсів;
- організацію використання робочої сили, що неможливе без формування стабільних трудових колективів (за будь-якої форми власності), та закріплення кадрів;
- матеріально-технічну базу, залучення у виробництво нової техніки й індустріальної технології, досягнення біологічної науки, які в кінцевому підсумку змінюють співвідношення між живою та уречевленою працею і сам зміст сільськогосподарської праці, підвищують її привабливість, розширюють сферу прикладання кваліфікованої праці.
Важливою умовою підвищення використання трудових ресурсів є поглиблення спеціалізації та концентрації виробництва, розвиток міжгосподарської кооперації й агропромислової інтеграції.
Основні шляхи поліпшення використання трудових ресурсів такі:
- розвиток підсобних промислових виробництв і промислів;
- удосконалення структури виробництва і його науково-технічне оновлення;
- удосконалення економічного стимулювання працівників;
- розвиток підприємницької діяльності;
- зміна відносин власності й розвиток особистих підсобних виробництв;
- удосконалення підготовки та перепідготовки кадрів;
- поліпшення соціальних умов працівників;
- урахування регіональних і галузевих умов використання праці.
2. Забезпечення сталого соціально-економічного розвитку України як однієї із найбільших держав Європи пов'язане із вирішенням таких важливих питань, як розбудова сучасної соціально-орієнтованої економіки, відродження вітчизняного виробництва, відновлення соціальної захищеності населення. У практичному вирішенні цих найгостріших проблем одним із центральних місць займає ринок праці, який є невід'ємною складовою ринкової економіки і забезпечує розподіл та перерозподіл суспільної праці за галузями господарства, видах та формах діяльності у відповідністю із структурою суспільних потреб та форм власності.
На етапі економічного зростання набуває особливої значущості здійснення регулюючих заходів, спрямованих на ліквідацію прихованого безробіття, проведення політики продуктивної зайнятості. Зусилля органів державної влади, і насамперед уряду, мають концентруватися на запровадження дієвих стимулів створення нових робочих місць, забезпечення гарантій зайнятості в процесі приватизації та реструктуризації підприємств, на підтримці підприємництва, підвищенні гнучкості ринку праці.
Реалізація державної політики в сфері ринку праці згідно Програми діяльності Кабінету Міністрів, розробленої відповідно до Конституції України, положень Послання Президента України до Верховної Ради України: “Концептуальні засади стратегії економічного і соціального розвитку України на 2002-2011 роки “Європейський вибір”, Стратегії та Програми інтеграції України до Європейського Союзу повинна забезпечити стабілізацію ринку праці, підвищення ефективності зайнятості населення та створення умов для її зростання, досягнення балансу між попитом і пропозицією робочої сили, вдосконалення механізмів регулювання ринку праці, надійний соціальний захист незайнятого населення тощо.
Досягнення оптимальної економічної і ефективної зайнятості - невід'ємна складова розвитку української економіки. Стимулами цього процесу мають бути ринкові важелі і цілеспрямовані заходи господарської політики на всіх рівнях. Якщо в розвинутих країнах вирішення проблеми зайнятості зазвичай не вимагає кардинальних змін економічної стратегії, то в Україні для цього потрібні докорінні зміни. Передумовою таких змін є фінансова стабілізація, підтримка й інтенсифікація економічного зростання, збільшення ресурсів для інвестиційної активності і вирішення соціальних проблем. Потрібна ефективна взаємодія найманих працівників, роботодавців і державних органів для узгодження шляхів вирішення проблем зайнятості.
Актуальність теми курсової роботи полягає у необхідності вдосконалення державної політики щодо розвитку національного ринку праці, активізації його соціально-економічних складових, забезпечення принципово нового підходу до розв'язання проблем ринку праці, визначення напрямів вдосконалення соціальної політики.
Метою є аналіз та узагальнення теоретичних засад принципів побудови ринку праці, економічної оцінки впливу ефективного розвитку та функціонування ринку праці на стан економічного зростання та динамічного розвитку країни, визначення основних напрямів підвищення конкурентоспроможності національного ринку праці з метою забезпечення інтеграції України із світовою економічною системою.
Завдання:
- вивчення суті ринку праці та його структури;
- проведення аналізу становлення та функціонування ринку праці;
- вивчення функцій біржі праці та її діяльності;
- аналіз стану та тенденцій розвитку ринку праці в Україні на сучасному етапі.
Об'єкт дослідження - методи використання принципів побудови і розвитку ринку праці в Україні, розв'язання проблемних питань щодо його успішного функціонування та активізації конкурентних переваг.
1. Суть ринку праці та його структура
Одним з основних понять ринкової економіки є поняття ринку і його різновидів. Ринок взагалі - це система економічних відносин між продавцями і покупцями товарів та послуг, форма зв'язку між сторонами обміну, в процесі якого встановлюється ринкова ціна на об'єкт обміну.
В прийнятій урядом концепції переходу України до ринкової економіки ринок визначено як систему товарно-грошових відносин з механізмом вільного ціноутворення, з вільним підприємництвом на основі економічної самостійності, рівноправності та конкуренції суб'єктів господарювання у боротьбі за споживача.
Ринок праці формується як органічна ланка ринкової системи. Він може ефективно функціонувати лише у взаємозв'язку з ринками товарів та послуг, капіталу та саморегулюється під впливом економічних законів функціонування усієї ринкової системи: попиту й пропозиції, конкуренції, вартості та грошового обігу. Існує тісний взаємозв'язок між ринком праці, ринком капіталу, ринком ресурсів та зовнішньоекономічною політикою країни. Вплив зовнішньоекономічних відносин, ринку капіталу та ринку ресурсів на ринок товарів і послуг визначає необхідність їх підпорядкування ринку праці.
Ринкові відносини передбачають існування сукупності ринків, що охоплюють різні сфери людської діяльності: ринок капіталу, ринок товарів та послуг, ринок праці та ринок ресурсів. Визначальними серед факторів соціальної організації економіки є людина і її праця. Саме від включення людини у продуктивну діяльність залежить дія усіх інших факторів, бо саме праця як процес реалізації фізичних і творчих здібностей людини є фактором суспільного прогресу, соціально-економічного розвитку та умовою задоволення різноманітних всезростаючих потреб людини. І без формування і розвитку соціально-орієнтованого ринку праці неможлива побудова соціально-орієнтованої економіки.
Ринок праці - складна система суспільних відносин, у якій відбувається обмін праці людини на засоби, необхідні для підтримання її життєдіяльності. Як динамічна структура ринок постійно перебуває під впливом певних чинників. Основними елементами його структури є попит, пропозиція і ціна робочої сили.
В загальному розумінні ринок праці - це система обміну індивідуальних здібностей до праці на фонд життєвих цінностей, необхідних для відтворення робочої сили, тобто, це система соціально-економічних відносин між роботодавцями та найманими працівниками з приводу купівлі-продажу трудових послуг за цінами, що складаються під впливом співвідношення попиту і пропозиції. Таким чином, основними елементами структури ринку праці є попит, пропозиція і ціна робочої сили.
Об'єктом купівлі-продажу на ринку праці є трудові послуги.
Суб'єктами на цьому ринку є:
продавці, тобто ті хто шукає роботу за наймом, та ті, хто уже надає трудові послуги;
покупці, тобто ті, хто пропонує робочі місця найманим працівникам (роботодавці)
|
Покупець |
|
трудова
|
Продавець |
|
винагорода
право
користування
робочою силою
Рис. 1.1 - Ринок прав користування робочою силою
Важливою особливістю ринку праці є його інтегрованість. Існує не єдиний, а багато спеціалізованих ринків праці, які є частинами інтегрованого ринку. Спеціалізація та інтеграція ринків праці існує внаслідок існування різних кваліфікацій і фаху найманих працівників, утворення нових професій з одного боку, і відмирання старих - з іншого, зміни змісту традиційних професій.
Ринок праці побудований на таких принципах:
- особиста й економічна свобода працівників, які можуть обирати між зайнятістю чи безробіттям, тією чи іншою професією, видом діяльності, враховуючи, насамперед, особисті інтереси;
- право працедавця (покупця робочої сили) самостійно вирішувати питання щодо кількості та якості найманої праці;
- визначення рівня ціни фактора праці (заробітної плати), виходячи з попиту на неї та її пропозиції, а також за взаємною домовленістю сторін.
Ринок праці як невід'ємний елемент ринкової економічної структури виконує важливі функції в національному виробництві:
- оцінює корисність того чи іншого виду праці, її суспільну значимість;
- регулює попит і пропозицію праці;
- розподіляє робочу силу між галузями економіки, фірмами та регіонами країни.
Щодо структури ринку праці, то елементами, за допомогою яких функціонує ринок праці, є: товар - він виступає у формі робочої сили; ціна, яка виступає у формі заробітної плати; попит, який визначає потребу країни, галузі, регіону, фірми в робочої силі; пропозиція, тобто чисельність і структура наявних трудових ресурсів.
З іншого боку, до основних елементів ринку праці відносять попит та пропозицію робочої сили, ціну праці та конкуренцію.
Як і всі інші ринки, ринок праці функціонує на основі взаємодії чинників ціни праці, попиту на неї та її пропозиції.
Попит на ринку праці - платоспроможна потреба суспільства в робочій силі. За своїм економічним змістом попит характеризує обсяг і структуру загальної потреби на робочу силу, яка забезпечена реальними робочими місцями, фондом оплати праці й життєвих благ. Він активно впливає на відтворювальні зв'язки економічної системи, формуючи властиву для неї організацію зайнятості на ринку праці. Попит на ринку праці визначається обсягом і структурою виробництва, рівнем продуктивності праці, ціною робочої сили, кон'юнктурою ринків капіталів, товарів, послуг та правовими нормами, визначається кількістю та якістю робочих місць, які існують в економіці та функціонують або потребують заповнення, а також визначається потребами виробництва у відповідності з попитом на товари і послуги, технічним рівнем підприємств, станом технології тощо.
Пропозиція на ринку праці - це контингент працездатного населення, яке пропонує свою робочу силу в обмін на життєві цінності. Пропозиція праці визначається передусім ціною праці (заробітною платою), а також потребами в забезпеченні непрацюючих членів сім'ї працівника, звичками й традиціями, культурою і релігією, силою профспілок тощо. На пропозицію на ринку праці впливає демографічна ситуація, характер і зміст праці, інтенсивність вивільнення робочої сили, ефективність функціонування системи підготовки і перепідготовки працівників, система оплати праці.
В результаті конкуренції між суб'єктами ринку праці через механізм попиту і пропозиції встановлюється певний обсяг зайнятості і рівень оплати праці.
За умов конкурентного ринку ні фірми, ні працівники не можуть впливати на ринкову ситуацію в цілому, рівновага ринку не залежить від поведінки окремих фірм, окремих груп найманих працівників, а визначається загальною ринковою кон'юнктурою, тобто спільною взаємодією всіх суб'єктів ринку праці.
Кон'юнктура ринку праці - це співвідношення попиту та пропозиції всіх складових структури ринку праці, що залежить від: стану економіки (піднесення чи спад); галузевої структури господарства; рівня розвитку технічної бази, добробуту (рівень доходів населення); розвитку ринку товарів, послуг, житла, цінних паперів; стану соціальної і виробничої інфраструктури; розвитку інтеграційних зв'язків (галузевих і територіальних); демографічних, етнічних, соціальних, політичних, екологічних та інших факторів.
За структурою ринку праці розрізняють його зовнішній та внутрішній види. Зовнішній ринок охоплює відносини з приводу наймання працівників відповідної професії та спеціальності продавцями і покупцями робочої сили в масштабах країни, регіону, галузі. Внутрішній ринок передбачає рух кадрів всередині підприємства, переміщення з однієї посади на іншу.
В залежності від умов функціонування виділяють відкритий і прихований ринок праці. Відкритий ринок праці - організована, офіційна частина ринку праці, яка включає все працездатне населення, що стабільно працює або перебуває на обліку в державних та недержавних службах зайнятості, випускники державної служби професійного навчання. До прихованого ринку праці належать працюючі працівники, що можуть опинитися без роботи з причини зниження темпів розвитку виробництва, його конверсії, ліквідації колишніх економічних зв'язків.
Залежно від стосунків між найманими працівниками і роботодавцями та способами їх регулювання, ринок праці може бути жорстким або гнучким.
Залежно від соціального підходу виділяють ринки: робочих кадрів; спеціалістів і менеджерів.
Залежно від співвідношення попиту і пропозиції робочої сили виділяються три типи кон'юнктури ринку праці: працедефіцитна (попит перевищує пропозицію) , праценадлишкова (пропозиція перевищує попит) та збалансована (попит відповідає пропозиції).
Крім класифікації ринків праці (дія певного фактора), в економічній літературі виділяються підходи до його сегментації (комплексний вплив багатьох факторів).
Сегментація ринку праці - це поділ робочих місць і працівників за об'єднуючими ознаками на відносно стійкі і замкнуті сектори, які обмежують мобільність робочої сили своїми кордонами. Найбільш поширеною та усталеною в світовій економічній науці є сегментація ринку праці на первинний і вторинний.
3. Фактори — це об’єктивно діючі умови, рушійна сила, що впливає та змінює рівень і динаміку продуктивності праці.
Фактори зростання продуктивності праці за змістом можливо поділити на 3 групи:
· матеріально-технічні фактори, які характеризують рівень розвитку, ступень використання та якість засобів виробництва. До цієї групи належать усі напрямки прогресивних змін у техніці і технології виробництва;
· організаційно-економічні, які характеризують ступень розвитку форм організації та управління суспільного виробництва. До цієї групи належать прогресивні зміни в організації праці, виробництва та управлінні
· соціально-економічні пов`язані з роллю людини у суспільному виробництві і характеризують ступінь використання робочої сили.
Сукупність матеріально-технічних факторів та їх вплив на рівень продуктивності праці можна характеризувати системою показників: електроозброєність, енергоозброєність, фондоозброєність праці, фондовіддача.
Список використаної літератури:
Економічна енциклопедія : у 3 т. / відп. ред. С. В. Мочерний. - К.: Вид. центр "Академія" 2002. - Т. 3. - 952 с.
Економічна теорія : підручник / за ред. В. М. Тарасевича. - К. : Центр навчальної літератури, 2006. - 784 с.
Економічна теорія : Політекономія : підручник / за ред. В. Д. Базилеви-ча. - 7-ме вид. - К.: Знання-прес, 2008. - 719 с.
Єиденко П. С. Нова модель держави / П. С. Єщенко, Б. Є. Кваснюк, О. А. Бірюков. - Слов'янськ, 2002. - 144 с.
Єщенко П. С. Сучасна економіка: навч. посіб. / П. С. Єщенко, Ю. І. Палкій. - К., 2005. - 325 с.
Задоя А. А. Основы экономики / А. А. Задоя, Ю. Е. Петруня. - К. : Знання, 1998. - 478 с.
Иноземцев В. Л. Расколотая цивилизация : науч. изд. / В. Л. Иноземцев. - М. : Наука, 1990. - 724 с.
Злупко С. М. Перехідна економіка: сучасна Україна : навч. посіб. / С. М. Злупко. - К. : Знання, 2006. - 324 с.
Кейнс Д. Общая теория занятости, процента и денег / Д. Кейнс. - М.: Гелиос, 1978. - 352 с.
Курс переходной экономики / под ред. Л. И. Абалкина. - М., Финсо-цинформ, 1997. - 685 с.
Макконнел К. Аналітична економія : в 2 ч. / К. Макконнел, С. Брю. - Л.: Просвіта, 1999. - Ч. 2. - 650 с.
Макконнел К. Экономикс. Принципы, проблемы и политика : в 2 т. / К. Макконнел, С. Брю. - М. : Республіка, 1992. - Т. 1. - 400 с.
Макконнел К. Экономикс. Принципы, проблемы и политика : в 2 т. / К. Макконнел, С. Брю. - М. : Республика, 1992. - Т. 2. - 403 с.
Міжнародна економіка : підручник / за ред. А. П. Румянцева. - 2-ге вид., випр. і допов. - К. : Знання, 2004. - 449 с.
Тема: 3
«Капітал, виробничі фонди та нематеріальні ресурси»
План
1. Згідно із ч. 1 ст. 193 ЗК України державний земельний кадастр - це єдина державна система земельно-кадастрових робіт, яка встановлює процедуру визнання факту виникнення або припинення права власності і права користування земельними ділянками та містить сукупність відомостей і документів про місця розташування та правовий режим цих ділянок, їх оцінку, класифікацію земель, кількісну та якісну характеристику, розподіл серед власників землі та землекористувачів.
Таким чином, земельний кадастр - це звіт систематизованих науково обґрунтованих і достовірних відомостей про землі всіх категорій.
Призначення його полягає у забезпеченні органів державної влади та місцевого самоврядування, зацікавлених громадян і юридичних осіб відомостями про природний стан і правовий режим земель з метою їх раціонального використання та охорони.
Стаття 195 ЗК України встановлює основні завдання ведення державного земельного кадастру. Ними є: забезпечення повноти відомостей про всі земельні ділянки; застосування єдиної системи просторових координат та системи ідентифікації земельних ділянок; запровадження єдиної системи земельно-кадастрової інформації та її достовірності.
Стаття 196 ЗК України визначає складові державного земельного кадастру. Це кадастрове зонування, кадастрові зйомки, бонітування ґрунтів, економічна оцінка земель, грошова оцінка земельних ділянок, державна реєстрація земельних ділянок, облік кількості та якості земель. Перелічені види земельно-кадастрової діяльності суб'єктів земельно-кадастрових правовідносин спрямовані на створення відповідно до чинного законодавства України документованої кадастрової інформації.
Державний земельний кадастр ведуть Держкомзем, Державний комітет АРК по земельних ресурсах і єдиному кадастру, обласні, Київські і Севастопольські міські головні управління, районні відділи, міські (міст обласного і районного значення) управління (відділи) земельних ресурсів, виконавчі комітети сільських, селищних, міських рад.
Складовою державного земельного кадастру є державна реєстрація земельних ділянок. Державний реєстр земель складається з двох частин - книги записів реєстрації державних актів на право власності на землю та на право постійного користування землею, договорів оренди, землі із зазначенням кадастрових номерів земельних ділянок; Поземельної книги, яка містить відомості про земельну ділянку. Порядок та умови державної реєстрації земельної ділянки визначені в Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право приватної власності на землю, право власності на землю і право постійного користування землею, договорів на право тимчасового користування землею (у тому числі на умовах оренди) та договорів оренди землі, затвердженою наказом Держкомзему від 4 травня 1999 р. № 43. Згідно з п. 3.3 Інструкції державна реєстрація державних актів, що посвідчують право приватної власності на землю або постійного користування землею, договорів на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди) здійснюють районна, міська, селищна, сільська рада; договорів оренди - виконавчий орган міської, селищної, сільської ради, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації; державних актів на право власності на землю - місцеві державні органи земельних ресурсів Держкомзему України. Забезпечення державної реєстрації державних актів, що посвідчують право на землю, покладається на відповідні державні органи земельних ресурсів Держкомзему України. У додатках до Інструкції вміщено форми і таблиці книг реєстрації документів про право на землю.
Всі кадастрові відомості про землю оформляються у вигляді оновлюваної спеціальної базової документації, яку складають щороку. Вона може бути текстовою ікартографічною. Це схеми, графіки, текстові та інші матеріали, що містять відомості про межі адміністративно-територіальних утворень і земельних ділянок власників землі та землекористувачів, кількість, якість і продуктивність земель державної, приватної і комунальної власності.
Дані Державного земельного кадастру обов'язково враховують при плануванні, використанні та охороні земель, вилученні та наданні земельних ділянок, проведенні землеустрою, здійсненні державного контролю за використанням і охороною земель та інших заходів.
Державний земельний кадастр є основою для ведення кадастрів інших природних ресурсів: водних, лісових, тваринного і рослинного світу та ін.
2. Проблема раціонального, ефективного використання і охорони земельних ресурсів завжди була в центрі уваги економістів – аграрників. Досліджуючи цю проблему вчені прийшли до висновку, що раціональне (ефективне) використання землі – це таке використання, яке відповідає її цільовому призначенню, забезпечує високу ефективність землекористування та охорону, спрямовану на запобігання необгрунтованого вилучення земель сільськогсподарського призначення, захист від антропогенного впливу, відтворення і підвищення продуктивності земель лісового фонду, забезпечення особливого режиму використання земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення.[1]
Серед вітчизняних, провідних зарубіжних науковців, вчених, які вивчають питання підвищення ефективності використання земельних ресурсів є: Третяк А.М., Дорогунцов С.І., Лаврик У.В., Андрійчук В.Г., Алексійчук В.М., Дем’яненко М.Я, Антонов В.П., Карнаухова О.С., Лойко П.Ф. та ін.
Важливість проблеми підвищення ефективності використання, відтворення і збереження земельних ресурсів Черкаської області зумовлена не тільки наявною тенденцією поглиблення значних структурно – динамічних змін у використанні, відтворенні і охороні цього найважливішого природного ресурсу, але й існуючою можливістю підвищити рівень віддачі земельних ресурсів. Регулювання цього процесу є можливим за допомогою дії системи еколого – економічних важелів.
Будь-яка робота, направлена на покращення використання землі і її охорони не можлива без повної і об’єктивної інформації про кількісний і якісний стан земельних ресурсів. Потрібно оновити картографічні матеріали землевласників і землекористувачів. Важливо також отримати поглиблену інформацію про грунтовий покрив, рельєф території, природну рослинність, забрудненість території тощо. Без наявності такої інформації, створення умов раціонального (ефективного) використання земель будуть марними.
В першу чергу держава повинна дбати про ефективне використання землі, здійснювати контроль за цільовим її призначенням.
Інтенсивність цільвого використання земельних ресурсів значно різниться в розрізі грунтово-кліматичних зон та адміністративних одиниць
3. Науково обґрунтована система ведення сільського господарства охоплює всі сторони найбільш раціональної організації сільськогосподарського виробництва, заснованого на приватній власності на землю та досягненнях науково-технічної революції і передового досвіду.
Під системою розвитку сільського господарства як важливою складовою частиною вирішення проблеми забезпечення населення держави продуктами слід розуміти комплекс організаційних, економічних і технологічних заходів по раціональному використанню сільськогосподарських угідь - землі, водойм, лісів. Необхідною умовою є забезпечення оптимального рівня їх використання і збереження відповідно до конкретних земельних, природних і економічних умов виробництва, які в комплексі створюють умови подальшого нарощування виробництва валової і товарної продукції з одиниці земельної площі при мінімальних витратах праці і коштів.
Сільське господарство України є стратегічною і найбільш ефективною галуззю народного господарства. Продукти сільського господарства - завжди ліквідний товар, оскільки вони складають основу продовольчої безпеки держави.
Розвиток сільського господарства відбувається на основі підвищення родючості землі внаслідок впровадження механізмів економічної ефективності виробництва. За цих умов забезпечується збільшення валової і товарної продукції, зміцнюється матеріально-технічна база галузі.
Ефективність виробництва залежить не тільки від рівня знову створеної вартості, а й від обґрунтованої реалізації, розподілу, споживання і нагромадження.
Результат виробництва на рівні сільгосппідприємства виражається в обсязі валової продукції, валового доходу, чистого та валового прибутків. Зіставлення розміру затрат з витратами ресурсів відбувається на рівні ефективності виробництва продукції, яка залежить від спеціалізації і розміщення сільгосппідприємств.
Відповідно до ґрунтово-кліматичних умов в Україні здавна склалася чітка територіальна спеціалізація і розміщення землеробства і тваринництва. Наприклад, у Сумській області, яка розміщена в зоні Лісостепу, сільське господарство має зерновий і цукровий напрямок, тваринництво - молочний. В південних районах високий рівень розвитку має вирощування буряку і на цій основі виробництво цукру, у ряді районів півночі товарне значення має також картоплярство. Напрямок спеціалізації сільського господарства ще з давніх часів визначив розвиток відповідної переробної промисловості.
Провідними ланками системи ведення сільського господарства є землеробство і тваринництво. Землеробство застосовує науково обґрунтований комплекс заходів з раціональної організації території господарств, раціональних сівозмін і систем обробки ґрунту, використання добрив, гербіцидів для боротьби з хворобами, бур'янами і шкідниками сільськогосподарських культур, рівня організації насінництва. Тваринництво використовує раціональні способи розведення і відгодівлі тварин, запобігання їх захворюваності й ін.
Таким чином, науково обґрунтована система ведення господарства передбачає комплексний підхід до розробки заходів з розвитку сільськогосподарського виробництва, правильне поєднання і раціональне ведення провідних галузей рослинництва і тваринництва з урахуванням кліматичних і економічних умов. Завдання полягає в збільшенні виробництва продукції і зниженні її собівартості, підвищенні ефективності всіх галузей і господарства в цілому.
Такий підхід до обґрунтування і послідовного здійснення системи ведення сільського господарства потребує забезпечення збалансованого з потребами сільськогосподарського виробництва розвитку всіх інших ланок АПК. Зокрема, дуже важливо, щоб промисловість виробляла, а відповідні організації продавали сільськогосподарським підприємствам не просто техніку для обробітку землі, збору урожаю тощо, а потрібні для господарства комплекти машин, що відповідають спеціалізації господарств, мінеральні добрива, хімічні засоби захисту рослин та ін. Не менш важливо також збалансувати з рівнем сільськогосподарського виробництва потужності переробних підприємств, обсяги заготівель, а також ємності для збереження сировини і продуктів переробки.
Внаслідок різноманіття ґрунтово-кліматичних і економічних умов виробництва, неоднорідності напрямків і рівнів розвитку сільгосппідприємств система ведення господарства не може бути єдиною для районів і навіть для господарств; та й адміністративними методами домогтися цього неможливо. Однак це не виключає необхідності розробки узагальнюючих районних, обласних і зональних систем ведення сільського господарства, а також типових систем землеробства і тваринництва для визначення рекомендацій розвитку сільгосппідприємств. Такі системи мають охоплювати всі сторони діяльності, що мають кінцевою метою забезпечення продовольчими товарами потреб держави та гарантування її продовольчої безпеки. Ось для цього і необхідно постійно працювати над розробкою системи ведення сільського господарства і, відповідно, вдосконалювати структуру агропромислового комплексу, економічний механізм і систему керування як сільським господарством, так і агропромисловим комплексом у цілому.
Кожна ланка системи повинна відображати її особливості організаційно-економічного і технологічного порядку, а всі ланки взаємопов'язані між собою виробничими відносинами. Раціональна система ведення господарства вимагає розвитку обслуговуючих і переробних підприємств, поліпшення матеріально-технічного постачання, організації збуту готової продукції. Успішне її освоєння пов'язане з раціональним вирішенням організаційно-економічної частини систем землеробства і тваринництва, а також інших ланок, які безпосередньо впливають на ефективне використання наявних основних виробничих фондів і нових капітальних вкладень.
До речі, розвиваючи ефективне сільськогосподарське виробництво, не можна забувати про матеріальні критерії розвитку, серед яких перше місце належить торгівлі продуктами. Мається на увазі не тільки торгівля з країнами близького і далекого зарубіжжя, а насамперед розвиток нашого українського аграрного ринку, для чого слід було б передбачити:
1) послідовне проведення робіт зі створення сучасної інфраструктури аграрного ринку України, включаючи інформаційну систему, товарні біржі й оптові ринки, системи страхування торговельних операцій та інші інститути ринку;
розробку і здійснення програми по розвитку продуктових сегментів, насамперед, зернового, цукрового, плодоовочевого, масложирового і м'ясомолочного, а також ринку матеріально-технічних ресурсів;
вироблення механізмів державного регулювання торгівлі. Особливо це стосується державної підтримки виробників сільськогосподарської сировини і продовольчої продукції;
забезпечення фінансування й організації міждержавних наукових розробок з аналізу і прогнозування аграрного ринку.
Натомість економічний механізм регулювання процесів формування і розвитку українського аграрного ринку передбачає необхідність зміни критеріїв цінової, податкової, кредитної політики та системи страхування в АПК.
Виходячи з потреб економічного механізму, слід передбачити також підтримку таких напрямків, як селекція і насінництво, племінна справа, захист рослин, проведення меліоративних, ветеринарних, санітарних та інших заходів.
Поряд з цим необхідно передбачити інвестування найбільш перспективних програм і проектів, що передбачають збільшення виробництва зерна, м'ясомолочної та іншої сільськогосподарської продукції і на цій основі забезпечення населення продовольчими товарами.
Список використаної літератури:
Основи економічної теорії: політекономічний аспект : 2-ге вид. / за ред. Г. Н. Климка, В. П. Нестеренка. - К. : Вища школа, 1997. - 743 с.
Основы экономической теории: политэкономический аспект. - 3-е изд. / под ред. Г. Н. Климко. - К. : Знание-Прес, 2001. - 646 с.
Павловський М. Макроекономіка перехідного періоду. Український контекст і М. Павловський. - К. : Техніка, 1999. - 336 с.
Перехідна економіка : підручник / В. М. Геєць, Є. Г. Панченко. Е. М. Лі-банова [та ін.] ; за ред. В. М. Гейця. - К. : Вища школа, 2003. - 591 с.
Пинданк Р. Микроэкономика / Р. Пинданк, Д. Рубинфельд. - М.: Экономика ; Дело, 1992. - 510 с.
Привалов Ю. Пенсійна реформа в Україні: тенденції та перспективи / Ю. Привалов, Ю. Саєнко, Ю. Самєлкін / відп. ред. Ю. Саєнко. - К. : ПЦ "Фоліант", 2005. - 218 с.
Руженський М. М. Система соціального захисту у транзитивному суспільстві : монографія / М. М. Руженський. - К. : ІПК ДСЗУ, 2005 - 384 с.
Сакс Д. Економіка перехідного періоду / Д. Сакс, О. Пивоварський. - К. : Основи, 1996. - 345 с.
Селезнев В. В. Основы рыночной экономики Украины / В. В. Селезнев. - К.: АСК, 2000. - 544 с.
Самюелсон Пол. Макроекономіка / Пол Самюелсон, Вільям Нордгауз. - К.: Основи, 1995. - 544 с.
Словарь современной экономической теории Макмиллана. - М.: ИН-ФРА, 1997. - 608 с.
Стігліц Джозеф. Економіка державного сектора / Джозеф Стігліц. - К.: Основи, 1998. - 854 с.
Стратегії економічного розвитку в умовах глобалізації. - К. : КНЕУ, 2001. - 538 с.
Трансформація моделі економіки України (ідеологія, протиріччя, перспективи) / за ред. В. М. Гейця. - К. : Логос, 1999. - 500 с.