Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Фарба — речовина для забарвлювання предметів у той чи інший колір, для малювання картин, для захисту виробів або будов від дії зовнішнього середовища.
За хімічним складом пігменти і виготовлені з них фарби розрізняють на мінеральні (неорганічні солі або оксиди металів) і органічні (складні сполуки, в основному рослинного або тваринного походження). І ті, і інші можуть бути як природного, так і штучного походження.
Фарби бувають таких видів: лак, акварель, вохра, гуаш, мінеральні фарби, олійні фарби, фосфоресцентні фарби, шварцлот (фарба).
Лаки — це прозорі розчини природних або синтетичних плівкоутворювачів (смол або ефірів целюлози) в спирті, скипидарі, маслі, з домішками пластифікаторів та інших речовин, яким покривають яку-небуть поверхню для її збереження і блиску. Є лаки на основі термопластичних полімерів (зазвичай однокомпонентні) і термореактивніх полімерів (зазвичай багатокомпонентні). При висиханні матеріалів на основі термопластів випаровуються розчинники, в термореактивних – проходить полімеризація (поліконденсація). Лаки використовують у чистому вигляді, для приготування емалевих фарб, деяких грунтовок і шпаклівок.
Розрізняють алкідні лаки (масляні, гліфталеві, пентафталеві), нітролак (ефіроцелюлозні), перхлорвінілові, поліуретанові, спиртові, бітумні, кремнеорганічні та ін.
Акваре́ль (фр. aquarelle — водяниста; італ. acquarello) — техніка живопису, що використовує спеціальні акварельні фарби, які при розчиненні у воді утворюють прозору суспензію тонкого пігменту, що дозволяє створювати ефект легкості і тонких колірних переходів. Акварель поєднує особливості живопису (багатство тону, побудова форми і простору кольором) і графіки (активна роль паперу в побудові зображення, відсутність специфічної рельєфності мазка, характерної для живописної поверхні).
Акваре́льні фа́рби — фарби, що складаються з тонко розтертого пігменту, змішаного з розчином рослинного прозорого клею — гуміарабіку або декстрину, які є водорозчинні. Завдяки цьому клею акварель можна розчиняти у воді для нанесення тонких прозорих шарів, що міцно прилипають до паперу. Акварельні фарби містять також пластифікатор у вигляді гліцерину та інвертованого цукру, що робить їх пластичними. Гліцерин утримує вологу, не дає фарбам пересихати і ставати крихкими. У акварельні фарби вводиться і поверхнево-активна речовина — бичача жовч, що дозволяє легко розносити фарбу по паперу, тому що жовч перешкоджає скочуванню фарб у краплі. Є фарби з додатками меду. Для запобігання руйнування фарб цвіллю в них вводиться антисептик — фенол.
Фарби діляться на дві групи — теплі і холодні. До теплих відносяться жовті, помаранчеві, червоні, коричневі, то є всі фарби, які в основі своїй містять ту чи іншу кількість червоного чи жовтого кольору. До групи холодних - блакитні, сині, зелені, фіолетові, якщо в них переважають холоднувато-сині відтінки. Зелені, фіолетові, сірі та чорні кольори можуть бути як холодними, так і теплими в залежності від особливостей кольору і впливу оточення. Кольори синій, жовтий, червоний — основні, решта, отримані шляхом змішування, вважаються похідними — теплими або холодними в залежності від складу фарб. Навіть такі нейтральні кольори, як сірий і чорний, містять безліч нюансів, які часом важко визначити за якістю кольору. Якщо взяти групу теплих кольорів, наприклад червоних, і порівняти між собою по теплохолодності, то помітно, що і в цій групі по відношенню один до одного є кольори холодніше і тепліше.
Техніка акварельного живопису вимагає великої майстерності, оскільки прозорість фарб не дозволяє переписування зображення. Аквареллю малюють на зернистому, акварельному папері використовуючи паперову палітру, пензлі з хутра вивірки, поні. Акварельна техніка — практично єдина, що не використовує білил. Роль білої фарби виконує сам папір. Це не виключає використання акварелі в складних, змішаних техніках, коли акварель використовують разом з художнім вугіллям, малюнком графітовими олівцями тощо.
Техніка використання акварельних фарб достатньо проста — потребує чистої води, щільного паперу, а фарби швидко сохнуть. Здається на цьому усі легкі моменти закінчуються і починаються усі складні. Малювання акварельними фарбами потребує навичок, старанності, уміння добре використовувати переваги акварельної техніки. Навіть у фахових майстрів порушення техніки і старанності в використанні акварелі призводить до неохайного, неприємного вигляду кінцевого результату.
Основою для акварелі є, як правило, папір, який часто попередньо змочують водою для досягнення особливої розмитої форми мазка. Для цього є особливі рамки (стіратор), на які натягується лист. Таким чином, під час рисування папір можна змочувати знизу, або папір кладуть на мокру фланель. Можливий і простіший спосіб: попередньо зволожений лист акварельного паперу, який досить добре вбирає вологу, кладуть на скло, при цьому, залежно від того, як довго відпрацьовується конкретна ділянка малюнка, вибирають кут нахилу скла, але частіше за все скло лежить горизонтально. Згідно з власними манірними можливостями, можна допускати, щоб вода на аркуші паперу виступала у вигляді калюжі або глибоко вбиралася і створювала лише окрему вологу ділянку. Фарба в таких випадках грає по-різному, чим створює бажаний ефект. Власне кажучи, саме в цьому полягає сучасне розуміння акварельного техніки.
На думку фахівців XIX століття, «для акварельного живопису вживається або брістольський картон, ватман, або торшон, пензлі вивіркові, куницеві, борсукові або тхореві. Однотонні малюнки роблять або за способом Губерта, вживаючи сепію, або нейтральтінтом. Для кольорових акварелей найуживаніші фарби такі: гумігут, індійська жовта, жовта охра, тер де Сієна натуральна, така ж палена, кіновар, кармін гаранс, лак-гаранс, кармін палений, охра червона, венеціанська червона, індійська червона, кобальт, ультрамарин, берлінська лазур, індиго, нейтральтінт і сепія»[1]
Робота акварельними фарбами на природі, з натури, вимагає швидкості та відпрацьованої техніки. Разом з тим, під рукою повинна бути посудина з чистою водою і губка, яка, як правило, бере участь у процесі нарівні з китицями. Якість акварельного паперу є дуже важливим для роботи, але найдорожчий і найкращий папір не завжди доступний початківцям художникам, і тому цілком можна пристосуватися до вже наявного.
У сучасній техніці досить успішно використовуються акварельні олівці, воскові крейди, гелеві чорнила.
Спосіб малювання акварельними фарбами виник у Китаї близько III століття. У Англії спосіб став використовуватися з XVIII століття Полем Сендбі, розвивався у роботах: Томаса Гіртіна, Дж. Тернера. Аквареллю писали: Рауль Дюфі (1877-1953), Поль Сезанн (1839-1906), Джон Марен, Чарльз Ренні Макінтош (1868-1828), Ендрю Ваєт (1917-2009).
Особливу сторінку займають акварелі Михайла Олександровича Врубеля (1856-1910). Після закінчення Петербурзького університету, він почав займатися у професора П. П. Чистякова вечорами, а у 1880 р. сам став студентом Академії мистецтв. Врубель наполегливо вивчав техніку акварелі і робив з її використанням ескізи, біблійні сцени, натюрморти, портрети. Казав, що акварель як техніку і в самій академії розуміють лише три майстри.
М. Врубель, Квіти в синій вазі, 1886 рік.
Врубель використовував різні прийоми: то наносив фарби з чіткими межами, залишаючи білі смуги незаписаного паперу, то малював по вологому тлі, додавав до акварелі охру, срібний і бронзовий порошки. Частку зображень міг вкрити пульверизатором, особливо в зображеннях морської тематики.
Робив спроби змішування в різних техніках (малюнок плюс акварель, «портрет Олександри Станкевич», 1906). Серед його акварелей є справжні витвори мистецтва («Автопортрет», 1882, «Гамлет і Офелія», 1883, «Квіти в синій вазі», 1887). Більш того, Врубель зробив ескіз театральної завіси «Ніч у Італії» саме в техніці акварелі (1891р.) та замальовку «Венеція, місток Зітхань», що біля Палацу дожів.
Він довго не полишав акварелі і в роки праці в Києві. В техніці акварелі виконані його ескізи до стінописів у Володимирському соборі — «Янгол зі свічкою», два варіанти «Воскресіння Господнього», чотири варіанти «Надгробного плачу». Тільки слабкий зв'язок з тодішніми канонічними схемами і інтриги Прахова завадили перевести ескізи у фрески.
Натюрморти Врубеля київського періоду з зображенням квітів взагалі стали шедеврами майстра і прикладами віртуозного використання акварелей, це: «Квіт шипшини», «Біла азалія», «Квіти в синій вазі».
Коли дві молоді пані в Києві запросили його давати їм уроки малюнку, він і сам знову почав багато малювати з натури. Аби ускладнити собі завдання, він і використовував акварель, намагаючись максимально виявити її колористичні властивості. Віртуозу Врубелю це якраз і вдалося. Одним з останніх прикладів використання акварелі Врубелем є замальовка «Одна троянда в стакані», датована 1904 роком. Художнику до сліпоти і смерті залишилось 5 років.
Вохра (рос. охра, англ. ochre, нім. Ocker m) - 1) Землисті скупчення мінералів, переважно оксидів та гідрооксидів заліза і марганцю.
Крім того, розрізняють:
вохру буру (лімоніт);
вохру ванадіїсту (оксид ванадію);
вохру вольфрамову (мінерал тунгстит);
вохру бісмутову (продукт розкладу бісмутових мінералів);
вохру залізисту;
вохру кобальтисту;
вохру купоросну;
вохру марганцеву;
вохру мідну;
вохру молібденову;
вохру нікелеву;
вохру паладієву;
вохру свинцеву;
вохру танталову;
вохру телуристу та інш.
2) Природна мінеральна фарба. Складається з глини та оксидів заліза. Колір — від блідо-жовтого до темно-бурого.
Гуа́ш (фр. Gouache, італ. guazzo — водяна фарба) — різновид водорозчинних фарб. На відміну від акварелі — непрозорі через домішки крейди, свинцевих білил чи каоліну. Це досить щільні, але недостатньо міцні фарби, і при нанесенні товстим шаром осипаються, не мають блиску.
Гуа́шами також називають художні твори, виконані з застосуванням цих фарб.
Виникнення назви «гуаш» пов'язують з Францією кінця XVIII століття, хоча техніка створення цієї фарби значно старше — вона використовувалася вже в XVI столітті в Європі.
Водорозчинні фарби відомі з Середньовіччя. Ще тоді їх використовували для створення мініатюр в рукописах.
В добу Відродження художники застосовували техніку гуаші для ескізів, картонів та інших підготовчих робіт, а також для портретних мініатюр.
Серед художників, що використовували гуаш: середньовічні мініатюристи, Вінсент ван Гог, Валентин Сєров, Головін Олександр Якович, Бенуа Олександр Миколайович.
Гуашшю можна працювати не тільки на папері, але і на ґрунтованому полотні, на тканині, картоні, фанері. Гуаш широко застосовується в декораційному живописі, при виконанні різних ескізів. Дуже часто використовують його для кольорових начерків.
Гуаші виготовляють з суміші кольорових пігментів і клею з додаванням білил. Гуаш зручний в роботі і, що важливо, дає можливість вносити виправлення в процесі роботи. Шар фарби середньої товщини сохне від 30 хвилин до 3 годин в залежності від вологості повітря. Домішки білил надають гуаші матову бархатистість, але при висиханні кольору дещо вибілюється (висвітлюється), що повинен враховувати художник у процесі малювання. За допомогою гуашевих фарб можна перекривати темні тони світлими. Висохле зображення, зроблене гуашшю, злегка світліше вологого, що робить складним підбір кольору. Основа також може бути чутливою до утворення тріщин, якщо накладена занадто товсто. Ця проблема може бути певною мірою ослаблена використанням товстої основи, наприклад, aquapasto.
Різновиди гуашевих фарб
Шкільний набір гуаші
Художня
Художня гуаш має в якості домішок цинкові білила, тому має менші криючі властивості і не така яскрава після висихання.
Плакатна
Плакатна гуаш відрізняється від художньої більшою покриваючою здатністю і колірною насиченістю, що досягається заміною цинкових білил каоліном, менше розбілюють фарбу, і роблять її щільнішою, насиченою і звучною.
Флуоресцентна
Для декоративних робіт і оформлення вистав випускаються флуоресціюючі гуашеві фарби. Ці фарби мають здатність флуоресцувати під дією ультрафіолетових і видимих фіолетових, синіх і зелених променів. Флуоресцентна гуаш має властивість при опроміненні посилювати свою яскравість, що використовується при декораційних ефекти в темряві. Гуашеві флуоресцентні фарби розбавляють водою. Ці фарби мають низьку криючу здатність, тому рекомендується наносити їх на білу підкладку — білий ґрунт, папір тощо, що робить їх яскравішими, при цьому фарби слід наносити тонким шаром. Флуоресцентна гуаш не водостійкі, тому застосовувати її поза приміщеннями не рекомендується.
Олійні фарби — це суспензія пігментів (або пігментів і наповнювачів) в різних видах оліфи із додаванням сикативу, а також добавок (аеросилу, лецетину, т.п.), що дозволяє запобігти утворенню осаду. Вона представляє собою перетерті пігменти (окис цинку, охра, сурик залізний та ін) з оліфами (натуральною, оксоль, гліфталева, пентафталева тощо) і прискорювачами висихання (сиккативами).
Згідно з державним стандартом, бувають олійні фарби наступних видів (класифікація за типом плівкотвірної речовини):
ГФ-023 — олійні фарби на гліфталевій оліфі;
МА-021 — олійні фарби на натуральній оліфі;
МА-025 — олійні фарби на комбінованій оліфі;
ПФ-024 — олійні фарби на пентафталевій оліфі.
Шварцлот — (нім. Schwarzlot, від Schwarz — «чорний, темний» та löten — «паяти, виплавляти») — темно-коричнева, майже чорна фарба для скла, кераміки, емалей.
Застосовувалася з Х століття при виготовленні вітражів для зображення тонких деталей, створення світлотіней і передавання об'ємного зображення на склі.
Поверхня скла практично позбавлена пор, тому звичайна фарба не утримується на ній. Шварцлот складався з подрібненого легкоплавкого скла на основі сполук свинцю, температура плавлення якого була меншою за температуру плавлення основи, і барвників — оксидів заліза, міді. Для приготування фарби ці компоненти розтирали на дрібний порошок і замішували на воді, вині чи рослинній олії. Цим розчином художник волосяним пензлем малював на поверхні скла тоншими чи грубшими мазками малюнок.
Після висихання виріб обпалювали за температури, достатньої для розплавлення лише легкоплавкого скла фарби, внаслідок чого фарба спікалася зі скляною основою і малюнок закріплявся на її поверхні.
Пігменти: пігментами називають тонкодисперсні порошки, нерозчинні у зв'язуючій речовині й розчиннику і здатні в суміші з ним утворювати непрозорі покриття різних кольорів і відтінків. Вибір того чи: іншого пігменту й фарбового складу зумовлюється насамперед призначенням фарбованого покриття та вартістю фарбової речовини.
Білі пігменти. Крейду як пігмент і наповнювач використовують для розбілювання кольорових фарбових речовин. її застосовують також для виготовлення клейових та силікатних фарб. Для олійних фарб крейду не використовують, оскільки в суміші з оліфою утворюються плівки з жовтим відтінком. Вапно повітряне застосовується Для того, Щоб білити фасади промислових га громадських споруд.
Серед штучних білих пігментів, одержуваних хімічною переробкою мінеральної сировини, найчастіше використовують цинкові, свинцеві, титанові білила та літопон (сірчисті білила).
Чорні пігменти. Сажі мають високу барвну здатність, покривність і стійкість щодо дії лугів та кислот.
Діоксид марганцю МgО2 у тонкодисперсному стані має хорошу покривну здатність. Його здобувають із природної марганцевої руди.
Графіт — це пігмент сірувато-чорного кольору; за хімічним складом має високий вміст вуглецю (до 95%). Використовується для виготовлення олійних фарбових сумішей, має стійкість до дії кислот та високих температур.
Червоні пігменти. Залізний сурик випускають у вигляді тонкого порошку оксиду заліза цегляно-червоного кольору або інших відтінків, залежно від співвідношення складових частин Рb2О3 і СаSО4.
Свинцевий сурик — порошок червоно-оранжевого кольору, який містить в основному РbО та Рb2О3. Токсичний і досить важкий пігмент (істинна густина 8,32 .9,16 г/см3), застосовується в антикорозійних олійних фарбових сумішах по металу та дереву.
Крон червоний має високу світлостійкість та здатність захищати Сталеві конструкції від корозії. За хімічним складом це хромовокислий свинець.
Редоксайд — червоний залізоокисний пігмент, який має підвищену стійкість до дії лужного середовища. Використовують для фарбування по деревині та штукатурці.
Жовті пігменти. Крон свинцевий — штучний пігмент, одержуваний внаслідок хімічної взаємодії хромпику із солями свинцю, має колір від світло-лимонного до темно-жовтого, токсичний. Завдяки високій покривній здатності та антикорозійній стійкості крон широко використовується в лакових і олійних фарбових сумішах по металу та дереву. Покривність крону 40 .190 г/м2, істинна густина 6,12 г/см3.
Вохри — природні пігменти жовтого, коричневого та червоного кольорів. їх здобувають із глин, які містять до 25 % (за масою) Ре2О3. Колір вохри залежить від вмісту оксиду заліза. Це найдешевші пігменти, їх широко застосовують для виготовлення фарб.[14]
Сині пігменти. Ультрамарин — порошок синього кольору. За хімічним складом це алюмосилікат натрію, який містить сірку в колоїдному стані. Його одержують випалюванням композицій каоліну із содою та сіркою або сірчанокислого натрію з вугіллям. Значного поширення ультрамарин набув як барвник в олійних сумішах з метою усунення жовтих відтінків.
Лазур — інтенсивний штучний пігмент темно-синього кольору. Це порошок залізної солі залізисто-синеродистої кислоти. Світлостійкий пігмент, проте руйнується під дією лугів і тому не застосовується для фарб по штукатурці та цементних розчинах.
Зелені пігменти. Оксид хрому Сr2О3 стійкий до дії лугів, кислот та підвищених температур. Щоб одержати зеленкувато-сині відтінки, добавляють ультрамарин.
Барвники синтетичні – речовини для фарбування різних матеріалів, одержувані методом органічного синтезу. У широкому змісті сюди відносяться такі безбарвні з'єднання, з яких пофарбовані речовини утворяться вже після нанесення на матеріал, що офарблюється. Н: індигозоли (див. кубові барвники розчинні), діазояминові барвники (див. Диазоаминаль), фталогени, деякі барвники для хутра.
Синтетичні барвники, виробництво яких було почато в 1857 випуском мовеина (Перкин), фактично цілком витиснули з промислової практики природні барвники, при цьому найбільш коштовні природні барвники – алізарин, індиго – стали об'єктами промислового виробництва. Перші К.С. – мовеин, фуксин – були отримані окислюванням у різних умовах технич. окалина, що містить багато талундинов, відкіля пішло назву «анілінові барвники» як синонім к.с.
Термін «барвник» був введений у 1908 А.Е. Порою-Косищем замість раніше застосовувалися термінів «фарба» і «пігмент», яким тепер додають інше більш обмежене значення. Фарбою називають суміш прохальних і зв'язувальних речовин, застосовувану для поверхневого фарбування різних чи виробів для друкування на тканинах, папері, пластичних плівках і ін. матеріалах.
Назва «пігменти» зберігається для нерозчинних барвників, а також деяких неорганічних речовин.
На світовий ринок випускається більш 5000 різних барвників, основна частина яких призначена для розцвічення волокнистих матеріалів. Необхідність великого числа барвників визначається не тільки розмаїтістю квітів відтінків, а і розходженням у властивостях матеріалів, що офарблюються, методів нанесення фарбування, умовах служби пофарбованих виробів, значною різницею у вартості барвників, що стимулює в ряді випадків практику застосування менш міцних, але дешевих барвників.
Барвники випускаються в продаж звичайно під умовними назвами, що як фірмова торгова марка в капіталістичних країнах захищені патентами. При цьому однакові по будівлі барвники різні фірми випускають під різними назвами. Перелік випущених на ринок барвників із указівкою фірми, виготовлювача, властивостей і коли, це відомо, будівлі, приведені в довіднику Colour Inolex. У Радянському Союзі барвники випускаються також під умовними назвами, що утворяться відповідно до визначених правил. По технічних властивостях і областям застосування барвники поділяються: прямі; сірчисті; водорозчинні похідні, сірчистих барвників, кубові, водорозчинні похідні кубових барвників, протравні барвники для бавовни, компоненти, що утворять барвники на волокні, барвники для напівшерсті, кислотні протравні к-ли для вовни; епецоольні к-ли для химич. волокон, барвники, що утворять коволентную зв'язок з волокном; к-ли для комі і шубної овчини; к-ли для хутра; основні к-ли; нігрозини і індулини; к-ли розчинні в органич. речовинах; к-ли для онодированого алюмінію; к-ли для дерева; оптично відбілюючі препарати; пігменти і лаки. У межах кожної групи барвники розрізняються по квітам одержуваних фарбувань на метали, золотаво-жовті, жовтогарячі, червоні, рожеві, рубінові, бордо, червоно-фіолетові, фіолетові, сині, блакитні, бірюзові, зелені, маслинові, жовто-коричневі, червоно-коричневі, коричневі, сірі, синьо-чорні, чорні.
Назва барвників складається з двох і більш слів. Перше слово вказує на спосіб застосування чи барвника його властивості (прямий, кислотний, кубовий, сірчистий пігмент, лаковий, легкозасвоювані і т.п.), друге – характеризує колір, в окремих випадках уводитися третє слово, що характеризує специфічні властивості барвника (н: світлостійні, чи його будівлі (н: антрахіновий). Наступні за словами цифра і буква вказують на відхилень відтінку к-ля (н: жовтий к-ли жовтий з мають червонуватий чи зеленуватий відтінок жовтого кольору, у жовтого 2К и жовтого 2З – відповідні відхилення відтінку виражені сильніше і т.д.) Друга і наступна букви в назві служать для позначення специф. властивостей барвника і їхнє значення неоднакового в різних класах і інших групах, вони можуть указувати на особливості застосування, наявність у молекулах особливості застосування, наявність у молекулах к-ля металу і т.д. Для частини барвників вітчизняного асортименту скорочені традиційні назви: індиго, блондіго, родомин і т.д.
По донзич. властивостях К.с. можна розбити на дві основні групи: розчинні і нерозчинні у воді.
К-ли, розчинні у воді. Майже всі розчинні к-ли вміють іоногенний характер; відомо лише обмежена кількість пофарбованих неполярних з'єднань розчинних у воді, рекомендованих для фарбування оцетотного шовку і синтетич. волокон. Солі амонієві, рене суліфонієвих і оксонієвих основ, що складають клас основних чи котоиноидних до-лея, знаходять застосування для фарбування натурального шовку, кани, полмакричнитильного волокна, готування чорнила, олівців, у поліграфії, косметиці, а також у якості сенсибилизирующих до-лея, для галачено-серебряних виробів.
Раніш основні барвники застосовувалися для фарбування бавовни, попередньо обробленого речовинами, що утворять з барвниками на волокні нерозчинні з'єднання (фарбування по протряве). Нерозчинні солі основних до-лея з фосфорно-вольфрамової і фосфорно-молибдевой к-тами, відомі за назвою фаналевих леків, знаходять застосування як яскраві пігменти, гл. обр. у поліграфії. По химич. будівлі катноидные к-ли являють собою діорноїдні к-ли, триорилметанові к-ли, ксантенові кра-ли, акридинові к-ли, ксантеновые к-ли, акридинові к-ли, хинониминові к-ли, океазиновые к-ли, азиновые к-ли, цианинові к-ли, моноазокрасители, що містять солеобразные грипи основного характеру. Для светопрочной фарбування полиакрилонитрильного волокна випускають спеціальні цианиновые барвники, гетероциклич. азокрасители, а також заміщені фталоцианина, атрахинона й ін. полициклич. З'єднання, що мають характер солей четвертих алюминевих з'єднань.
Анионоидные барвники, за невеликим винятком являють собою солі сульфато-кислот. У залежності від розміру, компанарности й інших особливостей молекули, барвники мають здатність прием. офарблювати целюлозні (бавовна, льон, віскоза, мідно-алюмінієві волокна) чи білкові (вовна, шовк) і поліамідні волокна. Розчинні к-ли, придатні для безпосереднього фарбування целюлозного волокна, наз. прямими, чи субстантивними. Першим прямим барвником для бавовни, відкритим у 1884, з'явився конго червоний.
Одержуваний сполученням диазо-тированного бензидина З 1,4 – надотиламинсульфокислотой. Засобом до целюлозному волокна володіють азонофарбники, отримані сочитанием диазотированного бензидина з іншими аміно й оксисоедиениями ароматич. ряду, а також похідних бензидина, не заміщених у положеннях 2 і 6 дифеніли. Наявність заступників у зазначених положеннях перешкоджають розташуванню молекули в одній площині і такі к-ли мають великий засіб до білкових волокон, чим до целюлозі. У якості прямих до-лея використовуються й інші типи дісазофарбники і полиазокрасителей, у тому числі утримуючі атоми чи міді інших важких металів, деякі похідні антрахинона. З метою одержання прямих барвників з високої светопрочностью сульфируют яскравофарбовані полицикличные з'єднання, н-р, фтолоциамин міді.
Сорбція прямих до-лея волокном – процес рівноважний. Для підвищення стійкості фарбувань прямими барвниками до прання зафарбовані виробу обробляють розчинними штучними смолами основного характеру, що утворять з барвниками нерозчинні чи важкорозчинні з'єднання. Підвищення стійкості фарбувань як мокрим обробітком, так і до дії світла при одночасній зміні кольору досягається, у випадку наявності в молекулі прямого барвника груп, здатних до комплексообразованию, обробкою солями чи міді інших комплексообразующих металів, а при наявності вільної первинний аминогрупи – диазотированием і наступним сполученням на волокні (диазотуємі к-ли). Кислотні к-ли для вовни являють собою сульфатокислоты моноазо-, реги дисазокрасителей, аминоокси-, ариламиоан тракинона, ариламино-антапиридона і –антрапиримидина (див. антрахинонові к-ли, аминоанрахиновые к-ли). Яскраві сульфатокислоти триарилметановых і азиновых до-лея через малий светопрочности втратили значення для фарбування вовни. З метою зміцнення фарбувань тут ширше, ніж в окрашении целюлози, використовують утворення комплексних з'єднань з металами, особливо з хромом: застосовується наступна обробка фарбувань солями хрому – хромирующие к-ли, хромування в процесі фарбування (однохромові к-ли) і використання для фарбування готового комплексу барвника з металом. Особливе значення для міцного фарбування вовни і капронового штапелю зі слабокислих і нейтральних ванн придбали комплекси двох молекул диоксиазокрасителей з негативно зарядженим четирьохвалетним атомом чи хрому кобальту (І). При цьому молекули азокрасителей утримуючих звичайно сульфамідні групи розташовані звичайно взаємно перпендикулярних площинах. Для міцного фарбування вовни з нейтральних і слабокислотных ванн у більш яскраві кольори поряд з металлокомплексами використовуються антрохінові й азокрасители, що містять алифатичные ланцюга, що включають до 12 вуглецевих атомів.
З метою міцної фіксації розчинних барвників на волокні в їхню молекулу вводять групи, здатні утворювати міцний ковалентний зв'язок з окситруттями чи целюлози аминогруппами білкових волокон. Барвники такого типу, випущені в останні роки уперше фірмою Ай-Си-Ай (Англія) за назвою проционов, фірмою Цыба (Швейцарія) за назвою цыбокронов для бавовни і бриллиантуи балон для вовни, фірмою Хехст (ФРН) за назвою ремазолов, тепер у різних варіантах і під різними назвами випускаються багатьма іншими іноземними фірмами. Відповідно до прийнятого в СРСР номенклатурі, ці барвники звуться активних. Активні к-ли являють собою азо-, антрахинонові чи фтолоцианинові к-ли, звичайно близькі по будівлі до звичайним кислотної к-лем, але поряд із сульфогруппой вони містять лабільно зв'язані атоми хлору, сульфоефирні, винилсульфамидні чи інші аналогічні угруповання, здатні при збільшенні лужності середовища в процесі чи фарбування при наступній обробці взаємодіяти з активними функціональними групами волокна, що офарблюється. Перевагою активних до-лея є простота застосування, недоліком – рівнобіжний взаємодії з волокном гудрогиз активних угруповань, що, крім утрати значної частини барвника, для досягнення високого показника міцності до мокрих обробок вимагає ретельної обмивки зафарбованих продуктів гідролізу.
Барвники нерозчинні у воді. До числа нерозчинних у воді відносять кубові барвники і сірчисті барвники, використання яких зв'язано з тимчасовим перетворенням у розчинні з'єднання. Для кубових барвників характерна наявність парних карбонільних груп, з'єднаних системою сполучених зв'язків, здатних відновлюється в лужному р-рі гідросульфіту натрію з утворенням розчинного у воді продукту, легко і неціло повітря, що окисляється киснем, у вихідний барвник. Лужний розчин продукту відновлення к-ля називається кубом, продукт відновлення з незаміщеними гідроксильними групами – чи лейкосполукою, як прийнято в текстильній практиці, кубовою кислотою. Природні кубові к-ли індиго і тирийский пурпур (6,6 – дибромин-диго) – були відомі в стародавності. Установлення будівлі індиго, синтез і освоєння виробництва синтетичного індиго вплинули на розвиток органічної хімії і хімічної промисловості. Саме індиго в даний час загубило колишнє значення, однак индигоїдні барвники і тиоиндигоідні барвники широко застосовують для печатки по бавовняних тканинах, фарбуванні хутра і вовни зі слаболужного аміачного куба. Особливо висока міцність фарбувань целюлозних волокон, досягається застосуванням антрахиноновых барвників і поліциклічних, чи, як їх не цілком точно називають, полициклокетоновых кубових барвників. Для фарбування і печатки по текстильних матеріях кубові барвники використовують також у виді розчинних у воді і досить стійких солей кислих сірчанокислих ефірів лейкосполуки, що випускаються в СРСР за назвою кубозолей і индигозолей.
Перетворення сірчистих до-лея в розчинну форму зв'язано з відновленням сірчистим натрієм дисульфидних груп у меркаптидні. Сірчисті к-ли, незважаючи на тьмяний колір, малу інтенсивність і тільки задовільну міцність фарбувань, унаслідок низької вартості і відносної простоти фарбування усе ще застосовують у фарбуванні бавовни, особливо в чорний і темний кольори. Для фарбування віскозного штапелю в масі знайшли використання стабільні розчинні форми сірчистих барвників.
Нерозчинні органічні пігменти, як і пігменти мінеральні, відрізняючи від останніх більшою яскравістю й особливо інтенсивністю фарбувань, використовуються для лакофарбових покрить, у поліграфії, виробництві олівців, художніх фарб, фарбування пластич. мас, гуми, фарбування штучних і синтетичних волокон у масі в процесі їхнього формування. Розвиток хімії полімерних матеріалів відкрило можливість використання пігментів разом зі сполучними для печатки і навіть фарбування текстильних матеріалів. Нанесене фарбування після полімеризації сполучного міцно утримуються на тканині, помітно не змінюючи властивостей останньої.
Як органічні пігменти використовують нерозчинні азорофарбникі, похідні антрахинона і полициклич. хінонів, у тому числі кубових до-лея. Особливе значення в якості яскравих блакитних і зелених пігментів придбали фталоціанінові к-ли. Як червоний пігмент останнім часом з успіхом використовується лінійний хинокридон (II).
Яскравість, інтенсивність, іноді і колір фарбування пігментів залежить від розмірів часток, а часто, у зв'язку з толиморфизмом, і від кристаличной структури. У зв'язку з цим технологія випускних форм на ряді зі стадіями синтезу є найважливішим елементом виробництва органічних пігментів. Для готування нерозчинних форм часто користаються прийомом осадження поногенных барвників у виді нерозчинних у воді солей. Вище згадувалося про виготовлення фанолевых лаків котиоидных барвників. Сульфокислоти барвників осаджують звичайно у формі нерозчинних борних, кальцієвих і марганцевих солей, що також носять назву лаків. Інший характер комплексного з'єднання має червоний краплак, одержуваний взаємодією олизолина, солями алюмінію і кальцію, і зелений пігмент із нитрозабетановтола і солей заліза. Для фарбування ацететного шовку і синтетичних волокон застосовують нерозчинні у воді дисперсні барвники, здатні вибиратися з водяної суспензії і дифундувати в масу волокна, що офарблюється. Вони являють собою озо-, і антрахінові барвники невеликої молекулярної ваги, часто утримуючі оксиетильні групи. Для фарбування поліефірних волокон використовують переносники, що сприяють набряканню чи волокна процес ведуть при температурі вище 100 градусів під тиском. З метою підвищення міцності фарбувань поліамідного волокна в молекулу дисперсних барвників вводять активні угруповання, що звичайно містять лобільні етани хлору, здатні взаємодіяти з аминогруппами поліамідного волокна (проценили – Ай-Си-Ай). Фарбування ацетатного волокна при падінні здійснюють також уведенням барвників, розчинних в ацетоні. Відомі досвіди фарбування капрону і лавсану барвниками, у розставлених полімерах, що надходять на формування волокон.
Розчинний в органічних розчинниках КС застосовують для маркірування спеціальних сортів бензину, фарбування пластичних мас, лакових покрить і в інших галузях техніки. Термічно стійкі і легко сублімуються КС використовують для створення кольорових сигнальних димів.
Велике поширення має утворення звичайне барвного речовини з безбарвних чи слабоокрашенных з'єднань безпосередньо на матеріалі, що офарблюється. Одержання на тканині яскраво червоного алюминиево кальцієвого лока (кумач) з використанням природного олизарина було відоме задовго до відкриття КС. У 1863 був знайдений спосіб одержання глибоко чорної і надзвичайно міцного фарбування бавовни окислюванням аніліну на волокні, тільки через 50 років Р.Вильситеттером і А.Гріном був розкритий механізм процесу утворення «чорного аніліну» і будівлі що утвориться азинового барвника. Окислювання амінів, финолов і аминофинолов є основним прийомом фарбування хутра. Для печатки по бавовняних тканинах широко застосовується прийом утворення безпосередньо на волокні нерозчинних азокрасителей. Надзвичайно міцну і яскраву окраску тканин досягають синтезом на волокні фталоцианина міді з дииминоизандамина і солей міді з застосуванням ряду допоміжних речовин. Для цієї мети використовують такі розчинні, для утримуючі метал комплекси. Прикладом утворення до-лея безпосередньо на матеріалі служить кольорова фотографія. У процесі кольорового прояву в численній фотоемульсії сучасним окислюванням при дії активованого світлом галогенного срібла з раніше уведеної цветообразующей компонента і речовини, що виявляє, утворяться і речовини, що виявляє, утворяться хинониминовые барвники. Світлочутливість діазосполученням використовує для світлокопіювання креслень. Діазосполучення збережене після експозиції в затемнених зображенням місцях, після прояву утворить на чи папері плівці азокраситель.
Багато ХТО КС знайшли застосування не зв'язане з фарбуванням. Напр, метиленовий синій, брильянтовий зелений фенолфталеин як лікарські речовини, індиго, фтолоцианин і деякі полицикличные кобовые барвники для консистентних високотемпературних змащень і т.п. Як правило, глибоке й інтенсивне фарбування органічних речовин визначається системою сполучених подвійних зв'язків, найбільш стійкої в изо-, і гетероцикличних з'єднаннях. Тому КС за винятком полиметинові, застосовуваних не для фарбування, а для сенсибілізації фотографічних емульсій, являють собою цикличні, часто полицикличні з'єднання.
Основною вихідною сировиною у виробництві КС служать ароматичні вуглеводи: бензол, толуач, ксилол, нафталін, антроцен, у меншому ступені мезэтилен, псевдокумон, ацинофен, пирен, гетероцекличные з'єднання – передин і карбозол. Велика розмаїтість барвників і многостадийность їхнього синтезу з продуктів коксохімічної промисловості визначили необхідність організації виробництва товарних проміжних продуктів: сульфокислот, нитро-, галагено-, амино-, окислопроизводних названих вуглеводів, карбонових кислот, більш складних з'єднань, що містять різні групи в ароматичному ядрі антрахинона і його заміщених. Деякі проміжні продукти – анілін, фенол, бетанофтол, дотолевый ангідрид і т.д. широко застосовують в інших галузях хімічного виробництва: пластичних мас, синтетичних смол, хімікатів для виробництва гуми, гербіцидів, вибухових, лікарських, запашних і текстильно допоміжних речовин.
Росіяни учені внесли великий вклад у розвиток хімії ароматичних з'єднань, зокрема перший синтез аніліну відновленням нітробензолу був здійснений Н.Н.Зінін, а назва «анілін» уведене Ю.Шрицше, що установили тотожність з'єднання отриманого Зінін з речовиною, отриманим чи раніше при нагріванні лугом природного індиго. М.А.Ільїнський відкрив каталітичний вплив ртуті при сульфировании антрохинона, що з'явилося початком розвитку великої групи міцних кубових і кислотних барвників – альфапроизводных антрохинона. Радянська ониллинокрасочная промисловість створена після жовтневої революції, у даний час займає друге місце у світі по обсязі виробництва барвників, але поки в недостатньому асортименті випускає деяких групи міцних барвників і барвників для нових видів синтетичних волокон. В останні час спостерігається тенденція до заміни малоинтенсивных сірчистих барвників більш яскравими, міцними й інтенсивними барвниками.