Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Реферат з медицини
Історія профілактичного щеплення людей проти сказу
Великим ученим Луї Пастером 6 липня 885 р. уперше були початі профілактичні щеплення людині проти сказу. 80 років людство в усьому світі користається вакциною, що врятувала від невблаганної смерті незліченна безліч людей, покусаних скаженими тваринами. Згадуючи цю дату і чудовий шлях, пройдений геніальним ученим, шлях, що обезсмертив його ім'я в століттях, ми не можемо не згадати і про ту важку боротьбу, яку довелося йому вести за своє відкриття.
Воістину тернистий і важкий був шлях вченого в боротьбі за визнання і впровадження в практику вакцини проти сказу. Важко сказати про пастеровські щеплення краще, ніж це зробив відомий французький учений, сучасник Пастера, Вюльпіан: «Відкриття запобіжного лікування сказу після укусу, зобов'язане винятково експериментальному генію Пастера, є одне з прекрасніших відкриттів, що коли-небудь, були зроблені, як з наукового погляду, так і з загальнолюдської».
Історія відкриття геніальним ученим вакцини проти сказу й особливе впровадження її в практику повна драматичних сторінок. Правда, світове визнання прийшло до Пастера ще при житті, але багато років були отруєні боротьбою з запеклими нападками супротивників.
Навіть у стінах Французької академії наук Пастер змушений був вислухувати тяжкі обвинувачення в тім, що він «не лікує, а поширює сказ», що його щеплення небезпечні. Особливо сумним у всім цьому було те, що знаходилися і такі «учені», що затверджували, що «таємничі щеплення» Пастера суперечать науковій медицині. «Щеплення Пастера, — говорили ці псевдовчені,— не більше і не менше, як сміливий експеримент, якого користь силкуються довести підтасуванням статистики».
У кращому випадку це були вчені, що помиляються, що знаходилися в полону в старих медичних доктрин, що не зуміли зрозуміти геніального злету пастерівської думки. А скільки заздрості, наклепу і недоброзичливості стояло на шляху безсмертної ідеї Пастера! Справа доходила до того, що перед прокурором Франції був поставлений питання про заборону пастерівських щеплень. І це після відкриття воістину світового масштабу і значення!
Зараз, коли пастерівські щеплення проти сказу одержали визнання в усьому світі, коли порятунок людей, покусаних скаженими тваринами, полягає тільки в щепленнях (і це повинна знати кожна людина), важко представити усю вагу боротьби, що довелося винести вченому.
Схиляючи перед генієм Пастера, ми проте повинні бачити і помилки, яких, на жаль, не уник навіть такий геніальний учений. Але занадто важка була проблема, за якої він узявся першим у світі. Творчі помилки вченого є для нас дуже повчальними.
Так називалася доповідь Луї Пастера, з яким він виступив у 1882 р. на з'їзді в Женеві. З напруженою увагою слухали його вчені, ті, що зібралися з різних країн земної кулі.
...За роки славної творчості і дивних відкриттів, що і привели вченого на цю трибуну з доповіддю, що хвилює все людство...
Після того як Луї Пастер відкрив мікробну природу процесів гниття, «хвороб» пива і провина, думка його про те, що причиною хвороб шовковичних хробаків також є мікроорганізми, блискуче виправдала себе. Але учені люди «жадібні». Їм мало того, що вони знають. І задовольнитися тим, що уже відкрито, було не в характері Пастера. Прагнення до розкриття всі нових і нових таємниць, бажання зробити свої наукові вишукування надбанням практики, наблизити їх до життя — от девіз творчого життя і мрія вченого.
Думка Пастера все частіше й частіше звертається до питань боротьби з заразними хворобами людини і тварин. Як мікробів «убиваючих» зробити мікробами «захищаючими»? Як використовувати мікробів у боротьбі з мікробами?
Отже, мікроби проти мікробів! Ця думка, геніальна у своїй простоті, заволоділа вченим, поглинувши його увагу на багато років. Пастер-хімік ввійшов в область ветеринарії і медицини. Цей крок був сміливим і відповідальним. Він дозволив Пастеру зробити найбільші відкриття, приніс йому світову славу, але разом з тим і багато страждань.
Лебединою піснею його в науці було відкриття вакцини проти сказу, відкриття, що врятувало і донині рятує безліч людських життів в усьому світі.
«...Антирабічні щеплення,— згадував наш видатний учений, почесний академік Н. Ф. Гамалея,— були останнім відкриттям, зробленим Пастером, і перемога над сказом обійшлася йому занадто дорого. Тут, бути може, у перший і єдиний раз виявилося, наскільки важко було не лікарю займатися медичними питаннями. Після прямолінійної простоти своїх досвідів Пастеру довелося зануритися в складні умови клініки з її різноманітними невдачами, суперечливими вимогами, а головне, із щохвилинною тривогою за людське життя».
Одержанню вакцини проти сказу передували інші чудові «відкриття Пастера — вакцини проти курячої холери і сибірської виразки. Мало того що ці відкриття були важливі самі по собі, вони мали винятково велике значення для розвитку науки.
На основі проведених досліджень Пастером було створене навчання про запобіжні щеплення.
Початком послужили спостереження над збудниками курячої холери. Вивчаючи особливості цих мікробів, Пастер установив також і силу їхніх хвороботворних властивостей (вірулентність). У визначеній дозі вони закономірно убивали курей. Але от один раз, зробивши переривши у своїх дослідженнях і виїхавши відпочивати на літо, Пастер залишив культуру курячої холери в лабораторії. Повернувши восени, він продовжував свої дослідження, але переконався, що культура різко змінилася. Дози, навіть у багато разів великі, перестали бути смертельними для курей. Здавалося б, можна рахувати досвіди невдалими, стару культуру викинути й усі починати спочатку.
Стару культуру!.. — подумав Пастер — ...Невже за цей час змінилася її вірулентність і тому мікроби стали нешкідливими?.. Але яка дія вони будуть робити на організм курей? Треба спробувати заразити тих, котрим раніш минулого введені ослаблені мікроби, свіжим вірулентною культурою і подивитися, що відбудеться. Так Пастер і надійшов.
Увівши курям смертельну дозу мікробів курячої холери, Пастер переконався, що всі кури залишилися живі і здорові. Ну, а якщо ввести таку ж смертельну дозу вірулентної культури курям, що не одержали попередньо ослаблених мікробів? Зробивши це, Пастер переконується, що всі кури загинули. Він дійде висновку, що ослаблені мікроби охоронили курей від смерті, значить у них з'явився імунітет! Ослаблення мікробів... Це, отже, і є шлях для створення запобіжних щеплень проти заразних хвороб. Пастер зробив свій перший важливий висновок, що поклав початок його навчанню про аттенуації, тобто ослабленні мікробів. Так мікроби вбиваючі перетворені були в захищаючих. Ідея використання мікробів проти мікробів одержала перше підтвердження. Про цю подію яскраво розповідає И. И. Мечников. «Під впливом його думки, що переслідувала, про запобігання заразних хвороб йому спало на думку, чи не зможуть такі незаразливі бактерії зіграти роль, подібну до коров'ячої віспи, що так добре охороняє від дійсної людської віспи. Він склав цілий план досвідів, у результаті яких був ощасливлений підтвердженням свого припущення».
Сам Пастер у доповіді на Міжнародному медичному з'їзді в Лондоні в 1881 р. так оцінював результати своєї роботи: « Чи не зустрічаємося ми тут із загальним законом, що застосуємо до усіх вірусів? Ми вправі розраховувати відкрити цим шляхом вакцини проти всіх заразних хвороб, і нашою першою задачею було знайти вакцину проти хвороби, відомої за назвою сибірської виразки». І, дійсно, йдучи цим шляхом, Пастер створює нову живу ослаблену вакцину проти найтяжкого заразного захворювання — сибірської виразки. Але це не було простим копіюванням першого відкриття — методу «старіння». Знадобилися пошуки інших способів ослаблення мікробів, що дали нові і не менш чудові результати. Ослаблення сибіреязвенних бацил Пастер домігся вирощуванням їх при більш високій температурі, чим звичайно. На підставі того, що мікроби, особливо хвороботворні і, зокрема, сибіреязвенні, добре ростуть при температурі 37-38°, Пастер почав культивувати їх при 42-43° і домоглися зміни і зниження їхньої вірулентності.
При 24-денному вирощуванні він спостерігав великий ступінь ослаблення, а при 12-денному — меншу. Таким чином, більш ослаблену першу вакцину Пастер вирішив застосовувати для початку щеплень проти сибірської виразки, а другу — через 14 днів після першої. Створення цієї вакцини, крім великого значення для практики, мало і величезне теоретичне значення. Воно дозволило вченому сформулювати ще на одному прикладі свою ідею «аттенуації», тобто ослаблення і зміни природи мікробів.
Часто пишуть про випадковість спостережень Пастера над мікробами курячої холери. Звичайно, залишаючи культуру в лабораторії і їдучи у відпустку, Пастер не передбачав того, що з нею вийде, і ще був далекий від ідеї «аттенуації». Про роль случаючи в цьому відкритті можна сказати словами самого Пастера: «Щасливий випадок є тільки тим, хто усі робить, щоб його зустріти».
У науці, у творчості ученого важлива цілеспрямованість, а результати — це «плід невідступного думання», як згодом говорив інший великий учений И. П. Павлов.
Створюючи навчання про «аттенуації» мікробів, Пастер знав уже про сутність щеплень Дженнера проти віспи. Не випадково сама назва препаратів для запобіжних щеплень — вакцина — він увів на честь відкриття Дженнера.
«Я додав слову «вакцинація»,— говорив Пастер,— більш широкий зміст, чим це робилося дотепер. Сподіваюся, що наука збереже цю назву на знак поваги до заслуг і величезних благодіянь, що зробив людству один із самих великих людей Англії — Дженнер. Яке задоволення доставляє мені можливість ушанувати це безсмертне ім'я...»
Але якщо Дженнер для щеплень брав уміст із пустул віспи корови і не мав чистої культури вірусу, те Пастер у цьому відношенні був счастливішим. Вакцини проти курячої холери і сибірської виразки Пастер створив, змінюючи чисті культури мікробів. Що ж стосується вакцини проти сказу, те тут Пастер виявився в такім положенні, у якому був Дженнер сто років тому. Чистої культури вірусу сказу Пастер також не мав. Він змушений був користатися мозками заражених сказом тварин. І Дженнер і Пастер, що створили вакцини проти віспи і проти сказу, у сутності мало знали про самих збудників цих хвороб.
Вакцини проти курячої холери, сибірської виразки і сказу — це історичні віхи в науці про імунітет (імунології), але це окремі випадки. У своїй доповіді в Женеві Пастер говорив про те, що основні принципи знайдені і що майбутнє повне самих райдужних надій. Життя підтвердило пророкування геніального вченого. Вакцини зайняли важливе місце в загальній системі оздоровчих заходів і боротьби з заразними хворобами. Живі ослаблені вакцини виявилися найбільш ефективними для щеплень. Тільки в тих випадках, коли наука ще не знайшла методів ослаблення деяких мікробів, користаються убитими. Але пошуки живих вакцин і інших, так званих «хімічних вакцин» невпинно продовжуються.
Першими з тих, хто визнав відкриття Пастера, хто активно, енергійно й успішно допомагав йому в боротьбі за його вакцину, були росіяни вчені — И. И. Мечников, Н. Ф. Гамалея, Я. Ю. Бардах.
Перша у світі, після Паризької, пастерівська станція була створена в Одесі. Заслуги одеської станції, росіян вчених і особливо Н. Ф. Гамалея були визнані і високо оцінені самим Пастером.
Пройшли роки... Ідея Пастера про ослаблення мікробів привела до одержання в різних країнах нових живих вакцин проти різних заразних хвороб.
Больших успіхів домоглися і радянські мікробіологи. Збройні методом діалектичного матеріалізму, будучи переконаними прихильниками мічурінської біології і навчання про спрямовану мінливість, радянські вчені створили ряд чудових живих вакцин. Серед них вакцини проти чуми (Н. Н. Жуков Вережников, М. П. Покровська, Е. И. Коробкова й ін.), туляремії (Н. А. Гайский, Б. Я. Ельберт, М. М. Файбич), бруцельозу (П. Ф. Здродовский, П. А. Вершилова, X. С. Котлярова), нова вакцина проти сибірської виразки (Н. Н. Гинзбург), проти грипу (А. А. Смородинцев, В. М. Жданов, М. И. Соколов, В. Д. Соловйов). Створюються живі вакцини проти кору (В. М. Жданов, П. Г. Сергієв), висипного тифу і ряду інших захворювань.
Сказ у часи Пастера, як, утім, і понині,— фатальна хвороба. Кожному захворілий загрожує загибель. Про безпорадність у відношенні попередження сказу і спробах протягом століть знайти хоч який-небудь засоби проти цієї страшної хвороби писав професор Г. М. Вайндрах.
«Європа жадібно прислухалася до всякому, хто пропонував той чи інший спосіб запобігання. Страх — поганий порадник, і з бажання врятуватися і врятувати своїх близьких йшли на усіх. Римлянин Цельс (він жив на початку I століття н.е.) пропонував випалювання покусаного місця розжареним залізом, коваль заміняв лікаря. Плиний Старший (23-79 р. н.е.) давав їсти печінку скаженої тварини, Гален (131-201 р. н. э.) — ока равликів. В Франції рекомендували омлет, приготовлений з однієї зі стулок устричної раковини, до омлету додавали порошок бедренца, порошок сточеного хробаками дуба, кореня глоду, точно вказували, скільки треба додати до цієї яєчні вина і молока. Протягом тисячі років у Бельгії і Франції направляли покусаних до могили святого VIII століття Юбера; ниточка його епітрахили, що зберігається в храмі, ніби-то рятувала від сказу. Таке «лікування» приносило користь лише ченцям, що володіли цієї епитрахилю. У XVII і XVIII століттях у Франції широко рекомендувався засіб деякої Фуку — купання в Середземному морі або океані, причому цей вид лікування визнавався дійсним тільки в перші дні після укусу. «Якщо,— говорили важливо лікарі того часу,— отрута досягне шляхетних органів: мозку, серця, печінки і шлунка, немає вже ніякої допомоги від цього купання».
В Франції з часів середньовіччя до початку XIX століття зберігся страшний звичай: захворілих сказом або знекровлювали перерізанням вен на всіх чотирьох кінцівках, або удушували двома матрацами. І це відбувалося, як видно, настільки часто, що при Наполеоні був виданий закон, що забороняє під страхом смерті застосовувати описаний варварський звичай. Але цей закон не допомагав: у 1816 р. у французьких журналах ще повідомлялося про удавлення покусаних.
Пробували виганяти одна отрута іншою отрутою: покусаного скаженим собакою піддавали укусам отрутних змій. Ніщо не допомагало.
Видатний російський лікар XVIII сторіччя Данило Самойлович Самойлович характеризував сказ такими словами: «З численних хвороб, який рід людський щодня гнітимо буває, ледь що страшне і ледь що жалісніше може, як тільки бачити людини, зараженого отрутою від укусу скаженого собаки». Для попередження сказу він рекомендував ртуть для прийому усередину і змазування раней ртутною маззю після укусу. Крім того, «коли хто безстрашний знайдеться, те найкращий спосіб, щоб така отрута в самій швидкості після ураження висмоктати, щоб не допустити йому із соками з'єднатися».
Поступово покрив таємничості з цієї, як неї вважали, «хвороби нервової системи невідомого походження» зривався. Незадовго до того, коли Пастер задумався над шляхами боротьби з цією страшною хворобою, завдяки експериментам професора Галтье на кроликах була доведена заразна природа сказу. До Галтье в досвідах Цинке була доведена зараження слини скажених собак. Наносячи слину хворих собак на рани здоровим, Цинке викликав експериментальний сказ.
Повний неясності було питання про природу збудника. Хоча заразна сутність сказу у часи Пастера була очевидної, ніхто ще не знайшов і не бачив мікроба — збудника сказу. Тільки здогади і перші наукові дані вказували на те, що мікроб знаходиться в головному і спинному мозку.
Отже, наприкінці XIX сторіччя в сутності ще мало знали про сказ. Відома була тільки статистика захворюваності серед тварин і людей. Знали механізм передачі хвороби від хворих тварин людям. Досить добре вивчені були найважливіші ознаки і плин сказу в хворих. Дуже добре знали лише про сумний кінець, що чекає кожного захворілого. Але ніхто не знав і не міг нічого сказати про несприйнятливість (імунітеті) при сказі. Та й як про це можна було говорити, якщо звичайно захворілі гинули. Якби навіть хто-небудь вижив, то для доказу придбаного імунітету треба було знову заразити такої людини і лише за результатами можна було б судити, утворився чи імунітет ні. Але в житті такі експерименти не зустрічалися. Не знайшлося, звичайно, і подібного експериментатора, що посмітив би поставити такий досвід на людях, Тільки через багато років, у XX столітті, фашисти виявилися здатними на це і провели досвіди зараження різними хворобами в масовому масштабі на багатьох тисячах людей.
У Пастера й інших учених залишався незвіданий шлях досвідів на тварин. Раніш чим приступити до важких і небезпечних досвідів, раніш чим почати пошуки вакцини проти сказу, Пастеру і його чудовим учням Емілю Ру і Шамберлану довелося самим розробляти методику експериментального зараження тварин. Насамперед треба було знайти збудника хвороби. Намагаючись знайти його в роті скажених собак, Пастер досліджував слину, розуміючи, що при укусі саме зі слиною мікроби попадають у рань і звідси поширюються по організму. На цьому шляху вчених чекала невдача. Не знайшовши щирого збудника, Пастер, Ру і Шамберлан знаходили в слині хворих найрізноманітніших мікробів, яких у безлічі можна знайти в роті й у здорових. Це порозумівалося тим, що вчені користалися звичайними методами культивування, які застосовувалися для видимих у мікроскоп мікробів. Збудник же, як з'ясувалося надалі, був фільтрівним вірусом. Тепер це легко зрозуміти, але тоді, до відкриття Дмитром Йосиповичем Іванівським фільтрівних вірусів і створення методики їхнього виявлення, нікому, у тому числі і Пастеру, не були відомі ці віруси.
Тим більше разючими були результати дослідженні Пастера, тому що вакцина все-таки була створена і тисячі приречених, покусаних скаженими тваринами були вирвані з пазурів смерті.
Пастер у ті роки був уже сивим старим, Ру і Шамберлан — ще зовсім молодими людьми. Коли Пастер вставляв у пащу скаженого собаки скляну трубочку і ротом насосував для дослідження піну, що била із рота хворого, що корчився в мученнях, тварини, молоді учні, беззавітно віддані своєму вчителю, не відставали від нього.
Тільки великий і натхненний художник може відобразити картину такого приголомшливого експерименту, велич духу вчених, що проводили свої досвіди віч-на-віч зі смертю, тому що з пащі скажених собак дійсно дивилася смерть. Пастеру і його учням добре було відоме, що у випадку зараження їм загрожувало захворювання і неминуча загибель, але, незважаючи на це, досвіди продовжувалися. Безстрашність їхнього наукового подвигу викликає преклоніння. Блискучі результати цих чудових шукань по створенню вакцини проти сказу збереже в століттях не тільки наука, але і вдячна пам'ять людства.
Чи були в Пастера попередники в створенні вакцин проти заразних хвороб, коли він починав свої дослідження зі сказу? Звичайно, були, і насамперед Едуард Дженнер, творець вакцини проти віспи.
Але головним попередником Пастера при розробці вакцини проти сказу був він сам, до цього вперше створив вакцини проти курячої холери і сибірської виразки, користаючись відомим уже читачу методом аттенуації. Але створення вакцини проти сказу не могло бути простим продовженням колишніх його робіт.
Не говорячи вже про те, що сказ досконалий інше захворювання, що протікає по інших закономірностях, з іншим збудником і яке володіє особливими властивостями, минулого й інші умови, що ускладнювали і без того важку роботу. Коли Пастер створював вакцини проти курячої холери і сибірської виразки, у руках у вченого були чисті культури, з якими він ставив досвіди. Але ще нікому не вдавалося не тільки одержати, але навіть побачити мікроба сказу. Як же вивчати сказ? З чого почати? Як одержувати експериментально захворювання у тварин? Адже для вивчення його завжди треба мати під руками хворих тварин.
Життя підказувало метод і в сутності дуже простій. Досить було кинути скаженого собаку в клітку до здорових, щоб, покусані, вони занедужали сказом. Можна було ввести шприцом у шкіру тварин слину скаженої, собаки і таким шляхом також одержати захворювання.
Так, такі методи допускали можливість зараження тварин, але вони були недостатньо надійними для експериментів. Одні собаки занедужували після інкубаційного періоду в 14 днів, інші — через 60 днів, треті — через кілька місяців після зараження. Були собаки, що зовсім не занедужували. Очевидно в тих краплях слини, що попадали в рань, збудників сказу не виявлялося.
Таким чином, виникнення сказу залежало від кількості збудника, що попадав у рань, від сили його хвороботворних властивостей — вірулентності, від просторості і глибини раней при укусах, від місця укусів і властивостей організму, у який попадав вірус сказу, а також від багатьох інших причин.
Те, що було відоме Пастеру про поразку нервової системи при сказі, наштовхнуло його на думку використовувати мозок хворого тварини. Але чи буде мозок скаженим тварин більш надійним матеріалом для експериментів, чим слина? Але куди вводити його, щоб викликати закономірне виникнення експериментального сказу? Чи обов'язково потрібно заражати чи собак можна користатися іншими, більш зручними лабораторними тваринами, наприклад кроликами? Як домогтися сталості сили збудника, щоб при визначеній дозі викликати сказ через визначену кількість днів? Адже якщо немає культури мікробів сказу, треба, щоб матеріал для досвідів, тобто мозок заражених тварин, містив вірус завжди визначеної сили. Ці і багато інших питань вимагали дозволу.
Досвід підказував, що розтертий мозок у виді суспензії в чи бульйоні фізіологічному розчині можна вводити під чи шкіру, що ще краще, безпосередньо в мозок. Але як це зробити? Хімік по утворенню, Пастер побоювався, що таке грубе впровадження в мозок грозить паралічем і загибеллю тварин і був проти такої методики. Робота зайшла в тупик. Доля найбільшого відкриття висіла на волоску.
Але найближчий помічник Пастера, лікар по утворенню, Емиль Ру знайшов вихід.
У своїх спогадах Н. Ф. Гамалея так описує це важливе в історії науки подія: «... на допомогу Пастеру прийшли знання і незрівнянна техніка Ру, єдиного лікаря серед них. Ру виробив для цього надійну експериментальну методику: за допомогою рвана вирізується шматочок з тім'яної кісти тварини і через отвір, що утворився, під тверду оболонку вводиться трохи капель суспензії з довгастого мозку скаженої тварини. Цим способом, по-перше, досягалися завжди однакові результати; крім того, він виявився надійним для постановки діагнозу сказу, що не залишає типових змін на трупі».
Отже, метод зараження був знайдений. Це допомогло вирішити багато питань, що стояли, немов глуха стіна, перед дослідниками.
Роки завзятої праці знадобилися для того, щоб невідомий, так називаний вуличний вірус скаженого собаки перетворити у вірус фіксований, тобто який володіє вірулентністю, що уже більш визначеною. Цього Пастер домігся шляхом тривалих превивок — пасажів від одної тварини іншій. Для досвідів були обрані кролики.
Заражаючи кроликів мозком скаженого собаки, Пастер спочатку викликав сказ у них через 12-20 днів. Продовжуючи зараження (пасажі), але уже від кролика кролику, використовуючи головний і спинний мозок скажених кроликів для чергового зараження, Пастер домігся через 100 пасажів скорочення інкубаційного періоду до 6 днів. У подальших численних превивках заразливість збудника сказу стабілізувалася, тобто став стійкої, тому експериментальний сказ у кроликів наставало звичайно на 5-6-й день після зараження.
Це з'явилося першим і важливим досягненням на шляху до поставленої мети. Укороченням схованого періоду вчені домоглися різкого посилення збудника сказу для кроликів. Стійкість же інкубаційного періоду свідчила про стійкість сили вірусу, про «фіксацію його властивостей», як говорив Луї Пастер.