Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
52
ІНСТИТУТ ПЕДАГОГІКИ АПН УКРАЇНИ
УДК 378.09.477
ТЕОРІЯ І ПРАКТИКА ОРГАНІЗАЦІЇ
НАУКОВО-ДОСЛІДНОЇ РОБОТИ У ВИЩИХ
ЗАКЛАДАХ ОСВІТИ УКРАЇНИ В ХІХ СТ.
13.00.01 – загальна педагогіка та історія педагогіки
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
доктора педагогічних наук
Дисертацією є рукопис.
Робота виконана в Харківському державному педагогічному
університеті ім. Г.С. Сковороди Міністерства освіти і науки України.
Науковий консультант |
доктор педагогічних наук, професор, кадемік АПН України Прокопенко Іван Федорович, Харківський державний педагогічний університет ім. Г.С. Сковороди, ректор. |
|
Офіційні опоненти: |
доктор педагогічних наук, професор, дійсний член АПН України Бондар Віталій Іванович, Інститут спеціальної педагогіки АПН України, директор; доктор педагогічних наук, професор Гупан Нестор Миколайович, Київський інститут внутрішніх справ, начальник кафедри історії держави та права; доктор педагогічних наук, професор Побірченко Наталія Семенівна, Уманський державний педагогічний університет імені Павла Тичини, декан педагогічного факультету. |
Провідна установа |
Луганський національний педагогічний університет імені Тараса Шевченка, м. Луганськ, кафедра педагогіки, Міністерство освіти і науки України. |
Захист відбудеться “23” січня 2004 р. о 1400 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д.26.452.01 в Інституті педагогіки АПН України за адресою: 04053, м. Київ, вул. Артема, 52-д.
З дисертацією можна ознайомитися в науковій частині Інституту педагогіки АПН України за адресою: 04053, м. Київ, вул. Артема, 52-д.
Автореферат розісланий “20” грудня 2003 р.
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради Березівська Л.Д.
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми. Глибокі соціальні, духовні й економічні зрушення, які відбуваються сьогодні в Україні, вимагають радикальної трансформації вищої освіти, орієнтованої на входження у світовий освітній простір.
У багатьох країнах світу відбувається інтенсивний пошук удосконалення змісту, форм, методів забезпечення фундаментальності освіти, спрямованої на задоволення інтересів особистості. Вища школа покликана давати молоді цілісне уявлення про сучасну наукову картину світу, закладати теоретичний фундамент майбутньої професійної діяльності, сприяти творчому розвитку особистості та правильному вибору індивідуальної програми життя на базі пізнання особливостей, потреб і можливостей людини.
У зв’язку з цим набуває першорядного значення розвиток у вищих закладах освіти фундаментальних наукових досліджень, залучення до них як викладачів, так і студентів, виховання в них методологічної культури, підвищення вимог до результатів дослідницької праці, забезпечення високої ефективності і конкурентноздатності наукової продукції та ін. Здійснення цього посилить роль науки як “органічної частини освіти, базового елемента і рушійної сили її розвитку”1 і зумовлює суттєві зміни в організації науково-дослідної діяльності сучасних вищих навчальних закладів України.
Розв’язання зазначеної проблеми можливе за умов:
— забезпечення офіційно-правовими документами проведення фундаментальних теоретичних, експериментальних досліджень у відповідності із завданнями та планами кафедр;
— урахування високого кадрового потенціалу світового рівня, який має Україна, особливо її Київський, Донецький, Дніпропетровський, Луганський, Львівський, Одеський, Тернопільський, Харківський регіональні наукові центри;
— звернення до накопиченого в історії педагогічної думки досвіду організації науково-дослідної роботи у вищих навчальних закладах і творче його використання в сучасних умовах діяльності вищих навчальних закладів.
Неупереджений аналіз досвіду минулого надасть змогу:
— виявляти можливості об’єктивного висвітлення генези змісту, форм, методів, умов організації науково-дослідної роботи у вищих навчальних закладах України, обґрунтовувати теоретико-методичні засади вдосконалення науково-дослідної роботи у вищих навчальних закладах та оптимального управління цими процесами в сучасних умовах;
— розкривати необхідність урахування особливостей організації науково-дослідної роботи у вищих навчальних закладах на різних етапах її розвитку. У сучасній науці складається новий об’єктивний підхід до осмислення соціально-економічних, соціокультурних, педагогічних факторів її розвитку. Аксіологічний, системний, культурологічний та інші підходи в їхньому взаємозв’язку і взаємообумовленості дозволяють визначати конкретні умови, провідні тенденції розвитку освіти і науки у вищих навчальних закладах;
— не заангажовано висвітлювати історичні реалії, виявляти чинники функціонування науково-дослідної роботи, творче врахування яких сприятиме зростанню освітнього потенціалу суспільства;
— актуалізувати здобутки вищих навчальних закладів минулого як можливості оптимального використання прогностичної функції педагогічної науки.
У контексті зазначеного вище надзвичайно цікавим у науково-дослідницькому плані є досвід діяльності вищих навчальних закладів України XIX століття. Саме цей період характеризується численними соціально-освітніми реформаторськими зрушеннями, інтенсивним розвитком науки, відкриттям перших університетів, що й обумовлює актуальність даної роботи.
Ступінь розробленості проблеми. Останнім часом педагогічна наука збагатилася результатами досліджень з проблеми організації науково-дослідної роботи у вищих навчальних закладах освіти. Так, визначення мети і завдань, розкриття функції і специфіки науково-дослідної роботи, обґрунтування її ролі і місця в процесі реформування вищої освіти здійснено в публікаціях В.Андрущенка, В.Кременя, В.Курила, С.Шейка.
Зміст, форми і методи науково-дослідної роботи у вищих навчальних закладах були предметом наукових досліджень М.Добрускіна, Г.Лахтіна, О.Мурашко, Н.Недодатко (80—90 рр.).
Розкриттю можливостей організації науково-дослідної роботи у вищих навчальних закладах для формування і розвитку професійних якостей майбутніх фахівців, науковців присвячено праці Л.Авдєєвої, Н.Амеліної, І.Іваненко, Ф.Орєхової та ін.(90 рр.).
Проблема організації науково-дослідної роботи у вищих навчальних закладах в історико-педагогічному аспекті знайшла певне відображення в працях А.Алексюка, В.Вихрущ, Л.Вовк, Н.Дем’яненко, М.Євтуха, С.Золотухіної, О.Любара, Б.Ступарика, О.Сухомлинської, М.Ярмаченка та ін.
Розкриваючи специфіку освітньо-педагогічних проблем вищої школи в Україні XIX століття, тенденції формування соціальних інститутів, етапи розвитку, зміст і форми навчально-виховного процесу у вищих закладах освіти, вони певною мірою звертали увагу на роль науково-дослідної роботи у підготовці наукових кадрів з метою формування творчої особистості майбутніх фахівців.
Цікавими, з точки зору предмета нашого дослідження, є дисертаційні роботи О.Коваленко, О.Кравченко, О.Мартиненко, О.Пилипчука, Н.Пузирьової, С.Стельмаха, О.Тарасенко, у яких уперше схарактеризовано зміст, форми науково-дослідної роботи викладачів, студентів, їхня участь у роботі наукових товариств, гуртків у другій половині XIX століття.
Найбільш ґрунтовною науковою працею з досліджуваної проблеми є монографія О.Соболєвої “Організація науки в пореформованій Росії” (1983р.), в якій розкрито урядову політику в галузі науки, відбито мережу наукових установ, визначено шляхи підготовки наукових кадрів у Росії в другій половині XIX століття.
Аналіз праць названих учених свідчить про те, що всі вони містять певний фактичний матеріал і можуть бути джерелом для нашого дослідження. Але опубліковані в них дані недостатньо характеризують генезу здійснення науково-дослідної роботи у вищих навчальних закладах України в ХІХ столітті, не розкривають організацію науково-дослідної роботи як цілісний процес; у них не простежено в динаміці її становлення і розвиток, скупо схарактеризовано особливості реалізації мети, завдань науково-дослідної роботи як викладачів, так і студентів протягом століття. Крім того, науково-дослідна робота розглядалася без урахування різних чинників і зв’язків. Усе це потребує детального вивчення як у плані виявлення історичного значення аналізованих подій, так і в ракурсі врахування позитивного досвіду та використання його в сучасних умовах перебудови вищої освіти в Україні.
Отже, соціально-економічні зміни в Україні, роль науково-дослідної роботи вищих навчальних закладів в інтеграції її у світовий простір, об’єктивна потреба здійснення цілісного історико-педагогічного дослідження здобутків і традицій в організації і зумовили вибір теми: “Теорія і практика організації науково-дослідної роботи у вищих закладах освіти України в ХІХ ст.”.
Зв’язок теми дослідження з науковими програмами, планами, темами. Тема дослідження є складовою комплексної програми науково-дослідної роботи Харківського державного педагогічного університету ім.Г.С.Сковороди, що виконується за проблемою “Підвищення ефективності навчально-виховного процесу в середніх загальноосвітніх та вищих навчальних закладах” РК № 1-200199004104, тема затверджена вченою радою Харківського державного педагогічного університету ім.Г.С.Сковороди (протокол № 3 від 26 жовтня 2000 р.), Радою з координації наукових досліджень у галузі педагогіки та психології в Україні (протокол №2 від 20.02.2001 р.).
Об’єкт дослідження — науково-дослідна діяльність вищих закладів освіти України в ХІХ ст.
Предмет дослідження — становлення й розвиток організації науково-дослідної роботи у вищих закладах освіти України в ХІХ ст.
Мета дослідження — на основі цілісного наукового аналізу теорії та практики становлення і розвитку організації науково-дослідної роботи у вищих закладах освіти України в ХІХ столітті виявити генезу, сутність, провідні тенденції, етапи та чинники її розвитку в досліджуваний період як складової навчально-виховного процесу, актуалізувати ідеї, які заслуговують на врахування чи використання в сучасній вищій школі України.
Концепція дослідження. В основу дослідження покладено концептуальне положення про те, що наука є рушійною силою прогресу, визначальним фактором розвитку освіти, підвищення добробуту членів суспільства, їхнього духовного та інтелектуального зростання.
Аналіз історико-педагогічної літератури, досвіду роботи вищих навчальних закладів, архівних документів дозволяє констатувати, що науково-дослідну роботу у вищих закладах освіти слід розглядати, по-перше, як складову навчально-виховного процесу, яка безпосередньо впливає на зміст і характер діяльності вищої школи, змінює вимоги до рівня підготовки фахівців, творчого їх розвитку, вмінь удосконалювати ті чи інші сфери застосування наукових знань; по-друге, — як галузь інтелектуальної творчої діяльності особистості, ефективний засіб її самореалізації; по-третє, — як умову підготовки науково-педагогічних кадрів, підвищення їхньої наукової кваліфікації, розвитку та поширення наукової культури, новаторства, творчості, а також поновлення інтелектуального потенціалу суспільства.
Відповідно до проблеми, об’єкта, предмета, мети і концепції визначено основні завдання дослідження:
— науково обґрунтувати передумови організації науково-дослідної роботи у вищих навчальних закладах у досліджуваний період;
— здійснити ретроспективний аналіз генези організації науково-дослідної роботи у вищих навчальних закладах України, виявити механізм впливу різних чинників на її розвиток у ХІХ столітті;
— визначити сутність, зміст, особливості організації науково-дослідної роботи у вищих закладах освіти України в ХІХ столітті;
— виявити умови ефективного функціонування науково-дослідної роботи викладачів і студентів у досліджуваний період;
— обґрунтувати етапи, тенденції становлення і розвитку організації науково-дослідної роботи у вищих навчальних закладах України в ХІХ столітті;
— накреслити шляхи творчого застосування набутого досвіду організації науково-дослідної роботи у вищих навчальних закладах України в сучасних умовах.
Методологічну основу дослідження становлять:
— філософські положення про єдність історичного і логічного, про об’єктивний та історичний підхід до аналізу процесів розвитку освіти і організації науково-дослідної роботи у вищих навчальних закладах, про взаємозумовленість суто педагогічних і соціокультурних явищ і процесів та необхідність їх вивчення у зв’язку з конкретно-історичними умовами суспільного життя; принципи історизму, діалектики, детермінізму, системності.
Дослідження здійснювалося з урахуванням:
— синергетичного підходу, який дозволив науково-дослідну роботу розглядати як таке знання, що має власну логіку самоорганізації через багатоманітність її проявів;
— системного підходу, що дав можливість дослідити у взаємозв’язку і взаємодії теорію і практику організації науково-дослідної роботи у вищих закладах освіти;
— аксіологічного, що забезпечив визначення певних цінностей в організації науково-дослідної роботи та ставлення до них;
— історико-компаративістського, що дав змогу порівняти і зіставити зміст і форми організації науково-дослідної роботи на різних етапах її розвитку;
— культурологічного підходу, за яким організація науково-дослідної роботи у вищих закладах освіти розглядалася в контексті розвитку культури.
Теоретичну основу дослідження складають:
— праці, в яких розкрито роль і значення науки для розвитку суспільства та особистості (А.Алексюк, В.Андрущенко, Д.Багалій, Є.Бойко, Д.Вишневський, М.Демков, В.Ключевський, М.Ломоносов);
— ідеї національного і громадянського виховання, що відображені в працях педагогів, діячів освіти минулого і сучасності (С.Гончаренко, О.Любар, Ю.Руденко, М.Стельмахович, Д.Федоренко);
— положення про сутність і шляхи формування компетентності, професіоналізму у викладачів вищої школи (В.Бондар, В.Лозова, А.Маркова, М.Нікандрова, І.Прокопенко, Г.Троцко, А.Щербакова);
— висновки і рекомендації щодо розвитку вищої освіти і педагогічної науки в Україні (Д.Багалій, В.Білоцерківський, О.Глузман, О.Єфіменко, І.Зязюн, В.Кремень, В.Курило, М.Міллєр, І.Огієнко, С.Сисоєва);
— концепції перебудови вищої школи, що розгорнуті в працях сучасних дослідників (В.Андрущенко, В.Кремень, З.Мазяк, Б.Мамицький, Є.Марчук, М.Михальченко, О.Навроцький, Г.Саранцев);
— концептуальні положення про пріоритетні напрями розвитку та сутність наукової діяльності в системі вищої освіти, напрями її реформування, що містяться в Законі України “Про освіту”, Державній національній програмі “Освіта” (Україна ХХІ століття), в Законі “Про наукову і наукову-технічну діяльність”.
Методи дослідження. На різних етапах історико-педагогічного дослідження було використано комплекс методів, серед яких провідними стали:
— логіко-системний, хронологічний, ретро-праксиметричний, що забезпечили аналіз теорії і практики організації науково-дослідної роботи у вищих навчальних закладах у досліджуваний період; синтез, узагальнення отриманих даних;
— парадигмальний — з метою розкриття процесу взаємодії різних парадигм та механізму змін домінуючої парадигми в конкретних історичних умовах;
— персоналістично-біографічний, згідно з яким всебічно розкрито діяльність конкретних персоналій, які склали провідний напрям у розвитку вітчизняної науки;
— прогностичний, що забезпечив актуалізацію одержаних результатів дослідження, виявлення умов ефективності проектування і впровадження передових ідей, наробок у галузі науково-дослідної роботи в практику сучасної вищої школи.
Джерельна база дослідження. Основними джерелами дослідження були історико-педагогічні джерела, монографії, статті, брошури, наукові, публіцистичні, історичні праці. Специфіка предмету дослідження вимагала, насамперед, аналізу законодавчих і нормативних документів (“Статутів”, “Розпоряджень”, “Положень”, “Циркулярів”, “Правил”), що надруковані у збірниках постанов міністерства народної освіти, а також вивчення “Звітів про діяльність університетів”, праць наукових товариств, їхніх статутів.
Фактологічний матеріал дисертації становлять документи і матеріали Центрального державного історичного архіву України (фонд 707 “Управління київським навчальним округом” 20 справ), Державних архівів м.Києва (фонд 16 “Київський університет” 44 справи) і Харківської області (фонд 667 “Харківський університет” 5 справ), а також архівів Львівського національного університету імені Івана Франка, Одеського національного університету ім.І.І.Мечникова, Харківського державного педагогічного університету ім.Г.С.Сковороди, Харківського національного університету ім.В.Каразіна. Значна кількість архівних матеріалів до наукового обігу вводиться вперше.
Важливим джерелом були: періодичні видання як досліджуваного періоду (“Южный край”, “Университетские известия”, “Голос України”, “Журнал Министерства народного просвещения”), так і сучасні (“Шлях освіти”, “Рідна школа”, “Проблеми Освіти”, “Освіта України”).
У роботі також використані матеріали досліджень з історико-педагогічної проблематики, що були захищені в Україні протягом останньої чверті XX ст. (Л.Вовк, В.Вихрущ, Н.Гупан, Н.Дем’яненко, М.Євтух, Т.Завгородня, С.Золотухіна, В.Курило, Н.Побірченко, Б.Ступарик, Л.Хомич, М.Чепіль та ін.)
Як самостійні джерела виступали також публіцистичні статті, науково-популярні видання, в яких аналізувалися педагогічні явища і процеси минулого в зв’язку з актуальними подіями в культурі, освіті, житті суспільства в цілому.
У дисертації аналізуються тогочасні офіційно-нормативні матеріали: державні документи (постанови і розпорядження уряду, резолюції, положення). Вони розглянуті як з метою відтворення суспільно-політичних та соціокультурних процесів, на тлі яких відбувався процес накопичення історико-педагогічних знань на тому чи іншому історичному етапі, так і з метою виявлення стратегічних напрямів урядової політики в галузі досліджуваної проблеми.
Організація наукового пошуку. Дослідження проводилось поетапно:
— 1988—1990 рр. — аналітико-пошуковий етап. Здійснювалося теоретичне обґрунтування проблеми, розроблялися методологічні засади, науковий апарат та програма дослідження. Вивчались архівні документи, матеріали, аналізувалася педагогічна, філософська, історико-педагогічна література. Формувалися базові теоретичні поняття і положення;
— 1991—1995рр. — науково-емпіричний етап. Продовжувалось дослідження архівних джерел, літературних та періодичних видань. Аналізувалась навчально-методична, офіційна нормативна документація вищих навчальних закладів України досліджуваного періоду. Завершено збір емпіричного матеріалу, узагальнено досвід науково-дослідної роботи у вищих закладах освіти України, здійснено зіставно-порівняльний аналіз основних її ідей, тенденції розвитку;
— 1996—1999рр. — систематизуючо-узагальнюючий етап. На основі аналізу більш ніж 500 архівних та історико-педагогічних джерел здійснено перевірку концептуальних положень, висновків та узагальнень здобутих результатів дослідження, смислову інтегративну обробку даних, їх систематизацію; вибудовано логіку роботи, проведено ретроспективний логіко-системний аналіз дослідницьких матеріалів щодо організації, сутності, змісту, форм науково-дослідної підготовки, зіставлено результати дослідження з метою і завданнями, здійснено їх педагогічну оцінку;
— 2000—2002 рр. — етап практично впроваджувальний. За результатами дослідження визначено провідні тенденції й узагальнено набутий досвід вищих навчальних закладів, обґрунтовано творчий внесок провідних вчених у розвиток науки в досліджуваний період.
Хронологічні межі дослідження охоплюють період XIX століття. Такий вибір зумовлений тим, що:
по-перше, як якісно новий період у вітчизняній історії, він найбільш інтенсивний і результативний; це — період реформаторських процесів та перетворень в соціальній, економічній, духовній сферах;
по-друге, цей період характеризується певними інноваційними процесами в освітній галузі, відкриттям університетів, вищих навчальних закладів, які стали центрами розвитку науки;
по-третє, рівень і специфіка розвитку науки в досліджуваний період як системи знань і сфери людської діяльності зумовили потреби висвітлення питань її організації.
Крім того, саме в XIX столітті розпочинається чітке розмежування педагогічної думки, яке проходить за типом світоглядних позицій; діяла ціла плеяда видатних педагогів, учених, діячів освіти, які сприяли диференціації педагогічної думки. Цей період, за визначенням О.Сухомлинської, слід розглядати як культурницький, народницький, національний, історико-етнологічний, як період становлення й розвитку української педагогічної думки.
Широта хронологічних рамок дозволяє максимально використати узагальнюючий підхід до розкриття сутності організації науково-дослідної роботи у вищих навчальних закладах, виявити її специфіку на різних етапах її становлення і розвитку.
Наукова новизна одержаних результатів дослідження полягає в тому, що вперше на основі системного аналізу теорії та практики організації науково-дослідної роботи у вищих закладах освіти України відтворено її генезу в XIX ст.; визначено і науково обґрунтовано етапи, тенденції, особливості її розвитку; виявлено передумови організації науково-дослідної роботи у вищих навчальних закладах, особливості і ступінь ефективності системи підготовки і виховання наукових кадрів в університетах України в досліджуваний період.
Подальшого розвитку набули питання формування змісту, визначення форм, методів діяльності університетів як центрів науково-дослідної роботи в ХІХ ст., напрямів організації науково-дослідної роботи у вищих закладах освіти України в досліджуваний період.
Поглиблено положення про сутність різних освітніх реформ та їх взаємозв’язок зі змістом науково-дослідної роботи викладачів і студентів.
Уточнено механізм регулювання порядку набуття наукових ступенів і вчених звань в процесі підготовки наукових кадрів.
Теоретичне значення отриманих результатів дослідження. На основі одержаних у ході дослідження нових наукових даних, уведених у науковий обіг невідомих джерел, розроблені науково-обґрунтовані теоретичні положення, сукупність яких дозволяє намітити перспективні напрями організації науково-дослідної роботи у вищих навчальних закладах України.
Обгрунтовано структуру, етапи, тенденції становлення і розвитку організації науково-дослідної роботи у вищих навчальних закладах України ХІХ ст.
Теоретичне значення має узагальнення творчого внеску педагогів, учених Львівського, Харківського, Київського, Новоросійського університетів у розвиток біологічної, математичної, історичної, педагогічної науки, у проведення наукових екскурсій та експедицій, з’їздів, у створення наукових товариств.
Матеріали дослідження дають науково об’єктивну інтерпретацію окремих історичних дат, певних історико-теоретичних фактів щодо сутності, змісту, структури, періодизації процесу становлення й розвитку організації науково-дослідної роботи у вищих закладах освіти ХІХ ст., узагальнюють і актуалізують провідні ідеї та досвід організації науково-дослідної роботи викладачів і студентів у досліджуваний період.
Практичне значення одержаних результатів дослідження. Матеріали дослідження збагачують науково-дослідну роботу викладачів і студентів цікавими формами, методами і можуть бути використані при розробці та читанні курсів з історії та теорії педагогіки, педагогіки вищої школи у спецкурсах, при підготовці навчальних, методичних посібників, окремих розділів підручників.
Результати дослідження можуть стати основою для розробки методолого-теоретичних засад, концепцій і технології варіативної ступеневої підготовки фахівців, інтегрованого навчального курсу “Педагогіка та психологія вищої школи”, навчально-методичного комплексу (плани, програми, посібники); семінарів післядипломної освіти педагогів; персоніфікованих елективних навчальних курсів у закладах освіти III — IV рівнів акредитації.
Основні наукові положення дисертаційного дослідження внесені до змісту спецкурсу “Науково-дослідна робота викладачів і студентів у вищих навчальних закладах” і апробовані автором у Харківському державному педагогічному університеті ім. Г.С.Сковороди, Харківському національному університеті ім. В.Каразіна, Криворізькому державному педагогічному університеті, Кіровоградському державному педагогічному університеті імені Володимира Винниченка, Житомирському державному педагогічному університеті імені Івана Франка, Луганському національному педагогічному університеті імені Тараса Шевченка.
Матеріали дослідження можуть бути використані Міністерством освіти і науки України для розробки програм державної політики щодо освіти та науки, подальшої модернізації системи національної вищої школи, підвищення ефективності організації науково-дослідної роботи у вищих закладах освіти.
Особистий внесок здобувача у працях, що написані у співавторстві (В.Буряк, В.Євдокимов, І.Єрьоміна, С.Золотухіна, О.Кін, О.Коваленко, Н.Колесник, Д.Кочат, М.Култаєва, М.Левківський, В.Лозова, О.Мартиненко, І.Прокопенко, П.Шевченко), полягає в розробці цілісного підходу до вивчення організації науково-дослідної роботи у вищих закладах освіти України XIX ст. з урахуванням діалектичної єдності складників досліджуваного феномена педагогічного, історико-генетичного, соціокультурного; у теоретичному обґрунтуванні періодизації і тенденцій її розвитку, а також у створенні на основі ефективної системи організації науково-дослідної роботи у Харківському державному педагогічному університеті ім. Г.С.Сковороди.
Вірогідність та наукова обґрунтованість висновків дослідження забезпечується чіткими методолого-теоретичними позиціями, застосуванням методів, адекватних меті, завданням, об’єкту і предмету дослідження, ретроспективним логіко-системним аналізом значного обсягу архівних джерел, нормативних і методичних документів, філософських, історичних та психолого-педагогічних теоретичних праць, науковою ідентифікацією літературних і архівних джерел, тривалим терміном їх апробації та ефективністю впровадження результатів дослідження в практику діяльності вищих навчальних закладів освіти України.
Апробація результатів дослідження здійснювалася під час участі дисертанта у теоретичних та науково-практичних конференціях, семінарах, читаннях: основні результати та висновки дослідження обговорювалися на засіданнях ученої ради, спільних засіданнях кафедри педагогіки, історії педагогіки та порівняльної педагогіки Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С. Сковороди, звітних науково-практичних конференціях професорсько-викладацького складу Харківського державного педагогічного університету ім.Г.С.Сковороди (1990-2002); Харківських Сковородинівських читаннях, присвячених 270-річчю з дня народження Г.С.Сковороди (Харків, 1992р.); республіканській науково-практичній конференції “Молодь у посттоталітарному суспільстві” (Харків, 1995р.); І міжнародній науково-практичній конференції “Освіта і доля нації” (Харків, 1999р.); міжнародній науковій конференції “Кримські педагогічні читання” (Алушта, 2001р.); Міжнародній науковій конференції “Краєзнавство 2001” (Харків, 2001р.); II міжнародній науково-практичній конференції “Освіта і доля нації” (Харків, 2001р.); республіканській науково-практичній конференції “Організація навчально-виховного процесу та науково-дослідної роботи у вищому навчальному закладі” (Київ, 2001р.); всеукраїнській науково-практичній конференції “Педагогічна підготовка викладачів вищих навчальних закладів” (Харків, 2002р.); всеукраїнській науково-практичній конференції “До витоків становлення української педагогічної науки” (Умань, 2002р.); IІI міжнародній науково-практичній конференції “Освіта і доля нації” (Харків, 2002р.); IV міжнародній науково-практичній конференції “Освіта і доля нації” (Харків, 2003р.).
Публікації. Зміст і результати дослідження відображено у 57 публікаціях (37 з яких одноосібні): 3-х монографіях, 11 навчальних посібниках, 29 статтях, опублікованих у провідних науково-фахових виданнях України, 10-ти збірниках за підсумками наукових конференцій, 4 — в інших науково-педагогічних виданнях.
Матеріалів кандидатської дисертації “Порівняльна анатомія м’язово-шкіряного нерва деяких наземних хребетних”, захищеної 14 лютого 1984 р. у м.Києві у спеціалізованій Раді Д.016.09.01 Інституту зоології ім.І.І.Шмальгаузена АН УРСР, у докторській дисертації не використано.
Структура дисертації. Дисертація складається зі вступу, 5 розділів і висновків до розділів, загальних висновків і списку використаної літератури та додатків. Загальний обсяг дисертації — 401 сторінка (361 — обсяг основного тексту). У роботі 2 додатки, 11 таблиць та 5 рисунків. Список використаної літератури охоплює 498 найменувань, розміщених на 40 сторінках.
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У вступі обґрунтовано актуальність і стан розробки проблеми, визначено мету, об’єкт, предмет і завдання дослідження, сформульовано його методологічні основи, методи, концепцію, розкрито наукову новизну, теоретичне і практичне значення отриманих результатів роботи, визначено особистий внесок автора, викладено форми апробації та впровадження результатів дослідження, їх вірогідність.
У першому розділі “Науково-дослідна робота вищих навчальних закладів як компонент навчально-виховного процесу” на основі аналізу нормативно-правових документів (Закону України “Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності” (1992), “Про освіту” (1996), Державної національної програми “Освіта” (Україна ХХІ століття) (1994), Указу Президента України від 12.09.95 р. №83/95 “Про основні напрями реформування вищої освіти в Україні”, Постанови Кабінету Міністрів України від 05.09.96 № 1074 “Про затвердження положення про державний вищий заклад освіти”, а також Положення “Про державний вищий заклад освіти” (1996р.), Положення “Про організацію навчального процесу в вищих навчальних закладах” (1993р.), “Типового положення про фонд соціальної допомоги студентам, аспірантам та докторантам вищих навчальних закладів” (1992р.), Положення “Про підготовку науково-педагогічних і наукових кадрів” (1999р.) розкрито мету, завдання, напрями науково-дослідної роботи на сучасному етапі розвитку суспільства.
Маючи свою специфіку, науково-дослідна робота у сучасних вищих навчальних закладах в організаційному, змістовному і результативному плані передбачає розв’язання конкретних завдань, найважливішими серед яких є:
— забезпечення фундаментальних, теоретичних, експериментальних прикладних досліджень у різних галузях наук згідно з планами кафедр;
— підготовка кадрів вищої кваліфікації;
— здійснення зв’язків науково-дослідної роботи з навчально-виховним процесом сучасних вищих навчальних закладів;
— впровадження наукових наробок у практику вищої школи, а також у різні галузі науки і освіти;
— залучення студентів до науково-дослідної роботи.
У роботі на основі аналізу офіційно-правових документів визначено, що рівень організації науково-дослідної роботи у вищих навчальних закладах України зумовлено позитивними змінами в системі вищої освіти, а саме: оптимізацією мережі вищих навчальних закладів шляхом їх ліцензування та акредитації, більш повного врахування потреб особистості, регіону, держави; нарощуванням потенціалу вищих навчальних закладів; диверсифікацією джерел фінансування; формуванням вищими навчальними закладами власних маркетингових стратегій, що орієнтуються на потреби галузей, ринку праці; впровадженням системи ступеневої підготовки фахівців різних освітньо-кваліфікаційних рівнів та концепції розвитку системи підготовки кандидатів і докторів наук, яка спрямована на підвищення якості і ефективності підготовки науково-педагогічних і наукових кадрів.
Разом з тим у роботі констатується, що з огляду на сучасність ще не забезпечено ефективне розв’язання складних проблем розвитку вищої освіти і науки. Потребує подальшого вдосконалення мережа вищих навчальних закладів на регіональному та державному рівнях, вирішення проблеми вирівнювання освітнього потенціалу, створення відповідних умов для ефективного навчання та адресного соціального захисту студентів, посилення процесів інтеграції між наукою, освітою та виробництвом, що підвищує ефективність та якість професійно-практичної, наукової підготовки фахівців, діяльність аспірантури і докторантури, а також зумовлює вимогливість і відповідальність наукових керівників, консультантів, кафедр.
У ході наукового пошуку встановлено пріоритетні напрями наукової діяльності вищих навчальних закладів у сучасних умовах:
— підготовка нормативно-правової бази науково-дослідної роботи;
— організація і фінансування фундаментальних досліджень, розширення співпраці з Національною академією наук України, з галузевими академіями наук та з іншими науковими закладами;
— соціальний захист науковців, створення системи підтримки талановитих молодих вчених, обдарованої студентської молоді;
— підготовка наукових кадрів різних рівнів кваліфікації, підвищення їхньої кваліфікації і перепідготовки;
— міжнародне науково-технічне співробітництво;
— стимулювання наукової та науково-технічної творчості, винахідництва, інноваційної діяльності викладачів і студентів;
— пропагування наукових та науково-технічних досягнень, внеску вчених вищих навчальних закладів у розвиток науки і техніки тощо.
Рівень розвитку науки є основою прогнозування розвитку вищої школи, а рівень організації науково-дослідної роботи — чинником ефективності її діяльності.
У другому розділі “Становлення і розвиток організації науково-дослідної роботи у вищих навчальних закладах України” розкрито особливості розвитку науки в ХVI—XVII ст., схарактеризовано діяльність університетів як центрів науково-дослідної роботи в ХІХ столітті.
У розвитку української культури й освіти особливе значення відігравали братства, братські школи, з яких, як свідчить проведене дослідження, бере свій початок організація науково-дослідної роботи. У перших вищих навчальних закладах — Острозькій академії (1576 р.), Львівській братській школі (1585 р.) науково-дослідна робота викладачів (учителів) здійснювалася у таких специфічних напрямах і формах:
— переклад Біблії: порівняння, звірення текстів першоджерел з єврейськими та латинськими варіантами;
— виконання перекладів, редагування текстів, творів, консультування;
— підготовка і видання посібників, книжок (“Буквар”, “Новий Завіт з Псалтирем”, алфавітно-предметний показник до нього “Книжка, собрание вещей наук”, “Псалтир”, “Часослов”, “Хронологія”, “Ключ разумєнія” та багато інших), друга половина XVI — початок XVII ст.;
— участь у роботі науково-викладацького гуртка; читання лекцій з елементами диспутів.
Науковою славою вищеназвані навчальні заклади зобов’язані, з одного боку, видатним викладачам, діячам, ученим тих часів: Дем’яну Наливайку, Василю Суразькому, Клірику Острозькому, Тимофію Михайловичу, Івану Федорову, Герасиму Смотрицькому, Лаврентію Зизанію, Івану Борецькому, Кирилу Транквіліону-Ставровецькому, Памві Беринді, Сильвестру Косову, Захарію Копистянському, Інокентію Гизелю, Лазарю Барановичу, Феофану Прокоповичу та ін., рівню їхньої компетентності, майстерності викладання матеріалу, високим патріотичним почуттям; з іншого — серйозному вибору кола предметів, що вивчалися, змісту і характеру, що вони обіймали. Крім того, здійсненню науково-дослідної роботи сприяло також створення атмосфери напруженої праці, наукових стосунків між ученими-викладачами.
Саме у період ХV—ХVІІІ ст. активно розвивалась і збагачувалась українська культура, віддзеркалюючи соціально-економічні і політичні процеси, йшлося осмислення значення науки, її практичної користі для людини, суспільства, здійснено спробу класифікації наук на корисні, необхідні, цікаві, шкідливі (В.Татіщев).
В історії світової культури, як свідчить аналіз історико-педагогічної літератури, відсутній аналог такого швидкого та ефективного розвитку науки, як це було в Україні XVIII—ХІХ ст.
XIX століття характеризувалося значними перетвореннями в соціально-економічній, духовній сферах: інтенсивний розпад феодально-кріпосницької системи, формування в її надрах капіталістичного ладу, розвиток промисловості і розшарування селянства, відомі реформи в освіті 60-х рр. спричинили й бурхливий розвиток науки в Україні. Саме в цей період вперше постали такі науково-практичні завдання: розробка нових і вдосконалення старих типів механізмів, машин, способів плавки і обробки металів, створення нових засобів сполучення. У галузі педагогіки актуальними були питання розробки нових стратегічних цілей, завдань, форм і методів навчання й виховання молоді.
Розвитку науки сприяла також і організація на теренах України, на базі Львівської єзуїтської колегії першого університету — Львівського (1661 р.), який з “гідністю академії і титулом університету отримав право викладання всіх тогочасних університетських дисциплін та присудження вищих ступенів”, і на всіх етапах свого розвитку залишався провідним науковим центром Західної України.
У Східній Україні першими університетами стали Харківський (1805р.), Київський Св. Володимира (1834р.), Новоросійський (1865р.).
Вивчення матеріалів історико-педагогічного характеру (статутів університетів, протоколів засідань вчених рад, звітів вищих навчальних закладів про навчальну та наукову роботу та ін.) дозволяє стверджувати, що університети (Львівський, Харківський, Київський, Новоросійський) стали “показниками руху науки в державі, центрами, до яких тягнулися нові сили і завдяки яким наука приходила в дійсний тісний зв’язок із суспільством” (К.Тимірязєв).
У ході дослідження встановлено подвійну позицію офіційної влади в галузі освіти. З одного боку, офіційна влада чинила перешкоди розвитку науки: послабляла зв’язки із зарубіжними вченими, закривала друкарні, посилювала цензуру друкованої продукції (наприклад, у 1823р. вийшла постанова “Про поширення на всі губернії заборони відправлення козацтва для навчання в університети Гейдельберзький, Сієнський, Гіссенський, Віршбурзький”). З іншого, усвідомлюючи роль науки в зміцненні авторитету держави у світі, змушена була робити певні кроки в реформуванні вищої освіти, що виявилося у прийнятті низки офіційно-нормативно-правових документів, які сприяли розвитку науки у вищих навчальних закладах, виданню наукових праць учених, підвищенню самостійності університетів.
Створений у стінах Харківського університету педагогічний інститут (1811р.) також мав на меті готувати не тільки вчителів, а й давати поглиблену науково-педагогічну підготовку кандидатам на різні викладацькі посади у вищих навчальних закладах.
Професори вже з перших років існування Львівського, Харківського, Київського університетів, пізніше Новоросійського приділяли значну увагу пошукам форм та методів посилення ефективності виховання і навчання студентів, активізації їх навчальної діяльності, підвищенню рівня спеціальної педагогічної підготовки.
Безумовно, рівень розвитку педагогіки в досліджуваний період у цілому і педагогіки вищої школи зокрема не дозволяли вченим вирішувати повною мірою всі проблеми, пов’язані з навчанням і вихованням студентів, виробляти об’єктивні рекомендації та концепції незалежно від ідеологічних установок, насаджуваних офіційною владою у всіх світоглядних сферах.
Серед основних наукових проблем, що підлягали поглибленому дослідженню вчених досліджуваного періоду (М.Архангельський, Д.Багалій, А.Валицький, М.Лавровський, О.Потебня, О.Рославський-Петровський, І.Ризький, X.Роммель, І.Срезневський, М.Сумцов, Л.Якоб та ін.), були: зміст дисциплін, що вивчалися у вищих навчальних закладах і вимоги до них; принципи навчання (активність, наочність, позитивне ставлення до навчальної праці, доступність, науковість, зв’язок теорії з практикою тощо); методи навчання (диспути, бесіди, лабораторні та ін.); методики викладання українською мовою; прийоми розвитку мислення і формування самостійних поглядів і переконань у студентів.
Зазначені науково-методичні проблеми знайшли відбиття у працях провідних учених, їхніх монографіях, навчальних посібниках (X.Роммель “План и правила обучения и преподавания в педагогическом институте” (1811), “Дидактика й методика” (1812)), в яких було розкрито особливості навчально-виховної роботи в інституті, а також закладено теоретичні основи розвитку педагогіки вищої школи і педагогічної підготовки студентів. У “Програмі-конспекті курсу педагогіки” А. Галицького, яка збереглася у звіті про роботу Харківського університету за 1839/1840 навчальний рік, визначено зміст і методичні вимоги викладання курсу, які викладачі розробляли самостійно, користуючись, поряд з цим, аналізом творів вітчизняних і зарубіжних педагогів та психологів тих часів.
У ході наукового пошуку виявлено умови успішної організації науково-дослідної роботи, які на думку вчених досліджуваного періоду, повинні бути створені у вищих закладах, особливо в університетах:
— організація народної освіти, науки на засадах самоуправління і автономії навчальних закладів;
— створення атмосфери загального співробітництва, уникнення різних інтриг, взаємних суперечок, наклепів і конфліктів, переслідування особистих інтересів, розподілу професорів на ворожі партії, що “знищувало їх гідність і робило зброєю дрібних інтриг”;
— моральне, матеріальне стимулювання праці вченого з метою стимулювання творчої активності наукових працівників, свободи їхньої наукової діяльності.
На відміну від політики, що проводилася офіційною владою, кращі представники професури розглядали свою наукову діяльність не як мертву чиновницьку службу, а як важливу суспільну справу, спрямовану на розвиток своєї вітчизни. Патріотична, громадянська свідомість учених досліджуваного періоду відбилася в змісті, характері їхніх досліджень, у науково-методичних публікаціях, численних публічних промовах тощо. Праці українських учених були результатом копіткої науково-дослідної роботи і стали золотою скарбницею вітчизняної науки. Наприклад, фізик В.Лапшин провів так звані “Гальванічні досліди”, які дали можливість здійснити електроліз розплавлених солей — явище, яке мало велике значення для розвитку електрохімічної промисловості; хімік М.Бекетов відкрив закономірності хімічної рівноваги, які лежать в основі відомого закону діючих мас (1865р.); результатом багаторічних флористичних досліджень ботаніка В.Черняєва стали ботанічний сад, найкращий у світі ботанічний кабінет, посібник “Конспект флори”, в якому наведені дані про 1769 видів флори, з яких 17 були нові для науки; монографія “Орнитологическая фауна Харьковской губернии” (1879р.) М.Сомова стала першим фундаментальним дослідженням регіональної орнітофауни та ін.
У ході наукового пошуку встановлено різні точки зору на сутність поняття “вчений”: “Учені — це ті особи, які мають учені ступені, але не мають дійсних класних чинів, і ті, що служили або служать по вченій і навчальній частині” (“Положення про присудження наукових ступенів”, 1864р.); “Учені — особи, які: мають вчені ступені і звання доктора, магістра, кандидата і звання дійсного студента з різних факультетів, а також ті, що мають медичні ступені: доктора медицини, лікаря, магістра фармації, магістра ветеринарних наук; закінчили курс педагогічного інституту із званням старших і молодших учителів гімназії, або ті, хто отримали це звання в ході особливих іспитів...” (О.Головнін).
Педагог-методист М.Корф до вчених відносив осіб, що набули визнання своїми творами і, у відповідності до характеристики університетів або інших наукових товариств, гідні такого звання; а також осіб, які отримали один з учених ступенів доктора, магістра чи кандидата або права на класний чин.
Доведено, що різні підходи до визначення поняття “вчений” зумовлювали і особливості здійснення науково-дослідної роботи у вищих навчальних закладах. Якщо офіційна влада в науково-дослідній роботі пріоритетним визнавала одержання наукових ступенів, то самі вчені сутність і головну мету її вбачали в проведенні фундаментальних і прикладних досліджень, що співзвучне сучасному розумінню “вченого” — як фізичної особи, яка має вищу освіту та проводить фундаментальні або прикладні наукові дослідження і отримує наукові або науково-технічні результати (Закон України “Про наукову і науково-технічну діяльність”, 1991р.).
У ході дослідження встановлено і схарактеризовано етапи становлення і розвитку організації науково-дослідної роботи у вищих навчальних закладах. У науковій літературі ці етапи визначаються у залежності від прийнятих загальноуніверситетських статутів (О. Соболєва).
В основу визначення етапів дослідження покладено: сутність і характер офіційної політики в державі щодо розвитку науки і освіти; специфіка і напрями громадсько-педагогічних зрушень; рівень розвитку науки; реформаторські заходи в галузі освіти й науки; сутність і характер основних офіційно-нормативних документів і документів, які розроблялися самими університетами, що регламентували основні положення організації і управління науково-дослідною роботою, визначали зміст і напрями її реалізації, розкривали механізм присудження наукових ступенів і присвоєння наукових звань (статути університетів, центрів з підготовки і атестації наукових кадрів). Саме університетам було надано право присуджувати наукові ступені: “кандидат”, “магістр”, “доктор”, “почесний доктор наук”, а також наукове звання “дійсний студент”.
І етап (1804—1834 рр.) — етап зародження системи розвитку науково-дослідної роботи у вищих навчальних закладах, визначення ролі, функцій, вимог до організації науково-дослідної роботи. Даний етап характеризувався появою університетів Харківського (1805р.), Київського (1834р.), чіткою постановкою завдань, визначенням форм науково-дослідної роботи викладачів і студентів, встановленням наукових зв’язків з іноземними науковими і вищими навчальними закладами, наданням відносної автономії з питань внутрішнього управління, затвердженням правил присвоєння наукових ступенів і звання “дійсний студент”. Для цього етапу було також характерним виникнення перших об’єднань, наукових товариств, визначення ролі та функцій науково-дослідної роботи студентів, вимог до неї і засобів її стимулювання.
ІІ етап (1835—1862 рр.) — етап пожвавлення наукових пошуків викладачів, студентів. Даний етап характеризувався проведенням непослідовної державної політики в галузі освіти і науки: з одного боку, згідно з прийнятими статутами обмежувалась університетська автономія і посилювалась влада опікуна, вища школа розвивалась як централізований авторитарний заклад; з іншого — спостерігалось пожвавлення науково-дослідної роботи викладачів і студентів, значно підвищилась роль допоміжних установ: наукових кабінетів, лабораторій, клінік, обсерваторій, бібліотек, що сприяло пожвавленню дослідного елемента в наукових пошуках викладачів і студентів. Відбувався подальший розвиток наукових товариств при університетах.
ІІІ етап (1863—1883 рр.) — етап створення системи науково-дослідної роботи, відкриття Новоросійського університету (1865 р.) Для цього етапу було притаманне пожвавлення громадської педагогічної думки та реформування всієї системи народної освіти. Саме в цей період була розширена самостійність з питань внутрішнього управління вищих навчальних закладів, що сприяло активізації науково-дослідної роботи викладачів, збільшенню матеріально-технічної бази університетів, створенню чіткої системи стимулювання до науково-дослідної роботи студентів, посиленню вимог до конкретних результатів позалекційних наукових занять та контролю за ефективністю науково-дослідної роботи студентів, пожвавленню діяльності студентських наукових гуртків, демократизації стосунків між викладачами й студентами. У ці роки набуває сили розвиток наукових і масове виникнення просвітницьких, педагогічних товариств.
IV етап (1884 р. — 1900р.) — етап, що характеризувався піднесенням рівня науки у ВНЗ, посиленням змістовності, фундаментальності наукових досліджень, а також соціально-політичними протиріччями між реакційними заходами офіційних кіл у галузі вищої освіти і активними діями педагогічної громадськості та викладачами університетів. Однак скасування університетської автономії, обмеження наукової сфери діяльності рад і факультетів університетів не змогли придушити розвиток наукової діяльності студентів, прагнення викладацького складу до вдосконалення форм і методів науково-дослідної роботи студентів.
У ході дослідження виявлено, що основними завданнями науково-дослідної роботи у вищих навчальних закладах на різних етапах її розвитку були: підготовка чиновників для державного апарату, підготовка наукових кадрів, розвиток галузевої науки, здійснення фундаментальних і експериментальних досліджень, організація просвітницької діяльності серед населення, здійснення видавничої діяльності, що зумовлювало особливості її організації.
Таким чином, становлення і розвиток організації науково-дослідної роботи у вищих навчальних закладах України ХІХ ст. залежав, перш за все, від соціально-економічних змін у суспільстві, громадського руху, ступеня автономності вищого навчального закладу.
У третьому розділі “Зміст і напрями організації науково-дослідної роботи викладачів у вищих навчальних закладах України XIX століття” на основі аналізу історико-педагогічної літератури простежено еволюцію мети, завдань, змісту і напрямів організації науково-дослідної роботи на різних етапах її розвитку.
У ході наукового пошуку встановлено, що основними напрямами реалізації мети і завдань науково-дослідної роботи викладачів були:
— забезпечення проведення фундаментальних досліджень;
— участь професорсько-викладацького складу вищих навчальних закладів у поширенні і популяризації наукових знань (створення навчально-методичних комплексів у вищих навчальних закладах, організація публічних лекцій, бібліотек, лабораторій, кабінетів);
— методична діяльність членів наукових товариств;
— підготовка науково-педагогічних кадрів і підвищення їх наукової кваліфікації.
Встановлено, що провідні вчені України досліджуваного періоду (Д.Багалій, О.Бекетов, І.Гізе, Я.Каретников, Б.Караваєв, К.Кесслер, А.Краснов, І. Леваковський, О. Паулсон, О.Потебня, А.Рогович, І.Ризький, М.Сумцов, Г.Успенський, Д.Яворницький та багато інших) зробили значний внесок у розвиток фундаментальної науки, різних її галузей: фізики, математики, біології, географії, педагогіки, історії, філології.
Здійсненню науково-дослідної роботи, значної за обсягом, ґрунтовної за змістом, сприяв, як показало дослідження, високий рівень професійної компетентності професорсько-викладацького складу, активність педагогічної громадськості, об’єктивна потреба в інтенсивному розвитку наук, а також помірне тижневе навантаження провідних учених-викладачів (4—6 годин на тиждень).
Учені Львівського, Харківського, Київського і Новоросійського університетів значну увагу приділяли практичним формам наукових досліджень — організації та проведенню наукових екскурсій та експедицій. Наприклад, надзвичайну наукову цінність мали експедиції по Криму і Кавказу (1835—1838р.р.), результатами яких стало виявлення 80 нових для цих регіонів видів птахів (проф. І.Криницький); експедиції по Україні, Росії, Японії, Індії, Китаю, в результаті яких розроблено теоретичні основи вчення про флору Землі, заснування Батумського ботанічного саду — центру інтродукції та акліматизації рослин на Закавказзі (проф. А.Краснов) тощо.
Проведення екскурсій та експедицій вченими вищих навчальних закладів України сприяло пожвавленню науково-дослідної діяльності університетів, поповненню науково-допоміжних закладів (лабораторій, кабінетів, музеїв та ін.) різного роду експонатами, відомостями, а також, стимулювало розвиток ботаніки, біології, фізичної географії, геології, іхтіології та ін. у досліджуваний період.
Участь викладачів Львівського, Харківського, Київського і Новоросійського університетів у XIX ст. у роботі наукових товариств (товариство наук —1813р., філотехнічне товариство —1811р., товариство дослідників природи — 1869р., товариство дослідних наук —1872р., математичне товариство —1879р. та ін.) і з’їздів (Перший з’їзд дослідників природи —1867р. м. Петербург, з’їзди сільських господарств в Харкові, Києві, Одесі — 70-роки ХІХ та ін.) стало найбільш популярною формою наукової діяльності вищих навчальних закладів України XIX ст., що мало велике значення для розвитку вітчизняної науки.
Основною формою діяльності наукових товариств і з’їздів було проведення численних наукових засідань, на яких вирішувалися важливі дослідницькі проблеми теоретичного й практичного характеру.
Завдяки своїй просвітительській діяльності (публічності, відкритості засідань, організації і проведенню екскурсій, виставок, видавничій діяльності, читанню публічних лекцій тощо) наукові товариства і з’їзди встановлювали тісний зв’язок з місцевим товариством, сприяли популяризації досягнень вітчизняної науки.
Поширення і популяризація наукових знань професорсько-викладацьким складом Львівського, Харківського, Київського і Новоросійського університетів відбувалися шляхом створення науково-методичних комплексів, які передбачали:
— підготовку і написання численних “курсів”, підручників, посібників з фізики, математики, логіки, права, іноземних мов для середніх і вищих навчальних закладів. Так, значний внесок у створення науково-методичної бази зробили вчені Харківського університету, зокрема І.Рильський (“Введення в круг словесності”, “Опыт риторики”), Г.Успенський (“Опыт повествования о древностях русских”), Т.Осиповський (“Курс математики”), І.Тимковський (“Опытный способ к философскому познанию российского языка”), Я.Ягоб (“Всеобщая граматика для учащихся”), Ф.Гізе (“Всеобщая химия для учащихся”);
— переклад іноземною мовою підручників видатних учених України, які гідно представляли вітчизняну науку за її межами;
— заснування бібліотек, фонди яких складали книги з історії та теорії педагогіки, логіки, психології, методики, дидактики, шкільної гігієни, шкільних видань класичних творів як вітчизняних, так і іноземних;
— організацію музеїв для школярів і студентів, зокрема музею Харківського історико-філологічного товариства (ХІФТ), при якому створився архів і бібліотека. Наукова цінність музею визначалась не лише наявністю в ньому унікальних колекцій, які всебічно висвітлювали побут та культуру населення Слобідської України, але й тим, що це був практично єдиний музей в країні, створений ученими на основі не стільки аматорських колекцій та пожертвувань, скільки в результаті спеціальних наукових експедицій;
— публічні читання, які стали не тільки одним із напрямів громадської діяльності відомих учених України, а й своєрідною формою розповсюдження результатів їхньої науково-дослідної роботи, що було характерним для досліджуваного періоду. Високий рівень читань, як свідчить аналіз архівних документів, зумовлювався ретельним вибором тематики і змісту лекцій, майстерністю їх виголошення, поєднанням науковості і популяризації, професіоналізмом лекторів. Крім того, публічні читання здебільшого носили благодійний характер і були ініційовані самими вченими.
Вагомою була участь учених України в створенні і подальшій діяльності наукових Товариств. Перші наукові об’єднання (Товариство наук та історико-філологічне) з’явилися на початку XIX століття на Слобожанщині при Харківському університеті відповідно до університетського статуту 1804 року, наказу Міністерства народної освіти щодо обов’язку університету здійснювати управління навчальними закладами округу, а також статуту 1863 року, за яким університети отримали самостійність у справах внутрішнього самоврядування. У стінах Харківського університету були організовані товариства: наукової медицини та гігієни, фізико-хімічних наук, дослідників природи, математичне, історико-філологічне, а також медичне, сільського господарства та Харківський відділ Імператорського Російського технічного товариства.
Провідними напрямами діяльності вчених у наукових товариствах України були:
— організація і проведення досліджень з різних галузей науки (історії, археології, медицини, мистецтва, природознавства, філології, математики), організація наукових експедицій, підготовка наукових доповідей, видання наукових праць, створення галузевих журналів, музеїв, бібліотек-архівів;
— поширення наукових знань серед населення;
— організація народних читань, лекційних комітетів, видання науково-популярної літератури, відкриття бібліотек для населення.
Найвідомішим і найбільшим за кількістю членів із усіх товариств Слобожанщини другої половини XIX століття було Харківське історико-філологічне товариство.
Робота наукових товариств, які діяли в Україні в XIX ст., сприяла підвищенню професійно-наукового рівня викладачів, учених, надавала їм можливості реалізуватися, вносила в їхню науково-дослідну роботу і практично-методичний елемент. Аналіз історико-педагогічної літератури, архівних документів (статутів, протоколів засідань, звітів, наукових видань), які регламентували і характеризували діяльність багатьох наукових товариств України, а також узагальнення змісту роботи дало можливість виділити основні форми їхньої наукової діяльності:
— проведення засідань і обговорення на них рефератів, доповідей, повідомлень;
— видання “Трудов”, “Записок”, “Протоколів” наукових досліджень;
— встановлення зв’язків з іноземними та вітчизняними науковими організаціями;
— організація фінансування і проведення наукових екскурсій та експедицій, участь у роботі наукових з’їздів.
Вважаючи зміст шкільної освіти однією із найважливіших проблем, члени наукових товариств вели активну роботу щодо його реформування. Так, члени товариств у зв’язку з незадовільною оцінкою рівня підготовки вихованців середніх технічних навчальних закладів Харківщини, викликаного недосконалістю структури програм як з фахових, так із загальноосвітніх дисциплін (сумісне навчання, відсутність важливих фахових дисциплін, вивчення останніх у скороченому вигляді тощо), розпочали діяльність, спрямовану на:
— удосконалення програм для середніх технічних навчальних закладів (збільшення кількості годин на загальноосвітні предмети, введення нових дисциплін);
— розробку шкільних програм (на відміну від існуючих на той час програм при складанні власних члени товариств дотримувалися положення про триєдину мету навчання: навчальну, виховуючу, розвиваючу, що знайшло своє відображення у збільшенні кількості годин із загальноосвітніх предметів).
З метою вдосконалення навчального процесу у вітчизняних закладах освіти члени наукових об’єднань знайомилися із навчально-виховним процесом зарубіжних закладів, що давало можливість порівнювати вітчизняний навчальний процес із закордонним і запроваджувати позитивний досвід у навчальних закладах, зокрема читання латинських текстів французькою мовою з метою більш досконалого засвоєння предмета.
У ході наукового пошуку встановлено, що одним із завдань науково-дослідної роботи у вищих навчальних закладах завжди було сприяння підготовці науково-педагогічних кадрів, підвищення їхньої наукової кваліфікації.
У дослідженні розкрито механізм наукової атестації і переатестації викладачів вищих навчальних закладів. Статутами університетів, а також “Положеннями про присвоєння вчених ступенів” (1819, 1837, 1844, 1864 рр.) було зафіксовано порядок атестації наукових кадрів і термін проведення випробувань пошукувачів наукових ступенів. З 1864 року, згідно з офіційними документами, радам університетів було надано право присвоювати вчений ступінь почесного доктора наук. Такий ступінь давав ті ж права, що і захист докторської дисертації. “Піднесенню в такий ступінь” передувало серйозне і відповідальне “обговорення кандидата в доктори”. Воно проходило на основі численних компетентних відгуків про його науково-дослідну роботу. В них аргументовано відбивалися високі заслуги претендента перед наукою. Потім факультет представляв цю кандидатуру на затвердження ради університету. Загальна кількість почесних докторів у всіх університетах Росії та України цього періоду не перевищувала ста осіб.
Однією з провідних форм науково-дослідної роботи викладачів вищих навчальних закладів в Україні в ХІХ ст. стала підготовка і захист дисертаційних робіт, необхідних для отримання вищих наукових ступенів — магістра і доктора наук. Протягом досліджуваного періоду дисертаційні дослідження професорсько-викладацького складу вищих навчальних закладів України пройшли складний шлях розвитку, становлення і оформлення — від невеликого літературного роздуму на задану факультетом тему до солідних монографій, які мали велике наукове значення.
До дисертаційних праць досліджуваного періоду пред’являлися високі вимоги щодо їх наукового рівня, змісту, практичної спрямованості та актуальності тематики.
У четвертому розділі “Особливості організації науково-дослідної роботи студентів у вищих навчальних закладах України XIX ст.” на основі аналізу історико-педагогічної літератури та архівних матеріалів виявлено глибоке усвідомлення педагогами, вченими, громадськими діячами минулого значення науки в суспільстві, прагнення виховувати в студентів “дух сумнівів”, здатність оригінально мислити, потребу у творчій діяльності.
Ідея організації науково-дослідної роботи студентів знайшла підтримку в широких колах педагогічної громадськості. Провідні вчені, педагоги досліджуваного періоду Д.Багалій, П.Каптєрев, М.Пирогов, О.Потебня, А.Хомяков справедливо вважали науково-дослідну роботу головною умовою підготовки спеціаліста, фактором розвитку особистості, ефективним засобом формування майбутнього вченого. При цьому обов’язково підкреслювали, що, передусім, слід організовувати навчальний процес таким чином, щоб він забезпечував науково-професійну підготовку студентів, активізував їх розумову діяльність (М.Пирогов), сприяв вихованню потреби в самоосвіті, давав змогу оволодівати методологією науки та “розумово збуджуватися” (П.Каптєрев).
Аналіз статутів університетів (1804, 1833, 1835, 1842, 1863, 1884р.р.), а також історико-педагогічної літератури дозволили встановити еволюцію мети, завдань, змісту науково-дослідної роботи студентів протягом XIX століття, а також напрями її здійснення. Так, як свідчить проведене дослідження, на початку століття завдання науково-дослідної роботи студентів полягали у “формуванні вмінь вільно висловлювати думки латинською мовою”, “оволодінні ґрунтовними знаннями з основ наук”, зокрема вітчизняної історії і національних традицій. Відповідно до цих завдань і здійснювалася науково-дослідна робота студентів: участь у колоквіумах, виконання письмових завдань, проведення практичних занять у навчально-допоміжних закладах (наукових кабінетах, лабораторіях, бібліотеках), що вимагало серйозної і змістовної науково-дослідної роботи.
У другій половині XIX ст. дещо розширилися межі науково-дослідної роботи студентів (виконання самостійних робіт пошукового характеру, участь у спільних з викладачами наукових експедиціях, підготовка і захист наукових праць на звання “кандидата”).
Певні зміни, що відбулися в цей період організації науково-дослідної роботи студентів, були спричинені посиленням уваги як офіційних кіл, так і самих викладачів до виконання студентами практичних завдань, застосування різних стимулів (стипендії, премії, медалі), що спонукало оволодівати навичками самостійної дослідної роботи. Глибоко усвідомлюючи значення науково-дослідної роботи студентів для підвищення якості професійної підготовки та розвитку творчих здібностей майбутніх спеціалістів, провідні вчені України прагнули сформувати в студентів уміння і способи наукового пізнання оточуючого світу.
У дисертації доведено, що науково-дослідна робота студентів здійснювалася в таких напрямах:
— організація науково-дослідної роботи студентів у навчальному процесі: наукові бесіди викладачів і студентів, диспути, лекції, практичні заняття, мета яких полягала “у розвитку, загостренні розуму слухачів”, написання наукових, науково-літературних творів тощо. Так, у 1864 р. вийшла збірка кращих студентських праць “Досліди у творах студентів імператорського Харківського університету”, для яких характерна різноманітність тематики (праці були присвячені різним галузям знань), високий рівень виконання (багато хто із студентів отримав золоті й срібні медалі і навіть ступінь магістра, кандидата наук), змістовність;
— участь студентів у роботі наукових гуртків, товариств.
Проведений науковий пошук свідчить, що темами студентських наукових праць (творів, рефератів, віршів, роздумів), ставали різні історико-політичні події, що відбувалися в країні, історичні дати, факти, філософські категорії. Наприклад: “Погляд на місто Київ”, “Прогулянка до Малоросії”, “Вечірня прогулянка”, “Короткий огляд поступового створення російського театру”, “Погляд на історію розвитку літератури слов’янських народів у середні віки”, “Думки про щастя”, “Про необхідність існування у світі зла фізичного”, “Що вимагається від сучасного ліричного поета?”, “Про співвідношення законів державного благоустрою і благочиння до законів громадянських”, “Історичний нарис тілесних покарань в Росії за епохи судебників до теперішнього часу” (80-90рр. ХІХ ст.) та ін.
Помітний слід в історії розвитку науки в Україні залишили студентські наукові гуртки, початок яким було покладено Харківським університетом у 1805 році. Ініціаторами створення літературних гуртків виступили професори університету. Результатом діяльності гуртків було видання періодичних збірників наукових праць викладачів і студентів у типографії навчального закладу.
Упродовж першого десятиріччя діяльності Харківського університету (з 1805 по 1815 рр.) з університетської типографії вийшло 210 наукових праць, з яких 16 належали перу студентів, зокрема “Погляд на місто Київ”, збірка студентських робіт, К. Гулака-Артемовського “Історичний погляд на образ і порядок престолонаслідування в Росії від посадження в нього Рюрика до нашого часу”, Ф.Карпова “Про відношення законів Державного Благоустрою і Благочиння до законів як цивільних” та ін.
Студентські гуртки, які створювалися спонтанно і організовано, мали як науковий, так і політичний характер, діяльність багатьох із них була короткочасною, а чисельність — нестабільною. Терміни існування гуртків залежали від цілого ряду причин, серед яких слід виділити посилення дисциплінарних заходів, контролю з боку офіційних кіл.
Заняття в студентських наукових гуртках для багатьох студентів були серйозною справою, і вони не тільки не обмежувалися роботою в студентському науковому об’єднанні, а й брали участь у роботі наукових товариств університетів (наприклад, історико-філологічному, дослідників природи).
У ході дослідження встановлено, що кожний науковий гурток мав свою специфічну мету і завдання, але спільним для них було: практичне ознайомлення членів з науковими дослідженнями, створення своєї бібліотеки, підвищення престижу спеціальності, самоосвіта, вивчення іноземних мов тощо. Так, у Харкові в 1812 році створено студентське “Товариство наук”, у 1814—1815 рр. діяв гурток мистецтв і музики; 1819 р. — “Товариство студентів-любителів вітчизняної словесності”; 1822р. — релігійно-моральне студентське біблійне товариство; 1825р. — співтовариство любителів наук та ін.
Різноманітність гуртків, товариств, різноплановість їхньої діяльності і мети змусили в 1899 році Міністерство народної освіти поставити питання про активізацію і розширення наукової роботи студентів. Поряд з цим підлягало всебічному обговоренню питання про більш тісне, гнучке спілкування професорів і студентів.
Міністерством народної освіти був затверджений циркуляр, який містив вимоги щодо організації наукових і літературних гуртків під керівництвом професорів. Змістом роботи студентських гуртків було переважно читання й обговорення літературно-наукових рефератів. Інтенсивний розвиток і новації в організаційному плані студентських наукових гуртків в Україні відбувалися саме в останній чверті століття. У цей час збігся потяг до науки самих студентів з бажанням офіційних кіл відволікати їх від політичної боротьби, крім того, розширилася тематика, склад, функції гуртків, товариств. Але зазначимо, що навіть безвинний несанкціонований крок ставав причиною, приводом для заборони діяльності того чи іншого гуртка, товариства.
Студентські наукові гуртки давали більші за обсягом знання, ніж практичні заняття. Але досить часто інформація була “випадково випущена” за межі навчальної програми.
Отже, студентські наукові гуртки, які виникли спочатку з метою отримання більшої за обсягом інформації, ніж на лекційно-практичних заняттях, у подальшому розширили поле своєї діяльності. Вони дозволяли студентам реалізуватися в різних сферах науки, політики, літератури, пізніше — формувати науково-дослідницькі уміння і навички, які мали велике значення для підготовки компетентного фахівця.
Різноманітність форм, зміст наукових гуртків сприяли розширенню кругозору слухачів, формуванню дослідницьких умінь, можливості самовираження в науковій творчості, розвитку пізнавальної активності, умінь розв’язувати наукові завдання індивідуально і групою, здійснювати взаємоконтроль і взаємодопомогу.
У п’ятому розділі “Творче використання досвіду організації науково-дослідної роботи у вищих навчальних закладах України у сучасних умовах” розкрито науково-дослідну роботу викладачів і студентів у сучасних вищих навчальних закладах, яка повинна бути зорієнтованою на потреби особистості, регіонів, держави, сприяти формуванню базових цінностей, державності, суспільної свідомості та національної безпеки, забезпечувати нарощення інтелектуального потенціалу нації. Проголошення науки і освіти пріоритетними сферами розвитку суспільства зумовлює, по-перше, необхідність неупередженого аналізу набутого вітчизняною вищою школою досвіду здійснення науково-дослідної роботи викладачами і студентами, творче його опрацювання; по-друге, доцільність розробки реальних заходів щодо розвитку науково-дослідної роботи, науково-технічної діяльності.
У ході дослідження узагальнено ідеї, цікаві знахідки організації науково-дослідної роботи, які заслуговують на творче використання в умовах розбудови незалежної держави:
— залучення до науково-дослідної роботи обдарованої молоді;
— орієнтація викладачів у виборі педагогічних технологій на розвиток пізнавальної активності, інтелектуального мислення студентів;
— створення умов для формування критичності мислення у майбутнього фахівця (“репетиції”, “співбесіди”);
— максимальне використання навчально-допоміжної бази університетів для здійснення науково-дослідної роботи;
— залучення студентів до розробки актуальних проектів;
— здійснення різноманітної за змістом і формою науково-дослідної роботи у вищих навчальних закладах (здійснення фундаментальних досліджень, участь у наукових з’їздах, організація публічних читань з науково-популярною спрямованістю, підготовка підручників і посібників для вищої і середньої школи, проведення наукових експедицій, проведення атестації науково-педагогічних кадрів тощо);
— організація всебічного обговорення результатів наукових пошуків;
— створення наукових шкіл.
Вивчення реального стану організації науково-дослідної роботи у сучасних вищих навчальних закладах України, з одного боку, засвідчує помітний прогрес у її розвитку, переконливість результатів, життєздатність і конкурентноспроможність. Підтвердженням цьому є зростання кількості лауреатів Державних премій з числа вчених вищих навчальних закладів: у 2000 році ними відзначено 17, у 2001 — 12, у 2002 — 21 особу; міжнародні гранти отримали 496 проектів, серед них — 36 проектів вищих навчальних закладів на суму більш як 3,5 млн. доларів США, 60 спільних проектів виконують 20 вищих навчальних закладів у рамках 13 міжнародних програм науково-технічного співробітництва тощо.
У сучасній системі вищої освіти, яка певним чином визначає рівень організації науково-дослідної роботи, впроваджується нова концепція підготовки науково-педагогічних кадрів, започатковується реальна співпраця вищих навчальних закладів та академічних установ у питаннях підготовки магістрів-науковців, створюються технологічні парки, підвищується результативність наукових досліджень, про що свідчить зацікавленість зарубіжних держав; запроваджуються більш ефективні механізми міжнародного співробітництва тощо.
З іншого боку, науково-дослідна робота у вищих навчальних закладах ще не повною мірою задовольняє потреби суспільства: відбувається “старіння” складу науково-педагогічних кадрів (кожен четвертий доктор наук — віком понад 65 років, лише 14 відсотків докторів віком від 40 до50 років; кандидатів наук у віці від 60 років і більше майже третина, до 40 років — лише кожен п’ятий); знижується вимогливість і відповідальність наукових керівників, консультантів, кафедр за ефективність підготовки науково-педагогічних кадрів, за рівень виконання дисертаційних праць тощо.
Крім того, професор вищого навчального закладу, виконуючи різноманітні функції в навчально-виховному процесі, має, на наш погляд, велике загальне, отже, й тижневе навантаження.
Підвищенню ефективності науково-дослідної роботи у вищих навчальних закладах України, як свідчить проведене дослідження, сприятиме не тільки цілеспрямованість, адресність державної політики щодо організації науково-дослідної роботи у вищих навчальних закладах, а й створення системи науково-дослідної роботи у вищих навчальних закладах, яка б охоплювала всі ланки і підрозділи навчального закладу.
На сьогодні існує чимало вищих навчальних закладів у різних регіонах України, які могли б презентувати власну систему організації науково-дослідної роботи: Львівський національний університет імені Івана Франка, Харківський національний університет ім. В.Н.Каразіна, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Одеський національний університет ім.І.І.Мечникова, Київський національний педагогічний університет ім.М.Драгоманова, Тернопільський державний педагогічний університет ім.В.Гнатюка, Луганський національний педагогічний університет імені Тараса Шевченка та ін.
Серед них виділяється Харківський державний педагогічний університет ім. Г.С. Сковороди (рис.1, с.28) як один із найстаріших вищих закладів освіти. ХДПУ ім. Г.С. Сковороди — великий навчально-педагогічний комплекс, до складу якого входять 57 установ освіти, серед яких Інститут економіки і права, Інститут мов світу, Інститут післядипломної освіти, Інститут мистецтв, Інститут природознавства і математики, Інститут дошкільного виховання і психології, Науково-дослідний Інститут педагогіки і психології ім. В.О. Сухомлинського, Інститут Українського козацтва, три педагогічних коледжі, шість ліцеїв та понад сорок шкіл. За наслідками останньої державної атестації університет визнано провідним вищим навчальним закладом в Україні.
Підготовка фахівців здійснюється на 17 факультетах, 60 кафедрах з 56 спеціальностей. В університеті працює 738 викладачів, з них — 109 докторів наук, 368 кандидатів наук, доцентів, у тому числі 25 академіків та членів-кореспондентів галузевих академій України.
В університеті працює аспірантура з 29 спеціальностей та докторантура — з 17. Сьогодні в аспірантурі університету навчаються 278 аспірантів та 36 докторантів. Консультаційний пункт вищого навчального закладу налічує 568 осіб з 29 спеціальностей.
Зростають і міцніють в університеті наукові та авторські школи, які відомі не тільки в Україні, але й за її межами.
В університеті лише у 2000 році захищені 4 докторські та 35 кандидатських дисертацій, опубліковано 1434 наукові та науково-методичні праці, загальним обсягом 1658 др. арк.; за останні 5 років — 5958 публікацій, загальним обсягом 6065 др. арк.
З метою визначення рівня наукової та науково-методичної діяльності професорсько-викладацького складу, наукових співробітників, аспірантів та докторантів в університеті розроблено конкурсне положення, яке містить розділи: “Наукові публікації”, “Керівництво науково-творчою діяльністю студентів”, “Керівництво аспірантами, докторантами”, “Виконання науково-дослідної роботи”, “Участь у конференціях та семінарах”.
Отже, науково-дослідна робота як важлива складова функціонування вищої освіти вимагає, з одного боку, пильної уваги офіційної влади, керівників вищих закладів освіти, суспільства, наукової громадськості, а з іншого — звернення до накопиченого в історії вітчизняної думки досвіду з організації науково-дослідної діяльності.
ВИСНОВКИ
У роботі здійснено цілісний аналіз становлення і розвитку організації науково-дослідної роботи у вищих навчальних закладах України в ХІХ столітті.
1. У ході наукового пошуку обґрунтовано такі етапи становлення і розвитку організації науково-дослідної діяльності:
Перший етап (1804—1834 рр.) характеризувався зародженням системи науково-дослідної роботи у вищих навчальних закладах і організацією її на основі самоуправління. Для цього періоду були характерні чітка постановка мети, завдань, визначення норм науково-дослідної роботи, встановлення наукових зв’язків з іноземними вищими навчальними закладами, а також надання університетам відносної автономії з питань внутрішнього управління.
На другому етапі (1835—1862рр.) засвідчено пожвавлення наукових пошуків, проведення офіційною владою “охоронної” політики в галузі науки та освіти, що зумовило непослідовність здійснення науково-дослідної діяльності університетів.
Третій етап (1863—1883рр.) — етап створення системи науково-дослідної роботи. Цей етап характеризувався піднесенням громадської і педагогічної думки та реформуванням усієї системи народної освіти. Завдяки активній участі передової педагогічної громадськості в 1863 р. було прийнято новий університетський статут, який сприяв не тільки поверненню вищим навчальним закладам наданих їм раніше прав, а й розширенню самостійності у вирішенні питань внутрішнього управління, внесенню низки положень щодо активізації наукової діяльності, зміцненню матеріально-технічної бази університетів.
Четвертому етапові (1884—1900рр.) було притаманне, з одного боку, піднесення рівня науки у вищих навчальних закладах, посилення змістовності наукових досліджень, з іншого, — глибокі протиріччя між реакційними заходами офіційних кіл у галузі вищої освіти і конкретними діями педагогічної громадськості та викладачів, учених університетів. У цей період відбувається інтенсивний розвиток наукових товариств, продовжується розробка фундаментальних досліджень у різних галузях науки та науково-методичних комплексів.
2. Виявлено напрями організації науково-дослідної роботи у вищих навчальних закладах України у досліджуваний період:
— проведення фундаментальних досліджень з природничо-математичних дисциплін (математики, фізики, природознавства), географії й гуманітарних наук (історії, філології тощо);
— організація і стимулювання науково-дослідної роботи студентів;
— підготовка наукових праць на здобуття наукового ступеня;
— створення науково-методичного комплексу;
— організація і проведення загальноуніверситетських наукових зборів, публічних лекцій;
— організація й проведення наукових екскурсій та експедицій тощо.
3. Доведено, що змістом науково-дослідної роботи вчених України (М.Архангельського, І.Багалія, А.Валицького, М.Лавровського, О.Потебні, О.Рославського-Петровського, І.Ризького, X.Роммеля, І.Срезневського, М.Сумцова, Л.Якоба та ін.) було:
— конструювання змісту дисциплін, зокрема педагогічних, що викладалися у вищих навчальних закладах, і вимоги до них;
— наукове обґрунтування принципів навчання (активність, наочність “позитивне ставлення до навчальної праці”, доступність, науковість, зв’язок теорії з практикою) та методів навчання (диспути, бесіди, твори, екскурсії, лекції);
— дослідження історії зарубіжної школи і педагогіки від стародавніх часів і до 50-х років ХІХ століття;
— пошук шляхів розв’язання педагогічних проблем (навчання українською мовою, розвиток мислення, формування самостійних поглядів і переконань у студентів та ін.).
4. З’ясовано, що в науково-дослідній роботі вчених України значне місце мала підготовка і написання праць з педагогіки, методики викладання основ наук. Внесок учених у розвиток педагогічних дисциплін полягав у розробці нових для того часу конкретних рекомендацій щодо:
— вивчення античної літератури (запропоновано видавати спеціальні хрестоматії, в яких кожен уривок твору повинен бути закінченим цілим);
— вивчення предметів математичного циклу, яке пов’язувалося зі змінами у викладанні геометрії, що пропонували вчені Г.Грузинцев, П.Горбатий, а також математики з введенням поняття про функціональну залежність у загальноосвітній курс середньої школи (С.Бернштейн);
— підготовки методичних рекомендацій стосовно викладання технічних дисциплін та вивчення хірургії у вищих медичних навчальних закладах (В.Грубе).
5. Встановлено, що науково-дослідна робота професорсько-викладацького складу здійснювалась у наукових товариствах при університетах з метою:
— поширення і розвитку передових педагогічних ідей, зокрема нових прийомів, методів навчання і виховання. Вчені брали участь у роботі педагогічних курсів, читали лекції для вчителів (з ініціативи Педагогічного відділу Харківського історико-філологічного товариства був створений Лекційний комітет) та видавали літературу дидактико-методичного характеру;
— використання передового зарубіжного досвіду як одного із шляхів удосконалення навчально-виховного процесу. Члени наукових товариств перекладали книги зарубіжних авторів (переклад К.Андреєва книги Ю.Петерсона “Методи й теорії розв’язання геометричних задач на побудову”);
— поєднання наукової і педагогічної діяльності. Вчені одночасно працювали в комітетах і комісіях “Товариств поширення в народі грамотності”, співробітничали з викладачами недільних шкіл;
— підвищення освітнього та життєвого рівня населення. Вчені брали активну участь в організації різних навчальних, культурно-освітніх закладів (середня спеціальна технічна школа, Жіночий медичний інститут, Педагогічна бібліотека ХІФТа), науково-дослідних, навчально-допоміжних установ (бактеріологічний інститут, хіміко-мікроскопічний та Пастерівський інститути, лікарні);
— вирішення проблеми підготовки кадрів. Для подолання труднощів, викликаних воєнним часом (1877) та епідеміями (1875, 1893, 1894), організовували курси сестер милосердя, були ініціаторами підготовки фахівців-бактеріологів для роботи в науково-дослідних закладах товариств.
6. Аналіз історико-педагогічної літератури, нормативних документів, періодичних видань, зокрема й видання “Університетські вісті” (Харків), свідчить, що вже на початку ХІХ століття в навчально-виховний процес університетів впроваджувались різні форми науково-дослідної роботи студентів, які сприяли розвитку інтелектуального творчого мислення: бесіди, короткі диспути, діалоги, що вводились у лекцію, “екскурсії на лекціях”, “повторення з розмірковуванням”, читання наукових книжок, “репетиції”, співбесіди, практичні заняття, наукові письмові роботи (курсові, дисертації), наукові бесіди, письмові відповіді на задані теми (реферати), з’ясування першоджерел та їх критичний розбір (колоквіуми), короткі розміркування студентів у письмовій формі на конкретну тему в присутності викладача та ін.
Впровадження прогресивних на той час зазначених форм значною мірою сприяло встановленню демократичних відносин між студентами й викладачами, дозволяло поєднувати традиційну схему викладання основного програмового матеріалу та творчу співпрацю із студентами, спрямовану на оволодіння ними новими знаннями та навичками, а також формувати науково-дослідницькі вміння.
7. З’ясовано, що організація студентських гуртків як важливої складової їхньої науково-дослідної роботи, пов’язана з університетами і детермінована прагненням активної частини інтелігенції до створення різних наукових об’єднань.
Зміст і характер діяльності студентських гуртків поступово змінювався, ускладнювався: від видання творів студентської літературної і поетичної творчості, вивчення культурної спадщини України, перекладу з іноземних мов, створення домашніх театрів, організації спектаклів до створення власних бібліотек, ознайомлення членів гуртків з науковими дослідженнями, вивчення міжнародної мови “есперанто” тощо.
Важливими чинниками дієвості названих форм в організації науково-дослідної роботи студентів університетів у досліджуваний період були такі:
— орієнтація викладачів у виборі нових форм і методів на піднесення пізнавальної активності студентів, на розвиток у них інтелектуального мислення, на творчу співдружність між викладачами і студентами у розв’язанні науково-дослідних завдань;
— систематичне й послідовне використання “репетицій” та “співбесід”, що забезпечувало кожному студенту умови для вільного викладу думок, коментарів, а також сприяло зростанню наукового знання і стимулювало самостійний науковий пошук;
— активне використання навчально-допоміжної бази університетів, чітка регламентація їх функцій, конкретність вимог до наукових занять студентів у допоміжних лабораторіях, кабінетах тощо.
8. Узагальнено і схарактеризовано умови успішної організації науково-дослідної роботи у вищих навчальних закладах України в ХІХ столітті, на які вказували вчені у своїх працях і виступах:
— організація науково-дослідної роботи на засадах самоуправління і автономії навчальних закладів;
— створення умов для творчої діяльності вчених: забезпечення атмосфери загального співробітництва; уникнення різних інтриг, взаємних суперечок, наклепів, конфліктів, переслідування особистих інтересів, а також розподілу професорів на ворожі партії, що “знищувало їх гідність і робило зброєю дрібних інтриг”;
— моральне і матеріальне стимулювання праці вченого, його творчої активності.
9. Визначено тенденції становлення та розвитку організації науково-дослідної роботи у вищих навчальних закладах України на науково — обґрунтованих етапах її розвитку:
— взаємозв’язок науково-дослідної роботи у вищих навчальних закладах України ХІХ століття та соціально-економічних перетворень в країні;
— створення наукових, науково-педагогічних шкіл;
— постійне розширення завдань науково-дослідної роботи викладачів і студентів, удосконалення форм, здійснення ними наукового пошуку;
— залучення громадськості до використання наукових наробок;
— укладення вимог до організації науково-дослідної роботи викладачів і студентів вищих навчальних закладів, рівня їхнього професіоналізму і фахової підготовки;
— побудова навчально-методичного комплексу і розширення його функціональних можливостей для вирішення науково-дослідних завдань;
— створення у вищих навчальних закладах наукового (“інтелектуального”) середовища, яке сприяло формуванню критичного мислення як у викладачів, так і у студентів.
10. Вивчення вітчизняного досвіду організації науково-дослідної роботи у вищих навчальних закладах України в ХІХ ст. дозволяє стверджувати, що розвитку вищої школи в сучасних умовах національного відродження можуть сприяти:
— розширення міжнародних наукових зв’язків, проведення спільних наукових досліджень викладачів і студентів;
— матеріальне та інформаційне забезпечення науково-дослідної роботи вищих навчальних закладів;
— залучення викладачів вищих навчальних закладів до активної участі у роботі конференцій, симпозіумів, нарад, до підготовки і створення підручників і навчальних посібників як для вищої, так і для середньої школи;
— відродження діяльності наукових товариств, робота в яких тісно пов’язана з розробкою і розв’язанням дидактичних та методичних проблем вищої школи;
— зменшення навчального навантаження вченим-викладачам вищої кваліфікації
— психолого-педагогічного забезпечення готовності викладачів вищих навчальних закладів до науково-дослідної роботи із аспірантами і студентами, розробка концептуальних засад організації науково-дослідної роботи викладачів і студентів із урахуванням факторів ринкового впливу.
Подальшого дослідження потребують питання стимулювання викладачів і студентів до здійснення науково-дослідної роботи; питання взаємозв’язку роботи наукових установ і вищих навчальних закладів у досліджуваний період; визначення умов ефективної організації науково-дослідної роботи кафедр і тенденцій її розвитку у ХХ столітті.
Основний зміст дисертації викладено у таких публікаціях:
Монографії
1. Микитюк О.М., Прокопенко І.Ф., Лозова В.І. Розвиток народної освіти і педагогічної науки на Харківщині. — Харків: Друкарня №16, 1992. — 333 с. — (Вступ, І та IV розділи).
2. Микитюк О.М. Становлення та розвиток науково-дослідної роботи у вищих педагогічних закладах України. — Харків: ОВС, 2001. — 256 с.
3. Микитюк О.М. Становлення та розвиток науково-дослідної роботи у вищих педагогічних закладах України. Видання друге, виправлене та доповнене. — Харків: ОВС, 2003. — 271 с.
Навчальні посібники
4. Микитюк О.М., Левківський М.В. Історія педагогіки//Навчально-методичний посібник. Рекомендовано Міністерством освіти і науки України. — Харків: ОВС, 2002. — 240 с. (теми: 8, 11, 20).
5. Микитюк О.М. Педагогічна Харківщина// Довідник. — Харків: Друкарня №16, 1997. — 159 с. — С. 66-67; 117-118.
6. Микитюк О.М. Педагогічна Харківщина// Довідник. — Харків: Друкарня №16, 1999. — 160 с. — С. 69-71; 122-123.
7. Микитюк А.Н., Прокопенко И.Ф., Кочат Д.Л. Подготовка учительских кадров в Харькове в советский период: концептуальные подходы, практический опыт (1917-1991 гг.).//Учебное пособие по спецкурсу. — Харьков: Межвузовское полиграфическое предприятие, 1992. — 91 с. (раздел І — 1.4; раздел 2 — 2.2; 2.3)
8. Микитюк О.М., Прокопенко І.Ф., Євдокимов В.І. Рідний край. — Харків: ОВС, 1994. — 580 с. (Історичний нарис, освіта та освітні заклади, розвиток науки).
9. Микитюк О.М. Психологічна Харківщина. Довідник. — Харків: ХДПУ, 1996. — 57 с. — С. 35-36.
10. Микитюк О.М., Култаєва М.Д. Філософія виховання. Навчальний посібник. Ч. 1. — Харків: Лемінги, 2001. — 272 с. (розділ 1 — 1.4; розділ 2 — 2.4; 2.5).
11. Микитюк О.М., Прокопенко І.Ф., Євдокимов В.І. Основні показники діяльності Харківського державного педагогічного університету ім.Г.С.Сковороди — Харків: ХДПУ, 1998. — 88 с. (розділи: 3-5, 7).
12. Микитюк О.М., Прокопенко І.Ф., Євдокимов В.І. Рідний край. Навчальний посібник з народознавства. Рекомендовано Міністерством освіти і науки України. Видання 2. — Харків: ОВС, 1999. — 526 с. (розділи: 2, 6, 7).
13. Микитюк О.М., Прокопенко І.Ф., Лозова В.І. Харків — моя мала батьківщина // Навчальний посібник. — Харків: ОВС, 2003. — 543 с. (розділи: 2, 4).
14. Микитюк О.М., Прокопенко І.Ф., Лозова В.І. Харків — моя мала батьківщина // Видання друге, виправлене та доповнене. — Харків: ОВС, 2003. — 543 с. (розділи: 2, 4).
Статті у провідних фахових виданнях
15. Микитюк О.М. Вищий навчальний заклад — центр науково-дослідної роботи // Науковий вісник. “Засоби навчальної та науково-дослідної роботи”. — Вип. 2. — Харків: РЦНІТ, 1997. — С. 7-22.
16. Микитюк О.М. Науково-дослідна робота в педвузі як складова підготовки фахівця // Зб. наук. пр. “Засоби навчальної та науково-дослідної роботи”. — Вип. 4. — Харків: РЦНІТ, 1997. — С. 10-12.
17. Микитюк О.М. Докторантура і аспірантура — складова підготовки науково-педагогічних кадрів вищої кваліфікації // Зб. наук. пр. “Засоби навчальної та науково-дослідної роботи”. — Вип. 4. — Харків: РЦНІТ, 1997. — С. 12-15.
18. Микитюк О.М., Колесник Н.М. Науково-дослідна робота зі студентами у вищих навчальних закладах ХІХ ст. // Зб. наук. пр. “Засоби навчальної та науково-дослідної роботи”. — Вип. 4. — Харків: РЦНІТ, 1997. — С. 15-17 (Визначено чинники дієвості форм організації науково-дослідної роботи студентів).
19. Микитюк О.М. Дослідження анатомо-фізіологічних особливостей дітей як чинник розвитку // Зб. наук. пр. “Засоби навчальної та науково-дослідної роботи”. — Вип. 4. — Харків: РЦНІТ, 1997. — С.71—74.
20. Микитюк О.М., Мартиненко О.М. Порівняльний аналіз підготовки і атестації наукових кадрів у практиці роботи вузів України (ХІХ і ХХ ст.) // Зб. наук. пр. “Засоби навчальної та науково-дослідної роботи”. — Вип. 3. — Кривий Ріг: ВАТ “Кривбасавтоматика”, 1997. — С. 11-15 (Узагальнено систему атестації наукових кадрів у практиці роботи вузів України ХІХ ст.).
21. Микитюк О.М. Наукові з’їзди як засіб підвищення теоретико-практичного рівня викладачів університетів в Україні у ХІХ ст.// Зб. наук. пр. “Засоби навчальної та науково-дослідної роботи”. — Вип. 6. — Харків: РЦНІТ, 1998. — С. 7-10.
22. Микитюк О.М., Коваленко О.А. Педагогічна діяльність наукових товариств Слобожанщини другої половини ХІХ початку ХХ ст.// Зб. наук. пр. “Засоби навчальної та науково-дослідної роботи”. — Вип. 6. — Харків: РЦНІТ, 1998. — С. 11-16 (Розкрито наукову функцію діяльності товариств Слобожанщини другої половини ХІХ ст.).
23. Микитюк О.М., Кін О.М. Сумцов М.Ф. про науку як процес пошуку істини // Зб. наук. пр. “Засоби навчальної та науково-дослідної роботи”. — Вип. 6. — Харків: РЦНІТ, 1998. — С. 17-19 (Схарактеризовано особливості поглядів М. Сумцова на науково-дослідну діяльність).
24. Микитюк О.М., Шевченко П.І. Науково-дослідна робота студентів як засіб формування творчої особистості майбутнього вчителя // Зб. наук. пр. “Засоби навчальної та науково-дослідної роботи”. — Вип. 8, 9. — Харків: РЦНІТ, 1998. — С. 7-15 (Визначено історико-педагогічний аспект).
25. Микитюк О.М., Буряк В.К. Формування мотиваційної сфери студентів педагогічних вузів // Зб. наук. пр. “Засоби навчальної та науково-дослідної роботи”. — Вип. 8, 9. — Харків: РЦНІТ, 1998. — С. 15-21 (Визначено особливості стимулювання науково-дослідної роботи студентів).
26. Микитюк О.М., Єрьоміна І.М. Проблема наукового спілкування // Зб. наук. пр. “Засоби навчальної та науково-дослідної роботи”. — Вип. 8, 9. — Харків: РЦНІТ, 1998. — С. 56-58 (Розкрито форми і методи наукового спілкування).
27. Микитюк О.М. Організація діяльності наукових товариств Слобожанщини (друга половина XIX ст.) // Зб. наук. пр. “Засоби навчальної та науково-дослідної роботи”. — Вип. 8, 9. — Харків: РЦНІТ, 1998. — С. 58-62.
28. Микитюк О.М. Основні напрями науково-дослідної роботи студентів вищих навчальних закладів в Україні ХІХ ст. // Зб. наук. пр. “Засоби навчальної та науково-дослідної роботи”. — Вип. 10. — Харків: РЦНІТ, 1999. — С. 8-13.
29. Микитюк О.М. Науково-дослідна робота вузу — складовий компонент навчально-виховного процесу // Вісник Харківського державного педагогічного університету ім. Г.С. Сковороди. Педагогічні науки. — Вип. 1. — Харків: РЦНІТ, 1999. — С.130-135.
30. Микитюк О.М. Відображення змісту науково-дослідної роботи студентів вузів в офіційних документах // Зб. наук. пр. “Педагогіка та психологія”. — Вип. 9. — Глухів: РВВ ГДПІ ім. С.М. Сергєєва-Ценського, 1999. — С.35-40.
31. Микитюк О.М. Проблема організації науково-дослідної роботи учнів у педагогічній спадщині В.О. Сухомлинського // Зб. наук. пр. “Педагогіка та психологія”. — Вип. 10, ч. 3. — Харків: РЦНІТ, 2000. — С.94-97.
32. Микитюк О.М. З’їзди як форма наукового спілкування вчених (історико-педагогічний аспект) // Зб. наук. пр. ХДПУ ім.Г.С.Сковороди. “Засоби навчальної та науково-дослідної роботи”. — Вип. 11. — Харків: ОВС, 2000. — С.150-159.
33. Микитюк О.М., Золотухіна С.Т. Розвиток ідеї взаємозв’язку навчання та виховання в XVI-XVIII ст. // Зб. наук. пр. “Засоби навчальної та науково-дослідної роботи”. — Вип. 12. — Харків: ОВС, 2000. — С.84-89 (Розкрито сутність дослідної роботи як складової навчально-виховного процесу).
34. Микитюк О.М. Науково-педагогічна підготовка студентів у Харківському педагогічному інституті (1811 — 1917 р. р.)// Зб. наук. пр. ХДПУ ім. Г.С. Сковороди. “Педагогіка та психологія”. — Вип. 16. — Харків: ОВС, 2000. — С.73-82.
35. Микитюк О.М. Здійснення зв’язків науково-дослідної роботи з навчальним процесом у вищих навчальних закладах України // Зб. наук. пр. ХДПУ ім. Г.С. Сковороди. “Засоби навчальної та науково-дослідної роботи”. — Вип. 13. — Харків: ОВС, 2000. — С.175-180.
36. Микитюк О.М. Використання прогресивних ідей організації науково-дослідної роботи в досвіді ХДПУ ім. Г.С. Сковороди // Зб. наук. пр. ХДПУ ім. Г.С. Сковороди. “Педагогіка та психологія”. — Вип. 19, ч. 3. — Харків: ОВС, 2001. — С.5-9.
37. Микитюк О.М. Харківський державний педагогічний університет ім.Г.С.Сковороди — провідний науково-методичний центр // Зб. наук. пр. ХДПУ ім. Г.С. Сковороди. “Засоби навчальної та науково-дослідної роботи”. — Вип. 15.– Харків: ОВС, 2001. — С.5-8.
38. Микитюк О.М., Мартиненко О.М. Прогресивні погляди передової вітчизняної інтелігенції на роль і значення науки у житті суспільства XIX ст.// Зб. наук. пр. ХДПУ ім. Г.С. Сковороди. “Засоби навчальної та науково-дослідної роботи”. — Вип. 16. — Харків: Лемінги, 2001. — С.158-164 (Обґрунтовано взаємообумовленість розвитку науки і суспільства в ХІХ ст.).
39. Микитюк О.М. Захист дисертаційного дослідження як головна умова отримання наукових ступенів в Україні ХІХ ст. // Збірник Уманського державного педагогічного університету ім. Павла Тичини. “Психолого-педагогічні проблеми сільської школи”. — Харків: Науковий світ, 2002. — С.239-244.
40. Микитюк О.М. Аналіз нормативно-правової бази процедури атестації наукових кадрів в Україні ХІХ ст. // Зб. наук. пр. ХДПУ ім. Г.С. Сковороди. “Педагогіка та психологія”. — Вип.18, ч.1. — Харків: Едена, 2001. — С.11-15.
41. Микитюк О.М. Університети як центри науково-дослідної роботи // Зб. наук. пр. ХДПУ ім. Г.С. Сковороди. “Педагогіка та психологія”. — Вип. 18, ч. 2,. — Харків: Едена, 2001. — С.5-12.
42. Микитюк О.М. Внесок вчених Слобожанщини у розвиток фундаментальних досліджень // Зб. наук. пр. ХДПУ ім. Г.С.Сковороди. “Педагогіка та психологія”. — Вип. 22, — Харків: ОВС, 2002. — С.161-167.
43. Микитюк О.М. Зміст і форми науково-дослідної роботи студентів у навчальному процесі у другій половині ХІХ ст. // Зб. наук. пр. ХДПУ ім.Г.С.Сковороди. “Педагогіка та психологія”. — Вип. 23. — Харків: ОВС, 2002. — С.150-163.
Статті в науково-методичних журналах,
іншій педагогічній пресі
44. Микитюк О.М., Євдокимов В.І. Педагогічна технологія у навчальному процесі // Зб. наук. пр. “Шляхи підвищення навчально-виховного процесу в школі та педвузі”. Ч.ІІ. — Харків: Друкарня №16, 1994. — С.4-10 (Розкрито технологію організації науково-дослідної роботи).
45. Микитюк О.М. Науково-дослідна робота як суттєвий фактор підготовки педагогічних кадрів // Науковий вісник ХДПУ ім. Г.С. Сковороди, №10, серія “Філософія”. — Вип. 4. — Харків: ОВС, 2000. — С.7-9.
46. Микитюк О.М. Людинотворчий потенціал науково-дослідної роботи // Науковий вісник ХДПУ ім. Г.С. Сковороди. “Філософія”. — Вип. 8. — Харків: ОВС, 2001. — С.5-6.
47. Микитюк О.М. Науково-дослідна робота у вузі: футурологічний погляд на сучасну ситуацію // Науковий вісник ХДПУ ім. Г.С. Сковороди. Серія “Філософія”. — Вип. 12. — Харків: ОВС, 2002. — С.19-20.
Матеріали конференцій, тези доповідей
48. Микитюк О.М. Природовідповідність виховання та навчання — провідна риса педагогічної діяльності Г.С. Сковороди // Тези доповідей Харківських Сковородинівських читань, присвячених 270-річчю з дня народження Г.С. Сковороди. — Харків: Друкарня №16, 1992. — С.120-121.
49. Микитюк О.М. Формування професійної підготовки майбутнього фахівця на основі міжпредметних зв’язків // Тези доповідей науково-практичної конференції: Молодь у посттоталітарному суспільстві. — Харків: ОВС, 1995. — С.17-18.
50. Микитюк О.М. Науково-дослідна робота вищих навчальних закладів — складовий компонент навчально-виховного процесу // Кримські педагогічні читання. Матеріали міжнародної наукової конференції. — Алушта: НТУ “ХПІ”, 2001. — С.213-219.
51. Микитюк О.М. Сучасний стан та перспективи розвитку української науки // Міжнародна наукова конференція “Краєзнавство 2001”. — Харків: ХДПУ, 2001. — С.2.
52. Микитюк О.М. Людинотворчий потенціал науково-дослідної роботи // “Освіта і доля нації”. ІІ міжнародна науково-практична конференція. — Харків: ОВС, 2001. — С.3.
53. Микитюк О.М. Організація педагогічної роботи у вищому педагогічному навчальному закладі // Науково-практична конференція “Організація навчально-виховного процесу та науково дослідної роботи у вищому навчальному закладі”. Міжрегіональна академія України. — Київ: “МАУ”, 2001. — С.2-3.
54. Микитюк О.М. Передумови виникнення вищої школи на Україні в XVII-XVIII ст. // Всеукраїнська науково-практична конференція “Педагогічна підготовка викладачів вищих навчальних закладів”. — Харків: ОВС, 2001. — С.75-83.
55. Микитюк О.М. Захист дисертаційного дослідження як головна умова отримання наукових ступенів в Україні ХІХ ст. // Всеукраїнська науково-практична конференція “До витоків становлення української педагогічної науки”. — Умань: “Науковий світ”, 2002. — С.141-148.
56. Микитюк О.М. Науково-дослідна робота у вузі: футурологічний погляд на сучасну ситуацію // “Освіта і доля нації”. ІІІ міжнародна науково-практична конференція. — Харків: ОВС, 2002. — С.3-4.
57. Микитюк О.М. Практика наукової комунікації як засіб виховання студентської молоді: досвід ХІХ століття. ІV міжнародна науково-практична конференція “Освіта і доля нації”. — Харків: ОВС, 2003. — С. 101-112.
Анотації
Микитюк О.М. Теорія і практика організації науково-дослідної роботи у вищих закладах освіти України в ХІХ ст. — Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора педагогічних наук за спеціальністю 13.00.01 — загальна педагогіка та історія педагогіки. — Інститут педагогіки АПН України, Київ, 2004.
Дисертацію присвячено актуальній історико-педагогічній проблемі: теорія і практика організації науково-дослідної роботи у вищих закладах освіти України в ХІХ ст.
У дисертації вперше здійснено системний аналіз теорії та практики організації науково-дослідної роботи у вищих закладах освіти України; відтворено її генезу в XIX ст.: визначено і науково обґрунтовано етапи і тенденції її розвитку на основі детермінованого аналізу конкретно-історичних умов; схарактеризовано особливості організації науково-дослідної роботи у XV—XVIII ст.; розкрито діяльність університетів як центрів науково-дослідної роботи в XIX ст. та їх функції.
Визначено і розкрито зміст і напрями здійснення науково-дослідної роботи викладачів і студентів у вищих закладах освіти України в досліджуваний період, їх особливості; поглиблено положення про сутність різних освітніх реформ та їх взаємозв’язок зі змістом науково-дослідної роботи викладачів.
Узагальнено і схарактеризовано умови успішної організації науково-дослідної роботи у вищих навчальних закладах України в ХІХ ст. (організація науково-дослідної роботи на засадах самоуправління і автономії навчальних закладів, створення умов для творчої діяльності вчених, атмосфери загального співробітництва між вченими, викладачами і студентами; моральне і матеріальне стимулювання праці вченого).
Ключові слова: науково-дослідна робота, вища школа, наукові товариства, зміст і напрями організації науково-дослідної роботи, тенденції, етапи розвитку науково-дослідної роботи.
Микитюк А.Н. Теория и практика организации научно-исследовательской работы в высших учебных заведениях Украины в ХІХ ст. — Рукопись.
Диссертация на соискание ученой степени доктора педагогических наук по специальности 13.00.01 — общая педагогика и история педагогики. — Институт педагогики АПН Украины, Киев, 2004.
Диссертация посвящена изучению актуальной историко-педагогической проблемы: становлению и развитию организации научно-исследовательской работы в высших учебных заведениях Украины в ХІХ ст.
Впервые определены и научно обоснованы этапы и тенденции ее развития на основе детерминированного анализа конкретно-исторических условий, выявлены истоки организации и особенности развития научно-исследовательской деятельности университетов как центров научно-исследовательской работы в ХІХ ст. и их функций.
Определены и проанализированы содержание и направления осуществления научно-исследовательской работы преподавателей и студентов в исследуемый период.
В ходе исследования выявлены условия успешной организации научно-исследовательской работы в вузах Украины ХІХ ст., которые были обоснованы педагогами, учеными, общественными деятелями:
— организация научно-исследовательской работы на основе самоуправления и автономности учебных заведений;
— создание условий для творческой деятельности ученых и атмосферы общего сотрудничества;
— осуществление морального и материального стимулирования труда ученого.
На основе анализа историко-педагогической литературы выявлены тенденции становления и развития научно-исследовательской работы в вузах Украины на разных этапах ее развития:
— взаимосвязь научно-исследовательской работы в высших учебных заведениях и социально-экономических преобразований в государстве;
— создание научных, научно-педагогических школ;
— расширение задач научно-исследовательской работы преподавателей и студентов, усовершенствование форм осуществления ими научного поиска;
— стимулирование педагогической общественности к использованию научных наработок;
— усложнение требований к организации научно-исследовательской работы преподавателей и студентов вузов, уровню их профессионализма и специальной подготовки;
— создание учебно-методического комплекса и расширение его функциональных возможностей для решения научно-исследовательских задач;
— создание в вузах научной “интеллектуальной” среды, которая способствовала формированию критического мышления как у преподавателей, так и у студентов.
Установлено, что основными показателями действенности студенческой науки были:
— ориентация преподавателей на выбор новых форм и методов на обучение и актуализацию учебно-познавательной деятельности студентов, развитие у них интеллектуального мышления, творческое сотрудничество со студентами;
— систематическое и последовательное использование “репетиций” и “собеседований”, которые давали возможность студентам проявить себя, свободно изложить научные знания, стимулировало самостоятельный научный поиск;
— активное использование учебно-вспомогательной базы университетов, четкая регламентация их функций, конкретность требований к научным изысканиям студентов, к занятиям в библиотеках, лабораториях, кабинетах.
Ключевые слова: научно-исследовательская работа, высшая школа, научные общества, содержание и направления организации научно-исследовательской работы, тенденции, этапы развития научно-исследовательской работы.
O.M. Mikituk. Theory and Practice of Research Work in Higher Educational Establishments of Ukraine in the 19th Century. - Manuscript.
Thesis for the scientific degree of Doctor of Pedagogical Sciences.
Speciality 13.00.01 - General Pedagogics and History of Pedagogics - Institute of Pedagogics of APS of Ukraine, Kyiv, 2004.
The dissertation is devoted to the study of an acute historical and pedagogical problem: theory and practice of organization and development of research work in higher educational establishments of Ukraine in the 19th century.
For the first time the dissertation provides a system analysis of the formation and development of theory and practice of research work in higher educational establishments of Ukraine; the genesis of theory and practice of research work in higher educational establishments of Ukraine is presented: the stages and tendencies of the research work development on the basis of determinated analysis of certain historic conditions are defined and scientifically grounded, the sources of organization of higher educational establishments are revealed, the peculiarities of the development of scientific work in higher educational institutions in the 15-18th centuries are characterized, the formation of universities and their functions as centers of research work in the 19th century is examined.
The contents and directions of realization of teachers and lecturers’ research work in higher educational establishments of Ukraine in the researched period are revealed.
The problem of scientific and teaching staff training and their professional development is further developed.
The subject field of the analysis of experience of realization of research work tasks in modem higher educational institutions is extended.
The pedagogical theory has been enriched with scientific knowledge about the evolution of the purpose and contents of research work in higher educational establishments of Ukraine in the period investigated.
Key words: research work, higher school, students’ science, scientific societies, scientific schools, contents and directions of research work, tendencies, stages of the development of research work.