Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Міністерство освіти і науки України
Ніжинський державний університет імені Миколи Гоголя
Кафедра історії України
Реферат на тему:
«Церковні архіви українських губерній Російської імперії»
Виконала студентка
історико-юридичного
факультету групи І-31
Вакуліна Тетяна
Ніжин 2010
План
Вступ
1. Церковні архіви Правобережної України кінця ХVІІІ - середини ХІХ століття.
2. Реконструкція церковних архівів: проблеми та перспективи.
3. Доля митрополичого архіву Греко-Католицької церкви.
Висновок
Список використаної літератури
Вступ
Історія українських церковних архівів епохи середньовіччя на сьогодні ще не стала темою спеціальних наукових досліджень. Протягом останніх років лише окремі науковці зверталися до проблеми їх історії та реконструкції. Ми не можемо поки що відстежити час формування того чи іншого архіву та визначити основні принципи його комплектування, напрями міграції й обставини ліквідації чи розформування. З цієї причини сучасний дослідник, який прагне знайти сліди церковних середньовічних архівів, приречений на важку та невдячну працю - "повальний" перегляд справ тисяч фондів в українських та зарубіжних архівах.
Церковні архіви Правобережжя ХVІІІ століття (архіви церковної адміністрації, храмів, монастирів) відображали релігійну ситуацію в регіоні, церковну організацію, підпорядкування церков, адміністративне управління та ієрархію Римо-католицької, Греко-католицької та Православної церков. До архівів церковної адміністрації належать архіви Греко-католицької митрополії, Римо-католицьких єпископських кафедр, консисторій та архіви євреїв, де зосереджувалася документація не лише про їх особисту діяльність, а й документи окремих єпархій.
1. Церковні архіви Правобережної України кінця ХVІІІ - середини ХІХ століття.
Драматична історія України, не сприяла збереженню церковних архівів. Однак навіть ті з них, які пережили численні лихоліття давніх часів, у більшості своїй безслідно зникли під час ліквідації Уніатської Церкви, яка розпочалася з кінця ХVІІІ ст. Як відомо, уряд імператриці Катерини ІІ 6 вересня 1795 р. скасував уніатську митрополію і всі єпископії в межах Російської імперії, крім Полоцької. За два роки з нагоди коронації імператора Павла І було на деякий час відновлено Луцьку та Берестейську єпархії, причому з 1822 р. за осідок Луцькому єпископові мав слугувати василіанський монастир в Овручі. Однак наприкінці 30-х років ХІХ ст., за імператора Миколи І, Уніатська Церква в Україні та Білорусії була скасована, а в 70-х роках була ліквідована остання уніатська єпископія (Холмська) на території Царства Польського.
Досі точно невідомо, як ці адміністративні зміни позначилися на місцезнаходженні або міграції єпископських архівів. Цілком можливо, що деякі з них були долучені до митрополичого архіву, який зберігався в Радомишлі. На жаль, його доля досі остаточно не з'ясована. Парадоксально, але факт: цей архів дивним чином "зник" із поля зору членів "Тимчасової комісії для розгляду давніх актів" практично одразу після ліквідації Уніатської Церкви. Так, уже 21 липня 1844 р. кременецький повітовий стряпчий В. Сивицький, що співпрацював із комісією, підготував доповідну записку на ім'я київського генерал-губернатора Бібікова, в якій підтверджувався факт відсутності точних відомостей про місцезнаходження Радомишльського митрополичого архіву. І хоча на сьогодні вдалося виявити його фрагменти в Санкт-Петербурзі, Вільні та Києві, говорити про склад та структуру, як і про наявність у ньому фрагментів єпископських архівів, цього архіву на початок 30-х років XIX ст. поки що рано. Отже, якщо міг "зникнути" найбільший та найважливіший архів Уніатської Церкви, то хіба доводиться дивуватися втраті єпархіальних, монастирських та парафіяльних архівів?
Втрата єпископських та монастирських архівів, яка мала місце невдовзі після ліквідації Уніатської Церкви, викликала гостре занепокоєння російських учених. Так, видатний дослідник історії Церкви Орест Левицький, який здійснив у другій половині ХІХ ст. ряд поїздок по Волині з метою пошуку та виявлення пам'яток старовини, був змушений констатувати факт їх масового знищення. Не маючи жодних симпатій до унії та уніатів, пан Левицький, однак, безпосередньо пов'язував ці втрати з ліквідацією Уніатської Церкви. З цього приводу він, між іншим, писав: "...эпоха возстановленія православія и усиленія русскаго начала в западном крае была временем самого усиленнаго, почти окончательного истребленія старинных и преимущественно церковных памятников, пощаженных корыстолюбием и невежеством прежних поколений". І далі про період після ліквідації унії в 30-х рр. ХІХ ст.: "Этот переворот (ліквідація унії) сопровождался новыми и едва ли не самыми крупными потерями в области местной старины. Покидая навсегда свои монастыри и церкви, уніаты старались забрать съ собою все, что было в нихъ более ценнаго в каком бы то ни было отношеніи, и оставляли в наследство православным лишь малоценные предметы церковной утвари и на половину расхищенные архивы и библиотеки; а новые владельцы и это убогое наследіе готовы были бы выбросить изъ церквей, как непристойную памятъ об уніи, - и сколько ценных памятников старины погибло благодаря этому несчастному недоразумению!". У цьому зв'язку О. Левицький згадував про знайдене ним у дзвіниці однієї з волинських церков давнє Євангеліє з подертими сторінками, на полях якого "простодушный ревнитель православія" написав: "...сію книгу надобно подереть, ибо она уніятска, а теперь надобно росийских". Далі автор наводить промовисті приклади розкрадання та знищення документів в архівах та бібліотеках Зимненського, Загорівського та Білостоцького монастирів на Волині у 50-70-х роках ХІХ ст. Цікава деталь: у своїй розвідці дослідник не стільки обурюється знищенням уніатських архівів, скільки тим фактом, що разом з уніатськими документами безграмотні "ревнителі православія" знищили документи з історії Православної Церкви.
Слід зазначити, що Орест Левицький був не поодиноким у своїх висновках щодо причини втрати церковних бібліотек та архівів. Інший російський дослідник, П. Красовицький, у своїй статті "Памятники церковной старины Полоцко-Витебского края и их охранение" відверто писав, що "невігластво" та "вузький фанатизм" ревнителів православ'я стали причиною втрати багатьох пам'яток церковної історії у Білорусії.
Хоча немає підстав брати під сумнів об'єктивність вищенаведених даних про церковні архіви Правобережжя, Волині та Білорусії, однак було б помилкою робити висновок про те, що більша їх частина була свідомо і планомірно знищена. Російський уряд та Православна Церква не переслідували мету знищити уніатські архіви. Їхню втрату можна пояснити вкрай низьким рівнем організації архівної справи в Російській імперії на той час. Саме відсутність чіткої державної політики щодо збереження давніх архівів та бібліотек стала причиною безкарної та самочинної діяльності місцевих релігійних фанатиків, які, "утверджуючи православіє", нищили як уніатські, так і православні церковні пам'ятки. З цього приводу варто навести промовистий факт: лише через півстоліття після ліквідації Уніатської Церкви було описано частину архіву уніатських митрополитів, яка зберігалася в Санкт-Петербурзі. Іншу (радомишльську) частину архіву дослідники шукають і досі. Саме з цієї причини багато монастирських архівів та бібліотек внаслідок незадовільних умов зберігання могли загинути або бути розкраденими. В останньому випадку предметом крадіжки могли стати пергаментні документи та стародруки, які в ХІХ ст. уже користувалися попитом на ринку антикваріату. Маловірогідним видається також твердження Левицького про вивезення в невідомому напрямку значної частини церковних архівів уніатами за часів ліквідації Уніатської Церкви. Хоча в зарубіжних архівах і бібліотеках зберігається величезна кількість документів з історії унії, однак серед них поки що не вдалося виявити цілісних блоків єпископських та монастирських архівів.
Те, що провина за втрату церковних архівів Волині та Правобережжя лежить передусім на світській та духовній владі Російської імперії, яка не вжила необхідних заходів задля їхнього збереження, стає очевидним при порівнянні їхньої долі із долею архівів церковних установ Галичини. Як відомо, Галичина (Перемиська та більша частина Львівської єпархій) після поділів Польщі відійшла до складу Австрії. В межах цієї держави Уніатська (Греко-Католицька) Церква була збережена, і разом з нею збереглися церковні архіви. Підтвердженням цьому може бути не тільки сучасний стан архіву Перемиської єпархії та фондів Львівської консисторії, але й документи монастирських архівів, зокрема монастирські літописи Галичини. Досить згадати, що нині у фондах Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника у Львові зберігаються 40 монастирських хронік XVIII-XIX ст. Це однозначно підтверджує факт поширення традиції літописання у василіанських монастирях Київської уніатської митрополії зазначеного періоду. У зв'язку з цим постає питання: куди поділися монастирські хроніки василіанських монастирів сусідніх єпархій, які після поділів Польщі відійшли до Росії? Адже на сьогодні поки що не вдалося знайти жодного літопису василіанського монастиря цього регіону. Це питання, звичайно, є риторичним. Лишається лише надія, що ці літописи (як, власне, й інші документи з історії Церкви литовсько-польської доби) будуть у майбутньому знайдені в архівах і бібліотеках Росії та України.
2. Реконструкція церковних архівів: проблеми та перспективи
"Релігійний переворот" на Правобережній Україні та Волині у ХІХ ст., поєднаний із незадовільним станом архівної справи в Росії, призвів до руйнації структури архівів колишньої Уніатської Церкви, розпорошення їхніх фондів та незворотної втрати більшої частини документів. При цьому постраждали не тільки фонди, що стосувалися історії унії, але й окремі фрагменти митрополичих, єпископських та монастирських архівів доунійної доби, які ще мали зберігатися в архівах З'єднаної Церкви на кінець XVIII ст. Їхня реконструкція за звичайною схемою архівного пошуку виглядає вкрай проблематичною, оскільки вимагатиме від дослідників "валового" перегляду справ тисяч фондів в архівах України та за її межами. З огляду на це слід шукати нестандартні шляхи вирішення даної проблеми.
Фактично, перший спосіб реконструкції церковних архівів був вироблений ще членами "Тимчасової комісії для розгляду давніх актів". Не маючи можливості системно опрацювати митрополичі, єпископські та більшість монастирських архівів, члени згаданої комісії основну увагу спрямували на розгляд актових книг земських і гродських судів Київщини та Волині. Саме з актових книг було взято абсолютну більшість документів з історії Церкви литовсько-польської доби до чергових збірників видання "АЮЗР". Так, перший том першої частини цього видання ("Акты, относящиеся к истории православной церкви в Юго-Западной России XV-XVI ст.") був практично повністю сформований за матеріалами актових книг повітових судів. Лише кілька документів, включених до цього збірника, походили з церковних архівів. Відповідно, шостий том першої частини ("Акты о церковно-религиозных отношениях в Юго-Западной Руси XIV - первой половины XVII ст.") на 80% складався з документів актових книг судово-адміністративних установ Волині та Київщини, на 10% - актових книг Коронної метрики, Люблінського трибуналу, і лише 10% - це документи із церковних архівів.
Актові книги гродських, земських і підкоморських судів виявилися найкращим джерелом пошуку документів з історії Церкви поза церковними архівами. Адже гродські та земські суди, крім своїх прямих функцій (розгляд кримінальних та цивільних справ), виконували у XVI-XVIII ст. роль нотаріальних контор. Виписи документів з актових книг мали силу оригіналу, і саме тому зацікавлені особи (передусім шляхта й духовенство) вносили до них тексти документів, які стосувалися їх майнових інтересів. Представляють інтерес насамперед актові книги тих судів, які розміщувалися в "єпископських" столицях, адже саме до них мали звертатися єпископські капітули. Отже, логічно буде припустити, що саме в актових книгах повітових судів мала бути продубльована більша частина єпископських та монастирських архівів. Члени "Тимчасової комісії" з успіхом використали актові книги для укладання томів АЮЗР, однак цим вони й обмежилися, - ідея створення зведеного покажчика по всіх опрацьованих актових книгах так і не була реалізована.
Як і слід було очікувати, більшість документів, виявлених у актових книгах, стосувалася майнових справ Православної, Уніатської та Римо-Католицької Церков. Проте, їхній аналіз дав багато цікавої інформації і щодо суспільно-політичного й духовного життя Церкви. Було виявлено, зокрема, нові фундації, тестаменти та вливкові записи із дарчими на церкви та монастирі, привілеї духовенству, акти, що відображають специфіку міжконфесійних та міжрелігійних стосунків, тощо. Важливим результатом роботи з актовими книгами було виявлення значної кількості документів, що стосувалися історії тих волинських монастирів, про які ми досі не мали повних, достовірних відомостей. До їхнього числа слід віднести такі монастирі: уніатські у Володимирі та Шумську, августиніанський (римо-католицький) у Затурицях, православні у Зимному та Загорові. Є всі підстави припускати, що за умови продовження пошукових робіт стане можливою часткова реконструкція архівів згаданих монастирів.
Таким чином, факт збереженості актового матеріалу XVI-XVIІ ст. є передумовою успішної реконструкції церковних архівів. На сьогодні маємо потенційну можливість реконструювати архіви Луцько-Острозької та Володимирської єпархій (акти у ЦДІАК України), Львівської та Перемиської єпархій (акти у ЦДІАЛ України), а також Холмсько-Белзької єпархії (акти у Державному архіві в Любліні, Польща). Запропонований спосіб є ефективним як з точки зору можливості швидкої фіксації значної кількості документів підготовленими дослідниками, так і з погляду на відносну "дешевизну" проекту. Оскільки актовий матеріал з історії всіх українських єпархій (за винятком Холмсько-Белзької) зберігається в українських архівах, більшу частину роботи можна виконати без вартісних археографічних експедицій за кордон.
Окремо слід згадати про перспективи реконструкції церковних архівів на базі білоруського матеріалу. Більшість актових книг судово-адміністративних установ Великого князівства Литовського зберігається нині у фондах Національного історичного архіву Білорусі (м. Мінськ). Винятком є Литовська метрика та матеріали деяких повітових судів корінної Литви. Досвід роботи в Національному історичному архіві Білорусі засвідчив, що архіви судових установ білоруських воєводств зазнали великих втрат, а матеріал, який зберігся, - це лише фрагменти актових книг. За таких обставин при реконструкції архівів білоруських єпархій (Полоцької, Турово-Пінської, Берестейської та частково Київської) підвищується роль актів трибунальських судів, Литовської та Волинської метрик. Розв'язання завдання полегшується тим, що Волинська та Литовська метрики є на сьогодні значною мірою вже опрацьованими. До першої з них складено опис, який найближчим часом буде опубліковано. Що стосується Литовської метрики, то її книги ще у XVIII-ХІХ ст. були опрацьовані, до того ж був складений реєстр документів з історії Київської митрополії та окремих єпархій.
Запропонований спосіб реконструкції церковних архівів має, звичайно, свої огіхи. По-перше, актові книги повітових судів Речі Посполитої збереглися далеко не в повному обсязі, а по деяких регіонах (Сіверщина, територія Смоленської єпархії) їх взагалі нема. По-друге, попри свою масовість, актовий матеріал може всебічно висвітлити лише одну сферу життя Церкви - економічну. Проте слід пам'ятати, що документи, які б стосувалися духовного чи релігійного життя, важко не стільки зберегти, скільки створити. На відміну від майнових суперечок праведне життя ченця чи сумлінне виконання пастирських обов'язків священиком неможливо запротоколювати та відбити в документах, які згодом можна покласти до архіву. Тому не дивує той факт, що фрагменти церковних архівів (єпископських та монастирських) XVI - першої половини XVIІ ст. складаються майже виключно з виписів з актових книг. Ця обставина дає нам підстави зробити висновок, що актовий матеріал становив основу церковних архівів литовсько-польської доби, і документи саме актових книг можуть стати найефективнішим джерелом їхньої реконструкції.
На збереженість церковних архівів впливала соціально-політична ситуація на Правобережжі у 18 ст. Так, в обстановці безперервних конфліктів, у т.ч. і релігійних, у католицьких ієрархів не було постійної резиденції. Переїзд єпископських кафедр, заснування тимчасових резиденцій, відсутність постійних приміщень для архівів призводило до розпорошення архівних комплексів. Не мали постійної резиденції на Правобережжі у 18 ст. і греко-католицькі митрополити.
У 2-й половині 18 ст. резиденція митрополита найдовше перебувала у Радомишлі. Слідом за митрополитами по їхніх резиденціях мігрував і митрополичий архів у повному складі, або розрізнений на частини, на окремі архіви (згадуються “митрополитанські архіви” Варшавський, Львівський, Луцький та ін.).
Важливість на той час архівів церковної адміністрації підтверджують факти упорядкування Архіву митрополитів Української Греко-Католицької церкви. Ще з 1699 р. відомий опис (можливо, перший) цього архіву. За наказом митрополита було систематизовано документи (з кожного предмета, наприклад про Брестський собор, про владу і права митрополита тощо, зібрані в одне місце), з`єднано у фасцикули. Опис документів складено за предметами, географічними і власними іменами. Роботи по розбиранню і описуванню митрополичого архіву здійснювали і в 2-й половині 18 ст. Митрополичий архівіст А.Война в 1763 р. склав “Реестр остатка найденных бумаг”. Згрупованим документам надавали заголовки, наприклад “про унію”, “про релігію”, були заголовки за характером документів: папські булли, присяги митрополитів, королівські привілеї. Зберігалися фасцикули з різними змішаними документами. На групу документів, систематизованих за хронологією, складали описи. З часом, порядок у митрополичому архіві був порушений. Після смерті останнього митрополита і так званого акту з'єднання уніатів з православними (1839 р.) частину архіву з Радомишля було передано до Білорусько-Литовської колегії1, в тюках, на вагу, без описів і “без всякого порядка, с совершенно перемешанными документами”. За постановою Святійшого Синоду 1843 р. архів колишніх уніатських митрополитів передано до Синодального архіву “для надлежашего хранения”.
Архів уніатських митрополитів – найважливіше джерело реконструкції усієї архівної системи Греко-Католицької церкви в Україні. Православна церква в Правобережній Україні після переходу в унію Перемишльської, Львівської і Луцької єпархій своїх єпархій до кінця 18 ст. не мала. Для керівництва православними монастирями Правобережжя при Київській духовній консисторії було створено “окремий стіл” – “генеральне повиття”. Після включення Правобережної України до складу Російської імперії було проведено і церковно-адміністративну реформу, створювалися самостійні єпархії: Брацлавська (з 1796 р. – Подільська), Житомирська (з 1799 р. – Волинсько-Житомирська). Київська єпархія остаточно оформилася до 1797 р. З часу заснування православних єпархій на Правобережжі ведуть свою історію архіви духовних консисторій.
Архіви функціонували при Луцько-Житомирській та Кам'янецькій римо-католицьких духовних консисторіях (обидві засновані в 1798 р.).
Список використаної літератури
1. Архівознавство: Підручник для студентів/ За заг. ред. Я. С. Кала кури та І. Б. Матяш. – К.: «Академія», 2002.
2. Довбищенко М.В. Українські церковні архіви литовсько-польської доби: історична доля та перспективи реконструкції// Архіви України. – 2001. - № 6.
3. Лось В. Корпус церковних джерел з історії Греко-уніатської церкви на Правобережній Україні кінця ХVІІІ – першої половини ХІХ століття// Бібліотечний вісник. - 2007.- № 6.
4. http://www.archives.gov.ua
5. http://nature.web.ru
6. http://pokrovkorsakov.mrezha.ru