Основні сучасні концепції держави Із виникненням держави виникають і розвиваються різноманітні теорії п
Работа добавлена на сайт samzan.net:
Глава I. Основи теорії держави. Громадянське суспільство та правова держава
§ 1. Основні сучасні концепції держави
Із виникненням держави виникають і розвиваються різноманіт ні теорії про неї. Політико-правова свідомість людей є частиною за гальнолюдської суспільної свідомості, що відображає різноманітні теорії про державу. Протягом довгого історичного розвитку держав різних типів виникали та історично розвивалися теоретичні уяв лення передових людей про покращення наявного становища, про підвищення місця й ролі людини в державі та суспільстві. На сьо годні у теорії держави і права існують різні класифікації концепцій про державу. Розглядають концепції, що пояснюють виникнення держави, її сутність і соціальне призначення. Можна розглядати ці аспекти в концепціях соціологічного, юридичного спрямування, у теоріях анархізму, етатизму тощо. До основних сучасних концеп цій соціологічного спрямування належать теорії, що виникли в ХІХ-ХХ ст.
Теорія солідаризму. Ця теорія поширилась у другій половині XIX - першій половині XX ст. Л. Дюгі (1859-1928), критикуючи марксизм на основі ідей французьких соціологів 0. Конта, Л. Бур жуа, Е. Дюркгейма, розвинув концепцію соціальної солідарності. Державу він вважав засобом забезпечення соціальної солідарності класів, організованою силою суспільства, яка встановлює взаємо залежність і спільність інтересів різних соціальних груп і класів. Дюгі відкидав класові суперечності, політичну боротьбу і соціаліс тичну революцію.
Держава загального благоденства. В основі цієї теорії лежать ідеї та висновки соціології. Розробив теорію англійський економіст Дж. Кейнс (1883-1946) у праці «Загальна теорія зайнятості, відсот ка і грошей». Головний зміст теорії зводиться до того, що: а) сучасна демократична держава втратила класовий характер і діє в інтересах усіх членів суспільства. Вона використовує такі економічні важелі, як політика цін, податки, інвестиції, державне замовлення, кредити, регулювання експорту та імпорту і цим впливає на приватний сек тор, пристосовує його для блага всіх; б) держава, реалізуючи функ цію соціальних послуг (матеріальна допомога, поліпшення умов праці, підвищення заробітної платні та пенсій, покращення житло вих умов, охорони здоров'я, освіти), забезпечує вищий рівень життя населення всієї країни; в) поступово відмирає репресивно-каральна функція держави, звужується сфера державного примусу.
Відповідно, розвиток змішаної економіки, активізація функції соціальних послуг, відмирання репресивно-каральної функції дер жави перетворює її із класово-антагоністичної на державу загаль ного благоденства.
Теорія плюралістичної демократії. Ця теорія також спирається на положення і висновки соціології, але використовується не сфера економічної та соціальної діяльності держави, а її політична сис тема. Представники цієї теорії - Г. Ласкі, М. Дюверже, р. Дарен-дорф, р. Ален та ін. - вважають, що сучасна держава являє собою сукупність соціальних груп і прошарків, які виникають унаслідок певних інтересів. Для захисту своїх інтересів ці спільноти утворю ють різні об'єднання громадян, які, своєю чергою, через їхні «за цікавлені групи» чи «групи тиску» впливають на політичну владу, домагаючись реалізації своїх інтересів (потреб).
Отже, соціальні групи і прошарки беруть участь у здійсненні політичної влади, а держава координує та узгоджує можливості всіх об'єднань громадян у реалізації державної влади.
Теорія еліт. Поширилася наприкінці XIX - на початку XX ст. Засновниками цієї теорії були італійські вчені-політологи Г. Моска (1858-1941) і В. Парето (1848-1923). Сутність її зводиться до того, що народ не здатний управляти суспільством. Г. Моска демократію вважав утопією і твердив, що в усіх цивілізованих суспільствах виникають два класи: правителі й ті, ким управляють. В. Парето стверджував, що політичне життя - це постійна боротьба еліт, змі на яких відбувається через насильства, що еліта виникає в трьох найважливіших сферах суспільного життя: економічній, політич ній та інтелектуальній, де індивіди виокремлюються із середовища інших людей. Він обґрунтовував теорію конкуренції еліт. р. Мі-хельс (1876-1936) застосував теорію еліт до політичних партій. Він вважав, що партії занепадають. Рядові члени партії, що не здатні самі управляти, обирають своїх представників, які рано чи пізно ві докремлюються від рядових товаришів по партії та перетворюють ся на партійну еліту. Демократія в партії переходить в олігархію. У партійних елітах теж ведеться боротьба, що призводить до заміни однієї партійної еліти іншою.
Нині поширення набула теорія неоелітаризму, або елітарної демократії. Представники цієї теорії - X. Ласуел, Д. Сарторі, Г. Зейглер - вважають, що народоправство приречене на невдачу і веде до диктатури. Аби цього не сталося, треба зробити так, щоб у суспільстві управляла компетентна еліта. Для цього необхідно по єднати елітаризм з елементами плюралістичної демократії. Вони пропонують теорію елітарної демократії, сутність якої зводиться до того, що: у сучасному суспільстві діють не одна, а кілька еліт; між елітами існує конкуренція; еліти контролюються народними маса ми через загальне виборче право, що стимулює конкуренцію еліт; доступ в еліту залишається відкритим для всіх, вона поповнюється за рахунок вихідців із народу.
Теорія конвергенції. Сутність цієї теорії зводиться до існування у світі двох протилежних систем: капіталізму і соціалізму. Вони поступово зближуються, втрачають відмінності між собою і на пев ному етапі розвитку зливаються в постіндустріальне суспільство. Ця теорія виникла в 50-60-х роках XX ст.; її основоположниками були р. Арон, Д. Гелбрейт, П. Сорокін, Я. Тінберген та ін. Теорія втілюється в життя, зокрема в незалежних державах колишнього Радянського Союзу.
Доктрини технократії. Нині посилюється вплив науки і тех ніки на політичне життя в різних країнах, зростають місце і роль науково-технічних працівників у державному управлінні. На цій основі й виникають різні теорії технократії. Сутність їх зводить ся до того, що покращити політику можна за допомогою кращого управління. Інженери, техніки, науковці, менеджери та інші ке рівники науки й виробництва, як це вони роблять в економіці, мо жуть успішно керувати і політичними процесами. Представниками цієї теорії були Т. Веблен, Г. Скот, Ф. Тейлор, Г. Саймон, Д. Бел, Б. Беквіт, Ж. Бжезінський та ін.
Ідеї анархізму та етатизму. Анархізм виникає одночасно з марксизмом. Його сутність полягає в запереченні державності. Сучасний анархізм поділяють на анархо-комунізм (повне запе речення політичної влади) і анархо-синдикалізм (наявність по літичної влади в руках профспілок). Основними провідниками анархістських ідей були М. Штірнер, П. Ж. Прудон, М. Бакунін, П. Кропоткін.
Теорії етатизму. Протилежністю анархізму є етатизм, тобто одержавлення всіх сфер суспільного життя. Етатизація суспільства веде до диктатури. Г. Моска різновидами диктатури вважав соціа лізм і фашизм.
Фашизм охоплює конгломерат найреакційніших політичних ідей, націлених на виправдання й заохочення низьких спонукань, спираючись на які можна обґрунтувати будь-яку антилюдську дію. Однією з ідеологічних підвалин фашизму стало вчення Ф. Ніцше (1844-1900). Він умотивовував ненаситне прагнення до влади, по діляв волю на аристократичну й рабську, обґрунтовував расизм, тоталітаризм, вождизм, культ грубої сили, вихваляв ідеал справж нього арійця. Ідею фашизму було втілено в Німеччині Адольфом Гітлером. Основною ідеєю німецького фашизму було проповідуван ня і втілення в життя расизму, тобто поділ людей за біологічними й соціальними ознаками на раси. При цьому одна раса оголошувала ся вищою, істинними представниками роду людського, а інші - на-півтваринами, що мають забезпечувати процвітання панівної раси. Фашистські лідери всіляко пропагували расизм: «Живуть інші народи в достатку чи дохнуть з голоду, цікавить мене лише тією мірою, якою ми відчуваємо потребу в рабах для підтримки нашої культури», - цинічно заявляв один зі сподвижників А. Гітлера-Генріх Гіммлер.
Фашизм вихваляв тоталітарну державу, де всі аспекти життя суспільства чітко регламентовано. У такій державі - «живому ор ганізмі народу» - вимагається беззаперечне підкорення індивіда державі. Всяка ініціатива окремого індивіда придушується, прак тично ліквідуються всі права і свободи.
Лідери фашизму обґрунтовували ідею вождизму. На чолі дер жави і нації стоїть фюрер, наділений абсолютною владою. Право -це те, чого прагне народ, а волю народу відображає фюрер, який має вищий авторитет, і його діяльність не підлягає критиці. Усе, що він і робить, є правильним, позаяк силу він черпає безпосередньо з містичної душі нації. Витримується чітка ієрархічна побудова влади. Партійний і державний чиновник визнається безпосереднім і незаперечним авторитетом, вождем на певній території.
У відносинах між людьми та між державами проповідувався культ сили. Насильство було оголошено важливим чинником роз витку суспільства, а гуманізм розглядався як виправдання слабо-вольності і боягузтва.
Отже, фашизм - антилюдська, антигуманна ідеологія, що об ґрунтовувала самоуправство, беззаконня, насильство, викорис товуючи найнижчі людські інстинкти. Це реакція на гострі кри зові явища в суспільстві. Необхідно давати рішучу відсіч поширен ню неофашистських ідей у суспільстві.
До концепцій юридичного спрямування відносять теорії право вої та соціальної держави.
Соціальна держава - це держава, у якій: а) громадянам забез печується гідне людини життя і соціальний захист у цілому; б) громадянам гарантується особиста свобода; в) у суспільстві куль тивується і забезпечується цивілізованими засобами соціальна злагода, мирне вирішення суперечностей, які виникають чи мо жуть виникнути.
Кінцевою метою соціальної держави є: а) досягнення соціальної демократії, що полягає в реалізації влади народу і забезпеченні лю дині та громадянинові всіх прав, свобод і законних інтересів та ви конання всіма суб'єктами права їхніх обов'язків; б) ліквідація всіх форм гноблення, дискримінації, расизму, експлуатації людини лю диною; в) гарантування всім людям рівних умов вільного розвитку і розвитку кожної окремої особистості; г) досягнення цих та інших цілей у мирний спосіб, політичними методами; ґ) модернізація ви робництва і поступовий перехід до ринкових відносин.
Соціальна держава: 1) зобов'язує індивіда брати участь у вирі шенні загальних завдань; 2) є регулятором суспільного життя; 3) здійснює контроль над діяльністю приватного власника та приват ного капіталу; 4) досягає дедалі більших успіхів у сфері соціально го забезпечення свого народу; 5) стверджує та розширює діяльність вільних профспілок і промислової демократії; 6) здійснює чимало інших демократичних перетворень.
§ 2. Поняття та ознаки держави
Нині в Україні неухильно розбудовується нова державність. До лаються психологічні комплекси і стереотипи тоталітарного мину лого, формується новий погляд на роль і сутність держави.
Основою будь-якого суспільного розвитку є спосіб виробництва матеріальних благ. Саме він визначає політичні, соціальні, духо вні, моральні та інші процеси життя в суспільстві.
Економічна структура суспільства є його реальним економіч ним базисом, а політичні, ідеологічні та юридичні явища - надбу довою. До політичної надбудови належить і держава.
Держава найчастіше прямує за рухом виробництва, за розви тком економіки. Вона визначає форму власності (державну, колек тивну та індивідуальну: особисту і приватну), регулює розподіл ма теріальних благ, охороняє та захищає існуючий правопорядок.
Проте держава не завжди автоматично йде за економікою. Вона може активно протидіяти економічному базису. Значною мірою це залежить від впливу на державу різних чинників, що характеризу ються співвідношенням різних соціальних прошарків, суспільної свідомості мас, діяльності політичних партій, інших громадських формувань і рухів, національних традицій, рівня загальнолюдської та правової культури, активності трудових колективів тощо. Тож, держава може як випереджати економічний розвиток, так і відста вати від нього.
Термін «держава» в юридичній та іншій науковій літературі тлумачать по-різному. Його розглядають у субстанціональному, атрибутивному, інституційному та міжнародному значеннях.
У субстанціональному значенні держава - це організоване в певні корпорації населення, що функціонує в просторі й часі.
В атрибутивному значенні - це устрій певних суспільних від носин, офіційний устрій певного суспільства, його оформлення.
В інституційному значенні - це апарат публічної влади, дер жавно-правові органи, що здійснюють державну владу.
У міжнародному значенні державу розглядають як суб'єкт між народних відносин, як єдність території, населення і суспільної влади.
Отже, держава - це суверенна політико-територіальна орга нізація влади певної частини населення в соціально неоднорідно му суспільстві, що має спеціальний апарат управління і примусу, здатна за допомогою права робити свої веління загальнообов'яз ковими для населення всієї країни, а також здійснювати керівни цтво та управління загальносуспільними справами.
До основних ознак держави відносять:
а) суверенітет;
б) територіальне розселення населення країни;
в) наявність апарату управління та примусу;
г) здатність видавати загальнообов'язкові правила поведінки;
ґ) здатність збирати податки, робити позики і давати кредити;
д) спроможність виражати й захищати інтереси певної частини населення.
Суверенітет держави - це верховність, самостійність, повно та, єдність і неподільність влади в державі в межах її території, а також незалежність і рівноправність країни в зовнішніх відно синах.
Населення в державі розселене по всій її території, яка поділя ється на адміністративно-територіальні чи політико-територіальні одиниці. Політична влада держави, її суверенітет поширюються на всіх людей, що живуть на її території.
Держава має спеціальний апарат - систему законодавчих, виконавчих, судових і контрольно-наглядових органів, а також відповідні матеріальні засоби для виконання своїх завдань. До них належать: армія, поліція (міліція), виправні установи, служби на ціональної безпеки, підприємства, установи та інші організації (державної форми власності).
Держава встановлює загальнообов'язкові для всього населення правила поведінки і закріплює їх у нормах права.
Держава збирає податки, що використовуються для утримання організацій державного механізму, які не виробляють товарів і не надають платних послуг.
У соціально неоднорідному суспільстві влада виражає та захи щає інтереси певної частини населення, носії влади організаційно відокремлені від громадянського суспільства.
Значення знань щодо різноманітного розуміння поняття, по ходження і сутності держави в історії державно-правової думки зумовлюються тим, що вони повинні бути неодмінною складовою світогляду студентів. Адже сьогодні у світі не існує жодного сус пільства, в якому не було б держави і права.
Розуміння держави в історії державно-правової думки можна пов'язувати з поглядами софістів, Сократа, Платона, Арістотеля, Ціцерона, Гроція, Канта, Гегеля та інших філософів.
Розрізняють два покоління софістів у Стародавній Греції: стар ші (Протагор, Горгій, Гіппій та ін.) і молодші (Фрасимах, Калікл, Лікофрон та ін.).
Наприклад, Протагор вважав, що демократичний устрій сус пільства є правомірним і справедливим, визнавав принцип рівності всіх людей. Закликав усіх державних діячів бути справедливими, розсудливими та благочестивими.
Фрасимах першим сформулював три дуже важливих висновки: про роль насилля в діяльності держави; стосовно авторитарного ха рактеру політики і законів; щодо панування у сфері моралі уявлен ня тих, у кого сила і державна влада.
Сократ був принциповим критиком софістів. Він відкидав суб'єктивізм софістів, їхню апеляцію до звільненої від моральних засад сили; умотивовував об'єктивний характер моральних оцінок природи, держави і права; розрізняв природне і позитивне право, обстоював законність; обґрунтовував тезу, що керувати суспіль ством повинні професіонали; критикував тиранію; намагався сфор мулювати моральні засади сутності держави.
Платон.Арістотель і Ціцерон обстоювали правову державність.
Для періоду буржуазної науки про державу і право характерні думки й погляди на державу голландського правознавця Туго Гре ція, який розглядав співвідношення війни і права, виступав проти права сили; обґрунтовував патріархальну теорію виникнення дер жави (батьки сімейств об'єднуються в єдиний народ); розглядав державу як досконалий союз вільних людей, які уклали угоду зара ди додержання права та загальної користі; вперше із прогресивних позицій розробив положення про міжнародне спілкування; запро понував два основних напрями пізнання державності: розумово-споглядальний і досвідний.
Подальші погляди на державу розвивались у працях ПІ. Л. Мон-теск'е, Ж.-Ж. Руссо, Дж. Локка, О. М. Радищева, Б. Констана, І. Бентама та ін.
Представником буржуазного лібералізму в поглядах на держа ву був І. Кант. Його вчення зводиться до таких постулатів:
- людина це абсолютна цінність;
- право має гарантувати соціальний простір моралі, бути за гальнообов'язковим і забезпеченим силою держави.
Походження держави філософ виводив із суспільного договору. Він розрізняв три гілки влади (законодавчу, виконавчу, судову) і три форми правління (автократію або абсолютизм, аристократію, демократію); виступав проти повстання й застосування сили, об ґрунтовував пасивний опір владі через вимоги реформ; засуджував загарбницькі війни і закликав до вічного миру.
Німецький мислитель-діалектик Г. Регель розрізняв громадян ське суспільство і правову державу (причому перше передбачає на явність другої); державу бачив як конституційну монархію із прин ципом поділу влади; вважав, що держава повинна мати ідеальний суверенітет.
Отже, державу розглядають під різним кутом зору. Як офіцій ний представник суспільства держава повинна робити все від неї за лежне для поліпшення життя людей.
§ 3. Поняття та види функцій держави, форми та методи їх здійснення
«Функція» в перекладі з латини означає: виконання, звершен ня. У широкому розумінні - це обов'язок, роль, що її виконує від повідний інститут, чи процес стосовно цілого, характеристика на пряму чи аспекту діяльності тощо. Держава на різних етапах свого розвитку виконує певні завдання, здійснює різноманітні обов'язки. Таке виконання завдань і обов'язків відображує сутність і соціаль не призначення держави, а також її зміст.
Діяльність держави характеризується певними напрямами в економічній, політичній, екологічній, ідеологічній, гуманітарній та інших сферах суспільного розвитку. Це, врешті-решт, має при вести до досягнення певної мети, що її ставить держава на коротку чи тривалу перспективу.
Звідси випливає, що до основних ознак, які характеризують функції держави, слід віднести такі, що безпосередньо відобража ють чи конкретизують сутність держави; через які реалізуються основні завдання держави; здійснення яких веде до досягнення державою поставленої мети на певному історичному відрізку часу; що їх слід розглядати як напрями та аспекти діяльності держави.
Отже, функції держави - це основні напрями її діяльності, у яких відображаються й конкретизуються завдання і мета держа ви, виявляються її сутність, зміст і соціальне призначення в соці ально неоднорідному суспільстві.
Поряд із функціями держави деякі автори виокремлюють і функції державних органів та їхніх посадових осіб. Розрізняють функції законодавчих, виконавчих, судових і контрольно-наглядо вих органів держави.
Реалізуючи державні функції, державні організації повинні:
а) зважати на об'єктивні закони розвитку суспільства й керуватися цими законами в повсякденній діяльності;
б) стимулювати соціальну активність людини і громадянина,
звертати увагу на виробничо-економічне і соціально-культурне самовизначення особистості;
в) брати до уваги інтереси й потреби різних соціальних спільнот, груп та об'єднань людей, конкретних особистостей, визнавати
їхню реальність і сприяти здійсненню;
г) підпорядковувати всю свою діяльність служінню громадянському суспільству, не втручатись у приватні справи людини і суспільства, якщо це не виходить за межі конституційного регулювання суспільних відносин.
Так, у Конституції України записано: «Кожна людина має пра во на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не пору шуються права і свободи інших людей, та має обов'язки перед сус пільством, у якому забезпечується вільний і всебічний розвиток її особистості» (ст. 23).
Державні функції та функції державних органів слід відрізня ти від форм і методів їх здійснення. Такими формами є законодав ство, управління, правосуддя, контроль і нагляд, правоохоронна та правореалізаційна діяльність. До методів здійснення державних функцій у найзагальнішому вигляді відносять переконання, заохо чення і примус. Кожна державна функція та функція державних органів може здійснюватись у різних формах і різними методами.
Для характеристики напрямів діяльності держави та її органів у громадянському суспільстві дуже важливе місце відводиться питанню відповідних меж державного втручання в діяльність суб'єктів грома дянського суспільства. Обмеження діяльності держави та її органів у громадянському суспільстві повинно враховувати два критерії:
можливості державного управління небезмежні, а надмірне перевантаження держави невиправдано великою кількістю завдань веде до зниження ефективності їх виконання;
превалювання державного управління «пригноблює» само управління і самоврядну діяльність суб'єктів громадянського сус пільства і є неприпустимим у демократичній правовій державі.
Одним із напрямів вирішення цієї проблеми на користь грома дянського суспільства є розширення місцевого самоврядування. У ст. 140 Конституції України записано: «Місцеве самоврядування здійснюється територіальною громадою в порядку, встановленому законом, як безпосередньо, так і через органи місцевого самовряду вання: сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи.
Органами місцевого самоврядування, що представляють спіль ні інтереси територіальних громад сіл, селищ і міст, є районні та обласні ради.
Питання організації управління районами в містах належить до компетенції міських рад».
Закон України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21 травня 1997 р. визначає місцеве самоврядування як гарантоване державою право та реальну здатність територіальної громади жи телів села чи добровільного об'єднання в сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста самостійно або під відповідальність орга нів і посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції та законів України.
Отже, сучасне законодавство України розширює можливості самоврядної діяльності громадян, що дає змогу поєднувати реалі зацію державних функцій як державними організаціями, так і са моврядними структурами на місцях.
Існують певні підстави для класифікації функцій держави на види:
групування державних функцій за соціальним значенням діяльності держави здійснюється з огляду на основні та неосновні функції.
залежно від територіальної спрямованості розрізняють вну трішні та зовнішні функції.
за часом здійснення функції бувають постійні та тимчасові.
за сферами суспільного життя їх поділяють на гуманітарні, економічні, політичні тощо.
Основні функції - це найзагальніші та найважливіші комплек сні напрями діяльності держави щодо здійснення стратегічних за вдань і цілей, що стоять перед державою в конкретний історичний період. До них відносять функції: оборони, підтримання зовнішніх відносин, охоронну, організаційну, інформаційну, економічну, екологічну, соціальну, культурно-виховну тощо.
Неосновні функції - це напрями діяльності держави із здійснен ня конкретних завдань у другорядних сферах суспільного життя. До них належать: управління персоналом; матеріально-технічне забезпечення та управління майном; забезпечення реалізації бю джетної справи та бухгалтерського обліку; правосуддя і юридичні функції; пошук, збирання і поширення необхідної для управління інтелектуальної інформації тощо.
Внутрішні функції - це такі напрями діяльності держави, у яких конкретизується внутрішня політика щодо економічних, іде ологічних, екологічних, культурних та інших аспектів життя гро мадського суспільства. До внутрішніх відносять функції: еконо мічну, культурно-виховну, охорони та захисту всіх форм власності, соціального обслуговування населення, екологічну, охорони право порядку, прав і свобод людини і громадянина тощо.
Зовнішні функції - це основні напрями діяльності держави за її межами у взаємовідносинах з іншими державами, світовими гро мадськими організаціями і світовим товариством у цілому. Зовніш німи функціями є: організація співробітництва з іншими суб'єкта ми міжнародних відносин, захист державного суверенітету, під тримка миру в регіоні та боротьба за мирне співіснування держав різної орієнтації.
Постійні функції — це напрями діяльності держави, що здій снюються на всіх етапах її розвитку.
Тимчасові функції - це напрями діяльності держави, що зумов лені конкретним етапом історичного розвитку суспільства.
Гуманітарні функції - це напрями діяльності держави та її ор ганів із забезпечення кожній людині належних умов життя.
Економічні функції — це напрями діяльності держави (її орга нів) на перехід від планової до ринкової економіки й подальший розвиток виробничих сил і виробничих відносин на основних заса дах ринку, добросовісної конкуренції, обмеження монополії.
Політичні функції - це напрями діяльності держави (органів держави) зі створення умов для формування й функціонування дер жавної влади на засадах демократії.
Держави соціально-демократичної орієнтації мають відповідні внутрішні напрями (функції) своєї діяльності.
У гуманітарній сфері це: забезпечення прав людини і громадя нина; охорона навколишнього природного середовища; забезпечен ня охорони здоров'я, матеріальне та інше соціальне забезпечення нормальних умов існування людини; організація освіти, вихован ня, розвиток мистецтва та культури тощо.
В економічній сфері такими функціями є: господарсько-стимуля ційна (виробнича); господарсько-організаторська (програмування та організація виробничої діяльності); науково-організаторська (органі зація та стимулювання наукових досліджень у господарській сфері); економічно-регулювальна (регулювання та охорона праці, забезпе чення мінімального рівня споживання), економічно-фінансова тощо.
У політичній сфері до таких функцій належать: забезпечення (створення і збереження умов) національної самобутності всіх ко рінних народів і національних меншин; організаційна (створення умов для реалізації народом своєї влади); охоронна (охорона кон ституційного ладу, правопорядку і дисципліни, усіх форм влас ності, прав, свобод і законних інтересів людини і громадянина) та деякі інші.
Зовнішні функції держави досліджуються:
у гуманітарній сфері - міжнародне забезпечення прав люди ни і громадянина; допомога народам інших країн у разі стихійного лиха та інших кризових ситуацій; забезпечення чистоти, ефектив ного використання та відтворення земного природного середовища, що оточує людину; міжнародне культурно-виховне співробітництво між країнами; участь у забезпеченні розробок та безпосередній охо роні здоров'я людей у всьому світі тощо;
в економічній сфері - участь у створенні на основі міжнародної кооперації та інтеграції виробництва і праці світової економічної системи; вирішення глобальних господарських проблем і наукове їх обґрунтування (енергетика, космос, освоєння полюсів, Світового океану) тощо;
у політичній сфері - розвиток міждержавних договірних від носин; забезпечення суверенітету й обороноздатності країни; участь у ненасильницькому забезпеченні миру в усьому світі; участь у бо ротьбі з міжнародними правопорушеннями та особами, винними в їх вчиненні; поступова консолідація здорових сил світу на забез печення подальшого вирішення глобальних проблем всесвітнього значення.
Отже, групування державних функцій залежить від багатьох підстав (ознак) і може здійснюватися за різними напрямами дер жавної діяльності.
Форми здійснення функцій держави - це спеціальні аспекти її діяльності, за допомогою яких реалізуються державні функції. За правовими наслідками названі форми поділяються на правові та не-правові (організаційні).
Правові форми - це такі види здійснення функцій держави, які тягнуть за собою правові наслідки. Існують різні види правових форм здійснення функцій держави: правотворча, управлінська (ви конавчо-розпорядча), правоохоронна, правозастосовна тощо.
Правотворча форма відображається в діяльності держави з під готовки та прийняття нормативно-правових актів та інших джерел права.
Управлінська форма характеризується діяльністю держави та її органів з оперативного застосування, виконання, використання й дотримання правових норм у процесі організації здійснення дер жавних функцій.
Правоохоронна форма виявляється в організації охорони право вих норм від правопорушень, у контролі й нагляді за здійсненням законності, дисципліни та правопорядку.
Правозастосовна форма - це застосування правових норм і вине сення обов'язкових для виконання індивідуально-правових рішень.
Організаційні форми здійснення функцій держави - це специ фічні види фактичної діяльності, які не тягнуть за собою правових наслідків.
Розрізняють регламентуючу, економічну, контрольну, виховну та інші види організаційних форм.
Організаційно-регламентуюча форма - це добір, розстановлен-ня, виховання та визначення ефективності діяльності кадрів у сфе рі здійснення державних функцій.
Організаційно-економічна форма - це організація матеріально-технічного забезпечення здійснення державних функцій.
Організаційно-контрольна форма - це організація недержавно го контролю у сфері здійснення державних функцій.
Організаційно-виховна форма - це організація виховання, пропаганди, агітації, інформації та іншого забезпечення ви ховного впливу на населення у сфері здійснення державних функцій.
Методи здійснення функцій держави - це засоби і способи, за допомогою яких здійснюються спеціальні види діяльності держави з реалізації її функцій.
Держава здійснює правотворчу, управлінську, виконавчо-роз порядчу, правоохоронну та організаційну діяльність.
Методами правотворчої діяльності держави є засоби і способи підготовлення, прийняття і оприлюднення законів та інших нор мативно-правових актів, що забезпечують здійснення державних функцій.
Управлінськими методами є засоби і способи здійснення вико навчо-розпорядчої діяльності у сфері реалізації функцій держави.
Правоохоронними методами є засоби і способи правоохоронної діяльності відповідних державних органів.
Організаційними методами є засоби і способи здійснення організаційного виду діяльності із забезпечення реалізації державних функцій.
До них відносять: програмування, прогнозування, досліджен ня, здійснення оперативного аналізу тощо.
Отже, функції держави та методи їх здійснення характеризу ють сутність, соціальне призначення і роль держави в суспільстві. У соціальних демократичних і правових державах вони уособлю ють загальнолюдські та гуманістичні форми.
§ 4. Поняття та елементи форми держави
Організація державної влади великою мірою залежить від фор ми держави. Розрізняють форму правління, форму державного устрою, форму державно-правового режиму. Форма правління — це організація верховної державної влади, порядок її утворення та ді яльності, компетенція і взаємозв'язок її органів, а також взаємо відносини з населенням країни. Відомі дві форми правління: монар хія і республіка.
Монархія - це така форма правління, за якої верховну владу в державі повністю або частково здійснює одна особа, що належить до правлячої династії (фараон, король, шах, цар, імператор та ін.). Монархія буває абсолютною та обмеженою. Абсолютна монархія — це форма правління, за якої верховна влада зосереджена в руках одноособового глави держави (монарха). Ознаками абсолютної мо нархії є: а) вся влада (законодавча, виконавча і судова) належить монарху; б) у державі, як правило, відсутні органи політичної вла ди, які б формально були незалежні від влади монарха; в) пред ставницькі органи, якщо вони існують, мають консультативний характер; г) залежно від виду абсолютної монархії можуть бути різні режими; ґ) для абсолютної монархії притаманний лозунг «Держава - це Я» (тобто монарх). Серед різновидів абсолютної мо нархії можна виділити: деспотію, тиранію, освічений абсолютизм тощо. В сучасний період розвитку держав абсолютна монархія іс нує в Катарі, Омані, Саудівській Аравії. Світова теорія держави знає такі основні форми абсолютизму: а) класичний - характер ний для Франції у Європі та Японії у Азії; б) князівський - мав місце в Німеччині періоду феодальної роздробленості; в) військо во-кріпосницький - характерний для Пруссії та Росії; г) освічений (Австрія, Іспанія, Росія тощо).
За обмеженої монархії законодавча влада належить парламен ту, виконавча - монарху (чи кабінету міністрів), судова - судам, які обираються чи призначаються, або обмежується іншим шляхом. Іс нують різні види обмеженої монархії: а) конституційна; б) виборна; в) теократична; г) традиціоналістська тощо. Конституційна монар хія - це форма правління, за якої в державі, поряд з існуванням монарха, законодавчо закріплено існування і значні повноваження представницького органу. Для конституційної монархії характерні такі ознаки: а) монарх є главою держави і має переважно представ ницькі повноваження; б) представницьким органом є парламент, який обирається на загальних зборах і його існування закріплене законодавчо; в) у конституції закріплюються повноваження монар ха; г) уряд формується або лише парламентом, або парламентом і монархом. Розрізняють два різновиди конституційної монархії: парламентарну; дуалістичну. В парламентарній монархії монарх є лише символом держави, він царствує, але не править. Реально країною керує парламент, який утворює уряд. Управління в кра їні здійснює уряд, який підконтрольний і підзвітний парламенту. Будь-які дії монарха потребують схвалення урядом. Такі парла ментські монархії існують у Бельгії, Великобританії, Данії, Іспа нії, Норвегії, Швеції тощо. В дуалістичній монархії парламент і монарх наділені реальною владою. Переважно, повноваження мо нарха обмежені у сфері законодавчої влади і достатньо широкі у сфері виконавчої влади. У монарха є право достроково припиняти повноваження парламенту, видавати укази, що мають силу закону, відхиляти закони, прийняті парламентом. Монарх призначає чле нів уряду і в будь-який час може зняти з посади міністрів. Такий вид монархії на сьогодні існує у Йорданії, Марокко тощо.
Одним із різновидів обмеженої монархії є виборна монархія. В державах, де існує виборна монархія, глава держави одержує ре альну владу не шляхом наслідування престолу, а шляхом його ви борів із певного, обмеженого кола осіб. Ми спостерігаємо певні ви падки виборних монархів за різних причин. Наприклад, у Росії (в XVII ст.), коли перервалася династія Рюриковичів, на царювання було обрано в 1613 р. Михайла Федоровича Романова. В сучасний період розвитку монархії, прикладом виборної монархії можна на звати Об'єднані Арабські Емірати (ОАР), де з монархів-князів тер міном на два роки обирають «старшого монарха», який, по суті, і є монархом ОАР.
Самостійним різновидом обмеженої монархії є теократична монархія. Це така монархічна держава, у якій глава держави (мо нарх) є одночасно і главою церкви. Політична влада в таких кра їнах належить духовенству. Прикладами теократичної монархії є Ватикан, Королівство Тонга тощо. Ватикан як церковна держава існує з VIII ст.
Різновидом обмеженої монархії є традиціоналістка монархія. В державі з таким видом монархії повноваження монарха, інших органів держави, визначаються звичаями і традиціями. Такі дер жави існують нині на Африканському континенті.
Республіка - це така форма правління, де верховна влада в дер жаві належить представницьким виборним органам і здійснюється ними. У теорії держави і права розглядають аристократичні та де мократичні республіки. В аристократичній республіці формальне право обирати та бути обраним належить лише вищим верствам (наприклад, рабовласницькі республіки в Стародавніх Афінах, Стародавньому Римі).
У демократичних республіках формальне право брати участь у виборах органів влади належить усьому населенню країни, тобто всім громадянам, які досягли певного віку, не визнані судом неді єздатними чи їхнє право не обмежене на підставах, передбачених законом. Відомо три види демократичних республік: парламент ські, президентські та змішані.
У парламентських республіках: а) президент обирається парла ментом і йому підзвітний; б) президент має право достроково при пиняти повноваження парламенту; в) уряд формується з представ ників партій, що мають більшість у парламенті; г) уряд підзвітний парламенту; ґ) парламент може висловити уряду недовіру, що тяг не за собою його відставку.
Прикладами парламентських республік у сучасному світі є Іта лія, ФРН тощо.
У президентській республіці: а) президент обирається всенарод но, або за особливою процедурою; б) президент є главою держави і главою виконавчої влади; в) президент формує уряд одноособово чи при певному парламентському контролі і ним керує; г) за свою діяльність уряд несе відповідальність перед президентом; ґ) зако нодавча влада належить представницькому органу (парламенту); д) президент має право вето на закони парламенту (може не підписати закон і повернути його до парламенту).
У змішаній формі правління є елементи як президентської, так і парламентської форм правління. Змішані республіки можуть бути двох видів: президентсько-парламентські і парламентсько-прези дентські. Ознаками змішаної республіки є: а) президент і парламент обираються громадянами країни; б) президент і парламент ділять свої повноваження з контролю та відповідальності щодо уряду; в) кандидатури до уряду підбирає президент, а призначає уряд, пар ламент, або парламент дає лише згоду на призначення членів уряду чи його глави (прем'єр-міністра); г) уряд очолює прем'єр-міністр, а президент здійснює лише загальне керівництво урядом; ґ) уряд відповідальний перед президентом, підзвітний і підконтрольний парламентові; д) за певних обставин, передбачених законом, прези дент має право достроково припинити повноваження парламенту, а парламент - застосувати процедуру імпічменту до президента. Такі види змішаної республіки існують у Ірландії, Португалії, Україні, Франції тощо.
Форма державного устрою - це територіальна організація дер жави. Взаємодія між її частинами та кожної частини з державою в цілому має складний характер. Територія держави поділяється на окремі національно-політичні чи адміністративні одиниці, які ха рактеризуються співвідношенням частин держави та її органів із державою в цілому та між собою (наприклад, Автономна Республіка Крим, Київська область, Солом'янський район тощо). Теорія держа ви і права розрізняє просту та складну форми державного устрою.
Проста (унітарна) держава - єдина держава, що не має все редині відокремлених державних утворень, які користуються пев ною самостійністю. Для унітарної держави характерна наявність: єдиної системи державних органів; єдиного законодавства; єдиної території; єдиного громадянства; єдиної загальнодержавної симво ліки тощо.
Складна держава формується з відокремлених державних утво рень, що користуються певною самостійністю. До такої форми дер жави належать: федерація, конфедерація, а за твердженням дея ких авторів, ще й імперія.
Федерація - суверенне державне утворення (союз держав) з осо бливою структурою державного механізму, що має у своєму складі як загальнофедеративні державні (суспільні) організації, систему законодавства, так і аналогічні організації та законодавство суб'єк тів федерації. Федерація створюється на добровільних засадах, зде більшого згідно з укладеними відповідними угодами (наприклад, Російська Федерація, СІЛА тощо).
Конфедерація - це добровільне об'єднання самостійних держав для досягнення конкретної мети. У конфедерації немає єдиної (або подвійної) системи органів, законодавства, території, громадян ства. Це нестійка форма об'єднання, яка з часом або розпадається, або перетворюється на федерацію.
Імперія - це примусово утворена, зазвичай через завоювання одного народу іншим, складна держава, частини якої повністю за лежать від верховної влади.
В умовах феодального періоду розвитку суспільства існувала така форма державного устрою, як унія. Це об'єднання двох і біль ше монархічних держав. Наприклад, Річ Посполита тощо.
Державно-правовий режим - це сукупність засобів і способів реалізації державної влади, що відображають її характер і зміст з огляду на співвідношення демократичних і недемократичних за сад. Розрізняють демократичний та недемократичний режими.
Основними ознаками демократичного режиму є: а) проведення виборів державних органів у центрі та на місцях і органів місцево го самоврядування; б) плюралізм у політичній, економічній, ідео логічній та духовній сферах життєдіяльності людей; в) рівноправ ність людей, гарантії здійснення ними їхніх прав, виконання їхніх обов'язків; г) демократизм правосуддя, пріоритет методів переко нання перед методами примусу тощо. Демократичні режими класи фікуються на демократично-ліберальний, демократично-радикаль ний, демократично-консервативний тощо.
Демократично-ліберальний режим характеризується лібералі зацією усіх сфер життя суспільства. Права людини і сама людина в такій державі визнаються найвищою соціальною цінністю. Голо вним обов'язком держави, її органів і посадових осіб та органів і посадових осіб місцевого самоврядування є забезпечення реалізації прав і свобод людини і громадянина.
За демократично-радикального режиму основна увага спрямова на на радикальні перетворення в країні, на здійснення реформ, пошук радикальних форм і методів реорганізації суспільства і держави.
Демократично-консервативний режим характеризується пев ним «застоєм», відданням переваг традиціям, небажанням здій снювати будь-які перетворення, пошуком таких засобів, способів і прийомів розвитку суспільства і держави, що забезпечують ста лість і незмінюваність існуючого суспільного і державного ладу та звичних порядків.
Отже, демократичний правовий режим - це здійснення держав ної влади на засадах чинного права з використанням демократич них форм народного представництва, виконавчо-розпорядчої діяль ності, правосуддя, контролю і нагляду, рівноправність населення, а також гарантування їхніх прав, свобод, законних інтересів, ви конання кожним своїх обов'язків.
Недемократичні режими поділяють на тоталітарні та авторитар ні. Тоталітарний режим - це сукупність таких засобів і способів ре алізації державної влади, за яких уся життєдіяльність суспільства й кожного окремого громадянина (особи) абсолютно регламентована: влада на всіх рівнях формується закрито однією чи кількома особа ми із правлячої верхівки, не контролюється населенням; відсутня будь-яка можливість для вільного виявлення і врахування інтересів усіх груп населення; найменші вільності негайно придушуються всі ма засобами, аж до прямого насильства, існує однопартійна система, звичним є грубе втручання в особисте життя людини і громадянина. Авторитарний режим - це така сукупність засобів і способів реалі зації державної влади, за яких вона концентрується в руках прав лячої верхівки; допускаються деякі розмежування політичних сил, легальні можливості через представницькі органи чи громадські об'єднання обстоювати інтереси певних верств населення. Але якщо така поляризація політичних сил стає антагоністичною, включаєть ся механізм дії реакційного закону чи пряме насильство.
Серед недемократичних режимів розрізняють: військово-полі цейський, фашистський, расистський, терористичний, диктатуру певної партії, класу, іншої групи чи прошарку в соціально неодно рідному суспільстві тощо.
Отже, форма держави характеризується відповідною організа цією та реалізацією публічної влади, взаємозв'язком держави з осо бою і громадянським суспільством.
§ 5. Поняття механізму держави. Державний апарат та його місце в механізмі держави
Для здійснення своїх завдань і функцій кожна держава створює різноманітні органи й організації. Система всіх державних органів і організацій, що беруть участь у здійсненні завдань і функцій дер жави, називається її механізмом. Серед названих є державні орга ни, що наділені державно-владними повноваженнями. Такі органи й називають апаратом держави. Звідси механізм держави криє в собі: а) державні підприємства; б) державні установи; в) апарат дер жави; г) інші державні організації.
Державні підприємства - це державні структури, які безпосеред ньо реалізують функції та завдання держави у сфері матеріального ви робництва. Сюди слід віднести державні підприємства з виробництва товарів, надання послуг, торгівлі, громадського харчування тощо.
Державні установи - це вид державних організацій, на які по кладено завдання з реалізації функцій держави у сфері нематері ального виробництва. До них слід віднести установи у сфері фінан сів, культури, охорони здоров'я, освіти, виховання тощо. Це, на приклад, державні дошкільні дитячі установи, школи, училища, середні та вищі навчальні заклади, система лікарень, санаторіїв та інших установ охорони здоров'я.
До інших державних організацій, наприклад, відносять дер жавні будівельні організації або армію, міліцію тощо.
Апарат держави являє собою систему всіх державних органів, які здійснюють завдання та виконують певні функції держави.
Основними принципами діяльності державного апарату Укра їни є: демократизм; національна рівноправність; законність; суве ренність; поділ влади; соціальна справедливість; гуманізм і мило сердя; поєднання переконання і примусу; гласність, відкритість і врахування громадської думки.
Принцип демократизму в Україні характеризується тим, що державний апарат формується з волі більшості населення, виражає та виконує волю громадянського суспільства.
Як корінна національна група, так і решта груп, що прожива ють на території України, є рівноправними. Держава гарантує всім здійснення, охорону, захист і відтворення політичних, економіч них, громадських, соціальних і культурних прав.
Державний апарат утворюється й діє на підставі законів. Його діяльність спрямовується на виконання законів у порядку, перед баченому чинним законодавством. Державний апарат уособлює єдність державної влади на засадах самостійності та незалежності; він є виразником суверенітету народу.
Принцип соціальної справедливості державного апарату означає, що його завданням є забезпечення соціальної злагоди, консенсусу між різними частинами суспільства, балансу різноманітних інтере сів усіх соціальних прошарків, груп та інших верств населення.
Важливим принципом державного апарату України є поєднання методів виховання і примусу. Примус до осіб застосовується лише тоді, коли вичерпано всі методи переконання, але особа не підко рилася загальнодержавним інтересам та інтересам громадянського суспільства.
Свої функції державний апарат виконує відкрито, співпрацює з різними громадськими об'єднаннями й рухами, вивчає громадську думку та враховує її в організації і здійсненні покладених на нього завдань.
Отже, державний апарат (обраний чи призначений) є систе мою державних органів, що здійснюють свої функції, реалізуючи волю громадянського суспільства, всього українського народу.
§ 6. Державні органи України
Первинною «клітинкою» державного апарату є орган держави. Це окремий службовець чи структурно оформлений колектив дер жавних службовців, наділений владними повноваженнями, відпо відними матеріально-технічними засобами, утворений на законних підставах для виконання конкретних завдань і функцій держави.
Один службовець як орган держави - це, скажімо, Президент України, що є главою держави і виступає від її імені. Структурно оформлений колектив службовців має керівників і виконавців. Ке рівник виступає від імені певного органу. Кожний орган наділяєть ся на підставі закону владними повноваженнями, які полягають у тому, що орган держави спроможний встановлювати формально обов'язкові правила поведінки (як нормативні, так і індивідуаль ні) й домагатися їх здійснення. Прикладом державного органу, як колективу службовців, можуть бути міністерство, державний комі тет, державна адміністрація тощо.
В юридичній літературі розглядають різні підстави класифі кації державних органів: а) за місцем у системі державного апара ту - первинні (створюються через вибори всім населенням або його частиною), вторинні (створюються первинними, походять від них і підзвітні їм); б) за змістом або напрямами державної діяльності -органи державної влади, глава держави, органи державного управ ління чи розпорядчо-виконавчі органи, судові органи, контрольно наглядові органи; в) за способом утворення - виборні, призначува ні, ті, що можуть успадковуватися; г) за часом функціонування — постійні, тимчасові; ґ) за складом - одноособові, колегіальні; д) за територією, на яку поширюються їхні повноваження - загальні, або центральні; місцеві, або локальні.
Удосконалення органів державної влади реалізується в Україні на основі її Конституції.
До системи державних органів України належать: законодавчий орган - Верховна Рада України; глава держави - Президент Укра їни; виконавчі органи, що поділяються на вищі (Кабінет Міністрів України), центральні (міністерства, державні комітети; інші орга ни центральної виконавчої влади зі спеціальним статусом); місце ві (обласні та районні, міст Києва і Севастополя, районів у містах Києві й Севастополі державні адміністрації на чолі з головами цих адміністрацій та їхні відділи й управління, а також управління і відділи центральних органів виконавчої влади з вертикальним під порядкуванням) .
Органи місцевого самоврядування, що репрезентують спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ і міст, тобто обласні та районні ради, а також органи місцевого самоврядування: міські, сільські, селищні ради та їхні виконавчі органи є самостійною сис темою об'єднань громадян у громадянському суспільстві. Органи місцевого самоврядування не належать до апарату держави. Дер жава визнає і гарантує місцеве самоврядування.
Система судових органів охоплює: Конституційний Суд Укра їни; загальні (місцеві, апеляційні, вищі) суди та Верховний Суд України. Місцеві суди включають районні, міські (міст обласного підпорядкування), районні у містах, господарські, адміністратив ні, гарнізонні суди. До системи апеляційних судів закон відносить Верховний Суд Автономної Республіки Крим, обласні суди, суди міст Києва і Севастополя окружні господарські і адміністративні суди, військові суди регіонів і Військово-Морських Сил України, Апеляційний Суд України. Вищими (касаційними) судами в Украї ні є вищі суди (господарський, адміністративний). Очолює всю сис тему судів загальної юрисдикції в Україні Верховний Суд України. Він же є касаційною інстанцією для всіх інших судів України.
У самостійну систему органів держави виокремлюються контр олюючі та наглядові органи України. До наглядових органів нале жать: Генеральний прокурор України і підпорядковані йому про курори; до контролюючих - податкові адміністрації, санітарні, пожежні, контрольно-ревізійні та інші державні інспекції, органи внутрішніх справ, Служба Безпеки України, прикордонна та митна служба тощо.
Отже, апарат держави посідає головне місце в системі органі зацій державного механізму, оскільки здійснює державну владу та управління в державі та суспільстві.
§ 7. Поняття та ознаки громадянського суспільства і правової держави
Характеризуючи громадянське суспільство і правову держа ву, ми зупинимось на їх співвідношенні, окреслимо і розкриємо їх принципи і ознаки, сформулюємо їх визначення. Обидва ці феноме ни існують відносно незалежно. Держава не може ототожнюватися з суспільством. В іншому випадку і суспільство, і державу необхід но було б характеризувати як режим тоталітаризму, що означає ліквідацію будь-якої різниці між державою і суспільством, погли нання першою другого. Проте між ними має бути певна дистанція, яка і забезпечує демократію, відповідний рівень свободи суб'єктів громадянського суспільства. Водночас ця межа відносна, а не абсо лютна, бо держава за своєю сутністю є необхідною для існування і розвитку громадянського суспільства. Г. Гегель не вважав державу чимось зовнішнім відносно громадянського суспільства і поясню вав їх взаємозв'язок діалектично. Він вказував, що громадянське суспільство є єдністю різних індивідів, які його складають. Кожен індивід має власні, інколи навіть протилежні інтереси. Для їх узго дження необхідна держава. Саме вона є організацією загального зв'язку кожного з кожним.
Отже, підкреслюючи об'єктивний характер походження і необ хідність держави для формування і розвитку громадянського сус пільства, Г. Гегель в той же час доводив своє вчення до крайності, стверджуючи, що держава- це абсолютна мета його існування. Приблизно аналогічну позицію займав М. Бердяєв стверджуючи, що держава у суспільстві є об'єктивно необхідною та існує в ньому до певних меж.
Аналіз літературних і нормативних джерел дає можливість ви ділити такі принципи громадянського суспільства, що у більшості випадків випливають з Конституції України або прямо передбачені нею і які водночас, з певною часткою умовності, можна вважати та кож і його ознаками:
свобода та ініціативність особистості, що спрямовані на задо волення розумних потреб членів суспільства без шкоди для його за гальних інтересів (статті 22, 23, 29 тощо Конституції України);
розвиток суспільних відносин відповідно до фундаментально го принципу кантівської філософії, за яким людина завжди пови нна розглядатися як мета і ніколи як засіб (статті 21, 22 Конститу ції України);
ліквідація відчуженості людини, неприйняття людьми соці ально-економічних реформ і перетворень, економічних і політич них структур та інститутів (статті 34, 35 Конституції України);
реальне забезпечення здійснення принципу рівних можливос тей у політиці, економіці, духовній сфері життя суспільства (ст. 24 Конституції України);
постійний захист прав і свобод людини і громадянина, який зумовлює необхідність визнання незалежності громадянського сус пільства щодо держави (ст. 22 Конституції України);
плюралізм усіх форм власності, серед яких приватна власність в її різних формах посідає домінуюче місце як основа ініціативної, творчої, підприємницької та іншої господарської діяльності. Реаль не і практичне визнання того факту, що тільки власник може бути дійсно вільною і незалежною щодо держави особою (ст. 41 Консти туції України);
існування в абсолютній більшості так званого середнього про шарку, який здатний стати повноцінним виробником і споживачем і бути соціальною базою громадянського суспільства. Відсутність поляризації населення на надзвичайно заможних і дуже бідних (ст. 48 Конституції України);
плюралізм духовного життя суспільства, в основі якого ви знання і реальне забезпечення гуманістичних та демократичних загальнолюдських цінностей (ст. 15 Конституції України);
офіційна заборона і практична відсутність з боку держави та інших соціальних суб'єктів жорстокої регламентації і будь-якого втручання в приватне життя членів суспільства (ст. 32 Конституції України);
існування і функціонування розвинутої соціальної структу ри, яка гарантує задоволення різноманітних інтересів різних груп і верств населення;
активна участь у всіх сферах суспільного життя недержавних самоврядних людських спільностей (сім'я, корпорація, господар ські товариства, громадські організації, професійні, творчі, спор тивні, етнічні, конфесійні та інші об'єднання, діяльність яких вре гульована статтями 36-40 Конституції України);
розвиток ринкових відносин, у яких, відповідно до своєї сут ності, беруть участь на рівних засадах суб'єкти всіх форм власності і видів господарської діяльності (ст. 42 Конституції України);
визнання і гарантування ідей верховенства права, що відобра жається у його поділі на публічне і приватне, теорії розподілу права і закону та визнанні, що право може існувати поза своєю інститу-ційною формою - законодавством. Магістральна орієнтація права на людину-трудівника і власника, на рівний правовий статус у сфе рі приватного права державних, громадських структур і окремого громадянина;
підпорядкованість громадянському суспільству демократич ної правової соціальної держави, сутність соціальної спрямованос ті якої виявляється в тому, що держава, використовуючи всю гаму відповідних демократичних владно-управлінських засобів, забез печує своїм громадянам економічну та іншу безпеку, особисту сво боду і суспільну злагоду.
Держава має виконувати певні вимоги-принципи, які б відповіда ли принципам громадянського суспільства. Причому держава віді грає для своїх громадян консолідуючу роль, у ній панує право як за гальна міра свободи рівності і справедливості у суспільстві, що і визна чає зміст чинних законів та інших правових актів; на високому рівні врегульований і забезпечений правовий статус людини і громадянина; достатньо розвинута система чинного законодавства; держава, її ор гани і посадові особи та суспільство, що складається з народу, націй, етнічних груп, окремих громадян - взаємно відповідальні; провідну роль у вирішенні спірних питань і конфліктних ситуацій між усіма соціальними суб'єктами відіграють судові органи; у суспільстві панує законність і правопорядок внаслідок ефективної діяльності правоохо ронних органів; громадянам притаманний високий рівень правосвідо мості і правової культури; забезпечено цивілізований рівень добробу ту громадян, їхню особисту свободу, соціальну злагоду і спокій.
Отже, громадянське суспільство — це спільність вільних, неза лежних, рівноправних людей, кожному з яких держава забезпечує юридичні можливості бути власником, користуватися економіч ною свободою та надійним соціальним захистом, іншими правами та свободами, брати активну участь у політичному житті та в інших сферах життєдіяльності людини і громадянина.
Ознаками громадянського суспільства є: а) приватна власність, вільна праця, підприємництво; б) існування вільних політичних партій, громадських організацій, трудових колективів та інших об'єднань громадян на добровільній основі; в) різноманітність ви ховання, освіти, науки, культури; г) наявність незалежної системи засобів масової інформації; ґ) вільний розвиток сім'ї як первинної основи співжиття людей; д) переважне регулювання поведінки лю дини з допомогою етичних норм і здійснення людиною своїх потреб та інтересів у решті сфер приватного та суспільного життя на заса дах свободи, незалежності й недоторканності.
У громадянському суспільстві повинна існувати правова держа ва, себто така, у якій лише юридичними засобами забезпечуються верховенство права, реальне здійснення, гарантування, охорона, захист і поновлення порушених прав людини і громадянина, вза ємна відповідальність держави й особи, контроль і нагляд за ство ренням і застосуванням юридичних законів.
До основних ознак правової держави слід віднести такі: а) вона сприймається як об'єднаність, солідарність і корелятивність усіх людей; б) у ній панує право як загальна міра свободи, рівності й спра ведливості в суспільстві, що й визначає зміст чинних законів, інших нормативних та індивідуальних правових актів; в) вичерпне врегу лювання правового статусу людини і громадянина та забезпечення його ефективної реалізації; г) розвинена система чинного законодав ства; д) взаємна відповідальність особи і держави, її органів і поса дових (службових) осіб; е) провідна роль суду у вирішенні спірних питань і конфліктних ситуацій; є) ефективна діяльність інших пра воохоронних органів у забезпеченні законності й правопорядку; ж) високий рівень правосвідомості та правової культури громадян, про фесіоналізму працівників правоохоронних органів тощо.
§ 8. Ідеї розвитку концепції громадянського суспільства і правової держави
Концепція правової держави має довгу і повчальну історію. Ще в давні часи почався пошук справедливості, принципів, форм і конструкцій взаємозв'язку, взаємодії та взаємодоповнення влади і права. Погляди на державу і право, на їх місце і роль у суспільстві поступово викристалізували ідею розумності й справедливості та кої форми політичної влади, за якої життя людей регулюється пра вом, яке за підтримки державної влади стає самостійною владною силою. Держава, її державні структури та посадові особи з допомо гою права упорядковуються процедурно. Діяльність державного апарату чітко регламентується правом; навіть структури, від яких залежить прийняття тих чи інших законів, не мають права само чинно, без певних процедур змінювати закони.
Розуміння держави як організації на основі права публічної влади є основною ідеєю правової держави. Такі ідеї вже в античний період розвитку державності висловлювалися філософами та юрис тами. Теоретично в концепцію правової держави ці ідеї було оформ лено значно пізніше, під час боротьби проти феодального свавілля, а також початку і розвитку буржуазних революцій та становлення нового ладу.
Отже, ідеї панування права в суспільстві, пов'язаності держави, її органів і посадових осіб правом, виникли за античних часів, роз вивались і доповнювались вченнями про демократію, республікан ську форму правління, конституціоналізм, права і свободи людини, народний суверенітет, панування права і закону та рівноправність усіх перед ними, поділ влади і незалежність суду. Як результат об'єднання цих ідей у певну конструкцію, було сформульовано тео рію правової держави.
Як уже зазначалося, основні принципи правової держави було сформульовано за часів античності. Уособленням цих ідей була бо гиня правосуддя Феміда з пов'язкою на очах, з мечем і терезами пра восуддя в руках. Солон своїми реформами в VI ст. до н. е. намагався об'єднати силу і право, проголосивши: «Всіх я звільнив. А цього до сягнув владою закону, силу з правом об'єднавши». Як підкреслю вав потім Арістотель, з часів Солона в Афінах почалася демократія. Принцип верховенства права сформулював Геракліт у безсмертному афоризмі: «Народ повинен битися за закон, як за свої стіни».
Платон (427—347 до н. е.) наполягав на тому, що державність можлива лише там, де панують справедливі закони. У його тво рі «Закони» підкреслювалося: «Ми визнаємо, що там, де закони встановлено в інтересах кількох людей, йдеться не про держав ний устрій, а лише про внутрішні сварки, і те, що вважається там справедливістю, не має цього ймення. Я бачу близьку загибель тієї держави, де закон не має сили і перебуває під будь-чиєю владою. Там же, де закон - володар над правителями, а вони - його раби, я вбачаю порятунок держави і всі блага, що їх можуть дарувати дер жавам боги».
Арістотель (384-322 до н. е.) - як «батько» античної політич ної науки - обґрунтовував правління розумних законів. Він писав: «Отже, хто вимагає, щоб закон панував, вимагає, здається, того, щоб панували тільки божество і розум, а хто вимагає, щоб пану вала людина, привносить у цю свою вимогу такий собі тваринний елемент, оскільки пристрасть є дещо тваринне, та й злість штовхає на лиху стежку правителів, хоч би вони були найкращими людь ми; навпаки, закон - це врівноважений розум». Внутрішній взає мозв'язок права і держави Арістотель сформулював так: «Поняття справедливості пов'язане з уявленням про державу, оскільки пра во, що служить критерієм справедливості, є регуляційною нормою політичного спілкування».
Отже, античні філософи та правознавці зв'язували державу з правом і показували необхідність існування в державі правових законів, що панували б над державними структурами, були б мі рилом справедливості дій держави та Ті чиновників і регулювали політичні відносини.
Ідеї про правову державу античних класиків розвинули й допо внили мислителі Середньовіччя і Нового часу. Вони помітно впли нули на становлення і розвиток таких прогресивних теорій, як по діл влади, конституціоналізм, правова державність; відіграли зна чну роль у критиці феодальної нерівності, привілеїв і беззаконня, у подоланні середньовічних теологічних концепцій про державу і право, у ствердженні ідей формальної рівності та свободи людей.
Термін «правова держава» набув поширення після видання праць німецького державознавця р. Моля в 30-х роках XIX ст. Тео рія правової держави стала підсумком багатовікового розвитку по літичного життя і правової думки цивілізованих країн.
Початок утвердження концепції правової держави пов'язаний з боротьбою народів Європи за їхні права і свободи проти свавілля фе одалів в умовах абсолютної монархії. Тлумаченню і втіленню ідей правової держави в суспільне життя сприяли політико-юридичні вчення Джона Локка (1632-1704). Він виступав ідеологом соці ального компромісу, виразником правових уявлень буржуазного суспільства, на противагу феодальному. Свої політико-юридичні ідеї він виклав у праці «Два трактати про правління». Ці ідеї Дж. Локка лягли в основу буржуазного конституціоналізму, що виник у XVII ст.
Ідею поділу влади як один з принципів теорії правової держа ви систематизував і розвинув у своїх працях французький юрист Шарль Луїмонтеск'є (1689-1755). Він вважав, що свобода - це ро зумна організація державної влади і додержання режиму законнос ті. Свобода, за Монтеск'є, - це право людини робити все, що дозво лено законом. Повної свободи людина не може мати в тій державі, де не існує поділу влади. Спираючись на вчення Локка, Монтеск'є обґрунтував необхідність поділу влади у демократичній державі на законодавчу, виконавчу та судову гілки, які повинні бути незалеж ними одна від одної.
Обґрунтування теорії правової держави дали німецькі філософи І. Кант і Г. В. Ф. Гегель.
Іммануїл Кант (1724-1804) був професором філософії Кеніг сберзького університету. Політико-юридичні погляди вченого ви кладено в його працях: «Ідеї загальної історії під космополітичним кутом зору», «До вічного миру», «Метафізичні засади вчення про право». Державу Кант визначав як об'єднання багатьох людей, під порядкованих правовому закону. Учення цього мислителя навія не духом просвітництва з використанням ідей індивідуалістичної школи природного права. Особа ним розглядається як абсолютна цінність із висуванням апріорного закону, абстрактно-обов'язко вого та формального «категоричного імперативу». Правова держа ва, за Кантом, характеризується не як емпірична реальність, а як ідеальна теоретична модель, що нею слід керуватися як вимогою розуму і метою наших зусиль у практичній організації державно-правового життя.
Практичне втілення в суспільному житті ідей правової дер жавності пов'язане із творчістю Георга Вільгельма Фрідріха Гегеля (1770-1831). Державно-правові вчення мислителя викладено в го ловній його праці «Філософія права». Якщо у Канта правові закони і правова держава є лише необхідністю, у Гегеля вони є дійсністю, тобто практичною реалізованістю розуму в певних формах буден ного існування людей. Не погоджуючись з Ж.-Ж. Руссо, Гегель вважав, що людина не народжується від природи вільною, вона здобуває свободу як духовна істота. Розумне призначення людини він вбачав у тому, щоб вона жила в державі. Індивід настільки мо ральний та істинний, наскільки він є членом держави. Право, за Гегелем, - це дійсна свобода. Держава - теж право в його найбільш абстрактному розумінні, а саме: права особистості, сім'ї та суспіль ства. Абстрактне право філософ формулював так: «Будь особистіс тю і поважай інших як особистостей!» Конкретне право виявляєть ся у формальній свободі, передусім у свободі приватної власності.
Отже, Гегель: а) вихваляв державу як найрозвиненішу дійсну свободу; б) належний поділ влади в державі вважав гарантією сво боди особистості; в) критикував деспотизм, вважаючи, що «... стан беззаконня, в якому особлива воля як така, чи то воля монарха, чи народу (охлократії), має силу закону, чи, точніше, заступає за кон»; г) визначив свою конструкцію правової держави як таку, що однозначно спрямована проти свавілля, безправ'я та проти всіх не-правових форм застосування сили, як з боку приватних осіб, так і з боку держави.
Вчення про правову державу в Росії та Україні виникли у дру гій половині XIX ст., після проведення буржуазних реформ 60-70-х років. Вони знайшли відображення в документах російського лібералізму та опозиційного земства. Детальніше ця теорія почала розроблятися на початку XX ст., з переходом Російської імперії до конституційного самодержавства. Активно працювали в напрямі створення теорії правової держави вчені: О. С. Алексєєв, В. М. Гес сен, Б. О. Кістяківський, М. М. Коркунов, С. О. Котляревський, І. М. Лазаревський, М. А. Рейснер, Г. Ф. Шершеневич та ін.
Одними з перших теоретиків, чиї розробки з проблем правової держави побачили світ, були М.А. Рейснер, який опублікував стат тю «Що таке правова держава», і В. М. Гессен, який видав працю «Теорія правової держави». М. А. Рейснер, наприклад, кваліфі кував правову державу як таку, де державний устрій, закон є «... нормою, обов'язковою для самої влади», де кожний акт державної влади підкорений закону і цим же законом забезпечено недотор канність права особи і громадських корпорацій.
В. М. Гессен вважав, що правова держава в її діяльності, у здій сненні урядово-судових функцій зв'язана та обмежена правом, сто їть під правом, а не зовні чи над ним.
В основу теорії правової держави російські вчені поклали теорію поділу влади ПІ. Л. Монтеск'є, давши їй своєрідне тлумачення з ура хуванням російської практики державно-правового будівництва. В їхньому розумінні державна влада - єдина, але поділяє функції між законодавчими, виконавчими та судовими органами. Але при цьому російські та українські вчені відкидали такі класичні елементи по ділу влади, як стримування і противаги. Вони обґрунтовували зверх ність законодавчої влади і підпорядкування їй виконавчої та судової. Наприклад, В. М. Гессен намагався розмежувати закон та урядове розпорядження за їхньою юридичною силою, доводячи зверхність закону як неодмінну ознаку правової держави.
О. С.Алексєєв вважав, що не може бути змін правового порядку без участі народного представництва. Зв'язаність державної влади правом, з якого законодавець бере законодавчі норми, спираючись на те, що не закон дає силу праву, а право дає силу закону, і є, на його думку, основою правової держави. Він, як і В. М. Гессен, ствер джував, що дійсно демократична правова держава має бути тільки парламентарною.
Необхідність підкорення уряду та його діяльності правовим нормам визнавав і обґрунтовував Б. О. Кістяківський, критикуючи Л. Ф. Штейна, який допускав, що в певних межах уряд у конститу ційній державі не зв'язаний правом.
Критикуючи концепцію С. О. Котляревського, який вважав, що влада як сила, котра служить самозбереженню держави, може дія ти за необхідністю, відступаючи від додержання принципів права, Б. О. Кістяківський писав, що в розвиненій правовій державі силь на влада і є владою чистого права; вона сильна тією міццю й рів новагою, які гарантують їй неухильне дотримання норм права як з боку можновладців, так і з боку підвладних. Він же критикував революційні теорії, що виправдовували насилля, вбачаючи в дер жавному механізмі силу, а не право.
Важливим принципом теорії правової держави як тих часів, так і сьогодення було й залишається ефективне забезпечення прав і сво бод людини і громадянина.
Ці питання були предметом дослідження українських і російських учених О. Ф. Кістяківського, Є. В. Васьковського, М. і. Палієнка, Ф. В. Тарановського, М. П. Драгоманова, М. С. Грушевського та ін.
Наприклад, О. Ф. Кістяківський обґрунтовував необхідність забезпечення незалежності суду від втручання адміністративної влади і запропонував для цього систему організаційно-правових за ходів.
Є. В. Васьковський висвітлив основну роль і призначення ад вокатури в механізмі захисту прав і свобод особистості. Він також наполягав на необхідності поширення прокурорського нагляду за судовою діяльністю.
М. І. Паліенко розглядав проблему суверенітету як одну з влас тивостей правової держави, що виявляється у спроможності держа ви мати власну конституцію, самостійно вирішувати питання еко номіки, політики, в тому числі й зовнішньої.
На думку В. М. Гессена, громадянин у взаємовідносинах з підза-конною урядовою владою повинен виступати як суб'єкт права, а не як об'єкт влади, її підданий, як це відбувається в умовах абсолют ної монархії.
§ 9. Основні напрями формування громадянського суспільства і правової держави в Україні
Метою створення правової держави в Україні є забезпечення цивілізованого функціонування і розвитку громадянського сус пільства.
Концепція правової держави в сучасних умовах - це не лише проголошення основних принципів і рис, що складають теорію та кої держави, а й необхідність реального формування нових соціаль но-політичних інститутів, які замінили б закриту авторитарну по літичну систему на відкриту демократичну систему, котра діяла б на засадах панування права (правового закону) в суспільстві.
Правова держава нині розглядається як держава, в якій ви ключно юридичними засобами забезпечуються верховенство права, реальне здійснення, охорона, захист і поновлення порушених прав громадян, взаємна відповідальність держави та особи, контроль і нагляд за утворенням і застосуванням юридичних законів. Метою створення правової держави в Україні є забезпечення цивілізовано го функціонування і розвитку громадянського суспільства.
Отже, правова держава в Україні може розглядатись як політико-юридична форма організації суспільного життя, що належить до таких фундаментальних соціальних цінностей, як права люди ни і громадянина, конституціоналізм, демократія тощо.
Основні риси правової держави в Україні:
а) верховенство і панування правового закону;
б) постійне утвердження суверенітету народу як єдиного джерела державної влади;
в) здійснення поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову;
г) забезпечення прав, свобод, законних інтересів людини і громадянина, виконання ними своїх обов'язків перед іншими людьми, державою і громадянським суспільством;
ґ) врегулювання взаємовідносин між особою та державою на заса дах дозволеності особі робити все, що прямо не заборонено законом, а державним органам - тільки те, що прямо дозволено законом;
д) взаємна відповідальність між особою та державою, відповідальність держави перед особою і громадянським суспільством за свою діяльність;
е) ефективна організація контролю й нагляду за здійсненням законів і режиму законності.
Конституція та закони, як відомо, - це нормативні акти вищої юридичної сили. Але таке визначення законів є формальним. Вели ке значення має зміст законів, які мають бути демократичними, тобто захищати права і свободи людини, оскільки в іншому разі законність як така може виявитися притаманною антидемократич ним режимам.
Демократизм змісту законів і утвердження суверенітету народу як єдиного джерела влади знаходить відображення в концепції вер ховенства парламенту. Тільки парламент як представницький ор ган, обраний народом, має право приймати закони і контролювати їх виконання, а також є єдиним державним органом, що має право виступати й діяти від імені всього народу.
Важливе значення для утвердження правової держави має принцип поділу влади. Чітке розмежування законодавчих і вико навчих функцій в Україні здійснюється на основі чинної Консти туції України (ст. 6). Усі закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України, тобто в Україні діє принцип верховенства правового закону (ст. 8). Зміст і спрямова ність діяльності держави визначають права людини та гарантії їх здійснення, а забезпечення та утвердження прав людини є го ловним обов'язком держави (ст. 3). Права людини проголошують ся як невідчужувані й непорушні (ст. 21). Конституція закріплює правовий порядок арештів і утримання під вартою за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставі та в порядку, встановленому за коном (ст. 29). Людині забезпечується відшкодування моральної та матеріальної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю державних органів, органів місцевого самовряду вання, їх службових і посадових осіб під час здійснення ними сво їх повноважень, коштом цих органів (ст. 56). Нормативні акти, що визначають права та обов'язки громадян, мають бути доведені до відома населення в установленому законом порядку (ст. 57). У разі невідповідності Конституції будь-якого закону, указу Президен та чи постанови Кабінету Міністрів України, Конституційний Суд України зобов'язаний визнати названі акти неконституційними, що тягне за собою втрату ними юридичної сили.
Отже, спираючись на норми, закріплені в Конституції України, можна зробити висновок, що Україна є правовою державою. Але чи можна говорити про те, що в країні існує правова держава, якщо не забезпечено гарантій реалізації прав і свобод людини і громадянина, не реалізуються принципи взаємної відповідальності держави та осо би, можливості особи робити все, що прямо не заборонено законом, а державним і самоврядним органам і посадовим особам - тільки те, що входить до їх компетенції? Слід також констатувати, що в Укра їні не в повному обсязі вирішено питання боротьби з правопорушен нями, зміцнення законності, правопорядку і дисципліни.
Ці та деякі інші проблеми дають нам право говорити про необ хідність формування правової держави в Україні. До основних на прямів її формування слід віднести:
а) необхідність зв'язати правом (загальносоціальним, що характеризується правами людини, народу, людства) діяльність держави та її органів;
б) формування правового механізму, за допомогою якого можна було б подолати відчуження людини і громадянина від засобів виробництва, власності, від безпосередньої та представницької форм демократії;
в) чітку роботу законодавчої влади на основі Конституції України і конституційних законів;
г) створення системи незалежних загальних і спеціалізованих судів та інших ланок судової системи України. Поки що в нашій державі в повному обсязі не забезпечено функціонування судової системи відповідно до Конституції України;
ґ) формування у людей (народу України) нового правового мислен ня, високого рівня правової культури, знань про життєво необхідні за кони та вміння використовувати ці закони в повсякденному житті.
Отже, правова держава в Україні - це така держава, яка вза ємодіє з громадянським суспільством та в якій досягнуто пріори тету прав людини; яка зв'язана саме цим правом і підкоряється йому; де законодавча, виконавча і судова гілки влади закріплюють, гарантують і забезпечують права людини, народу і людства у по всякденній діяльності.
Ось чому дуже важливо визначити принципові заходи з форму вання громадянського суспільства та правової держави в Україні. Але передусім слід зазначити, що багато дослідників обминають ці питання, а роль держави в цьому процесі залишається незначною.
Основою кожного громадянського суспільства є, поза сумнівом, приватна власність, яка може існувати і розвиватись у різних фор мах. Упродовж століть визначні філософи та громадські діячі відзна чали велику користь власності як основи суспільства. Ще в середині XIX ст. М. І. Костомаров писав у своїй праці «Дві руські народності», що в Україні кожен хлібороб є самостійним власником свого добра, яке дає йому необхідні переваги в суспільному житті. Російський просвітитель І. П. Пнін на початку того ж століття зазначав, що тіль ки власність громадянина є душею громадянського співжиття та безпеки особистості. Щодо знаного російського філософа В. С. Солов йова, то він узагалі підкреслював, що, згідно із загальноприйнятим філософським визначенням, власність це не що інше, як ідеальне продовження особистості в речах чи її перенесення на речі.
Наявна теоретична спадщина та деякі наукові розробки дозво ляють сформулювати основні риси формування громадянського суспільства:
а) забезпечення свободи та ініціативності людини, що спрямовані на задоволення її розумних потреб і не шкодять загальним інтересам;
б) такий розвиток суспільних відносин, за якого людина розглядається як мета, а не як засіб;
в) ліквідація відчуженості людини від соціально-економічних
структур і політичних інститутів та реальне забезпечення здійснення принципу рівних для всіх можливостей;
г) забезпечення прав і свобод людини і громадянина державою, її органами та соціальними структурами громадянського суспільства;
ґ) різноманітність різних форм власності, серед яких приватна власність в її різних формах посідає домінуюче місце як основа іні ціативної, творчої підприємницької діяльності;
д) здійснення справедливого твердження, що лише у власності
особа виступає як розум і тільки володіючи власністю людина може бути справді вільною та ініціативною в усіх її починаннях;
е) реалізація багатоманітності духовного життя суспільства, в основі якого - визнання гуманістичних і демократичних за сутністю загальнолюдських цінностей;
є) наявність «середнього класу» як соціальної бази громадян ського суспільства;
ж) відсутність жорсткої регламентації з боку держави приватного життя членів суспільства;
з) існування розвиненої соціальної структури, яка гарантує задоволення інтересів різних груп і верств населення;
и) активна участь у суспільному житті недержавних самоврядних спільностей людей (сім'я, корпорації, громадські організації,
трудові колективи, етнічні, конфесійні та інші об'єднання людей);
і) визнання і матеріалізація ідей верховенства права, особливіс тю якого має бути поділ права на публічне і приватне, основними ознаками останнього є орієнтація на людину-власника;
ї) рівний правовий статус у цивільних відносинах, поєднання інтересів державних, громадських структур і громадянина;
й) детальне регулювання різноманітних видів відносин у сфері підприємництва, ринкового господарювання;
к) розвиток орієнтованих на регулювання підприємницької діяльності нових галузей права (комерційного, банківського, век сельного тощо).
Запитання та завдання для самостійної перевірки знань
- Сформулюйте основні сучасні концепції держави.
- Дайте визначення держави та розкрийте її ознаки.
- Визначте функції держави та дайте їх класифікацію.
4. Які Ви знаєте форми і методи здійснення державних функцій?
- Дайте визначення форми держави.
- Які види форми держави Ви знаєте?
- Визначте механізм і апарат держави.
- Які види органів апарату Української держави Ви знаєте?
9. Дайте визначення правової держави і громадянського суспільства.
10. Які існують ідеї розвитку правової держави?
11. Як розвивалася правова держава і громадянське суспільство в Україні?
2. Технология успеха в профессиональной деятельности.html
3. Органы управления СТ Базилевское
4. Лабораторная работа 12 Тема- Исследование различных методов численного интегрирования в среде Mtlb.
5. Тема 4 Восточная философия Выполнила Семенова С
6. Пояснительная записка В рамках ФГОС начального общего образования одним из важных элементов формирования.html
7. Управление ценами конечных продаж
8. спортивная журналистика включает в себя самые различные направления
9. Об утверждении ведомственной целевой программы Ремонт и противопожарные мероприятия в муниципальных у
10. 201 Вiдстiйна зона- температура тиск
11. то один человек мне сказал- ldquo;Послушайте если вы это сделаете то тогда через шесть недель Германия погибне.
12. Вопросы для повторения 1
13. Реформування адміністративно-територіального устрою в Україні
14. Тема Количество часов 1
15. Тема- Эволюция теории менеджмента в России и за рубежом.html
16. Свирель
17. Модернизация автоматизированной системы регулирования горелками дожигания шахтной печи
18. Теория государства и права Часть 1
19. ДОСЛІДНИЙ ІНСТИТУТ ПРИВАТНОГО ПРАВА І ПІДПРИЄМНИЦТВА АКАДЕМІЇ ПРАВОВИХ НАУК УКРАЇНИ Міхно Ольга Іва
20. выйти к базе Но окончательное решение лично за вами