Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
1.Матеріальна культура кам’яного віку в Україні. Неолітична революція.
Матеріальна культура кам’яної добі поділяється на періоди: 1)Палеоліт(1млн-11тис. р. тому); 2)Мезоліт(середньокам’яний X-VIII тис. до н. е.); 3) Неоліт (новий кам’яний вік VII-IV тис. до н. е.); 4) енеоліт (мідно-кам’яний вік, IV-III тис. до н. е.); 5)Бронзовий вік (рубіж III-II тис. - поч. I тис. до н. е.); Залізний вік(I тис. р. до н. е.). У добу Палеоліту з’являється перший тип сучасної людини - кроманйонець. Люди об’єднуються у стада – перші штучні колективні помешкання і перші кістяні, кам’яні та дерев’яні знаряддя праці, що свідчить про початок цілеспрямованої виробничої діяльності людини. Люди полювали на тварин, займалися рибальством і збиранням плодів, ягід, коренів. З’явились релігійні вірування:тотемізм, анімізм, магія, фетишизм. Панував матріархат в суспільстві. За часів Мезоліту відбувся відступ льодовика, що призвело до зміни клімату, фауни, флори. Відбувся перехід полювання на менших тварин. Були винайдені лук зі стрілами, духова стріло метальна трубка і списи. З’явилися перші плоти і човни. Удосконалилися рибальські снасті (сіті, гачки) і способи рибальства. Було приручено собаку . Неоліт характеризується розвитком відтворюючого господарства ранніх землеробів-скотарів , мисливців, рибаків та збирачів. Виникнення землеробства і скотарства спричинило серйозні зміни в розвитку продуктивних сил. Значно прогресувала техніка виготовлення кам’яних знарядь праці. Удосконалювалися сокири і тесла, з’явилися мотики, серпи, зернотерки. Також з’явилися гончарство, ткацтво, прядіння.
В епоху Енеоліту на зміну мотичному землеробству приходить землеробство з ралом і тяглової сили великої рогатої худоби. починають застосовувати знаряддя з міді. Найвідомішою культурою епохи була Трипільська культура. Бронзовий вік характеризувався появою кочового скотарства в зоні степів, що призвело до першого великого суспільного поділу праці. В галузі металургії на зміну міді приходить бронза. Виникають різні ремесла. Були винайдені пічка для випалювання кераміки,гончарний круг, ткацький верстат. З початком залізного віку відбувся другий великий розподіл праці – відділення ремесла від інших занять, передусім землеробства. Розвитку продуктивності праці сприяли перший (землеробство і скотарство) і другий (виокремлення ремесла із сільського господарства) суспільні поділи праці. Це сприяло індивідуалізації праці, виникненню і розвитку приватної власності. Ці переходи в історико-економічній літературі прийнято називати неолітичною революцією.
2. Трипільська культура
Трипільська культура – найвищий культурний вияв Європи в IV-III тис. до н.е. Відкрита більше ста років тому, вона далі викликає безліч питань, на велику частину яких так і не знайдені відповіді. Наприкінці XIX ст. київський археолог Вікентій Хвойка біля села Трипілля (Київщина) дослідив нове поселення і відкрив археологічну культуру, яка від місця першого її виявлення отримала назву трипільської. Їхній аналіз привів археологів до думки про те, що вони не мають відношення ані до часів Київської Русі, ані до більш пізніх історичних періодів нашої історії. Племена трипільської культури були однією із найбільш розвинутих і самобутніх етнічних груп Європи епохи енеоліту. Творцями Трипільської культури були примітивно-хліборобські і скотарські племена. Сьогодні мало що відомо про занепад трипільської культури. Ця культура зникла в кінці III тис. до н.е. Частину трипільців підкорили й асимілювали войовничі степові племена, решта знайшла захист у північних лісах. Але елементи цієї культури, особливо землеробські традиції, культ жінки-матері збереглися в традиціях українського народу. Їжа трипільців була як рослинною (каші з пшениці, проса, гороху) так і м'ясною (м'ясо бика, свині, вівці та диких тварин – оленя, косулі, кабана) й рибною. Як транспорт використовували сани (колесо їм не було відоме), запряжені биками, та човни. Як одяг носили вироби із шкіри та тканин. Ткацтво у трипільців засвідчене знахідками деталей ткацького вірстата та відбитки тканин на глині. Тканини мали візерунки та фарбувались. Взуття було шкіряне.
Одяг, головні убори та взуття оздоблювалися мідними, кам'яними, бурштиновим, скляними прикрасами та амулетами. Ці вироби засвідчують і соціальне розшарування суспільства. Хати були згуртовані в села, що вказує на високий ступінь родової організації. Основними матеріалами для будівництва будинків були дерево та глина. В трипільському господарстві розширювався асортимент сільськогосподарських культур: пшениця, ячмінь, просо, бобові та технічні культури. Землю обробляли роговими й дерев'яними ралами. Поступово вдосконалювалися зубчасті серпи. Для обмолочення зерна застосовували молотильні дошки, зерно зберігали в спеціальних великих посудинах, а також у ямах із обмащеними глиною й випаленими стінками. Як галузь сільського господарства розвивалось і садівництво (вишня, абрикос), виноградарство.
На мою думку славетна Трипільська культура, а точніше – цивілізація, відіграла надзвичайно велику роль у закладенні основ духовного, суспільно-політичного, виробничого і культурного життя, які були згодом сприйняті мешканцями інших регіонів планети. Зберігшись у пережитках, трипільська культура залишила по собі виразні сліди. Відкрита більше ста років тому, вона далі викликає безліч питань, на велику частину яких так і не знайдені відповіді. Пам'ятки трипільської культури заслуговують на їх збереження і скрупульозне вивчення, бо вони є досягненням людства і належать йому.
3.Бронзовий та ранній залізний вік на терені України. Кіммерійці, скіфи, сармати.
Бронзовий вік
На зміну мідно-кам'яному вікові прийшов бронзовий(II — поч. І тис. до Н. X.), істотною рисою якого було поширення виробів з бронзи — першого штучно створеного людиною металевого сплаву. У сучасних межах України бронзовий вік характеризується передусім швидким розвитком скотарства і землеробства, що сприяло завершенню процесу виділення скотарських племен із середовища землеробських. Це був перший великий суспільний поділ праці. Високим був рівень громадського ремесла, насамперед гончарного та бронзоплавильного. Виникли місцеві центри металургії та обробки бронзи. Обмін набув постійного та регіонального характеру. Зі зростанням продуктивності землеробства і скотарства, розвитком металургії з'являвся надлишок продуктів, що зосереджувався в руках окремих родових груп або племінної верхівки. Все це призвело до визрівання внутрішніх та зовнішньо-племінних соціальних суперечностей. Почала швидко вдосконалюватися зброя, зводяться укріплені поселення. Очевидно, необхідність захисту окремих груп населення від нападів сусідів спонукала до консолідації племен на рівні союзів.
Помітні зрушення відбувалися й у сфері розвитку позитивних знань, образотворчого мистецтва, всієї духовної культури. Виникла монументальна кам'яна антропоморфна скульптура, ускладнилася система релігійних вірувань, з'явилися зародки майбутнього письма — піктограми.
Ранній залізний вік
Освоєння виробництва заліза на поч. І тис. до Н. X. сприяло дальшому розвиткові суспільства. Завдяки поширенню різних ремесел та успіхам землеробства відбувся другий великий суспільний поділ праці: ремесло відокремилося від землеробства (третій — пов'язаний з відокремленням торгівлі). Посилилася майнова та соціальна диференціація суспільства, створивши необхідні передумови для виникнення станово-класових відносин та держави.
Ранній залізний вік в Україні пов'язаний з кіммерійською, скіфо-сармато-античною та ранньослов'янською культурами. Основою господарства залишалося землеробство. Широко застосовувалися залізні знаряддя праці. Тваринництво стало свійським, виникло птахівництво. У степовій зоні розвивалося кочове скотарство. Великого значення набуло залізоробне ремесло. Широко використовувався гончарний круг. Населення, що проживало на території сучасної України, підтримувало тісні контакти зі стародавніми сусідніми цивілізаціями.
Удосконалювалися знаряддя праці, розвивалося сільське господарство, ремесла, поглиблювався обмін. Черняхівська культура У ПІ—IV ст. після Н. X. зумовила появу одного з перших могутніх праукраїнських утворень — Антського державного об'єднання.
Першими історично зафіксованим народом на території України були кіммерійці. З Х по VII ст. до н. е. кочові племена кіммерійців займали широку степову територію між Доном і Дністром. Конярство забезпечувало їх верховими кіньми і продуктами харчування. Маючи зброю та кінноту, вони чинили сильний тиск на осіле землеробське населення українського лісостепу.
У VII ст. до н. е. на зміну кіммерійцям в українські степи зі сходу приходить інший войовничий народ – скіфи. Землі від Північного Причорномор’я від Дону до Дунаю отримали назву Великої Скіфії. Вони мали залізні мечі, кинджали, сокири, луки зі стрілами. Вони побили чаші з черепів ворогів та пили кров.
У III ст. до н. е на зміну скіфам прибули сармати. Панування сарматів в Північному Приазов’ї і Прчорномор’ї продовжувалось приблизно II-III ст.
основним продуктом харчуванням у них було м’ясо, молоко, сир. Як і інші кочівники, вони жили в наметах, що стояли на возах. Вони були сильними воїнами. У сарматському суспільстві помітними були пережитки матріархату. Сарматські жінки нагадували амазонок: полювали верхи, воювали на рівні з чоловіками, одягалися, як чоловіки.
4. Грецькі міста держави у Північному Причорномор’ї.
З кінця VII в. до н.е. греками на Північному узбережжі Чорного моря й в устях рік, що впадають у Чорне море, були засновані торгові факторії, що виросли згодом у міста: Тиру (устя Дністра), Ольвія (устя Півд. Бугу), Пантікапей (на місці м. Керч), Феодосія, Херсонес (на місці Севастополя) та Найбільшої з міст-республік була Ольвія, єдиною монархією - Боспорське царство. Економіка держав-республік була багатоплановою. Торгівля велася по 2-х напрямках: із Грецією і зі скіфами. У Грецію вивозилися: хліб, худоба, шкіра, хутровина, раби. З Греції ввозилися товари для жителів міст і для перепродажу скіфам; вино, оливкова олія, озброєння, тканини, мармур, предмети мистецтва. Скіфам продавали: вино, ювелірні вироби, кераміку і т.п.; імпортували - худобу, хліб, хутро і рабів. Ремесло - досягло високого рівня і славилося виготовленням металевих виробів (дзеркал, статуеток, прикрас), керамічним виробництвом (глиняні судини, черепиця, посуд ), ткацтвом, ювелірним і каменерізним виробництвом і ін. Вирощували пшеницю, ячмінь, просо, виноград, яблука, груші, гранати. Тримали тварин : коней, корів, вівці, свині й ін. Рибалили у ріках і на морі. Політичний розвиток. Існувало дві форми правління: а) Міста-республіки (Ольвія, Тиру, Херсонес і ін.), у яких законодавча влада належала народним зборам. У нього входили всі вільні городянини-чоловіки. Виконавча влада належала архонтам, що обиралися з рабовласницької знаті міста. б) Монархія - Боспорське царство, що виникнуло в 5 в. до н.е. у результаті об'єднання ряду міст на чолі з Пантікапеєм. Законодавча і виконавча влада концентрувалася в руках царя. У 107 р. до н.е. Перепад був убитий повсталими рабами під проводом Савмака, що захопив царський трон і початків чеканити власну монету. Ідеологія - антична релігія; у містах відправляли культ того бога, у залежності від того, із якої частини Греції були переселенці (у Боспорському царстві - культ Аполлона, через мілетського походження його жителів). Причини спаду: а) із III ст. н. починається загальна криза античного товариства (праця рабів стала невигідна, відбувається натуралізація господарського життя, різке скорочення внутрішньої і зовнішньої торгівлі), що спричинило за собою ослаблення причорноморських держав; б) набіги кочівників. У результаті: у III ст. н.е. під тиском готів загинула Ольвія й ін. міста-республіки, у IV в. н. е. під набігами гунів - Боспорське царство.
5. Антська держава. Становлення держави з центром у Києві. Політика Аскольда.
Анти – давнослов’янські племена, що з 2 ст.н.е. жили у лісостеповій частині України, між Дністром і Дніпром.
Держава утворилась близько 4 ст.н.е. Всі важливі справи вирішувалися демократичним шляхом – на народних зібраннях. Але, в моменти загальної небезпеки обирався цар. Відомі вожді антів – Бож, Мезамир, Ардагаст, Мусокій, Доброгаст та ін.
Таку форму правління називають військовою демократією.
Анти займались землеробством, скотарством, гончарством, обробляли коштовні метали, камінь, дерево, кустку, виробляли скло, тканини тощо. У антів була поширена праця рабів. Гроші антів здебільшого були римські срібні денарії.
Анти мали могутнє військо. Об’єднання антів у союз – це перша спроба наших предків створити власну державу з організованим військом та участю населення в політичному житті. Анти, Антська держава, культура антів стали основою Київської держави.
Початок формування державності на території України тісно пов'язаний з перетворенням Києва на основний політичний і культурний центр руських племен. Саме навколо нього наприкінці VІІІ - на початку ІХ ст. відбувається об'єднання територій між Чорним і Балтійським морями. Правили тоді останні представники династії давньоруських князів Дір та Аскольд, спадкоємці першого господаря Києва - князя Кия. Князь Аскольд, проводячи виважену і активну зовнішню політику, зміцнив Київську Русь, поставивши її нарівні з Візантією та Хазарією. Закріпившись на узбережжі Чорного моря, Аскольд здійснив декілька вдалих походів на Візантію (860, 863, 865, 874 рр.), в результаті яких було підписано вигідні для русів угоди.
До часів правління Аскольда вчені відносять і першу спробу введення християнства як офіційної релігії у Київській Русі. І саме це, згідно з однією з історичних версій, стало причиною заколоту, ініціаторами котрого виступили місцеві волхви та бояри. Для реалізації своїх планів вони звернулися до Новгорода, де з 870 р. утвердилося правління запрошеного варяга - Рюрика. В 879 році Рюрик помирає і залишає свого малолітнього сина Ігоря під контролем фактичного регента Олега, який у 882 році захоплює Київ і вбиває Аскольда. Незважаючи на протидію новгородців, під владою київських князів об'єднуються землі ільменських слов'ян, кривичів, полян, древлян, сіверян, радимичів. В Києві відновлюється язичницький культ.
6. Основні положення норманської теорії. Роль варягів у державотворчих процесах на землях східних слов’ян
Історія виникнення державності у східних словян взагалі й утворення Давньоруської держави зокрема була спотворена так званою норманською теорією, яку вже давно відкинула історична наука і яка б не заслуговувала на увагу, якби не її відродження у деяких країнах у вигляді неонорманізму. Прихильники цієї теорії стверджують, що ніби держава у східних словян сформувалася не внаслідок їхнього внутрішнього самостійного соціально-економіч-ного розвитку, а була створена пришельцями із Скандінавії "норманськими" або "варязькими" князями.
Норманська теорія була створена ще в XVIII ст. Головним аргументом на її користь Г.Байєр, Г.Міллер, А.Шлецер вважали літописну легенду про виникнення Давньоруської держави у резу-льтаті покликання варягів і варязьке походження династії руських князів. Норманізм у ті часи відповідав політичним інтересам Голш-тинської феодальної династії, яка, починаючи з другої половини XVIII ст., правила в Росії під імям Романових.
В своєму подальшому двохсотрічному розвитку норманізм все більше перетворювався в антисловянську політичну доктрину.
Проти норманізму першим, ще у середині XVIII ст., виступив М.Ломоносов, який вказав на наукову неспроможність нормансь-кої теорії. Боротьбу з норманізмом продовжили революціонери-де-мократи. До антинорманістів належали С.Гедеонов, І.Забелін та інші історики Росії. Антинорманістами була і більшість українських істориків, зокрема М.Костомаров. Велика заслуга у боротьбі з норманізмом належить видатному вченому О.Шахматову. У своїх дослідженнях він довів, що найдавніший літопис "Повість временних літ" у тому вигляді, в якому він дійшов до нас, не був першим твором з історії Русі, він лише результат тривалої попередньої роботи літописців. О.Шахматов виявив порівнянне пізніше походження й штучний характер розповіді про покликання варязьких князів і дійшов такого висновку. Сюжети "Повісті временних літ", які стали основою побудови норманської теорії, насправді є результатом творчості пізніших літописців, що виконували замовлення київських князів, котрі родинними узами були міцно звязані з Північною Європою і тому перебільшували роль варягів у долі Русі. До таких князей належав, наприклад, Мстислав Воло-димирович син Володимира Мономаха. Однак повністю заперечувати вплив норманістів та варяг на Русь було б неправильним. Особливо це стосується варязьких дружин.</p>
Сучасна історична й історико-правова наука також виступила проти норманізму. Б.Греков, Д.Лихачов, В.Мавродін, І.Рибін, С.Юшков, П.Толочко, М.Котляр, В.Смолій та інші переконливо критикували основні положення норманської теорії, показали її невідповідність історичним фактам. Так, факти свідчать, що поява у Східній Європі Давньоруської держави повязана не з покликанням варягів, а з явищами, характерними для розвитку суспільно-економічного ладу східних словян. У розкладі первіснообщинних і виникненні феодальних відносин у східних словян нормани ніякої ролі не відігравали . Вплив норманів на Русь не мав вирішального значення і перш за все тому, що самі вони знаходилися на тому ж рівні суспільного й культурного розвитку, що і Давня Русь.
На сьогодні крайності старої норманської школи (як, до речі, й антинорманізму) подолані, однак, проблема залишається. Неонорманісти оголошують варягів однією з історичних сил, котра відіграла вирішальну роль в утворенні Київської Русі, заснуванні давньоруських міст тощо.
Процес утворення Давньоруської держави є результатом не діяльності норманів, а генезису феодалізму у східних слов'ян, їх суспільно-економічний лад зумовив виникнення такої надбудови, як феодальна держава.
7.Державотворча діяльність перших київських князів.
Олег (пом. 912?). Мало що відомо про цього першого історично засвідченого правителя Києва. Лишається незрозумілим, чи належав він до династії Рюриковичів, чи був самозванцем, якого Нестор-літописець через кілька століть приписав до цієї династії. Але не підлягає сумніву те, що Олег був талановитим і рішучим правителем. Завоювавши у 882 р. Київ і підкоривши собі полян, він силою поширив своє володіння (тобто право збирати данину) на сусідні племена, найважливішим із яких були древляни. Це втягнуло його у війну з хозарами, яка закінчилася тим, що Олег зруйнував хозарські порти на Каспії. У 911 р., перебуваючи в апогеї могутності, він на чолі великого війська напав на Константинополь і пограбував його. І все ж «Повість временних літ», напевне, перебільшує його подвиги, стверджуючи, начебто він прибив на головній брамі грецької столиці свій щит. Однак схоже, що Олег справляв на Візантію відчутний тиск, якщо греки мусили піти на укладення дуже вигідної для київського князя торговельної угоди.
Ігор (912—945). Ігор князював не так вдало, як його попередник Олег. За звичаєм правителів Києва, з початку свого князювання Ігор утверджував свою владу над підлеглими племенами. Першими проти нього повстали древляни та уличі. Кілька років виснажливих походів пішло у нього на те, щоб знову примусити бунтарів сплачувати данину. Лише після відновлення влади у своїх землях Ігор зміг узятися за широкомасштабні далекі походи — торговельні чи теж грабіжницькі — на зразок тих, що проводив Олег.
Коли у 941 р. розпалася мирна угода з Візантією, укладена Олегом, Ігор вирушив у морський похід на Константинополь. Для нього він закінчився катастрофою. За допомогою пальної суміші, що називалася «грецьким вогнем», візантійці спалили руський флот, змусивши Ігоря до поспішної втечі. Внаслідок цього у 944 р. він мусив укласти дуже невигідну угоду з візантійським імператором. Того ж року Ігор спробував щастя на сході, і тут йому більше пощастило. Велике руське військо, зійшовши Волгою, пограбувало багаті мусульманські міста на Каспії та зі здобиччю повернулось до Києва. Князювання Ігоря закінчилося, як і почалося, повстанням древлян. Розлючені частими походами за даниною, древляни влаштували засідку, в якій і загинув Ігор зі своєю невеликою дружиною.
Ольга (945—962). Автори «Повісті временних літ» були, без сумніву, прихильними до Ольги (по-скандінавському Хельга) — дружини Ігоря й регентки у пору неповноліття їхнього сина Святослава. Вони часто описують її як вродливу, енергійну, хитру і передусім мудру правительку. Та найбільший комплімент робить цій жінці літописець-чоловік, повідомивши читача про її «чоловічий розум». Вихваляння, що ними щедро обсипали Ольгу монахи-літописці, почасти можна пояснити тим, що у 955 р. вона прийняла християнство. Але навіть без цих прихильних оповідей Ольга лишилася б видатною правителькою. У часи, коли помста була абсолютним моральним обов'язком, Ольга швидко й жорстоко помстилася древлянам за чоловіка. Разом із тим вона розуміла, що необхідно змінити довільний та безладний спосіб збирання данини, який став причиною смерті Ігоря. Тому Ольга впроваджує перші в Київській Русі «реформи», чітко встановлюючи землі, з яких через певні проміжки часу мала збиратися означена кількість данини.
Вона також стежила за тим, щоб її підлеглі не позбавлялися всіх засобів до існування й відтак могли знову сплачувати данину. Закріпивши за княжою казною виняткові права на багаті хутровим звіром землі, Ольга в такий спосіб забезпечила себе постійним притоком прибутків. Аби краще знати свої неозорі володіння, Ольга часто подорожує до всіх великих міст і земель. У зовнішніх зносинах вона віддає перевагу дипломатії перед війною. У 957 р. Ольга їде до Константинополя для переговорів із візантійським імператором. Хоч у літописах багато йдеться про те, як вона перехитрила імператора, за іншими джерелами переговори виявилися не дуже вдалими. Але вже те, що наймогутніший правитель християнського світу взагалі погодився зустрітися з Ольгою, свідчить про зростаюче значення Києва.
8.Внутрішня та зовнішня політика Володимира Великого та Ярослава Мудрого.
Насамперед Володимир зміцнив свою владу над рядом слов'янських племен. У 981 і 982 рр. він ходив на в'ятичів, у 984 р. знову підкорив радимичів, а в 993 р. здійснив похід проти білих хорватів. Результатом цих походів було зміцнення централізованої влади київського князя над всіма східнослов'янськими племенами. Місцеві удільні князі остаточно втрачали свою владу, і все управління країною зосереджувалося в руках правлячої в Києві династії Рюриковичів. Володимир почав чеканити власні срібні й золоті монети, на одному боці яких було його зображення, а на іншому - тризуб, що став згодом національним українським гербом.
Значна увага була приділена і питанням релігії. Володимир досяг великих успіхів у стосунках з Візантією. У 985 р. візантійський імператор Василь П звернувся до Володимира за допомогою в придушенні заколоту в Малій Азії. Володимир надав військову допомогу імператорові, але зажадав за дружину його сестру Ганну. У відповідь візантійці висунули свою умову: Ганна може вийти заміж тільки за християнина. Володимир був хрещений у Корсуні, а, повернувшись до Києва, влаштував масове хрещення його жителів у річці Почайні, притоці Дніпра.
Період князювання Ярослава Мудрого вважається розквітом Київської Русі. У 1036 р. Ярослав завдав біля стін Києва страшної поразки печенігам, від якої вони вже так і не змогли оговтатися. Здійснивши військові походи на захід і на північ, Ярослав приєднав до своєї держави землі Червоної Русі, а також землі балтійських і фінських племен. У 1043 р. він провів невдалу війну проти Візантії, після чого в 1046 р. був підписаний міцний мир з імператором.
Значну увагу Ярослав приділяв церкві й будівництву. У 1051 р. митрополитом Київським уперше був призначений місцевий уродженець Іларіон, який демонстрував певну незалежність руської церкви від Константинополя. У Києві були побудовані прекрасний Софійський собор і Золоті ворота. Всього в столиці за часів Ярослава налічувалося близько 400 золотоверхих храмів. Ярославу Мудрому належить і перший руський збірник законів - "Руська правда". Уважне вивчення цього документа дозволяє зробити висновок про те, що за часів Ярослава Київська Русь була вже досить розвиненою феодальною державою. Русь часів Ярослава приголомшувала іноземців своєю письменністю, поширеною не лише серед знатних людей, але й у простолюдді. Сам князь зібрав унікальну бібліотеку, яка, на жаль, не збереглася до наших часів. У Києві діяли декілька шкіл, чого ще не було в переважній більшості європейських міст.
Міжнародний престиж Київської Русі був піднятий на небувалу висоту. Про це свідчать династичні шлюби, що пов'язували сім'ю Ярослава з правлячими європейськими дворами. Сам Ярослав був одружений на шведській принцесі Інгігерді; його дочки Єлизавета, Ганна та Анастасія були одружені відповідно з королями Норвегії, Франції та Угорщини; невістками Ярослава були: сестра польського короля, внучка німецького і дочка візантійського імператорів.
9. Київська Русь у другій половині XI- на поч.XII ст. З’їзд князів у Любечі. Влодимир Мономах.
Лю́бецький з'їзд — з'їзд князів Київської Русі 1097 р. в м. Любечі з метою домовитися про припинення міжусобиць і об'єднання для боротьби проти половців, які плюндрували руські землі. Учасниками Л. З. був великий князь київський Святополк Ізяславич, переяславський князь Володимир Мономах, смоленський князь Давид Святославич, чернігівський князь Олег Святославич, володимиро-волинський князь Давид Ігоревич, теребовльський князь Василько Ростиславич. На Л. З. князі домовились про припинення міжусобних війн і проголосили засаду вотчинності, на підставі якої кожний князь мав володіти тими землями, що ними володів його батько, і зобов`язувався не зазіхати на володіння інших князів. Святополк Ізяславич як старший отримав Київ з Туровом і Пінськом та титул великого князя; Володимир Мономах — Переяславське князівство і Суздальсько-Ростовську землю; Олег і Давид Святославичі — Чернігів і Сіверську землю, Рязань і Тмутаракань; Давид Ігорович — Володимир-Волинський з Луцьком; Василько Ростиславович (з братом Володарем) — Теребовлю,Червен і Перемишль.
Любецький з'їзд формально зафіксував перетворення одної суцільної держави на своєрідну конфедерацію напівнезалежних держав, які для полагодження спільних справ скликали княжі з'їзди. Любецький з'їзд вирішив також відбути спільний похід проти половців. Постанови з'їзду було закріплено спільною присягою присутніх князів. Однак з'їзд не зміг припинити княжі міжусобиці. Вони знову почалися одразу ж після його закінчення. Осліплення володимирським князем Давидом Ігоровичем зі згоди Святополка теребовлянського князя Василька Ростиславича привело до нової міжусобної війни. Для її припинення Володимир Мономах скликав Витечівський з'їзд 1100.
Утвердження Володимира Мономаха на київському столі. Перше десятиліття XII ст. збігло в протистоянні з половцями. Руські князі перемагали дедалі впевненіше. Крім того, бойові дії все частіше відбувалися в степу: щорічними походами в половецькі землі руські князі убезпечували власні володіння від несподіваних і жорстоких набігів. Найактивнішим учасником боротьби з половцями залишався переяславський князь Володимир Мономах. Своїми блискучими перемогами він зажив слави оборонця Руської землі. Тож коли 1113 р. в Києві помер князь Святополк, кияни, розчаровані його не дуже вдалим володарюванням, підняли повстання, вимагаючи собі за князя Володимира Мономаха.
Як свідчить літопис, Мономах спочатку відмовлявся від Києва, проте, коли повстанці почали погрожувати масштабними безчинствами, мудрий князь погодився. Київ зустрів Володимира Мономаха як свого князя 20 квітня 1113 р. «з честю великою». Головну мету свого князювання Володимир Мономах вбачав у зміцненні великокнязівської влади та посиленні державної єдності Русі. У його безпосередніх володіннях перебували величезні території. Крім Переяслава, Новгорода та Києва, Мономах заволодів Турово-Пінською землею, трохи пізніше Волинню. Авторитет князя був незаперечний, тож ніхто не наважувався противитися його волі. Крім того, для налагодження мирних стосунків між руськими князями Володимир Мономах використовував шлюби.
З-поміж заходів князя, спрямованих на поліпшення внутрішньополітичної ситуації, винятково важливе місце мало його законодавство. На нараді в с. Берестовому, участь у якій брали, крім дружини Мономаха, високі військові чини з Києва, Білгорода, Переяслава, а також представники чернігівського князя, було схвалено т. зв. «Устав», що являв собою доповнення до «Руської правди». Нові статті обмежували дії лихварів та землевласників, значно поліпшуючи становище міщан та селян. Устав заохочував також купців. Передбачалися, приміром, пільги тим з них, хто втратив майно під час війни чи пожежі. Правління Володимира Мономаха стало часом розбудови Києва. У столиці, зокрема, було споруджено міст через Дніпро.
Зовнішньополітичні зв'язки Руської держави часів Мономаха були навдивовижу різноманітними. Як і його видатний попередник Ярослав Мудрий, Володимир укладав династичні шлюби з європейськими володарями. Міждинастичні зв'язки поєднували Київ з Візантією, Англією, Швецією, Норвегією, Данією, Німеччиною, Угорщиною.
Бувши київським князем, Володимир Мономах здійснив кілька вдалих походів проти половців. Втім, за часів Мономаха вони не були аж надто войовничими, суперечки часто розв'язувалися в мирний спосіб — тими-таки династичними шлюбами. Цікаво, що ім'я Володимира Мономаха увічнили половецькі співці — про нього складали легенди й пісні, відгомін яких береже літописне оповідання про євшан-зілля.
10.Причини, сутність та наслідки феодальної роздробності
Можно назвать следующие причины феодальной раздробленности на Руси: во-первых, особенности становления феодализма на Руси. княжеские междоусобицы — это прежде всего борьба за перераспределение налога, которая позволяла захватить наиболее выгодные княжения и закрепиться в ранге главы суверенного княжества; во-вторых, натуральное хозяйство, отсутствие экономических связей способствовало созданию сравнительно небольших феодальных мирков и сепаратизму местных боярских союзов; в-третьих, развитие боярского землевладения: расширение боярских вотчин путем захвата земель смердов-общинников, покупка земли и т. п. — вело к усилению экономической мощи и самостоятельности бояр и в конечном счете к обострению противоречий между боярами и великим киевским князем. В последующем князья, как правило, стремились получить всю полноту власти. И это, в свою очередь, вело к обострению борьбы между боярами и местными князьями; в-четвертых, рост и укрепление городов как новых политических и культурных центров; в-пятых, в XII в. торговые пути стали обходить Киев; европейских купцов, а также новгородцев все более привлекали Германия, Италия, Ближний Восток, «путь из варяг в греки» постепенно терял свое значение;
Итак, в середине XII в. Киевская Русь распалась на 15 больших и малых княжеств, а в начале XIII в. их количество увеличилось до 50.
Политическая раздробленность была явлением неизбежным. В чем состояли ее причины? На протяжении XI в. русские земли развивались по восходящей линии: росло население, крепло хозяйство, усиливалось крупное княжеское и боярское землевладение, богатели города. Они все менее зависели от Киева и тяготились его опекой. Местные бояре и города поддерживали своих князей в их стремлении к самостоятельности: они были ближе, теснее связаны с ними, лучше могли защитить их интересы. К внутренним причинам добавились внешние. Набеги половцев ослабляли южнорусские земли, население уходило из беспокойных земель на северо-восточные (Владимир, Суздаль) и юго-западные (Галич, Волынь) окраины. Киевские князья слабели в военном и экономическом смысле, падали их авторитет и влияние в решении общерусских дел.
Три основных политических центра: на юго-западе — Галицко-Волынское княжество; на северо-востоке — Владимиро-Суздальское княжество и Новгородская земля. Галицко-Волынское княжество унаследовало политический строй Киевской Руси. Князья при решении важных вопросов должны были учитывать мнение боярско-дружинной знати и городских собраний (вече). Эта особенность отражала своеобразие социально-экономического развития Галицко-Волынской земли: здесь традиционно сильными были боярские вотчины и города. С середины XIII в. княжество слабело: внутренние смуты и постоянные войны с Венгрией, Польшей и Литвой привели к тому, что оно было включено в состав Великого княжества Литовского и Польши.
Владимиро-Суздальское княжество обособилось от Киева при князе Юрии Долгоруком. Его массовое заселение происходило в XI—XII вв. Переселенцев из южных районов Руси привлекали относительная безопасность от набегов (край был покрыт непроходимыми лесами), плодородные земли русского ополья, судоходные реки, вдоль которых выросли десятки городов. Здесь не было старинных боярских вотчин и прочных традиций городского самоуправления.
Иной тип государственного устройства сложился в Новгороде. Один из древнейших русских городов был вместе с тем одним из самых богатых и влиятельных. Основой его процветания стало торговля и ремесло. Местное купечество было полноправным участником торговых операций на северо-западе Европы, торговало с немецкой Ганзой, Швецией, Данией, странами Востока сукнами, солью, янтарем, оружием, драгоценностями, мехами, воском. Сила и влияние были сосредоточены в руках новгородского веча. О его составе историки спорят. Одни считают, что в нем участвовало все городское население и даже жители близлежащих сел. Другие утверждают, что полноправными участниками веча были так называемые «пятьсот золотых поясов» — выходцы из крупных боярских родов. Как бы то ни было, решающую роль играли влиятельные боярские и купеческие роды, а также духовенство.
Последствия раздробленности
Являясь закономерным явлением, раздробленность способствовала динамичному экономическому развитию русских земель: росту городов, расцвету культуры. С другой стороны, раздробленность привела к снижению оборонного потенциала, что совпало по времени с неблагоприятной внешнеполитической ситуацией. К началу XIII века помимо половецкой опасности Русь столкнулась с агрессией с двух других направлений. Появились враги на северо-западе: католические немецкие Ордена и литовские племена, вступившие на стадию разложения родоплеменного строя, угрожали Полоцку, Пскову, Новгороду и Смоленску. В 1237-1240 годах произошло монголо-татарское нашествие с юго-востока, после которого русские земли попали под власть Золотой Орды.
11. Монголо – татарська навала. Похід Батия на Русь, та його наслідки для укр. державності.
На кінець XII – початок XIII ст. у Центральній Азії утворилася могутня військово-феодальна Монгольська держава. У 1206 р. її очолив Темучин, проголошений Чингісханом. Одразу ж почалися завойовницькі війни проти сусідів, а потім татаро-монголи поступово просуваються до кордонів Київської Русі. В 1223 р. на р. Калка 25-тисячне татаро-монгольське військо завдало нищівної поразки дружинам південноруських князів, які навіть перед обличчям грізної небезпеки не змогли переступити через розбрат і виступити спільно. Наступний похід проти Русі татаро-монголи почали у 1237 р. під орудою онука Чингісхана – Батия. Протягом 1237–1238 рр. були захоплені рязанські, володимирські, суздальські, ярославські землі.
У 1239 р. Батий захопив Переяслав і Чернігів і виступив на Київ, де правив воєвода Данила Галицького – Дмитро. Восени 1240 р. почався штурм. За допомогою стінобитних машин завойовники вдерлися у Київ, але городяни продовжували мужньо боронитись. Останнім пунктом опору захисників стала Десятинна церква. Місто було пограбоване й зруйноване. За легендою, воєводі Дмитру за мужність було збережено життя. Потім здобиччю завойовників стали Кам’янець, Із’яслав, Володимир, Галич.
Завдяки багаточисельності та міцній організації татаро-монгольських військ, з одного боку, та розпорошенню, військовій непідготовленості руських дружин, з іншого, Батий зумів приєднати до своєї імперії – Золотої Орди, яка охоплювала територію від Уралу до Чорного моря, практично всю Русь.
Падіння 1240 р. міста Києва – центру Давньоруської держави відкрило Батию шлях на Захід. Пройшовши вогнем і мечем галицькі та волинські землі, кочівники в 1241 р. вторглися в Польщу, Угорщину, Чехію, Словаччину, Трансільванію. Проте знекровлені на Русі війська Батия вже 1242 р. були змушені припинити своє просування в західному напрямку. Повернувшись у пониззя Волги, завойовники заснували нову державу в складі Монгольської імперії – Золоту Орду. З цього часу Давньоруська держава перестала існувати. На Русі встановилося іноземне іго на довгих 238 років.
Уже перші наслідки завойовницьких походів монголів були катастрофічними для слов’янських земель:
– Руйнація та падіння ролі міст. За підрахунками археологів, із 74 руських міст XII–XIII ст., відомих з розкопок, 49 були розорені полчищами Батия. До того ж 14 так і не піднялися із руїн, а ще 15 міст з часом перетворилися на села.
– Занепад ремесла і торгівлі. Руйнація міст, загибель або рабство значної частини ремісників призвели до втрати спадкоємності в ремісництві, зникнення цілих його галузей (виробництво емалі, зерні, черні, різьби по каменю та ін.). Зменшення виробництва товарів спричинило занепад торгівлі.
– Демографічні втрати. Фізичне знищення, рабство та втечі стали чинниками, які помітно зменшили кількість населення на півдні Русі.
– Знищення значної частини феодальної еліти.
Суть золотоординської навали як історичного явища полягає у формуванні та зміцненні стійкої системи залежності руських земель від завойовників. Золотоординська навала виявилася насамперед у трьох сферах: економічній (система податей та повинностей – данина, мито, плужне, підводне, корм, ловче та ін.); політичній (затвердження Ордою князів на столах та видача нею ярликів на управління землями); військовій (обов’язок слов’янських князівств делегувати своїх воїнів до монгольського війська та брати участь у його воєнних походах). Стежити за збереженням та зміцненням системи залежності покликані були ханські намісники в руських землях – баскаки. Крім того, з метою ослаблення Русі, Золота Орда протягом майже всього періоду свого панування практикувала періодичні спустошливі походи. Лише до середини XIV ст. на землі Північно-Східної та Південно-Західної Русі було здійснено понад 20 воєнних нападів золотоординців.
Отже, загальмувавши соціально-економічний розвиток Русі, суттєво деформувавши суспільні відносини, якісно змінивши структуру влади в північно-східних руських землях, монгольське нашестя та золотоординське іго наклали негативний відбиток на українські землі, загальмувавши їх економічний, політичний і соціальний розвиток на багато віків наперед.
12.Галицько-Волинська держава.
Наприкін. XII — у першій пол. XIII ст. Давньоруська держава занепадає. Внаслідок цього в історичній науці тривалий час панувала думка, що на її руїнах виникло — як наступник Київської Русі —Владимиро-Суздальське князівство, а потім і Московське царство. Проте видатний український історик М. Грушевський переконливо довів, що безпосереднім наступником державності Київської Русі було Галицько-Волинське князівство.
Об'єднанню Галицького і Волинського князівств значною мірою сприяли тісні економічні та культурні відносини, які здавна підтримувалися між ними, незважаючи на міжусобні війни між окремими князями. До єдності спонукала також необхідність; спільної боротьби двох князівств проти агресії з боку Польщі та Угорщини, а згодом — монголо-татар. Уже невдовзі по смерті Ярослава Осмомисла волинський князь Роман Мстиславич на запрошення галицьких бояр зайняв Галич, але не зміг там закріпитися. Лише в 1199 р., після кончини князя Володимира, останнього представника династії Ростиславичів, він зміг повернутися в Галичину та силою об'єднати її з Волинню. Утворення об'єднаної Галицько-Волинської держави з центром у Галичі було подією великої історичної ваги, оскільки сформувався міцний політичний організм, що мав перейняти та продовжити державницьку традицію Київської Русі.
Галицько-Волинське князівство спиралося на міцну економічну основу. На його території інтенсивно розвивалося господарське життя, будувалися старі й закладалися нові міста, успішно займалося ремісництвом та сільським господарством, освоювали нові соляні родовища, колонізували стенові простори. Сухопутні торгові шляхи вели, як правило, на Захід. Важливим було те, що на відміну від багатоетнічної Київської держави Галицько-Волинська охоплювала лише українські етнічні землі, а тому її легше було консолідувати.
У внутрішній політиці Роман спирався па середнє і дрібне боярство, насамперед волинське, та міщан. Він зосередив увагу на зміцненні княжої влади, приборкав боярську верхівку, частину якої відправив у заслання чи стратив.
Активною й цілеспрямованою була зовнішня політика галицько-волинського князя. Здійснивши вдалі походи проти Литви, Польщі, Угорщини, половців, він посилив свій вплив на Русі, підніс міжнародний авторитет держави, яка поступово входила до західноєвропейського світу як його органічна складова.
Прагнучи припинити князівські міжусобиці та консолідувати сили для протидії зовнішнім ворогам, Роман Мстиславич в останні роки життя запропонував проект формування центральної влади на Русі. Він передбачав, що великий князь київський мав обиратися шістьма найвпливовішими удільними князями (галицько-волинським, чернігівським, полоцьким, смоленським, суздальським та рязанським), а на місцях, у межах удільних князівств, влада мала переходити від батька до сина. Таким чином, на думку Романа, можна було зупинити процес роздроблення.
Проте галицько-волинському князю не вдалося об'єднати всю Русь. У 1205 р. він загинув під польським містом Завихостом у битві з військом краківського князя Летка Білого. Але династія Романовичів, яку започаткував Роман Мстиславич, майже 150 років .утримувала українську державність, залишивши добрий слід у нашій історії.
У 40-х роках ХIV ст. українські землі зазнали розчленування. Після війни 1351–1352 рр. між Польщею і Литвою Галичина залишилась під владою Польщі, а Берестейщина і Волинь перейшли до Литовської держави. Поставши в середині XIII ст., Литовська держава поступово посилила свій вплив і розширила територію. Так, за князя Гедиміна (1316–1341 рр.) вона захоплює значну частину Білорусі, а його сини Ольгерд і Кейстут приєднують Чернігово-Сіверщину, Поділля, Київщину. Відтепер історія українських земель стає пов’язаною з історією феодальної Литви.
Чому ж Литві вдалося так швидко підпорядкувати собі руські землі? Тут можна назвати декілька причин: По-перше, руські землі були роз’єднані і значно ослаблені міжусобицями та золотоординською навалою, що поклало початок „проникнення” на початку XIV ст. на Русь без особливих перешкод. По-друге, дії литовців по захопленню українських земель не мали характеру експансії, схожої на завоювання монголів, а тому місцеве населення або зберігало нейтралітет і не чинило опору, або ж підтримувало утвердження литовського правління, яке витісняло золотоординське. В більшості випадків місцеві бояри і князі добровільно визнавали владу Литви. Адже литовська влада була толерантнішою, ніж татарська. По-третє, успішному просуванню Литви на руські землі сприяло ослаблення Орди та її розкол на ворогуючі частини (ханства) внаслідок феодальних усобиць в другій половині XIV ст. І насамкінець це те, що литовські князі при забезпеченні управління завойованими руськими землями дотримувались принципу: „Старого не змінюємо, а нового не запроваджуємо”. Уся повнота влади у Великому князівстві Литовському була зосереджена у руках великого князя. На відміну від Київської Русі, князівства у Литві не мали автономії, і поступово місцеві князі були замінені на литовських намісників. Система прямого взаємозв’язку між військовою службою і землеволодінням давала можливість великому литовському князеві мати значне військо і контролювати фактично всі ресурси держави. Чималу частину Великого князівства Литовського складали східнослов’янські землі, де місцеві феодали, як правило, зберегли свої вотчини. Литовці запозичили попередню структуру управління, військову організацію, судову систему тощо. Хоча необхідно визнати, по-перше, що з XVI ст. на українських землях уже діяли Литовські статути – кодекси середньовічного права Великого князівства. По-друге, литовці не асимілювалися у східнослов’янському етносі, а навпаки, чимдалі посилювали централістські тенденції.
Одним із основних зовнішньополітичних завдань Литовської держави була боротьба з Золотою Ордою. Значною подією стала перемога литовсько-українсько-білоруського війська над татаро-монголами на Синіх Водах у 1362 р. Фактично татаро-монгольська навала на українських землях була ліквідована за часів правління Вітовта, сина Кейстута (1392–1430 рр.). Але виникла реальна загроза з боку Тевтонського ордену. Крім цього, після битви на Куликовому полі (1380 р.) посилювався вплив Москви. Все це зумовило для Литви вибір союзника в особі Польщі, яка до того ж потрапила в залежність від Угорського королівства.
У серпні 1385 р. у м. Крево було підписано угоду про об’єднання (унію) між Великим князівством Литовським і Польським королівством. Литовський князь Ягайло одружився з польською королівною Ядвигою, перейшов у католицьку віру, проголосив католицтво єдиною релігією для населення Литви і став польським королем. Кревська унія, безумовно, створила реальні передумови для боротьби з тевтонською агресією. Але разом із тим вона забезпечила посилення польської експансії на територію Великого князівства Литовського, в тому числі і на українські землі. Це не могло не викликати відсіч литовських феодалів на чолі з князем Вітовтом. Тому в 1392 р. у м. Острозі була підписана компромісна угода, за якою Польща визнавала Вітовта довічним правителем Литви. В 1398 р. він був проголошений королем литовським і руським. Продовжуючи політику централізації, Вітовт ліквідував Волинське, Подільське та Київське князівства, тим самим фактично скасовує колишню автономію українських земель. Позиції Польщі та Литви посилилися під час Великої війни проти Тевтонського ордену (1409–1411 рр.), особливо після Грюнвальдської битви (1410 р.), в якій на боці союзників виступили також українці, росіяни та білоруси.
У 1413 р. було підписано Городельську унію, яка зберігала вплив Польщі над формально незалежним Великим князівством Литовським. Литовські феодали-католики зрівнювалися в правах з польською шляхтою, діставши можливість брати участь у великокняжій раді. Унія посилила дискримінацію українського православного населення, обмеживши його участь у державному управлінні. В Литві було введено польський взірець адміністративно-територіального поділу, при цьому українські землі роздавалися католицькій церкві. Отже підписанням Кревської і Городельської уній між Литвою і Польщею докорінно змінилося становище українських земель, які стали об’єктом відкритої експансії Польщі.
Одночасно посилився вплив централізованої Російської держави, яка проголосила свої права на територію Південно-Західної Русі. В українських землях посилилися проросійські настрої. У 1508 р. відбулося повстання під керівництвом князя М. Глинського проти литовських магнатів. Це була остання спроба українських князів відібрати свої землі у Литви. Але через їхні нерішучі дії вона зазнала поразки. І все ж, часи, прожиті українським народом у Великому князівстві Литовському, незважаючи на значний польський вплив і відсутність повноцінного національно-політичного розвою, мали в цілому позитивне значення. Як писав видатний український історик І. Крип’якевич, „українське громадянство у Великому князівстві було живим творчим організмом, що шукав шляхів до поширення своїх життєвих умовин. Ці надбання з часів Великого князівства залишились для українського народу політичним капіталом також на пізніші часи”.
14. Польсько-литовські унії та їх наслідки для України.
У період укладення трьох угод про політичний союз (унію), що тривав понад 180 років, змінювався характер підпорядкування українських земель польсько-литовській короні. Залишаючись за своїм типом середньовічною феодальною державою, Литовсько-Руська держава змінює внутрішню форму, режим правління стає дедалі жорсткішим, а влада - чужинською.
Першою була Кревська унія 1385 року. Відповідно до неї Великий литовський князь Ягайло, одружившись із польською королевою Ядвігою, став королем Польщі під ім'ям Володислава II. Він зобов'язався приєднати до Польщі литовські, українські й білоруські землі, прийняти католицизм і зробити його державною релігією. Литовсько-українські землі щедро роздавали польській знаті.
Із правової точки зору Кревська унія означала інкорпорацію Литовсько-Руської держави до складу Королівства Польського. Однак на практиці й після 1385 р. держава Гедиміновині в й надалі існувала як окремий соціально-політичний організм. Цьому сприяла загалом негативна оцінка змісту унії з боку сепаратистськи налаштованих литовських удільних князів та місцевих земських еліт.
Цілковитому загарбанню Польщею територій, споконвічно заселених русинами-українцями, завадили внутрішні чвари у Литві. Князя Вітовта, який з допомогою зброї в 1392 р. прийшов до влади в Литві, українсько-білоруські князі визнали "королем Литовським і Руським". За його князювання експансію Польщі було стримано, а у Грюнвальдській битві 1410 р. об'єднані українсько-польсько-литовські війська завдали нищівної поразки німецьким рицарям-хрестоносцям.
Наступник кроком до зближення Литви й Польщі стало укладення в Городлі в 1413 р. Городельської унії, яка зрівняла у правах польську та литовську шляхти. Українські та білоруські феодали зав'язували родинні стосунки з польською знаттю, приймали католицьку віру. Польща дедалі дужче контролювала литовські, українські та білоруські землі. За підтримки Польщі в Литві розгорнулася активна діяльність із ліквідації автономії українських земель. Спершу її втратили найбільші удільні князівства (Волинське, Новгород-Сіверське, Київське, Подільське), де почали правити великокнязівські намісники. У 50-х роках XV ст. литовський уряд остаточно скасував поділ України-Руси на князівства. Тут постали воєводства, які підлягали Великому Литовському князеві. Але обидві держави ще зберігали суверенітет.
Передумовою Люблінської унії 1569р. було те, що на початку XVI ст. Литва була близька до занепаду. Із заходу їй погрожував Тевтонський орден мечоносців; зі сходу зміцніла Московська держава заявила претензії на всі землі колишньої Київської Русі, а тим часом захопила Чернігівщину та Смоленщину. Країну спустошували постійні набіги кримських татар.
Усе це спонукало правлячу литовсько-руську феодальну верхівку до союзу з Польщею. Остання також була зацікавлена у подальшому зміцненні обопільних зв'язків, висуваючи при цьому головну умову - об'єднання Польщі й Литви в єдину державу.
У 1569 р. у Любліні скликали спільний польсько-литовський сейм, який узаконив утворення держави Речі Посполитої. За польською державною традицією, на чолі держави був єдиний король, якого обирав сейм. Нова держава опікувалася зовнішніми відносинами, податковою політикою, фінансами. Водночас Литва певний час зберігала ознаки автономії: систему судочинства, військо, місцеве самоврядування тощо. Згідно з унією до Польщі відійшла переважна більшість українських земель - уся Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина (західноукраїнські території Польща анексувала ще раніше). Литовсько-руська форма державності українського народу припинила існувати.
15. Причини виникнення українського козацтва)
Більш-менш достовірні відомості про українських козаків з’являються з кінця ХV ст. (перші історичні згадки датуються 1489 р., хроніка Мартина Бельського, та 1492 р., лист Великого князя Литовського Олександра до кримського хана Менглі-Гірея). Проте слід мати на увазі, що ці дати появи козацтва є умовними, вони лише відображають довготривалий історичний процес, започаткований раніше, в ході якого українське козацтво пройшло певну суспільну еволюцію, із побутового явища перетворилось в окремий стан зі своїми привілеями.
Причин появи українського козацтва, зумовлені такими взаємопов’язаними факторами:
По-перше – це природне прагнення людей до особистої, господарської, духовної і політичної свободи, яку вони у Польсько-Литовській державі поступово втрачали. Щоб отримати цю свободу, найсміливіші, найпідприємливіші селяни і міщани Поділля,Волині, Київщини, а також Західного Поділля і Галичини втікали з давно обжитих земель спочатку у степи Південної Брацлавщини та Київщини, а згодом у безкраї простори Дикого Поля та за Дніпровські пороги.
По-друге – на цих необжитих землях втікачі знаходили особисту волю, але разом з тим життя тут проходило на межі смертельногоризику, під постійною загрозою ворожого татаро-турецького нападу і знищення, тому вони постійно мали бути готовими до відсічі і боротьби з ворогом
До появи українського козацтва вели і такі глибинні причини, як інстинкт самозбереження народу, небажання частини еліти націївтратити велич княжої доби, незалежності, яка, хоча мінімально, але ще втримувалась до др. пол. ХУ ст.
Козацький стан втілював споковічне прагнення людини до волі, свободи, романтики, слави, мужності, це була втеча і захист від примусу, підданства, приниження і т. д.
Отже, причини, які зумовили виникнення українського козацтва, мали комплексний характер. До них належали як економічні, політичні, військово-стратегічні, так і соціальні чинники тощо. Ігнорування чи, навпаки, гіпертрофоване зображення будь-якого з них призводять до деформованого відтворення обставин появи і розвитку козацтва. Тут недоцільно віддавати пріоритет господарським заняттям населення перед необхідністю захисту південного порубіжжя від вторгнень татар або акцентувати увагу лише на втечах від панів як одній з форм соціальної боротьби на шкоду іншим факторам. Лише з урахуванням усіх обставин, причому не механічно, а в широкому діалектичному взаємозв’язку, можна наблизитись до відтворення цілісної картини виникнення та початкових етапів розвитку українського козацтва.
16.Запорізька Січ як державно-політичне утворення українського народу.
Запорізька Січ як політичне утворення була фактично зародком майбутньої української держави, продовженням традиції українського народу, яка перервалася після сходження з політичної арени Галицько-волинського І Київського князівств. Безперечно, Запорізька Січ не була державою в повному розумінні слова, але мала стільки виразних ознак державності, що її не раз справедливо називали «козацькою республікою». У військовому відношенні Січ поділялася на 38 куренів, а в територіальному — на 5—10 паланок. Для всіх, хто прибув на Запоріжжя, доступ на Січ був вільний. Прийнятих до лав Запорізького козацтва зараховували за їх бажанням до одного з куренів Січі. Під час запису до куреня новоявленому козакові змінювали прізвище і давали будь-яке нове ім'я. Це робили для того, щоб приховати минуле втікачів. Як вступ до Січі, так і вихід з неї був вільним. Загалом усе військо поділялося на січових і волосних козаків: перші власне й були цвітом козацтва, це — неодружені люди; тих, хто відзначився в бою, мав інші заслуги, звали лицарством, або товариством. Вони із свого середовища обирали старшину, одержували грошове і хлібне забезпечення, брали участь у розподілі здобичі і розв'язували всі справи війська. Частину козацтва, яка залишалась на Січі по куренях, поділяли на старших і молодших. Вони становили козацьке військо. Запорожців наприкінці XVI ст. налічувалось 5—6 тис.
Структура суспільних відносин на Запоріжжі була дуже простою. Загальна козацька рада виконувала функції своєрідного законодавчого органу. Кошу в особі кошового отамана та старшини належала виконавча влада. Характерною особливістю процесу формування коша є виборність його членів. Під час роботи військових рад, які збиралися регулярно — 1 січня і 1 жовтня, відкритим демократичним способом висували кандидатури, обговорювали їх і більшістю голосів обирали керівників на ту чи іншу посаду. До компетенції ради входили також питання оголошення війни та підписання миру, організації військових походів, кари злісних злочинців, розподілу господарських угідь тощо. У свою чергу кіш, керуючись рішеннями загальної ради, втілював у життя напрями політики Запорізької Січі в межах своїх вольностей. На Запоріжжі поступово склалася своя адміністрація: військові начальники — кошовий, отаман, військовий суддя, військовий отаман; військові чиновники — булавничий, хорунжий, довбиш, пушкар, гармаш, тлумач, шафар, канцеляристи; похідні і паланкові начальники — полковник, писар, осавул.
Республіканська форма правління, участь якнайширших кіл козацтва у розв'язанні практично всіх господарських і суспільних питань перетворили Запорізьку Січ на стійкий політичний організм. Висока виживаність Січі забезпечувалася також внутрішньообщинною демократією, рівністю всіх членів громади перед давніми звичаями і правами.
Звичайно історична реальність була такою, що Запорізька Січ також не уникнула внутрішньостанових суперечностей і конфліктів: майнова нерівність, соціальна диференціація, наростання конфронтаційних настроїв у запорізькому середовищі. Для Запорізької Січі протягом багатьох століть ЇЇ існування був характерний найширший спектр політичної діяльності: матеріальна підтримка діяльності братств і навчальних закладів, фінансування просвітницької роботи православних церков і монастирів. Існування Запорізької Січі як самостійної сили було визнано в міжнародному світі. КІш Війська Запорізького приймав представників Австрії, Швеції, Трансільванії, Польщі, Росії, Кримського ханства, укладав міжнародні угоди, вів переговори з Іноземними дипломатами, підтримував, коли йому було вигідно, окремі держави та їх коаліції. Військова сила запорожців та їх самобутня тактика ведення бою були добре відомі за межами України.
У 1616 р. Польський сейм визнав, що всередині Речі Посполитої утворилася інша республіка. Багаторічне функціонування Запорізької Січі по суті становило наступний етап формування української етнічної держави. Дух козацтва, який розлився по всій Україні, пройняв найрізноманітніші сфери життя і значною мірою зумовив тенденції розвитку й утвердження на українських землях нових державних органів управління. Держава, яка виникла в роки національно-визвольної війни 1648—1654 р., була безперечно суспільно-політичним дітищем Запорозької Січі.
17. Реформи Сигізмунда II та Стефана Баторія.: утворення реєстрового козацтва.
Реєстрові козаки
Реєстровими козаками називали тих козаків, які офіційно були взяті на службу польсько-литовською владою та занесені в особливий список - реєстр. Коли українські старости намагалися організувати козацькі відділи головним чином для боротьби проти татар, польські королі вважали, що створення урядових козацьких формацій допоможе контролювати козацькі рухи й стримувати протитатарські акції козаччини, або захищати південні кордони від нападів турок та татар.
Вперше військо реєстрових козаків з'явилося у 1572 році. коли польський король Сигизмунд ІІ Август доручив найняти з низових козаків на службу 300 осіб. Але ці козаки ще не мали ніяких особливих привілеїв.
За часів короля Стефана Баторія у 1578 році була здійснена так звана козацька реформа, за якою вже 600 козаків наймалися на службу з внесенням у реєстр. Вони отримали чималі привілеї: право землеволодіння, право власної військової та судової влади, звільнялися від податків. Реєстрові козаки одержували платню грішми й одягом.
Відтоді зустрічаємо назву реєстрові козаки на противагу нереєстровим козакам, які були поставлені у напівлегальне становище.
Реєстрові козаки були зобов'язані відбувати службу на Наддніпрянщині й посилати за наказом польського уряду загони на Дніпрові пороги. Намагання короля Стефана Баторія і його наступників контролювати через реєстр зростання українського козацтва виявилися марними.
Кількість реєстрового війська в різні часи дуже відрізнялась. Якщо у 1617 році їх налічувалася лише 1 тисяча, т о вже в 1619 - з тисячі. А під час Хотинської війни 1620-1621 років у Сагайдачного було вже 40 тисяч реєстровців. Але після повстань 1620-1630-х років реєстр було зменшено до 6 тисяч та були накладені інші обмеження. Під час Національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького козацький реєстр коливався від 20 до 40 тисяч.
Після 1654 року назва "реєстрові козаки” поступово вийшла з ужитку і замінилася термінами "городові козаки”, а з 1735 року – "виборні козаки”.
18.Військово-політична діяльність козацтва в другій пол. XVI– середині XVII ст.. Боротьба з турецько-татарською агресією
З кінця 16 ст. кількість втікачів на Запорожжя щороку збільшувалась. Січ стає не тільки опорною базою у відсічі турецько-татарської агресії, а й перетворюється в національно-політичний центр боротьби українського народу проти панування шляхетської Польщі. На Запорожжі поступово формувались основи української національної державності.
Запорозьке козацтво брало найактивнішу участь в усіх селянських і міських антифеодальних повстаннях, надаючи їм більшої організованості. Як правило, керівниками повстань були запорозькі козаки. Своєю боротьбою і діяльністю Запорозька Січ відбивала прагнення українського народу визволитися від будь-якого іноземного поневолення.
Скоро після свого виникнення козацтво почало відігравати помітну роль і в міжнародних відносинах. З ним установлюють зв’язки уряди ряду держав, рахуючись з козацтвом як з вельми значною військовою і політичною силою.
Ставши потужною силою, козацтво звернуло на себе увагу литовського і польського урядів, а також урядів інших європейських держав, заклопотаних проблемою турецько-татарської агресії. Спираючись на свою січову організацію й на здобуті власними силами засоби, низове козацтво не тільки дозволяло собі самовільні походи на татар і турків, а й почало проводити свою власну міжнародну політику.
На Запорожжі почалися події Визвольної війни українського народу середини 17 ст. Запорожжя продовжувало впливати на хід подій в Україні і в наступні десятиліття, особливо після смерті Богдана Хмельницького. Розбрат у козацтві у період Руїни, послаблення Гетьманщини дали Запорозькому козацтву відносну свободу від волі гетьманів. Запорожжя стало гніздом опозиції проти гетьманів і старшинської верхівки Гетьманщини. Запорожці висувають своїх кандидатів у гетьманів — І Брюховецького, П. Суховія, Петренка (Іваненка).
З кінця 17 ст., коли окреслюється прагнення Московської держави встановити свій контроль над Запорожжям, Запорозьке козацтво вступає у запеклу боротьбу із царськими властями за свій суверенітет — аж до переходу на бік бунтівного гетьмана І. Мазепи і шведського короля Карла XII; цей раунд боротьби за незалежність закінчився зруйнуванням Січі 1709 та наступним переходом запорожців у тодішні межі Кримського ханства, під протекторат Криму і Туреччини.
Протягом останнього періоду свого існування — за Нової Січі (1734 — 75) — Запорозьке козацтво знаходилося під протекторатом Росії. Після скасування гетьманства у 1764 в межах Російської держави певний час залишався лише один осередок козаччини — Запорожжя. У 50-60-і рр. 18 ст. царський уряд і його місцева адміністрація розгорнули наступ на права та повноваження січового товариства: вводилися обмеження на торгівлю, всупереч волі Коша здійснювалася урядова колонізація запорозьких земель, створювалися військово — колонізаційні округи Нова Сербія і Слов’яносербія, будувалися Українська і Дніпровська укріплені лінії.
Після зруйнування Січі традиції Запорозького козацтва продовжувалися на Задунайській Січі, у Дунайському козацькому війську, Усть-унайському Буджацькому козацькому війську, Чорноморському козацькому війську, Кубанському козацькому війську, Бузькому козацькому війську, Катеринославському козацькому війську, Азовському козацькому війську.
Посилення кріпосницького та національно-релігійного гніту, експансія польської й литовської знаті на південні землі, які почали колонізувати "уходники" й запорожці, утиски козацької верстви викликали масове невдоволення в українському суспільстві. Як наслідок, наприкін. XVI — на поч. XVII ст. Україною прокотилися дві хвилі народних виступів (у 1591—1596 та 1626—1638рр.), рушійною силою яких стало козацтво.
Перше велике козацьке повстання 1591—1693 pp., спрямоване проти існуючих польсько-шляхетських порядків в Україні, було пов'язане з іменем Криштофа Косинського. Наприкін. 1591 р. запорожці разом з реєстровцями під проводом К. Косинського прийшли під Білу Церкву — резиденцію і замок Я. Острозького і захопили її. Повстанців підтримали міщани та селяни навколишніх місті сіл — всього бл. 5 тис. чол. Ці події започаткували півстолітню козацьку війну проти Речі Посполитої, яка в сер. XVII ст. переросла у Національно-визвольну революцію.
Поступово повстанський рух проти польської влади набув значної сили і протягом 1592 р. охопив Київське, Волинське, Брацлавське і частково Подільське воєводства. Козацькі загони оволоділи Трипіллям, Богуславом, Переяславом, штурмували Київський замок. Боротьба одночасно велася за соціально-економічні права й розширення козацьких порядків на нових землях.
Для боротьби з повстанцями було зібрано шляхетське ополчення під командуванням київського воєводи К.-В. Острозького. На початку лютого 1593 р. під м. П'ятка відбулася вирішальна битва, у якій погано озброєне повстанське військо в умовах суворих морозів і нестачі харчів майже тиждень мужньо відбивало ворожі атаки, втративши від 2 до 3 тис. вбитими. Значних втрат зазнала й шляхта, а тому змушена була піти на укладення перемир'я. За його умовами К. Косинський зобов'язався скласти гетьманські повноваження, повернутися на Запоріжжя й не вчиняти бунтів, козаки мали повернути все награбоване майно, а селяни, що пристали до повстання, мусили повернутися до своїх панів.
Проте козацтво не склало зброї. Уже в травні 1593 p. К. Косинський на чолі двотисячного козацького загону вирушив із Запоріжжя під Черкаси, де взяв в облогу замок місцевого старости О. Вишневецького. Останній почав з повстанцями переговори, під час яких К. Косинського було підступно вбито. Але й по смерті ватажка козаки не припинили облоги Черкас, змусивши О. Вишневецького підписати договір, за яким вони отримали право вільного відходу на Запоріжжя та на волості, їм поверталося відібране у них майно тощо.
Не минуло й року, як в Україні спалахнуло нове грізне повстання 1694— 1596 pp., яке очолив Северин Наливайко. Влітку 1694 р. Наливайко розмістив своїх людей на постій у маєтках брацлавської шляхти, вимагаючи стацій (натуральних податків) або забираючи продовольство й фураж силою. Водночас він направив на Запоріжжя своїх посланців із пропозицією про об'єднання сил для спільної боротьби проти польського панства. У жовтні 1594 р. наливайківці й брацлавські міщани прогнали місцеву шляхетську адміністрацію, захопили Брацлав і проголосили його " вільним козацьким містом". Це, по суті, стало початком повстання.
Приблизно тоді ж на допомогу наливайківцям прибув загін запорожців на чолі з гетьманом Григорієм Лободою. Наприкін. 1595 — на поч. 1596 р. повстанці вже контролювали все українське Правобережжя та Південно-Східну Білорусь. Особливе занепокоєння у польського уряду викликали звістки про наміри повсталих створити на визволеній території незалежну від Польщі Українську республіку на чолі з князем.
Отже, перші масові селянсько-козацькі повстання 1591-1596 років, в яких українські народні маси виступили проти соціального і національно-релігійного гніту, за визволення з-під ярма шляхетської Польщі, за свою національну гідність хоч і зазнали поразки, але мали велике історичне значення. В них народні маси України набували досвіду боротьби, готувалися до більш широких і рішучих битв із своїми ворогами, гартували свою волю і національну свідомість.
20.Національно-визвольна війна 1648-1657 рр., її причини та етапи.
Причини Національно-визвольної війни: посилення національно культурного та релігійного гноблення, козацтво опинилось, по суті, поза законом, зловживання місцевої адміністрації, збільшення економічного визиску населення.
Характер: національно визвольний, релігійний (захист православної віри супроти наступу католицизму) та буржуазний (бо, по суті, відбувалась ліквідація феодальних відносин і перехід до капіталізму).
Рушійні сили: козацтво і православна шляхта (організатори і найдієвіша сила), селянство (найчисельніша сила, але її дії шкодили своєю стихійністю та анархізмом), православне духовенство (як організуюча сила, ідеологи повстання), православні міщани (їх роль була незначною через малу чисельність).
Початок національно-визвольної війни (1648–1649). Січень — 17 квітня 1648 р. — Хмельницький захопив Січ, де був проголошений гетьманом.
Періодизація укр.-національної війни: 1 – лютий 1648-червень 1652 – початок національно –визвольних змагань – створення державності; 2 – червень 1652- серпень 1657 рр. прагнення союзу з Росією з метою завершення війни із Польщею; 3 – вересень 1657 – червень 1663 рр. – Руїни та розв’язок громадянської війни між Лівобережною та Правобережною Укр.; 4 – липень 1663 – червень 1668 рр. – політика Московської держави та Польщі спрямована на перерозподіл українських земель; 5 - липень 1668 – вересень 1676 рр. – знищення державних інституцій на Правобережній Україні та поразка революції.
Битви:
5-6 травня 1648 р. – польські та українські війська зустрічаються під Жовтими водами. Поляки мали 10 000 військо, Хмель – 34 000(14 000 –українці, 20 000-татари). В цій битві українські війська перемогли.
Місто Корсунь 15-16 травня 1648 р. – у битві українсько – татарські війська перевищували сили поляків. Оскільки Потоцький зібрав лише 20 000 воїнів, а у Хмель було 20 000 козаків і 20 000 татар. Українське військо на чолі з Хмель здобуло перемогу.
Битва під Пилявцями 11-13 вересня 1648р. – польська шляхта прагнула реванш. Битва була програна поляками, оскільки в ній брали участь недосвідчені реглементарі( перина – князь Заславський, дитина – Конецьпольський, латина – Осторог).
На початку 1648 p. Б. Хмельницького обирають гетьманом Війська Запорізького. Саме ця подія вважається І початком національно-визвольної війни українського народу. На першому її етапі Б. Хмельницькому важливо було, уникаючи прямих зіткнень з поляками, забезпечити підтримку реєстрового козацтва і домогтися спілки з Кримським ханством. До березня 1648 p. на бік гетьмана перейшли 6 тис. реєстровців, а кримський хан прислав 4 тис. кінних воїнів.
В українсько-польських переговорах, які передували початкові воєнних дій, Б. Хмельницький наполягав лише ' на автономії козаків — вимагав вивести польське військо, ліквідувати управління Речі Посполитої і дати козакам право на міжнародні стосунки. У відповідь коронний гетьман М. Потоцький вирішує розбити повстанців. Проте Б. Хмельницький випереджає поляків і під Жовтими Водами у травні 1648 p. завдає їм нищівної поразки.
Не давши супротивникові отямитись, Б. Хмельницький готує засідку у районі Корсуня, де поляки також були розгромлені, а коронний гетьман потрапив у полон.
Перші успіхи козацького війська підняли всю Україну. Селянські повстання охоплюють Київщину, Волинь, Поділля, Лівобережжя.
Здобувши у вересні 1648 p. блискучу перемогу під Пилявцями, Б. Хмельницький рушає на Львів. Штурмом було взято фортецю Високий Замок, і у козаків з'явилася реальна можливість здобути місто, а потім повністю розгромити польську армію і захопити Варшаву. Але, обмежившись викупом, повсталі залишають Львів. Під За-мостям Б. Хмельницький вступає в переговори з поляками, укладає перемир'я і повертає свої війська в Україну.
В грудні 1648 p. козацьке військо на чолі з Б. Хмельницьким урочисто ввійшло у Київ. В переговорах з поляками, які почалися, Хмельницький. захищає право українського народу на створення власної, незалежної від влади польського короля держави. Ця держава розглядалася в якості спадкоємиці Київської Русі.
Влітку, зібравши величезне ополчення, королівський уряд розпочинає наступ на повстанців. Козацькі війська оточили частину польських військ під м. Збаражем. У серпні 1649 p. відбулася битва, і успіх був на боці козаків, але татари несподівано покинули поле бою, а кримський хан зажадав від Б. Хмельницького вступити в переговори з Польщею. В результаті було підписано Зборівську мирну угоду.
Згідно з цією угодою Річ Посполита визнавала існування козацької України у кордонах Київського, Брацлавського і Чернігівського воєводств. Чисельність козацтва мала становити 40 тис.; селяни, які не потрапили до реєстру, поверталися до своїх панів. Захищалися права православної церкви. Однак польська шляхта могла знову повертатися на визволені від неї території.
Таким чином, ідею соборності України не було реалізовано, і Хмельницький задовольнився козацькою автономією в межах Речі Посполитої. Але разом із тим під час війни формується українська державність — переважно військового гатунку. Створюються центральні й місцеві органи влади, запроваджується новий адміністративно-територіальний поділ.
Велику увагу Б.Хмельницький приділяв дипломатичній діяльності, спрямованій на зміцнення міжнародного становища козацької держави. Було встановлено військово-політичну спілку з Кримським ханством, Трансильванією, Росією, Туреччиною, Швецією, Венецією.
Богдан Хмельницький увійшов у історію українського і народу як видатний військовий і політичний діяч. Основне його досягнення було, мабуть, в тому, що він зміг об'єднати різні верстви населення довкола великої справи національного визволення, сформулював наріжні принципи національної державної ідеї.
У ході національно-визвольної війни відбувався процес формування української державності. Але входження під протекторат Росії, з одного боку, сприяло національно-культурному і релігійному відродженню, а з іншого — зумовило спочатку обмеження, а згодом і повну ліквідацію автономії України.
22.Події 1648-1651 рр. Зборівськкий та Білоцерківський договори.
Зборівський договір
7 серпня 1649 р. у Зборові відбулися українсько-польські переговори. Козацька старшина висунула 18 вимог, головними з яких були: 1) збереження всіх давніх козацьких вольностей; 2) реєстр Запорізького Війська встановлювався у 40 тис. осіб; 3)гетьмансько-старшинська адміністрація одержувала владу в Брацлавському, Київському та Чернігівському воєводствах; 5) Берестейська унія повинна бути скасована; 6) усім повстанцям оголошувалася амністія; 7) католицька і православна церква зрівнювались в правах.
8 серпня 1649 р. була обнародувана "Декларація його королівської милості війську Запорізькому...", яка отримала назву Зборівський договір. Цим документом межа козацько-української території визначалась по лінії: Дністер — Ямпіль — Брацлав — Вінниця — Погребище — Паволоч — Користишів — Горностайпіль — Димер — Дніпро — Остер — Чернігів — Ніжин —Ромни. До реєстру Війська Запорізького вписувалося 40 тис. козаків, йому підтверджувалися всі попередні вольності. На козацькій території не мали права з'являтися коронні війська. Всі посади в Україні повинні були обіймати особи православної віри. Питання про Берестейську унію мав вирішити польський сейм. Київському митрополитові було надане місце в сенаті. Єзуїти не мали права проживати в українських містах. Повстанцям гарантувалася повна амністія. Частиною угоди слід вважати видану наприкінці серпня королівську грамоту — привілей, яким підтверджувалися права та вольності козацтва. Маємо підставу говорити про правове визнання української державності на території трьох воєводств — Київського, Чернігівського і Брацлавського.
Нетривкість миру з Польщею змушувала Україну вдаватися до запобіжних заходів, аби мати з боку інших держав військову допомогу на випадок нових сутичок з Польщею.
Весь 1650 р. пройшов під знаком активізації дипломатичних стосунків з Росією, Молдавією, Угорщиною, Кримом. Але воєнно-політичні обставини складалися для Хмельницького несприятливо. Постійний тиск на Україну чинять Литва, Туреччина, Молдавія. Хмельницький відмовляється від допомоги, яку пропонують турецький султан і молдавський господар Василь Лупул, і не випадково: згодом і султан, і Лупул підтвердили свою непослідовність щодо України.
У березні 1651 р. поляки напали на містечко Красне на Поділлі, де в бою загинув один з найкращих українських полководців — Нечай.
Хмельницький направляє основні сили свого війська проти поляків. Вирішальна битва сталась 28—30 червня 1651р. біля Берестечка. Татари не могли розміститися на лівому фланзі, де була лісиста місцевість, і були змушені розгорнутися ближче до польського центру. Там вони попали під обстріл польської артилерії і понесли значні втрати. До того ж це був час великого мусульманського свята — байраму, коли правовірним заборонялося воювати. Татарське військо залишило поле бою. Хмельницький догнав утікачів і почав умовляти їх повернутися. Тікаючи далі, хан захоплює із собою Хмельницького, залишивши військо без головнокомандувача. Поразка українців стала неминучою.
Білоцерківський мирний договір 1651р.
Повернувшись з татарського полону, Хмельницький починає переговори з поляками. 18 вересня 165) р. під Білою Церквою був підписаний Білоцерківський мирний договір між Військом Запорізьким та Річчю Посполитою. Його головні положення такі: козацький реєстр скоротився на 20 тис. осіб, місто Чигирин залишилося за гетьманом, Військо Запорізьке утримало свою православну віру, польська шляхта одержала право повернутися до своїх маєтків.
Протягом 1652—1653 рр. тенденція тиску на козацьку старшину збоку Речі Посполитої продовжується.
На початку травня 1652 р. за участю ханських послів у Чигирині відбулася козацька рада, яка постановила звільнити Військо Запорізьке від умов Білоцерківського договору. Зважаючи на акти насильства та віроломства з боку польської шляхти, було визнане за необхідне розірвати мирні відносини з Польщею.
У травні, неподалеку від села Батіг сталась битва козацького і польського війська, яка скінчилася повною поразкою поляків. Ця перемога підняла моральний дух українського війська, повернула Йому втрачену під Берестечком упевненість у своїх силах.
У грудні 1653 р. козацьке військо оточило поляків на чолі з королем Яном Казимиром під Жванцям и. Поляки були готові капітулювати, але їх знову врятували татари, уклавши з ними сепаратний мир. Хмельницький погодився на припинення бойових дій на умовах Зборівського договору.
Політичне та економічне становище України було дуже тяжке. Війна, татарські навали з їхніми трагічними наслідками, загальна мобілізація, неврожай, ізоляція від зовнішніх ринків — все це негативно відбивалося на господарстві держави.
Визвольна війна була всенародною, у ній брали участь усі соціальні прошарки українського суспільства.
Б. Хмельницький ще з 1648 р. звертався до московської держави з проханням допомогти Україні в боротьбі з Польщею. Москва також остерігалася полум’я козацького повстання, що могло перекинутися на московські землі. Нарешті, 1 жовтня 1653 р. Земський Собор у Москві вирішив прийняти все Військо Запорозьке "під високу государеву руку". У зв’язку з цим рішенням до України було відряджено велике посольство на чолі з боярином Василем Бутурліним. Зустріч і переговори відбувалися на раді в Переяславі 8 січня 1654 р. У ході переговорів козаки запропонували боярам присягнути українському народу від імені царя. Всього на вірність московському цареві 8 січня 1654 р. присягнуло 284 особи. Переяславська рада лише започаткувала оформлення московсько-українських відносин, бо письмових угод в Переяславі укладено не було. Для остаточного оформлення договору до Москви було відправлене посольство козацького війська на чолі з генеральним суддею С. Зарудним та полковником П. Тетерею. Вони привезли до Москви "прохання" гетьмана до царя з 23 пунктів ("Статті Богдана Хмельницького"). Основна ідея цих документів – встановлення таких міждержавних відносин між Україною і Москвою при яких за Україною залишається як внутрішня, так і зовнішня державна самостійність.
„Березневі статті”. Остаточний текст українсько-московського договору (було узгоджено 17 статей, а з шести статей узгодження відкладали на пізніше) було ухвалено у Москві в березні 1654 р., звідси і його назва – "Березневі статті".
Відповідно до договору: Україна зберегла усі свої порядки, форму правління на чолі з гетьманом, який пожиттєво обирався на козацькій раді; Незмінними залишалися адміністративно-територіальний устрій, суд і судочинство, фінансова система, незалежна внутрішня політика; Підтверджувалися права, вольності та привілеї української шляхти, духовенства та Війська Запорозького; Кількість козацького війська встановлювалася 60 тис. осіб; Збір податків в Україні покладався на місцевих урядників без втручання російських чиновників; Гетьман мав право приймати послів і підтримувати відносини з іноземними урядами за винятком Польщі і Туреччини; Москва діставала право мати в Києві свого воєводу разом із невеликою залогою; Цар брав на себе обов’язок захищати Україну своїми військами і звільнити її від домагань Польщі; Царський уряд також отримав право затверджувати на посаді новообраного гетьмана тощо.
На думку істориків, договір являв собою типовий для того часу військовий союз сильної і більш слабкої держави на основі відносин васалітету. Україна не входила до складу Росії, а одержувала її захист, замість того визнаючи номінальну залежність від царя. Водночас Договір був незавершеним, недосконалим, діяв нетривалий час і незабаром через недотримання його російською стороною фактично втратив чинність.
Втім, попри недосконалість і недовговічність, українсько-московський договір 1654 р. давав змогу зберегти самостійність щойно створеної Української держави. Український уряд дістав можливість довести до переможного кінця війну проти Польщі, а отже, завершити возз’єднання всіх українських земель під своєю владою.
6. Воєнно-політичні події 1654-1657 рр.
У відповідь на українсько-московську угоду поляки і татари об’єднали свої сили, уклавши влітку 1654 р. так званий Вічний договір, і почали новий етап війни.
Уже восени 1654 р. польська армія вторглась на Брацлавщину, згодом до неї приєдналася і татарська орда. Взимку вони взяли в облогу Умань. На допомогу уманцям виступив Б. Хмельницький в союзі з 10-тисячним загалом російських стрільців. Битва завершилася незначною перевагою Б. Хмельницького, однак, через втому армії він не зміг остаточно розгромити поляків.
Навесні 1655 р. театр воєнних дій перемістився на західноукраїнські землі. У березні 1655 р. українська армія розгромила польське військо під Городком і почала облогу Львова, звільнивши незабаром усю Галичину.
Одночасно на території Білорусії і Смоленщини успішно діяли українські і російські війська, що витіснили звідти литовську армію і зайняли частину Литви.
Успішними воєнними діями українсько-російських військ скористалася Швеція, котра в союзі з німцями (з Бранденбургом) вступили у війну проти Польщі. Шведи захопили майже всю територію Польщі, включаючи Краків і Варшаву. Польська армія не витримала війни на два фронти і капітулювала. Польський король Ян Казимир утік у Сілезію. Литва прийняла шведський протекторат, частина польських земель відійшла німцям.
Віленське перемир’я. Зміна політичної ситуації, успіхи Швеції налякали російський уряд, котрий бачив у Швеції нового небезпечного ворога. За цих умов Москва пішла на зближення з Польщею, яка запропонувала російському цареві Олексію Михайловичу стати польським королем на випадок смерті Яна Казимира.
У травні 1656 р. цар оголосив війну Швеції, а в серпні розпочалося московсько-польські переговори у Вільно. Українську делегацію на ці переговори не допустили.24 жовтня 1656 р. було укладено Віленське перемир’я, яке передбачало:
– воєнні дії між Польщею й Москвою припинялися;
– обидві країни зобов’язувалися не розпочинати переговори про мир зі Швецією;
– натомість передбачалися спільні воєнні дії проти Швеції та Бранденбурга;
– обрання царя на польський трон.
Після цієї, по суті зрадницької угоди військовий союз України з Москвою проти Польщі фактично втратив силу. У Чигирині відбувалася козацька Рада, де гетьман і старшина присяглися спільно боронити Україну. У цій ситуації головною метою Б. Хмельницького було збереження незалежності Української держави та об’єднання у її складі західноукраїнських земель. Віленське перемир’я розглядалося як порушення українсько-російського договору.
У 1657 р. ситуація значно погіршилась: загострилися відносини між різними угрупуваннями козацької старшини; частина полків була незадоволена політикою гетьмана і тривалою війною; запорожці обвинувачували Хмельницького в незаконних поборах і особистому збагаченні. Важко хворий Хмельницький змушений був відмовитися від планів проголосити себе князем і заснувати монархічну династію. Він обмежився тим, що гетьманом було обрано його 16-річного сина Юрія, а опікуном призначено генерального писаря Івана Виговського.27 липня 1657 р.Б. Хмельницький помер. З його смертю ще більше загострилося протиріччя між старшиною, яка прагнула одержати феодальні привілеї, і рядовим козацтвом; розгорнулася боротьба старшинських угрупувань за владу, що призвело до Руїни.
Разом з тим, Б. Хмельницький, як і більшість козацької старшини, не виходили за рамки феодального світогляду. Козацька верхівка прагнула не до встановлення демократичного республіканського устрою в новій державі, а до заняття в ньому тієї соціальної ніші, яка звільнилася після вигнання з українських земель магнатів і польської шляхтою Звідси – прагнення значної частини старшини до установлення феодальних повинностей на свою користь, зайняти місце правлячого класу, що призвело до розколу серед козацтва, а після смерті Б. Хмельницького – до громадянської війни.
24.Громадянська війна в Україні (1657-1663). Гадяцький договір. Переяславські статті.
Смерть Хмельницького стала поворотним моментом в історії Української національної революції. Перебуваючи при владі, гетьман піклувався про створення такої форми державності, яка б забезпечувала єдність еліти, консолідацію суспільства, стабільність держави. На думку Хмельницького, цим вимогам оптимально відповідала спадкова монархія. Проте трагічна загибель під час молдавського походу його сина Тимоша, талановитого воєначальника, здібного політика, перешкодила здійсненню планів гетьмана. Ситуацію не врятувало і рішення старшинської козацької ради (квітень 1657 р.) про встановлення спадковості гетьманства — передачі влади після смерті Б. Хмельницького його молодшому сину Юрію.
60—80-ті роки XVII ст. увійшли в історію України як «доба Руїни». Початком доби Руїни стало усунення восени 1657 р. Ю. Хмельницького від влади. І. Виговський та його прибічники фактично здійснили державний переворот.
Причинами були — погіршення геополітичного становища держави, посилення соціального протистояння в суспільстві, боротьба окремих елітних груп за владу, слабка підтримка ідеї спадкової монархії тощо. Подальша гра амбіцій та численні помилки лідерів, втрата українською державою підтримки народу, посилення агресивних втручань з боку сусідніх держав призвели до катастрофи — поразки Української національної революції.
Після того, як у жовтні 1657 р. в Корсуні Генеральна козацька рада визнала гетьманом І. Виговського, він розгорнув активну державну діяльність. І. Виговський укладає союз зі Швецією, поновлює союзницькі відносини з Кримом, йде на порозуміння з Оттоманською Портою. У відносинах з Польщею та Росією гетьман намагається шляхом балансування між Варшавою та Москвою зберегти бодай автономію Української держави, а головне втриматися при владі.
Порівняно з добою Хмельницького значних змін зазнала внутрішня політика держави. Усунувши від влади Ю. Хмельницького, І. Виговський відкинув ідею спадкоємного гетьманату, тобто монархічну модель управління. В основу свого державотворчого курсу він поклав принципи олігархічної республіки. З ідеї олігархічної республіки логічно випливала ставка гетьмана на шляхетство та козацьку старшину, які у цей час намагалися відмежуватися від решти козацтва, сконцентрувати у своїх руках велике землеволодіння та консолідуватися в окремий привілейований клас. Саме ці верстви підштовхували І. Виговського до підновлення старої моделі соціально-економічних відносин, насамперед кріпацтва. Така внутрішня політика гетьмана вела до послаблення центральної влади, посилення позиції козацької старшини та шляхти, порушення соціальної рівноваги в суспільстві, зростання масового невдоволення і до вибуху соціальної боротьби.
Наприкінці 1657 р. проти політики І. Виговського активно виступили народні маси. Боротьба велася під гаслом повернення козацьких вольностей — права вільно нарити горілку, вести лови і рибальство, вільно переходити на Запорожжя, а також вибирати гетьмана «чорною радою». Повстання швидко охопило насамперед Полтавський полк і Запорожжя. Під час виступу з'явилися й мові претенденти на булаву — полтавський полковник Мартин Пушкар та запорозький отаман Яків Барабаш, які вели таємні переговори з Москвою, звинувачуючи Виговського в пропольській орієнтації. Тому боротьба поступово переросла в громадянську війну. Зібравши 20-тисячне військо та найнявши волохів, німців й татар, І. Виговський зумів перемогти військо повстанців у вирішальній битві під Полтавою (травень 1658 p.). Проте це була надзвичайно дорога перемога, адже у братовбивчому протистоянні загинуло майже 50 тис. українців.
Чудово розуміючи, що за умов, які склалися, початок війни з Росією є лише питанням часу, І. Виговський йде на рішуче зближення з Польщею. 16 вересня 1658 р. він уклав з польським урядом Гадяцький договір. За його умовами Україна як формально незалежна держава під назвою Велике Князівство Руське на рівних правах з Польщею та Литвою ставала третім членом федерації — Речі Посполитої. Територія князівства охоплювала Київське, Брацлавське та Чернігівське воєводства. Верховна влада належала гетьманові, який обирався довічно та затверджувався королем. Українська армія мала нараховувати 30 тис. козаків та 10 тис. найманого війська. Православні віруючі зрівнювалися в правах з католиками.
Водночас Гадяцький договір передбачав відновлення адміністративно-територіального устрою, що існував до 1648 p.; повернення польським магнатам і шляхті маєтків в українських землях; відновлення повинностей українського селянства. Крім того, Українська держава позбавлялася права на міжнародні відносини.
Укладення Гадяцького договору прискорило хід подій. Невдовзі російський цар Олексій Михайлович видав грамоту до українського народу, у якій Виговського було названо зрадником. У листопаді 1658 р. російське військо на чолі з Г. Ромодановським перейшло кордон України. Розпочалися активні дії. Вирішальна битва відбулася в червні 1659 р. під Конотопом. Вона тривала три дні й закінчилася цілковитою перемогою І. Виговського.
Проте гетьману не вдалося скористатися наслідками своєї перемоги. Гадяцький договір викликав невдоволення, зростання опозиції, посилення промосковських настроїв. Обставини ускладнювалися збереженням у Києві московської залоги на чолі з В. Шереметьєвим та нападом запорозького кошового Сірка на Крим, що змусило татар — союзників гетьмана — повернутися додому. За таких обставин І. Виговський у жовтні 1659 р. зрікається булави та виїжджає до Польщі.
Намагаючись уникнути громадянської війни, пом'якшити соціальну напругу, запобігти територіальному розколу, старшина знову проголошує гетьманом Ю. Хмельницького.
Однак уже на початку свого другого гетьманування Юрій припустився фатальної помилки: він прибув для переговорів з російською стороною до Переяслава, де стояв з великим військом О. Трубецькой. Новий Переяславський договір, ухвалений 27 жовтня 1659 p., фактично перетворював Україну на автономну частину Росії: переобрання гетьмана мало здійснюватися лише з дозволу царя; гетьман втрачав право призначати і звільняти полковників, карати без суду смертю старшин, виступати в похід без царського дозволу; заборонялися відносини з іншими країнами; у Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві та Умані мали право розташовуватися російські залоги; Київська митрополія підпорядковувалася Московському патріархатові.
У 1660 р. розпочався новий раунд російсько-польського протистояння в боротьбі за українські землі. На Волинь рушило 20-тисячне російське військо на чолі з В. Шереметьєвим. У другому ешелоні рухалося 30 тис. козаків на чолі з Ю. Хмельницьким. Незабаром під Чудновом російські вояки потрапили в оточення і зазнали поразки. За цих обставин Юрій під тиском пропольськи настроєної старшини на чолі з Г. Лісницьким та Г. Гуляницьким схиляється до угоди з Польщею. 18 жовтня 1660 р. було укладено Слободищенський трактат, відповідно до якого Україна знову поверталася під владу Речі Посполитої на правах автономії. Хоча ця угода і нагадувала Гадяцьку, однак у ній обмеження політичної незалежності українських земель були більш значними: усунено статтю про Велике князівство Руське; гетьман не тільки позбавлявся права зовнішньополітичних зносин, а й зобов'язувався подавати військову допомогу Польщі у війнах з іншими державами; польській шляхті і магнатам поверталися псі маєтності в Україні. Найтрагічнішим наслідком Слободищенського трактату став початок територіального розколу України.
У січні 1663 р. Ю. Хмельницький зрікається гетьманської булави. Після того, як Правобережжя обрало гетьманом П. Тетерю, а Лівобережжя — І. Брюховецького, територіальний розкол України доповнився політичним. Отже, другий етап Української національної революції (вересень 1657 — червень 1663 р.) став часом серйозних випробувань для українського народу. Ця доба принесла жахливе спустошення українських земель; спалахи громадянської війни, загострення боротьби за гетьманську булаву; наростання соціальних конфліктів та протистоянь; поновлення старої моделі соціально-економічних відносин; відхід національної еліти від державної ідеї, сформульованої Б. Хмельницьким, і повернення до ідеї автономізму 1648 p.; розмивання моральних норм у суспільному житті; тиск та втручання в українські справи Польщі, Росії, Туреччини, Кримського ханства; фатальний розкол України на Правобережну та Лівобережну.
25. Руїна (1663 – 1687) в Україні. Боротьба старшини за владу. Андрусівське перемир’я. «Вічний мир»
У 1660 р. Ю. Хмельницький уклав із Польщею Слабодищенський трактат, за яким Україна визнавала владу Польщі, що викликало протест з боку лівобережних полків і змусило Ю. Хмельницького на початку 1664 р. зректися гетьманства. Розірвана на окремі території соціальними конфліктами, Україна розпалася на дві окремі частини.
Народ назвав цей час “руїною” (1663-1687)
3. На Правобережжі України гетьманом став П. Тетеря (1663-1665), який здобув грунтовну освіту і обіймала низку важливих посад ще за Б. Хмельницького. Але в основному він проводив про польську політику. Разом із поляками захопив Лівобережжя, агітуючи польського короля Яна Казимира продовжити наступ аж до Москви. А коли наступ провалився, Тетеря повернувшись на Правобережжя, зайнявся придушенням антипольських заколотів. Це ще більше обурило народ.
Втративши підтримку населення, Тетеря втік до Польщі. На Лівобережжі в ті часи гетьманом був Я. Сомко (обраний ще 1662 р. за гетьманування Ю. Хмельницького). Царський уряд звинуватив його в серпатизмі та за судовим вироком стратив у вересні 1663 р. А в червні того ж року представники Росії домоглися обрання гетьманом Лівобережної України кошового Запорозької Січі Івана Брюховецького. В 1665 р. він підписав Моськовськи статті, за якими в Україні значно обмежувалися права українського народу, а його землі оголошувалися володінням російських царів.
Все це спричинило хвилю повстань. І І. Брюховецького було вбито. Тоді ж на Правобережній Україні розпочався антифеодальний рух на чолі з І. Поповичем, який і привів до краху П. Тетері. Тоді ж гетьманом було обрано черкаського полковника Петра Дорошенка. Він організував похід на Лівобережжя, де 8 червня 1668 р. (після вбивства повстанцями І. Брюховецького) його проголосили гетьманом усієї України. У той час почався наступ поляків на Правобережжя, що змусило Дорошенко повернутися туди, залишивши на Лівобережжі наказ ним гетьманом чернігівського полковника Демка Многогрішного.
Незалежна поведінка гетьмана збурила проти нього старшину. Многогрішного несподівано ув’язнили і відвезли до Москви. Після допитів гетьмана заслали до Сибіру, де він і помер. За таких умов Дорошенко ледве міг управляти навіть Правобережною Україною.
Для подальшої боротьби сил не вистачало, і він уклав союз із турецьким султаном. Поява турків в Україні остаточно відвернула народ від Дорошенка, який зрікся 1676 р. булави на користь лівобережного гетьмана Івана Самойловича (1672-1687).
Замість Дорошенко турки висунули на гетьмана Ю.Хмельницького (1677-1681).
І ця його спроба гетьманства закінчилась невдало. Ставши знову гетьманом , він так і не зміг позбутися турецької опіки, що й призвело до втрати його прибічників, а потім і до смерті від турецьких рук у Кам’янці (1681) Відтоді Правобережна Україна втратила політичну й економічну самостійність. Сусідні держави поділили між собою Правобережжя.
У 1681 р. Росія й Туреччина уклали в Бахчисараї мирний договір, за яким зобов’язалися не заселяти землі між Дніпром і Південним Бугом. У 1677 р. турецька армія підійшла до Чигирина та обложила його. Протягом чотирьох тижнів оборонялись захисники міста. Козацькі полки й російські війська розгромили турків і татар поблизу Бужина, і Чигирин було врятовано. Нова спроба турецької армії овладіти містом у червні 1678 р. теж закінчилася її розгромом біля Стрельнікової гори, повз яку пролягла дорога на Чигирин, що ним наприкінці липня турки все ж оволоділи.
У серпні поблизу Бужина відбулася семиденна жорстока битва, після якої турецька армія відступила. Це стало переломним етапом у війні, яка завершилася Бахчисарайським перемир’ям на 20 років між Росією, Туреччиною і Кримським ханством. Останні визнали умови Адрусівського договору 1667 р. між Росією та Польщею. Згідно з умовами “Трактату про вічний мир” між Росією і Польщею (1686) царський уряд розірвав мирні відносини з Туреччиною і приєднався до антитурецької “Священної ліги” (Австрія,Венеція,Польша), що й призвело до початку боротьби за визволення Північнього Причорномор’я та Приазов’я, та до кримських походів 1695-1696 рр. Російсько-українських військ.
26. Гетьманщина в кінці XVII – yпа початку XVIII ст. І. Мазепа та політика Петра І щодо України.
На кінець ХVII ст. Лівобережжя перетворилося на центр політичного і культурного життя в Україні. Цей край українці називали Гетьманщиною, а росіяни – Малоросією. 26 липня 1687 р. козацькою радою на р. Коломак гетьманом Лівобережжя було обрано генерального писаря Івана Мазепу.
Тут же підписується нова угода з Москвою – “Коломацькі статті” (договірні статті між гетьманом і російським урядом), які ще більше обмежували автономні права України: гетьман не мав права без царського указу зміщувати з посад козацьку старшину, в Батурині при гетьмані розташовувався московський стрілецький полк, Війську Запорозькому заборонялися зносини з чужоземними державами, козацька верхівка мала сприяти українсько-російським шлюбам.
Великі сподівання гетьман покладав на молодого російського царя Петра І. Між ними склалися надзвичайно довірливі стосунки. Тому в зовнішній політиці Мазепа відмовився від орієнтації як на Польщу, так і на Туреччину та Крим. Розраховуючи зберегти автономію і розширити кордони напівдень і захід, він проводив промосковську політику.
Головною метою І.Мазепи було об’єднання України в одну незалежну державу. Він мріяв про створення станової держави західноєвропейського зразка.
І.Мазепа був високоосвіченим політичним діячем. Він знав декілька мов, зібрав багату бібліотеку. Гетьман сприяв економічному і культурному розвитку України, його авторитет зріс завдяки активній меценатській діяльності – на його кошти було збудовано 12 і реставровано 20 храмів, Києво-Могилянська колегія здобула статус академії.
Проте соціальна політика гетьмана виявилася не досить гнучкою. Основну ставку він зробив на козацьку старшину і шляхту, прагнучи перетворити їх у міцний привілейований клас. Намагаючись зміцнити гетьманську владу, І.Мазепа вводить нову категорію козацької старшини – бунчукових товаришів, цілком залежних від нього. Відбулося посилення усіх форм експлуатації селян (у 1701 р. він видав указ про дводенну панщину для селян Ніжинського полку), козаків і міщан, загострення соціальних суперечностей в українському суспільстві. Народ називав І.Мазепу “вітчимом” України. Ситуацію в українських землях ускладнювала необхідність постійної бойової готовності, що диктувалися широкомасштабними політичними проектами російського царя. Лише за перші 12 років свого гетьманування І.Мазепа здійснив 11 літніх та 12 зимових походів. За цими цифрами стоять матеріальні збитки, демографічні втрати, збільшення податків, які лягали важким тягарем на плечі українського народу.
У 1700 p. розпочалася Північна війна між Швецією і Росією; остання прагнула отримати вихід до Балтійського моря. Україна надавала активну допомогу Росії у цій війні. Але у 1708 p. І.Мазепа уклав таємний союз зі шведським королем Карпом XII, спрямований проти Петра І. Передбачалося, що Україна надасть Швеції допомогу у війні проти Росії, а Швеція забезпечить повне звільнення України від влади Москви.
За цей вчинок російські, а потім і радянські історики називали Мазепу «зрадником». ПетроІ виявився прибічником політики жорсткого централізму, прагнув цілком підпорядкувати Україну Російській державі, що не співпадало зпрагненням І. Мазепи розширити самостійність Гетьманщини. Під час Північної війни Петро І нещадно експлуатував людські і матеріальні ресурси України. Край був економічно виснажений, населення вивозили на будівництво доріг, каналів, міст. Козацьке військо використовували у війні як “гарматне м’ясо”. Політика Петра І викликала обурення в Україні, козацька верхівка наполягала на пошуках нового союзника.
У І. Мазепи були підстави вважати, що цар може пожертвувати Україною, аби забезпечити перемогу у війні і вийти на береги Балтійського моря.
У жовтні 1708 p. військо Карла XII вступило на Україну. На його бік перейшов Мазепа з 15 тис. козаків, а також 8 тис. запорізьких козаків на чолі з кошовим отаманом Гордієнком. Основна ж маса козаків, старшини, селянства і міщан відмовилася підтримати гетьмана. Причини цього були:
> По-перше, далася взнаки соціальна політика гетьмана. Надто далеко відірвався він від життєвих потреб народу і не користувавася популярністю в народних масах.
> По-друге, для народу цей крок Мазепи був несподіваним, а справжні його причини невідомі, адже союз зі Швецією був таємним.
> По-третє, Петро І вжив швидкі і рішучі дії проти Мазепи, представивши його зрадником України та залякавши населення України репресіями, спрямованими на прибічників гетьмана. Царські війська знищили столицю Мазепи – місто Батурин, вирізавши 6 тис. жителів, зруйнували Запорізьку Січ.
Здійснюючи політику терору, Петро І прагнув знищити серед українського населення будь-яку опозицію.
27 червня 1709 p. відбулася Полтавська битва – вирішальна битва Північної війни, яка завершилась поразкою Карла XII та І. Мазепи. І. Мазепа разом зі своїми прибічниками знайшов політичний притулок у Молдавії. Вони стали першою українською політичною еміграцією. 21 вересня 1709 р. гетьман помер.
Після смерті Д. Апостола у 1734 р. цариця Анна Іванівна не дозволила обрання нового гетьмана. За її указом правління Лівобережною і Слобідською Україною передавали Правлінню гетьманського уряду з 6 чол., з яких три — українські старшини. Але головував у ньому царський резидент. У 1735 р. Правління провело реформу, розділивши козаків на дві категорії: ба гаті, боєздатні козаки (виборні) і не здатні купити собі військове спорядження — підпомічники. У 1754 р. у реєстрі налічувалося 175 тис. виборних і 190 тис. підпомічників.
У 1750 p., під час царювання дочки Петра І Єлизавети, було дозволено обрання нового гетьмана. Ним став брат фавори та імператриці Кирило Розумовський (1750-1764), якому тоді було лише 22 роки. Він провів судову реформу в Гетьманщині (1760 p.): її, територія поділялася на 20 судових повітів, де були суд земський — для цивільних справ і суд підкоморський — для земельних, для карних — громадські суди. Усіх суддів обирала козацька старшина. У 1754 р. були ліквідовані митні кордони між Україною і Росією, що означало ліквідацію ще одного атрибута автономії України.
З-під юрисдикції гетьмана був вилучений Київ, російський уряд застановив контроль над наданням гетьманом посад і маєтків, йому було заборонено листуватися з іншими державами.
К. Розумовський розумів деякий анахронізм устрою української державності й хотів перетворити козацьку напіввійськову державу, що базувалася на розподілі на військові одиниці, у цивільну, шляхетську.
Після того як російською імператрицею стала Катерина II, вона задумала посилити централізацію своєї держави, ліквідувати автономію України, перетворивши її на звичайну провінцію Росії. Катерина хотіла, щоб не тільки гетьмана не стало, а щоб «сама назва гетьмана зникла».
У цей час українська старшина висуває ідею спадковості влади гетьмана. Дізнавшись про це, Катерина II обвинувачує К. Розумовського у зраді і змушує його відмовитись від гетьманства. Так було ліквідовано автономію України, залишки української державності.
У Лівобережній Україні було створено Малоросійське генерал-губернаторство, а для управління Україною — Малоросійську колегію з 4 російських і 4 українських членів.
4 червня 1775 р. за наказом Катерини II було зруйновано Запорізьку Січ — останній атрибут української державності. Катерина II не могла терпіти існування козацької республіки в імперії, а військове значення Запорозька Січ уже втрачала. Останнього кошового отамана Січі Петра Калнишевського (незважаючи на те, що він мав звання генерал-лейтенанта російської армії) було заслано на Соловки, де він відбував 28-річне заслання і помер у 1803 р. у віці 113 років. Частина запорожців переселилася в пониззя Дунаю, де заснувала Задунайську Січ.
Україна втратила свої збройні сили, одну з головних ознак національної держави, свій оригінальний політичний устрій, автономні права і була зведена до стану звичайної окраїни Російської імперії.
28. Суспільно-політичний рух та національний рух на українських землях у першій половині XIX ст.
. Декабристи. 1) «Південне товариство» (1821-1825 р.) на чолі з полковником Павлом Івановичем Пестелем; виникнуло на Киевщине на базі Тульчинской управи «Спілки благоденства»; нараховувало 101 члена: С, Волконський, А. Баратинський, 0. і Н. Муравьевы-Апостолы, Н. Бестужев-Рюмин і ін.; складалося з 3-х управ - Тульчинской, Васильковской, Каменской назва сіл, де дислоцировались гарнізони); мало вплив на значну частину_ військ, розташованих на У, підтримувало чегные контакти з «Північним товариством»; цілі товариства викладені в «Русской правді» П. Пестеля; 2) «Товариство сполучених слов'ян» (1823-1825 р.) на чолі з братами Борисовыми; розташовувалося на Еиевщине і Волыни й об'єднувало 60 чоловік: Любинский, Горбачевский, Іванов, Соловйов, Усов-ский і ін.; цілі викладені в двох документах - «Правилах» і «Клятві», у яких передбачалося пугем збройного повстання е участю народних мас ліквідувати самодержавство, кріпосництво, національний гне; створити демократическою федерацію держав (Росія, У., Валахия, Далмація, Сербія, Польща, Угорщина , Трансільванія і Богемія) від Адріатичного моря до Північного Льодовитого океану; восени 1825 р. товариство ввійшло в Тульчинскую управу «Південного товариства», що об'єднало їхньої сили, зв'язку і можливості; розгромлено царатом разом із «Південним товариством»; 3) «Малороссийское товариство» (1821-1825 р.) засновано полтавським поміщиком Василем Лукашевичем, що був членом «Спілки благоденства», що приехали у свій маєток прсле відставки; групи « складалися з дворян і інтелігенції і знаходилися в Києві, Полтаві, Чернігові, Ніжині, ін. містах; ціль-встановлення незалежності У; установило контакти з «Південним товариством», але було більше союзником, ніж членом декабристської організації. Пестель критикував «Товариство» за прагнення відокремити У від Росії. У цілому. «Товариство» знаходилося в процесі формування і не виробило чіткої програми дій. Було розгромлено царатом у 1825 р., а його члени нроходили по слідству разом із декабристами. У результаті: повстання декабристів і їхніх послідовників у Польщі, а також діяльність агітаторів-пропагандистів призвели до створення революційно-демократичного і ліберально-буржуазного плинів у суспільному прямуванні Російської імперії і на У. Причины поразки декабристів. Нестиглість передумов буржуазної революції й оюутгтвие революційної ситуації; вузькість соціальної бази («узок коло цих революціонерів, страшно далекі вони від народу»), нерішучість дворян, що очолили повстання; кількісна перевага урядових військ; локальність повстань, Що давало царату можливість для маневру і перекидання резервів з інших регіонів. Значення повстання і прямування декабристів. Перше в історії нашої країни не стихійне, а організоване збройне повстання проти самодержавства і кріпосництва; перша спроба здійснення буржуазної революції в Росії і на У; дало поштовх росту революційного прямування в наступні роки (повстання в Польщі 1830-1831 р., діяльність Кирило-Мефодіївського товариства й ін.); досвід їхньої діяльності учив революціонерів не повторювати помилок у майбутньому (відсутність підтримки в народу, оборонна тактика і др); позитивний досвід (організація таємних товариств , проекти реформ і ін.) давав майбутнім революціонерам можливість для подальшого урахування і розвитки цього досвіду; завдало сильний удар по самодержавству, що наблизив реформи середини 60-х років XIX в., м. до. царат постійно «пам'ятав» 14 грудня 1825 р. Появление масонства на У. После війни 1812 р. і закордонних походів 1813-1814 р. на У виникає ряд масонських організацій. У 1818-1825 р. ложа «Любов до Істини» існувала в Полтаві. Ініціатором її створення був И. Котляревский, а керівником князь Н. Репнін. Масонську ложу «Малороссийское таємне товариство» у Києві створив повітовий маршал В. Лукашевич, що защится ідею об'єднання У с Польщею. Масонські принципи всечеловеческого братерства проповідувала «Поповская академія» А. Палицына в Харкові. Кирило-Мефодіївське товариство (1846-1847): У січні 1846 р. у Києві виникає таємна політична організація - Кирило-Мефодіївське товариство (КМО). Організатори КМО: Микола Костомаров, Микола Гулак, Василь Бєлозерськ. Тісний зв'язок із КМО підтримував Т. Г. Шевченко. Усього КМО нараховувало 12 чоловік.Програмні цілі КМО: члени братерства були типовими украинофилами. Крім цілі знищення самодержавства, кріпосного права, ліквідації соціального неравенс1ва, уведення загального утворення, вони ставили своєю задачею пропагувати ідею об'єднання всіх слов'ян у федеративній республіці на основах суверенності. . У їхніх творах відбиті ідеї християнського соціалізму, природного права, просвітительства, соборності укр. народу. Практична діяльність КМО: поширювали революційні •-твори Т. Г. Шевченко й ін. авторів; складали і поширювали революційні прокламації («Брати українці», «Брати великороси і поляки»), у яких закликали слов'ян до єдності в боротьбі з ' царатом; установили контакти з петрашевцами в Росії, польськими, литовськими, чеськими революціонерами; займалися просвітництвом народу. Значення КМО і його роль у національно-визвольному прямуванні У: а) створення КМО було першою спробою укр.ой інтелігенції перейти від культурного до політичного етапу боротьби за національний розвиток У; б) програма КМО об'єктивно спрямовувала У по капіталістичному шляху розвитку завдяки своєї антикріпосницької й антицаристской спрямованості; в) КМО проголосило і зробило спробу запровадити в життя ідею панславізму - об'єднання слов'ян на демократичних принципах; г) ліквідація КМО поклала початок тривалій боротьбі укр. ой інтелігенції з російським царатом.
29.Антиукраїнська політика російського царизму. Суспільно політичний та національний рух на Наддніпрянщині в другій половині ХІХ ст.
Відродження українського руху попервах не викликало занепокоєння царської влади та російської громадськості. Втім підготовка та вибух польського повстання 1863-1864 рр., побоювання того, що українці за культурницькою діяльністю зажадають відродження колишніх прав, а то і незалежності, призвели до видання міністром внутрішніх справ Валуєвим 20 липня 1863 р. теємного циркуляру, який увійшов в історію як Валуєвський циркуляр. Цим документом заборонялось публічне вживання української мови в державних установах, школах, церквах, друкуванні популярної, рилігійної літератури, окрім художніх творів. Проблема української мови роз‘язувалася знаменитою фразою: “Ніякої окремої малоросійської мови не було, немає та бути не може”.
Не витримавши переслідувань з боку царських властей, громади одна за одною самоліквідовувалися або ж були офіційно заборонені. Кінець ХІХ – початок ХХ ст. характеризувався новими явищами у суспільно-політичному житті українських земель. Початком “відродження нації” називав цей час відомий український письменник та громадський діяч В. К. Винниченко.
Український національний рух набирає політичного характеру. В Україні починають утворюватися перші національно-політичні партії.
Першою національною партією в Наддніпрянській Україні була Революційна Українська Партія (РУП), заснована 29 січня 1900 р. у Харкові діячами студентських громад Д. Антоновичем, М. Русовим, Г. Андрієвським, Л. Мацієвичем та ін. Політичною програмою РУП у 1900–1903 рр. була брошура М. Міхновського “Самостійна Україна”. Головною метою він вважав створення за будь-яку ціну самостійної України “від Карпат аж по Кавказ”. Основою української нації РУП вважала селянство. З 1903 р. рупівці перейшли на засади Ерфуртської програми західноєвропейських соціал-демократів, вимагали національно-культурної автономії в межах Росії. 1902 р. від РУП відійшло найбільш радикальне крило і утворило свою партію – Народну українську партію (НУП) на чолі з М. Міхновським. Партія була відверто націоналістичною. Головний програмний документ “10 заповідей” проголошував створення самостійної демократичної республіки, гасло “Україна для українців”. 1903 р. з РУП вийшло ще одне угруповання, очолене Б. Ярошевським. Воно найменувало себе Українською соціалістичною партією (УСП). Як НУП, так і УСП були нечисленними і, не маючи скільки-небудь масової опори у суспільстві, скоро занепали.
Наприкінці 1904 – на початку 1905 р. після нового розколу в РУП утворилася нова політична організація – Українська Соціал-демократична Спілка (“Спілка”) на чолі з студентами М. Меленевським-Баском та О. Скоропис-Йолтуховським. Спілка була досить чисельною для того часу (близько 6 тис. членів). Вона закликала пролетарів міста і села розгортати страйковий рух. Збройного повстання, як форми революційної боротьби, вона не схвалювала. Земельне питання пропонувала розв’язати демократичним шляхом: постановою спеціально для цього скликаної всенародної конституційної ради. У 1905 р. Спілка влилася до меншовицької фракції РСДРП на правах її автономної секції.
На початку ХХ ст. утворились українські партії ліберального спрямування. Так, у 1904 р. утворилась Українська Демократична Партія (УДП) на чолі з поміркованими громадськими діячами О. Лотоцьким, Є. Чикаленком та ін. Згодом від неї відкололась Українська Радикальна Партія (УРП) на чолі з письменниками Б. Грінченком та С. Єфремовим. Обидві партії – нечисельні за складом. За своїми основними програмними положеннями були близькими до російського “Союзу визволення”, обстоювали встановлення в Російській імперії конституційної монархії, яка б надала Україні право на автономію. Вже наступного року УРП та УДП злилися в Українську демократично-радикальну партію (УДРП).
1905 р. відбулася й реорганізація залишків РУП, яка після цього прийняла назву – Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП). Її провідники – Д. Антонович, В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш. УСДРП і Спілка не змогли виробити чіткої тактики своєї діяльності та співпраці з іншими партіями і громадськими організаціями. 1909 р. Спілка розпалася. Керівники ж УСДРП С. Петлюра і В. Садовський стали шукати союзника у новоорганізованому 1908 р. міжпартійному політичному блоці українських ліберальних діячів – Товаристві українських поступовців (ТУП). Провідники ТУП – М. Грушевський, С. Єфремов, Д. Дорошенко обстоювали конституційно-парламентський шлях боротьби за “українську справу”.
Отже, за винятком НУП, яка своїм ідеалом проголосила самостійну українську державу, інші національні партії Наддніпрянської України (РУП, УСП, Спілка, УСДРП, УДП, УРП та ін.)взяли за основу своїх програм вимоги політичної автономії України у складі Росії.Серед загальноросійських партій, які мали свої комітети у Наддніпрянській Україні, слід відзначити Російську соціал-демократичну робітничу партію (РСДРП), що після 1903 р. розкололась на більшовиків на чолі з В. Ульяновим (Леніним) та меншовиків, провідником яких був Ю. Мартов; партію соціалістів-революціонерів (есери), конституційних демократів (кадети), “Союз 17 жовтня” (“Октябристи”). Діяли також Польська партія соціалістична та єврейський “Бунд” (“Союз”).
30.Галичина як «український П'ємонт»
Дня 20 жовтня 1860 р. проголошено в Австрії нову конституцію, яку 26 лютня 1861 р. «поправлено» в доволі ліберальному дусі. Галичина, разом з іншими коронними краями дістала автономію з власним сеймом і власним краєвим урядом (виділом). Та в основу як і загальної австрійської конституції, так і краєвих автономій лягла не національна, а станова система. Не диво, що Галичина, створена з комплексу українських і польських земель, при значній перевазі посідаючих і упривилейованих, здебільша неукраїнських кляс, була штучним новотвором, у якого представництві найшлося неупривілейоване населення в меншости.
При перших сеймових виборах вибрали галицькі українці 49 своїх послів — 46 з вибору й 3 вірилістів. Краєвим маршалом заіменував центральний уряд кн. Льва Сапігу, його заступником єп. Спірідіона Литвиновича. Перші вибори й перші засідання галицького сойму проходили в розмірно примирній атмосфері, але де далі польсько-українська боротьба набірає гостроти й безоглядности. В промовах шафували польські представники прекрасними словами про «рівність, згоду й братерство», але робили своє, а на тій протирічности полапалися українці не зразу.
До деякої кооперації приходило поміж поляками і українцями здебільша на полі спільного їм протимосковського настанлення. «Москвофільство вважалося спільним ворогом й було поборюване зі становища польської державної рації, тоді як народовецький напрямок, як протиросійський вважався чинником, з яким скорше чи пізніше можна булоб договоритися, якраз на точці антагонізму проти Росії» (Л. Васілєвскі).
Та польські симпатії для народовецького руху в Галичині, не вийшли йому на добре. Вони компромітували українство в очах москвофілів як «польську інтригу», а коли нарешті воно їх перемогло, то поляки поквапилися використати якраз москвофільських запроданців, щоби ними розбивати українське культурно-політичне обєднання. Ворожа тактика переконала нарешті українців, що в політиці немає неможливостей а в першу чергу, що в ній «не обовязує» ніяка етика й послідовність.
31. політичні партії у Східній та Західній Україні наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.
Багато українців були дійсними членами загальних російських масонських організацій, які просували ідею створення „правового суспільства” - з людей, наділених рівними правами. Вони брали участь у таємних об’єднаннях, спрямованих проти російської монархії.
Діяльність Кирило-Мефодіївського товариства була важливою складовою шляху до консолідації національного визвольного руху. Це була нелегальна політична організація, створена в Києві в 1846 р. представниками української національної інтелігенції. Метою діяльності Братства було досягнення державної незалежності України та визнання її рівноправним членом конфедерації незалежних слов’янських держав з українським політичним центром у Києві. Найактуальнішими завданнями Братства були боротьба за ліквідацію монархічної системи Російської імперії та відміна кріпацтва. Практична діяльність організації була зосереджена на освіті та пошуку шляхів підвищення економічного розвитку України. Російський царат жорстоко переслідував членів Братства.
Ідеї Братства, закладені у національну свідомість, отримали розвиток серед представників соціального руху наприкінці 19 ст. Працівники соціальних організацій здебільшого займалися культурно-освітньою роботою. Вони організовували школи, видавали підручники та популяризували український фольклор.
Новий етап визвольної боротьби на Україні був пов’язаний з діяльністю російських популістів (народників). Їхні гуртки та організації працювали в Києві, Одесі, Чернігові та інших містах. Народники в основному займалися поширенням серед селян ідей свободи та рівності. Після 1885 р. народники втратили свою провідну позицію у визвольному русі, яку перехопила соціал-демократична інтелігенція, що доклала значних зусиль для того, щоб довести політичні ідеї до свідомості працівників. Перші політичні організації з’явилися в 1880-1890 рр.
Для 20 століття було характерним значне посилення революційної боротьби. Першими під її впливом опинилися українські політичні партії (Революційна українська партія, Українська соціал-демократична робітнича партія, Товариство українських поступовців). Серед їх лідерів були такі особистості, як Д.Антонович, О.Лотоцький, В.Винниченко, С.Петлюра, С.Єфремов та інші. Дехто з цих діячів в майбутньому стали провідними постатями української революції.
Незважаючи на драконівські закони царату від 1863 та 1876 р. щодо української мови, розвиток української культури піднявся на новий рівень. Це стало важливим фактором національного відродження. Творчі роботи М.Грушевського (зокрема, багатотомна „Історія України – Русі”), праці Б.Грінченка, А.Кримського та М.Аркаса стали визначними літературними явищами. В роботах багатьох поетів увага зверталася на нагальні соціальні та національні проблеми. Розвиток національного визвольного руху на західноукраїнських землях відбувався не ізольовано, а в тісному зв’язку з аналогічними процесами на Східній Україні. Мав місце інтенсивний обмін думками та ідеями, літературою та періодичними виданнями. Населення українських територій, розділене кордонами, поступово приходило до бачення українців як єдиної нації.
Кінець XIX ст. став переломним у розвитку українського національного руху. З виникненням перших українських партій національна ідея виходить за межі інтелігентського середовища і проникає у широкі маси. На історичну арену виходить нове, енергійніше покоління діячів, яке висуває вимогу повної незалежності України.
Перші українські політичні партії з'явилися у Галичині. У жовтні 1890р. у Львові було створено Русько-українську радикальну партію (РУРП). Ініціаторами створення цієї партії стали І. Франко і М. Павлик. За порадами Драгоманова вони стали на позиції "наукового соціалізму". У 1895р. до програми було включено положення, що найповніше ідеї соціалізму можна реалізувати в рамках незалежної української держави, а в найближчій перспективі — у межах повністю автономної провінції Австрійської імперії. Окрім цих положень, у програмі висувались вимоги передачі селянам якомога більше землі. Декларувалось встановлення колективної організації праці й колективної власності на засоби виробництва еволюційним шляхом. Партія видавала для селян газети "Хлібороб" і "Громада". Для пропаганди програмних положень було випущено серію брошур під загальною назвою "Радикальна тактика" (І. Франко). Великої уваги партія приділяла пропаганді своїх ідей у селянських масах через різноманітні установи, організації. Незважаючи на наполегливу працю, партія не здобула собі широкої підтримки. Проти неї було настроєно духовенство, яке заблокувало партії доступ до селянства. Соціалістичні ідеї не мали підтримки через малочисельність українського пролетаріату. Наприкінці 1899р. партія переживає кризу.
У 1899р. з'являється Українська соціал-демократична партія (УСДП), яку заснували Микола Ганкевич, Семен Вітик, Юліан Бачинський. Вона була створена з метою відстоювання інтересів українського робітництва. У національному питанні виступала поборником політичної незалежності України.
У 1899р. утворилась Українська національно-демократична партія (УНДП), яка стала наймасовішою і найвпливовішою партією. Засновниками цієї партії були оновлені народовці і частина радикалів. Найвизначнішими діячами партії стали Є. Левицький, В. Охримович, М. Грушевський і І. Франко. У своїй програмі УНДП проголосила своєю довготривалою метою національну незалежність України, до своїх найближчих цілей вона відносила автономію і збереження відданості Габсбургам. В інших питаннях це була типово ліберальна партія, яка прагнула уникати гострих соціальних питань. Своєю поміркованістю і народовською тактикою вона завоювала прихильність більшої частини населення. Під її впливом знаходилась "Просвіта" та інші організації, установи.
Також у 1899р. окремі представники духовенства утворили Католицько-руський союз. Але, будучи клерикально-консервативною партією, вона не знайшла широкої підтримки навіть серед священиків.
Із зростанням організаційної і політичної сили українофілів у Галичині слабнув вплив русофілів, які здавали свої позиції як на організаційному, так і на політичному рівні. Так "Просвіта" по Галичині мала 900 відділень, аналогічна русофільська організація - лише 106. У виборах 1913р. до галицького сейму було обрано 30 українофілів і лише 1 русофіл.
Сподіваючись затримати процес свого занепаду, в 1900 р. русофіли проголосили "новий курс", що закликав до цілковитого ототожнення з Росією. Вони заснували Російську національну партію, яка отримала великі дотації від царського уряду і була підтримана польською аристократією, щоб внести розкол в український рух.
32.Революція 1905-1907 рр. На Україні. Наступ реакції в 1907-1914 рр. Посилення національного гноблення в Украхні напередодні Першої світової війни.
Перша демократична революція почалася 9 січня 1905 р. мирною демонстрацією в Санкт-Петербурзі, що у последствии була расстрелянна військами. День цей згодом назвали кривавою неділею. У знак солідарності і протесту почалися страйки в пролетарських центрах У: Києві, Харкові, Катеринославі, Одесі, Миколаєві. На початку січня-березня 1905 р. страйкувало 170 тис. чоловік. Під впливом робочого прямування піднялося на боротьбу і селянство, але його виступи в більшості випадків набували характеру масових погромів поміщицьких маєтків. Посилилися соціальні протиріччя між різноманітними прошаркам селянства. Під час жовтневого загального політичного страйку 1905 р. на У забастувало 120 тис. робітників. Життя на заводах і фабриках, шахтах і рудниках, на транспорті завмерла. У ході революції в Києві, у Катеринославі, Луганську, Горлівці, Єнакієве виникнули Ради робочих депутатів. У них співробітничали соціал-демократи й есери, представники національних партій. Ради вводять 8-годинний робочий день, установлюють ціни на продукти в заводських лавках, організовують охорону населення від погромників. На У підготуванням збройних повстань займалися активісти різноманітних партійних організацій (більшовики, есери, анархісти). Збройні повстання:
Повстання на броненосці «Потьомкін» на Чорноморському флоті готувала «Севастопольська матроська централка», куди входили матроси — члени різних партій. 14 червня 1905 р.
Повстання П. Шмідта. 11–16 листопада 1905 р. у Севастополі повстали моряки 12 кораблів. Очолити повстання вони запросили лейтенанта П. Шмідта, за переконаннями революціонера-демократа.
Виступ Б. Жадановського. 18 листопада 1905 р. у Києві майже 1000 озброєних, революційно налаштованих солдатів на чолі з підпоручиком Б. Жадановським вийшли на демонстрацію. До них приєдналися 4 тис. робітників. Було багато вбитих і поранених.
Повстання в грудні 1905 р. Найвищого піднесення збройна боротьба проти царизму в Україні досягла в грудні 1905 р. Повстання спалахнули в Харкові, Катеринославі, Олександрівську (Запоріжжя), Горлівці. Так, 16–17 грудня в Горлівці повстало до 4 тис. робітників. Їхні загони очолили більшовик А. Гречнєв, безпартійний П. Гуртовий, есер П. Дейнега. Після 6-годинного бою, втративши 300 чоловік, повсталі були розгромлені царськими військами.
Збройна боротьба проти царизму зазнала поразки внаслідок роз’єднаності дій серед революційних партій, різночасності виступів, неорганізованості та слабкої технічної підготовки повсталих, недосвідченості керівників.
Після поразки революції в багатьох районах Рос. імперії був введений надзвичайний стан. Там заборонялися будь-які збори, мітинги, наради. Повсюди проводили обшуки на квартирах робітників і партійних активістів, заборонялися студентські збори, закривалися опозиційні друкарські видання, арештовували в містах і селах неблагонадійних осіб, справи яких передавалися військовим судам. По обвинуваченнях було засуджено 26 тис. осіб, з яких 5 тис. були винесені смертні вироки. Наступ реакцій був помітний і в національному питанні. Уряд заборонив викладання предметів укр.. мовою. З’явився циркуляр, що не дозволяв вчителям розмовляти з учнями українською мовою. Закривалися українські клуби, наукові товариства, культурно-просвітницькі організації. Головним організатором наступу царизму на демократію був Столипін. Він хотів створити сильну, централізовану, монолітну імперію. Основні ідеї реформи були такі: 1) знищення селянської общини; 2) дозвіл селянам отримати землю в приватну власність (поселитися на хуторах або утробах); 3) переселення селянських сімей у слабо населенні райони Півн. Кавказу, Середньої Азії, Сибіру та Далекого Сходу. Тим самим столипінська аграрна реформа повинна була дати поштовх комерціалізації сільського господарства, переводу його на капіталістичні рейки розвитку. Однак остаточно зруйнувати селянську общину не вдалося, як і ліквідувати поміщицьке землеволодіння Переселенська політика спочатку мала величезні масштаби, але погана організація цього процесу, фінансові труднощі, важкі природні умови призвели до того, що багато селянських сімей стали повертатися зі Сходу.
На думку ряду дослідників, в 1912 - 1914 рр. в Росії назрівала нова революційна ситуація. Однак Перша світова війна (1914-1918)ттимчасво збила революційну хвилю, що підіймалася, й перевела суспільну увагу з внутрішніх проблем на тему зовнішньої загрози. Війна стала наслідком протистояння двох блоків імперіалістичних держав: Четверного союзу (Німеччина, Угорщина, Болгарія і Туреччина) і Антанти (Англія, Франція і Росія). З самого початку війни Україна була втягнута в цю битву і при цьому частина українців воювала в рядах російської армії, а інша частина на боці австрійської армії. Таким чином, українці мусили вбивати один одного під чужими знаменами.
34. Доба Центральної Ради та УНР.
Українська Центральна Рада була заснована 3-4 березня 1917 р. Її політичні засади були викладені в 4 Універсалах: І – 10 червня 1917 р.; ІІ – 3 липня 1917р.; ІІІ- 7 листопада 1917р.; ІV – 11 січня 1918р. 4. Перший Універсал УЦР і автономія України.
В І Універсалі висловлювалася надія на те, що неукраїнські народи, які живуть разом в Україні з українцями будуватимуть автономний устрій , здатний покінчити з безладдям у краї. Універсал справив величезне враження на суспільство. З місць йшли сотнями телеграми, в яких висловлювалися солідарність з Радою і запевненням у щирій підтримці. У другому універсалі зазначалося, що Центральна Рада має поповнитися найближчим часом представниками інших народів, які живуть в Україні, після чого стане єдиним найвищим органом революційної демократії України. Зміст Універсалу свідчить, що Центральна Рада зробила істотні поступки урядові, який прагнув обмежити національно-визвольний рух певними рамками. Для українців цінність укладеної угоди істотно знижувалася тим, що не окреслювалась територія, на яку мала поширюватися вада Центральної Ради. Не уточнювалися також повноваження секретаріату, особливо в його стосунках з місцевими органами Тимчасового уряду, які продовжували існувати. У 3 універсалі проголошувалося створення УНР. У 4 універсалі УНР проголошувалась незалежною республікою. 29 квітня 1918 р. в останній день свого існування ЦР ухвалила Конституцію УНР, яка , на жаль, так і не була прийнята. Серед причин поразки ЦР слід назвати такі: 1)неспроможність побудувати міцний державний апарат і боєздатну армію. Історики наголошують на тому, що суттєвим прорахунком ЦР було те, що вона відмовилась від створення регулярного війська, задовольнившись загонами міліції, й не могла створити досвідчений український уряд – Генеральний секретаріат, оскільки більшість міністрів були у віці 25-35 років; 2)повільність у прийнятті ключових державних рішень і не послідовність у проведенні їх у життя; 3)поверховий підхід до вирішення аграрного питання. Зволікання з аграрною реформою налаштувало селян проти ЦР. ІІІ універсал проголошував скасування поміщицького землеволодіння, проте на нараді представників поміщицьких організацій, київських цукрозаводчиків та банкірів, що відбулася 10 (23) листопада 1917 р. Винниченко зазначив, що аграрна реформа відбудеться тільки після скликання Всеукраїнських Установчих зборів, тому селянам заборонялося свавільне захоплення земель та іншої власності. Селянські виступи мали придушуватися силою зброї. Не відбиралися землі у землевласників, які володіли менш ніж 40 десятинами землі. Довгоочікуваний закон про землю ЦР нарешті ухвалила 18 (31) січня 1918 р. Однак його реалізація унеможливлювалася у зв’язку із тим, що за умовами Брестського миру 27 січня (9 лютого) 1918р. ЦР в обмін на визнання незалежності УНР та військової допомоги в боротьбі з більшовиками, зобов’язувалися надати Німеччині та Австро-Угорщині 60 млн. пудів зерна та виробів з нього, 400 млн штук яєць, 2,75 млн пудів великої рогатої худоби живою вагою, 3 млн пудів цукру, регулярно постачати овочі і фрукти, але виконати ці зобов’язання ЦР не змогла; 4)нерозвиненість українського національного руху. Селянство залишилося політично несвідомим.
35.Гетьманська держава П. Скоропатського.
Повернення Української Центральної Ради у супроводі німецьких і австро-угорських військ населення сприйняло по-різному. Після вступу німецьких і австро-угорських військ в Україну влада УЦР ставала все більш обмеженою, формальною. В останні дні свого існування УЦР ухвалила проект Конституції УНР, обрала Президентом УНР М. Грушевського.
Однак відсутність ефективно працюючого адміністративного апарату, широкої народної підтримки і деякі інші фактори призвели до занепаду Української Центральної Ради.
Окупанти переконалися, що для забезпечення визначених поставок продовольства УЦР не мала реальних можливостей. До того ж, утворена з козаків 1-го Українського корпусу та «Вільного козацтва» Українська народна громада, зважаючи на неможливість співпраці з Українською Центральною Радою, вирішила підтримати іншу владу у формі диктатури без народного представництва. За найкращу форму влади визнали гетьманат. 29 квітня 1918 р. за погодженням з німецькою військовою адміністрацією Українська Центральна Рада була скинута, і гетьманом України на Всеукраїнському землеробському конгресі в Києві був проголошений генерал Павло Скоропадський. Замість Української Народної Республіки був проголошений гетьманат за назвою «Українська держава». 29 квітня в Софіївському соборі єпископ Никодим миропомазав гетьмана, а на Софіївському майдані відслужили урочистий молебень. Відповідно до цього документа, Українську Центральну Раду й усі земельні комітети розпускали, міністрів та їх товаришів звільняли з посад, а рядовим державним службовцям належало продовжувати роботу. Було відновлено право приватної власності. Гетьман також повідомляв, що незабаром видасть закон про вибори до Українського Сейму. Було обіцяно «забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці».До скликання Сейму в Україні мали діяти «Закони про тимчасовий державний устрій України», видані 29 квітня. У них були визначені головні напрями діяльності гетьмана у політичній сфері, організації державного управління, дані гарантії громадянських прав населення, оголошено про встановлення Української держави замість Української Народної Республіки. Суть перевороту полягала у спробі шляхом зміни демократичної парламентської форми державного правління на авторитарну створити нову модель української держави, яка була б здатна зупинити радикалізацію, дезорганізацію та деградацію суспільства, стала б творцем і гарантом стабільного ладу, що ґрунтувався б на приватній власності та дотриманні правових норм. Нова держава ґрунтувалася як на республіканських, так і на монархічних засадах. Згідно із «Законами...», уся влада, зокрема законодавча, зосереджувалася у руках гетьмана. Гетьман призначав отамана (голову) Ради міністрів, затверджував склад кабінету, мав право оголошувати амністію, військовий або надзвичайний стан, був верховним головнокомандувачем.
Внутрішня політика П. Скоропадського.Гетьман сформував новий уряд - Раду міністрів - з помірно-консервативних чиновників, військових і суспільних діячів. Був налагоджений дієздатний адміністративний апарат (почали діяти старости, земські урядники, професійні чиновники, поліція тощо). Однак зміцнення цього апарату русифікованими представниками старого чиновництва являли погрозу Українській державі. У промисловості було ліквідовано робочий контроль на виробництві, заборонялися страйки, скасовувався 8-годиний робочий день і встановлювався 12-годиний; відновився залізничний рух завдяки відновленню залізничних колій і мостів, ремонту локомотивів.
Відповідно до головного пріоритету у внутрішній політиці - земельного питання - у липні 1918 р. був розроблений «Проект загальних основ земельної реформи», що викликав різкий протест більшості селян і невдоволення великих землевласників. У цілому ж можна констатувати відновлення в державі поміщицького землеволодіння. Гетьманом Скоропадським була здійснена спроба створення національної армії, чисельність якої повинна була перевищити 300 тис. осіб. Гетьман прагнув також відродити козацтво в Україні. В Український державі була реформована банківська мережа, прийнятий збалансований державний бюджет, вжиті заходи для становлення української грошової системи. При гетьманаті були обмежені демократичні права і свободи. Проводилася політика переслідувань більшовиків, представників інших лівих партій, :і також анархістів. Під жорстку цензуру потрапили газети, заборонялося проведення зборів, мітингів.
Найважливішим досягненнями гетьманату характеризувалася національно-культурна політика. Новою владою були здійснені спроби українізації державного апарату і системи освіти:- поряд із російськими гімназіями утворювалися українські, яких восени 1918 р. нараховувалося 150;- був прийнятий закон про обов'язкове вивчення української мови і літератури, історії та географії України;- відкрилися нові українські університети, перші з який - у Києві і Кам'янець-Подільському;- у російськомовних університетах - Київському, Харківському, Одеському почали працювати кафедри української мови, літератури, історії та права.24 листопада 1918 р. була відкрита Українська Академія наук. В Українській державі були організовані Національна бібліотека, Національний архів, Національна галерея мистецтв, Національний історичний музей, Український національний театр під керівництвом П. Саксаганського, «Молодий театр» Л. Курбаса, Державний симфонічний оркестр, Українська державна капела тощо.
Одним із головних завдань гетьманського уряду була боротьба за міжнародне визнання Української держави. Найважливішими напрямками зовнішньої політики були:- союз із Німеччиною, з якою були встановлені дипломатичні відносини;- встановлення дипломатичних відносин з іншими країнами; у період гетьманату Україну визнали 30 країн, a 10 із них мали свої представництва в Києві; Україна мала своїх представників у 23 країнах;- підписання мирного договору з радянською Росією (12 червня 1918 р.);- дипломатична боротьба з Австро-Угорщиною, що намагалася захопити східногалицькі землі та Холмщину;- було встановлено політичні та економічні відносини з Кримом, Доном, Кубанню.
Але Антанта, орієнтуючись на відновлення «єдиної і неділимох» Росії, не визнала Гетьманську державу.
У цілому в Україні вдалося досягти стабілізації економіки, дати могутній імпульс розвитку української культури, досягла успіхів у зовнішній політиці. Однак реставрація дореволюційних порядків на селі, однобічна орієнтація гетьманату на великих землевласників і буржуазію відштовхувати від нього селянство, національну інтелігенцію, робітників. Крім того, опора на німецьку військову адміністрацію не виправдала сподівань П. Скоропадського, тому що Німеччина програвала війну й на її території зріла революція. Починаючи з літа 1918 р. опозиція режиму П. Скоропадського підсилилася. Очолив її Український національний союз, головою якого з 18 вересня 1918 р. став В. Винниченко. У боротьбі проти гетьманату українські соціалісти пішли навіть на укладання союзу з більшовиками. 14 грудня 1918 р. П. Скоропадський відрікся від влади. Незабаром війська, що підтримували опозиційний гетьманату Український національний союз, увійшли до Києва.
Основними причинами падіння гетьманату були:- відсутність численної дієздатної регулярної української армії;- посилення впливу в Українській державі російських консервативних кіл;- відновлення в державі поміщицького землеволодіння;- вузька соціальна база гетьманату;- підкорення соціально-економічної політики інтересам панівних верств та окупаційної влади;- скрутне становище трудящих;- наростання напруженості у суспільстві та формування організованої опозиції;- поразка Німеччини та її союзників у Першій світовій війні.
36.Директорія УНР та ЗУНР. Акт злуки 1919 р. Причини поразки, уроки і значення національно визвольних змагань 1917-20 рр.
Директорія УНР, як тимчасовий верховний орган влади в Україні, була створена наприкінці 1918 року Українським Національним Союзом – блоком опозиційних до уряду та особи Гетьмана П. Скоропадського політичних партій переважно просоціалістичної орієнтації. До її складу увійшли В.Винниченко (УСДРП) - голова, члени: С.Петлюра (УСДРП), О.Андрієвський (УПСС), Ф.Швець – (Селянська Спілка) і А.Макаренко (безпартійний, від профспілки залізничників).
26 грудня 1918 року Директорія проголосила відновлення в Україні республіканського ладу.
Того ж дня був створений перший уряд Директорії – Раду Народних Міністрів на чолі з В.Чехівським (УДСРП).
За дорученням Директорії уряд розробив та ухвалив 5 січня 1919 року закон про скликання Трудового Конгресу України, який мав стати вищим державним органом законодавчої влади. Владу на місцях передбачалося передати Трудовим радам селян, робітників та трудової інтелігенції. Згідно закону, Конгрес мав бути «обраним трудовим населенням, без участі поміщиків і капіталістів». Перше засідання Трудового Конгресу мало відбутися 22 січня 1919 року в Києві. На його зібрання нетерпляче очікувало все українське суспільство з надією, що народні обранці накреслять шляхи подальшого розвитку держави, зокрема для досягнення соборності України.
На цей час з українських земель, що перебували в складі колишньої Австро-Угорщини, утворилася Західно-Українська Народна Республіка (ЗУНР). Уряд ЗУНР, виконуючи волю місцевих українців, проголосив курс на возз’єднання (злуку) обох українських держав. У результаті успішної співпраці обох українських урядів Кульмінацією національно-визвольних змагань українців стало 22 січня 1919 р. — День злуки УНР і ЗУНР. Уже практично з першого дня утворення Західноукраїнської Народної Республіки між урядами УНР і ЗУНР проводились переговори про втілення ідеї соборності.
День 22 січня 1919 р. був одним із найпрекрасніших моментів нашої непростої, нерідко трагічної історії, назавжди залишившись у пам'яті українського народу як свято Соборності України. Але до справжнього об'єднання справа так і не дійшла. Вже через кілька днів після проголошення злуки Директорія під тиском більшовицьких орд змушена була покинути Київ. Тому західним українцям годі було і чекати якоїсь реальної допомоги з Наддніпрянщини.
Поразка українських визвольних змагань 1917—1921 рр., її причини та наслідки. Визвольні змагання українського народу 1917 - 1921 рр. закінчилися невдачею. 18 березня 1921 р. було підписано Ризький мирний договір між радянськими урядами Росії й України з одного боку та Польщею — з другого. Згідно з цим документом, що фактично поховав самостійницькі плани урядів УНР та ЗУНР, Польща в обмін на територіальні поступки, аналогічні тим, які містилися у Варшавській угоді, визнала Радянську Україну і зобов'язалася заборонити перебування на своїй території всіх антибільшовицьких організацій, включаючи уряд УНР. Доля Східної Галичини була вирішена у 1923 р., коли Паризька конференція ухвалила приєднати її до Польщі. Ще раніше, в 1918 р., Румунія окупувала Буковину. У 1919 р. Закарпаття дісталося Чехословаччині. Поразка українських визвольних змагань була зумовлена низкою причин. Значною мірою — це низький рівень національної свідомості українства як наслідок тривалої політичної неволі. Українцям не вистачило добре підготовлених фахівців для керівництва державними справами як у центрі, так і на місцях. Українське селянство, передусім у Східній Україні, було малоосвіченим, політично незрілим, а національно свідомого робітництва майже не було. Міста з великою перевагою чужого, ворожого українській самостійності елементу виступали проти національно-визвольних змагань українства. Не встигли українці також пройти тривалого еволюційного шляху національного розвитку, який підготував би їх до відновлення державності. Створена революційним шляхом держава значною мірою стала для них несподіванкою. На жаль, як український народ, так і його провідники не виявили єдності й витривалості, необхідних для захисту власної державності.
37. Встановлення Радянської влади в Україні (1917-1920 рр). Радянська форма державності. Політика «воєнного комунізму».
Жовтневий переворот 1917 року у Петрограді започаткував еру панування однієї з найжахливіших ідеологій XX століття, метою якої була світова соціалістична революція. Але на той час більшовики ще не мали значного впливу на населення. Для поліпшення свого становища в Україні більшовики, які вбачали в Центральній раді основного суперника в боротьбі за владу, почали шалену пропагандистську кампанію. Центральна рада змальовувалась як контрреволюційна, буржуазно-націоналістична, антинародна організація.
Яскравим виявом агресивності і класичним зразком революційної демагогії Петрограда щодо України став "Маніфест українському народу з ультимативними вимогами до Української Ради" від 3 грудня 1917 року. В ньому говорилося, що Центральна рада "веде двозначну буржуазну політику", яка виявляється в небажанні Ради скликати Всеукраїнський з'їзд Рад. Принизлива форма ультиматуму була необхідною для збройного втручання у внутрішні справи України.
З'їзд представників робітників, армії селян (Всеукраїнський з'їзд Рад) відкрився 4 грудня 1917 року в Києві. Більшовики, опинившись у значній меншості, зрозуміли, що їм не вдасться здійснити державний переворот. Висловивши обурення ультиматумом, з'їзд висловив повну підтримку Центральній раді.
У цих умовах більшовики залишають київський з'їзд і їдуть до Харкова, де 11—12 грудня 1917 року під охороною радянських військ було інсценовано альтернативний з'їзд рад. З'їзд проголосив встановлення радянської влади в УНР і обрав Центральний виконавчий комітет рад, який в свою чергу створив Народний секретаріат — уряд радянської України. 17 грудня ЦВК рад України опублікував маніфест про повалення Центральної ради і Генерального секретаріату, ігноруючи той факт, що останні мали владу на 3/4 території України.
25 грудня 1917 року розпочалась окупація України радянськими військами. Радянський уряд перебував у Києві три тижні. Умови Брестської угоди змусили Народний секретаріат перебратися з Києва до Полтави, а звідти 9 березня 1918 року —до Катеринослава. Тут 17—19 березня відбувся 11 Всеукраїнський з'їзд Рад, а 21 березня новообраний ЦВК рад України переїхав до Таганрога, що став останнім місцем його перебування на українській землі.
У липні 1918 року в Москві було проведено установчий з'їзд КП(б)У, яка створювалася як обласна організація РКП(б). Це давало РКП(б) можливість більш активно втручатись в українські справи.
28 листопада 1918 року в Курську було створено Тимчасовий робітничо-селянський уряд України. Після весняного контрнаступу Червона армія до травня 1919 року взяла під свій контроль майже всю територію України. На початку січня 1919 року Тимчасовий робітничо-селянський уряд переїздить до Харкова. 6 січня Україна проголошується "Українською Соціалістичною Радянською Республікою" (УСРР). 25 січня було декларовано необхідність об'єднання УСРР з РСФРР на засадах соціалістичної федерації.
Націоналізація, що відбувалася під гаслами переходу від капіталістичного до соціалістичного способу виробництва, вщент розладнала підірваний світовою війною ринковий механізм, ліквідувала приватну ініціативу, звела до мінімуму товарно-грошові відносини. Перестали діяти економічні закони. їх намагалися замінити адміністративними чинниками, передовсім централізацією управління, шляхом створення мережі верти кальних структур, запровадження різних мобілізацій та примусової праці. Розрив економічних зв'язків між містом і селом загостри в продовольчу проблему. 12 квітня 1919 року радянський уряд України видав декрет про введення продрозкладки.
Внаслідок запровадження політики "воєнного комунізму" й диктатури пролетаріату загострилося внутрішньополітичне становище в Україні. У відповідь на тиск тоталітарної системи розгорнувся антибільшовицький рух селянства. Фактично в Україні розпочалася селянська війна, яку офіційна пропаганда називала куркульською контрреволюцією. Тільки в липні 1919 року було зафіксовано 207 антикомуністичних виступів на території УСРР. Уся селянська Україна повстала проти більшовиків. Особливу роль в цій війні відіграли селянські партизанські загони під проводом отаманів Григор'єва, Зеленого, Махно, Орловського, Соколовського.
38. Нова Економічна Політика(НЕП) в Україні та її результати. Входження України до складу СРСР.
Намагаючись не допустити втрати своєї влади, більшовицьке керівництво змушене було вдатися до інших методів подолання кризи. Відмова від політики «воєнного комунізму» пов'язана з рішенням X з'їзду РКП(б) у березні 1921 р. про заміну продрозкладки продовольчим податком, розмір якого був удвічі менший за продрозкладку і заздалегідь був відомий селянам. Після здачі продовольчого податку селяни отримували право розпоряджатися надлишками своєї продукції. Заміна продрозкладки стала першим кроком нової економічної політики (НЕПу).
У промисловості почалася здача в оренду націоналізованих дрібних і середніх підприємств їх колишнім власникам. Була проведена децентралізація управління промисловістю (замість главків підприємства об'єднувались в трести, яким надали господарську самостійність). Багато підприємств були переведені на господарський розрахунок, тобто їх діяльність мала на меті отримання прибутку. Скасовувалась загальна трудова повинність, створювався ринок робочої сили. Було здійснено перехід від зрівняльної заробітної плати до заробітної плати, що залежала від результатів праці.
Була дозволена торгівля, яка замінила притаманний «воєнному комунізму» простий товарообмін. У великих містах почали діяти торгові біржі. В економіку активно залучались іноземні інвестиції у формі концесій. 1924 р. внаслідок грошової реформи в обіг була введена конвертована валюта — червонець, який дорівнював 10 золотим карбованцям. Джерелом постійного поповнення держбюджету стали податки. В Україні НЕП був упроваджений пізніше — з 1922 р. і його введення було ускладнене значними труднощами, більшими, ніж у районах Росії. Затримало введення НЕПу те, що у 1921 р. в українських селян залишався борг з продрозкладки за 1920 р., який був перенесений на наступний.
Однак у цілому НЕП створив сприятливі умови для організації господарства на принципах ринкової системи і це сприяло пожвавленню і швидкій відбудові економіки. Вже у 1925/26 господарському році Україна в цілому досягла до воєнного рівня промислового виробництва. Ще успішніше розвивалось сільське господарство, яке базувалося в роки НЕПу на одноосібних селянських господарствах. 1927 р. оброблялося на 10 % більше землі, ніж 1913 р. В умовах НЕПу знову був відроджений прошарок підприємців, торговців та інших представників буржуазії, що легально здійснював свою економічну діяльність.
Хоча НЕП виявився цілком життєздатним, в уяві більшовиків така політика не мала подальшої перспективи. Для них вона була нічим іншим, як тимчасовим відступом перед капіталізмом, за яким розпочнеться новий наступ.
Невід'ємною складовою політики більшовиків був курс на об'єднання державних утворень, що виникли в результаті розпаду Російської імперії під владою Москви. Після закінчення війни центр посилив намагання включити формально незалежні республіки до складу РСФРР. У червні 1920 р. 20 членів ВУЦВК були введені в ВЦВК. У січні 1921 р. командувача збройних сил України було підпорядковано спеціальному уповноваженому Реввійськради РСФРР в Україні. На V Всеукраїнському з'їзді Рад у лютому-березні 1921 р. проти договору про військовий і господарський союз виступили деякі делегати, але переважна більшість не підтримала їх і проголосувала за об'єднання семи наркоматів УСРР та РСФРР та входження їх до складу наркоматів Російської Федерації.
Після цього настала черга міжнародних відносин. У січні 1922 р. делегати від радянських республік, у тому числі УСРР, підписали протокол про передання делегації радянської Росії представництва на Генуезькій конференції. Російський народний комісаріат іноземних справ фактично узурпував повноваження «незалежних» республік і почав виконувати функції загальнофедеральної структури.
Наркомом у справах національностей Й. Сталіним був розроблений проект, який передбачав входження останніх до складу Російської Федерації на правах автономії. Це був так званий проект автономізації. Він викликав енергійну критику з боку більшості тодішнього керівництва УСРР. Проти плану автономії виступив і В. Ленін. Він запропонував покласти в основу взаємовідносин радянських республік інший принцип — принцип рівноправ'я у складі федерації.
30 грудня 1922 р. на VII Всеукраїнському з'їзді Рад було схвалено Декларацію про створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік СРСР. З'їзд звернувся до з'їздів Рад інших радянських республік з пропозицією невідкладно оформити створення СРСР. 30 грудня І з'їзд Рад СРСР затвердив в основному Декларацію про створення СРСР і Союзний договір. Процес конституційного оформлення СРСР був продовжений у січні 1924 р. на II з'їзді Рад СРСР, де була утверджена Конституція СРСР. У ній права союзних республік обмежувалися більшою мірою, ніж у попередніх проектах. Принцип рівноправності і федералізму практично поступився автономізації. Союзні республіки, серед них і УСРР, стали адміністративними одиницями СРСР.
39. Формування командно-адміністративної системи , її характерні риси. Індустріалізація та колективізація в Україні, їх оцінка в історичній літературі. Голод 1932-33 рр.
ХХІ з'їзд ВКП(б) (грудень 1925 р.) проголосив курс на індустріалізацію, однак на шляху його здійснення виникли великі труднощі.
3 1926 р. було проголошено першу п'ятирічку, головна задача якої полягала в тім, щоб "наздогнати і випередити капіталістичний світ" в економічних відносинах. На перше місце ставилася задача розвитку важкої промисловості: обсяг її виробництва повинний був збільшитися на 330%. Для України перший п'ятилітній план був сприятливим з погляду промислового розвитку. Україна одержала 20% загальних капіталовкладень, а це означало, що з 1500 промислових підприємств, що споруджуються в СРСР, 400 приходилося на Україну. В другій і третій п'ятирічках ця частина була значно зменшена, так вважалося, що на випадок війни промислові центри України були б надзвичайно уразливі для нападу.
З метою підняття ентузіазму трудящих, використовувалися всілякі методи, серед них масові виробничі змагання, що особливо популяризувалися після публікацій у газеті "Правда" статті В. Леніна "Як організувати змагання". Навесні у виробничому змаганні, що одержала назва «соціалістичне» брало участь 2 млн. робітників, з них - 310 тис. на Україні.
У тім же 1929 р. на пленумі ЦК ВКП(б) було прийняте рішення про те, щоб який би те ні було ціною прискорити розвиток машинобудування й інших галузей важкої промисловості. Працівникам, що досягали найбільшої продуктивності, привласнювалися звання Героя Соціалістичної Праці, практикувалися інші форми стимулювання. До тих же, хто працював з меншим ентузіазмом, застосовувалися примусові міри. Запізнення на роботу, прогули були кримінально карним. Однак, незважаючи на всі зусилля, вже в 1930 р. стало ясно, що неймовірні темпи себе не виправдали. Ентузіазм не підкріплювався посиленням ефектів праці. Планами передбачалося на 1930-1931 р. 45% приросту промисловості. УРСР, як і інші республіки, зовсім не мала економічної самостійності. Політику штурмівщини продовжували, спираючи на абсолютно нереальні цифри. Тому, коли підводилися підсумки першої п'ятирічки в 1933 р. політбюро ЦК ВКП/б/ заборонило усім відомствам публікувати цифрові дані з цього приводу. Україні запропонували сформульовані И. Сталін узагальнюючі цифри щодо випуску валової продукції, на підставі яких п'ятирічка була виконана за чотири роки і три місяці. Насправді ж знизилися з 23, 7% у 1929 р. до 5% у 1933 р., і п'ятилітній план по багатьох показниками виявився невиконаним. Політика штурмівщини провалилася, однак помітних позитивних результатів усе-таки було досягнуто. Так, у травні 1932 р. видав енергію Дніпрогес, діяли Криворізька, Київська, Харківська електростанції. У Донбасі було введено в дію нові шахти, на металургійних підприємствах України споруджено 12 доменних печей. Були введені в експлуатацію заводи Дніпроспецьсталь у Запорожжя і тракторний завод у Харкові.
Одночасно різко знизився рівень життя-черги, продкарточки, дефіцит саме необхідного, життя в бараках. У цих умовах почалася друга п'ятирічка, розрахована на 1933 - 1937 р. XII з'їзд КП(б)У в січні 1934 р. намітив перспективи розвитку України в другій п'ятирічці, що була фактично черговим етапом індустріалізації.
В перші роки п'ятирічки почали давати продукцію гіганти металургії: Запорожсталь, Азовсталь, Криворіжсталь. Пущені в експлуатацію Краматорський машинобудівної, Луганський паровозобудівний заводи, Макіївський, Дніпродзержинський і інші металургійні підприємства. Швидко розвивалася легка і харчова промисловість, хоча вона і не відповідала темпам розвитку важкої промисловості. Індустріальна сила України була орієнтована на переробку сировини і виготовлення машин, а не на задоволення повсякденних потреб людини.
В роки другої п'ятирічки продовжувалося соцзмагання в промисловості. Найбільш відомим було починання А. Стаханова, вахтера шахти "Центральна". Стаханов нарубав за зміну 102 тонни вугілля, що в 14, 5 рази перевищувало норму. Досягнення передовиків-новаторів були основою для перегляду норм виробітку працівників. Норми виробітку збільшуються на 35-45%, що нерідко викликало невдоволення працівників. Друга п'ятирічка, як і перша, була виконана достроково, але це не відповідало дійсності. Насправді п'ятирічка була заповнена на 70-77%.
У цілому ж за роки перших п’ятирічок у надзвичайно тяжких умовах тоталітарного режиму трудівники України створили могутню індустріальну базу. Вона і вивела республіку на рівень справді економічно розвитих країн світу.
Колективізація в Україні та її наслідки. Голодомор 1932 – 1933 р.р.
Перехід до суцільної колективізації з метою “підхльостування” індустріалізації країни, офіційно проголошений у листопаду 1929 року Постановою Пленуму ЦК ВКП/б/об здійсненні в самі короткі рядки колективізації в Україні, почався в її степових регіонах ще до весняної посівної кампанії 1930 року. З метою зломити антиколективізаційну тенденцію і відповідно настрою в тім змісті селянства, Постановою Пленуму ЦК ВКП(б) “Про міри в справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації” (від 30 січня 1929 року) на Україні розкуркулюється 200 тис. селянських господарств. Але бажаних результатів це не дало, хлібозаготівельні плани не виконувалися.
До виконання плану хлібозаготівель надзвичайна комісія перевела Україну на блокадне положення: райони, що не виконували план, заносилися на “чорну” дошку: їх охоплювали навколо військами, не поставляли ніяких товарів і т.д. до виконання планів хлібозаготівель. Це прирікало людей на повну смерть, адже з обложених районів заборонялося виїжджати навіть у сусідні райони. У селян цих районів працівники ГПУ відбирали не тільки залишки зерна, але й інше продовольство: сухарі, картоплю, буряк, капусту, соління, сало і т.д., що було придбано навіть в інших районах.
На початку 1933р. в Україні практично ніяких хлібних запасів не залишилося. У такий спосіб держава застосувала до українського народу такі акції, що свідомо і цілеспрямовано були спрямовані на повільне фізичне знищення селянства. Жорстока і нещаслива доля українського селянства була закрита завісою мовчання. Люди вмирали цілими родинами, селами, трупи валялися по дорогах, на вокзалах. Мали місце неодиничні випадки людожерства, трупоїдства. Батьки, прагнучи врятувати дітей від голодної смерті, відвозили їх у міста і там кидали в установах, лікарнях, на вулицях, особливо багато - на вокзалах.
В страшні роки голодомору (1932-1933 р.) в Україні загинуло понад 10 млн. чоловік, насамперед селян. Одночасно проведена колективізація і голод змінили соціальний склад села: було цілком знищене куркульство як клас, постраждало багато селян середнього статку, сформувалося зовні єдине соціальне середовище - колгоспне селянство. Вихідцями із села поповнювався робітничий клас.
Насильницька колективізація з одночасним жахливішим голодом привела до руйнування продуктивних сил села України, викликала глибоку кризу сільського господарства і змусила уряд рішучим образом змінити свою політику щодо села. Було зовсім очевидним, що такої подальшої жорстокої міри, що держава застосовувала стосовно села, яких не застосовувалося до інших соціальних шарів, абсолютно безперспективно, вони вели в тупик, до цілковитої деградації села. Уряд центра змушений було перейти від найжорстокіших примусових заходів і масових репресій до скасування продрозгорстки, установленню твердих планів хлібозаготівель. Частково відновлюються ринкові відносини, звертається увага на поліпшення на селі торгівлі товарами промислового виробництва. Одночасно починаються міри до організаційного і матеріально - технічному зміцненню молодого колгоспного виробництва, матеріальному стимулюванню результатів праці. Оплата його виробляється тільки натуральною сільськогосподарською продукцією: зерном, овочами, виноградом і фруктами (де вони вирощувалися).
40.Формування культу особі Сталіна. Політичні репресії в СРСР.
Радянська пропаганда створила навколо Сталіна напівбожественний ореол непогрішимого "великого вождя та їхні вчителі". Ім'ям Сталіна і найближчих соратників називалися міста, заводи, колгоспи, військову техніку. Звати його не згадувалось у одному ряду з Марксом, Енгельсом іЛениним.1 січня 1936 р. в ">Известиях" з'являються перші двоє вірші,прославляющее І.В. Сталіна, які є текстами Бориса Пастернака. За свідченням Корнія Чуковського і Надії Мандельштам, він "просто марив Сталіним". Образ Сталіна став однією з центральних у радянській літературі1930-х-1950-х років; твори про вождя писали також закордонніписатели-коммунисти, зокрема Анрі Барбюс (автор виданій посмертно книжки "Сталін"), ПаблоНеруда, ці твори переводилися і тиражувалися у СРСР. Твори, славлять Сталіна, багато з'являлися й у публікаціях фольклору практично всіх народів СРСР. Тема Сталіна постійно була присутня у радянській живопису та скульптурі цього періоду, включаючи монументальне мистецтво (прижиттєві пам'ятники Сталіну, як і пам'ятники Леніну, встановлювалися масово переважно міст СРСР, а після 1945 і Східної Європи). Особливу роль створенні пропагандистського образу Сталіна зіграв масовий радянський плакат, присвячений найрізноманітнішої тематиці. Ім'ям Сталіна прижиттєво назвали дуже багато об'єктів, зокрема населених пунктів (першою з яких, очевидно, став Сталінград в 1925 - в обороні Царицина Сталін брав участь у Громадянську війну), вулиць, заводів, культурні центри. Після 1945 міста імені Сталіна з'явилися переважають у всіх державах Східної Європи, причому у НДР та УгорщиниСталинштадт (нині частинаАйзенхюттенштадта) іСталинварош (ниніДунауйварош) стали вибудуваними практично від початку на вшанування вождя "новими соціалістичними містами". Аналогічні характером, але менші за масштабом явища простежувалися і щодо інших керівників1930-х-1950-х (Калініна, Молотова, Жданова, Берія та ін).Сопоставимим на культ Сталіна була лише (переважно посмертний) культ Леніна, що тривав весь радянський період, зокрема й у сталінську епоху. М.Хрущов, розвінчуючи культу особи у своєму знаменитій доповіді на XX з'їзді КПРС стверджував, що всіляко заохочував таке стан справ. Хрущов заявив, що редагуючи підготовлену до друку власну біографію, Сталін вписував туди цілі сторінки, де себе називав вождем народів, великим полководцем, найвищим теоретиком марксизму, геніальним ученим тощо. Зокрема, Хрущов стверджує, наступний уривок вписано сам Сталін: "Майстерно виконуючи завдання вождя партії і, маючи повну підтримку всього радянський народ, Сталін, проте, не допускав своєї діяльності й зарозумілості, зазнайства,самолюбования".
Доба великого терору
Наприкінці 20-х років ХХ ст. після розгрому різних “ухилів” та “опозицій” у партії та зміцнення влади Сталіна накреслилася різка зміна у внутрішній політиці партії, яка означала повернення до методів “воєнного комунізму” та масового терору. Радянський Союз, зберігаючи зовні атрибути демократії, фактично перетворювався на тоталітарну державу, що базувалася на монополії більшовиків на політичну владу, ідеологію, керівництво економікою. Згортання ліберального курсу виявилося у переслідуванні старої інтелігенції. Влітку 1928 р. у Москві відбувся судовий процес над спеціалістами вугільної промисловості Донбасу, які нібито займалися шкідницькою діяльністю: дезорганізовували виробництво, руйнували шахти. “Шахтинська справа” була сфабрикована Державним політичним управлінням (ДПУ) з метою звалити на старих спеціалістів відповідальність за невміння партійного керівництва управляти промисловістю. Сталін використав цей судовий процес для обґрунтування тези про посилення класової боротьби у міру будівництва соціалізму і необхідності проведення репресивної політики. Далі репресії торкнулися ієрархії Української автокефальної православної церкви. Заарештували не тільки єпископів, але і рядових священиків, що призвело до самоліквідації церкви у 1930 р. Зазнали репресій представники суспільних наук, зокрема, історики М. Яворський, С. Семковський, В. Юринець. Атаки велися проти провідників політики українізації насамперед проти М. Скрипника, М. Хвильового. “Чистка” української інтелігенції набула масового характеру. З 259 українських письменників, які друкувалися у 1930 р., після 1938 р. залишилося лише 36. Таких же втрат зазнали й інші галузі наукової і культурної діяльності.
41.Україна в роки Другої світової та великої вітчизняної воєн.
В Другій світовій війні брала участь 61 країна, серед них і Українська республіка, що входила до складу Радянського Союзу. Напередодні Другої світової війни українська етнічна територія належала чотирьом державам: більша, східна її частина під назвою УРСР перебувала у складі СРСР: Східна Галичина, Західна Волинь. Закерзоння (Лемківшина. Підляшшя, Холмщина)-у складі Польщі; Закарпаття - у складі Чехословаччини (з березня 1939р. окуповане Угорщиною), Північна Буковина, Північна Бессарабія та Південна Бессарабія-у складі Румунії. Всі чотири держави мали різний соціально-економічний устрій, що було важливим дестабілізуючим фактором політичного життя Європи. Це робило українське питання клубком серйозних суперечностей. Німецькі імперіалісти вбачали в Україні вигідний плацдарм для проведення агресивної східно азіатської політики: загарбана Україна відкривала найкоротший шлях із Європи в Індію. Уряди Англії та Франції для відведення від себе загрози агресії та спрямування її на схід, з метою зштовхування нацизму з більшовизмом, 29-30 вересня 1938 р. пішли на так звану Мюнхенську змову, що поклала початок руйнації Чехословацької держави. Чехословаччина в цей період стала центром політичних подій, а питання про подальшу долю Закарпаття - однією з головних складових цієї проблеми. На перший план політичних інтриг висувається Закарпаття, а виконавцем планів Гітлера стає Угорщина. 2 листопада 1938 р. на основі рішень так званого Віденського арбітражу міністри закордонних справ Німеччини та Італії віддали Угорщині значну частину Закарпаття з містами Ужгород, Мукачеве, Берегово, відторгнувши їх від Чехословаччини. Водночас уряд Чехословаччини офіційно надав автономію і визнав автономний уряд Карпатської України. Столицею Карпатської України стало м. Хуст. Для захисту державної незалежності було створено збройні сили Карпатської України - "Карпатську січ". 15 березня о 15 годині розпочав роботу сейм Карпатської України. Він офіційно проголосив незалежність Карпатської України, обрав президентом А. Волошина, прийняв конституційний закон із восьми статей, де законодавчо були закріплено синьо-жовтий прапор, герб із зображенням тризуба, національний гімн "Ще не вмерла Україна". Українську мову було проголошено державною.
Увечері 15 березня 1939 р. угорці активізували свої наступальні дії. Цього ж дня фашистська Німеччина захопила Чехію. Через три дні Угорщина окупувала Карпатську Україну. Словаччина стає самостійною державою під протекторатом фашистської Німеччини. У березні 1939 р. у Москві відбулись переговори між представниками СРСР, Англії і Франції про створення системи колективної безпеки у Європі проти країни-агресора - Німеччини.
Знаючи про ці переговори, Гітлер вирішив за будь-яку ціну запобігти зближенню СРСР із західними державами. Він декларував СРСР значні територіальні поступки, в тому числі і за рахунок українських етнічних земель. Радянському Союзу були передані: Прибалтика, Бессарабія, Східна Польща та частина українських етнічних земель.
23 серпня 1939 р. до Москви прибув міністр закордонних справ Німеччини І. фон Ріббентроп. В той же день було підписано радянсько-німецький договір про ненапад ("пакт Ріббентропа-Молотова"). До договору додавався таємний протокол про поділ сфер впливу у Східній Європі. В радянській сфері впливу перебували Естонія, Латвія, Фінляндія, Бессарабія, у німецькій - Литва. Стосовно ж Польщі зазначалось, що СРСР зацікавлений у її білоруських та українських землях, а також у території Люблінського й частин и Варшавського воєводств.
1 вересня 1939 р., Німеччина напала на Польщу, чим розпочала Другу світову війну. Ця подія докорінно змінила політичні відносини в Європі. 17 вересня 1939 р. Червона армія перетнула радянсько-польський кордон і увійшла на територію південно-східної Польщі - Західної України. Офіційно було заявлено, що радянські війська мають запобігти фашистській окупації, допомогти братам українцям і білорусам. 28 вересня 1939 р. І. фон Ріббентроп вдруге прибув до Москви. Між Німеччиною і СРСР були підписані "Договір про дружбу і державний кордон" і два таємні протоколи до нього, що закріпили територіальний розподіл Польщі.
Останні події створили сприятливі умови для об'єднання народу Західної та Східної України.
Верховна Рада CPCP 1 листопада 1939 p. ухвалила Закон про включення Західної України до складу СРСР і возз'єднання її з УРСР. 14 листопада 1939 р. Верховна Рада УРСР ухвалила Закон про прийняття Західної України до складу УРСР.
2 серпня 1940 р. сьома сесія Верховної Ради СРСР включила заселені переважно українцями Північну Буковину і Південну Бессарабію до складу УРСР.
Суттю суспільно-економічних перетворень у західних областях України була радянізація. В цілому зміни, що там відбулися, мали суперечливий характер.
42. Відбудова народного господарства в Україні після Великої Вітчизняної війни. Друга радянізація західноукраїнських земель.
В повоєнний період майже всі українські землі перебувають у складі СРСР. Українська меншість в сусідніх з УРСР державах теж до кінця 80-х pp. перебувала під радянським контролем. Лише українська політична еміграція разом з українською діаспорою стала активною силою українського політичного, громадського, культурного і релігійного життя. Завершення возз'єднання українських земель в єдиній державі стало можливим з вирішенням питання про долю Закарпаття, Північної Буковини і трьох повітів Бесарабії — Хотинського, Аккерманського і Ізмаїльського. В кінці Другої світової війни радянське керівництво приймає рішення про відновлення зовнішньополітичного представництва УРСР. З одного боку, це була спроба нейтралізації національно-визвольних сил. З іншого—створювалась додаткова структура для досягнення СРСР своїх цілей на міжнародній арені.
Післявоєнна відбудова зруйнованого народного господарства України зіткнулась з величезними труднощами, пов'язаними перш за все з відсутністю робочої сили. Більшість працездатного і кваліфікованого населення країни загинула на фронтах Великої Вітчизняної війни. Крім того, економіка нашої республіки внаслідок війни зазнала неймовірних збитків і була, по суті, знищена. Проте патріотизм і трудовий ентузіазм народу породили таку ефективну форму трудової активності, як "метод народної будови". Завдяки концентрації сил і засобів на відродження пріоритетних галузей економіки ще до кінця війни Україна виконувала роль прифронтової матеріально-технічної бази СРСР.
Масове розповсюдження владою позаекономічних, примусових важелів теж дозволили зробити відбудовний процес всенародною справою. В 50-ті роки в Україні стали з'являтися перші опозиційні радянській владі організації. Боротьбу з ними влада ставила на перше місце серед завдань внутрішньої політики, справедливо вбачаючи в них найбільшу загрозу для себе. Проблеми захисту марксистсько-ленінської ідеології стали пріоритетними для правлячої комуністичної партії.
Радянизація західноукраїнських земель була спрямована на введення цих територій в русло суспільного життя СРСР. Для цього застосовувались жорстокі, репресивні методи. Під час колективізації та індустріалізації тут навіки було вислано за межі України більш ніж 203 тис. чоловік. А з 1944 р. по 1952 р. в західних областях України зазнали репресій до 500 тис. осіб, в тому числі арештовано більш ніж 130 тис. осіб. Відповідальним за безжальні дії проти мирного населення був не тільки Сталін. Після закінчення війни майже десятиліття тривала боротьба ОУН, УПА в підпіллі проти радянської влади. У 1945 р. підрозділи УПА були переформовані на невеликі мобільні загони. Ці загони контролювали територію площею до 150 тис. км2. ОУН за домопогою цих підрозділів намагалися утвердити нелегальні державні структури. За офіційними даними, українське підпілля вчинило 14,5 тис. диверсій і терористичних актів, в результаті яких загинуло біля 30 тис. радянських і партійних працівників і тих, хто їм допомагав. Своє завдання вояки УПА вбачали в боротьбі проти сталінського режиму в країні. Керував боротьбою ОУН, / УПА в Україні в той час Р. Шухевич. Загальне керівництво діяльністю ОУН з-за кордону здійснював С. Бандера.
За офіційними даними, в Західній Україні у 1944—1953 pp. було заарештовано майже 104 тис. осіб — учасників ОУН. Виселено ж було понад 65 тис. сімей. Радянська влада утверджувалась в Західній Україні за допомогою свавілля і беззаконня. Тяжкі втрати, а також заклики влади припинити опір та прийти з повинною змусили бійців УПА або переходити кордон, або здаватись владі. До 1952 р. ОУН, і УПА як масова організована сила перестали існувати. Допомогло й те, що в Західній Україні почали відбуватись позитивні зміни в соціально-економічному житті. Сюди переїхало багато спеціалістів з усіх галузей народного господарства. Були також створені нові галузі промисловості: радіотелефонна, автобусобудівна, машинобудівна (сільськогосподарські машини, автонавантажувачі), підприємства військово-промислового комплексу — танковий завод тощо.
43. Україна за умов «відлиги»
Після смерті Й. Сталіна 5 березня 1953 р. М. Хрущов, який очолив комуністичну партію, взяв курс на реформування сталінського режиму. Зі зміцненням влади М. Хрущова "відлига" почала асоціюватись із засудженням культу особи Й. Сталіна. На XX з’їзді КПРС в 1956 р. М. Хрущов виголосив доповідь з критикою культу особи Й. Сталіна і сталінських репресій. У зовнішній політиці СРСР було проголошено курс на "мирне співіснування" з країнами Заходу. Новий курс підтримала партійна верхівка та службова номенклатура. У ці роки в системі ГУЛАГ у спалахують повстання в’язнів під антисталінськими лозунгами (Норильське, Воркутинське, Кенгірське повстання). Припинилась підготовка нових політичних процесів, почалася ліквідація ГУЛАГу. Чимало політв’язнів в СРСР, в т. ч. з України звільнили з місць ув’язнення та реабілітували. В цей час незначно послабилась цензура, перш за все у мистецтві та літературі. Водночас у 1954–1956 рр. відбулась низка процесів над колишніми членами ОУН, що закінчилися смертними вироками (Кирило Осьмак, Василь Охримович та ін.).
У 1954 р. до складу УРСР увійшов Крим, господарство якого після масової депортації кримсько-татарського народу перебувало в занепаді.
Період "відлиги" тривав недовго. Після масових антикомуністичних виступів 1953 р. у НДР, в Польщі у 1956 р. та після придушення Угорського повстання 1956 р. партійне керівництво СРСР, налякане можливою лібералізацією політичного режиму, почало активний спротив процесам десталінізації. Президія ЦК КПРС 19 грудня 1956 р. затвердила лист ЦК КПРС "Про посилення політичної роботи партійних організацій в масах і припинення вилазок антирадянських, ворожих елементів". Як наслідок – зросла кількість засуджених за "контрреволюційні злочини". У 1958 р. почала діяти постанова про "добровільний" вибір батьками мови навчання у сфері освіти.
У 1961 р. Хрущов почав нову хвилю десталінізації, кульмінацією якої стало винесення труни диктатора з кремлівського мавзолею. В цей період з’явився рух "шестидесятників", який став індикатором початку кризових явищ тоталітарної системи в СРСР. Проте все ще будь-яке інакомислення жорстоко каралося. Зокрема, у травні 1961 р. Львівський обласний суд засудив українського письменника Левка Лук'яненка до розстрілу за ст. 56 ч. 1. і ст. 64 КК УРСР. Звинувачення побудували на підставі першого проекту програми Української робітничо-селянської спілки. Письменника звинуватили в тому, що він "з 1957 р. виношував ідею відриву УРСР від СРСР, підривав авторитет КПРС, зводив наклепи на теорію марксизму-ленінізму". Окрім Л. Лук’яненка суд виніс вироки іншим представникам національно свідомої інтелігенції – І. Кандибі (до 15 р.), С. Віруну (до 11 р.), В. Луцькову, О. Любовичу, І. Кіпішу та Й. Боровницькому (до 10 р. ув'язнення для кожного). Через 72 доби Верховний Суд замінив розстріл Л. Лук’яненка на 15 років позбавлення волі. Інші отримали терміни від 7 до 15 років позбавлення волі.
Загалом політика Хрущова була непродуманою і суперечливою. Внаслідок експериментів у сільському господарстві почалася продовольча криза. Освоєння близько 16 млн га незайманих земель Казахстану й Сибіру, здійснюване в основному в УРСР, спричинило вичерпання ресурсів з України. Компартійна верхівка на жовтневому пленумі ЦК КПРС у 1964 р. усунула М. Хрущова від влади.
Попри часткову десталінізацію командно-адміністративна система зберегла свою сутність. Посилилося переслідувалася віруючих, масово знищувалися церкви, відновились репресії представників інтелігенції, зазнавали цькувань колишні політв’язні. У часи Хрущова Україна з її великими ресурсами та потужною паливно-енергетичною базою стала сировинним придатком радянської політичної та економічної системи.
44. Україна за умов кризи радянської системи. Конституція УРСР 1978р. : декларації та реалії
Криза радянської системи виявлялася в зростанні науково-технічної відсталості країни порівняно з передовими західними країнами, уповільненні темпів економічного розвитку, низькій якості більшості вітчизняних промислових товарів, нездатності колгоспно-радгоспної системи забезпечити країну продовольством відповідно до потреб і життєвих норм, явній безгосподарності. Потенційні можливості командно-адміністративної системи вичерпалися, вона стала нечутливою до науково-технічного прогресу. Темпи занепаду економіки України все зростали. З 1965 р. почала проводитись реформа в аграрному секторі. У котре вже були підвищені закупівельні ціни на сільгосппродукцію, збільшені капіталовкладення в сільське господарство, в колгоспах вводилася гарантована оплата трудодня грошима, а також надбавка за кінцеві результати, знижувалась ціна на сільгосптехніку. Проте технічних засобів, необхідних для впровадження індустріальних технологій, не вистачало. Нераціонально використовувалась земля. Залишалося невирішеним питання про соціальний розвиток села, його газифікацію, теплофікацію, водопостачання, медичне й торговельне обслуговування. Трудові ресурси на селі значно зменшилися внаслідок процесів урбанізації. Усе це призвело до уповільнення темпів розвитку виробництва. У 1982 р. була прийнята Продовольча програма УРСР, яка передбачала зміни в управлінні аграрним сектором, інтенсифікацію виробництва. Проте вона не була виконана.
Екстенсивна спрямованість виробництва потребувала величезних матеріальних ресурсів і робочої сили. Через недостатнє використання досягнень науково-технічного прогресу навіть на нових підприємствах діяли застарілі, екологічно небезпечні технології. Зростання видобувних галузей призводив до розбазарювання природних багатств, забруднення території республіки відходами мінерально-сировинного комплексу вдесятеро інтенсивніше, ніж у СРСР у цілому. Вичерпувалися ресурси Донбасу.
Прагнучи збільшити збір сільгосппродукції, влада розширяла посівні площі. Ступінь ріллі безпосередньо сільськогосподарських угідь досягала 80% . Це призводило до посилення ерозії ґрунтів, і Україна щорічно втрачала до 600 млн. т родючих ґрунтів. Низький рівень життя і важкі умови праці призводили до відтоку населення із сіл. Змінилася соціальна структура населення республіки. Рівень постачання населення, особливо в 70-ті роки, підтримувався в основному за рахунок продажу нафти за кордон. На ці «нафтодолари» купувалися за кордоном одяг, взуття і продовольство, що дозволяло створювати ілюзію наявності товарів, хоча їх для більшості населення все ж хронічно не вистачало. Соціальним злом стало поширення алкоголізму і пияцтва. Вживання алкоголю набуло таких масштабів, що це стало загрожувати генофонду народу. Протягом 1959-1988 pp. населення України зросло на 9,6 млн. осіб. І в 1989 р. складало 51,7 млн. Проте народжуваність знизилася. Природний приріст перестав забезпечувати просте від творення поколінь.
У 1978 р. була прийнята Конституція УРСР, в якій декларувалися принципи розширення й поглиблення «соціалістичної демократії» шляхом активізації діяльності Рад народних депутатів, залучення мас до участі в управлінні державою. Але це були лише декларації. Панували адміністративно-командні методи управління, підміна Рад партійними органами, їх диктат. У республіці всевладдя бюрократії проявлялося у вигляді узаконеного самоправства всесоюзних міністерств, які нехтували місцевими інтересами. В умовах надцентралізації роль місцевих органів обмежувалась «палким» і «цілковитим» схваленням рішень, прийнятих у Москві.
Офіційно оголошувалось, що в СРСР побудовано «розвинутий соціалізм», проте рівень життя був набагато нижчим, ніж у країнах Європи. Споживання товарів обмежувалось наявністю багатьох «дефіцитів», тобто їх відсутністю. Люди не могли купити необхідні їм речі навіть маючи гроші. Відбувалося зміщення життєвих орієнтирів, коли в суспільстві почали домінувати апатія, скептицизм, зневіра в справедливість, а у верхніх ланках влади — корупція і цинізм. Погіршувалась екологічна ситуація, зменшувалась середня тривалість життя. За рівнем смертності Україна посідала третє місце серед республік СРСР.
Виходячи з свого постулату про «злиття» радянських на родів, партійне керівництво, особливо за часів В. В. Щербицького (1972-1989), почало проводити в Україні політику русифікації.
Усі ці явища викликали появу дисиденства — руху інакомислячих, які критикували політику уряду. Вони вимагали ширших громадянських, релігійних і національних прав. Власті переслідували їх, організувавши декілька політичних процесів. Обвинуваченими стали В. Чорновіл, В. Стус, І. Дзюба та інші. У 1976 р. група дисидентів створила Українську гельсінську групу (УГГ), яка повинна була сприяти виконанню Гельсінських угод у сфері прав людини. У неї входили М. Руденко, О. Берд ник, П. Григоренко, Л. Лук'яненко та інші. Проте цей рух не набув значного поширення у зв'язку з тим, що більшість людей лякало інакомислення, вони десятиліттями виховувались у по корі, до того ж питання, які ставили дисиденти, не були проблемами щоденного буття.
45.Політика «перебудови» та її здійснення в Україні.
В березні 1985 р. на посаду керівника КПРС та СРСР було обрано М.Горбачова. Саме за його ініціативою розпочалась перебудова в СРСР (квітень 1985 p.). Перебудова мала охопити п'ять провідних сфер життєдіяльності суспільства: економіку (перехід від екстенсивних методів господарювання до інтенсивних), внутрішню політику (демократизація суспільного життя та народовладдя), зовнішню політику (припинення "холодної війни" та побудова спільноєвропейського дому); соціальну сферу (покращання матеріального та культурного добробуту населення), ідеологію (ліквідація цензури, гласність, вільне виявлення думки громадян). Теоретично ідеї перебудови мали шанс на реалізацію, але, як показало наступне життя, крім загальних декларацій, М.Горбачов так і не зміг протягом 6-річного періоду висунути будь-яку практичну концепцію реформування радянського суспільства.
Перебудова швидко зайшла в глухий кут, поглибила суспільно-політичну, економічну та національну кризи, завершилась розпадом СРСР. Партійне керівництво України на словах однозначно виконувало "маневри" кремлівського керівництва. А насправді певний час блокувало перебудовні процеси в Україні.
Перебудова мала чотири етапи: березень 1985 р. — січень 1987 р. — перебудова здійснюється під гаслом "більше соціалізму"; 1987-1988 pp. — основний лейтмотив - "більше демократії"; 1989-1990 pp. — розмежування і розкол у таборі провідників перебудови; 1991 р. — перемога радикал-реформізму, розпад СРСР.
Перебудовні процеси в Україні контролювались управлінською номенклатурою тоталітарної держави. Протягом 1985-1987 pp. в Україні були відсутні значні політичні сили у вигляді громадських об'єднань та народних фронтів, які виникли в Прибалтиці та Росії. Пасивність широких народних мас має своє пояснення. На тлі загального, насамперед економічного, розвалу ситуація в Україні залишалась відносно стабільною.
Був ще один важливий суб'єктивний чинник. Гласність у союзних республіках почалась з гострої критики перших партійних керівників і партноменклатури різного рангу. В.Щербицький, який 17 років очолював Компартію України, залишався ортодоксальним комуністом і перетворився на одного з опонентів М.Горбачова. Преса називала Україну заповідником застою.
Чорнобильська катастрофа (квітень 1986 p.), екологічна трагедія XX ст., все більше охоплювала терени України, сприяла пожвавленню суспільно-політичного руху в республіці. 13 листопада 1988 р. у Києві відбувся перший за роки радянської влади масовий мітинг (20 тис. учасників), присвячений екологічним проблемам. Крім питань екології, гостро піддавались критиці посадові особи, винні в чорнобильській трагедії та ЇІ наслідках.
1989 р. по Україні прокотилась хвиля шахтарських страйків, які поруч з економічними питаннями гостро ставили питання і політичні — відмова в довірі номенклатурі та чиновникам-бюрократам.
У вересні 1989 р. В.Щербицький залишив пост Першого секретаря ЦК КПУ, а цю посаду зайняв В.Івашко.
В умовах різкого загострення соціально-економічної кризи, зростання цін і невпинного погіршення життєвого рівня населення навесні 1990 р. відбулись перші демократичні вибори до Верховної Ради, які посилили розшарування політичних сил.
У вересні 1989 р. виникла масова політична організація — Рух (Народний рух України за перебудову). Одна за одною створюються політичні партії України (Українська республіканська партія, Демократична партія України, Партія зелених, Партія демократичного відродження України та ін.).
16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України, яка стала передвісником незалежності нашої держави.
46.Декларація про державний суверенітет України та її наслідки. Розпад СРСР. Проголошення незалежності України. Референдум 1 грудня 1991 р. та вибори Президента України. Утворення СНД.
У складі депутатів Верховної Ради УРСР XII скликання (1990—1994 pp.) абсолютну більшість (239 чол.) становила компартійна частина. Однак ідея національного відродження незалежності заявляла про себе все активніше й наполегливіше устами меншості, національно-демократичної частини депутатів. Партійно-державне керівництво республіки не могло протистояти цим настроям і вперше пішло на крок, що суперечив політиці центру, який не збирався відмовлятися від диктату в ставленні до республік.16 липня 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України, якою було проголошено наміри народу України самостійно вирішувати свою долю.
Основні положення Декларації:— народ України становлять громадяни Республіки всіх національностей;— закріплено державний, народний, національний суверенітети, повноту і неподільність влади Республіки в межах її території, незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах;— поділ державної влади на законодавчу, виконавчу, судову;— виняткове право народу України на володіння, користування і розпорядження національним багатством;— самостійність України у вирішенні питань економіки, екології, культурного розвитку, зовнішньої і внутрішньої безпеки, міжнародних відносин;— миролюбна зовнішня політика, постійний нейтралітет;— визнання верховенства загальнолюдських цінностей над класовими;— гарантія права на вільний національно-культурний розвиток всіх національностей, ідо проживають на території України;— необхідність піклуватися про задоволення національно-культурних потреб українців за межами Республіки.
Через нерішучість і непослідовність більшості народних депутатів Декларації не було надано статусу конституційного акта. У результаті вона могла залишитися планом на майбутнє, набором добрих побажань. Однак та ж обережна більшість погодилася на внесення до Конституції УРСР статті, що проголошувала верховенство законів Української РСР над союзними законами. Цей важливий крок сприяв наповненню Декларації реальним змістом. Історичне значення Декларації про державний суверенітет України полягає в тому, що:— суверенітет офіційно визнано необхідною умовою дальшого розвитку української нації;— визначено основні напрямки діяльності по досягненню реального суверенітету.
Ще в часи перебування України у складі СРСР закладено основи майбутньої незалежності нашої держави, зроблено перший крок на шляху до неї.
19 серпня 1991 р. групою найвищих державних посадовців СРСР вчинила спробу державного перевороту. Путчисти прагнули не допустити підписання нового союзного договору та намагалися повернути радянську імперію до стану напередодні 1985 р. Проте їх задум наштовхнувся на рішучий народний спротив. Вже на третій день організатори перевороту визнали поразку. Так безславно закінчувалося понад 70-річне існування страхітливої імперії під назвою СРСР.
24 серпня 1991 р. ВР УРСР, з огляду на небезпеку внаслідок державного перевороту, прийняла Акт проголошення незалежності України і на 1 грудня 1991 р. призначила проведення республіканського референдуму щодо підтвердження цього Акту та всенародні вибори Президента України. Референдум і вибори відбулись, і понад 90% його учасників підтвердили Акт проголошення незалежності України, а першим всенародно обраним Президентом став Л.М.Кравчук.
7-8 грудня 1991 р. у Біловезькій Пущі керівники України, Росії і Бєларусі уклали Угоду про створення Співдружності Незалежних Держав (СНД). Цей документ був відкритий для підписання усіма республіками колишнього СРСР. 10 грудня ВР України прийняла постанову “Про ратифікацію Угоди про створення СНД” із застереженнями, які забезпечували незалежність України як суб`єкта міжнародного права. 21 грудня 1991 р. на зустрічі в Алма-Аті керівники Азербайджану, Бєларусі, Вірменії, Казахстану, Киргизстану, Молдови, Росії, Таджикистану, Туркменистану, Узбекистану й України підписали Декларацію про СНД. СРСР як суб’єкт міжнародного права і геополітичне утворення перестав існувати.
27 березня 1994 р. в Україні відбулись дострокові вибори до ВР і дострокові вибори Президента України, де у другому турі був обраний Л.Кучма. 28 червня 1996 р. була прийнята Конституція України. У березні 1998 р. відбулись нові вибори до ВР, а у жовтні 1999 р. нові вибори Президента, яким повторно став Л.Кучма.
47.Конституційний процес в Україні в добу незалежності. Конституція України 1996 р.
Конституція — політичний, нормативно-правовий акт держави (Основний закон), який закріплює основи суспільного ладу, державний устрій, систему, порядок утворення, принципи організації і діяльності державних органів, права та обов'язки громадян. Конституція — могутній засіб політичного управління суспільством, юридична база всього законодавства держави, основа наукових розробок у сфері права, найважливіше джерело права.
Конституції України, як Основному закону держави властиві особливості правового статусу: вона має найвищу юридичну силу, є основою для прийняття інших нормативних актів держави. їй притаманна підвищена стабільність.
Конституційний процес в Україні як процес підготовки нової Конституції України розпочався з прийняття Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.). У ній передбачалось вироблення нової Конституції. Було утворено комісію з вироблення нового Основного закону (Конституційна комісія) і відповідну Робочу групу. Вона підготувала концепцію Конституції, яка була схвалена Верховною Радою. Після проголошення незалежності певний час мала чинність Конституція УРСР у тій частині, яка не суперечила законам України, прийнятим після 24 серпня 1991 р. Це було зумовлено обставинами перехідного періоду. Проголошення незалежності і референдум 1 грудня 1991 р. дещо активізували конституційний процес. У 1992 р. було підготовлено офіційний проект, який у липні того ж року було винесено на всенародне обговорення. Доопрацьований проект Конституції було подано в травні 1992 p., а другий раз у жовтні 1993 р. до Верховної Ради. З різних причин, як об'єктивних, так і суб'єктивних, усі ці проекти так і не стали Основним законом України. Так закінчився перший етап сучасного конституційного процесу в Україні.
Позачергові вибори народних депутатів і Президента України (1994 р.) дещо сповільнили конституційний процес. 10 листопада 1994 р. конституційну комісію було переформовано, її очолили Л. Кучма і О. Мороз. ,
Життя вимагало невідкладного розв'язання багатьох складних проблем державотворення. У результаті виникла ідея "Малої Конституції України", яка знайшла своє втілення у проекті закону "Про державну владу і місцеве самоврядування в Україні". Але Верховна Рада України відхилила його. У зв'язку з цим виникла певна колізія між Президентом України, виконавчою і законодавчою владами.
З метою розв'язання конфлікту 8 червня 1995 р. було прийнято Конституційний договір між Верховною Радою України та Президентом України "Про основні засади організації та функціонування державної влади і місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України".
11 березня 1996 р. Конституційна комісія схвалила проект Конституції і передала його на розгляд Верховної Ради. 24 квітня проект було прийнято за основу. 5 травня 1996 р. було створено Тимчасову спеціальну комісію з доопрацювання проекту Конституції, до якої увійшли представники всіх депутатських фракцій і груп. У червні комісія завершила свою роботу.
Розпочалась копітка робота по обговоренню доопрацьованого проекту Конституції. Але політичні суперечки заважали плідній роботі. До 26 червня 1996 р. Верховна Рада України не прийняла жодного розділу Конституції. Вважаючи неприпустимим затягування конституційного процесу, Президент України підписав Указ, яким призначав на вересень 1996 р. Всеукраїнський референдум з питань затвердження нової Конституції. 27 червня Верховна Рада відновила роботу, змінивши технологію розгляду Конституції. Було створено робочі групи з найболючіших питань — власності, символіки, організації влади тощо. Надвечір було відновлено пленарне засідання, яке тривало всю ніч. 28 червня 1996р. нову Конституцію України було прийнято.
Конституція юридично закріпила політичний і економічний суверенітет Української держави, її територіальну цілісність, основні права і свободи українських громадян.
48.Основні приорітети зовнішньої політики України. Участь України в загальноєвропейському процесі.
Основні напрями зовнішньої політики України були схвалені Верховною радою 2 липня 1993 р. Ключовими завданнями визначалися :
1. Центральним напрямком зовнішньополітичної державності України є плідна робота в ООН, в и спеціалізованих органах, установах, структурах, та міжнародних організаціях. Україна приймає участь в роботі практично всіх органів та установ ООН.
2. Наступний напрямок зовнішньої політики України - це зовнішньополітична дипломатична діяльність. Дипломатичні відносини Україна встановлює на засадах рівноправності, невтручання у внутрішні справи одне одного, визнання територіальної цілісності та нерухомості існуючих кордонів.
3. Важливим напрямом зовнішньої політики сучасної України є встановлення, підтримка та всілякий розвиток економічних, культурних, науково-технічних відносин з усіма країнами світової спільноти, за виключенням країн, котрим за рішенням Ради Безпеки ООН оголошена економічна блокада.
4. Це участь України у вирішенні глобальних проблем сучасного світу.
5. Одним з найважливіших напрямків зовнішньої політики України є збереження та подальше зміцнення добросусідських стосунків з колишніми республіками СРСР. Україна дуже зацікавлена у добрих стосунках з усіма країнами колишнього СРСР та особливо з Росією.
Західним державам належить провідна роль у сучасній міжнародній системі, зокрема, у світовому економічному комплексі та в міждержавних інституційних механізмах управління глобальними і регіональними процесами. Визначальною рисою зовнішньої політики України у ставленні до цих держав є встановлення з ними відносин політичного та військового партнерства, взаємовигідної економічної співпраці, широких культурних, наукових, гуманітарних зв'язків. Побудова відносин із західноєвропейськими державами створює умови для поновлення давніх традицій, які виникли у світовому економічному комплексі та в міждержавних інституційних механізмах управління глобальними та регіональними процесами, і в умовах сучасності є принагідними для прискорення демократизації, проведення ринкових реформ і оздоровлення національної економіки. Водночас така співпраця стає підґрунтям для розширення участі України в європейських структурах, її майбутнього інтегрування в загальноєвропейський і світовий економічний простір. Стратегічною метою України є також інтеграція до європейських та євроатлантичних структур.
49.Укрїнсько- російські відносини на сучасному етапі. Розширення НАТО на Схід України.
У наш час розпочався новий етап в українсько-російських відносинах. Вони стали більш прагматичними, базуються на спробах пошуку спільних інтересів та взаємовигідному вирішенні існуючих проблем.
Роки існування незалежної України показують, що її зв'язки з Росією зберігають своє виняткове значення. В стратегічному плані Україна обрала шлях переходу від відносин залежності та підпорядкування до взаємодії рівноправних суб'єктів — незалежних держав. Величезні матеріальні ресурси Росії так само необхідні для становлення суверенної економіки України, як і передові технології розвинутих країн. В перспективі Україна може співпрацювати з Росією практично в усіх галузях економіки та гуманітарної сфери. Обстоювання рівноправності у відносинах з Росією є важливим політичним завданням України на найближчий період.
Україна і Росія мають істотні спільні інтереси, серед яких — збереження миру і стабільності у взаєминах. На сьогодні базові правові та політичні проблеми у наших міждержавних відносинах у цілому вирішені. Набув чинності Договір про дружбу, співпрацю і партнерство між Україною та Російською Федерацією та угоди щодо Чорноморського флоту, які заклали міцний правовий фундамент у відносинах між двома державами. Договір відкриває простір для рівноправної співпраці двох країн, дозволяє на принципово новій основі підходити до вирішення проблем, що виникають.
З часу розпаду Радянського Союзу відносини між двома країнами часто були складними і наразі перебувають у станi покращення.
Відносини двох держав за президентства Леоніда Кучми були найбільш сприятливими і певною мірою добросусідськими. Певний час урядам двох країн вдавалося домовлятися із деяких важливих питань двосторонніх відносин: зокрема був розділений Чорноморський флот, означений державний кордон і укладений Великий договір 1997 р., за яким Росія відмовилася від територіальних претензій і визнала існуючі кордони України.
Найгострішим із суперечливих питань останнього часу стало протистояння в районі півострова Тузла (Крим). Також від часу демократичних виборів Україна занепокоєна висловлюваннями і діями деяких російських політиків з питань Криму, російської мови в Україні, визнання Голодомору.
Значне погіршення російсько-українських відносин відбулося під час і особливо після Помаранчевої революції 2004 р. Офіційна Москва не тільки втручалася в президентські перегони восени 2004 р, але й розцінила перемогу демократичних сил, як виклик її впливу на терени України. З того часу за різних урядів України, стосунки між двома державами залишалися напруженими, зокрема стосовно постачання російських енергоносіїв через територію України та, визнання Голодомору 33-го року геноцидом, можливого вступу України до НАТО та статусу російської мови в Україні. Основним невдоволенням української сторони залишається дуже часте втручання Росії у внутрішні справи України та перманентні «економічні війни»: в тому числі «газовий конфлікт» 2005–2006 рр., «Сирна війна» 2012 тощо.
Незважаючи на складні міждержавні відносини, на неформальному рівні стосунки між українцями і росіянами залишаються здебільшого позитивними та добросусідськими, але загальне втручання російської влади в суверенні справи України призводить до поступового зниження довіри між двома народами.
З грудня 1994 року НАТО заявила, щоправда опосередковано, про можливість розширення на схід: керівний орган НАТО поставило перед аналітиками організації завдання розробити “Дослідження про розширення НАТО”. Його завершили у вересні 1995 року. Воно було опубліковано у всіх натівських виданнях. В документі не вказувалися потенційні члени, а лише вказувався механізм, як це розширення проводити та критерії. Під ці критерії підзодили лише 4 країни: Польща, Угорщина, Чезія та Словаччина. Пізніше їх кількість зменшилася до 3: не пощастило Словаччині, уряд якої був не дуже симпатичним для Заходу (через одіозність лідера держави) .
5-6 грудня 1995 року документ “Дослідження про розширення НАТО” було схвалено на черговому Брюссельському самміті як “документ практичної дії”. У тому ж 1995 році НАТО прийняло ще одне важливе рішення: про розширення “номенклатури” своїх партнерів. Через ПЗМ та Радою північно-атлантичного співробітництва НАТО співпрацювало з країнами Європи та колишнього СРСР. У 1995 році ула запропонована Ініціатива Середньоземноморського діалогу. Було названо 6 країн в якості потенційних натівських партнерів: Ізраїль та 5 арабських країн – Мавританія, Марокко, Туніс, Єгипет, Іорданія.
В травні 1997 року Раду північно-атлантичного співробітництва було трансформовано в Раду євроатлантичного партнерства.
8-9 липня 1997 року відбувся Мадридський самміт НАТО, де було заявлено про 3 країни, які будуть прийняті до НАТО: Чехія, Польща та Угорщина. В грудні 1997 року ці три країни підписали офіційні протоколи про приєднання до НАТО. Однак парламент кожної з країн НАТО мали ратифікувати ці протоколи. Процес ратифікації зайняв трохи більше року (через шантаж з боку Туреччини). У лютому 1999 року, Угорщина (10-15 лютого), Польща , та Чехія (26 лютого) підписали акти про приєднання до НАТО. Урочисте прийняття відбулося 4 квітня 1999 року у Вашингтоні, де 50 років тому було підписано Північно-атлантичний договір. Це стало першим фактор розширення НАТО за рахунок колишніх противників.
На Вашингтонському самміті було прийняте ще одне важливе рішення. Прийнята “Нова стратегічна концепція” передбачала, що НАТО для застосування збройних сил в миротворчих місіях не потребує мандату жодної міжнародної організації, в тому числі Ради Безпеки ООН. Фактично, НАТО поставила себе “поза законом”, порушивши систему міжнародного права, встановлену після 2-ї світової війни.
50.Діяльність українських та загальноросійських партій на початку ХХ ст.
Загострення в Росії наприкінці XIX — на початку XX ст. класових суперечностей, вихід на політичну арену пролетаріату, піднесення селянської боротьби, активізація ліберального руху — все це сприяло консолідації суспільних сил та їх розмежуванню. На цій основі порівняно швидко й інтенсивно формувалися політичні партії, які відображали інтереси й ідеологію певних суспільних класів і соціальних верств.
Першою оформилася партія пролетаріату — Російська соціал-демократична робітнича партія. Створення РСДРП було проголошено на І з'їзді соціал-демократичних організацій у Мінську в 1898 р. Після І з'їзду РСДРП «Союзи боротьби за визволення робітничого класу» стали комітетами РСДРП. Виникли комітети РСДРП, що об'єднували всі соціал-демократичні гуртки і групи в межах даного міста, і в Одесі (восени 1898 p.), Харкові (весною 1899 р.), Миколаєві (восени 1899 р.) та в інших містах. Однак у соціал-демократичних організаціях України, як і взагалі в РСДРП, в той час поширився «економізм», наступив період організаційної нерозберихи, кустарництва і гуртківщини.
Велику роль у фактичному створенні революційної партії відіграла загальноросійська газета «Искра», яка почала виходити в 1900 р. в Лейпцігу. Газета «Искра» та іскрівська література розповсюджувались і в Україні. На сторінках «Искры» висвітлювалось життя трудящих України. Лише в 1—51 номерах «Искры» було опубліковано близько 500 статей, кореспонденцій, повідомлень та інших матеріалів з України. «Искра» та її агенти на місцях провели роботу по переборенню роздрібненості й кустарництва в діяльності місцевих соціал-демократичних організацій і згуртуванню їх в одну марксистську партію. Редакція «Искры» підтримувала тісний зв'язок з соціал-демократичними організаціями (з Харківською, Київською, Одеською, Катеринославською, Полтавською та ін.), радила їм якнайтісніше зв'язуватися з робітниками.
Посилення впливу «Искры» в соціал-демократичних організаціях створило умови для проведення з'їзду партії. II з'їзд РСДРП працював з 17 липня по 10 серпня 1903 р. спочатку в Брюсселі, а потім у Лондоні. 43 делегати, присутні на з'їзді, представляли 26 організацій і мали 51 ухвальний голос. На з'їзді були представлені й 7 соціал-демократичних організацій України: 5 комітетів РСДРП , а також «Соціал-демократичний союз гірничих робітників» і група «Южный рабочий».
II з'їзд РСДРП прийняв програму, розроблену редакцією «Искры». У програмі своїм найближчим політичним завданням РСДРП ставила повалення царського самодержавства і заміну його демократичною республікою, конституція якої забезпечувала б самодержавство народу, тобто зосередження всієї верховної влади в руках законодавчих зборів. Ставилися вимоги загального, рівного і прямого виборчого права, широкого місцевого самоврядування, недоторканості особи і житла, необмеженості свободи совісті, слова, друку, зборів, страйків і спілок, знищення станів і повної рівноправності громадян та ін.
У національній справі РСДРП відстоювала право на; самовизначення за всіма націями, що входять до складу держави, а також право населення діставати освіту на рідній мові і право кожного громадянина висловлюватися рідною мовою на зборах, запровадження рідної мови нарівні з державною в усіх місцевих громадських і державних установах.
В інтересах робітничого класу ставилися вимоги 8-го-динного робочого дня, цілковитої заборони надурочних робіт, державного страхування робітників, встановлення належного санітарного нагляду в усіх підприємствах та ін.
З метою усунення залишків кріпосного права і в інтересах вільного розвитку класової боротьби на селі партія вимагала повернення викупних і оброчних платежів, скасування всіх законів, які обмежують селянина в розпорядженні землею, повернення селянам грошових сум, взятих у них у формі викупних і оброчних платежів, утворення селянських комітетів для повернення тих земель, які відрізані у селян при знищенні кріпосного права і служать в руках поміщиків знаряддям для їх закабаления, та ін. Поряд з цим у програмі висунуті завдання повалення капіталізму, встановлення диктатури пролетаріату, побудови соціалістичного суспільства.
На II з'їзді відбувся розкол РСДРП на дві фракції: більшовиків і меншовиків. Причинами розколу були незгоди в організаційних питаннях. Але значну роль відіграли й амбіції окремих лідерів партії.
Значна частина комітетів РСДРП (більшовиків і меншовиків) Працювали в Україні.
Бунд.
Ще у вересні 1897 р. на своєму установчому з'їзді у Вільнюсі було засновано «Загальний єврейський робітничий союз у Литві, Польщі і Росії» Бунд (мовою ідиш — союз). Бунд створився на основі просвітницьких гуртків і страйкових кас, які виникли на ґрунті економічної боротьби і їхні члени ставали на соціал-демократичні позиції. З'їзд обрав ЦК і редколегію центрального органу — «Арбетер штімме».
Бундівці брали участь в організації і проведенні І з'їзду РСДРП, на якому Бунд увійшов до РСДРП як автономна організація. Бунд визнавав інтернаціональний принцип побудови революційної партії «недоцільним» і вважав необхідною побудову партії за національною ознакою, за принципом федералізму. Виходячи з цього, Бунд вимагав визнати його «федеративною частиною РСДРП», єдиним представником єврейських робітників у Росії. II з'їзд РСДРП не згодився з Бундом, і Бунд виявився поза її лавами. Бунд також визнавав ідею «культурно-національної автономії».
Оскільки в Україні була смуга осілості для євреїв, то уже в перші роки XX ст. тут, особливо в містечках Правобережжя, створилося й діяло немало бундівських організацій.
Есери.
Наприкінці 1901 — на початку 1902 рр. у Росії внаслідок об'єднання різних народницьких гуртків і груп створилася партія соціалістів-революціонерів (есерів), яка вважала себе виразником інтересів трудового народу. У 1901—1905 рр. вона нелегально видавала газету «Революционная Россия» і журнал «Вестник русской революции». Керівниками есерів були В. Чернов, Н. Авксентьев, Г. Гершуні, К. Брешко-Брешковська та ін.
Есери ставили за мету повалення царського самодержавства, встановлення республіки, демократизації суспільного й державного ладу, соціалізації землі.
Оскільки в Україні на початку XX ст., зокрема у 1902 р. в Полтавській і Харківській губерніях, були широкі селянські виступи проти поміщиків, есери мали сприятливий ґрунт для своєї праці. Через це уже в перші роки існування партія есерів мала немало прихильників в українському селі.