Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
14. Циклічність – загальна закономірність ринкової економіки.
1. Економічні цикли та їх теорії
2. Зайнятість і безробіття і населення
1. Економічні цикли та їх теорії
Як відомо, відтворення – це безперервний динамічний процес виробництва із загальною тенденцією до економічного зростання. Однак останнє відбувається нерівномірно – зростання замінюється спадом і стагнацією, щоб потім знову відбулось ще більше зростання. Такі коливання економічного зростання набули циклічного характеру.
Економічну циклічність можна розглядати як один із способів саморегулювання ринкового господарства. Циклічність як економічне явище проявилося порівняно недавно — на початку XIX ст. Перше зниження обсягів виробництва спостерігалось у 1825 р., після чого воно повторювалось приблизно через 10-12 років. Періоди від одного спаду до іншого називали економічним циклом. До сьогоднішнього дня спостерігалось більше 20 подібних циклів із середньою тривалістю 8 років. Проте такий цикл виявив ся не єдиним. Економісти-теоретики виділяли кілька циклів різної тривалості:
столітні цикли (тривалістю понад 100 років);
довгі, або великі цикли, – 50 – 60 років;
періодичні, або середні цикли, - 7 – 12 років;
короткі, або малі цикли, – 2 – 3 роки.
Крім того, виявлено циклічні коливання в окремих галузях ринкової економіки (у сільському господарстві, будівництві триває 18-25 років), специфічні коливання окремих економічних елементів (виробничих запасів тощо).
Отже, циклічність – це форма розвитку національної економіки і світового господарства як єдиного цілого, це постійне порушення і відновлення економічної рівноваги, рух від одного макроекономічного стану до іншого із загальною тенденцією до економічного зростання. Властивістю економічного розвитку є рух не по колу, а по зростаючій спіралі, тобто це форма прогресуючого розвитку, об'єктивний спосіб економічного саморегулювання.
Найбільший вплив на макроекономічний розвиток мають періодичний (промисловий) цикл та довгий цикл.
Майже для всіх промислових циклів характерним є проходження виробництва через чотири фази: кризу, депресію, пожвавлення та піднесення.
Визначальною фазою економічного (промислового) циклу є криза. Кризою завершується один цикл і починається новий.
Основні риси економічної кризи:
5.Значне зростання безробіття і зниження заробітної плати.
6. Потрясіння кредитної системи. Промислова криза породжує грошово-кредитну кризу, що виявляється в різкому вилученні вкладів і банкрутстві банків, падінні курсу акцій та облігацій, підвищенні ставки процента і т. д.
Основними рисами депресії (економіка "тупцює" на місці) є:
Припинення різкого падіння цін.
Припинення спаду виробництва.
Падіння процента.
У процесі пожвавлення і піднесення обсяг виробництва зростає. Під час пожвавлення відновлюється тільки той обсяг виробництва, який був досягнутий перед кризою, а під час піднесення обсяг виробництва перевищує докризовий рівень. Найважливішою з цих двох фаз є фаза піднесення, особливими рисами якої є:
швидке зростання виробництва;
значне підвищення товарних цін;
скорочення обсягів безробіття;
підвищення заробітної плати;
розширення розмірів кредиту, що надається банками.
Механізмом виходу з кризи є заміна старих машин, обладнання й технології на нові, продуктивніші. Оновлення основного капіталу розглядається як матеріальна основа періодичності середніх циклів. Це в промисловості трапляється кожних 7-12 років.
За сучасних умов здійснюється деформація економічного циклу під впливом сучасної НТР, антициклічного регулювання та макроекономічного планування (програмування) з боку держави, інтернаціоналізації структури відтворення, збільшення питомої ваги II підрозділу та сфери послуг, впровадження ресурсозберігаючих технологій та ін.
Тому чотирифазовий цикл видозмінюється, часто депре сія та пожвавлення відсутні, а падіння виробництва одразу ж замінюється на зростання.
Схематично економічний цикл можна представити у вигляді
ЦИКЛ
Рис. 1. Фази економічного циклу
Передумови (причини) циклу. Існують різні погляди щодо появи передумов середніх економічних циклів. Серед них на увагу заслуговують такі:
Незважаючи на відмінність у підходах, практично всі згадані економічні концепції розглядають економічний цикл як породження внутрішніх причин. Це — так звані інтернальні теорії.
Ті ж теорії, які пояснюють появу економічних циклів зовнішніми причинами, наприклад, зміною сонячної активності, що призводить до неврожаю в сільському господарстві та до загального економічного спаду, війнами і різними політичними потрясіннями, освоєнням нових територій (що зумовлює надмірну міграцію робочої сили), називаються екстернальними.
Характерними особливостями середніх циклів, після Другої світової війни є: по-перше, скорочення їх тривалості, що об'єктивно пов'язано з посиленням динамізму (зменшенням періодів) оновлення основного капіталу в умовах НТР; по-друге, необов'язковість послідовного проходження традиційних фаз циклу, зокрема фази піднесення. Бувають цикли, коли після фази пожвавлення без піднесення наступає нова криза; по-третє, зменшення руйнівного характеру криз. Цьому сприяє і досвід державного антициклічного регулювання, нагромаджений країнами з розвинутою ринковою економікою.
Для коротких циклів на відміну від циклів середньої тривалості (які відбивають спосіб функціонування основного капіталу) матеріальною основою є процеси, що відбуваються у сфері грошових відносин. Вони характеризуються особливою інтенсивністю та гостротою і можуть або накладатись на промислові (середні) кризи, або відбуватись за їх відсутності.
Довгі цикли (хвилі). Довгострокові циклічні коливання в економіці вчені-економісти виявили ще в другій половині XIX ст. Одним з перших їх дослідників був англійський економіст У. С. Джевонс. Окремі аспекти довгих циклів, або довгих хвиль, досліджуються вже понад століття багатьма вченими.
Особлива роль у розробці теорії довгих хвиль належить російському вченому М. Д. Кондратьєву. Він ще у 20-х рр. XX ст. опублікував низку аналітичних праць, в яких практично здійснив багатофакторний аналіз економічного розвитку Англії, Франції та США за період 100-150 років. Теорія довгих хвиль Кондратьєва мала істотний вплив на подальший розвиток цього напряму наукового дослідження.
За цією теорією, по-перше, НТП розвивається хвилеподібно з циклами в 50-60 років. По-друге, матеріальною основою довгих хвиль в економіці є структурне техніко-технологічне оновлення капітальних благ і підвищення професійно-кваліфікаційного рівня працюючих. По-третє, у структурі довгострокових циклів М. Кондратьєв відокремив два етапи, або дві фази розвитку — висхідну і низхідну.
Висхідна фаза довгого циклу — це період довгочасного піднесення науково-технічного та економічного розвитку суспільства, який триває від 20 до 30 років. У даний період не виключені й циклічні економічні кризи, які розвиваються зазвичай на рівні тривалого загального піднесення ринкової кон'юнктури.
Низхідна (спадна) фаза довгого циклу — це період зміни базисних техніко-технологічних засад виробничої системи, який триває 20-25 років. Для нього характерні перебудовчі процеси економічної структури, що адекватні технологічному оновленню. Таким чином, теорія довгих циклів робить акцент на поясненні того, чому в економіці бувають тривалі періоди високої економічної активності. Загальна тенденція економічного зростання може збігатися з контртенденцією у вигляді спадів у межах середніх циклів, у тому числі й на висхідному відрізку довгих хвиль. Відповідно, і тенденція до зниження на низхідному етапі довгих циклів не виключає піднесення в період середніх циклів.
Досвід розвитку світової економіки показав, що теорія довгих хвиль достовірно прогнозує розвиток суспільного відтворення. За сучасних умов довгі хвилі не можуть не здійснювати істотного впливу на традиційні промислові цикли. Якщо криза вибухає в період низхідної хвилі великого циклу, то це зумовлює її більш глибокий і затяжний характер, так само як і висхідна хвиля великого циклу може позитивно вплинути на більш динамічний вихід із кризового стану.
Американські вчені Артур Берне та Уеслі Клер Мітчелл, досліджуючи циклічні коливання сучасної економіки, дійшли висновку, що динаміка рядів випуску та зайнятості зумовлює економічне зростання, яке називається зростаючим трендом, а коливання ділової активності навколо тренда утворює економічні цикли.
Тренд можна розглядати як результат дії факторів, що зумовлюють довгострокове економічне зростання (рівень заощаджень, приріст трудових ресурсів, технічний прогрес тощо), а цикл – як тимчасове відхилення від цієї тенденції.
Рецесія – падіння обсягу національного виробництва протягом 6 місяців і до року.
Депресія – падіння обсягу національного виробництва, яке супроводжується високим рівнем безробіття і триває декілька років.
Тривалість падіння вимірюється часом між вищою і наступною нижчою точками ділової активності, а підйом – між нижчою і наступною вищою точками ділової активності.
Економічна наука посилено і не без успіху шукає шляхи і методи нейтралізації негативних наслідків впливу циклічності на соціально-економічний розвиток суспільства.
Етапи дослідження природи економічних циклів. Оцінюючи погляди на циклічність та її причини, слід зазначити, що вони видозмінилися в часі разом з якісною зміною самих соціально-економічних реалій. Заслуговує на увагу точка зору тих економістів, які виділяють три етапи у змінах поглядів на економічні цикли.
Перший етап охоплює період з початку XVIII ст. до середини 30-х рр. XX ст. У цей період переважали погляди, що економічні кризи або взагалі неможливі за капіталізму (Д. Рікардо, Ж.-Б. Сей, Дж. Мілль), або вони носять випадковий характер, оскільки система вільної конкуренції здатна самостійно їх переборювати (Ж.-Ш. Сісмонді, Р. Родбертус, К. Каутський).
Другий етап включає період із 30-х до середини 60-х рр. і пов'язаний із працями Дж. Кейнса і перш за все з його висновком, що економічні кризи неминучі за умов класичного капіталізму і випливають із природи притаманного йому ринку.
Третім етапом у дослідженні причин економічних циклів є період із середини 60-х рр. XX ст. У цей час стала приділятися особлива увага розмежуванню екзогенних (зовнішніх) і ендогенних (внутрішніх) причин циклічності ринкової економіки, у тому числі й ролі сучасної держави в регулюванні циклів.
Дослідження природи циклічності соціального відтворення в умовах державного регулювання економіки сприяли появі нових поглядів на дану проблему, серед яких слід указати на концепції «рівноважного ділового циклу» і «політичного ділового циклу». Перша з них відбиває розвиток ідей монетаризму. Згідно із цією концепцією держава в розвинутих країнах виконує, поряд з багатьма притаманними їй функціями, також роль своєрідного генератора грошових «шоків», які виводять господарську систему зі стану рівноваги і таким чином підтримує циклічні коливання в суспільному відтворенні.
У 70-80-х рр. XX ст. ця концепція активно розроблялась представниками теорії раціональних очікувань. Якщо монетаристи вважають, що держава може спровокувати цикл, користуючись недостатньою обізнаністю людей про істинний зміст і цикли різних напрямів державної економічної політики, то прибічники теорії раціональних очікувань у даному питанні виходять з протилежних міркувань. Вони вважають, що юридичні і фізичні особи навчилися завдяки динамічним інформаційним зрушенням оцінювати дійсні мотиви рішень державних органів і можуть своєчасно реагувати на відповідні державні рішення згідно зі своєю вигодою. А тому цілі державної політики не завжди повністю реалізуються і спад або піднесення набувають більш ярко вираженого характеру.
Друга концепція – «політичного ділового циклу» — базується на тому, що залежність між рівнем безробіття та інфляцією визначається за «кривою Філліпса», тобто існує зворотний зв'язок між цими величинами: чим менше безробіття, тим динамічніше зростають ціни. Під час боротьби за владу партії як головні економічні показники, на які в першу чергу реагує населення, визначають темпи інфляції і норму безробіття. Чим нижче декларуються їх рівні, тим більше голосів буде подано на виборах за представників відповідної партії. Для забезпечення собі перемоги на виборах часто уряд, партії відповідної країни роблять заяви щодо підтримки таких співвідношень рівнів інфляції і безробіття, які уявляються найбільш прийнятними виборцям.
Політичні маніпуляції в ході виборчих компаній щодо рівнів цих показників, стабілізації економіки мають місце і в країнах з перехідною економікою.
Ситуація в Україні сьогодні свідчить, що її економіка протягом 90-х рр. XX ст. і нині перебуває в глибокій економічній кризі, яка не є ні циклічною, ні довгохвильовою. Ми маємо спад спричинений: по-перше, руйнуванням однієї соціально-економічної системи (адміністративно-командної) і формуванням іншої (ринкової); по-друге, порушенням колишнього єдиного народногосподарського комплексу в рамках СРСР (хоч і недосконалого за структурою і неякісного технічно); по-третє, практичною некерованістю трансформаційними процесами на макро- і мікрорівнях за умов, коли національна економіка тільки формується і паралельно відбувається процес державотворення. Є багато й інших причин всеохоплюючої соціально-економічної кризи в Україні, які будуть розглядатися в наступних темах.
Принцип акселерації відображає спорадичні, надзвичайно різкі та відчутні для економіки зміни у капіталовкладеннях під дією попиту, що коливається. А це слід розглядати як фактор нестабільності економіки.
Основними ознаками, які характеризують економічні цикли, є тривалість циклу, а також його рушійні сили, які зумовлюють генезис і механізм його походження. З цього погляду всі економічні цикли поділяються таким чином:
Не можна стверджувати, що всі коливання ділової активності пояснюються дією економічних циклів. Є й сезонні коливання ділової активності (наприклад, купівельний „бум" перед новим роком тощо). До сезонних коливань схильні й деякі галузі виробництва (сільське господарство, будівництво, автомобільний транспорт та ін.).
Практично всі галузі економіки схильні до економічних коливань, але найбільшою мірою коливання виробництва та зайнятості стосуються галузей промисловості, що випускають засоби виробництва й споживчі товари довгострокового користування. Це пояснюється тим, що в коротких циклах мають місце значні коливання в темпах інвестицій у товарно-матеріальні запаси. Вони збільшуються, коли обсяги виробництва і запасів зростають відповідно до зростаючого попиту на ринку, і зменшуються, коли обсяги виробництва і запасів скорочуються. У даному випадку скорочення інвестицій зумовлює зниження доходів і прибутку, зайнятості і зменшення валового внутрішнього продукту взагалі.
У випадку довших циклів, наприклад у спорудженні залізниць, автомобільних шляхів і будівництві, коливання в темпах інвестицій викликають повільні економічні коливання та порушують економічну рівновагу. Це ж саме відбувається у випадку, коли коливається споживчий попит на товари довгострокового користування. Слід підкреслити, що цикли є насамперед результатом коливань сукупних чистих інвестицій незалежно від того, чим ці коливання викликані: чи зміною у заощадженнях, споживанні, державних витратах, чи в темпах технічних винаходів і нововведень, чи створенням депозитних грошей банківською системою (тобто розширенням або скороченням інвестиційних витрат). Отже, все, що стосується вироблення і відшкодування інвестиційних витрат (капітальних) товарів, товарів тривалого користування, вдосконалення техніки і технологій, зростання доходу і споживання тощо, пов'язане з внутрішніми факторами, які впливають на виникнення економічних циклів.
Деякі дослідники вважають також, що причинами економічних циклів є фактори, які перебувають за межами економічної системи: виникнення сонячних плям, війни, революції, політичні перевороти, високі темпи зростання населення та його міграції, відкриття нових земель та родовищ корисних копалин, поява значних наукових і технічних винаходів і нововведень. Не всі ці фактори є причиною економічних циклів, а деякі з них (сонячні плями, політичні події тощо) мають відносний характер і вплив на економічні цикли. Водночас економічна система у багатьох випадках сама впливає на зовнішні фактори. Тому більшість учених-економістів, що аналізують причини економічних циклів, пов'язують їх із синтезуванням або комбінуванням зовнішніх і внутрішніх факторів, надаючи при цьому вирішального значення коливанням інвестицій або виробництву капітальних благ.
Антициклічні заходи економічної політики держави.
Антициклічне регулювання економіки - свідомі цілеспрямовані дії держави, а частково могутніх корпорацій і наднаціональних органів на промисловий цикл з метою зменшення глибини циклічних криз, стабілізації господарської кон'юнктури і темпів економічного зростання.
Найважливішу роль в цьому регулюванні відіграє держава. Основою антициклічного регулювання є антикризове регулювання. Вперше в історії розвитку капіталістичного способу виробництва воно було застосоване у США під час кризи 1929-1933 рр. Зокрема, з метою виходу з найглибшої економічної кризи держава організувала і забезпечила широке проведення громадських робіт (будівництво доріг, мостів та ін.) за кошти державного бюджету, закуповувала надлишки продукції, надавала допомогу розореним компаніям, здійснювала виплати безробітним тощо. Теоретично обґрунтував необхідність антикризового регулювання економіки англійський економіст Дж. Кейнс.
Після Другої світової війни у більшості розвинутих країн були розширені антикризові заходи держави, а також доповнені певними антициклічними засобами щодо пом'якшення антициклічних коливань. Зокрема, антикризові заходи були розширені за рахунок стимулювання житлового будівництва (держава страхує і гарантує отримання кредитів на житлове будівництво, регулює терміни погашення кредитів, розмір відсотка та ін.), проведення політики прискореної амортизації, надання податкових знижок при встановленні нового устаткування, зниження податків на прибутки корпорацій та ін.
Особливості антициклічного регулювання значною мірою зумовлені домінування монополій (у тому числі олігополій) в економіці. Відомий англійський економіст Е.Чемберлін переконливо стверджував, що навіть за відсутності угод (письмових або усних) ціни на олігополістичному ринку вищі, ніж на конкурентному, а обсяг виробництва нижчий. Він та інші західні вчені вказували на відсутність гнучкості цін, їх рухливості порівняно з періодом вільної конкуренції. Якщо раніше ціни під час економічної кризи різко знижувалися, то в умовах планування колективних монополій (тобто олігополій) вони залишаються незмінними або навіть зростають. Це зумовлено тим, що олігополії скорочують обсяги виробництва з метою недопущення надвиробництва товарів і зниження цін.
Цій негативній тенденції може протистояти лише діяльність держави щодо стимулювання грошового попиту за допомогою відповідної грошово-кредитної політики. Цей метод активно використовувався у повоєнний період і сприяв скороченню глибини й тривалості економічних криз. Темпи зростання грошової маси, як правило, були вищими (5-8%), ніж це рекомендували монетаристи (до 3% щорічних). Проте значне прискорення зростання грошової маси наприкінці 60-х - на початку 70-х років призвело (разом з дією інших факторів, наприклад, різке підвищення цін на нафту в період енергетичної кризи) до посилення інфляційних тенденцій - темпи зростання цін в середні 70-х років становили понад 10%.
Тому у 80-х роках уряд почав обмежувати темпи зростання грошової маси. Засобами досягнення цієї мети стало проведення жорсткої кредитно-грошової політики. Зокрема, у період високої економічної активності (або „перегріву" економіки за класифікацією західних учених) держава значно підвищує норму відсотка що спричиняє подорожчання кредиту. Під час депресії та кризи держава знижує ставку відсотка і здешевлює кредит. Це зумовлено тим, що встановлена центральним банком норма відсотка впливає на розмір відсотка, за яким банки надають позичку своїм клієнтам. Комерційні банки у США майже 12% своїх активів зобов'язані зберігати у вигляді касового резерву в Центральному банку. Тому розширення кредитів залежить від величини приросту банківських пасивів, а комерційний відсоток (за яким банки надають позички клієнтам) - від облікової ставки відсотка, яка є нижньою межею ефективності надання кредитів Федеральною резервною системою. У ФРН Федеральний банк встановлює для кожного кредитного інституту ліміти переврахованих векселів (у межах яких він купує в них придатні для переврахування векселі), що обмежує обсяги кредитів під врахування векселів, які надаються кожному банку. Це, у свою чергу впливає на обсяг грошової маси.
Перевага цього методу антициклічного регулювання в тому, що його можна застосовувати дуже оперативно (без прийняття відповідного закону). Важливо лише точно визначити час підвищення або зниження відсотковою ставки.
З метою розширення сукупного попиту держава у фазах кризи і депресії знижує ставки оподаткування на прибутки, заробітну плату, надає пільги за умов прискореного списання вартості основних фондів, що є засобом стимулювання інвестицій у недержавний сектор економіки. Під час кризи уряд збільшує обсяг прямих капіталовкладень у державному секторі, насамперед у галузі економічної і соціальної інфраструктури (сферу транспорту і транспортного будівництва, електро-, газо- і водопостачання, житлове будівництво, атомну енергетику та ін.). У 1948-1949 рр., щоб зменшити глибину економічної кризи, держава збільшила обсяг інвестицій удвічі (порівняно з 1946 р.). Проте в наступний період обсяг державних капіталовкладень у багатьох розвинутих країнах світу поступово скорочувався.
У фазі піднесення держава збільшує податки, відсоткові ставки, скасовує податкові пільги, зменшує обсяги прямих капіталовкладень, що гальмує процес надмірного „перегріву" економіки, послаблює суперечність між виробництвом і споживанням, згладжує різкі коливання при переході від однієї фази промислового циклу до іншої.
Водночас між вжиттям заходів щодо кредитно-грошової політики і певним результатом минає тривалий проміжок часу. Так, згідно з оцінками західних учених, цей лаг за умов циклічного спаду становить від 5 до 20 місяців, а в період піднесення - 10-24 місяці. З найбільшим запізненням діють методи податкового регулювання, що значною мірою зумовлено тривалістю законотворчого процесу. Тому важливо мати чіткий економічний прогноз механізму протікання економічного циклу.
Антициклічне регулювання здійснюється економічними, правовими та адміністративними методами. До адміністративно-правових методів належать зміна патентного законодавства, амортизаційних правил (ухвалення відповідних законів), прийняття нових законів про податки або поправок до діючих директивних документів центрального уряду.
У розвинутих країнах світу антициклічне регулювання стало в повоєнний період одним із важливих факторів послаблення глибини економічних криз, подовження фази пожвавлення та піднесення і відповідно скорочення фаз кризи і депресії та інших форм модифікації економічного циклу. Водночас воно неспроможне подолати циклічний характер виробництва, усунути важливі суперечності суспільного відтворення.
З боку олігополії антициклічне регулювання здійснюється певною мірою через вироблення ними узгодженої політики, виконання державних програм та ін. Водночас їхні дії нерідко суперечать політиці держави у цій сфері. Наднаціональні органи в країнах ЄС здійснюють значною мірою уніфіковану промислову, структурну, податкову, амортизаційну та інші форми політики, що є важливим фактором антициклічного регулювання.
2. Безробіття і зайнятість населення
Циклічний характер розвитку ринкової економіки, періодично спотворюючи дію економічних законів, призводить до цілого ряду негативних соціально-економічних наслідків. Зокрема: різке падіння продуктивності суспільної праці, скорочення обсягів національного виробництва, знецінення національної грошової одиниці і ріст інфляції, знедоленість широких верств населення тощо.
Особливо відчутним для суспільства є спотворення дії закону народонаселення. Закон народонаселення відображає динаміку працездатного населення і характер його використання в процесі суспільного виробництва. Характер його дії визначається плануючою системою виробничих відносин. В умовах ринкового характеру виробничих відносин закон народонаселення діє у вигляді стійкої тенденції до зменшення попиту підприємців на робочу силу, що, в свою чергу, загострює проблему зайнятості і безробіття. Причини дії такої тенденції будуть з'ясовані при розгляді форм безробіття.
Соціально-економічний зміст і форми прояву зайнятості.
Зайнятість є складною економічною категорією. її можна визначити як сукупність економічних, правових, соціальних, національних та інших відносин, пов'язаних із забезпеченням працездатних індивідів робочими місцями та їхньою діяльністю з метою одержання доходів. Більш повно категорія зайнятості розкривається через з'ясування поняття "суб'єкт зайнятості". У сучасному трактуванні поняття "суб'єкт зайнятості" уособлюється з економічно активною частиною населення. За визначенням Міжнародної організації праці (МОП) економічно активне населення – частина працездатного населення, яка пропонує свою робочу силу для виробництва товарів та послуг. Економічна активність характеризується такими ознаками:
– фізична, професійно-кваліфікаційна та соціально-психологічна здатність до конкретного виду праці;
– придатність до праці, рамки якої визначаються національними звичаями і законодавством;
– вільне волевиявлення участі в суспільній праці.
Автори підручника "Економічна теорія" за редакцією В.Д.Базилевича, К., "Знання-Прес", 2003 рік, вважають, що основною характеристикою економічної активності виступає наявність у людини особистого прагнення, прояв наполегливості у формуванні та підтриманні власної здібності до праці, активний пошук своєї "ніши" у суспільно-організаційній системі й постійна готовність виборювати своє право на її зайнятість. Рівень економічної активності - частка економічно-активного населення в загальній його чисельності визначається за формулою:
Ре.а.=(Не.а./Н) · 100,
де Ре.а. - рівень економічної активності;
Н - чисельність населення;
Не.а. - чисельність населення економічно активного.
Економічно активне населення поділяється на дві групи:
1) Зайняті - особи віком 16 років і більше (а також особи молодшого віку), які:
а) працюють за наймом з оплатою (на умовах повного і не повного
робочого дня);
б) працюють без оплати на сімейних підприємствах.
2) Безробітні - особи віком 16 років і більше, які:
а) не мають роботи;
б) займаються пошуками роботи (звертаються в службу зайнятості
тощо);
в) готові приступити до роботи;
г) навчаються за направленнями державної служби зайнятості. Рівень зайнятості визначається з допомогою коефіцієнта, який визначається за формулою:
З' = З/Н · 100,
де 3' - рівень зайнятості; З - число зайнятих; Н - чисельність населення країни.
Показник рівня зайнятості населення зазнає впливу демографічних факторів і змінюється в процесі розвитку економічної системи.
Зайнятість економічно активного населення в сучасній економіці має різні форми, серед яких виділяються:
стандартна повна зайнятість (робота лише в одного підприємця, стандартне навантаження протягом дня, тижня, року);
часткова зайнятість (зайнятість за наймом при значно скороченій тривалості роботи на конкретному об'єкті);
тимчасова зайнятість (робота за контрактом в якому обумовлюється термін закінчення трудового договору);
самозайнятість (підприємці, працюючи не за наймом, члени виробничих кооперативів та неоплачувані працівники сімейних підприємств).
Досягнення високого рівня зайнятості є однією з ключових цілей макроекономічної політики. Мета досягнення високого рівня зайнятості важлива як з точки зору позитивної, так і нормативної економічної теорії. Додаткова кількість працюючих - створення більшої кількості валового внутрішнього продукту і національного доходу і, як наслідок, більш повне задоволення матеріальних і духовних потреб суспільства.
Безробіття та його соціально-економічне значення.
Економічна система, яка не повністю використовує пропоновані на ринку праці ресурси робочої сили, функціонує, не досягаючи межі своїх виробничих можливостей. Величина суспільного продукту, недоодержаного внаслідок існування безробіття, іноді навіть може досягти великих значень. Проте, на думку більшості населення країн з масовим безробіттям, ці великі розміри нествореного продукту мають вторинне значення порівняно із втратами від безробіття у нормативному розумінні, тобто втратами, які враховують шкоду, нанесену життєвим інтересам людей і системі суспільних цінностей.
Для багатьох людей почуття власної гідності безпосередньо пов'язане з тією справою, якою вони зайняті. Тому, виявивши, що жоден підприємець не має в них потреби, люди переживають тяжкі психологічні потрясіння. Статистичне шкоду такого роду можна прослідкувати у тенденціях динаміки показників рівня розлучень і розпаду сімей, а також показників злочинності і захворювань, суіциду.
Американський вчений М. Харвей Бренер на основі аналізу даних про населення США у 1970 р. відмічав, що упродовж 30 років збільшення безробіття на 1% за умови його збереження протягом шестирічного періоду зумовлює зростання показників «соціальної патології»: загальної смертності — на 2%, числа самогубств - на 4,1%, кількості вбивств — на 5,7%, збільшення числа ув'язнених в тюрмах - на 4%. Не викликає подиву те, що політичні діячі західних країн дуже уважно стежать за повідомленнями про безробіття. Нині ця проблема у зв'язку із довготривалою кризою все більше загострюється в Україні. Тому важливо знати, як здійснюється розрахунок основних показників рівня безробіття та пов'язаних з ним економічних процесів.
Визначаючи рівень безробіття, потрібно, в першу чергу, з'ясувати суть та відмінності понять "безробітний" і "непрацюючий".
Згідно з методологією Міжнародної організації праці безробітними вважаються особи, які (на обстежуваному тижні) відповідали одночасно трьом критеріям:
- не мали роботи (прибуткового заняття);
- шукали роботу, тобто намагалися знайти оплачувану роботу чи організувати власну справу;
- готові приступити до роботи протягом найближчих двох тижнів. Законом України "Про зайнятість населення" безробітними визначаються працездатні громадяни працездатного віку, які з незалежних від них причин не мають заробітку або інших непередбачених чинним законодавством доходів через відсутність належної роботи, зареєстровані у державній службі зайнятості, дійсно шукають роботу та здатні приступити до праці.
Такий підхід до визначення безробітного або "неспроможного знайти роботу" нерідко веде до того, що безробітними вважається більша кількість людей, ніж насправді тих, які не можуть знайти роботу. Так, до числа безробітних потрапляють люди, лише тимчасово звільнені з роботи, діяльність яких на попередній посаді буде відновлена.
Безробітними вважаються також люди, які вже знайшли роботу, але передбачають приступити до своїх обов'язків протягом 30 днів. Крім того, безробітними вважають і тих, хто легко міг би знайти ту або іншу роботу, але продовжує пошуки в надії на кращий варіант (відмітимо, що люди, в сім'ї яких є декілька джерел доходів, більш вимогливі при виборі варіантів порівняно з тими, у кого інших джерел доходу нема). Є категорії людей, яких реєструють як безробітних згідно з вимогами, що висуваються програмами із перерозділу доходів. Хоча цілком можливо, що вони не мають того кваліфікаційного рівня, який необхідний для одержання роботи, і займаються тим, що ходять з одного місця на інше, пропонуючи свої послуги.
Таким чином, віднесення того чи іншого громадянина до складу безробітного є досить складною проблемою. Тому не дивно, що показники рівня безробіття, які подаються державними органами і профспілками, як правило, не збігаються.
Рівень безробіття визначається, як відношення числа безробітних до загальної чисельності робочої сили у відсотках, за формулою:
У’=У/Р.С. · 100,
де У- рівень безробіття; У - число безробітних; Р.С. - загальна чисельність робочої сили.
Ринок праці — це постійний рух зайнятих і безробітних: одні втрачають роботу, а інші її знаходять. Рівень безробіття є показником, що найбільш широко використовується для характеристики ринку праці і водночас для визначення загальної економічної ситуації.
Так, якщо рівень безробіття підвищується, то є всі підстави стверджувати, що економічна ситуація погіршується, і навпаки. Але якщо рівень безробіття не змінюється, то це не означає, що економіка країни знаходиться у стані стагнації. Справа полягає в тому, що з ряду причин зміни загального рівня зайнятості не завжди корелюють зі змінами показника рівня безробіття.
Так, показник рівня безробіття залишиться незмінним, незважаючи на створення нових робочих місць та збільшення обсягів національного виробництва. Справа полягає в тому, що рівень безробіття змінюється під впливом зростання чисельності населення, робочої сили і створення нових робочих місць. Приріст чисельності робочої сили компенсує збільшення кількості нових робочих місць таким чином, що значення рівня безробіття залишаються незмінними, не дивлячись на абсолютне збільшення кількості зайнятого населення.
Якщо чисельність робочої сили залишається незмінною, то норма безробіття зростає, коли швидкість поповнення перевищує швидкість відтоку людей з числа безробітних, і знижується, якщо швидкість відтоку перевищує швидкість поповнення чисельності безробітних. Різниця між швидкістю поповнення і швидкістю відтоку визначає тривалість строку, протягом якого людина перебуває у стані незайнятості.
Розрізняються не тільки середньорічні значення тривалості періоду безробіття, але і його тривалість для кожного окремого безробітного. Залежно від стану економічної кон'юнктури тривалість пошуку роботи для одної частини безробітних становить кілька тижнів, а для другої - декілька місяців.
Безробітними можуть бути люди молодого, середнього і старшого віку, жінки і чоловіки, малокваліфіковані і висококваліфіковані фахівці. Незалежно від того, хто є безробітним, це проблема для кожної людини і для суспільства й цілому, бо вона, погоджує, небажані соціальні і економічні наслідки. Оскільки безробіття, в першу чергу, — макроекономічна проблема, то виділяють такі його форми: фрикційне, структурне і циклічне. Вони виражають не тільки тривалість періоду незайнятості, але й причини.
Фрикційне безробіття. Поняття фрикційного безробіття використовується для позначення короткострокової незайнятості. Воно пов'язане з потребою у вільному часі для пошуку місця роботи даної кваліфікації. Як правило, ці нетривалі періоди безробіття є добровільними. Даний тип безробіття об'єднує людей, які є незайнятими або у зв'язку із переходом з одного місця роботи на інше; або безробіття диктується тим, що громадяни вже знайшли роботу і протягом тижня передбачають приступати до діяльності на новому місці; а також працівників таких галузей, де тимчасове звільнення є звичайним явищем, до того ж воно не впливає на величину їх річного доходу (наприклад, будівельні працівники).
Економісти вважають, що деякий рівень фрикційного безробіття є неминучим, оскільки звільнення за власним бажанням у зв'язку із зміною професійних інтересів, місця проживання, незадоволеності умовами праці, перспективами зростання кар'єри тощо, а також через недосконалість інформації про вакансії і претендентів на робочі місця - явища, властиві будь-якій країні. Особливістю даного виду безробіття є те, що ця категорія безробітних має необхідні навики для роботи, які можна продати на ринку праці. Рівень фрикційного безробіття визначається загальними витратами часу на пошук нової роботи.
Структурне безробіття. Його головною причиною є професійно-кваліфікаційна і територіальна невідповідність між вільними робочими місцями і безробітними в результаті структурних зрушень в економіці, які постійно відбуваються під впливом науково-технічного прогресу: виникають нові технологи, нові товари, які витісняють старі. Відбуваються зрушення у структурі попиту на ринку капіталів, на ринку товарів і на ринку праці. В результаті цього відбуваються зміни у професійно-кваліфіційній структурі робочої сили, що вимагає її постійного територіального і міжгалузевого перерозподілу.
Структурне безробіття має місце тоді, коли робітники, які втратили внаслідок структурних зрушень роботу в одних секторах економіки, не можуть бути влаштовані на вільних робочих місцях, які є в інших галузях (секторах, регіонах). Цей вид безробіття поширений нині в Україні, яка повинна здійснити глибоку реструктуризацію своєї економіки.
Структурне безробіття відрізняється від фрикційного. Воно є переважно вимушеним, більш тривалим, оскільки у представників цієї категорії безробітних немає готових до продажу навиків роботи і отримання робочих місць для них пов'язане з професійною перепідготовкою, набуттям нової професії та нерідко передбачає зміну місця проживання. Воно протікає більш болісно як для людини, так і для суспільства.
Структурне безробіття має місце в будь-якій країні. Фрикційне і структурне безробіття існують як у сприятливі періоди економічного розвитку, так і в період економічного спаду. Загальне число безробітних обох видів часто називають природним рівнем безробіття, або рівнем безробіття при повній зайнятості, тобто це такий рівень, який відповідає потенційно можливому обсягу виробництва ВНП, макроекономічній рівновазі.
Циклічне безробіття. В економічних реаліях сьогоднішнього дня рівень безробіття не завжди залишається таким, що дорівнює своєму природному значенню. У процесі розвитку економічна система проходить етапи розширення (експансії) і стиснення (рецесії). Одночасно змінюється і
рівень безробіття. В результаті потужного піднесення економічної активності норма безробіття може опуститися нижче від свого природного рівня. В такі періоди ситуація на ринку праці стає настільки напруженою, що тривалість середнього періоду безробіття зменшується порівняно із нормальним значенням, скоротивши фрикційних безробітних. Знаходять роботу навіть багато з тих, хто складає найменш гнучку частину "структурних безробітних".
Навпаки, в періоди спаду ділової активності норма безробіття перевищує свій природний рівень. Тоді навіть найбільш совісні робітники, які мають кваліфікацію вищого рівня, можуть стати тимчасово звільненими. Тривалість середнього строку незайнятості виходить за межі того інтервалу, в рамках якого безробіття вважається природним.
Різниця між фактичною величиною норми безробіття, зареєстрованою в даний період часу, і величиною природної норми безробіття називають циклічним безробіттям. Коли відбувається спад ділової активності, циклічне безробіття додається до природного (фрикційного і структурного).
В періоди найвищого піднесення ділової активності циклічне безробіття відсутнє, воно має мінусове значення. Розрахунки фактичного і природного рівнів безробіття є досить трудоємкими. Так, природний рівень безробіття визначається в результаті усереднення фактичного рівня безробіття в країні за попередні 10 років (або за більш тривалий період) і наступні 10 років (використовуються прогнозні оцінки з урахуванням ймовірної динаміки очікуваного рівня інфляції).
В індустріальних країнах (наприклад, США) для отримання відповідного моніторингу статистичне управління міністерства праці щорічно проводить вибіркове опитування приблизно 60 тис. сімей про зайнятість. Проте статистичні похибки неминучі, бо особи, які активно не шукають роботу, можуть вказати в анкеті, щоб одержати допомогу по безробіттю, що вони її шукають. З іншого боку, безробітними часто називають себе ті, хто зайнятий в "тіньовій" економіці - в результаті рівень
безробіття тим вищий, чим більша частка тіньового сектора.
Останнє особливо актуальне для економік перехідного періоду, де значна частина зайнятих у "тіньовому" бізнесі поєднується з відсутністю адекватного статистичного моніторингу економіки, нерозвиненістю інфраструктури ринку праці, підтримкою "прихованого" безробіття як фактора відносної стабілізації державних витрат і зниження соціального ризику. Тому розрахунки рівня безробіття в перехідних економіках, у тому числі і в українській, нерідко мають характер експертних оцінок.
Основними причинами існування природного (сталого) рівня безробіття вважають такі:
1. Збільшення часу на пошуки роботи в умовах існування системи страхування по безробіттю. Виплата допомоги по безробіттю відносно знижує стимул до швидкого працевлаштування - збільшується час на пошуки відповідної роботи, на перепідготовку і т.п.
У довготривалому періоді це сприяє досягненню більшої збалансованості структури робочих місць і структури робочої сили, в той же час, збільшенню допомоги по безробіттю і підвищенню рівня безробіття. Інструментом вирішення цієї проблеми є державні інвестиції в інфраструктуру ринку праці (розгортання різних систем перепідготовки кадрів, підвищення їх професійної і географічної мобільності, надання інформації про вакансії і т.д.).
2. Стала жорсткість заробітної плати породжує "безробіття очікування".
Безробіття очікування виникає в результаті того, що рівень реальної заробітної плати перевищує її рівноважне значення.
Рівноважна ставка заробітної плати
g/р
"Жорсткість" заробітної плати приводить до відносного дефіциту робочих місць: люди стають безробітними тому, що при даному рівні заробітної плати (g/p), де g - фонд зарплати, р - кількість робітників, пропозиція праці (SL) більша від попиту на працю (DL). І люди "очікують" можливості отримати роботу за фіксованою ставкою оплати.
"Застигання" ринку праці в нерозвиненому стані зумовлене:
а) законодавчим встановленням мінімуму заробітної плати, яке обмежує її вільне коливання;
б) фіксацією рівня заробітної плати в колективних угодах з профспілками та індивідуальних трудових угодах;
в) незаінтересованістю фірм у зниженні рівня заробітної плати через ризик втратити кваліфіковану робочу силу, збільшення загальної плинності, зниження продуктивності праці, трудової дисципліни і обсягу прибутку.
Тенденція до збільшення природного рівня безробіття у довгостроковому періоді пов'язана із:
а) збільшенням молоді у складі робочої сили;
б) збільшенням частки жінок у складі робочої сили;
в) більш частими структурними змінами в економіці;
г) підвищенням загального рівня добробуту народу, зменшенням частки малозабезпечених у складі населення країни.
Існування безробіття (незалежно від форми) веде до зменшення фактичного обсягу виробництва від потенційно можливого. Зв'язок між коливаннями рівня безробіття і коливаннями величини ВНП виражає закон Оукена. Артур Оукен виявив існування непрямого (оберненого) зв'язку між відхиленнями фактичного безробіття і реального безробіття від природного і відхиленнями реального ВНП від природного рівня.
Суть розкритого ним зв'язку можна сформулювати так: 1% відхилення фактичного безробіття від природного рівня означає відхилення реального ВНП від потенційного на 2,5%.
Так, наприклад, якщо в даному році фактичний ВНП становив 4862 млрд. дол., фактичний рівень безробіття -7,6%, а природний рівень - 6%, то економіка країни недоодержала продукції на 194,5 млрд. дол., що складає 2,5% х 1,6% = 4% від фактично виробленого ВНП. Потенційний ВНП за умови певної зайнятості становив би 5056,5 млрд. дол. Економічні втрати від безробіття можна розрахувати за формулою:
де V - фактичний обсяг виробництва валового внутрішнього продукту;
Vх - потенційно можливий обсяг виробництва валового внутрішнього продукту за умови повної зайнятості робочої сили;
и - фактичний рівень безробіття;
її4 - природний рівень безробіття;
В- коефіцієнт чутливості валового внутрішнього продукту до динаміки циклічного безробіття (за А. Оукеном він становить 2,5%).
Аналізом безробіття і пошуками шляхів його скорочення та збільшення зайнятості займаються представники різних економічних концепцій. Тому теоретичні погляди на дану проблему характеризуються різними напрямами і школами у структурі світової економічної теорії.
Неокласична школа представлена працями Д. Гідлера, А.Лаффера, М. Фелдстайна, Р. Холла та ін. За основу взято положення класичної теорії А.Сміта. Ці автори розглядають попит і пропозицію робочої сили як внутрішньо неоднорідну динамічну систему зв'язків, які підпорядковуються законам ринку. Рівень заробітної плати (ціна праці) впливає на попит і пропозицію робочої сили, регулює їх співвідношення і підтримує необхідну рівновагу. Ціна на робочу силу швидко і гнучко реагує на кон'юнктуру ринку, вона підвищується або знижується залежно від реальної його потреби.
За допомогою підвищення чи зниження заробітної плати регулюється попит і пропозиція робочої сили. Якщо в результаті збільшення пропозиції робочої сили порівняно з попитом на неї виникає безробіття, то воно впливає на ціну праці у сторону зниження і вона знижується до тих пір, поки не встановиться рівновага на ринку праці. Неокласична модель зайнятості ґрунтується на принципі саморегулювання ринку праці.
Кейнсіанський напрям розглядає Зайнятість, безробіття, попит на працю, рівень заробітної плати як такі, що встановлюються не на ринку праці, а визначаються розмірами ефективного попиту на ринку споживчих та інвестиційних товарів і послуг. На ринку праці формується лише рівень заробітної плати і залежна від неї величина пропозиції праці. Проте пропозиція праці не відіграє визначальної ролі у формуванні фактичної зайнятості, а характеризує лише її максимально можливий рівень при даному розмірі заробітної плати.
Попит на робочу силу регулюється сукупним попитом, обсягами інвестицій і виробництва. Наявність вимушеного безробіття зумовлюється недостатньою ефективністю сукупного попиту, ліквідувати який можуть експансіоністські заходи бюджетного і кредитно-грошового регулювання.
Держава, впливаючи на сукупний попит в бік його збільшення, сприяє збільшенню попиту на працю, що веде до збільшення зайнятості та зменшення безробіття. Великий вплив на зайнятість має не просто сукупний попит, але і те, як розподіляється загальний попит між різними галузями, тобто структура сукупного попиту. На думку кейнсіанців, ефективним засобом забезпечення достатнього рівня зайнятості є розширення інвестиційної діяльності держави, забезпечення ним оптимальних розмірів інвестицій згідно з конкретними умовами розвитку економіки. Кейнсіанська теорія зайнятості ґрунтується на державному втручанні в управління макроекономічними процесами.
Представники монетаристського напряму (М. Фрідмен, Е. Фелпс та ін.) обґрунтовують положення про те, що ринкова економіка настроюється сама, її ціновий механізм сам визначає раціональний рівень зайнятості. Втручання держави веде лише до збою механізму саморегулювання ринку, а грошовий вплив на сукупний попит з боку держави, у підсумку, веде до розкручування інфляційної пружини.
Монетаристи вважають, що відхилення від природного рівня можуть бути лише короткочасними. Якщо рівень зайнятості більший від рівноважного, то це веде до прискорення інфляції, якщо менший - до прискореної дефляції. Політика щодо стабілізації зайнятості повинна спрямовуватися на боротьбу з відхиленнями безробіття від його природного рівня, з коливаннями виробництва і числа зайнятих. З цією метою вони пропонують використовувати, в основному, важелі грошово-кредитної політики.
Концепція гнучкого ринку (Р. Буае, Г. Стендінг) отримала розповсюдження в кінці 70-х років. За її основу взято положення про необхідність дерегламентування ринку праці, переходу до гнучких, функціонально індивідуалізованих і нестандартних форм зайнятості (часткова зайнятість, неповний робочий день або тиждень, короткострокові контракти тощо).
Такий підхід, на їх думку, повинен забезпечити зменшення витрат структурної перебудови економіки країни. В цілому концепція гнучкого ринку праці передбачає формування різноманітних форм взаємовідносин підприємців і робітників і спрямована на раціоналізацію сукупних витрат, підвищення прибутковості і підтримання високого динамізму ринку праці.
Головним завданням України у питаннях зайнятості і безробіття є формування ефективного ринку праці. Науковцями і урядом України розроблена програма формування ринку праці.
Основні її положення зводяться до наступного:
1. Безумовний пріоритет надаватиметься формуванню зайнятості на її природному рівні для людей у працездатному віці. Допускається структурне безробіття на рівні 5%.
2. У міру впровадження ринкового механізму відбуватиметься економічне пожвавлення, тобто матиме місце одночасне вивільнення і залучення людей до праці.
3. Мають бути сформовані біржа праці, навчально-виробничі комбінати та інші ефективні служби зайнятості.
4. Змінюватимуться підходи до спеціальної освіти. Незважаючи на труднощі із пошуком нової роботи, працевлаштуванням, престиж освіти зростатиме.
Невідкладним завданням Української держави є подолання економічної кризи, забезпечення економічного зростання в умовах повної зайнятості робочої сили.
PAGE \* MERGEFORMAT 1