Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
Географія антропогенних ландшафтів України
ЗМІСТ
ВСТУП
Розділ 1. ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ АНТРОПОГЕННОГО ЛАНДШАФТОЗНАВСТВА
1.1. Порівняльний аналіз підходів до оцінки антропогенного впливу на ландшафт
1.2. Поняття „антропогенний ландшафт”
Розділ 2. ХАРАКТЕРИСТИКА АНТРОПОГЕННИХ ЛАНДШАФТІВ УКРАЇНИ
2.1. Класифікація антропогенних ландшафтів
2.2. Зональні антропогенні ландшафти України
2.3. Азональні антропогенні ландшафти України
Розділ 3. ПОШИРЕННЯ АНТРОПОГЕННИХ ЛАНДШАФТІВ ПОЛТАВЩИНИ
3.1. Характеристика зональних антропогенних ландшафтів Полтавщини
3.2. Характеристика азональних антропогенних ландшафтів
ВИСНОВКИ
СПИСОК ЛІТЕРАТУРИ
ВСТУП
До початку ХХІ ст. людство перетворилося на потужну техногенну силу. Інтенсивний антропогенний вплив призводить до змін не лише в окремих природних комплексах, а й до значних змін природних ландшафтів у цілому.
Для України указана проблема особливо актуальна, адже природно–ресурсний потенціал ненормовано експлуатується, а територія індустріально розвинених регіонів зазнає надмірного антропогенного навантаження та забруднення. За запасами корисних копалин Україна посідає вагоме місце серед держав світу. Це зумовило формування потужного гірничо видобувного комплексу. Внаслідок його експлуатації сформувалися гірничо промислові ландшафти. У великому різноманітті способів антропогенного перетворення ландшафту гірничо–видобувні роботи мають найбільш негативні наслідки, адже трансформація і навіть повне знищення ґрунтового й рослинного покриву тут протікають найбільш інтенсивно.
Активно впливаючи на земельні ресурси, розорюючи грунти, людина сприяла утворенню сільськогосподарських ландшафтів. Вони формуються і розвиваються під впливом людини, але функціонують за природними закономірностями.
Теоретичною базою вивчення антропогенної трансформації геосистем є концепція антропогенних модифікацій природних ландшафтів А.Г. Ісаченка, теорія антропогенного ландшафтознавства, розроблена в працях Ф.М. Мількова, В.І. Федотова, Г.І. Денисика; ландшафтної екології М.Д. Гродзинського та В.М. Гуцуляка; антропогенної трансформації ландшафтів Л.І. Куракової, А.Н. Шищенко, Л.Л. Малишевої; урбаністичної географії П.Г. Шищенко, В.А. Кучерявого, А.Е. Чайки, О.Ю. Дмитрука.
Отже, значне поширення різних класів антропогенних ландшафтів на території України та Полтавщини і глибина перетворення природи в них обумовлює актуальність теми нашого дослідження.
Аналіз існуючих підручників та посібників із шкільної географії свідчить, що стан сучасних ландшафтів, глибина та різноманітність антропогенних впливів на них, в змісті шкільної географічної освіти майже не відображені. Виняток складає курс фізичної географії, України, програма якого передбачає вивчення сучасних ландшафтів України, проте достатнього змістовного забезпечення цього питання у більшості підручників та посібників немає. Тому шкільна географічна освіта в Україні потребує узагальнюючих праць про сучасні антропогенні ландшафти на території нашої країни. Усе вищезазначене обумовило вибір теми нашого дослідження.
Дипломна робота присвячена актуальній проблемі сьогодення – аналізу формування та поширення антропогенних ландшафтів України.
Спеціальних досліджень, присвячених антропогенним ландшафтам Полтавщини не проводилося. У працях, що розглядають антропогенні ландшафти України територія Полтавщини характеризувалася побіжно, у складі геосистем вищого рангу.
Тема: географія антропогенних ландшафтів України.
Об’єктом дослідження дипломної роботи є антропогенні ландшафти України та Полтавщини.
Предметом дослідження є особливості класів різних антропогенних ландшафтів України та Полтавщини й їх поширення.
Мета: узагальнити та систематизувати відомості про зональні і азональні антропогенні ландшафти та їх поширення на території України та Полтавщини.
Виходячи з мети дослідження було поставлені такі завдання:
Теоретична новизна дослідження полягає у доповненні прийнятої в Україні класифікації антропогенних ландшафтів (автор Г.І. Денисик). Ми пропонуємо розширити класифікацію, взявши до уваги ландшафти, пов’язані з духовним життям людини − тафальні та сакральні.
При написанні дипломної роботи застосовувались методи обробки географічної інформації: системного аналізу, ландшафтний, екологічний, історичний, описовий, порівняння і прогнозування, а також принципи оптимізації природного середовища.
Практичним внеском автора є характеристика поширення антропогенних ландшафтів Полтавщини.
Оскільки існує проблема слабкого теоретично–методичного забезпечення вивчення сучасних антропогенних ландшафтів у шкільних географічних дисциплінах, то результати даного наукового дослідження доцільно використовувати студентам педагогічних ВНЗ, учителям географії, учням при вивченні матеріалу про сучасні ландшафти Землі, України, Полтавщини.
Узагальнені результати дослідження апробувалися під час проходження педагогічної практики в школі і втілені в розробках уроків 8-9 класів (фізична географія України), основний зміст роботи відображено у статті „Антропогенні ландшафти Полтавщини“, опублікованої в збірнику матеріалів ІХ студентської наукової конференції.
Дипломна робота складається з трьох розділів, кожен з яких послідовно висвітлює поставлені завдання. Дипломна робота нараховує 85 сторінок, список літератури складається з 50 найменувань.
Розділ 1
ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ АНТРОПОГЕННОГО ЛАНДШАФТОЗНАВСТВА
Географи намагаються проникнути в механізм техногенних порушень геосистем і встановити його географічні закономірності. Але в судженнях з щодо цих проблем багато спірного і невирішеного.
Багато теоретиків фізичної географії (А.Г. Ісаченко, Б.В. Виноградов, М.Д. Гродзинський, В.М. Пащенко, С.В. Міхелі) притримуються поглядів про провідну роль природної основи та природничих закономірностей в створенні та функціонуванні сучасних ландшафтів, навіть сильно зміфнених антропогенним впливом.
Розглянемо зазначений натуралістичний (природничий) підхід до аналізу сучасних ландшафтів детальніше. До цих пір не повністю подолані пафос «перетворення природи» і зневажливого відношення до об’єктивних законів. Зустрічаються безпідставні твердження, ніби антропогенна діяльність за своїми масштабами вже зрівнялась з природними процесами, а в ряді випадків навіть перевищила їх. А звідси випливає, що тепер географічна оболонка набула «природно–суспільного характеру» і природні системи стали функціонувати і розвиватися за суспільними законами.
У цих твердженнях багато помилкових суджень. Перш за все тут перебільшена роль техногенного «внеску» в природні процеси. Зазначимо лише, що на техногенну складову припадає приблизно 1% природного глобального вологообміну, а щодо інших процесів, то там відповідна частина ще менша. Наприклад величина техногенного тепла, що надходить в географічну оболонку, становить тисячні частки відсотку по відношенню до надходження сонячного тепла. Звичайно ці цифри не дають підстав для самовпевненості, оскільки в майбутньому вони можуть зрости, а зараз в окремих локальних ситуаціях наближаються до критичного значення.
Але в будь–якому випадку було б філософською помилкою вважати, що природа стала розвиватися за суспільними законами. Суспільні закони керують поведінкою людей, але неприпустимо приписувати суспільні процеси природним системам, будь то системи не змінені чи змінені людиною. Всі речовини, матеріали процеси техногенного походження підпорядковані тим не природним (фізичним, хімічним, біологічним) законам, що і їх природні аналоги.
Виробничі викиди втягуються у загальний кругообіг речовин, мігрують і вступають в реакцію, акумулюються. Антропогенно зумовлена ерозія підпорядкована законам природи; домашні тварини і культурні рослини живуть не за суспільними законами.
Конструктивному підходу до пізнання антропогенних і техногенних трансформацій в природних комплексах навряд чи сприяє антропоцентричний погляд на природу взагалі та на геосистеми особливо. Згідно цьому погляду існує суперсистема «природа–суспільство», в якій природа підпорядкований блок, що виступає не як об’єктивна реальність, а як «засіб задоволення багатосторонніх потреб суспільства.» Деякі автори стверджують, що тепер ландшафт ніби перестав бути самим собою і «перетворився» в предмет і засіб праці чи в екосистему людини, в якій людина – „господар”, а інше являє інтерес, оскільки є його потребою.
Суть панування людини над природою полягає у вмінні пізнавати її закони і правильно їх застосовувати. Історичний досвід людства доводить, що чим вищий рівень розвитку виробництва і чим глибше воно вторгається в природний комплекс, тим краще треба знати його природні «механізми», тим повніше треба враховувати діючі в ньому об’єктивно незалежно від нас природні закономірності. Існує думка, що більшість сучасних ландшафтів – антропогенні, тобто створені людиною чи «рукотворні».
Згідно Ф.М.Мількову, достатньо змінити будь–який компонент, щоб ландшафт «автоматично» перетворився на антропогенний.
У кожного об’єкта повинен бути свій простір виявлення, але в антропогенних ландшафтів такого немає, вони ніби безрозмірні, а мінімальні їх розміри нічим не обмежені.
Як відомо, поняття «ландшафт» передбачає ідею комплексу, включаючи деякі обов’язкові компоненти, такі, як клімат, твердий фундамент та інші, причому не у вигляді впорядкованого набору, а в їх взаємній зумовленості. Ландшафт не можна називати за одним компонентом. Наприклад «еоловий», «чорноземний». Але про що ж з ландшафтно–географічної точки зору говорить «малоповерховий» чи «рисовий»? Антропогенні ландшафти у вказаному змісті ніяк не прив’язані до природної основи ландшафту, відірвані від неї, існують ніби самі по собі, ніби природна основа перестала існувати чи втратила своє значення.
Антропогенним ландшафт – це різні форми прояву людської діяльності в ландшафті, які поділяються на дві групи:
Від того, що до кожного них ми додамо слово ландшафт, тобто перейменуємо населені пункти в системні ландшафти, чи назвемо поле гороху гороховим ландшафтом, ні наука ні практика нічого не виграють.
Не на користь йдуть і пропозиції відмовитися від загальноприйнятих назв ландшафтних зон (лісостеп, степ) і віднині вважати степову зону польовою, лісостепову – пасовищною. Пропонують передати вивчення природних зон палеогеографії, ніби в зоні мусонних тропіків через вирубку лісів припинилася мусонна циркуляція атмосфери, змінився потік сонячної радіації, зник характерний режим зволоження чи стерлися з лиця землі гірські хребти з їх висотними поясами.
У антропогенному ландшафтознавстві частіше справа не йде далі констатацій зовнішніх проявів людської діяльності в ландшафтознавстві. Цей напрямок не дає відповіді на різні принципові питання, наприклад: чи може людина створити новий ландшафт і чи достатньо для цього змінити будь–який його компонент? Яке місце антропогенних та техногенних новоутворень в ландшафті; чи є вони чимось зовнішнім, чи можуть розглядатися як його компоненти чи являють самостійні системи чи утворюють системи нового типу разом з природною основою і наскільки вони стійкі? Як людина змінює структуру та функції ландшафту, наскільки ці зміни необоротні? Яким динамічним змінам підлягає ландшафт у результаті людського впливу?
На всі ці питання не зараз не можна дати вичерпну відповідь, але потрібно почати з аналізу результатів вчених, які працювали і працюють з проблемою впливу людини на ландшафти [20, с.38-44].
Для вивчення антропогенних впливів на ландшафти використовують системний, ландшафтний, екологічний, ландшафтно–екологічний підходи, а також принципи оптимізації природного середовища. Дослідження антропогенного навантаження та трансформацій геосистем потребує визначення основних термінів та понять.
Вплив на навколишнє середовище – вилучення з навколишнього середовища або привнесення в нього речовин, енергії, тепла, інформації, в результаті чого відбувається зміна компонентів, характеристик, параметрів навколишнього середовища, викликаних діяльністю людини.
Наслідки впливу – як позитивні так і негативні дії, що відбуваються у результаті змін компонентів навколишнього середовища, що відчувають вплив діяльності людини і впливають на функціонування технічних об’єктів, умови життя та діяльності населення, функціонування інших геосистем.
Антропогенний вплив – вплив, який здійснюється господарської діяльністю людини на навколишнє середовище та ресурси і призводить до зміни їхніх характеристик.
Показники впливу – елементи чи параметри, за допомогою яких визначається ступінь впливу на геосистеми.
Оцінка впливу – діяльність спрямована на визначення характеру, ступеня чи величини впливу, прогнозування можливих наслідків діяльності людини на геосистеми. Важливе значення при оцінці антропогенної трансформації геосистеми має дослідження всіх можливих видів впливів на навколишнє середовище, а також вимір показників впливу.
Другий підхід об’єднує дослідження географів, які для класифікації сучасних ландшафтів визначальним уважають види та інтенсивність антропогенних впливів та корінні природні ландшафти.
Необхідно відмітити, що дослідженням антропогенних впливів займалося багато вчених, тому існує значна кількість різноманітних класифікацій (М.Пжевозняк, Н.Л.Чепурко, А.Костровіцкі, Ф.М.Мільков та ін.) Загалом вплив техногенних об’єктів на навколишнє середовище можна поділити на такі групи:
Основним наслідком впливу на ландшафти є формування антропогенних ландшафтів. Дослідженням самих антропогенних ландшафтів та їх класифікацією саме займалися: Ф.М.Мільков, Г.І.Денисик, Л.І.Воропай та інші автори, тому в літературі існує багато визначень цього поняття. Проте найпоширенішим є визначення Ф.М.Мількова (1973), за яким антропогенні ландшафти – як заново створені ландшафти, так і ті природні комплекси, в яких корінних змін зазнав будь–який з його компонентів. Загальна особливість всіх видів антропогенних ландшафтів є певна ступінь їх зміненості, трансформованості в наслідок господарської діяльності. Це дає змогу говорити про поняття антропогенної трансформованості ландшафту.
Антропогенна трансформація – зміна природних систем під впливом господарської діяльності людини. Це інтегрована характеристика, яка враховує не лише зміни структури геосистеми в цілому, але й фізичні й хімічні забруднення компонентів ландшафтної системи, зміни видового складу. Антропогенна трансформація характеризує сукупний впливів різних видів навантажень на ландшафтну систему. Це результат взаємодії людини з навколишнім середовищем у рамках конкретних геосистем.
В процесі трансформації ландшафт піддається певним змінам, які можуть бути класифіковані наступним чином:
Тому ступінь трансформації ландшафту буде в свою чергу залежати від величини, виду, інтенсивності впливу, направленості; характеру впливу, господарської діяльності на компоненти навколишнього середовища [13, с.117-118].
Оскільки в геофізичній науці існує багато поглядів на проблему оцінки антропогенного впливу на ландшафти перейдемо до їх аналізу і характеристики.
Ф.М.Мільков, зокрема, вважає, що глибина змін природних умов у багатьох регіонах стає наскільки значною, що саме риси антропогенного впливу стають вирішальними для характеристики особливостей цих регіонів. Особливо швидко це відбувається в гірсько промислових районах – через 8 років, у землеробських – через 15, а в промислових через 25.
Значні площі випадають з господарського користування через нераціональне освоєння: бедленди, області антропогенного карсту, покинуті перекультивовані кар’єри, засолені та заболочені ґрунти, рухомі піски, а також області де через викиди промислово–побутових відходів відбувається інтенсивне забруднення навколишнього середовища. Всі антропогенні ландшафти являються природними комплексами. Хоча вони й створені людиною, але в своєму розвитку підпорядковуються природним законам. Ландшафтно–техногенні системи є не компонентами, а блоковими системами. Утворені вони природними та технічними блоками, розвиток яких підпорядковується різним закономірностям: природним та соціально–економічним.
Провідну роль в ландшафтно–технічній системі відіграє технічний блок, функціонування якого спрямовується та контролюється людиною. Внаслідок цього ландшафтно–техногенні системи на відміну від власне антропогенних ландшафтів не здатні до природного саморозвитку. Слід розмежувати на дві категорії: пасивні, в яких характеристики техногенного покриву лишаються незмінними після його створення, та активні зі змінними характеристиками техногенної оболонки у відповідності її функціональному призначенню [32, с.148-151].
Проблемами антропогенного ландшафтознавства займається Григорій Денисик (доктор географічних наук ВПУ). Він вважає помилковим підхід до вивчення антропогенних ландшафтів як антропогенних модифікацій (натуральних) ландшафтів. Модифікувати – значить внести зміни в щось, не змінюючи його внутрішньої суті. Вивчення антропогенних ландшафтів як модифікацій натуральних призвело до формування хибної думки, що після припинення впливу людини на модифіковані комплекси вони повертаються до первинного стану. Відновлення комплексу до первинного стану можливе лише тоді, коли не були докорінно змінені його структура, або хоча б один з його компонентів, а значить він не функціонував у якості антропогенного.
Усе вищезазначене дає підставу зробити висновок, що усі без винятку антропогенні ландшафти є природними комплексами. Природними тому, що створені з природних (натуральних та антропогенних) компонентів і розвиваються за природними закономірностями. Від інших, тобто натуральних ландшафтних комплексів їх відрізняє лише генезис – походження. Завдяки цій особливості антропогенні ландшафти утворюють один з багатьох генетичних рядів ландшафтів [14, с.110-112].
Свою думку на дану проблему має А.Г.Ісаченко, який теж займається проблемою антропогенного ландшафтознавства. Він говорить, що в сучасну епоху відбуваються інтенсивні техногенні зміни ландшафтів та насичення їх продуктами праці людини. Практично не лишилося ландшафтів, які не зазнали б прямого чи опосередкованого впливу господарської діяльності суспільства. Але він стверджує, що в якому б ступені не був змінений ландшафт людиною, він все одно залишається частиною природи, природною системою і в ньому продовжують діяти природні закономірності. Людина не в змозі змінити об’єктивні закони функціонування і розвитку геосистем і змінювати якісні відмінності між ландшафтами тундри і пустель, рівнин та гір. У найбільш сильно зміненому ландшафті залишаються інваріантні природні риси, зумовлені непідвладними людині зональними закономірностями та азональним факторами і надають ландшафту якісну визначеність та стійкість.
Вплив людини на ландшафт слід розглядати як природній процес, в якому людина виступає як зовнішній чинник. Нові антропогенні об’єкти фізично входять в ландшафт, стають його елементами; але ландшафт залишається природною системою – це тому, що ці елементи до нього не відносяться чи ігноруються, а тому, що вони вивчаються в системі природних зв’язків, розглядаючи як аналог природних елементів ландшафту [20, с.337-339].
Проблемою антропогеннозмінених ландшафтів займався А.Г.Ісаченко. Він обґрунтував концепцію «культурного ландшафту». Критерії культурного ландшафту визначаються суспільними потребами. Йому повинні бути притаманні дві головні якості:
Одна з основних умов при формуванні культурного ландшафту – досягнення максимальної відтворюваності відновлюваних природних ресурсів, і перш за все, біологічних. В культурному ландшафті повинні бути по можливості попереджувати небажані процеси, як природного, так і техногенного походження. Це буде сприяти збереженню природних ресурсів і покращенню якостей життєвого середовища. Всі ці заходи нерозривно пов’язані з раціональним використанням всіх видів природних ресурсів, що в свою чергу впирається у вдосконалення технології виробництва.
Деякі спеціалісти уявляють собі майбутнє середовище людства у вигляді деякої природно–технічної системи. Що насичена технічними засобами в якій природні елементи будуть збережені лише частково, чи у вигляді «суцільного міста незвичайної забудови».
А інші доводять, що в ландшафтах, які посилено експлуатуються людиною природа повинний втримувати свої права, що нашою метою повинно бути створення культурного ландшафту, в основі якого лежить «раціональне використання людиною заключних в природі потенційних сил, а не руйнування чи пригнічення природи.
Діючи у союзі з природою, можна досягти більших успіхів, ніж намагаючись «підкорити» її. Звісно, не завжди природні тенденції відповідають інтересам суспільства, тому в ряді випадків доведеться порушити рівновагу та штучно підтримувати нові модифікації.
Розрізняють 3 головних напрямки оптимізації ландшафтів:
Якщо культурний ландшафт створюється на місці порушеного, тобто сильно і нераціонально зміненого господарською діяльністю, то необхідно розвивати комплекс «лікувальних» заходів для залічування ран.
А.Г. Ісаченко визнає, що прийнятий в літературі „поділ ландшафтів на природні та культурні має занадто спрощений характер”, і враховуючи досвід інших дослідників, пропонує наступну класифікацію сучасних ландшафтів, що підлягають впливу з боку людини:
Незмінені або первісні ландшафти;
Слабо змінені ландшафти;
Порушені (сильно змінені) ландшафти, що підлягають довгому, але стихійному, нераціональному впливу;
Перетворені, чи власне культурні ландшафти.
У наш час культурні ландшафти зустрічаються рідко і представлені фрагментами [20, с.349-359].
Науковим колективом – Інституту географії АН СССР (Л.Ф.Куніцин, В.С.Преображенський, А.Ю.Ретеюм, Л.І.Мухіна) та кафедрою фізичної географії СССР Московського університету (К.Н.Дьяконов) було висунуте вчення про геотехнічні системи. Головною опорою в цій системі поглядів була зроблена на взаємодію природних комплексів та технічних засобів. На стику природних об’єктів та техніки утворюються такі поєднання, де режим частин – як природної, так і технічної – визначається матеріально–енергетичними та інформаційними прямими і зворотними зв’язками, так, що їх сукупність має особливості відокремленого цілого, функціонування якого має цілеспрямований характер, можуть бути названими природно–технічними системами чи геотехнічними комплексами [45, с.74-76].
Гуцуляк В.М. стоїть на позиції того, що сучасні ландшафти є природно–антропогенними. Він говорить, що глибина змін ландшафту людиною залежить від форм виробничої діяльності. Будівництво міст і промислових споруд призводить до зміни водночас кількох компонентів. У великих містах виникають антропогенні ландшафти, які успадкують від природних лише основу, головні риси рельєфу та загальні риси клімату. У містах перетворюється мезорельєф, створюється свій мікроклімат, беруться в труби дрібні річки. У ґрунтах виникає культурний горизонт. Місто має свій склад рослинності та особливий тваринний світ. Ландшафти в містах не зникають. Стійкі незворотні зміни під впливом антропогенного фактора виникають при вирубках лісу, розорюванні степів, чим прискорюються ерозійні процеси, виникають нові урочища і змінюється структура ландшафту. Утворюються антропогенні ландшафти, які включені в систему матеріального виробництва.
На думку С.В.Колісника, хоча в природу внесені великі зміни, однак основні типи структури природних ландшафтів залишились такими як і раніше. Оброблені, осушені, зрошені десятки мільйонів гектарів земель, насаджені ліси, річки загородженні загатами, побудовані сотні міст. Тим неменше тип клімату від цього не змінився, тип ґрунтоутворення – також, степ залишився пустеля–пустелею. Зміна степової рослинності безкрайніми полями пшениці, кукурудзи, соняшнику – це звичайно велика і значна зміна. Але для ландшафту це зміна лише одного компоненту. І до тих пір, доки інші компоненти не будуть змінені не можна говорити про докорінне перетворення структури ландшафту. У роздумах С.В.Колісника багато слабких місць. В антропогенних ландшафтах в першу чергу змінені рослинний і тваринний світ. Але докорінна зміна людиною рослинного покриву – це не просто зміна лише одного компоненту ландшафту. Ідея ландшафтного комплексу основана на рівнозначності всіх його компонентів: зміна одного з них дуже швидко проявляється на всіх інших компонентах та ландшафтному комплексі в цілому. При цьому винятку не становить рослинний та тваринний світ.
Н.А.Солнцев та його учні вважають, що у формуванні ландшафтів вирішальну роль у всіх випадках має геолого–геоморфологічний фактор і лише зміна літогенної основи визначає перехід одного ландшафтного комплексу до іншого. У зв’язку з цим створення культурної рослинності не тягне за собою нових антропогенних ландшафтів, оскільки при цьому не змінюється літо генна основа.
Однією з перших спроб систематизувати сучасні ландшафти є класифікація змінених ландшафтів В.Л. Котельнікова. Учений виділяє п’ять градацій змінності ландшафтів під впливом діяльності людини.
Ландшафт перемінений – грунтово–рослинні угрупування не піддалися змінам;
Ландшафт слабо змінений – розорювання та зміщення природної рослинності не перевищують 20 %;
Ландшафт середньо змінений – розорювання та зміщення природної рослинності коливається від 20 до 80 %;
Ландшафт сильно змінений – розорювання і зміщення природних природної рослинності більше 80 %. Сюди не включаються великі міста;
Ландшафт перетворений – створений за планом в умовах соціального будівництва.
Н.К. Йогансен (1970) за ступенем впливу людини на природу виділяє три категорії ландшафтів:
Первинно змінені, що виникли до свідомої діяльності, зараз фактично не існують;
Свідомо змінені на протязі декількох тисячоліть з поділом на слабо змінені, змінені та перетворені ландшафти;
Планомірно змінені.
Із зарубіжних авторів являють інтерес класифікаційні схеми Ф. Ягера (Jaeger, 1934) та А.С. Костровицького (Kostrowickii, 1970).
Ф. Ягер визначає культурний ландшафт як „спільний вираз антропогенних явищ”. Ним створена світова карта „Розповсюдження культурного ландшафту на Землі”, на якій нанесені області за видами культурного ландшафту, а штриховкою показана „ступінь” культурного ландшафту та ступінь впливу людини на природу.
За ступенем розвитку культурного ландшафту Ф. Ягер розрізняє:
дуже густонаселений чи з великою кількістю міст ландшафт;
змінений культурний ландшафт;
незмінений культурний ландшафт;
змінений чи природний ландшафт з дрібними островами культурних;
незмінений природний ландшафт;
А.С.Костровницький з врахуванням збагачення чи збіднення природних систем розрізняє чотири типи результатів людської діяльності:
1. Супплетивний – збагачуючий (збільшує екологічну ємкість Та продуктивність систем);
2. Компенсаційний (ліквідація результатів неправильного використання середовища – внесення добрив у ґрунт , реакліматизація тварин );
3. Редукційний (обмеження до мінімуму ролі деяких елементів природного середовища в містах);
4. Деструкційний (елементи природного середовища і зв’язки з ними зруйновані);
Д.В. Богданов розрізняє наступні типи ландшафтів за ступенем впливу на них людського суспільства:
Первісний ландшафт, який лише зрідка відвідувався людиною (зона багаторічного снігу в горах, не використовувані під пасовища пустелі);
Слабо змінений ландшафт (угіддя для полювання в тайзі, пасовища в степах);
Культурний ландшафт характеризується тим, що природні зв’язки у більшості змінені людиною, при цьому вплив людини носить активний, цілеспрямований характер. До їх числа належать сади і поля.
Дещо іншу класифікацію ландшафтів пропонує С.В. Колісник:
Первісні ландшафти;
Змінені ландшафти, які, зазвичай, зазнали однобічного, але завжди стихійного, неорганізованого впливу людства;
Перетворені ландшафти, які зазнали корінної, багатосторонньої та планової зміни в умовах суспільства.
К.Г. Раман встановлює чотири типи антропогенно–перетворених ландшафтів:
Мало змінені місцевості (ліси, болота);
Середньо–перетворені місцевості;
Сильно окультурені місцевості;
Забудовані місцевості міст та сіл.
Проаналізувавши різні підходи до проблеми антропогенного впливу виявили, що головним наслідком впливу на природні системи є формування антропогенних ландшафтів. Існує багато підходів до вирішення даної проблеми, їх можна об’єднати в три групи:
1) природничий – які б великі зміни не були внесені в природу, основні риси природних ландшафтів зберігаються. Цю точку зору відстоюють С.В.Колісник, Н.А.Солнцев.
2) природно-суспільний. А.Г.Ісаченко стверджує, що змінені ландшафти – це частини природи, які в першу чергу підпорядковуються природним закономірностям і надають ландшафту якісну визначеність і стійкість. Антропогенні об’єкти є складовими природної системи і крім суспільних підпорядковані природним закономірностям.
3)суспільно-природничий. Ф.М.Мільков стверджує, що саме риси антропогенного впливу стають вирішальними у розвитку ландшафтів, хоча вони в свою чергу підпорядковуються як природним, так і суспільно-економічним закономірностям.
Г.І.Денисик підтримує цей підхід, але зазначає, що антропогенні ландшафти є природними комплексами. Від інших натуральних комплексів їх відрізняє лише генезис – походження. Завдяки цій особливості антропогенні ландшафти утворюють один з генетичних рядів ландшафтів
Таким чином, за теоретичну основу дипломного дослідження взято теорію антропогенного ландшафтознавства Ф.М.Мількова та Г.Денисика.
Дискусія існують чи ні в природі антропогенні ландшафти, можна чи не можна говорити про антропогенне ландшафтознавство як про науковий напрям, актуальна в 70–х роках, уже наприкінці 80–х років ХХ ст. втратила своє значення завдяки позитивній відповіді на поставлене питання. Поняття «антропогенний ландшафт», без сумнівів увійшло в найбільш авторитетні та природоохоронні словники та довідники, енциклопедії та в трьохтомну «Географічну енциклопедію України», але трактується неоднозначно. У вузькому розумінні під антропогенними ландшафтами маються на увазі комплекси, створені людиною; більш широко – комплекси в яких на всій або більшій їх площі корінних змін під впливом людини зазнали якщо не всі, то хоча б один з компонентів ландшафту. Перше визначення широко використовується у популярній літературі та шкільних підручниках. Друге – знайшло визнання серед науковців. Близька до широкого розуміння – трактовка антропогенного ландшафту в міжнародних словниках.
Не обґрунтуванні і не знайшли підтримки спроби окремих авторів замінити поняття антропогенного ландшафту – «антропічним», «антропогелізованим» тощо. Крім засмічення науки невдалими, важкозрозумілими термінами, тут ще й нерозуміння того, що в антропогенних ландшафтах мова йде не про наявність слідів впливу людини на ландшафтний комплекс, а про корінну перебудову його, виникнення нової типової структури.
Помилковим також є підхід до вивчення антропогенних ландшафтів як антропогенних модифікацій. Модифікувати, значить внести зміни в що–небудь, не міняючи його внутрішньої суті. Вивчення антропогенних ландшафтів як модифікацій натуральних призвело до хибної думки, що після припинення впливу людини модифіковані комплекси повертаються до свого первісного стану. Відновлення ландшафтного комплексу до його первісного стану можливе тільки тоді, коли не були докорінно змінено його структура, або хоча б один з компонентів, а значить, він не функціонував у якості антропогенного. Ці та інші непорозуміння виникають в наслідок небажання окремих географів проникнути в істину суть антропогенних ландшафтів через вивчення першоджерел, а не критичних зауважень щодо них. Це добре помітно в широко розповсюдженому серед географів України підходів до вивчення антропогенних ландшафтів як природно–антропогенних комплексів. Такими вважають сільськогосподарські, лісові та рекреаційні ландшафти. Непродумане, здебільшого, без найменших пояснень використання терміну «природно–антропогенний ландшафт» привело до формування інших - «природно–антропогенне природокористування», «природно–антропогенні урочища». Усі без винятку антропогенні ландшафти є природними комплексами. Природними тому, що вони створені з природних (натуральних і антропогенних) компонентів і розвиваються за природними закономірностями. Від інших натуральних ландшафтних комплексів їх відрізняє лише генезис – походження. Завдяки цій особливості антропогенні ландшафти утворюють один (антропогенний) з багатьох (кліматогенний, вулканогенний, техногенний) генетичних рядів ландшафтів. Звідси й назва – „антропогенні”.
Ще більше здивування викликають такі терміни, як «антропогенно–сільськогосподарський», «антропогенно–рекреаційні», «антропогенно–техногенні», і особливо, «штучні ландшафти».
З першими розібратися легше: якими ще можуть бути сільськогосподарські, рекреаційні (за змістом) і техногенні (за генезисом) ландшафти, якщо не антропогенними? За своїм значенням поняття «антропогенний» і «штучний» надто відрізняються, щоб ставити знак рівності між ними, тому вони і названі різними термінами.
Поняття «антропогенний компонент» також введено в географічні та природоохоронні словники та енциклопедії, але трактується не однозначно. Воно складне і об’єднує в собі дві групи антропогенних компонентів. До першої відносять компоненти, які сформувалися в результаті корінної перебудови структури і взаємозв’язків натуральних компонентів, або їх заміни на аналогічні. Вони розвиваються за природними закономірностями і, в залежності від характеру (виду) господарської діяльності, є основою для формування відповідних антропогенних ландшафтів. Друга група антропогенних компонентів – це різноманітні «сліди» та об’єкти господарської діяльності людей: техногенний покрив у містах, різні споруди, дороги. Вони – складова частина відповідних блоків ландшафтно–технічних систем. Розвиток цієї групи антропогенних компонентів залежить від особливостей функціонування таких систем. Їх вивчення не під силу тільки географу і повинно вестися спільно з інженерами, агрономами, економістами [14, с.110-112].
Н.І. Ахтирцева розрізняє ландшафти незаймані та сучасні, ділить їх на:
Природні ландшафти, мало змінені впливом людини (низинні болота);
Змінені ландшафти, структуру яких помітно порушено під впливом людини (байрачні ліси);
Ренатуралізовані ландшафти типу багаторічних залежнів у степу;
Антропогенні ландшафти, що характеризуються корінною перебудовою під впливом людини, якщо не всіх, то хоч би одного з компонентів природного комплексу.
Дуже широку трактовку антропогенного ландшафту дає Н.К.Йогансен. Антропогенними він вважає всі типи ландшафту який знаходиться під впливом людини. «Антропогенний» – це не значить ландшафт, що створений людиною, а змінений в тій чи іншій мірі. При такому визначенні майже всі ландшафти землі слід вважати антропогенними, а до природних ландшафтів Н.К.Йогансен відносить лише льодові пустелі Антарктики, Арктики, льодовики гірських країн, внутрішній масив тропічних та тайгових лісів.
З точки зору Ф.Н.Мількова антропогенними ландшафтами слід вважати як заново створені людиною ландшафти, так і всі ті природні комплекси в яких корінній зміні під впливом людини зазнав будь–який із їх компонентів, в тому числі рослинність із тваринним світом. Антропогенні комплекси в рівній мірі є курган в степу, земляний оборонний вал, озеро в балці, полезахисна лісосмуга, березовий гай на місці вирубаного соснового лісу [32, с.19-25].
Г.І.Денисик стверджує, що відновлення ландшафтного комплексу до його первісного стану можливе лише тоді, коли не були докорінно змінені його структура або хоча б один з компонентів.
Спосіб використання територій і природні властивості вихідного ландшафту при взаємодії призводять до формування певного типу антропогенного ландшафту чи „антропогенної модифікації”. Ці нові природні комплекси не лише по зовнішньому вигляду, але ц по своєрідності протікання таких типових природних процесів, як стік, ерозія, ґрунтоутворення, біологічний і геологічний кругообіг, істотно відрізняються від аналогічних процесів в „незайманих” ландшафтах. Однак, якщо антропогенні модифікації виникають і розвиваються в межах природних ландшафтів і, як останні, підлягають законам природи, їх не слід протиставити природним ландшафтам. Фактично сучасні ландшафти являють собою складну мозаїку антропогенних модифікацій, тобто виробничих природних ландшафтів, в різній мірі змінених виробництвом, і ділянок природних чи слабо порушених ландшафтів. Будучи одночасно об’єктом техногенного впливу і результатом взаємодії природних та господарських факторів, антропогенні ландшафти багато чим відрізняються від незайманих ландшафтів. Для них характерна перебудова біологічного та геохімічного кругообігів, водно–теплового балансу, особливості процесів ґрунтоутворення, чисельності та видів живих організмів. Істотною особливістю антропогенних ландшафтів є те, що всі зміни в них відбуваються набагато швидше, ніж в незайманій природі. Це, з одного боку, змушує особливо уважно слідкувати за тими несприятливими змінами які можуть швидко досягти катастрофічних масштабів, а з іншого дає можливість регулювати і перебудовувати ландшафти за дуже короткий період, що вимірюється одним поколінням людей. Важливим результатом господарського перетворення ландшафту є їх спрощення як біологічних систем. Оскільки людина намагається підвищити продуктивність ландшафтів (особливо в сільському та лісовому господарстві) він замінює всіх його мешканців однією культурою чи одним видом тварин, в продуктивності яких зацікавлені. Так виникають монокультурні агро – та лісокультурні ландшафти.
Посилення одноманітного ландшафту призводить зо зниження його природної відтворюваності та стійкості, тому що він стає більш вразливим до екстремальних впливів. Але для господарського використання одноманітні ландшафти є „зручними”, тому на сьогоднішній день збереглася тенденція розширення площ таких висококультурних, але нестійких ландшафтів. Їх нестійкість погіршується тим, що щорічно з урожаєм відчужується 40–80% їх природної родючості, яка зазвичай повністю переробляється в природних системах, тобто ландшафт постійно знесилюється.
В антропогенних ландшафтах часто спостерігається порушення хімічної рівноваги, що склалась на протязі тривалих геологічних періодів розвитку природного середовища. В окремих місцях, головним чином в міських та гірсько промислових ландшафтах виникають концентрації окремих елементів та з’єднань в невластивих природі поєднаннях. Це відноситься в першу чергу до заліза та його сполук, нафти, усі у великих кількостях надходять на поверхню землі, та виникають порушення балансу природного середовища [25, с.22-25].
Антропогенне ландшафтознавство має свій предмет вивчення – антропогенні ландшафти. Г.І. Денисик розрізняє три групи: власне антропогенні ландшафти, ландшафтно–інженерні та ландшафтно–техногенні системи. Всі антропогенні ландшафти – системи, але системи з різною структурною організацією. Їх пізнання – процес значно складніший, ніж вивчення натуральних ландшафтів і, відповідно, повинен проходити на різних рівнях. Як і натуральні, власне антропогенні ландшафти – компонентна система, єдиний комплекс рівнозначних компонентів. Проте, якщо в сфері натуральних ландшафтів наявні тільки незаймані або докорінно не змінені людиною компоненти, то в структурі антропогенних, крім них обов’язково присутні, визначають властивості та особливості функціонування антропогенні (докорінно змінені, натуральні і власне антропогенні) компоненти. Після формування власне антропогенні ландшафти, як і натуральні, само розвиваються за природними закономірностями. Інколи їх навіть важко відрізнити від натуральних аналогів. Людина використовує подібні антропогенні комплекси, але на подальший їх розвиток може не впливати. Завдяки таким особливостям розвитку, вивчення власне антропогенних ландшафтів ведеться на ландшафтному рівні, в основному методами традиційного ландшафтознавства з обов’язковим врахуванням їх генезису.
На географічному рівні досліджуються антропогенні ландшафти, функціонування яких у значній мірі залежить від періодичного втручання людини. До таких відносяться: власне сільськогосподарські ландшафти і сільськогосподарські ландшафтно–інженерні системи, лісокультури, що потребують догляду, частково рекреаційні ландшафти. Ландшафтно–інженерні не компонентні, а блокові системи, де один з блоків – власне антропогенний ландшафт, а другий – активна інженерна споруда. Широко розповсюджені сільськогосподарські – інженерні системи – поля, сади зі зрошувальними каналами і дощувальними агрегатам. Тут дослідження природних закономірностей доповнюється економічним аналізом комплексів і систем, що крім природничих, вимагає відповідних знань в сфері сільського і лісового господарств, економіки. У структурі антропогенних ландшафтів постійно зростає роль та значення ландшафтно–техногенних систем. Маючи антропогенне походження, вони відрізняються від власне антропогенних ландшафтів внутрішньою організацією, ступінню і характером сучасного впливу на них людини.
Ландшафтно–техногенні, як і ландшафтно–інженерні системи не компонентні, а блокові системи. Вони формуються природними і технічними блоками, але взаємодіють з природою пасивно, тому що тут головну роль відіграє технічний блок, що функціонує під контролем людини. Як наслідок ландшафтно–техногенні системи, як і ландшафтно–інженерні не здатні до природного саморозвитку. Прикладом є промислові, дорожні, значна частина міських селитебних ландшафтів [14, с.112-115].
Отже, суть поняття „антропогенний ландшафт“ найґрунтовніше визначають Ф.М. Мільков та його послідовник Г.І. Денисик.
Ф.М.Мільков стверджує, що антропогенні ландшафти – це ландшафт або природний комплекс, в якому докорінних змін зазнав хоча б один з природних компонентів. На сучасному етапі розвитку антропогенного ландшафтознавства послідовником Ф.М.Мількова і Г.І.Денисик.
Г.І.Денисик стверджує, що відновлення ландшафтного комплексу до його первісного стану можливе лише тоді, коли не були докорінно змінені його структура або хоча б один з компонентів.
Розділ 2
ХАРАКТЕРИСТИКА АНТРОПОГЕННИХ ЛАНДШАФТІВ УКРАЇНИ
2.1. Класифікація антропогенних ландшафтів
Питанням класифікації присвячена значна кількість наукових праць. Особливої уваги заслуговує класифікація антропогенних ландшафтів Ф.М.Мількова. Займаючись виявленням ролі антропогенного чинника у формуванні ландшафтів Землі, Ф.М. Мільков (1964, 1970) підійшов до класифікації антропогенних ландшафтів з принципово відмінних позицій ніж інші автори. На його думку, слід розрізняти перш за все ландшафти незаймані та сучасні. У ІІ половині ХХ ст. всі сучасні ландшафти, зокрема землеводного, водно поверхневого та льодового відділів, знаходяться по тій чи іншій причині під впливом людини і в певній мірі втратили свій початковий стан. Подальша класифікація проведена на рис. 2.1.
Сучасні ландшафти
Рис. 2.1. Класифікація сучасних ландшафтів
Місце та роль антропогенних комплектів у класифікації ландшафтів, за В.І. Прокаревим (1965), зображені на рис. 2.2.
Рис. 2.2. Класифікація ландшафтів
Власне антропогенні ландшафти відрізняються тим, що їх існування підтримується людиною за допомогою цілої низки спеціальних заходів, таких, як штучне зрошення чи осушення боліт. Природно–антропогенні ландшафти, що виникли під впливом людини, далі зовсім або майже зовсім не піддаються впливу з його сторони, поступово набуваючи рис подібних до природних ландшафтів.
В Енциклопедичному словнику географічних термінів (1968) різновидами антропогенного ландшафту, зумовлений глибиною та характером впливу людини, слугують: змінений ландшафт, порушений ландшафт, перетворений ландшафт. У цьому словнику є також термін „культурний ландшафт”, зміст якого не відрізняється від наведеного там же перетвореного ландшафту [15, с.338-339].
С.В. Трохимчук (1968) на прикладі Українських Карпат пропонує типологію антропогенних ландшафтів:
Порушені ландшафти, які піддалися тривалій, але неглибокій дії людини (наприклад, випас худоби);
Слабо змінені ландшафти, характеризуються тим, що площа посівних земель займає не більше 25 % території ландшафтів;
Середньо змінені ландшафти, в яких на долю освоєних земель припадає від 25 до 50 % їх території;
Сильно змінені ландшафти з освоєними землями від 50 до 75 % їх території;
Перетворені ландшафти з освоєними землями вище 75 % їх території;
Урбанізовані ландшафти.
В.І. Федотов наполягає на тому, що серед сучасних ландшафтів слід розрізняти категорію природних та категорію антропогенних комплексів.
До природних належать ландшафти, структури яких під впливом людини не зазнали корінних змін. Виникнення і структура антропогенних комплексів повністю визначена господарською діяльністю людини. В свою чергу, антропогенні ландшафти поділяються на атехногенні та техногенні комплекси.
Генетичну групу атехногенних комплексів утворюють сільськогосподарські, лісокультурні, водогосподарські та рекреаційні ландшафти, а техногенних – гірсько промислові, белігеративні та дорожні.
Вона описує групи антропогенних ландшафтів: польові, лучно–степові, водні, лісокультурні, промислово–міські.
Більшість із розглянутих вище досліджень періоду 50–60 рр. ХХ століття характеризують співвідношення природного і антропогенного в сучасних ландшафтах і виділяють антропогенні ландшафти як один із таксонів класифікації. Про різноманітність власне антропогенних ландшафтів на цьому етапі розвитку ландшафтознавства не йшлося.
Наступний етап був започаткований дослідженнями видатного ландшафтознавця, основоположника школи антропогенного ландшафтознавства Ф.М.Мількова. Він уперше обґрунтував підходи до систематизації антропогенних ландшафтів на основі видів діяльності людини та змін природи внаслідок цієї діяльності. Учений підкреслює, що класифікація антропогенних ландшафтів означає їх розподіл на групи за будь–якою ознакою. Таких класифікацій може бути нескінченно багато. Ми пропонуємо деякі з цих класифікацій:
І. Класифікація антропогенних ландшафтів за змістом. Вона враховує розбіжності в найбільш важливих структурних частинах антропогенних комплексів:
1. Сільськогосподарські комплекси (оброблені поля, культурні луки);
2. Лісові комплекси (вторинний ліс, штучні насадження лісу);
3. Водні комплекси (озера, водосховища);
4. Промислові комплекси(включаючи транспортні);
5 . Селитебні комплекси – ландшафти населених пунктів, від дрібних до величезних міст.
Ця класифікація антропогенних комплексів є найбільш важливою. Кожен із видів антропогенних комплексів має свої специфічні особливості і тому потребує розробки спеціальних прийомів та методів його вивчення. Усе антропогенне ландшафтознавство можна поділити на п’ять основних розділів: сільськогосподарське, лісокультурне, водогосподарське, промислове та селитебне ландшафтознавство.
ІІ. Класифікація антропогенних комплексів за глибиною впливу людини на природу. Хоча всі антропогенні і створено людиною, однак глибина впливув різних їх типах неоднакова. Необхідно розрізняти :
1. Антропогенні ландшафти – заново створені людиною комплекси, що раніше не існували в природі. До їх числа можна віднести кургани в степу, польдер на місці морського мілководдя, та інші.
2. Змінені (перетворені) антропогенні ландшафти, що характеризуються тим, що прямого перетворюючого впливу з боку людини в них зазнали окремі компоненти. Зміненим (перетвореним) ландшафтом є, наприклад, насаджений березовий гай на місці діброви чи полино–типчакове пасовище на місці ковилового степу. У змінених ландшафтах хоча й спостерігаються антропогенні перебудови рослинності, але вони не виходять за рамки одного типу (дубовий ліс – березовий ліс, степ – полиново типчаковий степ). Якщо у результаті діяльності людини у ландшафтному комплексі змінюється один тип рослинності на інший, то можна говорити про виникнення антропогенного комплексу. Приклади їх: полезахисні лісові смуги, пустощі на місці вирубаної тайги.
ІІІ Класифікація антропогенних комплексів за їх генезисом.
Антропогенні комплекси мають різний генезис, пов’язаний з тим чи іншим типом діяльності людини. Слід розрізняти наступні генетичні групи антропогенних ландшафтів:
1. Техногенні ландшафти – комплекси виникнення яких пов’язано з різними видами будівництва – промисловим, господарським, дорожнім, водогосподарським. Техногенні ландшафти відрізняються великою різноманітністю. До них в рівній мірі належать кар’єри з відвалами, водосховища в озерами, земельні нагорнуті вали.
2. Підсічні ландшафти – комплекси, у своєму виникненні пов’язані з вирубуванням лісів(поля, луки, пустоші, поселення на місці вирубаного лісу).
3. Розорювані, або араційні (від лат. aro – розорювати), ландшафти – антропогенні комплекси, що сформувалися у результаті розорювання території з трав’янистою рослинністю. До їх числа належать польові ландшафти.
4. Пірогенні ландшафти – комплекси, зумовлені випалюванням лісів, степів та інших типів корінної рослинності з метою використання земель під пашню чи покращення трав’яного покриву. Пірогенний фактор визначає структуру багатьох лісових, степових, лісостепових та саванних районів земної кулі. Вогонь, за Л.Я. Гордягіним, головна причина безлісся різнотравно–лучних степів, і причина існування самого лісового ландшафту. Явно антропогенного походження має більшість типів саван, за винятком вологих.
5. Пасовищно–дигресійні (пасквально–дигреційні, за Г.Н. Висоцьким) ландшафти–комплекси, що виникли в місцях непланомірного випасу худоби. Такі худобопрогони вкриті споришем і подорожником. Чітких розмежених критеріїв між природними ландшафтами, що зазнали тих чи інших змін під впливом випасання і антропогенними пасовищно–дигресійними ландшафтами немає.
ІV Класифікація антропогенних комплексів за цілеспрямованістю їх утворення.
Прямі антропогенні ландшафти запрограмовані комплекси, що виникають у результаті цілеспрямованої господарської діяльності (озеро в балці, велике водосховище в долині річки, полезахисні лісосмуги);
Супутні антропогенні комплекси, безпосередньо не створені людиною. Вони – результат природних процесів, активізованих чи викликаних господарською діяльністю людини: яр на місці борозни чи дорожнього кювету, болото в зоні підтоплення водосховища, різні форми підземного карсту, в районах антропогенної діяльності. Часто супутні антропогенні комплекси є переважаючими в структурі сучасних ландшафтів.
V. Класифікація антропогенних комплексів за тривалістю їх існування і ступеня саморегулювання.
Створення антропогенних комплексів завжди означає втручання у встановлені взаємозв’язки природних ландшафтів. Це призводить до того, що у ряді випадків відбувається „відчуження” антропогенних комплексів і – якщо вони повністю належать самі собі – їх руйнування. Руйнування різних антропогенних комплексів здійснюється з неоднаковою інтенсивністю. Звідси випливає різна тривалість існування антропогенних комплексів – від одного чи декількох років до багатьох століть. Тривалість існування – важлива риса не лише антропогенних, але й природних ландшафтів. Природні ландшафти хоч і знаходяться в безперервному розвитку, маючи свій вік і вік існування, але зміни в них, як правило, проходять поступово, еволюційним шляхом і більшість з них можна віднести до категорії довговічних.
Навпаки, тривалість існування багатьох антропогенних ландшафтів невелика і людина змушена підтримувати їх за допомогою спеціальних заходів. Ось чому тривалість існування Ф.М. Мільков розглядає в якості важливого критерію при класифікації антропогенних ландшафтів.
За тривалістю існування антропогенні ландшафти поділяються на три групи:
Довговічні саморегульовані ландшафти. Ландшафти цієї групи існують тривалий час – без будь–яких додаткових засобів з боку людини для їх підтримання. До довговічних саморегульованих ландшафтів відносять кургани, земляні вали – рештки оборонних споруд, кам’яноломні пустоші, деякі штучні водойми.
Багаторічні, частково регульовані людиною ландшафти. Вони можуть існувати відносно тривалий термін – десятиріччя і більше, але час від часу потребують захисних заходів.
Прикладом їх можуть бути лісокультурні ландшафти. Один раз насаджені лісові культури будуть рости, але для нормального розвитку потребують періодичного догляду. Це особливо стосується лісових культур на межі їх існування у лісостеповій та степовій зонах, де відсутність регулярного догляду рано чи пізно призводить до загибелі лісових насаджень. До числа багаторічних, частково регульованих людиною ландшафтів належать луки лісових зон. У випадку припинення випасання худоби та викошування вони через деякий час вкрилися б лісом. Багаторічними, частково регульованими комплексами є також ставки і більшість водосховищ. Якщо не вживати заходів проти засмічення і не проводити періодичної очистки водойм, більшість з них буде швидко замутнена.
Короткочасні регульовані ландшафтні комплекси, існування яких постійно підтримується спеціальними агротехнічними заходами. До їх числа належать поля – посіви зернових та технічних культур, а також плодові сади.
VІ. Класифікація антропогенних комплексів за їх господарською цінністю.
За ступенем господарської цінності бонітету, всі антропогенні ландшафти поділяються на дві категорії:
Культурні, чи конструктивні ландшафти – зазвичай прямі, регульовані людиною антропогенні комплекси, постійно підтримуються в стані, оптимальному для виконання покладених на них господарських, естетичних, ті інших функцій. Культурні ландшафти – результат раціонального ведення господарства, продуктивність їх, як правило, вище тих природних ландшафтів, на місці яких вони виникли. Більша частина пашних розроблених полів, полезахисних смуг, ставків, плодових садів, належить до типу культурних антропогенних ландшафтів.
Акультурні ландшафти – антропогенні комплекси низького бонітету, так звані покинуті землі, „антропогенний бедленд”, що виникає в результаті нераціонального, неправильного ведення господарства. А.С.Барков такі ландшафти називає деструктивними.
Частіше за все акультурними ландшафтами є супутні антропогенні комплекси – яри, вторинні солончаки, покинуті кар’єри. Разом з цим акультурними можуть бути і прямі антропогенні комплекси: недоглянута полезахисна лісова смуга з пригніченими деревами у некошеному трав’яному покриві, довго не чищене озеро, що перетворилося в штучне болото. Площа „антропогенного бедленду” дуже велика. Еродовані, вторинно засолені та заболочені землі, рухомі піски, латеритні та гіпсові кори, покинуті гірничо–видобувні розробки, та інші, займають 4–5 млн. км2, що становить 3% площі суходолу. У перспективі це резерв для збільшення площі культурних ландшафтів, але поки площі „антропогенного бедленду” продовжує збільшуватися [32, с.32-46]
Продовжувачем започаткованого напрямку дослідження Ф.М. Мількова став Г.І. Денисик. Головним недоліком попередніх спроб класифікацій антропогенних ландшафтів він вважає змішування двох цілком різних понять – класифікації і районів співвідношення натуральних та антропогенних комплексів.
Класифікація антропогенних ландшафтів означає поділ їх на групи за якоюсь ознакою – або найбільш суттєвою у самій структурі комплексу, або важливою для потреб практики. Найбільше визнання і широке застосування в практиці отримали дві із запропонованих вченим класифікацій – за їх змістом і генезисом. Усі інші мають допоміжне значення.
Денисик Г.І. вважає, що головною є класифікація за генезисом. Враховуючи способи виникнення антропогенних ландшафтів, можна виділити шість генетичних груп.
Підсічні ландшафти – комплекси зародження яких пов’язано з вирубкою лісу. Якщо взяти до уваги, що в минулому більшість території було зайнято лісовими масивами, то вирубці та розкорчовуванню лісу завдячує своїм походженням більша частина сучасних сільськогосподарських, селитебних, дорожніх ландшафтів.
Орні ландшафти – антропогенні комплекси, що сформувалися у результаті розорювання незайманих ділянок. До них відносяться: частина сучасних польових ландшафтів, покинуті земельні наділи, контури яких і тепер добре помітні на схилах долин річок.
Пірогенні ландшафти – антропогенні комплекси, що сформувалися на місці спалених лісів і степів. Переважно це польові, рідше пасовищні ландшафти. Антропогенні та історичні матеріали свідчать, що пірогенний фактор відігравав важливу роль у формуванні антропогенних ландшафтів.
Пасквально–дигресійні ландшафти – комплекси, що виникають у місцях надмірного випасу свійських тварин.
Рекреаційно–дегресійні ландшафти – своєрідні комплекси, які формуються у місцях надмірного рекреаційного навантаження. Їх активне рекреаційне освоєння призвело до майже повного знищення підліску, а на окремих ділянках і трав’яного покриву.
Техногенні ландшафти – особливо генетична група антропогенних ландшафтів, у яких за допомогою техніки докорінно перебудовуються всі компоненти ландшафту, включити і літогенну основу. Якщо попередні генетичні групи сприяли формуванню здебільшого сільськогосподарських ландшафтів, то комплекси техногенного походження зустрічаються у кожному класі антропогенних ландшафтів. До них однаково можна відносити кар’єри з відвалами, ставки, водосховища, оборонні вали та кургани.
У залежності від характеру господарської діяльності людей Г.І. Денисик виділяє такі види антропогенних ландшафтів (класифікація за змістом): селитебні, сільськогосподарські, лісогосподарські та водогосподарські антропогенні, дорожні, рекреаційні, белігеративні антропогенні ландшафти [14, с.114-115].
На сучасному етапі розвитку антропогенного ландшафтознавства, на основі класифікації Ф.М.Мількова (за змістом). Г.І. Денисиком., А. Шкорубо, Н.Тупіциною булла доповнена та вдосконалена дана класифікація:
Класифікація антропогенних ландшафтів за їх змістом.
І. Сільскогосподарські ландшафти
1. польові
1) польдери – високопродуктивні поля, луки, сади, створені людиною на місці мілководних морів;
2) зрошувані оазиси;
2. садові;
3. лучно пасовищні;
4. техногенні елементи в структурі с/г ландшафтів;
1) терасовані схили
2) зрошувальні канали
ІІ. Лісогосподарські;
Лісові первинно–похідні натуралізовані;
вторинні ліси;
Лісокультурні;
штучні насадження;
ІІІ. Водогосподарські;
Водосховища;
мілководний тип;
глибоководний тип;
тип акваторії;
тип урочищ;
Озера;
ІV. Промислові;
Кар’єрно–відвальний тип;
оголений кар’єрно–відвальний тип;
териконники;
тип місцевості кар’єрно–відвальних пустошей;
озерно–горбистий оголений пустошевий тип місцевості;
каменоломний бедленд;
тип місцевості окультурених гідро відвалів;
Промисловий (індустріальний) карст;
V. Селитебні
сільські селитебні ландшафти;
міські.
садово–парковий тип;
малоповерхневий;
багато поверхневий;
заводський тип;
Класифікація ландшафтів за містом було вдосконалена, розширена вченими А.Шкорубо, Н.Тупіциною. вони провели екологічне зонування власне селитебних ландшафтів.
Селитебні антропогенні ландшафти.
1. Буферні;
Сільськогосподарські угіддя;
а) сади;
б) городи та розроблювальні землі;
в) сінокоси та пасовища;
г) пустирі та покинуті землі;
Аквальні;
а) водойми, водотоки;
б) болота та заболочені землі;
в) меліоративні та дренажні канави;
Рекреаційні;
а) Парки і сквери;
б) водоохоронні та рекреаційні ліси;
в) лісопарки;
г) санітарні посадки;
Тафальні (кладовища, кургани);
2. Забруднювані;
1) власне селитебні;
а) індивідуальна забудова;
б) площинна забудова;
в) стрічкова забудова;
г) нові мікрорайони;
д) забудова з інтенсивним озелененням;
е) забудова на рекультивованих кладовищах та звалках;
2) Селитебно – складські
а) закриті склади та склади екологічно безпечних матеріалів з участю селитебної забудови;
б) екологічно безпечні та мало небезпечні виробництва з закритими складами та складами екологічно безпечних матеріалів із участю селитебної забудови;
3. Забруднюючі;
1) Промислові;
а) заклади хімічної промисловості;
б) переробні підприємства АПК;
в) підприємства товарно–енергетичного комплексу;
г) машинобудівні підприємства;
д) деревообробні підприємства;
е) підприємства з виробництва будівельних матеріалів;
2) Промислово–селитебні;
а) після поєднання промислових підприємств різного ступеня небезпеки та сенитебних територій;
3) Складські;
а) звалища;
б) відкриті склади та склади екологічно небезпечних матеріалів;
4) Транспортні;
а) автомагістралі;
б) залізничні шляхи;
в) злітно–посадові смуги;
5) Транспортно–промислові;
а) підприємства по збереженню та поточному обслуговуванню транспортних засобів;
б) підприємства по поточному та капітальному ремонту транспортних засобів;
в) підприємства та площі для завантажувальних та розвантажувальних робіт;
6) Будівельні;
а) кар’єри;
б) будівельні майданчики; [50, с.184-186].
Авторська класифікація антропогенних ландшафтів:
І. Зональні антропогенні ландшафти.
а) сільськогосподарські.
б) лісогосподарські.
ІІ. Азональні антропогенні ландшафти.
а) водогосподарські
б) селитебні
в) промислові
г) дорожні
д) белігеративні
е) тафальні
є) сакральні.
Проблемою класифікації займалося багато вчених географів, ландшафтознавців. Однією з перших спроб систематизувати антропогенні ландшафти є класифікація змінених ландшафтів В.Л.Котельникова. Крім цього цією проблемою займаються Д.В.Богданов, С.В.Колісника, А.Г.Ісаченко, В.І.Прокаєв, С.В.Трохимчук, В.І.Федотов, Н.І.Ахтирцева, Н.К.Йогансен, Ф.Ягер, А.С.Костровницький.
Ґрунтовими дослідженнями та класифікацією антропогенних ландшафтів займався Ф.М.Мільков. він підкреслює що класифікація антропогенних ландшафтів означає їх розподіл на групи за будь–якою ознакою. Він виділив шість класифікацій.
На основі досліджень Ф.М.Мількова, сучасні вчені вдосконалюють та доповнюють його класифікацію. Це, зокрема, Г.І. Денисик, який є провідним українським вченим в області антропогенного ландшафтознавства. А також вчені з Мінська А.Шкарубо та Н. Тупіцина.
2.2. Зональні антропогенні ландшафти
У результаті тривалої історії освоєння людиною території України сформувалися сучасні антропогенні ландшафти. Природні чинники діють неоднаково на ті чи інші антропогенні ландшафти. Так на функціонування сільськогосподарських та лісогосподарських антропогенних ландшафтів вони діють безпосередньо. Це виявляється у формуванні відповідних для природи умов систем землеробства, комплексів, що найбільш повно враховують наявні грунтово–кліматичні умови і матеріально–технічні ресурси. Отож, сільськогосподарські та лісогосподарські антропогенні ландшафти слід віднести до зональних. До азональних антропогенних ландшафтів можна віднести селитебні, водогосподарські, промислові, дорожні, белігеративні, сакральні, тафальні антропогенні ландшафти, тому що дія на них природних чинників опосередкована чи значно менша.
Завдяки тому що сільськогосподарські та лісогосподарські антропогенні ландшафти є фоновими, на території України, визначають характер сучасних природних і антропогенних процесів та особливості ландшафтної структури вони є зональними. Їх зональні риси найбільш повно проявляються у специфіці функціонування ландшафтних комплексів, типових для сільськогосподарських польових та лісокультурних антропогенних ландшафтів. До зональних відносяться і рекреаційні ландшафти. Перейдемо до характеристики власне зональних ландшафтів України.
Сільськогосподарські ландшафти.
Попередній аналіз історико–географічних особливостей функціонування сільськогосподарських ландшафтів показує що протягом двох останніх тисячоліть вони домінували серед антропогенних, а з кінця XVIII ст. і до теперішнього часу є фоновими у структурі сучасних ландшафтів України. На території України сільськогосподарські ландшафти займають 62%, для порівняння в Англії – 26,6%, Франції – 32–35%. Основна частина зосереджена в зоні лісостепу і степу ( Кіровоградська, Вінницька, Черкаська, Полтавська, Миколаївська, Запорізька області).
Сільськогосподарські ландшафти України характеризуються високою різноманітністю, що часто призводить до їх ототожнення з типами використовуваних сільськогосподарських угідь.
У розумінні фахівців сільськогосподарські типи угідь, агро виробничі групи земель, це, здебільшого, „спосіб використання земель”, а потім уже їх природна та інші характеристики. Ландшафтознавці на перше місце висувають особливості земель як природного утворення, а тому типи земель близькі за змістом до типологічних урочищ, підурочищ. У типах використовуваних земель, досліджується структура та екологічний ефект від впливу людини на природу та її територіальні комплекси. Антропогенне ландшафтознавство цікавить фізико–географічний та екологічний аспекти наслідків антропогенного впливу людини на природу і її територіальні комплекси: як змінюється елементи рельєфу, ґрунтові води, ґрунти, біота ландшафтних комплексів, розораного поля, саду.
За характером основних видів виробничої діяльності людей сільськогосподарські ландшафти України можна розділити на три підкласи – польовий, лучно–пасовищний, садовий.
Польові ландшафти.
У структурі сільськогосподарських займають найбільші площі. Так, з 15,3 млн. га. сільськогосподарських земель лісостепу України під зораними знаходяться – 13,2 млн. га (86,6%). Ще більші їх площі у межах лісостепу − Вінницької, Тернопільської, Кіровоградської, де вони досягають 90%. Це максимальна величина, а можливостей подальшого розширення площ польових ландшафтів тут немає. За особливостями організації польові ландшафти доцільно розділяти на власне польові й польові ландшафтно–інженерні системи. Функціонування власне польових ландшафтів забезпечується щорічним переорюванням верхнього шару ґрунту, внесенням добрив і отрутохімікатів, а також створенням штучних агрофітоценозів. У польових ландшафтно–інженерних системах діє ще один чинник – активні інженерні споруди, що забезпечують відповідний водний режим, мікроклімат.
Зразком сільськогосподарської ландшафтно–інженерної системи є теплиці. Вони мають обмежене розповсюдження, проте в селах Придніпров’я і Придністров’я займають 2–7% їх площ; збільшується їх кількість на околицях великих міст. Не такими досконалими, проте широко розповсюдженими є поля, сади, луки зі зрошувальними каналами й дощувальними пристроями. Під контролем інженерних споруд тут знаходяться посіви, водний режим, частково мікроклімат і стан ґрунтового покриву. Є більш складні моделі сільськогосподарських ландшафтно–інженерних (агроландшафтних) систем, в структуру яких входить третій блок (підсистема) – управління. У ньому здійснюється збір, аналіз і зберігання інформації про функціонування двох перших взаємозв’язаних блоків, а також оцінка впливу сільськогосподарських технологій і прийнятих заходів на агро ландшафти та довкілля.
У переважаючій сьогодні травопільній системі землеробства розорювання земель повсюдно йде однаково – плугом, на глибину 15–20, 30–35 см з подальшим боронуванням, ущільненням. Переорювання і перемішування з добривами й отрутохімікатами – геологічний процес, який на даний час не має тут собі рівних. Завдяки його постійній дії частково або повністю припинився процес натурального формування ґрунтового покриву, його поступова зміна антропогенними ґрунтами та грунтосумішами. Старозорані землі на значних площах набули нових ознак, які помітно відрізняють їх від натуральних аналогів.
Сучасне розорювання активізувало розвиток хоча і характерних, але не таких катастрофічних у минулому для України несприятливих ерозійно–акумулятивних процесів. Антропогенною ерозією зайнято від 35 до 65% зораних земель. Значна частина ґрунту виводиться з полів з корінням сільськогосподарських культур. Ним інколи засипають яри, балки, підсипають дороги. Ці та інші разом узяті несприятливі чинники і низька агротехніка, призводять до знищення площ польових ландшафтів щорічно на десятки тисяч га. Середні витрати гумусу на рік складають 0,5–0,6 т/га, а з усієї орної землі 17–20 млн. т. З 1838 р. і по наші дні витрати гумусу в ґрунтах Полісся становлять 19, лісостепу – 72, степу – 20%. Ці втрати викликали агрофізичну деградацію ґрунтів – підвищення їх щільності, погіршення структури, зниження водопроникності.
Лучно–пасовищні ландшафти – невід’ємна, а в окремих регіонах і характерна складова сільськогосподарських ландшафтів України. Їх площі постійно скорочувались до середини 90–х рр. ХХ ст. Скорочення площ лучно–пасовищних ландшафтів було зумовлено їх розорюванням забудовою, переведенням в категорію „непридатних” земель через національне використання. З початку 90–х рр. ХХ ст. площі лучно–пасовищних ландшафтів зростають. Антропогенна суть сучасних лук показала в працях геоботаніків. Про суходільні луки В.В. Альохін писав: „Це луки явно вторинного походження і при відсутності впливу з боку людини заростають знову лісом”. Теж саме стосується і більшості заплавних лук. Існування лучно–пасовищних ландшафтів довгий час підтримується систематичним сінокосінням і випасом худоби. Можна сказати, що сінокосіння і випас – регулююча основа лук, хоча ступінь саморегуляції у них вища, ніж у польового і садового типів ландшафтів і близька до природно степового типу. Впродовж останнього сторіччя все більшу роль у функціонуванні лучно–пасовищних ландшафтів відіграють меліоративні та зрошувальні системи. За особливостями організації лучно–пасовищні ландшафти розділяють на власне лучно–пасовищні та лучно–пасовищні інженерні системи. Їх співвідношення неоднакове в окремих регіонах, типах місцевостей.
Садові ландшафти.
У порівнянні з польовими і лучно–пасовищними підкласами їх ареал розповсюдження значно вужчий. Садові характеризуються значно складнішим рельєфом. Як і раніше, тепер сади створюють на крутих схилах. У їх структурі збільшується роль ( до 12%) техногенних елементів – терасових схилів, засипаних і вирівняних ярів. Це помітно виділяє їх в структурі сільськогосподарських ландшафтів. Разом з тим, ландшафтні дослідження господарства показали, що суспільне терасування крутих схилів, походження і характеру природних процесів призвело до розвитку зсувів і опливин в межах терас. Садові ландшафти окремими ознаками подібні до лісокультурних насаджень, проте відрізняю менш вираженою саморегуляцією і глибокою антропогенною перебудовою ґрунтів. Більше того, 47% садів створено на місці колишніх польових ландшафтів. У садах постійно розорюють міжряддя, вносять добрива, інколи штучний полив.
Мікрокліматичні умови в садах помітно відрізняються від прилеглих ландшафтів. Тут завжди панує затишок, повітря на 5–9% вологіше, швидкість вітру, в залежності від розташування саду, завжди менше (0,5–1,5 м/с), температури як взимку так і влітку на 1–20 нижчі довкілля. Як і раніше, в садах переважають різні сорти яблунь і груш, серед допоміжних – вишні, черешні, сливи, з кущів – смородина, малина, чорна горобина. Особливе місце в структурі садових ландшафтів посідають виноградники і пальметні сади. Вони приурочені до південної та західної частини України (Івано-Франківська, Чернівецька, Одеська, Херсонська, Миколаївська області та АРК).
Відповідно до набору різновидів плодових дерев, садових насаджень і агротехніки формується багатий та різноманітний вузькоспеціалізований світ шкідників плодових і ягідних культур. Серед шкідників комах нараховується 338 видів і м’якотілі. Найбільшої шкоди в садах завдає яблунева плодожерка, яка іноді пошкоджує до 55% плодів. При переході від однієї зони до інших характер садових ландшафтів змінюється. Це помітно не лише в видовому складі садових насаджень, мікрокліматі та ґрунтах, але і особливостях агротехніки, зростання ролі технічних елементів та ландшафтно–інженерних поливних систем, складі спеціалізованих бур’янів та шкідників тваринного світу.
На противагу іншим антропогенним ландшафтам, лісові протягом довготривалого і різнобічного господарського освоєння не формували а знищували. На їх місці сільськогосподарські, промислові та інші антропогенні комплекси. Ті лісогосподарські ландшафти, що лишилися на території України є складним поєднанням штучних насаджень – лісокультур та докорінно змінених залишків натуральної лісової рослинності. У процесі польових досліджень, аналізу архівних і фондових матеріалів не знайдено жодного лісового масиву, який за останні півтора–два століття не вирубували хочаб2–3 рази.
У структурі лісових антропогенних ландшафтів доцільно виділяти: умовно натуральні, похідні та лісокультурні лісові ландшафти. Умовно-натуральні переважають у Карпатах, Криму, Поліссі (Івано-Франківська, Львівська, Житомирська, Чернігівська, Волинська, Київська області та АРК). Похідні лісогосподарські ландшафти переважають у зоні лісостепу (Полтавська, Сумська, Вінницька, Черкаська, Хмельницька області).
Лісокультурні лісові ландшафти – ліси того ж самого типу, що і до вирубки, відновлення яких відбулося стихійно, частіше вегетативним шляхом, паростками з пнів. На даний час це найбільш продуктивні ліси, але вони займають лише 28–32% площ лісових масивів. Неодноразові вирубки знижують довговічність і продуктивність на 5–7 а то й 10–12% кожного нового покоління паростків лісів. Змінюються структура ярусів та видовий склад деревостанів та підліску. Вторинні або похідні, лісові ландшафти формуються на місці корінних після вирубки шляхом захоплення їх площ малоцінними деревними культурами, що активно ростуть на освітлених місцях. Як і умовно натуральні, похідні ліси широко розповсюджені , займають до 20–22% лісових площ України. Їх не важко відрізнити від корінних або умовно натуральних. У похідних лісах можна побачити сліди (залишки) корінних лісів: пні, паростки, чагарники, трави, які їм не властиві. Лісокультурні ландшафти – ліси, штучно насаджені людиною. У густозаселених районах вони займають більші площі, ліси похідні та умовно натуральні, поширені на території всієї України, але особливо виділяються Донецька, Харківська та Луганська області.
Тут в посадках можна зустріти практично всі види деревних порід, що формують натуральні ліси. Крім цього в деревостанах лісокультур них ландшафтів звичайними стали екзоти: дуб червоний та пірамідальний, бархат амурський, софора японська, різні види горіхів.
Природно, що найменше труднощів виникає при створенні лісокультур у смузі мішаних лісів, з їх оптимальними умовами для росту лісу. У лісостепу і степу приживлюваність і подальший розвиток залежить від вибору місця, складу порід і способу посадки, та особливо лісотехніки (догляду).
Лісокультурні ландшафти України належать до типу багаторічних частково рекультивованих антропогенних комплексів. При вдалому виборі порід дерев, місця посадки і необхідній лісотехніці – вони можуть існувати десятиріччями і навіть не одне сторіччя. З частим лісонасадження в чагарниковому, трав’яному і наземному покриві, а також ґрунтах здобувають всі риси структури, які притаманні натуральному типу лісу в аналогічних умовах. Після знищення штучних посадок лісу, так само як і натуральних залишаються помітні сліди – пні, паростки, кущі та трави, які не властиві корінному лісу.
Таким чином, територія України – це складне природно–господарське (антропогенне) утворення, що сформувалось завдяки просторовому об’єднанню і тривалому функціонуванню здебільшого сільськогосподарських і лісогосподарських антропогенних ландшафтів [14, с.124-133].
2.3. Азональні антропогенні ландшафти України
До азональних антропогенних ландшафтів Г.І. Денисик та Ф.М. Мільков відносять селитебні, промислові, водогосподарські та дорожні ландшафти. Ми, в даній науковій роботі пропонуємо продовжити даний ряд тафальними та сакральними ландшафтами.
Отож перейдемо до характеристики азональних антропогенних ландшафтів.
Селитебні ландшафти.
Ландшафти заселених територій, або селитебні, займають особливе місце в системі, антропогенних ландшафтів. З їх появою почався активний процес антропогенізації натуральних та формування антропогенних ландшафтів. Створена система поселень формує своєрідний каркас антропогенних ландшафтів України, а люди і техніка, що тут знаходяться – основне джерело їх подальшого формування. У спеціальній географічній літературі термін „селитьба” використовується мало, частіше його заміняють словом „поселення”. Є.Б.Алаєв поселення визначає як територіально цілісний, комплексний ареал концентрації заселення з усіма необхідними умовами для життя, праці та відпочинку людей. З ландшафтознавчого погляду вперше селитьбу розглянув Ф.М.Мільков – „селитебні ландшафти” – це антропогенні ландшафти населених пунктів: міс і сіл, з їх будовами, вулицями, дорогами, садами і парками. Враховуючи глибину перетворення природних ландшафтів, більшість авторів розділяють селитебні ландшафти на два типи; міські та сільські антропогенні ландшафти. Складність полягає в тому, що в наш час не існує точних та універсальних ознак для розмежування міста та села. Більше того, всі землі населених пунктів розподіляють на три групи: землі міст, землі селищ міського типу, та землі сіл.
Міські ландшафти.
Міста з їх господарством і їх скупчення населення являють собою найбільш активну форму впливу людини на природу. Природні ландшафти при цьому докорінно перебудовуються, на їх місці формуються якісно нові антропогенні комплекси і системи, що отримують назву міських ландшафтів. Різноманітні методи і підходи дали можливість досліджень дали можливість встановити, що якісні відміни сучасної структури міських ландшафтів України, зумовлені просторовим розповсюдженням міст, особливості структури попередніх ландшафтних комплексів, історією формування та архітектурно–планувальним рішеннями, їх будівництва, розмірами і функціями, а власне характером та напрямом розвитку нових взаємозв’язків, що виникають в природі. Виникнення та розвиток останніх зумовлений переходом в межах міст натуральних компонентів і ландшафтних компонентів в антропогенні. Подальше їх функціонування проходить в структурі міських антропогенних ландшафтів та ландшафтно–технічних систем. Географічне поширення міських антропогенних ландшафтів приурочене до найбільш густозаселених областей України, що зосереджені на сході (Донецька, Луганська та Харківська області).
Малоповерховий тим міських ландшафтів.
Завдяки тому, що в Україні історично склався екстенсивний тип територіального розвитку міст, цей тип ландшафтів широко розповсюджений і займає великі площі. В багатьох містах він домінує, або складає основну адміністративних районів міста. Розширення площ цього типу ландшафтів проходить завдяки включенню в межі міст населених пунктів прилеглих територій та виділення ділянок під індивідуальну забудову. Займає схилові, розчленовані балками, і навіть яри та горбисті місцевості, рідше формуються в межах терасового комплексу та вододілів. Забудова малоповерхового типу міських ландшафтів сучасними жилими комплексами та промисловими забудовами призвела за останнє десятиріччя до поступового зменшення його площ і трансформації в інші типи міських ландшафтів, здебільшого багатоповерховий. Малоповерховий тип міського типу ландшафту – це складна мозаїка не великих за площею ландшафтно–технічних комплексів й антропогенних ландшафтів. Ландшафтно–техногенні комплекси представлені, одно – і двоповерховими будовами; ландшафтно–інженерні – теплицями, невеликими промисловими об’єктами, діючими кар’єрами, і займають не більше 20–24% території. Однак їх площі постійно зростають. У структурі антропогенних комплексів переважають присадибні ділянки, інколи незначні ділянки лісових масивів, яри покинуті кар’єри. Дещо вищі (на 1–3 градуси) середньорічні температури в містах і висока агрокультура дозволяють в межах України вирощувати на присадибних ділянках незональні види плодових дерев, кущів та винограду.
Багатоповерховий тип міських ландшафтів формує „образ” і основні риси ландшафтної структури великих і значної частини середніх міст. У нових, побудованих біля теплових, атомних, гідроелектростанцій, великих промислових об’єктів і кар’єрів містах – цей тип ландшафту домінуючий. Розширення його території йде за рахунок сільськогосподарських і лісогосподарських угідь, а в містах – території малоповерхового типу ландшафтів та населених ділянок терас. Багатоповерховий тип міського ландшафту в основному утворюється на вирівняних і слабо хвилястих поверхнях вододілів (Житомир, Полтава, Кіровоград), терас (Черкаси, Канів), за останні десятиріччя райони побудов охоплюють долини річок (Хмельницький, Тернопіль), крупних балок, а також насипні ділянки.
У структурі багатоповерхового типу ландшафтів переважають ландшафтно–технічні комплекси у вигляді багатоповерхових будинків, асфальтованих доріг і площ.
На особливу увагу заслуговують характерні для міст України історико –архітектурні комплекси (Львів, Кам’янець–Подільський, Полтава, Чернігів) з їх дуже щільною середньоповерховою периметральною забудовою та оригінальною архітектурою. Ускладнюють структуру багатоповерхового типу міського ландшафту ділянки з малоповерховою та промисловою забудовами.
Промислово–селитебний тип міського ландшафту.
Формується з середини ХІХ ст. завдяки будівництву в містах крупних промислових об’єктів. Приурочений до вирівняних або слабо хвилястих поверхонь терас (Вінниця, Луцьк, Черкаси, Полтава) або вододілів (Тернопіль, Кам’янець–Подільський). Наявність великих масивів „закритих” ґрунтів з асфальтовим і кам’яним покриттям, висока ступінь насичення техногенними об’єктами особливого функціонального призначення і своєрідні мікрокліматичні умови – характерні ознаки промислово–селитебного типу міського ландшафту. Завдяки їм біоценози промислових територій помітно відрізняються від біоценозів інших типів міських ландшафтів, які їх оточують.
Структуру промислово–селитебних ландшафтів урізноманітнюють ділянки і масиви мало і багатоповерхової забудови, технічні водойми, рекреаційні комплекси та зелені насадження. Цей тип ландшафту визначає сучасну екологічну ситуацію в містах України.
Водно–рекреаційний тип міського ландшафту займає 0,4–4% території сучасних міст. Помітно зростає його значення в містах, розташованих на берегах великих водосховищ і річок. Крім водосховищ, в структуру водно–рекреаційного типу ландшафту входять ставки та водні комплекси у відпрацьованих кар’єрах, „міські” ділянки каналів, русел річок, а також прибережні смуги вздовж них, що інтенсивно використовуються міськими жителями для рекреації.
У процесі рекреаційного використання ландшафтні комплекси зазнають тут докорінних змін. У них спрямляють і поглиблюють русла річок, засипають мілководдя або на їх місці створюють штучні пляжі, береги річок перетворюються в монолітні набережні або дамби. Водні комплекси даного типу ландшафту хоча і вирішують окремі проблеми міст (рекреаційні, водозабезпечення, частково транспортні), проте не завжди сприятливо впливають на загальний стан функціонування екосистеми міст. Займаючи найнижчі ділянки території міст, вони концентрують в собі значну частину стоків, сильно забруднені. У структурі водно–рекреаційного типу міського ландшафту частка ландшафтно–техногенних комплексів незначна: будівлі електростанцій, дамби, спортивні комплекси.
Садово–парковий тип міського ландшафту.
У містах України, особливо у її центральних і західних районах, активно формуються з 17–18ст. Тепер сади і парки відіграють помітну роль у ландшафтній структурі міст і займають від 6–8 до 18% їх території (Львів, Гадяч, Конотоп, Умань). Вони приурочені до крупних схилів і заплав долин річок, балок, значно менше зустрічаються на вододілах. Це оригінальні зразки садово–паркової архітектури з багатим видовим складом місцевих та інтродукованих дерев і кущів, мальовничих полян і водойм, концертних та спортивних майданчиків. Наявність останніх та гута мережа пішохідних доріг, оглядових майданчиків збільшує тут кількість площі ландшафтно–техногенних комплексів. У середніх і малих містах садово–парковий і водно–рекреаційний типи ландшафтів органічно зливаються та їх доцільно об’єднати в один парково–рекреаційний тип.
Сільські селитебні ландшафти.
На розташування сільських населених пунктів впливали різні чинники – природні, історичні й екологічні. Природні чинники завжди мали вирішальне значення, однак за останнє десятиріччя роль екологічних чинників помітно зросла. Більше 360 населених пунктів „перенесено” на вододіли при будівництві каскадів водосховищ на Дніпрі та Дністрі; десятки нових сіл побудовано для жителів Чорнобильської зони, села формуються біля розробок корисних копалин, об’єктів сільського виробництва. Значно зросла площа сільських селитебних ландшафтів за рахунок дачних масивів.
Як тип ландшафту, села більш стародавні ніж міські поселення. На території України почали формуватися у пізньому палеоліті (35–40 тис. р.). У подальшому система сільських поселень постійно розширювались, села неодноразово міняли своє місце розташування, зникали і знову відроджувались, охоплюючи все нові і нові території.
Першими зазнають зміни рослинність і пов’язаний з нею тваринний світ. Тут переважають насадження плодових дерев і кущів, а також овочеві культури. Ґрунти присадибних ділянок добре угноєні, доглянуті та інтенсивно використовуються. Будівлі та розорювання міняють поверхневий стік в селах: у смузі мішаних лісів характерні канали для відводу зайвих вод, в степу і лісостепу – дамби для їх затримки. У кожному селі пробурені свердловини і побудовані колодязі, що дозволяє частково використовувати підземні води. У „старих” селах помітно змінений рельєф: терасові круті схили, засипані невеликі яри, впадини, кар’єри. Найбільше сільськогосподарський тип селитебних ландшафтів приурочений до найменш заселених регіонів (Чернівецька, Івано-Франківська, Закарпатська, Хмельницька, Волинська).
Крім природних компонентів, докорінно перебудовуються ландшафтні комплекси. У сучасній структурі селитебних ландшафтів домінують власне антропогенні; ландшафтно–технічні і, частково, натуральні комплекси. В Україні мало придатними для заселення вважаються останцево–вододільний і вододільний типи місцевостей. Вони характеризуються глибокими заляганнями ґрунтових вод, несприятливим для життя людей вітровим режимом і наявністю родючих ґрунтів. Завдяки цьому сіл тут мало, вони не великі, часто займають верхів’я ложбин, ставків. У ландшафтній структурі домінують антропогенні урочища присадибних ділянок і городів, ландшафтно–техногенні комплекси жилих і господарських споруд.
Порічковий тип місцевостей щільно заселений повсюдно. На Середньому Придністров’ї, Правобережжі Дніпра, Волинській і Середньо руській височинах та схилах долин річок розташовано 78% сіл. Цьому сприяють близькість до річкової води та неглибоке залягання ґрунтових вод у балках, сприятливі мікрокліматичні умови. Житлові будинки, дороги, господарські споруди, городи і сади розташовані на штучних терасах або в нішах схилів долин річок і балок. Техногенні комплекси займають 38 % селитебних ландшафтів. Антропогенні урочища садів і городів у прирічкових селах займають родючі землі заплав або при вододільних просторів. Структуру сільських селитебних ландшафтів, приурочених до схилового типу місцевостей, ускладнюють натуральні ландшафтні комплекси – ділянки лісу, яри і балки, виходи корінних порід.
Процеси утворення селитебних ландшафтів: концентрування людей, матеріальних та ідеальних систем, енергії, інформації, зв’язків та стосунків; агломерування; взаємодія та інтегрування, трансформування та перетворення; диверсифікація, диференціювання, дифузування.
Водні антропогенні ландшафти.
У структурі водних антропогенних ландшафтів України переважають водосховища, ставки та канали.
Водосховища – основа водних антропогенних ландшафтів України. Більшість водосховищ України в наслідок невеликих розмірів, є складовими частинами наземних ландшафтів фізико–географічних районів. У їх ландшафтній структурі домінує мілководний тип ландшафту. Всю акваторію він займає на акваторіях малих і середніх річок. Багатство рослинного і тваринного світу зробили цей тип ландшафту приданими для потреб рекреації. Пройде час, коли мілководні водосховища перетворяться у низинні болота або будуть спущені. Глибоководний тип ландшафту характерний для невеликої кількості водосховищ, де він займає від 24 до 62% площі водойм. На водосховищах Дніпра і Дністра цей тип ландшафту – пануючий. Накопичення намулу тут продовжується активно і в зрілу стадію розвитку, постійно зростає концентрація органічної речовини.
Ставки – характерна ознака ландшафтів України. Маючи значні розміри та об’єми води, вони представляють собою урочища або групу урочищ відповідного типу місцевостей наземних ландшафтів. Саме належністю до певного типу місцевостей визначаються основні риси ставків – розміри та морфологія, інтенсивність замулення, характер зростання. Своєрідною різновидністю антропогенних водойм є „кополі”, що отримали широке розповсюдження в межах України з ХІХ ст. Їх розміри 5*10, 10*20м, форма різноманітна, глибини 1–1,5 м.. Створюються в садах, на городах, що примикають до заплав, біля річок, в балках. Ставки поширені у лісостепу, степу, менше − на Поліссі.
Канали.
Канали – антропогенна „річкова мережа” України, створена протягом останнього сторіччя. Їх довжина перевищує довжину русел річок першого та другого порядку. Існуючі канали розподіляють на 2 типи: річкові та магістральні. Для України характерними є річкові канали. Вони створені шляхом поглиблення та випрямлення натуральних русел річок або в заплавах з метою осушення. Їх будівництво активно велося у 60–70х. р. ХХ ст. У 80–х роках русла річок меліоровані (замінені каналами) вздовж 18 000 км2, верхів’я річок, а також їх притоки, перетворені в систему каналів. До таких відносяться верхів’я лісових приток Дністра, притоки верхньої часини басейну Південного Бугу, річки Горинь, Случ, Рось. Канали не глибокі (1–2,5 м), шириною 2–3 м., інколи до 5 м. Схили каналів як і вони біля них, не закріплені, часто розливаються, що призводить до їх замулення і заростання болотною рудеральною рослинністю.
Річкові канали виконують дві функції: знижують рівень ґрунтових вод у заплавах, болотах з метою більш раціонального використання зволожених земель або відводять воду з основного русла в заплави, ставки, на млини, турбіни електростанцій, заводи. Після завершення експлуатації канали заростають і поступово перетворюються у лінійно витягнуті болота або сухі, інколи з вологим дном, пониження. Натуральними аналогами покинутих каналів є стариці та сухі русла річок. Деколи їх важко розрізнити. Проте від річки канал відрізняє водний режим, від стариці – високі (до 1,5 м.) незаболочені береги. Поширені в степу, лісостепу (АРК, Донецька, Одеська та Миколаївська області). Канали, як і ставки, докорінно перебудовують ландшафтну структуру русел річок та їх заплав.
Промислові (гірничопромислові) ландшафти.
Гірничопромислові ландшафти, що сформувалися в Україні, відрізняються складною внутрішньою структурою. Їх особливості залежать від способу розробки, технології видобутку сировини, рельєфу, гідрологічного режиму і ґрунтів відпрацьованих ділянок, характеру оточуючих ландшафтів. Переважно це азональні ландшафтні комплекси, у структурі яких виділяється 3 типи: кар’єрно–відвальний, торфово-болотних пустошей і териконно−псевдокастовий.
Кар’єрно–відвальний тип ландшафту. Цей тип промислових ландшафтів займає особливе місце в структурі ландшафтів України 82% корисних копалин видобувається відкритим способом. За багатовікову історію освоєння мінеральних ресурсів сформувались різновікові кар’єрно–відвальні комплекси. Вони знаходяться на різних стадіях розвитку. Частина з них рекультивована, але більшість відноситься до категорій тих, що самі регулюються. Окремі з них можуть бути віднесені до розряду окультурених; вони давно стійко використовуються в рекреації, як пасовища та сінокоси. Тому в структурі кар’єрно–відвального типу ландшафтів виділено два підтипи: пере культивований і рекультивований.
Не рекультивовані кар’єрно–відвальні ландшафти представлені декількома типами місцевостей та їх варіантами.
Тип місцевостей „кам’янистий бедленд”. Цей тип місцевості вперше був виділений Ф.М. Мільковим. У межах України він розповсюджений повсюдно і займає близько 46% площі гірсько промислових ландшафтів (Черкаська. Донецька, Кіровоградська, Луганська, Львівська області). „Кам’янистий бедленд” приурочений до корінних схилів, балок, ярів, терасового комплексу та вододілів. У більшості випадків викопна порода відіграє головну роль у формуванні даного типу місцевостей. Вона є основою літогенної будови її фундаменту. Характерні риси „кам’янистого бедленду” визначаються наявністю крутосхилових кам’янистих територій, бідною пустинною трав’янистістю або розрідженою деревно–чагарниковою рослинністю, несприятливим гідрологічними режимом. Від інших типів відрізняється значним вертикальним розгалуженням, наявністю крупних комплексів з багатоступінчастим або прямовисним схилом, кам’янистими відвалами з різновікових порід. „Кам’янистий бедленд” впродовж тривалого часу існує без рослинного покриву. Це негативно впливає на оточуючі ландшафти. Тут завжди забруднене повітря, рослинність пригнічена, покрита товстим шаром пилу. „Кам’яний бедленд” України представлений 8 варіантами: вапняковим, гранітним, залізорудним, пісковим, крейдяним, гіпсовим, доломітно-мергелевим.
Монокотловинні місцевості. Своєрідність структури даного типу місцевостей визначають комплекси, створені у результаті антропогенної денудації неглибоких (10–25м.) котловин.
Вони виникають в процесі видобутку глин, суглинків та пісків, які залягають близько до поверхні. Монокотловинний тип місцевостей широко розповсюджений в Україні (Одеська, Донецька, Вінницька, Житомирська області та АРК). Відмінності у формуванні ландшафтної структури найбільш конкретно виражена в літології порід і рослинному покриві, дозволяють виділити суглинковий (лесовий) та піщаний варіанти.
Місцевості платоподібних кар’єрно–відвальних пустошей.
Даний тип місцевості формується в районах видобутку залізних (Кіровоградська область) та марганцевих (Запорізька та Дніпропетровська обл.) руд, вугілля. Відвали розкривних порід (лесоподібних суглинів, червоних глин, пісків, залізистих піщаників і руд) складають на рівних поверхнях, мають висоту 10 до 25–30 м., часто еродовані. Через високу кам’янистість та несприятливий водний та кліматичний режим такі місцевості майже не мають рослинності. Біля підніжжя відвалів де спостерігається концентрація дрібних глинисто–піщаних часток, занесених водою, проективне покриття рудеральною рослинністю складає 25–37%. Верхні частини не мають рослинності і часто „пилять”. Між відвалами на весні формуються невеличкі озерця, які пересихають до середини літа. У районах видобутку бурого вугілля формуються та інтенсивно ростуть площі озерно–горбистого оглинно–пустирного типу місцевості. Тут характерний сильно пересічений рельєф з витягнутим горбами відвалів висотою 7–10 м. Та схилами 34–36 градусів. Пониження між горбами заповнені водою. Такі відвали добре заростають різнотрав’ям, відносно легко рекультивуються.
Озерно–пустошеві місцевості.
Цей тип місцевості формується там, де з відходів переробки залізних, марганцевих та інших руд створюються шлакосховища (Полтавська, Запорізька, Дніпропетровська, Кіровоградська обл. та АРК). Це обваловані ділянки, заповнені кінцево–залізнистим піском з водоймами глинистого 2–2,5 м. Без рослинності. Однією з різновидностей даного типу місцевостей шлаковідстійники теплових електростанцій.
Просадочно–териконовий тип ландшафту.
Даний тип ландшафту формується в районах видобутку корисних копалин – Львівський і Донецький кам’яновугільні басейни, Середнє Придністров’я, райони Кіровоградської. Порушення природних ландшафтів тут менш помітне і частіше має плямистий малюнок. Однак саме вони формують „образ” територій і мають вплив на розвиток ландшафтів. У структурі просадочно–териконового ландшафту України переважають териконники.
Териконники. Цей тип місцевості утворений високими (25–80м.), у вигляді конусів, або зрізаних конусів, відвали що виникають при підземному видобутку вугілля. Терикони відомі в Донбасі та в західних районах України . Частина териконів рекультивовані у невисокі (12–16м.) горби з не крутими (5–7 градусів) схилами, які засаджені мохом сріблястим, акацією білою, кленом татарським Але більшість териконників рекультивації підлягають погано, їх нижні частини частково заростають різнотрав’ям, круті (30–35 градусів) схили сильно еродовані, не мають рослинності. Це інтенсивно діючі осередки – забрудники повітря, підземних і поверхневих вод, ґрунтів околиць.
Тип ландшафту торфово–болотних пустошей. Формується в місцях торфорозробок. Його площі ростуть постійно і дуже швидким темпом. В Україні під торфорозробками зайнято 93 тис. га. Торфорозробки приурочені до заплавно і надзаплавно–терасового типів місцевостей. На Поліссі вони займають (Житомирська, Київська, Волинська, Чернігівська обл.) обширні простори вододілів. Структура ландшафтів, які виникають у результаті видобутку торфу та різноманітність місцевостей здебільшого визначаються способом розробки торфу і водним режимом території.
Місцевості траншейно–болотних пустошей.
Вони формуються при розробці торфових покладів машинно–формовочним способом, широко поширеним в 50–60рр. Зараз цим способом видобувається менше 20% торфу. Під час видобутку торфове болото формується та порушується траншеями, які зразу ж заповнюються водою. Між ними залишаються невироблені ділянки торфу з сильно порушеними біоценозами. Траншейно–болотні пустоші сформовані переважно в заплавах річок Південний Буг, Вовк, Західний Буг, Ірпінь, Горинь, нижніх частинах лівих приток Дніпра. Траншейно–болотні пустоші важко піддаються рекультивації і протягом багатьох років відносяться до покинутих земель. У верхів’ях Південного Бугу та середнього Дніпра такі пустоші заселяються водоплавним птахами, ондатрою і мають стати основою для організації заказників.
Місцевості котловинно–торфових пустошей.
Вони поширені повсюдно в північних районах України, в долинах річок центру України і формуються в хорі розробок торфу фрезерним способом. Це більш ефективний спосіб видобутку, так як після розробок родовища не залишається не відпрацьованих ділянок. На відміну від траншейного–болотних пустошей, даний тип місцевості менше зволожений, їх поверхня трохи горбиста, вони часто заростають хвощово–осоковими асоціаціями. Такі ділянки менше піддаються рекультивації. У господарствах Хмельницької, Тернопільської та Київської області вони використовуються під вирощування сільськогосподарських культур льону, кукурудзи, кормового буряк [14, с.175].
Тафальні ландшафти. З розвитком та поглибленням антропогенного ландшафтознавства в наукових працях з’являються нові види антропогенних ландшафтів. До таких зокрема належать тафальні та сакральні антропогенні ландшафти. Тафальні (від грецького taphe – поховання, могила) ландшафти почали формуватись з прадавніх часів коли місця поховання вибиралися досить різноманітні: від звичайного закопування в землю, до екзотичних поховань – на спеціальних помостах, чи деревах. Прикладом давніх тафальних ландшафтів на території України є кургани, які послужили витоками сучасних цвинтарів.
Значну кількість тафальних ландшафтів можна віднести до власне антропогенних ландшафтів, а та їх частина, де відбувається подальше функціонування, – ландшафтно інженерних систем (зокрема діючі цвинтарі де серед найбільш відомих можна назвати – Байковий (Київ). Тафальні ландшафти дуже відрізняються між собою як за розмірами – від невеликих склепів та курганів (3–4 м2 ) до гігантських споруд (з площами до 400 га. та висотами 120–130 м.), – так і структурою. Якщо розглядати тафальні ландшафти в історичному розрізі, то слід їх віднести їх до одного з видів пам’яток, а саме поховання. Найбільш поширені види поховань – кургани та ґрунтові могильники.
Кургани – це горби насипані над могилою зазвичай круглої форми або висоти від 20–30 см до кількох м. Ґрунтові могильники не мають насипу, їх важче відшукати. Кургани та могильники поширені по всій території України, а саме, там де були стоянки давніх племен.
Сучасні тафальні ландшафти, а саме кладовища поширені поблизу населених пунктів, а можливо і на їх території у зв’язку з розростанням територій цих пунктів [7, с.9].
Сакральні ландшафти. Сакральними ландшафтами називаються природні або природно–антропогенні геосистеми, які виконують духовну функцію, пов’язану з релігійними запитаннями людства, які є об’єктами паломництва, тобто викликають у певної категорії населення прагнення до спілкування з ним. Важливою ознакою сакральних ландшафтів є збереження духовної функції територій протягом значного часу, навіть при зміні релігійної та етнічної належності. Спілкування з цими місцями завжди супроводжуються особливими ставленнями до них. Сьогодні відвідання святих місць стало вагомою часткою туризму. Відвідання святих місць є складником багатьох турів, навіть не пов’язаних з паломництвом, тому сакральні ландшафти можна зараховувати до рекреаційних територіальних комплексів з усіма притаманними їм привілеям та інфраструктурними компонентами.
Не можна забувати, що святі місця завжди були джерелом натхнення народній творчості і мистецтва, чинником формування етичної та суперечної свідомості й ментальності [39, с.9].
На формування азональних антропогенних ландшафтів природні чинники впливають опосередковано, тому азональні ландшафти існують об’єктивно завдяки їх специфічним функціям у цивілізаційному процесі.
Розділ 3
ПОШИРЕННЯ АНТРОПОГЕННИХ ЛАНДШАФТІВ ПОЛТАВЩИНИ
3.1. Характеристика зональних антропогенних ландшафтів Полтавщини
У результаті тривалої історії освоєння людною території Полтавщини сформувалися сучасні антропогенні ландшафти. За своєю структурою антропогенні ландшафти Полтавщини, як і України, поділяють на зональні і азональні. Основоположники антропогенного ландшафтознавства Мільков Ф.М. і Г.І. Денисик та інші до зональних відносять: сільськогосподарські та лісогосподарській антропогенні ландшафти. До азональних: селитебні, водогосподарські, промислові, дорожні, белігеративні, сакральні і тафальні антропогенні ландшафти. Перейдемо до характеристики загальних антропогенних ландшафтів Полтавщини.
Сільськогосподарські ландшафти.
Проаналізувавши історико–географічні особливості зміни природи під впливом людини, можна стверджувати, що протягом двох останніх тисячоліть сільськогосподарські ландшафти домінували серед антропогенних, а з кінця ХVIII ст. до теперішнього часу є провідними на Полтавщині.
Загальна площа земель Полтавщини становить 2873,5 тис. га. (4,76% земельного фонду України). З них 2192,0 тис. га (76,2% загальної площі земель) займають власне–сільськогосподарські ландшафти. У структурі сільськогосподарських ландшафтів переважають орні землі – 1837,7 тис. га. (63,7%), перелоги становлять 2,1 тис. га. – (0,1%). Сіножаті та пасовища – природні кормову угіддя – займають 320 тис. га (5,2%), сади і городи – 126,5 тис. га. (4,4%) [35, с.61].
Характерною рисою сільськогосподарських ландшафтів Полтавщини є переважання в ґрунтовому покриві родючих чорноземних ґрунтів (понад 90% ріллі). Середній бонітет ґрунтів Полтавщини за ступенем придатності для вирощування зернових і технічних культур становить 65 балів (по Україні 60 б.). Найвищий бонітет (75 балів)мають чорноземи типові важко суглинисті, які розташовані на вододілах Псла. Найбагатші ґрунти поширені на сході, півдні і південному сході Полтавщини (Кременчуцький, Кобеляцький, Новосанжарський, Машівський, Оржицький райони). Орні землі у великій мірі визначають розвиток сільськогосподарського виробництва. Рівень забезпеченості земельними ресурсами сільськогосподарського призначення у світі становлять 0,3 га. На 1 жителя, на Україні 0,55 га., на Полтавщині – 1,04 га. Такий високий показник забезпечення орними землями досягається за рахунок високої розораності територій (60%).
Оптимальні ж значення цього показника для Полтавської області повинне бути в межах 35–40%. Отже, можна говорити, що резерви екстенсивного розвитку сільського господарства в області вичерпані, а також такі масштаби і рівень використання орної землі є екологічно небезпечним.
За характером основних видів виробничої діяльності сільськогосподарські ландшафти Полтавщини (за Г.І. Денисиком) поділяють на три класи: польовий, лучно–пасовищний, садовий. Польові ландшафти у структурі сільськогосподарських займають найбільші площі. Власне польові ландшафти на території Полтавщини становлять 1837,7 тис. га. (63,7 %). Функціонування польових ландшафтів забезпечується щорічним переорюванням верхнього шару ґрунту, внесення добрив і отрутохімікатів. Можна стверджувати, що польові сільськогосподарські антропогенні ландшафти рівномірно поширені по території області, але найбільші території займають на півдні і сході області. Лучно–пасовищні ландшафти – характерна складова сільськогосподарських ландшафтів Полтавщини. Вони становлять 320 тис. га., відповідно сіножаті займають 5,2%, а пасовища 5,8 %. Існування лучно–пасовищних ландшафтів підтримується систематичним сінокосінням і випасом худоби. Найбільші площі лучно–пасовищних ландшафтів займають на північному заході та на півдні області (Кременчуцький, Глобинський, Кобеляцький, Козельщинський райони). Садові ландшафти – їх ареал поширення значно вужчий від попередніх підкласів сільськогосподарських ландшафтів. Найчастіше сади створюють на крутих схилах, переважають на півдні області (Кобеляцький, Кременчуцький, Глобинський райони). У їх структурі збільшується роль терасових схилів, вирівняних ярів. У садах часто розорюють міжряддя, вносять добрива. Мікрокліматичні умови помітно відрізняються в садах. Тут завжди вологіше, панує затінок, температура на 1–20 нижча ніж на суміжних територіях. У садах Полтавщини переважають різні сорти яблук, груш, сливи, вишні, черешні, абрикоси; кущі – смородина, малини, аґрус, чорна горобина.
У структурі земельних угідь та сільськогосподарських ландшафтів Полтавщини садові ландшафти займають 18,7 тис. га (0,6%) – це незначний показник для області. Найбільші площі садові ландшафти займають в таких частинах області: на півдні, сході, центрі.
Отже, у результаті інтенсивної діяльності людини у різній мірі деградовано 79% сільськогосподарських ландшафтів. Найбільші площі еродовані землі займають в північній частині краю (31–50% сільськогосподарських земель).
Для боротьби з ерозією застосовується комплекс заходів – контурно–меліоративне землеробство – планування полів у відповідності до контурів ландшафтів і впровадження для кожного контуру оптимальних меліоративних заходів і систем землеробства. Зокрема на ерозійно небезпечних землях застосовується відвальна оранка поперек схилів, терасування схилів і обвалювання вершин ярів; створення полезахисних протиерозійних лісосмуг. У сумі ці заходи зменшують ерозію на 54,4 %.
Для компенсації витрат необхідне внесення 8–10 т/га. гною: і заорювання в грунт фітомаси, внесення нормованої кількості добрив. Підвищення продуктивності землеробства не можлива без меліорації земель. Застосовуються різні види меліорації. Переважно на заході області проводиться осушення заболочених і перезволожених земель. Зрошування ведеться в південній частині області. Ґрунти півночі області кислі, тому потребують хімічної меліорації [5, с.27-30].
Таким чином для Полтавщини характерні відносно невеликі площі сільськогосподарських ландшафтів, які потребують водних меліорацій, але значні площі, які підлягають хімічним меліораціям, покращенню умов мінерального живлення рослин.
Лісогосподарські антропогенні ландшафти.
Протягом тривалого різнобічного освоєння лісові ландшафти знищували, створювали на їх місці сільськогосподарські, селитебні та промислові. Ті лісові ландшафти, що залишаються в межах Полтавщини є складним поєднанням штучних посадок і докорінно змінених натуральних ландшафтів. Лісогосподарський фонд Полтавської області складає 241,4 тис. га., у тому числі площа покрита лісом – 214,6 тис. га.. Полтавщина належить до малолісних і лісодефіцитних областей. Лісистість краю становить 8,04 % (з чагарниками і лісосмугами – 9,044%), а лісистість України становить 14,3%, світу – 29%. Інтенсивність сільськогосподарського освоєння природно–територіальних комплексів призвела до значного скорочення кількості лісів на Полтавщині. Більша частина області має лісистість менше 10%. Найбільш типовими лісогосподарськими ландшафтами області є сосняки (бори) та дубові ліси (діброви). Більше половини лісових насаджень створено штучно [14, с.61].
По території області лісогосподарські ландшафти розміщені не рівномірно. Оскільки основними елементами рельєфу області є річкові долини, балки та вододіли, то лісогосподарські ландшафти розміщуються по долинах великих річок, по балках на вододілах великих і малих річок. Переважають лісогосподарські ландшафти на півночі Полтавщини – займають тут 42,1% покритої лісом площі (Гадяцький, Чорнухинський, Миргородський та Зіньківський райони). Значно менше лісів у південні та південно–східній частині області, яка відноситься до перехідної від лісостепу до степної зони (21,8% лісопокритої площі) [5, с.64].
У структурі лісогосподарських антропогенних ландшафтів Полтавщині (за Г.І. Динисиком) доцільно виділяти умовно натуральні, похідні та лісокультурні лісогосподарські ландшафти. Умовно натуральні лісові ландшафти – ліси, відновлення яких відбувається після вирубок стихійно, вегетативним шляхом. Під їх впливом змінюється структура ярусів та видовий склад деревостанів та підліску.
Вторинні або похідні лісогосподарські ландшафти формуються на місці корінних після вирубки шляхом захоплення їх площі маломіцними породами дерев, що активно ростуть на освітлених місцях.
Лісокультурні ландшафти – ліси, штучно насаджені людиною. Лсіокультурні ландшафти належать до типу багаторічних частково регульованих антропогенних комплексів. Ліс виконує водоохоронну, водорегулюючу, ландшафтоутворюючу, ґрунтозахисну, санітарно–гігієнічну, рекреаційну і культурно–естетично виховну функції.
Захисні лісонасадження на пісках, ярах і крутосхилах, полезахисні лісосмуги в сівозмінах поглинають стік з прилеглих полів, захищають поверхню ґрунтів від водної та вітрової ерозії, зменшують швидкість вітру і цим знижують показники випаровування вологи, сприяючи підвищенню врожайності. Ліси відіграють важливу роль у створенні ресурсів чистої води.
Отже, сучасні лісогосподарські ландшафти є переважно поєднанням штучних посадок і докорінно змінених залишків натуральної лісової рослинності. Виходячи з вищезазначеного, слідує, що територія Полтавщини є складним природно–територіальним утворенням, що сформувалися завдяки просторовому об’єднанню і тривалому функціонуванню сільськогосподарських і лісогосподарських ландшафтів.
3.2. Характеристика азональних антропогенних ландшафтів Полтавщини. Селитебні ландшафти
Азональні антропогенні ландшафти не підпорядковані прямій дії природних чинників, а лише залежить від них опосередковано. Головним чинником їх утворення є діяльність людини. До азональних антропогенних ландшафтів відносять: селитебні, промислові, водогосподарські, дорожні, сакральні й тафальні ландшафти.
Ландшафти заселених територій, або селитебні ландшафти займають особливе місце в структурі антропогенних ландшафтів.
Враховуючи глибину перетворень природних ландшафтів селитебні поділяють на два типи: міські та сільські азональні антропогенні ландшафти [14, с.75-76]. Нині на території Полтавщини розташовано 1898 населених пунктів, з яких 36–міські, 1862– сільські. Найбільшими містами області є: Полтава, Кременчук, Лубни, Миргород, Комсомольськ. Найбільша кількість населених пунктів зосереджена в центральних та північних районах області. Найменша кількість населення у східних і західних районах Полтавщини [35, с.218-220]. Міські ландшафти з їх господарством і скупченням населення являють найбільш активну форму впливу людини на природу. При цьому природні ландшафти докорінно перебудовуються, на їх місці формуються якісно нові комплекси і системи – міські ландшафти.
Розглянемо перехід натуральних компонентів і ландшафтних комплексів в антропогенні на прикладі міста Полтави.
Для міста Полтави характерне поєднання малоповерхового та багатоповерхового типу міських ландшафтів. В 1944 році Дніпробуд розробив схему планування Полтави і проект першочергових відбудовних робіт. Протягом 1944–1958 рр. відбудовувалась стара частина міста; з’явилися нові площі, ансамбль привокзальної площі станції Полтава–Південна, Театральна, Зигіна, споруджено перший в місті 9–ти поверховий будинок.
У місті Полтава гармонійно поєднуються малоповерховий і багатоповерховий тип міського ландшафту. Мікрорайони, такі як, Алмазний, Браїлки, Половки, Огнівка, Левада, Сади–І, Сади – ІІ є „спальними” районами, тобто такими, де переважає багатоповерховий тип міського ландшафту, а зокрема 5–, 9–, 14–ти поверхові будинки переважають тут. Багатоповерховий тип міського ландшафту в Полтаві формується на вирівняних або слабо хвилястих поверхнях вододілів. Міський ландшафт ускладнюють ділянки з малоповерховою забудовою. Розширення міста Полтави проходить завдяки включенню в його межі населених пунктів прилеглих територій – Гожули, Розсошенці, Рибці, Кротенки, Щербані, Терешки, Супрунівка, Пушкарівка.
Цей тип міських ландшафтів займає схилові, розчленовані балками і ярами горбисті місцевості. Малоповерховий тип міського ландшафту Полтави – це складна мозаїка невеликих за площею ландшафтно–технічних комплексів представлених одно– і двоповерховими будовами, вулицями. Крім прилеглих населених пунктів до малоповерхового типу міських ландшафтів належить центральна (древня) частина міста. Тут багато– і малоповерховий типи міських ландшафтів переплітаються і утворюють щільну структурую.
В Полтаві представлений і промислово–селитебний тип міського антропогенного ландшафту. Промислові об’єкти в Полтаві приурочені до вирівняних або слабо хвилястих поверхонь терас та вододілів. Характерними ознаками промислово–селитебного типу міського ландшафту є висока ступінь насичення техногенним об’єктом та мікрокліматичні умови.
До промислово–селитебного типу міських ландшафтів міста Полтави належать такі промислові об’єкти: Полтавський гірничо–збагачувальний комбінат, Полтавська хімічна фабрика „Хімпласт”, Полтавський авто агрегатний завод, Полтавський турбомеханічний завод, Полтавський завод газорозрядних ламп, Полтавський „Електромотор”, Полтавський завод штучних алмазів і алмазного інструменту, Полтавський завод „Хіммаш”, Полтавський меблевий комбінат, Полтавський комбінат будматеріалів, Полтавський фарфоровий завод, Полтавська бавовняно–прядильна фабрика, Полтавська швейно–трикотажна фабрика, Полтавський консервний завод, Полтавський м’ясокомбінат, Полтавська кондитерська фабрика „Домінік”, Полтавський комбінат хлібопродуктів, Полтавський лікеро–горілчаний комбінат, Полтавський пивзавод.
Промислово–селитебний тип міського ландшафту визначає сучасну екологічну ситуацію в місті Полтава та в Полтавській обл.. До структури міського типу входить водно рекреаційний тип. Він переважно розташований на берегах річки Ворскла. Прибережна смуга вздовж річки інтенсивно використовується жителями для рекреації. У процесі рекреаційного використання ландшафтні комплекси зазнають тут докорінних змін. У них спрямляють русло, створено штучні пляжі, береги річки засмічуються займаючи найнижчі ділянки території міста, він концентрує в собі значну частину ставків, що часто є сильно забрудненими [5, с.9-16] .
Значне місце у структурі міського ландшафту Полтави посідає садово–парковий тип. Сади і парки відіграють помітну роль у ландшафтній структурі. Вони приурочені до крупних схилів і заплав долин річок, балок, зустрічаються на вододілах. У Полтаві нараховується 11 парків загальною площею 223 га., 15 скверів, 7 бульварів, ботанічний сад при ПДПУ. Понад 8 тис га. земельних насаджень у міській забудові. Навколо Полтави – зелене кільце площею 40 тис. га..
Полтавський міський парк – Дендропарк – пам’ятка садово–паркового мистецтва, він розташований у північно–східній частині міста, поблизу Яківців. Займає площу близько 14 га., зберігає ділянки степової рослинності, каскад ставків [36, с.736].
Більша частина населених пунктів Полтавщини належать до сільських – їх 1862. Сільські селитебні ландшафти пропонуємо розглянути на прикладі смт. Решетилівка. Хоча зараз Решетилівка є райцентром, але довгий час вона розвивалася як сільський селитебний ландшафт.
На розташування даного населеного пункту впливали різні чинники: природні – Решетилівка розташована на берегах річки Говтви, у місці, де зливаються дві її складові частини – Вільхова Говтва та Грузька Говтва, ґрунти – чорноземи, високої родючості, значну площу займають ліси на околицях – „Сосна”, „Дубина”, „Горячківський”, „Сенівський”; історичні чинники – дана територія має давню історію заселення, а саме в мікрорайонах Сені та Прокопівка виявлено поселення Черняхівської культури, що датуються 3–4 ст. н.е. Останнім часом площа Решетилівки значно зросла за рахунок дачних масивів, що створюють нові мікрорайони: Хоружі, Шкурупіївка, Новоселівка, Сені, Колотії. При виникненні та розбудові Решетилівки першими зазнали змін рослинний і пов’язаний з ним тваринний світ. Ґрунти присадибних ділянок завжди угноєні, доглянуті та інтенсивно використовуються. У Решетилівці побудовані колодязі, що дозволяє частково використовувати підземні води. У Решетилівці використання підземних вод є доцільним, оскільки вони мають лікувальні властивості і якісно кращі за водопровідну воду, яка перенасичена фтором.
Підсумовуючи зазначимо, що розташування сільських селитебних ландшафтів Полтавщини підпорядковане дії таких чинників: природних (Сухорабівка, Рунівщина, Ковалівка), історичним (Мачухи, Більськ, Гінці), екологічні – села поблизу розробок корисних копалин (Розбишівка, Качанове).
Перейдемо до характеристики водогосподарських антропогенних ландшафтів Полтавщини. У структурі водогосподарських антропогенних ландшафтів Полтавщини переважають ставки, наявні водосховища, канали на території області не представленні. Для того, щоб запобігти втратам води підчас весняної повені стік майже всіх річок області зарегульовано. Побудовано 90 водорегулюючих споруд, в тому числі 66 водосховищ із загальною площею водного дзеркала 6252 га. обсяг зарегульованої води в них складає 143 млн. км2. Найбільшими в області є водосховища, що утворилися після спорудження Кременчуцької (1952 р.) та Дніпродзержинської (1964 р.) ГЕС у долині Дніпра.
Водосховища – це основа водогосподарських антропогенних ландшафтів як України, так і Полтавщини. Адже вони створюються людиною для накопичення та збереження води в ділянках регулювання стоку, зрошення та інших господарських потреб.
Площа водного дзеркала Кременчуцького водосховища складає 225 тис. га., ширина 15–26 км., а середня глибина 6 м., max – 20 м. Повний об’єм водосховища складає 135 200 млн. м3. Метою створення Кременчуцького водосховища було забезпечення потреб водопостачання, річкового транспорту, енергетики, рибного господарства.
Водосховища є зоною відпочинку і туризму [15, с.413].
На півдні територію Полтавщини омивають води Дніпродзержинського водосховища, яке за розмірами значно менше Кременчуцького, його площа складає 62 тис. га., ширина 10 м, середня глибина – 4,3 м., max – 16 м., повний об’єм води 2450 млн. м3, середній річний стік –51 400 млн. м3. Водосховище забезпечує потреби енергетики, водного транспорту, зрошування, технічного та побутового водокористування, рибного господарства. Дніпродзержинське водосховище є районом туризму, розташовані бази відпочинку [35, с.35]. Водосховища є також в долинах Ворскли, Псла, Сули. На Ворсклі в межах Полтавської області нараховується 16 водосховищ, загальним об’ємом 26,45 млн. м3; на Сулі 10,0 об’ємом – 26,13 млн. м3, на Пслі – 30,0, загальним об’ємом 64,95 млн. м3, Орелі – 6, об’ємом – 10,24 млн. м3.
На Кременчуцькому і Дніпродзержинському водосховищах переважає глибоководний тип ландшафту. Для цього типу ландшафту характерне активне накопичення намулу, що веде до зростання концентрації органічних речовин.
Решта водосховищ Полтавщини є мілководними. У результаті багатого рослинного і тваринного світу цей тип водосховищ став природним для рекреації.
Важливе місце в структурі водогосподарських антропогенних ландшафтів Полтавщини посідають ставки. Маючи значні розміри та об’єм води, вони представляють собою урочища або групу урочищ. Ставки мають площу дзеркала менше 1 км2. Ставки можуть створюватися не лише в долинах річок, але й по балках, ярах, а також шляхом будівництва котлованів глибиною 3–5 м на вододілах. Всього на території Полтавщини нараховується 1240 ставків із загальною площею 15300га. Обсяг зарегульованої води в ставках становить 225 млн. м3. Використовують ставки для риборозведення, вирощування водоплавної птиці і для потреб сільського господарства [35, с.36].
Попри створення штучних водойм Полтавська область належить до вододефіцитних районів. З річкового стоку, що формується в межах області, на одного жителя припадає лише 903 м3 води, в цілому по Україні трохи більше 1000 м3. Тому слід налагодити раціональне використання водних ресурсів. Важливо найближчий час запровадити водозберігаючі технології, організувати безпечні виробництва, економити воду під час зрошення, раціонально використовувати воду в промисловості, побуті, комунальному господарстві [4, с.25-36].
Наступною складовою азональних антропогенних ландшафтів є гірничо–промислові. Гірничо–промислові ландшафти, що сформувалися на Полтавщині відрізняються складною внутрішньою структурою. Її особливості залежать від способу розробки, технології видобування сировини, рельєфу, гідрологічного режиму і грунтів відпрацьованих ділянок, характеру оточуючих ландшафтів. Переважно це азональні ландшафтні комплекси у структурі яких виділяється 3 типи: кар’єрно–відвальний, торфово–болотних, пустошей, териконно–псевдокарстовий. Кар’єрно–відвальний займає особливе місце в структурі промислових ландшафтів Полтавщини. Більшість корисних копалин видобуваються відкритим способом. В структурі кар’єрно–відвального типу виділяють типи місцевостей „кам’янистий бедленд”. Тут видобуток сировини ведеться відкритим способом. На території краю „кам’янистий бедленд” представлений п’ятьма варіантами: гранітним, залізорудним, пісковим, гіпсовим, доломіто–марганцевим. „Кам’янистий бедленд” на Полтавщині має свої особливості, відмінні від інших регіонів України. „Кам’янистий бедленд” являє собою поєднання днищ кар’єрів, провалів, останців і напівзруйнованих підвалів. При видобутку корисних копалин відкритим шляхом пошкоджуються або навіть знищуються цінні сільськогосподарські землі. А саме великої шкоди зазнають значні поля з родючими чорноземами. Вітри далеко розносять пил відвалів підривних робіт. Пил накопичується на прилеглих ґрунтах, знижуючи їх родючість.
Найбільші площі „кам’янистий бедленд” займає на півдні Полтавщини, в районі Кременчуцької магнітної аномалії, дещо менше представлений на решті територій (Котелевський, Чутівський, Гадяцький райони) [22, с.6-7]. Монокотловинні місцевості створені в результаті антропогенної денудації. Виникають у результаті видобутку глин, суглинків та пісків. Ці родовища рівномірно поширені по території області, в антропогенному рельєфі представлені не глибокими кар’єрами (до 6м.) [14, с.37].
Озерно–пустошеві місцевості формуються там, де з відходів переробки залізних руд створюються шлакосховища. На Полтавщині озерно–пустошеві місцевості приурочені до Кременчуцького магнітної аномалії.
Наступним типом гірничопромислових ландшафтів є териконно–псевдокарстовий, що формується в районах підземного видобутку. При такій формі видобутку формуються такі форми антропогенного рельєфу як терикони (териконники) – конусоподібні насипи з пустої породи. З їх крутих, не закріплених рослинністю схилів зноситься пил та шкідливі гази на оточуючі території. Вони різко знижують екологічний стан прилеглих населених пунктів, забруднюють поля й сади. Цей тип ландшафтів менш представлений на території області лише на північному заході і півдні (Пирятинський та Кременчуцький райони).
Тип ландшафту торфово–болотних пустошей формується в місцях торфорозробок. Торфорозробки приурочені до заплавного і надзаплавно–терасового типів місцевостей. Під час видобутку торфове болото порушується траншеями, котрі відразу ж заповнюються водою. В області зосереджені відносно незначні запаси торфу, основна маса родовищ знаходиться в західній та північній частинах.
Гірничо–промислові ландшафти займають важливе місце в структурі антропогенних ландшафтів Полтавщини. Але йде „постійне перетягування канату” – чи використовувати родючі чорноземи під ріллю, збільшуючи врожай, чи видобувати корисні копалини необхідні людству. Ця дилема для Полтавщини залишається невирішеною.
Наступним видом азональних антропогенних ландшафтів є дорожні. Багато форм антропогенного рельєфу пов’язані зі спорудженням і прокладанням доріг. Серед них найбільший об’єм мають насипи автомобільних та залізничних доріг. Залізнична та автомобільна сітки на Полтавщині досить густі. Це сприяє затримці схилових потоків та їх концентрації. У результаті цього розмиваються дорожні насипи, придорожні канави і кувети. Часто на їх місці вздовж доріг виникають яри та балки. Накопичення води в придорожніх канавах призводить до перезволоження ґрунтів. Тому вздовж доріг можуть активізуватися зсуви. Поширені дорожні антропогенні ландшафти по всій території області, особливо небезпечними є великі населенні пункти, де навантаження особливо зростає.
Наступною одиницею у структурі антропогенних ландшафтів є тафальні. Тафальні ландшафти почали формуватися на території Полтавщини ще за прадавніх часів. Прикладом давніх поховань на території області є кургани, які послужили витоками сучасних цвинтарів.
Кургани – це горби насипані над похованнями різних історичних епох, здебільшого круті у плані, конусовидні за формою, висотою 20 метрів і більше, діаметром часом понад 100 м.. Поховання в курганах знаходяться на давній поверхні або в спеціальних заглибленнях в землі: простих і перекритих ямах, дерев’яних зрубам, кам’яних склепах. Кургани на Україні з’явилися в епоху міді–бронзи (поч. 1 тис. до н. е.) і споруджувалися до середньовіччя (14 ст.). Розміри курганів і склад похованого інвентарю залежали від майнового становища похованих. Кургани Полтавщини залишені скотарським племенем степової зони, найбільші за розмірами належали лісостеповими землеробськими племенами скіфського часу (6–3 ст. до н. е.). Значну кількість тафальних ландшафтів можна віднести до власне антропогенних ландшафтів, а ті їх частини, де відбувається подальше їх функціонування, – до ландшафтно–інженерних систем. Сучасні тафальні ландшафти, а саме кладовища поширені поблизу всіх населених пунктів Полтавщини, а іноді й на їх території через розростання цих пунктів.
Сакральними ландшафтами називаються природні або природно–антропогенні геосистеми, які виконують духовну функцію, пов’язану з релігійними законами людства, які є об’єктами паломництва, тобто викликають у певної категорії населення прагнення до спілкування з ними. Сьогодні паломництво до святих місць стало важливою частиною туризму, тому сакральні ландшафти можна зарахувати до рекреаційних територіальних комплексів з усіма притаманними їм проблемами та інфраструктурними елементами. Сакральні ландшафти Полтавщини також є місцем паломництва людей. Найвідоміші з них: Густинський та Мгарський монастирі, Полтавський Хрестовоздвиженський монастир, собори в Полтаві, Прилуках, Лубнах, церкви в Лютенці, Великих Сорочинцях, Жуках, Успенський Собор в Полтаві, Троїцька церква в Диканьці, Миколаївська в Полтаві та багато інших.
Отже, сакральні ландшафти як і інші категорії антропогенних ландшафтів існують об’єктивно завдяки їхнім специфічним функціям у цивілізованому процесі.
ВИСНОВКИ
Ми живемо в епоху тісної взаємодії між людським суспільством і природою, коли господарська діяльність визначає обличчя довколишнього ландшафту. Під впливом діяльності людини формуються антропогенні ландшафти. Антропогенне ландшафтознавство – молода наука, тому перш ніж розглянути антропогенні ландшафти України доцільно з’ясувати теоретичні засади антропогенного ландшафтознавство. Продовжує точитися гостра дискусія стосовно оцінки антропогенного впливу на ландшафти. Серед багатьох підходів до даної проблеми доцільно виділити три, які є визначальними:
1) природничий. Прихильники цієї точки зору стверджують: які б великі зміни не були внесені в природу, основні риси природних ландшафтів зберігаються. Цю точку зору відстоюють С.В.Колісник, Н.А.Солнцев.
2) природно-суспільний. А.Г.Ісаченко стверджує, що змінені ландшафти – це частини природи, які в першу чергу підпорядковуються природним закономірностям і надають ландшафту якісну визначеність і стійкість. Антропогенні об’єкти є складовими природної системи і крім суспільних підпорядковані природним закономірностям. А.Г.Ісаченко відстоює таку позицію: ”У якому б ступені ландшафт не був змінений, він залишається частиною природи і в ньому продовжують діяти природні закономірності. Якщо рівень змінності не значний, і ландшафту вдається відновитися то він повертається до попереднього стану; якщо ж ступень змінності суттєвий або навіть кардинальний, то ландшафт перетворюється в інший інваріант, де решта комплексів перестроюються до одного зміненого. ”
3)суспільно-природничий. Ф.М.Мільков стверджує, що саме риси антропогенного впливу стають вирішальними у розвитку ландшафтів, хоча вони в свою чергу підпорядковуються як природним, так і суспільно-економічним закономірностям.
Г.І.Денисик підтримує цей підхід, але зазначає, що антропогенні ландшафти є природними комплексами. Від інших натуральних комплексів їх відрізняє лише генезис.– походження. Завдяки цій особливості антропогенні ландшафти утворюють один з генетичних рядів ландшафтів
Ф.М.Мільков стверджує, що антропогенні ландшафти – це ландшафт або природний комплекс, в якому докорінних змін зазнав хоча б один з природних компонентів. На сучасному етапі розвитку антропогенного ландшафтознавства послідовником Ф.М.Мількова і Г.І.Денисик.
Г.І.Денисик стверджує, що відновлення ландшафтного комплексу до його первісного стану можливе лише тоді, коли не були докорінно змінені його структура або хоча б один з компонентів.
За теоретичну основу дослідження взято підхід Ф.М.Мількова та його учня Г.І.Денисика. Ґрунтуючись на цьому можна дати визначення поняття, антропогенний ландшафт – це комплекс, створений людиною, в якому всі або один з природних компонентів зазнали корінних змін під впливом людини.
Дослідженням проблем класифікації антропогенних ландшафтів займалися: Ф.М.Мільков, А.Г.Ісаченко, В.Г.Федотов, С.В.Колісник, В.Л.Котельнікова, С.В.Трохимчук. У дипломній роботі приведено класифікації у хронологічній послідовності. На сьогоднішній день найгрунтовнішою залишається класифікація Ф.М.Мількова.
Посилаючись на дослідження науковців Б.Воловик, С.Романчук, класифікація була доповнена і вдосконалена автором.
Враховуючи доповнення класифікація антропогенних ландшафтів має вигляд (за Ф.М.Мільковим):
І. Зональні антропогенні ландшафти.
а) сільськогосподарські.
б) лісогосподарські.
ІІ. Азональні антропогенні ландшафти.
а) водогосподарські
б) селитебні
в) промислові
г) дорожні
д) белігеративні
е) тафальні
є) сакральні.
На сучасному етапі питаннями класифікації антропогенних ландшафтів займається вінницька школа, зокрема такі науковці як: Г.Денисик, А.Гудзевич, Г.Хаєцький, Л. Жовнір, С. Жовнір, Л.Стефанков, А. Ковальова. Вони разом з колегами А.Шкарубо та Н.Тупіциною доповнили та вдосконалили класифікацію антропогенних ландшафтів. Науковці керувалися принципом диференціації, тобто поділяли тип, підтип, вид. Дослідження антропогенних ландшафтів України дало змогу дати такі висновки.
За видами виробничої діяльності сільськогосподарські ландшафти поділяють на: польові, лучно–пасовищні, садові.
На території України сільськогосподарські ландшафти займають найбільші площі –62%.
Впливаючи на лісовий покрив Землі, змінюючи, трансформуючи його людина створює лісогосподарські ландшафти. Ліс основний поглинач СО2 і виробник кисню, постачає людству цінні матеріали. Сучасні лісогосподарські ландшафти є переважно поєднанням штучних посадок і докорінно змінених залишків натуральної лісової рослинності. У структурі лісогосподарських ландшафтів України виділяють: умовно–натуральні, похідні і лісокультурні ландшафти.
Селитебні ландшафти – ландшафти заселених територій. Основним джерелом їх функціонування є наявність людей та техніки. Вони поділяються на 2 типи: міські та сільські. Територія України являє собою мережу селитебних ландшафтів, так як населення проживає в містах (Львів, Харків, Одеса) та сільських (Сухорабівка, Остап’є) селитебних ландшафтах.
Дорожні ландшафти – це складні системи антропогенного походження, структуру і функціонування яких визначають власне дороги та численні прилеглі до них об’єкти. Дорожні ландшафти – результат багатовікової й специфічної діяльності людей, вони мають важливе значення не лише для багатьох сфера, а й об’єднують їх формуючи єдиний комплекс антропогенного ландшафту. Дорожні ландшафти характеризуються своєрідним лінійним поширенням у просторі. Значення і роль дорожніх ландшафтів у структурі сучасних ландшафтів України, постійно й швидкими темпами зростає.
Впливаючи на водні об’єкти утворюються водогосподарські ландшафти. У структурі водогосподарських ландшафтів України виділяться водосховища, ставки, канали.
Людина, впливаючи на земельні ресурси, геологічною та гірничо видобувною діяльністю створює гірничопромислові ландшафти. Особливості гірничопромислових ландшафтів залежать від способу видобутку, технологічного видобутку сировини, рельєфу, гідрологічного режиму і ґрунтів відпрацьованих ділянок. У їх структурі виділяють три типи: кар’єрно–відвальний, торфово–болотних пустошей, териконно−псевдокарстовий. На території України гірничопромислові ландшафти густо зосереджені в районах кам’яновугільних басейнів, буровугільного, залізорудних, нафтогазоносних провінцій.
Тафальні ландшафти сформувалися на місцях поховань. До них належать кургани, групові–могили, кладовища. Ці види антропогенних ландшафтів приурочені до околиць усіх населених пунктів України.
Сакральні ландшафти – це природні або природно–антропогенні геосистеми, які виконують духовну функцію пов’язані з релігійними запитаннями людства. Спілкування з цими місцями завжди супроводжується особливим ставленням до них (Почаївська Лавра, Спаська Церква).
Дипломне дослідження має особливу цінність, тому що автором охарактеризовано закономірності поширення антропогенних ландшафтів на території Полтавщини.
Як відомо найродючіші ґрунти – чорноземи. У ґрунтовому покриві Полтавщини переважають чорноземи, тому частка с/г ландшафтів вища за середні показники по Україні і становить – 76,2%.
Польовий підтип сільськогосподарських ландшафтів переважає в південній і південно-східній частинах Полтавщини (Кременчуцький, Кобеляцький, Новосанжарський та Машівський райони). Лучно–польові ландшафти: 4,2 – сінокоси, 5,8 – пасовища. Найбільші площі займає на півдні (Глобинський, Кобеляцький, Козельщинський райони). Садові ландшафти займають 1,6– переважають на півдні області.
Полтавщина належить до малолісних і сільськогосподарських областей, лісистість краю становить 8,04%. Лісогосподарські ландшафти переважають в північній та північно-східній частині області (Гадяцький, Чорнухинський, Миргородський та Зіньківський райони).
Селитебні ландшафти на території Полтавщини представлені 1898 населеними пунктами, з яких 36 міських і 1862 сільські ландшафти. Міські ландшафти з їх господарством і скупченням населення є найбільш активною формою впливу людства на природу, для них характерний багатоповерховий тип. Для сільських селитебних ландшафтів характерний малоповерховий тип.
Дорожні ландшафти мають широке розповсюдження не території області. Вони представлені залізничними коліями, які по території області розміщені рівномірно, та автомобільними трасами. Найбільшу густоту автошляхів мають південні райони області (Кременчуцький, Карлівський, Машівський, Новосанжарський, Полтавський, Решетилівський райони).
У структурі водогосподарських ландшафтів Полтавщини переважають ставки, наявні водосховища. Щоб запобігти втратам води під час весняної повені стік майже всіх річок області зарегульованою Побудовано біля 90 водорегулюючих споруд, в тому числі 66 водосховищ, з яких найбільшим є Кременчуцьке і Дніпродзержинське. Важливе місце у сфері ландшафтів посідають ставки – яких на території області нараховується 1240, переважають у південних і південно–східних частинах. Попри створення штучних водойм Полтавська область належить до вододефіцитних районів, тому слід проводити раціональне використання водних ресурсів.
У структурі гірничопромислових ландшафтів провідне місце посідає „кам’янистий бедленд”, який поширений переважно на півдні області (Кременчуцький, Козельщинський, Новосанжарський райони) і утворився в результаті видобутку глин і пісків. У районах видобутку залізних руд формуються місцевості кар’єрно–відвальних пустошей, що поширені на південному і північному заході Полтавщини (Глобинський, Кременчуцький райони). Просадочно–териконовий тип ландшафту формується в районах підземного видобутку корисних копалин. Цей тип переважає на заході і півночі (Чорнухинський, Гадяцький, Лубенський та Лохвицький райони).
Місцями паломництва людей в Полтавській області є: Мгарський монастир, Полтавський Хресто–Воздвиженський монастир, собори в Прилуках, Полтаві.
Результати дипломного дослідження можуть бути використані частково, повністю чи фрагментально – студентами вищих навчальних закладів, учителями географії, учнями при вивченні теми антропогенних ландшафтів Землі, України, Полтавщини, у курсах фізичної географії материків і фізична географія України. Крім того дане дослідження має зацікавити тих, хто працює над своїм світоглядом.
СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ
Алексеев Б.А. Глобальная модель современных ландшафтов мира // Краєзнавство. Географія. Туризм – 2005. − №1819. − С.30–33.
Байдала В.Д. Дублін В.І., Еколого географічні підходи до збереження лісів та розвитку лісокористування в природо господарському регіоні// Географічна освіта й наука в Україні: Зб. наукових праць – К.,2003.– С. 91–92.
Байдіков І.А., Пащенко В.М., Ландшафтний каркас як просторова і структурна основа екології // Український географічний журнал. – 2000. –№4. – С. 11–18.
Білоусько О.А., Мирошніченко В.І. Історія Полтавщини: Пробний підручник для 7 кл. – Полтава: „Оріянс”, 2003. – 264с.
Булава Л.М. Географія Полтавської області. Навчальний посібник для учнів 8–9 класів – Полтава: ПОІПОПП, 1999. –56с.
Виноградов Б.В. Основы ландшафтной экологии.– М. РЕОС, 1999, – 418с.
Воловик Б. Тафальні ландшафти // Краєзнавство. Географія. Туризм. 2002.– №18. – С. 9
Воропай Л.І. Роль антропогенного фактора в развитии географической оболочки. − Черновцы, 1975. – 76 с.
Гетьман В. Проблеми збереження ландшафтного різноманіття в Україні.// Географія та основи економіки в школі. –2001. –№6. – С. 29–30.
Гриневецький В.П. Природоохоронне ландшафтознавство: наукові засади, потреби, передумови розвитку в Україні // Український географічний журнал. – 2004.– №3.– С.44-50.
Гродзинський М.Д. Основи ландшафтної екології. К.: Либідь, 1993. – 224 с.
Гуцуляк В.М. Основи ландшафтознавства. – К.: НМК ВО, 1992. –59с.
Дем’яненко С.О. Теоретичні основи дослідження антропогенної трансформації геосистем // Географічна освіта і наука в Україні. Зб. наукових праць. – К., 2003. – С. 117–118.
Денисик Г.І. Лісополе України. – Вінниця: Тезис, 2001. – 283.с.
Энцеклопедический словарь юного географа–краеведа. / Гл. ред. Г.В.Корнеев. М.: Педагогика, 1981. – 384с.
Жекулін В.С.Ландшафти. – М.: Знання, 1983. – 489с.
Жепан Я.В. Антропогенні ландшафти Полтавщини // збірник матеріалів ІХ студентської наукової конференції історичного факультету. Квітень 2006. – Полтава: АСМІ, 2006 – С. 198–205.
Забалуєв В. Техногенні території і рекультивація, антропогенізація ландшафтів, раціональне використання. // Краєзнавство. Географія. Туризм. – 2004. – №18–19. – С. 23–25
Исаченко А.Г. О так называемых антропогенных ландшафтах М.: Всесоюзное географическое общество., 1971. − 214 с.
Исаченко А.Г. Ландшафтоведенье и физико–географическое районирование. – М.: Высшая школа, 1991. – 365 с.
Коломієць М.Ф.Полтавська область. – Харків: Видавництво харківського університету, 1959. – 91с.
Корнілова Н.В. Вивчення впливу природно–технічних факторів та виникнення територій з критичною екологією. // Географічна освіта й наука України: Зб. наукових праць. − К., 2003. – С. 138–139.
Коцов В.Л. Антропогенні ландшафти Кривбасу. // Проблеми антропогенного розмаїття України: Зб. наукових праць К.; 2000. – С. 108–112.
Куницина М.Г. Селитебные ландшафты, основы целосности // Ландшафти і сучасність. К– Вінниця, 2000. – С. 179−181.
Куракова Л.И. Современные ландшафты и хозяйственная деятельность. – М.: Просвещение, 1983. –279с.
Кучерявський В.А. Природная среда города. – Львов: Высшая школа, 1984. – 369с.
Мамай В.И. Островное природоосваивание; проблемы и перспективы. – М.: Знание, 1991. – 46с.
Мамай І. Ландшафтознавство, становлення, розвиток, сучасний стан.// Краєзнавство. Географія. Туризм. – 2004 – №39. – С. 8-11.
Маринич О.М. Основні напрямки, результати і перспективи ландшафтного дослідження.// Український географічний журнал. – 2001 –№3. – С. 28-38
Мильков Ф.Н., Антропогенное ландшафтоведенье, предмет изучения// Современное состояние// Вопросы географии: влияние человека на ландшафты. – 1977. – Вып. 106. – С. 11-27.
Мильков Ф.Н. Рукотворные ландшафты. – М: Знание, 1978. – 87с.
Мильков Ф.Н.Человек и ландшафты. – М., Мысль, 1973. – 287 с.
Міхелі С.В. Основи ландшафтознавства. – К. – Кам’янець-Подільський: „Етика-Нова”, 2002. – 184 с.
Пащенко В.М. Наукознавчі оцінювання ландшафтних утворень// Український географічний журнал. – 2006. – №3 – С. 9-15.
Полтавська область: природа, населення, господарство. Географічний та історико-економічний нарис / За ред. К.О. Маца. − Полтава: Полтавський літератор, 1998. − 336 с.
Полтавщина: енциклопедичний довідник// За ред. Кудрицького Л.В. − К.: Українська енциклопедія, 1992. – 1022с.
Преображенський В.М. Ландшафт в науці і практиці. // Краєзнавство. Географія. Туризм. – 2001. –№19. – С. 3-4.
Рибчинко Л.С. Особливості впливу урбанізації на зміну температури повітря і сонячної радіації // Український географічний журнал. – 2006 – №1. – С.17-22.
Романчук С. Сакральні ландшафти // Краєзнавство. Географія. Туризм. – 2002. – №18. – С. 9.
Руденко Л.Г., Лісовський С.А. Концепція сталого (збалансованого) розвитку та її прийняття в Україні. // Український географічний журнал. – 2005. – №4, – С.3-10.
Руденко Л.Г., Разов В.Г., Національний атлас України: блок карт „екологічний стан природного середовища” // Український географічний журнал. – 2006. – №1. – С.3-12.
Сорокіна Л.Ю. Дослідження антропогенної перетвореності у зв’язку з розбудовою екологічної мережі України // Географічна наука і освіта в Україні: Зб. наукових праць. –К., 2003. – С. 199-200.
Стеценко М.П., Ткачов П.О. Сучасні проблеми використання і відтворення ландшафтного різноманіття в Україні // Український географічний журнал. – 2001. – №2. – С.58.
Суматохіна І.М., Дук Н.М. Оцінка та картографування техногенного впливу на природне середовище екосистем // Український географічний журнал. – 2006. – №2. – С.40-45.
Федотов В.И. Техногенные ландшафты: Теория, структура, практика. – Воронеж, 1985. − 287 с.
Чехлій В.М. Теоретико-методологічні засади вивчення сезонних станів ландшафтних комплексів // Український географічний журнал. – 2003. – №2. – С.9-12.
Чайка А.Е. Місто і ландшафти // Урбоекологія. – Вінниця, 1999. – С. 107−110.
Шевченко Л.М. Геохімічні аспекти проблеми природокористування в гірничопромислових ландшафтах України // Український географічний журнал. – 2004. – №4. – С.19-23.
Шевченко Л.М. Сучасне антропогенне ландшафтознавство // Український географічний журнал. – 2003. – №4. – С.74-76.
Шищенко Т.І. Ландшафти у теорії, методології, практиці // Географія і основи економіки в школі. – 2004. –№4. – С. 32-34.