Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
11. Соціологічні погляди представників Женевського гуртка українських вчених.
Власне початком самостійних соціологічних праць слід вважати досліди женевського гуртка українських вчених 80-х pp. XIX ст. До нього належали, передусім, М.Драгоманов (якого багато дослідників називають піонером української соціології), С.Подолинський (представник механістичної ' теорії в соціології) та Ф.Вовк. Вони друкують свої праці у часописі «Громада» (5 томів за 1878-1882 pp.) та інших виданнях. М.Драгоманов (1841-1895) розглядав соціологію як науку про суспільство, закликаючи українських дослідників використовувати ідеї та принципи західної соціологічної думки. Він активно відстоює ідею прогресу, який у суспільних відносинах проявляється скасуванням неволі, панщини, здобуттям рівних конституційних прав; прогрес особи розглядається ним у тісному зв'язку з поступом людства в цілому. С.Подолинський (1850-1891) у своїх працях поєднує марксистські й соціал-дарвіністські поглади з програмою громадівства. Він вважає, що у суспільному житті діє закон боротьби за існування; але, на відміну від соціальних дарвіністів, визнає ще й дію закону зростання солідарності людей, яка втілюється у громадах. Тому для нього центр ваги припадає не стільки на боротьбу людей між собою, як на боротьбу людей з природою, загрозливим довкіллям. Своєрідна інтерпретація С.Подолинським дарвіністських законів полягає у тому, що у громадах відбувається просування нагору талановитіших і морально до-.сконалих людей, а не перемога фізично сильніших. Йому належить одна з перших праць соціологічного характеру — «Ремесла і хвабрики на Україні» (1880, Женева). Отже, у тогочасній українській соціології домінує позитивізм, під впливом якого соціологічна теорія натуралізується, набуваючи форм еволюціонізму, органіцизму, соціал-дарвінізму тощо. У цей же період зароджується і поширюється у світі, не минаючи Україну, марксистська соціологія. Саме під впливом цих напрямків і течій перебувають вчені, які започатковують соціологічні студії в Україні. Характерною ознакою їх діяльності є активна пропаганда положень, вироблених західною соціологічною думкою. Учені цього часу не стільки продукували власні нові ідеї, скільки засвоювали й поширювали уже вироблені. Таку позицію можна зрозуміти, якщо взяти до уваги те, що соціологія була наукою новою і до того ж запозиченою з Заходу; тому на перших порах діяльність українських соціологів переважно скеровується на розробку й поглиблення ідей О.Конто, Г.Спенсера, К.Маркса та інших західних соціологів класичного періоду. Другою характерною рисою означеного періоду є перехрещування дослідницького поля соціології з суміжними соціогуманітарними науками. Оскільки власних фахових соціологів в Україні того часу практично не було, то соціологічні праці або праці з елементами соціологічного аналізу укладають філософи, економісти, етнографи та ін.
12. Соціологічна концепція О.Конта.
ОГЮСТ КОНТ (Франція; 1798-1857 рр.). ("Курс позитивної філософії", "Система позитивної політики").
У роботі "Курс позитивної філософії" (1839 р.) О. Конт уперше вжив термін "соціологія". (Спочатку він використав термін "соціальна фізика", потім від нього відмовився у зв'язку з тим, що так назвав науку про суспільство бельгійський вчений-математик А. Кетле).
Ініціатор виокремлення соціології як самостійної науки.
Обґрунтував необхідність наукового підходу до вивчення суспільства.
У структурі соціології розрізняв:
СОЦІАЛЬНУ СТАТИКУ - анатомія суспільства (досліджує соціальні інститути: СІМ'Я, ВЛАСНІСТЬ, ДЕРЖАВА), теорія суспільного порядку, раціональна, ефективна організація суспільства, досягнення соціальної гармонії (консенсусу) (закони статики, порядку, організації та функціонування соціальних систем). Призначення держави, урядів та інших соціальних інститутів і полягає в забезпеченні дії законів консенсусу. А такі явища, як розподіл праці, індивідуалізм і егоїзм є в багатьох випадках джерелами розпаду соціальних систем, припинення соціального життя. Серед інститутів, які забезпечують гармонійне, узгоджене функціонування суспільної системи, О. Конт детально аналізує сім'ю, деякі форми кооперації; значну увагу він приділяє релігії, моралі, звичаям, істотно недооцінюючи, однак, роль у цих процесах економіки, матеріальних факторів. та
СОЦІАЛЬНУ ДИНАМІКУ (загальні закони соціального розвитку, прогресу). Цей ряд складають первинні та вторинні фактори. Первинні - духовні, вторинні - "природні": клімат, приріст населення, тривалість людського життя... Головну роль, за О. Контом, у прогресі людства відіграють первинні фактори, вторинні здатні здійснювати лише супутні дії, тобто або прискорювати, або вповільнювати дію первинних факторів.
Основними засадами позитивізму Конт вважав спрямованість науки на:
1. реальне на противагу химерному;
2. корисне на противагу марному;
3. достовірне на противагу непевному;
4. позитивне (конструктивне) на противагу негативному (деструктивному).
- Розглядав суспільство як певну органічну цілісність, яка ґрунтується на солідарності та суспільному поділі праці і розвивається за природними законами, а отже, має вивчатися точними методами природничих наук у межах соціології.
Визначив основні методи соціології - спостереження, експеримент та порівняння (історичний).
- Щодо закономірностей розвитку суспільства виходив із закону трьох стадій розвитку суспільства та мислення:
1) теологічна (фетишизм, політеїзм та монотеїзм) (примітивна - релігійна міфологія);
2) метафізична (проміжкова - абстрактні знання,) (1300-1800 рр);
3) позитивна (наукова стадія - наукові дослідження).
- Наука соціологія повинна давати відповіді на питання: "Що існує?" та "Як відбувається явище?", вміти передбачити і розв'язувати проблеми, що виникають (практичне використання досягнень науки в цілях здійснення соціальних реформ).
Антиіндивідуаліст (суспільство саме себе творить і людину також).
Основний зміст соціологічних поглядів О. Конта:
o При вивченні соціального життя потрібно покладатися не на здогадки, а на спостереження, порівняльні методи.
o Вивчення соціальних явищ не може бути абсолютним, а завжди є відносним, залежно від нашої організації і нашого становища в соціальній сфері.
o Усе існує лише тією мірою, якою це буде доведено наукою (лише у тому випадку, коли будуть вивчатися реальні факти суспільного життя).
o Існує взаємозв'язок соціальних елементів, частин і підрозділів (людей, груп, спільнот ...).
o Поряд із мовою, релігією, поділ праці призводить до ускладнення суспільства; до зміцнення соціальної солідарності.
^ ПАРАДИГМА ПОЗИТИВІЗМУ
(найбільш впливова за доби становлення соціології)
- Постулат онтологічного натуралізму (культурні і природні явища якісно однорідні).
- Постулат методологічного натуралізму (система соціальних знань повинна будуватися за моделлю фізичних наук, використовувати їх методологічні установки).
- Постулат феноменалізму (перебільшення ролі досвіду і чуттєвих даних в соціологічному пізнанні на противагу умоглядним висновкам, які часто панують у соціальні філософії).
- Принцип "ціннісної нейтральності" (соціолог повинен утримуватися від будь-яких ціннісних тверджень стосовно природи явищ та процесів, що вивчаються, і одержаних результатів).
- Визнання інструментального характеру наукового знання - орієнтація на соціальну інженерію.
13. Соціологічна концепція Г.Спенсера.
Герберт Спенсер – продовжувач справи Конта. Центральним поняттям висуває поняття еволюції. Еволюція – інтеграція матеріх, переводить матерію з невизначеної незв*язаної однорідності у визначену зв*язану. Проходить скрізь однаково, але має три етапи: 1)неорганічний; 2)органічний; 3)надорганічний. Це цикл. Два типи еволюції – проста і складна. Проста – кількісна інтеграція елементів, а за складної відбуваються певні перетворення. Порівнює суспільство з організмом. Одна з основних робіт його називається “Суспільство є організмом”. Аналогії та відмінності: 1)Як і біологічний організм, суспільство росте, збільшується в об*ємі, з маленьких держав виростають великі імперії; 2)По мірі росту суспільства його структура ускладнюється, таксамо й структура організму; 3)по мірі росту суспільства відбувається диференціація його структур та функцій. Відмінності між Контом та Спенсером у розумінні соціології та питання: що було перше – індивід чи соціум?У Конта першим був соціум, а вторинним – індивід, у Спенсера ж навпаки, з індивідів утворюється ціле. До засновників соціології як окремої науки зараховують також видатного англійського мислителя Герберта Спенсера (1820-1903). Деякі історики соціології розглядають його концепцію як пряме продовження вчення О.Конта, інші — як послідовника Ч.Дарвіна з його вченням про походження видів у тваринному світі. Однак він сам заперечує проти таких співставлень. Г.Спенсер зокрема вказує, що Конт створив опис походження ідей (три стадії розвитку людського інтелекту); йому ж належить опис походження речей, тобто опис зовнішнього світу, який розвивається через еволюцію. З другого боку, Спенсер вважає, що не він в Дарвіна, а останній в нього
запозичає ідею еволюції, яку Спенсер, за його словами, розвинув на 7 років раніше Дарвіна, першим сформулювавши принципи природного відбору та боротьби за існування. Тому слід детальніше зупинитись на вченні Г.Спенсера, викладеному в працях «Вивчення соціології», «Принципи соціології», «Основи соціології», «Соціологія як предмет вивчення» тощо. Теоретичні погляди Спенсера формувались головним чином під впливом природничих наук, які в той час все частіше звертались до ідеї еволюції. Ідея еволюції —центральний пункт вчення Спенсера. Він визначає еволюцію таким чином: це інтеграція (тобто об'єднання у ціле) речовини, в ході якого ця речовина переходить зі стану невизначеної однорідності до стану визначеної зв'язаної різнорідності. Межа, за яку еволюція не може перейти, — це рівновага системи. Порушення рівноваги викликає розпад, з якого починається новий еволюційний процес. Все існуюче проходить через цей цикл розвитку й розпаду, а потім і творення нового. Спенсер виділяє три види еволюційних процесів: неорганічний, органічний, що стосується живої природи, і надорганічний, який здійснюється у суспільстві. Суспільство — частина природи; воно не створене штучно ані спільною волею людей, ані Богом.
14. Особливості сучасної західної соціології: основні напрями і проблеми.
Сучасна західна соціологія - надзвичайно складне і суперечливе освіту, представлене безліччю різних шкіл і течій. Вони відрізняються один віддруга своєї теоретичної спрямованістю, політичною орієнтацією, часом виникнення, історичною долею. Існувало й існує чимало спроб систематизації сучасних соціологічних поглядів. У сучасній західній соціології існує так звана теорія конфлікту, абсолютизуються останній. У цій теорії мова йде перш за все про конфлікти поколінь, націй, етнічних, професійних груп і так далі, які оголошуютьсявічними. ФЕНОМЕНОЛОГІЯ -теоретико-методологічний напрям у сучасній західній соціології, що розглядає суспільство як явище, створене і постійно відтворювати в духовному взаємодії індивідів. Як і раніше досить поширеним і популярним течією в сучасній західній соціології, в першу чергу завдяки американському впливу, залишається неопозитивізм. Протягом XX століття соціологія Заходу зазнала дуже серйозні зміни і нині являє собою надзвичайно складну систему ідей, гіпотез, концепцій, теорій, методів дослідження і способів опису різноманітних соціальних реалій. При цьому практично всі лідери та представники сучасній західній соціології досить активно використовували і використовують ідеї і концепції соціологів класичного періоду, хоча в ряді випадків вони виступали в ролі комплексу теоретико-методологічних і прикладних підходів, які передбачалося подолати Вона надала істотний імпульс розвитку не тільки псіхосоціологіческіх доктрин, але і всієї сучасної західної соціології, однією з вершин якої вона, безумовно, є.
Структурно-функціональний аналіз як теорія суспільства Т. Парсонс вважав одним з ключових завдань соцiологiї аналіз суспільства як системи функціонально взаємопов’язаних змінних. На практиці це означало, що аналіз будь-якого соціального процесу – це частина дослідження певної системи з усталеними межами Теорії соціального конфлікту Представляють рiзноманiтнi концепції, які визнають конфлікт одним з найважливіших чинників соціального розвитку. Оформилися вони у зв’язку з критикою структурно-функціонального аналізу. Авторитетними щодо вивчення проблем соціального конфлікту вважаються праці К. Маркса i Г. Зiммеля. Теорія соціального обміну, фундатором якої вважають американського соціолога, соціального психолога Джорджа Хоманса (1910 - 1989), втілює спроби встановити зв’язки між макро- i мiкрорiвнями соціальної реальності. Представники цієї концепції розглядають обмін різними видами дiяльностi як фундаментальну основу суспільних відносин, на якій формуються певні структурні утворення (влада, статус, престиж, конформізм та ін.) Поштовхом до розвитку психоаналітичних теорій дало психологічне вчення відомого австрійця Зігмунда Фрейда (1856 – 1939), який висунув гіпотезу про домінуючу роль у людському житті несвідомих iмпульсiв, переважно сексуального характеру. Але між соціальною доктриною Фрейда і психоаналізом як конкретним методом вивчення неусвідомлених психічних процесів існує суттєва вiдмiнність. Символічний iнтеракцiонiзм
Його головною особливістю є аналіз соціальних взаємодій на основі символічного змісту, який вкладають у свої конкретні дії люди. В межах цієї теорії важливими є значення символів як необхідних засобів соціальних взаємодій. Причому велика увага приділяється головному символічному засобу взаємодії – мові. Феноменологічна соцiологiя
Її вважають різновидом “розуміючої соцiологiї”, бо вона розглядає суспільство як явище, створене i постійно відтворюване у духовній взаємодії iндивiдiв (мiжiндивiдуальнiй комунiкацiї). Основоположник феноменологічної соцiологiї – австрійський соціолог Альфред Шюц (1899-1959). Неомарксизм
Засновники неомарксизму – Дьордь Лукач (1885 – 1971) (Угорщина) i Антонiо Грамшi (1891 – 1937) (Італія). Їхні теоретичні розробки започаткували “дiалектико-гуманiстичний” напрям у марксистській думці. До нього, що переважно апелює до ранніх праць К. Маркса Сучасні неомарксисти уточнюють і марксистське тлумачення матеріальних джерел соцiально-полiтичних криз у суспiльствi, розуміння способів їх подолання.
15. Соціологічні погляди П.Сорокіна.
За П. Сорокіним, процес людської взаємодії складається з трьох головних компонентів: 1) мислячих, реагуючих і діючих людей, які є суб’єктами взаємодії; 2) значень, цінностей і норм, завдяки яким індивіди взаємодіють, усвідомлюючи їх та обмінюючись ними; 3) відкриті дії і матеріальні артефакти як матеріальні рушії або провідники, з допомогою яких об’єктивуються і соціалізуються нематеріальні значення, цінності і норми" Визначення компонентів людської взаємодії П. Сорокіна, в такому разі, можна вважати протоформулою конструктивної соціально-політичної дії - сили. В якості ресурсів виступають суб’єкти взаємодії – їх психічна енергія та матеріальні артефакти, з допомогою яких "об’єктивуються і соціалізуються нематеріальні значення, цінності і норми". На підставі "нематеріальних значень, цінностей і норм" у взаємодії людей формується соціально корисна мета та модель організації ресурсів для її досягнення." З психологічної точки зору ("внутрішньої") ця взаємодія зводиться до обміну різними уявленнями, сприйняттями, почуттями, бажаннями і взагалі всім, що відоме під назвою психічних переживань" Згідно з П. Сорокіним, всі акти за характером психічних переживань розпадаються на три основні категорії: "дозволено-обов’язкові", "рекомендовані" та "заборонені". Ці категорії чисто "формальні". Хоча вони наявні у свідомості кожної людини, проте ця наявність ще не обумовлює тотожності "змісту" кожної категорії у різних людей П. Сорокін відзначав, що в сучасному світі в переважній більшості країн кримінальні кодекси навіть вбивство вважають злочинним актом "не в силу його природи, а в силу чогось іншого, оскільки вони ж допускають і навіть вимагають у відповідних випадках вбивства, ажніяк не вважаючи його злочином". П. Сорокін наполягає:" Якщо акт вбивства за своєю природою є злочином, то він злочином повинен бути завжди і всюди" Компоненти людської взаємодії, визначені П. Сорокіним, є протоформулою конструктивної соціально-політичної дії, спрямованої на досягнення соціально корисної мети при мінімальному або повному виключенні втрат ресурсів.
Оптимальна організація ресурсів, спрямованих на досягнення соціально корисної мети, виникає на підставі оптимальної організації психічної енергії людей, тобто при "однаковому виявленні (символізуванні) одних і тих же психічних переживань взаємодіючими суб’єктами" при їх тотожності. Втрата суспільних ресурсів, згідно з П. Сорокіним, починається з руйнування "об’єктивованої психіки" – духовних символів, втілених в "недуховних формах буття".
Виходячи з класифікації П. Сорокіним соціальних явищ (актів) за характером переживань, їх можна поділити на два основні типи: конструктивні і неконструктивні, в яких застосовуються, відповідно, ресурсозберігаючі і ресурсовитратні моделі організації. До перших належать "обов’язкові" та "рекомендовані" акти, до других - "заборонені".
В інформаційному суспільстві будь-які акти, що ведуть до втрат ресурсів, повинні суперечити атрибутивно-імперативним переживанням як окремих його членів, так і всього суспільства, кваліфікуватись, як "заборонені" акти – правопорушення, що загрожують найважливішим інтересам суспільства.
16. Розвиток соціології в США.
В 1962 році в США була шанована Чиказька школа, американськими соціологами Л. Уордом, А.Стоном, Дж.Винсентом, У. Тонасом, пізніми її ідеями удосконалювати Е. Берджес, Р. Парк, Ч. Купі. Дж Мід та інші. Основними відмінностями цієї школи були, насамперед. Органічне єднання
емпіричних досліджень із теоретичними узагальненнями, висунення гіпотез в рамках єдності єдиної організованої та направленої на конкретні практичні цілі програми. В діяльності чиказької школи поєднуватися антропологічні політичні, психологічні, економічні та інші підходи до емпіричного вивчення соціальної дійсності. Концептуальний підхід Т. Парсона – полягав у тому, що він розглядає
суспільство і особистість як дві відносно самостійні підустами загальної системи дії. Такими ж самостійними підсистемами є організм поведінки та культура. Відносно один до одного ці підсистеми розглядаються, як специфічні середовища їх діяльності Суспільство за Парсоном є соціальною системою, яка досягла найвищого рівня самодостатності. Головну сутність свого підходу Р.Мартон (1910) поняттям “Функціональність”. Згідно з цим поняттям взаємозв’язок суспільства в цілому та його окремих аспектів забезпечується різноманітними та специфічними функціями, які можуть спостерігатися та багатократно повторюватись. Завдання соціолого-розглядати реальні, доступні для вивчення наслідки функції. Феноменологічна соціологія – одна із впливових теоретико-методичних
течій в соціологічній науці. Ідеї, що лягли в її основу були формулюванні Е.Гуссернем, А. Бер хоном, М.Вебером, Ч. Купі, Дж.Мідом. Засновником цієї соціології був австрійський, а потім американський
філософ і соціолог А. Шюц (1899-1959). Головний предмет феноменологічної соціології 0 універсальні структури розуміння й інтерпретації людьми актів, явищ, які виявляються під час соціальних взаємодій. Символічний інтернаціоналізм – теоретико-методологічний напрямок в
сучасній соціології який зосереджуються на аналізі символічних аспектів соціальних взаємодій. Його засновником уважається американський філософ і соціолог Дж. Г. Мід (1863-1931. Сьогодні на мою думку соціологія США розвивається в звичайному для себе ритмі. Одні соціологічні орієнтації створюються, інші тимчасово відходять, а то і назавжди стають лише добутком історії. Але ідеї
започатковані є необхідною теоретичною основою для розвитку нових концепцій, а останні сприяють формуванню суспільства з сучасним цивілізованим баченням горизонтів розвитку. І в цьому їх неперехідна цінність.
17. Соціологія М.Вебера.
Макс Вебер – фундатор “розуміючої” соціології та теорії соціальної дії. Ввів в соціологію поняття “ідеальний тип”, який розглядає не як тип пізнання, а засіб, що дозволяє розкрити спільні правила якихось дій або вчинків. Ідеальний тип за Вебером дозволяє трактувати історію та соціологію як два напрями наукового інтересу, а не дві різні дисципліни. Соціологія Вебера вивчає поведінку людини та вкладає в її дії та вчинки певний сенс. Толму дії людини набувають характер соціальної дії, і в ній присутні 2 моменти: об*єктивний – орієнтація на інших,і суб*єктивний. Соціальна дія – дія, суб*єктивний сенс якої відноситься до поведінки інших людей. Зрозуміти сенс дії – зрозуміти діючу людину, хоча в діяльності людина не завжди усвідомлює мету. Чотири типи діяльності : 1)цільораціональна дія через очікування певної поведнки, критерієм цієї діяльності є успіх; 2)ціннісно-раціональна, заснована на вірі в цінності самої дії, незалежна від успіху; 3)афектна – заснована на емоційному стані суб*єкта, що діє; 4)традиційна – заснована на звичках. Лише перші типи є соціальною дією, бо вони стосуються усвідомленного сенсу. Об'єктом соціологічного аналізу в працях М. Вебера були також політичні та правові відносини як минулого, так і його сучасності. Дослідження вченого у цій галузі настільки значні, що зміст основних проблем і понять соціології політики і права і сьогодні значною мірою базуються на його принципах. Соціологія, за Вебером, є "розуміючою", оскільки вивчає поведінку особи, котра вкладає в свої дії власний сенс, що його потрібно розуміти. Будь-яка дія людини набуває характеру соціальної дії, коли в ній присутня суб'єктивна мотивація індивіда і його орієнтація на інших. Дію кожної особи слід розуміти. Саме "розуміння" дії, базоване на постулаті існування індивіда разом з іншими індивідами в системі координат конкретних цінностей, слугує основою соціальних взаємодій в життєвому світі. При цьому М. Вебер розглядав раціональність як характеристику взаємодії людей (а не як властивість чи стратегію індивідуальної поведінки). Раціональність ототожнена з поясненням, розумінням. Не тому зрозумілою є поведінка людини, що вона раціональна, – підкреслював М. Вебер, – а тому вона раціональна, що зрозуміла обом учасникам взаємодії. Поведінка індивіда не може бути названа соціальною, якщо вона орієнтована тільки на речові об'єкти, і, крім того, не всі типи взаємовідносин людей мають соціальний характер. Вебер конструює ідеально-типові моделі дії індивіда, виділяючи при цьому чотири види діяльності, орієнтуючись на можливу реальну поведінку людей у житті:
■ цілераціональна (що побудована на свідомому виборі і розрахунку);
■ ціннісно-національна (пов'язана із плановою орієнтацією на переконання, обов'язок, віру);
■ афективна (як реакція на несподівані, незвичайні вчинки);
■ традиційна (як система автоматичних реакцій на звичайні подразники, що становлять більшість повсякденної поведінки). При аналізі проблематики влади Вебер послідовно спирається на свою теорію соціальної дії (орієнтація на іншого). У повній відповідності до своєї методології Вебер аналізує типи владарювання, де критерієм для конструювання ідеальних типів слугують мотиви повинності, виходячи з того, що їм притаманна певна доля раціональності. З цього він виділяє три типи владарювання і відповідно три типи мотивів повинності:
■ влада в силу віри в обов'язковість легальної установи та ділової компетентності;
■ влада, обумовлена правами, звичаями, схильністю до певної поведінки;
■ влада, яка тримається на особистісній схильності підданих.
Веберівська соціологія релігії також базована на дослідженні соціальної дії. Вебер прагнув вивести зв'язок між релігійно-етичним принципом і поведінкою індивідів щодо їхньої економічної та політичної діяльності. Розробки Вебера мали основоположне значення і стали вихідним пунктом нових соціологічних напрямів (теорії соціальної дії, соціології культури, управління, науки, релігії, права, економічної соціології, історичної, теорії соціальної структури, соціальних інститутів, конфліктів і т. ін.).
18. Особливості соціологічного аналізу особистості.
Особистість — інтегральна (цілісна) сукупність соціальних властивостей людини, що формується та видозмінюється протягом усього життя у результаті складної взаємодії внутрішніх та зовнішніх чинників Ті розвитку, активної взаємодії із соціальним середовищем.
Формування особистості є результатом включеності людини до існуючої системи соціальних відносин шляхом засвоєння нею соціальних функцій, а також усвідомлення своєї приналежності до соціуму.
Поняттям "індивід" позначається людина як окремий представник людського роду. Він є основою формування особистості. Тобто особистість є результатом розвитку індивіда, найбільш повним втіленням його людських властивостей.
Соціальні властивості особистості є проявом у її поведінці та діяльності соціальних відносин — політичних, економічних, сімейних тощо. Проте кожна людина по-різному відбиває ці відносини. Вони ніби проходять крізь фільтри індивідуальності, утворюючи неповторний синтез соціального та індивідуального.
Отже, кожна особистість є унікальною, неповторною і саме у цьому виявляється її самоцінність, її право на суспільне визнання, шанування гідності
Якщо індивід повторює риси всіх інших людей, то особистість завжди оригінальна, оскільки тут маються на увазі тільки ті якості, які притаманні даній людині. Звідси, кожна людина, з одного боку, — індивід (один із роду людей), а з іншого — особистість (людина, яка має свою індивідуальність). І якщо поняття "людина" та "індивід" об'єднують всіх людей, то особистість відрізняє їх один від одного.
Індивідуальність — це успадковані й набуті, особливі й специфічні якості (природні, фізіологічні, психологічні, соціальні і т. п.), які відрізняють одну людину від інших. у понятті особа розкриваються предметні ознаки індивідуальності щодо окремих соціальних об'єктів — груп, інститутів, організацій тощо, соціальна роль, яку відіграють окремі соціальні верстви у життєдіяльності суспільства якщо поняття "особистість" вживається стосовно кожної людини, то поняття "особа" соціальну сутність людини конкретизує узагальнено.
Сучасні досягнення наук про людину, передусім — фізіології, психології соціології, накопичені ними конкретні наукові результати дозволяють виділити у сукупності властивостей людини певні структурні компоненти, групи властивостей, які утворюють так звані рівні структури особистості:
• перший рівень — це генетично обумовлені, успадковані компоненти структури особистості, психофізіологічні задатки;
• другий рівень — індивідуально-психологічні властивості, що формуються на основі генетично обумовлених;
• третій рівень — соціально значущі компоненти, ті властивості, які формуються під впливом соціальних зв'язків та відносин, в процесі діяльності людини.
Наукові дослідження підтвердили гіпотезу про глибинний взаємний зв'язок, взаємну обумовленість зазначених компонентів структури особистості.
Стрижень особистості, самосвідомість — не що Інше, як результат соціальної взаємодії, в ході якої індивід навчився дивитися на себе як на об'єкт, очима Інших людей. Тим самим особистість трактувалася як об'єктивна якість, яку людина набуває в процесі соціального життя.
Особистість є предметом вивчення багатьох наук, філософія розглядає особистість як суб'єкт творчості, здатний пізнавати і змінювати себе та оточення. Психологія вивчає особистість як комплекс психічних властивостей, станів та процесів, акцентуючи увагу на індивідуальних відмінностях людей.
Соціологія ж прагне виявити в особистості соціально-типове, з'ясувати зміст і особливості формування особистості і розвиток її потреб у нерозривному зв'язку з функціонуванням і розвитком соціальних груп та спільнот. А вона акцентує увагу на вивченні закономірностей зв'язків особистості і суспільства, особистості і групи, регуляції і саморегуляції соціальної поведінки. Іншими словами, соціологічний аналіз особистості — це погляд на її духовний і життєвий шлях через призму способу мислення та способу життя конкретного суспільства та його складових соціальних груп.
Як бачимо, "соціологічна теорія особистості" досліджує особистість як об'єкт і суб'єкт соціальних відносин на рівні взаємозв'язків із соціальними групами та спільнотами. Вона оперує такими поняттями, як "людина", індивід", "особистість", "особа", "індивідуальність", "соціальний статус", "соціальна роль", "соціалізація", "соціальна структура особистості", "види соціальної поведінки", "соціальна адаптація", "соціальний тип особистості", соціальна активність", "соціальна поведінка" та ін.
19. Процес соціалізації особистості. Агенти соціалізації.
Складний і тривалий процес включення індивіда до системи соціальних зв'язків та відносин, його активної взаємодії з оточенням, у результаті якої він засвоює зразки поведінки, соціальні норми і цінності, необхідні для його успішної життєдіяльності у даному суспільстві, називається соціалізацією. Будь-яке суспільство висуває певні вимоги до розвитку особистості, створює систему сприяння формуванню соціально бажаних властивостей людини, тих властивостей, що схвалюються оточенням. Разом з цим, у суспільстві існує система покарань за відхилення поведінки людини від соціальних норм, суспільних вимог. Соціалізація є основним механізмом взаємодії суспільства і особистості. В процесі соціалізації формуються основні властивості особистості, які забезпечують її життєдіяльність у суспільстві. Агенти соціалізації — це люди та установи, діючі соціальні суб'єкти, за допомогою яких людина соціалізується завдяки процесам навчання, комунікації, прилучення до культури. Першим у житті агентом соціалізації є сім'я, де відбувається рання соціалізація. Результати батьківського виховання у значній мірі визначають особистість, її подальше суспільне життя. Процес соціалізації не завершується в дитинстві, а продовжується протягом усього життя, оскільки людина повинна постійно опановувати нові ролі, виконувати нові функції. Зміна умов життєдіяльності викликає необхідність виробляти додаткові вміння та навички, засвоювати нові ефективні зразки поведінки. Соціалізація, що відбувається у дитинстві, називається первинною соціалізацією, подальший процес засвоєння нових ролей, цінностей, знань, досвіду на кожному життєвому етапі . називається вторинною соціалізацією (ресоціалізацією). На певних стадіях життя людини роль агентів соціалізації виконують: • дошкільні установи, • неформальні організації, • навчальні заклади, • армія, • трудовий колектив. Соціальна психологія процес соціалізації індивіда розділяє на два етапи: соціальну адаптацію та інтеріоризацію.
Соціальна адаптація — це процес пристосування індивіда до умов життєдіяльності, до рольових функцій та норм поведінки, до форм соціальної взаємодії, що склалися у спільноті, до якої інтегрується індивід. Інтеріоризація — процес включення соціальних норм і цінностей до внутрішнього світу людини, тобто заміни зовнішніх санкцій самоконтролем Інтеріоризація є свідченням успішної соціальної адаптації індивіда. Якщо розглядати соціалізацію індивіда як процес його інтеграції до складу певної соціальної спільноти, то можна виділити певні рівні такої інтеграції, а саме: • об'єктивну (соціально-економічну), в результаті якої людина обіймає певну позицію, положення в структурі спільноти;
• функціональну, що обумовлює виконання людиною певних функцій, ролей;
• нормативну, що визначає готовність людини діяти певним чином для досягнення власних цілей, узгоджених з цілями діяльності спільноти;
• міжособистісну, що визначає ставлення оточення до індивіда, оцінку його взаємодії з ним.
20. Поняття соціального статусу. Статусний набір. Соціальні ролі особистості.
Поняття соціального статусу
Соціальний статус особистості — це певне місце людини в суспільній ієрархії, яке обумовлене його походженням, професією, віком, статтю, сімейним станом.
Кожна людина має не один соціальний статус, оскільки включена не в один соціальний зв'язок і здійснює різні соціальні функції. Так, сучасна людина може мати одночасно статуси громадянина певної держави, студента, члена сім'ї, члена політичної партії і т. п.
В соціології розрізняють приписувані статуси і статуси набуті. Приписувані статуси дані людині від народження. Прикладами приписуваних статусів можуть бути стать, національність, місце народження. Набуті статуси — ті, які набуваються людиною протягом життя (освіта, професія, кваліфікація).
Наприклад, професія юриста в сучасних умовах є дуже престижною, тобто індивід, який має таку професію, має і досить високий соціальний статус.
Соціальні ролі особистості
Соціальна роль відображає динамічний аспект соціального статусу. Соціальна роль — це модель поведінки, яка об'єктивно задана соціальною позицією особистості в системі суспільних або міжособистісних відносин.
Кожний соціальний статус має свій ролевий набір, тобто дотримання людиною певних зразків і норм поведінки, що випливають із соціального статусу. Зрозуміло, що кожна людина виконує багатоманітні ролі. Це породжує і внутрішні конфлікти особистості, які називаються ролевими конфліктами, тобто існує не тільки ієрархія ролей, а й ієрархія статусів. Роль являє собою динамічний аспект статусу. Кожний індивід має своє соціальне призначення, тобто має призначений йому набір статусів. Коли він використовує права і виконує обов'язки, які складають його статус, він грає роль. Роль і статус е нероздільними. Не існує ролей без статусів, як і статусів без ролей. Кожен індивід має серію ролей, які випливають з різних структур, в яких він бере участь. Ці ролі визначають те, що він повинен робити для суспільства і що суспільство може очікувати від нього. В кожній соціальній системі є ролі, які неможливо просто привити, для успішного їх виконання вони потребують більшого. Так, наприклад, досконалі методи не роблять скрипаля великим, як і повне знання тактичних прийомів не роблять великим генерала. Використання особливого таланту індивідів є дуже важливим для суспільства, але до більшості ролей індивіда можна підготувати.
.