і Сукупність методів дослідження що їх застосовують у політології називається методологією

Работа добавлена на сайт samzan.net:

Предмет, структура і функції політології 2

Категорії та методи політології 3

Методи політологічних досліджень.  Метод — це сукупність прийомів та операцій практичного й теоретичного освоєння дійсності. Сукупність методів дослідження, що їх застосовують у політології, називається методологією. 3

Політика як суспільне явище 4

Структура  Політика як сфера життєдіяльності суспільства має складну структуру і охоплює такі поняття, як політичне життя, політична діяльність, політична сфера, політичні відносини та ін. 6

Типи політики 6

Політична влада та політична система суспільства 7

Поняття легітимності та принцип поділу влади 7

Функції політичної системи — основні напрями впливу політичної системи на політичне життя суспільства: 8

Поняття, структура і функції політичної системи 8

Структура і функції політичної системи 9

Функції політичної системи визначають її структуру і процес дії. їх реалізація підпорядкована головному — забезпеченню стійкості суспільства і його розвитку. Основними функціями політичної системи є: 9

Типологія політичних систем здійснюється на основі врахування різних ознак. Одна з перших класифікацій (типологій) виходить із характеру їхніх взаємин із зовнішнім середовищем. За цим критерієм політичні системи поділяються на закриті і відкриті. Закриті політичні системи мають обмежені зв'язки із зовнішнім середовищем, вони несприйнятливі до цінностей інших систем і самодостатні, тобто ресурси розвитку знаходяться усередині таких систем. Відкриті системи активно обмінюються ресурсами із зовнішнім світом, успішно засвоюють передові цінності інших систем, вони рухливі й динамічні. Прикладами закритих систем можуть служити колишні країни соціалізму (СРСР, Угорщина, Болгарія та ін.). Розвинути демократичні держави Заходу являють собою приклад відкритих політичних систем. 10

В Україні, як і в інших республіках колишнього Радянського Союзу, перехід від авторитарно-тоталітарної системи суспільного устрою до демо­кратичного суспільства і правової держави розпочався зі створення нової політичної системи. 10

Держава і політтичні партії 11

1.3. Функції держави 11

Державний апарат як центральний елемент механізму держави 13

Форми державного правління і державного устрою 14

Поняття політичної партії. Політичне життя в сучасному суспільстві не мислиме без партій. Партії надають йому динаміки, оскільки вони є ареною змагання політичних курсів, ідей, які виражають інтереси різних суспільних груп. Знання про партії як суспільний інститут, їх місце і роль у суспільно-політичному житті мають не лише теоретичне, а й практичне значення. 15

Класифікація політичних партій 17

Громадсько політичні обьєднання та рухи 18

Політичні еліти та політичне лідерство 19

Сутність політичного лідерства. Термін "ліоер" (від англ. leader) означає "керівник", "провідник". Політичне лідерство є різновидом соціального лідерства і воно пов'язане з управлінням державними та суспільними процесами. У сучасній політичній науці с різноманітні визначення цього поняття, зокрема: 21

Демокра́тія  — політичний режим, за якого єдиним легітимним джерелом влади в державі визнається її народ. При цьому управління державоюздійснюється народом, безпосередньо (пряма демократія), або опосередковано через обраних представників (представницька демократія). 22

Предмет, структура і функції політології

Як будь-яка наука, політологія має свій об'єкт і предмет дослідження. Під об'єктом науки розуміються сторони об'єктивної реальності, що підлягають розгляду. Не виключено, що один і той самий об'єкт може вивчатися різними науками під особливим кутом зору, з позиції свого предмету та методів. Об'єктом політології є політична сфера суспільства і всі процеси, що в ній відбуваються. Але існує більше десяти гуманітарних та соціальних наук, що розглядають політику: наприклад, філософія, соціологія, теорія держави і права, історія. У зв'язку з цим виникає питання про специфіку предмету політології, тобто того кола проблем, яке підлягає всебічному дослідженню.

У вітчизняній політології склались дві позиції стосовно предмету політології. Згідно з першою, політологія - це цілісна й інтегративна наука про політику, яка включає в себе весь комплекс часткових політичних знань. Сама ж політологія виступає як міждисциплінарне знання, а її предмет складає сукупність закономірностей функціонування і розвитку різних сторін політичної діяльності, які досліджуються окремими субдисциплінами - політичною філософією, політичною соціологією, політичною психологією тощо.

Згідно з другою позицією, політологія - це загальна теорія політики, яка не намагається охопити всю політичну проблематику і має свій специфічний предмет дослідження: закономірності відносин соціальних суб'єктів з приводу влади і впливу, механізм владовідносин та взаємодій між владарюючими і підвладними, керованими і керуючими. При цьому влада розглядається як сутність феномену політики. Не вступаючи в дискусію про політологію, можна висловити думку, що "широке" і "вузьке" розуміння предмету політичної науки не суперечать одне одному, а співвідносяться як два "концентричні кола" накопичення політичного знання.

Більшість дослідників розглядають політологію як єдину інтегровану науку, хоча і внутрішньо диференційовану на субдисципліни.

Залежно від проблематики, що вивчається, вона містить у собі такі напрями:

1.  політичну філософію, яка досліджує ціннісні аспекти політики, ідеали і норми, на основі яких функціонує політика та влада; крім того, політична філософія формує понятійний апарат науки, її методологічну базу;
2.  теорію політики; це більш конкретна дисципліна, що вивчає політику і владу, механізми функціонування останньої, вона має свої внутрішні структурні ланки: теорія політичної системи, теорія влади, теорія демократії, теорія еліт тощо;
3.  політичну соціологію, яка акцентує увагу на соціальному обґрунтуванні влади: вплив соціальних груп і в цілому громадянського суспільства на політику;
4.  політичну психологію, котра досліджує роль установок, переконань, мотивів і несвідомих факторів на політичну поведінку; ця дисципліна розглядає як масові форми участі в політичних процесах, так і психологічні аспекти феномену лідерства;
5.  історію політичних учень, що вивчає етапи еволюції уявлень про політичне життя і її компонентів у різні політичні епохи;
6.  політичну антропологію, яка вивчає вплив соціобіологічних якостей людини на політику, а також зв'язок політики з культурою і національно-психологічними особливостями того чи іншого народу;
7.  теорію міжнародних відносин, яка розглядає проблеми світової політики і взаємовідносин держав; всередині цього напряму виділяють геополітику, що розглядає використання державами просторових факторів для досягнення політичних завдань.

Це далеко не повний список субгалузей, що входять у структуру політології. За різними оцінками, в єдину систему політичної науки об'єднуються від двадцяти до сорока дисциплін, що відображають процес поглиблення спеціалізації політичного знання.

Друга структура політології передбачає розмежування фундаментальної теоретичної (часто її називають загальною) і прикладної політології. Один напрям відрізняється від іншого завданнями, дослідницькими процедурами і зв'язками з практикою. Теоретична політологія ставить своїм завданням отримання нового знання, пояснення і розуміння політичної реальності, розробку нових концептуальних моделей реальності. Але її вплив на практику носить опосередкований характер. Навпаки, прикладна політологія безпосередньо орієнтована на досягнення реального політичного ефекту. Вона вивчає і пропонує способи впливу на певні сфери політичної реальності. Кінцевою метою досліджень у цій сфері є прогнози, рекомендації, поради учасникам політичного процесу. Даний напрям політології має безпосередній зв'язок з практикою. Про практичний напрям прикладної політології свідчить і сфера її уваги: технології виборчих кампаній, вивчення суспільної думки, електоральна поведінка, технологія організації влади, прийняття політичних рішень, політичне прогнозування, моделювання політичних процесів тощо.

Два напрями політології доповнюють один одного. Теоретична політологія дає прикладній загальну концептуальну модель і методологію дослідження, але в той же час у своїх узагальненнях вона сама спирається на емпіричний матеріал, зібраний практиками-політологами.

Призначення політології для суспільства розкривається в її функціях.

1.  Пізнавальна функція полягає у дослідженні багатогранності політичних явищ з метою отримання знання про їхню сутність, зміст і закономірності розвитку.
2.  Аналітична функція - всебічний аналіз політичних процесів, оцінка діяльності інститутів політичної системи.
3.  Прогностична функція - вироблення наукових прогнозів подальших змін у політичній сфері, виявлення тенденції розвитку суспільних процесів.
4.  Інструментально-практична функція - розробка рекомендацій для удосконалення яких-небудь сторін політичної практики.
5.  Політична соціологія - формування громадянської культури.

Політичне знання допомагає зрозуміти людині свою роль у світі політики, озброює її політичним досвідом і усвідомленням своїх прав та можливостей.

Завдання  політології – формування знань про політику, політичної діяльності, пояснення і передбачення політичних процесів і явищ, політичного розвитку, розробка концептуального апарату політології, методології і методів її дослідження. З цими завдання органічно пов’язані функції політології ..

Категорії та методи політології 

Категорії – це загальні, фундаментальні поняття, які відображають найбільш істотні, закономірні зв'язки й відносини реальної дійсності та пізнання. Їхня специфіка полягає в тому, що вони розкривають різні сторони процесу здійснення влади у суспільстві. Це наступні категорії:

1.  політична влада;
2.  політична система суспільства (поєднує в собі решту категорій - політичні інститути -державу та її структурні елементи, політичні партії, групи інтересів, органи місцевого самоврядування);
3.  політична культур і її складові (політична свідомість, політична поведінка, політичні цінності, політичні норми, політична соціалізація);
4.  політичний процес (відносно однорідні серії політичних явиш, пов'язаних між собою причиновими або структурно-функціональними залежностями);
5.  політичне явище (сукупність усіх чинників і явищ, пов'язаних із здійсненням політики).

Методи політологічних досліджень. 
Метод — це сукупність прийомів та операцій практичного й теоретичного освоєння дійсності. Сукупність методів дослідження, що їх застосовують у політології, називається методологією.

1.  Існує багато різних класифікацій методів пізнання. Виокремлюють, наприклад, методи: експерименту,
2.  методи обробки емпіричних даних,
3.  методи побудови наукових теорій та їх перевірки.
4.  масове анкетування;
5.  інтерв'ю;
6.  експертні опитування;
7.  обробка документів.
8.  Якщо під політологією розуміти всю сукупність наукових знань про політику, то її методами доведеться вважати й ті, якими користуються інші науки (філософія, історія, соціологія, психологія, правознавство тощо) в дослідженні політичних явищ і процесів.
9.  Якщо виходити з того, що політологія є окремою, самостійною наукою про політику з притаманним лише їй предметом, то до них належать:
10.  системний
11.  структурно-функціональний
12.  порівняльний
13.  біхевіористський методи
14.  теоретичну;
15.  методологічну;
16.  практичну;
17.  виховну;
18.  прогностичну;
19.  порівняння,
20.  аналіз і синтез,
21.  ідеалізація,
22.  узагальнення,
23.  сходження від абстрактного до конкретного,
24.  індукція і дедукція тощо.
25.  статистичних даних,
26.  кількісних методів,
27.  анкетних опитувань,
28.  моделювання політичних процесів.
29.  політика;
30.  політична влада;
31.  політична система суспільства;
32.  політичний процес;
33.  політичний режим;
34.  політична партія;

Політологія також користується певними дослідницькими методами, виокремлення яких значною мірою залежить від розуміння предмета цієї науки.

Під кутом зору системного методу суспільство та його складові можна розглядати як більш чи менш постійні утворення, що функціонують у межах дещо ширшого середовища. Такі утворення характеризуються як цілісні системи, що складаються з певного комплексу взаємозв'язаних елементів, які можна виокремити з системи та аналізувати. Системи мають більш чи менш чітко окреслені межі, які виокремлюють їх з навколишнього середовища. Відповідно до цього підходу політична сфера суспільного життя вивчається як комплекс елементів, що утворюють цілісну систему в її зв'язку з іншими сферами суспільного життя — економічною, соціальною і духовною. Завдяки використанню у політології системного методу стало можливим саме поняття “політична система суспільства”.

Структурно-функціональний метод можна визначити як дослідницький прийом, який полягає у розчленуванні складного об'єкта на складові, вивченні зв'язків між ними й визначенні місця і ролі всіх складових у функціонуванні об'єкта як цілого, за умови збереження ним своєї цілісності у взаємодії із зовнішнім середовищем. Застосування структурно-функціонального методу в дослідженні політичної системи суспільства передбачає виокремлення елементів її структури, основними з яких є політичні інститути, з'ясування особливостей їхнього функціонування та зв'язку між ними.

Порівняльний метод орієнтує дослідження на розкриття спільних і відмінних рис політичних систем та їхніх елементів у різних країнах, народів та епох. При цьому акцент робиться спочатку на з'ясуванні спільного, оскільки відмінності між різнотипними політичними системами можуть бути з'ясовані лише в разі існування у них певних спільних, системних ознак (на використанні у першу чергу порівняльного методу грунтується особлива галузь політологічних знань — порівняльна політологія).

Суть біхевіористського підходу полягає в дослідженні поведінки індивідів і соціальних груп (звідси і його назва: англ. behavior означає поведінка). Спочатку (з другої половини XIX ст.) цей підхід використовувався у психології, а згодом (після Другої світової війни) утвердився в політології (причому спершу в США, а потім і в європейських країнах). Він передбачає широке використання в політологічних дослідженнях:

Досліджуються політичні орієнтації, позиції і поведінка людей, наприклад під час виборів, у конфліктних ситуаціях тощо.

Біхевіористський підхід спричинив справжню революцію в політології, бо саме він і передбачувані ним дослідницькі методи дають можливість отримувати достовірні знання про політику, які визнаються істинними і в межах позитивістської методології. Здобуті за біхевіористською методологією знання дають політології підстави претендувати на статус точної науки. 
Біхевіоризм залишає поза увагою дії великих соціальних груп (суспільних класів чи націй) і у цьому виявляється обмеженість біхевіористського підходу.

Політика як суспільне явище

До середини 50-х років XX ст. наука про політику ще не вийшла з "ембріонального" стану, якому притаманні невизначеність, сумнівність і контроверсійність оцінок молодої науки іншими дисциплінами суспільно-гуманітарного циклу знань. Історикам вона видавалася надто складною і фрагментарною, правникам і економістам впадала у вічі невідпрацьо-ваність методології та категорійного апарату; для представників природничих наук узагалі залишався туманним об'єкт нової науки; лише соціологам усе було просто й зрозуміло.

Таблиця 2.1. Основні етапи, особливості та характерні риси політичної думки

Основні етапи	Особливості та характерні риси	Основні представники
Політичні вчення Стародавнього Сходу (Єгипет, Вавилон, Ассирія, Іран, Китай]	Політична думка не виділилася в самостійну галузь знання, відображалась у міфологічній формі, панувало розуміння божественного походження влади	Хаммурапі, Соломон, Заратустра, Конфуцій, Лаоцзи, Шан Ян, Шен Бхай
Політичні вчення Давньої Греції і Давнього Риму	Поступове звільнення політичних поглядів від міфологічної форми, відокремленість їх як відносно самостійної частини філософії. Аналіз устрою держави, класифікація форм державної влади, визначення найкращої форми управління	Гомер, Піфагор, Геракліт, Демокріт, П ротатор, Сократ, Платон, Арістотель, Лукрецій, Цицерон
Політичні вчення Середньовіччя	Розвиток соціально-політичної думки переважно зусиллями релігійних діячів. Обґрунтування теологічної теорії політичної влади. Роль релігії та держави в політиці	Аврелій Августин (Блаженний), Фома Аквінський
Політичні вчення епохи Відродження та Просвітництва	Розвиток гуманістичних начал у політичній теорії звільнення її від теології. Аналіз проблем прав та свобод людини, закону і держави, демократичного устрою суспільного життя	Н. Макіавеллі, М. Лютер, Т. Мор, Т. Кампанелла, Ж. Воден Т. Гоббс, Г. Гроцій, Дж. Локк
Політичне вчення Нового часу	Формування ліберальної політичної ідеології. Обґрунтування необхідності розподілу влад. Характеристика правової держави. Аналіз цінностей і механізму функціонування буржуазної демократії. Формування концепції прав людини та громадянина	Ш. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо, К. Бонетан, І. Бентам, Е. Кант, О. Радищев, М. Чернишевський

Висновок другий. Майбутнє нової дисципліни змусило учених зробити вибір стратегічних пріоритетів, обґрунтованих провідними англо-американською та французькою школами. Перша стверджувала, що знання політики необхідні лише майбутнім держслужбовцям. Позиція другої — більш поміркована: знання політики необхідні всім випускникам вищої школи.

Будь-яка політика стає зрозумілою, коли ясно, хто здійснює її і на що вона спрямована, тобто визначені суб'єкти й об'єкти політики у суспільстві на тому чи іншому етапі історичного розвитку. Таке визначення дасть можливість підійти до з'ясування сутності політичних відносин між суб'єктами, суб'єктами і об'єктами політики, розкрити форми їхньої політичної поведінки, способи політичної діяльності, засоби перетворення політичного середовища.
Суб'єкт і об'єкт політики — обов'язкові елементи політичних відносин, тому вони повинні розглядатися в єдності, взаємозв'язку і взаємозалежності, однак кожен з цих елементів має свої властиві йому ознаки.
Суб'єкти політики — це соціуми, а також створені ними установи, організації, чия активна практична діяльність спрямована на перетворення політичної та інших сфер життєдіяльності людини як відповідних об'єктів політики.
Суб'єкт політики, таким чином, передбачає: наявність самих соціумів та їх організацій, здатних до політичної діяльності і створених з цією метою; певні цілі їхньої діяльності; цілеспрямовану активність; виявлений інтерес; взаємозв'язок, взаємодію з об'єктом політики.
Об'єкти політики — явища політичної сфери в їх різноманітних проявах і зв'язках з усім громадянським суспільством. На них спрямована діяльність суб'єктів політики. Об'єкт політики дає уявлення всього того, на що суб'єкт політики спрямовує свою перетворюючу або руйнівну політичну діяльність.
Об'єкти політики — це реальна політична дійсність, характерні для неї суспільні відносини, насамперед політичні, політична система суспільства в цілому, її елементи, форми політичного життя, сфера політичних інтересів, суперечності політичного процесу як у вітчизняних межах, так і в регіональному або світовому просторі.
У суспільстві суб'єктом і об'єктом політики можуть бути людина, соціальні верстви, групи, організації, рухи, колективи, держави, суспільство в цілому.

Структура
Політика як сфера життєдіяльності суспільства має складну структуру і охоплює такі поняття, як політичне життя, політична діяльність, політична сфера, політичні відносини та ін.

Політична сфера - це сфера громадського життя, що охоплює всі політичні відносини суспільства: взаємини країн, класів, націй, соціальних груп і прошарків із приводу завоювання, утримання, використання й впливу на владу, діяльність з розбудови державної влади, участі в справах держави, визначенню цілей, змісту й засобів її політики. Організаційною основою політичної сфери служить політична система, що охоплює соціальні інститути й організації, які, взаємодіючи, виконують політичні функції на єдиній конституційній основі.

Політичне життя — це частина суспільного життя, пов'язана з політичною владою й реалізацією соціальних інтересів, основним змістом якої є усвідомлена й цілеспрямована політична діяльність людей. Внутрішній зміст політичного життя становлять відносини влади на різних рівнях організації суспільного ладу. Внутрішня структура політичного життя містить у собі так звані об'єктивно-інституційні елементи, тобто політичну систему з її основними частинами, найважливіші політичні процеси, елементи політичної культури й політичної участі.

Політична діяльність у широкому розумінні — це сукупність дій по здійсненню політичних суспільних відносин, взаємодія класів, націй, організацій, органів, інших соціальних спільностей і окремих індивідів у реалізації своїх політичних інтересів із приводу завоювання, використання й утримання влади. Методи й засоби здійснення владних функцій певними політичними силами, соціальними групами, а також способи протидії їм, що перебувають у рамках правової регламентації, являють собою політичну діяльність у вузькому розумінні.

У структурі політичної діяльності розрізняють політичну участь і політичне функціонування [2, с. 186]. Політична діяльність розрізняється також за змістом, мотивами, завданнями, формами прояву, діями. Крім того, розрізняють теоретичну й практичну політичну діяльність, що охоплює сферу політичного життя й реалізується в специфічних формах. Для теоретичної політичної діяльності основними формами є пізнавальна, прогностична й ціннісно-орієнтована; для практичної — зовнішня політика й міжнародні відносини, вироблення й реалізація внутрішньої політики держави, участь у політичному житті партій і суспільно-політичних рухів.

Типи політики 

До основних типів політики відносяться політика з позиції сили, "реалістична" політика, а видами політики можуть бути внутрішня, зовнішня, світова, регіональна тощо.

реалістична політика (Є. Кар, Г. Моргентау) виходить з необхідності зважати на встановлення такого необхідного балансу сил на міжнародній арені, який унеможливлює взаємні експансії та агресії з огляду на взаємну небезпеку поразки у воєнно-політичних конфліктах;

Говорити про політику як науку й мистецтво можна лише умовно, оскільки сама по собі як практична діяльність вона не є ні наукою, ні мистецтвом у прямому значенні цих слів. Поширені в літературі з політології характеристики політики як науки й мистецтва пов'язані з образною оцінкою її В. І. Леніним, який писав, що «політика є наука і мистецтво, яке з неба не падає, даром не дається»16.

Науковість політики полягає не в її відповідності якому-небудь ідейно-політичному вченню, а у всебічному науковому обгрунтуванні конкретних політичних рішень, особливо у прогнозуванні наслідків їх реалізації, в межах визначеного на основі суспільного консенсусу політичного курсу з урахуванням, звичайно, об'єктивних тенденцій суспільного розвитку, співвідношення сил, чужого досвіду тощо.

Політика як мистецтво має справу з суб'єктивною стороною здійснення влади. Вона пов'язана з людьми, багато в чому залежить від індивідуальних здібностей політика, його особистої ініціативи й навіть інтуїції. Політика — це сфера продуманих кроків, заходів, маневрів, компромісів, угод, поступок, обходів, натисків, розрахунків тощо. Мистецтво політичного діяча виявляється в умінні вибрати найоптимальніші для даних конкретних умов форми й засоби досягнення політичних цілей. Тому політику називають іще мистецтвом можливого
Успіх у політиці значною мірою залежить від уміння політика працювати з людьми, його здатності оцінити не тільки їхні ділові, а й психологічні якості — комунікабельність, рішучість, відповідальність тощо.

Лише органічна єдність науки, що стала надбанням політика, й мистецтво реалізації науки про політику забезпечують політичне керівництво та управління суспільством із найбільшою ефективністю і найменшими втратами. І навпаки, відсутність у політика наукових знань про керівництво та управління суспільними процесами, здійснення влади, вміння і досвіду творчого застосування їх на практиці обертається для суспільства та його окремих ланок, долі багатьох людей вкрай негативними наслідками.

Політична влада та політична система суспільства 

Влада - Одне з ключових, найбільш масштабних, багатогранних і визначальних явищ в житті суспільства. Тільки в російській мові вона описується, оцінюється і характеризується більш ніж п'ятьма тисячами понять і категорій. Грецьке kratos - Влада, сила, панування. Кратологія - наука про владу. У ній довгі роки не було потреби ... І це теж одна з гірких явищ і наслідків гігантського суперечливого соціального експерименту над мільйонами людей в протягом багатьох і довгих десятиліть і навіть у роки «перебудови».

Будь-який теоретичне питання отримує методологічне звучання, коли він розглядається через призму філософії. Це повною мірою відноситься і до проблеми влади. Теоретичне розгляд влади має ряд аспектів, які тісно пов'язані і взаємно доповнюють один одного. Онтологічний аспект містить питання про буття влади, субстанціональних підстав владних відносин, їх істотно спільні ознаки, що виражаються в будь-якому типі або формі влади і що додають їй закономірний характер. Проблема розпадається на дві частини: влада над індивідом і влада індивіда. Перша здійснюється декількома способами: прямий фізичною силою, за допомогою заохочення чи покарання, а також впливу на свідомість людини. Друга - це влада над природою і владу над іншими людьми, досягнення якої обумовлено як природними прагненнями людини до влади і слави, так і психологічними особливостями.

Поняття легітимності та принцип поділу влади

Легітимність політичної влади — це стан, коли право чинність даної влади визнають суспільство і міжнародне співтовариство; це форма підтримки, виправдання правомірності застосування влади і здійснення правління державою.

Легітимність влади є її невід'ємною ознакою. Легітимність не є синонімом законності, оскільки політична влада не завжди спирається на право і закони, але завжди користується певною підтримкою принаймні частини населення. Основними джерелами легітимності є три основні суб'єкти: населення, уряд і зовнішньополітичні структури.

Процес визнання влади правочинною, утвердження її легітимності називають легітимацією. Підстави легітимації, тобто умови, за яких народ готовий визнати владу, мають історичний характер: 1) успадкування влади главою держави від своїх предків; 2) у давні часи, перемігша у війні, держава-завойовник могла розраховувати на визнання її влади над приєднаною територією правочинною; 3) у сучасних демократичних державах підставою легітимації вважається обрання, владних структур народом.

Легітимність конкретної влади не вічна. Вона змінюється залежно від нових умов або певних особливостей поведінки владних структур і може як зростати, так і спадати. Будь-яка передреволюційна чи революційна ситуація, коли, як писав В.І. Ленін, "маси рвуться до політики", є наслідком кризи легітимності влади.

Криза легітимності — це зниження реальної підтримки органів державної влади чи правлячого режиму в цілому, яке впливає на якісні зміни їхніх ролей і функцій. Вона виникає тоді, коли влада нечутлива до назрілих потреб суспільства у структурних змінах, коли вона не відгукується на вимоги прогресивних сил, які наполягають на перетвореннях. Криза легітимності є типовим явищем різноманітних перебудовчих, перехідних і революційних періодів: стара влада, втративши контроль за перебігом подій, не розглядається більше як охоронець важливих суспільних цінностей. Для зміцнення своєї легітимності влада ще може, але не завжди вміє використати такі засоби:

1) зміна системи законодавства і державного управління відповідно до нових вимог (наприклад, спроби реформування партійного керівництва Радянського Союзу в часи "перебудови");

2) створення такої політичної системи, легітимність якої ґрунтується на традиціях населення (еволюція комуністичного режиму в Туркменістані у недемократичному напрямі);

3) використання харизматичних рис політичного лідера (М. Горбачов, пізніше — Б. Єльцин);

4) успішне здійснення державних програм, підтримання законності та правопорядку (цей спосіб було використано для стабілізації режиму в комуністичному Китаї, що забезпечило зростання добробуту завдяки впровадженню кардинальних змін в економічній системі).

Домінуючим принципом механізму функціонування державної влади є принцип її поділу. Започаткував цю ідею ще Аристотель, з його поділом влади між трьома органами управління (законодавчим, адміністративним і судовим). Продовжив її розробку давньогрецький історик Полібій, а в Середньовіччі цю ідею підтримував Марсилій Падуанський. Завершили розгляд теорії поділу влади англійський філософ Джон Локк і французький мислитель і правник Шарль Монтеск'є. За цією теорією, для правильного та ефективного функціонування держави мають існувати незалежні одна від одної законодавча, виконавча та судова гілки влади. Це створює систему "стримувань і противаг" проти посилення однієї гілки влади, зосередження влади в одному центрі, зловживання нею, сприяє продуманості, зваженості, балансу в прийнятті рішень, а відтак і дієвості політичного керівництва та управління. Відповідно формується особливий механізм забезпечення свободи і незалежності окремого індивідуума, його захисту.

Носієм законодавчої влади є вищий представницький державний орган — парламент (Верховна Рада, Сейм тощо); виконавчу владу здійснюють — президент, уряд, міністерства і відомства, державно-адміністративні установи; судову владу — незалежні суди, підпорядковані тільки закону.

Однак практика знає політичні системи, які функціонують в умовах єдності влади. У цих системах влада (переважно виконавча) зосереджена в одних руках (політичної партії, воєнної еліти) і підпорядковує собі всі інші гілки, які діють формально. Це можливо за тоталітарних або жорстких авторитарних режимів (фашистські, комуністичні, воєнні диктатури, абсолютні деспотичні монархії).

Існує суспільно-політичне вчення, яке заперечує будь-яку форму політичної, економічної та ідеологічної влади — анархізм (з гр. — безвладдя). Це вчення не визнає державу як форму організації та управління суспільством, обстоює нічим не обмежену свободу людини як самоціль. Як суспільно-політична течія анархізм сформувався в 40—70-х роках XIX ст. у країнах

Західної Європи, Провідними його теоретиками були П.Ж. Пру-дон, М. Штірнер, М. Бакунін, П. Кропоткін. Анархія як суспільно-політичний ідеал пропонує організацію суспільства без державної влади, яка базується на принципі самоуправління общин, комун, сімей та інших первинних спільностей людей. Насправді ж анархія дестабілізує суспільну систему, вносить хаос, сприяє криміналізації суспільства і розгулу злочинності та як наслідок не може існувати довго і веде до встановлення диктатури. Тому анархія в теоретичних конструкціях існує як утопічна, оскільки у позитивному сенсі вона є нездійсненною, а на практиці вона відповідає періодам кризи легітимності влади, революцій і громадянських війн.

Функції політичної системи — основні напрями впливу політичної системи на політичне життя суспільства:

1.  вироблення політичного курсу держави та визначення цілей та завдань розвитку суспільства (функція політичного цілепокладання);
2.  організація діяльності суспільства на виконання цілей, завдань політичної програми держави (мобілізаційна);
3.  функція легітимізації — приведення реального політичного життя у відповідність до офіційних політичних правових норм;
4.  координація окремих елементів суспільства;
5.  політична соціалізація (включення людини в політичну діяльність);
6.  артикуляція інтересів (пред'явлення вимог до осіб, що приймають політичні рішення);
7.  узгодження та впорядкування інтересів і потреб соціальних верств населення;
8.  інтеграція всіх елементів суспільства навколо єдиних для всього народу соціально-політичних цілей і цінностей;
9.  політична комунікація складових політичної системи.

Поняття, структура і функції політичної системи 

Політи́чна систе́ма — впорядкована, складна, багатогранна система державних і недержавних стосунків соціальних (суспільних та політичних) інститутів, що виконують певні політичні функції. Вона покликана відображати різноманітні інтереси соціальних груп, які безпосередньо або через свої організації і рухи роблять вплив на державну владу.

Дане поняття об'єднує різноманітні дії і взаємини володарюючих груп і підвладних, таких, що управляють і керованих, пануючих і підпорядкованих, теоретично узагальнює діяльність і взаємозв'язки організованих форм владо-відносин — державних і інших інститутів і установ, а також і політичних цінностей і норм, регулюючих політичне життя членів даного суспільства. В межах окремих держав політичне життя найбільшою мірою проявляє себе як система, а політична система найповніше проявляє свою головну функцію — суспільної інтеграції. Тому поняття політична система застосовують для аналізу політичного життя в межах окремих держав. Коли мова йде про політичну систему суспільства, то мають на увазі саме окремі держави.

Структура і функції політичної системи

Аналіз політичної системи дає змогу вивчити її структуру, тобто внутрішню організацію окремих складових-елементів.

Структура політичної системи — це сукупність владних інститутів, що пов'язані між собою і створюють стійку цілісність.

Головний єднальний компонент системи — політична влада, зосереджена в державі, політичних партіях і громадських організаціях. Влада — це елемент, джерело управління, основа розвитку й функціонування політичних систем.

У найбільш загальному, спрощеному варіанті структура політичної системи складається з таких компонентів: 1) політичні відносини; 2) політичні інститути (організації; державно-правові органи, політичні рухи, масові суспільні організації! трудові колективи та об'єднання); 3) політико-правові норми; 4) політична свідомість і політична культура; 5) засоби масової інформації; 6) людина як політична істота — громадянин.

Однак деякі вчені у структурі політичної системи виділяють ряд структурних рівнів (С.Д. Ге лей, С.М. Рутар) чи блоків (В.Д. Перевалов):

1) організаційно-інституціональний блок охоплює сукупність політичних об'єднань (державних органів, регіональних структур влади та місцевого самоврядування, виборчої та партійної систем, політичних партій, громадсько-політичних організацій і рухів) та розкриває характер їх функціонування в політичній системі

2) особистісно-організаційний блок означає взаємозв'язок політики і людини.

3) нормативно-регулятивний блок включає у собі політичні та правові норми, звичаї і традиції.

4) організаційно-процесуальний блок має кілька рівнів: а) політичні відносини, які складаються між державою та іншими політичними органами, і насамперед з приводу участі в здійсненні політичної влади; б) політичні відносини між недержавними об'єднаннями; в) політична діяльність, що охоплює дії конкретних людей як представників або членів політичних організацій;

5) інтелектуально психологічний блок, який розкривається у політичній свідомості, відображає ідеологічні та психологічні характеристики системи.

в) інформаційний блок, який складається із засобів масової інформації, тобто "четвертої влади", відображає рівень демократичності чи недемократичності суспільства, закритість чи відкритість політичної системи щодо доступності громадського загалу до інформації про політичне й економічне буття.

Усі визначені блоки, тісно взаємодіючи, складають цілісну політичну систему. Насправді неможливо відокремити, ізолювати окремих особистостей від політичних організацій, а останніх — від ідей, норм, відносин.

Функції політичної системи визначають її структуру і процес дії. їх реалізація підпорядкована головному — забезпеченню стійкості суспільства і його розвитку. Основними функціями політичної системи є:

1) нормативно-стратегічна функція — це вироблення політичного курсу держави та визначення цілей і завдань розвитку суспільства;

2) організаційно-координуюча (тактична) функція — це організація діяльності суспільства щодо виконання спільних завдань і програм та узгодження роботи окремих елементів соціуму;

3) функція легітимізації — це діяльність, спрямована на узаконення політичної системи, на досягнення в її межах взаємної відповідності політичного життя, офіційної політики і правових норм;

4) функція політичної соціалізації — це залучення людини до політичної діяльності суспільства;

5) агрегуюча функція — це узагальнення та впорядкування інтересів і потреб соціальних верств населення;

6) функція артикуляції полягає у пред'явленні інтересів та вимог до осіб, які виробляють політику та здійснюють державну владу;

7) стабілізаційна функція — це забезпечення стабільності та стійкості розвитку суспільної системи загалом.

Функції політичної системи не є статичними, незмінними. Вони відзначаються динамічністю і розвитком з урахуванням особливостей політичного простору й часу, конкретно-історичної ситуації та умов, досягнутого рівня розвитку економіки, культури, політичної стабільності. Кожна функція розпадається на підфункції, що їх виконують різні політичні інститути. Підфункції також постійно змінюються, виникають нові і трансформуються ті, що вже існували. Однак є й постійно діючі, перманентні функції, які невіддільні від самого поняття політичної системи (наприклад, нормативно-стратегічна чи організаційно-координуюча), а також важливе значення мають і ситуаційні функції (наприклад, функція мобілізаційно-оборонна). Ситуаційні функції завжди виступають формою реалізації перманентних функцій і тому не є самостійними.

Типологія політичних систем здійснюється на основі врахування різних ознак. Одна з перших класифікацій (типологій) виходить із характеру їхніх взаємин із зовнішнім середовищем. За цим критерієм політичні системи поділяються на закриті і відкриті. Закриті політичні системи мають обмежені зв'язки із зовнішнім середовищем, вони несприйнятливі до цінностей інших систем і самодостатні, тобто ресурси розвитку знаходяться усередині таких систем. Відкриті системи активно обмінюються ресурсами із зовнішнім світом, успішно засвоюють передові цінності інших систем, вони рухливі й динамічні. Прикладами закритих систем можуть служити колишні країни соціалізму (СРСР, Угорщина, Болгарія та ін.). Розвинути демократичні держави Заходу являють собою приклад відкритих політичних систем.

Досить розповсюдженою є класифікація політичних систем за політичними режимами, тобто на основі характеру і засобів взаємодії влади, особистості й суспільства. За цим критерієм виділяються тоталітарні політичні системи, авторитарні й демократичні. Для тоталітарної політичної системи характерно повне підпорядкування особистості й суспільства владі, регламентація і контроль за всіма сферами життя людей з боку держави. Авторитарна політична система грунтується на необмеженій владі однієї особи чи групи осіб при збереженні деяких економічних, громадянських, духовних свобод для громадян. Демократична політична система забезпечує пріоритет прав особистості, контроль суспільства над владою.

В основу класифікації політичних систем може бути покладений класовий принцип, тобто класи, чиї інтереси виражає політична система. Подібна типологія характерна для марксизму, що розглядав політичну систему як інструмент у руках економічно пануючого класу. За цією ознакою виділялися рабовласницька, феодальна, капіталістична і комуністична (соціалістична) політичні системи.

Загальновизнаною в західній політичній науці є типологія політичних систем Г. Алмонда. Він розрізняв їх за типом політичної культури і поділу політичних ролей між учасниками політичного процесу. Г. Алмонд виділив чотири типи політичних систем: англо-американська, європейсько-континентальна, доіндустріальна і частково індустріальна, тоталітарна.

Для англо-американської політичної системи (США, Великобританія) характерний високий ступінь поділу політичних ролей і функцій між учасниками політичного процесу: державою, партіями, групами інтересів тощо. Влада і вплив розподілені між різними ланками політичної системи. Політична система функціонує в рамках однорідної культури, орієнтованої на захист загальновизнаних у суспільстві ліберальних цінностей: волі, безпеки, власності тощо.

Європейсько-континентальна політична система (країни Західної Європи) відрізняється різноманітністю політичної культури, наявністю усередині національних культур протилежних оріентацій, ідеалів, цінностей, властивих якомусь класу, етносу, групі, партії. Тому поділ політичних ролей і функцій відбувається не в масштабах суспільства, а усередині класу, групи і т. ін. Однак наявність різнорідних субкультур не заважає досягати згоди у суспільстві, оскільки є загальна культурна основа – ліберальні цінності.

Доіндустріальні й частково індустріальні політичні системи мають змішану політичну культуру. Вона складається з місцевих політичних субкультур, в основі яких лежать цінності клану, роду, громади, племені. Тому знайти згоду і компроміс тут, не вдаючись до насильства, практично неможливо. Інтеграція суспільства за допомогою насильства призводить до концентрації влади і впливу в руках вузького кола осіб.

Тоталітарні політичні системи функціонують на основі пріоритету класових, національних чи релігійних цінностей. Влада сконцентрована в руках монопольно правлячої партії, групи осіб. Вона контролює всі сторони життєдіяльності суспільства та індивіда. Існують й інші класифікації (типології) політичних систем, але вони значно менш відомі.

В Україні, як і в інших республіках колишнього Радянського Союзу, перехід від авторитарно-тоталітарної системи суспільного устрою до демо­кратичного суспільства і правової держави розпочався зі створення нової політичної системи.

Слід зазначити, що на початковому етапі Україна прагнула створити соціально-політичні інституції за цивілізованим європейським зразком. Наблизилася до професійного парламенту Верховна Рада України, введено інститут президентства, змінено статус уряду, затверджено кон­цепцію судової влади. Проте відсутність системного підходу до форму­вання політичних структур призвела до протистояння різних гілок влади і, зрештою, до кризи влади в цілому, яка проявилась у граничній неефек­тивності всіх владних структур, неузгодженості і суперечливості їх дій, протистоянні місцевих рад і виконавчих органів, втрати авторитету влади у населення.

Кризові явища, з якими стикається Україна, значною мірою пояс­нюється браком професійно підготовлених до управлінської діяльності авторитетних політичних лідерів. Більшість із них направили зусилля на руйнування старих структур тоталітарної системи, часом не маючи навичок управління, конструктивної діяльності, а в умовах правового нігілізму, дехто вирішував і власні проблеми, що гальмувало загалом розвиток політичної системи.

Надто складною є проблема становлення державних структур. Стару державність зруйновано, нова лише формується, причому ефективність її діяльності надзвичайно низька. Саме тому в Україні у 2003 році ініційо­вано початок реформи політичної системи.

Україна відповідно до її Конституції є суверенною і незалежною, демо­кратичною, соціальною, правовою державою. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади є народ. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Саме на цих засадах і повинна будуватися нова політична система. Суть проблеми полягає в тому, наскільки реально забезпечується основопо­ложний демократичний принцип, який, за визначенням Авраама Лін­кольна, означає владу народу, здійснювану народом і в інтересах народу. Легітимність влади, таким чином, виходить від народу, що через вибори виявляє свою волю владним структурам і через вибори контролює їх.

Держава і політтичні партії 

Держава, її ознаки

Держава - це досить складне соціальне і юридичне явище. Існує багато визначень терміну "держава". Так в Древньому Китаї даосисти визначили, що держава - це частка єдиного природного процесу розгортання закону. Аристотель підкреслював, що держава - це тип суспільства, що є союзом несхожих особистостей, які об'єднуються задля спільного блага, задовольняючи власні потреби через обмін товарів і послуг. На думку Леніна держава є машиною (знаряддям) для підтримання панування одного класу над іншим.

Кожна держава характеризується певними ознаками, які дають змогу краще розуміти це складне явище:

1) наявністю державного суверенітету, тобто верховенства, повноти, єдності та неподільності влади всередині країни та її рівноправності і незалежності у міжнародних відносинах. Державний суверенітет виникає з моменту реалізації національного суверенітету - права нації самостійно визначати свою подальшу долю, включаючи право на самовизначення і створення суверенної держави. Державний суверенітет України виник з моменту прийняття Верховною Радою УРСР Акту проголошення незалежності України 24 серпня 1991 р., схваленого 1 грудня 1991 р. всенародним голосуванням;

2) територіальною ознакою, яка характеризується наявністю певної території, обмеженої державним кордоном, за якою закріплене населення (народ) за допомогою правових інститутів громадянства (в республіках) чи підданства (в монархіях).

Громадянство (підданство) - це постійний правовий зв'язок держави та індивіда, що виражається у їхніх взаємних правах та обов'язках;

3) наявністю публічної влади, яка поширюється на всіх людей, що перебувають на території держави. Цю владу здійснюють спеціально утворені органи держави, які відокремлені від населення, у своїй сукупності утворюють державний апарат, завданням якого е тільки керування справами держави і суспільства;

4) наявністю системи права - загальнообов'язкових, формально визначених правил поведінки, що встановлені чи санкціоновані державою для регулювання найважливіших суспільних відносин і виконання яких забезпечується державним примусом;

5) наявністю податкової системи, тобто сукупністю податків і зборів (обов'язкових платежів), які надходять у бюджети та в державні цільові фонди, котрі збираються з населення у встановленому податковими законами порядку і використовуються для утримання державної влади і вирішення загальних справ;

6) наявністю державних символів (Державного прапора, Герба, Гімну), грошової системи та ін.

Підсумовуючи вище визначені ознаки можна охарактеризувати державу, як суверенну, політико-територіальну цілісність, яка має найвищу концентрацію влади в соціально неоднорідному суспільстві та здатна вирішувати загальні справи.

1.3. Функції держави

Функції держави - це основні напрями її діяльності, обумовлені завданнями, сутністю та соціальним призначенням держави.

Розрізняють:

1. Основні функції держави, які реалізуються протягом всього й" існування, без яких розвиток та існування держави неможливе:

- економічна;

- політична;

- правоохоронна;

- гуманітарна;

- інформаційна;

- охорони здоров'я населення;

- оборонна та ін.

2 Додаткові (неосновні) функції - це напрямки діяльності держави, які е складовими основних функцій і завдяки яким вони реалізуються.

Так, додатковими функціями такої основної функції, як "охорона здоров'я населення" є :

- розвиток медичної науки;

- створення профілактичних та лікувальних медичних закладів;

- підготовка медичних кадрів різної кваліфікації (лікарів, медсестер, фельдшерів);

- розвиток фармацевтики;

- забезпечення потреб медицини матеріальними засобами та ін.

Тільки у своїй сукупності додаткові функції забезпечують виконання основної функції держави.

Основні функції держави, залежно від різних критеріїв, можна класифікувати на різні групи:

1. За територіальною спрямованістю:

а) внутрішні функції, реалізація яких здійснюється всередині країни і які забезпечують внутрішню політику держави:

- економічна;

- політична;

- соціальна;

- екологічна;

- гуманітарна;

- правоохоронна та ін.

б) зовнішні функції, реалізація яких здійснюється на міжнародній арені, які забезпечують зовнішню політику держави:

- дипломатична, пов'язана із встановленням і підтриманням відносин з іноземними державами;

- міжнародного співробітництва у різних сферах;

- природоохоронна;

- підтримання міжнародного правопорядку;

- захист держави від зовнішніх посягань та ін.

2. За сферою суспільного життя:

а) економічні функції:

> захист різних форм власності;

> розвиток виробництва;

> створення умов для забезпечення прав громадян на підприємницьку діяльність;

> розпорядження об'єктами державної власності та ін.;

б) політичні функції:

- розробка внутрішньої політики держави;

- створення умов для розвитку демократії;

- забезпечення прав громадян на вільну, в тому числі опозиційну політичну діяльність;

- охорона і захист конституційного ладу та ін.;

в) гуманітарні функції:

> розвиток науки і культури;

^ забезпечення освіти та виховання населення;

> розвиток національної самосвідомості народу;

> охорона культурної спадщини та ін.;

г) соціальні функції:

- забезпечення соціального захисту громадян;

- створення системи загальнодержавного та недержавного соціального страхування;

- створення мережі спеціальних закладів для догляду за непрацездатними;

- створення умов для забезпечення громадян, які потребують соціального захисту, житлом та ін.;

3. За часом виникнення:

а) постійні, які реалізуються державою на всіх етапах існування (основні функції)

б) тимчасові, які реалізуються в певних умовах. Так, у разі стихійного лиха чи техногенної катастрофи держава приймає міри по ліквідації негативних наслідків, що виникли, допомагає постраждалим та інше. Але здійснення такої функції припиняється після відновлення причиненої шкоди і досягнення поставленої мети.

Держава для реалізації своїх функцій використовує різні форми:

1) правотворчу - створює необхідні закони і підзаконні нормативні акти, що регулюють суспільні відносини у різних сферах;

2) організаційну (виконавчу) - забезпечує виконання приписів нормативно-правових актів;

3) правоохоронна - за допомогою спеціальних правоохоронних органів забезпечує законність і правопорядок в народному господарстві та інших відносинах;

4) правозастосовчу - шляхом видання компетентними органами актів застосування права, які є обов'язковими для виконання адресатами;

5) контрольно-наглядову, за допомогою якої здійснюється нагляд за точним і однаковим виконанням законів усіма суб'єктами. Цю форму забезпечують органи Антимонопольного комітету та його регіональних відділень, Контрольно-ревізійної служби, прокуратури, органів галузевого нагляду та ін.

Державний апарат як центральний елемент механізму держави

Державний апарат - відокремлена від суспільства спеціально створена і юридично оформлена система органів держави та їх підрозділів, що здійснюють державну владу і управління суспільством з метою виконання функцій і завдань держави і спираються у разі потреби на державний примус. Державний апарат може бути представлений через:

o апарат управління (державна адміністрація) - система органів держави, що складається з державних службовців, котрі спеціально займаються управлінням: вищі органи (уряд), центральні органи (міністерства), місцеві органи (місцева державна адміністрація);

o апарат примусу - структурні підрозділи правоохоронних органів (міліція чи поліція), розвідка і контррозвідка, митниця (деякою мірою) і установи пенітенціарної системи (в'язниці, виправні колонії та ін.)

Ознаки державного апарату:

1) є носієм державно-владних повноважень, має можливості установлювати формально обов'язкові правила поведінки загального й індивідуального характеру і забезпечувати їх виконання;

2) є системним утворенням, що складається з юридично оформлених органів (певний правовий статус, установлена компетенція), які функціонально поділені на гілки (галузі) влади, а за ієрархічними ознаками є супідрядними (нижчі, вищі);

3) формується і діє на основі єдиних загальних принципів і кінцевої мети;

4) утворюється і функціонує в законодавчо встановлених межах (певних правових формах);

5) його штатними працівниками є державні службовці, що займаються управлінням суспільства на професійній основі (менеджмент); діяльність державних службовців суворо відмежована від "власності", що належить їм як суб'єктам;

6) спирається на матеріально-технічні ресурси, одержувані переважно з державної скарбниці;

7) застосовує у своїй діяльності в разі потреби державний примус.

Склад державного апарату: державні органи як колективні утворення, окремі підрозділи яких діють відносно автономно (наприклад, адміністрація області, її управління, відділи); самостійні посадові особи, уповноважені здійснювати державну владу й управління на принципах єдиноначальності і мають у своєму розпорядженні певний допоміжний апарат (наприклад, надзвичайний і повноважний посол країни).

Сфери відносин державного апарату:

1) управлінські, владно-субординаційні;

2) відносини щодо надання "адміністративних послуг" фізичним і юридичним особам.

Адміністративні послуги - публічно-правова зобов'язальна діяльність органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб із забезпечення реалізації прав і законних інтересів фізичних і юридичних осіб, що звертаються до них з цією метою. Відносини з надання адміністративних послуг - це різноманітні дії дозвільно-реєстраційного характеру. їх слід оцінювати як виконання обов'язків держави перед громадянами щодо створення умов, які забезпечують здійснення їхніх прав і свобод.

Державний апарат має виняткове право представляти державу, стимулювати, покладати юридичну відповідальність, дозволяти і забороняти певні дії та ін. Лише за спеціальним дозволом державного апарату недержавні структури та їх представники можуть здійснювати його деякі приватні функції.

Збройні сили - військова державна структура, призначена для оборони держави, захисту її суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності. До середини XIX ст. збройні сили зазвичай називалися армією.

З позицій міжнародного права, це регулярні (сухопутні, військово-морські, військово-повітряні та ін.) і нерегулярні (ополчення, партизани і повстале населення) військові формування держав. Найманці не входять у поняття збройних сил. Власне професійна армія існує в деяких державах (наприклад, у США, Великобританії).

Обов'язок верховного головнокомандувача збройними силами - загальне керівництво діяльністю збройних сил на основі чинних законодавчих актів - покладається на глав держав або урядів. Безпосереднє керівництво армією здійснює міністерство оборони. Особовий склад збройних сил включає військовослужбовців та осіб цивільного персоналу збройних сил.

Збройні сили держава може використовувати в порядку самооборони лише у разі збройного нападу на неї.

Форми державного правління і державного устрою

Форма правління — організація верховної державної влади, порядок утворення її органів та їx взаємини з населенням.

Існують дві основні форми державного правління — монархічна й республіканська.

Монархія (від грец. monarchia — єдиновладдя) — форма правління, за якої верховна влада формально (повністю або частково) зосереджена а руках однієї особи — глави держави — спадкоємного монарха.

Монархії поділяють на абсолютні, конституційні та теократичні.

Абсолютна монархія — форма правління, за якою керівник держави (монарх) — головне джерело законодавчої і виконавчої влади (здійснюється залежним від нього апаратом). Він встановлює податки і розпоряджається державними фінансами (Саудівська Аравія, Оман). У рабовласницьких і феодальних державах абсолютні монархії були близькими до необмеженої деспотії.

Конституційна монархія — форма правління, за якої влада монарха обмежена конституцією, законодавчі функції передані парламенту, виконавчі — уряду. Тут монарх є верховним носієм виконавчої влади, головою судової системи, формально призначає уряд, змінює міністрів, має право розпоряджатися військовими і політичними силами, видавати накази, скасовувати прийняті парламентом закони, розпускати парламент тощо. Однак фактично ці повноваження, як правило, належать уряду (Бельгія, Данія, Великобританія, Японія, Норвегія, Швеція, Малайзія, Бутан, ОАЕ).

Залежно від ступеня обмеження влади монарха конституційні монархії поділяють на дуалістичні і парламентські. Дуалістична монархія — форма правління, за якої повноваження монарха обмежені у сфері законодавства (пріоритет належить парламентові), але достатньо широкі у виконавчій владі. Монарх (глава держави) формує уряд, яким керує особисто або через призначеного прем´єр-міністра. Ця форма правління була характерна для буржуазних держав XIX ст. (Німеччина за Конституцією 1871 p., Японія за Конституцією 1889 p.). У даний час вона не існує. Парламентська монархія виникла в Англії, де законодавча влада зосереджена в парламенті, виконавча — в уряді на чолі з прем´єр-міністром. Монарх за цієї форми правління не має конституційних повноважень щодо вирішення важливих державних справ, є символічною фігурою, носієм традицій країни.

Теократична монархія (грец. theokratia — влада Бога) — форма держави, в якій політична і духовна влада зосереджена в руках церкви (Ватикан, Катар, Бахрейн).

Республіка (лат. respublika, від res — справа, public — громадський) — форма державного правління, за якої вища влада належить виборним представницьким органам, а глава держави обирається населенням або представницьким органом.

Це прогресивніша порівняно з монархічною форма правління. Нині у світі існує 143 республіки (майже 3/4 від загального числа держав). Залежно від відповідальності уряду — перед президентом або парламентом — розрізняють три форми республіканського правління:

- президентську,

- парламентську,

- напівпрезидентську.

Президентська форма правління. Запроваджена в США у 1789 р. За цієї форми главою держави і уряду є президент, який обирається всенародним голосуванням. Уряд призначається президентом, підзвітний йому і не відповідальний перед парламентом. Парламент володіє усією повнотою законодавчої влади, незалежний від президента, який не правомочний розпускати парламент, однак має право “вето” — не погодитися з ухваленим парламентом певного закону. повноваження президент Проте в разі порушення конституції країни, він може бути притягнутий до кримінальної відповідальності, але за дотримання особливої процедури — імпічменту (процедура обвинувачення вищих посадових осіб). Вважається, що ця форма правління відображає специфіку політичного розвитку сучасного суспільства, яке потребує сильної виконавчої, інтегруючої та координуючої влади. Нині президентська форма правління діє в США, Мексиці, Аргентині, Ірані, Швейцарії та інших країнах.

Парламентська форма правління. За цієї форми главою держави є президент, але повнота виконавчої влади належить уряду. Глава уряду (прем´єр-міністр) — фактично перша особа в державі. Свої повноваження, крім суто представницьких, президент здійснює зі згоди уряду. Акти президента набувають чинності після підписання прем´єр-міністром чи одним із відповідних міністрів. Президента обирають, як правило, парламентським шляхом (парламент або особлива колегія, до якої входить депутатський склад парламенту). Президент призначає уряд не на свій розсуд, а з представників партій чи коаліції партій, що мають більшість місць у парламенті. Вотум парламентської недовіри уряду спричиняє або відставку уряду, або розпуск парламенту і проведення дострокових виборів. Типові приклади парламентської республіки — Італія, Німеччина, Австралія, Ісландія, Ірландія та ін.

Напівпрезидентська (змішана) форма республіканського правління. Вона поєднує в собі ознаки президентської та парламентської республік. Президент — глава держави. Він пропонує склад уряду і кандидатуру прем´єр-міністра, які підлягають обов´язковому затвердженню парламентом. Формально уряд очолює прем´єр-міністр, однак президент володіє правом спрямовувати діяльність уряду.

Уряд відповідальний перед парламентом, проте можливості парламентського контролю за діяльністю уряду обмежені. Президент, якого обирають на основі загальних виборів, має право розпуску парламенту. Така система діє у Франції, Фінляндії, Португалії, Україні та інших країнах.

Державний устрій — спосіб організації адміністративно-територіальної, національно-територіальної єдності держави, особливості відносин між її складовими.

Розрізняють прості (унітарні) і складні (федеративні, конфедеративні) держави.

Унітарна (лат. unitas — єдність, однорідний, що складає ціле) держава — єдина держава, поділена на адміністративно-територіальні чи національно-територіальні одиниці, які не мають політичної самостійності, статусу державного утворення.

У такій державі сформована єдина система вищих органів влади і управління, діє єдина конституція і єдине громадянство. У багатьох унітарних державах існують автономії, які відрізняються від звичайних адміністративно-територіальних одиниць поділу ширшими повноваженнями. У них водночас із загальнодержавними законами з окремих питань діють регіональні закони, конституції тощо, якщо вони не суперечать законам держави загалом. В автономіях незалежно від центральних органів діють автономний парламент, уряд (однак автономія не є державним утворенням). Більшість західних розвинутих держав —- унітарні (Франція, Швеція, Польща, Фінляндія та ін.). Унітарною є і держава Україна.

Федерація — союзна держава, до складу якої входять державні утворення — суб´єкти федерації.

Суб´єкти федерації мають суверенітет, зберігають відносну самостійність. Основні ознаки федерації: єдина територія і збройні сили, спільні митниця, грошова і податкова системи, загальна конституція за наявності конституцій суб´єктів федерації, спільний уряд, єдине законодавство і громадянство (подвійне — для суб´єктів федерації). Проте суб´єкти федерації правомочні приймати законодавчі акти в межах своєї компетенції, створювати власну правову й судову систему. Однак суб´єкти федерації не можуть бути повністю незалежними у внутрішній і зовнішній політиці. Вони добровільно делегують центральним органам федерації частину своїх повноважень. У разі порушення федеральної конституції центральна влада вправі вжити щодо них примусові заходи. Суб´єкти федерації не володіють правом сецесії (виходу із федерального союзу). У світі 20 федеративних держав (штати — у США, Мексиці, Бразилії, Венесуелі, Австралії, Індії, Малайзії та ін.; землі — у Німеччині, Австрії; кантони і напівкантони — у Швейцарії; провінції — в Аргентині, Канаді).

Конфедерація (лат. confederatio — спілка, об´єднання) — союз суверенних держав, які зберігають незалежність і об´єднані для досягнення певних спільних цілей (переважно зовнішньополітичних, воєнних), для координації своїх дій.

За конфедерації існує центральний керівний орган, якому надані чітко визначені повноваження. Його рішення приймаються і здійснюються тільки за згодою всіх держав, що входять до складу конфедерації. При цьому, звичайно, не існує єдиної території і громадянства, спільної податкової і правової системи тощо. Правовою основою конфедерації є союзний договір, тоді як для федерації — конституція. Кошти конфедерації складаються із внесків її суб´єктів. Це нетривка форма державного об´єднання. Вона передує виникненню федерації або розпаду на самостійні держави. Нині конфедерацій у світі не існує. У минулому конфедеративним був устрій у США (1776—1787), Швейцарії (до 1848), Німецький союз (1815—1867). Щоправда, термін “конфедерація” вживається в назвах швейцарської і канадської держав, але це не змінює природи їх федерального устрою.

Поняття політичної партії. Політичне життя в сучасному суспільстві не мислиме без партій. Партії надають йому динаміки, оскільки вони є ареною змагання політичних курсів, ідей, які виражають інтереси різних суспільних груп. Знання про партії як суспільний інститут, їх місце і роль у суспільно-політичному житті мають не лише теоретичне, а й практичне значення.

Термін "партія" (від лат. partio – ділю, розділяю) у перекладі з латини означає частину великої спільноти. Сучасним політичним партіям передували їх прообрази — протопартії. Існує думка, що партії виникли водночас із політикою, тобто в рабовласницькому суспільстві. З розвитком рабовласницьких відносин, поглибленням соціальної диференціації суспільства, в тому числі й самого панівного класу, для здійснення влади вже було недостатньо державних політичних структур.

В VI ст. до н. е. в Греції діяли:

1.  партії великих землевласників – педіеї;
2.  торгово-реміснича поміркована партія – парамії;
3.  селянська партія – діакрії.

В Стародавньому Римі у ІІ – І ст. до н. е. протистояли партії оптиматів (знаті) і популарів (простого народу).

В епоху Середньовіччя виникали та діяли партії: в Італії XII—XV ст. між собою ворогували гвельфи (прихильники світської влади папи римського) та гібеліни (прихильники сильної королівської влади). Партії античного світу і європейського середньовіччя найчастіше поставали як клієнтели — тимчасові об'єднання для підтримки певних знатних осіб, сімей. Суперництво політичних груп, об'єднаних навколо впливових сімей, популярних лідерів, упродовж багатьох століть було суттєвою ознакою політичної історії. Особливого імпульсу розвиткові партій надали буржуазні революції в Англії, Франції та інших європейських країнах.

У Європі в другій половині XIX ст. виникли масові партії. Їх появі сприяли два основні чинники:

1.  розширення виборчих прав;
2.  розвиток робітничого руху.

Масові політичні партії як інститут європейської культури у сучасному розумінні сформувалися лише в середині ХХ ст. і поступово поширилися й закріпилися в культурах країн і народів інших континентів.

Партії як соціальний феномен постійно еволюціонують. Нині урізноманітнилися причини і способи їх виникнення, багато в чому змінюються їхні форми і сутність, уявлення про їхню роль у суспільстві та й сама ця роль, методи діяльності та функції.

Ознаки політичних партій:

1.  добровільність об’єднання;
2.  певна тривалість існування в часі;
3.  наявність організаційної структури;
4.  прагнення влади;
5.  пошук народної підтримки.

Причинами виникнення партій є необхідність захисту соціально-класових, національних, а нерідко й племінних, релігійних, регіональних інтересів, а також цілі, пов'язані з виборчою боротьбою. Різноманітними є способи виникнення партій. Свого часу М. Вебер в історії становлення партії вирізняв три етапи: аристократичне угруповання, політичний клуб, масова партія. Партії виростали з депутатських клубів і фракцій у парламенті, орієнтованих на інтереси різних кіл нової політичної та економічної еліти.

Політичні партії утворюються:

1.  внаслідок об'єднання гуртків і груп однакового ідейно-політичного спрямування, які виникли та існували окремо в різних місцях країни;
2.  у надрах масових рухів;
3.  внаслідок розколу однієї партії на дві та більше чи об'єднання двох та більше партій в одну;
4.  під виливом міжнародної партійної системи;
5.  як своєрідне відродження партій, які існували раніше, що підвищує їхню легітимацію, створює певну наступність політичного розвитку;
6.  внаслідок діяльності лідерів, які організували партії "під себе";
7.  на основі регіональних організацій партії, яка існувала раніше;
8.  з ініціативи профспілок (лейбористські партії у Великобританії, Австралії, Канаді та інших країнах, які переважно виражають інтереси робітників, було створено саме з ініціативи профспілок, що стали колективними членами цих партій і фінансують їх).

Утворення партій, як і громадсько-політичних рухів, відбувається на установчих з'їздах або конференціях. Усні заяви про появу нової громадсько-політичної організації не вважаються достовірною інформацією. Нею є факт реєстрації партії державним органом — в Україні, наприклад, Міністерством юстиції.

Щодо тлумачення поняття "політична партія" серед політологів немає одностайності, що зумовлено складністю та багатоманітністю партій як об'єкта дослідження, різними підходами до вирішення цієї проблеми та різними традиціями національних політологічних шкіл. Попри те можна визначити спільні ознаки, які характеризують партію. Серед них найважливіша — добровільність об'єднання.

Політична партія — організована група однодумців, яка виражає інтереси частини народу, класу, класів, соціальної верстви, верств, намагається реалізувати їх завдяки здобуттю державної влади або участі в ній.

Кожна партія повинна мати:

1.  ідеологію;
2.  політичну платформу;
3.  організаційну структуру;
4.  певні методи й засоби діяльності;
5.  соціальну базу;
6.  електорат (виборців, які голосують за неї).

Основна мета діяльності політичної партії — здобути політичну владу в державі та реалізовувати свої програмні цілі — економічні, політичні, ідейно-теоретичні, моральні за допомогою законодавчої, виконавчої та судової гілок влади.

Свої програмні цілі політичні партії проводять у життя через ідейно-політичну, організаційну, пропагандистську, державну (коли оволодівають державною владою) діяльність, виробляючи стратегію й тактику своєї поведінки на різних історичних етапах розвитку і за різних політичних умов.

Структура політичної партії:

1.  ядро (керівні органи вищої і нижчої ланок, партійні лідери, активісти);
2.  рядові члени партії;
3.  прибічники.

Організаційно партія поділяється на партійний апарат та партійну масу, способи зв'язку апарату з цією масою, партії та політичного середовища, партії та суспільства. Часто партійна система охоплює створювані партією молодіжні, жіночі, іноді військові організації, які є засобом проведення партійної політики серед відповідних груп населення.

Сприйняття партій та їхньої ролі в житті суспільства тривалий час було негативним. Європейська політична думка радикально змінила ставлення до них у XVII— XVIII ст. Нині остаточно утвердилася думка, що без сильних політичних партій, альтернативних політичних рухів демократична природа влади неможлива. Політичні партії забезпечують зв'язок між народом і представницьким механізмом правління. Саме через партії уряд може звернутися до мас за підтримкою, а маси через партії можуть критикувати керівництво і висувати вимоги до нього.

Класифікація політичних партій

Політичні партії відрізняються одна від одної походженням, місцем і роллю в політичній системі, соціальною базою, ідеологією, програмою і т. д.

Існує декілька класифікацій політичних партій за різними ознаками:

1.  За класовою визначеністю: буржуазні, селянські, робітничі (у т. ч. комуністичні), соціалістичні та соціал-демократичні.
2.  За ставленням до суспільного прогресу: радикальні (у т. ч. революційні), реформістські, консервативні, реакційні, контрреволюційні.
3.  За ставленням до влади: правлячі, опозиційні, нейтральні або центристські (умовно, позаяк абсолютно нейтральних до влади партій не існує).
4.  За формами і методами правління та характером політичної поведінки: ліберальні, демократичні, диктаторські, тоталітарні.
5.  За принципами організації та членства: кадрові та масові.
6.  За місцем у системі влади: легальні, напівлегальні, нелегальні.
7.  За ідеологічним спрямуванням: комуністичні, соціалістичні, фашистські, неофашистські, ліберально-демократичні, націоналістичні, анархістські та ін.
8.  За віросповіданням: християнські, мусульманські.

Деякі політологи виділяють партії: прагматичні (виборчі), парламентські, харизматично-вождистські та ін.

Політичні партії в Україні можна класифікувати за такими критеріями:

1.  ставлення до державного суверенітету;
2.  соціально-економічні пріоритети;
3.  ідейно-політичні засади тощо.

За ідейно-політичним спрямуванням виокремлюють:

1.  національно-радикальні,
2.  національно-демократичні,
3.  загальнодемократичні,
4.  соціалістичного спрямування,
5.  національних меншин.

Поняття і типологія партійних систем

Залежно від багатьох обставин, а надто від політичного режиму, в кожній країні формується певна партійна система.

Партійна система – це сукупність політичних партій, характер їх взаємодії, а також місце і вплив у державному механізмі.

Політична наука (згідно Дж. Сарторі) виокремлює такі типи партійних систем, кожна з яких відображає конкретні особливості певного суспільства:

1.  Однопартійна (в країні є одна правляча партія, а діяльність інших не допускається; партійний апарат зрощується з державним. Така система існувала в 20-40-х роках ХХ ст. у фашистській Італії, у 30-40-х роках – у гітлерівській Німеччині, у 20-80-х роках – у Радянському Союзі. Сьогодні – на Кубі, в Північній Кореї, та деяких країнах Африки: Кенії, Малі, Лівії та ін.);
2.  Домінантна (з переважаючою партією, яка за підсумками виборів незмінно залишається при владі протягом десятків років; уряд формується лише домінуючою партією);
3.  Двопартійна (біпартизм) (дві найбільші, найвпливовіші партії в країні поперемінно внаслідок виборів здійснюють владу; впливова опозиція партії, що програла вибори);
4.  Трипартійна, яку ще називають двох-з-половинною (2,5) партійною системою (характеризується тим, що жодна з двох найбільших партій країни самостійно не може сформувати уряд, а тому потребує для цього підтримки третьої партії, значно меншої від них, але яка постійно представлена в парламенті);
5.  Чотирипартійна, або двоблокова (відзначається наявністю правого та лівого блоків партій, що змагаються між собою за владу);
6.  Партійна система обмеженого (поміркованого) плюралізму (відсутні анти системні партії двосторонньої опозиції; притаманна орієнтованість на участь в уряді, коаліційних кабінетах, незначна ідеологічна різниця між партіями);
7.  Партійна система крайнього (поляризованого) плюралізму (їй властиві наявність антисистемних партій, двосторонньої опозиції зліва і справа, стан перманентного конфлікту між опозицією зліва і справа, сильне ідеологічне розмежування між ними);
8.  Атомізована партійна система (не передбачає необхідності точного підрахунку числа партій, всі вони невпливові; тут виникає поріг, за яким кількість партій не має значення; уряд формується на позапартійній основі, або на засадах широкої коаліції).

Громадсько політичні обьєднання та рухи 

Невід'ємним елементом політичного життя будь-якого демократичного суспільства є різного роду громадсько-політичні об'єднання (громадські організації, рухи, органи, політичні організації, громадсько-політичні організації, політичні партії тощо).
Громадсько-політичні об'єднання — це порівняно впорядкована діяльність значних груп людей, спільність інтересів яких випливає з їх ролі в системі суспільних відносин. Громадсько-політичні об'єднання виникають переважно як організації груп та окремих громадян, між якими встановлюється свідомий зв'язок і систематичне співробітництво заради досягнення певної мети на підставі спільних політичних інтересів.
Громадсько-політичні рухи— звичайно структурно не оформлені масові об'єднання громадян різних соціально-політичних орієнтацій, діяльність яких тимчасова і найчастіше спрямована на виконання певних тактичних завдань. Після вирішення поставлених завдань такі рухи або розпадаються, або консолідуються в нові політичні партії.
У своїй діяльності громадсько-політичні рухи можуть керуватися вузькими, загальнонаціональними або загальнолюдськими завданнями чи інтересами.
Стадії розвитку громадсько-політичних рухів:

1. Створення передумов виникнення громадсько-політичних рухів.
2. Артикуляція політичних прагнень, наслідком якої є поява певних програмних документів.
3. Розвиток політичної діяльності— залучення до руху нових прихильників шляхом пропаганди програмних настанов, цілей і методів їх досягнення.
4. Затухання руху — повне припинення діяльності руху або утворення на його основі політичної партії.
Оскільки громадсько-політичні рухи різні за своїми характеристиками, їх можна класифікувати по-різному. За Гідденсом, існують 4 типи громадсько-політичних рухів:
1. Трансформативні рухи — спрямовані на радикальні зміни в суспільствах, частиною яких вони є.
2. Реформативні рухи— пов'язані з певними перетвореннями в суспільстві й спрямовані на зміну лише деяких сторін існуючого порядку.
3. Рухи-порятунки — ставлять за мету звільнити людей від таких життєвих шляхів, які розцінюються як гріховні (наприклад, релігійні).
4. Альтернативні рухи — спрямовані на усунення якихось специфічних негативних рис людей.
Згідно з Блумером, громадсько-політичні рухи бувають:
1. Загальними — робітничий, жіночий, молодіжний, рух за мир тощо. Ці рухи мають за мету зміну людських цінностей та здійснення культурних перетворень.
2. Специфічними — реформаторські та революційні. Характеризуються чітко визначеною метою та детальною організаційною структурою; формують «деякий корпус традицій і переважаючий набір цінностей, певну філософію».
3. Експресивними— релігійні рухи. Не прагнуть змінити існуючий соціальний порядок, зосереджуються на організації суб'єктивного життя людей.
Критерії відмінності рухів і партій:
1. Ідеологічний: якщо партію можна визначити як певну ідеологічну спільність, прив'язану до відповідної політичної ідеології, то для громадсько-політичних рухів подібна ідентифікація не обов'язкова або ж не чітко виявлена.
2. Мета або спрямованість: якщо програми політичних партій є багатоцільовим відображенням соціально-політичних доктрин, то рухи зорієнтовані на досягнення окремої, чітко окресленої конкретної мети, що за певних умов може трансформуватися у загальнолюдську.
3. Ставлення до влади: громадсько-політичні рухи не ставлять мети завоювати державну владу, що є характерним для політичних партій. На відміну від останніх, рухи ніякими своїми структурами не входять до державних інститутів, будучи, однак, частиною політичної системи суспільства.
4. Організація: на відміну від політичних партій, рухи звичайно не мають тривких довгочасних організаційних структур. Рухи можуть об'єднувати людей різної партійної належності для досягнення певних політичних цілей.
Функції громадсько-політичних рухів:
1. Структуруюча — на їхньому ґрунті виникають нові політичні партії, формування контреліти тощо.
2. Комунікативна— своєрідні індикатори незадоволення суспільних потреб; компонент груп тиску; інституціоналізовані канали залучення людей до політики;
3. Дестабілізуюча та стабілізуюча функції. Характерні риси громадсько-політичних рухів:
1. Об'єднання широких кіл населення навколо певної мети.
2. Відображення інтересів широких верств населення.
3. Рухи не є носіями єдиної ідеології.
4. Здебільшого не мають чітко виражених форм членства
5. Розмитість мети та завдань.

Політичні еліти та політичне лідерство 

1. Поняття еліти. Основні теорії еліт
З самої сутності політичної влади слід поділ суспільства на пануючих і підвладних, керуючих і керованих. У відношенні пануючих груп у політології використовуються різні поняття (наприклад, правлячі кола, вище політичне керівництво і ін), серед яких найбільш точним і, одночасно, ємким є політична еліта.
Термін «еліта» походить від французького «elite" - кращий, відбірний, обраний. Починаючи з XVII ст. став вживатися для іменування «обраних людей», передусім вищої знаті. Проте в політичній науці активно почав застосовуватися з кінця XIX століття. У вітчизняній політології даний термін отримав права громадянства лише на початку 90-х рр..
Ідеї ​​елітизму виникли ще в далекій давнині. Попередниками сучасних елітарних теорій були Конфуцій, Платон, Н. Макіавеллі, Ф. Ніцше та деякі інші. Власне «класична» теорія еліт виникла наприкінці XIX - початку XX століття завдяки працям В. Парето, Г. Моска і Р. Міхельса. При цьому різні автори по-своєму визначали поняття еліти (в тому числі, політичної):
• В. Парето: «особи, що володіють вищими показниками (результативністю) у своїй області діяльності»
• Г. Моска: «найбільш активні в політичному відношенні люди, орієнтовані на владу, організована меншість суспільства»
• Г. Лассуел: «особи, що отримали в суспільстві найбільший престиж, статус»
• Ж. Боден: «особи, що володіють інтелектуальним і моральним перевагою над масою, безвідносно до свого статусу»
• Р. Вільяма: «особи, що займають вищі місця у суспільстві, завдяки своїм біологічним і генетичним походженням»
• Дж. Бернхейнм: «особи, які отримують матеріальні та нематеріальні цінності у максимальному розмірі».
Якщо підсумовувати різні точки зору з питання про зміст поняття «еліта», можна констатувати, що цим поняттям позначається, як правило, привілейоване меншість суспільства, більшою чи меншою мірою володіє видатними якостями, яка має високе становище, владу і багатство, і активне в політичній та інших сферах діяльності.
різні підходи, серед яких можна виділити два визначальні: 1) ціннісний (аксіологічний), робить акцент на переважаючих якостях еліти, 2) структурно-функціональний (статусний), що підкреслює ту роль, які виконують еліти завдяки своїм місцем в соціальній ієрархії. Ці підходи лягли в основу розвитку теорії еліти та її модифікацій.
Спільним для класичних теорії еліт (В. Парето, Г. Моска, Р. Міхельс) є наступне:
• будь-якому суспільству притаманна елітарність, в основі якої лежать природні відмінності людей
• еліта володіє особливими якостями, внутрішньо згуртована
• маси визнають право еліти на владу, тобто її легітимність
• еліти змінюють один одного в боротьбі за владу, оскільки влада ніхто добровільно не поступається
Для сучасних теорій демократичного елітизму (Р. Даль, С. Ліпсет) характерні наступні положення:
• еліти необхідні як гарант високого якісного складу керівників
• еліти, на відміну від радикально налаштованих мас, є поборниками ліберально-демократичних цінностей
• еліти здатні нейтралізувати властивий масам ірраціоналізм
У рамках ціннісних теорій (X. Ортега-і-Гассет) стверджується наступне:
• еліта - найцінніший елемент соціальної системи
• елітарність випливає з рівності можливостей і не суперечить демократії
• еліта не панує над масами, а керує ними на основі добровільної згоди і власного авторитету
Концепції плюралізму еліт (Д. Рісмен, Келлер) є найбільш поширеними в сучасній політичній думці. В їх основі лежать такі положення:
• еліта неоднорідна і жодна з її груп не здатна одночасно домінувати у всіх сферах життя
• в сучасному суспільстві влада розосереджена між різними групами еліт
• конкуренція між елітами робить можливим контроль за ними з боку громадян
• кордону між елітами та масами досить умовні
Свого роду ідейним антиподом теорії плюралізму еліт виступають різні ліволіберальні теорії еліти, зокрема теорія пануючої еліти (Р. Міллс):
основна функція еліти - забезпечення власного панування
• рекрутування еліти здійснюється виключно з власного середовища
• реально проконтролювати еліту з боку демократичних інститутів неможливе
Як видно, практично всі розглянуті теорії еліт не вписуються в основний постулат демократії про те, що уряд контролюється народом. З іншого боку, елітарність сучасного суспільства очевидна. Тому для демократії першорядне значення має не боротьба з елітарністю, а розв'язання проблеми формування найбільш результативної та корисною для товариств політичної еліти.
2. Походження, види і функції політичних еліт
У політології під політичною елітою розуміється щодо привілейована і інтегрована група суспільства, що володіє високим статусом і впливом, що обумовлено її безпосередньою участю в прийнятті найважливіших політичних рішень. Це поняття відображає нерівномірність впливу громадян на владу, змагальність і конкуренцію в політичному житті, її ієрархічність та динамізм.
Політична еліта є найважливішою складовою частиною правлячої еліти, до якої входять різні групи, безпосередньо або опосередковано беруть участь у владних відносинах (економічна, військова, наукова, культурна та ін еліти).
Походження та відтворення політичної еліти обумовлено, як правило, дією наступних факторів:
• неоднаковими здібностями, можливостями і бажанням людей брати участь у політиці;
• суспільною потребою в професійному управлінському праці;
• широкими можливостями для отримання привілеїв, що відкриваються управлінською діяльністю;
• політичною пасивністю і відчуженням широких верств від політики.
Політична еліта внутрішньо неоднорідна, диференційована і різниться на різних історичних етапах і в різних країнах. Однак можна сказати, це, по-перше, відносно невелика (менша) частина суспільства, яка не збігається з панівним класом, по-друге, будучи залежною від панівного класу, зберігає автономність і самостійність, в силу чого значно впливає на хід політичного життя , по-третє, займає явно привілейоване становище, маючи першочерговий доступ до всіх ресурсами суспільства, по-четверте, має значну груповий згуртованістю і певними груповими якостями.
Серед політичних еліт розрізняють правлячу, тобто безпосередньо володіє державною владою і опозиційну (контр-еліту); відкриту, рекрутіруемую з усього суспільства, і закриту, відтворюючу з власного середовища (наприклад, дворянство).
За обсягом владних повноважень політична еліта ділиться на вищу, яка приймає значущі для держави рішення (президент, монарх, прем'єр-міністр, спікер, лідери провідних партій - всього до кількох сотень людей), середню - з виборних посадових осіб (парламентаріїв, сенаторів, губернаторів , мерів, лідерів політичних партій), і адміністративну (бюрократичну) - вищий шар держслужбовців, які займають керівні посади в органах держуправління.
За рівнем компетенції - на національну, регіональну, місцеву.
Політичні еліти виконують в суспільстві такі функції:
• вираження сукупного інтересу представляються ними класів чи верств;
• формування та реалізація політичного курсу на основі врахування всіх соціальних інтересів (загальнонаціонального інтересу),
• кадрова політика на вищому рівні, висування політичних лідерів;
• захист цінностей, характерних для даного суспільства;
• розподіл цінностей і ресурсів у суспільстві;
• прийняття конкретно-управлінських рішень.
Першорядне значення для цивілізованого суспільства має формування результативної еліти, забезпечення її соціальної презентабельності, запобігання тенденції до олігархізації. Оптимальною для суспільства є стабільна демократична еліта, яка поєднує стійкий зв'язок з населенням з високим ступенем групової інтеграції, здатна розуміти політичних опонентів і знаходити компромісні рішення. Від цього залежить тривалість перебування політичної еліти при владі.
3. Механізм формування політичної еліти
У світі існують дві основні системи рекрутування еліт - система гільдій і антрепренерская система.
У реальної дійсності вони так чи інакше поєднуються, і недоліки однієї компенсуються гідністю інший.
Для системи гільдій характерні:
1) закритість, відбір претендентів з нижчих верств самої еліти, повільне, поступове просування по службових сходах;
2) висока ступінь формальних вимог для заняття посад (стать, вік, партійність і ін);
3) невеликий, щодо політичної еліти закритий коло селектората (людей, які відбирають кадри);
4) тенденція до відтворення існуючого типу еліти.
Система гільдій переважала в тоталітарних країнах. Її елементи є у Великобританії, Японії, ФРН та інших країнах. Її сильні сторони: висока передбачуваність політичних змін, спадкоємність політичних курсів, мала ймовірність внутрішніх конфліктів. У той же час ця система схильна до бюрократизму, породжує консерватизм і конформізм, в кінцевому підсумку веде до відриву від суспільства і перетворення її в привілейовану касту. Типовий варіант системи гільдій - номенклатурна система рекрутування (радянська партноменклатура).
Антрепренерська систему відрізняють:
1) відкрити, широкі можливості для претендентів - представників будь-яких суспільних груп;
2) невеликий обсяг формальних вимог для заняття посад;
3) широке коло осіб, які беруть участь у відборі;
4) висока конкурентність відбору;
5) першорядне значення особистих якостей, уміння знайти підтримку виборців.
Ця система більш демократична, динамічна і більш прийнятна для людей, здатних до інноваційної діяльності. Її недоліками є слабка передбачуваність політичної поведінки, ймовірність частої зміни курсу, висока внутрішня конфліктність всередині еліти, ймовірність висунення людей, схильних до популізму і зовнішньому ефекту. У теж час, як показує практика, антрепренерская система найбільш відповідає сучасним реаліям.
Загалом за останнє десятиліття українська еліта змінилася і структурно, і функціонально, і сутнісно. Місце моноліту номенклатурної піраміди зайняли численні елітні угрупування, що знаходяться між собою у відносинах жорсткої конкуренції. Зросла роль економічних факторів в управлінні суспільством, проявилася необхідність пошуку нових союзників і т.п. У цілому ж, незважаючи на зміни, рівень ділових і моральних якостей нинішньої еліти продовжує залишатися невисоким. Слабкість сучасної еліти виявляється і у відсутності у неї довгострокової програми реформ. Все це дозволяє зробити висновок, що процес формування еліти ще далекий від завершення.

Сутність політичного лідерства. Термін "ліоер" (від англ. leader) означає "керівник", "провідник". Політичне лідерство є різновидом соціального лідерства і воно пов'язане з управлінням державними та суспільними процесами. У сучасній політичній науці с різноманітні визначення цього поняття, зокрема:

•  політичне лідерство - це влада, яка здійснюється одним чи кількома індивідами з метою пробудження членів нації до дій;

•  це відносини між людьми у процесі спільної діяльності, за якої одна сторона забезпечує домінування своєї волі над іншими;

•  це постійний легітимний вплив владних осіб на суспільство, організацію чи групу.

Ознаки політичного лідерства:

•  лідерство передбачає постійний вплив на оточуючих;

•  політичний вплив повинен бути всезагальним і розповсюджуватися на усіх членів керованої спільноти;

•  лідерство закріплюється у певних нормах, правилах, привілеях, повноваженнях.

У системі політичного лідерства виділяються три головні компоненти:

1)  соціальні умови і чинники, які впливають на політичного лідера;

2)  індивідуальні соціально-психологічні особливості лідера;

3)  ресурси чи засоби, якими володіє лідер для здійснення політичної діяльності.

Теорії політичного лідерства. Проблема лідерства перебуває у центрі уваги дослідників упродовж багатьох століть. Ф. Ніцше вбачав у лідерстві вияви "творчого інстинкту", Г. Тард - наслідування послідовників, 3. Фрейд - наслідки ущімленого лібідо. До найважливіших теорій політичного лідерства належать теорія рис, ситуаційна теорія, психологічна теорія, марксистська теорія лідерства.

Теорія рис (Е. Богардус, Ф. Гальтон} пояси юс природу політичного лідерства видатними індивідуальними рисами людини, які рано чи пізно приводять її до влади. Серед цих специфічних рис - розвинений інтелект, сила волі, цілеспрямованість, організаторські здібності; компетентність та ін. Перелік та ієрархія соціальних якостей лідера змінюються.

Ситуаційна теорія (Р. Согділл, Т. Хілпюп та ін.) обґрунтовує ідею залежності поведінки лідера від соціальних умов. Лідерство конкретної особи є функцією ситуації. Особа, що с лідером в одній ситуації, зовсім необов'язково буде ним в іншій. Саме конкретні обставини зумовлюють необхідність у політичному лідерстві, визначають його функції та поведінку. Проте, ситуаційна теорія не враховує, що не тільки ситуація породжує лідера, а й сильна особистість спричиняє виникнення нової політичної ситуації.

Серед психологічних концепцій лідерства виділяються концепція 3. Фрейда, концепція Г. Лебона, концепція Е. Фромма та Т. Адорно.

• Концепція 3. Фрейда. Витоки лідерства знаходяться у людській психіці. 3. Фрейд пояснював лідерство несвідомим прагненням індивіда панувати над іншими. У психоаналізі 3. Фрейда це прагнення іменується "лібідо". Він виділив дві категорії індивідів за критерієм їх ставлення до лідерства: ті, хто прагнуть до влади, і ті, хто відчувають внутрішню потребу у підпорядкуванні, покровительства

•  Концепція Г. Лсбона. Французький дослідник психології мас Г. Ле-бон поділив народ на лідерів і масу. Значення лідерів у суспільному житгі він сильно перебільшує, а роль натовпу, навпаки - недооцінює. На його думку, лідери можуть все, достатньо тільки їм навчитися володіти психологією маси. Натовп завжди шукає вождя і сам, як вважає Г. Лебон, прагне до підпорядкування.

•  Концепція Е. Фромма та Т. Адорно. На думку Е. Фромма та Т. Адорно, індивіди, для яких влада є внутрішньою інстинктивною потребою, при певних соціальних умовах перетворюються у авторитарних вождів. Така особистість-лідер формується найчастіше у суспільствах, що охоплені системною кризою, у результаті якої існує атмосфера масового відчаю та неспокою. За цих обставин народ шукає спасителя і готовий довірити йому свою долю. Авторитарний лідер прагне підпорядкувати собі усі структури громадянського суспільства, є схильним до містики, демагогії, нетерпимий до проявів інакодумства та демократії.

Марксистські теорії при трактуванні природи політичного лідерства виходять із соціально-класових основ суспільства. На думку марксистів, політичні лідери з'являються як реакція на об'єктивну суспільну потребу. Якщо соціальна та історична ситуація потребує лідерів, то вони нєзмінно з'являються. Політичні лідери завжди виступають як представники певних класів.

Класифікація політичного лідерства. У політичній літературі зустрічаються різноманітні класифікації лідерства. М. Вебер у залежності від способів легітимізації влади виділяє гри типи лідерів -традиційний, раціонально-легальний і харизматичний. В основі традиційного лідерства є віра підлеглих у те, що влада є законною, оскільки була завжди. Влада правителя пов'язана з традиційними нормами, на які він посилається. Правитель, який зневажає традиції, може втратити свою владу. Харизматичне лідерство засновується на вірі підданих у винятковий талант, дар, здібності лідера, який, на думку народу, покликаний виконувати певну, наперед визначену місію. Раціонально легальне лідерство здійснюється через демократичні процедури шляхом надання лідеру повноважень, які обмежуються законодавством і контролюються виборцями.

й орієнтується на створення принципово нової суспільної системи. Лідер-консерватор вважає, що існуючий суспільний лад є найраціональнішим, і його він прагне зберегти й зміцнити.

За стилем керівництва розрізняють авторитарне та демократичне лідерство. Авторитарне лідерство передбачає одноосібний керівний вилив на основі загрози застосування сили, а демократичне лідерство дає змогу усім членам групи брати участь у формуванні мети діяльності групи та керівництва нею.

Американський дослідник проблем політичного лідерства Р. Такер поділяє лідерів за мірою їхнього впливу на суспільство - "реальні" лідери і менеджери. "Реальні" - це лідери-герої, а менеджери - ті, хто майже не впливає на хід подій.

Дж. Берне виділяє лідерів-перетворювачів і лідерів-дільців. Перші діють в ім'я реалізації своїх глобальних поглядів, а другі - концентрують свою увагу на деталях, незважаючи на те, яким повинно стати суспільство в остаточному підсумку.

Як правило, "чисті" типи лідерів зустрічаються рідко; у кожному із них у певних пропорціях поєднуються риси кількох різновидів лідерства. Але домінування у їх поведінці певних якостей дозволяє віднести їх до певного типу.

Демокра́тія  — політичний режим, за якого єдиним легітимним джерелом влади в державі визнається її народ. При цьому управління державоюздійснюється народом, безпосередньо (пряма демократія), або опосередковано через обраних представників (представницька демократія).

Іноді демократію визначають також як набір ідей і принципів, що стосуються свободи, власне, вона і являє собою інституціональну свободу. У формулюванні 16-го президента США Авраама Лінкольна, демократія — врядування «іменем народу, силами народу і для народу».

Етимологія терміну

Запозичення з грецької мови; грец. δῆμοςράτία етимологічно «народне управління» є складним словом, утвореним з основ іменника грец. δῆμος«народ» і χράτέω «правити, володіти; бути сильним», пов'язаного з χράτος «сила, влада».[1][2]

У новогрецькій грец. Δημοκρατία отримала нове значення і використовується на позначення республіки як форми державного правління.

Саме слово «δῆμοκρατία» сформувалося в наприкінці VII ст. до н. е. — на початку 4 століття до нашої ери на позначення політичної системи, яка тоді існувала у деяких грецьких містах-державах, зокрема у Мегарах та Афінах[3] («Необмежена свобода», Афінська демократія).

Історія терміну

Демократія виникла у Стародавній Греції, стародавні греки були також першими дослідниками її феномену. Крім того в Елладі був поширений такий поділ держав за формами правління: «один керівник» (монархія), «перший, найкращий, здатний + сила, влада» (аристократія) і «народне правління» (демократія). Однак, у Стародавній Греції (так само як і у Стародавньому Римі) рабів і чужоземців не відносили до громадян — демосу. Те саме стосується і деяких середньовічних держав, які називали демократіями, адже влада належала народу (виборність влади), але при цьому певну, досить велику, частину суспільства просто не відносили до народу, представники цієї решти не мали права голосу. Тому деякі дослідники вживають такі терміни, як рабовласницька демократія (до якої відноситься й Афінська демократія), феодальна демократія, буржуазна демократія, соціалістична демократія тощо.

Інколи демократію називають договірною формою правління, а інколи — перекрученою формою народного врядування, згідно з поділом усіх форм правління на шість можливих типів: тиранія як спотворена форма монархії, олігархія як спотворена форма аристократії та охлократія як спотворена форма народовладдя. Чиста демократія не викликала захоплення ані у філософів-аристократів, таких як Сократ зокрема, ані у прибічників мішаної форми правління, таких як Аристотель. Її часто протиставляли, так званим, складеним державним устроєм (де було змішано елементи монархічного, аристократичного та демократичного правління), типовим для Класичної Греції та Республіканського Риму.

В сучасному світі все ще змішують поняття демократії (народовладдя) з конкретним проявом її — формою державної влади, яка є зручною в сучасному світі з ринковою економікою, зокрема у США та країнах Західної Європи. Тому кажуть, що демократія обов'язково включає такі елементи:

1.  виборність органів влади,
2.  поділ державної влади на три гілки законодавчу, виконавчу та судову,
3.  підпорядкування меншості більшості,
4.  захист прав меншості,
5.  наявність політичних прав і свобод.

Основні концепції демократії

Головна суперечність демократії — суперечність між ідеєю демократії як повновладдям народу і неможливістю її практичного здійснення. Британський філософ Карл Поппер вважав демократію не тільки неможливою, але й недоцільною. Демократія у прямому її розумінні неможлива навіть суто технічно, бо немає таких механізмів, які б забезпечували пряме народоправство з будь-якого питання на всіх рівнях. Недоцільна, оскільки абсолютна більшість народу некомпетентна у вирішенні конкретних справ управління державою. Багатоманітні концепції демократії спрямовані на вирішення цієї суперечності.

Історично першою такою концепцією та формою її практичного втілення була класична ліберальна демократія. Головна ідея лібералізму — ідея індивідуальної свободи. У зв'язку з цимліберальна демократія на перший план ставить громадянську свободу, яка ґрунтується на реалізації особистих прав і свобод індивіда. Наявність в індивіда громадянських таполітичних прав і свобод надає йому можливості впливати на державу з метою задоволення особистих і спільних потреб. Ліберальна демократія не заперечує безпосереднього волевиявлення народу, але віддає перевагу представницький демократії, основні елементи якої — конституційність та обмеження політичного панування. Воля народу делегується представникам, котрі під час прийняття політичних рішень виражають цю волю самостійно і під власну відповідальність. Демократію розуміють як відповідальне правління. Лібералізмвиник як ідеологія буржуазії, таму концепція класичної ліберальної демократії відбиває передусім інтереси класу буржуазії.

Сучасний різновид ліберальної демократії — концепція плюралістичної демократії (від лат. pluralis — множинний), яка ґрунтується на врахуванні інтересів усіх соціальних верств. Основні ознаки: конкуренція і взаємодія різних політичних сил і відкритий характер прийняття рішень через представницькі органи влади. До недоліків цієї концепції відносять те, що для задоволення інтересів і потреб певних соціальних груп необхідно надавати певні пільги і привілеї, що суперечить принципу рівності всіх перед законом. Нереально те, що все населення буде представлено у політичних партіях, що ці об'єднання будуть рівними за своїм політичним впливом.

Концепція корпоративної демократії близька до концепції плюралістичної демократії, але обмежує представництво лише найвпливовішими об'єднаннями, які не конкурують між собою, а співпрацюють під контролем держави.

Концепція партисипаторної демократії спрямована на забезпечення реальної участі якомога ширших верств населення у здійсненні влади, громадянського контролю над прийняттям рішень, що буде сприяти досягненню справжньої свободи і рівності. Оскільки неможливо перейти до прямої демократії, пропонується змішана форма політичної організації з елементами прямої і представницької демократії.

В сучасних умовах тотальної глобалізації суспільства сформувалася концепція космополітичної демократії, яка спрямована на осмислення місця демократії в космополітичному суспільстві, її розвиток всередині країн, між державами та на глобальному рівні.

Існує ряд концепцій елітарної демократії, які намагаються поєднати теорію демократії і теорію еліт.

Форми демократії

Будучи складним системним утворенням, демократія із зовнішнього боку виражається у відповідних формах, а із внутрішнього — складається із інститутів. В умовах демократичної держави такі форми та інститути виступають водночас і ключовими механізмами здійснення її влади.

Демократії притаманні такі форми.

По-перше, вона може здійснюватися через реалізацію і гарантування захищених законом демократичних прав людини і громадянина.

Це випливає зі ст. З Конституції України, згідно з якою людини, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Отже, демократична держава покликана забезпечити весь комплекс прав людини і громадянина, передбачених чинним законодавством в усій багатоманітності їх прояву: закріплених як у Конституції України (особистих, політичних, соціально-економічних, соціально-культурних тощо), так і в галузевих актах. Реалізація і гарантування усього комплексу цих прав є головною формою здійснення демократії.

По-друге, діяльність системи державних органів ґрунтується на демократичних принципах. Існування демократії неможливе без здійснення принципів плюралізму, гласності, поділу і децентралізації влади. Саме через застосування цих та інших принципів здійснюються народних характер влади і можливі прогресивні перетворення.

По-третє, демократія виражається у відповідних формах здійснення народовладдя. Згідно з ст. 5 Конституції України народ здійснює владу як безпосередньо (пряма форма: вибори, референдум, громадські ініціативи та обговорення тощо), так і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування (представницька форма, реалізується через обрані народом органи первинного народного представництва).

Інститути демократії

Порівняння підходів до реалізації демократії в різних країнах показує, що кожен з них по-своєму унікальний. Разом з тим, можливо провести різні класифікації: за домінуючою гілкою влади, за регіональною ієрархією влади, за числом партій і т. д. Подальше узагальнення дозволяє виявити базові політичні інститути, необхідні (хоча, можливо, недостатні) для досягнення ідеальної демократії.

Практична реалізація демократії залежить від безлічі обставин, особливо від чисельності населення і розміру території[4]. У порівнянні з великими адміністративними одиницями, невеликі одиниці більш однорідні за складом і надають кращі можливості для безпосередньої участі в політичному житті. У компактних спільнотах можливо організувати ефективні дискусії і надати широкі можливості для громадян впливати на проведену політику. Тому меншим за розміром структурам простіше задовольнити критерії демократії. У той же час із зменшенням розміру знижується реальний обсяг влади і можливостей для вирішення проблем, особливо з питань оборони та економіки. Один із шляхів вирішення цього протиріччя лежить в поділі сфер впливу між адміністративними і громадськими одиницями різних рівнів, зокрема, шляхом наділення міст і регіонів автономією. Найпоширеніший метод полягає у використанні у великих одиницях представницьких форм правління[5].

Типологія демократичних систем

преференційоване голосування у пропорційній виборчій системі

Між політичними інститутами в різних демократичних країнах є значні відмінності[6]. Нижче перераховані основні типи демократичних систем.

Домінуюча гілка влади

1.  Парламентська демократія. Уряд призначається законодавчим органом влади. Уряд і його глава (прем'єр-міністр) також можуть бути підзвітні церемоніальному главі держави (монарху, президенту чи спеціальному органу). В парламентській республіці глава держави періодично обирається парламентом, або цю посаду суміщає голова уряду.
2.  Президентська республіка. Президент вибирається народом безпосередньо і є главою виконавчої влади.
3.  Існують також змішані системи.

Регіональна ієрархія влади

1.  Унітарна держава. Політична влада зосереджена в руках центрального уряду, який визначає обсяги владних повноважень регіональних органів влади.
2.  Федерація. Згідно з конституцією, влада поділена між центральним урядом і щодо автономними регіональними урядами.

Структура законодавчої влади

1.  Однопалатний парламент. Нормативні акти приймаються на засіданнях за участю всіх членів парламенту.
2.  Двопалатний парламент. Законодавчі збори складаються з двох палат, які формуються і функціонують окремо. Одні нормативні акти можуть вимагати схвалення тільки однієї палати, інші — обох палат.

Система виборів до представницьких органів

1.  Мажоритарна виборча система. Територія поділена на округи, кожен з яких має право на одного представника в законодавчих зборах. Цим депутатом стає кандидат, який набрав більшість голосів.
2.  Пропорційна виборча система. Політичні партії в законодавчих зборах отримують число місць, пропорційне числу набраних ними голосів.
3.  Групова виборча система. Певні групи населення висувають своїх депутатів згідно з заздалегідь обговореною квотою.

Число провідних партій

1.  Двопартійна система. У політичному спектрі домінують дві великі партії.
2.  Багатопартійна система. Призначенню уряду зазвичай передує формування правлячої коаліції з двох або більше партій, представлених в законодавчих зборах.

Основні інститути ліберальної демократії

На сьогоднішній день для багатьох ліберальних демократій характерна наявність таких інститутів[4][7]:

1.  Виборні державні посади. Сучасні демократії є представницькими: згідно з основними законами, безпосередній контроль над прийняттям нормативних актів та політичних рішень здійснюють обрані громадянами особи.
2.  Вільні, чесні і такі, що регулярно проводяться, вибори, в яких має право брати участь кожен громадянин (як виборець і як кандидат), в поєднанні з безперервною відкритою політичною конкуренцією між громадянами та їх об'єднаннями.
3.  Чуйність уряду. Проведена політика залежить від результатів виборів і від уподобань виборців.
4.  Свобода самовираження. Громадяни мають право безкарно висловлювати свої думки, в тому числі, критикувати владу, політичну систему, суспільно-економічний лад і переважну ідеологію.
5.  Доступ до альтернативних і незалежних джерел інформації. Громадяни мають право шукати та отримувати інформацію від інших громадян, з книг, ЗМІ тощо Альтернативні джерела інформації повинні існувати, бути доступні і не підконтрольні будь-якої однієї політичної групи.
6.  Автономія громадських організацій. Громадяни мають право засновувати відносно незалежні спільноти або організації, в тому числі, політичні партії.
7.  Загальний охоплення громадянства. Кожен дорослий житель, що постійно проживає в країні і підкоряється її законам повинен мати всі права громадянина.

Політична система, що включає наведені вище сім інститутів, називається «полиархією»[4]. Головними особливостями поліархії є можливість політичної конкуренції, забезпечення права на участь в політиці і управління на основі коаліції[8]. Таке правління протилежне диктатурі, коли при виборі політичного курсу домінують переваги однієї групи. Важливу роль відіграє потреба конкуруючих еліт, які повинні заручитися підтримкою з боку широких верств населення, що нехарактерно для олігархії.

Протягом XX століття політологи схилялися до думки, що значна кількість країн підтримували перераховані вище інститути в належній мірі і тому на практиці можуть вважатися демократичними[8][9]. У той же час, країна може відповідати стандарту поліархії, навіть якщо в ній відсутнє пропорційне представництво, референдуми, попередні вибори партій,соціальна рівність або демократія на рівні місцевого самоврядування[10]. Як зазначає Роберт Даль, ідеал демократії пред'являє вкрай високі вимоги, і ймовірно з часом поліархія почне рахуватися недостатньо демократичною системою.

3

1. Стихотворение Лермонтова Дума
2. Ставропольский край
3. й степени метод Феррари
4. ЛЕКЦІЯ 1 СОЦІАЛЬНЕ ВИХОВАННЯ І ДОПОМОГА У ПЕРВІСНОМУ СУСПІЛЬСТВІ 1
5. холостяцки- увлекались женщинами игрой насколько позволял кошелёк когда же не представлялось ничего лучше
6. Реферат- Оцека торговой и коммуникативной эффективности рекламы
7. com-bestpslterium Самая большая библиотека ВКонтакте Присоединяйтесь Иван Бунин Солнечный удар После обед
8. Это время обозначено- секундами минутами часами днями сутками неделями месяцами и годами
9. просветители в своих произведениях поднимали вопросы образования воспитания гражданских прав человека це
10.  ~
11. Лабораторная работа 7 Программа на языке C
12. Биологический анализ сибирского хариуса озера Читканда
13. Задание 1 Подумайте какими чувствами проникнуты отрывки из судебных речей Ф
14. О некоммерческих организациях далее Закон об НКО некоммерческой является организация не имеющая в
15. Статистический анализ демографического развития России на современном этап
16. реферат дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата технічних наук1
17. переменного ресурса характеризуется законом убывания предельного продукта.html
18.  200 года Положениеоб Отделе контроля качества I
19. Целительная сила рук
20. Как известно Ислам имеет свой взгляд на этот мир и на эту жизнь

Материалы собраны группой SamZan и находятся в свободном доступе