Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
В осінній вечір слово засвічу,
І світ мені засвітиться у слові
(І. Жиленко. «Я повертаюсь до класичних тем»).
70-ліття Ірини Жиленко (а саме стільки виповнилося поетесі 28 квітня) видається оксюмороном і дивним анахронізмом. Такі поетки не можуть бути старими. Ірина Жиленко просто не може бути сімдесятилітньою — за способом світовідчуття, мислення, образотворення, за рівнем запалу. Ірина Володимирівна увійшла в літературний простір елегантно, і кожен її поетичний образ випромінював надзвичайну енергетику. Її поетичне слово не просто «двоголосе» (за Бахтіним), воно — музичне, кольорове. І не буде перебільшенням сказати, що І. Жиленко в українській літературі стала сонцепоклонницею і музикопоклонницею.
Світанок. Душа моя прагне явитися в слові,
Достойним її висоти і щасливих морок.
І світ — хвилювання. І все до любові готово.
І вічні плющі золоте обвивають перо.
(«Світанок у світлі ластівки»)
Ірина Жиленко володіє абсолютним слухом і відчуттям дивовижної самотності й величності в тій-таки самотності. Вона не в епіцентрі, але її поезія промовляє крізь час. Вона все життя була ніби за кадром, опікувалася домом, дбала про чоловіка (письменника Володимира Дрозда), хотіла бути маленьким гномом, музичним цвіркуном, вікном у сад… Поетичні одкровення І. Жиленко гранично чесні — в них немає пафосу, солодкавості, штучності, неприродної пози. Є поезія і музика барв. Є «Євангеліє від ластівки». Така ластівка — Ірина Жиленко, самобутня, іронічна, жива, дотепна, надзвичайно точна в кожній фразі і в кожному образі. Загалом із нею асоціюється образ метелика, чарівного гнома, який допомагає нам потрапити в казку.
Але якщо вже ліричний суб’єкт І. Жиленко плаче, то це надзвичайний тренос, апокаліптичний, есхатологічний.
Убили землю. Вибили з-під ніг.
Ударили, як в яблучко, — під дих.
Даремно рве іржаву шаблю з піхв
розледачіле в холуях козацтво.
Убили. Загребли в бетонний міх.
Тепер хоч линву простягай циркацьку
і балансуй, козаче, найманці
з блазеньким бубонцем на ковпаці.
(«Похорон»)
В апокаліптичних барвах змальовано один із найтрагічніших моментів у земному житті… Суму від втрати чоловіка не було меж. З’явилися вірші — чорні, болючі і страшні. Такі вірші лячно читати — вони гранично правдиві, тільки-от там смерть набуває нечуваних обрисів. На якийсь час поетка замовкає, пишучи в шухляду, для себе, для… нього… чи Нього?
Померли всі слова. І навіть найсумніші.
Лишились душі слів, мовчазніші за тишу.
Нічого я вже ними не скажу.
Мовчазною – переступлю межу.
(«Померли всі слова…», написано: 23.08.2004)
Або ж:
Тепер ніхто не захистить.
І крові Божій литись, литись…
І сонцю боляче світить,
Як серцю битись.
(«Вогнем вечірнім з висоти…»)
Так могла писати людина, яка жила заради Іншого, яка не мислить себе в часі без нього… Час теперішній моментально перетворюється на час минулий, усі радості, весь дитячий сміх (сміх справжнього фантастичного гнома) залишився в химерних спалахах пам’яті. Тільки минуле живить. Теперішнє — шлях до загибелі. Найважливіша зустріч усе одно відбудеться не на землі…
Не відпущу тебе в самотину,
яка без мене – пекло потойбічне.
Візьми мене за руку, і навічно
дві вічності зіллються у одну…
(«Осінній ювілей»)
Життя І. Жиленко — ніби й казка, але, якщо придивитися, і в ньому багато сірих барв. Тільки все залежить від людини: не захотіла вона створювати життя сірим, і перефарбувала все в собі на кольори веселки. Можливо, пані Ірина просто не хотіла виносити на люди, те, що має залишитися тільки в собі.
Ірина (Іраїда) Жиленко народилася в Києві. 1964 року вийшли друком одразу дві її книжки — «Достигають колосочки» (для дітей) та нариси «Буковинські балади». А вже наступного року з’явилась «доросла» поетична збірка «Соло на сольфі», яка викликала чимало полярних суджень у критиці (деякі мудрагелі від ідеології, глухі до естетики, звинуватили збірку в «песимізмі юнацької душі»). І все одно ця збірочка стала справжньою подією. У ній поетеса явила себе як людинолюб, але то був не звичайний гуманізм, традиційний для поезії шістдесятих років. У книжці зримо явлена любов до світу, яку хочеться назвати планетарною францисканською. Ця любов безконечна і естетична сама по собі.
1971 року з’являється «Автопортрет у червоному» — і знову свята буденність опоетизовується, кожна мить перетворюється на всесвітньо важливу. І.Жиленко змальовує в одному з віршів психологічний портрет Сковороди, ніби переінакшуючи літературний канон, прокладаючи зв’язки з літературною традицією раннього модернізму, коли в центрі канону багато хто бачив саме Г. Сковороду. Здається, звідси бере початок чарівна казка Ірини Жиленко.
А в наступній збірці «Вікно у сад» (1978 р.) казкарство остаточно закріплюється як головна світоглядна риса. Утікаючи від абсурдності радянського життя, від сірості мізерних буднів маленьких нецікавих людей, поетеса перетворює своє життя на чудо, а сама стає деревом, вікном у чарівний сад божественної поезії. Психологічний портрет і акварельний малюнок — її два улюблені жанри — лише так можна створити щось цікаве, вартісне. Художній світ має вселяти надію, має рятувати, має «забезпечувати» людину добром і вірою в чудо. Ірина Жиленко вірила, наївно вірила в казку.
Поетичні збірки «Концерт для скрипки, дощу і цвіркуна», «Дім під каштаном» (обидві — 1981 р.), «Ярмарок чудес» (1982 р.), «Збулося літо. Вибране» (1983 р.), «Останній вуличний шарманщик» (1985 р.), «Дівчинка на кулі» (1987 р.), «Вечірка у старій винарні» (1994 р.) поєднують казковість із елегійністю. Неможливо весь час бути гномом. Колись настає час замислитися над прожитим. І все одно життєствердність домінує у цих збірках. Як і краса. Саме культ краси — в центрі поетичного мережива І. Жиленко.
Жінці надано право не деміургійне, але фантасмагоричне, вітальне. Якщо в реальності вона і пристає на правила гри патріархального світу, то в просторі уяви є самостійною, незалежною, вольовою, наділеною особливою чуттєвістю.
Погляд на реальність у І. Жиленко особливий. Ідеться про незвичайність цього світу. Часом ліричний суб’єкт належить простору казки, а отже, не має нічого спільного з дійсністю; все, про що мовиться в поезії, відображує вияв поетичної уяви, казкової фантазії («Impromptu fantasie»), що не визначає законів патріархальної (чи соцреалістичної) дійсності; поетичне слово емансипується від ідеологічності, від трибу реальності. Саме жінка в поезії перебуває у двосвітті: вона існує у вимірі соціальному (який набуває ознак другорядності), і казковому, фантасмагоричному, внутрішньо-споглядальному (він виходить на перше місце). Все це підводить до усвідомлення інакшості поетичного світу. Тут немає усталених в українській літературі стереотипних зображень жінки: ліричний суб’єкт поезії не є ані вчителем, ані жінкою-додатком до «чоловічого світу».
Жінка просто є, вона має тіло, душу, уяву; вона не боїться визнання власної тілесності. «Піклування про себе» часом стає лейтмотивом. Часто ліричний суб’єкт може перетворюватися, жіночий голос уподібнюється до голосу казкового персонажа (наприклад, гнома). Або ж маємо деякі екзотичні ситуації та нетрадиційні для української поезії персонажі, що засвідчує широке культурологічне поле, з яким пов’язана поезія І. Жиленко. Поетеса прагне вирватися за межі «стилю» епохи.
Один із віршів І. Жиленко починається так: «Все я знаю. Коли я помру, // стану гномом в атласнім жилеті». Мабуть, метафоричний образ «гнома» — результат перевтілення, що відбувається у поетичній уяві в момент осягнення світу.
Все я знаю. Коли я помру,
стану гномом в атласнім жилеті.
По мені буде гном’ячий труд —
золотить на сервізах букети.
Образ гнома — символ людини, яка подивилася на світ із «широко розплющеними очима». Бруд і абсурд сірої реальності далеко. Уява перетворила сміття на троянду. Момент осягнення вищої істини для ліричного героя асоціюється зі смертю, адже в цю мить людина ніби перероджується, тобто народжується знову, відчуваючи страх перед новим життям і водночас — естетичну насолоду в мить умирання. У переважній більшості поезії І. Жиленко немає смерті взагалі (крім останніх віршів, починаючи з 2004 р.).
На мотиви чарівної жіночої казки натрапляємо в іншому вірші — «Панна Маргарита».
Жила старенька панна Маргарита.
Була весна. Вікно було розкрите.
Вікно було розкрите і зігріте.
І панна забувала постаріти.
Надвечір абажурчика світіння.
Од брам старих — такі казкові тіні.
І од життя, простого, наче звичка,
лягала тінь, прекрасна й фантастична.
Це ідилія казковості. Мешканці світу — абажурчика світіння, брами старі, казкові тіні… Але все розгортається навколо центрального жіночого образу: панни Маргарити. Художній простір казки І. Жиленко елегантний і ніжний, естетичний і шляхетний.
У вірші «Перший сніг» зображено процес народження жіночої свідомості.
Так-так. Учора я ще не була.
Лиш тінь моя стояла там, де свічка.
І раптом сніг знайшов моє обличчя
і освітив мене біля стола.
Це поетично представлений психологічний феномен, пов’язаний зі сприйняттям себе на відстані, наче у дзеркалі. Своєрідне двійництво. Рядок — учора я ще не була — вказує на бажання явити свою сутність через текст. У такому стані десоматизації (розчинення тілесності) образ тіні співвідноситься з голосом героїні. Тінь може символізувати єднання в праматерії жіночності двох первнів — світла і тіні. Можна записати цей рядок так: коли жінки ще не було, вже була її тінь, і була вона там, де свічка. Ми не знаємо, що відбувається зі свічкою (вона вже була чи вона й досі є)… Ми з перших рядків поезії — свідки творення світу з жінки або й навпаки…
З часом у поезіях усе частіше з’являються релігійні образи, помітні молитовні інтонації. 2004 рік стає переломним у житті та в способі відчуття себе в часі. В «Євангелії від ластівки» поезія існує в гармонійному розпачу. Поезія ніби потверджує, що в Адамі ми втратили наше духовне начало, що спілкувалося з Богом. Пізнавши Христа, ми отримали духовне народження. Та за дві тисячі років ми, здається, зробили все можливе, щоб розірвати зв’язок із духовним. У перевернутому світі сьогодні панує криза релігії і віри, навколо лише простір людського безвір’я й меланхолійної безнадії. Поезія І. Жиленко стає гострішою, з’являються соціальні нотки і планетарний розпач.
Та в 2004 р. навіть віра остаточно хмарнішає. Смерть В. Дрозда зачиняє двері в царство спокійної краси й естетики.
Я Господу і досі не простила
Своєї втрати невигойний біль.
Та, слава Богу, осінь відпустила
Усе, що тамувала у собі.
Остання збірка «Світло вечірнє» (2010 р.) балансує між трагічністю і смутком людської душі. Ірина Жиленко на кожному етапі своєї творчості була природною, співмірною часові. Вона могла бути іронічною, кокетливою, жартівливою. Але завжди природною. Вона змогла пронести протягом 70 років адекватність. На прощанні з Михайлиною Коцюбинською І. Жиленко розповідала про тяжкі перші кроки становлення. Проте завжди були вірні друзі, які допомагали. Сьогодні, казала поетеса, витвори мистецтва можуть собі дозволити люди, дуже далекі від мистецтва. І це неправильно. На жаль, здається, в нашому часі поетеса не змогла б сховатися в чарівній країні своєї уяви, як вона могла дозволити це собі в сірий радянський час. Щось змінюється з часом. А поезія залишається одвічно прекрасною. Поезія Ірини Жиленко.