Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
СЕМІНАРСЬКЕ ЗАНЯТТЯ
ОСОБИСТІСТЬ І СИСТЕМА У РОМАНІ К.КІЗІ «ПОЛІТ НАД ГНІЗДОМ ЗОЗУЛІ». МОТИВ БОЖЕВІЛЛЯ У РОМАНІ. ГРОТЕСК ТА АБСУРД У ТВОРІ
ПЛАН
ЛІТЕРАТУРА:
www.absolutology.org.ru ; www.kinopoisk.ru ; www.polit.ru
Задум роману “Політ над гніздом зозулі” з’явився у К.Кізі несподівано; певною мірою “винуватцем” виникнення задуму твору можна вважати друга письменника старшокурсника факультету психології Віка Лоувела, якому письменник і присвятив новий твір: “Вику Лоувелу, который сказал мне, что драконов небывает, а потом привел в их логово”. Ця присвята стала одним із двох епіграфів роману. Саме Вік Лоувел запропонував К. Кізі в ролі “пацієнта” взяти участь у наукових експериментах по дослідженню впливу на психіку людей сильнодіючих наркотиків. Ці досліди проводились у шпиталі для ветеранів у Менло-парку. За сеанс добровольцям платили 75 доларів.
К. Кізі втягнувся в експерименти не тільки заради грошей, але і задля того, щоб відчути незвідане, те, що в звичайному стані не відчуєш. Йому здавалося, що саме новий психічний стан, викликаний дією наркотиків, допоможе йому відкрити нові істини існування : “Ми закриті свідомістю від свого внутрішнього світу. І здається, наркотики дають ключ, який має відімкнути зачинені двері”. Трохи пізніше, коли уряд заборонив експерименти з наркотичними препаратами, знову за порадою Віка Лоувела Кізі влаштовується в тому ж Менло-парку, в шпиталі для душевнохворих, нічним санітаром: щоб заробити гроші, мати доступ до наркотиків і під час нічних чергувань працювати над початим романом “Зоопарк” (“Zoo”). Життя в палаті для душевнохворих і стало матеріалом нового роману, який дістав назву “Політ над гніздом зозулі”. А перший поштовх для його написання, за словами автора, дали ті ж самі наркотики: “…Я написав книгу завдяки роботі в палаті і тим же наркотикам”.
Роман писався десять місяців і був завершений у червні 1961 року, а через рік вийшов друком і приніс автору нечувану славу. Вже перші відгуки в найвідоміших та найавторитетніших літературних журналах та газетах сповнені схвальних епітетів щодо роману молодого автора.
Так, наприклад, Фелд Роуз у журналі “Нью Йорк Геральд Тріб’юн Бук Рів’ю” писав: “без сумніву, буде ще полеміка щодо певних сторін роману Кена Кізі, але не може бути полеміки стосовно його талановитості”(25 February, 1962).
Левін Мартін у журналі “Нью Йорк Таймз Бук Рів’ю” (4 February, 1962) назвав "Політ над гніздом зозулі" "блискучою притчею про добро і зло".
Джордж Ейдельмен в “Лайбрері джорнал” стверджував: “Політ над гніздом зозулі” є найкращим романом з тих, які я прочитав за останній час”.
Романіст і критик Вільям Піден в газеті “Сатердей Рів’ю” зазначив: “Коротше, містер Кізі створив світ, який є живим, правдоподібним і палаючим у межах своїх рамок і в рамках встановлених правил”.
Роман “Політ над гніздом зозулі” ні в якому разі не можна визначати за жанром як антиутопію. Важлива відмінність “Польоту над гніздом зозулі”полягає в тому, що сама система, проти якої бореться Макмерфі, виступає досить нечіткою через те, що зображується не стільки як реальне мікросуспільство, а як існуюче в шизофренічній уяві оповідача. Тому “образ Комбінату залишається неясним, позаяк слово Комбінат не є синонімом організації, а є всього лиш метафорою щодо всіх цих механізмів, млинів і рівнів - щодо всього того, що запаковує істоту в “річ” . Окрім того, в центрі уваги антиутопій стоїть тоталітарне суспільство, характерні ознаки і принципи його існування. У романі ж К.Кізі акцент перенесено на еволюцію особистості головних героїв – Макмерфіта оповідача Бромдена. Саме ці головні персонажі і дають читачеві можливість якнайкраще виявити авторську концепцію особистості.
Макмерфі являє собою образ природньої людини. Але традиційно природною людиною в американській літературі виступав герой, що виріс за“межами цивілізації”: це індіанці, або негри, або білий, що виріс серед індіанців (Натті Бампо в серії романів Ф.Купера “Шкіряна панчоха”). Часто для осуду недоліків цивілізації автори протиставляли суспільству підлітка, якого цивілізація ще не встигла “зіпсувати”, нав’язати йому свої стереотипи ( взяти хоча б відомий образ Гака Фінна з повістей Марка Твейна). У К. Кізі ж такою “природною”, тобто не зіпсованою цивілізацією людиною виступає дорослий білий американець. Автор проголошує, що залишатись природною людиною можна не лише за межами цивілізації, але і виростаючи в суспільстві. Прикладом такого твердження і ставМакмерфі, який зумів залишитись самим собою. Правда, він теж є певною мірою асоціальною особою, тобто людиною, що не вписалася в суспільство: без певного місця проживання, без фіксованого становища в ієрархії суспільства, - або, за іншим визначенням, людина, що займає “найнижчу сходинку” в цій ієрархії -бродяга, який час від часу підпрацьовує або виграє в карти гроші для існування. Свобода Макмерфі і його вміння бути собою - це лише наслідок того, що він ні до чого і ні до кого не прив’язаний, ні за кого не несе відповідальності.
Це індивідуаліст, якому нема діла ні до чиїх проблем, ні до чого взагалі, окрім свого задоволення. Отже, саме індивідуалізм і егоїзм, у даному випадку, виступають як сильні риси героя, дають йому можливість бути самим собою, добиватись незалежності і не давати нікому маніпулювати собою. Саме відстоювання власних інтересів і приводить його до конфлікту з порядками і правилами життя в палаті та зі Старшою Сестрою.
Отже, як тільки Макмерфі довідується, що за сміливі вчинки йому загрожує електрошок, лоботомія та вічне “ув’язнення” в божевільні, і що він цілком залежний від Старшої Сестри - його героїзм зникає. Він стає слухняним. І це цілком закономірно. Якщо поставити на важелі з одного боку чиїсь задоволення, а з другого - свободу чи навіть життя тієї ж особи, то в тому, що для неї буде важливішим, сумнівів не виникає. Життя і воля дорожче. Звичайно, такий Макмерфінавряд чи здатен до героїчної самопожертви. Якби К. Кізі зупинився на цьому етапі змалювання характеру Макмерфі, він показав би, чим закономірно мав би закінчитися бунт звичайного індивідуаліста, як тільки б він реально зрозумів, що за свої вчинки доведеться серйозно відповідати.
Але автор пішов далі. Його цікавило інше: як із звичайного бунтаря-індивідуаліста виростає справжній герой-альтруїст, здатний до самопожертви заради щастя інших, близьких йому людей. К. Кізі зробив спробу змалювати героя месіанського типу, правда, в сучасному варіанті, з рисами типової сучасної людини. Саме таким виступає Макмерфі після внутрішньої трансформації, що відбулася з ним у другому розділі.
Така трансформація цілком вмотивована: адже Макмерфі звик у житті бути лідером. Тим паче втішним для нього було почувати себе в ролі рятівника в очах наївних хворих палати. Отже, зрозуміло, що його нова поведінка, осудливі чи розчаровані погляди пацієнтів не могли йому подобатись. Він соромиться хворих, яким сам прищеплював ідеї бунтарства та нонконформізму: “Он схватил книгу со стула, сел и держит ее перед лицом - то ли чтобы люди на него не смотрели,толи чтобы самому не смотреть на людей”.
Таким чином, автор поставив свого героя перед вибором: відмовитись від своїх принципів заради виживання - і стати “кроликом”, чи залишитись вірним собі - і наражатись на небезпеку суворого покарання. Ні перше, ні друге не може бути йому до вподоби. Але ця спроба з’сувати сенс життя і вибрати свій шлях є дуже значимою для формування особистості Макмерфі, для подальшої його еволюції, перетворення із егоїста-бунтаря, “революціонера на хвилину” (що виходить з його ініціалів R.P.M. - revolutioner per minute), шкільного бешкетника та задири - на справжнього героя.
Таким чином, Макмерфі зумів не тільки самовдосконалитися, реалізувати себе як героя-спасителя, проявивши чи не найвищий акт героїзму - самопожертву, але своїм прикладом і стараннями надихнув інших намагатися бути подібними на нього, перемогти свій страх.
Треба відзначити ще один аспект образу головного героя. В романі розумний Макмерфі потрапляє в оточення душевнохворих, або, як називають їх у народі, дурнів. У той же час, як ми бачили раніше, лексема “розум” використовується як негативна оцінка: вчинити розумно - означає вчинити не героїчно, корисливо, боягузливо: розумно відмовитись від своїх принципів і незалежності заради врятування свого життя. Макмерфі, врешті-решт, після свого вибору в другій частині, вибирає не розумну поведінку, а героїчну, жертовну. Хворі ж, будучи, за визначенням Гардінга, “кроликами”, на противагу Макмерфі вчинили розумно -пристосувались до тоталітарних правил палати заради виживання. Коли ж Макмерфі жертвує собою, наражає себе на небезпеку заради хворих, вони, намагаючись зрозуміти його поведінку з позиції “розумних”, здорових, егоїстичних корисливих інтересів, загальноприйнятих і загальнопоширених у сучасному конформістському суспільстві, не можуть інакше роз’яснити його мотиви, як назвати його божевільним: “...может быть, эта история, как он симулировал драки вколонии, чтобы его отправили сюда, вовсе не анекдот и он на самом деле сумасшедший, а не прикидывается.” [94, с.211].
Божевільний у народній традиції часто пов’язується із визначенням “святий”, звідси специфічне ставлення до божевільних у Середні віки і пізніше, коли вважалося, що вустами юродивого промовляє свята істина. Образ божевільного або шута досить активно використовується у світовій літературі і виконує функцію рупора найсміливіших, часто скерованих проти влади, думок автора або, як, наприклад, юродивий Ніколка у творі А.С.Пушкіна "Борис Годунов", загальнонародну думку. Саме слово “святий” по відношенню до Макмерфі вперше вимовляє міс Гнусен: “он совершает такие поступки, как-будто совсем о себе не думает, будто он мученик или святой. Станет ли кто-нибудь утверждать, что мистер Макмерфи святой?”.
Слід також звернути увагу на значимість еволюції головного героя. Чомусь саме еволюція Макмерфі не була відзначена жодним дослідником творчості К.Кізі, що і призвело, на нашу думку, до цілком різноголосих, а часто і зовсім протилежних оцінок критиками і літературознавцями образу головного героя. З одного боку, частина з них (Л.Горст , Е.Макмаган , Р.Боєрс та ін.) бачила в ньому безвідповідального егоїста, веселого забіяку і бабія. Наприклад, Леслі Горст стверджує: “В основному в романі Макмерфі змальований як спавжній чоловік низького класу - він б’ється, спить з жінками, п’є і лихословить”.
Інша частина дослідників (Теренс Мартін, Брюс Волліс, Беррі Лідз та ін.) доводять, що, навпаки, Макмерфі є образом героя-спасителя, борця – жертви тощо.
Образ Макмерфі ускладнений, як ускладненим є взагалі весь роман, текст якого насичений символами, метафорами, алюзіями інших творів, і може вважатися одним із найяскравіших зразків інтертекстуальності.
Дуже важливу функцію в романі відіграє міфологічне навантаження - як, до речі, в будь-якому високохудожньому творі: “Можна, таким чином, виділити в сюжеті (і ширше – у всій розповіді) два аспекти.Один із них, при якому текст моделює універсум, можна назвати міфологічним, другий, що відображує якийсь епізод дійсності, фабульним". В міфологічному аспекті образ Макмерфі прочитується в першу чергу як образ Месії.
Одним із перших дослідників, хто акцентував увагу на проектуванні образу Макмерфі на образ Христа, був американський дослідник Брюс Волліс. Не проминули увагою цієї проблеми також Б. Лідз, Т. Денисова, О. Алякринський та інші літературознавці. Так, Т. Денисова стверджує:"Скажімо, Мак Мерфі в божевільні бере на себе роль месії, прагнучи звільнити тамтешній люд від гніту "комбайну" [16, с.324].
Твір явно насичений євангельською символікою та прямими натяками на євангельський сюжет. Євангельська метафора в романі зустрічається уже в третьому розділі першої частини, коли Макмерфі вперше з’являється в палаті для душевнохворих і помічає пацієнта Елліса, який зображує розпяття: “Теперь он прибит к стене в том же состоянии, в каком его стащили в последний раз со стола, и в той же позе: руки распялены, ладони согнуты, - и тот же ужас на лице”.
Макмерфі, як і Христос, привносить у суспільство, в якому панували заборони і страх покарань, нові ідеї любові до життя, взаємопідтримки, поваги до людини і свободи вибору.
Образ Макмерфі може прочитуватись і як символ діонісійського начала : стихії, стремління до повної свободи від будь-яких обмежень, руйнування правил, знищення гармонії, законів існування, встановлення царства хаосу. Це діонісійське начало протиставляється аполлонівському, яке символює гармонію, оформлення як обмеження стихійної енергії, закон упорядкованого існування, космос ( див. концепцію діонісійського та аполлонівського начал у праці Ф.Ніцше " Народження музики з духу трагедії…"). При такому погляді на боротьбу Макмерфі він явно намагається зруйнувати певною мірою упорядковане існуваннямікросуспільства палати, привносить в нього стихію необмеженої свободи, що веде до повного хаосу. Тоді знімається проблема моральної оцінки цієї боротьби, зникає поняття Добра і зла, адже і свобода і влада – рух і статика, сутність і форма, хаос і порядок – виступають як дві необхідні сторони будь-якого існування, необхідні одна-одній протилежності, які взаємодоповнюють одне одного, і єдиний можливий шлях такого існування – у їх збалансованості, гармонійності. Перемога будь-якого одного начала над іншим – чи влади, порядку, статики над свободою, хаосом, рухом , чи навпаки – призведе до одинакового результату – руйнування існування, буття, життя як такого. Отже, у боротьбі волелюбного індивідуаліста Макмерфі і представника влади міс Ретчет можна побачити закодовану філософську систему даосизму - вічну боротьбу і взаємодоповнення Інь та Янь.
Для розуміння авторської концепції особистоті необхідно детально розглянути ще один образ роману. Перемога Макмерфі засвідчується його найкращим учнем - Вождем Бромденом. Функція цього образу в романі теж складна і неоднозначна. Він виступає в кількох іпостасях: як оповідач, як “точка зору”, завдяки якій читач стає свідком усього, що відбувається у творі; як активний учасник тих подій, які мають місце на сторінках роману. Необхідно зазначити, що образ Вождя Бромдена в усіх його іпостасях не застиглий, даний, а динамічний, який еволюціонує, змінюється під впливом зовнішніх обставин, у першу чергу під впливом Макмерфі. Цікава історія задуму цього незвичного образу. К. Кізі зізнався, що не був знайомим із життям індіанських резервацій і образ Бромдена, як, до речі, і Макмерфі, цілком вигаданий і, на відміну від більшості персонажів, не має реального прототипу. Спочатку письменник почав був писати роман від третьої особи. Тільки згодом він відшукав потрібну “точку зору” і зробив оповідачем свого роману американського індіанця.
Старша Cестра - самотня жінка, стара діва, весь сенс життя якої - виявлення себе саме в ролі диктатора, володаря, бо, очевидно тільки послух інших дає їй ілюзію самоважливості. У романі ми не бачимо її поза межами палати, бо “зовнішнє” життя не суттєве для розкриття цього образу. В той же час у тексті один раз згадується, що Старша Сестра, за словами Гардінга, “и в выходные дни продолжает служение человечеству, безвозмездно выполняя общественную работу в городе. Приготовляет богатый ассортимент даров - консервированные продукты, сыр для вяжущего действия, мыло - и преподносит какой-нибудь молодой чете, стесненной в средствах...” . Гардінг намагається виправдати Старшу Сестру від звинувачень Макмерфі, але підсвідомо зводить нанівець свої похвали останньою фразою: “И чета навсегда в долгу перед ней за это благодеяние”. Тобто можна зрозуміти мотиви благодійництва міс Ретчет - це дає їй можливість і в зовнішньому світі певною мірою відчувати залежність інших від неї.
Та основний час свого життя вона проводить у палаті: “...День за днем совершает свой неблагодарный труд, пять долгих дней в неделе”. Головне її заняття - спостереження за поведінкою пацієнтів.
Міс Ретчет мріє, щоб палата перетворилась на злагоджений механізм, який не дає збою: “А мечтает она, сидя в середке этой сети, о мире, действующем исправно и четко, как карманные часы со стеклянным донцем, о месте, где расписание нерушимо и пациенты, которые находятся не во внешнем мире, смирны под ее лучом, потому что все они - хроники-катальщики с катетерами в штанинах, подсоединенными к общему стоку под столом”. Для неї головне - не самі люди, а непорушні правила: “Мне жаль разлучать вас с мистером Бромденом, но поймите: каждый должен... выполнять правила”. Правила для неї важливіші ніж самі люди, в даному випадку - її пацієнти. Це загальна біда будь-якого тоталітарного режиму, в якому в ім’я абстрактних ідей, які виникають нібито для поліпшення життя людства, приносяться в жертву конкретні люди. Правила для пацієнтів в більшості своїй вигадала сама міс Ретчет, і вони надзвичайно дріб’язкові. Згадати хоча б відмову Старшої Сестри стишити музику, яка всім набридла і всім заважає, заборону дивитись по телевізору чемпіонат Америки з бейсболу тощо. І справа тут не в тому, що порушення цих правил щось би змінило, якось би вплинуло на пацієнтів, або на когось іще. Сестра вигадує правила і забороняє їх порушувати з єдиною метою: позбавити пацієнтів свободи вибору. Вона створює правила заради правил, і це підноситься до абсурду. Всі виконують правила, не замислюючись, чи має це сенс.
В особі міс Гнусен автор викриває всі механістичні уявлення про людину та людство, включаючи і марксизм, і бігевіоризм, і навіть маніпуляційні теорії Дейла Карнегі. Адже всі вони базуються на уявленнях про “механістичність” людини, про можливість маніпулювати, управляти людьми, виходять з того, що, вивчивши реакції людини, можна “програмувати” її дії. Дані уявлення грунтуються на ідеях детермінізму, а тому не враховують самобутність та неповторність індивідуума. Звідси випливають як недооцінка окремої особистості (бо тоді кожна особистість подібна іншій), так і неврахування важливості свободи її вибору, її волі, бо, за детерміністичними ідеями, для волі як такої не залишається місця. Там усе прораховується.
Сама міс Ретчет теж є жертвою Комбінату. Вона не особистість, вона - всього-навсього “гвинтик”, храповичок у злагодженій системі, основні функції якої -пристосовувати інших. Як зазначила Тамара Денисова, навіть її прізвище значиме: “...Сестра Ретчет, тобто сестра храповичок (храповичок - маленька шестерня, яка обертається лише в одному напрямку, але може зупинити весь механізм, якщо рух почнеться в протилежний бік”.
Сестра настільки втратила людську подобу, що соромиться свого тіла, яке підкреслює, що вона все-таки жінка, а не робот: “Где-то ошиблись при сборке, поставили такие большие женские груди на совершенное во всем остальном устройство, и видно, как она этим огорчена”. Міс Ретчет, таким чином, ненавидить усе природне. Та саме в наведеній цитаті показано, що при всіх своїх стараннях вона не може цілком перемогти природу, оскільки, являючись уособленням механізації - ходячим роботом - не може позбавитись знаків природи. Так само в її боротьбі з усім людським, природним, з усім, що не механізовано, що не піддається прямому прогнозуванню та правилам, вона, врешті-решт, при всій своїй механічній непереможності отримує поразку. Адже, незважаючи на її фізичну розправу над Макмерфі, морально він переміг, бо так і не скорився її натиску, не піддався “прогнозуванню”, не став “керованимгвинтиком”. Він залишився самим собою, залишився людиною, яка “вчинила нерозумно”, тобто нелогічно, непрогнозовано - він вибрав смерть, а не“пристосування”. Ніяка механістична теорія, ніякий детермінізм не роз’яснять таку “нерозумну”, але таку героїчну з людської точки зору поведінку. Та, окрім цього, зусилля Макмерфі виправити пацієнтів, витягти їх з-під влади Старшої Сестри, а значить, Комбінату, теж не пропадають даремно. Врешті-решт пацієнти саме завдяки Макмерфі позбавляються страху життя і виписуються з палати: хто виходить зі шпиталю на волю, хто переводиться в інші палати.
Невід’ємною частиною Системи є не тільки представники Комбінату, але і його жертви, без яких Системи не було б. Це - насамперед пацієнти. Частина пацієнтів у романі змальована одним-двома штрихами, вони складають так званий “задній план” у картині життя палати. Але значній частині пацієнтів автор приділяє досить багато уваги. Серед другорядних персонажів виділяється Гардінг, людина з вищою освітою. З самого початку твору до нього звертається увагаМакмерфі і читача як до формального лідера палати, бо він є Головою Ради пацієнтів. Саме з ним Макмерфі починає гру в “двох ковбоїв”, словесний двобій за лідерство. Причиною психологічних проблем Гардінга був гомосексуалізм. Він зізнається: “Вина. Стыд. Страх. Самоунижение. В раннем возрасте я обнаружил,что... как бы это выразиться помягче? Видимо, более хорошим словом, я предавался определенному занятию, которое в нашем обществе считается постыдным. И я заболел. Не от занятия, надо думать, а от ощущения, что на меня направлен громадный, страшный указующий перст общества и хор в миллион глотоквыкрикивает: “Срам! Срам! Срам!” Так общество обходится со всеми непохожими”.
Через відчуття, що він “інакший”, не такий, як усі, і через неможливість вжитись з ганьбою Гардінг стає пацієнтом інституту для душевнохворих. Його дружина Вера Гардінг завжди приковує до себе увагу чоловіків завдяки гарній фігурі. І це теж примушує Гардінга комплексувати та ревнувати. Сама Вера весь час нагадує чоловікові про його “інакшість”, тим самим посилюючи його психічний стан: “Дейл, когда ты научишся смеяться, а не пищать по-мышиному?” [94, с. 148], або ж “О, Дейл, ты у нас всегда внакладе, правда?” [94, с. 148]. Гардінг весь час намагається приховати свої переживання і захиститись від насмішок за ерудованими дотепами, вишуканим сарказмом і цигарковим димом. Така відгородженість чимось нагадує “туман”, в якому ховається Бромден.
Взагалі Гардінг - тип інтелігента, людина тонкої психіки. Про його освіченість говорить насамперед мова (насичена різними науковими термінами, прізвищами вчених). До речі, своєю освіченістю він протиставляється Макмерфі. Ось приклад їхнього діалогу, коли Макмерфі показує своє повне невігластво в тому, що говорить йому Гардінг: “Вы в палате шесть часов, а уже упростили всю работу Фрейда, Юнга и Максвелла Джонса и свели ее к одной аналогии: побоищена птичьем дворе”. (94, с.50). На що Макмерфі відповідає: “Я говорю не про юнгу Фреда и Максвелла Джонса...” (94, с.50).
На перший погляд може здатись, що Гардінг протиставляється Макмерфі як освічений - неосвіченому. Насправді протиставлення лексеми “освіченість-неосвіченість” не має в романі семантичного навантаження. Адже і Бромден, найуспішніший послідовник ірландця, теж освічений. В той же час і Гардінг відіграє позитивну функцію у творі: дає Макмерфі дуже багато корисних порад, допомагає розібратись у ситуації в палаті. Так, саме Гардінг пояснює Макмерфі статус місГнусен. І причини, за якими вона верховодить не тільки пацієнтами, але й доктором Спайві. Він же роз’яснює методи боротьби Старшої Сестри, і які покарання загрожують Макмерфі. Гардінг виказує дуже важливе для розуміння роману порівняння пацієнтів із кроликами. Він же перший серед пацієнтів після Макмерфінасмілюється вголос сказати про міс Гнусен те, що він про неї думає. Нарешті, Гардінг зумів під впливом Макмерфі одужати і вичавити із себе страх життя: він один із перших добровільно виписався із інституту.
Ще один дуже чітко вимальований образ другого плану - це Біллі Біббіт, чия психічна хвороба почалася як з комплексу від заїкання, так і від надмірної диктаторської опіки матері. Біллі зізнається на засіданнях групової терапії: “Я начал заикаться с первого своего слова: м-м-м-мама”. За цю вадуйого”...ис-исключили из университета з-з-за то, что перестал х-х-ходить на военную подготовку. Я н-не мог в-выдержать. Н-на п-перекличке, к-когда офицервызывал “Биббит”, я не м-мог отозваться. Полагалось ответить: “З-з-з...” - Слово застряло у него в горле, как кость. Слышу, сглатывает и пробует снова. -Полагалось ответить: “Здесь, сер”, а я ни за что не мог”.
Біллі - серед тих пацієнтів, хто викликав найбільшу опіку з боку Макмерфі. Насамперед через те, що виглядав як хлопчик, хоч мав 31 рік. Незрілість Біллі підкреслюється його цнотливістю, невинністю. Саме ця обставина найбільше настроює Макмерфі допомогти Біббіту. Він не розуміє, як це Біллі сам заховався від життя: “Так зачем? Зачем? Ты же молодой парень! Тебе в открытой машине кататься, девок обхаживать”.
Цнотливість і юнацький вигляд Біллі вказують на те, що він не став справжнім чоловіком, а зупинився в розвитку на стадії хлопчика, який ще залежний від волі інших. І не звик нести відповідальність за свої вчинки.
Ще один пацієнт, який одним із найперших почав підтримувати Макмерфі і сміливо протестувати проти Старшої Сестри - це Чесвік. За характеристикоюБромдена, це - “один из тех парней, которые поднимают много шума, как будто собираются атаковать, выпускают энергию, останавливаются, делают ещенесколько шагов и успокаиваются”. Чесвік намагається бути подібним на ірландця, повторювати його манери і поведінку. Коли Гардінг зізнається, що всі вони - кролики, один Чесвік, ставши рішуче поряд з Макмерфі протестує: “Нет, - говорит Чесвик и становится рядом с Макмерфи. - Я - нет. Я не кролик, елки-палки”.
Чесвік першим підтримує ідею Макмерфі щодо проведення в палаті карнавалу. Він же, на противагу іншим пацієнтам, відкрито підтримує Макмерфі під час першого голосування заради дозволу дивитись по телевізору бейсбольний матч. Найбільше задоволення для Чесвіка - це відчувати, що він заодно з Макмерфі:“Ему приятно сидеть рядом с Макмерфи и быть таким храбрым. Первый раз у него в проигранном деле нашелся союзник”.
Після того, як Макмерфі на якийсь час піддався ваганням і заради особистого врятування відмовився від боротьби з Міс Гнусен, Чесвік продовжує самостійно виступати проти неї, ніби зайнявши місце ірландця. Він вимагає, щоб йому не заважали розпоряджатись своїми цигарками: “Я не маленький, чтобы отменя прятали сигареты, как сладкое! Надо что-то делать с этим, правильно, Мак ?” [94, с.140]. За виступ проти сестри Чесвіка відправили на лікуванняелектрошоком.
Чесвік найбільш боляче сприймає те, що Макмерфі відступає від боротьби. Виявилось, що Макмерфі “зрадив” тим надіям, які покладали на нього пацієнти, сприймаючи його як героя, який прийшов їх врятувати. Після електрошоку Чесвік підійшов до Макмерфі і роз’яснив, що не ображаєтся на нього, розуміє причини, які примусили ірландця відступити, але в той же час не витримав краху своїх надій на краще, краху віри в героя Макмерфі, і наклав на себе руки. Перед тим, як нирнути у воду, він усе ж сказав: “... а все-таки хотелось бы что-нибудь сделать” [94, с. 142].
Не можна оминути ще одного “гострого” пацієнта - Мартіні. Серед усіх пацієнтів він єдиний справді часто бачить галюцинації, і цією якістю певною мірою нагадує оповідача Бромдена, бачення дійсності якого теж насичене галюцинаціями. Саме через галюцинації Мартіні відіграє в палаті роль клоуна, часто ненавмисне усіх розвеселяє. У той же час його галюцинації часом сприймаються як попередження очевидця. Так, у ванній кімнаті, вдаючи пілота, Мартіні веде гру, яка раптом переривається, бо “пілот” забув про неї і зі страхом у щось вдивляється, а потім попереджує ірландця:
“Ты видел их? Видел?
-Кого, Март? Ничего не вижу.
- В ремнях. Видел?
- Макмерфи оборачивается и, щурясь, смотрит на душ.
- Не-а, ничего.
- Подожди минутку. Им надо, чтобы ты их увидел, - говорит Мартини”. Це звучить, як серйозне попередження про всі ті страхи і біди, що чекають на Макмерфі.
Слід звернути увагу ще і на друзів Сефелта і Фредеріксона. Обидва страждають від епілепсичних нападів. Ліки від припадків (дилатін) добре допомагають, але спричиняють іншу проблему: від них гниють ясна, то ж Сефелт і Фредеріксон показують приклад протилежного вибору: перший не бажає, щоб у нього гнили ясна, не приймає дилатін, а віддає його другому, а той через страх припадків п’є і свою дозу, і дозу друга. І як результат в нього гниють десни. А Сефелт час від часу корчиться в конвульсіях. Вони ніби уособлюють собою висновок Сканлона про безвихідь життя: “Проклятая жизнь. Принимаешь - кошмар, и не принимаешь -кошмар. Какой-то чудовищний тупик, так я скажу”. Таким чином епізод із Сефелтем і Фредеріксоном і ствердження першого ілюструють екзистенційнупроблему вибору в житті і розкривають семантику того вибору, перед яким саме стоїть Макмерфі: відсторонитись від боротьби із міс Ретчет, щоб не ризикувати собою і мати можливість вийти коли-небудь на волю, але при цьому впасти як в очах пацієнтів, так і своїх, одним словом, стати “кроликом”; чи продовжувати героїчну боротьбу, наражаючись на небезпеку.