Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ВНУТРІШНІХ СПРАВ
УДК 340.112
ЧЕРНИХ ЄВГЕН МИКОЛАЙОВИЧ
ОБ’ЄКТИВНЕ І СУБ’ЄКТИВНЕ ПРАВО: ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ СПІВВІДНОШЕННЯ
Спеціальність 12.00.01 – теорія та історія держави і права;
історія політичних і правових учень
Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата юридичних наук
Київ - 2008
Дисертацією є рукопис.
Робота виконана в Київському національному університеті внутрішніх справ, МВС України.
Науковий керівник –
доктор юридичних наук, професор
КОЛОДІЙ Анатолій Миколайович,
Київський національний університет внутрішніх справ,
начальник кафедри конституційного та міжнародного права.
Офіційні опоненти:
доктор юридичних наук, професор
ЗАЄЦЬ Анатолій Павлович,
Державне агентство України з інвестицій та
інновацій, перший заступник голови;
кандидат юридичних наук, професор
БОБРОВНІК Світлана Василівна,
Київський університет права НАН України,
проректор з навчальної роботи.
Захист відбудеться 26 червня 2008 р. о ___ годині на засіданні спеціалізованої вченої ради Д 26.007.04 в Київському національному університеті внутрішніх справ (03035, м. Київ, Солом’янська пл., 1).
З дисертацією можна ознайомитися в бібліотеці Київського національного університету внутрішніх справ за адресою: 03035, м. Київ, Солом’янська пл., 1.
Автореферат розісланий „____” травня 2008 р.
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради О.Б. Горова
ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА РОБОТИ
Актуальність теми зумовлюється проблемними питаннями вчення про об’єктивне та суб’єктивне право, що не знаходять відповідного розв’язання в межах сучасного наукового знання. Найбільш фундаментальні питання пов’язані зі складною природою діалектичних відносин права в об’єктивному та суб’єктивному сенсах. Методологічного значення відносно предмету дослідження набуває традиційна для юридичного стилю мислення „об’єктивізація” понятійного образу права. Така ментальна особливість породжує відому однобічність пізнавальних підходів до розв’язання центральних проблем правознавства, вступає в конфлікт із загальновизнаними уявленнями про двосторонню – об’єктивну і суб’єктивну – форму буття права. Пов’язані з цим питання ставляться у вигляді багатоманітних і найбільш складних проблем загальної теорії права. Ключовими позиціями цієї проблематики виступають самі явища права в об’єктивному і суб’єктивному смислах та поняття, що відображають їх.
Гострота й у певному сенсі виняткова важливість проблематики об’єктивного та суб’єктивного права нині обумовлена переосмисленням наукового апарату загальної теорії права. На цьому шляху наукова думка зустрічається з численними питаннями, що витікають із неясності частково метафізичних субстанціональних начал феноменів об’єктивного і суб’єктивного права; з усвідомлення умовності й конвенціональності їх понятійних форм, обмеженості пануючих доктринальних уявлень, що визначають об’єктивне і суб’єктивне право як феномени виключно позитивного характеру; з відсутності єдності в уявленнях про ознаки, обсяги, зміст, структуру, форми вираження понять об’єктивного і суб’єктивного права, неповноти цих знань; з неоднозначності смислових інтерпретацій „об’єктивного” і „суб’єктивного” як складових елементів синтетичних понять права в об’єктивному та суб’єктивному смислах; з об’єктивної складності їх науково точного визначення, унаслідок якої їх навряд чи загалом можна відобразити в однозначних дефініціях. Пізнання суперечливої діалектичної єдності в природі об’єктивного і суб’єктивного права актуалізує доволі спірні питання співвідношення цих понять та пріоритету між ними.
Розвиток системних досліджень актуалізує питання про місце об’єктивного і суб’єктивного права в структурі права та роль у її формуванні. Тут виявляється розрив між доктринальними феноменологічними й системними уявленнями. В останніх не знаходить віддзеркалення „особистісний вимір” правової матерії, її субстанціонально-суб’єктивний елемент. Такі системні конструкції вузькі навіть у межах позитивного праворозуміння.
Методологічна однобічність відобразилася й у розв’язанні питання правоутворення. Тут воно трансформується в повсякчас актуальну проблему джерел права. У цьому відношенні об’єктивне право без перебільшення стає центральною проблемою будь-якого загальнотеоретичного або філософського вчення про право, щонайперше завдання якого полягає у встановленні достовірно об’єктивних, тобто не залежних від осіб основ права. Але й на позитивному рівні проблема джерел права набуває особливої виразності у зв’язку з наближенням правової системи України до більш гнучкіших, рухомих систем континентального права.
Актуальність теми увиразнюється й проблемою охорони об’єктивного та суб’єктивного права, що посилюється в контексті утвердження охорони права як пріоритетного напряму правової політики України, розширення інструментальних засобів і складу суб’єктів охорони права, зростаючої ролі міжнародно-правових інституцій і одночасно недостатньої урегульованості даної суспільної сфери.
В аксіологічній перспективі сьогочасність дослідження зумовлена розумінням важливості ціннісних значущостей права й водночас усвідомленням багатовимірності ціннісних проявів права як в об’єктивній, так і в суб’єктивній формах буття. Проблематика методологічного характеру витікає з однобічності пануючих натуралістичних підходів до ціннісних виявів об’єктивного та суб’єктивного права, що зводять право до обслуговуючого потреби й інтереси і похідного від них засобу.
У процесі підготовки дисертаційної роботи автором були проаналізовані численні праці як вітчизняних, так і зарубіжних учених. Теоретична основа вчення про об’єктивне та суб’єктивне право була закладена, головним чином, в XIX – на початку XX століття, такими видатними вченими, як Р. Ієрінг, Г. Еллінек, О. Гірке, Є. Бірлінг та іншими. Проте витоки наукового пізнання цих понять слід шукати у філософській спадщині. Центральне місце в ній належить працям основоположників німецької класичної школи – І. Канту, Г. Гегелю, І. Фіхте. У школі російської філософії виокремлюються праці М. Бердяєва, В. Соловйова, С. Франка тощо. Серед радянських філософів слід вказати на роботи А. Коландадзе, П. Копніна, А. Коршунова, В. Кузьміна, В. Лекторського, М. Розенталя, Ф. Садикова, В. Чернова, А. Шептуліна та інших авторів.
Проблеми права в об’єктивному та суб’єктивному смислах досліджувалися в працях правознавців російської дореволюційної школи М. Алексєєва, І. Ільїна, Б. Кистяковського, Д. Мейєра, І. Михайловського, М. Коркунова, Ф. Тарановського, Є. Трубецького, Л. Петражицького, І. Покровського, Е. Понтовича, Є. Спекторського, Г. Шершеневича та інших. У радянський період проблеми об’єктивного і суб’єктивного права розробляли М. Агарков, М. Александров, С. Алексєєв, С. Братусь, М. Вітрук, Д. Генкін, О. Іоффе, Д. Керімов, С. Кечекьян, Г. Мальцев, М. Матузов, Я. Миколенко, М. Орзих, В. Патюлін, Є. Пашуканіс, А. Піонтковський, П. Рабінович, М. Строгович, Л. Явич та інші. Серед сучасних вітчизняних теоретиків права вкажемо на праці С. Максимова, П. Рабіновича, О. Ющика тощо.
Базу джерел дослідження склали монографії, публікації, навчальні посібники вітчизняних і зарубіжних філософів, правознавців, а також нормативно-правові акти України.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Тематика роботи відповідає Національній програмі правової освіти населення, що затверджена Указом Президента України від 18 жовтня 2001 р. № 992/2001, а також вимогам ст. 7 Закону України “Про пріоритетні напрями розвитку науки і техніки” від 11 липня 2001 р.
Мета і завдання дослідження. Метою цієї роботи є з’ясування об’єктивного та суб’єктивного права і відповідних їм понять як діалектичних явищ у комплексному філософсько-правовому підході, а також розширення понятійних образів об’єктивного і суб’єктивного права, що дозволяє вивести їх за межі позитивно-правового дискурсу.
Реалізація цієї мети зумовила потребу розв’язання таких основних завдань:
- уточнити поняття „об’єктивне” і „суб’єктивне” у філософії та праві;
- з’ясувати синтетичні поняття „об’єктивне право” і „суб’єктивне право”, а також значення понять „об’єктивне” і „суб’єктивне” в їх структурі;
- дефініціювати поняття об’єктивного права та суб’єктивного права;
- розширити методологічний інструментарій пізнання та розуміння понять „об’єктивне право” і „суб’єктивне право”;
- вирішити питання співвідношення об’єктивного і суб’єктивного права та пріоритету між ними у контексті їх діалектичної взаємодії;
- схарактеризувати діалектику об’єктивного і суб’єктивного права;
- визначити місце і роль об’єктивного та суб’єктивного права в процесі формування структури права України;
- надати характеристику об’єктивному і суб’єктивному праву в моментах їх утворення, реалізації та охорони в національному праві України;
- висвітлити ціннісні прояви об’єктивного і суб’єктивного права як структурних елементів національного права України, а також співвіднести їх аксіологічне відбиття.
Об’єктом дослідження є структура права, що зумовлює виокремлення публічного і приватного, регулятивного і охоронного, матеріального та процесуального, об’єктивного і суб’єктивного права.
Предметом дослідження є об’єктивне та суб’єктивне право як співвідносні складові частини його структури.
Методи дослідження. Складність і різновекторність наукової проблематики зумовили комплексний характер методології дослідження, що включає філософські, загальнонаукові і спеціально наукові способи пізнання. Основу методології утворює група філософських методів. Діалектичний метод дозволив досліджувати об’єктивне і суб’єктивне право в еволюційному русі – як безперервний процес їх становлення в суперечливій єдності. За допомогою онтологічного методу вдалося відобразити предмет дослідження в його бутті. Гносеологічний метод дав можливість досліджувати феномени в різносторонніх пізнавальних проекціях. Феноменологічний метод використовувався для виявлення сутності об’єктивного та суб’єктивного права. За допомогою аксіологічного методу вдалося відобразити й вивчити об’єкт і предмет дослідження в ціннісному прояві. Використання формально-логічних засобів пізнання, а також системно-структурного, порівняльного та інших загальнонаукових методів дозволило розкрити склади та змістовні рівні таких понять, як структура права, форма й зміст об’єктивного та суб’єктивного права, схарактеризувати поняття об’єктивного та суб’єктивного права як багатозмістовне ціле, в їх елементних та структурних зв’язках, виявити їх загальні та особливі характеристики. За допомогою формально-юридичного, природно-правового, соціологічного та інших спеціальнонаукових методів було висвітлено різні змістовні сторони об’єктивного і суб’єктивного права відповідно до специфіки цих пізнавальних проекцій.
Наукова новизна одержаних результатів полягає в уточненні й доповненні понять об’єктивного і суб’єктивного права, характеристики діалектики їх взаємовідносин на підставі оновленої й збагаченої методології шляхом аналізу, узагальнення та розвитку раніше висунутих точок зору. Найбільш повно наукова новизна виражена в наступних основних результатах дисертації:
вперше одержано:
- обґрунтування доцільності виокремлення ознак понять об’єктивного й суб’єктивного права на філософському і правовому рівнях. Із метою збереження цілісності їх суперечливої дуалістичної сутності запропоновано не обмежуватися одностороннім підходом у відтворенні понятійних ознак – враховувати й деякі протилежні властивості;
- доповнення складу ознак права в об’єктивному смислі наступними: 1) емпіричне дане (в чуттєвому досвіді); 2) історично утворюване; 3) мінливе в часі та просторі; 4) універсально-безособове (загальне); 5) відчужене; 6) соціально-психологічне; 7) соціально легітимне; 8) втілене в поширену практику; 9) відтворюваність; 10) транссуб’єктивність; 11) інтерсуб’єктивність.
- доповнення поняття суб’єктивного права такими ознаками, як 1) потенційованість; 2) диспозитивність; 3) розпоряджуваність; 4) регулятивність; 5) рухливість або мінливість структури; 6) персоналістичність; 7) забезпечення не лише користування, але й володіння та розпорядження соціальними благами;
- комплексне визначення об’єктивного та суб’єктивного права в трьох рівнях узагальнення. Об’єктивне право у вузькому (догматичному) сенсі розуміється як структура принципів, правил та положень належної поведінки в зовнішніх відносинах членів юридичного спілкування, що встановлюються (визнаються) й охороняються публічною владою. Об’єктивне право в широкому соціологічному сенсі – це здійснюваний, соціально визнаний порядок взаємин учасників суспільних відносин, заґрунтований на системі історично утворюваних, емпірично даних, мінливих у просторі та часі, зовнішніх по відношенню до психічних актів форм вияву принципів, правил та положень, що визначають статуси, права й обов’язки суб’єктів регульованих відносин. У гранично-широкому метафізичному сенсі об’єктивне право визначене як деяке етичне за своєю природою, трансцендентальне і самодостатнє розумне начало, що нізвідки не виводиться.
Суб’єктивне право у вузько-догматичному сенсі визначено як юридично безперешкодну й захищену можливість дій або станів, що сприймається як приналежність особи, та забезпечується відповідними обов’язками або зв’язаністю дій кореспондуючих осіб, зміст якої полягає в спроможності самостійно визначати і здійснювати свої дії, а також визначати і вимагати дії інших осіб, через що виявляється відношення особи до матеріальних і духовних благ (володіння, користування, розпорядження ними). Суб’єктивне право в широкому смислі визначено як особистісну якість, наявну спроможність особи до юридично значущої дозволеної поведінки або поведінки, що поставлена правопорядком в обов’язок у межах індивідуально-правової свободи. У гранично широкому розумінні суб’єктивне право як сторона феноменів, протилежних об’єктивним правовим проявам – це вся сфера індивідуально-належних юридичних можливостей та повинностей членів правового спілкування в особистісному вимірі існування;
- структурно-міжелементні зв’язки об’єктивного і суб’єктивного права: функціонально – якісні, формоутворюючі; за напрямом – прямі і зворотні; за характером результату – структурнопороджуючі і структурноперетворюючі; за типом процесів, які визначає зв’язок – функціонування і розвитку структури права; за філософським характером – діалектичні;
- різноманітні структурні ролі об’єктивного і суб’єктивного права, перш за все, організаційну та еволюційну, у межах яких виділено підвиди: організаційно-визначальну, організаційно-структуруючу, змістовно-визначальну, сигнально-діагностичну;
удосконалено:
- якісні характеристики понять „об’єктивне” і „суб’єктивне” у філософському і правовому співвідношенні в тому, що в правовій сфері вони несуть значно менше відбивне й пізнавальне навантаження порівняно з філософським слововживанням (онтологічним, гносеологічним, праксиологічним, аксіологічним). Встановлено, що в правовому вжитку поняття „об’єктивне” і „суб’єктивне” виступають виключно як предикативні концепти, тобто логічні присудки, тоді як у філософії, принаймні в ідеалістичному світогляді, не виключають самостійного предметного значення;
- характеристики обмеженості та конвенціональності традиційних концептів об’єктивного і суб’єктивного права в тому, що в них філософські поняття „об’єктивне – суб’єктивне” вживаються в умовних, відносних смислах;
- знання щодо спрощення філософських понять об’єктивного і суб’єктивного з переходом у похідні концепти об’єктивного права і суб’єктивного права: 1) виявляється змінювання складу понятійних ознак; 2) спостерігається семантичне спрощення понятійних ознак; 3) не співпадає зміст понять; 4) зменшується об’єм понять. „Об’єктивне-суб’єктивне” в концептах об’єктивного права і суб’єктивного права займають допоміжне місце якісних характеристик, понять визначень, виконують відображувально-визначальну роль переважно в онтологічній проекції. Разом із тим аргументовано, що поняття об’єктивне та суб’єктивне в похідних концептах об’єктивного права і суб’єктивного права зберігають деякою мірою філософський зміст;
- дефініцію суб’єктивного права в ознаці персоналістичності, а також через розширення способів участі особи в благах шляхом доповнення володінням і розпорядженням ними;
- знання про логічне й історичне співвідношення понять об’єктивного та суб’єктивного права. Встановлено що в догматичному розумінні за об’ємом вони не цілком співпадають: поняття об’єктивного права ширше своєї понятійної протилежності. У цілому, об’єктивне та суб’єктивне право слід співвідносити на паритетних началах, що усуває односторонню причинну обумовленість, послідовність і утверджує корелятивну взаємодію між ними. Доведено, що протилежні поняття об’єктивного і суб’єктивного права можуть визначатися як приоритетні один до одного тільки в межах окремих пізнавальних перспектив;
- знання відносно місця права в об’єктивному і суб’єктивному смислах у структурі права. Воно визначається їх субстанціональним (статусним) положенням як структурних частин, а також структурними функціями та міжелементними зв’язками цих понять;
- знання відносно того, що способи (форми) утворення, реалізації та охорони права не мають конститутивного значення для його характеристики як об’єктивного або суб’єктивного явища. Вирішальним в цьому смислі є спосіб (форма) існування права у відношенні до свідомості та волі;
- знання про аксіологічне значення об’єктивного і суб’єктивного права. Зазначено, що розуміння цінності права як засобу забезпечення інтересів та потреб не є винятковим, головним – на відміну від пануючого погляду – а лише однією з можливих ціннісних проекцій об’єктивного і суб’єктивного права. У правовій аксіології запропоновано розширити пізнавальні підходи у зв’язку з обмеженістю пануючої тут натуралістичної методології, зокрема, потребового методу як її прояву шляхом використання також ідеалістичних методів, спроможних виявити в праві сутнісні метафізичні, самодостатні цінності-ідеали, що й визначають ієрархію правових цінностей. Доведено, що в еволюційному перетворенні та розвитку структури права пріоритетного значення набуває право в суб’єктивному смислі, що безпосередньо обумовлює змістовно-ціннісне оновлення структурної організації національного права;
дістало подальшого розвитку:
- положення про мінливість сутнісних ознак та ефекту змінюваного змісту об’єктивного і суб’єктивного, що простежуються як у філософії, так і в праві;
- обґрунтування комплексного розширення методології пізнання понять об’єктивного і суб’єктивного права за допомогою метафізичних, ідеалістичних пізнавальних проекцій;
- учення про форми існування ціннісних проявів об’єктивного і суб’єктивного права. Запропоновано відображати їх аксіологічні прояви в таких формах: 1) понадособистісні (соціальні) цінності-ідеали, предметно втілені цінності, та особистісні цінності; 2) по відношенню до інших ціннісних начал виокремлювати власну цінність об’єктивного та суб’єктивного права; 3) функціонально виокремлювати інструментальну цінність об’єктивного і суб’єктивного права, що співвідноситься з вищезазначеними ціннісними виявами як функціонально-динамична до змістовно-статичних.
Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що висновки дисертації можуть бути використані для подальшої науково-теоретичної розробки онтологічної проблематики буття права, осмислення найважливіших філософсько-правових питань про форму і структуру правової матерії; в навчальному процесі при викладанні дисциплін теорії держави і права та філософії права, а також при розробці навчальних і навчально-методичних посібників із відповідних дисциплін (Акт впровадження результатів дисертаційної роботи в навчальний процес Маріупольського державного гуманітарного університету від 26 лютого 2008 р.). Окремі матеріали дослідження можуть увійти до обґрунтування стратегічних ідей, що становлять основу концепції правової політики України.
Апробація результатів дисертації. Результати дослідження оприлюднені у доповідях на наукових конференціях: VII підсумкова науково-практична конференція викладачів Маріупольського державного гуманітарного університету (м. Маріуполь, лютий 2005 р., тези опубліковані); Міжнародна науково-практична конференція “Запорізькі правові читання” (м. Запоріжжя, 18-19 травня 2006 р., тези опубліковані); Х підсумкова науково-практична конференція викладачів Маріупольського державного гуманітарного університету (лютий 2008 р., тези опубліковані); І Міжрегіональна конференція студентів, аспірантів і молодих вчених (м. Маріуполь, 14 березня 2008 р., тези опубліковані).
Публікації. Основні положення дисертації викладені в 4 статтях, опублікований у наукових фахових виданнях, та в 4 збірниках матеріалів і тез конференцій.
Структура дисертації відповідає меті та завданням дослідження. Робота складається зі вступу, двох розділів, що містять 7 підрозділів, висновків, списку використаних джерел (180 найменувань). Основний зміст роботи викладено на 181 сторінці. Повний обсяг роботи – 196 сторінок.
У вступі обґрунтовано актуальність і ступінь дослідженності теми, її зв’язок із науковими програмами, визначено мету й завдання, об’єкт і предмет дослідження, охарактеризовано його методологічну основу, розкрито наукову новизну роботи, її теоретичне і практичне значення, наведено відомості щодо апробації результатів дослідження і публікацій, в яких викладено основні положення дослідження.
Перший розділ „Поняття, зміст та співвідношення об’єктивного і суб’єктивного у філософії та у праві” присвячено аналізу понятійних характеристик об’єктивного і суб’єктивного у філософії та у праві, а також дослідженню співвідношення цих понять у відповідних перспективах.
У підрозділі 1.1. „Поняття та зміст об’єктивного і суб’єктивного у філософії та у праві” наведено теоретичне узагальнення проблем: визначення та співвідношення об’єктивного і суб’єктивного у філософському світогляді та правознавстві й запропоновано нове вирішення цих питань. Новизна розв’язання проблем виявляється в уточнені та розвитку порівняльних характеристик понять об’єктивного та суб’єктивного у філософії та праві. Зазначено етимологічне походження понять „об’єктивне – суб’єктивне” від понятійної пари „об’єкт – суб’єкт”, що відображає максимальне узагальнення дієво-пізнавальних відносин розумного начала. Ця якість переходить у філософські концепти „об’єктивне – суб’єктивне”, але не виявляється необхідною у правовому слововживанні. Вказано на різноманітність визначення об’єктивного і суб’єктивного у філософській сфері. Встановлено спільні для філософії та права характеристики понять „об’єктивне – суб’єктивне”: універсальність, відносність, мінливість, „цілокупність” – і ряд істотних відмінностей. У філософському логосі вони відрізняються безмежно високим ступенем абстрактності, надзвичайно широким обсягом, багатим змістом, смисловою різноманітністю. У правовій сфері їх обсяг звужується, збіднюється зміст та смисловий діапазон. У праві вони обмежуються зазвичай онтологічним та гносеологічним контекстом, у межах яких, проте, вживаються у трьох артикуляціях: 1) загальнофілософській; 2) спеціальнонауковій; 3) буденній.
Вказано на визначеність понять об’єктивного і суб’єктивного у філософії та у праві двома парами основних (первинних) ознак (зовнішнє – внутрішнє; незалежне – залежне), разом з якими слід розрізняти їх неосновні (вторинні) ознаки. Аргументовано, що в обох методологічних проекціях понятійні ознаки об’єктивного і суб’єктивного відрізняються нестійким і відносним характером.
Шляхом порівняння встановлено багаторівневість змісту понять „об’єктивне – суб’єктивне” у філософії й у праві, та залежність розуміння їх змісту від пізнавальної проекції. У філософії зміст цих понять, поза сумнівом, багатогранніший, ніж у праві. У правовому вжитку вони виступають виключно як предикативні концепти, тобто логічні присудки, тоді як у філософії, принаймні в ідеалістичному світогляді, не виключають самостійного предметного значення. Автор робить висновок, що у правовій сфері поняття „об’єктивне” і „суб’єктивне” несуть значно менше відбивне і пізнавальне навантаження порівняно з філософським використанням.
Удосконалено знання про обмеженість традиційних концептів об’єктивного і суб’єктивного права. Доведено, що філософські поняття „об’єктивне – суб’єктивне” з переходом у догматичні концепти об’єктивного та суб’єктивного права вочевидь спрощуються: 1) виявляється спрощування складу понятійних ознак; 2) спрощування семантики понятійних ознак; 3) не співпадає зміст понять; 4) зменшується об’єм понять. Відмічається, що багатогранність і різнорівневість філософських понять об’єктивного і суб’єктивного викликає ефект змінюваного змісту, який транслюється і в похідні поняття об’єктивного і суб’єктивного права.
Автор доходить висновку, що в поняттях об’єктивного і суб’єктивного права філософські концепти „об’єктивне – суб’єктивне” не розкривають повноти своєї пізнавально-відбивної спроможності, використовуються умовно, проте, у деякій мірі зберігають філософське наповнення, що спростовує точку зору, яка відмовляє їм у філософському змісті.
У підрозділі 1.2. „Поняття та зміст об’єктивного права” вказано на неоднозначність поняття об’єктивного права, що відображується у двох основних масштабах розуміння: 1) соціального, як порядку зовнішніх взаємин; та 2) догматичного, як структури позитивних норм, що визначає цей порядок. Автор вбачає родовий момент догматичного поняття об’єктивного права у нормі, через що проблематика об’єктивного права розглядається у світі проблем норми права і джерел права. Відмічається, що догматичне поняття об’єктивного права створене шляхом гіпертрафірованого узагальнення законодавчої норми на щабель універсальної юридичної категорії. Це не відповідає дійсному стану системи правових джерел, яка не вичерпується законодавчими приписами. Автор наполягає на тому, що в умовах системного реформування суспільства утворились передумови визнання у складі об’єктивного права і, так званих, вторинних джерел правового регулювання: положень звичаєвого, договірного, доктринального, прецедентного права, юридичної практики.
Підкреслено обумовленість визначення об’єктивного права проблематикою праворозуміння у зв’язку з чим вказано на недостатність пізнавальних ресурсів юридичного позитивізму. Аргументовано доцільність визначення об’єктивного права на підставі соціологічного праворозуміння. Доводиться необхідність визначення об’єктивного права не тільки за формально-юридичними, тобто тимчасово-фактичними, зовнішніми джерелами, але й через розуміння сутнісно-глибинних зв’язків і відносин, властивих окремим нормовстановлюючим фактам, в яких знаходяться підстави обов’язковості поведінки. Звідси автор ставить основні питання проблематики об’єктивного права про джерело справжньої об’єктивності права, а також про існування достовірно об’єктивного критерію права. Відзначає, що ці найголовніші питання мають передусім методологічний характер й відповідь на них лежить поза науково-точних аргументів. На думку автора, метафізична природа цих питань вимагає ідеалістичного або релігійно-ідеалістичного тлумачення, які не характерні для сучасної юриспруденції.
Аргументується, що з метою збереження цілісності суперечливої сутності об’єктивного права, до складу його ознак доцільно включати і ті, що характеризують його суб’єктивні властивості. Доповнено склад понятійних ознак об’єктивного права наступними: 1) емпіричне дане (у чуттєвому досвіді); 2) історично утворюване; 3) мінливе в часі і просторі; 4) універсально-безособове (загальне); 5) відчужене; 6) соціально-психологічний характер; 7) соціально легітимне; 8) втіленість у поширену практику; 9) відтворюваність; 10) транссуб’єктивність, тобто розрізнюваність правових смислів від психічних процесів, що викликають їх появу в свідомості; 11) інтерсуб’єктивність, тобто здатність правових смислів до ідентичного сприйняття в свідомості різних людей. У зв’язку з умовністю конституюючих ознак поняття об’єктивного права доведено його конвенціональність, яка виявляється у тому, що цей концепт упускає найважливіший момент справжньої есенціальної об’єктивності феномену права, є зовнішнім та незалежним від свідомості явищем не взагалі, а тільки відносно абстрактної особи, яка не є його творцем.
Звертається увага на конкуренцію моністичних та плюралістичних поглядів щодо складу змісту права. Приєднуючись до плюралістичних точок зору, автор доводить, що правовий зміст не обмежується феноменами юридичного характеру, а з необхідністю вбирає і зміст фактичних відносин, що в ньому ідеально відбиваються.
Вперше комплексно визначається об’єктивне право у трьох рівнях узагальнення. Об’єктивне право у вузькому (догматичному) сенсі розуміється як структура принципів, правил та положень належної поведінки в зовнішніх відносинах членів юридичного спілкування, які встановлюються (або визнаються) та охороняються публічною владою. Об’єктивне право у широкому соціологічному сенсі – це здійснюваний, соціально визнаний порядок взаємин учасників суспільних відносин, який ґрунтується на системі історично утворюваних, емпірично даних, мінливих у просторі та часі, зовнішніх по відношенню до психічних актів форм прояву принципів, правил та положень, що визначають статуси, права і обов’язки суб’єктів регульованих відносин. У гранично-широкому метафізичному сенсі об’єктивне право визначено як деяке етичне за своєю природою, трансцендентальне і самодостатнє розумне начало, що нізвідки не виводиться.
У підрозділі 1.3. “Поняття та зміст суб’єктивного права” підкреслена властива поняттю багатозначність, в зв’язку з чим необхідно розрізняти його природне та юридичне значення. Останнє характеризується офіційним визнанням, забезпеченістю відповідними обов’язками або зв’язаністю осіб та можливістю юридичного захисту.
Звертається увага на мінливість зовнішніх форм (модифікацій) вираження суб’єктивного права, а також на обмеженість поняття суб’єктивного права правовідносинами. Наводиться критика визначення суб’єктивного права через праводомагання. В світлі абсолютних (особистих) прав автор робить висновок про корисність визначення поняття суб’єктивного права в ідеї статусу, положення або стану, що дозволяє враховувати юридичні обов’язки.
Автор робить висновок про недоцільність спроб підправити, поліпшити традиційне визначення суб’єктивного права шляхом заміни терміну „суб’єктивне” тому, що жодна із запропонованих альтернатив не вільна від недоліків. Аналіз розвитку поняття суб’єктивного права на підставі учень про його сутність приводить автора до висновку про їх компліментарність. Як цілісність багатоєдиної суті суб’єктивне право може бути і волею, і інтересом, і свободою, і владою, і дією. Наводиться критика пануючого визначення суб’єктивного права С.М. Братуся як „виду і міри можливої поведінки”, в зв’язку з чим визнаються більш вдалими ті дефініції, що відображають персоналістичний характер та багатогранний зміст явища.
Родовий момент суб’єктивного права автор вбачає в забезпеченій відповідними обов’язками або зв’язаністю осіб юридично безперешкодній можливості відомих актів (дій), або станів, що мають правове значення.
Вперше доводиться необхідність виділення ознак суб’єктивного права на двох рівнях: філософському і правовому, а також доцільність відображення і деяких об’єктивних властивостей. Поняття суб’єктивного права на правовому рівні доповнено такими ознаками, як 1) потенційованість; 2) диспозитивність; 3) розпоряджуваність; 4) регулятивність; 5) рухливість або мінливість структури; 6) персоналістичність; 7) забезпечення не тільки користування, але й володіння та розпорядження соціальними благами. Автор вважає доцільним відродити відмінність між відмовою і відреченням від права, яка була відома дореволюційному правознавству в ознаці розпоряджуваності.
На філософському рівні виокремлюються дві основні ознаки суб’єктивного права: 1) приналежність суб’єкту; 2) залежність від суб’єкта. У зв’язку з мінливим характером ознак суб’єктивного права доведено конвенціональність цього поняття, яка виявляється в тому, що його суб’єктивність не відображує глибинних пластів внутрішньої сторони правового феномену, у деяких випадках тримається лише на об’єктивному відносно свідомості та волі особи моменті приналежності, яку сама особа не усвідомлює, або допускає привласнення і здійснення третіми особами навіть у значенні особистих прав.
У роботі підкреслюється багаторівневість і, в залежності від рівня прояву, рухливість та мінливість змісту суб’єктивного права. Доводиться, що в окремих рівнях зміст суб’єктивного права охоплює й юридичні обов’язки. Пропонується у змісті суб’єктивного права разом з центральним елементом користування благами виділяти право-володіння й право-розпорядження благами.
Поняття суб’єктивного права визначено у трьох рівнях узагальнення. У вузькому смислі суб’єктивне право визначено як юридично безперешкодну і захищену можливість дій або станів, що сприймається як приналежність особи, та забезпечується відповідними обов’язками або зв’язаністю дій кореспондуючих осіб, зміст якої полягає в спроможності самостійно визначати і здійснювати свої дії, а також визначати і вимагати дії інших осіб, через що виявляється відношення особи до матеріальних і духовних благ (володіння, користування, розпорядження ними). Суб’єктивне право у широкому смислі визначено як особистісну якість, наявну спроможність особи до юридично значущої дозволеної поведінки або до поведінки, що поставлена правопорядком в обов’язок в межах індивідуально-правової свободи. У гранично-широкому розумінні суб’єктивне право як сторона феноменів, протилежних об’єктивним правовим проявам – це уся сфера індивідуально-належних юридичних можливостей та повинностей членів правового спілкування в особистісному вимірі існування.
У підрозділі 1.4. „Діалектична єдність об’єктивного і суб’єктивного права” досліджується питання пріоритету між об’єктивним і суб’єктивним правом шляхом їх співвідношення в логічному та історичному аспектах. Аргументовано, що в цілому об’єктивне і суб’єктивне право слід співвідносити на паритетних началах, що усуває односторонню причинну залежність між ними. Обґрунтування пріоритету між ними допустимо тільки у межах окремих пізнавальних перспектив.
Діалектика досліджується як тотальна властивість об’єктивного і суб’єктивного права, що виявляється через відношення єдності протилежностей, яке доходить до протиріччя, та через взаємопереходи між ними. Якщо у логічному підході кожен з них є запереченням свого іншого, то у реальному бутті вони не завжди виявляють пряме протиставлення. Поняття об’єктивного і суб’єктивного права не статичні. Внутрішня діалектична суперечність утворює джерело їх постійного руху і взаємопереходів, а також одне з джерел еволюції права. Встановлено, що об’єктивне і суб’єктивне право не завжди є необхідними супутниками. У традиційному юридичному розумінні за об’ємом вони не цілком співпадаючі: поняття об’єктивного права ширше своєї понятійної протилежності.
Діалектика об’єктивного і суб’єктивного права досліджуються через тріаду тезису – антитезису – синтезу. Синтез об’єктивного і суб’єктивного права вбачається в правовідношенні або в структурно вищому понятті права.
Автор доходить висновків, що поняття об’єктивного і суб’єктивного права мають ознаки несумісності, оскільки обсяги їх складають не співпадаючі предмети думки. Вони виявляють ряд найважливіших спільних моментів, що не приводить, проте, до їх тотожності. Протилежність об’єктивного і суб’єктивного права відносна, а відмінність між ними має свої межі.
Розділ другий „Об’єктивне і суб’єктивне право у правовій системі України” включає 3 підрозділи, в яких досліджується місце і роль об’єктивного і суб’єктивного права в процесі формування структури права України, моменти їх утворення, реалізації та охорони в національному праві України, питання їх цінності для правової системи України.
У підрозділі 2.1. „Місце і роль об’єктивного і суб’єктивного права в процесі формування структури права України” вказано на розбіжність між теоретичною конструкцією системи права, яка не враховує „особистісний вимір” правової матерії, та сучасними системними поглядами на право. Автор вважає, що, виходячи з широкого праворозуміння, поняття системи права повинно і може відображати багаторівневу внутрішню організацію правової форми на підставі оновленої методології. Об’єктивне і суб’єктивне право в єдності розглядаються як стійка структурна ланка. З різних позицій доводиться самостійний структурний статус суб’єктивного права. Робиться висновок, що еволюція розвиненого права в глибині підпорядкована персоніфікації соціальних і політичних інститутів і в цьому сенсі розвиток структури права просувається від суб’єктивного до об’єктивного права.
Зазначено, що структурне місце та роль об’єктивного і суб’єктивного права визначається їх субстанціональним (статусним) положенням як структурних частин, а також структурними функціями і міжелементними зв’язками цих понять. В роботі встановлені структурно-міжелементні зв’язки об’єктивного і суб’єктивного права: функціонально – якісні, формоутворюючі; за напрямом – прямі і зворотні; за характером результату – структурнопороджуючі і структурноперетворюючі; за типом процесів, які визначає зв’язок – функціонування та розвитку структури права; за філософським характером – діалектичні. Також визначено різноманітні структурні ролі об’єктивного і суб’єктивного права, перш за все, організаційну та еволюційну, у межах яких виділено підвиди: організаційно-визначальну, організаційно-структуруючу, змістовно-визначальну, сигнально-діагностичну. Доведено, що в еволюційному перетворенні та розвитку структури права пріоритетного значення набуває право у суб’єктивному смислі, яке безпосередньо обумовлює змістовно-ціннісне оновлення структурної організації національного права.
У підрозділі 2.2. “Утворення, реалізація та охорона об’єктивного і суб’єктивного права в національному праві України” визнається, що об’єктивне право формується частково й під впливом глибинного шару природного права, яке визначається інтуїтивним розпізнаванням у процесі колективного та індивідуального досвіду. У феноменологічному підході підставою як об’єктивного, так і суб’єктивного права, також є внутрішній, об’єктивний смисл окремих нормативних фактів. Підмічено, що у стадії правоутворення об’єктивне та суб’єктивне право не завжди співпадають.
Автор доходить висновку, що всупереч поширеної точки зору, наявність правовідношення не є необхідною умовою реалізації об’єктивного і суб’єктивного права. Встановлено, що і у моменті реалізації об’єктивне і суб’єктивне право не завжди співпадають.
Аналізуючи ознаку залежності суб’єктивного права від суб’єкта підкреслюється, що реалізація суб’єктивного права не завжди залишає свободу вибору. Право повинно реалізовуватися незалежно від волі й бажання особи в тих випадках, коли воно є суб’єктивним правом по відношенню до нього і одночасно обов’язком по відношенню до інших осіб, суспільного інтересу або, коли воно утруднює, унеможливлює реалізацію інтересів інших осіб.
Відзначається неврегульованість багатьох правоохоронних відношень. Пропонується розробити загальну Концепцію правоохоронної діяльності¸ яка повинна деталізуватися у ряді спеціальних законів за двома напрямами: державної і недержавної охоронної діяльності.
У підрозділі 2.3. „Цінність об’єктивного і суб’єктивного права для правової системи України” зазначається багатоаспектність аксіологічної виявленості об’єктивного і суб’єктивного права. У контексті панування натуралістичної методології та, зокрема, поширення потребового підходу, зауважено, що розуміння правової цінності як засобу забезпечення інтересів, потреб не є виключним, головним, а тільки однією із можливих ціннісних проекцій об’єктивного і суб’єктивного права. Аргументується необхідність розширення пізнавальних перспектив у правовій аксіології.
Запропоновано відображати аксіологічні прояви об’єктивного і суб’єктивного права у формах: 1) понадособистісних цінностей-ідеалів, предметно-втілених цінностей, особистісних цінностей; 2) власної цінності; 3) інструментальної цінності, яка співвідноситься з вищевказаними ціннісними проявами, як функціонально-динамична до змістовно-статичних. Інструментально-ціннісні прояви права доповнено комунікативною і виховною цінностями.
Підкреслено, що цінність об’єктивного і суб’єктивного права не самодостатня: вона обумовлена й іншими етичними ціннісними началами, що лежать у засадах правопорядку. Цінність об’єктивного і суб’єктивного права у відношенні до правової системи виявляється різносторонньо: обумовлюється їх інструментальним, соціальним, ейдетичним значеннями. У ціннісному відношенні суб’єктивне право з позиції ідеології прав людини підноситься над правом об’єктивним, стає метою для правової системи України. Утвердження примату цінності суб’єктивного права знаменує найглибший внутрішній поворот правової системи України.
ВИСНОВКИ
У висновках узагальнено основні результати дослідження. А саме:
1. У філософії і у правові поняття об’єктивного і суб’єктивного виявляють багато спільних рис і в той же час ряд істотних відмінностей. У філософській і у правовій сферах ці поняття характеризуються різними рівнями, різною глибиною віддзеркалення. У правовій сфері поняття „об’єктивне-суб’єктивне” несуть значно менше відбивне і пізнавальне навантаження порівняно з широтою їх філософського використання. У правовій сфері їх смисловий спектр обмежений, головним чином, онтологічним і гносеологічним значеннями, змістовність яких суттєво поступається подібним значенням у філософському логосі. Гносеологічне значення об’єктивного і суб’єктивного у філософії ширше і переважно полягає у віддзеркаленні різних моментів або ступенів істинності ментальних рефлексій, тоді, як у правовій сфері виявляється, як правило, у віддзеркаленні відносної незалежності або залежності якісних визначеностей права від свідомості і волі. З переходом у правову площину, поняття „об’єктивне” і „суб’єктивне”, як правило, втрачають найбільш цінне філософське значення віддзеркалення справжності буття явищ. Поняття „об’єктивне” і „суб’єктивне” у праві на відмінну від філософії не мають предметного значення, є виключно якісними, предикативними концептами, що засвідчує відсутність у них будь-якого власного юридичного наповнення, змісту.
Зазначено, що у філософії й у праві поняття, які досліджуються, визначаються непростим складом основних і неосновних (вторинних) ознак, найголовнішими з яких є дві пари успадкованих від понять „об’єкт” і „суб’єкт” властивостей: зовнішнє-внутрішнє; незалежне-залежне. В обох методологічних проекціях поняття „об’єктивне” і „суб’єктивне” виявляють нестійкість навіть основних ознак.
У філософії і у праві поняття „об’єктивне” і „суб’єктивне” мають багаторівневий зміст, проте у філософії він виявляється повніше, багатогранніше. Цілокупний склад, багатогранність і різнорівневість філософських понять об’єктивного і суб’єктивного викликає ефект змінюваного змісту, який транслюється і в похідні поняття об’єктивного і суб’єктивного права.
2. Понятійні образи об’єктивного і суб’єктивного права багатозначні, у зв’язку з чим слід розрізняти їх загальносоціальний (природно-правовий) і юридичний (формальний, догматичний) смисли. Але і в межах юридичного розуміння вони не вичерпуються одним значенням.
Догматичні поняття об’єктивного і суб’єктивного права відображають, головним чином, способи або форми існування права та повною мірою не розкривають сутнісно-змістовної сторони феноменів, що відбивають. Обидва поняття є потенційованими, тому що не вичерпується наявним буттям: вони вміщують в собі буття майбутнє, тобто можливість, яка до реалізації існує як тенденція. При цьому суб’єктивне право як можливість завжди конкретніше у порівнянні з абстрактним, у цьому сенсі, об’єктивним правом.
Зазначено, що наявність у поняттях об’єктивного і суб’єктивного права суттєво спільних моментів не приводить до їх понятійної тотожності.
Виходячи з синтетичної природи понять об’єктивного і суб’єктивного права, аргументовано доцільність виділення їх ознак на двох рівнях: філософському і правовому.
У структурі похідних концептів об’єктивного і суб’єктивного права поняття „об’єктивне” і „суб’єктивне” мають виключно предикативне, уточнююче, допоміжне значення. Тут вони виступають досить поверхневими онтологічними і гносеологічними характеристиками права, але у деякій мірі зберігають філософське значення, у якому й полягає їх виправдання та перевага перед альтернативними концептами.
3. Об’єктивне і суб’єктивне право визначено у трьох рівнях узагальнення. Об’єктивне право у вузькому (догматичному) смислі дефіновано як структуру принципів, правил та положень належної поведінки в зовнішніх відносинах членів юридичного спілкування, які встановлюються (визнаються) і охороняються публічною владою. В широкому соціологічному сенсі об’єктивне право означає здійснюваний соціально визнаний порядок взаємин учасників суспільних відносин, який ґрунтується на системі історично утворюваних, емпірично даних, мінливих у просторі та часі, зовнішніх по відношенню до психічних актів форм прояву принципів, правил та положень, що визначають статуси, права і обов’язки суб’єктів регульованих відносин. В гранично широкому метафізичному сенсі об’єктивне право може розумітися як деяке трансцендентне та етичне за своєю природою розумне начало, що нізвідки не виводиться.
Суб’єктивне право у вузько-догматичному смислі визначено як юридично безперешкодну і захищену можливість дій або станів, що сприймається як приналежність особи, та забезпечується відповідними обов’язками або зв’язаністю дій кореспондуючих осіб, зміст якої полягає в спроможності самостійно визначати і здійснювати свої дії, а також визначати і вимагати дії інших осіб, через що виявляється відношення особи до матеріальних і духовних благ (володіння, користування, розпорядження ними). Суб’єктивне право у широкому смислі визначено як особистісну якість, наявну спроможність особи до юридично значущої дозволеної поведінки або до поведінки, що поставлена правопорядком в обов’язок в межах індивідуально-правової свободи. У гранично-широкому розумінні суб’єктивне право як сторона феноменів, протилежних об’єктивним правовим проявам – це уся сфера індивідуально-належних юридичних можливостей та повинностей членів правового спілкування в особистісному вимірі існування.
4. Аргументовано, що потенціал понять „об’єктивне” і „суб’єктивне” вимагає розширення похідних понять об’єктивного і суб’єктивного права за межі позитивно-догматичного розуміння. Для подолання недоліків пануючої (формально-логічної, догматичної, натуралістичної) методології дослідження об’єктивного і суб’єктивного права необхідно здійснювати в комплексному підході, який дозволяє відобразити їх змістовну сторону не тільки за допомогою позитивних, але навіть метафізичних, наприклад, релігійно-ідеалістичних пізнавальних проекцій. З ціллю подолання методологічної однобічності „об’єктивізації” права треба послідовно й узгоджено транслювати уявлення про діалектичну єдність об’єктивного і суб’єктивного права в описи і пояснення феномену права та його окремих елементів.
5. У вузькому юридичному розумінні об’єктивне і суб’єктивне право – це поняття, які не цілком покривають один одного: обсяг поняття об’єктивного права ширший за обсяг своєї протилежності – поняття права суб’єктивного. Діалектично об’єктивне і суб’єктивне право характеризуються як несумісні, порівнюванні, співвідносні поняття. Відповідь на питання пріоритету між досліджуваними поняттями в цілому обумовлена проблемою методологічного вибору. У загальному підході об’єктивне і суб’єктивне право виявляють ефект взаємної відповідності корелятивних і першообразних понять. Пріоритет між ними допустимий тільки в окремих методологічних проекціях, контекстах.
6. Встановлено, що діалектичні зв’язки об’єктивного і суб’єктивного права є їх іманентними і тотальними характеристичними виявленностями, поза якими неможливе пізнання цих феноменів. Діалектика об’єктивного і суб’єктивного права зовні виявляється в єдності динамічних протилежностей, покладених як суперечність, що вирішується через саму себе у взаємопереходах і взаємоперетвореннях. У діалектичній суперечності полягає причина їх руху і, більш того, одне із джерел механізму еволюційного руху всієї структури права. Діалектичний рух об’єктивного і суб’єктивного права розгортається в їх синтезі: в образі правовідношення або в образі структурно вищого до них поняття права.
7. Місце об’єктивного і суб’єктивного права у структурі права визначається їх субстанціональним положенням як структурних частин, структурними функціями і міжелементними зв’язками цих понять. Встановлено їх наступні структурні зв’язки: функціонально – якісні, формоутворюючі; за напрямом – прямі і зворотні; за характером результату – структурнопороджуючі і структурноперетворюючі; за типом процесів, які визначає зв’язок – функціонування і розвитку структури права; за філософським характером – діалектичні. Як структурні елементи об’єктивне і суб’єктивне право виконують різноманітні ролі. Обидва з необхідністю здійснюють структуроутворюючу роль. Об’єктивне право у відношенні до структурних елементів характеризується правооформлюючою, правозакріплюючою ролями. Суб’єктивне право як структурний елемент також здійснює ролі рушійної, конституюючої, цільової і централізуючої силової позиції. Доведено, що в еволюційному перетворенні та розвитку структури права пріоритетного значення набуває право у суб’єктивному смислі, яке безпосередньо обумовлює змістовно-ціннісне оновлення структурної організації національного права.
8. Встановлено, що у ключових моментах свого буття – утворення, реалізації та охорони – об’єктивне і суб’єктивне право загалом є діалектично взаємообумовленими, але у рідкісних випадках не співпадаючими поняттями. Зазначено, що способи (форми) виникнення, реалізації та охорони права не мають принципового значення для його характеристики як об’єктивного або суб’єктивного явища. Вирішальним в цьому смислі є спосіб (форма) існування права у відношенні до свідомості та волі.
9. Цінність об’єктивного і суб’єктивного права виявляється як їх комплексна властивість. Аксіологічні прояви об’єктивного і суб’єктивного права доцільно відображати, по-перше, у таких формах існування як: понадособистісні (соціальні) цінності-ідеали; предметно-втілені цінності; та особистісні цінності. По-друге, виділяти власну цінність об’єктивного і суб’єктивного права по відношенню до інших ціннісних начал. По-третє, функціонально виокремлювати інструментальну цінність об’єктивного і суб’єктивного права. Пануюча в аксіологічних описах інструментальна цінність об’єктивного і суб’єктивного права не є винятковою. Домінуюча точка зору, згідно якої цінність права відтворюється через значення засобу, що обслуговує соціальні та особистісні потреби і інтереси, є обмеженою. У праві завжди, принаймні, вгадуються, а в кращому разі усвідомлюються метафізичні, самодостатні цінності-ідеали, які і визначають ієрархію правових цінностей.
Цінність об’єктивного і суб’єктивного права не самодостатня: вона обумовлена й іншими етичними ціннісними началами, що лежать у засадах правопорядку; вона є результатом включеності феноменів, які досліджуються, у процес суспільної практики. Цінність об’єктивного і суб’єктивного права у відношенні до правої системи виявляється різносторонньо: визначається їх інструментальним, соціальним, ейдетичним значеннями. Цінність суб’єктивного права у правої системи визначається, головним чином, особистісним характером, що затверджує панування юридично захищеної, сповненої гідності, вільної і водночас соціально відповідальної особи. У ціннісному відношенні суб’єктивне право з позиції ідеології прав людини підноситься над правом об’єктивним і, більш того, стає метою для правової системи України. Примат цінності суб’єктивного права знаменує найглибший внутрішній поворот національної правової системи.
СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ АВТОРОМ ПРАЦЬ ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ:
1. Черних Є.М. Місце об’єктивного і суб’єктивного права в структурі права // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Випуск 24. – К.: Ін-т держави і права ім. Корецького НАН України, 2004. – С. 49-55.
2. Черних Є.М. Утворення об’єктивного і суб’єктивного права в національному праві України // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Випуск 28. – К.: Ін-т держави і права ім. Корецького НАН України, 2005.– С. 68-75.
3. Черних Є.М. Цінність об’єктивного і суб’єктивного права // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Випуск 29. – К.: Ін-т держави і права ім. Корецького НАН України, 2005.– С. 89-95.
4. Черних Є.М. Діалектична єдність об’єктивного і суб’єктивного права // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Випуск 32. – К.: Ін-т держави і права ім. Корецького НАН України, 2006.–С. 40-46.
5. Черних Є.М. Утворення суб’єктивного і об’єктивного права в національному праві України // Актуальні проблеми науки та освіти: Матеріали VII підсумкової науково-практичної конференції викладачів. 4 лютого 2005 р. – Маріуполь: Маріупольський державний гуманітарний університет, 2005. – С. 164-166.
6. Черных Е.Н. Объективное и субъективное право в процессе формирования гражданского общества и правового государства // Запорізькі правові читання: Збірник матеріалів науково-практичної конференції. 18-19 травня 2006 р. – Запоріжжя: Запорізький національний університет, 2006. – С. 271-273.
7. Черних Є.М. Проблеми визначення суб’єктивного права // Актуальні проблеми науки та освіти: Збірник матеріалів Х підсумкової науково-практичної конференції викладачів. 1 лютого 2008 р. – Маріуполь: Маріупольський державний гуманітарний університет, 2008. – С. 66-68.
8. Черних Є.М. Спірні питання визначення суб’єктивного права // Сучасний розвиток державотворення та правотворення в Україні: Збірник матеріалів І Міжрегіональної конференції студентів, аспірантів і молодих вчених. 14 березня 2008 р. – Маріуполь: Маріупольський державний гуманітарний університет, 2008. – С. 229-233.
АНОТАЦІЇ
Черних Є.М. Об’єктивне і суб’єктивне право: теоретико-правові аспекти співвідношення. – Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата юридичних наук зі спеціальності 12.00.01 – теорія та історія держави і права; історія політичних і правових учень. – Київський національний університет внутрішніх справ, Київ, 2008.
У дисертації здійснено комплексний аналіз концептів об’єктивного та суб’єктивного права в теоретико-правовому співвідношенні. Доведено, що поняття „об’єктивне” і „суб’єктивне” з переходом у похідні концепти об’єктивного й суб’єктивного права вочевидь спрощуються, проте частково зберігають філософський зміст. Встановлено обмеженість і конвенціональність концептів об’єктивного й суб’єктивного права. Уточнено та доповнено склад їх ознак. Надано комплексне визначення понять об’єктивного та суб’єктивного права у трьох рівнях узагальнення. Встановлено, що в цілому об’єктивне і суб’єктивне право слід співвідносити на паритетних началах, що усуває причинну обумовленість і утверджує корелятивну взаємодію між ними. Пріоритетність між ними можлива лише в окремих пізнавальних перспективах. Запропоновано відображати аксіологічні прояви об’єктивного і суб’єктивного права в формах: 1) понадособистісних цінностей-ідеалів, предметно-втілених цінностей, особистісних цінностей; 2) власної цінності; 3) інструментальної цінності.
Ключові слова: об’єктивне право, суб’єктивне право, система права, структура права, правоутворення, реалізація права, охорона права, цінність права.
Черных Е.Н. Объективное и субъективное право: теоретико-правовые аспекты соотношения. – Рукопись.
Диссертация на соискание научной степени кандидата юридических наук по специальности 12.00.01 – теория и история государства и права; история политических и правовых учений. – Киевский национальный университет внутренних дел, Киев, 2008.
В диссертации осуществлён комплексный анализ центральных концептов юридического мышления – объективного и субъективного права – в теоретико-правовом соотношении. В работе рассмотрены понятия „объективное” и „субъективное” путём анализа их признаков и содержания в философской и в правовой формах бытия. Аргументировано, что в правовой сфере они несут значительно меньшую отражательную и познавательную нагрузку сравнительно с широтой их смысловых проекций в философском логосе. Установлено, что в обеих методологических плоскостях – в философии и в праве – данные понятия обнаруживают изменчивость сущностных признаков и эффект меняющегося содержания. Уточнена общая характеристика, место и роль понятий „объективное” и „субъективное” в составе производных понятий объективного права и субъективного права. Доказано, что понятия „объективное” и „субъективное” с переходом в производные концепты объективного права и субъективного права очевидно упрощаются, но частично сохраняют философское содержание. Уточнены характеристики ограниченности и конвенциональности концептов объективного и субъективного права. Доказано, что, исходя из синтетического состава понятий объективного и субъективного права, целесообразно выделять их признаки на философском и правовом уровнях. С целью сохранения целостности дуалистической сущности понятий объективного и субъективного права, предложено учитывать и некоторые их противоположные свойства. Расширен состав признаков права в объективном и субъективном смыслах. Даны определения понятий объективного и субъективного права в трёх уровнях обобщения. Аргументирована необходимость расширения понятий объективного и субъективного права за пределы догматического понимания путём исследования их в комплексном методологическом подходе.
Усовершенствовано знание о логическом и историческом соотношении понятий объективного и субъективного права. Сделан вывод, что в целом данные понятия необходимо соотносить на паритетных началах, устраняющих причинную обусловленность. Приоритет между объективным и субъективным правом возможен как относительное отношение лишь в границах отдельных познавательных перспектив. Установлено, что данные понятия не всегда совпадают по объёму.
Отмечено, что место объективного и субъективного права в структуре права определяется их субстанциональным положением, структурными функциями и межэлементными связями. Установлены разнообразные роли объективного и субъективного права в структуре права. В эволюционном аспекте аргументируется приоритетное значение субъективного права, которое обусловливает ценностно-содержательное обновление структурной организации национального права.
Установлено, что в ключевых моментах своего бытия – образования, реализации и охраны – объективное и субъективное право в целом являются диалектически взаимообусловленными, но все же в редких случаях не совпадающими понятиями. Отмечено, что способы возникновения, реализации и охраны права не имеют принципиального значения для его характеристики как объективного или субъективного явления. Решающим в этом смысле является онтологический способ (форма) существования права в отношении к сознанию, а также гносеологические отношения зависимости или независимости права от воли и сознания.
Отмечается многоаспектность аксиологического выражения объективного и субъективного права. Подчёркивается, что понимание ценности права как средства обеспечения интересов и потребностей не является исключительным, главным в отличие от господствующего мнения. Предложено в правовой аксиологии расширить познавательные подходы в связи с ограниченностью господствующей натуралистической методологией. Получила развитие классификация форм существования ценностных проявлений объективного и субъективного права. Предложены их ценностные формы: 1) надличностные (социальные) ценности-идеалы; предметно воплощённые ценности; личностные ценности; 2) собственная ценность объективного и субъективного права; 3) инструментальная ценность. Обосновано, что в аксиологической перспективе приоритет обнаруживает субъективное право, как форма наиболее близкая к ценностям-идеалам.
Ключевые слова: объективное право, субъективное право, система права, структура права, образование права, реализация права, охрана права, ценность права.
Chernykh E.N. Objective and equitable law: theoretical and legal aspects of correlation- Manuscript.
The dissertation for obtaining degree of a candidate of sciences (law) on the speciality 12.00.01 - theory and history of state and law; history of political and legal doctrines. - Kiev National University of Internal Affairs, Kyiv, 2008.
In the dissertation the complex analysis of objective and equitable law concepts in theoretical and legal correlation is carried out. It is proven that the concepts “objective” and “subjective” transferred to the derivative concepts of objective and equitable law are obviously simplified, but partly preserve their philosophical meaning. The limited nature and conventionality of objective and equitable law concepts are established. The structure of their characteristics is complemented and complex generalization at the three levels is determined. It is established that on the whole the objective and equitable law should be correlated on the parities origin to eliminate a causal conditionality and to assert a correlative interaction between them. Priority between them is possible only in separate cognitive prospects. It is suggested that axiological development of objective and equitable law be represented in the following forms: 1) superpersonal values-ideals, in-incarnate values, personal values; 2) own value; 3) instrumental value.
Keywords: objective law, equitable law, law system, law structure, law formation, realization of law, law safeguarding, law value.
21