Если у вас возникли сложности с курсовой, контрольной, дипломной, рефератом, отчетом по практике, научно-исследовательской и любой другой работой - мы готовы помочь.
Предоплата всего
Подписываем
17
ХАРКІВСЬКА ДЕРЖАВНА АКАДЕМІЯ КУЛЬТУРИ
ФІЛІППОВА ТЕТЯНА МИХАЙЛІВНА
УДК [165.65:101.9]:008(043.5)
ЕПІСТЕМОЛОГІЧНІ ЗАСАДИ ФОРМУВАННЯ
ПОНЯТТЯ РОЗВИТКУ В НАУКАХ ПРО КУЛЬТУРУ
(В. ДІЛЬТЕЙ, БАДЕНСЬКА ШКОЛА, М. ВЕБЕР)
17.00.01 –теорія та історія культури
АВТОРЕФЕРАТ
дисертації на здобуття наукового ступеня
кандидата філософських наук
Дисертацією є рукопис.
Робота виконана в Харківській державній академії культури
Міністерства культури і туризму України
|
Науковий керівник |
доктор філософських наук, доцент Стародубцева Лідія Володимирівна, Харківська державна академія культури, професор кафедри історії та теорії культури |
|
Офіційні опоненти: |
доктор філософських наук, професор Савельєва Марина Юріївна, Центр гуманітарної освіти НАН України, професор кафедри філософії науки і культурології кандидат філософських наук, доцент Філоненко Олександр Семенович, Харківський національний університет ім. В.Н.Каразіна, доцент кафедри теорії культури та філософії науки |
|
Провідна установа |
Національний університет “Києво-Могилянська академія”, кафедра культурології, м. Київ |
Захист відбудеться 15 лютого 2006 року о 15 годині на засіданні спеціалізованої вченої ради К 64.807.01 Харківської державної академії культури за адресою: 61003, м. Харків, Бурсацький спуск, 4, Мала зала.
З дисертацією можна ознайомитись у бібліотеці Харківської державної академії культури за адресою: 61003, м. Харків, Бурсацький спуск, 4.
Автореферат розісланий 13 січня 2006 року.
Вчений секретар
спеціалізованої вченої ради Лошков Ю.І.
Актуальність теми дослідження визначається процесом оновлення методологічної культури сучасної науки. Ситуація, що склалася на теперішній час у філософських науках, потрактовується багатьма теоретиками як кризова; йдеться про “кінець історії”і “кінець філософії”.
На нашу думку, проблема полягає у пошуку визначеності, чи пов’язана вказівка на кризу зі станом дійсності, чи з кризою пізнавальної здібності. Ця криза може бути породжена лонгованим рецидивом субстантивного бачення світу, що ототожнює нормативне з наявним. Руйнування наявного у такій логіці розуміється як знищення нормативного, із чого робиться висновок про кризу розуму як такого.
Актуальність теми зумовлена також відставанням філософських досліджень від швидкості суспільних трансформацій. Зростаюча динаміка соціально-економічних і духовних процесів викликає необхідність пошуку засобів пізнання, які б давали можливість пояснити і розв’язати проблеми, що виникають, притаманними саме нам засобами. Історичний шлях, пройдений нашою країною за останні десятиріччя, свідчить, що некритичне сприйняття і перенесення на власний ґрунт загальних стандартів приводить до трагічних наслідків. Отож, схема “абстрактної форми, втіленої в конкретному змісті”, демонструє свою недієздатність.
Між тим, кожний історичний період надає власну, унікальну актуальність розгляданню теоретичної спадщини. Саме точка зору конкретного історичного суб’єкта пізнання, що мислить із власної культурної констеляції, надає можливість надихнути життям муміфіковані рештки духовного минулого.
Актуальність нашого досліду визначається ще і тим, що сучасна наратологія і деякі напрямки аналітичної філософії використовують критицизм як методологічну основу. Ускладненість розуміння цих течій у пострадянських країнах може бути пояснена відсутністю традицій мислення в дусі філософського критицизму та викоріненням паростків неокантіанства.
Зрештою, процес оновлення методологічної культури сучасної науки, зміна парадигми новітніх наукових програм вимагають входження вітчизняної філософської думки в контекст європейської філософії, і у тому числі творчого засвоєння досягнень філософії культури критицизму.
Зв’язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертація виконана за тематичним планом наукових досліджень ХДАК на 2001 –рр. і є складовою частиною теми “Проблеми історії та теорії культури”.
Мета і задачі дослідження.
Мета роботи –визначити епістемологічні засади формування поняття розвитку в критичних науках про культуру (критична філософія життя В. Дільтея, Баденська школа, неокантіанство М. Вебера).
Досягнення мети забезпечується вирішенням задач:
Об’єкт дослідження –поняття розвитку в науках про культуру.
Предмет дослідження –епістемологічні схеми формування поняття розвитку у концепціях В.Дільтея, Баденської школи, М. Вебера.
Методи дослідження. Для реалізації поставлених задач були прийняті такі положення: розділення основи буття і основи пізнання; позиція конкретно-історичного суб’єкта пізнання; розгляд у ракурсі категорій “частина –ціле”. У ході дослідження були використані іманентний, апостеріорний та аналітичний підходи.
Наукова новизна одержаних результатів:
Практичне значення одержаних результатів. Матеріали та результати дисертаційної роботи можуть бути використані для розробки академічних курсів теорії та історії культури, історії філософії. Особливо вартісними вони будуть для підготовки спецкурсів та спецсемінарів, присвячених філософії культури.
Методи, використані у дослідженні, можуть бути взяті за основу у подальших студіях з теорії культури. Вони дають можливість розширити понятійно-методологічний апарат наук про культуру.
Апробація результатів дослідження. Головні положення і висновки дослідження повідомлялися та обговорювалися на засіданнях кафедри філософії Волинського державного університету ім. Лесі Українки, теоретичному семінарі кафедр філософії та політології, теорії та історії культури Харківської державної академії культури. Найважливіші питання дисертації доповідались на всеукраїнських і міжнародних конференціях: Науково-практичній конференції молодих вчених “Методологія сучасних наукових досліджень”(Харків, листопад 2003), IV Міжнародній науково-практичній конференції “Освіта і доля нації”(Харків, грудень 2003), Міжнародній науковій конференції “Людина –Світ –Культура”(Київ, квітень 2004) і ІІІ Міжнародній науково-практичній конференції “Динаміка наукових досліджень 2004”(Дніпропетровськ, червень 2004), ХІ Харківських міжнародних сковородинівських читаннях “Філософія і література”(Харків, вересень 2004), І Міжнародній науково-практичній конференції “Науковий потенціал світу’”(Дніпропетровськ, листопад 2004).
Публікації. Основні положення дисертації знайшли відображення у дев’яти публікаціях, у тому числі 3 статтях, надрукованих у виданнях, затверджених ВАК України.
Структура роботи. Дисертація складається зі вступу, чотирьох розділів (що містять 13 підрозділів), висновків та списку використаних джерел (369 позицій, із них 29 –іноземними мовами). Повний обсяг дисертації –сторінок (у тому числі 189 сторінок основного тексту і 30 сторінок бібліографії).
ОСНОВНИЙ ЗМІСТ ДИСЕРТАЦІЇ
У вступі обґрунтовується актуальність обраної теми, показується зв’язок з науковими програмами, планами, темами, визначаються мета і задачі дослідження, окреслюються об’єкт і предмет, викладаються методи дослідження, характеризуються наукова новизна та практичне значення роботи.
У першому підрозділі “Огляд літератури” дається аналіз ступеня наукової розробки проблеми. Указується, що окремі аспекти критичних наук про культуру висвітлювалися у публікаціях як вітчизняних, так і зарубіжних авторів. На початку ХХ ст. російські учені О. Лаппо-Данилевський, С. Франк, Г. Шпет, Б. Яковенко досліджували творчість В. Дільтея, В. Віндельбанда, Г. Ріккерта, М. Вебера. Ці автори аналізували потрактування специфіки наук про культуру, співвіднесення психології, логіки і теорії пізнання як складових, що обумовлюють їх метод. Роботи Г.-Г. Гадамера, Е. Гуссерля, М. Гайдеггера продовжують розгляд проблем, сформованих критичними науками про культуру.
Творчість В. Дільтея отримала висвітлення у роботах радянських філософів В. Бібіхіна, С. Земляного, І. Кона, Р. Куліс, С. Одуєва. Значну цінність становлять монографії С. Кошарного і М. Плотнікова.
У вітчизняній літературі (В.Ф. Асмус, К.С. Бакрадзе, О.С. Богомолов, О.Л. Вайнштейн, Б.Т. Григорьян, Б.В. Марков, З.М. Мелещенко, Н.В. Мотрошилова, С.І. Попов, Л.В. Скворцов, Є.П. Сітковський, Г.В. Тевзадзе, М.В. Яковлєв) досліджено окремі положення теорії Баденської школи неокантіанства: відокремлення наук про культуру від наук про природу, гносеологічний та аксіологічний аспекти. Глибоко вивчена трансформація кантівської філософії у неокантіанстві, показана відмінність кантівських апріорних форм і понять від норм і цінностей Баденської школи.
Теоретична спадщина М. Вебера була піддана аналізу вітчизняними і зарубіжними ученими М.А. Баргом, В.В. Бібіхіним, Л.В. Гудковим, А.Г. Здравомисловим, Л.Г. Іоніним, Н. Ірібаджаковим, Г. Корфом, Б.Г. Капустіним, Дж. Льюїсом, В.П. Макаренком, А.І. Неусихіним, О.І. Патрушевим, Р.П. Шмаковою. Особливо плідним у царині вивчення критичних наук про культуру є доробок П.П. Гайденко і Ю.М. Давидова.
У сучасній зарубіжній літературі є значний пласт досліджень, які ґрунтуються на теоретичній спадщині критичних наук про культуру. Це роботи Ф. Анкерсміта, М. Бевіза, Д. Бейтса, Ст. Беррі, Е. Гомбріха, Б. Грьотхойзена, Е. Ермарт, Г. Іггерса, Д. Карра, Д. Мегілла, В. Моммзена, Е. Пелті, Ю. Пітерса, Ф. Помпера, Е. Реймонда, Фр. Рінгера, Р. Торстендаля, К. Фогу, Дж. Холла. Ці роботи присвячені проблемам кризи історизму, постмодерній філософії історії, методологічним засадам історичної метатеорії та історичної наратології.
Аналіз літератури показує, що у вивченні критичних наук про культуру накопичено значний матеріал, але досі бракує досліджень, які б ставили за мету висвітлення іманентного смислу тематики, сформульованої самими В. Дільтеєм, В. Віндельбандом, Г. Ріккертом, М. Вебером. При цьому вирішенню проблеми розвитку у критичних науках про культуру не присвячено жодної наукової роботи.
У другому розділі “Місце поняття розвитку в науках про дух В. Дільтея”, який складається з двох підрозділів, подано характеристику ролі поняття розвитку в критичній філософії життя В. Дільтея.
У першому підрозділі “Обґрунтування наук про дух і задача критики історичного розуму” досліджується, як вихідні філософські постулати, які приймає автор, обумовлюють необхідність створення фундаменту наук про дух.
Висвітлюється принципова відмінність методологічних засновків учення В. Дільтея від критицизму І. Канта. У той же час підкреслюється логічна спадкоємність критики історичного розуму. Дається характеристика принципу феноменальності, який є способом даності матеріалу наук про дух, що фундує їх особливу теоретико-пізнавальну природу. Розглядається авторське визначення предмету і методу наук про дух, який представляється як метод історичного розгляду. Робиться висновок, що експлікація поняття розвитку набуває значення однієї з центральних тем учення В. Дільтея. В результаті розгляду співвідношення типів суджень в науках про дух визначається метод установлення загальнозначущості у концепції В. Дільтея.
У другому підрозділі “Поняття розвитку: від регулятивної ідеї “Описової психології”до схематизму категорій життя” поняття розвитку розглядається у трьох ракурсах:
1) як регулятивна ідея аналітичної психології;
2) як розвиток у “зовнішньому світі”;
3) як центральний елемент схематизму категорій життя.
При розгляді аналітичної психології визначається зміст її понять. Показується їх зв’язок із рухом часу. З цією обставиною пов’язуються обмеженість методу інтроспекції і потреба у застосуванні історичного методу. Отже, епістемологічно обґрунтовується необхідність останнього. Розглядається іманентно-телеологічний характер душевної структури.
Визначається регулятивна роль поняття розвитку, за допомогою якого конструюється ряд психологічних понять, що відтворює телеологічну природу душевної структури. Встановлюється логічна спорідненість цієї ролі регулятивній ролі ідей розуму І. Канта.
Розгляд поняття розвитку як форми життя у зовнішньому світі виходить із кореляції “зовнішнього і внутрішнього”. Тиск середовища є зовнішньою межею, яку долає індивід. Але основою розвитку є необхідність подолання внутрішньої межі. Постійне збереження балансу між існуючою межею можливостей і свободою вибору є іманентним джерелом розвитку. Отож, культура епохи має бути розглянута як спосіб, в який структурний взаємозв’язок душевного життя розповсюджується назовні. Історія філософії має представити “послідовність життєвих позицій людської душі”. Саме тут треба застосувати історичний метод дослідження.
У ході аналізу схематизму категорій життя дається визначення кожній категорії. Робиться висновок, що кожна з них містить у собі уявлення про рух у часі. Таким чином, “ідея розвитку” міститься всередині кожної категорії. Отже, набуття поняттям категоріального статусу пов’язане з можливістю розгортання часової структури у його смисловому полі. Субстратом визначення категорії виступає процес розуміння.
Проводиться порівняльний аналіз схематизму чистих розсудочних понять І. Канта і схематизму категорій життя В. Дільтея. Дається власна інтерпретація логічної ролі часу у формуванні схеми.
Третій розділ “Проблема історичного розвитку культури в концепції Баденської школи неокантіанства”, який складається з чотирьох підрозділів, присвячений аналізу дедуктивної схеми понять у науках про культуру і визначенню місця поняття розвитку у цій схемі.
У першому підрозділі “Критицизм як філософія культури” розглянуті вихідні принципи концепції школи. В якості її засновків представлені філософські системи І. Канта та Й.Г.Фіхте. Проведений аналіз підходу В. Віндельбанда і Г. Ріккерта до визначення предмету і методу наук про культуру, а також поняття “розвитку культури”. Висвітлена специфіка концепції школи, як встановлення зв’язку форми і матеріалу наук про культуру, відповідно до її методологічних і конститутивних форм.
У другому підрозділі “Утворення поняття історичного індивідуума” започатковується аналіз схеми дедукції понять у Г. Ріккерта. Розглядається теоретичне віднесення до цінності як метод визначення “історичного індивідуума” –об’єкта дослідження наук про культуру. Визначення поняття історичного індивідуума проходить три стадії. По-перше, це поняття „про дійсність без обмежень”. По-друге, воно приводиться у зв’язок з цінністю за допомогою оцінкового судження. По-третє, історичний індивідуум визначається теоретичним віднесенням до цінності.
У третьому підрозділі “Формування понять історичного зв’язку, розвитку та предметного поняття історії” продовжується аналіз дедуктивного ряду історичних понять. Таким чином, відслідковується логіка, за якою поняття про історичне отримує подальшу визначеність.
Установлюється відмінність поняття “зв’язок” природничих наук і наук про культуру. В останніх воно формується “побіжним шляхом загальних понять”, який дозволяє сполучити генетичний і телеологічний методи розгляду. Проводиться порівняльний аналіз потрактування співвідношення цих методів у В. Віндельбанда і Г. Ріккерта.
Розгляд поняття розвитку зосереджується на засобах узгодження телеологічного і причинного методів. Ця проблема розв’язується шляхом визначення двох типів історичних індивідуумів, що вносить неузгодженість у дедуктивну схему.
У ході аналізу предметного поняття історії ця неузгодженість приводить до необхідності виділення квазіметафізичного суб’єкта всередині гносеологічного об’єкта, що суперечить гносеологічному вектору розгляду.
У четвертому підрозділі “Індивід як субстрат формування цінностей культури” розглядаються методи визначення цінностей. Проводиться порівняльний аналіз способів установлення цінностей В. Віндельбанда і Г. Ріккерта. Визначається співвідношення понять соціального і індивідуального. Робиться висновок, що Г. Ріккерт пов’язує проблему загальнозначущості норм з поняттям соціального. У В. Віндельбанда механізм прояву норм не опосередковується соціальним: норми в силу своєї самоочевидності оволодівають індивідом. Встановлюється подвійна еквівокація, що міститься у дедуктивній схемі Г. Ріккерта.
У четвертому розділі “Інтерпретація поняття розвитку в науках про культуру М. Вебера”, якийскладається з п’яти підрозділів, висвітлено впровадження М. Вебером поняття розвитку в дослідженнях культури.
У першому підрозділі “Специфіка наук про культуру” досліджується веберівське потрактування їх предмету і методу. Особлива увага приділяється специфіці авторської інтерпретації поділу природничих наук і наук про культуру. Підкреслюється значення розмежування конститутивних і методологічних форм як засновку поділу дослідження в науках про культуру на нормативну і емпіричну частини.
Другий підрозділ “Ціннісний аналіз” присвячений розгляду нормативної складової дослідження. Встановлюється специфічна філософсько-історична природа ціннісного аналізу. Проводиться його порівняльний аналіз з теоретичним віднесенням до цінності Г. Ріккерта. Дається критика сучасних інтерпретацій концепції М. Вебера як такої, що базується на “історично-епохальному” суб’єктивізмі. Установлюється метод визначення загальнозначущості в концепції М. Вебера.
У третьому підрозділі “Каузальний аналіз як засіб формування причинно-наслідкового ряду розвитку” дається характеристика емпіричної частини дослідження, метою якої є встановлення причинно-наслідкового зв’язку. Дається інтерпретація категорії “об’єктивної можливості”. Проводиться порівняння методу каузального аналізу М. Вебера і поняття історичного розвитку Г. Ріккерта.
Акцентується, що вирішення проблеми розвитку для М. Вебера заключається в обмеженні логічного смислу поняття „розвиток”. Розвиток розуміється не як „об’єктивний” процес руху історичної реальності, а як процес раціонального структурування історичного матеріалу.
У четвертому підрозділі “Синтетична природа ідеально-типових понять” останні інтерпретуються як методологічні форми, що є результатом логічного поєднання “первинних” і “вторинних” історичних фактів Г. Ріккерта в одному понятті. Задача створення нових методологічних форм пов’язується з необхідністю критичного переосмислення понять, що використовуються в науках про культуру. Ідеально-типові поняття потрактовуються як засоби наочного (в кантівському сенсі) висвітлення смислу абстрактних форм. У такий спосіб останні набувають евристичної значущості. Наприкінці підрозділу піддаються критиці сучасні інтерпретації ідеально-типових понять М. Вебера як конструкцій, що вилучені з “емпіричної дійсності”.
У п’ятому підрозділі “Категорії соціології і визначення цінностей” до розгляду соціологічних категорій застосовується схема утворення ідеально-типових понять, що запропонована у четвертому підрозділі.
Досліджуються логічні схеми застосування категорій соціології у ході визначення цінностей. При цьому поділ дослідження на нормативну і емпіричну частини дістає нового обґрунтування. Розглядається логічна схема застосування понять для встановлення тенденції розвитку об’єкта. Піддаються критиці сучасні субстантивні інтерпретації категорій соціології М. Вебера.
ВИСНОВКИ
На основі дослідження були сформульовані теми, притаманні історичній констеляції критичних наук про культуру:
1. Поняття розвитку в усіх досліджених концепціях має подвійний смисл. По-перше, воно формує дуал, який співставляє дійсність і норму. По-друге, воно означає сконструйовану причинно-наслідкову схему.
. Визначеність щодо позиції дуалізму. Рух думки в усіх розглядуваних концепціях оформлюється з допомогою ряду дуалів: матеріал/форма, дане/задане, іманентне/трансцендентне, практичне/теоретичне, конститутивне/методологічне, нормативне/емпіричне.
. Розмежування наук про природу і наук про культуру одержує специфічну інтерпретацію у кожного з авторів. Але у кожному варіанті це розмежування засноване на встановленому автором логічному зв’язку між конститутивними і методологічними формами.
4. Поділ методів також набуває особливого змісту у кожній концепції. Але в усіх випадках він є логічним наслідком поділу конститутивних і методологічних форм.
5. Роль поняття цінності є центральною у всіх розглянутих авторів. Саме цінності (незалежно від їх потрактування в іманентному чи трансцендентному сенсі) надають наукам про культуру телеологічну спрямованість.
6. Способи установлення загальнозначущості є тим епістемологічним механізмом, який визначає роль індивіда як субстрата проектування цінностей у наявне і надає йому центральне місце в історичному русі культури.
У результаті порівняльного аналізу авторських потрактувань визначених тем установлюється, що інтерпретація вихідного факту критичних наук про культуру є амбівалентною. Цей факт вбачає специфіку предмета наук про культуру у тому, що він містить у собі прояви практичної пізнавальної здібності (оцінку, волевияв і т.д.). Отже, індивіди, що здійснюють волевияв, водночас відіграють роль об’єктів дослідження і пізнавальних суб’єктів (адже вони демонструють практичну пізнавальну здібність). У такий спосіб практична пізнавальна здібність, що є поняттям гносеології, стає характеристикою існуючих індивідів і набуває онтологічної значущості. Цим трансцензусом порушується чистота теоретико-пізнавального фундаменту критичних наук про культуру.
У результаті проведеного дослідження епістемологічних схем формування поняття розвитку ми дійшли висновку, що за поверхнею встановлених культурних фактів (тобто визначених нами тем критичних наук про культуру) лежить проблема встановлення реляцій між поділом пізнавальної здібності на практичну і теоретичну і поділом онтологічної і теоретико-пізнавальної сфер. Тиск цієї проблеми є тим мусовим рушієм, який відкриває горизонт конструюванню руху історичної дійсності і водночас пов’язує історичну констеляцію логічних проблем критичних наук про культуру.
СПИСОК ОПУБЛІКОВАНИХ ПРАЦЬ
ЗА ТЕМОЮ ДИСЕРТАЦІЇ
АНОТАЦІЯ
Філіппова Т.М. Епістемологічні засади формування поняття розвитку в науках про культуру (В. Дільтей, Баденська школа, М. Вебер). –Рукопис.
Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата філософських наук за спеціальністю 17.00.01 –теорія та історія культури. –Харківська державна академія культури. –Харків, 2006.
Дисертація присвячена аналізу епістемологічних схем, застосованих для формування поняття розвитку в критичних науках про культуру. Для цього впроваджується метод апостеріорного іманентного аналізу. Він передбачає первинність дослідного підходу, який створює основу для формування теоретичних побудов щодо об’єкта.
Шляхом комплексного розгляду іманентної для критичних наук про культуру проблематики визначаються спільні теми, які отримують особливі інтерпретації в кожній концепції. У такий спосіб окреслюється сукупність епістемологічних проблем, породжених історичною констеляцією критичних наук про культуру.
Однією із них є проблема формування поняття розвитку. Методологічна позиція дуалізму визначає його подвійний сенс: розвиток як рух наукової рефлексії; розвиток як теоретична схема, що конструює рух реальності.
Ключові слова: критичні науки про культуру, епістемологічна схема, констеляція, теоретична і практична пізнавальна здібність, онтологія, гносеологія, розвиток, суб’єкт.
АННОТАЦИЯ
Филиппова Т.М. Эпистемологические основы формирования понятия развития в науках о культуре (В. Дильтей, Баденская школа, М. Вебер). – Рукопись.
Диссертация на соискание ученой степени кандидата философских наук по специальности 17.00.01 –теория и история культуры. –Харьковская государственная академия культуры. –Харьков, 2006.
Диссертация посвящена анализу эпистемологических схем, примененных для формирования понятия развития в науках о культуре (В. Дильтей, Баденская школа, М. Вебер). Для этого использован метод апостериорного имманентного анализа. Он предусматривает первичность опытного подхода, создающего основу для формирования теоретических построений относительно объекта.
Путем комплексного рассмотрения имманентной наукам о культуре проблематики определены общие темы, специфически интерпретированные в каждой концепции. Таким образом очерчена совокупность эпистемологических проблем, порожденных исторической констелляцией наук о культуре.
Одной из них является проблема формирования понятия развития. Показано, что методологическая позиция дуализма определяет его двойное значение: развитие как движение научной рефлексии, развитие как теоретическая схема, конструирующая движение реальности.
Понятие развития в концепциях В. Виндельбанда и М. Вебера мыслится при помощи дуалов оппозитностей: данное/заданное (В. Виндельбанд); историческая констелляция/идеальный тип правильности (М. Вебер). Противополагание данного и заданного у В. Виндельбанда логически связано с разделением нормативного и генетического методов. Эта двойственность методов получает завершение в теории М. Вебера. С одной стороны, термин “развитие”означает познавательный вектор разума, с другой, –сконструированную эмпирическую причинно-следственную схему.
Избежать этой двойственности удается Г. Риккерту, который синтезирует нормативный и генетический методы в понятии исторического развития. Однако этот синтез вносит несогласованность в дедуктивную последовательность понятий.
У В. Дильтея развитие принадлежит самой действительности, данной по принципу феноменальности. Сначала автор мыслит “развитие”как регулятивную идею описательной психологии, затем –как ядро схематизма категории жизни. При этом “развитие”как развертывание временной структуры в смысловом поле понятия становится критерием приобретения им статуса категории.
Разрешение проблемы общезначимости придает историческому индивиду роль субстрата ее определения. Таким образом, осуществляется теоретико-познавательное обоснование центральной роли индивида в историческом движении культуры. Такая трактовка содержит в себе несогласованность –ведь индивид рассматривается одновременно как объект исследования и как познавательный субъект. Эта несогласованность является результатом двойственности “исходного факта”критических наук о культуре.
Итак, средним термином, который логически связывает совокупность тем исторической констелляции критических наук о культуре, является проблема установления реляций между разделением теоретической и практической познавательной способности и разделением гносеологической и онтологической сфер.
Ключевые слова: критические науки о культуре, эпистемологическая схема, констелляция, теоретическая и практическая познавательная способность, онтология, гносеология, развитие, субъект.
SUMMARY
Philippova T.M. The Epistemological premises of the formation of the concept of development in the sciences of culture (W. Dilthey, Badener school, M. Weber). –Manuscript.
Thesis for a candidate’s degree by speciality 17.00.01 –Theory and History of Culture –Kharkiv State Academy of Culture. - Kharkiv, 2006.
This thesis is dedicated to the analysis of epistemological schemes which are employed in the formation of the concept of development in critical sciences of culture. For this purpose the method of aposterior immanent analysis is elaborated. It implies the primarity of research approach which posits the theoretical constructions concerning the object.
The complex study of problems, posed by critical sciences of culture, forms the basis for the determination of similar themes, which are elaborated in theories under consideration. In this way the multitude of epistemological problems of historical constellation of critical sciences of culture is fixed.
The problem of the formation of the concept of development is one of them. Dualistic methodology, provided by the critical sciences of culture, determines the ambivalent meaning of this concept – development as a scientific reflection in progress; development as a theoretical scheme, which constructs the move of historical reality.
Key words: critical sciences of culture, epistemological scheme, constellation, theoretical and practical knowing ability, ontology, gnoseology, development, subject.